Блоги

За вечерею після трьох днів зйомок я не могла не запитати польських колег, що їх найбільше вразило в Україні за цей час. Ніхто з них не був тут раніше, і перший дотик одразу у воєнний час, хоч ми і знімали в місті, а не на передовій. Усі троє відповіли однаково: вони очікували іншого від країни у війні. Так, є тривоги, ракети літають над головою, але люди так багато читають, буквально всюди — у кафе, в автобусі, у парку. Ще українці постійно співають. У закладі може співати ціла компанія, а у сквері грає квартет на музичних інструментах — справжній професійний концерт! Стільки виставок проводиться, театри працюють і квитки на них купити непросто. Такий феномен життя під час війни. 

Не знаю, чи помічають це ті, хто усі два роки прожили в країні. Але я, перебуваючи переважно цей час за кордоном, приїжджаючи щоразу дивуюся, як з кожним разом у того ж Києва нарощуються «культурні м’язи»

Навіть якщо маєш у запасі багато часу, все одно щось постійно пропускаєш. Маєш обирати: або не йдеш на виставу Івана Уривського, який отримав цього року Шевченківську премію за свою «Конотопську відьму», або на світову прем’єру опери Романа Григоріва та Іллі Разумейка, лауреатів премії королівського філармонічного товариства Великої Британії. 

Те саме з книжками. Не встигла ще прочитати «Пригоди української літератури» Ростислава Семківа чи переклад «Половини жовтого сонця» нігерійської письменниці Чімаманди Нґозі Адічі, як на полицях книжкових з’являються нові й нові переклади українською мовою, романи, антології і дослідження українських авторів. 

Те, що століттями забороняла і знищувала Росія, за що загинула незліченна кількість українців у різні часи і продовжують помирати, що витіснялося навіть у часи незалежності російськомовним, російськонаративним контентом, нарешті проростає на повну силу

Наскільки це можливо в умовах війни. А ми, ніби не можемо надихатися, надивитися цим. Уявіть часи Януковича — перед Революцією гідності. Чи можливо було, щоб у широкий прокат вийшов фільм про репресованих українських письменників «Будинок “Слово”. Нескінчений роман»? Нагадаю, що ще у 2013 році охочі легко могли дивитися в кінотеатрах російські прем’єри: воєнні драми з ворожими наративами та байопіки про російських легенд спорту. 

А тут на екрані раптом ожили Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Михайль Семенко, Павло Тичина, Остап Вишня. З них ніби молотком збили оце нашарування каменю й цементу далеких від нас у часі геніїв літератури, яких моє покоління мабуть досі сприймає чорно-білими картинками з підручників, з блідо-бідно написаними біографіями. У фільмі вони стали реальними людьми, які кохають, зраджують, конкурують, жартують, ходять у солярій, палять, сваряться, мають різні звички. І яких підступно знищує радянська влада. 

Мені складно було раніше уявити, як митці жили у харківському «Будинку "Слово"». Побут, який відтворили автори кіно, розгортається на екрані з документальною точністю. Декорації створювали за реальним кресленням будинку, навіть вдалося відтворити фрагмент театральної вистави революційного драматурга Леся Курбаса, який знищили совєти. Дотепер ми не мали жодного уявлення, як він виглядав. А тепер є цей кіноескіз, і, як на мене, дуже неочікуваний. 

Режисер фільму розповідав в інтерв’ю, що коли команда навідалася у реальний Будинок «Слово» у Харкові, то виявилося, що люди, які зараз там живуть, не знають нічого про трагедії, які розгорталися у кожного з них в квартирах.

Такий наш діагноз після окупації території і інфопростору Росією. Ми нічого не знаємо про самих себе

Переживає ренесанс український театр. Спробуйте купити квиток на вистави до театру Франка. Щоб нарешті спіймати білет на вже згаданого вище Івана Уривського, який працює зараз з українською класикою, скористалася спеціальним ботом. За дві хвилини квитки зникали у мене на очах, поки я не вхопила останні десь на гальорці. Ще два вдалося придбати на «Камінного господаря» за драмою Лесі Українки в Театрі на Подолі. Тож вийшло, що ввечері я дивилася на В’ячеслава Довженка у ролі Хвильового в «Будинку "Слово". Нескінчений роман», а наступного дня виставу, де він уже був Дон Жуаном у вщент заповненій залі театру. 

Найпомітнішим і найвідвідуванішим проєктом Українського дому за останні роки стала виставка «Алла Горська. Боривітер». У радянські часи про художницю не говорили навіть в родині

Усіх, хто виступав з промовами на похороні Горської, її друзів, згодом репресували. І лише у часи незалежності синові Олексію вдалося ознайомитися із розсекреченими матеріалами, завдяки яким він зміг довести: його мати і дідусь були вбиті за вказівкою КДБ. Але чи багато ми знали про дисидентку Аллу Горську, а людину і художницю? Виставка в Укрдомі — перша її повна ретроспектива. Це так дивно. Ходиш і чуєш шепоти: «А ти знала, що Горська робила сценографію для вистав?» або «Вперше чую про розбитий вітраж художників у вестибюлі Червоного корпусу, а я там вчився». 

Спостерігаючи цей культурний сплеск і спрагле бажання знати про своє минуле, згадую свою поїздку до Мілана півтора роки тому. Разом з командою ми знімали сюжет про засновника італійського кримінального роману Володимира Щербаненка, який народився у Києві. В Італії він відомий за ім’ям Джорджо. Його батько викладав у Київському університеті і був вбитий більшовиками під час оборони Києва. Після цього разом з мамою Володя емігрував до Італії, де через роки стане справжньою зіркою. Його донька Чечилія казала, що батько був самоуком і не мав освіти, тому що працював з юності. Але дуже любив писати. Йому вдалося потрапити до творчого ком’юніті Мілана, з тими ж цінностями й політичними поглядами. За словами італійського дослідника творчості письменника Джанні Канови, після Другої світової в Італії на фоні бідності й руйнувань відбувся економічний і одночасно культурний бум. Щербаненко був з тих, хто підсвічував неідеальності тогочасного суспільства і політичної системи загалом. Тому він став таким успішним. 

Кінця російській агресії ще не видно, але усі ми, українці, як оголений нерв, нарешті стали більш чутливими до свого минулого. З плаского  одновимірного світу, в якому ми жили ніби навпомацки, нарешті виринаємо. Не можемо начитатися свого, не можемо надивитися.

Те, що намагалися знищити так завзято й жорстоко росіяни, стає видимим, тримає і надихає на більше 

Критерії на повернення у кожної свої — від «маю відчути» до логічного «перестануть обстрілювати». Або навіть «війна надовго — то що, відмовлятися від життя?». У більшості оте саме «життя» можливе виключно в Україні. А зрозуміли вони це лише за кордоном.

Календарна весна добігає кінця, початок літа, кінець навчального року в школах — закінчення ще одного часового проміжку, сезон відпусток — а це означає, що знову чимало наших з-за кордону повернуться у власні домівки в Україні. Або оселяться на заході країни чи в передмісті великих міст, щоб однаково вже почуватися вдома. 

Згідно з результатами дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), проведеного у квітні 2024 року у Польщі, Німеччині та Чехії, за оптимістичного сценарію близько 50% осіб повернуться в Україну. Фактори, які їм потрібні для повернення, — це насамперед безпека (34%), злагоджена робота критичної інфраструктури (34%), наявність незруйнованого житла (26%). Власне саме про «закінчення війни» висловилися лише 26%.

Тож виходить, нехай усі ми втікали від війни, повернення не завжди означає її закінчення. Про повне і задокументоване завершення війни найчастіше кажуть ті, хто досі вагається із ухваленням рішення

Ми зустрілися в Українському жіночому клубі у Варшаві й фантазували під час «кола довіри» — психологічної гри, покликаної на об’єднання й рефлексії. Кожна учасниця висловилася з приводу повернення в Україну:

— Я бачу це десь так: війна припиняється, Зеленський і Кличко виходять, обійнявшись, з усмішками і кажуть: отже, воєнним діям кінець. «Жінки із дітьми, можете повертатися, нічого там сидіти!». І ми всі біжимо до залізничних кас, на вокзалах величезні черги, й «Укрзалізниця» у терміновому порядку чіпляє по чотири додаткових вагони до кожного потяга із Пшемишля й Хелм». 

— Погано уявляю, що все раптом припиниться в один день і хтось візьме на себе сміливість про це сказати. Але у Варшаві раптом присяде оренда квартир, впадуть ціни, а за мною несподівано приїде чоловік. І ось ми пакуємо речі до багажника, а він нервує, що я намагаюся забрати ці безкінечні коробки поробок із глини, вовни і галузок, які створила тут за ці три роки.

— А я навіть у GPT-чату запитувала. «Якщо ти веселий і готовий до пригод, можеш ще трохи помилуватися часом за межами дому», — ось що відповів мені штучний інтелект. Не можу сказати, що я сумна, але пригод вже явно досить.

— Може таке бути, як із ковідом. Ось тут небезпека, миємо руки, міняємо маски, а потім — р-р-раз, і вже немає карантину. І про нього всі забули. Здається, це станеться теплої пори.

