Ексклюзив
20
хв

Вдова зі Стугною

«Мало кого в цій країні «мочили» так, як мене. І поруч вже не було чоловіка, який завжди захищав і підтримував», — розповідає журналістка, політик і військова Тетяна Чорновол

Марія Гурська

Зосередженість на меті звільнити країну від ворога допомогла Тетяні віднайти сенс після трагічної втрати. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Скільки вдів у нашому суспільстві через вісім років війни на Донбасі та два роки  повномасштабної? Не менше, ніж майоріє прапорів на могилах українських військових. Жінки стають на заміну своїм чоловікам у строю, в щоденних справах країни, що воює, — у батьківстві, утриманні родини, обороні. Але чи вдається їм впоратися з власною втратою?

«Так, ти це можеш, тільки борись!» — відповідає журналістка, політик і військова, вдова загиблого героя Тетяна Чорновол. Про власний шлях боротьби Тетяна розповіла Sestry.

Поза очі мене обговорювали: «Вона ж гроші по загибелі чоловіка отримала!”

Якби не війна, цього року Тетяна та Микола святкували б 21-у річницю сімейного життя.

У фейсбуці Тетяна Чорновол згадує: «У мене було масштабне весілля. У мене була чудова сукня… Вона була з прокату. Дорога. Але після того весілля я не знала, як її здати. А викупити грошей немає… Що робити? Сукня була пропалена, залита воском, вином. Нижні спідниці чорні від диких танців… Реально чорні… Найбільш щасливий, інтимний спогад з весілля, це як на другий день ми удвох з Миколою плече-до-плеча стоїмо на колінах перед ванною і перемо в ній сім спідниць моєї весільної сукні... Ми її таки відіпрали і здали. Заплатили невеликий штраф за пропалену верхню спідницю. Так приємно згадувати, як ми її прали....Тільки заради цієї миті варто було жити і одружуватися».

Закохані й щасливі Тетяна Чорновол і Микола Березовий у день весілля. Фото: Facebook героїні

Чоловік Тетяни, боєць батальйону міліції спецпризначення «Азов» Микола Березовий загинув під Іловайськом 10 серпня 2014 року, на початку війни.

Тетяна залишилася сама з двома дітьми — 11-річною Іванною та трирічним Устимом. І зі своїм невимовним горем. «Я закривалась у ванній і плакала. Мені так не вистачало мого чоловіка і було так глибоко боляче, глибоко боляче кожен день. Ніч за ніччю друга половина нашого двоспального ліжка залишалася пустою. Аби стало трохи легше, я поклала на це місце нашу молодшу дитину».

Несподівано для себе Тетяна стикнулася з лицемірством оточуючих. Поза очі люди обговорювали її: «Та вона ж гроші по виплаті отримала!»

«До мене як до вдови чомусь було негативне ставлення. І від цього було ще важче»…

У день загибелі Микола Березовий надіслав Тетяні sms, в якому зізнався в коханні. Він встиг попрощатися. /Тетяна на похороні чоловіка. 13 серпня 2014 року. Фото: УНІАН

Тетяна намагалась розібратися, в чому причина такого негативу. Чому суспільство не лише не сприяє реабілітації, а навпаки, буквально виштовхує таких, як вона.

«Одна справа — розлучитися, інша — втратити чоловіка. Коли люди розлучаються, закінчуються їхні стосунки — це просто життєва проблема», — розмірковує Тетяна. — Коли ж коханий чоловік гине, тут вступають у дію якісь зовсім інші механізми. Чому так? Мабуть, це особливість людської природи. У Китаї, наприклад, традиційно до вдів ставляться погано і навіть цього не приховують. А в нас намагаються, що називається, добити самотню самку. І таким чином можуть серйозно зруйнувати її життя. Принаймні в моєму випадку. Я ж так і не змогла знайти собі пару»…

«Якби не діти, то, може, взагалі вкоротила б собі віку»

Колись Тетяна працювала журналісткою та викривала корупцію Януковича, а під час Революції Гідності стала однією з найяскравіших її постатей. Влітку 2014-го як військова в складі полку «Азов» вона бере участь у звільненні Маріуполя, а в жовтні 2014-го обирається в парламент за списком молодої на той час політичної сили «Народний фронт» і стає урядовою уповноваженою з питань антикорупційної політики та штатною радницею міністра внутрішніх справ. Та нові публічні ролі тільки множать негатив щодо неї, який несеться лавиною після втрати чоловіка. Обговорювати її почали не лише на кухнях, а й у мас-медіа.

