.jpg)
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Протягом багатьох років 24 лютого було для Оксани Мироненко радісним днем – річницею весілля її батьків. Вони жили у місті Щастя Луганської області, яке після подій 2014 року залишалося підконтрольною Україні територією.
В 2014 році, коли російська армія зайшла до її рідного Луганська, Оксана та її чоловік посадили двох своїх дітей на останній евакуаційний потяг, а самі залишились в місті рятувати поранених росіянами людей. Далі були окупація, переїзд з Луганська на Київщину, нове життя… Яке незабаром знову зруйнували росіяни. Розстрілявши батьків Оксани, які в перші дні великої війни намагалися евакуюватися з Бучі.
З того часу життя лікарки присвячене порятунку інших людей. Свого батька, якого Оксана оперувала самотужки. Переселенців, задля допомоги яким вона започаткувала благодійний фонд. Та українським військовослужбовцям, яких Оксана безкоштовно оперує по всій країні.
«Навіть в мить загибелі обличчя мами залишалося чистим і красивим»…
Буквально за день до повномасштабного російського вторгнення Оксана та її сестра Юля вмовили батьків приїхати до неї на Київщину.
— Ситуація на Луганщині загострювалась, і ми вирішили, що для мами з татом краще звідти виїхати, — згадує Оксана Мироненко. — 23-го лютого вони переїхали до нас у Бучу. А вже вранці 24-го Київ почув перші вибухи. Навіть попри те, що ми пережили на Луганщині, я до останнього не вірила, що можлива повномасштабна війна.
До приходу росіян у нас в Луганську було прекрасне життя. Ми працювали (ми з чоловіком обидва лікарі), будували плани. Ніколи не забуду, як, рятуючи дітей, ми посадили їх разом із моїми батьками у потяг на Київ, і цей потяг виявився останнім. Ми з чоловіком залишилися, бо не вірили, що може статися окупація. А пораненим була потрібна наша допомога. Потім окупанти кілька місяців не випускали нас з міста. Для терористів, які захопили Луганськ, ми були цінним ресурсом — їм потрібні були лікарі. У певному сенсі це мене навіть врятувало. Окупанти творили з жінками страшні речі — були і побиття, і зґвалтування. Але мене не чіпали, бо я була їм потрібна.
Коли розпочалася повномасштабна війна, моїй дочці виповнилося 10 років. Добре пам'ятаючи, що окупанти робили з дівчатками її віку на Луганщині, я моментально прийняла рішення вивозити дітей. І ми з чоловіком поїхали, а мама з татом вирішили залишитися й почекати нас в Бучі. У нас свій гарний деревʼяний будинок в лісі, в якому ми жили останні три роки — коли знову почало здаватися, що життя налагоджується. Приїхавши на Київщину у 2014 році як біженці, ми пройшли непростий шлях. Але згодом знайшли хорошу роботу у приватній клініці «Добробут» та крок за кроком облаштувались на новому місці.
Батьки Оксани прийняли рішення покинути Бучу лише 4-го березня. У дорозі зателефонували — і це була остання розмова Оксани з мамою.
— Я на той момент разом із дітьми була у друзів у Києві, а чоловік повертався з чергування у клініці, де вже приймали поранених, — згадує той трагічний день Оксана. — Я попросила маму бути максимально обережною: не розмовляти по телефону, стежити за навігатором і у разі чого вертатися. Проїзд, через який батьки планували проїхати до Києва, несподівано виявився закритим. Мама згадала, що є ще одна дорога. Хто ж міг знати, що там уже стояли російські війська...
Коли по автівці батьків відкрили вогонь, мама з татом зупинилися. Вибігли із салону, але швидко зрозуміли, що сховатися ніде, і повернулися назад у авто. Росіяни знову почали стріляти. Сестра саме в цей час розмовляла з батьками по телефону й чула постріли, після яких мама з татом перестали відповідати. Вона в сльозах намагалася до них докричатися. І, зрештою, їй це вдалося — тато, який був поранений, але живий, її почув. Батько прийшов до тями. Побачив, що мама загинула. Вона була поранена в голову та в груди.
