Померла режисерка Світлана Олешко

Vitsche Berlin — активістська організація української діаспори, яка народилась у Берліні за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. Її заснували 15 українців, і вона вже обʼєднала сотні волонтерів, провела сотню демонстрацій і непересічних культурних подій. Одне з основних завдань Vitsche — інформування німецького суспільства про реальну ситуацію в Україні та боротьба з російськими наративами.

Sestry поспілкувалися із співзасновницями Vitsche Владиславою Воробйовою і Катериною Тарабукіною.

Заявити про себе

Ксенія Мінчук: Як Vitsche бореться з російською пропагандою в Німеччині? З чого все почалося?

‍Катерина Тарабукіна: Німеччина — одна з найбільш інфікованих російською пропагандою країн Європи. І тут колосальна нестача досвіду роботи з цією пропагандою. Неоране поле роботи. 

Протягом багатьох років у Берліні не було чітко і яскраво проявленої масової української громади. Давайте щиро, вона була не голосна. Так, робилося багато волонтерки навколо української церкви, Пласту, відбувалися невеликі культурні заходи, кінопокази, були українська вечірня школа, українське радіо тощо. Але дійсно голосною була «русскоязычная тусовка» чи стара радянська еміграція, де все злилось у «пориві гомосоветікус». 

У Берліні велика українська діаспора. Є величезна, прекрасна сила, яка робила в Берліні в 2014 Євромайдан, а потім розрослась у величезну фронтову допомогу. Нова ж еміграція з України 2014-2018 років, яка здебільшого складалася з креативного класу та представників IT-індустрії, тяжіла до мультикультурної англомовної тусовки. Це вже інші люди, інше покоління, їх багато. І виявилося, що вони не завжди були залучені в процеси формування нової української громади. Всі сиділи по своїм бульбашкам. Нам вдалося зробити так, щоб вони з них вийшли. 

‍Владислава Воробйова: 31 січня 2022 року, ще до повномасштабного вторгнення, ми зробили нашу першу демонстрацію. Тоді ми ще не називалися Vitsche, але вже зрозуміли, що це об'єднання людей, яке буде продовжувати робити українське і про Україну. 

Ми збиралися як український хаб, обговорювали зроблені проєкти, планували майбутні. Прагнули створити окреме, незалежне українське комʼюніті. 

У перший день великої війни ми зробили демонстрацію, яка тривала 12 годин. На вулиці вийшли десятки тисяч людей‍

Катерина Тарабукіна: На демонстраціях українці збиралися не тільки заявити про себе, а й покричати, пообійматися, поплакати. Це був частково спосіб зцілення. Але потрібно було робити демонстрації не тільки для українців. Треба було залучати іноземців. Перед нами стояло питання, кого запрошувати на мітинги як спікерів. Як зробити так, щоб іноземцям теж було це цікаво? Ми стали використовувати свої знання в мистецтві. Адже ми в команді майже всі — з культурного менеджменту.

Нам, наприклад, цікаво робити резиденції-академії для молодих науковців, істориків. Організувати для них лекції та розповісти про пропаганду в історичному наративі Другої світової війни. Чи запросити митців і зробити перформанс на колишній фабриці, куди німці вивозили наших українських жінок з дітьми на насильницьку працю. 

‍Владислава Воробйова: З демонстрації нас забрала директорка Пілецького інституту зі словами: «А давайте ви не в «третій кімнаті» українського бару будете зустрічатися, а ми дамо вам простір у два поверхи». 

Так у нас з'явилося приміщення. У нас був, так би мовити, «пресвідділ», простір, де люди писали новини, пресрелізи, тексти, маніфести на демонстрації, реєстрували, знаходили, як евакуювати людей, як доставляти гуманітарку тощо. Були люди, які все це пакували й відправляли.

За майже 3 роки нашого існування ми крок за кроком вибудували систему. Тепер у нас не 250, а 50 волонтерів. 

Достукатися до держустанов

‍— Як ви впливали на німецькі державні установи? Чи вони одразу підключилися до допомоги?

‍Катерина Тарабукіна: Перші два тижні — чи навіть більше — Берлінський сенат взагалі нічого не робив для українських біженців. На всіх місцевих вокзалах працювала волонтерська організація «Berlin Arrivals». Місцева влада готувала аеропорт «Тегель» для прийому українців, які тікали від війни. Тільки за місяць після повномасштабного з'явився «намет від держави». 

Як можна було побудувати систему прийняття біженців, коли місто не займається їхнім прийомом, а правила в'їзду, оформлення та знаходження притулків змінюються щогодини?

