Історії

Напередодні нового 2024 року Sestry поцікавились в українок, які знайшли прихисток від війни в різних країнах світу, підсумками року, який минає. Ми поставили такі запитання:  Що вам приніс 2023 рік? Які були здобутки, важливі події та успіхи? Що ви втратили в 2023 році? Які очікування маєте від 2024 року? Де будете зустрічати Новий рік? І яка фраза найбільше вам запам’яталася?

Публікуємо відповіді українок з Нідерландів, Франції, Данії та Чехії. А як на ці запитання відповіли б ви?

Катерина Бессараб

29 років, податкова аналітикиня. З березня 2022 року знаходиться в Чехії.

«До повномасштабного вторгнення я працювала податковим аналітиком у державному секторі. Маю вищу освіту в сфері IT. Мій громадянський чоловік — в’язень Кремля. З 2020 року я здійснюю його правозахист і координую всі процеси щодо його звільнення».  

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Мого чоловіка політв’язня Олександра Марченка незаконно затримали 17 грудня 2018 року на окупованій території Донецької області співробітники так званого «МГБ ДНР» і засудили за статтею «Шпигунство» до 10 років позбавлення волі. Зараз він відбуває термін у виправній колонії суворого режиму №8 в Улан-Уде (Бурятія). Отож, переїхавши до Чехії, маю змогу зустрічатись з представниками європейських урядів і розмовляти про долю політв’язнів. Це новий для мене досвід. І мій здобуток.

Також я закінчила курси соцпрацівника й працювала в міжнародній організації MRIYA UA, допомагаючи українським біженцям. Отримала досвід проведення зустрічей англійською як перекладач-синхроніст.

Вивчення нової для мене чеської мови та культури цієї країни — теж здобуток. Але зустріч зі Вселенським Патріархом Варфоломієм, напевно, — найбільша моя удача. Ця зустріч настільки мене вразила, що я перезавантажила своє життя. Зокрема, вперше знялася в голлівудській стрічці, в другорядній ролі. І це перемикання повернуло мене до життя.

‍2. Що ви втратили у 2023 році?  

Найголовніше: надію! Надію, що війна закінчиться швидко, надію, що чоловіка повернуть додому за обміном у найближчій час.  ‍

3. Які ваші плани й очікування від 2024 року?

Хай закінчиться війна і повернеться мій коханий чоловік додому. Хочу стати вільною у своїх бажаннях і досягати їх. Маю багато планів на 2024 рік, зокрема — знайти цікаву роботу, бо в 2023 році закінчується моя робота соцпрацівником. Ще планую вдосконалити чеську мову.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

Мрію — в Парижі. Ніколи там не була. Їду туди за особливою енергетикою міста, щоб мати сили триматися і наступний рік.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

«Диво чекає на нас десь поряд на межі з розпачем».

Леся Шелест

47 років, журналістка, Нідерланди.

Директорка телерадіокомпанії  ТРК «Тростянець» в Тростянці Сумської області. Одружена, має двоє дітей.

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

У квітні 2022 року я з сім’єю переїхала зі Львова до північних Нідерландів. Працювала на овочевому заводі — по вісім годин на день, в холоді, виконуючи дуже важку фізичну працю. Але в серпні 2023 року я повернулась в Україну, адже вперше в своїй кар’єрі отримала дуже відповідальну посаду директорки ТРК «Тростянець» і вирішила, що маю приносити користь своїй державі. Це рішення далось нелегко, бо я на деякий час розлучилась з дітьми. Вони залишились з бабусею в Нідерландах, бо там безпечніше. Ми регулярно спілкуємось по відеозв’язку, вони вчаться у школах, знають англійську й вчать нідерландську. Вони щасливі.

Я пишаюся новою роботою: ми робимо програми про військових, відео про загиблих героїв та їхні родини, волонтерів, розповідаємо про життя в деокупованому прифронтовому місті, яке знаходиться за 30 кілометрів від кордону з Росією. Про те, як вдається виживати й відновлюватись. Допомагаємо збирати кошти для допомоги ЗСУ.

Зі здобутків можу назвати й те, що мої чотири авторські оповідання увійдуть до збірки й незабаром будуть опубліковані. Також у місцевому виданні Тростянця про мене вийшла велика стаття-інтерв’ю. Ще я почала вести цикл програм з психологом, це нове для мене амплуа. Продовжую вивчати англійську, маю явний прогрес.

Пишаюся тим, що живу в батьківському домі та маю можливість підтримати літню маму, зробити її життя щасливішим і не таким самотнім. І тим, що повсякчас зустрічаю людей, які знали, пам’ятають і шанують мого тата Олега Шелеста, який протягом сорока років працював журналістом у Тростянці. Його не стало у 2017 році.

2. Що ви втратили у 2023 році?  

Найбільший мій смуток — те, що я живу з дітьми у різних країнах, а також усвідомлення: війна може тривати довго і потрібно бути морально готовою до цього.  

У порівнянні з європейськими — стали меншими доходи, але я розумію свою місію, я зробила свідомий, і, безумовно, правильний вибір, повернувшись до України.

3. Які ваші плани й очікування від 2024?

Планую забрати дітей до України і сподіваюсь, що безпекова ситуація буде стабільною, наскільки це можливо. Будуть опубліковані мої новели в літературних збірках. Планую й надалі активно вести блог про своє життя, й, можливо, почати писати книгу. Про це мене давно наполегливо просять читачі. Хочу й далі працювати в ТРК, розвивати локальне телебачення.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

Поїду в гості до своїх дітей в Нідерланди, звідки ми разом полетимо до Португалії.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

Фраза українського публіциста Віталія Портнікова, що нам, українцям, на довгі роки доведеться звикнути до думки, що поруч в кімнаті — тінь смерті. Найчастіше говорила «Я тебе люблю» — своїм дітям, мамі та чоловіку.

Ольга Авраменко

40 років, HR-менеджерка, з березня 2022 разом з донькою мешкає у Франції.

1. Що вам приніс 2023? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Моя донька вступила до ліцею, а я — до університету ILCF, де активно вивчаю французьку мову. Знайшла свою другу половинку. Він бельгієць, давно мешкає у Франції. Познайомили нас спільні знайомі, він — як і я — багато років один і шукав своє кохання.

А ще у мене була історія. Опинившись у Франції, я бралась за будь-яку роботу, працювала в аеропорту, в барі, займалась прибиранням, бо потрібно було винаймати житло. Згодом знайшла роботу в пекарні, працювала там пів року, і хоча сама робота була нескладна, це було пекло. Адже хазяйка дуже дивно себе поводила: кричала на всіх, кидалась різними предметами тощо.

В результаті мені урвався терпець, я вирішила піти, але звільнення перетворилося на сім кіл пекла, бо хазяйка не віддавала мені документи протягом трьох місяців. Довелось винаймати адвоката, бігати по судах, збирати велику купу паперів, тим не менш я перемогла, отримала своє та ще й на додачу — грошову компенсацію.

Ця перемога мене дуже надихнула. Інших знайомих українців також. Де б ми не були, який страх не відчували б перед іншими країнами, системою, чужими законами, все одно не можна здаватись, але гідно й наполегливо виборювати своє.

2. Що ви втратили у 2023 році?  

Близький звʼязок зі своєю країною. У 2022 дуже хотілось додому, я сумувала, кожен день були сльози й думки: «Тільки б повернутись!». У 2023 році я звикла до думки, що моє життя поки що йде у Франції. Допомогли друзі з кола людей, які рятувалися від війни, французькі знайомі та, певно, людська природа, адже щоденні виклики й завдання відволікають від болісних думок.  

3. Які ваші плани й очікування від 2024?

Очікую вивчити мову до рівня С1 і знайти гарну роботу, яка буде мене надихати.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

З коханим, його батьками, сестрою, братом та дітьми, тобто його донькою і моєю донькою в Бельгії.

5. Фраза року, яка запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

«Вірте в себе, в свою долю, в свої сили — і все здійсниться».

Алла Шоріна

проєктна менеджерка, з квітня 2022 року мешкає в Данії.

Працює в данській компанії IVAEKST та  Європейсько-Українському бізнес-хабі (Копенгаген). Мама двох дітей.

1. Що вам приніс 2023? Які здобутки, важливі події, успіхи?

2023 рік за відчуттями — як 5-7 звичайних років. Гуртожиток для українців у Данії, де понад 200 людей, травмованих війною, постійне напруження через відмінність данської та українських культур, відчуття, що на всі задачі просто не вистачає ані сил, ані часу.

Тілом я в Копенгагені, а серцем — в Україні. Протягом цілого року продовжувала шукати факти, що перемога наближається. Щодня, дві години в транспорті на роботу — з роботи, я слухала огляди від експертів про ситуацію в Україні, а потім шукала вже подкасти та мотиваційні лекції, як впоратися зі стресом від цієї інформації. Адже в Данії дуже сильний соціальний стандарт говорити про хороше, бути позитивним, радісним та натхненним. А як бути натхненним, коли мої друзі, колеги гинуть на фронті, а в телефоні раз у раз лунає повітряна тривога, яку я не вимикаю, бо там — мої рідні, друзі та батьки?  

Разом з тим життя в двох світах навчило мене, знаходячись у капсулі своїх переживань, бути позитивною й активною в новому для мене данському суспільстві. Ще одне з моїх надбань — однодумці, яких пощастило зустріти через волонтерство. Ми проводимо події, важливі для української спільноти в Данії (ІТ День з Microsoft, культурні заходи), а також намагаємося збирати донати для України.

Успіх і радість — з січня моя донька Сніжана почала навчання в гімназії Копенгагена. Їй подобається. І я рада, що після складного періоду в минулому році, коли ми боролися з данською системою за право української дитини завершити українську школу онлайн, зараз вона має стабільність в освітньому плані.

Ми вдвох продовжуємо вивчати данську мову. Маленька Данія стала надійним другом України в цій війні, і я вчу мову через повагу до їх внеску в допомогу нашій країні.

2. Що ви втратили в 2023 році?

Здатність мріяти. Намагалася вести лист з мріями та бажаннями і не змогла. В Копенгагені я мала можливість зустріти відомих людей, стратегів з міжнародної політики. Я ставила їм свої запитання «чому» й «коли» і не отримала ті відповіді, які хотіла б.

Працюючи в волонтерському центрі в передмісті Копенгагена, я познайомилася з сотнями українців, які, як і ми з донькою, приїхали в Данію з одним наплічником. Я слухала історії, спонтанні зізнання людей про те, як ця клята повномасштабна війна почалася для них, де вони були, що бачили, як рятувались і яким був їхній шлях від 24 лютого до цього волонтерського центру, де вони отримали й міцно тримали кастрюльку чи літнє взуття. Слухала про Маріуполь, Сєвєродонецьк, Київщину, Херсонщину, Харківщину, про десятки неназваних міст і сел, про надзвичайно драматичні події. Напевно, це також вплинуло на те, що я втратила мій оптимізм, здатність бути легкою та радіти.

3. Які ваші очікування від 2024?

Чекаю на перемогу України. Спільно з колегами планую зробити низку освітніх проєктів для наших співгромадян в Данії та Україні, які допомогли б створювати колаборації із залученням ресурсів данського суспільства. А ще в 2024 я хотіла б мати відпустку, поїхати на тепле море і вперше з початку війни дочитати хоча б одну книгу.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

Різдво та Новий рік планую провести вдома в Києві.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

«Це не назавжди»...

Її картини є в колекціях родини Клінтонів, Бреда Пітта, Джорджа Клуні, Софі Лорен і Ніколя Саркозі, в її жилах тече королівська кров, а обличчя увіковічене в монументі Незалежності на Майдані. Христина Катракіс — американська художниця й галеристка, а також посол Фонду ООН в Україні. Як громадянка США вона могла б виїхати від війни за океан, натомість разом з чоловіком організувала пункт гуманітарної допомоги у Ворохті, а також збір коштів та доставку речей першої необхідності з-за кордону. Понад сто тисяч людей вже отримали допомогу завдяки її діяльності. При цьому Христина та її команда вже майже два роки працюють на голому ентузіазмі, не отримуючи за свою діяльність ані копійки.

На сьогоднішній день широкомасштабна міжнародна місія «Be the light» забезпечує необхідним вимушених переселенців у різних куточках України, допомагає військовим частинам, рятує тварин з окупованих територій та лінії фронту тощо. Христина та її чоловік Роман багаторазово їздили на передову, евакуювали людей, вивозили колони з-під обстрілів. Нещодавно Forbes Baltics визнав Христину Катракіс однією з найвпливовіших людей з балтійським корінням в Україні.

«Син Марко, коли їде біля стели на Майдані, завжди каже: «О, мама!»

Дарія Горська: Христино, вітаю з черговою нагородою. У Forbes Baltics вас включили завдяки дідусю — литовському історику і археологу Симону Гедиміну-Пільке. До того ж у ваших жилах тече кров останнього короля Грузії та Вірменії, королів Сардинії та П’ємонту, грецьких і українських митців, польських принців і графів...

Христина Катракіс:  Я — як кетчуп Heinz 57, в якому купа різних приправ. Дуже пишаюся своїм родом, своїми пращурами. Зокрема — польськими. Це давня родина Ржевуцьких, вони були багатшими за самого короля і фінансували багато історичних військових походів. Моя пра-прабабця Евеліна Ганська була дружиною Оноре де Бальзака, завдяки їй були збережені й видані тексти Бальзака. Маєток Евеліни знаходився в селі Верхівня на Житомирщині. У радянські часи родину було розстріляно більшовиками, навпроти маєтку встановили пам’ятник Леніну. Скільки я зверталась до різних структур з проханням зняти цей пам'ятник — ніхто не реагував. Тоді ми самі розбили його кувалдами. Сподіваюсь, колись там все ж стоятиме монумент Евеліні й Бальзаку.

ДГ: Ви говорите польською?

ХК: Вільно. З дитинства говорила з однією бабусею польською, з іншою бабусею і дідусем — грецькою, з батьком — українською. Тато щотижня давав мені вчити новий вірш Шевченка, а в неділю я мусила його розповідати перед пам’ятником Тарасу Григоровичу. Так я вивчила Кобзар. Але оскільки з десяти років жила у Сполучених Штатах (мого батька запросили робити великий монумент в Чикаго і вся родина переїхала туди), то думаю я переважно англійською, адже вчилася та працювала я в Америці. Тож, коли у 2011 році повернулась до Києва, українську довелося вчити наново.

ДГ: Ваш батько Анатолій Кущ ліпив монумент «Незалежність» з вас. У сестри Либіді теж ваше обличчя. Коли бачите ці пам’ятники, впізнаєте в них себе?

ХК: Не думаю про це. А от син Марко, коли їде біля стели на Майдані, завжди каже: «О, мама!» Це кумедно виглядає з боку.  

«Марія Примаченко подарувала мені свою картину й сказала: “Це червоний звір, який проковтнув зорі”. А незабаром вибухнула ЧАЕС»

ДГ: Ви малюєте з двох років. Коли батьки почали помічати ваші здібності до образотворчого мистецтва?

ХК: Я була дивною дитиною. В дитячий садок не ходила, любила шахи, вигравала турніри навіть з дорослими. Обожнювала книжки, у чотири роки прочитала Іліаду та Одісею. Малювання було моєю першою мовою, якою я доносила світу свої думки.

ДГ: А коли вам було шість, стався Чорнобиль, який поділив ваше життя на «до» і «після», адже ваша родина мешкала зовсім поруч з ЧАЕС…

ХК: Ми жили в Ораному — це саме на межі 30-кілометрової відстані до реактору. Села, що були ближче, евакуювали, а наше — ні. Я була дитиною, події в Чорнобилі здавалася мені чимось неймовірним, навіть містичним. А незадовго до того, як сталася аварія, її передбачила сама Марія Приймаченко. Ми приїхали до відомої художниці разом з мамою — Марія вийшла нам назустріч така гарна, блакитноока, вже на милицях. Подарувала мені свою картину і сказала: «Дивись, це — червоний звір, який проковтнув зорі». А незабаром вибухнув четвертий енергоблок ЧАЕС. Я досі бережу ту роботу Приймаченко, і вважаю Чорнобиль звіром, який проковтнув зорі.

В ніч аварії сталася ще одна дивна річ: до нас в хату залетів кажан і заплутався у мене у волоссі, потекла кров. Мій дід-грек сказав, що то дуже погана прикмета. А на ранок я побачила, що трава на полі стала срібною. Вона сяяла під сонцем!

Це зараз ми розуміємо, що то був радіаційний пил. А тоді ніхто нічого не знав, на вигін випустили корів, ми пили те молоко... За тиждень у мене з’явились радіаційні опіки, рани, які не гоїлись. Потім набрякло горло, пухлини душили мене  — почалися проблеми з щитовидкою. Разом з іншими постраждалими дітьми мене вивезли до Львова  — без батьків. Лікарні не хотіли нас приймати, бо ми — чорнобильці. По дорозі супроводжуючі декілька разів зупиняли автобус, нас змушували роздягатись, обливали холодною водою зі шлангів, давали йод і кагор. Я пам’ятаю апарат, яким вимірювали мою накопичену дозу радіації — я фонила страшенно. Мені зробили операцію на щитовидці, після якої мама декілька тижнів тримала мене на руках, щоб я не захлинулась кров’ю. Я їй надзвичайно вдячна за те, що вона мене виходила.

Наслідки Чорнобиля я відчувала все життя. Довго не могла завагітніти, потім стався викидень, а коли, зрештою, народила дитину, вона померла на шостий день з діагнозом «чорнобильське серце» — це коли серце все в маленьких дірочках. Я дуже тяжко пережила цю втрату. Ще й тому, що мій тодішній чоловік фактично кинув мене в лікарні з помираючою дитиною. Я подала на розлучення. Щоб не збожеволіти, писала, виливала свій біль у картини. Моя серія «Зона» виставлялась у найбільших музеях світу і виграла міжнародну премію «Freedom to create».

ДГ: Кожна ваша серія — це історія кохання, болю, втрати. Чи не важко вам продавати свої роботи? Як ви відриваєте їх від серця?

ХК: Для мене написати картину — це як дитину виносити і народити. Але відривати від себе не боляче. Коли картина вже написана, вона для мене перестає існувати, я відпускаю її в світ, як відпускають від себе дорослих дітей. У мене вдома немає жодної з моїх робіт, крім тих над якими я працюю. Бо якщо вони висітимуть на стінах, я завжди буду думати, що можна було б покращити. Це дратує. Картина має йти в світ і виконувати свою місію  — викликати у людей емоції. У мене вдома вона цього не зробить.

ДГ: Ваші роботи є в колекціях видатних голлівудських акторів, президентів України, США, Франції. Чи є покупець, яким пишаєтесь найбільше?

ХК: Зазвичай я просто дізнаюсь від дилерів, що мою роботу придбав хтось із знаменитостей. Це, звісно, приємно. Але буває, що пасивні стосунки художник-покупець переростають у щось більше. Так, наприклад, сталось з Мері Ламберт (знаменита голлівудська режисерка й кліпмейкерка, яка, зокрема, знімала кліпи Мадонни — Ред.). Вона відчула мою серію «Зона» так глибоко, як ніхто інший. Мері стала моїм другом і творчим партнером. Вона збирається знімати серіал про Чорнобиль на основі історії дитячих спогадів Silver Fields, які були видані в США. Я працювала художником-постановником в її фільмах. Ще одна однодумиця  — дружина співака Боно Елі Г’юстон, яка заснувала міжнародну Чорнобильську організацію в Ірландії. Для мене це дуже важливо, адже після втрати своєї дитини я теж багато допомагала дітям, постраждалим від наслідків Чорнобильської катастрофи.

