«Під час обстрілу стався приліт у наш новий будинок. Більше його немає»
Ірину Литвин-Комаровську український глядач пам'ятає як ведучу спортивних новин на Новому каналі та телеканалі ТРК Ера. Останні кілька років перед повномасштабною війною вона також викладала на курсах акторську та сценарну майстерність. У 2018 році Ірина з чоловіком та донькою в’їхали до нового будинку, який збудували самі. В Ірпені під Києвом. Там її сім'ю й заскочила війна. Евакуюватись вдалося в останній момент перед окупацією росіян.
— У лісі неподалік було чути автоматні черги, — згадує Ірина. — Перші п'ять днів війни ми просиділи в підвалі у сусідів, бо в нашому будинку не було жодного укриття. 2-го березня зуміли виїхати автівкою до Києва. А вже за кілька днів до нас у котеджне містечко зайшли кадировці. Там залишалося четверо сусідів, двоє з них незабаром загинули. Під час мінометного обстрілу стався прямий приліт у наш новий будинок — він повністю згорів.
Ми з донькою в цей час вже були далеко. Вирвавшись до Києва машиною, далі вирішили їхати потягом. Сіли до першого, що побачили на вокзалі — і так опинилися у Рахові Закарпатської області. Спочатку приїхали до села на самому кордоні з Румунією. Потім за порадою місцевих мешканців, які не справлялися з потоком біженців, пішки перейшли кордон. У Румунії зустріли священика, який розмістив нас у місцевій баптистській церкві. Нам у церковній залі постелили на підлозі матраци. Я була розгублена. Уявлення не мала, що робити й куди їхати далі.
І тут неочікувано зателефонувала подруга. Ще під час чемпіонату Євро-2012 у Києві вона познайомилася зі шведами й з того часу дружила з одним з них, Фредеріком. Я навіть якось на її прохання підвозила його в аеропорт. І тут виявилося, що родина друга Фредеріка – фермери, які мають власний будинок. І вони хочуть допомогти біженцям з України та шукають жінок з дітьми, яким готові надати прихисток. Незабаром мені написав сам Фредерік — розповів деталі та повідомив, що вони з друзями вже навіть зібрали гроші нам на авіаквитки. Так, не маючи часу оговтатись та все обміркувати, ми сіли на літак й опинилися в Швеції.
«Головний принцип життя шведів — no stress»
Невелике шведське містечко Вестерос, де була та сама ферма, розташоване за сто кілометрів від Стокгольма. Люди, які нас прийняли, мають великий будинок XVIII століття, в якому живе вже восьме покоління цієї родини. Спочатку ми спілкувалися з ними жестами — від стресу я забула навіть той мінімум англійських слів, які знала раніше. Щодо шведської, то ця мова була мені незнайомою та геть незрозумілою.
Нам одразу сказали, що ми можемо залишатися на фермі стільки, скільки хочемо. Вийшло, що ми прожили там цілий рік. Навесні 2022 року до Швеції приїхало багато українських біженців, їх розселяли по всій країні. Спочатку селили до гуртожитків, а потім підшукували соціальне житло. Зараз у Вестеросі близько 300 українських сімей, і більшість з них живе в соціальних квартирах, причому, наскільки мені відомо, біженці не платять ані за оренду, ані за комуналку. Ми з донькою також могли піти цим шляхом, але в такому випадку до видачі соціального житла нас могли б ще не раз переселяти по всій Швеції. Я подумала, що якщо є можливість, краще залишатися в тому місці, куди приїхали.
Ми оформили статус тимчасового захисту й стали отримувати виплати: шість євро на дорослого та п’ять євро на дитину на день. Таким чином ми з донькою на двох отримували трохи більше 300 євро на місяць. Для такої дорогої країни, як Швеція, це зовсім небагато. Проте на ці гроші можна прожити, бо українці мають багато пільг. Це безкоштовне житло, безкоштовний проїзд у межах комуни, допомога з продуктами та речами. Наприклад, тут є секонд-хенди, які відкрили спеціально для українців — і там можна безкоштовно взяти як пристойний одяг, так і меблі Ikea.
Мені здається, що Швеція — одна із найбільш соціально орієнтованих країн у світі. Тут все продумано, аби людям було максимально комфортно. Навіть не знаючи жодного шведського слова, ти не загубишся ні на вокзалі, ні в аеропорту, ні просто на вулиці — за такої кількості всіляких стрілочок та інструкцій це неможливо. Та сама історія з організацією роботи громадського транспорту, місцевих органів влади. За понад півтора року у Швеції я жодного разу ніде не бачила черги. Як кажуть самі шведи, їхній головний принцип по життю — «no stress» («без стресу»). Куди б ти не прийшов, ти не мусиш відчувати стрес.
Проте, за словами Ірини, без знання шведської мови жити в країні складно. Адже майже неможливо знайти хорошу роботу.
— Якщо знаєш англійську, жити у Швеції буде легше, адже більшість шведів вільно нею володіють, — каже Ірина. — Але з працевлаштуванням не допоможе навіть ідеальна англійська — потрібна шведська. Щодо вивчення шведської, то тут через велику кількість іммігрантів відкрили спеціальні курси, які з нуля готують людей до рівня, достатнього для виходу на ринок праці. На цих курсах по 5-6 годин шведської щодня. Але для українців вони стали доступними не так давно. Навесні й влітку минулого року шведи були впевнені, що війна не триватиме довго, тому завдання інтегрувати українців у суспільство шведська влада не мала. І лише за пів року, коли стало зрозуміло, що війна надовго, нам відкрилася можливість відвідувати такі курси. Але я на той момент уже працювала — тому зі шведською у мене поки що не склалося.
«Посіпака» на шведському цвинтарі
Першими варіантами заробити, які знайшла Ірина, стали фасування сіна та прополка.
— Влітку я підробляла в полях: виривала бур’ян, робила по 25 тисяч кроків на день, — каже Ірина. — З появою перших зароблених грошей зрозуміла, що не хочу сидіти на виплатах і щоразу думати, який продукт можу дозволити собі купити, а який ні. Потім з'явився варіант із фабрикою. Я фасувала сіно для коней у восьмикілограмові пакети. А далі вантажила ці пакети у кілька рядів. З моїми метр шістдесят доводилося піднімати їх вище голови, і це було дуже складно. Я довго не могла зрозуміти, чому двометрові «вікінги», які працювали зі мною на зміні, навіть не подумали мені допомогти. Коли за кілька тижнів вони зрештою обережно поцікавилися, чи не буду я проти, якщо верхні ряди складатимуть вони, я спитала прямо: «Чому не запропонували цього раніше?» І виявилося, що вони боялися мене образити. Швеція — феміністична країна, в якій пропозицію допомоги жінка може розцінити як образу — мовляв, чоловіки підкреслюють, що вони сильніші, ніж вона.
П'ять місяців роботи на фабриці далися мені тяжко. Я дуже втомлювалася. Від того, що постійно дихала сіном, з'явився хронічний алергічний кашель. А потім Марі — шведка, в сім'ї якої ми жили – знайшла для мене роботу в церкві. Я уявляла собі традиційну церкву, і була здивована, побачивши офісне приміщення. Виявилося, що це і є церква, а мені взагалі пропонують роботу на кладовищі поруч. На запитання, чи потрібно буде піднімати щось важке, директор цвинтаря запевнила, що максимум — відро землі. Не сказала тільки, що таких відер я підніматиму по 250 штук на день.
Обов'язковою умовою для прийняття мене на роботу була наявність водійських прав та водійського стажу. Територія цвинтаря велика, співробітники об'їжджають її на електрокарах. Ще була серйозна перевірка на алкоголь та наркотики. Це аналізи крові та сечі, які показували навіть стан моєї печінки. Майбутніх співробітників перевіряють так ретельно, тому що вони мають працювати з газонокосарками, тримерами та іншими електроприладами, де потрібно бути максимально уважним.
Що я тільки на цій роботі не робила… Копала могили, міняла в могилах землю, висаджувала клумби, косила траву. Літо 2022 року для Швеції було аномальним: спочатку через рекордну спеку, а потім — через дощі, які не припинялися з липня до жовтня.
Я по вісім годин на день працювала під зливою. На роботу брала по три комплекти спідньої білизни — не рятували жодні дощовики, я промокала до нитки. Руки «задихалися» у гумових рукавичках, гель-лак злазив без жодного ацетону
До важкої фізичної праці додавався моральний дискомфорт — коли, наприклад, копаєш могилу для нової урни і натикаєшся лопатою на попередню урну… Отримувала я за свою роботу близько двох тисяч євро на місяць.
На похороні ми зазвичай присутніми не були — завданням «посіпак» (так я називала нас з колегами через жовту форму) було вирити могилу до того, як розпочнеться церемонія. Але, звичайно, я ці церемонії бачила не раз, і мене кожного разу дивувало, як спокійно шведи сприймають смерть. Можливо, це пов'язано з тим, що люди у Швеції здебільшого живуть довго та помирають після 90-а років. Родичі померлого замість сліз та голосіння говорять про те, яке щасливе життя прожила ця людина. Та й сам цвинтар тут є не стільки місцем скорботи, скільки місцем пам'яті. Тут люди вигулюють собак, катаються на гойдалках та велосипедах.
«Чоловік запевняв мене, що без нього я — ніхто»
Ірина зізнається: втомлювалася так сильно, що не раз хотіла кинути роботу. Але не робила цього з важливої причини.
— Це навіть не гроші, — зізнається Ірина. — Це моя особиста історія. Коли я жила в Ірпені, з боку здавалося, що в мене все ідеально: чоловік, дитина, гарний будинок. Насправді ж я чудово знаю, що таке аб'юз, бо була у таких відносинах протягом 15-и років. Чоловік запевняв мене, що без нього я — ніхто. Я була фінансово від нього залежна, і що тільки він не робив, аби я не працювала. Всі мої заняття — і телебачення, і викладання — називав «дурощами».
Говорив: «Краще б ти замість цих дурниць зварила мені борщ»
Незадовго до війни я, не витримуючи постійного психологічного пресингу, пішла у терапію. Пропрацювала з психологом багато моментів, але, як і раніше, не розуміла, як і куди піти від чоловіка. Просто забрати дитину і зняти квартиру навряд чи було хорошим варіантом — в Києві він би знайшов спосіб зіпсувати мені життя. Символічно, що мій курс терапії закінчився 23 лютого 2022 року. За кілька днів до цього я казала своєму коучу, що, як і раніше, не бачу виходу. І запитала її: «Ти хочеш сказати, що 23 лютого я закінчу курс, а 24-го вранці моє життя раптом різко зміниться?» Зараз у мене мурахи по шкірі від цих слів. Згадуючи, як ми з донькою сідали в потяг на Рахів, я розумію, що бігла не лише від війни, а й від свого чоловіка…
Ми вже розлучилися. Як я й передбачала, мирно закінчити стосунки не вийшло — були суди, адвокати, серйозний конфлікт. Але я це зробила. Працюючи під зливою на цвинтарі, часто згадувала його слова: «Що ти без мене можеш? Ти ж нічого не вмієш. Ти не виживеш!» І я знову і знову доводила собі, що можу. Можу заробити грошей, можу жити без нього. Робота на цвинтарі допомогла мені закрити цей гештальт.
«Побачення зі шведкою – це коли ти сидиш у ресторані і думаєш лише про те, як ви платитимете»
Зараз у житті Ірини — нові стосунки. Її обранцем став Фредерік.
— Той самий Фредерік, котрий з першого дня у Швеції в усьому нам допомагав. Який, побачивши мене в аеропорту в Мальмо, одразу згадав, як я колись підвозила його до аеропорту в Києві, — розповідає Ірина. — Наші стосунки розвивалися поступово. Спершу це була дружба. Попри мою жахливу англійську, ми з ним одне одного розуміли. Фредерік показав мені, що стосунки можуть бути не тільки такими, як у мене були раніше. І партнери можуть бути не лише коханцями, а й друзями, які розуміють і поважають одне одного.
Шведські чоловіки сильно відрізняються від більшості українських. Я це бачу навіть на прикладі інших сімейних пар. Звичайно, люди скрізь різні, але тут рідко можна зустріти закомплексованого чоловіка, якому хочеться самоствердитись за рахунок жінки. Це пов’язано з менталітетом, з тим самим «no stress», в атмосфері якого виховують дітей. Тут навіть у школах до всього ставляться дуже просто. Не виходить якийсь предмет? Гаразд, вчи інший. Ніхто не буде змушувати, принижувати, залякувати. Головне — твоє ментальне здоров'я. У більшості шведів у пріоритеті сім'я, а не кар'єра чи багатство. Тут не прийнято прагнути шаленого успіху в кар’єрі або цілодобово працювати. У цьому суть відомої шведської філософії «Лагом» — брати від життя не все, а рівно стільки, скільки потрібно. Тут дуже мало бідних і так само мало дійсно багатих. Переважає здоровий середній клас. У сім'ї зазвичай працюють обидва партнери. Вони також по черзі йдуть у декрет. Якщо народилася дитина, а її батько не бере хоча б кілька місяців декретної відпустки, його на роботі просто не зрозуміють.
Є, звичайно, у сучасному шведському суспільстві й деякі крайнощі. Наприклад, Фредерік розповідав, що побачення зі шведкою – це коли ти сидиш у ресторані і думаєш лише про те, як ви платитимете. І питання зовсім не в грошах. Чоловік ламає голову, як не образити жінку своїм питанням. Якщо просто заплатиш сам, побачення, скоріш за все, стане останнім. Якщо запропонуєш заплатити навпіл, жінка може почати наполягати, що вона може заплатити за двох. І чоловік розуміє, що щоб він не сказав, незручна ситуація неминуча.
Щодо наших з Фредеріком стосунків, то за квартиру, яку ми орендуємо, платимо разом. Оскільки моя зарплата втричі менша за його, я поки що плачу тільки частину. Але ми одразу обговорили, що коли я почну заробляти більше, платитиму відповідно теж більше. Можливо, для нас це звучить дещо дивно, але тут такий підхід свідчить про рівноправність та фінансову незалежність обох партнерів.
У документах ми з Фредеріком записані як самбо — це означає, що ми є цивільними партнерами. У Швеції мало хто зараз вступає в класичний шлюб, пари здебільшого воліють жити як самбо протягом усього життя.
Нещодавно робочий контракт Ірини на кладовищі закінчився. І продовжувати його вона не стала.
— Я дала собі місяць відпочинку — хотіла насолодитися можливістю не прокидатися по будильнику о 5.20 ранку, — пояснює Ірина. — Але шукаю роботу в іншій сфері. Розумію, що з моїм рівнем шведської поки не можу претендувати на роботу, яка вимагає спілкування з людьми. Тому, думаю, це буде клінінг. Паралельно буду вести блог у Facebook. Хочу ділитися своєю історією та підтримувати жінок, які опинились у схожій ситуації. Ми всі зараз потребуємо підтримки.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
.avif)
%20(1).avif)