Наша організація готувала та постійно друкувала інформаційні ліфлети, доки місто не почало працювати на повну. Багато часу я витратила на спілкування з німецькими організаціями. Ми відправляли свою представницю до Кризового штабу, щоб вона розповідала про потреби українських біженців. Бо вони нічого не робили. 

Нас не одразу стали сприймати як серйозну організацію. Здебільшого через стереотипи, нібито ми надто емоційні, надто молоді. А ще тому, що, за великим рахунком, ніхто тоді не знав, хто такі українці. Ставилися скептично. Російська пропаганда зробила багато, щоб образи «нацистів-бандерівців» чи «українок, чия мета вийти заміж за німецького чоловіка» потужно сиділи в голові багатьох.

Додайте до цього повне нерозуміння того, що відбувається в Україні на той час, а також ракурс, що один з найбільших економічних партнерів Німеччини «чомусь» напав жорстокою війною на сусіда. Шок, стрес, страх, недовіра. Насамперед до нас, бо складно ж відразу визнати, що помилився з партнером.

Зрештою їм довелося навчитися з нами рахуватися, тому що за кожну їхню недолугу заяву до них спочатку йшов офіційний лист-звернення, потім була демонстрація. І вони зрозуміли, що ми з їхньої голови не зліземо. 

‍Владислава Воробйова: У багатьох німців немає уявлення про суб'єктність України. І у них дуже погано з історією. Вони здебільшого думають, що після розпаду СРСР всі країни, які в нього входили, якимось дивним чином стали Росією. І тут з'являємось ми, приходимо на зустрічі, натякаємо, що вони недостатньо роблять. Ми — розумні, інтелектуальні, активні, ми вимагаємо права голосу. Бо українцям потрібна допомога. А ми знаємо, як саме треба допомагати. 

Зараз я як медіа адміністраторка бачу, скільки нам приходить мейлів із запитом на співпрацю від різних організацій, зокрема політичних. Це означає, що тепер ми можемо говорити про Україну на великих сценах саме українським голосом. І це дуже важливо. Щоб досягти цього, нам знадобилося півтора-два роки. Хотілося б, щоб це було не так довго. Але як є. 

Збір коштів тепер теж на іншому рівні. Ми займаємося фандрейзингом (залучення сторонніх ресурсів для реалізації значущих завдань — Ред.). Цікаво, що ми відкрили для німців, що таке банка для перерахування грошей. У нас в Україні кожен знає, що таке «відкрити банку», «розбити банку». А в Європі про це ніхто не знав. Ми пояснили, тепер користуються. 

Два з половиною роки ми робили демонстрації чи не кожного тижня. Загалом провели їх понад сто

Але згодом ми перестали робити це так часто. Зрозуміли, що демонстрації перестали бути настільки важливими, як на початку. І тому перемкнулися на масштабніші проєкти. Одним з таких проєктів стала конференція з протидії дезінформації Truth to justice, яку ми провели 7 грудня 2024 року. І в якій взяли участь близько 200 учасників і ще тисячі людей онлайн.

‍Катерина Тарабукіна: Завдання було не тільки показати, що російська пропаганда — глобальна катастрофа в Німеччині, а й те, як ця пропаганда працює в інших країнах. Ми демонстрували, яка вона в Україні, Молдові, Сирії, країнах Африки. 

Ми зробили це так, як робимо все — через мистецтво, з дослідженнями, глибоким зануренням. Не бачила ще Німеччина конференції з пропаганди, на яку були б запрошені журналісти з різних куточків світу. І тому це спрацювало.

Також мені здається дуже важливим проєктом організовані нами зустрічі B2B між головами німецьких інституцій і українськими митцями. Після низки таких зустрічей народилася велика кількість співпраць. Чого тільки варто те, що Берлінська філармонія допомогла вивезти музикантів Одеської філармонії. 

Пробитися крізь ворожі наративи

‍— Чому в Німеччині така ефективна російська пропаганда?

‍Катерина Тарабукіна: Причин багато. Зокрема, після Другої світової війни утворився цілий пласт пропаганди та викривлення подій. Ближче до 70-х Західною Німеччиною було придумано, що «у 1945 році німці були визволені від нацизму». Це давало зняття післявоєнної напруги, але головним визволителем призначили умовного «блакитноокого Ваньку — російського солдата». Так всі лаври боротьби з нацизмом віддали Москві, разом з міфічним гримучим когнітивним коктейлем вини та вдячності. Це частина складного процесу взаємовідносин Бонну й Москви, яку ми знаємо як Ostpolitik. 