«Знаю жінку, яка сама врятувала десятки людей з розстріляної росіянами автомобільної колони»

ДГ: Христино, чому ви вирішили переїхати з Америки в Україну?

ХК: Після розлучення з першим чоловіком і смерті дитини я жила в Греції, розписувала церкву Святого Миколая на острові Мілос. Мені подзвонили з Києва і запросили стати куратором музею сучасного мистецтва. Мене нічого не тримало — я закінчила розпис церкви і поїхала в Україну. Тут познайомилась зі своїм теперішнім чоловіком Романом.

ДГ: В музеї?

ХК: Ні, у себе вдома (сміється). Мені потрібен був переклад одного документа на німецьку мову, а Роман — лінгвіст, і тоді саме повернувся з Мюнхена. Наші спільні знайомі його порекомендували. З першого погляду, з першої чашки кави було відчуття, що ми одне одного знаємо все життя. За рік до того циганка на острові Мілос мені наворожила це кохання. Вона сказала: «Твій чоловік прийде до тебе додому». «Він що, сантехнік чи електрик?»  — засміялась я. «Ні, каже. Ти з ним познайомишся через спільних друзів». Так і сталося. Ми вже десять років одружені. Нашому сину Маркові  — вісім. Він  — Боже благословення нашій родині.

До речі, саме з ініціативи Романа почався той волонтерський рух, який пізніше виріс у міжнародну місію допомоги українцям «Be the light».

А сталося все так: 24 лютого о 5 ранку наш шестирічний син Марко прокинувся від вибухів: «Мамо, що це?» «Війна, синку». Наступного дня ми виїхали до Західної України. Єдине, де вдалося знайти житло, щоб переночувати — Ворохта. Ранком Роман пішов в місто купити їжі, але полиці в магазинах були порожніми, а люди все прибували і прибували.

В перший день приїхало дві тисячі переселенців, за тиждень було вже п’ять тисяч. Роман сказав: «Треба організовувати пункт допомоги і підключати всі контакти, всі ресурси, інакше в містечку скоро почнеться голод». Навколо нас згуртувалося багато людей  — і місцевих, і приїжджих з Маріуполя, Мелітополя, Енергодара. У Ворохті й досі є склад, де люди за картками ВПО (внутрішньо переміщена особа — Ред.) можуть взяти все, що необхідно: речі, їжу, засоби гігієни, одяг. Разом з місцевою владою вдалося переробити бази відпочинку на пункт постійного безкоштовного проживання для ВПО. Організувати триразове харчування, для хворих і літніх людей  — лікування. Ворохта  — це справжній курорт. Але роками утримувати там людей буде неможливо, тому зараз ми намагаємося потихеньку долучати переселенців до реального життя, роботи, волонтерства. Багато з тих, кому ми допомогли, тепер теж хочуть допомагати.

Ще я дуже пишаюсь, що до нашої місії долучилися українські міністри й високопосадовці, відомий продюсер й актор Енді Коэн, продюсер Чарльз Уэсслер  — лауреат прімї «Оскар» за фільм «Зелена книга». І наш головнокомандувач Валерій Залужний, разом з яким наша місія може допомагати не тільки цивільним, але й воїнам на фронті.

Крім діяльності гуманітарного хабу в Ворохті, ми передаємо допомогу  — їжу, медикаменти, засоби гігієни  — до інших областей, їздимо туди самі, щоб вручити ці речі в руки тим, хто їх потребує. Туди де небезпечно  — Костянтинівка, Куп’янськ, Часів яр, Бахмут  — мій чоловік їде зі своєї командою, а я залишаюсь з дитиною. Роман  — кризовий координатор ООН, ініціатор багатьох проєктів. А ще він працює в міжнародній розвідці. Іншими словами, саме він забезпечує нашу родину. Адже я вже майже два роки нічого не отримую від Фонду ООН за свою волонтерську діяльність.

Раніше успішно працювала художницею, куратором і координатором проєктів, але вже два роки робити це немає можливості, бо кожен мій день зараз присвячений місії.  

ДГ: Але ж ви все одно пишете?

ХК: Зараз працюю над новою серією робіт, що присвячена пережитому під час війни. В нашому архіві просто неймовірні історії, про які  — прийде час  — дізнається весь світ. Наприклад, про розстріляну під Макаровом колону. Там були літні люди, машини з написом «ДІТИ», але бурятів це не зупинило, вони відкрили вогонь з танків і БТРів. Одну бабусю так пошматувало, що частини її тіла летіли на її ж онуків. Коли її, все ще живу, витягли з машини, вона попросила: «Добийте мене». На що ворог їй відповів: «Нєт, ми же нє убійци». А своєму товаришу сказав: «До утра она нє доживьот». «Та хто ти такий, щоб вирішувати, скільки мені лишилось жити?»  — обурилась ця красива літня жінка. І вижила. На зло ворогу. Зараз вона в Німеччині разом з родиною.

Була й інша історія  — Олени Самойленко, яка самотужки вивезла цілу колону з-під обстрілів. Їй було тоді 33 роки, вона родом зі Здвижівки, коли в їхнє село зайшли росіяни, танки стояли в кожному дворі. Люди два тижні ховалися по підвалах, почали голодувати. Потім ті, у кого маленькі діти, по ночах намагались перебігати до тих, в кого є корови, а їх стріляли по ногах. Людям не було що втрачати, вони вирішили виїжджати колоною. Ми до них добратись в той час не могли, ці населені пункти були під контролем чеченців. Під Макаровом колона потрапила під обстріл. В перших машинах ніхто не вижив  — люди були просто потрощені. Їх витягали з машин і закопували при дорозі. Поранених, скривавлених просто кидали на землі помирати. Одна жінка вирішила спробувати врятувати людей. В її чоловіка була розтрощена голова, старший син контужений, за дочку мама страшенно боялась, що росіяни її згвалтують і вб’ють (там дівчина-підліток, справжня красуня), а молодшому  — три рочки. І ось вона вночі пробралась через очерет до сусіднього села й перетягла з собою кого могла. Але як забрати тих, хто не може йти? І вона, ризикуючи життям, пішла домовлятись з росіянами, щоб вони дали їй можливість вивезти поранених. І таки переконала їх! Їй навіть машину дали. Ця жінка сама перетягнула дітей і дорослих  — поранених, стікаючих кров’ю — до авто, сіла за кермо й повезла їх до шпиталю. А потім повернулася за іншими. Вона таких ходок зробила п’ять чи шість. І врятувала  — одна  — всю колону. Такі історії закарбовуються в пам’яті назавжди.

Так само як історія з прикордонником. Уявіть: третій день війни, ми на кордоні з Румунією зустрічаємо нашу першу фуру з гуманітарною допомогою. Прикордонник, дивлячись на наші паспорти  — мій і мого шестирічного сина, питає: «А що ви тут робите? Ви ж американці. Чому не виїжджаєте?» «І що, кинути всіх помирати, кинути Україну? Хто ж тоді буде допомагати, як всі виїдуть?»  — здивувалась я. І цей дорослий чоловік раптом... заплакав.

ДГ: Варіант виїзду ви взагалі не розглядали?

ХК: Ми допомогли виїхати багатьом родинам, але самі вирішили залишитись. То був свідомий вибір кожного, навіть Марка. Я з ним одразу поговорила серйозно, прямо спитала, чи хоче він, щоб я його вивезла за кордон. Марко сказав, що разом з татом залишиться і буде захищати Україну. Так і сталося. Він вже два роки з нами  — розвантажує фури, доставляє речі дітям, які приїхали зі сходу. І дивлячись їм в очі, чуючи їхні історії, завжди каже: «Мамо, нам не можна зараз нікуди їхати. Ще стільком людям потрібно допомогти! От закінчиться війна  — поїдемо на море». У Марка є навіть медаль від Залужного за його допомогу Україні. У сина своя місія, і ми ним дуже пишаємось. Тому ні про який виїзд до США навіть не йдеться. Журналісти називають мене символом України через те, що у стели Незалежність мої риси. То скажіть, якщо я, символ країни, втечу, що ж тоді буде з Україною?

Вона допомагає нужденним вже 18 років. Адріана Поровська — відома у Польщі соціальна працівниця, директорка Камілійської місії соцдопомоги та  волонтерка. Порятунок безхатченків у Варшаві та повернення їх до нормального життя — до повномасштабного вторгнення це був один з основних напрямків роботи Поровської. Після початку великої війни волонтерка активно допомагає українцям, які від російських бомб втекли до Польщі. А ще Адріана Поровська є номінанткою першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.

Наталія Жуковська: У Варшаві зросла кількість безхатченків. Серед них, у тому числі, й українці. Хто ці люди? Чому обирають таке життя?

Адріана Поровська: Ніхто не обирає бути бездомним. Часто це люди, які мають психологічні проблеми. У них немає сили волі та бажання боротися за покращення своєї долі. Багатьом людям, які приїжджають до Польщі сховатися від війни, дуже важко. Вони не знають польської мови, дехто втратив майно або навіть рідних. Вони не мають відчуття безпеки. Ще донедавна таким людям надавали тимчасове житло. Утім зараз таких можливостей усе менше й менше. Ціни на оренду житла у Польщі, а особливо у Варшаві, дуже зросли. За невелику квартиру площею 40 квадратних метрів треба заплатити чотири тисячі злотих. До цієї суми додайте так званий депозит за місяць, а то й два. Тобто, щоб орендувати квартиру, людина повинна мати одразу 10 000 злотих. Для багатьох людей це дуже складно. Ще одна категорія людей, які перебувають на вулиці, — це алко- і наркозалежні. І тут ми намагаємося залучати психологічну та терапевтичну допомогу. До слова, шукаємо щоб спеціалістів, які володіють українською мовою, щоб люди мали можливість поговорити про свої проблеми рідною мовою. 

НЖ: Від початку повномасштабної війни в Україні ви разом з іншими волонтерами зустрічали у Варшаві біженців з України та допомагали їм. У чому конкретно полягала ваша робота?

АП: З перших днів війни я була на Західному залізничному вокзалі і координувала роботу. Тільки уявіть, лише там ми зустрічали 8000-10000 людей щодня. Вони потребували практично всього. Ці люди сиділи на лавці чи на своїх речах і казали: «Я не знаю, що мені робити далі». Були й такі, що хотіли потрапити в іншу європейську країну до своїх родичів чи до тих, хто пропонував їм прихисток. У цьому ми теж допомагали. Та одного дня я помітила, що навколо дуже багато хаосу: всі кудись біжать, не дуже зрозуміло, хто цим керує. Так у мене народилася ідея розділити волонтерів на три типи. Найважливішими були ті, які розмовляли українською або російською мовами. Ці волонтери були у червоних жилетах. У синіх — ті, хто допомагали носити валізи, а також людям з обмеженими можливостями. Волонтери у зелених жилетах підходили пропонували допомогу на місці. У нас були  листівки з картою вокзалу, де були вказані місця з безкоштовним Wi-Fi, туалетом, з місцями видачі телефонних карток, з точками з їжею та чаєм, а також зонами для відпочинку. 

НЖ: Ви бачили тисячі людей, чули їхні історії. Яка з них вразила найбільше? 

АП: Одного разу на автовокзалі мене зупинила літня жінка. Їй було понад 80 років. Вона ледве ходила. Бабуся схопила мене за руку і попросила допомогти їй донести багаж. Однак виявилося, що її автобуса на місці немає. Жінка подумала, що він поїхав геть. Вона почала кричати, що там діти. Щоб ви розуміли: величезний вокзал, там стояло чимало транспорту, а її автобус від’їхав. Однак, згодом з’ясувалося, що він просто перепаркувався в інше місце. Я 40 хвилин шукала його і знайшла. В автобусі на бабцю чекали онуки, старшому на вигляд було років 10.  Ця родина вони їхала до Гданська. У них було багато речей, у тому числі, перев’язаний мотузкою матрац. Також пам’ятаю молоду 20-річну дівчину. Ми зустріли її на вокзалі, вона їхала до Парижа. Я запитала: «Чому саме туди?».  Виявилося, що вона у соцмережах познайомилася з хлопцем. Утім, ніколи його не бачила, але він запропонував допомогу. Ми кажемо: «Послухай, хіба це гарна ідея йти до незнайомої людини? Ти не знаєш, хто він». На щастя, їй вдалося зв'язатися з батьками і поговорити. Вона прийшла до мене і сказала: «Моя мама теж вважає, що це погана ідея. А що мені робити?». І тоді ми шукали місце, де вона могла б нормально жити, продовжувати навчання. Із речей у неї був лише один маленький наплічник. І ми дали їй найнеобхідніше. Як подяку вона принесла мені українську шоколадку. Ну, як тут не плакати? Зрештою, вона поїхала до Голландії. Я й досі підтримую з нею зв'язок. І таких історій багато.   

НЖ: Як нині змінилося ставлення поляків до українців?

АП: Насправді ставлення до українців не змінилося. Просто є люди, яким властиво писати якісь негативні коментарі, наприклад, у соціальних мережах.  Коли я їх бачу, одразу пишу, що думаю. Я намагаюся відповідати і показувати, що то не є думка більшості поляків. Я зовсім не здивуюся, якщо ті хто пишуть негатив про українців, є представниками російської пропаганди. Їхня мета — сіяти паніку, ворожнечу між поляками та українцями. Вони хочуть показати, що українці використовують нас або, що поляки кривдять українців. Ми всі і так добре знаємо, що у будь-якій країні є хороші та погані люди. Так само, як і в Польщі, і в Україні. 

НЖ: За останніми соцдослідженнями, майже 70% поляків підтримують прийняття біженців з України, 25 — проти. Такими є результати дослідження від CBOS. На вашу думку, як  нині виглядає ситуація з підтримкою поляками українців? 

АП: Ми все ще перебуваємо на Західному залізничному вокзалі у Варшаві. Маємо дозвіл від Мазовецького воєводи. Із початком зими може збільшитися кількість українців, які їхатимуть  до Польщі. Принаймні  до кінця лютого ми будемо присутні на вокзалі. Наразі інші потреби і масштаби допомоги. Загалом ми допомагаємо із вивченням польської мови, із пошуком роботи. У нас є  український коворкінг. Ми організували робочі місця для дівчат з України. Орендували приміщення, тепер там  працює перукар, дівчата роблять манікюр,  є косметолог. Відтак, жінки можуть заробляти гроші. Коли я до них приходжу на каву, мені теж роблять манікюр. А ще у нас є можливість орендувати жінкам з дітьми квартири. Це все завдяки моєму проєкту з Тайванем. Ми — католицька організація, але подружилися з буддистами, які жертвують нам гроші на допомогу жінкам з України. У нас є кілька таких квартир. Також на вокзалі іноді ми зустрічали підлітків без супроводу дорослого. У Польщі, за законом, діти до 18 років є неповнолітніми. Тож такі діти могли б потрапити під опіку поліції. Але щоб уникнути цього іноді, я брала їх до себе додому. Згодом за ними приїздили  їхні батьки. 

НЖ: Чи прибувають зараз нові люди? Хто вони і звідки? 

АП: Три тижні тому були. Проте не всі зараз звертаються за допомогою до волонтерів. Іноді хтось заходить випити чаю, з’їсти бутерброд чи просто перепочити, роздрукувати квиток і поспілкуватися.  Іноді хтось просто приходить поміряти тиск чи  випити пігулки від головного болю. Щодня приїздить десь 160 людей. Дехто навпаки повертається до України. Є також ті, хто повернулися назад з Америки до Польщі. Знаю дві такі родини. Одні повернулися через місяць. Вони зрозуміли, що в Америці їм буде однозначно складніше. Я допомогла  їм знайти роботу і орендувати житло.

НЖ: Якщо проаналізувати 18 років вашої роботи, що вас мотивує продовжувати свою справу?  

АП: Я почала працювати у 2006 році. Одного разу журналіст запитав мене про це, тоді я йому сказала, що насправді мого чоловіка дуже дратує постійна моя відсутність вдома. Допомагати — це просто частина мого життя. Я завжди була такою людиною, яка допомагає іншим.  Я не можу стояти осторонь, коли комусь погано або відбувається несправедливість. Я просто люблю людей. Нещодавно я йшла разом зі знайомим повз вокзал і помітила на одній з лавок маму з двома дітьми та котом. Я попросила його зачекати на мене. Пішла до цих людей і поговорила. Виявилося, що вони сиділи там аж два дні. Їли якісь бутерброди, хтось приносив їм чай, але ніхто їх не питав, чи є їм куди піти. Мій знайомий тоді мені сказав: «Це неймовірно, що ти їх помітила. Ти бачиш речі, які інші люди не бачать».

НЖ: Як реагує родина на вашу діяльність? 

АП: У мене є один син і чоловік. Вони звикли до такого ритму життя. Мій син практично виріс там, де я працюю. Коли він був малим, то дуже часто хворів, тож фактично був тут зі мною. Одного разу навіть був репортаж про нього. Журналісти, які приїжджали знімати матеріал про безпритульних, помітили мого сина. Вони запитали: «Чи знаєш ти, хто такий безпритульний?».  Він тоді сказав, що це Юзек, Мар'ян та пан Крістофер. Він, знаючи імена всіх цих людей, не зміг як дитина дати визначення терміну «безпритульність», але він знав їхні мрії та потреби. Зараз йому 17. Він активно займається різними видами спорту, має багато друзів. Ким він стане у житті, я не знаю. Але, думаю, колись він буде робити те, що роблю я. Іноді кажу йому, щоб він був ветеринаром, бо цим котам треба допомагати, або юристом, тоді допомагатиме мені у складних справах. А,  може, стане лікарем. Тоді ми разом поїдемо в Африку допомагати людям.

НЖ: Що важливо пам'ятати, допомагаючи іншим?

АП: Насамперед просто запитати: «Чим я можу вам допомогти?». Це не складно. Одного разу на вокзалі я познайомилася з парою, яка на ці питання довго не відповідала. Не говорили, куди їдуть далі. Лише згодом довірилися і сказали, що їдуть до Росії. Для них це було важке рішення, але у них там залишилося двоє синів. І вони сказали, що більше нічого і нікого не мають. Звісно, що це було їхнє рішення, я не мала права їх зупиняти. У таких випадках я просто розповідаю, які ризики можуть бути у разі ухвалення того чи іншого рішення. Але сам вибір лише за людьми.

НЖ: Чи думали ви, що у сусідній з Польшею країною вибухне така кривава війна? 

АП: До початку війни мені це взагалі не спадало на думку. Я була переконана, що цього не буде. А тепер я знаю, що це може статися по всій Європі. Росія і Білорусь — величезна загроза для всіх нас. І ми повинні щось з цим робити і бути готовими до цього. Але також потрібно мати багато друзів. Я вірю, що польсько-українська дружба буде збережена, хоча й бачу, що відбувається на кордоні. Я розумію транспортників. Кожен бореться за своє. Але, на мою думку,  питання блокади має бути вирішено дуже швидко нашими керівниками, українськими і польськими, щоб це все не використовувала російська  пропаганда. Бо від цього сильно можуть постраждати як українці, так і поляки. Для мене це було б великою особистою поразкою, тому що я багато чим пожертвувала впродовж цих двох років. Я не працювала по 8 годин, я допомагала по 20 годин поспіль. Я пожертвувала своїм професійним та особистим життям. Але я знаю напевно — моя дружба з українцями є міцною і справжньою.

НЖ: Андріано, а про що ви мрієте?

