Історії

Скільки вдів у нашому суспільстві через вісім років війни на Донбасі та два роки  повномасштабної? Не менше, ніж майоріє прапорів на могилах українських військових. Жінки стають на заміну своїм чоловікам у строю, в щоденних справах країни, що воює, — у батьківстві, утриманні родини, обороні. Але чи вдається їм впоратися з власною втратою?

«Так, ти це можеш, тільки борись!» — відповідає журналістка, політик і військова, вдова загиблого героя Тетяна Чорновол. Про власний шлях боротьби Тетяна розповіла Sestry.

Поза очі мене обговорювали: «Вона ж гроші по загибелі чоловіка отримала!”

Якби не війна, цього року Тетяна та Микола святкували б 21-у річницю сімейного життя.

У фейсбуці Тетяна Чорновол згадує: «У мене було масштабне весілля. У мене була чудова сукня… Вона була з прокату. Дорога. Але після того весілля я не знала, як її здати. А викупити грошей немає… Що робити? Сукня була пропалена, залита воском, вином. Нижні спідниці чорні від диких танців… Реально чорні… Найбільш щасливий, інтимний спогад з весілля, це як на другий день ми удвох з Миколою плече-до-плеча стоїмо на колінах перед ванною і перемо в ній сім спідниць моєї весільної сукні... Ми її таки відіпрали і здали. Заплатили невеликий штраф за пропалену верхню спідницю. Так приємно згадувати, як ми її прали....Тільки заради цієї миті варто було жити і одружуватися».

Чоловік Тетяни, боєць батальйону міліції спецпризначення «Азов» Микола Березовий загинув під Іловайськом 10 серпня 2014 року, на початку війни.

Тетяна залишилася сама з двома дітьми — 11-річною Іванною та трирічним Устимом. І зі своїм невимовним горем. «Я закривалась у ванній і плакала. Мені так не вистачало мого чоловіка і було так глибоко боляче, глибоко боляче кожен день. Ніч за ніччю друга половина нашого двоспального ліжка залишалася пустою. Аби стало трохи легше, я поклала на це місце нашу молодшу дитину».

Несподівано для себе Тетяна стикнулася з лицемірством оточуючих. Поза очі люди обговорювали її: «Та вона ж гроші по виплаті отримала!»

«До мене як до вдови чомусь було негативне ставлення. І від цього було ще важче»…

Тетяна намагалась розібратися, в чому причина такого негативу. Чому суспільство не лише не сприяє реабілітації, а навпаки, буквально виштовхує таких, як вона.

«Одна справа — розлучитися, інша — втратити чоловіка. Коли люди розлучаються, закінчуються їхні стосунки — це просто життєва проблема», — розмірковує Тетяна. — Коли ж коханий чоловік гине, тут вступають у дію якісь зовсім інші механізми. Чому так? Мабуть, це особливість людської природи. У Китаї, наприклад, традиційно до вдів ставляться погано і навіть цього не приховують. А в нас намагаються, що називається, добити самотню самку. І таким чином можуть серйозно зруйнувати її життя. Принаймні в моєму випадку. Я ж так і не змогла знайти собі пару»…

«Якби не діти, то, може, взагалі вкоротила б собі віку»

Колись Тетяна працювала журналісткою та викривала корупцію Януковича, а під час Революції Гідності стала однією з найяскравіших її постатей. Влітку 2014-го як військова в складі полку «Азов» вона бере участь у звільненні Маріуполя, а в жовтні 2014-го обирається в парламент за списком молодої на той час політичної сили «Народний фронт» і стає урядовою уповноваженою з питань антикорупційної політики та штатною радницею міністра внутрішніх справ. Та нові публічні ролі тільки множать негатив щодо неї, який несеться лавиною після втрати чоловіка. Обговорювати її почали не лише на кухнях, а й у мас-медіа.

«Коли я отримала виплати по загибелі чоловіка, одне з провідних українських інформаційних видань надрукувало новину, що антикорупціонерка Чорновол за рік збагатилася на мільйон, — згадує Тетяна. — І в новині навіть не було пояснення, що насправді я отримала виплати по загибелі. Як це міг сприйняти читач? Тільки так, ніби антикорупціонерка стала корупціонеркою. Для мене це був великий психологічний удар».

Тетяна тоді часто говорила про втрату чоловіка у своїх виступах та на телеетерах.

«Я згадувала чоловіка та його загибель, бо коли згадуєш, це ніби повертає якусь його часточку до життя». І якось на одному з телешоу відомий ведучий звинуватив Тетяну, що вона спекулює на пам'яті загиблого чоловіка. «Він став на всю країну розповідати, що я піарюсь на смерті свого чоловіка. Як вдові таке чути? Я кожного дня бачу очі своїх  дітей, які залишилися без батька. А він сидить в теплій студії, клює мене несправедливими словами, і паралельно люди дзвонять в прямий етер, аби його підтримати. Можете собі уявити?»

Попри успіхи в політичній кар’єрі Тетяна знаходилась у глибокій депресії. Щоб не з'їхати з глузду, працювала без відпочинку. «Я за п’ять років депутатства ні в відпустці, ні на вечірках, ні навіть в гостях не була»…

Вона займається підготовкою законодавчої бази для повернення в державний бюджет коштів, викрадених Януковичем та його поплічниками. 28 січня 2015 року Державна служба фінансового моніторингу заблокувала 1,42 млрд доларів на рахунках нерезидентських компаній, пов’язаних з Віктором Януковичем, близькими до нього посадовцями та пов’язаними з ними особами. Лишалося законно повернути кошти на рахунки держави. Та в країні, де навіть після перемоги Революції Гідності немало проросійських політиків залишилися в парламенті і мали потужний вплив на держструктури й медіа, реалізувати це було нелегко.

«Мені було дуже погано. Бракувало елементарної підтримки. Люди обливали мене брудом. По суті, за хороші речі, які я намагалася зробити для своєї країни. Але коли ти таке робиш, якісь багаті дяді втрачають свої багацтва. Якщо гроші надходять до держбюджету, значить, вони зникають у когось з кишень. Ось чому мене тоді так сильно «мочили». Мало кого в цій країні «мочили» так, як мене. І поруч вже не було чоловіка, який мене завжди підтримував. Це було не життя, а суцільне пекло. І якби не діти, я б, може, взагалі вкоротила собі віку».

«Чому вони сміються над моєю мамою?» — не могла зрозуміти моя донька

В 2016 році частину вкрадених колективним януковичем грошей вдається повернути — у держбюджет на 2017 рік потрапляють надходження від спеціальної конфіскації коштів корупціонерів на суму 10,5 мільярдів гривень. Частина цих коштів пішла тоді на оборону країни. А Тетяна, аби відволіктися від поганих думок, вирішила піти вчитися військовій справі:

«Закінчила курси офіцера запасу артилериста у 2018 році. Ще в 2014-му на фронті я чітко зрозуміла, що ця війна не закінчиться так просто. Велику війну й агресію Росії я чекала, була в ній впевнена — причому з підліткового віку».

У 2019-му Тетяні доводиться пережити черговий стрес — цього разу через свою політичну діяльність. Під час президентської передвиборчої кампанії  проти політичних опонентів на повну використовувалися брудні методи боротьби. Родина загиблого героя Березового виявилась до цього не готовою. В один із зимових днів під час  відпочинку з бабусею та дідусем у Буковелі дочка Тетяни побачила на одному з центральних телеканалів гумористичний скетч. Об’єктом жартів була Тетяна Чорновол.

«Крутиться 95-й квартал. І там показують мене. Якісь окремі кадри та невдалі фотографії. Всі навколо ржуть, ха-ха — психічно хворих вибирають у Верховну Раду. Моя донька бачить, як вони знущаються, починає плакати й питає мого тата: «Чому вони сміються над моєю мамою?». Це був жах!

Щоб не зірватися, Тетяна дістала мольберт і фарби і почала малювати. Вона ділилася картинами в фейсбуці. Найчастіше малювала себе — сильну, красиву й впевнену, в червоній сукні та з автоматом. «Це справді була реабілітація, адже я втікала в той всесвіт, який малювала. Усі мої картини життєствердні».

«На моєму особистому рахунку п’ять ворожих танків. І це замало»

В 2019 році до влади в країні прийшов Володимир Зеленський і політична партія «Слуга народу». Змінюється уряд, прокуратура, слідчі органи й підходи до сприйняття подій нещодавньої історії. Справи Майдану переглядаються у несподіваний спосіб — у квітні 2020 року Тетяні Чорновол повідомляють про підозру і розпочинають проти неї кримінальне провадження за начебто підпал офісу Партії регіонів. У медіа вона, як завжди, виглядає стійкою. «Мене і на Майдані вбивали, і в чотирнадцятому році я теж була на фронті, і кілька разів до в’язниці намагалися посадити. Я ветеран трьох революцій», — коментує Тетяна. І продовжує вивчати військову справу.

«Перед самим вторгненням я перекваліфікувалася на протитанкістку і була впевнена, що головна битва відбудеться під Києвом. Решта — аби відволікти увагу. Була абсолютно впевнена, що це буде велика танкова атака з боку Чорнобиля по правому берегу. І все, що можна було на той час зробити — встановити протитанкову зброю. Позаяк я була членом комітету нацбезпеки і оборони, то знала, що найкраща протитанкова зброя — вітчизняного виробництва. І буквально за два тижні до початку війни я закінчила курси протитанкістів на КПП «Луч». Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії, молодший  лейтенант Чорновол відвезла 12-річного сина до своїх батьків і пішла на фронт. І в перші ж кілька діб вже працювала з протитанковим ракетним комплексом «Стугна».

«Це така велика стокілограмова снайперська гвинтівка, яка стріляє по танках й іншій бронетехніці, патрони до якої важать тридцять кілограмів і яка стріляє на п’ять кілометрів. Ракета керується лазером. І я цю ракету веду до самого її попадання». Невдовзі після початку повномаштабного вторгнення Тетяна стала справжньою профі у своїй справі. «На моєму особистому рахунку п’ять танків. Це, звісно, замало. Але повірте, це дуже велика робота». Вона зізнається, що знайти себе в армії їй допомогла правильна оцінка своєї ролі.

«Жінці насправді важче реалізуватися в чоловічому колективі, але є свої фокуси, як це зробити. Немало молодих дівчат хочуть разом з хлопцями бігати в бронежилетах з автоматами, стріляти ворога впритул з десяти кроків. Але природа чоловіка — завжди  захищати жінку. І присутність жінки в близькому бою створює для чоловіків певний дискомфорт. Тому хочу сказати жінкам одне — дуже важливо спеціалізуватися. Коли у жінки є спеціальність, яка на цій ділянці фронту дуже дуже потрібна, вона на своєму місці».

Сьогодні Тетяна — старший лейтенант, командир протитанкового взводу. В її підпорядкуванні десятки чоловіків.

«Жінці, звичайно, важко командувати чоловіками, — ділиться Тетяна. — Чесно кажучи, я не розумію, чому природа зі мною так несправедливо поступила, зробивши мене жінкою (сміється. — Ред.), але я вже призвичаїлась. Хотіла б бути вправнішою. Відчуваю, що мені бракує знань, не встигаю всьому навчитися. Насправді, я середнячок. Звичайно, не найгірший протитанкіст, не найгірший командир протитанкового взводу, але і не найкращий. А в мене комплекс відмінниці. Хочу бути найкращою».

«Мій Микола для мене зараз більше живий, ніж навіть п'ять років тому»

Кримінальне провадження проти Тетяни Чорновол призупинили на час війни, а зосередженість на меті вибити ворога з України допомогла їй знайти сенс після смерті чоловіка.

«Я гладіатор — живу одним днем. Слава Богу, що війна почалася в такий час, що діти вже великі, я можу менше про них хвилюватись. Жити одним днем легко. Життя грає зовсім іншими фарбами. Не так дістають проблеми, не так тисне тягар відповідальності за завтрашній день, просто радієш дню сьогоднішньому. Життя грає абсолютно новими фарбами. Зрозуміла, що народжена для цього! Я все своє життя готувалася. Це моя робота, те, що мені в кайф і що в мене найкраще виходить.

Люблю ходити в розвідку, ховатися, облаштовувати позиції та побут в складних умовах, перевіряти свою витривалість, люблю відчуття бою. І Стугна дає це відчуття

Адже ти знаходишся дуже близько від ворога. Бачиш, куди ти стріляєш і результат своєї роботи».

Сьогодні Тетяна вчиться літати на винищувачі F16. Мріє про те, щоб пройти маршем Перемоги Хрещатиком та звільнити Крим.

Але найпотаємніші мрії ділить з чоловіком Миколою — уві сні.

«Я себе ловлю на тому, що перестала його сприймати як мертвого. Він для мене зараз більше живий, ніж, наприклад, п’ять років тому. Він мені сниться. З особливою любов’ю розглядаю його фото. Я звертаються до нього вголос, а буває й так, що до когось з побратимів звертаюся, як до нього. Відбувається якийсь збій. Я називаю його ім’я і потім думаю — «Боже!...»

«Під час обстрілу стався приліт у наш новий будинок. Більше його немає»

Ірину Литвин-Комаровську український глядач пам'ятає як ведучу спортивних новин на Новому каналі та телеканалі ТРК Ера. Останні кілька років перед повномасштабною війною вона також викладала на курсах акторську та сценарну майстерність. У 2018 році Ірина з чоловіком та донькою в’їхали до нового будинку, який збудували самі. В Ірпені під Києвом. Там її сім'ю й заскочила війна. Евакуюватись вдалося в останній момент перед окупацією росіян.

— У лісі неподалік було чути автоматні черги, — згадує Ірина. — Перші п'ять днів війни ми просиділи в підвалі у сусідів, бо в нашому будинку не було жодного укриття. 2-го березня зуміли виїхати автівкою до Києва. А вже за кілька днів до нас у котеджне містечко зайшли кадировці. Там залишалося четверо сусідів, двоє з них незабаром загинули. Під час мінометного обстрілу стався прямий приліт у наш новий будинок — він повністю згорів.

Ми з донькою в цей час вже були далеко. Вирвавшись до Києва машиною, далі вирішили їхати потягом. Сіли до першого, що побачили на вокзалі — і так опинилися у Рахові Закарпатської області. Спочатку приїхали до села на самому кордоні з Румунією. Потім за порадою місцевих мешканців, які не справлялися з потоком біженців, пішки перейшли кордон. У Румунії зустріли священика, який розмістив нас у місцевій баптистській церкві. Нам у церковній залі постелили на підлозі матраци. Я була розгублена. Уявлення не мала, що робити й куди їхати далі.

І тут неочікувано зателефонувала подруга. Ще під час чемпіонату Євро-2012 у Києві вона познайомилася зі шведами й з того часу дружила з одним з них, Фредеріком. Я навіть якось на її прохання підвозила його в аеропорт. І тут виявилося, що родина друга Фредеріка – фермери, які мають власний будинок. І вони хочуть допомогти біженцям з України та шукають жінок з дітьми, яким готові надати прихисток. Незабаром мені написав сам Фредерік — розповів деталі та повідомив, що вони з друзями вже навіть зібрали гроші нам на авіаквитки. Так, не маючи часу оговтатись та все обміркувати, ми сіли на літак й опинилися в Швеції.

«Головний принцип життя шведів — no stress»

Невелике шведське містечко Вестерос, де була та сама ферма, розташоване за сто кілометрів від Стокгольма. Люди, які нас прийняли, мають великий будинок XVIII століття, в якому живе вже восьме покоління цієї родини. Спочатку ми спілкувалися з ними жестами — від стресу я забула навіть той мінімум англійських слів, які знала раніше. Щодо шведської, то ця мова була мені незнайомою та геть незрозумілою.

Нам одразу сказали, що ми можемо залишатися на фермі стільки, скільки хочемо. Вийшло, що ми прожили там цілий рік. Навесні 2022 року до Швеції приїхало багато українських біженців, їх розселяли по всій країні. Спочатку селили до гуртожитків, а потім підшукували соціальне житло. Зараз у Вестеросі близько 300 українських сімей, і більшість з них живе в соціальних квартирах, причому, наскільки мені відомо, біженці не платять ані за оренду, ані за комуналку. Ми з донькою також могли піти цим шляхом, але в такому випадку до видачі соціального житла нас могли б ще не раз переселяти по всій Швеції. Я подумала, що якщо є можливість, краще залишатися в тому місці, куди приїхали.

Ми оформили статус тимчасового захисту й стали отримувати виплати: шість євро на дорослого та п’ять євро на дитину на день. Таким чином ми з донькою на двох отримували трохи більше 300 євро на місяць. Для такої дорогої країни, як Швеція, це зовсім небагато. Проте на ці гроші можна прожити, бо українці мають багато пільг. Це безкоштовне житло, безкоштовний проїзд у межах комуни, допомога з продуктами та речами. Наприклад, тут є секонд-хенди, які відкрили спеціально для українців — і там можна безкоштовно взяти як пристойний одяг, так і меблі Ikea.

Мені здається, що Швеція — одна із найбільш соціально орієнтованих країн у світі. Тут все продумано, аби людям було максимально комфортно. Навіть не знаючи жодного шведського слова, ти не загубишся ні на вокзалі, ні в аеропорту, ні просто на вулиці — за такої кількості всіляких стрілочок та інструкцій це неможливо. Та сама історія з організацією роботи громадського транспорту, місцевих органів влади. За понад півтора року у Швеції я жодного разу ніде не бачила черги. Як кажуть самі шведи, їхній головний принцип по життю — «no stress» («без стресу»). Куди б ти не прийшов, ти не мусиш відчувати стрес.

Проте, за словами Ірини, без знання шведської мови жити в країні складно. Адже майже неможливо знайти хорошу роботу.

— Якщо знаєш англійську, жити у Швеції буде легше, адже більшість шведів вільно нею володіють, — каже Ірина. — Але з працевлаштуванням не допоможе навіть ідеальна англійська — потрібна шведська. Щодо вивчення шведської, то тут через велику кількість іммігрантів відкрили спеціальні курси, які з нуля готують людей до рівня, достатнього для виходу на ринок праці. На цих курсах по 5-6 годин шведської щодня. Але для українців вони стали доступними не так давно. Навесні й влітку минулого року шведи були впевнені, що війна не триватиме довго, тому завдання інтегрувати українців у суспільство шведська влада не мала. І лише за пів року, коли стало зрозуміло, що війна надовго, нам відкрилася можливість відвідувати такі курси. Але я на той момент уже працювала — тому зі шведською у мене поки що не склалося.

«Посіпака» на шведському цвинтарі

Першими варіантами заробити, які знайшла Ірина, стали фасування сіна та прополка.

— Влітку я підробляла в полях: виривала бур’ян, робила по 25 тисяч кроків на день, — каже Ірина. — З появою перших зароблених грошей зрозуміла, що не хочу сидіти на виплатах і щоразу думати, який продукт можу дозволити собі купити, а який ні. Потім з'явився варіант із фабрикою. Я фасувала сіно для коней у восьмикілограмові пакети. А далі вантажила ці пакети у кілька рядів. З моїми метр шістдесят доводилося піднімати їх вище голови, і це було дуже складно. Я довго не могла зрозуміти, чому двометрові «вікінги», які працювали зі мною на зміні, навіть не подумали мені допомогти. Коли за кілька тижнів вони зрештою обережно поцікавилися, чи не буду я проти, якщо верхні ряди складатимуть вони, я спитала прямо: «Чому не запропонували цього раніше?» І виявилося, що вони боялися мене образити. Швеція — феміністична країна, в якій пропозицію допомоги жінка може розцінити як образу — мовляв, чоловіки підкреслюють, що вони сильніші, ніж вона.

П'ять місяців роботи на фабриці далися мені тяжко. Я дуже втомлювалася. Від того, що постійно дихала сіном, з'явився хронічний алергічний кашель. А потім Марі — шведка, в сім'ї якої ми жили – знайшла для мене роботу в церкві. Я уявляла собі традиційну церкву, і була здивована, побачивши офісне приміщення. Виявилося, що це і є церква, а мені взагалі пропонують роботу на кладовищі поруч. На запитання, чи потрібно буде піднімати щось важке, директор цвинтаря запевнила, що максимум — відро землі. Не сказала тільки, що таких відер я підніматиму по 250 штук на день.