Повернутися зараз і чи повернутися узагалі — залишається правом і рішенням того, хто його ухвалює

Але однаково часто це провокує срачі у мережах. Мам, які ростять дітей у Києві й Одесі, ні-ні, але часом зачіпає чиєсь неповернення з мотивацією «дбаю про дитину». «Чому хтось думає, що я про дитину не дбаю?», — читаємо між рядків. А потім хтось дістає листівку з Другої світової війни. На ній Гітлер переконує розгублену британку повернути дітей до бомбардованого Лондона. І срачі виходять у нове піке.

Ті, хто мислять цифрами, підходять до повернення ще інакше: рахують кількість ракет, які ще залишилися у росіян. А тоді раптом з’являється новина про військову допомогу Росії від Північної Кореї чи Ірану, й підрахунки з відліком розпочинаються заново.  

— Я повернулася до Києва із чоловіком, обміркувавши, що ризик загинути в ДТП у столиці вищий за ризик загинути від ракети, — пише у соцмережі Олена. — Хтось вирахував, що торік за півроку в Києві у дорожньо-транспортних пригодах було вбито 56 людей, травмовано 993. На той же час із самого початку вторгнення ракетними обстрілами травмовано 713 людей.

Прагматики резюмують, що повертатися однаково доведеться. То чому б не зараз? 

— У листі-дозволі на в’їзд до Великобританії українці отримали чітке пояснення: ми тимчасово переміщені особи під особовим гуманітарним захистом, а не біженці в класичному значенні слова. Тож правила такі самі: аби залишитися тут надовго, треба дуже зацікавити працедавця, який би оплатив твою візу. Я не бачила сенсу працювати офіціанткою, якщо удома я сама можу спробувати відкрити кафе, — каже Світлана. Вона повернулася додому в Київ через півроку після проживання у Великій Британії й планує власну підприємницьку діяльність. Впевненості, що все вдасться, додало життя за кордоном. 

І хоча вона така не одна, нове дослідження УВКБ ООН, в якому взяли участь більш як 4000 сімей українських біженців по всій Європі, а також 1100 сімей тих, хто повернувся в Україну, свідчить: частка біженців, які планують або сподіваються повернутися додому, трохи зменшилася — з 77 до 65% у порівняні з попереднім роком. Натомість зросла частка тих, хто ще не визначився щодо повернення, – з 18 до 24%. Загалом же, як пам’ятаємо, за кордоном нині перебуває 5,9 млн українських біженців.

Але цифра ця однаково тішить. У кожної з нас власний орієнтир

Одна журналістка казала, що повернеться лише тоді, коли до Борисполя полетять перші літаки. Це означало б повітряну безпеку й відсутність обстрілів з повітря. Але про польоти лише мріємо, а вона – уже вдома, на Київщині:

— Усе складалося, вивчила польську, знайшла житло і роботу. Дітей відправила до школи, записала на гуртки. Чоловік — удома, казав — не поспішай, я справляюся. А тоді вислав фото подвір’я: у дворі собака бігає за куркою, ростуть нарциси, тюльпани, фіалки. Я поплакала і повернулася.

— Одного разу стало зрозуміло, що війна може затягнутися надовше, — каже знайома ветеранка. — Не хочу, щоб за рік-два дитина повністю асимілювалася. Якщо раптом приліт, хочу помирати щасливою і на своїй землі. Але висока доля вірогідності, що ми таки виживемо. Ми робимо так століттями.

Передвиборчий фестиваль ультраправої іспанської партії Vox перетворився на справжню демонстрацію єднання європейських політиків, яких не так часто раніше можна було побачити разом. Поруч із лідером Vox Себастьяном Абаскалем можна було побачити лідерку французького Національного обʼєднання Марін Ле Пен, голову португальської партії Chega Андре Вентуру та колишнього прем'єра Польщі Матеуша Моравецького. По відеозв’язку до учасників заходу звернулися прем'єрка Італії та голова партії «Брати Італії» Джорджа Мелоні й прем'єр Угорщини, вождь ФІДЕСу Віктор Орбан. 

Ще вчора обʼєднання політиків з ультраправими політичними поглядами можна  було б назвати маргінальною вечіркою. Сьогодні серед них є колишні і чинні очільники урядів. Без підтримки ультраправих не можуть сподіватися на владу традиційні праві. Ба, більше, останні самі починають займати нішу ультраправих — як це вже сталось із ФІДЕСом та зараз відбувається із «Правом і справедливістю» у Польщі. 

Але важливість зустрічі у Мадриді навіть не в її очікуваній респектабельності, а саме в єдності

Ультраправі можуть розраховувати на 25 відсотків місць на наступних виборах до Європейського парламенту. Однак вони належать до різних політичних груп, які конкурують між собою. Що буде, якщо вони обʼєднаються, якщо Марін Ле Пен і Джорджа Мелоні найдуть спільну мову не тільки на мітингу, але й у практичній політиці?

Відповідь на це питання не є такою вже й складною — ультраправі почнуть буквально зʼїдати позиції традиційних консерваторів й примушувати їх самих ставати все більшими популістами у пошуку можливостей зберегтися у політиці. Й це матиме приголомшливий результат для Європи. Зараз багато хто вже забув, що конкуренція британських консерваторів із Партію незалежності Сполученого Королівства Нейджела Фараджа призвела до «брексіту». До речі, де був Фарадж під час своєї роботи в Європейському парламенті? Звичайно ж, серед ультраправих, разом з італійською «Лігою Півночі» чи «Справжніми фінами». І тут виникає важливе питання: якщо ультраправі з молодших партнерів традиційних правих партій, які допомагають утримувати владу, перетворяться на головні політичні партії своїх країн, чи потрібен їм буде взагалі європейський проєкт? Чи не стануть усі ці впевнені у своєму майбутньому люди, які зустрілися в Мадриді на мітинг «ультраправого інтернаціоналу», справжніми могильниками Європи?

Ще один вододіл, який сьогодні існує між ультраправими континенту, — це ставлення до Росії, до Путіна

Лідери партій, пов'язаних із Марін Ле Пен чи лідером «Ліги Півночі» Маттео Сальвіні, відомі своїми симпатіями до Кремля — хай після великого нападу Росії на Україну вони стали набагато більш обережними. Джорджа Мелоні та її соратники — непримиренні критики Москви. Багато хто вважає, що італійська прем’єрка може вплинути на позиції інших правих політиків — таких, як скажімо, Віктор Орбан. Але наскільки суттєвим може бути її вплив, якщо поруч із угорським прем’єром опиняться Сальвіні й Ле Пен? Тим більш, що вже після наступних парламентських виборів в Італії Мелоні може втратити посаду прем'єра. А от Орбану навряд чи варто турбуватися за своє майбутнє. Тому не тільки йому потрібна підтримка «ультраправого інтернаціоналу», але й ультраправим потрібен угорський прем'єр, хай зі своїми особливими стосунками з Кремлем.

Те, наскільки тривожним може бути обʼєднання ультраправих для майбутнього Європи, можна було помітити вже зараз. Іспанські журналісти констатували, що Матеуш Моравецький зі своєю підтримкою України залишився практично на самоті серед інших учасників зустрічі. 

Його соратників по новому інтернаціоналу ця тема чомусь не сильно зацікавила

Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну Польща прихистила мільйони наших співвітчизників та займає не просто послідовну, але й пасіонарну позицію у питаннях військової допомоги нашій країні, яка має надаватись колективними зусиллями Заходу. Можливо прозвучить неочікувано, але все це — результат послідовної політики у зміцненні власного оборонного сектору, яку Польща провадила ще задовго до лютого 2022 року.

Можна почати з чисельних «точкових» прикладів про те, що ще в 1990-х роках польський ОПК налагодив власне виробництво танків PT-91 Twardy, кілька десятків яких були передані як військова допомога нашій країні. Ще один приклад — Польща на початку 2000-х та в 2015-му році доволі далекоглядно викупила понад дві сотні Leopard 2 в Німеччини.

Берлін вважав, що танки — це рудимент давноминулої епохи, від якого треба позбавлятись, як наприклад від середньовічних замків

А от далі варто продовжити таким стратегічним прикладом. У червні 2021-го року Військо Польське проводило масштабні маневри Dragon-21 із відбиття ймовірної агресії РФ. У відкритий доступ потрапив такий висновок цих навчань: у разі російського нападу польська армія зможе розгорнутись за своїми оперативними планами, але от з рівнем озброєності насправді дуже великі проблеми.

Схоже, що саме ця історія й визначає, чому Польща так наполегливо веде масштабні програми із переозброєнню буквально на мільярди доларів і чому окремі внутрішньополітичні дискусії з оборонних питань можуть йти так, що аж іскри летять, але заради користі спільної справи.

«Довга рука» до Москви та кулак на більше 1000 танків

Модель оборонного будівництва Польщі можна описати як гібрид західної та умовно східноєвропейської моделі із поєднанням потужного далекобійного арсеналу та одночасним розширенням сухопутної складової. 