АП: У професійному плані маю дві мрії. Перша — у нас є будівля, де я хотіла б організувати долікарняну та післялікарняну допомогу для самотніх людей. Це великий проєкт. Мені на нього потрібно 6 мільйонів злотих. І друге — я б дуже хотіла створити волонтерський центр для всього світу. Тобто я хотіла б навчати у Польщі людей, які хочуть бути волонтерами, які могли б одразу виїхати на місце гуманітарної катастрофи. А особисто? Я хотіла б, щоб мій син був хорошою, розумною, щасливою людиною. Також моя сестра у травні має  народити ще одну дитину. Я б хотіла, щоб вона народилася здоровою і щоб це  була дівчинка, адже поки що у нас народжуються лише хлопчики. І звісно, мрію,  щоб закінчилася війна, щоб до влади у Польщі прийшли розумні люди, і ми разом показали силу і єдність, завдяки якій Путін швидше відступить. Світ має допомогти побороти те зло. 

Протягом багатьох років 24 лютого було для Оксани Мироненко радісним днем – річницею весілля її батьків. Вони жили у місті Щастя Луганської області, яке після подій 2014 року залишалося підконтрольною Україні територією.

В 2014 році, коли російська армія зайшла до її рідного Луганська, Оксана та її чоловік посадили двох своїх дітей на останній евакуаційний потяг, а самі залишились в місті рятувати поранених росіянами людей. Далі були окупація, переїзд з Луганська на Київщину, нове життя… Яке незабаром знову зруйнували росіяни. Розстрілявши батьків Оксани, які в перші дні великої війни намагалися евакуюватися з Бучі.

З того часу життя лікарки присвячене порятунку інших людей. Свого батька, якого Оксана оперувала самотужки. Переселенців, задля допомоги яким вона започаткувала благодійний фонд. Та українським військовослужбовцям, яких Оксана безкоштовно оперує по всій країні.

«Навіть в мить загибелі обличчя мами залишалося чистим і красивим»…

Буквально за день до повномасштабного російського вторгнення Оксана та її сестра Юля вмовили батьків приїхати до неї на Київщину.

— Ситуація на Луганщині загострювалась, і ми вирішили, що для мами з татом краще звідти виїхати, — згадує Оксана Мироненко. — 23-го лютого вони переїхали до нас у Бучу. А вже вранці 24-го Київ почув перші вибухи. Навіть попри те, що ми пережили на Луганщині, я до останнього не вірила, що можлива повномасштабна війна.

До приходу росіян у нас в Луганську було прекрасне життя. Ми працювали (ми з чоловіком обидва лікарі), будували плани. Ніколи не забуду, як, рятуючи дітей, ми посадили їх разом із моїми батьками у потяг на Київ, і цей потяг виявився останнім. Ми з чоловіком залишилися, бо не вірили, що може статися окупація. А пораненим була потрібна наша допомога. Потім окупанти кілька місяців не випускали нас з міста. Для терористів, які захопили Луганськ, ми були цінним ресурсом — їм потрібні були лікарі. У певному сенсі це мене навіть врятувало. Окупанти творили з жінками страшні речі — були і побиття, і зґвалтування. Але мене не чіпали, бо я була їм потрібна.

Коли розпочалася повномасштабна війна, моїй дочці виповнилося 10 років. Добре пам'ятаючи, що окупанти робили з дівчатками її віку на Луганщині, я моментально прийняла рішення вивозити дітей. І ми з чоловіком поїхали, а мама з татом вирішили залишитися й почекати нас в Бучі. У нас свій гарний деревʼяний будинок в лісі, в якому ми жили останні три роки — коли знову почало здаватися, що життя налагоджується. Приїхавши на Київщину у 2014 році як біженці, ми пройшли непростий шлях. Але згодом знайшли хорошу роботу у приватній клініці «Добробут» та крок за кроком облаштувались на новому місці.

Батьки Оксани прийняли рішення покинути Бучу лише 4-го березня. У дорозі зателефонували — і це була остання розмова Оксани з мамою.

— Я на той момент разом із дітьми була у друзів у Києві, а чоловік повертався з чергування у клініці, де вже приймали поранених, — згадує той трагічний день Оксана. — Я попросила маму бути максимально обережною: не розмовляти по телефону, стежити за навігатором і у разі чого вертатися. Проїзд, через який батьки планували проїхати до Києва, несподівано виявився закритим. Мама згадала, що є ще одна дорога. Хто ж міг знати, що там уже стояли російські війська...

Коли по автівці батьків відкрили вогонь, мама з татом зупинилися. Вибігли із салону, але швидко зрозуміли, що сховатися ніде, і повернулися назад у авто. Росіяни знову почали стріляти. Сестра саме в цей час розмовляла з батьками по телефону й чула постріли, після яких мама з татом перестали відповідати. Вона в сльозах намагалася до них докричатися. І, зрештою, їй це вдалося — тато, який був поранений, але живий, її почув. Батько прийшов до тями. Побачив, що мама загинула. Вона була поранена в голову та в груди.

Тато Оксани пізніше сказав, що навіть в ту мить обличчя мами залишалося чистим і красивим…

«Я зібралася, відключила емоції та прооперувала тата»

Двері пасажирського сидіння було заблоковано, тато не міг дістати маму з машини. Йому довелося там її залишити. Взявши телефон та якісь документи, батько вийшов із машини сам. Знову почалася стрілянина. Машина вибухнула. Тато встиг добігти до найближчого подвір'я, сховався в сараї і знепритомнів. І вже коли прийшов до тями, повідомив мені телефоном, що мами більше нема. Намагаючись опанувати себе, я сказала йому, як перев'язати поранену руку і почала обдзвонювати всіх, кого тільки могла – шукала варіанти, як витягнути звідти тата.

Через знайомих волонтерів Оксана вийшла на людей, які знаходились за сто метрів від описаного її татом сараю. Завдяки їхнім інструкціям батько Оксани зміг дістатися їхнього будинку.

— Поранений тато йшов до них городами, під обстрілами, — каже Оксана. — Ці люди надали йому першу допомогу, після чого він із пов'язкою на голові та білою ганчіркою в руках пішки пішов до Ірпеня. На кожному з російських блокпостів його могли розстріляти. І врятувало його лише те, що при собі він мав паспорт з реєстрацією в Луганській області, що для окупантів було «пом'якшувальною обставиною». Коли тато вибрався на підконтрольну Україні територію, до зруйнованого Романівського моста його довіз кум, далі до Києва  - зять, а я вже одразу привезла його до клініки, де працюю. І сама прооперувала.

Знаю, що лікар не повинен оперувати своїх рідних, але шукати іншого хірурга ми не мали часу — ситуація була критичною. А татове поранення було саме за моїм профілем. Тому я зібралася, відключила емоції та зробила це.

Того ж дня Оксана прооперувала ще одного пацієнта — пораненого військовослужбовця. Після чого вся родина виїхала до Івано-Франківської області. У дорогу крім найнеобхідніших особистих речей Оксана взяла кілька валіз із хірургічними інструментами та медикаментами. І все це їй одразу знадобилося. Опинившись в Івано-Франківську, Оксана та її чоловік почали працювати в місцевому шпиталі, куди привозили поранених бійців з батальйону «Азов».

«На мої дзвінки не відповідала половина працівників адміністрації, бо знали: я телефоную з проблемою, яку треба вирішувати»

Оксана зайнялася ще й волонтерською діяльністю.

— Все почалося з дзвінка знайомої начмеда Сєвєродонецької лікарні, яка намагалася організувати евакуацію 18-ти поранених. Я домовилася, щоб цих пацієнтів прийняли у на Івано-Франківщині. В результаті ми привезли туди понад п'ятдесят людей. Знайти для всіх місця та організувати «швидкі», які мали зустріти поранених чи хворих, було непросто. Я виходила на місцеву владу, дзвонила чиновникам, приходила до них особисто. Найскладнішим в цьому процесі було навіть не знайти місце для пораненого чи хворого, а перемогти бюрократичну машину, щоб все організувати. Іноді й механізм уже є, а чиновники на місцях не хочуть нічого робити, і доводиться буквально змушувати їх працювати.

Складність була ще й у тому, що на Івано-Франківщині мене ніхто не знав. Уявіть, приходить до місцевого чиновника якась Оксана, яку він ніколи в житті не бачив — і починає йому розповідати, як і що він має робити. І хоча я не вигадувала ні для кого інструкцій, а лише намагалася добитися виконання вже існуючих, це далеко не всім подобалось. На мої дзвінки через деякий час вже не відповідала половина співробітників адміністрації області, бо знали: я дзвоню з проблемою, яку треба вирішувати.

Одночасно Оксана продовжувала оперувати поранених військовослужбовців. А також облаштовувати життя своєї родини: необхідно було знайти житло для оренди, відповідні умови для дітей та батька, який на той момент проходив реабілітацію. При цьому потік переселенців, яким потрібна була допомога, не зупинявся. Тоді в Оксани з'явилися перші помічники. Ці люди зараз працюють в її фонді й Оксана називає їх своєю родиною.

— Спочатку я не давала оголошень, що мені потрібна допомога. Люди приходили самі, — каже Оксана. — Наприклад, я прооперувала переселенку з Ірпеня — і її дочка захотіла до мене приєднатися. Або прийшов незнайомий хлопець, якого прислали до мене «поволонтерити», і в результаті співпраці став для мене майже рідним. Разом ми ставали ще сильнішими, ще наполегливішими. Ми розробили кілька схем розміщення переселенців — на турбазах, в будинках, шукати які нам допомагала спілка ріелторів. Самі ці будинки інспектували, облаштовували, знаходили речі, які потрібні людям у побуті. Для нас було важливо забезпечити людям нормальні пристойні умови. Селили в ці будинки людей, які евакуювалися з Донеччини, Луганщини, Харківщини, Миколаївщини.

«Перші кілька місяців війни я взагалі не спала»

Завдяки постійному контакту з волонтерами, які займалися евакуацією, нам вдалося об’єднати членів родин, що виїжджали у різний час і загубили одне одного. Деякі приміщення обладнали під територіальні центри для людей похилого віку. Так і утворився наш благодійний фонд, який розмістив по Івано-Франківській області понад 500 переселенців. Я назвала фонд «Наш сокіл» — на честь моєї мами, Наталії Соколовської.

Перші кілька місяців великої війни я взагалі не спала. Опинившись у відносній безпеці, одразу почала робити все, що могла. Шкода було, що у добі лише 24 години. Я намагалася врятувати якомога більше людей. Гадаю, в певному сенсі я рятувала і саму себе. Це був єдиний спосіб не думати про маму, не зациклюватись на горі. Я просто не мала часу на думки про себе.

Після звільнення Київщини українською армією я поїхала до Бучі. Була на місці, де загинула мама. На так званому цвинтарі машин, що згоріли, знайшла флакон її улюблених парфумів і ножиці для рукоділля, що розплавилися під час пожежі. Забрала ці речі собі на згадку…

«Якщо не йду воювати на фронт, вважаю за свій обов'язок робити все, що можу в тилу»

Після деокупації Київщини чоловік Оксани повернувся додому. Він, як і до війни, працює в Києві хірургом, керує розподілом поранених військових по різних лікарнях в Патронатній службі Азова, організовує якісне, вчасне, ефективне лікування військових травм. Діти залишаються на Івано-Франківщині, а сама Оксана зараз їздить усією країною й оперує військовослужбовців. Причому робить це безкоштовно як хірург-волонтер.

Оксана - одна з небагатьох травматологів в Україні, які спеціалізуються на оперативному лікуванні пошкоджених периферичних нервів (при мінно-вибухових травмах периферичні нерви пошкоджені у кожного третього пацієнта). Кожна операція зі зшивання периферичних нервів — це багатогодинна ювелірна робота, від якої залежить, зможе пацієнт ворушити рукою чи ні.  

Паралельно Оксана встигає займатися справами фонду.

— Переселенців зараз приїжджає небагато, але роботи у фонді вистачає, — каже Оксана. — На жаль, допомога маломобільним біженцям на державному рівні так і не врегульована, тому це робимо ми. Організовуємо гуманітарну допомогу, доставляємо цим людям їжу, підгузки, медикаменти. Людина, що не встає з ліжка, не може самостійно з'їздити на прийом до сімейного лікаря за рецептом – ми допомагаємо. Як нам вдається забезпечувати таких людей усім необхідним? Це і гуманітарна допомога, і наполегливість у взаємодії із владою, і гранти, і донати. Останні бувають дуже рідко, але насправді важлива будь-яка допомога.

Як і раніше, я працюю травматологом у «Добробуті» (там я буваю два дні на тиждень), і як лікар-волонтер Штабу Оборони Прикарпаття оперую військовослужбовців по всій країні. У мене укладено договори з лікарнями. Часто сама ж і домовляюся, щоб в якійсь з цих лікарень прийняли пораненого — після чого їду туди зі своїми інструментами та оперую його. Як і в перші місяці війни, я не маю вихідних. У дні, коли немає операцій, займаюсь фондом. Я просто не можу інакше. Якщо не йду воювати на фронт, вважаю за свій обов'язок робити все, що можу в тилу. Як показав досвід, у стресовій ситуації я вмію зібратися й бути ефективною. Тож я намагаюся максимально використати цю свою особливість.

Мене часто питають, де беру сили. Джерел кілька. Моя сімʼя, близькі друзі, з якими у нас спільні цінності. Це постійне спілкування з неймовірними хлопцями з «Азова» (я є лікарем патронатної служби «Азова»), які не ниють, що «втомилися від війни», а мотивовані боротися далі. Це психотерапевт, розмови з яким допомагають мені простіше ставитись до того факту, що люди довкола різні, і у них можуть бути причини на ті чи інші слова чи емоції. Вбачаючи на своєму прикладі ефективність психотерапії, я зараз намагаюся впровадити її в систему реабілітації військовослужбовців. А ще мені допомагає розуміння того, що війна не закінчиться завтра. Що це марафон, який ми, незважаючи на всі труднощі, маємо подолати.

Скільки вдів у нашому суспільстві через вісім років війни на Донбасі та два роки  повномасштабної? Не менше, ніж майоріє прапорів на могилах українських військових. Жінки стають на заміну своїм чоловікам у строю, в щоденних справах країни, що воює, — у батьківстві, утриманні родини, обороні. Але чи вдається їм впоратися з власною втратою?

«Так, ти це можеш, тільки борись!» — відповідає журналістка, політик і військова, вдова загиблого героя Тетяна Чорновол. Про власний шлях боротьби Тетяна розповіла Sestry.

Поза очі мене обговорювали: «Вона ж гроші по загибелі чоловіка отримала!”

Якби не війна, цього року Тетяна та Микола святкували б 21-у річницю сімейного життя.

У фейсбуці Тетяна Чорновол згадує: «У мене було масштабне весілля. У мене була чудова сукня… Вона була з прокату. Дорога. Але після того весілля я не знала, як її здати. А викупити грошей немає… Що робити? Сукня була пропалена, залита воском, вином. Нижні спідниці чорні від диких танців… Реально чорні… Найбільш щасливий, інтимний спогад з весілля, це як на другий день ми удвох з Миколою плече-до-плеча стоїмо на колінах перед ванною і перемо в ній сім спідниць моєї весільної сукні... Ми її таки відіпрали і здали. Заплатили невеликий штраф за пропалену верхню спідницю. Так приємно згадувати, як ми її прали....Тільки заради цієї миті варто було жити і одружуватися».

Чоловік Тетяни, боєць батальйону міліції спецпризначення «Азов» Микола Березовий загинув під Іловайськом 10 серпня 2014 року, на початку війни.

Тетяна залишилася сама з двома дітьми — 11-річною Іванною та трирічним Устимом. І зі своїм невимовним горем. «Я закривалась у ванній і плакала. Мені так не вистачало мого чоловіка і було так глибоко боляче, глибоко боляче кожен день. Ніч за ніччю друга половина нашого двоспального ліжка залишалася пустою. Аби стало трохи легше, я поклала на це місце нашу молодшу дитину».

Несподівано для себе Тетяна стикнулася з лицемірством оточуючих. Поза очі люди обговорювали її: «Та вона ж гроші по виплаті отримала!»

«До мене як до вдови чомусь було негативне ставлення. І від цього було ще важче»…

Тетяна намагалась розібратися, в чому причина такого негативу. Чому суспільство не лише не сприяє реабілітації, а навпаки, буквально виштовхує таких, як вона.

«Одна справа — розлучитися, інша — втратити чоловіка. Коли люди розлучаються, закінчуються їхні стосунки — це просто життєва проблема», — розмірковує Тетяна. — Коли ж коханий чоловік гине, тут вступають у дію якісь зовсім інші механізми. Чому так? Мабуть, це особливість людської природи. У Китаї, наприклад, традиційно до вдів ставляться погано і навіть цього не приховують. А в нас намагаються, що називається, добити самотню самку. І таким чином можуть серйозно зруйнувати її життя. Принаймні в моєму випадку. Я ж так і не змогла знайти собі пару»…

«Якби не діти, то, може, взагалі вкоротила б собі віку»

Колись Тетяна працювала журналісткою та викривала корупцію Януковича, а під час Революції Гідності стала однією з найяскравіших її постатей. Влітку 2014-го як військова в складі полку «Азов» вона бере участь у звільненні Маріуполя, а в жовтні 2014-го обирається в парламент за списком молодої на той час політичної сили «Народний фронт» і стає урядовою уповноваженою з питань антикорупційної політики та штатною радницею міністра внутрішніх справ. Та нові публічні ролі тільки множать негатив щодо неї, який несеться лавиною після втрати чоловіка. Обговорювати її почали не лише на кухнях, а й у мас-медіа.

«Коли я отримала виплати по загибелі чоловіка, одне з провідних українських інформаційних видань надрукувало новину, що антикорупціонерка Чорновол за рік збагатилася на мільйон, — згадує Тетяна. — І в новині навіть не було пояснення, що насправді я отримала виплати по загибелі. Як це міг сприйняти читач? Тільки так, ніби антикорупціонерка стала корупціонеркою. Для мене це був великий психологічний удар».

Тетяна тоді часто говорила про втрату чоловіка у своїх виступах та на телеетерах.

«Я згадувала чоловіка та його загибель, бо коли згадуєш, це ніби повертає якусь його часточку до життя». І якось на одному з телешоу відомий ведучий звинуватив Тетяну, що вона спекулює на пам'яті загиблого чоловіка. «Він став на всю країну розповідати, що я піарюсь на смерті свого чоловіка. Як вдові таке чути? Я кожного дня бачу очі своїх  дітей, які залишилися без батька. А він сидить в теплій студії, клює мене несправедливими словами, і паралельно люди дзвонять в прямий етер, аби його підтримати. Можете собі уявити?»

Попри успіхи в політичній кар’єрі Тетяна знаходилась у глибокій депресії. Щоб не з'їхати з глузду, працювала без відпочинку. «Я за п’ять років депутатства ні в відпустці, ні на вечірках, ні навіть в гостях не була»…

Вона займається підготовкою законодавчої бази для повернення в державний бюджет коштів, викрадених Януковичем та його поплічниками. 28 січня 2015 року Державна служба фінансового моніторингу заблокувала 1,42 млрд доларів на рахунках нерезидентських компаній, пов’язаних з Віктором Януковичем, близькими до нього посадовцями та пов’язаними з ними особами. Лишалося законно повернути кошти на рахунки держави. Та в країні, де навіть після перемоги Революції Гідності немало проросійських політиків залишилися в парламенті і мали потужний вплив на держструктури й медіа, реалізувати це було нелегко.

