За кілька тижнів до цьогорічного Великодня фейсбук підкинув спогад. Кілька світлин зі Страсної суботи-2020. Страшний ковідний Великдень. Принаймні, він таким нам тоді видавався — наче то найстрашніше, що могло з нами статися. Втім, на фото — щасливі ми і красиві не куплені, а перші власноруч спечені пасочки на нашій затишній бучанській кухні. Я вже не пригадую, як прийшла ця ідея — самим спекти паски, бо не дуже люблю, а, чесніше буде сказати, боюся всього, що пов’язане з тістом. Але, мабуть, безвилазне сидіння по хатах, на яке нас прирік невідомий на той момент вірус Covid-19, було таким гнітючим, що взятися за тісто — то був непоганий спосіб зняти пандемійну напругу, щоб бути думками тут і зараз. І він спрацював.
— Слухай, тут щось не так. Я його мну, мну, а воно ніяк від рук не відлипає, — переживав чоловік.
— Значить, мало і погано місиш. Продовжуй! Бабуся моя казала: що довше місиш — то ніжнішою буде паска, — заспокоювала я.
— Нащо воно вам здалося?! Замовили б паску в пекарні чи цукерні і мали б чистий спокій. Все одно ж не підете кошик святити, бо не можна — зовсім не підбадьорювала нас тоді ще підлітка моя пасербиця Тереза. А підлітки — вони такі скептики.
— Але це ж інше, — в один голос відповідали ми, — хоча б так створимо собі святковий великодній настрій.
Цьогоріч я пробую його відшукати і не знаходжу. Дивлюся на ці фейсбучні фотонагадування, але вони лише ятрять душу. Ось ми втрьох сидимо у своєму домі, одягнені так, як би зодягнулися до церкви святити паски — у вишиванках. У руках — великодній кошик під вишитим рушником. І лише респіратори на обличчях зраджують, що той Великдень — не такий, як усі попередні.
«Наступного року хочу згадувати цей Великдень, як щось, що було та й загуло», — підписала я тоді знимку. Боже, а тепер дивлюся на неї і думаю, що була б не проти повернути те, що загуло!
Першого Великодня великої війни ми постановили, що москалеві не вдасться відібрати у нас свято. Вже кілька тижнів, як Буча на той момент була деокупована. Тож врешті ми довідалися, що сталося з нашим будиночком. Російська окупація лишила на ньому шрами, але не знищила. І це втішало. Дім моїх батьків на заході України, тим часом, став таким собі приймаючим хабом: для нас і наших київських знайомих. Тому хотілося поділитися з ними паскою, а ще домашнім затишком і відчуттям свята.
Другого Великодня великої війни ми постановили, що москалеві не вдасться відібрати у нас традиції святкування. Тож уперше спекли таку паску, як прийнято на заході України — як пекла моя бабуся: без жодних прикрас і білої помадки. Верхівка мала бути лискучою, не підгорілою, гладкою, без жодної тріщинки. «Зразу видно, наскільки вправна господиня», — щороку, оглядаючи паски в чужих кошиках, нашіптувала моя бабуся. Хоча тепер із власного досвіду я знаю, що ідеальність верхівки паски залежить не лише від майстерності господині, але й від майстерності виробників газових чи електропечей.
А на третій Великдень великої війни я працюватиму. Вже з самого ранечку в етері телеканалу «Еспресо» розпитуватиму, як минула Великодня ніч у різних куточках України. За інших обставин, мабуть, засмутилася б, дізнавшись, що поки інші святкують — буду на роботі. Але не цього разу!
Цього разу навіть втішилася, що маю офіційне «звільнення» від свята, до якого ніяк не можу відшукати відповідного настрою. Те, що я так раніше любила, — викликає смуток
Один мій знайомий якось зізнався, що він не любить Різдво і Великдень. Було то ще в часи до повномасштабного вторгнення і навіть до Революції Гідності.
«Як? Невже таке можливо? Чому?!» — випитувалась я. А тому було просте пояснення. Його бабуся, як тільки вони збиралися за Святвечоровим столом чи на Великодній сніданок, завжди заходилася слізьми. Щоразу вона згадувала, як колись велика родина з’їжджалася на свята до їхнього помешкання у центрі Львова (звідти одного дня їх на вулицю вигнали совєти). Вона згадувала тих родичів, яких совєти заслали в Сибір, звідкіля ті вже не повернулися. Вона згадувала тих родичів, хто чинив совєтам спротив і кого ті замордували в лісах. Тож Різдво чи Великдень щоразу нагадували їй, якою великою могла бути їхня родина. Могла, якби не російські окупанти. Сьогодні я цю бабусю знайомого дуже добре розумію. Думаю, що й він теж.