Почнімо з такого факту: під F-16 є свій аналог Storm Shadow — крилата ракета AGM-158 JASSM, котра має дальність пуску від 300 км. На даний момент Польща має 70 таких ракет загалом на 48 літаків F-16 — і хоче мати таких ракет в понад 10 раз більше. У березні 2024 року Держдеп США дав дозвіл на купівлю аж 821 крилатої ракети JASSM-ER із дальністю пуску 900 км, що в теорії дозволяє бити аж до Москви. Але це й коштує відповідно — $1,77 млрд або $2,15 млн за одиницю.

Польща в 2019 році закупила 20 M142 HIMARS, а тепер ще й має укладені замовлення на поставку ще 486 «Хаймарсів» та 218 південнокорейських аналогів K239 Chunmoo (польське позначення Homar-K). При цьому цікаво, що до Homar-K польські військові отримають також оперативно-тактичні балістичні ракети KTSSM-II, аналог ATACMS на 300 км.Обійдеться такий «ракетний кулак» — у понад $10 млрд, хоча виробництво обох ракетних систем буде частково локалізованим на польських потужностях.

Програми щодо танків окремо демонструють розмах оборонних зусиль Польщі. За відкритими джерелами, на початок 2023 року польська армія мала орієнтовно 620 танків усіх типів, а всі поточні замовлення передбачають поставку майже 1200 новітніх танків

Із них — 366 M1 Abrams різних модифікацій за двома контрактами, загальний цінник яких сягає до $8 млрд. Крім того, програма передбачає 820 південнокорейських танків K2, із котрих 500 будуть виготовлені на польських потужностях, але після 2027 року, бо треба час на розгортання виробництва. Так от, лише перші 180 танків коштуватимуть $3,37 млрд.

На цінники затрат на ППО мабуть взагалі краще не дивитись, як і на тривалість поставки ЗРК. За поточними планами, Польща хоче отримати плюс 12 батарей Patriot до 4 вже замовлених за програмою Wisla та 46 ЗРК CAMM-ER за програмою Narew — і це все до 2035 року обійдеться аж в $30 млрд. І це при тому, що і за цими програмами Польща максимально локалізувала виробництво, наприклад — свої пускові ракети до Patriot.

Початкові плани на ППО в Польщі були в рази скромніші, але досвід війни РФ проти України показав, що економити на захисті неба смерті подібно

А на початок 2022-го року та ж Польща мала хіба що три батареї С-200 та 17 пускових С-125, чого ледь вистачало для прикриття Варшави та Кракова. Перші три батареї Patriot в Польщу надійшли вже на початку 2023 року — для заміни С-200. Так, нескладно здогадатись, які після цього можуть бути припущення. Але далі пропоную обійтись легким жартом про те, що ніколи не питаймо українських розвідників та зенітників, де вони взяли засіб збити російські А-50 і Ту-22М3.

Кадри на вагу золота

На початок 2023 року Польща мала армію в 114 тисяч військових. І тут логічно випливає, що якщо йдуть настільки масштабні закупівлі зброї, то чисельність війська має масштабуватись також. Але, як на стороннього спостерігача, то в цьому питанні воєнно-політичне керівництво Польщі на даний момент: 1) прагне знайти «золоту середину»; 2) досі перебуває в пошуках, тому можуть дискутуватись різні варіанти.

Проглядаються дві реперні точки. Перша — польське військове керівництво прагне, поки є умови мирного часу, створити міцне та чисельне кадрове ядро, щоб саме на його основі проводити нарощення армії в умовах мобілізації під час війни. Друга — прагнення перетворити службу у війську на найбільший політичний привілей, який може бути доступним громадянам Польщі. 

Жодне суспільство не є статичним. Тому варто очікувати, що базові рішення з нарощення чисельності Війська Польського насправді ще попереду

Тим більш, що самі польські військові на публіку заявляють доволі цікаву логіку рішень — наприклад, на їхню думку, найкращими солдатами є чоловіки в категорії 30+, бо вони уже психологічно стійкі і ще фізично здорові.

Прометеїзм F-16 та «Леопардів»

Після всього вищепереліченого логічно може виникнути вже задавнене питання — а як зараз Україна та Польща можуть співпрацювати в оборонних питаннях? Ми ще можемо пригадувати реалії 2021-го року, коли вважалось, що наша країна може бути донором важливих оборонних технологій для польського ОПК, наприклад по протитанковим ракетам або керованим боєприпасам.

Але останні понад 2 роки повномасштабної війни парадигму перевернули, і тепер питання слід ставити так — а щоб ми могли запозичити в плані оборонних технологій у Польщі

Доволі доречним стає згадати відому концепцію прометеїзму, особливо на тлі того, що польська «оборонка» ремонтує нам танки Leopard 2A4, і, схоже, буде обслуговувати нам і майбутні F-16 (а подібні натяки Пентагон давав у відкритий доступ). І заодно, якщо згадати наведені вище моменти, Польща йде шляхом локалізації виробництва хоча б окремих елементів до ракетних систем та ЗРК.

Україні знадобиться весь можливий досвід, набутий «оборонкою» Польщі — і як вести рутинне обслуговування західних танків та літаків, і як вести локалізацію ракетних технологій

Це нам би суттєво зменшило затрати сил і часу, бо, наприклад, створити свій ЗРК «з нуля» на власних розробках займає орієнтовно років 20, а в нас стільки часу нема. Але для ширшої ілюстрації можна згадати й такий приклад. На початку 2023 року було публічно заявлено домовленість про ремонт танків Т-64 для ЗСУ на польських потужностях, і тут самі польські профільні оглядачі підкреслювали, що це створює нові можливості для розвитку їх ОПК.

Загальний висновок тут можна стиснути до такого посилу — насправді є безліч питань в оборонній співпраці, де Україна та Польща як дві сусідні країни могли б налагодити в чомусь навіть «сестринську» взаємодію.

Візит Владіміра Путіна до Китаю, поїздки самого Сі Цзіньпіна до Франції, Угорщини та Сербії, візит в Пекін федерального канцлера Олафа Шольца — навіть цей перелік поїздок і зустрічей має переконати в активній зовнішньополітичній позиції КНР, зокрема, й у питанні закінчення російсько-української війни.

Якщо ми додамо до цих зустрічей вояж спеціального представника китайського МЗС Лі Хуея до столиць провідних країн так званого «глобального Півдня» із презентацією китайського плану «замороження конфлікту», збільшення китайської зацікавленості щодо участі у подіях на українському напрямку виглядає ще більш очевидним.

Все це, як і варто було очікувати, створює нові ілюзії. Що Китай зможе «натиснути» на Владіміра Путіна у питанні закінчення війни. І що після війни Пекін може стати одним з найбільших інвесторів України — про це говорять не тільки українські, але й польські експерти. Й ці ілюзії створюють обережну політику по відношенню до Пекіна та його забаганок - так, як це раніше було із Москвою.

Отож, годі шукати українську делегацією на інавгурації нового президента Тайваню, поруч із союзниками України у протистоянні з Росією. Ви її там не знайдете

Не можу назвати такі ілюзії новими. У липні 2021, менше ніж за рік до великого російського нападу на Україну, медіа вже писали про «східний розворот» у політиці президента Володимира Зеленського.

Сам очільник держави говорив про зацікавленість у стратегічному партнерстві з Китаєм, лідер  фракції «Слуг» у Верховній Раді Давид Арахамія заявляв про збіг принципів Компартії Китаю та партії «Слуга народу» (і це у країні, де Комуністичну партію заборонили), улюбленець провладної публіки Олексій Арестович погрожував: «якщо Захід захоче подружитися з Росією ціною здачі українських інтересів або значної їхньої частки, то ми розвернемося на Схід і так перебалансуємо нашу позицію».

Війна, здавалося б, все розставила на свої місця й продемонструвала недоречність ілюзій

Китайський лідер продовжує підкреслювали важливість стратегічного партнерства з Росією, постійно і демонстративно зустрічається з Путіним, а для Зеленського після нападу РФ знайшов час лише одного разу — і, звичайно ж, не для зустрічі, а для телефонної розмови. 

На високопоставлених українських чиновників у Пекіні також не чекають — і цим позиція Китаю відрізняється, скажімо, від позиції Індії, уряд якої запросив до Нью-Делі очільника українського зовнішньополітичного відомства Дмитра Кулебу. Західні політики — наприклад, державний секретар США Ентоні Блінкен — вже відкрито звинувачують Пекін у сприянні відновленню російського військово-промислового комплексу. 

Але в Україні продовжують сподіватися — бо не розуміють природу китайського режиму, як перед цим десятиріччями не розуміли природу російського. Звісно, Китай може бути зацікавлений в інвестиціях в Україну, але тільки тоді, коли наша країна опиниться по інший бік барикад. А для цього потрібно зрозуміти «тривоги Путіна» й програти йому війну. 

Здається, вже зрозуміло, що хороші стосунки з Росією — неодмінна передумова хороших стосунків з Китаєм. Бо у Путіна і Сі спільне бачення майбутнього і ролі в цьому майбутньому їхніх країн.