«Мені було дуже погано. Бракувало елементарної підтримки. Люди обливали мене брудом. По суті, за хороші речі, які я намагалася зробити для своєї країни. Але коли ти таке робиш, якісь багаті дяді втрачають свої багацтва. Якщо гроші надходять до держбюджету, значить, вони зникають у когось з кишень. Ось чому мене тоді так сильно «мочили». Мало кого в цій країні «мочили» так, як мене. І поруч вже не було чоловіка, який мене завжди підтримував. Це було не життя, а суцільне пекло. І якби не діти, я б, може, взагалі вкоротила собі віку».

«Чому вони сміються над моєю мамою?» — не могла зрозуміти моя донька

В 2016 році частину вкрадених колективним януковичем грошей вдається повернути — у держбюджет на 2017 рік потрапляють надходження від спеціальної конфіскації коштів корупціонерів на суму 10,5 мільярдів гривень. Частина цих коштів пішла тоді на оборону країни. А Тетяна, аби відволіктися від поганих думок, вирішила піти вчитися військовій справі:

«Закінчила курси офіцера запасу артилериста у 2018 році. Ще в 2014-му на фронті я чітко зрозуміла, що ця війна не закінчиться так просто. Велику війну й агресію Росії я чекала, була в ній впевнена — причому з підліткового віку».

У 2019-му Тетяні доводиться пережити черговий стрес — цього разу через свою політичну діяльність. Під час президентської передвиборчої кампанії  проти політичних опонентів на повну використовувалися брудні методи боротьби. Родина загиблого героя Березового виявилась до цього не готовою. В один із зимових днів під час  відпочинку з бабусею та дідусем у Буковелі дочка Тетяни побачила на одному з центральних телеканалів гумористичний скетч. Об’єктом жартів була Тетяна Чорновол.

«Крутиться 95-й квартал. І там показують мене. Якісь окремі кадри та невдалі фотографії. Всі навколо ржуть, ха-ха — психічно хворих вибирають у Верховну Раду. Моя донька бачить, як вони знущаються, починає плакати й питає мого тата: «Чому вони сміються над моєю мамою?». Це був жах!

Щоб не зірватися, Тетяна дістала мольберт і фарби і почала малювати. Вона ділилася картинами в фейсбуці. Найчастіше малювала себе — сильну, красиву й впевнену, в червоній сукні та з автоматом. «Це справді була реабілітація, адже я втікала в той всесвіт, який малювала. Усі мої картини життєствердні».

«На моєму особистому рахунку п’ять ворожих танків. І це замало»

В 2019 році до влади в країні прийшов Володимир Зеленський і політична партія «Слуга народу». Змінюється уряд, прокуратура, слідчі органи й підходи до сприйняття подій нещодавньої історії. Справи Майдану переглядаються у несподіваний спосіб — у квітні 2020 року Тетяні Чорновол повідомляють про підозру і розпочинають проти неї кримінальне провадження за начебто підпал офісу Партії регіонів. У медіа вона, як завжди, виглядає стійкою. «Мене і на Майдані вбивали, і в чотирнадцятому році я теж була на фронті, і кілька разів до в’язниці намагалися посадити. Я ветеран трьох революцій», — коментує Тетяна. І продовжує вивчати військову справу.

«Перед самим вторгненням я перекваліфікувалася на протитанкістку і була впевнена, що головна битва відбудеться під Києвом. Решта — аби відволікти увагу. Була абсолютно впевнена, що це буде велика танкова атака з боку Чорнобиля по правому берегу. І все, що можна було на той час зробити — встановити протитанкову зброю. Позаяк я була членом комітету нацбезпеки і оборони, то знала, що найкраща протитанкова зброя — вітчизняного виробництва. І буквально за два тижні до початку війни я закінчила курси протитанкістів на КПП «Луч». Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії, молодший  лейтенант Чорновол відвезла 12-річного сина до своїх батьків і пішла на фронт. І в перші ж кілька діб вже працювала з протитанковим ракетним комплексом «Стугна».

«Це така велика стокілограмова снайперська гвинтівка, яка стріляє по танках й іншій бронетехніці, патрони до якої важать тридцять кілограмів і яка стріляє на п’ять кілометрів. Ракета керується лазером. І я цю ракету веду до самого її попадання». Невдовзі після початку повномаштабного вторгнення Тетяна стала справжньою профі у своїй справі. «На моєму особистому рахунку п’ять танків. Це, звісно, замало. Але повірте, це дуже велика робота». Вона зізнається, що знайти себе в армії їй допомогла правильна оцінка своєї ролі.

«Жінці насправді важче реалізуватися в чоловічому колективі, але є свої фокуси, як це зробити. Немало молодих дівчат хочуть разом з хлопцями бігати в бронежилетах з автоматами, стріляти ворога впритул з десяти кроків. Але природа чоловіка — завжди  захищати жінку. І присутність жінки в близькому бою створює для чоловіків певний дискомфорт. Тому хочу сказати жінкам одне — дуже важливо спеціалізуватися. Коли у жінки є спеціальність, яка на цій ділянці фронту дуже дуже потрібна, вона на своєму місці».

Сьогодні Тетяна — старший лейтенант, командир протитанкового взводу. В її підпорядкуванні десятки чоловіків.

«Жінці, звичайно, важко командувати чоловіками, — ділиться Тетяна. — Чесно кажучи, я не розумію, чому природа зі мною так несправедливо поступила, зробивши мене жінкою (сміється. — Ред.), але я вже призвичаїлась. Хотіла б бути вправнішою. Відчуваю, що мені бракує знань, не встигаю всьому навчитися. Насправді, я середнячок. Звичайно, не найгірший протитанкіст, не найгірший командир протитанкового взводу, але і не найкращий. А в мене комплекс відмінниці. Хочу бути найкращою».

«Мій Микола для мене зараз більше живий, ніж навіть п'ять років тому»

Кримінальне провадження проти Тетяни Чорновол призупинили на час війни, а зосередженість на меті вибити ворога з України допомогла їй знайти сенс після смерті чоловіка.

«Я гладіатор — живу одним днем. Слава Богу, що війна почалася в такий час, що діти вже великі, я можу менше про них хвилюватись. Жити одним днем легко. Життя грає зовсім іншими фарбами. Не так дістають проблеми, не так тисне тягар відповідальності за завтрашній день, просто радієш дню сьогоднішньому. Життя грає абсолютно новими фарбами. Зрозуміла, що народжена для цього! Я все своє життя готувалася. Це моя робота, те, що мені в кайф і що в мене найкраще виходить.

Люблю ходити в розвідку, ховатися, облаштовувати позиції та побут в складних умовах, перевіряти свою витривалість, люблю відчуття бою. І Стугна дає це відчуття

Адже ти знаходишся дуже близько від ворога. Бачиш, куди ти стріляєш і результат своєї роботи».

Сьогодні Тетяна вчиться літати на винищувачі F16. Мріє про те, щоб пройти маршем Перемоги Хрещатиком та звільнити Крим.

Але найпотаємніші мрії ділить з чоловіком Миколою — уві сні.

«Я себе ловлю на тому, що перестала його сприймати як мертвого. Він для мене зараз більше живий, ніж, наприклад, п’ять років тому. Він мені сниться. З особливою любов’ю розглядаю його фото. Я звертаються до нього вголос, а буває й так, що до когось з побратимів звертаюся, як до нього. Відбувається якийсь збій. Я називаю його ім’я і потім думаю — «Боже!...»

«Під час обстрілу стався приліт у наш новий будинок. Більше його немає»

Ірину Литвин-Комаровську український глядач пам'ятає як ведучу спортивних новин на Новому каналі та телеканалі ТРК Ера. Останні кілька років перед повномасштабною війною вона також викладала на курсах акторську та сценарну майстерність. У 2018 році Ірина з чоловіком та донькою в’їхали до нового будинку, який збудували самі. В Ірпені під Києвом. Там її сім'ю й заскочила війна. Евакуюватись вдалося в останній момент перед окупацією росіян.

— У лісі неподалік було чути автоматні черги, — згадує Ірина. — Перші п'ять днів війни ми просиділи в підвалі у сусідів, бо в нашому будинку не було жодного укриття. 2-го березня зуміли виїхати автівкою до Києва. А вже за кілька днів до нас у котеджне містечко зайшли кадировці. Там залишалося четверо сусідів, двоє з них незабаром загинули. Під час мінометного обстрілу стався прямий приліт у наш новий будинок — він повністю згорів.

Ми з донькою в цей час вже були далеко. Вирвавшись до Києва машиною, далі вирішили їхати потягом. Сіли до першого, що побачили на вокзалі — і так опинилися у Рахові Закарпатської області. Спочатку приїхали до села на самому кордоні з Румунією. Потім за порадою місцевих мешканців, які не справлялися з потоком біженців, пішки перейшли кордон. У Румунії зустріли священика, який розмістив нас у місцевій баптистській церкві. Нам у церковній залі постелили на підлозі матраци. Я була розгублена. Уявлення не мала, що робити й куди їхати далі.

І тут неочікувано зателефонувала подруга. Ще під час чемпіонату Євро-2012 у Києві вона познайомилася зі шведами й з того часу дружила з одним з них, Фредеріком. Я навіть якось на її прохання підвозила його в аеропорт. І тут виявилося, що родина друга Фредеріка – фермери, які мають власний будинок. І вони хочуть допомогти біженцям з України та шукають жінок з дітьми, яким готові надати прихисток. Незабаром мені написав сам Фредерік — розповів деталі та повідомив, що вони з друзями вже навіть зібрали гроші нам на авіаквитки. Так, не маючи часу оговтатись та все обміркувати, ми сіли на літак й опинилися в Швеції.

«Головний принцип життя шведів — no stress»

Невелике шведське містечко Вестерос, де була та сама ферма, розташоване за сто кілометрів від Стокгольма. Люди, які нас прийняли, мають великий будинок XVIII століття, в якому живе вже восьме покоління цієї родини. Спочатку ми спілкувалися з ними жестами — від стресу я забула навіть той мінімум англійських слів, які знала раніше. Щодо шведської, то ця мова була мені незнайомою та геть незрозумілою.

Нам одразу сказали, що ми можемо залишатися на фермі стільки, скільки хочемо. Вийшло, що ми прожили там цілий рік. Навесні 2022 року до Швеції приїхало багато українських біженців, їх розселяли по всій країні. Спочатку селили до гуртожитків, а потім підшукували соціальне житло. Зараз у Вестеросі близько 300 українських сімей, і більшість з них живе в соціальних квартирах, причому, наскільки мені відомо, біженці не платять ані за оренду, ані за комуналку. Ми з донькою також могли піти цим шляхом, але в такому випадку до видачі соціального житла нас могли б ще не раз переселяти по всій Швеції. Я подумала, що якщо є можливість, краще залишатися в тому місці, куди приїхали.

Ми оформили статус тимчасового захисту й стали отримувати виплати: шість євро на дорослого та п’ять євро на дитину на день. Таким чином ми з донькою на двох отримували трохи більше 300 євро на місяць. Для такої дорогої країни, як Швеція, це зовсім небагато. Проте на ці гроші можна прожити, бо українці мають багато пільг. Це безкоштовне житло, безкоштовний проїзд у межах комуни, допомога з продуктами та речами. Наприклад, тут є секонд-хенди, які відкрили спеціально для українців — і там можна безкоштовно взяти як пристойний одяг, так і меблі Ikea.

Мені здається, що Швеція — одна із найбільш соціально орієнтованих країн у світі. Тут все продумано, аби людям було максимально комфортно. Навіть не знаючи жодного шведського слова, ти не загубишся ні на вокзалі, ні в аеропорту, ні просто на вулиці — за такої кількості всіляких стрілочок та інструкцій це неможливо. Та сама історія з організацією роботи громадського транспорту, місцевих органів влади. За понад півтора року у Швеції я жодного разу ніде не бачила черги. Як кажуть самі шведи, їхній головний принцип по життю — «no stress» («без стресу»). Куди б ти не прийшов, ти не мусиш відчувати стрес.

Проте, за словами Ірини, без знання шведської мови жити в країні складно. Адже майже неможливо знайти хорошу роботу.

— Якщо знаєш англійську, жити у Швеції буде легше, адже більшість шведів вільно нею володіють, — каже Ірина. — Але з працевлаштуванням не допоможе навіть ідеальна англійська — потрібна шведська. Щодо вивчення шведської, то тут через велику кількість іммігрантів відкрили спеціальні курси, які з нуля готують людей до рівня, достатнього для виходу на ринок праці. На цих курсах по 5-6 годин шведської щодня. Але для українців вони стали доступними не так давно. Навесні й влітку минулого року шведи були впевнені, що війна не триватиме довго, тому завдання інтегрувати українців у суспільство шведська влада не мала. І лише за пів року, коли стало зрозуміло, що війна надовго, нам відкрилася можливість відвідувати такі курси. Але я на той момент уже працювала — тому зі шведською у мене поки що не склалося.

«Посіпака» на шведському цвинтарі

Першими варіантами заробити, які знайшла Ірина, стали фасування сіна та прополка.

— Влітку я підробляла в полях: виривала бур’ян, робила по 25 тисяч кроків на день, — каже Ірина. — З появою перших зароблених грошей зрозуміла, що не хочу сидіти на виплатах і щоразу думати, який продукт можу дозволити собі купити, а який ні. Потім з'явився варіант із фабрикою. Я фасувала сіно для коней у восьмикілограмові пакети. А далі вантажила ці пакети у кілька рядів. З моїми метр шістдесят доводилося піднімати їх вище голови, і це було дуже складно. Я довго не могла зрозуміти, чому двометрові «вікінги», які працювали зі мною на зміні, навіть не подумали мені допомогти. Коли за кілька тижнів вони зрештою обережно поцікавилися, чи не буду я проти, якщо верхні ряди складатимуть вони, я спитала прямо: «Чому не запропонували цього раніше?» І виявилося, що вони боялися мене образити. Швеція — феміністична країна, в якій пропозицію допомоги жінка може розцінити як образу — мовляв, чоловіки підкреслюють, що вони сильніші, ніж вона.

П'ять місяців роботи на фабриці далися мені тяжко. Я дуже втомлювалася. Від того, що постійно дихала сіном, з'явився хронічний алергічний кашель. А потім Марі — шведка, в сім'ї якої ми жили – знайшла для мене роботу в церкві. Я уявляла собі традиційну церкву, і була здивована, побачивши офісне приміщення. Виявилося, що це і є церква, а мені взагалі пропонують роботу на кладовищі поруч. На запитання, чи потрібно буде піднімати щось важке, директор цвинтаря запевнила, що максимум — відро землі. Не сказала тільки, що таких відер я підніматиму по 250 штук на день.

Обов'язковою умовою для прийняття мене на роботу була наявність водійських прав та водійського стажу. Територія цвинтаря велика, співробітники об'їжджають її на електрокарах. Ще була серйозна перевірка на алкоголь та наркотики. Це аналізи крові та сечі, які показували навіть стан моєї печінки. Майбутніх співробітників перевіряють так ретельно, тому що вони мають працювати з газонокосарками, тримерами та іншими електроприладами, де потрібно бути максимально уважним.

Що я тільки на цій роботі не робила… Копала могили, міняла в могилах землю, висаджувала клумби, косила траву. Літо 2022 року для Швеції було аномальним: спочатку через рекордну спеку, а потім — через дощі, які не припинялися з липня до жовтня.

Я по вісім годин на день працювала під зливою. На роботу брала по три комплекти спідньої білизни  — не рятували жодні дощовики, я промокала до нитки. Руки «задихалися» у гумових рукавичках, гель-лак злазив без жодного ацетону

До важкої фізичної праці додавався моральний дискомфорт — коли, наприклад, копаєш могилу для нової урни і натикаєшся лопатою на попередню урну… Отримувала я за свою роботу близько двох тисяч євро на місяць.

На похороні ми зазвичай присутніми не були — завданням «посіпак» (так я називала нас з колегами через жовту форму) було вирити могилу до того, як розпочнеться церемонія. Але, звичайно, я ці церемонії бачила не раз, і мене кожного разу дивувало, як спокійно шведи сприймають смерть. Можливо, це пов'язано з тим, що люди у Швеції здебільшого живуть довго та помирають після 90-а років. Родичі померлого замість сліз та голосіння говорять про те, яке щасливе життя прожила ця людина. Та й сам цвинтар тут є не стільки місцем скорботи, скільки місцем пам'яті. Тут люди вигулюють собак, катаються на гойдалках та велосипедах.

«Чоловік запевняв мене, що без нього я — ніхто»

Ірина зізнається: втомлювалася так сильно, що не раз хотіла кинути роботу. Але не робила цього з важливої причини.

— Це навіть не гроші, — зізнається Ірина. — Це моя особиста історія. Коли я жила в Ірпені, з боку здавалося, що в мене все ідеально: чоловік, дитина, гарний будинок. Насправді ж я чудово знаю, що таке аб'юз, бо була у таких відносинах протягом 15-и років. Чоловік запевняв мене, що без нього я — ніхто. Я була фінансово від нього залежна, і що тільки він не робив, аби я не працювала. Всі мої заняття — і телебачення, і викладання — називав «дурощами».

Говорив: «Краще б ти замість цих дурниць зварила мені борщ»

Незадовго до війни я, не витримуючи постійного психологічного пресингу, пішла у терапію. Пропрацювала з психологом багато моментів, але, як і раніше, не розуміла, як і куди піти від чоловіка. Просто забрати дитину і зняти квартиру навряд чи було хорошим варіантом — в Києві він би знайшов спосіб зіпсувати мені життя. Символічно, що мій курс терапії закінчився 23 лютого 2022 року. За кілька днів до цього я казала своєму коучу, що, як і раніше, не бачу виходу. І запитала її: «Ти хочеш сказати, що 23 лютого я закінчу курс, а 24-го вранці моє життя раптом різко зміниться?» Зараз у мене мурахи по шкірі від цих слів. Згадуючи, як ми з донькою сідали в потяг на Рахів, я розумію, що бігла не лише від війни, а й від свого чоловіка…

Ми вже розлучилися. Як я й передбачала, мирно закінчити стосунки не вийшло — були суди, адвокати, серйозний конфлікт. Але я це зробила. Працюючи під зливою на цвинтарі, часто згадувала його слова: «Що ти без мене можеш? Ти ж нічого не вмієш. Ти не виживеш!» І я знову і знову доводила собі, що можу. Можу заробити грошей, можу жити без нього. Робота на цвинтарі допомогла мені закрити цей гештальт.

«Побачення зі шведкою – це коли ти сидиш у ресторані і думаєш лише про те, як ви платитимете»

Зараз у житті Ірини — нові стосунки. Її обранцем став Фредерік.

— Той самий Фредерік, котрий з першого дня у Швеції в усьому нам допомагав. Який, побачивши мене в аеропорту в Мальмо, одразу згадав, як я колись підвозила його до аеропорту в Києві, — розповідає Ірина. — Наші стосунки розвивалися поступово. Спершу це була дружба. Попри мою жахливу англійську, ми з ним одне одного розуміли. Фредерік показав мені, що стосунки можуть бути не тільки такими, як у мене були раніше. І партнери можуть бути не лише коханцями, а й друзями, які розуміють і поважають одне одного.