Який не візьмеш період взаємозв'язків Росії з Німеччиною, завжди були пропаганда і вплив Росії. Я працюю з темою пам'яті вже 12 років. Останні 6-7 років — з німецькою культурою пам'яті. І от опитування — «Яке ім'я спадає вам на думку при слові «свобода»?». Більшість німців знаєте що відповідають? Горбачов! Уявіть собі. Хоча це не пропаганда, це історичне міфотворення та відсутність знань про СРСР. Цю різницю теж треба розуміти. 

‍— Коли Росія почала свої пропагандистські атаки проти українців у Німеччині?

‍— Ще під час пандемії, але активно — з 2014 року. Майдан, Крим, Донбас... І полилася пропаганда нескінченним потоком. Коли з'явилися телеграм-канали, полилося ще з більшою силою. Плюс інституційні зв'язки, «вєлікая русская культура», літературні фестивалі, опера і балет, Російський Дім на Фрідріхштрассе, бренд «русский авангард» (вкрадений по всій території колишнього Союзу). І, звичайно, «культура внє палітікі».

‍— Які зараз найпоширеніші наративи російської пропаганди в Німеччині? 

‍— Перший: «українці — найпривілейованіші біженці», «у них більше прав і привілеїв». До речі, на нашій конференції був артоб'єкт українського мистецького дуо Fantastic little splash, який при натисканні кнопки показував популярні наративи російської пропаганди. 

Серед поширених наративів також: «українці, які виїхали через війну, не хочуть працювати», «Україна — тоталітарна, корумпована держава» і, звичайно, «українки — проститутки». Цей останній пункт — частина німецької непропрацьованої теми про ставлення до українок, польок і білорусок. Ще під час Другої світової війни вкоренилася така думка, що жінки цих національностей — «м'ясо, яке повинно працювати, готувати, обслуговувати» домінуючу расу. Ну а Росія це підживлює, звісно. 

Ще один наратив — «в Україні немає війни». 

‍— Як Vitsche протидіє цій пропаганді?

‍— Найкраща боротьба з дезінформацією — інформація. Наше завдання — працювати з інтелектуалами й академіками, які впливають на процеси в Німеччині, вибудовувати українську суб'єктність. Над тим, щоб Україну бачили сучасною, європейською країною, розповідати світу, про що ця повномасштабна війна, яка триває вже 3 роки. Працювати з наративами, давати на кожну дезінформацію — правдиву інформацію у вигляді продукту (медіа компанія, виставка, конференція, резиденція тощо).

У німецькій системі, щоб сформувати якесь знання у суспільства чи донести інформацію, треба говорити про це мінімум 2 роки. Ми це на собі перевірили

Наша кураторка Серафима Бріг двічі на рік курує величезний фестиваль Ukrainian Sound Garden, який легко збирає влітку по кілька тисяч людей. І це розбиває міф, що України не існує, в неї немає своєї культури, що це країна дикого Сходу, де не розвинута ні класична, ні тим паче сучасна культура. 

Дуже важливо не просто робити шоу-кейси української культури, а співпрацювати з місцевою творчою спільнотою, щоб виробляти колаборативний продукт, який буде розбивати стереотипи, що єдине, в чому українці можуть бути цікаві — культурний продукт про війну. 

Проблема в тому, що лінивих людей, які тяжіють до російського імперського чи всякої конспірологічної муті, зараз набагато більше, ніж тих, хто хоче розібратися. Виховання критичного мислення є складним процесом, тому ми бачимо своєю ціллю приділяти більшу увагу проєктам на тих платформах, де знаходяться молоді жителі Німеччини. Виходити на ту надскладну аудиторію, яка не має нормального уявлення ні про історію своєї держави, ні тим паче про російську пропаганду і її кількість на цих платформах.

‍— Чи втомився Берлін від українців і їхньої активності?

‍— Німеччина в принципі втомлена від всього і завжди. Але скажу так — нас це мало цікавить. Німеччину чекають дуже складні часи — вибори 23 лютого. Може, їх це стряхне. А, може, й ні. У будь-якому разі так, як втомлені українці, не втомлений ніхто. 

Вибору немає: ні в них, ні в нас. Треба триматися, йти далі й багато працювати на подолання різного роду непорозумінь. Щоб німецька допомога й українська співпраця громадського та державного секторів сприймалася як належне. Щоб Україну сприймали серйозно, а не як те, через що німецькі компанії лишились дешевого російського газу. 