«Коли я отримала виплати по загибелі чоловіка, одне з провідних українських інформаційних видань надрукувало новину, що антикорупціонерка Чорновол за рік збагатилася на мільйон, — згадує Тетяна. — І в новині навіть не було пояснення, що насправді я отримала виплати по загибелі. Як це міг сприйняти читач? Тільки так, ніби антикорупціонерка стала корупціонеркою. Для мене це був великий психологічний удар».

Тетяна тоді часто говорила про втрату чоловіка у своїх виступах та на телеетерах.

«Я згадувала чоловіка та його загибель, бо коли згадуєш, це ніби повертає якусь його часточку до життя». І якось на одному з телешоу відомий ведучий звинуватив Тетяну, що вона спекулює на пам'яті загиблого чоловіка. «Він став на всю країну розповідати, що я піарюсь на смерті свого чоловіка. Як вдові таке чути? Я кожного дня бачу очі своїх  дітей, які залишилися без батька. А він сидить в теплій студії, клює мене несправедливими словами, і паралельно люди дзвонять в прямий етер, аби його підтримати. Можете собі уявити?»

Тетяна Чорновол не з чуток знає, що таке хейт в медіа. / 2019 рік. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Попри успіхи в політичній кар’єрі Тетяна знаходилась у глибокій депресії. Щоб не з'їхати з глузду, працювала без відпочинку. «Я за п’ять років депутатства ні в відпустці, ні на вечірках, ні навіть в гостях не була»…

Вона займається підготовкою законодавчої бази для повернення в державний бюджет коштів, викрадених Януковичем та його поплічниками. 28 січня 2015 року Державна служба фінансового моніторингу заблокувала 1,42 млрд доларів на рахунках нерезидентських компаній, пов’язаних з Віктором Януковичем, близькими до нього посадовцями та пов’язаними з ними особами. Лишалося законно повернути кошти на рахунки держави. Та в країні, де навіть після перемоги Революції Гідності немало проросійських політиків залишилися в парламенті і мали потужний вплив на держструктури й медіа, реалізувати це було нелегко.

«Мені було дуже погано. Бракувало елементарної підтримки. Люди обливали мене брудом. По суті, за хороші речі, які я намагалася зробити для своєї країни. Але коли ти таке робиш, якісь багаті дяді втрачають свої багацтва. Якщо гроші надходять до держбюджету, значить, вони зникають у когось з кишень. Ось чому мене тоді так сильно «мочили». Мало кого в цій країні «мочили» так, як мене. І поруч вже не було чоловіка, який мене завжди підтримував. Це було не життя, а суцільне пекло. І якби не діти, я б, може, взагалі вкоротила собі віку».

Сім'я Тетяни Чорновол в 2010 році: Микола, донька Іванна та новонароджений Устим. Фото: приватний архів героїні

«Чому вони сміються над моєю мамою?» — не могла зрозуміти моя донька

В 2016 році частину вкрадених колективним януковичем грошей вдається повернути — у держбюджет на 2017 рік потрапляють надходження від спеціальної конфіскації коштів корупціонерів на суму 10,5 мільярдів гривень. Частина цих коштів пішла тоді на оборону країни. А Тетяна, аби відволіктися від поганих думок, вирішила піти вчитися військовій справі:

«Закінчила курси офіцера запасу артилериста у 2018 році. Ще в 2014-му на фронті я чітко зрозуміла, що ця війна не закінчиться так просто. Велику війну й агресію Росії я чекала, була в ній впевнена — причому з підліткового віку».

У 2019-му Тетяні доводиться пережити черговий стрес — цього разу через свою політичну діяльність. Під час президентської передвиборчої кампанії  проти політичних опонентів на повну використовувалися брудні методи боротьби. Родина загиблого героя Березового виявилась до цього не готовою. В один із зимових днів під час  відпочинку з бабусею та дідусем у Буковелі дочка Тетяни побачила на одному з центральних телеканалів гумористичний скетч. Об’єктом жартів була Тетяна Чорновол.

«Крутиться 95-й квартал. І там показують мене. Якісь окремі кадри та невдалі фотографії. Всі навколо ржуть, ха-ха — психічно хворих вибирають у Верховну Раду. Моя донька бачить, як вони знущаються, починає плакати й питає мого тата: «Чому вони сміються над моєю мамою?». Це був жах!

Щоб не зірватися, Тетяна дістала мольберт і фарби і почала малювати. Вона ділилася картинами в фейсбуці. Найчастіше малювала себе — сильну, красиву й впевнену, в червоній сукні та з автоматом. «Це справді була реабілітація, адже я втікала в той всесвіт, який малювала. Усі мої картини життєствердні».