Шведські чоловіки сильно відрізняються від більшості українських. Я це бачу навіть на прикладі інших сімейних пар. Звичайно, люди скрізь різні, але тут рідко можна зустріти закомплексованого чоловіка, якому хочеться самоствердитись за рахунок жінки. Це пов’язано з менталітетом, з тим самим «no stress», в атмосфері якого виховують дітей. Тут навіть у школах до всього ставляться дуже просто. Не виходить якийсь предмет? Гаразд, вчи інший. Ніхто не буде змушувати, принижувати, залякувати. Головне — твоє ментальне здоров'я. У більшості шведів у пріоритеті сім'я, а не кар'єра чи багатство. Тут не прийнято прагнути шаленого успіху в кар’єрі або цілодобово працювати. У цьому суть відомої шведської філософії «Лагом» — брати від життя не все, а рівно стільки, скільки потрібно. Тут дуже мало бідних і так само мало дійсно багатих. Переважає здоровий середній клас. У сім'ї зазвичай працюють обидва партнери. Вони також по черзі йдуть у декрет. Якщо народилася дитина, а її батько не бере хоча б кілька місяців декретної відпустки, його на роботі просто не зрозуміють.

Є, звичайно, у сучасному шведському суспільстві й деякі крайнощі. Наприклад, Фредерік розповідав, що побачення зі шведкою – це коли ти сидиш у ресторані і думаєш лише про те, як ви платитимете. І питання зовсім не в грошах. Чоловік ламає голову, як не образити жінку своїм питанням. Якщо просто заплатиш сам, побачення, скоріш за все, стане останнім. Якщо запропонуєш заплатити навпіл, жінка може почати наполягати, що вона може заплатити за двох. І чоловік розуміє, що щоб він не сказав, незручна ситуація неминуча.

Щодо наших з Фредеріком стосунків, то за квартиру, яку ми орендуємо, платимо разом. Оскільки моя зарплата втричі менша за його, я поки що плачу тільки частину. Але ми одразу обговорили, що коли я почну заробляти більше, платитиму відповідно теж більше. Можливо, для нас це звучить дещо дивно, але тут такий підхід свідчить про рівноправність та фінансову незалежність обох партнерів.

У документах ми з Фредеріком записані як самбо — це означає, що ми є цивільними партнерами. У Швеції мало хто зараз вступає в класичний шлюб, пари здебільшого воліють жити як самбо протягом усього життя.

Нещодавно робочий контракт Ірини на кладовищі закінчився. І продовжувати його вона не стала.

— Я дала собі місяць відпочинку — хотіла насолодитися можливістю не прокидатися по будильнику о 5.20 ранку, — пояснює Ірина. — Але шукаю роботу в іншій сфері. Розумію, що з моїм рівнем шведської поки не можу претендувати на роботу, яка вимагає спілкування з людьми. Тому, думаю, це буде клінінг. Паралельно буду вести блог у Facebook. Хочу ділитися своєю історією та підтримувати жінок, які опинились у схожій ситуації. Ми всі зараз потребуємо підтримки.

25-річну вчительку математики Вікторію Андрушу росіяни викрали з дому її батьків на Чернігівщині у березні 2022 року за те, що вона передавала українським воїнам інформацію про техніку ворога. Звинувативши у шпигунстві, погрожуючи десятирічним ув'язненням і навіть вбивством, окупанти пів року утримували Вікторію в російських СІЗО та колоніях. Це були пів року тортур, принизливих допитів, постійного морального пресингу. Вікторія зізнається: розмови росіян, які їй часто доводилося чути, створювали враження, що вона перебуває в божевільні. Про те, як їй вдалося пережити полон, Вікторія Андруша розповіла Sestry.

«Побачивши в моєму телефоні фотографії російської військової техніки, окупанти сказали: «Це вона. Пакуємо її»

24 лютого 2022 року після перших вибухів Вікторія Андруша вирушила з рідних Броварів до своїх батьків в село в Чернігівській області. На той момент їй здавалося, що у селі буде безпечніше, ніж у багатоповерхівці під Києвом.

— Так думала не тільки я — у перші дні війни багато хто тікав до сіл і в результаті опинився в окупації, — розповідає Вікторія. — Вже 27 лютого наше село Старий Биків зайняли росіяни. Зайшовши до села, вони одразу ж розстріляли шістьох мирних мешканців. Четверо із загиблих були місцевими, а двоє, як і я, приїхали до рідних. Російські солдати грабували будинки та магазини, люди боялися виходити на вулицю. Максимум могли вийти надвір, щоб поділитися із сусідами запасами продуктів.

Приблизно за тиждень з моменту окупації росіяни почали глушити мобільний зв'язок. Але до цього ми мали інтернет, і, відповідно, була можливість контактувати з людьми на підконтрольній Україні території. Зокрема, з нашими військовими. Я не приховую, що робила це — передавала ЗСУ дані про переміщення ворожої техніки. Розуміла, що це може бути небезпечно, але хотіла хоч якось допомогти нашій армії. Коли у будинку почалися перебої зі зв'язком, знаходила у дворі місця, де ще ловив інтернет. Телефон був моїм єдиним вікном у зовнішній світ.

Наприкінці березня серед односельчан пішли чутки, що росіяни планують «зачистку». Друзі із сусіднього села попередили Вікторію, що окупанти заходять до будинків та забирають людей. Не минуло й кількох днів, як те саме почалося в Старому Бикові.

— Наш будинок був першим на вулиці, куди 25 березня увірвалися росіяни, — каже Вікторія. — Нас із батьками розвели по різних кімнатах. Окупанти говорили, що шукають зброю. Оглянувши все довкола та не побачивши й натяку на зброю, пішли. А за кілька хвилин зайшла вже інша група солдатів. Вони перевертали все догори дригом. Пізніше я зрозуміла, що вони зайшли до нашої хати не просто так — вони шукали мене. Знайшли мій телефон і, побачивши там фотографії своєї військової техніки, сказали: «Це вона. Пакуємо її». Окупанти сказали «Вдягайся тепліше, там буде холодно», вивели мене з дому і, посадивши в машину, відвезли до якогось льоху. У той момент мені було страшно не стільки за себе, скільки за батьків, адже я не знала, що відбувалося після того, як мене забрали. Росіяни могли зробити з ними все що завгодно. Це невідання зводило мене з розуму.

Ніч я просиділа в льосі, після чого мене повезли до наметового містечка, де окупанти зробили щось на кшталт табору для полонених. Дорогою росіяни говорили, що «все про мене знають», що я «ідейна» і в мене «промиті мізки». Я також не мовчала. Запитувала, як вони можуть «все про мене знати», якщо я в цьому селі навіть не живу. На їхні слова про те, що «скрізь нацисти та бандерівці», питала, де саме вони їх бачили. Росіяни не могли сказати нічого конкретного й у відповідь видавали інші штампи російської пропаганди — що у нас тут «скрізь біолабораторії» та інші нісенітниці. Вони не могли повірити, що я — проста вчителька. Не розуміли, навіщо в такому випадку я допомагала ЗСУ. Вигадували версії, що мене ще 2014 року завербувала СБУ й з того часу я — розвідниця чи агент під прикриттям. Запитували, чи маю я «доступ до секретки». Пізніше я дізналася, що вони ще раз приходили до будинку моїх батьків і влаштовували повторні обшуки, намагаючись знайти підтвердження своїм абсурдним теоріям. На щастя, батьки фізично не постраждали.

«Били кийками, бо не хотіли торкатись бандерівців руками»

Після кількох тижнів у наметовому містечку окупанти забрали Вікторію до Росії. Там почалися тортури — моральні та фізичні.

— Вперше росіяни вдарили мене в машині дорогою до Курського СІЗО, — каже Вікторія. — Потім було СІЗО, де все залежало від твого, як казали росіяни, статусу. Мій був не з найкращих, адже я «навідниця» і «коригувальниця вогню». Ставлення було відповідним. Постійні погрози — від «Сидітимеш десять років» до «Ми спалимо тебе живцем». Побиття, тортури електрошоком. Найчастіше вони били кийками — казали, що «не хочуть торкатися бандерівців руками».

Але бувало, що не стримувались і пускали в хід і руки, і ноги... Росіянам подобалося використовувати електрошокер і спостерігати, як полонені реагують. Якось після таких тортур мене повели на санітарну обробку. Там були полонені чоловіки, яким голили голови. Мені вказали на відро з їхнім волоссям і сказали, що зараз там буде й моє. В той момент я відчула, що втрачаю свідомість. Прошепотіла, що зараз упаду. Росіяни не повірили, повідомивши мені, що я «хороша актриса». А далі я впала на холодну підлогу...

Волосся мені дивом залишили, але погрожували поголити ще не раз. Найчастіше ця погроза звучала тоді, коли росіянам не подобалися відповіді на їхні абсурдні запитання. Вони могли, наприклад, спитати, скільки заповідей Божих. Коли я відповідала, що десять, перепитували: «А чи не дванадцять?» У СІЗО нам регулярно давали «завдання» — співати російські патріотичні пісні, цілувати георгіївські стрічки. Нам зачитувалися фрази з пропагандистських методичок про те, що ми «пропагуємо нацизм», що «Україною править Захід» і що наш президент — «американська маріонетка». Окрім щоденного читання нотацій із серії «діди воювали», росіяни вимагали, щоб ми вивчали вірші про війну.

Перший вірш називався «Вибачте, дорогі росіяни». Окупанти потім перевіряли, чи вивчили ми його, наказували «придумати під нього душевну мелодію». В ці моменти мені здавалося, що я не в СІЗО, а в божевільні.

Ми з дівчатками (спочатку нас у камері було троє, потім двоє) виконували ці ідіотські завдання лише тому, що розуміли: ми маємо дожити до обміну. Росіяни ж, схоже, вважали своєю місією нас «перевиховати». Казали, що «виведуть нас на вірний шлях». У мене навіть якось запитали, чи не хочу я залишитися в Росії та отримати громадянство. Я сказала, що хочу повернутись додому. «А якщо там вже буде не Україна?» — знущались вони. Я відповіла, що в такому випадку вчителькою не працюватиму, бо не знаю і не хочу знати російську мову. Звичайно, їм така відповідь дуже не сподобалася.

Розмови із серії «України скоро не буде» звучали постійно. Користуючись тим, що ми не мали доступу до інформації, росіяни намагалися переконати, що про нас, полонених, «вже всі забули». Ми з дівчатами розуміли, що наше головне завдання — не давати подібним думкам закрастись у голову.

Хоч би що росіяни говорили, треба розуміти, що це брехня і не реагувати. Це був один з наших способів не збожеволіти.

Другий спосіб, який ми практикували, аби зберегти розум та сили, ми називали «технікою витіснення». Це коли погані думки замінюєш розмовами про що завгодно — сім'ю, роботу, домашніх тварин, улюблені фільми та книги. Сидячи в камері, ми розмовляли годинами. До речі, ми називали нашу камеру моргом, бо на її стіні був вибитий напис «МОРГ». Потім, правда, нас перевели до карцеру... Але й це нас не зламало. Ми дозволяли собі плакати і від душі сміятися. Давати волю емоціям, нічого не тримати в собі. Це трохи допомагало.

Ще ми зрозуміли, що краще не думати про обмін. Перші кілька місяців я жила в очікуванні. У травні росіяни заявили, що розслідування справи стосовно мене закінчене і мені винесли щось на кшталт попереднього вироку про те, що якщо, повернувшись до України, я ще раз зроблю щось подібне, то вони мене знайдуть і судитимуть за усією суворістю російських законів. Після цього було сказано, що під час найближчого обміну мене відправлять додому. Я повірила і рахувала дні до цього обміну. А його не було й не було. В середині липня ми з дівчатами все зрозуміли й вирішили, що так далі не можна. Не варто тішити себе ілюзіями. Потрібно просто жити та сподіватися, що колись це врешті-решт станеться. Але не зараз. Коли пізніше нас перевели до жіночої колонії, я побачила там полонених, які тільки й говорили, що про обмін та Женевські конвенції. Подивившись на їхній виснажений стан, я пересвідчилась, що ми з дівчатами все робили правильно.

«Після полону стала боятися раптових дотиків»

Довгоочікуваний обмін стався у вересні 2022 року. Вікторію разом з іншими полоненими росіяни повезли до Брянської області.

— Хоча вони казали, що «везуть нас до Сибіру відбудовувати міста», я відчувала, що недалеко — кордон, — зізнається Вікторія. — Найбільшим щастям було почути українською «Раді вітати вас удома, в Україні». І голос мами, якій я одразу ж зателефонувала... Мені ще довго не вірилося, що весь цей жах скінчився. Озираючись назад, я розумію, що вижити і не збожеволіти мені допомогло правильне психологічне налаштування. Це допомогло не впасти в депресію і після обміну. Знаю випадки, коли люди, опинившись на волі, довго не можуть прийти до тями, їх переслідують страхи та нічні жахи. Я, на щастя, змогла перегорнути цю сторінку.

Це не означає, що я не згадую, що пережила. Це означає, що я навчилася концентруватись не на минулому, а на майбутньому. Іноді в голові трапляються флешбеки. Це як Facebook пропонує згадати, що ми робили в цей день рік тому. У мене фотографій із того періоду немає, але кадри спливають у голові. Іноді пробирає до тремтіння. У такі моменти головне вчасно сказати собі, що це минуле, яке скінчилося. Сказати й відчути, що зараз я в безпеці.

Після звільнення мені знадобилися лікування та фізична реабілітація. Вони пов'язані з травмами, які я отримала під час перебування в полоні. Зараз реабілітацію вже закінчено. Деякі наслідки залишились, але я навчилася з ними жити.

Я дуже хотіла повернутись до викладання в школі. Коли лікар дозволив вийти на роботу, це було великою радістю. Дуже вдячна колегам, які мене підтримали. Ніхто з них не ставив запитань із серії: «Ну, як воно там було в полоні?». Усі намагалися оточити мене турботою та розумінням. Окремою радістю була зустріч з дітьми. Спочатку було складно включитись у напружений робочий графік з походами в укриття під час повітряних тривог. Як вчитель я в таких випадках маю реагувати протягом секунди. Але й до цього я звикла.

Діти часто підходять просто поговорити чи обійнятись — я це дуже ціную. Із задоволенням обіймаюся з людьми, яких люблю, але після полону з'явилася нова реакція, якої поки що не можу позбутися: якщо хтось торкається мене, коли я цього не очікую, мені стає дуже некомфортно. Боюся таких раптових дотиків. Моє оточення вже про це знає та ставиться з розумінням. Сподіваюся, колись я зможу пропрацювати й цей момент.

Я досі спілкуюсь з дівчиною, з якою ми сиділи в одній камері. Ми стали подругами в неволі й підтримуємо одна одну після полону. Буває, обговорюємо те, що там з нами відбувалося, і в цьому випадку нас ці розмови не травмують. Швидше навпаки, допомагають знайти точки, на які можна спертися, аби йти далі. І радіти вже хоча б тому, що ми живі.

Ставити офіційний діагноз польські психіатри відмовлялися через мовний бар’єр

Після того як Юлія Лелеко з двома дітьми приїхала до Варшави, стан її трирічного сина з розладом аутичного спектра сильно погіршився.

– Це був якийсь щоденний квест – дожити до вечора, – згадує Юля. – Протягом двох місяців Марко не вставав з ліжка та відмовлявся контактувати із зовнішнім світом. Ми зі старшим сином виявилися повністю залежними від настрою малого. І найстрашнішим було навіть не те, що він міг будь-де влаштувати скандал. Лякало, що син дедалі більше занурювався в себе, і з кожним днем шанси на те, що він навчиться нормально взаємодіяти з суспільством, танули на очах.

Будь-яка спроба поставити дитину на підлогу закінчувалася моторошною істерикою, разом з тим треба було ходити в магазини, забирати старшого зі школи і займатися побутом, який у новій країні був геть не налаштований. 

Маркові були вкрай потрібна поведінкова терапія та спеціалізований дитячий садок, але потрапити до такого садка можна було тільки з підтвердженим польськими лікарями діагнозом. Юлії довелося шукати можливості ефективної реабілітації для свого малюка з особливими потребами. Однак ставити офіційний діагноз польські психіатри відмовлялися через мовний бар’єр.

За словами Юлії Лелеко, в Україні діагноз аутизм офіційно не ставиться дитині до трьох років. Разом з тим відомо: що раніше почати займатися, то кращих результатів у корекції можна досягти. У Польщі можливості для інклюзії значно ширші, але для цього необхідно оформити спеціальні документи. Процедура оформлення тривала для Юлі та її сина пів року.

– Основна проблема була в тому як знайти психіатра і отримати висновок, – згадує Юлія. – До державного спеціаліста у Варшаві швидко не потрапиш – візити розписані на місяці вперед. А приватні психіатри, як правило, відмовляли іноземцям і пропонували лише оглянути дитину та написати рекомендації, ставити ж офіційний діагноз не наважувалися. Пояснюючи це тим, що з дитиною неможливо глибоко поспілкуватися через мовні бар’єри. Також у Варшаві є мережа клінік, в яких пропонують тестування ADOS (шкала спостереження для діагностики аутизму) і видають усі необхідні документи для оформлення інвалідності, але коштує це 2500 злотих. Сума величезна. Отож, я продовжувала пошуки, аж доки нарешті не знайшла польського психіатра, який поставив діагноз за один візит і взяв за консультацію 200 злотих.

Сьогодні Марко ходить до терапевтичного дитячого садка, займається з логопедом та спеціалістом сенсорної інтеграції, відвідує безліч занять. Дитина показує величезний прогрес, більше не боїться контактувати зі світом, і хоча попереду ще багато праці, в Юлі з’явився час, робота і надія на те, що її син «впишеться» в соціум.

Особливу дитину можна віддати навіть до приватного садочка – заклади отримують дотації

– Перше, що треба зробити після переїзду до Польщі з особливою дитиною – прийти до poradnia psychologiczno-pedagogiczna (психолого-педагогічного консультаційного центру) вашого району, – пояснює педагог-дефектолог Дар’я Харкова. – Адресу установи можна знайти в Google. У таких установах дедалі частіше працюють україномовні перекладачі, які допомагають поспілкуватися зі спеціалістами. Самих українських документів для підтвердження діагнозу в Польщі замало. У порадні можуть попросити пройти додаткові обстеження і принести присяжний (тобто завірений офіційно) переклад українських документів. А якщо діагноз ще ніколи не ставили, вам детально розкажуть як це зробити з нуля. У будь-якому разі доведеться полювати на висновок польського психіатра. Мета відвідування порадні – отримати orzeczenie o potrzebie kształcenia specjalnego (акт про необхідність спецнавчання), з яким можна влаштувати дитину в садок чи школу, а також отримувати необхідні додаткові заняття.

До речі, в Польщі дорослі не обговорюють проблеми дитини в її присутності. Вважається, що це може ії образити, тому перша зустріч у порадні найчастіше відбувається лише з батьками. Вони приходять з документами, розповідають про проблему, і тільки після цього фахівці працюють з малечею.

Сама Дарина переїхала до Варшави вісім років тому, пройшла тут додаткове навчання і тепер займається з дітьми, які мають особливості розвитку різного ступеня важкості. За словами дефектолога, зараз Польща має вражаючі можливості для реабілітації дітей з аутизмом. Але оформлення діагнозу за всіма правилами – процес для терплячих.

– Найпростіший і безкоштовний спосіб – записатися до психіатра по медичній страховці NFZ, але в цьому випадку чекати на консультацію можна і пів року ( у маленьких містечках трапляються виняткові випадки, коли черг немає). Саме тому більшість мам обирає варіант записатися до приватної клініки. Врахуйте, що психіатр скоріше за все не поставить діагноз “аутизм” за один візит. Уточнюйте заздалегідь, скільки часу знадобиться для встановлення діагнозу, аби це не влетіло вам у копійку, – радить Дар’я.