І навіть якщо Сі Цзіньпін — й небезпідставно — вважає себе головним партнером у цьому новому антизахідному союзі, він навряд чи зацікавлений у поразці і ганьбі свого «молодшого брата»

Так що Китай може стати важливим інвестором України за однієї очевидної умови — якщо вона програє війну та стане країною у сфері впливу Москви, а отже, й Пекіна, бо це ж логіка «матрьошкі», тільки вже не російської, а китайської. Україна, яка захистить свій суверенітет й зможе приєднатися до НАТО і ЄС, може цікавити Китай тільки за умови, що в цих союзах вона стане лобістом китайських (і російських) інтересів і буде здійснювати ефективні кроки по дестабілізації ситуації — як, наприклад, Угорщина.

А та Україна, про яку ми мріємо, яка може стати партнером, а не опонентом своїх центральноєвропейських сусідів, Китаю не потрібна. І за мир для такої України Китай боротися не буде. Так що варто позбутися ще однієї небезпечної ілюзії. 

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6643eeb3f6ae5047e6668985_EN_01619517_1537.jpg">Друзі Пекіна і коньяк для Сі — підсумки європейського турне китайського очільника</span>

Нещодавно на дитячому майданчику мій Марк випадково штовхнув однорічну дитину. Він дуже незграбний у свої 5 років, а дівчинка тільки почала ходити. Зазвичай я відводжу сина подалі від малюків, бо і його поведінка, і малечі може бути непередбачуваною. Але тут, на жаль, не вгледіла. Тато дівчинки дивився у телефон, а коли вона сіла на попу в памперсі і з переляку голосно розплакалася, відірвався від гаджету, підійшов до мого сина і, схопивши його за шкірки, запитав українською: «Чому ти лізеш до неї? Ти вже дорослий». А далі додав вже мені: «Поясніть йому, чого він лізе до малих дітей. Краще дивитися треба, мама!»

Я неабияк перелякалася, бо раніше мого сина за шкірки ніхто не хапав. Але беру себе в руки і відповідаю: «Вибачте нас, я не додивилася. У дитини аутизм, і він вас не зрозуміє».

Подальша відповідь батька приголомшила:

«Так а чому тоді він ходить на майданчик для нормальних дітей? Ми що, маємо бути в небезпеці через таких, як ви?»

У мене всередині все заклокотало, але я набрала повітря і спокійно поцікавилась: «А чому ви не в Бахмуті? Чому не захищаєте нас, а сваритеся тут зі мною і вказуєте, де мені гуляти з дитиною?»

Здавалося, від цих слів чоловік лусне від гніву. На нашу сварку стали звертати увагу інші, тож він забрав свою доньку та пішов, навздогін побажавши мені «самій йти на фронт замість народжувати інвалідів».

Найбільше мене засмучує, що таке кажуть свої ж, українці. Навіть деякі мої знайомі можуть нарікнути за моєю спиною: «Старший син такий розумний, а тут народила ТАКУ дитину, тепер тягар на все життя». До слова, від поляків, як і взагалі від європейців, чути подібних слів мені не доводилось жодного разу.

Навпаки, вони звертають увагу на сильні сторони Марка, завжди знаходять, за що похвалити. Намагаються адаптувати діток з особливостями до життя в соціумі. Так, у терапевтичному садку, куди ходить мій син, дітей періодично водять до перукарні, магазину, на екскурсії, показують світ, щоб наші особливі діти його не боялися.

Продавчиня на варшавському ринку, де ми купуємо фрукти, кожного разу чимось пригощає Марка, намагаючись зазирнути йому в очі і встановити контакт (в аутистів з цим складнощі), а консьєржка в під’їзді завжди знаходить привід хоча б хвилинку з ним поспілкуватися.

На початку життя в Польщі для мене це було незвично, адже вдома у кращому випадку на нас просто не звертали уваги, а в гіршому називали дитину «клубком проблем» і питали, чи є інтернати, де можна залишити сина та забирати на вихідні, бо з ним так незручно жити.

Коли ти мама особливої дитини, ти ніби за замовчуванням маєш бути вдячна, що твоєму сину дозволяють ходити до школи або що хтось грається з ним, як зі звичайним, не звертаючи уваги на його відмінності. Кожна наша прогулянка на дитячому майданчику — це стрес і виправдовування за те, в чому ніхто не винний.

Моя історія не унікальна, і будь-яка мама особливої дитини може написати книгу подібних ситуацій. Ця прірва між нормотиповим і рас-прекрасним світом іноді лякає до панічних атак. Але в основі цього несприйняття — брак знань і нерозуміння ситуації. Тому я хочу дати кілька порад, як поводитися з дітьми з аутизмом — не універсальних, адже такі діти теж різні, але максимально дієвих.

Як поводитися з чужою дитиною з аутизмом?

1. Якщо ви перебуваєте поряд з аутистом, просто будьте доброзичливим. Спробуйте налагодити зоровий контакт і тільки потім говорити з дитиною або щось їй пояснювати. Коли дитина з РАС не дивиться вам в очі — вона вас не чує.  

2. Спробуйте похвалити дитину, не акцентуючи уваги на її діагнозі. Як мама хлопчика з РАС я дуже хотіла б жити так, аби нас не жаліли і не вважали хворими. Аутизм — це не хвороба, а стан психіки. Діти з аутизмом не агресивні. Можливо, незграбні, з незвичними реакціями на інших. Але вони дуже радіють, коли їх хвалять.

Що в поведінці аутистів шокує звичайних людей і чи є це небезпечним?

1. Через нервову перевтому, перезбудження або стрес у дитини з аутизмом може статися мелтдаун. Для оточуючих це виглядає як дика істерика та повна втрата самоконтролю. А у мозку аутиста все це нагадує ядерний вибух. Начебто вся нервова система перегрілася і відповідає на цей стан виплеском енергії. Мелтдаун триває кілька хвилин, потім дитина приходить до тями і не пам’ятає, що сталося. Це приблизно як напад епілепсії. Мелтдаун передбачити неможливо. Проте оточуючі мають знати, що їм це нічим не загрожує. Дитина може нашкодити лише собі.

2. Аутисти дуже часто люблять повторювати свої дії. Це називається стимінг. Він допомагає дитині впоратися з емоційною напругою. Стрибати без перерви, ходити кругами, обертатися навколо себе, чіпати предмети, плескати в долоні, махати руками. Це працює десь так само, як бажання лопати бульбашки на упаковці або перебирати чотки — заспокоює. Боятися стимів не треба. Шкоди вони завдати не можуть.

3. Вокалізації та ехолалія. Безумовно, людей «не в темі» дивує, лякає або навіть дратує набір звуків різними інтонаціями або нескінченне повторення фраз з улюблених мультфільмів. Навіть мама не завжди може змусити дитину перестати пищати або наспівувати різні звуки. Нерідко це викликає глузування з боку інших дітей. Важливо пояснювати дітям, що люди є різними, часто несхожими на них.

4. Бажання тактильних відчуттів. Не всі діти з РАС не люблять дотиків. Деякі вимагають обіймів, поплескування по спині або погладжування по голові. Просити цього вони можуть і в абсолютно незнайомих людей. Звичайно, можна не погоджуватися, але от грубо відштовхувати дитину не варто. Щоб переключити увагу аутиста в цей момент, можна взяти його за великий палець або поплескати по плечу, а потім відійти убік.

5. Люди з аутизмом можуть повторювати слова співрозмовника десятки разів чи висловлювати емоції несподіваним способом. Наприклад, розплакатися, коли його похвалили чи подарували подарунок.

Ранок.

Я обираю одяг. Штани чи спідницю? Все ж таки весна — краще спідницю. Легку, мов сам вітер.

«У нас штурм. Все складно».

Я дивлюсь на цю спідницю, ці штани, а перед очима обличчя й імена усіх, у кого зараз штурм, у кого все складно.

В якийсь момент я не розумію, якого дідька я дивлюся в цю довбану шафу. Нахріна тут оця дурна зелена спідниця? Як затесались мої цілком цивільні штани між кітелем «піксель» і кітелем «камуфляж»? Що робить тут рожева сукня?

Там штурм, а тут рожева сукня, дурна зелена спідниця. Мені треба обрати одяг на роботу. Мені треба їхати і працювати. Щось робити для людей, які потребують допомоги. Перед очима все ті ж імена й обличчя. 

Тільки б живі і цілі. Цьому не можна — у нього маленька дитина. Хлопчик або дівчинка. Це не так і важливо. Маленька дитина, яка бачила тата тільки в екрані смартфону. І цьому не можна — хвора дружина. І цей майже не жив іще. А в цьому мудрості на століття. Нікому не можна. Тільки б живі і цілі. Чуєш, Боже, чи хто там над нами, між нами чи під нами. Їм не можна. Нікому не можна до тебе. Вони мають жити. Будувати, любити, обіймати дітей, садити сади і поля, вбирати у свої очі усі барви світу. ЇМ НЕ МОЖНА. ВОНИ МАЮТЬ ЖИТИ.

Тільки б живі і цілі. Сині штани. Блакитна кофтина. Тільки б живі і цілі.

«Криють. Один — 200. Двоє — 300. Важко».