Тато Оксани пізніше сказав, що навіть в ту мить обличчя мами залишалося чистим і красивим…
.jpg)
«Я зібралася, відключила емоції та прооперувала тата»
Двері пасажирського сидіння було заблоковано, тато не міг дістати маму з машини. Йому довелося там її залишити. Взявши телефон та якісь документи, батько вийшов із машини сам. Знову почалася стрілянина. Машина вибухнула. Тато встиг добігти до найближчого подвір'я, сховався в сараї і знепритомнів. І вже коли прийшов до тями, повідомив мені телефоном, що мами більше нема. Намагаючись опанувати себе, я сказала йому, як перев'язати поранену руку і почала обдзвонювати всіх, кого тільки могла – шукала варіанти, як витягнути звідти тата.
Через знайомих волонтерів Оксана вийшла на людей, які знаходились за сто метрів від описаного її татом сараю. Завдяки їхнім інструкціям батько Оксани зміг дістатися їхнього будинку.
— Поранений тато йшов до них городами, під обстрілами, — каже Оксана. — Ці люди надали йому першу допомогу, після чого він із пов'язкою на голові та білою ганчіркою в руках пішки пішов до Ірпеня. На кожному з російських блокпостів його могли розстріляти. І врятувало його лише те, що при собі він мав паспорт з реєстрацією в Луганській області, що для окупантів було «пом'якшувальною обставиною». Коли тато вибрався на підконтрольну Україні територію, до зруйнованого Романівського моста його довіз кум, далі до Києва - зять, а я вже одразу привезла його до клініки, де працюю. І сама прооперувала.
Знаю, що лікар не повинен оперувати своїх рідних, але шукати іншого хірурга ми не мали часу — ситуація була критичною. А татове поранення було саме за моїм профілем. Тому я зібралася, відключила емоції та зробила це.
Того ж дня Оксана прооперувала ще одного пацієнта — пораненого військовослужбовця. Після чого вся родина виїхала до Івано-Франківської області. У дорогу крім найнеобхідніших особистих речей Оксана взяла кілька валіз із хірургічними інструментами та медикаментами. І все це їй одразу знадобилося. Опинившись в Івано-Франківську, Оксана та її чоловік почали працювати в місцевому шпиталі, куди привозили поранених бійців з батальйону «Азов».
«На мої дзвінки не відповідала половина працівників адміністрації, бо знали: я телефоную з проблемою, яку треба вирішувати»
Оксана зайнялася ще й волонтерською діяльністю.
— Все почалося з дзвінка знайомої начмеда Сєвєродонецької лікарні, яка намагалася організувати евакуацію 18-ти поранених. Я домовилася, щоб цих пацієнтів прийняли у на Івано-Франківщині. В результаті ми привезли туди понад п'ятдесят людей. Знайти для всіх місця та організувати «швидкі», які мали зустріти поранених чи хворих, було непросто. Я виходила на місцеву владу, дзвонила чиновникам, приходила до них особисто. Найскладнішим в цьому процесі було навіть не знайти місце для пораненого чи хворого, а перемогти бюрократичну машину, щоб все організувати. Іноді й механізм уже є, а чиновники на місцях не хочуть нічого робити, і доводиться буквально змушувати їх працювати.
Складність була ще й у тому, що на Івано-Франківщині мене ніхто не знав. Уявіть, приходить до місцевого чиновника якась Оксана, яку він ніколи в житті не бачив — і починає йому розповідати, як і що він має робити. І хоча я не вигадувала ні для кого інструкцій, а лише намагалася добитися виконання вже існуючих, це далеко не всім подобалось. На мої дзвінки через деякий час вже не відповідала половина співробітників адміністрації області, бо знали: я дзвоню з проблемою, яку треба вирішувати.
Одночасно Оксана продовжувала оперувати поранених військовослужбовців. А також облаштовувати життя своєї родини: необхідно було знайти житло для оренди, відповідні умови для дітей та батька, який на той момент проходив реабілітацію. При цьому потік переселенців, яким потрібна була допомога, не зупинявся. Тоді в Оксани з'явилися перші помічники. Ці люди зараз працюють в її фонді й Оксана називає їх своєю родиною.
— Спочатку я не давала оголошень, що мені потрібна допомога. Люди приходили самі, — каже Оксана. — Наприклад, я прооперувала переселенку з Ірпеня — і її дочка захотіла до мене приєднатися. Або прийшов незнайомий хлопець, якого прислали до мене «поволонтерити», і в результаті співпраці став для мене майже рідним. Разом ми ставали ще сильнішими, ще наполегливішими. Ми розробили кілька схем розміщення переселенців — на турбазах, в будинках, шукати які нам допомагала спілка ріелторів. Самі ці будинки інспектували, облаштовували, знаходили речі, які потрібні людям у побуті. Для нас було важливо забезпечити людям нормальні пристойні умови. Селили в ці будинки людей, які евакуювалися з Донеччини, Луганщини, Харківщини, Миколаївщини.