Психіатр видає дві довідки: для порадні та для оформлення інвалідності. Другий документ дійсний лише місяць. У Варшаві інвалідність оформлюється на вулиці Generala Andersa, 5 у міському відділі до справ інвалідів (Miejski Zespół ds. Orzekania o Niepełnosprawności), такі відділи існують у кожному місті, гміні. Механізм оформлення дуже подібний всюди, в деяких відділах додатково попросять завірені переклади документів, додаткові обстедення, в деяких – ні. Приносите набір документів, працівник закладу заповнює папери. Далі чекаєте, коли вас викличуть на комісію. Адже саме від рішення комісії залежить, чи призначать виплати на дитину (комісія визначає рівень самостійності особи з інвалідністю і від цього залежить, чи опікун отримуватиме виплати), чи можна буде оформити низку інших пільг. Виплата на дитини з інвалідністю в Польщі становить дві тисячі злотих на місяць. Її може оформити один із батьків за умови, що він не працює і не має інших джерел доходу. 

Після отримання висновку психолого-психіатричного консультаційного центру (навіть не чекаючи оформлення інвалідності в Польщі) можна записувати малечу до спеціального садочка чи школи. Список спецзакладів освіти видають також у порадні. Але, звичайно, є можливість підшукати щось самій. Завдяки тому, що садок отримує субвенцію (грошова допомога з держбюджету) на дітей з інвалідністю, навіть приватні інклюзивні садочки Польщі можуть коштувати в межах 500-800 злотих на місяць.

Оформлення діагнозу за правилами допомагає економити щомісяця до тисячі злотих

І навіть якщо родина не має коштів на терапію дитини, в Польщі існують безкоштовні програми й інклюзивні дитсадки.

– Я була приємно вражена, коли моя донька пішла до безкоштовного садка, а різні приватні центри запропонували нам до десяти занять на місяць безкоштовно. Таке можливо завдяки дотаціям від ЄС, – радіє Тетяна Леуш, мати семирічної Вероніки із синдромом Дауна.

Вартість приватних занять з логопедом, спеціалістом сенсорної інтеграції або поведінкової терапії – від 80 до 170 злотих на годину. Заняття можна відвідувати навіть без офіційного діагнозу. Разом з тим саме документи, оформлені за процедурою, допомагають значно знизити витрати на терапію, адже дитині з особливими потребами рекомендують щонайменше три заняття на тиждень.

***

В Польщі існує досить багато громадських організацій та ініціатив, які допомагають батькам дітей з аутизмом. Як знайти підтримку, якщо виховуєте дитину з аутизмом дивіться тут.

Варто занотувати і телефони медичної допомоги при аутизмі, особливо під час кризових ситуацій, як наприклад, переїзд до іншої країни, тож дивіться корисні контакти тут.

Тетяна Яловчак — перша й єдина українська альпіністка-рекордсменка, яка піднялась на сім найвищих вершин світу, після чого стала один за одним підкорювати найвищі вулкани. На днях вона розгорнула український прапор на Гілуве (4300 м) в Папуа Новій Гвінеї.

Уродженка Селидового Донецької області в 2014 році втратила рідну домівку. Коли почалася повномасштабна війна, Тетяна залишилась в Україні волонтерити, пройшла навчання на бойового медика. У серпні 2023 року Яловчак була у Чернігівському драмтеатрі на виставці дронів, коли росіяни кинули на цей театр свою ракету. Вона написала книгу «Підкори свій Еверест» про те, як перетворити поразку на перемогу. Sestry поговорили з Тетяною про експедиції, екстремальні моменти її життя, мотивацію та способи подолати страх.

«Якби не поразка на Евересті, я б не підкорила інші вершини й вулкани»

— В дитинстві мене лякала бурхлива вода, я дуже боялась плавати в відкритих водоймах, тому вже в дорослому житті вирішила подивитися в обличчя цьому страху та переплисти Босфор, — зізнається Тетяна Яловчак. — Я часто буваю в зоні бойових дій, але мені й там не буває страшно, тому що я багато до чого готова і знаю, як діяти. Разом з тим коли російська ракета прилетіла й упала поруч з моїм будинком під Києвом, коли я побачила заграву від вибуху зі своїх вікон, от тоді мені було дуже страшно. Це сталося близько четвертої ранку, я спокійно спала, але в секунду скотилася з ліжка, лягла на підлогу та накрилася ковдрою, щоб уламки мене не посікли. Саме у такі моменти, коли ти не готова до небезпеки, відчувається неймовірний страх, якою б безстрашною по життю людина не була. Я жінка вольова, але мені дуже некомфортно також під час блекаутів, коли вдома взимку холодно.

— Краще вже холодний, але величний Еверест. Розкажіть про те, як ви втілили свою мрію про сходження на найвищу вершину світу.

— Ідея підкорення Евересту народилася в Києві, куди я несподівано для себе потрапила в 2014 році, коли розпочалося російське вторгнення на мою рідну Донеччину. У мене в Донецьку тоді був успішний турбізнес, я полетіла в відпустку на Маврикій, але повернутись додому вже не змогла. З речей у мене з собою була тільки валізка з парео та купальниками. З ними я й почала нове життя. Тоді, пам'ятаю, квартири донецьким та луганським здавали неохоче. Я довго шукала житло. Знайшла квартиру у мальовничому житловому комплексі під Києвом, там поряд ліс і можна гуляти. І от на одній з таких прогулянок я раптом зрозуміла, що мені треба на Еверест. Причому обов'язково з рушником, вишитим моєю бабусею. Це ж зв'язок поколінь!  

Експедиція досить дорога — близько 60 тисяч доларів. Це зараз у мене є спонсори, тоді ж таких грошей у мене не було. Спонсори не вірили в дівчину, яка раптом зібралася піти на таку серйозну вершину. Тоді я продала свою квартиру в Донецьку (досі дивуюсь, як це мені вдалось), щоб сплатити за експедицію. Піднялась, завязала половину рушника на вершині, а другу половину забрала з собою. Ця друга половинка вже багато де побувала, зараз це моя найцінніша реліквія. На Гілуве він теж зі мною.

— Ви планували бути першою українкою на Евересті, але вас на один день обійшла Ірина Галай. Як ви це сприйняли?

— Зібравшись підкорювати Еврест, я зібрала пресконференцію й оголосила на всю країну, що йду. Мала мету саме бути першою, а не просто піднятися. Тож коли  з’ясувалося, що Ірина вийшла на день раніше і прийшла першою, мені було складно зібрати себе докупи, я плакала та почувалася роздратованою. Але зараз можу сказати: якби не ця поразка, я б не підкорила сім найвищих вершин на семи континентах і не пушла б на вулкани. Я вдячна, що все сталося, як сталося. Іноді поразка — найкраща мотивація.

Загалом експедиція тривала 50 днів, і це був неймовірний досвід. На Евересті я вперше користувалася кисневими балонами. Ми збиралися в загальному наметі, одягали маски і тренувалися дихати в них. Повний балон важить чотири кілограми, а порожній — три, але на вершині, де кожен грам має значення, було відчуття, ніби несеш на плечах слона. Дивно, що місцеві жителі шерпи, які допомагали нам зі сходженням, до самої вершини піднімаються без кисневих балонів. Це дивовижний народ, вони можуть нести на своїх плечах вгору вагу, що дорівнює їхній власній. В пам'яті залишилось багато цікавих історій, пов'язаних зі сходженням. Це і те, як я відвідала лазню на висоті 5000 метрів. Те, як на семи тисячах я нашивала на рукавички емблему футбольного клубу «Шахтар», вітаючи його з 80-річчям. Трагічні випадки трапляються вже під час спуску з Евересту. Так, на спуску я бачила замерзлі людські тіла, але сприймала їх як попередження, що уважність в горах — понад усе.

— Тепер ви на фінішній прямій до підкорення семи найвищих вулканів на всіх континентах.

— Шість вже підкорено. У світі лише п’ятеро людей змогли підкорити сім найвищих вершин та сім вулканів. А в Україні таких рекордсменів немає взагалі. Не менш складніше за підйом — домовлятися з папуасами. Це як Олімпійські ігри за рівнем складності. Я подолала висоту 4300 метрів без страховки, розгорнула на вершині вулкана Гілуве синьо-жовтий прапор Залужного та, звичайно, бабусин рушник. Своїми сходженнями я розповідаю світові про Україну, її силу духу та культуру.

Коли закінчиться війна, мрію зібрати у себе вдома багато гостей та розстелити білу скатертину. Буде багато сліз, обіймів, вибачень перед тими, кого не вдалося врятувати. Скатертину, до речі, я вже купила.

«Почуваюся комфортно там, де є ризик»

— У серпні 2023 року, коли росіяни запустили «Іскандером» по центру Чернігова, ви були серед гостей на виставці безпілотників у драмтеатрі. Пам’ятаєте той день?

— До дрібниць. Ось реєстрація, гімн, хвилина шани загиблих воїнів і раптом —  повітряна тривога. Нас просять пройти в укриття. Люди виходять повільно й неохоче, бо вже адаптувалися до тривог і кожен у цей момент думає, що з ним нічого не станеться. Пам'ятаю, що в холі висіла неймовірно гарна кришталева люстра, а я люблю їх фотографувати. І я подумала: «Гаразд, повернусь після закінчення тривоги і тоді вже сфотографую». Але повертатись вже було нікуди… Згадую, що спочатку мала на думці присісти у кафе біля театру, але саме був Спас, багато ошатних людей із кошиками йшли до церкви святити мед, яблука. І я теж пішла до церкви. І десь за двісті метрів від театру почула потужний вибух. Мене обдало сильним жаром, люди навколо стали валитися на землю, кричати і молитися, а я, наче у сповільненій зйомці, завмерла і дивилась, як від ударної хвилі в цю мить спадає з дерев листя…

Кинулася допомагати постраждалим — ось і стали в нагоді курси першої допомоги, які я пройшла на початку війни. Далі з’ясувалось, що в моїй автівці побило і повиносило шиби. Я дивилась на наслідки падіння ракети і відчувала, що не можу собі дозволити більше нічого відкладати на завтра. Я хочу жити тут і зараз.

— Як для вас почалася повномасштабна війна?

— Про це стільки говорилось в суспільстві, що моє почуття шоку минуло дуже швидко. Я була вдома на Київщині. Як і більшість людей спала, а коли почула звук винищувача над своїм будинком, встала та поїхала заправляти машину. Завантажила у багажник авто пуховики, пледи, спальники, подушки, термоси. Завдяки своєму досвіду і знайомствам в туризмі відправила маму з дітьми до Болгарії. Зв'язалася з колегами за кордоном, які допомогли знайти турбази та літні табори, аби прийняти українців безкоштовно.

Люди виїжджали до Болгарії з собаками, кішками, папугами, акваріумними рибками. Я розумію і підтримую жінок, які прагнуть убезпечити своїх дітей, але особисто для себе вирішила, що не поїду зі своєї країни. Коли я ще працювала в туризмі, то довго жила за кордоном. Це було непросто. Розуміти, що ти, приміром, ще не полька, але вже й не українка - важке почуття. Сьогодні я багато спілкуюся зі студентами, виступаю у коледжах та університетах як мотиваційний спікер. І я завжди говорю молоді: «Я хочу, щоб наш Український синій паспорт був найпотужнішим паспортом у світі. Зараз це паспорт справжніх героїв, і я хочу, щоби швейцарці хотіли жити в нас, а не ми в Швейцарії. Я вірю в це і горю цим, тому я тут.

— В зону бойових дій ви їздили як волонтерка?

— На території бойових дій я вирішила їхати тоді, коли зрозуміла, що в нас тут, у Києві, надто відчувається безпечність. Поїхала, аби побачити, яка вона - реальність війни. Дарма що там постійно працює артилерія, я там добре спала та мала дуже хороший апетит. Мозок в тонусі, адже доводиться приймати життєво важливі рішення за себе та інших. Коли трапляються обстріли в умовно безпечних містах України, це відбувається зненацька і лякає. А в зоні бойових дій все чітко й зрозуміло — на війні як на війні. Що не кажи, а я почуваюся комфортно там, де є ризик. Моє життя їм давно вже наповнене.

‍Анна Самойленко: «Я збиралась повернутись за два тижні, а чекаю вже десять років»

Я вибрала Сувалки (регіон в Польщі - ред.), тому що вже була тут з дітьми на танцювальних змаганнях. Сюди приїжджав наш перший хореограф, і діти сказали, що якщо поїдемо до Польщі, то тільки в Сувалки. Тоді українців тут майже не було, сьогодні нас близько 1,7 тис. Але в Сувалках також багато людей зі східної України, яким нікуди повертатися. Я зробила польську карту, бо маю польське коріння. У Донецьку я була членом Асоціації поляків в Україні. Тож там я була полькою, тут я українка. Тут я заснувала Об'єднання українців у Сувалках.

В Україні у нас була фірма. Ми виробляли і продавали опалювальне обладнання. Клієнти були переважно з Маріуполя, Бахмута, Сєвєродонецька. Але сьогодні вже не зателефоную цим людям, оскільки від їх міст майже нічого не залишилося. Ви можете собі уявити, як я дзвоню людям, які втратили все? Я дзвоню і чекаю відповіді, бо це означає, що вони взагалі живі, а потім питаю, коли вони оплатять мої рахунки? Я не знаю, як це буде, коли війна закінчиться. Зараз все призупинено. Робітників я не звільняла, бо як могла це зробити? Вони всі пішли в неоплачувану відпустку. У нас було 60 працівників, ми за них відповідали. Банкрутство теж не можу оголосити. Вірю, що колись все повернеться, ми повернемо об'єкти, відбудуємо їх, і моя компанія знову запрацює.

Мій чоловік 23 лютого забрав те, що залишилося від компанії, і зголосився до армії. Він сказав, що тепер, коли він закрив підприємство, відчув себе абсолютно непотрібним. А в армії він ще може бути корисним. Коли він зателефонував мені, щоб розповісти про це, у мене була істерика, я почала на нього кричати.

Тому, коли хтось в Інстаграмі запитує мене, як організувати виїзд чоловіка з України, я відповідаю, що не даю таких порад, бо мій чоловік воює.

Наприкінці лютого у нас був концерт у Сувалках, на якому танцювали мої діти. Війна війною, а графік графіком. Тож роботу треба виконати. Ми стояли за лаштунками, я збиралася вийти на сцену і оголосити їх. Я вже була у стресі через це все, ми щойно отримали смс-повідомлення. Російська бомба впала на машину наших дуже хороших друзів. Вони намагалися виїхати з Харкова. Загинула вся сім'я. Я подивилася на свого старшого сина, який також отримав це повідомлення. Побачила сльози в його очах, а через деякий час він вийшов на сцену і танцював. Ось таке наше життя.

Я збиралася повернутися через два тижні, а минуло вже десять років. Тому я кажу жінкам, які зараз приїхали: «Майте план Б. Не чекайте, поки повернетеся. Не чекайте просто так, щоб повернутися в Україну».

Думаю, до речі, що значна кількість українок вже залишиться в Польщі. Особливо ті, чиї діти ходять тут до школи. Невідомо, коли закінчиться війна, потрібен час, щоб відновити країну після неї.

Коли я поїхала на свята до Києва, щоб зустрітися з чоловіком, у мене стався інсульт. Напевно, це трапилося через стрес. Ми зняли квартиру на вихідні, і як тільки зайшли, я відчула, що страшенно болить голова. А у мене ніколи не болить голова. Я лікар за освітою, тому знала, що це серйозна ситуація. Кажу чоловікові: «Подзвони в лікарню швидкої допомоги і скажи, що у молодої жінки інсульт».

Він, у військовій формі, дзвонить у швидку допомогу і каже, що там молода жінка і в неї болить голова. Я сердито кричу: «Скажи інсульт, бо на головний біль не приїдуть!».

А він не міг вимовити слово «інсульт», бо йому це видавалося синонімом смерті. На щастя, вони приїхали і забрали мене в лікарню. Таке було у нас побачення під час першої відпустки чоловіка. Через два тижні я вийшла з лікарні і повернулася в Сувалки, сама на машині. Я не маю часу лежати. Скоро знову до нього поїду. Зустрінемося у Львові, бо мені ближче. Коли війна закінчиться, я хотіла б жити у Львові.

Юля Стахів: «Тільки поляки ненавидять росіян так само як ми»

Приїхала до Польщі в березні разом з мамою. Я зі Львова, працюю рекрутером в ІТ-компанії. Через кілька місяців, коли ситуація нормалізувалася, мамі довелося повернутися до Львова, щоб не втратити роботу. Їй залишалося кілька років до пенсії, а в компанії немає можливості працювати віддалено. Хотіла повернутися з нею, але батьки дуже просили залишитися у Варшаві. Це звичайна ситуація, коли молодше покоління виїжджає, а старше залишається.

Я перебуваю в комфортній ситуації, бо маю роботу. Компанія базується у Львові, працюю віддалено з Варшави.

Але навіть у нашій галузі зростає безробіття. До війни було важко знайти когось на роботу в ІТ, як, мабуть, і скрізь. Тепер, коли багато клієнтів із Західної Європи відмовилися від наших послуг, безліч професіоналів галузі залишилися без роботи.

Як бізнес, що працює в Україні, ми стали бізнесом з високим рівнем ризику. Близько 80 відсотків працівників галузі — це чоловіки, які не можуть виїхати на роботу в інше місце, як це зробила я.

Раніше, коли я шукала когось для роботи в ІТ, проводила, можливо, дві-три співбесіди на тиждень, настільки важко було знайти кандидатів. Тепер маю стільки співбесід щодня і ще сотню заявок на електронну пошту.

Працівники з України стали особами з підвищеним ризиком. І справа не лише у відсутності електрики, бо я сама не можу надивуватися, як швидко ми зорганізувалися. Майже у кожного вдома є генератор, а у львівському офісі у нас є кілька старлінків.  Високий ризик означає, що хтось може померти будь-якої миті.

І якщо ти експерт високого рівня, відповідаєш за важливий проект для зовнішнього клієнта, для нього буде проблемою, коли ти помреш і зникнеш з проекту за одну ніч. Немає жодних шансів передати обов'язки працівника після його раптової смерті від російського обстрілу.

А ІТ-спеціаліст у Москві не є працівником підвищеного ризику, бо на московські будинки не падають бомби. Я працюю в цій галузі, тому знаю, як це виглядає зсередини. Більше того, пережила на власному досвіді.

Я була на рекрутингу в норвезькій компанії. Одразу запитала, чи ведуть вони бізнес у Росії. Вони відповіли, що ні, але наймають багато людей з Росії, тому що хочуть їм допомогти. Тому що вони теж бідні, є жертвами, але вони завжди запитують, чи не підтримують вони Путіна. І що освічений росіянин, який претендує на роботу за кордоном, повинен їм відповісти? Врешті-решт вони взяли на посаду дівчину з Москви. Мені відповіли, що у неї більше міжнародного досвіду. Я перевірила на LinkedIn. Вона все життя пропрацювала в Росії, а я працювала в Бельгії, США та Англії.

Тож сьогодні думаю, що це кінець моєї міжнародної кар'єри. Я не можу собі уявити стрес від роботи серед росіян, які бомбардують наші будинки і руйнують наші життя.

Нещодавно друзі переконували мене приїхати до них, в Австралію, що з моїм досвідом я напевно швидко знайду роботу.

Але я більше не хочу виїжджати з Польщі. Тепер до Львова мені їхати лише 400 км. Я поруч зі своїми і завжди можу швидко повернутися до них. І тільки в Польщі маю впевненість, що поляки ненавидять росіян так само, як і ми. Чим далі їду на Захід, тим більше бачу, що розуміння ситуації якось розмивається. Не очікую, що хтось буде ставитися до мене як до жертви, але буду називати зло злом. І з росіянами ми не однакові.