Обов'язковою умовою для прийняття мене на роботу була наявність водійських прав та водійського стажу. Територія цвинтаря велика, співробітники об'їжджають її на електрокарах. Ще була серйозна перевірка на алкоголь та наркотики. Це аналізи крові та сечі, які показували навіть стан моєї печінки. Майбутніх співробітників перевіряють так ретельно, тому що вони мають працювати з газонокосарками, тримерами та іншими електроприладами, де потрібно бути максимально уважним.

Що я тільки на цій роботі не робила… Копала могили, міняла в могилах землю, висаджувала клумби, косила траву. Літо 2022 року для Швеції було аномальним: спочатку через рекордну спеку, а потім — через дощі, які не припинялися з липня до жовтня.

Я по вісім годин на день працювала під зливою. На роботу брала по три комплекти спідньої білизни  — не рятували жодні дощовики, я промокала до нитки. Руки «задихалися» у гумових рукавичках, гель-лак злазив без жодного ацетону

До важкої фізичної праці додавався моральний дискомфорт — коли, наприклад, копаєш могилу для нової урни і натикаєшся лопатою на попередню урну… Отримувала я за свою роботу близько двох тисяч євро на місяць.

На похороні ми зазвичай присутніми не були — завданням «посіпак» (так я називала нас з колегами через жовту форму) було вирити могилу до того, як розпочнеться церемонія. Але, звичайно, я ці церемонії бачила не раз, і мене кожного разу дивувало, як спокійно шведи сприймають смерть. Можливо, це пов'язано з тим, що люди у Швеції здебільшого живуть довго та помирають після 90-а років. Родичі померлого замість сліз та голосіння говорять про те, яке щасливе життя прожила ця людина. Та й сам цвинтар тут є не стільки місцем скорботи, скільки місцем пам'яті. Тут люди вигулюють собак, катаються на гойдалках та велосипедах.

«Чоловік запевняв мене, що без нього я — ніхто»

Ірина зізнається: втомлювалася так сильно, що не раз хотіла кинути роботу. Але не робила цього з важливої причини.

— Це навіть не гроші, — зізнається Ірина. — Це моя особиста історія. Коли я жила в Ірпені, з боку здавалося, що в мене все ідеально: чоловік, дитина, гарний будинок. Насправді ж я чудово знаю, що таке аб'юз, бо була у таких відносинах протягом 15-и років. Чоловік запевняв мене, що без нього я — ніхто. Я була фінансово від нього залежна, і що тільки він не робив, аби я не працювала. Всі мої заняття — і телебачення, і викладання — називав «дурощами».

Говорив: «Краще б ти замість цих дурниць зварила мені борщ»

Незадовго до війни я, не витримуючи постійного психологічного пресингу, пішла у терапію. Пропрацювала з психологом багато моментів, але, як і раніше, не розуміла, як і куди піти від чоловіка. Просто забрати дитину і зняти квартиру навряд чи було хорошим варіантом — в Києві він би знайшов спосіб зіпсувати мені життя. Символічно, що мій курс терапії закінчився 23 лютого 2022 року. За кілька днів до цього я казала своєму коучу, що, як і раніше, не бачу виходу. І запитала її: «Ти хочеш сказати, що 23 лютого я закінчу курс, а 24-го вранці моє життя раптом різко зміниться?» Зараз у мене мурахи по шкірі від цих слів. Згадуючи, як ми з донькою сідали в потяг на Рахів, я розумію, що бігла не лише від війни, а й від свого чоловіка…

Ми вже розлучилися. Як я й передбачала, мирно закінчити стосунки не вийшло — були суди, адвокати, серйозний конфлікт. Але я це зробила. Працюючи під зливою на цвинтарі, часто згадувала його слова: «Що ти без мене можеш? Ти ж нічого не вмієш. Ти не виживеш!» І я знову і знову доводила собі, що можу. Можу заробити грошей, можу жити без нього. Робота на цвинтарі допомогла мені закрити цей гештальт.

«Побачення зі шведкою – це коли ти сидиш у ресторані і думаєш лише про те, як ви платитимете»

Зараз у житті Ірини — нові стосунки. Її обранцем став Фредерік.

— Той самий Фредерік, котрий з першого дня у Швеції в усьому нам допомагав. Який, побачивши мене в аеропорту в Мальмо, одразу згадав, як я колись підвозила його до аеропорту в Києві, — розповідає Ірина. — Наші стосунки розвивалися поступово. Спершу це була дружба. Попри мою жахливу англійську, ми з ним одне одного розуміли. Фредерік показав мені, що стосунки можуть бути не тільки такими, як у мене були раніше. І партнери можуть бути не лише коханцями, а й друзями, які розуміють і поважають одне одного.

Шведські чоловіки сильно відрізняються від більшості українських. Я це бачу навіть на прикладі інших сімейних пар. Звичайно, люди скрізь різні, але тут рідко можна зустріти закомплексованого чоловіка, якому хочеться самоствердитись за рахунок жінки. Це пов’язано з менталітетом, з тим самим «no stress», в атмосфері якого виховують дітей. Тут навіть у школах до всього ставляться дуже просто. Не виходить якийсь предмет? Гаразд, вчи інший. Ніхто не буде змушувати, принижувати, залякувати. Головне — твоє ментальне здоров'я. У більшості шведів у пріоритеті сім'я, а не кар'єра чи багатство. Тут не прийнято прагнути шаленого успіху в кар’єрі або цілодобово працювати. У цьому суть відомої шведської філософії «Лагом» — брати від життя не все, а рівно стільки, скільки потрібно. Тут дуже мало бідних і так само мало дійсно багатих. Переважає здоровий середній клас. У сім'ї зазвичай працюють обидва партнери. Вони також по черзі йдуть у декрет. Якщо народилася дитина, а її батько не бере хоча б кілька місяців декретної відпустки, його на роботі просто не зрозуміють.

Є, звичайно, у сучасному шведському суспільстві й деякі крайнощі. Наприклад, Фредерік розповідав, що побачення зі шведкою – це коли ти сидиш у ресторані і думаєш лише про те, як ви платитимете. І питання зовсім не в грошах. Чоловік ламає голову, як не образити жінку своїм питанням. Якщо просто заплатиш сам, побачення, скоріш за все, стане останнім. Якщо запропонуєш заплатити навпіл, жінка може почати наполягати, що вона може заплатити за двох. І чоловік розуміє, що щоб він не сказав, незручна ситуація неминуча.

Щодо наших з Фредеріком стосунків, то за квартиру, яку ми орендуємо, платимо разом. Оскільки моя зарплата втричі менша за його, я поки що плачу тільки частину. Але ми одразу обговорили, що коли я почну заробляти більше, платитиму відповідно теж більше. Можливо, для нас це звучить дещо дивно, але тут такий підхід свідчить про рівноправність та фінансову незалежність обох партнерів.

У документах ми з Фредеріком записані як самбо — це означає, що ми є цивільними партнерами. У Швеції мало хто зараз вступає в класичний шлюб, пари здебільшого воліють жити як самбо протягом усього життя.

Нещодавно робочий контракт Ірини на кладовищі закінчився. І продовжувати його вона не стала.

— Я дала собі місяць відпочинку — хотіла насолодитися можливістю не прокидатися по будильнику о 5.20 ранку, — пояснює Ірина. — Але шукаю роботу в іншій сфері. Розумію, що з моїм рівнем шведської поки не можу претендувати на роботу, яка вимагає спілкування з людьми. Тому, думаю, це буде клінінг. Паралельно буду вести блог у Facebook. Хочу ділитися своєю історією та підтримувати жінок, які опинились у схожій ситуації. Ми всі зараз потребуємо підтримки.

25-річну вчительку математики Вікторію Андрушу росіяни викрали з дому її батьків на Чернігівщині у березні 2022 року за те, що вона передавала українським воїнам інформацію про техніку ворога. Звинувативши у шпигунстві, погрожуючи десятирічним ув'язненням і навіть вбивством, окупанти пів року утримували Вікторію в російських СІЗО та колоніях. Це були пів року тортур, принизливих допитів, постійного морального пресингу. Вікторія зізнається: розмови росіян, які їй часто доводилося чути, створювали враження, що вона перебуває в божевільні. Про те, як їй вдалося пережити полон, Вікторія Андруша розповіла Sestry.

«Побачивши в моєму телефоні фотографії російської військової техніки, окупанти сказали: «Це вона. Пакуємо її»

24 лютого 2022 року після перших вибухів Вікторія Андруша вирушила з рідних Броварів до своїх батьків в село в Чернігівській області. На той момент їй здавалося, що у селі буде безпечніше, ніж у багатоповерхівці під Києвом.

— Так думала не тільки я — у перші дні війни багато хто тікав до сіл і в результаті опинився в окупації, — розповідає Вікторія. — Вже 27 лютого наше село Старий Биків зайняли росіяни. Зайшовши до села, вони одразу ж розстріляли шістьох мирних мешканців. Четверо із загиблих були місцевими, а двоє, як і я, приїхали до рідних. Російські солдати грабували будинки та магазини, люди боялися виходити на вулицю. Максимум могли вийти надвір, щоб поділитися із сусідами запасами продуктів.

Приблизно за тиждень з моменту окупації росіяни почали глушити мобільний зв'язок. Але до цього ми мали інтернет, і, відповідно, була можливість контактувати з людьми на підконтрольній Україні території. Зокрема, з нашими військовими. Я не приховую, що робила це — передавала ЗСУ дані про переміщення ворожої техніки. Розуміла, що це може бути небезпечно, але хотіла хоч якось допомогти нашій армії. Коли у будинку почалися перебої зі зв'язком, знаходила у дворі місця, де ще ловив інтернет. Телефон був моїм єдиним вікном у зовнішній світ.

Наприкінці березня серед односельчан пішли чутки, що росіяни планують «зачистку». Друзі із сусіднього села попередили Вікторію, що окупанти заходять до будинків та забирають людей. Не минуло й кількох днів, як те саме почалося в Старому Бикові.

— Наш будинок був першим на вулиці, куди 25 березня увірвалися росіяни, — каже Вікторія. — Нас із батьками розвели по різних кімнатах. Окупанти говорили, що шукають зброю. Оглянувши все довкола та не побачивши й натяку на зброю, пішли. А за кілька хвилин зайшла вже інша група солдатів. Вони перевертали все догори дригом. Пізніше я зрозуміла, що вони зайшли до нашої хати не просто так — вони шукали мене. Знайшли мій телефон і, побачивши там фотографії своєї військової техніки, сказали: «Це вона. Пакуємо її». Окупанти сказали «Вдягайся тепліше, там буде холодно», вивели мене з дому і, посадивши в машину, відвезли до якогось льоху. У той момент мені було страшно не стільки за себе, скільки за батьків, адже я не знала, що відбувалося після того, як мене забрали. Росіяни могли зробити з ними все що завгодно. Це невідання зводило мене з розуму.

Ніч я просиділа в льосі, після чого мене повезли до наметового містечка, де окупанти зробили щось на кшталт табору для полонених. Дорогою росіяни говорили, що «все про мене знають», що я «ідейна» і в мене «промиті мізки». Я також не мовчала. Запитувала, як вони можуть «все про мене знати», якщо я в цьому селі навіть не живу. На їхні слова про те, що «скрізь нацисти та бандерівці», питала, де саме вони їх бачили. Росіяни не могли сказати нічого конкретного й у відповідь видавали інші штампи російської пропаганди — що у нас тут «скрізь біолабораторії» та інші нісенітниці. Вони не могли повірити, що я — проста вчителька. Не розуміли, навіщо в такому випадку я допомагала ЗСУ. Вигадували версії, що мене ще 2014 року завербувала СБУ й з того часу я — розвідниця чи агент під прикриттям. Запитували, чи маю я «доступ до секретки». Пізніше я дізналася, що вони ще раз приходили до будинку моїх батьків і влаштовували повторні обшуки, намагаючись знайти підтвердження своїм абсурдним теоріям. На щастя, батьки фізично не постраждали.

«Били кийками, бо не хотіли торкатись бандерівців руками»

Після кількох тижнів у наметовому містечку окупанти забрали Вікторію до Росії. Там почалися тортури — моральні та фізичні.

— Вперше росіяни вдарили мене в машині дорогою до Курського СІЗО, — каже Вікторія. — Потім було СІЗО, де все залежало від твого, як казали росіяни, статусу. Мій був не з найкращих, адже я «навідниця» і «коригувальниця вогню». Ставлення було відповідним. Постійні погрози — від «Сидітимеш десять років» до «Ми спалимо тебе живцем». Побиття, тортури електрошоком. Найчастіше вони били кийками — казали, що «не хочуть торкатися бандерівців руками».

Але бувало, що не стримувались і пускали в хід і руки, і ноги... Росіянам подобалося використовувати електрошокер і спостерігати, як полонені реагують. Якось після таких тортур мене повели на санітарну обробку. Там були полонені чоловіки, яким голили голови. Мені вказали на відро з їхнім волоссям і сказали, що зараз там буде й моє. В той момент я відчула, що втрачаю свідомість. Прошепотіла, що зараз упаду. Росіяни не повірили, повідомивши мені, що я «хороша актриса». А далі я впала на холодну підлогу...

Волосся мені дивом залишили, але погрожували поголити ще не раз. Найчастіше ця погроза звучала тоді, коли росіянам не подобалися відповіді на їхні абсурдні запитання. Вони могли, наприклад, спитати, скільки заповідей Божих. Коли я відповідала, що десять, перепитували: «А чи не дванадцять?» У СІЗО нам регулярно давали «завдання» — співати російські патріотичні пісні, цілувати георгіївські стрічки. Нам зачитувалися фрази з пропагандистських методичок про те, що ми «пропагуємо нацизм», що «Україною править Захід» і що наш президент — «американська маріонетка». Окрім щоденного читання нотацій із серії «діди воювали», росіяни вимагали, щоб ми вивчали вірші про війну.

Перший вірш називався «Вибачте, дорогі росіяни». Окупанти потім перевіряли, чи вивчили ми його, наказували «придумати під нього душевну мелодію». В ці моменти мені здавалося, що я не в СІЗО, а в божевільні.

Ми з дівчатками (спочатку нас у камері було троє, потім двоє) виконували ці ідіотські завдання лише тому, що розуміли: ми маємо дожити до обміну. Росіяни ж, схоже, вважали своєю місією нас «перевиховати». Казали, що «виведуть нас на вірний шлях». У мене навіть якось запитали, чи не хочу я залишитися в Росії та отримати громадянство. Я сказала, що хочу повернутись додому. «А якщо там вже буде не Україна?» — знущались вони. Я відповіла, що в такому випадку вчителькою не працюватиму, бо не знаю і не хочу знати російську мову. Звичайно, їм така відповідь дуже не сподобалася.

Розмови із серії «України скоро не буде» звучали постійно. Користуючись тим, що ми не мали доступу до інформації, росіяни намагалися переконати, що про нас, полонених, «вже всі забули». Ми з дівчатами розуміли, що наше головне завдання — не давати подібним думкам закрастись у голову.

Хоч би що росіяни говорили, треба розуміти, що це брехня і не реагувати. Це був один з наших способів не збожеволіти.

Другий спосіб, який ми практикували, аби зберегти розум та сили, ми називали «технікою витіснення». Це коли погані думки замінюєш розмовами про що завгодно — сім'ю, роботу, домашніх тварин, улюблені фільми та книги. Сидячи в камері, ми розмовляли годинами. До речі, ми називали нашу камеру моргом, бо на її стіні був вибитий напис «МОРГ». Потім, правда, нас перевели до карцеру... Але й це нас не зламало. Ми дозволяли собі плакати і від душі сміятися. Давати волю емоціям, нічого не тримати в собі. Це трохи допомагало.

Ще ми зрозуміли, що краще не думати про обмін. Перші кілька місяців я жила в очікуванні. У травні росіяни заявили, що розслідування справи стосовно мене закінчене і мені винесли щось на кшталт попереднього вироку про те, що якщо, повернувшись до України, я ще раз зроблю щось подібне, то вони мене знайдуть і судитимуть за усією суворістю російських законів. Після цього було сказано, що під час найближчого обміну мене відправлять додому. Я повірила і рахувала дні до цього обміну. А його не було й не було. В середині липня ми з дівчатами все зрозуміли й вирішили, що так далі не можна. Не варто тішити себе ілюзіями. Потрібно просто жити та сподіватися, що колись це врешті-решт станеться. Але не зараз. Коли пізніше нас перевели до жіночої колонії, я побачила там полонених, які тільки й говорили, що про обмін та Женевські конвенції. Подивившись на їхній виснажений стан, я пересвідчилась, що ми з дівчатами все робили правильно.

«Після полону стала боятися раптових дотиків»

Довгоочікуваний обмін стався у вересні 2022 року. Вікторію разом з іншими полоненими росіяни повезли до Брянської області.

— Хоча вони казали, що «везуть нас до Сибіру відбудовувати міста», я відчувала, що недалеко — кордон, — зізнається Вікторія. — Найбільшим щастям було почути українською «Раді вітати вас удома, в Україні». І голос мами, якій я одразу ж зателефонувала... Мені ще довго не вірилося, що весь цей жах скінчився. Озираючись назад, я розумію, що вижити і не збожеволіти мені допомогло правильне психологічне налаштування. Це допомогло не впасти в депресію і після обміну. Знаю випадки, коли люди, опинившись на волі, довго не можуть прийти до тями, їх переслідують страхи та нічні жахи. Я, на щастя, змогла перегорнути цю сторінку.

Це не означає, що я не згадую, що пережила. Це означає, що я навчилася концентруватись не на минулому, а на майбутньому. Іноді в голові трапляються флешбеки. Це як Facebook пропонує згадати, що ми робили в цей день рік тому. У мене фотографій із того періоду немає, але кадри спливають у голові. Іноді пробирає до тремтіння. У такі моменти головне вчасно сказати собі, що це минуле, яке скінчилося. Сказати й відчути, що зараз я в безпеці.

Після звільнення мені знадобилися лікування та фізична реабілітація. Вони пов'язані з травмами, які я отримала під час перебування в полоні. Зараз реабілітацію вже закінчено. Деякі наслідки залишились, але я навчилася з ними жити.

Я дуже хотіла повернутись до викладання в школі. Коли лікар дозволив вийти на роботу, це було великою радістю. Дуже вдячна колегам, які мене підтримали. Ніхто з них не ставив запитань із серії: «Ну, як воно там було в полоні?». Усі намагалися оточити мене турботою та розумінням. Окремою радістю була зустріч з дітьми. Спочатку було складно включитись у напружений робочий графік з походами в укриття під час повітряних тривог. Як вчитель я в таких випадках маю реагувати протягом секунди. Але й до цього я звикла.

Діти часто підходять просто поговорити чи обійнятись — я це дуже ціную. Із задоволенням обіймаюся з людьми, яких люблю, але після полону з'явилася нова реакція, якої поки що не можу позбутися: якщо хтось торкається мене, коли я цього не очікую, мені стає дуже некомфортно. Боюся таких раптових дотиків. Моє оточення вже про це знає та ставиться з розумінням. Сподіваюся, колись я зможу пропрацювати й цей момент.

Я досі спілкуюсь з дівчиною, з якою ми сиділи в одній камері. Ми стали подругами в неволі й підтримуємо одна одну після полону. Буває, обговорюємо те, що там з нами відбувалося, і в цьому випадку нас ці розмови не травмують. Швидше навпаки, допомагають знайти точки, на які можна спертися, аби йти далі. І радіти вже хоча б тому, що ми живі.

Ставити офіційний діагноз польські психіатри відмовлялися через мовний бар’єр

Після того як Юлія Лелеко з двома дітьми приїхала до Варшави, стан її трирічного сина з розладом аутичного спектра сильно погіршився.