«На моєму особистому рахунку п’ять ворожих танків. І це замало»

В 2019 році до влади в країні прийшов Володимир Зеленський і політична партія «Слуга народу». Змінюється уряд, прокуратура, слідчі органи й підходи до сприйняття подій нещодавньої історії. Справи Майдану переглядаються у несподіваний спосіб — у квітні 2020 року Тетяні Чорновол повідомляють про підозру і розпочинають проти неї кримінальне провадження за начебто підпал офісу Партії регіонів. У медіа вона, як завжди, виглядає стійкою. «Мене і на Майдані вбивали, і в чотирнадцятому році я теж була на фронті, і кілька разів до в’язниці намагалися посадити. Я ветеран трьох революцій», — коментує Тетяна. І продовжує вивчати військову справу.

«Перед самим вторгненням я перекваліфікувалася на протитанкістку і була впевнена, що головна битва відбудеться під Києвом. Решта — аби відволікти увагу. Була абсолютно впевнена, що це буде велика танкова атака з боку Чорнобиля по правому берегу. І все, що можна було на той час зробити — встановити протитанкову зброю. Позаяк я була членом комітету нацбезпеки і оборони, то знала, що найкраща протитанкова зброя — вітчизняного виробництва. І буквально за два тижні до початку війни я закінчила курси протитанкістів на КПП «Луч». Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії, молодший  лейтенант Чорновол відвезла 12-річного сина до своїх батьків і пішла на фронт. І в перші ж кілька діб вже працювала з протитанковим ракетним комплексом «Стугна».

Тетяна Чорновол на картині Ганни Криволап, 2023. Фото: Facebook героїні

«Це така велика стокілограмова снайперська гвинтівка, яка стріляє по танках й іншій бронетехніці, патрони до якої важать тридцять кілограмів і яка стріляє на п’ять кілометрів. Ракета керується лазером. І я цю ракету веду до самого її попадання». Невдовзі після початку повномаштабного вторгнення Тетяна стала справжньою профі у своїй справі. «На моєму особистому рахунку п’ять танків. Це, звісно, замало. Але повірте, це дуже велика робота». Вона зізнається, що знайти себе в армії їй допомогла правильна оцінка своєї ролі.

«Жінці насправді важче реалізуватися в чоловічому колективі, але є свої фокуси, як це зробити. Немало молодих дівчат хочуть разом з хлопцями бігати в бронежилетах з автоматами, стріляти ворога впритул з десяти кроків. Але природа чоловіка — завжди  захищати жінку. І присутність жінки в близькому бою створює для чоловіків певний дискомфорт. Тому хочу сказати жінкам одне — дуже важливо спеціалізуватися. Коли у жінки є спеціальність, яка на цій ділянці фронту дуже дуже потрібна, вона на своєму місці».

Сьогодні Тетяна — старший лейтенант, командир протитанкового взводу. В її підпорядкуванні десятки чоловіків.

«Жінці, звичайно, важко командувати чоловіками, — ділиться Тетяна. — Чесно кажучи, я не розумію, чому природа зі мною так несправедливо поступила, зробивши мене жінкою (сміється. — Ред.), але я вже призвичаїлась. Хотіла б бути вправнішою. Відчуваю, що мені бракує знань, не встигаю всьому навчитися. Насправді, я середнячок. Звичайно, не найгірший протитанкіст, не найгірший командир протитанкового взводу, але і не найкращий. А в мене комплекс відмінниці. Хочу бути найкращою».

БТР, підбитий Тетяною Чорновол восьмого липня 2022 року в день народження Валерія Залужного. Фото: приватний архів героїні

«Мій Микола для мене зараз більше живий, ніж навіть п'ять років тому»

Кримінальне провадження проти Тетяни Чорновол призупинили на час війни, а зосередженість на меті вибити ворога з України допомогла їй знайти сенс після смерті чоловіка.

«Я гладіатор — живу одним днем. Слава Богу, що війна почалася в такий час, що діти вже великі, я можу менше про них хвилюватись. Жити одним днем легко. Життя грає зовсім іншими фарбами. Не так дістають проблеми, не так тисне тягар відповідальності за завтрашній день, просто радієш дню сьогоднішньому. Життя грає абсолютно новими фарбами. Зрозуміла, що народжена для цього! Я все своє життя готувалася. Це моя робота, те, що мені в кайф і що в мене найкраще виходить.