До війни я любила подорожувати, але зараз не маю на це ні сил, ні бажання. До війни під час розмов запитувала людей, чим вони займаються у вільний час, що їм подобається. Коли я питаю сьогодні, всі починають однаково: до війни у мене були такі-то захоплення, а зараз ми всі просто існуємо. Наче наше життя зупинилося, хоча ми всі намагаємося жити. Але війна всюди, в кожній нашій клітині, в наших головах, в наших снах, в кожній розмові з друзями.

Регіна Гусейнова-Чекурда: «Ми намагаємось жити життям, схожим на нормальне»

Насправді, я не знаю, який час використовувати. Тільки зараз, коли почалася війна, я зрозуміла, яке гарне життя у нас було. Я адвокат, член Ради адвокатів Київської області. У нас з партнером була юридична фірма в центрі Києва. Ми займалися справами, що стосувалися корупції.

У мене є будинок під Києвом. На моє щастя, він знаходиться в Броварах, схожому на Бучу містечку, тільки розташованому з іншого боку Києва. Росіяни туди не дісталися. У мене є син, який вивчає медицину в Кракові. Мій чоловік до війни працював головним редактором міжнародного відділу на телебаченні. Зараз він не має постійної роботи.

У нас в юридичній фірмі працювало п'ять юристів. Після початку війни перші два місяці я, мій партнер і наш помічник залишалися в Києві. Решта поїхали. Попри те, що майже нічого не функціонувало, суди і прокуратура були закриті і ніхто не працював, ми платили нашим співробітникам базову зарплату.

Я пам'ятаю, як їхала в офіс на початку березня. З Броварів до центру Києва доїжджала за 20 хвилин, а раніше, до війни, мінімум годину.

Проїхала через порожнє місто і опинилася перед офісом президента. Крім двох солдатів і старенької жінки, що вигулювала собаку, на вулиці нікого не побачила. Це було страшно. Через місяць-два люди поступово почали повертатися до міста. Суди повільно повернулися до нормальної роботи. Коли є електрика і немає повітряної тривоги, відбуваються засідання. Коли спрацьовує тривога, суд зачиняється, і всі йдуть у сховище. Звичайно, суди купили генератори, їхній шум чути всюди.

Ми навчилися жити з новими звуками — шумом генераторів і звуком падаючих ракет. Ми вже вміємо розрізняти, що летить і куди може впасти.

Наші співробітники також повернулися, але характер роботи в юридичній фірмі суттєво змінився. До війни це було переважно корпоративне та антикорупційне право, зараз ми займаємося сімейним правом - опікою над дітьми та розлученнями. У нас стало набагато менше роботи. Частина людей виїхала з України, у решти набагато менше грошей.

Я не дала партнеру Сергію піти в армію. Він хотів це зробити, коли дізнався, що його 25-річний син пішов служити. Владислав вже рік в армії. За цей час він побував у багатьох небезпечних місцях, спочатку в Гостомелі, де був російський десант і кадирівці. Пізніше воював у Херсоні. Я благала Сергія не йти в армію, адже на нього чекає невістка, маленький онук і батьки-пенсіонери, яких треба утримувати. Він не пішов, але досі стверджує, що за рік спав спокійно лише два місяці. Саме тоді Владик був місяць на навчанні в Польщі, а згодом в Англії.

Чи багато я знаю таких добровольців, які самі пішли в армію? Звичайно. Багато. Серед них моя добра знайома Леся, приблизно нашого віку, мати п'ятьох дітей. Зараз вона сапер, одна з 50 тисяч українських жінок, які служать в армії. Ми всі намагалися відмовити її від цього, тим більше, що двоє наймолодших дітей ще зовсім маленькі. Але вона сказала, що саме заради цих дітей збирається воювати за вільну Україну. Вона виняткова людина, до війни була директором, керувала фондом, а тепер вони з чоловіком пішли воювати. Але у мене є ще багато знайомих, які стали вдовами. Або тих, у кого син загинув на війні. Я не знаю, як це можна пережити.

Подорожую між Польщею та Україною. Два місяці в Києві, тому що там моя робота, і два місяці в Кракові.

У Києві майже не сплю, мені постійно здається, що чую свист падаючих ракет. Тільки в Польщі можу спати.

В Україні у мене була сформована професійна позиція, репутація. Я приїхала до Польщі і спочатку повністю залежала від інших. Було дуже важко. У моїй професії працювати в Польщі практично неможливо. Один із моїх друзів-юристів працює в пекарні, інший - в магазині. Сьогодні я думаю, що було б розумно мати другу професію, таку, де можна заробляти на життя, працюючи своїми руками. Тоді було б легше знайти роботу.

Інша знайома поїхала до Польщі, бо переживала за здоров'я молодшої доньки, у якої хворе серце, подруга боялася, що серце доньки не витримає такого стресу. Ми маємо багато таких історій серед знайомих про те, як важко молодь переживає цю ситуацію. У Києві всі розповідали один одному про дівчину-підлітка, серце якої розірвалося після того, як вибухнув снаряд поруч з будинком, де вона жила. Як каже Оксана Забужко, це не те життя, для якого ми ростили своїх дітей.

Ми, як мурахи, працьовиті і швидко організовуємося. Хтось зруйнує частину нашого мурашника, а ми вже організовуємось і лагодимо його. Нещодавно була на зустрічі з українськими жінками в Кракові і бачила літню пару, їм десь по сімдесят років, вони з ентузіазмом вивчали польську мову. Дуже добре, ми повинні вчити мову країни, яка дала нам притулок. Країни, де наші діти можуть ходити до школи і не боятися бомб чи російських солдатів.

Я хотіла би, щоб Європа зрозуміла, що ми боремося не лише за себе. Думаю, це добре розуміють країни, які були у сфері впливу СРСР. Саме тому всі наші сусіди так нам допомагають.

Останнім часом рідко трапляються такі неприємні інциденти, як цей. Я заправлялася на заправці на трасі Краків-Варшава, і двоє чоловіків, які стояли поруч, подивилися на мене, мою машину і сказали: «О, ще одна українська повія приїхала». Може, вони думали, що я не розумію?

А може, когось дратують машини з українськими номерами? Може, вони хотіли б обмінятися — на мою машину і моє життя протягом останнього року?

Хіба вони не знають, що іноді ця машина — це все, що у людини залишилося?

Заплющіть очі й уявіть: ви залишаєте свій прекрасний дім у Бучі, з одним рюкзаком і кілька днів їдете до кордону в корку. Часто голодні, бо це не та поїздка, для якої ви мали час приготувати бутерброди. Залишаєте усе своє життя і майно позаду. У вашому будинку стоїть російський танк, і вам ще пощастило, що ви відносно швидко втекли з тієї Бучі. Я знаю багато жінок, які нікому не розповіли про те, що з ними сталося, освічених жінок, які займають високі посади. Вони не хочуть, щоб їхні друзі знали. Щоб усі знали. Вони не ходили до психолога. Вони навіть не хочуть зізнатися, що походять із Бучі. 

Але ми завжди будемо пам'ятати те добро, яке ми отримали від поляків. Я б хотіла, щоб ви написали, що українки і українці дуже вдячні полякам. Всі мої знайомі кажуть, що ми не знаємо, як би склалася війна, яка б вона була, якби поляки не були такими добрими до нас. Ми бачимо, що ви робите для нас. Ми бачимо, як багато ви для нас робите. Наші хлопці можуть спокійно воювати на фронті, бо знають, що їхні жінки і діти тут у безпеці.

Я щомісяця віддаю частину грошей, які заробляю, на армію, це мій обов'язок. Армію треба підтримувати, бо якщо цього не робити, то росіяни прийдуть до тебе додому. Ми це вже знаємо.

Юлія Квасниця: «Не думайте про те, коли закінчиться війна. Думайте про сьогоднішній день, про те, що ви можете зробити для себе зараз»

Мені дуже подобалося моє життя до війни. Я працювала в Національній юридичній школі, а після обіду приймала пацієнтів. Я психолог і сексолог. З подругою ми проводили для жінок курси про сексуальність. На вихідних я підвищувала кваліфікацію і відвідувала поетичні вечори. До війни писала вірші.

Приїхала до Польщі 6 березня. Я не пам'ятаю початку. Але добре, що я тоді виїхала,  не бачила весь цей кошмар на власні очі, була далеко від подій. Зараз мені легше допомагати. Щодня працюю з жінками, які пережили воєнне насильство, чиї чоловіки або сини загинули на війні. Спочатку вони не знають, що з усім цим робити, з чого почати, після апатії приходить злість і розчарування, що треба починати все спочатку. Тоді я їм кажу, що це не початок, що ви вже щось маєте. І ми поговоримо про те, що ви щойно отримали, відштовхуючись від цього.

І поговоримо про наступний маленький крок. І повільно будуватимемо життя в Польщі з чистого аркуша. Не думати про його тимчасовість. Їхнє життя триває, і вони завжди мають набагато більше можливостей, ніж їм здається.

Що ми робимо? Ми шукаємо те, що може стати для кожного з них джерелом енергії для життя. Щоб вони побачили якусь частку ясності в тому, що є сьогодні. Ми шукаємо іскру, за яку можуть вхопитися жінки, що пережили травму. Іноді це дуже маленькі кроки, і вони займають багато часу.

Іноді ми говоримо про те, що вони бачили вчора у Варшаві, бо подумки вони все ще в Україні, вони постійно говорять, що хочуть повернутися, а часто їхніх домівок вже немає. Тож я запитую їх: «А що вам сподобалося у Варшаві?». І вони розповідають, що гуляли чудовим парком, і там співали пташки. І що вони бачили кондитерську з тістечками і хотіли би спробувати тістечко, а потім, можливо, навіть спекти його вдома. Іноді по дві сесії ми говоримо про цей торт. Тому що це єдине, що тримає їх тут і зараз, а не постійно в минулому.

Жінкам теж треба щось побачити для себе тут. Лише на сьогодні. Не повертатися до минулого, але й не втікати надто далеко в надії.

Не питати постійно: «А коли закінчиться війна?» Чому? Тому що надія витягує з нас багато енергії. Звідки мені брати сили? Мені теж було важко на початку.

Зараз поставила собі план на два місяці. Що я живу тут. Багато людей живуть тут тілом, а серцем в Україні. Важко витримати такий розрив. Я більше думаю не про те, коли закінчиться війна, а про те, що я можу зробити для себе сьогодні. І це те, що я постійно говорю іншим жінкам.

Вранці я проводжу терапевтичні зустрічі для людей, травмованих війною, а ввечері — консультації про те, як підтримувати стосунки на відстані або як розлучитися. Багато українських жінок побачили, що завтра може не настати. І що у них може не бути часу на те, щоб відкласти своє життя на потім. Війна — це стрес, але також і каталізатор, який перевертає багато речей з ніг на голову. Вона загострює бачення. Вони хочуть вирішити всі питання зараз, раптово, тому що відчувають, що не можуть витримати ще один день.

Я продовжую вести курси про стосунки, про сексуальність. Ми потребуємо близькості, любові більше, ніж будь-коли. Це також те, де жінки знаходять мотивацію до життя.

Не пишіть багато про мене, тільки про наших жінок, наших людей, я в захваті від їхньої відваги та мужності. Я ніколи не думала, що ми здатні на таке. Ми тримаємося разом і тому вистоїмо. І коли я говорю про польський народ, мені завжди хочеться плакати. Я безмежно вдячна. Пам'ятаю малюнок Марти Фрей, який я побачила на Фейсбуці. Дві дівчини, полька і українка, з'єднані косою. Це прекрасно. Це те, що ми відчуваємо тут. Ми змінюємо історію.

Марина Мазурак: «На початку мої діти запитували: навіщо ми вчимо польську мову, якщо збираємось повернутися в Україну?»

Я жила в Києві, не хотіла виїжджати, але у доньки діабет, і я боялася, що якщо Київ окупують, а це буде окупація, не зможу дістати для неї ліки. Подруга, яка займається спортом і отримала контакт від волонтерів з групи, де польські спортсмени допомагали українським спортсменам, приїхала до Марок (передмістя Варшави – ред.). Сім'я, яка її прихистила, поговорила з сусідами, що ще одна жінка з двома дітьми потребує житла. Сусіди погодилися. А ми тоді в Івано-Франківську пережили два вибухи, найважче їх перенесла моя донька. У мене не залишилось сумнівів, що ми повинні виїхати.

І ось з березня ми живемо в Марках. Спочатку півроку з людьми, які віддали нам свою кімнату. Тепер ми вже як сім'я. Вони запрошують нас на Різдво, на Новий рік. Вони запрошують нас, а ми їх. Взагалі, вся наша вулиця в Марках складається з чудових людей. Коли я через півроку знайшла окреме житло, то вся вулиця мене проводжала. Кожен щось дарував, хтось приносив тарілки, хтось пилосос. Моїй доньці 12 років, вона ходить до української школи в Марках, синові 14 років, він ходить до польської школи. Син дуже мотивований до вивчення польської мови. Він вже починає читати польською, зараз це «сизифова праця».

Але спочатку було важко. І їм, і мені. Через місяць діти запитали мене: «Навіщо ми ходимо до польської школи, вивчаємо польську мову, якщо хочемо відразу повернутися назад?». Я зізналася, що не знаю, що відповісти, попросила дати час все обдумати. Я сама була розгублена, перебувала у стресовому стані, не була впевнена у завтрашньому дні. Через кілька днів я відповіла їм і живу з цією думкою досі: ми повернемося, але ми зараз тут, і було б нерозумно не скористатися можливостями, які маємо.

Ми не можемо просто сидіти і чекати, коли закінчиться війна. Ми повинні повернутися з новими компетенціями, мовами, навичками, і коли повернемося в Україну, зможемо краще відбудувати нашу країну.

Допомагати тим, хто залишився там, і кому також дуже важко. І у нас завжди будуть польсько-українські відносини, які ми зараз створили.

Моя робота пов'язана зі словом. Я була журналісткою, працювала на телебаченні. В українській мові я граюся зі словами, в польській мені все ще бракує слів, знаєте, мені було б важко працювати в моїй професії. Але я все одно дуже щаслива, бо як координаторка українських жіночих клубів в «Українському домі» можу використати свої навички. Я працюю українською мовою і все одно роблю щось корисне для інших. Дуже важливо, що можу бути в групі підтримки українських жінок. Це дає нам усім багато доброї енергії.

Для багатьох українок, для мене в тому числі, зустрічі в Українському жіночому клубі стали терапевтичними, бо тут можна зосередитись на творчій діяльності. А також отримати інформацію про повсякденне життя в Польщі: як знайти роботу, як розпочати бізнес. Але найважливіше — це підтримка, яку ми отримуємо. Є велика потреба у зустрічах з психологами. Наприклад, влітку на одному із психологічних воркшопів ми мали написати кілька сценаріїв того, що можемо робити далі тут і що можемо робити, коли повернемося додому. Дві жінки в групі почали плакати. Одна була з Дніпра, а інша звідкись із Черкаської області. І вона каже, що не знає, що писати, бо її дому вже немає, і їй нікуди повертатися. Це важкі моменти. Але сьогодні я бачу, що більшість жінок вже мають план на наступний місяць-два, а дехто і на більше.

У нас навіть вже є аматорський театр в «Українському домі». Була пропозиція поставити п'єсу про війну, але більшість жінок не захотіли. Ну, і крім того, нам потрібна п'єса тільки з жіночими ролями. Назву п'єси ми обрали: «Станція, де здійснюються мрії».

Матеріал опубліковано у виданні wysokieobcasy.pl

Коли дивишся на цю тендітну дівчину із сором’язливою усмішкою, важко уявити, що вона — боєць, який завжди йде власним шляхом і наперекір негараздам. У 2016 році під час так званої антитерористичної операції Ольга Бенда, обурена поведінкою свого першого чоловіка, який ховався від військкомату, розлучилась, залишила з мамою півторарічного сина та поїхала на фронт сама. На передовій сталися дві карколомні події її життя: вона втратила ногу під час мінометного обстрілу та зустріла своє велике кохання. Сідати в колісне крісло Ольга не хотіла. І завдяки неабиякій силі волі вже за кілька років нарівні зі здоровими спортсменами пробігла десятикілометровий марафон морської піхоти в США, перемогла в конкурсі краси, вийшла заміж та народила другого сина. Вона стала першою українкою, яка отримала в Берліні почесну нагороду за захист прав людини імені доктора Райнера Гільдебрандта. Зараз її коханий чоловік Олексій воює на передовій, а 31-річна Ольга Бенда керує автівкою, бере участь у новому реабілітаційному проєкті для військових і... грає в футбол.

«Дуже непросто віддавати паси та забивати голи на милицях»

— Нещодавно ми з дівчатами їздили до Польщі, а там місцева жіноча команда з амп футболу таке виробляє! — розповідає Оля Бенда. — Польки бігають, пхаються, віддають паси, забивають кручені голи — і все це на милицях! Але щоб так грати, треба багато тренуватись. Жіночий футбол для людей з ампутацією — зовсім новий спорт для України. Чоловіча команда вже пройшла до Євроліги, а жіноча почала формуватися тільки цієї осені. Питання набуло актуальності. Навчання почалося на Черкащині із вправ на милицях. Це для мене дуже важко, адже з милицями я мала справу тільки одразу після поранення, коли вчилась ходити на одній нозі. Я звикла до протезу — настільки, що збоку і не скажеш, що в мене немає однієї ноги. Ходжу рівно, швидко. А тут раптом треба не просто ходити на милицях, а вести на них м’яч, забивати голи... А мене ж іще поставили капітаном команди!

Колись у 2016 році 23-річна Оля жила в Вінниці, працювала продавчинею, виховувала маленького сина Діму, і мріяла… про службу в армії. Вона й сама не знає чому, адже нікого з військових в її родині не було. Щоправда, грошей на навчання в воєнній академії теж не було – батьки Ольги виховували семеро дітей, і грошей вистачало тільки на першочергове. Дівчина закінчила коледж оператором поштового зв’язку, працювала кухаркою, продавчинею, та тільки задоволення ця робота їй не приносила. Коли ж прийняла рішення піти в армію та почала навчання — спочатку на Львівщині, потім в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки, — то швидко зрозуміла, що це її справа.

У складі 72-ї окремої механізованої бригади Ольга потрапила в зону АТО кухаркою — обов’язком дівчини стало щоденно годувати 70 голодних бійців. Там, в Авдіївці, за сім місяців боїв дівчина навіть звикла до регулярних обстрілів.

— Ніколи не забуду той травневий день 2017 року, — розповідає Ольга. — Сиділи, пили каву, і тут прямо за нашим будинком падає снаряд. Я тоді сказала «Ще трошки — і попадуть в нас». Як у воду дивилась. Мінометний обстріл почався наступного дня о шостій ранку. Це був День матері. Від першого вибуху я прокинулась. У будинку, де я спала, пробило стіну, мої очі засипало піском.

Внутрішнє почуття підказало — зараз буде другий вибух.

Куди бігти? На вулицю — це вірна смерть. Я впала на підлогу, закривши голову руками. Наступна 122-міліметрова міна розірвалась за пів метра від мене. Якби я стояла чи сиділа, загинула б на місці.