– Це був якийсь щоденний квест – дожити до вечора, – згадує Юля. – Протягом двох місяців Марко не вставав з ліжка та відмовлявся контактувати із зовнішнім світом. Ми зі старшим сином виявилися повністю залежними від настрою малого. І найстрашнішим було навіть не те, що він міг будь-де влаштувати скандал. Лякало, що син дедалі більше занурювався в себе, і з кожним днем шанси на те, що він навчиться нормально взаємодіяти з суспільством, танули на очах.

Будь-яка спроба поставити дитину на підлогу закінчувалася моторошною істерикою, разом з тим треба було ходити в магазини, забирати старшого зі школи і займатися побутом, який у новій країні був геть не налаштований. 

Маркові були вкрай потрібна поведінкова терапія та спеціалізований дитячий садок, але потрапити до такого садка можна було тільки з підтвердженим польськими лікарями діагнозом. Юлії довелося шукати можливості ефективної реабілітації для свого малюка з особливими потребами. Однак ставити офіційний діагноз польські психіатри відмовлялися через мовний бар’єр.

За словами Юлії Лелеко, в Україні діагноз аутизм офіційно не ставиться дитині до трьох років. Разом з тим відомо: що раніше почати займатися, то кращих результатів у корекції можна досягти. У Польщі можливості для інклюзії значно ширші, але для цього необхідно оформити спеціальні документи. Процедура оформлення тривала для Юлі та її сина пів року.

– Основна проблема була в тому як знайти психіатра і отримати висновок, – згадує Юлія. – До державного спеціаліста у Варшаві швидко не потрапиш – візити розписані на місяці вперед. А приватні психіатри, як правило, відмовляли іноземцям і пропонували лише оглянути дитину та написати рекомендації, ставити ж офіційний діагноз не наважувалися. Пояснюючи це тим, що з дитиною неможливо глибоко поспілкуватися через мовні бар’єри. Також у Варшаві є мережа клінік, в яких пропонують тестування ADOS (шкала спостереження для діагностики аутизму) і видають усі необхідні документи для оформлення інвалідності, але коштує це 2500 злотих. Сума величезна. Отож, я продовжувала пошуки, аж доки нарешті не знайшла польського психіатра, який поставив діагноз за один візит і взяв за консультацію 200 злотих.

Сьогодні Марко ходить до терапевтичного дитячого садка, займається з логопедом та спеціалістом сенсорної інтеграції, відвідує безліч занять. Дитина показує величезний прогрес, більше не боїться контактувати зі світом, і хоча попереду ще багато праці, в Юлі з’явився час, робота і надія на те, що її син «впишеться» в соціум.

Особливу дитину можна віддати навіть до приватного садочка – заклади отримують дотації

– Перше, що треба зробити після переїзду до Польщі з особливою дитиною – прийти до poradnia psychologiczno-pedagogiczna (психолого-педагогічного консультаційного центру) вашого району, – пояснює педагог-дефектолог Дар’я Харкова. – Адресу установи можна знайти в Google. У таких установах дедалі частіше працюють україномовні перекладачі, які допомагають поспілкуватися зі спеціалістами. Самих українських документів для підтвердження діагнозу в Польщі замало. У порадні можуть попросити пройти додаткові обстеження і принести присяжний (тобто завірений офіційно) переклад українських документів. А якщо діагноз ще ніколи не ставили, вам детально розкажуть як це зробити з нуля. У будь-якому разі доведеться полювати на висновок польського психіатра. Мета відвідування порадні – отримати orzeczenie o potrzebie kształcenia specjalnego (акт про необхідність спецнавчання), з яким можна влаштувати дитину в садок чи школу, а також отримувати необхідні додаткові заняття.

До речі, в Польщі дорослі не обговорюють проблеми дитини в її присутності. Вважається, що це може ії образити, тому перша зустріч у порадні найчастіше відбувається лише з батьками. Вони приходять з документами, розповідають про проблему, і тільки після цього фахівці працюють з малечею.

Сама Дарина переїхала до Варшави вісім років тому, пройшла тут додаткове навчання і тепер займається з дітьми, які мають особливості розвитку різного ступеня важкості. За словами дефектолога, зараз Польща має вражаючі можливості для реабілітації дітей з аутизмом. Але оформлення діагнозу за всіма правилами – процес для терплячих.

– Найпростіший і безкоштовний спосіб – записатися до психіатра по медичній страховці NFZ, але в цьому випадку чекати на консультацію можна і пів року ( у маленьких містечках трапляються виняткові випадки, коли черг немає). Саме тому більшість мам обирає варіант записатися до приватної клініки. Врахуйте, що психіатр скоріше за все не поставить діагноз “аутизм” за один візит. Уточнюйте заздалегідь, скільки часу знадобиться для встановлення діагнозу, аби це не влетіло вам у копійку, – радить Дар’я.

Психіатр видає дві довідки: для порадні та для оформлення інвалідності. Другий документ дійсний лише місяць. У Варшаві інвалідність оформлюється на вулиці Generala Andersa, 5 у міському відділі до справ інвалідів (Miejski Zespół ds. Orzekania o Niepełnosprawności), такі відділи існують у кожному місті, гміні. Механізм оформлення дуже подібний всюди, в деяких відділах додатково попросять завірені переклади документів, додаткові обстедення, в деяких – ні. Приносите набір документів, працівник закладу заповнює папери. Далі чекаєте, коли вас викличуть на комісію. Адже саме від рішення комісії залежить, чи призначать виплати на дитину (комісія визначає рівень самостійності особи з інвалідністю і від цього залежить, чи опікун отримуватиме виплати), чи можна буде оформити низку інших пільг. Виплата на дитини з інвалідністю в Польщі становить дві тисячі злотих на місяць. Її може оформити один із батьків за умови, що він не працює і не має інших джерел доходу. 

Після отримання висновку психолого-психіатричного консультаційного центру (навіть не чекаючи оформлення інвалідності в Польщі) можна записувати малечу до спеціального садочка чи школи. Список спецзакладів освіти видають також у порадні. Але, звичайно, є можливість підшукати щось самій. Завдяки тому, що садок отримує субвенцію (грошова допомога з держбюджету) на дітей з інвалідністю, навіть приватні інклюзивні садочки Польщі можуть коштувати в межах 500-800 злотих на місяць.

Оформлення діагнозу за правилами допомагає економити щомісяця до тисячі злотих

І навіть якщо родина не має коштів на терапію дитини, в Польщі існують безкоштовні програми й інклюзивні дитсадки.

– Я була приємно вражена, коли моя донька пішла до безкоштовного садка, а різні приватні центри запропонували нам до десяти занять на місяць безкоштовно. Таке можливо завдяки дотаціям від ЄС, – радіє Тетяна Леуш, мати семирічної Вероніки із синдромом Дауна.

Вартість приватних занять з логопедом, спеціалістом сенсорної інтеграції або поведінкової терапії – від 80 до 170 злотих на годину. Заняття можна відвідувати навіть без офіційного діагнозу. Разом з тим саме документи, оформлені за процедурою, допомагають значно знизити витрати на терапію, адже дитині з особливими потребами рекомендують щонайменше три заняття на тиждень.

***

В Польщі існує досить багато громадських організацій та ініціатив, які допомагають батькам дітей з аутизмом. Як знайти підтримку, якщо виховуєте дитину з аутизмом дивіться тут.

Варто занотувати і телефони медичної допомоги при аутизмі, особливо під час кризових ситуацій, як наприклад, переїзд до іншої країни, тож дивіться корисні контакти тут.

Тетяна Яловчак — перша й єдина українська альпіністка-рекордсменка, яка піднялась на сім найвищих вершин світу, після чого стала один за одним підкорювати найвищі вулкани. На днях вона розгорнула український прапор на Гілуве (4300 м) в Папуа Новій Гвінеї.

Уродженка Селидового Донецької області в 2014 році втратила рідну домівку. Коли почалася повномасштабна війна, Тетяна залишилась в Україні волонтерити, пройшла навчання на бойового медика. У серпні 2023 року Яловчак була у Чернігівському драмтеатрі на виставці дронів, коли росіяни кинули на цей театр свою ракету. Вона написала книгу «Підкори свій Еверест» про те, як перетворити поразку на перемогу. Sestry поговорили з Тетяною про експедиції, екстремальні моменти її життя, мотивацію та способи подолати страх.

«Якби не поразка на Евересті, я б не підкорила інші вершини й вулкани»

— В дитинстві мене лякала бурхлива вода, я дуже боялась плавати в відкритих водоймах, тому вже в дорослому житті вирішила подивитися в обличчя цьому страху та переплисти Босфор, — зізнається Тетяна Яловчак. — Я часто буваю в зоні бойових дій, але мені й там не буває страшно, тому що я багато до чого готова і знаю, як діяти. Разом з тим коли російська ракета прилетіла й упала поруч з моїм будинком під Києвом, коли я побачила заграву від вибуху зі своїх вікон, от тоді мені було дуже страшно. Це сталося близько четвертої ранку, я спокійно спала, але в секунду скотилася з ліжка, лягла на підлогу та накрилася ковдрою, щоб уламки мене не посікли. Саме у такі моменти, коли ти не готова до небезпеки, відчувається неймовірний страх, якою б безстрашною по життю людина не була. Я жінка вольова, але мені дуже некомфортно також під час блекаутів, коли вдома взимку холодно.

— Краще вже холодний, але величний Еверест. Розкажіть про те, як ви втілили свою мрію про сходження на найвищу вершину світу.

— Ідея підкорення Евересту народилася в Києві, куди я несподівано для себе потрапила в 2014 році, коли розпочалося російське вторгнення на мою рідну Донеччину. У мене в Донецьку тоді був успішний турбізнес, я полетіла в відпустку на Маврикій, але повернутись додому вже не змогла. З речей у мене з собою була тільки валізка з парео та купальниками. З ними я й почала нове життя. Тоді, пам'ятаю, квартири донецьким та луганським здавали неохоче. Я довго шукала житло. Знайшла квартиру у мальовничому житловому комплексі під Києвом, там поряд ліс і можна гуляти. І от на одній з таких прогулянок я раптом зрозуміла, що мені треба на Еверест. Причому обов'язково з рушником, вишитим моєю бабусею. Це ж зв'язок поколінь!  

Експедиція досить дорога — близько 60 тисяч доларів. Це зараз у мене є спонсори, тоді ж таких грошей у мене не було. Спонсори не вірили в дівчину, яка раптом зібралася піти на таку серйозну вершину. Тоді я продала свою квартиру в Донецьку (досі дивуюсь, як це мені вдалось), щоб сплатити за експедицію. Піднялась, завязала половину рушника на вершині, а другу половину забрала з собою. Ця друга половинка вже багато де побувала, зараз це моя найцінніша реліквія. На Гілуве він теж зі мною.

— Ви планували бути першою українкою на Евересті, але вас на один день обійшла Ірина Галай. Як ви це сприйняли?

— Зібравшись підкорювати Еврест, я зібрала пресконференцію й оголосила на всю країну, що йду. Мала мету саме бути першою, а не просто піднятися. Тож коли  з’ясувалося, що Ірина вийшла на день раніше і прийшла першою, мені було складно зібрати себе докупи, я плакала та почувалася роздратованою. Але зараз можу сказати: якби не ця поразка, я б не підкорила сім найвищих вершин на семи континентах і не пушла б на вулкани. Я вдячна, що все сталося, як сталося. Іноді поразка — найкраща мотивація.

Загалом експедиція тривала 50 днів, і це був неймовірний досвід. На Евересті я вперше користувалася кисневими балонами. Ми збиралися в загальному наметі, одягали маски і тренувалися дихати в них. Повний балон важить чотири кілограми, а порожній — три, але на вершині, де кожен грам має значення, було відчуття, ніби несеш на плечах слона. Дивно, що місцеві жителі шерпи, які допомагали нам зі сходженням, до самої вершини піднімаються без кисневих балонів. Це дивовижний народ, вони можуть нести на своїх плечах вгору вагу, що дорівнює їхній власній. В пам'яті залишилось багато цікавих історій, пов'язаних зі сходженням. Це і те, як я відвідала лазню на висоті 5000 метрів. Те, як на семи тисячах я нашивала на рукавички емблему футбольного клубу «Шахтар», вітаючи його з 80-річчям. Трагічні випадки трапляються вже під час спуску з Евересту. Так, на спуску я бачила замерзлі людські тіла, але сприймала їх як попередження, що уважність в горах — понад усе.

— Тепер ви на фінішній прямій до підкорення семи найвищих вулканів на всіх континентах.

— Шість вже підкорено. У світі лише п’ятеро людей змогли підкорити сім найвищих вершин та сім вулканів. А в Україні таких рекордсменів немає взагалі. Не менш складніше за підйом — домовлятися з папуасами. Це як Олімпійські ігри за рівнем складності. Я подолала висоту 4300 метрів без страховки, розгорнула на вершині вулкана Гілуве синьо-жовтий прапор Залужного та, звичайно, бабусин рушник. Своїми сходженнями я розповідаю світові про Україну, її силу духу та культуру.

Коли закінчиться війна, мрію зібрати у себе вдома багато гостей та розстелити білу скатертину. Буде багато сліз, обіймів, вибачень перед тими, кого не вдалося врятувати. Скатертину, до речі, я вже купила.

«Почуваюся комфортно там, де є ризик»

— У серпні 2023 року, коли росіяни запустили «Іскандером» по центру Чернігова, ви були серед гостей на виставці безпілотників у драмтеатрі. Пам’ятаєте той день?

— До дрібниць. Ось реєстрація, гімн, хвилина шани загиблих воїнів і раптом —  повітряна тривога. Нас просять пройти в укриття. Люди виходять повільно й неохоче, бо вже адаптувалися до тривог і кожен у цей момент думає, що з ним нічого не станеться. Пам'ятаю, що в холі висіла неймовірно гарна кришталева люстра, а я люблю їх фотографувати. І я подумала: «Гаразд, повернусь після закінчення тривоги і тоді вже сфотографую». Але повертатись вже було нікуди… Згадую, що спочатку мала на думці присісти у кафе біля театру, але саме був Спас, багато ошатних людей із кошиками йшли до церкви святити мед, яблука. І я теж пішла до церкви. І десь за двісті метрів від театру почула потужний вибух. Мене обдало сильним жаром, люди навколо стали валитися на землю, кричати і молитися, а я, наче у сповільненій зйомці, завмерла і дивилась, як від ударної хвилі в цю мить спадає з дерев листя…

Кинулася допомагати постраждалим — ось і стали в нагоді курси першої допомоги, які я пройшла на початку війни. Далі з’ясувалось, що в моїй автівці побило і повиносило шиби. Я дивилась на наслідки падіння ракети і відчувала, що не можу собі дозволити більше нічого відкладати на завтра. Я хочу жити тут і зараз.

— Як для вас почалася повномасштабна війна?

— Про це стільки говорилось в суспільстві, що моє почуття шоку минуло дуже швидко. Я була вдома на Київщині. Як і більшість людей спала, а коли почула звук винищувача над своїм будинком, встала та поїхала заправляти машину. Завантажила у багажник авто пуховики, пледи, спальники, подушки, термоси. Завдяки своєму досвіду і знайомствам в туризмі відправила маму з дітьми до Болгарії. Зв'язалася з колегами за кордоном, які допомогли знайти турбази та літні табори, аби прийняти українців безкоштовно.

Люди виїжджали до Болгарії з собаками, кішками, папугами, акваріумними рибками. Я розумію і підтримую жінок, які прагнуть убезпечити своїх дітей, але особисто для себе вирішила, що не поїду зі своєї країни. Коли я ще працювала в туризмі, то довго жила за кордоном. Це було непросто. Розуміти, що ти, приміром, ще не полька, але вже й не українка - важке почуття. Сьогодні я багато спілкуюся зі студентами, виступаю у коледжах та університетах як мотиваційний спікер. І я завжди говорю молоді: «Я хочу, щоб наш Український синій паспорт був найпотужнішим паспортом у світі. Зараз це паспорт справжніх героїв, і я хочу, щоби швейцарці хотіли жити в нас, а не ми в Швейцарії. Я вірю в це і горю цим, тому я тут.

— В зону бойових дій ви їздили як волонтерка?

— На території бойових дій я вирішила їхати тоді, коли зрозуміла, що в нас тут, у Києві, надто відчувається безпечність. Поїхала, аби побачити, яка вона - реальність війни. Дарма що там постійно працює артилерія, я там добре спала та мала дуже хороший апетит. Мозок в тонусі, адже доводиться приймати життєво важливі рішення за себе та інших. Коли трапляються обстріли в умовно безпечних містах України, це відбувається зненацька і лякає. А в зоні бойових дій все чітко й зрозуміло — на війні як на війні. Що не кажи, а я почуваюся комфортно там, де є ризик. Моє життя їм давно вже наповнене.

‍Анна Самойленко: «Я збиралась повернутись за два тижні, а чекаю вже десять років»

Я вибрала Сувалки (регіон в Польщі - ред.), тому що вже була тут з дітьми на танцювальних змаганнях. Сюди приїжджав наш перший хореограф, і діти сказали, що якщо поїдемо до Польщі, то тільки в Сувалки. Тоді українців тут майже не було, сьогодні нас близько 1,7 тис. Але в Сувалках також багато людей зі східної України, яким нікуди повертатися. Я зробила польську карту, бо маю польське коріння. У Донецьку я була членом Асоціації поляків в Україні. Тож там я була полькою, тут я українка. Тут я заснувала Об'єднання українців у Сувалках.

В Україні у нас була фірма. Ми виробляли і продавали опалювальне обладнання. Клієнти були переважно з Маріуполя, Бахмута, Сєвєродонецька. Але сьогодні вже не зателефоную цим людям, оскільки від їх міст майже нічого не залишилося. Ви можете собі уявити, як я дзвоню людям, які втратили все? Я дзвоню і чекаю відповіді, бо це означає, що вони взагалі живі, а потім питаю, коли вони оплатять мої рахунки? Я не знаю, як це буде, коли війна закінчиться. Зараз все призупинено. Робітників я не звільняла, бо як могла це зробити? Вони всі пішли в неоплачувану відпустку. У нас було 60 працівників, ми за них відповідали. Банкрутство теж не можу оголосити. Вірю, що колись все повернеться, ми повернемо об'єкти, відбудуємо їх, і моя компанія знову запрацює.

Мій чоловік 23 лютого забрав те, що залишилося від компанії, і зголосився до армії. Він сказав, що тепер, коли він закрив підприємство, відчув себе абсолютно непотрібним. А в армії він ще може бути корисним. Коли він зателефонував мені, щоб розповісти про це, у мене була істерика, я почала на нього кричати.

Тому, коли хтось в Інстаграмі запитує мене, як організувати виїзд чоловіка з України, я відповідаю, що не даю таких порад, бо мій чоловік воює.

Наприкінці лютого у нас був концерт у Сувалках, на якому танцювали мої діти. Війна війною, а графік графіком. Тож роботу треба виконати. Ми стояли за лаштунками, я збиралася вийти на сцену і оголосити їх. Я вже була у стресі через це все, ми щойно отримали смс-повідомлення. Російська бомба впала на машину наших дуже хороших друзів. Вони намагалися виїхати з Харкова. Загинула вся сім'я. Я подивилася на свого старшого сина, який також отримав це повідомлення. Побачила сльози в його очах, а через деякий час він вийшов на сцену і танцював. Ось таке наше життя.

Я збиралася повернутися через два тижні, а минуло вже десять років. Тому я кажу жінкам, які зараз приїхали: «Майте план Б. Не чекайте, поки повернетеся. Не чекайте просто так, щоб повернутися в Україну».

Думаю, до речі, що значна кількість українок вже залишиться в Польщі. Особливо ті, чиї діти ходять тут до школи. Невідомо, коли закінчиться війна, потрібен час, щоб відновити країну після неї.

Коли я поїхала на свята до Києва, щоб зустрітися з чоловіком, у мене стався інсульт. Напевно, це трапилося через стрес. Ми зняли квартиру на вихідні, і як тільки зайшли, я відчула, що страшенно болить голова. А у мене ніколи не болить голова. Я лікар за освітою, тому знала, що це серйозна ситуація. Кажу чоловікові: «Подзвони в лікарню швидкої допомоги і скажи, що у молодої жінки інсульт».