«Перші кілька місяців війни я взагалі не спала»
Завдяки постійному контакту з волонтерами, які займалися евакуацією, нам вдалося об’єднати членів родин, що виїжджали у різний час і загубили одне одного. Деякі приміщення обладнали під територіальні центри для людей похилого віку. Так і утворився наш благодійний фонд, який розмістив по Івано-Франківській області понад 500 переселенців. Я назвала фонд «Наш сокіл» — на честь моєї мами, Наталії Соколовської.
Перші кілька місяців великої війни я взагалі не спала. Опинившись у відносній безпеці, одразу почала робити все, що могла. Шкода було, що у добі лише 24 години. Я намагалася врятувати якомога більше людей. Гадаю, в певному сенсі я рятувала і саму себе. Це був єдиний спосіб не думати про маму, не зациклюватись на горі. Я просто не мала часу на думки про себе.
Після звільнення Київщини українською армією я поїхала до Бучі. Була на місці, де загинула мама. На так званому цвинтарі машин, що згоріли, знайшла флакон її улюблених парфумів і ножиці для рукоділля, що розплавилися під час пожежі. Забрала ці речі собі на згадку…
«Якщо не йду воювати на фронт, вважаю за свій обов'язок робити все, що можу в тилу»
Після деокупації Київщини чоловік Оксани повернувся додому. Він, як і до війни, працює в Києві хірургом, керує розподілом поранених військових по різних лікарнях в Патронатній службі Азова, організовує якісне, вчасне, ефективне лікування військових травм. Діти залишаються на Івано-Франківщині, а сама Оксана зараз їздить усією країною й оперує військовослужбовців. Причому робить це безкоштовно як хірург-волонтер.
Оксана - одна з небагатьох травматологів в Україні, які спеціалізуються на оперативному лікуванні пошкоджених периферичних нервів (при мінно-вибухових травмах периферичні нерви пошкоджені у кожного третього пацієнта). Кожна операція зі зшивання периферичних нервів — це багатогодинна ювелірна робота, від якої залежить, зможе пацієнт ворушити рукою чи ні.
Паралельно Оксана встигає займатися справами фонду.
— Переселенців зараз приїжджає небагато, але роботи у фонді вистачає, — каже Оксана. — На жаль, допомога маломобільним біженцям на державному рівні так і не врегульована, тому це робимо ми. Організовуємо гуманітарну допомогу, доставляємо цим людям їжу, підгузки, медикаменти. Людина, що не встає з ліжка, не може самостійно з'їздити на прийом до сімейного лікаря за рецептом – ми допомагаємо. Як нам вдається забезпечувати таких людей усім необхідним? Це і гуманітарна допомога, і наполегливість у взаємодії із владою, і гранти, і донати. Останні бувають дуже рідко, але насправді важлива будь-яка допомога.
Як і раніше, я працюю травматологом у «Добробуті» (там я буваю два дні на тиждень), і як лікар-волонтер Штабу Оборони Прикарпаття оперую військовослужбовців по всій країні. У мене укладено договори з лікарнями. Часто сама ж і домовляюся, щоб в якійсь з цих лікарень прийняли пораненого — після чого їду туди зі своїми інструментами та оперую його. Як і в перші місяці війни, я не маю вихідних. У дні, коли немає операцій, займаюсь фондом. Я просто не можу інакше. Якщо не йду воювати на фронт, вважаю за свій обов'язок робити все, що можу в тилу. Як показав досвід, у стресовій ситуації я вмію зібратися й бути ефективною. Тож я намагаюся максимально використати цю свою особливість.
Мене часто питають, де беру сили. Джерел кілька. Моя сімʼя, близькі друзі, з якими у нас спільні цінності. Це постійне спілкування з неймовірними хлопцями з «Азова» (я є лікарем патронатної служби «Азова»), які не ниють, що «втомилися від війни», а мотивовані боротися далі. Це психотерапевт, розмови з яким допомагають мені простіше ставитись до того факту, що люди довкола різні, і у них можуть бути причини на ті чи інші слова чи емоції. Вбачаючи на своєму прикладі ефективність психотерапії, я зараз намагаюся впровадити її в систему реабілітації військовослужбовців. А ще мені допомагає розуміння того, що війна не закінчиться завтра. Що це марафон, який ми, незважаючи на всі труднощі, маємо подолати.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
