25-річну вчительку математики Вікторію Андрушу росіяни викрали з дому її батьків на Чернігівщині у березні 2022 року за те, що вона передавала українським воїнам інформацію про техніку ворога. Звинувативши у шпигунстві, погрожуючи десятирічним ув'язненням і навіть вбивством, окупанти пів року утримували Вікторію в російських СІЗО та колоніях. Це були пів року тортур, принизливих допитів, постійного морального пресингу. Вікторія зізнається: розмови росіян, які їй часто доводилося чути, створювали враження, що вона перебуває в божевільні. Про те, як їй вдалося пережити полон, Вікторія Андруша розповіла Sestry.
«Побачивши в моєму телефоні фотографії російської військової техніки, окупанти сказали: «Це вона. Пакуємо її»
24 лютого 2022 року після перших вибухів Вікторія Андруша вирушила з рідних Броварів до своїх батьків в село в Чернігівській області. На той момент їй здавалося, що у селі буде безпечніше, ніж у багатоповерхівці під Києвом.
— Так думала не тільки я — у перші дні війни багато хто тікав до сіл і в результаті опинився в окупації, — розповідає Вікторія. — Вже 27 лютого наше село Старий Биків зайняли росіяни. Зайшовши до села, вони одразу ж розстріляли шістьох мирних мешканців. Четверо із загиблих були місцевими, а двоє, як і я, приїхали до рідних. Російські солдати грабували будинки та магазини, люди боялися виходити на вулицю. Максимум могли вийти надвір, щоб поділитися із сусідами запасами продуктів.
Приблизно за тиждень з моменту окупації росіяни почали глушити мобільний зв'язок. Але до цього ми мали інтернет, і, відповідно, була можливість контактувати з людьми на підконтрольній Україні території. Зокрема, з нашими військовими. Я не приховую, що робила це — передавала ЗСУ дані про переміщення ворожої техніки. Розуміла, що це може бути небезпечно, але хотіла хоч якось допомогти нашій армії. Коли у будинку почалися перебої зі зв'язком, знаходила у дворі місця, де ще ловив інтернет. Телефон був моїм єдиним вікном у зовнішній світ.
Наприкінці березня серед односельчан пішли чутки, що росіяни планують «зачистку». Друзі із сусіднього села попередили Вікторію, що окупанти заходять до будинків та забирають людей. Не минуло й кількох днів, як те саме почалося в Старому Бикові.
— Наш будинок був першим на вулиці, куди 25 березня увірвалися росіяни, — каже Вікторія. — Нас із батьками розвели по різних кімнатах. Окупанти говорили, що шукають зброю. Оглянувши все довкола та не побачивши й натяку на зброю, пішли. А за кілька хвилин зайшла вже інша група солдатів. Вони перевертали все догори дригом. Пізніше я зрозуміла, що вони зайшли до нашої хати не просто так — вони шукали мене. Знайшли мій телефон і, побачивши там фотографії своєї військової техніки, сказали: «Це вона. Пакуємо її». Окупанти сказали «Вдягайся тепліше, там буде холодно», вивели мене з дому і, посадивши в машину, відвезли до якогось льоху. У той момент мені було страшно не стільки за себе, скільки за батьків, адже я не знала, що відбувалося після того, як мене забрали. Росіяни могли зробити з ними все що завгодно. Це невідання зводило мене з розуму.
Ніч я просиділа в льосі, після чого мене повезли до наметового містечка, де окупанти зробили щось на кшталт табору для полонених. Дорогою росіяни говорили, що «все про мене знають», що я «ідейна» і в мене «промиті мізки». Я також не мовчала. Запитувала, як вони можуть «все про мене знати», якщо я в цьому селі навіть не живу. На їхні слова про те, що «скрізь нацисти та бандерівці», питала, де саме вони їх бачили. Росіяни не могли сказати нічого конкретного й у відповідь видавали інші штампи російської пропаганди — що у нас тут «скрізь біолабораторії» та інші нісенітниці. Вони не могли повірити, що я — проста вчителька. Не розуміли, навіщо в такому випадку я допомагала ЗСУ. Вигадували версії, що мене ще 2014 року завербувала СБУ й з того часу я — розвідниця чи агент під прикриттям. Запитували, чи маю я «доступ до секретки». Пізніше я дізналася, що вони ще раз приходили до будинку моїх батьків і влаштовували повторні обшуки, намагаючись знайти підтвердження своїм абсурдним теоріям. На щастя, батьки фізично не постраждали.