Я не питаю імен. Бо боляче. Так страшно боляче. Колись я написала іронічний вірш про окопний стендап. В ньому історії саме цих хлопців. Смішні, десь гіперболізовані. У ньому вони говорять про свої мрії в окопному сьогоденні. В кінці там були слова «тільки б кожного мрія була жива».

Я його більше ніколи не прочитаю. Дві з тих мрій загинули. Великих, цінних, неосяжних мрій уже ніколи не збудуться. Їх вбили росіяни

Треба не забутися розчесатися. Я дивлюся на гребінець і не розумію, навіщо в цьому світі зараз розчісуватися. В неділю я була на прощанні з одним із тих, чия мрія загинула разом з ним. Торкнулася до нагрітого сонцем мертвого дерева домовини. Бога нема? Є хтось там над нами, між нами, під нами? Якщо є, хай вони будуть живі. Почорнілі від горя діти не повинні обіймати домовини.  

Хай минають їх кулі, уламки, скиди, арта, каби, гранати. Хай їх береже земля, вітер і сонце. Тільки б живі і цілі.

«Не вижили».

Що я іще можу зробити, щоб хоч решта — живі і цілі? Є щось іще у світі, що я можу зробити, аби хоч решта живі і цілі?

«Ти робиш усе можливе».

Не все, боже, ну не все. Напевно є ще щось, що можу зробити, аби вони так і лишалися живі і цілі. А якщо і зробила усе можливе, я маю зробити щось неможливе. Аби тільки живі і цілі. Що іще навіть неможливе я маю зробити?!

Тільки б живі і цілі. Живі і цілі.

Найперше, що можна сказати про 46-річну пані Линів — але варто нагадати, що двадцять років поспіль вона зростала як творча одиниця у Німеччині, саме в східній частині, де є певні сентименти до Росії та її культури. Оксана Линів поїхала на навчання з України в епоху золотого гламуру і засилля російськомовної попси — у 2005 році, і очевидно, випала із світоглядної еволюції українців. 

Врешті на деякий захист Оксани Линів і її душевних американських гірок можу навести один цікавий приклад. У центрі Києва, прямо на Майдані, де вдови і матері загиблих героїв ставлять пам'ятні прапорці — знаходиться консерваторія. Попри петиції студентів та  низку мобілізованих випускників, її викладачі уперто не хочуть викидати із офіційної назви закладу ім'я Петра Чайковського. У хід ідуть відмовки від «великий російський композитор не воює замість Путіна» до пошуків українських коренів у сім'ї митця.

Також не дивно, що донедавна наша опера і наш балет хизувалися саме репертуаром саме по Чайковському. То ж не дивно, що виросли покоління людей, які мало знають Пуччіні та Верді, але з піною на зубах доказуватимуть, що «Лебедине озеро», то вінець культури. 

Оксана Линів є дитям свого часу, бо її аргумент на захист власних менеджерських рішень інколи дуже схожі на аргументи типової домогосподарки із мережі

У квітні стало відомо, що в Муніципальному театрі Болоньї (Італія) його музична директорка, українська диригентка готує прем'єру опери Петра Чайковського «Іоланта» російською мовою за участі російських виконавців та музикантів, яким для співпраці достатньо лише написати заяву про засудження війни. Про це міг би ніхто не дізнатися, якби не українські музикантки, які синхронно заявили, що відмовляються грати на концертах, де звучатиме музика російських композиторів.

Спочатку Оксана Линів намагалась розповісти про унікальну мистецьку стратегію, згідно якої вона навмисне включає в одну програму твори Чайковського та етнічного українця Ігоря Стравинського. Мовляв, про це проінформоване Міністерство інформаційної політики та культури і їх все влаштовує. 

Утім масовий осуд колег-музикантів із України мав результат, і далі сталось щось смішне. Оксана Линів таки відмовилася диригувати оперу Чайковського «Іоланта» за день до прем'єри. Бо, мовляв, є хвора

Синхронно від Саксонської державної опери Дрездена стало відомо, що українка стала музичним керівником опери «Євгеній Онєгін» Чайковського, що її ставитимуть в Німеччині в 2025 році. Линів одразу заявила, що то «свобода мистецтва та свобода слова». І загалом, якби вона не прийняла цю пропозицію, іншу таку навряд чи вдалось би отримати. 

А ще Оксана попрохала колег знайти їй українофобські заяви авторства Чайковського. Бо ж нинішні лозунги і заклики з соцмереж її не переконують, що Чайковський і російська агресія тотожні. Насправді в таких моментах і видно, що Линів у безпечній та ситій Європі упустила кілька політичних моментів.

Путін не раз називав Чайковського улюбленим митцем. У різні роки, коли російський диктатор був у закордонних відрядженнях, у готелях за райдером мав грати Петро Чайковський. Після повномасштабного вторгнення Путін погрожував Заходу відлучити його від Достоєвського та Чайковського. Замість сигналу повітряних тривог в низці міст Росії вмикають саме полонез із «Євгенія Онєгіна». 

Не факт, що Чайковський був би в захваті від непрямої участі в нинішній війні, однак він став культурною зброєю загарбницьких війн сучасної Росії. І цей козир Кремль успішно використовує в операх Європи

Оксана Линів, яка чимало працювала на кращих німецьких та австрійських сценах навіть не вловлює момент із Річардом Вагнером — ще одним культурним інструментом окупаційних воєн. Але уже Адольфа Гітлера та Третього рейху. Влітку 2023 року українська мисткиня відвідала фестиваль музики композитора Вагнера у Німеччині. І вдягла футболку Wagner Power. 

Безумовно, музичний геній Ріхард Вагнер, який жив і працював в ХІХ столітті не винуватий, що спочатку його опери полюбив Путін, а потім і два головорізи Путіна — Євгеній Прігожин ( у 2014 році він створив приватну військову компанію, яка згодом отримала назву «Вагнер») та Дмитро Уткін (співзасновник ПВК «Вагнер», від позивного якого й отримала назву організація). 

Історію про цей скандал знайшов український письменник та перекладач, один із найпопулярніших українських блогерів Остап Українець. Зараз він в лавах Збройних сил України і має право на такі думки та аналогії. 

Утім це історія про те, що контекст завжди важливий. Нормально піти і пограти оперу «Лоенгрін» та «Тангейзер». Ненормально після знищення Бахмута та Вугледара якраз таки силами Вагнера натягувати такі футболки та посміхатись, що так і треба. 

Більше того — станом на серпень 2023 року уже була купа відео, як учасники ПВК «Вагнер» катують та вбивають українських солдат. А ще — не бракувало свідчень, колишніх полонених, де вони в деталях розповідали, як «вагнерівці» били їх арматурою і показували відрізані голови побратимів. 

Кожна деталь і місце має значення. Як би поляки поставились до того, аби в Освенцимі — місці мук і знищення мільйонів невинних — крутили лекції з режисерської майстерності Лені Ріфеншталь? 

Оксана Линів інколи чує критику і схиляється на український бік. Українка відмовилась виступати на одній сцені з Теодором Курентзисом — популярним на Заході диригентом. Він відомий тим, що у 2014 році отримав російський паспорт від президента Росії Владіміра Путіна. Він став відомим завдяки тому, що створив та керував російським колективом MusicAeterna, що базується в Новосибірську. Колектив мав спонсорські стосунки з банком VTB, проти якого санкції ввели країни ЄС, США, Україна, Велика Британія, Швейцарія, Канада, Австралія, Японія та Нова Зеландія. Також Курентзис здобув освіту в Росії. Він ніяким чином не коментував повномасштабне російське вторгнення.

Тобто це була очевидна історія, де не можна було знайти алібі і тому Оксана Линів не стала захищати колегу так, як Чайковського. 

Що ж робити з пані, яка зробила потужну кар'єру на Заході і має безпосередній вплив на смаки еліт? Очевидно, що нашим культурним аташе варто було би частіше спілкуватись із пані Оксаною, аби пояснити певні актуальні тригери країни у війні.

Нам конче потрібно промотувати своє у світі. І врешті нагадати світу, що ім'я класика європейської музики Максима Березовського золотими літерами написано в Болонській академії разом із однокурсником Моцартом

Ми не можемо скасувати Чайковського та його творчість, але в наших силах розповісти про себе без меншовартості. І з розумінням сучасного контексту, де варто точно знати, чому Путін зробив саме цього композитора культурним маркером окупації. І де футболки Вагнер можуть носити зовсім не музичний контекст. 

Оксана Линів була і є нашою національною гордістю, але очевидно, їй теж треба вирости як громадянці і врахувати, що «культура поза політикою» уже не можлива. 

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍‍‍

‍

‍

‍Редакція Sestry не завжди поділяє думку авторів блогів

Перша частина заголовку в цьому тексті сформована не для «клікабельності», а тому що справді є такий напрямок перспективних робіт, які ведуть зараз ВПС США, але про це ми трохи нижче поговоримо. Але навіть якщо хтось із читачів оцінить, що це таки просто «клікабельність», то це теж буде добре. Якби людство не сперечалось про технології, то їхній розвиток не рухався би вперед. А надто — про той самий штучний інтелект, який у нашій оборонній війні проти РФ отримує все більше поширення та наочно показав свою дієвість на прикладі використання ударних дронів. 