Він, у військовій формі, дзвонить у швидку допомогу і каже, що там молода жінка і в неї болить голова. Я сердито кричу: «Скажи інсульт, бо на головний біль не приїдуть!».

А він не міг вимовити слово «інсульт», бо йому це видавалося синонімом смерті. На щастя, вони приїхали і забрали мене в лікарню. Таке було у нас побачення під час першої відпустки чоловіка. Через два тижні я вийшла з лікарні і повернулася в Сувалки, сама на машині. Я не маю часу лежати. Скоро знову до нього поїду. Зустрінемося у Львові, бо мені ближче. Коли війна закінчиться, я хотіла б жити у Львові.

Юля Стахів: «Тільки поляки ненавидять росіян так само як ми»

Приїхала до Польщі в березні разом з мамою. Я зі Львова, працюю рекрутером в ІТ-компанії. Через кілька місяців, коли ситуація нормалізувалася, мамі довелося повернутися до Львова, щоб не втратити роботу. Їй залишалося кілька років до пенсії, а в компанії немає можливості працювати віддалено. Хотіла повернутися з нею, але батьки дуже просили залишитися у Варшаві. Це звичайна ситуація, коли молодше покоління виїжджає, а старше залишається.

Я перебуваю в комфортній ситуації, бо маю роботу. Компанія базується у Львові, працюю віддалено з Варшави.

Але навіть у нашій галузі зростає безробіття. До війни було важко знайти когось на роботу в ІТ, як, мабуть, і скрізь. Тепер, коли багато клієнтів із Західної Європи відмовилися від наших послуг, безліч професіоналів галузі залишилися без роботи.

Як бізнес, що працює в Україні, ми стали бізнесом з високим рівнем ризику. Близько 80 відсотків працівників галузі — це чоловіки, які не можуть виїхати на роботу в інше місце, як це зробила я.

Раніше, коли я шукала когось для роботи в ІТ, проводила, можливо, дві-три співбесіди на тиждень, настільки важко було знайти кандидатів. Тепер маю стільки співбесід щодня і ще сотню заявок на електронну пошту.

Працівники з України стали особами з підвищеним ризиком. І справа не лише у відсутності електрики, бо я сама не можу надивуватися, як швидко ми зорганізувалися. Майже у кожного вдома є генератор, а у львівському офісі у нас є кілька старлінків.  Високий ризик означає, що хтось може померти будь-якої миті.

І якщо ти експерт високого рівня, відповідаєш за важливий проект для зовнішнього клієнта, для нього буде проблемою, коли ти помреш і зникнеш з проекту за одну ніч. Немає жодних шансів передати обов'язки працівника після його раптової смерті від російського обстрілу.

А ІТ-спеціаліст у Москві не є працівником підвищеного ризику, бо на московські будинки не падають бомби. Я працюю в цій галузі, тому знаю, як це виглядає зсередини. Більше того, пережила на власному досвіді.

Я була на рекрутингу в норвезькій компанії. Одразу запитала, чи ведуть вони бізнес у Росії. Вони відповіли, що ні, але наймають багато людей з Росії, тому що хочуть їм допомогти. Тому що вони теж бідні, є жертвами, але вони завжди запитують, чи не підтримують вони Путіна. І що освічений росіянин, який претендує на роботу за кордоном, повинен їм відповісти? Врешті-решт вони взяли на посаду дівчину з Москви. Мені відповіли, що у неї більше міжнародного досвіду. Я перевірила на LinkedIn. Вона все життя пропрацювала в Росії, а я працювала в Бельгії, США та Англії.

Тож сьогодні думаю, що це кінець моєї міжнародної кар'єри. Я не можу собі уявити стрес від роботи серед росіян, які бомбардують наші будинки і руйнують наші життя.

Нещодавно друзі переконували мене приїхати до них, в Австралію, що з моїм досвідом я напевно швидко знайду роботу.

Але я більше не хочу виїжджати з Польщі. Тепер до Львова мені їхати лише 400 км. Я поруч зі своїми і завжди можу швидко повернутися до них. І тільки в Польщі маю впевненість, що поляки ненавидять росіян так само, як і ми. Чим далі їду на Захід, тим більше бачу, що розуміння ситуації якось розмивається. Не очікую, що хтось буде ставитися до мене як до жертви, але буду називати зло злом. І з росіянами ми не однакові.

До війни я любила подорожувати, але зараз не маю на це ні сил, ні бажання. До війни під час розмов запитувала людей, чим вони займаються у вільний час, що їм подобається. Коли я питаю сьогодні, всі починають однаково: до війни у мене були такі-то захоплення, а зараз ми всі просто існуємо. Наче наше життя зупинилося, хоча ми всі намагаємося жити. Але війна всюди, в кожній нашій клітині, в наших головах, в наших снах, в кожній розмові з друзями.

Регіна Гусейнова-Чекурда: «Ми намагаємось жити життям, схожим на нормальне»

Насправді, я не знаю, який час використовувати. Тільки зараз, коли почалася війна, я зрозуміла, яке гарне життя у нас було. Я адвокат, член Ради адвокатів Київської області. У нас з партнером була юридична фірма в центрі Києва. Ми займалися справами, що стосувалися корупції.

У мене є будинок під Києвом. На моє щастя, він знаходиться в Броварах, схожому на Бучу містечку, тільки розташованому з іншого боку Києва. Росіяни туди не дісталися. У мене є син, який вивчає медицину в Кракові. Мій чоловік до війни працював головним редактором міжнародного відділу на телебаченні. Зараз він не має постійної роботи.

У нас в юридичній фірмі працювало п'ять юристів. Після початку війни перші два місяці я, мій партнер і наш помічник залишалися в Києві. Решта поїхали. Попри те, що майже нічого не функціонувало, суди і прокуратура були закриті і ніхто не працював, ми платили нашим співробітникам базову зарплату.

Я пам'ятаю, як їхала в офіс на початку березня. З Броварів до центру Києва доїжджала за 20 хвилин, а раніше, до війни, мінімум годину.

Проїхала через порожнє місто і опинилася перед офісом президента. Крім двох солдатів і старенької жінки, що вигулювала собаку, на вулиці нікого не побачила. Це було страшно. Через місяць-два люди поступово почали повертатися до міста. Суди повільно повернулися до нормальної роботи. Коли є електрика і немає повітряної тривоги, відбуваються засідання. Коли спрацьовує тривога, суд зачиняється, і всі йдуть у сховище. Звичайно, суди купили генератори, їхній шум чути всюди.

Ми навчилися жити з новими звуками — шумом генераторів і звуком падаючих ракет. Ми вже вміємо розрізняти, що летить і куди може впасти.

Наші співробітники також повернулися, але характер роботи в юридичній фірмі суттєво змінився. До війни це було переважно корпоративне та антикорупційне право, зараз ми займаємося сімейним правом - опікою над дітьми та розлученнями. У нас стало набагато менше роботи. Частина людей виїхала з України, у решти набагато менше грошей.

Я не дала партнеру Сергію піти в армію. Він хотів це зробити, коли дізнався, що його 25-річний син пішов служити. Владислав вже рік в армії. За цей час він побував у багатьох небезпечних місцях, спочатку в Гостомелі, де був російський десант і кадирівці. Пізніше воював у Херсоні. Я благала Сергія не йти в армію, адже на нього чекає невістка, маленький онук і батьки-пенсіонери, яких треба утримувати. Він не пішов, але досі стверджує, що за рік спав спокійно лише два місяці. Саме тоді Владик був місяць на навчанні в Польщі, а згодом в Англії.

Чи багато я знаю таких добровольців, які самі пішли в армію? Звичайно. Багато. Серед них моя добра знайома Леся, приблизно нашого віку, мати п'ятьох дітей. Зараз вона сапер, одна з 50 тисяч українських жінок, які служать в армії. Ми всі намагалися відмовити її від цього, тим більше, що двоє наймолодших дітей ще зовсім маленькі. Але вона сказала, що саме заради цих дітей збирається воювати за вільну Україну. Вона виняткова людина, до війни була директором, керувала фондом, а тепер вони з чоловіком пішли воювати. Але у мене є ще багато знайомих, які стали вдовами. Або тих, у кого син загинув на війні. Я не знаю, як це можна пережити.

Подорожую між Польщею та Україною. Два місяці в Києві, тому що там моя робота, і два місяці в Кракові.

У Києві майже не сплю, мені постійно здається, що чую свист падаючих ракет. Тільки в Польщі можу спати.

В Україні у мене була сформована професійна позиція, репутація. Я приїхала до Польщі і спочатку повністю залежала від інших. Було дуже важко. У моїй професії працювати в Польщі практично неможливо. Один із моїх друзів-юристів працює в пекарні, інший - в магазині. Сьогодні я думаю, що було б розумно мати другу професію, таку, де можна заробляти на життя, працюючи своїми руками. Тоді було б легше знайти роботу.

Інша знайома поїхала до Польщі, бо переживала за здоров'я молодшої доньки, у якої хворе серце, подруга боялася, що серце доньки не витримає такого стресу. Ми маємо багато таких історій серед знайомих про те, як важко молодь переживає цю ситуацію. У Києві всі розповідали один одному про дівчину-підлітка, серце якої розірвалося після того, як вибухнув снаряд поруч з будинком, де вона жила. Як каже Оксана Забужко, це не те життя, для якого ми ростили своїх дітей.

Ми, як мурахи, працьовиті і швидко організовуємося. Хтось зруйнує частину нашого мурашника, а ми вже організовуємось і лагодимо його. Нещодавно була на зустрічі з українськими жінками в Кракові і бачила літню пару, їм десь по сімдесят років, вони з ентузіазмом вивчали польську мову. Дуже добре, ми повинні вчити мову країни, яка дала нам притулок. Країни, де наші діти можуть ходити до школи і не боятися бомб чи російських солдатів.

Я хотіла би, щоб Європа зрозуміла, що ми боремося не лише за себе. Думаю, це добре розуміють країни, які були у сфері впливу СРСР. Саме тому всі наші сусіди так нам допомагають.

Останнім часом рідко трапляються такі неприємні інциденти, як цей. Я заправлялася на заправці на трасі Краків-Варшава, і двоє чоловіків, які стояли поруч, подивилися на мене, мою машину і сказали: «О, ще одна українська повія приїхала». Може, вони думали, що я не розумію?

А може, когось дратують машини з українськими номерами? Може, вони хотіли б обмінятися — на мою машину і моє життя протягом останнього року?

Хіба вони не знають, що іноді ця машина — це все, що у людини залишилося?

Заплющіть очі й уявіть: ви залишаєте свій прекрасний дім у Бучі, з одним рюкзаком і кілька днів їдете до кордону в корку. Часто голодні, бо це не та поїздка, для якої ви мали час приготувати бутерброди. Залишаєте усе своє життя і майно позаду. У вашому будинку стоїть російський танк, і вам ще пощастило, що ви відносно швидко втекли з тієї Бучі. Я знаю багато жінок, які нікому не розповіли про те, що з ними сталося, освічених жінок, які займають високі посади. Вони не хочуть, щоб їхні друзі знали. Щоб усі знали. Вони не ходили до психолога. Вони навіть не хочуть зізнатися, що походять із Бучі. 

Але ми завжди будемо пам'ятати те добро, яке ми отримали від поляків. Я б хотіла, щоб ви написали, що українки і українці дуже вдячні полякам. Всі мої знайомі кажуть, що ми не знаємо, як би склалася війна, яка б вона була, якби поляки не були такими добрими до нас. Ми бачимо, що ви робите для нас. Ми бачимо, як багато ви для нас робите. Наші хлопці можуть спокійно воювати на фронті, бо знають, що їхні жінки і діти тут у безпеці.

Я щомісяця віддаю частину грошей, які заробляю, на армію, це мій обов'язок. Армію треба підтримувати, бо якщо цього не робити, то росіяни прийдуть до тебе додому. Ми це вже знаємо.

Юлія Квасниця: «Не думайте про те, коли закінчиться війна. Думайте про сьогоднішній день, про те, що ви можете зробити для себе зараз»

Мені дуже подобалося моє життя до війни. Я працювала в Національній юридичній школі, а після обіду приймала пацієнтів. Я психолог і сексолог. З подругою ми проводили для жінок курси про сексуальність. На вихідних я підвищувала кваліфікацію і відвідувала поетичні вечори. До війни писала вірші.

Приїхала до Польщі 6 березня. Я не пам'ятаю початку. Але добре, що я тоді виїхала,  не бачила весь цей кошмар на власні очі, була далеко від подій. Зараз мені легше допомагати. Щодня працюю з жінками, які пережили воєнне насильство, чиї чоловіки або сини загинули на війні. Спочатку вони не знають, що з усім цим робити, з чого почати, після апатії приходить злість і розчарування, що треба починати все спочатку. Тоді я їм кажу, що це не початок, що ви вже щось маєте. І ми поговоримо про те, що ви щойно отримали, відштовхуючись від цього.

І поговоримо про наступний маленький крок. І повільно будуватимемо життя в Польщі з чистого аркуша. Не думати про його тимчасовість. Їхнє життя триває, і вони завжди мають набагато більше можливостей, ніж їм здається.

Що ми робимо? Ми шукаємо те, що може стати для кожного з них джерелом енергії для життя. Щоб вони побачили якусь частку ясності в тому, що є сьогодні. Ми шукаємо іскру, за яку можуть вхопитися жінки, що пережили травму. Іноді це дуже маленькі кроки, і вони займають багато часу.

Іноді ми говоримо про те, що вони бачили вчора у Варшаві, бо подумки вони все ще в Україні, вони постійно говорять, що хочуть повернутися, а часто їхніх домівок вже немає. Тож я запитую їх: «А що вам сподобалося у Варшаві?». І вони розповідають, що гуляли чудовим парком, і там співали пташки. І що вони бачили кондитерську з тістечками і хотіли би спробувати тістечко, а потім, можливо, навіть спекти його вдома. Іноді по дві сесії ми говоримо про цей торт. Тому що це єдине, що тримає їх тут і зараз, а не постійно в минулому.

Жінкам теж треба щось побачити для себе тут. Лише на сьогодні. Не повертатися до минулого, але й не втікати надто далеко в надії.

Не питати постійно: «А коли закінчиться війна?» Чому? Тому що надія витягує з нас багато енергії. Звідки мені брати сили? Мені теж було важко на початку.

Зараз поставила собі план на два місяці. Що я живу тут. Багато людей живуть тут тілом, а серцем в Україні. Важко витримати такий розрив. Я більше думаю не про те, коли закінчиться війна, а про те, що я можу зробити для себе сьогодні. І це те, що я постійно говорю іншим жінкам.

Вранці я проводжу терапевтичні зустрічі для людей, травмованих війною, а ввечері — консультації про те, як підтримувати стосунки на відстані або як розлучитися. Багато українських жінок побачили, що завтра може не настати. І що у них може не бути часу на те, щоб відкласти своє життя на потім. Війна — це стрес, але також і каталізатор, який перевертає багато речей з ніг на голову. Вона загострює бачення. Вони хочуть вирішити всі питання зараз, раптово, тому що відчувають, що не можуть витримати ще один день.

Я продовжую вести курси про стосунки, про сексуальність. Ми потребуємо близькості, любові більше, ніж будь-коли. Це також те, де жінки знаходять мотивацію до життя.

Не пишіть багато про мене, тільки про наших жінок, наших людей, я в захваті від їхньої відваги та мужності. Я ніколи не думала, що ми здатні на таке. Ми тримаємося разом і тому вистоїмо. І коли я говорю про польський народ, мені завжди хочеться плакати. Я безмежно вдячна. Пам'ятаю малюнок Марти Фрей, який я побачила на Фейсбуці. Дві дівчини, полька і українка, з'єднані косою. Це прекрасно. Це те, що ми відчуваємо тут. Ми змінюємо історію.

Марина Мазурак: «На початку мої діти запитували: навіщо ми вчимо польську мову, якщо збираємось повернутися в Україну?»

Я жила в Києві, не хотіла виїжджати, але у доньки діабет, і я боялася, що якщо Київ окупують, а це буде окупація, не зможу дістати для неї ліки. Подруга, яка займається спортом і отримала контакт від волонтерів з групи, де польські спортсмени допомагали українським спортсменам, приїхала до Марок (передмістя Варшави – ред.). Сім'я, яка її прихистила, поговорила з сусідами, що ще одна жінка з двома дітьми потребує житла. Сусіди погодилися. А ми тоді в Івано-Франківську пережили два вибухи, найважче їх перенесла моя донька. У мене не залишилось сумнівів, що ми повинні виїхати.

І ось з березня ми живемо в Марках. Спочатку півроку з людьми, які віддали нам свою кімнату. Тепер ми вже як сім'я. Вони запрошують нас на Різдво, на Новий рік. Вони запрошують нас, а ми їх. Взагалі, вся наша вулиця в Марках складається з чудових людей. Коли я через півроку знайшла окреме житло, то вся вулиця мене проводжала. Кожен щось дарував, хтось приносив тарілки, хтось пилосос. Моїй доньці 12 років, вона ходить до української школи в Марках, синові 14 років, він ходить до польської школи. Син дуже мотивований до вивчення польської мови. Він вже починає читати польською, зараз це «сизифова праця».

Але спочатку було важко. І їм, і мені. Через місяць діти запитали мене: «Навіщо ми ходимо до польської школи, вивчаємо польську мову, якщо хочемо відразу повернутися назад?». Я зізналася, що не знаю, що відповісти, попросила дати час все обдумати. Я сама була розгублена, перебувала у стресовому стані, не була впевнена у завтрашньому дні. Через кілька днів я відповіла їм і живу з цією думкою досі: ми повернемося, але ми зараз тут, і було б нерозумно не скористатися можливостями, які маємо.

Ми не можемо просто сидіти і чекати, коли закінчиться війна. Ми повинні повернутися з новими компетенціями, мовами, навичками, і коли повернемося в Україну, зможемо краще відбудувати нашу країну.

Допомагати тим, хто залишився там, і кому також дуже важко. І у нас завжди будуть польсько-українські відносини, які ми зараз створили.

Моя робота пов'язана зі словом. Я була журналісткою, працювала на телебаченні. В українській мові я граюся зі словами, в польській мені все ще бракує слів, знаєте, мені було б важко працювати в моїй професії. Але я все одно дуже щаслива, бо як координаторка українських жіночих клубів в «Українському домі» можу використати свої навички. Я працюю українською мовою і все одно роблю щось корисне для інших. Дуже важливо, що можу бути в групі підтримки українських жінок. Це дає нам усім багато доброї енергії.

Для багатьох українок, для мене в тому числі, зустрічі в Українському жіночому клубі стали терапевтичними, бо тут можна зосередитись на творчій діяльності. А також отримати інформацію про повсякденне життя в Польщі: як знайти роботу, як розпочати бізнес. Але найважливіше — це підтримка, яку ми отримуємо. Є велика потреба у зустрічах з психологами. Наприклад, влітку на одному із психологічних воркшопів ми мали написати кілька сценаріїв того, що можемо робити далі тут і що можемо робити, коли повернемося додому. Дві жінки в групі почали плакати. Одна була з Дніпра, а інша звідкись із Черкаської області. І вона каже, що не знає, що писати, бо її дому вже немає, і їй нікуди повертатися. Це важкі моменти. Але сьогодні я бачу, що більшість жінок вже мають план на наступний місяць-два, а дехто і на більше.

У нас навіть вже є аматорський театр в «Українському домі». Була пропозиція поставити п'єсу про війну, але більшість жінок не захотіли. Ну, і крім того, нам потрібна п'єса тільки з жіночими ролями. Назву п'єси ми обрали: «Станція, де здійснюються мрії».