«Били кийками, бо не хотіли торкатись бандерівців руками»
Після кількох тижнів у наметовому містечку окупанти забрали Вікторію до Росії. Там почалися тортури — моральні та фізичні.
— Вперше росіяни вдарили мене в машині дорогою до Курського СІЗО, — каже Вікторія. — Потім було СІЗО, де все залежало від твого, як казали росіяни, статусу. Мій був не з найкращих, адже я «навідниця» і «коригувальниця вогню». Ставлення було відповідним. Постійні погрози — від «Сидітимеш десять років» до «Ми спалимо тебе живцем». Побиття, тортури електрошоком. Найчастіше вони били кийками — казали, що «не хочуть торкатися бандерівців руками».
Але бувало, що не стримувались і пускали в хід і руки, і ноги... Росіянам подобалося використовувати електрошокер і спостерігати, як полонені реагують. Якось після таких тортур мене повели на санітарну обробку. Там були полонені чоловіки, яким голили голови. Мені вказали на відро з їхнім волоссям і сказали, що зараз там буде й моє. В той момент я відчула, що втрачаю свідомість. Прошепотіла, що зараз упаду. Росіяни не повірили, повідомивши мені, що я «хороша актриса». А далі я впала на холодну підлогу...
Волосся мені дивом залишили, але погрожували поголити ще не раз. Найчастіше ця погроза звучала тоді, коли росіянам не подобалися відповіді на їхні абсурдні запитання. Вони могли, наприклад, спитати, скільки заповідей Божих. Коли я відповідала, що десять, перепитували: «А чи не дванадцять?» У СІЗО нам регулярно давали «завдання» — співати російські патріотичні пісні, цілувати георгіївські стрічки. Нам зачитувалися фрази з пропагандистських методичок про те, що ми «пропагуємо нацизм», що «Україною править Захід» і що наш президент — «американська маріонетка». Окрім щоденного читання нотацій із серії «діди воювали», росіяни вимагали, щоб ми вивчали вірші про війну.
Перший вірш називався «Вибачте, дорогі росіяни». Окупанти потім перевіряли, чи вивчили ми його, наказували «придумати під нього душевну мелодію». В ці моменти мені здавалося, що я не в СІЗО, а в божевільні.
Ми з дівчатками (спочатку нас у камері було троє, потім двоє) виконували ці ідіотські завдання лише тому, що розуміли: ми маємо дожити до обміну. Росіяни ж, схоже, вважали своєю місією нас «перевиховати». Казали, що «виведуть нас на вірний шлях». У мене навіть якось запитали, чи не хочу я залишитися в Росії та отримати громадянство. Я сказала, що хочу повернутись додому. «А якщо там вже буде не Україна?» — знущались вони. Я відповіла, що в такому випадку вчителькою не працюватиму, бо не знаю і не хочу знати російську мову. Звичайно, їм така відповідь дуже не сподобалася.
Розмови із серії «України скоро не буде» звучали постійно. Користуючись тим, що ми не мали доступу до інформації, росіяни намагалися переконати, що про нас, полонених, «вже всі забули». Ми з дівчатами розуміли, що наше головне завдання — не давати подібним думкам закрастись у голову.
Хоч би що росіяни говорили, треба розуміти, що це брехня і не реагувати. Це був один з наших способів не збожеволіти.
Другий спосіб, який ми практикували, аби зберегти розум та сили, ми називали «технікою витіснення». Це коли погані думки замінюєш розмовами про що завгодно — сім'ю, роботу, домашніх тварин, улюблені фільми та книги. Сидячи в камері, ми розмовляли годинами. До речі, ми називали нашу камеру моргом, бо на її стіні був вибитий напис «МОРГ». Потім, правда, нас перевели до карцеру... Але й це нас не зламало. Ми дозволяли собі плакати і від душі сміятися. Давати волю емоціям, нічого не тримати в собі. Це трохи допомагало.