Люблю ходити в розвідку, ховатися, облаштовувати позиції та побут в складних умовах, перевіряти свою витривалість, люблю відчуття бою. І Стугна дає це відчуття

Адже ти знаходишся дуже близько від ворога. Бачиш, куди ти стріляєш і результат своєї роботи».

Сьогодні Тетяна вчиться літати на винищувачі F16. Мріє про те, щоб пройти маршем Перемоги Хрещатиком та звільнити Крим.

Але найпотаємніші мрії ділить з чоловіком Миколою — уві сні.

«Я себе ловлю на тому, що перестала його сприймати як мертвого. Він для мене зараз більше живий, ніж, наприклад, п’ять років тому. Він мені сниться. З особливою любов’ю розглядаю його фото. Я звертаються до нього вголос, а буває й так, що до когось з побратимів звертаюся, як до нього. Відбувається якийсь збій. Я називаю його ім’я і потім думаю — «Боже!...»

Воїн і захисник Микола Березовий на картині своєї дружини Тетяни Чорновол. Фото: Facebook героїні
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС —  з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена тотель хартія

«Це був мій другий виїзд на бойову позицію. Відпрацювавши зміну, ми збиралися на точку вивантаження, коли зненацька побратим закричав: «Дрон! Ховайся!». Розгледіти дрон у темряві було неможливо, я лише чула, як він дзижчить десь поблизу. І тут дрон зробив скид. Боєприпас вибухнув. Побратим встиг затягти мене до бліндажу. І ось сиджу я там і намагаюся проаналізувати, що сталося. І розумію, що для мене цей вибух звучав, як звичайна піротехніка. Мені не було страшно — ані в момент, коли це сталося, ані після. Хоча смерть була дуже близько...»

Така реакція — абсолютний спокій і відсутність страху — тоді здивувала не лише побратимів Олени Тотель, а і її саму. До повномасштабного російського вторгнення Олена не мала жодного стосунку до армії та військової справи, вона була журналісткою та шеф-редакторкою на телеканалах в Одесі й Дніпрі. Каже, не тримала в руках нічого важчого за мікрофон, тим паче нічого не знала про зброю або FPV-дрони, пілотесою яких зараз є. Але залишатись у тилу вона не могла.

«Мене не залишало відчуття, що я не там, де маю бути» 

Рішення йти у військо було ухвалено після кількох місяців за кордоном, куди Олена на прохання батьків виїхала з початком великої війни.

— Батьки в той момент були в Чехії і вмовили мене евакуюватися до них, — розповідає Sestry Олена. — Зараз дивно і навіть соромно згадувати себе до 24 лютого 2022 року: 

Я жила в зовсім іншій, далекій від війни, реальності, слухала російську музику, споживала російський контент і була впевнена, що ніякого вторгнення не може бути

Працювала шеф-редакторкою на телеканалі в Дніпрі, а 20 лютого приїхала на співбесіду до Києва, де мені запропонували масштабний і добре оплачуваний медіапроєкт. Я попросила в нового керівництва тиждень на те, щоб завершити свої справи в Дніпрі. І протягом цього тижня почалася війна.  

Опинившись в евакуації в Чехії, Олена знайшла роботу в продакшені — знімала відео для державних установ, які приймали європейських посадовців. Працевлаштуватися допомогло знання англійської:

— Але попри те, що я була працевлаштована, я щоранку прокидалася з одним питанням: що я тут роблю? Мене не залишало відчуття, що я не там, де маю бути. Згадалися шкільні роки, коли до нас приходили ветерани Другої світової, і я, слухаючи їх, думала: «Це ж треба — люди самі йшли на фронт. Якби таке трапилося зараз, я б теж пішла». 

Легко казати, коли ти дитина, яка впевнена, що нічого подібного у її житті статися не може. А тут виявилось, що може. Ось він, цей момент. І де я?

Тато у квітні 2022 повернувся до України. Умовляв мене залишатися в Чехії, але я вирішила, що поява прямого потяга «Прага–Львів» — це знак, і теж повернулася. Бажання йти у військо ставало дедалі сильнішим — навіть попри відсутність досвіду і будь-якого уявлення про військову службу. Тож я вирішила розпочати із фізичної підготовки. Пам'ятаю, прийшла до спортзали, і тренерка запитує: «Ну що, качаємо попу?» «Ні, – кажу їй. – Будемо робити з мене машину».