Матеріал опубліковано у виданні wysokieobcasy.pl

Коли дивишся на цю тендітну дівчину із сором’язливою усмішкою, важко уявити, що вона — боєць, який завжди йде власним шляхом і наперекір негараздам. У 2016 році під час так званої антитерористичної операції Ольга Бенда, обурена поведінкою свого першого чоловіка, який ховався від військкомату, розлучилась, залишила з мамою півторарічного сина та поїхала на фронт сама. На передовій сталися дві карколомні події її життя: вона втратила ногу під час мінометного обстрілу та зустріла своє велике кохання. Сідати в колісне крісло Ольга не хотіла. І завдяки неабиякій силі волі вже за кілька років нарівні зі здоровими спортсменами пробігла десятикілометровий марафон морської піхоти в США, перемогла в конкурсі краси, вийшла заміж та народила другого сина. Вона стала першою українкою, яка отримала в Берліні почесну нагороду за захист прав людини імені доктора Райнера Гільдебрандта. Зараз її коханий чоловік Олексій воює на передовій, а 31-річна Ольга Бенда керує автівкою, бере участь у новому реабілітаційному проєкті для військових і... грає в футбол.

«Дуже непросто віддавати паси та забивати голи на милицях»

— Нещодавно ми з дівчатами їздили до Польщі, а там місцева жіноча команда з амп футболу таке виробляє! — розповідає Оля Бенда. — Польки бігають, пхаються, віддають паси, забивають кручені голи — і все це на милицях! Але щоб так грати, треба багато тренуватись. Жіночий футбол для людей з ампутацією — зовсім новий спорт для України. Чоловіча команда вже пройшла до Євроліги, а жіноча почала формуватися тільки цієї осені. Питання набуло актуальності. Навчання почалося на Черкащині із вправ на милицях. Це для мене дуже важко, адже з милицями я мала справу тільки одразу після поранення, коли вчилась ходити на одній нозі. Я звикла до протезу — настільки, що збоку і не скажеш, що в мене немає однієї ноги. Ходжу рівно, швидко. А тут раптом треба не просто ходити на милицях, а вести на них м’яч, забивати голи... А мене ж іще поставили капітаном команди!

Колись у 2016 році 23-річна Оля жила в Вінниці, працювала продавчинею, виховувала маленького сина Діму, і мріяла… про службу в армії. Вона й сама не знає чому, адже нікого з військових в її родині не було. Щоправда, грошей на навчання в воєнній академії теж не було – батьки Ольги виховували семеро дітей, і грошей вистачало тільки на першочергове. Дівчина закінчила коледж оператором поштового зв’язку, працювала кухаркою, продавчинею, та тільки задоволення ця робота їй не приносила. Коли ж прийняла рішення піти в армію та почала навчання — спочатку на Львівщині, потім в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки, — то швидко зрозуміла, що це її справа.

У складі 72-ї окремої механізованої бригади Ольга потрапила в зону АТО кухаркою — обов’язком дівчини стало щоденно годувати 70 голодних бійців. Там, в Авдіївці, за сім місяців боїв дівчина навіть звикла до регулярних обстрілів.

— Ніколи не забуду той травневий день 2017 року, — розповідає Ольга. — Сиділи, пили каву, і тут прямо за нашим будинком падає снаряд. Я тоді сказала «Ще трошки — і попадуть в нас». Як у воду дивилась. Мінометний обстріл почався наступного дня о шостій ранку. Це був День матері. Від першого вибуху я прокинулась. У будинку, де я спала, пробило стіну, мої очі засипало піском.

Внутрішнє почуття підказало — зараз буде другий вибух.

Куди бігти? На вулицю — це вірна смерть. Я впала на підлогу, закривши голову руками. Наступна 122-міліметрова міна розірвалась за пів метра від мене. Якби я стояла чи сиділа, загинула б на місці.

Що я відчувала в той момент? Жах, шок, шалений біль в нозі. Я не знаю, де я взяла сили, щоб з відірваною лівою ногою, яка бовталась на шматочку шкіри, перелізти через ліжко і вибратись з будинку. Що було потім, пам’ятаю уривками: от хлопці кричать і матюкаються, намагаються перетягнути мою ногу джгутами до приїзду лікарів. Я лежу на руках у хлопців, прошу води. Вони напувають мене й відводять погляди. От нарешті їдуть медики — поки йшов обстріл, вони не могли до нас дістатися. Лікарі потім дивувались, що я не стекла кров’ю за цей час. Це сталося тому, що уламок розтрощив мені всі кістки, сухожилля, нерви, м’язи в лівій нозі, але дивом не зачепив головну артерію. От я приходжу до тями у лікарні. Нога горить вогнем. Я прошу медсестру поправити її, а вона, з жалем дивлячись на мене, каже: «Дитино, в тебе немає лівої ноги». Я довго плакала... Переказала мамі телефоном, що зі мною все гаразд, тільки немає частини ноги, і відключилась. А згодом розплющила очі й побачила поруч Льошу — коханий примчав до мене одразу, тільки дізнався, що сталося.

«Мій хлопець злякався, що я, втративши ногу, захочу з ним розійтись»

З гранатометником 72-ї бригади Олексієм Бендою Оля познайомилась в Авдіївці. Спочатку просто спілкувались, потім дружба переросла в кохання. Бачитись виходило не часто — закохані знаходились на різних позиціях. Того дня, коли Олю поранило, в Олексія було жахливе передчуття. Коли зміг вирватись і примчати до неї, побачив руїни розтрощеного будинку. «Де Оля?» — кричав він до хлопців. Всі мовчали й ховали очі. Ротний командир підійшов до Льоші, поклав йому руку на плече і сказав: «Пиши рапорт та їдь до неї в лікарню. Ти їй потрібен».

— Навіть якщо в мене й були думки, що тепер Льоша може мене залишити, то вони одразу розвіялись, коли коханий приїхав до мене у шпиталь. Набагато пізніше, вже коли ми одружились, він зізнався, що тоді, в лікарні, дуже боявся, що це я захочу з ним розійтись. Адже лікарі його попереджали, що я можу його відштовхувати, бо не захочу бути тягарем для здорового хлопця. Коли я плакала і казала: «Льош, ти що не розумієш, у мене немає ноги!», він тільки стинав плечима: «То й що? Будеш тепер повільніше бігати і не хапатимешся за всі справи одночасно».

Насправді тільки-но я залишила милиці та встала на протез, одразу повернулася до активного способу життя. Влаштувалась на роботу діловодом в Києво-Святошинський військкомат, носилась у справах у різні кінці міста, бігала за транспортом, коли запізнювалась, потім отримала водійські права й продовжила ганяти, тільки тепер вже – на авто. А потім в моє життя прийшов спорт.

У перші декілька років після ампутації Ольга опанувала серфінг і ролики, виграла конкурс краси серед військовослужбовців, взяла участь в «Іграх нескорених» з греблі на тренажері та професійно зайнялась бігом. На перший тренувальний протез їй збирала вся Україна. А коли трастовий фонд НАТО сплатив українській ветеранці дорогий біговий протез, Ольга двічі пробігла в ньому десятикілометрові марафони: «Ветеранську десятку» (забіг по бруківці для військових, ветеранів та родичів загиблих воїнів) та Марафон морської піхоти в США. Причому відстань в десять кілометрів вона здолала за годину з гаком — нарівні зі звичайними учасниками. Ольга стала не лише першою дівчиною в складі української команди на американському марафоні, а й єдиною учасницею серед бійців, які бігли з протезом на нозі.

— Льоша мене підтримував в усьому, — ділиться Оля. — Коли я захопилась бігом, він разом зі мною намотував кола по стадіону. Коли бачив, що я геть не висипаюсь зі своєю сотнею справ — роботою, спортом, домашніми обов’язками — став ранком сам завозити мого старшого сина Діму в дитячий садок, даруючи мені можливість відіспатися та прийти до тями. На вихідних, коли я залишалася вдома, коханий часто носив мене по квартирі на руках, аби я зайвий раз не вдягала протез.

«Під час повітряних тривог син спить міцніше і довше, ніж коли тихо»

Ольга й Олексій одружились на початку 2017 року. Після розпису на них вдома чекали рідні, зокрема, трирічний Діма, який на той момент вже полюбив Олексія і називав його татом.

— Я дізналася про те, що вдруге вагітна, коли ми переїхали від Льошіної мами у власний будинок в Київській області — купили його за гроші, які мені виплатили за поранення, — згадує ветеранка. — Тоді все збіглося: переїзд, локдаун і радісна новина. Вагітність на протезі я перенесла добре, адже одразу себе налаштовувала — ніяких милиць чи, боронь Боже, колісних крісел. На Різдво народила Марка (хоча жартували, що можна було б назвати й Остапом. Був би Остап Бенда). Коли сина дали татові на руки, у Льоші виступили сльози радості. Діма теж був дуже щасливий, що в нього братик. І зараз, коли Марку вже майже три роки, старший син допомагає мені з малюком.

Мої діти адаптувались до реалій війни. Коли в перші дні після початку повномасштабного нападу я була знервована та перелякана, вони теж боялися. Зараз я спокійна — і вони також спокійні. В жовтні минулого року, коли була масована атака, ми декілька разів спускалися до підвалу свого дому — тут є спеціальна кімната на нульовому поверсі. То поки звучали сирени й літали ракети, Марко спокійно катався на машинках, Діма грався в телефоні. Коли старший син чує сирену, то питає, чи це навчання, чи розмінування, а коли починаються обстріли, просто біжить до мене і ми сидимо разом. А малий Марк взагалі — дитина війни. Під час повітряних тривог він спить міцніше й довше, ніж коли тихо.

Наш тато воює, і я часто ловлю себе на думці, що сама також охоче пішла б на передову. Але мене не візьмуть, тому я допомагаю по-іншому — займаюсь інформаційною підтримкою нового проєкту з реабілітації ветеранів за допомогою масажу.

Знаю з власного досвіду, наскільки масаж потрібен після поранення, і як важко було знайти масажиста — до кожного спеціаліста стояли черги. Але зараз з’явився перший в Україні приватний проєкт Вдячності воїнам ЗСУ, який пропонує безкоштовний масаж військовим. Його започаткувала лікар, мануальний терапевт з 40-річним досвідом роботи Лідія Любченко. Розуміючи, що сама вона не зможе надати допомогу всім, хто її потребує, Лідія Андріївна прийняла рішення безкоштовно навчати волонтерів масажним технікам. І тепер її учні також допомагають військовим.

Всі мої спортивні досягнення стали можливими завдяки якісній і своєчасній реабілітації після поранення. А таке щастя є далеко не у всіх. На тренуваннях з амп-футболу я зустрічаюсь з дівчатами, яких після травм чи поранень не навчили навіть ходити по сходах чи вставати з землі, коли вони впали. Які здебільшого пересуваються на колісних кріслах, хоча ще молоді й точно можуть жити активно — на милицях чи протезах. Реабілітація для таких людей вкрай важлива, тому я намагаюсь залучити до цієї справи максимальну кількість волонтерів. Будь-хто може прийти і навчитись, а потім робити добру справу.

Завдяки масажу в мене вперше за шість років зник писк у голові, який з’явився після контузії. Я аж розплакалась від полегшення. Лідія Любченко також працює з фантомними болями, які протягом десятиріч турбують людей з ампутаціями. У мене теж перший час були.

Якось я розізлилась і сказала нозі: «Так, тебе вже нема, боліти немає чому. То замовкни і сиди тихенько».

З того часу — біг, плавання, стретчинг, футбол — і ніяких «фантомів». Тож, Льоша помилився, коли казав, що на одній нозі я бігатиму трохи повільніше. Вийшло якраз навпаки. Нещодавно у мене брали інтерв’ю журналісти CNN. Попросили вийти з дітьми на вулицю, щоб познімати, як я ходжу на протезі. І тут Марко кудись побіг. Я — за ним. А телеоператор — за мною. І кричить: «Повільніше, я за вами не встигаю». Сусіди дуже сміялись.

Я і на протезі живу активним, цікавим, повноцінним життям. От тільки дочекаємося нашого тата з війни — і щастю нашому не буде меж.

‍

Тетяна Шевченко на позивний «Кобзар» — депутатка Львівської міської ради — від початку повномасштабного вторгнення Росії пішла на фронт. Нині вона   головна медична сестра медроти 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Про своє рішення йти на фронт, про те, як родина сприйняла це рішення, а також про роботу депутатом дистанційно — про все це Тетяна Шевченко розповіла Sestry. 

‍Прийшла до військкомату за два тижні до початку великої війни

Я до останнього не вірила, що буде повномасштабна війна. Я була в ліжку, коли отримала повідомлення від коліжанки з Києва: «Таня, у нас війна. Нас бомблять». Я піднялася, зібрала деякі речі і поїхала до військкомату. 

За однією з освіт, я — медична сестра. Закінчила акушерську справу і працювала операційною сестрою у Львівській обласній клінічній лікарні. Ще 7 лютого 2022 року прийшла в штаб 103 Львівської бригади ТрО, щоб записатись у резерв, познайомилася з комбригом. Розуміла, що медичні навички згадаються, а поводженню зі зброєю та всього іншого мене навчать.

На той момент мені було 49 років. Я ніколи не була в армії, повністю цивільна людина. Я не вміла користуватися зброєю. Чому ТрО? Бо вважала, що в першу чергу йду захищати свій будинок, своїх дітей і свою громаду. До того ж, я — депутатка міської ради і рахую, що маю бути мотиватором для інших і подавати приклад. 

Ми довго розмовляли з комбригом. Він намагався зрозуміти, навіщо мені все це. Зрештою мене зарахував у штат медпункту на посаду санінструктора. У військкоматі сказали йти додому і бути готовою з’явитися за дзвінком впродовж години. Я одразу написала своїм колегам-однопартійцям, які вже служили в АТО, ООС. Вони й порадили, що з собою брати на війну. Рюкзак збирали за списком. 27 лютого зранку прийшло повідомлення, щоб упродовж години бути там-то. Місце назвати, на жаль, не можу.

Джерело сили — моя сім’я

У  родині мій намір піти на фронт ми обговорювали ще з 2014-го. Саме тоді для нас почалася війна. Однак молодшому сину на той момент було лише 5 років, зараз уже 14. Маю також дорослу доньку — їй 30. Чоловік не призовного віку, він працює хірургом у лікарні. Я зрозуміла, що з нашої родини на війну йду я. Найважчим це рішення було для моєї доньки. У мене рано померла мама, яка була для неї дорогою людиною. Моя дочка сказала:  

— Згадай, що було з тобою, коли не стало твоєї мами? Що я буду робити, коли тебе не буде?

— Я буду, я ж не йду помирати. Йду боротися за свою країну. Все буде добре, — відповіла їй я. 

А син усе тримав у собі. На мій ювілей, на 50-річчя, написав велике привітання, яке я час від часу перечитую. Там він, схоже, висловив усе, що не міг чи боявся сказати словами. Син часто розпитує про війну, але я дуже мало про це розповідаю. Я не хочу їм переказувати ті жахіття. Ділюся лише позитивними історіями. Розповідаю про своїх колег, молодих дівчат, які тут зі мною. Можу розповідати про загиблих, але лише про тих, кого знала особисто. Багато говорю про побутові речі, розповідаю про місцевих, про тутешні традиції, про наше спільне життя. Син без сумнівів пишається тим, що я тут. Дякувати Богу, у  нас є зв'язок, і ми з родиною багато розмовляємо. Ми навіть створили чат «Сім’я». Зранку і ввечері пишемо: «Привіт, плюс, плюс, все добре» [«Плюс, плюс» на військовому сленгу означає «пречудово». — Ред.]. Жартуємо, обмінюємося фото, обговорюємо новини. Таке спілкування допомагає   триматися на війні. Підтримка родини надважлива для кожного військового. Саме вона наш мотиватор, який надає сил та енергії.  

Найважче — не встигнути допомогти

На початку служби мені присвоїли звання сержанта і дали посаду санінструктора. Та з 1 червня у нас з’явилася  медична рота, і я стала головною медичною сестрою. У  нас є лікувальне відділення, де ми приймаємо легких поранених і хворих. Бо хвороби нікуди не ділися.  Крім сезонних, є гіпертонія, серцево-судинні, шлунково-кишкові захворювання. У нас у всіх є чергування, зазвичай добове. З приходом в армію було важко звикнути до військового режиму. А ще — навчитися стріляти. Коли вперше взяла автомат  в руки, він був настільки важким, що я не розуміла, як можна з ним поводитись, але навчилася. Тепер маю короткий автомат, зручний. Та найважче було, коли в мене на руках померла людина. Я дуже переживала, що щось недоробила. Коли ти не можеш допомогти чи думаєш, що не впорався, — це найважче для кожного медика. Коли страшно, починаю молитися. Хоча я не з тих людей, хто щонеділі ходить до церкви та сповідається. Але тут, на фронті, я цього дуже потребую. На мене  не наводили танк чи автомат, і, дай Бог, цього не буде. Бо я не знаю, що зі мною станеться в такий момент. Я не знаю, чи змогла би сказати «Слава Україні» окупанту в очі — і загинути в той самий момент. Хоча я така божевільна, що, можливо, і змогла б. Ще у Львові, коли я прочитала про звірства російських військових у Бучі, я вирішила: у мене в автоматі завжди має бути кілька патронів для себе. Хоча, насправді, я навіть думати про таке не хочу. 

Фронтовий побут: миші бігали по нашим головам

Я живу, у порівнянні з іншими бійцями, в хороших умовах. Що це означає? Ми жили у старій хаті з вікнами та дверима, яку давно покинули господарі. Туалет був на вулиці, душу не було. І нехай на дворі мінус 15, немає світла та газу, але ми мали дах над головою. На нас не падав сніг. Тут я зрозуміла, що таке миші. Вони буквально ходили по наших головах. Побут, як можемо, налаштовуємо самі. Зараз я живу у місцевих. Коли є світло, у мене тепло. Коли ми їздили з колегами на Лиман, там не було ані світла, ані води. Нічого. Принесли воду з колодязю, хлопці запустили генератор, зварили їсти. Спали у спальниках. Людина дуже швидко адаптується. Торік взимку у моїй кімнаті було 14 градусів, максимально 18. Я однаково кожного ранку прокидалась зі словами подяки. Думаю, що мені не холодно ще й тому, що зараз є хлопці, які сидять в окопах, де мінус 16. Тож у мене «лакшері» умови порівняно з кимось іншим. 

Нам катастрофічно не вистачає медиків

Раніше для мене було дуже важко нічого не робити. А тепер я радію, якщо у нас немає роботи. Коли мовчить рація, мовчить наша евакуаційна бригада. Це означає, що в нас немає ані 300-х (поранених), ані 200-х (загиблих). Однією з найбільших проблем є катастрофічна нестача медиків. Їх немає — від санітарних інструкторів та бойових медиків до лікарів. Дуже багато загиблих медпрацівників. Росіяни нехтують правилами війни. За ними, ми маємо себе ідентифікувати. На машинах мали б бути червоні хрести, але це мішень для ворога. Росіяни спеціально відстежують шляхи евакуаційних бригад. У нас в батальйоні було пряме попадання ПТКР [протитанкова керована ракета. — Ред.] під час евакуації пораненого. У результаті мала двох загиблих та одного пораненого. Тому на війні ми уникаємо яскравих кольорів. Все або зелене, або зелено-коричневе. 

Щодо забезпечення, то з цим зараз простіше, ніж раніше. Усе можна знайти  через фонди, волонтерів, друзів. Зараз не так, як було у перші дні, коли ми зайшли у пусті стіни. Ніхто з нас не був на війні. Ми навіть не знали, що нам може знадобитись. До речі, одна з робіт медиків — розбір гуманітарної допомоги. Дуже велика проблема для армії на сьогодні — постановка на облік і списання.  А ще дивують нормативи видачі. Для мене нонсенс, що рушник видається на два роки. Не зрозуміло, як може бути лише дві футболки на військового. Жіночої білизни немає. 170 грам порошку на людину. Немає такого поняття як губка для миття посуду чи сміттєвий пакет. Ці норми мали б переглянути ще в 2014-2016 роках. Однак досі не дійшли до цього. 