Ще ми зрозуміли, що краще не думати про обмін. Перші кілька місяців я жила в очікуванні. У травні росіяни заявили, що розслідування справи стосовно мене закінчене і мені винесли щось на кшталт попереднього вироку про те, що якщо, повернувшись до України, я ще раз зроблю щось подібне, то вони мене знайдуть і судитимуть за усією суворістю російських законів. Після цього було сказано, що під час найближчого обміну мене відправлять додому. Я повірила і рахувала дні до цього обміну. А його не було й не було. В середині липня ми з дівчатами все зрозуміли й вирішили, що так далі не можна. Не варто тішити себе ілюзіями. Потрібно просто жити та сподіватися, що колись це врешті-решт станеться. Але не зараз. Коли пізніше нас перевели до жіночої колонії, я побачила там полонених, які тільки й говорили, що про обмін та Женевські конвенції. Подивившись на їхній виснажений стан, я пересвідчилась, що ми з дівчатами все робили правильно.
«Після полону стала боятися раптових дотиків»
Довгоочікуваний обмін стався у вересні 2022 року. Вікторію разом з іншими полоненими росіяни повезли до Брянської області.
— Хоча вони казали, що «везуть нас до Сибіру відбудовувати міста», я відчувала, що недалеко — кордон, — зізнається Вікторія. — Найбільшим щастям було почути українською «Раді вітати вас удома, в Україні». І голос мами, якій я одразу ж зателефонувала... Мені ще довго не вірилося, що весь цей жах скінчився. Озираючись назад, я розумію, що вижити і не збожеволіти мені допомогло правильне психологічне налаштування. Це допомогло не впасти в депресію і після обміну. Знаю випадки, коли люди, опинившись на волі, довго не можуть прийти до тями, їх переслідують страхи та нічні жахи. Я, на щастя, змогла перегорнути цю сторінку.
Це не означає, що я не згадую, що пережила. Це означає, що я навчилася концентруватись не на минулому, а на майбутньому. Іноді в голові трапляються флешбеки. Це як Facebook пропонує згадати, що ми робили в цей день рік тому. У мене фотографій із того періоду немає, але кадри спливають у голові. Іноді пробирає до тремтіння. У такі моменти головне вчасно сказати собі, що це минуле, яке скінчилося. Сказати й відчути, що зараз я в безпеці.
Після звільнення мені знадобилися лікування та фізична реабілітація. Вони пов'язані з травмами, які я отримала під час перебування в полоні. Зараз реабілітацію вже закінчено. Деякі наслідки залишились, але я навчилася з ними жити.
Я дуже хотіла повернутись до викладання в школі. Коли лікар дозволив вийти на роботу, це було великою радістю. Дуже вдячна колегам, які мене підтримали. Ніхто з них не ставив запитань із серії: «Ну, як воно там було в полоні?». Усі намагалися оточити мене турботою та розумінням. Окремою радістю була зустріч з дітьми. Спочатку було складно включитись у напружений робочий графік з походами в укриття під час повітряних тривог. Як вчитель я в таких випадках маю реагувати протягом секунди. Але й до цього я звикла.
Діти часто підходять просто поговорити чи обійнятись — я це дуже ціную. Із задоволенням обіймаюся з людьми, яких люблю, але після полону з'явилася нова реакція, якої поки що не можу позбутися: якщо хтось торкається мене, коли я цього не очікую, мені стає дуже некомфортно. Боюся таких раптових дотиків. Моє оточення вже про це знає та ставиться з розумінням. Сподіваюся, колись я зможу пропрацювати й цей момент.
Я досі спілкуюсь з дівчиною, з якою ми сиділи в одній камері. Ми стали подругами в неволі й підтримуємо одна одну після полону. Буває, обговорюємо те, що там з нами відбувалося, і в цьому випадку нас ці розмови не травмують. Швидше навпаки, допомагають знайти точки, на які можна спертися, аби йти далі. І радіти вже хоча б тому, що ми живі.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