У нашій ситуації дискутувати про технології взагалі життєво необхідно, бо раз ворог переважає у кількості живої сили та інших ресурсів, нам треба брати асиметричними засобами. Тому, справді, не тільки борщ треба вносити до переліку спадщини ЮНЕСКО.

Тим більш, у мене самого виникла думка про певну дискутабельність, коли намагався коротко окреслити поняття «штучного інтелекту». Логічно ж все «окреслити одразу на березі», перш ніж продовжувати розмову, але далі є навіть кілька «але». Можна було б визначити, що «штучний інтелект — це програмне та апаратне забезпечення, яке може виконувати роботу замість людини на полі бою». Але ж, наприклад, для управління дроном із «машинним зором» людина однаково потрібна.

Казати, що «штучний інтелект спрощує завдання на полі бою», не зовсім підходить. Бо ця технологія вручає людини можливості, які раніше ніхто не бачив, але і покладає раніше не бачену відповідальність також

А чому почали саме із дронів?

Думаю, кожен із вас, дорогі читачі цього тексту, ставив собі це питання. Бо усі ми — люди західної культури, котрі виросли в понятті про загрозливість та водночас всесильність штучного інтелекту при використанні для військових цілей. І для нас ідеальною взагалі є картина, коли війну між собою ведуть виключно роботи, а людині взагалі не треба бути на полі бою, роботу оператора можна буде виконувати навіть за кількасот кілометрів від лінії боєзіткнення.

Але, як то кажуть, «де вхід — там і вихід». І він полягає в тому, що до лютого 2022 року в цивілізованих країнах штучним інтелектом для військових завдань системно не займались якраз через страх, що все може вийти з-під контролю. Крім того, не було такого інтенсивного використання боєприпасів та засобів РЕБ з обох сторін війни (у нас просто прийнято прибіднятись про власні успіхи в радіоелектронній боротьбі). Саме так і вийшло, що українські захисники виявились першими у воєнній історії, яким для завдань оборони довелось поєднувати дві речі — дрони як імпровізований засіб ураження і штучний інтелект як технологію, яка покращує точність влучання.

Штучний інтелект сам по собі не виникає, його потрібно окремо вчити під бойові завдання. Тому поки що і в першу чергу це про «машинний зір» на дронах, який дозволяє наводитись на техніку чи піхоту ворога без участі оператора та при шаленій протидії РЕБ

Звісно, що це аж ніяк не «стеля» по технологіям навіть зараз. І тут якраз доречно згадати про F-16 зі штучним інтелектом, згаданий у заголовку цього тексту.

Річ у тім, що з 2020 року ВПС США ведуть програму ACE з використання штучного інтелекту для війни в повітрі. І якраз нещодавно стало відомо, що восени 2023 року відбувся перший навчальний повітряний бій, учасниками якого стали пілотований F-16 та його безпілотний «брат», якого назвали X-62A VISTA. Для самих американських військових тут було важливо перевірити, що штучний інтелект цілком сам може керувати літаком та вести повітряний бій, навіть якщо при цьому на борту X-62A VISTA сиділо два пілоти для «підстраховки». 

Ну, а ми тут для себе можемо взяти планку, що можна йти і в напрямку створення безпілотних перехоплювачів рашистських ракет та «Шахедів», і цими перехоплювачами теж керуватиме штучний інтелект. 

Про всяк випадок ще один концептуальний момент. Будь-яка сучасна зброя відрізняється не тільки технологічністю, але й поняттям про її зловісність також. Відповідно, чим більше ми будемо писати із захопленням про будь-які власні успіхи зі штучним інтелектом на полі бою, то більше надихатиме наших розробників — і взагалі-то ще більше лякатиме наших ворогів, яким це все потім летітиме на голови. 

Ба більше, самі російські «військові теоретики» визнають — низька якість підготовки особового складу є їхньою традиційною проблемою, саме тому там така постійна фіксація на «аналоговнєт». Але що цікаво, відомі ворожі розробки зі штучного інтелекту обмежуються «машинним зором» для «Ланцетів» та окремих типів FPV-дронів.

Як перемогти «людський фактор»

Можливо, ми ще не до кінця знаємо про реальний рівень успішності, з яким наші захисники використовували штучний інтелект для протидії агресору. Наприклад, авторитетний західний аналітичний центр IISS стверджує, що наші військові ще з другої половини 2022 року використовували таку технологію для відбиття російських кібератак на нашу критичну інфраструктуру, для планування контрррозвідувальних заходів і, найцікавіше, для збору та узагальнення даних, як на російських окупантів впливали ракетні удари з HIMARS під час боїв за звільнення Херсона. Виходить так, що «штучний мозок» давав поради, як планувати ракетні обстріли по ворогу, а бійці ЗСУ їх напрочуд ефективно використовували.

І що цікаво, саме приклад Збройних сил України з використання штучного інтелекту аналітики з IISS називали як позитивний

Бо що виявилось негативним, це здивує всіх. Перед 7 жовтня 2023 року ЦАХАЛ уже мав кілька автоматизованих систем управління військами, в основу яких було покладено штучний інтелект. Такі системи здатні «підказувати» найбільш пріоритетні цілі для удару та навіть комплексні рішення для дій на полі бою. Однак, як стверджували аналітики IISS, ізраїльські офіцери такі підказки переважно ігнорували, чим і створили собі цілий комплекс проблем. Цей приклад підкреслює, що штучний інтелект на сучасному полі бою може дати досі небачені можливості, але й заодно вимагає небаченої досі відповідальності. 

Але з цього всього виникає ще один висновок. Нам ще тільки належить створити усі необхідні можливості на основі штучного інтелекту, що призведуть до повного звільнення наших земель від російських окупантів. Однак Україні це під силу як нікому в світі.

Одне із найважливіших для себе відкриттів я зробила на «американській гірці» у парку розваг PortAventura поблизу Барселони. Не пам’ятаю вже, навіщо полізла туди «на слабо» із такими ж переляканими друзями, які підбадьорювали одне одного, погано гамуючи дрижаки. Може, саме для цього життєстверджуючого досвіду. 

Так от, у момент, коли вагончик фатально заходив на найкрутіший віраж, від власних криків уже пересохло в роті, а від чужих — заклало ліве вухо, я раптом дуже чітко уявила себе капітаном цього корабля. І не просто уявила, а впевнено взялася за штурвал — так, наче мала за спиною сотню бойових вильотів.

То що мені тих нещасних вісім «мертвих петель», хоч і найвищих в Європі гірок із вільним падінням заввишки у 78 метрів?

Це спрацювало. У момент, коли ближче до кінця подорожі реакцію відвідувачів атракціону фотографували автоматичні камери, я добре усвідомлювала, хто саме веде і саджає цей повітряний корабель. Тому і на фото вийшла цілком пристойно — не з виряченими від страху очима, а з легенькою усмішкою досвідченого пілота-професіонала.  

Із досвідом мами, яка виховує дітей самотужки, — так само. Може бути складно і тривожно, і забагато незнайомих кнопок на пілотажній панелі.

Головне, вчасно нагадувати собі, хто на цьому облавку капітан, в чиїх руках штурвал. І не забувати заряджати власну батарейку, звісно 

Соло-мама — термін із соцмереж, який увійшов у наше життя на заміну поняттям «мати-одиначка», «розвєдьонка» або «женщіна з прицепом», від яких нещадно віяло «радянщиною» і дуже поганим тоном. З початком повномасштабної війни лави тимчасових соло-мам поповнили сотні тисяч українських жінок за кордоном. Їм нині особливо важливо перебувати у ресурсному стані. Це стан, який дозволяє не лише покрити базові потреби, а й дає достатньо енергії на взаємодію із дітьми, планування свого життя, організацію хобі. Зрештою, і на такий важливий час без дитини.

Це та сама киснева маска, яку так настирливо рекомендують одягати завжди спершу на себе

— Психіка жінок, які залишилися одні з дітьми, а додатково ще пізнали досвід війни або життя в окупації, дуже вразлива, — каже психологиня Олена Кузнецова, яка працює з українськими жінками і дітьми у Centrum Edukacji i Rozwoju у Варшаві. — До досвіду, коли все менеджерити і вирішувати повинна лише ти, додалися нові виклики. Кожна жінка реагує на це по-різному — хтось завмирає, ставлячи життя на паузу до кращих часів, а хтось — живе його тут і зараз, вирушаючи на екскурсію і в басейн. 

Психологиня радить концентруватися на власних відчуттях, прислухатися до себе і якнайчастіше запитувати, що мені зараз важливо? Щоб перебувати у ресурсному стані, важливо дбати про себе і свій власний простір — нехай навіть тепер він настільки обмежений, що спростився до ліжка і приліжкової тумбочки. 

Утім, зазначає Олена Кузнецова, українські соло-мами найчастіше демонструють неабиякі приклади витривалості й кмітливості. А ще вони чудово виручають одна одну.