Чиновники мають йти на фронт і показати приклад іншим

Мені як депутатці пощастило, бо, коли є можливість,  мене можуть відрядити на засідання. Обов’язковим під час поїздки додому є візит до салону краси — стрижка, зачіска, манікюр. Хочеться привести себе в порядок і бути доглянутою. Як депутатка я завжди намагаюся провести якомога більше зустрічей, зокрема й з мешканцями. Опрацювати запити, окреслити наступні кроки, що я можу ще зробити і як допомогти. Навіть перебуваючи на фронті, я спілкуюся з колегами по фракції. Часом захожу у фейсбук, де люди мене тегають, якщо є якісь проблеми. Іноді питання вирішую за дзвінком, іноді — за запитом. Займаюся цим, коли відпочиваю, коли є час.

Зараз багато обурень у суспільстві щодо розбудови інфраструктури у містах. У нас є чимало незакінчених проектів, які почалися ще у 2018-2020 роках під виборчу кампанію. Їх потрібно закінчувати. Бо розриті майданчики, незакінчені тротуари та будівництво — небезпека для громади, яка живе поруч. Інше питання, чи потрібно перекладати доріжки в парках, які досить непогані? Чи потрібно розпочинати великі нові інфраструктурні об’єкти під час війни? Напевно ні. Я би утрималася від побудови чогось нового і грандіозного. Мене інколи просто «вбивають» багатомільйонні проєкти. Щодо закупівлі непотрібних під час війни речей, то  кожен виконавець, який вирішує щось робити і виставляти на тендер, має чітко розуміти, що у разі чого він понесе за це кримінальну відповідальність. Щодо депутатів, міністрів та чиновників, то, на мою думку, якщо людина не займає критично важливу для країни посаду, має йти на фронт. Ми своїм прикладом мусимо показувати іншим, що треба захищати країну. Я не є військовим аналітиком, але розумію, що ця війна завтра не закінчиться — і в Криму післязавтра нас не буде. Це повинні розуміти всі. Але якщо ми втомимось від війни, не буде України. Тому кожен має бути готовий йти захищати державу — і краще готуватися наперед. 

У нас єдина ціль — перемога

Насправді війна багато чому мене навчила. Я зрозуміла, наскільки люблю Україну. Пройшла певна переоцінка. Я зрозуміла, що була дуже строгою мамою. Багато чого не встигла розказати своїм дітям, мало проводила з ними часу. Я навчилася радіти дуже простим речам і сприймати все з подякою. Я полюбила село. Побачила, наскільки гарними є Донеччина, Харківщина, яка тут родюча земля, гарне небо — прості речі, на які раніше не звертала увагу. Мої плани з початком повномасштабної війни не сильно змінилися. Я дуже хотіла і хочу внуків. Хочу подорожей. За першої можливості відвідаю Португалію і Мексику.  Мрію, щоб життя дало мені можливість довести до кінця розпочате, а потім зайнятись чимось новим. Знаю, що точно могла б зробити ще щось хороше для країни. Але, швидше за все, це все буде пізніше.

‍Для мене перемога — це повна перемога над країною-агресором. Коли ейфорія від перемоги відійде, ми потрапимо у реалії життя — відбудова країни, каліцтва, психічні порушення, розбиті сім'ї, агресія — і з цим треба буде працювати. Ми самі маємо собі зарадити. Я хочу, щоб при владі були люди, які є патріотами країни. Кожен, хто займатиме ту чи іншу посаду, має бути готовий жертовно працювати для блага України. Я дуже розраховую на нашу молодь, бо  розумію, що без них ми не побудуємо Україну. І маю надію, що вони теж переосмислять якісь поняття та бачення — і ми зможемо відбудувати вільну, успішну і переможну Україну.

Коли друзі в Європі питають мене, за що бореться Україна останні десять років — від Революції Гідності до відсічі Росії у війні, я відповідаю, що цьому протистоянню вже сотні років, і один з його найстрашніших вимірів — Голодомор.

Кілька днів тому у Варшаві в речах, похапцем вивезених мною з київської домівки на початку вторгнення, я знайшла флешку з дуже важливим, але призабутим відео. На цьому відео — остання субота листопада кілька років тому, ми сидимо за родинним столом незадовго до повномасштабного вторгнення Росії. Згадуємо наших рідних, загиблих в Голодомор. Я записую на телефон розмову з бабусею Тетяною, яка дитиною пережила Великий Голод. Бабуся вже пішла від нас — вона прожила майже сто років і померла перед війною.

І начебто слухаю цю історію вже не вперше, але тільки зараз до мене повною мірою доходить її страшний зміст і тяглість розповіді з подіями нашого часу — стражданнями та боротьбою України у загарбницькій російській війні та моєю власною драмою вимушеної переселенки, яка залишила рідний дім і вивезла дітей до Польщі, рятуючи від російських ракет.

Ось ця розповідь. Вона для нас, українців, — щоб пам’ятати, і для вас, наші друзі в усьому світі, — щоб ви краще розуміли передісторію російсько-української війни. Разом ми повинні зупинити нові злочини Росії на Кривавих землях, як називає територію України видатний історик сучасності Тімоті Снайдер.

«Людей, які не підкорялися радянській владі, вночі вирізали цілими сім’ями»

«Мене звати Тетяна Шевченко. Я народилася в 1923 році під акомпанемент селянських повстань проти більшовиків по всій Україні, в селі Пологи Київської області. Мій батько Іван був кравцем. Разом з мамою Меланією та трьома дітьми вони жили небагато, але мали все необхідне. В нас була худоба, простора хата, гарний одяг, книжки. У вихідні батько читав нам вголос «Кобзар» Шевченка тв Біблію. Ми також носили горде прізвище Шевченкового роду. Радянська московська влада була для нас чужою, а ми, щаслива українська родина, для неї — ворогом номер один.  

Одного дня, коли мені було три роки, тато поїхав з села Сидори Київської області, де ми тоді жили, до міста Фастів на базар продавати коня. Вертаючись, він вже майже доїхав додому, але під самим селом його перестріли злодії — вимагали гроші. Грошей не було, адже коня він не продав. І його застрелили…

За рік мама вийшла заміж за мого вітчима Кіндрата, найкращого столяра у селі.

Аби зломити опір України, Сталін розпочав колективізацію (об'єднання одноосібних селянських господарств у колективні — Ред.) У селі моєї мами загинула її рідна сестра Івга, чоловік сестри Ігнат і двоє їхніх дітей. Вони щойно побудували новий дім і переїхали. Але їх розкуркулили (розкуркулення — конфіскація майна, а, по суті, пограбування заможних селян — Ред.), Ігната застрелили, бо він не хотів віддавати майно, а Івгу з дітьми вигнали з хати. Вони померли просто під парканом. Хату віддали комуні. Згодом нас також розкуркулили. Все господарство: коня, корову, свиней — забрали.

Коли забирали корову, мама бігла за возом і плакала. Її били батогом по руках. Кричи не кричи, проси не проси — забирали й все. Жалітись було нікому. І так було усюди. Після худоби в нас відібрали сарай та клуню. Розібрали та винесли паркан. Велику пасіку теж. Лишили нам кілька вуликів.

Що міг зробити мій вітчим, адже в них була зброя? От тітчин Ігнат пробував захистити сім'ю, так його застрелили. Коли в нас все забрали, стали вимагати вступити в колгосп. Заяву писати. Виходу не було, вітчим записався. Бо нічого в нас не лишилося, а так ще й з хати вигнали б. Людей масово висилали до Сибіру й не тільки. Там, де тепер у Києві Дарниця, тоді були ліси. І в тих лісах — табір, так звані київські Соловки. Висилали туди теж. Вітчим вступив до колгоспу й таким чином ми залишилися жити в хаті.

Спокійно, однак, не стало. Людей, які не підкорялися совєтській владі, тишком вбивали. Приходили вночі та вирізали цілими сім'ями.

«Вихователька наздогнала мене, повалила та вирвала з рота хліб»

В 1932-му, коли мені було дев'ять, батькам стало дуже важко прогодувати нашу родину з трьома дітьми.

Вітчим спочатку ходив до людей — кому відро поремонтує, кому зробить стіл чи інші меблі. Заробляв потроху, поки міг. Та ми все одно ходили постійно голодні. Одного разу влітку я йшла додому селом від сусідів і побачила піонерський табір, куди ходили діти більшовиків та тих, хто співпрацював з радянською владою. Я ж була «куркульською дитиною», українкою, і мене нікуди не брали. І от побачила я в садку стіл, на якому стояли компот і нарізаний білий хліб. Не витримала, зайшла до того саду, схопила шматочок хліба, поклала до рота і стала тікать. Але вихователька побачила мене, наздогнала, повалила на землю й вирвала хліб з рота. Я повернулася додому голодна та в сльозах.

Тоді мама вирішила віддати мене на роботу. В нашому селі мешкала родина з незрячим півторарічним хлопчиком. Працювати потрібно було усім, тож з дитиною сидіти не було кому. Кілька років тому, коли ще був живий мій тато, ми були заможними, і до дітей у нашій родині приходила няня. А тепер я, дев'ятирічна дитина, сама стала нянькою — за кілька копійок і склянку молока. З незрячим хлопчиком справитись мені було дуже важко, але страшнішим для мене був скажений півень у дворі цієї родини. Якось я виходила з будинку після роботи, півень скочив мені на голову й почав клювати в обличчя. Після цього вдома я сказала батькам, що нехай краще вб’ють мене й закопають в саду коло хати, але на роботу я більше не піду. Мама заплакала, пригорнула мене до себе та залишила вдома.

«Ми пухли від голоду, а мамина родина взагалі померла»

В 1933 мені виповнилося десять років.

У людей тоді забрали останнє — зерно. У нас із комори його вимели повністю. Люди ховали зерно — думали, збережуть. Мама насипала зерна в великі п‘ятилітрові горщики (на такі казали «золійники») та поставила в піч. Приїхали вони — зерна ніде нема. Але знайшли. Повитягали з печі ті горщики, повисипали з них зерно й все вивезли. Потім ще довго ходили подвір’ям з довгими шомполами, встромляли в землю і перевіряли, чи ми ще чогось не сховали.

Зима настала, а запасів нема. І саме в цей час вітчим нас покинув. У сусідньому селі Шамраївка був цукровий завод. ВІн пішов туди пішки, влаштувався на роботу й до нас не повернувся.

Тієї зими від голоду помер мій дідусь Полікарп, а за ним — його брат Петро та вся його родина, мамині брат і сестра. Моя бабуся Катерина голодною полізла на вишню за ягодами, загнала в ногу скалку й померла від зараження крові — медичної допомоги тоді не можна було отримати взагалі.

Ми пухли з голоду. Опухли я, мама та брат. Не пухла тільки моя сестричка Маня. Мама пішла, продала один вулик і виміняла на якоїсь мУчки мішок — я й досі не знаю, що воно таке було. Мама ту мучку зварила, а їсти її — не можна…

Мій молодший брат Коля був такий голодний, що якось наловив горобців, кинув до горщика разом із пір’ям і зварив. Мама прийшла додому і вилила цей горщик, бо боялася, що він отруїться.

Ми рятувалися бур’янами. Скаже мама: «Іди-но,Таню, лободи нарви». Я була старшою, тому йшла. Рослину цю давали свиням, тому називалася вона свиняча лобода. Пошле мене мама, я принесу тієї свинячої трави, мама її поріже, закип' ятить воду, окропом обдасть, вона стече на сито, тоді мама її руками помне і наліпить з цього кульки. Натопить піч, поставить ті кульки на деко. Вони трохи засмажаться, і ми таке їмо. Взимку їли полову (луски, що залишаються від зерен). Добре хоч, мама кинула на горище кілька гарбузів, аби вони там замерзли. Принесе з горища, порубає сокирою в горщик — і в піч, з насінням і потрохами. А ми, діти: «Мамо, давай вже, ми їсти хочемо!» Мама каже: «Та воно ще не кипіло!» — А ми: «Кипіло-не кипіло — аби тепле було!» Мама витягає, з горщика «кишки» тягнуться, а ми все їмо — їсти ж хочеться!

Топити не було чим. Топили теж бур’янами, аби хоч трохи їжу нагріти. На стінах у хаті —  іній, який мама збивала киркою і викидала за поріг. Так якось дожили до весни.

«Була у нас в селі родина, яка ловила та їла дітей…»

Тоді вже пішли огірки, кукурудза молода, стало легше. Але ж садити не було що, бо все, що було, за зиму поїли. Збирали золу, на неї викладали лушпиння з овочів. Яке товстіше — паростки пустить. Або одразу саджали лушпиння — щось та й зійде. Сіяли коноплі, їли насіння. Лопухи попускали стрілки - ми наріжемо з них дудок, почистимо та їмо.

Через дорогу в нас всі вмерли, людей не було. Повиростали там здорові лопухи з величезними шапками. Я взяла ножика, пішла, нарізала тих лопухів і сіла їсти. Наїлася й заснула в них. А мама шукає ходить по селу. Була в селі родина, яка ловила та їла дітей. От мама й подумала, що мене з'їли. А я виспалась, встала, прийшла — бачу, сидить мама в сльозах, ледь жива. Питає: «Де ти була, дочко?» Я кажу: «Спала в лопухах».

Попри голод мамі потрібно було працювати. Грошей не платили. Зранку, ще затемно,  до кожної хати заходив бригадир — давав розпорядження, куди йти працювати. Моїй мамі Мелашці наказував теж.

Пішла якось і я з нею на поле, бо казали, що на полі дають обід. Допомагала мамі буряки проривати. Проривала, як уміла. О 12.00 викинули прапорець на обід. Всі бігом — і я побігла, стала в чергу за «затирушкою» (страва з комочків вареного тіста). А мені не дали. Кажуть: «Завтра». І ніхто за мене не заступився, бо всі їсти хочуть і бояться, раптом комусь не вистачить. Ну, я заплакала та пішла.

Дарма що грошей за роботу тоді не платили, податки все одно накладали. А звідки ж їх взяти? Що виросте на городі — цибулька, часничок, квасолька, — продаси й сплатиш. За вітчима, який від нас пішов, ми також мали сплачувати податки. Пошти не було, і мама пішла шукати його до Шамраївки, на цукровий завод. Він там вже влаштувався, познався з молодухою.

Його нова жінка хотіла, щоб вони разом поїхали працювати на донецькі шахти. Та моя мати прийшла на завод, знайшла його і каже: «Випишись з хати, платити нема чим, а в мене діти». І пішла додому — знову пішки. Мабуть, стало йому соромно, засумував за домом, на Донбас їхати не схотів. За кілька днів прийшов до нас додому з білою хлібиною в руках. Мама саме була в полі, вдома — лише я. Мама мені наказувала, як батько прийде – додому не пускати. Побігла я до сусідки порадитися. Та баба Настя мені і каже: «Впусти, дочко, батька до хати. Прийде мама — вони розберуться».

Прийшла мати — і вони помирилися, лишився мій вітчим вдома. У сусідньому селі Устимівці він влаштувався працювати столяром на залізницю і так зміг прогодувати родину. Стало легше — робітників годували в їдальні, давали крихти хлібу, змішаного з половою, шматочок оселедцю — все це він приносив додому, і так ми тоді вижили.

Радянська влада забрала в мене все: дитинство, щастя та життя моїх найближчих рідних. Йшов 1935 рік. До Другої світової війни залишалося 4 роки…»

Внаслідок комуністичного московського геноциду в Україні в 1933-1934 роках загинуло понад 4,5 мільйона українців. Але народ не зламався — боротьба за свободу тривала десятиріччями та, зрештою, увінчалася прийняттям Акта проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Спроба Москви демонтувати демократію в Україні руками свого ставленика Януковича в 2014 році була відкинута перемогою Майдану. Та клята Росія напала й втягнула нас у кровопролитну війну, яка триває дотепер.

Україна переможе. Слава Україні і її героям і вічна пам'ять жертвам Голодомору, радянських репресій і російсько-української війни.

‍

Колись про Людмилу Белінську знімуть фільм. У березні 2022 року їй повідомили, що її чоловік Руслан загинув на фронті. Жінка зібрала сили та розповіла про це трьом донькам, намагаючись зрозуміти, як жити далі. Аж раптом за кілька днів пролунав ще один дзвінок — з повідомленням про те, що її Руслан живий, але важко поранений і перебуває в полоні. Переконавшись, що це правда, Людмила Белінська ухвалила сміливе та відчайдушне рішення їхати на окуповану росіянами територію. Її метою було викрасти чоловіка з полону. І їй це вдалось.

«Раніше мій чоловік служив в СБУ, тому шанси, що окупанти його відпустять, були нульові»

— Він міг не йти на війну, адже у нас троє дітей, — розповідає Sestry Людмила Белінська. — Мав можливість виїхати за кордон. Але якби так сталося, це був би не мій Руслан. Повномасштабна війна заскочила нас удома, в Одесі. Чоловік одразу сказав, що якщо кожен, хто може скористатися навіть законним звільненням від служби, ним скористається, то в результаті нікому буде захищати країну. І пішов. Й одразу опинився на передовій в селі Олександрівка на Херсонщині..

Під час наших коротких розмов чоловік встигав сказати тільки те, що все під контролем. Але це було неправдою — в цей же час своїм братам він зізнавався, що ситуація критична. Казав, що не знає, чи доживе до наступного дня. Коли вранці 29 березня я не отримала від Руслана звичного повідомлення, заспокоювала себе, що він напише пізніше. А потім пролунав дзвінок від його побратимів: «Людмило, ваш чоловік — герой. Він загинув».

Я не могла і не хотіла в це вірити. Запитувала, чи це точно він, чи немає тут помилки. Мені відповіли: «Йому наскрізь пробило голову, це бачили троє людей. Після таких поранень не виживають». Побратими сказали, що тіло Руслана все ще залишається в окопі, забрати його наразі немає можливості, але за кілька днів вони спробують це зробити. І наче поставили крапку словами: «Готуйтесь поки до похорону».

Це був найважчий час для всієї нашої родини. Ніколи не забуду, як плакала старша дочка, а молодші не могли зрозуміти, як це можливо — тато ж їм обіцяв, що повернеться. Я здригалася від кожного телефонного дзвінка — боялася, що це побратими чоловіка, які скажуть, що вже везуть його тіло… Але вони більше не дзвонили. І що довше не було інформації, то більше я починала на щось сподіватися. Дійшло навіть до того, що я звернулася до екстрасенса. Вона сказала: «Руслан серед мертвих, але живий».

Наступний дзвінок пролунав за тиждень, шостого квітня. Цього разу Людмилі зателефонували окупанти. Вони повідомили, що її чоловік живий і перебуває в полоні.

— Сказали, що він тяжко поранений, і почали розпитувати, де і коли він служив, яке у нього звання, — згадує Людмила. — Я не стала їм нічого розповідати. Думала, що, можливо, це дзвонять шахраї — чула історії про те, як аферисти знаходять документи військових, що зникли безвісти, і під приводом, що ті нібито в полоні, виманюють у їхніх рідних гроші. Тому хоч як сильно мені не хотілося б повірити, що Руслан справді живий, дітям про цей дзвінок я не розповіла.

Складності й без того непростій ситуації додавало те, що Руслан Белінський свого часу служив у СБУ. І, як пізніше виявилось, окупанти, які взяли його в полон, про це дізналися. Ймовірність того, що його з такою біографією зможуть відпустити або обміняти, зводилася до нуля.

— На жаль, Руслан сам їм про це повідомив. Не розуміючи, з ким розмовляє, адже на той момент був у критичному стані  — з важким пораненням у голову, великою крововтратою та температурою під сорок, — розповідає Людмила.

Наступного дня мені зателефонували знову — цього разу вже із лікарні Херсонської області. Сказали, що Руслан у них, але його перевозять до іншого шпиталю, де є відділення нейрохірургії. Трохи згодом подзвонив лікар з іншої обласної лікарні, де Руслана прооперували. Я попросила лікаря надіслати мені фотографію Руслана. І тільки коли побачила світлину чоловіка, розплакалася від щастя — то був він! Виснажений, з перебинтованою головою, але живий!