Що я відчувала в той момент? Жах, шок, шалений біль в нозі. Я не знаю, де я взяла сили, щоб з відірваною лівою ногою, яка бовталась на шматочку шкіри, перелізти через ліжко і вибратись з будинку. Що було потім, пам’ятаю уривками: от хлопці кричать і матюкаються, намагаються перетягнути мою ногу джгутами до приїзду лікарів. Я лежу на руках у хлопців, прошу води. Вони напувають мене й відводять погляди. От нарешті їдуть медики — поки йшов обстріл, вони не могли до нас дістатися. Лікарі потім дивувались, що я не стекла кров’ю за цей час. Це сталося тому, що уламок розтрощив мені всі кістки, сухожилля, нерви, м’язи в лівій нозі, але дивом не зачепив головну артерію. От я приходжу до тями у лікарні. Нога горить вогнем. Я прошу медсестру поправити її, а вона, з жалем дивлячись на мене, каже: «Дитино, в тебе немає лівої ноги». Я довго плакала... Переказала мамі телефоном, що зі мною все гаразд, тільки немає частини ноги, і відключилась. А згодом розплющила очі й побачила поруч Льошу — коханий примчав до мене одразу, тільки дізнався, що сталося.

«Мій хлопець злякався, що я, втративши ногу, захочу з ним розійтись»

З гранатометником 72-ї бригади Олексієм Бендою Оля познайомилась в Авдіївці. Спочатку просто спілкувались, потім дружба переросла в кохання. Бачитись виходило не часто — закохані знаходились на різних позиціях. Того дня, коли Олю поранило, в Олексія було жахливе передчуття. Коли зміг вирватись і примчати до неї, побачив руїни розтрощеного будинку. «Де Оля?» — кричав він до хлопців. Всі мовчали й ховали очі. Ротний командир підійшов до Льоші, поклав йому руку на плече і сказав: «Пиши рапорт та їдь до неї в лікарню. Ти їй потрібен».

— Навіть якщо в мене й були думки, що тепер Льоша може мене залишити, то вони одразу розвіялись, коли коханий приїхав до мене у шпиталь. Набагато пізніше, вже коли ми одружились, він зізнався, що тоді, в лікарні, дуже боявся, що це я захочу з ним розійтись. Адже лікарі його попереджали, що я можу його відштовхувати, бо не захочу бути тягарем для здорового хлопця. Коли я плакала і казала: «Льош, ти що не розумієш, у мене немає ноги!», він тільки стинав плечима: «То й що? Будеш тепер повільніше бігати і не хапатимешся за всі справи одночасно».

Насправді тільки-но я залишила милиці та встала на протез, одразу повернулася до активного способу життя. Влаштувалась на роботу діловодом в Києво-Святошинський військкомат, носилась у справах у різні кінці міста, бігала за транспортом, коли запізнювалась, потім отримала водійські права й продовжила ганяти, тільки тепер вже – на авто. А потім в моє життя прийшов спорт.

У перші декілька років після ампутації Ольга опанувала серфінг і ролики, виграла конкурс краси серед військовослужбовців, взяла участь в «Іграх нескорених» з греблі на тренажері та професійно зайнялась бігом. На перший тренувальний протез їй збирала вся Україна. А коли трастовий фонд НАТО сплатив українській ветеранці дорогий біговий протез, Ольга двічі пробігла в ньому десятикілометрові марафони: «Ветеранську десятку» (забіг по бруківці для військових, ветеранів та родичів загиблих воїнів) та Марафон морської піхоти в США. Причому відстань в десять кілометрів вона здолала за годину з гаком — нарівні зі звичайними учасниками. Ольга стала не лише першою дівчиною в складі української команди на американському марафоні, а й єдиною учасницею серед бійців, які бігли з протезом на нозі.

— Льоша мене підтримував в усьому, — ділиться Оля. — Коли я захопилась бігом, він разом зі мною намотував кола по стадіону. Коли бачив, що я геть не висипаюсь зі своєю сотнею справ — роботою, спортом, домашніми обов’язками — став ранком сам завозити мого старшого сина Діму в дитячий садок, даруючи мені можливість відіспатися та прийти до тями. На вихідних, коли я залишалася вдома, коханий часто носив мене по квартирі на руках, аби я зайвий раз не вдягала протез.

«Під час повітряних тривог син спить міцніше і довше, ніж коли тихо»

Ольга й Олексій одружились на початку 2017 року. Після розпису на них вдома чекали рідні, зокрема, трирічний Діма, який на той момент вже полюбив Олексія і називав його татом.

— Я дізналася про те, що вдруге вагітна, коли ми переїхали від Льошіної мами у власний будинок в Київській області — купили його за гроші, які мені виплатили за поранення, — згадує ветеранка. — Тоді все збіглося: переїзд, локдаун і радісна новина. Вагітність на протезі я перенесла добре, адже одразу себе налаштовувала — ніяких милиць чи, боронь Боже, колісних крісел. На Різдво народила Марка (хоча жартували, що можна було б назвати й Остапом. Був би Остап Бенда). Коли сина дали татові на руки, у Льоші виступили сльози радості. Діма теж був дуже щасливий, що в нього братик. І зараз, коли Марку вже майже три роки, старший син допомагає мені з малюком.

Мої діти адаптувались до реалій війни. Коли в перші дні після початку повномасштабного нападу я була знервована та перелякана, вони теж боялися. Зараз я спокійна — і вони також спокійні. В жовтні минулого року, коли була масована атака, ми декілька разів спускалися до підвалу свого дому — тут є спеціальна кімната на нульовому поверсі. То поки звучали сирени й літали ракети, Марко спокійно катався на машинках, Діма грався в телефоні. Коли старший син чує сирену, то питає, чи це навчання, чи розмінування, а коли починаються обстріли, просто біжить до мене і ми сидимо разом. А малий Марк взагалі — дитина війни. Під час повітряних тривог він спить міцніше й довше, ніж коли тихо.

Наш тато воює, і я часто ловлю себе на думці, що сама також охоче пішла б на передову. Але мене не візьмуть, тому я допомагаю по-іншому — займаюсь інформаційною підтримкою нового проєкту з реабілітації ветеранів за допомогою масажу.

Знаю з власного досвіду, наскільки масаж потрібен після поранення, і як важко було знайти масажиста — до кожного спеціаліста стояли черги. Але зараз з’явився перший в Україні приватний проєкт Вдячності воїнам ЗСУ, який пропонує безкоштовний масаж військовим. Його започаткувала лікар, мануальний терапевт з 40-річним досвідом роботи Лідія Любченко. Розуміючи, що сама вона не зможе надати допомогу всім, хто її потребує, Лідія Андріївна прийняла рішення безкоштовно навчати волонтерів масажним технікам. І тепер її учні також допомагають військовим.

Всі мої спортивні досягнення стали можливими завдяки якісній і своєчасній реабілітації після поранення. А таке щастя є далеко не у всіх. На тренуваннях з амп-футболу я зустрічаюсь з дівчатами, яких після травм чи поранень не навчили навіть ходити по сходах чи вставати з землі, коли вони впали. Які здебільшого пересуваються на колісних кріслах, хоча ще молоді й точно можуть жити активно — на милицях чи протезах. Реабілітація для таких людей вкрай важлива, тому я намагаюсь залучити до цієї справи максимальну кількість волонтерів. Будь-хто може прийти і навчитись, а потім робити добру справу.

Завдяки масажу в мене вперше за шість років зник писк у голові, який з’явився після контузії. Я аж розплакалась від полегшення. Лідія Любченко також працює з фантомними болями, які протягом десятиріч турбують людей з ампутаціями. У мене теж перший час були.

Якось я розізлилась і сказала нозі: «Так, тебе вже нема, боліти немає чому. То замовкни і сиди тихенько».

З того часу — біг, плавання, стретчинг, футбол — і ніяких «фантомів». Тож, Льоша помилився, коли казав, що на одній нозі я бігатиму трохи повільніше. Вийшло якраз навпаки. Нещодавно у мене брали інтерв’ю журналісти CNN. Попросили вийти з дітьми на вулицю, щоб познімати, як я ходжу на протезі. І тут Марко кудись побіг. Я — за ним. А телеоператор — за мною. І кричить: «Повільніше, я за вами не встигаю». Сусіди дуже сміялись.

Я і на протезі живу активним, цікавим, повноцінним життям. От тільки дочекаємося нашого тата з війни — і щастю нашому не буде меж.

‍

Тетяна Шевченко на позивний «Кобзар» — депутатка Львівської міської ради — від початку повномасштабного вторгнення Росії пішла на фронт. Нині вона   головна медична сестра медроти 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Про своє рішення йти на фронт, про те, як родина сприйняла це рішення, а також про роботу депутатом дистанційно — про все це Тетяна Шевченко розповіла Sestry. 

‍Прийшла до військкомату за два тижні до початку великої війни

Я до останнього не вірила, що буде повномасштабна війна. Я була в ліжку, коли отримала повідомлення від коліжанки з Києва: «Таня, у нас війна. Нас бомблять». Я піднялася, зібрала деякі речі і поїхала до військкомату. 

За однією з освіт, я — медична сестра. Закінчила акушерську справу і працювала операційною сестрою у Львівській обласній клінічній лікарні. Ще 7 лютого 2022 року прийшла в штаб 103 Львівської бригади ТрО, щоб записатись у резерв, познайомилася з комбригом. Розуміла, що медичні навички згадаються, а поводженню зі зброєю та всього іншого мене навчать.

На той момент мені було 49 років. Я ніколи не була в армії, повністю цивільна людина. Я не вміла користуватися зброєю. Чому ТрО? Бо вважала, що в першу чергу йду захищати свій будинок, своїх дітей і свою громаду. До того ж, я — депутатка міської ради і рахую, що маю бути мотиватором для інших і подавати приклад. 

Ми довго розмовляли з комбригом. Він намагався зрозуміти, навіщо мені все це. Зрештою мене зарахував у штат медпункту на посаду санінструктора. У військкоматі сказали йти додому і бути готовою з’явитися за дзвінком впродовж години. Я одразу написала своїм колегам-однопартійцям, які вже служили в АТО, ООС. Вони й порадили, що з собою брати на війну. Рюкзак збирали за списком. 27 лютого зранку прийшло повідомлення, щоб упродовж години бути там-то. Місце назвати, на жаль, не можу.

Джерело сили — моя сім’я

У  родині мій намір піти на фронт ми обговорювали ще з 2014-го. Саме тоді для нас почалася війна. Однак молодшому сину на той момент було лише 5 років, зараз уже 14. Маю також дорослу доньку — їй 30. Чоловік не призовного віку, він працює хірургом у лікарні. Я зрозуміла, що з нашої родини на війну йду я. Найважчим це рішення було для моєї доньки. У мене рано померла мама, яка була для неї дорогою людиною. Моя дочка сказала:  

— Згадай, що було з тобою, коли не стало твоєї мами? Що я буду робити, коли тебе не буде?

— Я буду, я ж не йду помирати. Йду боротися за свою країну. Все буде добре, — відповіла їй я. 

А син усе тримав у собі. На мій ювілей, на 50-річчя, написав велике привітання, яке я час від часу перечитую. Там він, схоже, висловив усе, що не міг чи боявся сказати словами. Син часто розпитує про війну, але я дуже мало про це розповідаю. Я не хочу їм переказувати ті жахіття. Ділюся лише позитивними історіями. Розповідаю про своїх колег, молодих дівчат, які тут зі мною. Можу розповідати про загиблих, але лише про тих, кого знала особисто. Багато говорю про побутові речі, розповідаю про місцевих, про тутешні традиції, про наше спільне життя. Син без сумнівів пишається тим, що я тут. Дякувати Богу, у  нас є зв'язок, і ми з родиною багато розмовляємо. Ми навіть створили чат «Сім’я». Зранку і ввечері пишемо: «Привіт, плюс, плюс, все добре» [«Плюс, плюс» на військовому сленгу означає «пречудово». — Ред.]. Жартуємо, обмінюємося фото, обговорюємо новини. Таке спілкування допомагає   триматися на війні. Підтримка родини надважлива для кожного військового. Саме вона наш мотиватор, який надає сил та енергії.  

Найважче — не встигнути допомогти

На початку служби мені присвоїли звання сержанта і дали посаду санінструктора. Та з 1 червня у нас з’явилася  медична рота, і я стала головною медичною сестрою. У  нас є лікувальне відділення, де ми приймаємо легких поранених і хворих. Бо хвороби нікуди не ділися.  Крім сезонних, є гіпертонія, серцево-судинні, шлунково-кишкові захворювання. У нас у всіх є чергування, зазвичай добове. З приходом в армію було важко звикнути до військового режиму. А ще — навчитися стріляти. Коли вперше взяла автомат  в руки, він був настільки важким, що я не розуміла, як можна з ним поводитись, але навчилася. Тепер маю короткий автомат, зручний. Та найважче було, коли в мене на руках померла людина. Я дуже переживала, що щось недоробила. Коли ти не можеш допомогти чи думаєш, що не впорався, — це найважче для кожного медика. Коли страшно, починаю молитися. Хоча я не з тих людей, хто щонеділі ходить до церкви та сповідається. Але тут, на фронті, я цього дуже потребую. На мене  не наводили танк чи автомат, і, дай Бог, цього не буде. Бо я не знаю, що зі мною станеться в такий момент. Я не знаю, чи змогла би сказати «Слава Україні» окупанту в очі — і загинути в той самий момент. Хоча я така божевільна, що, можливо, і змогла б. Ще у Львові, коли я прочитала про звірства російських військових у Бучі, я вирішила: у мене в автоматі завжди має бути кілька патронів для себе. Хоча, насправді, я навіть думати про таке не хочу. 

Фронтовий побут: миші бігали по нашим головам

Я живу, у порівнянні з іншими бійцями, в хороших умовах. Що це означає? Ми жили у старій хаті з вікнами та дверима, яку давно покинули господарі. Туалет був на вулиці, душу не було. І нехай на дворі мінус 15, немає світла та газу, але ми мали дах над головою. На нас не падав сніг. Тут я зрозуміла, що таке миші. Вони буквально ходили по наших головах. Побут, як можемо, налаштовуємо самі. Зараз я живу у місцевих. Коли є світло, у мене тепло. Коли ми їздили з колегами на Лиман, там не було ані світла, ані води. Нічого. Принесли воду з колодязю, хлопці запустили генератор, зварили їсти. Спали у спальниках. Людина дуже швидко адаптується. Торік взимку у моїй кімнаті було 14 градусів, максимально 18. Я однаково кожного ранку прокидалась зі словами подяки. Думаю, що мені не холодно ще й тому, що зараз є хлопці, які сидять в окопах, де мінус 16. Тож у мене «лакшері» умови порівняно з кимось іншим. 

Нам катастрофічно не вистачає медиків

Раніше для мене було дуже важко нічого не робити. А тепер я радію, якщо у нас немає роботи. Коли мовчить рація, мовчить наша евакуаційна бригада. Це означає, що в нас немає ані 300-х (поранених), ані 200-х (загиблих). Однією з найбільших проблем є катастрофічна нестача медиків. Їх немає — від санітарних інструкторів та бойових медиків до лікарів. Дуже багато загиблих медпрацівників. Росіяни нехтують правилами війни. За ними, ми маємо себе ідентифікувати. На машинах мали б бути червоні хрести, але це мішень для ворога. Росіяни спеціально відстежують шляхи евакуаційних бригад. У нас в батальйоні було пряме попадання ПТКР [протитанкова керована ракета. — Ред.] під час евакуації пораненого. У результаті мала двох загиблих та одного пораненого. Тому на війні ми уникаємо яскравих кольорів. Все або зелене, або зелено-коричневе. 

Щодо забезпечення, то з цим зараз простіше, ніж раніше. Усе можна знайти  через фонди, волонтерів, друзів. Зараз не так, як було у перші дні, коли ми зайшли у пусті стіни. Ніхто з нас не був на війні. Ми навіть не знали, що нам може знадобитись. До речі, одна з робіт медиків — розбір гуманітарної допомоги. Дуже велика проблема для армії на сьогодні — постановка на облік і списання.  А ще дивують нормативи видачі. Для мене нонсенс, що рушник видається на два роки. Не зрозуміло, як може бути лише дві футболки на військового. Жіночої білизни немає. 170 грам порошку на людину. Немає такого поняття як губка для миття посуду чи сміттєвий пакет. Ці норми мали б переглянути ще в 2014-2016 роках. Однак досі не дійшли до цього. 

Чиновники мають йти на фронт і показати приклад іншим

Мені як депутатці пощастило, бо, коли є можливість,  мене можуть відрядити на засідання. Обов’язковим під час поїздки додому є візит до салону краси — стрижка, зачіска, манікюр. Хочеться привести себе в порядок і бути доглянутою. Як депутатка я завжди намагаюся провести якомога більше зустрічей, зокрема й з мешканцями. Опрацювати запити, окреслити наступні кроки, що я можу ще зробити і як допомогти. Навіть перебуваючи на фронті, я спілкуюся з колегами по фракції. Часом захожу у фейсбук, де люди мене тегають, якщо є якісь проблеми. Іноді питання вирішую за дзвінком, іноді — за запитом. Займаюся цим, коли відпочиваю, коли є час.

Зараз багато обурень у суспільстві щодо розбудови інфраструктури у містах. У нас є чимало незакінчених проектів, які почалися ще у 2018-2020 роках під виборчу кампанію. Їх потрібно закінчувати. Бо розриті майданчики, незакінчені тротуари та будівництво — небезпека для громади, яка живе поруч. Інше питання, чи потрібно перекладати доріжки в парках, які досить непогані? Чи потрібно розпочинати великі нові інфраструктурні об’єкти під час війни? Напевно ні. Я би утрималася від побудови чогось нового і грандіозного. Мене інколи просто «вбивають» багатомільйонні проєкти. Щодо закупівлі непотрібних під час війни речей, то  кожен виконавець, який вирішує щось робити і виставляти на тендер, має чітко розуміти, що у разі чого він понесе за це кримінальну відповідальність. Щодо депутатів, міністрів та чиновників, то, на мою думку, якщо людина не займає критично важливу для країни посаду, має йти на фронт. Ми своїм прикладом мусимо показувати іншим, що треба захищати країну. Я не є військовим аналітиком, але розумію, що ця війна завтра не закінчиться — і в Криму післязавтра нас не буде. Це повинні розуміти всі. Але якщо ми втомимось від війни, не буде України. Тому кожен має бути готовий йти захищати державу — і краще готуватися наперед. 

У нас єдина ціль — перемога

Насправді війна багато чому мене навчила. Я зрозуміла, наскільки люблю Україну. Пройшла певна переоцінка. Я зрозуміла, що була дуже строгою мамою. Багато чого не встигла розказати своїм дітям, мало проводила з ними часу. Я навчилася радіти дуже простим речам і сприймати все з подякою. Я полюбила село. Побачила, наскільки гарними є Донеччина, Харківщина, яка тут родюча земля, гарне небо — прості речі, на які раніше не звертала увагу. Мої плани з початком повномасштабної війни не сильно змінилися. Я дуже хотіла і хочу внуків. Хочу подорожей. За першої можливості відвідаю Португалію і Мексику.  Мрію, щоб життя дало мені можливість довести до кінця розпочате, а потім зайнятись чимось новим. Знаю, що точно могла б зробити ще щось хороше для країни. Але, швидше за все, це все буде пізніше.

‍Для мене перемога — це повна перемога над країною-агресором. Коли ейфорія від перемоги відійде, ми потрапимо у реалії життя — відбудова країни, каліцтва, психічні порушення, розбиті сім'ї, агресія — і з цим треба буде працювати. Ми самі маємо собі зарадити. Я хочу, щоб при владі були люди, які є патріотами країни. Кожен, хто займатиме ту чи іншу посаду, має бути готовий жертовно працювати для блага України. Я дуже розраховую на нашу молодь, бо  розумію, що без них ми не побудуємо Україну. І маю надію, що вони теж переосмислять якісь поняття та бачення — і ми зможемо відбудувати вільну, успішну і переможну Україну.