Мені це нагадує невидимий жіночий рух, для якого немає кордонів. Поки писала ці рядки, у стрічці Facebook вигулькнув пост-пропозиція. Соло-мама писала про заплановану поїздку на травневі свята. Й одразу ж запропонувала чудову можливість для іншої жінки з дітьми – безплатно пожити в їхній квартирі в Амстердамі. Коментатори були розчулені й вдячні. Після того побачила, як інша мама у стрічці сповіщає про омріяну подорож до Нідерландів, яка ось-ось мала здійснитися. Розумію, що вони знайшли одна одну.

Усміхаюся такому колообігу добра у природі. Утім, для соло-мам це — майже звична справа

— Делегування, взаємовиручка — це коли одна бавить дітей, а інша тим часом має «вікно» для навчання, роботи, прогулянки. А потім вони міняються — чудовий вихід для самотніх мам, — каже психологиня й пригадує, що у Польщі українські соло-мами найчастіше об’єднуються, аби разом винаймати житло, по черзі залишатися із дітьми, давати одна одній час на себе. 

Наповнена й ресурсна мама краще допоможе дитині відрефлексувати переживання, пов’язані з війною, добере правильні слова й закладе підвалини того, щоб дитяча нервова система повернулася до норми якнайшвидше. 

«Мамо, я пишаюся тобою!», — відгук доньки став найкращою мотивацією для Оксани. Вона уклала «Дитячий путівник Амстердамом» із 115 найцікавіших місць для дитячого відпочинку та рекомендацією за віком. І він точно покращить вікенд туристів.

«Знаєш, мам, твої бантики і стрічки виглядають найкраще», — поділилися з Анастасією її доньки-школярки, і вона стала власницею невеличкої ятки із унікальними прикрасами і біжутерією ручної роботи у центрі Кракова.  

Українські соло-мами надихають і надихаються, сміливо беручись за штурвал власного літака.

І хоч розраховувати у ці складні часи можуть найчастіше лише на себе, зате й самі складають унікальний маршрут, налаштовуючись на довгий і щасливий політ

За кілька тижнів до цьогорічного Великодня фейсбук підкинув спогад. Кілька світлин зі Страсної суботи-2020. Страшний ковідний Великдень. Принаймні, він таким нам тоді видавався — наче то найстрашніше, що могло з нами статися. Втім, на фото — щасливі ми і красиві не куплені, а перші власноруч спечені пасочки на нашій затишній бучанській кухні. Я вже не пригадую, як прийшла ця ідея — самим спекти паски, бо не дуже люблю, а, чесніше буде сказати, боюся всього, що пов’язане з тістом. Але, мабуть, безвилазне сидіння по хатах, на яке нас прирік невідомий на той момент вірус Covid-19, було таким гнітючим, що взятися за тісто — то був непоганий спосіб зняти пандемійну напругу, щоб бути думками тут і зараз. І він спрацював. 

— Слухай, тут щось не так. Я його мну, мну, а воно ніяк від рук не відлипає, — переживав чоловік. 

— Значить, мало і погано місиш. Продовжуй! Бабуся моя казала: що довше місиш — то ніжнішою буде паска, — заспокоювала я. 

— Нащо воно вам здалося?! Замовили б паску в пекарні чи цукерні і мали б чистий спокій. Все одно ж не підете кошик святити, бо не можна — зовсім не підбадьорювала нас тоді ще підлітка моя пасербиця Тереза. А підлітки — вони такі скептики.

— Але це ж інше, — в один голос відповідали ми, — хоча б так створимо собі святковий великодній настрій. 

Цьогоріч я пробую його відшукати і не знаходжу. Дивлюся на ці фейсбучні фотонагадування, але вони лише ятрять душу. Ось ми втрьох сидимо у своєму домі, одягнені так, як би зодягнулися до церкви святити паски — у вишиванках. У руках — великодній кошик під вишитим рушником. І лише респіратори на обличчях зраджують, що той Великдень — не такий, як усі попередні.

«Наступного року хочу згадувати цей Великдень, як щось, що було та й загуло», — підписала я тоді знимку. Боже, а тепер дивлюся на неї і думаю, що була б не проти повернути те, що загуло!

Першого Великодня великої війни ми постановили, що москалеві не вдасться відібрати у нас свято. Вже кілька тижнів, як Буча на той момент була деокупована. Тож врешті ми довідалися, що сталося з нашим будиночком. Російська окупація лишила на ньому шрами, але не знищила. І це втішало. Дім моїх батьків на заході України, тим часом, став таким собі приймаючим хабом: для нас і наших київських знайомих. Тому хотілося поділитися з ними паскою, а ще домашнім затишком і відчуттям свята.

Другого Великодня великої війни ми постановили, що москалеві не вдасться відібрати у нас традиції святкування. Тож уперше спекли таку паску, як прийнято на заході України — як пекла моя бабуся: без жодних прикрас і білої помадки. Верхівка мала бути лискучою, не підгорілою, гладкою, без жодної тріщинки. «Зразу видно, наскільки вправна господиня», — щороку, оглядаючи паски в чужих кошиках, нашіптувала моя бабуся. Хоча тепер із власного досвіду я знаю, що ідеальність верхівки паски залежить не лише від майстерності господині, але й від майстерності виробників газових чи електропечей. 

А на третій Великдень великої війни я працюватиму. Вже з самого ранечку в етері телеканалу «Еспресо» розпитуватиму, як минула Великодня ніч у різних куточках України. За інших обставин, мабуть, засмутилася б, дізнавшись, що поки інші святкують — буду на роботі. Але не цього разу!

Цього разу навіть втішилася, що маю офіційне «звільнення» від свята, до якого ніяк не можу відшукати відповідного настрою. Те, що я так раніше любила, — викликає смуток

Один мій знайомий якось зізнався, що він не любить Різдво і Великдень. Було то ще в часи до повномасштабного вторгнення і навіть до Революції Гідності. 

«Як? Невже таке можливо? Чому?!» — випитувалась я. А тому було просте пояснення. Його бабуся, як тільки вони збиралися за Святвечоровим столом чи на Великодній сніданок, завжди заходилася слізьми. Щоразу вона згадувала, як колись велика родина з’їжджалася на свята до їхнього помешкання у центрі Львова (звідти одного дня їх на вулицю вигнали совєти). Вона згадувала тих родичів, яких совєти заслали в Сибір, звідкіля ті вже не повернулися. Вона згадувала тих родичів, хто чинив совєтам спротив і кого ті замордували в лісах. Тож Різдво чи Великдень щоразу нагадували їй, якою великою могла бути їхня родина. Могла, якби не російські окупанти. Сьогодні я цю бабусю знайомого дуже добре розумію. Думаю, що й він теж.

Родинні свята — найсвітліші, найтепліші, найрадісніші. Але родинні свята у час великої війни перетворюються у болючі нагадування про те, як було і як уже не буде. Адже хтось із родини вже не сяде за стіл… Адже дому, який у такі дні збирав усіх, уже може не бути… І як тоді веселитися, коли комусь зовсім не до свята?

А як у вас зі святковим настроєм? Де його шукаєте? Напередодні цьогорічного Великодня я буквально замучила цими запитаннями своїх рідних, друзів, співробітників. Зрештою, поцікавилася про це в прямому етері у наших гостей —  волонтерів, військових, політиків. І більшість відповіла: «Ніяк!».

Я щиро радію за тих, хто його в собі віднайшов. Тішуся, коли бачу репортажі про те, як діти і дорослі, від Заходу і до Сходу країни малюють писанки. У 90-х роках минулого століття, коли була школяркою, цю традицію взялися відновлювати окремі ентузіасти. Тоді мені це здавалося марною справою.

Якось не вірила, що вся Україна після десятиліть совєтської заборони на святкування Великодня візьме в руки писачки і навчиться виводити воском древні орнаменти. А воно он як вийшло!

Я тішуся, коли у стрічці фейсбуку чи інстаграму, попри все, з’являються фотозвіти паска-челенджів. Із задоволенням розглядаю кожну, хто як прикрасив, що нового вигадав. Та що тут казати, я навіть радію, як натрапляю на суперечки, яка паска є більш українською: з білою помадкою чи без неї. На щастя, суперечки про те, чи можна в Україні паску називати кулічем, принаймні, в моїй фейсбучній бульбашці залишилися в минулому! Я щиро радітиму світлинам із освяченими кошиками, розглядатиму кожен як витвір мистецтва.

Але сподіваюся, що Ісус пробачить мені невимиті вікна у зйомній квартирі, неспечену паску і відсутність великоднього настрою. На третій Великдень список знайомих, хто здобув життя вічне і чекає на воскресіння, став надто великими

Мій традиційний великодній кошик:

Паска — символ Воскресіння і Небесного Царства;

Яйця, писанки і крашанки — символ нового життя і відродження;

Кільце ковбаси та шинка — на знак душевної радості;

Масло і солона сирна плесканка — як правило, прикрашені листочками букшпану (самшиту), які викладають у формі хрестика;

Сіль — символ повноти і достатку;

Хрін символізує міцність і незламність людського духу;

Свічка — вічне світло;

Гілочка букшпану (самшиту) — як символ вічного життя;

Вишитий рушник символізує життя і долю.

Так, це суб’єктивний погляд з української дзвіниці. Проте це погляд людини, яка намагається зрозуміти значення польсько-українських відносин для безпеки Балто-Чорноморського регіону та Європи в цілому.