За майже рік занять у спортзалі я навчилася піднімати тяжкості, попрацювала над тонусом м'язів, зробила тіло більш витривалим. Паралельно підшукувала собі бригаду — у 2023 з цим було непросто. Мало хто хотів у підрозділ дівчинку, та ще й з нульовим армійським досвідом. Але я не здавалася і продовжувала готувати себе до фронту. Хотіла стати саперкою, розуміючи масштаб мінувань в Україні (особливо лісів). Думала, що так точно зможу бути корисною.

До 13-ої бригади НГУ «Хартія» потрапила, побачивши їхнє оголошення, де йшлося, що вони беруть жінок — і що жінки можуть бути в армії тими, ким вони захочуть. Там погодилися навчати мене на сапера, але коли дізналися про мій досвід у комунікаціях, попросили допомогти у пресслужбі. Я пристала на пропозицію — але за умови, що після завершення проєкту все ж переведуся до бойового підрозділу. Мало хто тоді повірив, що я це серйозно. Але саме так я і зробила.

«FPV-дрони у світі безпілотників, як теленовини в журналістиці»

Пішла, щоправда, не на сапера, а разом з побратимом — у роту ПТКР (протитанкові керовані ракети). Пройшла навчання, почала виїжджати на позиції. Під час другого виїзду стався той випадок з ворожим дроном, що скинув на нас боєприпас. Інцидент, який мене чомусь абсолютно не налякав — і я щиро здивувалась, коли командир назвав це моїм бойовим хрещенням. Потім були й інші ситуації, які показали, що я не боюся ні ворожої артилерії, ні градів, ні дронів (які в наших реаліях набагато небезпечніші). 

Якщо по тобі працює танк, ти просто ховаєшся і чекаєш. А дрон з'являється несподівано, бачить тебе, як на долоні, і може на тебе щось скинути. Була ситуація, коли я проспала приліт ворожого КАБу (керована авіаційна бомба — Ред.). Організм швидко підлаштувався під графік, і я, відпрацювавши свої три години, вирубилася у спальнику. Прокинулась, почувши лайку побратима, який обпікся, проливши на себе каву. Його я почула, а ось КАБ, що прилетів за 20 метрів від нас (через що побратим, власне, і пролив свою каву), ні. 

— Страху смерті також немає?

— Якщо це куля чи ракета — моя, вона наздожене мене, де б я не була. І в такому разі мені вже буде за великим рахунком однаково… А якщо не моя, навіщо боятися? 

Але відсутність страху не означає, що я не обережна — навпаки, я завжди зібрана й знаю, що робити. І на фронт хотіла саме тому, що розуміла — я морально до цього готова. 

Коли одного дня командир поставив мене перед фактом: «Завтра їдеш на навчання на FPV-дрони», то я не зраділа — мені тоді здавалося, що дрони це «несправжня війна». У голові були образи піхотинців, артилеристів, котрі «по-справжньому воюють, а не “літають” на дронах». Але я помилялася. У 2024 році війна вже стала зовсім не схожою на ту, що була в 2022. У ПТКР (протитанкова керована ракета — Ред.) роті ми часто навіть не мали можливості працювати по ворожій техніці, бо дрони спалювали її ще до нас. Дрони дійсно повністю змінили хід війни. 

Як на мене, FPV — найскладніші з усіх. Я часто порівнюю їх з теленовинами, адже якщо вмієш випускати теленовини, то вмієш у журналістиці, по суті, все — працювати з текстом, відео, робити інтерв'ю. Так і тут: якщо розібрався з FPV, з рештою безпілотників вже буде набагато легше

Моєму гуманітарному мозку, який любить літературу й мистецтвознавство, цифри та радіотехніка далися дуже непросто. Багато речей доводилося уточнювати по кілька разів, перепитувати… 

Конвалії в бліндажі й берци-єдинороги

— В уявленні багатьох цивільних, ті, хто на фронті, тижнями знаходяться в окопах без можливості помитися, іноді навіть поїсти — і перспектива такого побуту лякає людей не менше, ніж самі бойові дії. Яким є ваш побут на війні?

— Ми не сидимо у бліндажах безвилазно тижнями, бо у нас є зміни. А зараз, з дронами, я стала бувати на свіжому повітрі частіше, ніж колись була в ПТРК. Все залежить від того, як ти сам облаштуєш свій побут, навіть у бліндажі. Можна, наприклад, встановити газовий балон — це і обігрів, і можливість поїсти гаряче. Спецодяг, грілки, спальники — їхня наявність теж залежить від тебе. У мене, наприклад, два спальники — зимовий та літній, і це дуже зручно. Я така людина, що навіть у бліндажі подумаю про затишок. 