«Коли росіяни не бачили, Руслан нишком набирав мій номер і розповідав, що відбувається»

Повідомивши радісну звістку дітям, Людмила почала збирати інформацію про стан чоловіка. Операція пройшла успішно, але попереду чекало тривале і важке лікування. І що найнебезпечніше — палату Руслана цілодобово охороняли окупанти.

— Я почала шукати варіанти, як допомагати на відстані, — розповідає Белінська. — Через знайомих знайшла на окупованій території людей, які погодилися приносити Руслану домашню їжу. Перераховувала їм гроші на картку. Вони ж купили Руслану російську сімку в телефон (після «референдуму» в регіоні зник український зв'язок), і Руслан зміг мені подзвонити. Його голос звучав зовсім інакше, я спочатку навіть його не впізнала. Він сказав: «Мася, це я». А я у відповідь попросила назвати імена наших дітей. Він назвав — й останні сумніви в тому, що це справді мій Руслан, розвіялись.

Іноді в нас виходило одне одному телефонувати. Коли росіяни не бачили, Руслан набирав мій номер і повідомляв, що відбувається. Так тривало кілька місяців. Чоловіку потроху ставало краще, але через серйозне пошкодження мозку він не міг вставати і навіть ворушити ногами.

Найбільше я боялася, що настане момент, коли росіяни заберуть його з лікарні до в'язниці чи якогось підвалу. Перші кілька місяців окупанти взагалі не відходили від його палати — Руслан був для них цінним полоненим. Але потім у них відбулася ротація. До лікарні прийшли нові люди, і вони вже були не настільки уважні, як їхні попередники. Вирішили, що Руслан настільки важкий, що нікуди від них не втече. Я зрозуміла, що це мій шанс. Потрібно їхати за чоловіком — зараз чи ніколи.

— Сама ідея — поїхати на окуповану територію і якимось чином викрасти з палати чоловіка, який перебуває під охороною і не може самостійно пересуватися, — звучала абсурдно. Мої рідні та друзі, яким я повідомила про свій план, з усіх сил намагалися мене відмовити. Керівник на роботі був упевнений, що окупанти візьмуть мене в полон чи вб'ють. Але єдине, чого я справді боялася — залишати дітей самих. Решту питань я намагалась продумати до деталей.

Для початку довідалась, як люди потрапляють на окуповані території. З'ясувала, що є перевізники, які попри всі ризики регулярно мотаються туди-назад. Звичайно, взяти в машину викраденого з полону військовослужбовця погодився б далеко не кожен. Але я знайшла одного сміливця. Чесно сказала йому, куди й за ким будемо їхати, бо не хотіла його підставляти. Проінформувала лікаря зі шпиталю, де лежав Руслан. І пообіцявши дітям, що скоро привезу їхнього тата, рушила в дорогу.

«Коли на четвертому блокпості ми врешті почули українською “Добрий вечір”, у мене з очей ринули сльози»

Шлях був довгим — через черги на блокпостах з Одеси до Херсонської області ми їхали майже дві доби. Для ворожих блокпостів у мене була підготовлена легенда про те, що я їду в гості до родичів. Але окупанти не поставили мені жодного запитання — можливо, тому що я жінка. Чоловіків вони допитували і ретельно обшукували.

Був момент, коли план Людмили мало не зірвався. Діставшись лікарні, жінка побачила там десятки озброєних росіян.

— Вони були скрізь — у приймальному відділені, в коридорах, — розповідає Людмила. — Виявилося, напередодні було поранено якогось їхнього очільника. Він лежав в одній із палат, а всі ці люди дбали про його безпеку. Я не уявляла, як у такій ситуації непомітно вивезти паралізованого чоловіка з лікарні. Але мені пощастило. Окупанти були настільки зосереджені на своєму пораненому, що навіть забули про чергування біля палати Руслана. Я зайшла всередину. Ніколи не забуду цей момент. Чоловік знав, що я до нього їду, чекав і дуже за мене хвилювався. Особливо коли я вже опинилась на окупованій території без зв'язку, і він не міг мені додзвонитися. Тож, коли я зайшла до палати, час ніби зупинився. Ми дивилися одне на одного і не могли вимовити жодного слова. Тільки плакали...

Попереду стояло завдання непомітно вивезти чоловіка з лікарні.

— Нові військові, які зібралися у шпиталі  через пораненого російського начальника, не знали, хто такий Руслан. Головне було не потрапити на очі тим, хто бачив Руслана раніше, — пояснює Людмила. — Інакше як везінням я це назвати не можу — ми проскочили. Все життя буду вдячна лікарям, які дали нам із собою не тільки справжню виписку, але й фальшиву довідку про те, що Руслан нібито отримав травми в ДТП. Цю липову довідку я мала показувати на ворожих блокпостах, аби ніхто не запідозрив, що Руслан — військовий, поранений на фронті.

Я хвилювалась, чи зможе чоловік сидіти в автівці, але він впорався. Я молилася й весь час повторювала собі під ніс слова, які вигадала для окупантів на блокпостах. Вигадала цілу легенду про аварію, в яку нібито потрапив Руслан  —  з безліччю деталей для переконливості. На першому блокпості почала її розповідати… Аж раптом під час нашого допиту почався обстріл ворожих позицій. Окупанти заметушилися й наказали нам швидко проїжджати. Далі був другий блокпост. І знову — починається допит, але не встигаю я розповісти свою історію, як окупанти отримують терміновий наказ звільнити для чогось дорогу. І в метушні всі машини в черзі швидко пропускають. У такі моменти неможливо уникнути думки, що все це справа янгола-охоронця. Ну й на третьому блокпості у нас просто перевірили документи — окупанти були певні, що ми вже пройшли допити та обшуки на двох попередніх. А коли на четвертому блокпості ми врешті почули українською «Добрий вечір», у мене з очей ринули сльози. Ми вдома. Ми це зробили.

Насамперед я зателефонувала дітям. Сказала, що тато зі мною і ми незабаром приїдемо. За збігом обставин, цього дня саме був день народження чоловіка. Діти побігли купувати торт. День повернення Руслан назвав своїм третім днем народження. Перший був, коли він з'явився на світ, а другий – коли дивом вижив в окопі.  

Історія порятунку мого чоловіка з окопу не менш вражаюча. Виявилося, що Руслан три дні пролежав у землі — там, де побратими бачили його востаннє. Без їжі, води, медичної допомоги. Не знаю, як це можливо, але він вижив. Руслан каже, що то рідна земля не дала йому померти. Його знайшли мешканці Олександрівки, які шукали в окопах живих, аби врятувати, та мертвих, аби поховати. Вони почули хрипіння Руслана, перенесли його до сараю, перевдягли у свій одяг, а документи військовослужбовця закопали в городі. Їсти Руслан не міг, тому вони давали йому сирі яйця та молоко. І сподівалися, що за кілька днів воїну стане краще. Але чоловік знепритомнів, рана гноїлася, почалась лихоманка, і стало зрозуміло, що без медичної допомоги він не виживе. Транспорт на той момент ходив лише в бік окупованого Херсона, тож вони посадили Руслана в рейсовий автобус. Який зупинили окупанти — так Руслан опинився в полоні.

Після деокупації правого берега Херсонської області я розшукала людей, які врятували чоловікові життя, та особисто їм подякувала. А вони повернули мені його документи, які викопали з землі на городі. З того часу Руслан вдома, в Одесі, проходить реабілітацію. І він уже досяг дуже хороших результатів. Лікарі та реабілітологи пояснили, що через пошкодження мозку у Руслана Белінського порушено моторику, але поступово здорові ділянки мозку візьмуть на себе функцію пошкоджених.

— Чоловік не лише вже встає, а й ходить! — радіє Людмила Белінська. — Поки що з ходунками, але його кроки дедалі впевненіші. І все це тільки завдяки його силі волі — він дуже старається заради дітей. Щодня, за будь-якої погоди та самопочуття, він їде до реабілітаційного центру, де довго й наполегливо займається. Не сумніваюся, що вже скоро Руслан ходитиме, ні на що не спираючись.

Діти від тата не відходять. Старша донька постійно супроводжує його на реабілітацію. А я працюю і, як і раніше, намагаюся всюди встигати. Іноді, озираючись назад, навіть сама не вірю, що ми таке пережили. Не можу сказати, що зараз у нас не буває складних моментів. Реабілітація — процес непростий. Руслан може нервувати, засмучуватися. Але в такі моменти я намагаюсь бути поруч: вчасно відволікти, перевести на жарт. Ми з Русланом пів життя разом, але тепер любимо та цінуємо одне одного сильніше, ніж раніше. Наші діти живі та здорові, ми поруч. І це для нас найголовніше.

‍

‍

«Я змогла! Пройшла Дугою Карпат від Дунаю в Братиславі до Дунаю в Оршовій. Учора, сто восьмого дня, закінчила Шлях на кордоні з Сербією. За відчуттями — понад 2,5 тисячі кілометрів!» — написала цієї осені на своїй сторінці в фейсбуці журналістка й перекладачка Олена Бондаренко. До неї цей складний гірський шлях через Словаччину, Польщу, Україну й Румунію подолали самотужки тільки дві жінки в світі — чешка та полька. Олена стала першою українкою, яка вписала своє ім’я в історію підкорення Карпатської дуги.

«Карпатська дуга здавалась викликом, від якого всередині холонуло»

— Весь шлях довжиною 2500 кілометрів був викликом, змушував цілковито йому віддатися і думати тільки про стежку під ногами, — розповідає Sestry Олена Бондаренко. — В горах не можна розслаблятися, необхідно розраховувати світловий день, тримати під контролем напрямок, відчувати зміни погоди. Розуміти, коли варто зупинитися, де поставити намет на ніч, як знайти джерело й які дикі звірі є поблизу. Якщо трапляється можливість ночувати під дахом — спати там, адже це безпечніше, ніж у наметі. Я, наприклад, мала нічліги на дзвіниці костелу, в покинутих будинках пастухів, у мисливській вежі, дірявих туристичних схронах, у смердючих руїнах будівель — одного разу навіть поруч з трупом тварини.

— Карпатська дуга — найскладніші, але не перші гори, які ти підкорила?

— Спочатку я ходила довгими шляхами в Польщі. Пройшла, наприклад, Головний Бескидський маршрут довжиною 500 кілометрів за 20 днів. Два роки тому подарувала собі Піренеї і ці 850 кілометрів гір між Францією та Іспанією згадую як одну з найкращих своїх мандрівок. Мені хотілось довести, що попри вік можна досягати вершин. До речі, саме на довгих шляхах я зустрічаю зрілих, часто старших за мене, соло-мандрівників. І це дуже надихає — значить, у мої 52 роки ще є куди тягнутися.

Піренеями я йшла від Атлантичного океану до Середземного моря 52 дні. А коли побачила на небосхилі море, захотілося повернути назад у високі гори. Не люблю комерційні місця й галасливого товариства. Люблю ходити там, де природа і звірі дикі, а люди — справжні. В Європі таких гір, на жаль, мало.

Одного дня в Кракові, де зараз мешкаю, я сиділа знесилена після чергової поїздки на схід України в якості репортерки для польського медіа. Я не розуміла, чи можу дозволити собі зараз наступний похід. І тут мені написав знайомий: «Гори завжди все виправлять і вилікують. Їдь на Корсику! Зроби GR 20 і будь собою». Я сприйняла це як знак. Стежка GR 20 вважається найскладнішою високогірною трасою в Європі. Було цікаво, що воно таке. Я пройшла Корсику задля амбіції й не отримала такого задоволення, як від Піренеїв. І коли замислилась над наступним довгим шляхом, то ніщо інше, крім Карпат, до серця не припало. Я мало знала навіть українські гори, а вся Карпатська дуга здавалась реальним викликом, від якого всередині холонуло. Гірські масиви Карпат тягнуться сотнями кілометрів з пасмами навсібіч. Хребти — до обрію й не стикуються. Між хребтами — річки, непрохідні ліси, міста, плато. Все це вимагало від мене серйозної підготовки.

— І як ти готувалася до походу?

— Для початку я прочитала книжку польки Еви Хвалко, яка зуміла пройти уздовж всього Карпатського хребта. Потім поспілкувалася з нею і з перестрахом дізналася, що Ева до проходження Карпат готувалася три роки. Три роки! Вона запланувала все до дрібниць і знала, де ночуватиме кожної ночі. У мене немає стільки часу, та й стиль у мене зовсім інший. Люблю, щоб шлях був моєю пригодою. Я вивчала карти й складала свій маршрут, як пазли. З логічними й плавними переходами для найменшої втрати сил і днів. Користувалась електронними мапами телефонного застосунку Mapy.cz.

— Що тебе надихнуло піти в цей непростий похід?

— На другий день великої війни я поїхала в Україну, бо там живуть мої батьки й син. Всі їхали до Польщі, а я — з неї. Думала, зможу бути корисною, адже маю досвід військових вишколів. Протягом місяця ходила до військкомату, але мене не взяли. На той час там було достатньо чоловіків з бойовим досвідом. Тоді я вирішила, що спробую бути корисною в інший спосіб: писатиму для польського медіа репортажі про війну в Україні. Спочатку так і було, але тема нашої війни незабаром зійшла з перших шпальт західних ЗМІ. Ще я намагалася стати перекладачем вишколів для українських військових, і мою кандидатуру майже погодили. А потім, можливо, роздивившись рік мого народження, мені відмовили. Мені було невимовно прикро, я почувалась, наче мене викреслювали з життя у сферах, в яких я відчуваю себе сильною. Тоді я вирішила довести собі, що можу увійти в історію складного проходження. Адже статистика Карпатської дуги свідчить: значно більше охочих її починали, ніж  закінчили.

«Відлякувати ведмедів мені порадили гучними петардами»

— Яких диких тварин ти бачила на своєму шляху і як рятувалась?

— У румунських Фегерашах вночі я бачила зубра. Спершу злякалася, що в мене галюцинації від зневоднення. Потім здивувалась – звідки зубри в Румунії? А потім пригадала, що сама колись писала про зубрів статтю. Але одна справа — сидіти вдома на дивані й писати про польських зубрів в Румунії, а зовсім інша — поночі відкрити блискавку намету і на тлі червоної повні побачити над собою цю тварину.

Дикий звір не шукає контакту з людиною. Ведмеді, кабани, вовки, рисі, які не знають людини, до неї байдужі. Зубри — так само. Зубр-самець ходить сам. Ми з ним подивились одне на одного, і ця величезна темна гора розвернулась і пішла собі деінде. Але враження це справило незабутнє.

Кожна дика тварина може створити некомфортну ситуацію. Лисиці люблять красти взуття. Тому навіть мокрі черевики треба ховати до намету. Миші гризуть не тільки харчі, а геть усе. До мене лізли у спальник. Не смертельно, однак неприємно.

Коли йдеш лісом, дивишся на сліди й розумієш, з ким можеш мати справу. Найбільше ведмедів — у Румунії, а найбільша кількість вовчих слідів — у Словаччині. Вбивати цих тварин не можна, вони під охороною. Якось зустріла словацького пастуха в розпачі — зграя вовків роздерла сотню його овець. Вівчар застерігав мене: далі не йди, адже саме туди пішли вовки. Але як не йти, якщо мій шлях туди веде? І от я ступаю слідами вовків, бачу їхні білі від з’їдених кісток екскременти з шерстю. До речі, овечок вовки не з’їдають повністю - виїдають м’яке, найсмачніше, лишаючи натомість ріжки та ніжки. Зайшла я в ліс і відчула страшний сморід. Бачу — розшарпані вівці по кущах лежать... Вирішила не затримуватись. Пришвидшила крок і тішилася, що вовки вже ситі.

— Дії диких тварин можна якось передбачити?

— Поведінка тварин залежить від ступеню їхньої соціалізації та попереднього досвіду спілкування з людьми. Звір, який ніколи не бачив людини, навряд чи стане від тебе тікати: змія не сповзе з дороги, дикі коні чи корови спокійно лежатимуть на стежці. А якщо, наприклад, ведмідь навчений, що люди мають їжу, то він шукатиме, вимагатиме їсти, може лізти до намету.

Бачила ведмедів, які жебракували на шосе Трансфегераш у Румунії. Тварини виходили на дорогу, вільно ходили між машинами, танцювали на задніх лапах. Такий спосіб добути їжу для ведмедя легкий. Вони знають, що люди кидають з машин хліб, і переслідують автівки, вимагаючи ще.

— Ти коли йшла, ти ж розуміла, що це може бути небезпечно? Чим  планувала захищатись?

— Читала про повадки тварин, спілкувалася з відомим польським лісником, який знається на ведмедях. Бо понад усе я боялась саме цих непередбачуваних хижаків. Адже тільки в Румунії їх офіційно від шести до восьми тисяч. Неможливо пройти Румунію і не зустріти ursu (ведмідь румунською). Тож я хотіла знати, що слід робити, якщо доведеться ночувать у ведмежому лісі.  

Для захисту від ведмедів мені порадили використовувати гучні петарди. Найстрашніше, коли ліс щільно обступає з обох боків: ти не бачиш нічого, але не виключено, що хтось у цей час бачить тебе. Тоді я голосно співала й тримала петарди напохваті, часом у тремтячих спітнілих руках. На щастя, мені не довелося використати жодної. Коли сходила з гір — подарувала чабанам, брали з вдячністю.

Взагалі я маю установку не вести війну з природою. Не ношу з собою навіть спрей від комарів. Хай буде комаха, яка мене вкусить, ожина, що мене подере. Це природно. Ніж у мене для того, щоб почистити огірок чи допомогти розвести вогонь, а не для захисту. Та й насправді я більше боялась людей, ніж тварин.

‍— Розкажи, як ти зустріла ведмедів…

— До зустрічі з ведмедями дійшло під румунською горою Неґою. Ночувала там у притулку над озером, збиралася вже вертатися на шлях, коли раптом один англомовний турист каже: «Дивіться, ведмеді!» Глянула — два великі бурмила біля стежки. В іншого туриста, румуна, я взяла бінокль і придивилась: ведмеді тупцяли на латці снігу, греблися і не збиралися нікуди йти. День не стоїть на місці, в мене попереду дуже складна ділянка для переходу. Румун замахав руками: «Йди спокійно. Ведмеді не проблема». Фраза «Usru? No problem!» дуже популярна в Румунії.

Далі було, як в кіно. Румун стежив за мною в бінокль, а над озером, немов у шекспірівському театрі, сиділа румунська родина і дивилася на українку, яка йде на ведмедів. Я щось співала, щоб тварини мене побачили здалека. Коли хижак помічає людину з віддалі, в нього є час вирішити, атакувати тебе чи мирно розійтися. Дивитися на звіра не можна — прямий погляд звірі сприймають як агресію. Тому я позирала краєм ока. Велике брунатне тіло розвернуло до мене симпатичний писок... помітив! Я йшла далі, співала свою пісеньку, піднімалася вгору. Я бравувала, бо серце калатало добряче. І тут один ведмідь повернув до своєї печери. А за ним пішов і другий.

У цей момент я пишалася, що на моєму рюкзаку українська стрічка. Люди, які сиділи «в театрі», були свідками — українка з піснею пройшла повз ведмедів. Я була горда, що змогла. Отакі ми, українці, знайте!  

«Собаки вівчарів настільки голодні й злі, що кидаються на мандрівників»

— Правда, що страшнішими за ведмедів виявились собаки пастухів?

— Вони дійсно дуже агресивні. Вічно голодні й злі, кидаються на людей. Вівчарі в горах практично не годують робочих собак. Ці пси не знають добра від людини. Я бачила, як чабани луплять своїх кудлатих помічників палицями з металевими кінцями. Жахіття! Не раз замислювалась: чому собака залишається після такого з пастухом? Чому не тікає, працює та виконує команди?