Фотографії з архіву Vitsche Berlin

Три роки війни — це, без перебільшення, справжнє випробування для всіх народів. Хтось готовий далі пліч-о-пліч йти поруч з Україною аж до перемоги, хтось почав на мить сумніватись, що ж робити далі, а хтось абсолютно зневірився. Та є ті, хто ні на мить не перестають творити добро на благо України та всього вільного світу. Тисячі українок та польок щоденно роблять неоціненний внесок у перемогу демократії. Попри втому за три роки війни, вони продовжують свою невпинну працю заради світлого майбутнього. І ми, міжнародний журнал Sestry.eu, розповідаємо історії цих неймовірних жінок, які щоденно змінюють світ на краще. 

У 2024 році редакція Sestry.eu започаткувала спеціальну премію «Портрети сестринства», якою відзначає жінок, котрі своєю активною громадянською позицією та готовністю до самопожертви роблять усе для допомоги тим, хто найбільше цього потребує. 

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65cc6e8f39be6e9d65fcf154_Sestry.eu_Portretysiostrzenstwa250mini.avif">«Ми всі не конкуруємо, а співпрацюємо». Видання Sestry.eu оголосило переможниць премії «Портрети сестринства»</span>

Цьогоріч церемонія нагородження відбудеться 4 березня 2025 року у Варшаві. Поважна Капітула визначила 12 номінанток. Саме з них будуть обрані лауреатки премії «Портрети сестринства» — українка та полька як обличчя тісної взаємопідтримки та взаємодії у польсько-українському діалозі, а також взірець справжнього сестринства. 

Поважна капітула премії «Портрети сестринства»: 

• Домініка Кульчик, підприємиця, президент Фонду Кульчика
• Аґнєшка Голланд, польська режисерка
• Катерина Боднар, дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Польща
• Наталка Панченко, лідерка «Євромайдан-Варшава», голова правління фонду Stand with Ukraine
• Адріана Поровська, міністерка з питань громадянського суспільства
• Мирослава Керик, президентка правління Фундації «Український дім», Варшава
• Мирослава Гонгадзе, керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі
• Б’янка Залевська, польська журналістка
• Ельвіра Нєвєра, польська режисерка
• Катерина Глазкова, виконавча директорка Спілки українських підприємців 
• Йоанна Мосєй, головна редакторка Sestry.eu 
• Марія Гурська, головна редакторка Sława TV

‍Номінантки на премію «Портрети сестринства», Польща: 

Аґнєшка Зах, польська волонтерка

До повномасштабної війни в Україні Аґнєшка Зах працювала гідом у найбільшому польському заповіднику — Бєбжанському національному парку. Виховувала чотирьох дітей та будувала будинок. 24 лютого 2022-го її життя змінилося докорінно. Жінка вирішила присвятити себе допомозі українцям. В одному зі своїх будинків прихистила жінок з дітьми, які втікали від війни. Згодом почала їздити як волонтерка в Україну. Аґнєшка уже фактично три роки возить гуманітарну допомогу для військових на фронт. За будь-яких погодних умов ходить босоніж — за що отримала прізвиська «босонога» або «відьма». 

Анна Лазар, кураторка, мистецтвознавиця, перекладачка

Анна Лазар — польська кураторка, мистецтвознавиця, перекладачка літератури та громадська діячка, яка вже багато років будує культурні мости між Польщею та Україною. Членкиня Архіву Жінок Інституту Літературних Досліджень Польської Академії Наук та польської секції AICA. Закінчила українську і польську філологію, а також історію мистецтва у Варшавському університеті. Протягом семи років була заступницею директора Польського інституту в Києві. У своїх міждисциплінарних проєктах Лазар поєднує сучасне мистецтво з історичною та соціальною рефлексією. Її перекладацький доробок включає як класичні, так і сучасні твори української літератури.

Анна займається волонтерством. Її діяльність об'єднує мисткинь і митців, письменниць і письменників, мислительок і мислителів з обох країн та розширює контекст про українську культуру.

Моніка Андрушевська, воєнна кореспондентка та волонтерка

Польська воєнна кореспондентка та волонтерка Моніка Андрушевська в Україні проживає від моменту Революції гідності. 2014-го разом із добровольцями подалася на схід України. У своїх матеріалах активно висвітлювала все, що відбувалося на фронті. Була свідком бойових дій в районі Донецького аеропорту. Коли почалась велика війна, Моніка Андрушевська, ризикуючи своїм життям, вивезла з-під обстрілів з Ірпеня під Києвом 30 українців.