Пам'ятаю, як шокувала побратимів, коли нарвала конвалій і поставила їх у вазу біля ноутбука в бліндажі. А мені подобається, коли гарно

За 20 гривень у сільській крамниці можна купити скатертину, щоб застелити стіл. Купити та почути від побратимів: «Нащо? Та ти ще й подушки для табуреток купила!» Тому так, створити собі побут можна навіть під землею.

Безперечно, деякі речі облаштувати неможливо. Наприклад, душ у бліндажі не приймеш. Тому важливо запастись вологими серветками, дезодорантами, осушувачами для ніг. З волоссям складніше — свої кучері я можу розчісувати тільки мокрими, тому в бліндажі волосся простіше закрутити. Завдяки шапочкам, які одягаєш під шолом, волосся не так швидко брудниться. Місячні у мене проходять важко, тому тут теж важливо мати запас знеболювальних, прокладок, вологих серветок та змінної білизни. 

Для мене стало відкриттям, що туристичне екіпірування часто може бути кращим за військове. Пам'ятаю, якось купила собі фірмові жіночі берци (щоб ви розуміли, знайти жіночі берци потрібного розміру — це як знайти єдинорога), і в перший же день сильно натерла ними ноги. А ось трекінгові черевики для альпіністів підійшли чудово — легке і дійсно зручне взуття. Жіночу форму начебто й видають, але може не бути твого розміру, та й пошита вона все одно за чоловічими лекалами. Штани мого розміру не сідають у стегнах, а якщо беру на розмір більше — вже не підходять для талії. Тому форму я шию собі сама — є чудові магазини, де це роблять на замовлення.

Насправді і побут налагодити можливо, і навчитися військової справи й такмеду за місяць теж. До війни я жодного разу в житті не тримала в руках автомат — і на те, щоб підготуватися до служби в ПТКР, у мене пішло два тижні. Бути солдатом не так складно, як це може здатися — якщо, звісно, ти зацікавлений у тому, щоб вижити. Зараз у нашій бригаді історики проводять ще й патріотичне навчання для новобранців — по суті, людям пояснюють не лише як стріляти, а й навіщо.

«На війні звикай до гумору восьмикласників»

— Як рідні поставилися до вашого рішення йти на війну?

— Тато звик, що я ставлю його перед фактом. Так було, коли я поїхала вчитися до США, потім коли повернулася і вирішила жити в Одесі. Так і тут — я просто сказала, що приєднуюсь до війська. Він, звичайно, був шокований: «Куди? На кого? На сапера? Ти знаєш, що вони помиляються лише раз у житті? Подивися, скільки здорових хлопців ходять вулицями, а на війну ідеш чомусь ти». Але разом з тим тато відразу зрозумів, що відмовляти мене марно, і зараз підтримує як може. Просить писати йому перед кожним виїздом на позиції і відразу після повернення.

— А як ви самі ставитеся до здорових хлопців у тилу, яких бачите на вулицях чи ресторанах?

— Тут краще бути обережним з оцінками: адже може виявитися, що це військовослужбовці, які приїхали у відпустку. Але насправді однією з причин мого рішення йти на війну стало саме явище ухилянства. Мене вражають люди, які ховаються самі або яких переховують їхні дружини, пояснюючи це тим, що «я без нього не зможу». А у російській окупації ти зможеш? Що робитимеш, коли росіяни прийдуть у твоє місто і вб'ють чи викрадуть твого чоловіка? 

Розумію, що абсолютно всі не можуть піти на війну. Але розумію і те, що чоловіка, який ухиляється від військової служби, ніколи не зможу вважати собі рівним

Коли приїжджаючи у відпустку, йду вулицею у військовій формі, помічаю, як деякі чоловіки відводять погляд… Іноді чую від людей питання на кшталт «А навіщо ти туди пішла?» Мені дивно пояснювати, чому я пішла боронити свою країну. Може, тому, що на нас напали, нас обстрілюють, вбивають, і я з цим не згодна?

— Як війна вас змінила?

— До повномасштабного вторгнення я жила у своїй «бульбашці», в оточенні людей моєї чи близької до моєї професії. А на війні ти зустрічаєш зовсім різних людей. Тут можуть бути як кандидат філософських наук, так і люди, жарти яких, наприклад, мені, поціновувачці британського інтелектуального гумору, зрозуміти складно. 