Румунські вівчарки, які випасають отари, — великі і сильні. В горах вони геть не соціалізовані і смертоносні для чужого. Були випадки, коли вони летіли на мене згори з такою швидкістю, що я не встигала дістати петарди з відкритої кишені. Пси пильнують стадо по периметру, чужого бачать здалека, зриваються усі разом і затискають півколом. Причому декілька з них заходять ззаду. Я якось наловчилася тримати собак на відстані кийка, але утримувати однією палицею навалу десяти нападників довго б не вийшло. На щастя, прийшли на допомогу чабани й відігнали собак. До речі, читала про польську туристку, яка почала проходження Карпатською дугою, але зійшла зі шляху, бо її сильно покусали румунськи собаки.

‍— Чотири країни по гірських хребтах. Що виявилось неочікуваним і вразило?

— Гірше за диких тварин, змій, кліщів, безперервного дощу для мене було бачити, як людина нищить природу. В Україні, на жаль, це найбільш помітно. Я назбирала два мішки сміття, спустилась з ними в село, а місцеві кажуть:

«Ти нащо сміття принесла? Нам його потім знову в гори нести».

На міжнародному маршруті E8 бачила у калюжах кілограми використаних дитячих памперсів. А «підприємці», які збирають чорниці, лишають по собі гори пластику, сміття, старий одяг, псують дороги й чорничники. Те, як людина знищує гори, помітно на території всіх Карпат. Пересохлі джерела, спраглі тварини. Румунські пастухи не мають води на полонинах і п’ють привозну воду. А що тоді п'ють їхні собаки?

— Чи розповідала ти про Україну іноземцям під час подорожі? Як вони реагували?

— «Нам стільки років стверджували, що Росія велика і хороша, це неможливо, щоб така країна раптом стала поганою і почала війну», — говорили мені деякі словаки. Нарікали, що все це політика, тоді як правда бозна-де. У відповідь я розповідала, що журналістка, витягала свій телефон, показувала світлини, які робила сама, аби вони побачили, що в Україні не конфлікт, а справжня війна, яку розв’язала Росія.

Схожі настрої я помітила й в Румунії. Ба більше: часто румуни не хотіли мене слухати, відверталися від моїх фото. Сміялися: «Ти хочеш нас переконати, що Байден кращий за Путіна?» Я намагалася говорити спокійно, змушувала дивитися знімки: «Ось це я сфотографувала в Миколаєві, ця жінка потім померла від ран. А це Херсон, я була на місці вибуху. Оцю дівчинку мама кутала в ганчір’я й ховала в підвалі від бурятів». І деякі усвідомлювали, що війна в Україні реальна, що це не телевізійне шоу.

Але, звісно, були й ті, хто нас щиро підтримував. Якось по дорозі зустріла чеха, він здалека широко всміхався й голосно привітався: «Слава Україні!» Відповіла як належить і допитуюся, звідки знає, хто я.

«Ти вже відома на шляху. Ти — українка, яка йде сама», — пояснив чех. І це було дуже приємно.

А біля міста П'єштяни мене наздогнав словак. Це було після того, як росіяни підірвали дамбу в Каховці. Він обійняв мене і розплакався. В моїй особі люди бачили частинку України й висловлювали співчуття. Питали, чи маю що їсти, чи є в мене гроші. І я відчувала, що це не стільки турбота про мене, скільки їхнє ставлення до України загалом.

‍

Світлини з архіву Олени Бондаренко

Ми зустрічаємося з Іриною Цілик на ранок після презентації її другого фільму «Я і Фелікс» на кінофестивалі «Ukraina!» у Варшаві. Стрічка є екранізацію роману її чоловіка, письменника Артема Чеха «Хто ти такий?» — про дорослішання хлопця Тимофія на фоні 90-х і його стосунки із дорослими, поламаними пострадянськими часам. Вже за лічені години стане відомо, що фільм отримав спеціальну відзнаку польського кінофестивалю. 

Історія, яка, здавалось би, мала бути зрозумілою лише людям із подібним минулим, знайшла шанувальників і в інших країнах. Про це свідчить, зокрема, нагорода кінофестивалю Giffoni в Італії, країні, яка не знає, що таке Радянський Союз. Те ж саме можна сказати про дебют Ірини — документальну стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин» про маму з чотирма дітьми, яка шість років жила у прифронтовій зоні Донбасу. Стрічка виборола понад 30 престижних міжнародних нагород, її презентації за кордоном тривають. Про злам в свідомості Заходу стосовно України, намагання за кордоном схилити українських митців до співпраці з російськими інтелектуалами, кризу української кіноіндустрії і особисті випробування під час цієї війни — про все це Ірина Цілик розповіла Sestry. 

‍Анна Лодигіна: Останні роки ви багато подорожуєте міжнародними фестивалями, презентаціями, панельними дискусіями, бачитися з аудиторією різних країнах. Чи розуміють за кордоном, що Росія десятиліттями тримала нашу державу в терорі, вбивала людей, знищувала українську інтелігенцію, влаштовувала Голодомор?

Ірина Цілик: Принаймні зараз нам не потрібно більше пояснювати і доводити, що ми, українці, існуємо. Пам'ятаю поїздки на початку російського вторгнення у 2014-2015-х роках, це був зовсім інший рівень дискусії. Нам говорили про громадянську війну в Україні. Нашу державу сприймали як сателіт російського світу і його культури. За останні два роки я бачу величезний крок вперед, незалежно від окремих персоналій, які іноді розчаровують. Загалом складається враження, що з'явився жадібний інтерес до пізнання України. 

Часто чую здивування різних іноземців, як же це вони пропустили існування такої цілої окремої європейської цікавої нації, яку тільки зараз починають відкривати для себе. Звісно, є й інші погляди та реакції. Часом зіштовхуюся зі зверхністю вестернерів, які все одно вважають, що знають щось про нас краще. Людям іноді не хочеться змінювати оптику, до якої вони звикли, і загалом визнавати те, що в чомусь могли помилятися. Зокрема, зачіпають спроби деяких представників цивілізованого світу навчити нас, «варварів», як поводитись, коли запрошують до співпраці з російськими інтелектуалами.

АЛ: Які аргументи вони, деякі представники цивілізованого світу, наводять у випадках, коли намагаються звести на одних панелях українців з росіянами?

ІЦ: Кажуть, що ми настільки зациклені і сфокусовані на власній трагедії, що не здатні вийти за рамки. Особливо це стосується старої Європи — німців, французів і так далі, яким здається, що певні уроки минулого дають їм право на розуміння ситуації. Або за цим стоїть великий страх. Вони вважають, що потрібно шукати зв'язки з будь-якими потенційними союзниками — і від цього можна тільки виграти. На думку Заходу, ми мали б будувати спільне об'єднання з російськими інтелектуалами, які є опозиційними до сьогоднішньої російської влади. Але, по-перше, не завжди ворог мого ворога є моїм другом і союзником. По-друге, наполегливі намагання звести нас докупи з російськими інтелектуалами є дуже завчасними. Розумію, що історичні аналогії не можуть бути цілком доречними, але уявімо 1943-1944-ті роки. Не було тенденції, щоб німецькі інтелектуали, опозиційні до нацистської Німеччини, зустрічалися на спільних круглих столах з євреями, поляками, українцями тощо. Якісь точкові моменти, можливо, і були. Але поле для великих обговорень і загалом будь-яких можливих діалогів виникло потім.  

АЛ: Німці після закінчення Другої світової теж не одразу усвідомили, що відбулося. Хіба що наступне покоління…

ІЦ: Так, для повноцінних рефлексій потрібен час. Війна в Україні триває, Росія свою провину не визнала, ця рана відкрита. А нас намагаються зіштовхнути носами чимскоріш. Ці наполегливі заклики до діалогів і співпраці є навіть певною формою насильства. 

АЛ: Водночас за останні півтора роки Росія лише примножувала свою присутність в культурному просторі за кордоном — на противагу нашій несистемності в цьому питанні. Українська влада ніби навпаки робить все, щоб завадити працювати культурному сектору. Можна згадати призначення на посаду голови Держкіно некомпетентної людини, яка немає жодного відношення до кіно (2 листопада кінематографісти закликали уряд звільнити керівництво Держкіно. — Ред.), тиск і намагання знищити «Довженко-Центр», мистецькі конкурси, в яких мільйони з бюджету йдуть на фільми соратника керівника ОП Андрія Єрмака — Артема Колюбаєва. Чому кіноспільнота не кричить про це гучно вголос? Чому не було реакції після нещодавнього розслідування Bihus.Info про Колюбаєва? Невже це всіх це влаштовує? 

ІЦ: Кіноспільнота паралізована страхом втратити рештки можливостей. Мені це розбиває серце, особливо після всього, що ми пережили з часів Майдану, і усвідомлення, як важливо не бути безголосими. Адже коли ми мовчимо, то дозволяємо собі грати за правилами недостойних людей, які насправді не мусили б займати керівні позиції. Невеликої групи бунтівників, які не бояться озвучувати правду, які не бояться потрапляти в чорні списки, недостатньо. На жаль, я не бачу єдності кіноспільноти, але і не хочу сказати, що я, на відміну від колег, така смілива і точно знаю, як здолати цих драконів. Якщо ми не зможемо перемогти їх, значить ми заслуговуємо на таке майбутнє. Ситуація, яка склалась, говорить про нас як про спільноту — або все зайде в глухий кут, і ми певним чином самознищимося, або вийдемо на той рівень, де будемо здатні впливати на процеси.

АЛ: Як може змінитися ситуація зі зміною влади? 

ІЦ: Ми значною мірою і маємо посприяти тому, щоб вона змінилась. Дуже важливо не ковтати незадоволення роками, тому що це — нездорові процеси. Ми, зрештою, самі себе заганяємо у пастку.

АЛ: Чи є у вас схематичне уявлення, що має відбутися, аби це сталось?

ІЦ: Маємо називати речі своїми іменами і в різних формах виступати проти диктатури несмаку, корупції, непрозорого проведення конкурсів тощо. Так багато наших колег зараз воюють на фронті, захищаючи свободу і демократичне майбутнє України, а ми тут ніяк не подолаємо внутрішні війни. 

АЛ: Ще рік тому інформаційне поле було більш лояльним до українців. Що варто розповідати, на ваш погляд, щоб нас продовжували чути?

ІЦ: Ми маємо дослухатися до власної інтуїції, бути щирими, розповідати свої історії у формах, які здаються правильними. Досі чую за кордоном про те, які ми, українці, незбагненні. Але все це — процес і пошук, ми самі досі розбираємося з тим, хто ми є, куди прямуємо. Цілком зрозуміти це неможливо без знання того, ким ми були. Я, наприклад, тільки зараз з новою оптикою багато чого усвідомила про наших попередників, зокрема, інтелектуалів 20-го століття, які були такі ж молоді і класні, як ми, але перебували ще в гіршому становищі — замкнені в радянській пастці. Вони часом свідомо відстоювали своє, знаючи, що попереду лише репресії, тюрми, смерть. Скільки ж у цьому було сили, сміливості, виклику і самопожертви! У них було набагато менше вікно можливостей, ніж у нас. Сьогодні ми більш помітні для світу. І це — привілей. Нас чують, наші голоси присутні, ми повертаємо собі суб'єктність. 

Однак ми теж втрачаємо сьогодні багато людей нашого покоління. Мої ровесники йдуть, не встигнувши розказати свої історії. Я досі не можу прийняти і усвідомити загибель письменниці Віки Амеліної. Вона зараз мала бути на резиденції в Парижі і працювати над книжкою про військові злочини Росії, опрацьовуючи свідчення різних жінок, які збирала. Ця книжка не буде дописана, я вже мовчу про життя самої Віки — мами підлітка, яскравої інтелектуалки. Вона одна з багатьох, кого вбила Росія. Нещодавно я розплакалася просто на сцені, коли мій колега Юрко Прохасько, перекладач, літературознавець і психотерапевт сказав про те, що ми маліємо — нас стає менше, і ми маємо більше берегти одне одного зараз. 

АЛ: Чому тоді в такому світі, де переважна більшість розуміє, що Росія напала на Україну, у категорії «Найкращий документальний фільм» на «Оскарі» перемагає стрічка «Навальний». Хоча за нагороду у цій же категорії боровся фільм «Дім зі скалок» про дітей з притулку на Донбасі.  Це кіно недостатньо гарне для Голлівуду? Чи команда фільму про Олексія Навального мала більше грошей на промо? Або це політичне рішення? 

ІЦ: Говорячи про будь-які конкурси і оцінювання, ми ніколи не можемо говорити про об'єктивність. Це сукупність різних факторів і правил гри. «Оскар» — це насправді про велику політику і великі гроші. Я не візьмуся сказати, чому саме цей фільм переміг, але за ним однозначно стояли величезні можливості. Його промотували на тих рівнях, до яких більшість з нас не може навіть дотягнутися. Промоція була дуже агресивною. Команда навіть робила email-розсилку на різні університети з інформацією про можливість подивитись фільм і підтримати його.

Загалом західному світу складно прийняти ідею, що війна Росії проти України є не лише війною Путіна. Це означає визнання факту, що велика багатомільйонна країна, яка підтримує свого лідера, так глибоко отруєна пропагандою, що вже перетворилася на монстра. Це страшно, особливо, коли цей монстр виривається з-під контролю. Нещодавно у Люксембурзі до мене підійшов італієць зі словами підтримки Україні. Він сказав, що донедавна сама думка про ядерну зброю і можливість її використання його паралізувала від страху. Але зараз він зрозумів, що страх тільки годує зло. І це правда. Якщо ви не зупиняєте терористів тут, вони розправляють крила в іншому місці і піднімають голови. 

АЛ: Чи змінився у вас підхід у вихованні дитини через війну? Наскільки воно патріотичне, враховуючи кількість зла навколо та ймовірність того, що у віці 18 років, син може піти в армію?

ІЦ: Моєму сину зараз 13 років, і за свій шлях материнства я прийшла до певних висновків. Зокрема, наполегливі спроби виховати щось у дитині викликають лише несприйняття та бажання відштовхнути ці намагання. Найкраще працює особистий приклад, спосіб життя батьків і їхнього оточення. Мені знадобилося багато років, аби усвідомити, що мій син захищається від різних ранішніх травматичних вражень і досвідів. Його спосіб — це маска цинізму і байдужості. Здавалося, що моя дитина, яка була дуже включена в політику, життя країни та ветеранів, з часом почала дистанціюватися і навіть знецінювати все показово. Довгий час мене це ранило, поки я не усвідомила, що насправді він просто переповнений усім, що відбувається навколо, і більше не може вбирати у себе. Це не означає, що він байдужий або неемпатичний. Трішки торкнися — і зрозумієш, що всередині у нього все геть інше, ніж він намагається демонструвати. 

‍АЛ: Нещодавно ви писали у фейсбуці про те, що одна жінка після виступу вашого чоловіка, який двічі служив в ЗСУ, запитала поради, як їй будувати стосунки з власним чоловіком, який теж прийшов з війни, — вони втратили близькість і ніжність. Як, власне, цей шлях проходите ви з Артемом? 

ІЦ: Для мене це окрема болісна тема. Я вже була в ролі жінки, до якої з війни повернувся незнайомець, і я не розуміла, як жити далі з ним, а він не розумів, як йому жити в мирному житті. Нам знадобилося багато часу, щоб знову побудувати спільне поле близькості. У нього була депресія. Відтак його випадково  занесло в команду художників, яка створювала реквізит для різних проєктів. Мій чоловік уперше в житті працював руками, і, як не дивно, це його витягло. 

Коли ж Артем вдруге пішов на війну, і ми знову опинилися в різних вимірах, то, по-перше, він для себе відкрив терапію, бо це насправді йому допомагає, а, по-друге, ми обидва працювали над тим, щоб не втрачати емоційний зв'язок. Це щоденна робота, коли постійно намагаєшся не вимикати потік обміну новинами про те, чим займаєтеся обоє. Також я використовувала усі можливі шанси приїхати до нього. 

Коли я бачу, скільки родин розвалюється навіть у моєму колі, це розбиває серце. Розлучень буде ще більше. Водночас, можливо, і нові сім'ї утворяться на цих уламках. Так чи так, війни і будь-які інші потрясіння, на жаль, руйнують безліч родин. Це велика біда і велике випробування для всіх. 

АЛ: Усе, що відбувається неможливо прийняти, але потрібно навчитись з цим жити. Ви для себе знайшли спосіб капсулізації болю?

ІЦ: Я не навчилася захищатися. Я дуже емоційна і емпатична, забагато всього пропускаю через себе, але інакше не вмію. Часом падаю у чорні ями і не можу з них вибратися. А потім, навпаки, так гостро відчуваю моменти щастя. І я собі, насправді, за це дуже вдячна, тому що бачу довкола себе людей, які втратили цю здатність, які лікуються від депресії, які не можуть більше почуватися хоч іноді щасливими. Я дуже боюся, що в мене це також кудись зникне.

Для себе прийняла думку про те, що ця війна буде завжди, і я не впевнена, що доживу до її правдивого фіналу. Якщо навіть закінчаться бойові дії, ця війна може повторитись, як це постійно відбувається з Росією. Левіафан хоче крові й повертається знову й знову. Щойно я усвідомила, що не тримаюся за ниточку примарної надії про «ще рік і все», мені стало легше. 

АЛ: Мені здається, попри все, що відбувається навколо, ми все ж таки навчилися жити сьогоднішнім моментом. 

ІЦ: Дуже важливо не ставити життя на паузу. Я це зрозуміла ще до повномасштабного вторгнення, коли знімала фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» або коли їздила в Авдіївку. Тоді мене особливо вразили підлітки. За вікном звуки щоденних вибухів, а у них класичний балет, хіп-хоп, зйомки кіно, сміх, перші закоханості. Момент після війни може ніколи не настати, а життя відбувається сьогодні. Тому дуже важливо продовжувати бути живими. Потрібно над цим працювати, допомагати собі. Хоча психотерапевта, на жаль, не всі можуть собі дозволити. 

АЛ: Ви багато разів представляли свої фільми за кордоном. Обидва — про українські реалії. Чи розуміють їх іноземці?

ІЦ: Мій перший фільм «Земля блакитна, ніби апельсин», здавалося б, про звичайну родину, яка живе у зовсім іншому для іноземців вимірі. Але, за великим рахунком, це історія про людей, які у складні часи попри всі обставини намагались не ставити життя на паузу і боролися за свою життєрадісність. Виявилось, ця історія універсальна для світу. Хоча ми всі дуже різні, але, врешті-решт, усі однаково хочемо спертися на такі базові речі, як родина, любов, мистецтво. Нещодавно я показувала фільм у Мексиці, мене дуже вразила колективна емпатія. Велика зала, дуже емоційні відгуки, заплакані сеньйори. Це завжди зворушує. Думаєш: де ми, а де вони? Та насправді їм теж близька історія про святкування життя, повагу до смерті. Мексиканська культура уся про це. 

Думала, що другий фільм «Я і Фелікс» більше відгукнеться людям зі схожим минулим, як у нас — тим, хто пам’ятає пострадянські хиткі часи. Тому для мене було великою несподіванкою, коли ми отримали спеціальну нагороду італійського кінофестивалю Giffoni у категорії Generator +16. Це найбільший європейський кінофестиваль для дітей та підлітків. І оцінює фільми не професійне журі, а 600 італійських підлітків. Тобто вони змогли порівняти себе з українським хлопцем із 90-х. Для мене це було великим сюрпризом.

АЛ: Що ви можете порекомендувати до перегляду з українських фільмів, з того, що дивились останнім часом? 

ІЦ: Я хочу просто закликати дивитись українське кіно. Дистриб'ютори кажуть, що за останні два роки попит на українське кіно виріс — і люди охоче ходять на вітчизняні прем'єри. Особисто мене це дуже надихає. Зараз є що подивитися загалом. Нещодавно був у прокаті документальний фільм «20 днів в Маріуполі» Мстислава Чернова. Для когось перегляд такої стрічки поки ще є неможливим досвідом, але особисто мені було важливо її подивитися. Це такий унікальний документ того, що відбулося. Фільм зафіксував страшні події, дивитися його дуже боляче, але водночас він наповнив мене якоюсь дивною силою від усвідомлення, що ці злочини Росії були зафіксовані, а не лишилися назавжди невидимими, як безліч білих плям і сліпих зон минулого життя наших предків