Зараз Моніка активно займається волонтерською діяльністю, а також у рамках співпраці із варшавським Центром Лемкіна (Варшава) збирає докази воєнних злочинів РФ на території України. За свої досягнення Моніку нагороджено Золотим Хрестом Заслуги Польщі, премією Stand With Ukraine Awards та нагородою Спілки польських журналістів за репортаж «Bierz ciało, póki dają» (з польської «Бери тіло, поки дають»), присвячений українським матерям, які шукають зниклих на війні синів. 

Анна Домбровська, президентка асоціації Homo Faber

Анна Домбровська — президентка Люблінської асоціації Homo Faber, співголова Міграційного консорціуму. Працює над питаннями впливу міграції на місцеву громаду, займається програмуванням інтеграційної політики на рівні міста. Співзасновниця «Баобабу» — соціального простору зустрічей для громад у Любліні.

Ольга Пясецька-Нєч — психолог, президентка фонду «Kocham Dębniki»

Засновниця та президентка фонду «Kocham Dębniki» («Я люблю Дембнікі»). Сьогодні під опікою фонду перебувають понад 1300 українських родин. У лютому 2022 року призупинила своє життя і кар'єру, щоб бути з українськими жінками та сім'ями, які шукають притулку від війни в Польщі. 

Ольга намагається допомогти українкам і їхнім дітям відновити зруйновані життя. Вірить, що здатність перетворити кризу на силу й розвиток залежить від сприятливого середовища й підтримки: «Те, чого я активно прагну, — щоб цей досвід передавався далі. І це відбувається! Жінки, які повертаються в Україну, забирають із собою те, що тут зрозуміли, привносять це в своє життя. Вони будують навколо себе нові спільноти, використовуючи те, чого тут навчилися».

Анна Суська-Якубовська 

Анна Якубовська з 2013 року працює в Каміліанській місії соціальної допомоги, координує проєкт підготовки квартир для безхатьків. Після початку повномасштабного вторгенння відповідала за тимчасові місця для біженців у соціальному пансіонаті «Святий Лазар» та допомагала сім'ям біженців в орендованих для них квартирах.

‍Номінантки на премію «Портрети сестринства», Україна: 

Юлія «Тайра» Паєвська — військовослужбовиця, парамедик

Юлія Паєвська з позивним «Тайра» надавала медичну допомогу учасникам Революції гідності. Як керівник волонтерського загону парамедиків «Ангели Тайри» проводила тактичну медичну підготовку на передовій з 2014 по 2018 роки. 16 березня 2022 року під час оборони Маріуполя потрапила в російський полон і була звільнена 17 червня 2022 року. 

У 2023 році Юлія Паєвська стала лауреаткою міжнародної премії International Women of Courage. А Держдеп США вручив їй нагороду «Найхоробріша жінка світу». Крім того, Паєвська здобула нагороду на «Іграх нескорених» в Німеччині. Нагороджена відзнакою президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції», орденом «Народний Герой України». Зараз Тайра приєдналася до лав 13 бригади Нацгвардії України «Хартія».

Олена Апчел — режисерка, військовослужбовиця 

Олена Апчел — кандидат мистецтвознавства, доктор філософії, активістка, науковиця, перформерка, режисерка, волонтерка, кураторка культури та амбасадорка України, військовослужбовиця Національної Гвардії України, доброволиця. Брала активну участь у Революції гідності — Київському і Харківському Майданах. 

У 2020 році стала співавторкою концепції основної експозиції Першого Бараку Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору». У 2021 році керувала відділом соціальних програм у Варшавському «Nowy Teatr». У цей період вона стала однією з активних учасниць волонтерської спільноти українців у Польщі. Восени 2022 переїхала у Берлін. Там працювала співдиректоркою Theatertreffen — найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору. 

Після майже чотирьох років життя за кордоном, маючи види на проживання у двох країнах і десятки пропозицій роботи у дипломатії та мистецтві, Олена Апчел повернулася додому, щоб приєднатися до Сил Оборони України.

Мар'яна Мамонова — колишня бранка Кремля, психотерапевтка, засновниця благодійного фонду 

Мар'яна Мамонова пішла на військову службу у 2018 році. Там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, військовослужбовцем Нацгвардії. Навесні 2022 року військова медикиня потрапила у полон — на третьому місяці вагітності. Обміняти її вдалося лише за три дні до пологів. 

Після звільнення Мамонова заснувала благодійний фонд для допомоги жінкам, які пережили російський полон. Допомога жінкам стала не лише її справою, але й місією: «Мета нашого фонду — допомагати жінкам, які пережили полон. Допомагати реабілітуватися: ментально, фізично, духовно». Також фонд надає допомогу вагітним дружинам військовослужбовців, вагітним ветеранкам і вагітним, які втратили чоловіків на війні. 

‍Ольга Руднєва, CEO of Superhumans Center

Ольга Руднєва є CEO та співзасновницею Superhumans Сenter, клініки психологічної допомоги, протезування, реконструктивної хірургії та реабілітації для людей, постраждалих під час війни. З перших днів війни очолювала найбільший логістичний хаб в Європі — HelpUkraine Center, створений в партнерстві з Новою Поштою, Rozetka, TIS terminal.

З 2004 по серпень 2022 року — директорка фонду Олени Пінчук, координаторка простору з сексуальної освіти Dialog Hub. Співзасновниця Veteran Hub, простору з надання комплексних послуг ветеранам. 

Під керівництвом Ольги були реалізовані наймасштабніші кампанії в медіа, благодійні концерти Елтона Джона, групи Queen та Пола Маккартні. Впродовж останніх 7 років входить в списки найбільш успішних жінок України за версією NV та Української правди. У 2024 році Ольга увійшла в топ 100 жінок року за версією ВВС. 

Олександра Мезінова, директорка та засновниця притулку для тварин «Сіріус»

Олександра Мезінова керує притулком «Сіріус» у Федорівці під Києвом. Перед початком війни він став домівкою для 3500 тварин. Зараз в притулку їх трохи більше 3200 — попри те, що військові та волонтери постійно привозять нових врятованих котів, собак та інших тварин. Щомісяця притулок приймає близько 50-60 тварин. Багато — з прифронтових територій та із зон бойових дій. Притулок займається порятунком, лікуванням, стерилізацією, прилаштуванням тварин, також веде освітньо-просвітницьку роботу. Крім того, «Сіріус» допомагає малозабезпеченим власникам тварин, міні-притулкам та їхнім господарям, які часто є літніми людьми.

Цьогоріч притулку виповнюється 25 років. За цей час було врятовано більше 13 тисяч тварин, з них більше 10 тисяч  були прилаштовані в гарні родини. Притулок «Сіріус» в 2023 році отримав почесну нагороду «Вибір країни». А його засновниця — Олександра Мезінова — в 2022 році нагороджена орденом княгині Ольги.

Людмила Гусейнова, правозахисниця, очільниця громадської організації «Нумо,сестри!»

З початку окупації, з 2014 року,  до арешту в 2019 році опікувалась дітьми з розформованого дитячого інтернату на окупованій території Новоазовського району. Окрім одягу, привозила з вільної території України українські книжки та листівки. Також допомагала українським військовим, що боронили в ті роки Маріуполь. Отримала від них підписаний український прапор, котрий провезла на окуповану територію і сховала. Його не знайшли під час обшуку, він досі перебуває в схованці.

Після арешту в 2019 році жінку відвезли в «Ізоляцію», пізніше перевели у Донецьке СІЗО. 17 жовтня 2022 року Гусейнову звільнили у межах «жіночого обміну». Зараз опікується захистом прав постраждалих від СНПК, колишніх цивільних полонених а також знаходить можливість підтримувати тих жінок, котрі досі в полоні або в окупації. 6 грудня створила і очолила ГО «Нумо,сестри!», котра об'єднує жінок, які пережили полон, СНПК, тортури та інші наслідки війни РФ проти України.

Партнери премії «Портрети сестринства»:

• Patronat Honorowy Prezydenta Miasta Lublin
• Patronat Honorowy Prezydenta Miasta Sopot
• Kulczyk Foundation
• Przemysław Krych
• Ulatowski Family Foundation
• Ambasada Ukrainy w Rzeczypospolitej Polskiej
• Espreso TV
• NV.ua
• PAP
• Onet
• New Eastern Europe
• СУП
• Fundacja Edukacja dla Demokracji
• Polsko-Amerykańska Fundacja Wolności

• Wspieramy Ukrainę
• Federacja Przedsiębiorców Polskich
• Żabka
• YES

Також ми закликаємо наших читачок та читачів взяти участь у голосуванні й обрати ту лідерку, яка заслуговує на особливу читацьку нагороду «Портрети Сестринства». Для цього достатньо перейти за цим лінком. Голосування триватиме до 22 лютого 2025 року.