Як влучно сказав один мій побратим, «на війні звикай до гумору восьмикласників». І я звикла 

Зараз теж можу посміятися з речей, які два роки тому здавались мені геть не смішними. На війні люди, які оточують тебе, відіграють ключову роль. Якщо ти знайшов своїх і сам став своїм, твоє оточення допомагатиме тобі триматися. А от якщо не влився в колектив, буде дуже складно. У будь-якій команді можуть виникати непорозуміння, але їх точно не повинно бути між людьми, з якими виїжджаєш на бойові позиції. Мені з екіпажем пощастило.

Війна зробила мене десь простішою, десь цинічнішою. Прийшло розуміння, що люди можуть бути дуже різними і мої принципи на кшталт вимагати від людини поваги тому, що ти поважаєш її, в армії можуть не працювати. Поступово до цього звикаєш. Змінилося моє ставлення до побуту. Такі речі, як душ або зручне ліжко для сну раніше здавалися самі собою зрозумілими. Тут усвідомлюєш їхню цінність. А гарячий душ — це взагалі справжнє щастя.

Я більше не міська краля. Я військова, якій за радість мати своє ліжко та можливість виспатися

‍Фотографії з приватного архіву

20
хв

Олена Тотель: «У спортзалі тренерка запитала: "Що, качаємо попу?". "Та ні, — кажу. — Будемо робити з мене машину"»

Катерина Копанєва
жінка пілот пілотеса україна зсу

Військова база на сході України. На імпровізованому майданчику для посадки, схованому серед берез, хмара пилу осідає після приземлення чергового гвинтокрила Мі-8, який повернувся з бойового завдання. З кабіни виходить пілот. Це лейтенант Катерина, яку колеги називають просто Катя. Ще до того, як вона встигає зняти сучасний льотний шолом, її присутність вже ламає стереотипи: вона — єдина жінка-бойовий пілот в українських збройних силах. Нігті кольору бордо, акуратний макіяж, який витримав політ, — дрібні деталі, що контрастують із суворістю військового оточення.

Коли один із солдатів наземної служби пропонує допомогти нести важкий льотний комбінезон, Катерина відмахується. Вона не потребує особливого ставлення. «Чоловіки завжди хочуть показати, що вони герої і захищають тебе», — скаже вона пізніше, спираючись на корпус літака. Її голос спокійний, але в очах видно рішучість.

«Було голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати»

«Я приїхала сюди не для того, щоб бути дівчинкою. У якийсь момент наша армія це зрозуміє». Це речення здається її неписаним девізом у повсякденній службі, де боротьба з ворогом переплітається з необхідністю доводити свою цінність у чоловічому світі. Її світле волосся, заплетене у дві коси, тут не має значення. «Світле волосся... це не історія», — коротко відповідає вона, коли розмова переходить на другорядні теми. Важливі твої навички. А їх Катерині не бракує — з вересня 2024 року вона виконала понад тридцять бойових місій.

Мрія про політ з'явилась у Каті, коли їй було десять років. Батько, офіцер повітряних сил, взяв її із собою на базу. Перший політ на гвинтокрилі Мі-8 був, як осяяння. Катя згадує: «Було так голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати». Дитяча захопленість переросла в конкретну мету. Шість років по тому, в 16 років, вона з’явилась на вступні іспити до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. У групі із сорока п'яти студентів вона була єдиною жінкою. За її словами, навіть зараз дуже мало жінок навчаються на пілотів у цьому провідному військово-льотному вузі. Під час війни університет відмовляється розкривати дані про кількість пілоток, які там навчаються.

Саме там, в університеті, від одного з викладачів вона вперше почула слова, які мали її знеохотити: «Що ти тут робиш? Це не для дівчат. Ти просто не зможеш». Але Катерина не з тих, хто легко здається. Підтримку вона знайшла в інструкторки на льотних тренажерах. «Вона сказала мені, щоб я нікого не слухала, і я подумала, що якщо вона може літати, то чому не зможу я?»

У 2023 році вже як офіцер вона приєдналася до 18-ої самостійної бригади військової авіації. Сьогодні — як другий пілот і штурман — вона проводить довгі години в кабіні Мі-8, важкого радянського літака, який не пробачає помилок. На запитання, що їй найбільше подобається в польотах, Катя без вагань відповідає: «У польотах я люблю все».