Родинні свята — найсвітліші, найтепліші, найрадісніші. Але родинні свята у час великої війни перетворюються у болючі нагадування про те, як було і як уже не буде. Адже хтось із родини вже не сяде за стіл… Адже дому, який у такі дні збирав усіх, уже може не бути… І як тоді веселитися, коли комусь зовсім не до свята?
А як у вас зі святковим настроєм? Де його шукаєте? Напередодні цьогорічного Великодня я буквально замучила цими запитаннями своїх рідних, друзів, співробітників. Зрештою, поцікавилася про це в прямому етері у наших гостей — волонтерів, військових, політиків. І більшість відповіла: «Ніяк!».
Я щиро радію за тих, хто його в собі віднайшов. Тішуся, коли бачу репортажі про те, як діти і дорослі, від Заходу і до Сходу країни малюють писанки. У 90-х роках минулого століття, коли була школяркою, цю традицію взялися відновлювати окремі ентузіасти. Тоді мені це здавалося марною справою.
Якось не вірила, що вся Україна після десятиліть совєтської заборони на святкування Великодня візьме в руки писачки і навчиться виводити воском древні орнаменти. А воно он як вийшло!
Я тішуся, коли у стрічці фейсбуку чи інстаграму, попри все, з’являються фотозвіти паска-челенджів. Із задоволенням розглядаю кожну, хто як прикрасив, що нового вигадав. Та що тут казати, я навіть радію, як натрапляю на суперечки, яка паска є більш українською: з білою помадкою чи без неї. На щастя, суперечки про те, чи можна в Україні паску називати кулічем, принаймні, в моїй фейсбучній бульбашці залишилися в минулому! Я щиро радітиму світлинам із освяченими кошиками, розглядатиму кожен як витвір мистецтва.
Але сподіваюся, що Ісус пробачить мені невимиті вікна у зйомній квартирі, неспечену паску і відсутність великоднього настрою. На третій Великдень список знайомих, хто здобув життя вічне і чекає на воскресіння, став надто великими
Мій традиційний великодній кошик:
Паска — символ Воскресіння і Небесного Царства;
Яйця, писанки і крашанки — символ нового життя і відродження;
Кільце ковбаси та шинка — на знак душевної радості;
Масло і солона сирна плесканка — як правило, прикрашені листочками букшпану (самшиту), які викладають у формі хрестика;
Сіль — символ повноти і достатку;
Хрін символізує міцність і незламність людського духу;
Свічка — вічне світло;
Гілочка букшпану (самшиту) — як символ вічного життя;
Вишитий рушник символізує життя і долю.
Телеведуча, журналістка, сценаристка, колумністка. Вивчала журналістику у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Була спеціальною кореспонденткою центральних телеканалів, зокрема власною кореспонденткою телеканалу «Інтер» у Варшаві. Працювала ведучою на інформаційних каналах «Телеканал 24», «Прямий», «Україна 24». Під час повномасштабного вторгнення приєдналася до команди телеканалу «Еспресо», де веде інформаційний маратон, присвячений війні Росії проти України.
Також під час повномасштабного вторгнення почала коментувати українські події в етері польських телеканалів та радіостанцій. Авторка публікацій Gazeta Wyborcza i Wysokie obcasy.
Співаторка сценарію документального фільму про Квітку Цісик «Квітка. Голос в єдиному екземплярі» (2013 р.), відзначений кількома нагородами, а також сценаріїв документального проєкту «10 Днів Незалежності» (2021 р.).
Дублювала українською Нюшу у мультфільмі «Смішарики» (2009 р.), була голосом програми «Говорить Україна» (ТРК «Україна»), як волонтерка проєкту «Книги, що говорять» озвучує твори зі шкільної програми для дітей з вадами зору. Її голосом українською у рамках проєкту дружини Президента України Олени Зеленської з впровадження україномовних аудіогідів звучить аудіопутівник Единбурзьким замком.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