У квітні ми згадуємо Смоленську трагедію — падіння літака Ту-154 на території Росії у 2010 році, в якому перебували президент Польщі Лех Качинський з дружиною та ще дев’ять десятків представників польського істеблішменту. Вони прямували до Катині, щоб вшанувати пам’ять страчених сталінським режимом офіцерів Війська Польського. Загибель президента країни та низки його соратників стала потужним випробуванням для Польщі, проте не менш вагомий наслідок трагедії — безпрецедентна ситуація навколо самого літака, який зазнав катастрофи. Росія досі відмовляється видати Варшаві його залишки, ігноруючи норми міжнародного авіаційного законодавства. 

У польському суспільстві суперечки навколо трагедії 2010 року дещо зменшили гостроту, проте не зникли остаточно. Вони і не зникнуть, адже дозволяють привертати до себе увагу. Проте для нинішнього стану відносин між Польщею та Росією важливішу роль відіграють інші чинники.

Наріжні камені загрози

 Перш за все, як не парадоксально, це ревниве ставлення Путіна до ролі історії у житті польського суспільства. Російський диктатор ще наприкінці 2019 року назвав посла Польщі у нацистській Німеччині Юзефа Липського «сволотою та антисемітською свинею» та публічно натякав, що провина поляків за Голокост є навіть більшою за нацистську. Подібні маніпуляції для господаря Кремля не є чимось дивним — і вони спираються на складні сторінки історії Польщі.

Однак маємо наголосити: Путін свідомо маніпулює, змішує грішне з праведним

По-друге, Польща доволі послідовно позиціонує себе як головна союзниця США в Європі, причому робила це як за президентства Дональда Трампа (той прилітав до Варшави у 2017 році освятити старт Тримор’я), так і за правління Джозефа Байдена. Останнього у березні 2024 року відвідали президент Польщі Анджей Дуда та прем’єр Дональд Туск, що виглядало тріумфом національних інтересів над персональними амбіціями. Про причини такого візиту у парному форматі — трохи нижче.

По-третє, Польща претендує на лідерство у Балто-Чорноморському регіоні. Можливо, зі зміною владної команди ці амбіції стали артикулюватися менш публічно, проте потенціал країни та фінансові вливання з боку Європейського Союзу підштовхуватимуть Варшаву до більш активних дій. Спокуса завдати показового удару по Польщі є для Кремля очевидною. 

По-четверте, з початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну Польща суттєво відкоригувала свою східну політику, перетворившись для України у надійний тил. Обсяги наданої військової техніки та своєчасність її постачання Києву були надзвичайно важливими у перші місяці вторгнення РФ, як і щира адвокація з боку президента Дуди європейської та євроатлантичної інтеграції України. Польща попри подальше розчарування власного істеблішменту в контактах з українською владою зуміла реально допомогти Україні, нагадавши про стратегічне партнерство. Його статус, до речі, формально не змінився, попри кризу з блокуванням перевезень на польсько-українському кордоні та помітне похолодання відносин між Києвом та Варшавою. І після ухвалення Конгресом США рішення про надання Україні військової допомоги транзит територією Польщі має особливе значення.

Заради справедливості зауважимо, що про проблеми з доставкою військових вантажів мова не йшла і раніше

Наголошу: Росія раз по раз випускає по Польщі отруйні пропагандистські стріли, приписуючи їй на вищому рівні прагнення захопити західноукраїнські області як компенсацію за Волинську трагедію. У цьому сенсі слова Радослава Сікорського «Львів — це Україна!», вимовлені українською під час експозе міністра закордонних справ Польщі у Сеймі, стали чіткою асиметричною відповіддю. Проте вони не зняли всіх питань. 

Гримаси демократії. Польський варіант

Після парламентських виборів у Польщі атмосфера в країні залишається складною. З одного боку, представники правлячої коаліції прийшли до владних кабінетів з обіцянками посадити своїх попередників. Найгостріше це проявилося у січні 2024 року, коли двох колишніх керівників МВС, Маріуша Камінського та Мацея Вонсіка, звинувачених у перевищенні владних повноважень, затримали просто у президентському палаці. Згодом вони були помилувані Анджеєм Дудою. Нова коаліція також наводить лад у суспільному телевізійному та радіомовленні. Не варто забувати, що «Право і справедливість» отримала першість у парламентських перегонах і сьогодні має у фракції третину голосів депутатів Сейму. Відтак протистояння між соратниками Дональда Туска та Ярослава Качинського нагадує штовханину з перманентними ударами нижче поясу. 

Під час парламентської кампанії Військо Польське було частково втягнутим до політичної боротьби. Невипадково начальник Генерального штабу Раймунд Анджейчак подав у відставку за тиждень до голосування на парламентських виборах. Оприлюднення планів захисту Польщі від 2011 року не допомогло міністру оборони Маріушу Блащаку зберегти свою посаду, як і його соратникам з «Права і справедливості» —  залишитися біля владного стерна. Закупівлі південнокорейського озброєння, які виглядали обґрунтованими у 2022 році, швидко обросли скандальними деталями, й аналоги американської військової техніки почали нагадувати валізу без ручки. 

Візит Дуди та Туска до Вашингтона мав продемонструвати наявність порозуміння у Варшаві та дозволив їм привезти кредит розміром у 2 мільярди доларів для закупівлі ударних американських гелікоптерів 

Блокування перевезень на польсько-українському кордоні продемонструвало не лише вплив з боку Росії на відносини між стратегічними союзниками. Ситуація дозволила зробити чіткі висновки: уряд Дональда Туска, попри гучні заяви, не наважився у переддень місцевих виборів активно діяти проти представників «Конфедерації» — попри шкоду, завдану ними двостороннім відносинам. 

Пряма загроза

Самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко має відомого заручника — члена Союзу поляків Білорусі, журналіста Анджея Почобута, який понад три роки перебуває за гратами. Нещодавно йому дозволили побачення з Анжелікою Борис, яка також була жертвою репресій проти польської меншини Білорусі. Лукашенко протягом останніх років зробив низку суперечливих заяв щодо Польщі та Литви, з якими увійшов у клінч у 2021 році, під час міграційної кризи на території Білорусі. Відданий союзник Путіна тоді зробив максимум, щоб відволікти увагу від військових приготувань Москви до вторгнення в Україну, — і йому це вдалося.  Лукашенко то звинувачує Польщу у агресивних намірах, то стверджує, що не має намірів воювати з нею. 

Торік відбулася низка вагомих для безпеки регіону подій. 25 березня 2023 року Путін оголосив про розміщення на території Білорусі тактичної ядерної зброї. Лукашенко хіба не танцював публічно від цієї звістки, хоча можливість керувати ядерним арсеналом удвох — небезпечна ілюзія білоруського диктатора. Торік білоруські льотчики пройшли у Росії навчання з поводження з ядерними боєприпасами, а на озброєнні ЗС Білорусі опинився дивізіон ракетних установок «Іскандер», які можуть використовувати ядерні боєголовки. Білорусам, до речі, передали ті самі пускові установки, з яких обстрілювали територію України у 2022 році. Кремль навмисне передав озброєння, з якого вбивали українців. 

Замість бліцкригу

Днями виповниться 800 днів початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україні. Попри захоплення майже 20% території найбільшої європейської держави Кремль не може похвалитися тим, що перетворив Україну на підконтрольну територію. Тому вірогідним виглядає наступний сценарій.

Інавгурація Путіна традиційно поєднується з святкуванням дня перемоги над нацизмом у Європі (це, зауважу, не заважає росіянам запозичати різноманітні практики гітлерівців, включаючи вбивства полонених та викрадення дітей). Побєдобєсіє цього разу буде підсилюватися терактом у «Крокус Сіті Холі», де вище політичне керівництво Росії проігнорувало заяви ІДІЛ та розгледіло «український слід».

Проте буде помилковим вважати, ніби Росія змінить статус «спеціальної військової операції» на повноцінну війну проти України, адже це буде означати визнання паритету двох найбільших пострадянських республік за нормами міжнародного права. На це Кремль йти напевне не збирається

Куди більш вірогідним видається спроба Кремля дати геополітичного ляпаса одній з країн НАТО. Швидше за все, використовуючи для цього територію Білорусі, адже в такому разі Путін зможе завбачливо сховатися за спиною Лукашенка. Навряд чи мета Росії розв’язати Третю світову війну. Куди більш вірогідним видається показовий прорив периметру кордону та демонстрація готовності застосувати тактичну ядерну зброю. За розрахунками Москви, це спричинить внутрішню кризу Північноатлантичного альянсу та призупинить надання допомоги Україні, що дозволить росіянам прискорити наступ. 

Що у цій ситуації робити Польщі? Очевидно, підняти швидко рівень боєготовності Війська Польського буде складно, а перекидати армійські підрозділи ближче до кордону може бути пізно. Тому потрібно забезпечити консолідацію суспільства та політикуму, зрозуміти ступінь загрози та напрацювати механізм отримання допомоги від партнерів.

Передчуття війни — важкий виклик для будь-якого суспільства, однак усвідомлення загрози має допомогти підготуватися до відсічі