Небезпека й відпочинок

Кожен день на базі має свій ритм, який визначається підготовкою до наступних завдань. Катерина, як і інші пілоти, бере участь у нарадах, аналізує карти, планує маршрути. Вона носить стандартну чоловічу форму — часто це комбінезон або льотна куртка в камуфляжі, на лівому плечі якої красується нашивка з українським прапором. Її місце — у напівтемряві кабіни, заповненій рядами приладів на панелі. Іноді серед технічного обладнання можна помітити дрібні особисті акценти — як-от пару фіолетових і синіх рукавичок. Вона одягає шолом, ретельно підлаштовує навушники й встановлює мікрофон біля рота. Її погляд стає максимально зосередженим, хоча фоторепортер, який знімає її на землі, за відчиненими дверима гелікоптера й з видом на дерева й небо за вікнами кабіни, може на мить пом'якшити риси обличчя.

Фото: Oksana Parafeniuk for The New York Times

Гвинтокрили злітають із замаскованих лісових майданчиків, летячи над землею на висоті всього дев'ять-чотирнадцять метрів, щоб уникнути виявлення. Катерина часто пілотує гвинтокрил, який виконує функції ретранслятора, забезпечуючи зв'язок з двома іншими гелікоптерами, що летять попереду й атакують російські цілі. Її гвинтокрил, що літає на більшій висоті, через це наражається на більшу небезпеку.

«Я ніколи не нервую під час польоту», — каже вона, і її зосереджене обличчя, обрамлене смугами шолома, здається, підтверджує це. «Всі важкі думки можуть прийти до або після. Під час польоту мій розум чистий». Це професійний професіоналізм, вироблений в екстремальних умовах. Але під цією оболонкою спокою ховається чутливість.

— Лечу і дивлюся на свою країну, думаючи, яка вона красива, а потім, коли ми входимо на лінію фронту і я бачу, як все зруйновано — спалено і розбомблено — села, міста, будинки й заводи, я думаю: як ми опинилися у XXI столітті?

Полегшення приходить, коли місія завершується успіхом. «Тільки-но я чую по радіо, що ми влучили в ціль, як-от сьогодні, я знаю, що місія виконана. Відчуваю: «Уф, чудово, вийшло».

Окрім боротьби з ворожими силами, Катерина стикається з іншими викликами. Вона зізнається, що іноді сумнівається у своїх здібностях, але швидко додає, що це почуття знайоме багатьом людям, «особливо коли ти жінка», і стосується не лише військової служби, а будь-якої професії. Хоча Україна весь час збільшує кількість жінок в армії — зараз їх служить близько 70 тисяч, з яких 5,5 тисячі на бойових посадах — сексизм все ще є проблемою. Катерина стикається з цим щодня. Вона зазначає, що «жінки часто маргіналізуються в армії і отримують менше завдань, ніж колеги». Чоловіки, з якими вона служить, як вона сама каже, переважно намагаються її підтримувати, хоча іноді дозволяють собі сексистські коментарі. Які вона навчилась ігнорувати, зосередившись на роботі та повазі, яку завоювала серед колег-пілотів і керівництва.

Особисте життя? У воєнних умовах для цього мало місця. Родину вона бачить рідко. Має одну мрію, пов'язану з близькими: після війни взяти молодшу сестру на політ гвинтокрилом. Хвилини перепочинку — це часто прості, повсякденні справи: поспішна трапеза за столом у казармі, десь між однією та іншою місіями. Іноді, одягнена в той самий польовий камуфляжний одяг, з волоссям, заплетеним у коси, вона їсть теплу юшку з миски, а на столі поруч лежать газети й пляшка води.

Це моменти, які нагадують про звичайне життя, таке далеке від того, що відбувається в кабіні літака. Буває, вона відпочиває, дивлячись фільми з іншими солдатами на базі. Катерина усвідомлює, що її історія надихає. Шість молодих дівчат, які мріють літати, написали їй в Instagram з проханням про пораду.

«Я намагаюсь їх підтримувати й говорити, що вони досягнуть успіху», — каже вона. На запитання, чи відчуває себе першопрохідницею, Катя відповідає з легкою посмішкою: «Можливо, я зламала стереотип». Адже, як вона сама каже, підсумовуючи свій досвід і переконання: «Небо не питає про стать».

Репортаж підготовлено на основі інформації та цитат з пресматеріалів, зокрема публікацій «The New York Times» та ArmyInform, які широко висвітлювали службу та досвід лейтенанта Катерини (Каті), а також висловлювань, що приписуються безпосередньо героїні.

20
хв

Небо не запитує про стать

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Як змінилися настрої поляків щодо підтримки України? Опитування

Ексклюзив
20
хв

Ольга Муха: «Хочеш нашкодити ворогу на окупованій території — доведеться стати “невидимим”»

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

Олена Тотель: «У спортзалі тренерка запитала: "Що, качаємо попу?". "Та ні, — кажу. — Будемо робити з мене машину"»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress