Домашнє насильство над дітьми: що робити та як реагувати

Міфи vs реальність

Нещодавно мене запросили долучитися до організації онлайн-зустрічі між українськими підлітками — тими, хто залишився в Україні, і тими, хто через війну був змушений шукати безпеки за кордоном. Аби створити простір для діалогу, взаємної підтримки й збереження спільної культурної ідентичності.

Пізніше, однак, європейські організатори відмовилися від реалізації задуму. Побоювання звелись до того, що такий формат може ненавмисно стимулювати бажання дітей залишити Україну. Адже діти, які зараз перебувають у Польщі, могли б розповісти ровесникам в Україні про чудову іноземну освіту, можливості для розвитку здібностей, подорожей, інклюзію тощо. І зрештою це, на їхню думку, могло б сприяти подальшому посиленню демографічної кризи, в яку Україна занурилась через повномасштабну війну.

Мене вразила ця впевненість у тому, що діти за кордоном щасливі, адаптовані й інтегровані, а також відчувають виключно плюси нового статусу. Я спілкуюсь з чималою кількістю українських підлітків, зокрема в Польщі, і з перших вуст знаю, наскільки часто вони відчувають глибоку самотність, депресію, виснаження, тривогу через розлуку з рідними, культурні непорозуміння, булінг, мовні бар’єри, життя в «українській бульбашці», хронічну втому їхніх матерів і невизначеність майбутнього. 

Глибоке усвідомлення ситуації — важливий крок до розуміння реального досвіду українських підлітків за кордоном. Яке допоможе ефективно їх підтримати. 

Хлопці, дівчата й українці

Після 24 лютого 2022 року Польща доклала значних зусиль для інтеграції українських дітей у свою освітню систему. Було забезпечено достатню кількість місць у школах, ліцеях і технікумах, згодом — запроваджено посади міжкультурних асистентів вчителів, створено інтеграційні класи, організовано додаткові заняття з польської мови. Усі ці кроки були спрямовані на те, щоб діти з України могли якнайшвидше опанувати мову, адаптуватися до нових умов навчання і впевнено почуватись у новому середовищі.

Але не все так просто. Так, наприкінці 2022 року майже всі українські однокласники моїх дітей, які навчалися в сьомому класі початкової школи, залишили польські навчальні заклади й повернулися до дистанційного навчання за українською програмою. Частину з них повернутися за парти польських шкіл змусили тільки обмеження у виплаті 800+ для українських дітей, які не навчаються в польській освітній системі. 

Причини цього — комплексні. Насамперед — різниця в навчальних системах. До українських учнів в 2022 році застосовували ті самі академічні вимоги, що й до польських, які роками навчаються за цими стандартами й вчать польську від народження. Мовний бар’єр, високий темп викладання, відсутність розуміння й підтримки в класі, а також надія на повернення в Україну й наслідки гострого стресу — все це посилювало відчуття ізольованості, «інакшості». І у багатьох спровокувало новий стрес і нову психологічну травму.

«У нашому класі сформувалися три окремі групи, навіть вчителі так до нас зверталися: “хлопці, дівчата й українці”, — згадує 15-річна Софія, яка мешкає з родиною у Любліні. — Українці відразу згуртувалися, оскільки польські діти вже мали власне, усталене коло спілкування, в яке нікого не поспішали пускати». Контакт з польськими однолітками не склався — ні з боку українців, ні з боку поляків не було реальних зусиль для налагодження комунікації. 

Мама Софії Оксана запевняє: родина доклала чималих зусиль, щоб сприяти адаптації дітей. Вони разом відвідували культурні події, брали участь у шкільних заходах, вивчали польську мову, регулярно спілкувалися з педагогами. Але на відміну від молодшого сина, який адаптувався доволі швидко, доньці-підлітку виявилось значно складніше. 

Ти маєш бути не за партою, а на фронті 

Особливо вразливими виявилися хлопці старшого підліткового віку. У розмовах з десятками родин лунала одна й та сама історія: українських хлопців ображали за те, що вони не на фронті, натякаючи, що їм слід повернутися й воювати. Деякі не витримували психологічного тиску — кидали навчання або навіть поверталися до України.

«Я працювала на трьох роботах — мила посуд, готувала їжу для кейтерингу, прибирала під’їзди. Була впевнена: головне, що діти у безпеці, навчаються, а я повинна забезпечити родину всім необхідним», — розповідає Надія, мама 18-річного Артема, яка разом із сім’єю переїхала до Польщі в березні 2022 року.

Але незабаром вона дізналася, що син майже не відвідує заняття у технікумі. Виявилось, хлопця принижували однолітки — мовляв, мав би бути на війні, а не ховатися в Польщі.

Між матір’ю і сином стався серйозний конфлікт: вона намагалася донести, скільки зусиль докладає, щоб дати йому шанс на спокійне життя. Він відрізав: «Я тебе про це не просив»

Родина звернулася до психолога, і спеціаліст пояснив: агресивні висловлювання польських підлітків часто є віддзеркаленням їхніх власних страхів. Вони підсвідомо бояться, що у разі поразки України воювати доведеться їм — вже за свою країну. 

Ми вас не просили нас рятувати

Психологиня Ірина Овчар тривалий час працює з дітьми й підлітками, які зазнали травматичного досвіду війни. Вона каже: «Підлітковий вік  — це складний період, коли дитина фізично й психологічно переживає потужні трансформації — у тілі, мозку, сприйнятті себе. У цей момент їй як ніколи потрібне відчуття приналежності до соціуму, підтримка й схвалення однолітків. Але через війну, втрату звичного оточення і розрив контактів дуже багато українських дітей проходять цей етап самотніми».

Історії українських родин у Польщі свідчать: навіть коли дитина формально інтегрована — тобто відвідує школу/технікум/ліцей, складає іспити, має якесь коло спілкування, — це ще не гарантує справжньої її адаптації. І того, що батьки одного дня не почують: «Я тебе не просив\просила мене рятувати».

«Я приїхала до Польщі з двома доньками, — розповідає Юлія. — Старша, підліток з високою мотивацією, швидко опанувала мову, вступила до престижного університету, стала займатися спортом, брати участь у змаганнях. Здавалося, класичний приклад успішної інтеграції». Проте реальність виявилася складнішою. Щойно доньці виповнилося 18, вона несподівано придбала квиток до Києва. І поїхала — до тієї самої квартири на п’ятнадцятому поверсі, з якої родина тікала від війни. І зараз навіть під час обстрілів і блекаутів вона відмовлялася повертатися до Польщі — навіть на канікули.  Дівчина навчається у київському університеті й називає два роки в Польщі «вирваними з життя».

Молодшій доньці Юлії адаптація далася ще важче. За кілька років — чотири зміни школи, постійне відчуття відчуження, булінг з боку польських однолітків, депресія, медикаментозне лікування. Її соціальний простір досі обмежений кількома українськими знайомими в Польщі й онлайн-спілкуванням з друзями з України. А найсильніше її бажання — повернутися додому.

«Мій досвід адаптації підлітків — це epic fail (невдача, провал космічного масштабу — Ред.)», — із сумом визнає Юля. Вона переконана: її історія — не виняток. За її словами, схожі проблеми мають чимало її знайомих родин — у когось діти замикаються, ні з ким не спілкуються, у когось стають інертними, у когось бунтують, стають агресивними й не хочуть вчитися.

«Підлітки, особливо ті, хто приїхав у старшому віці, демонструють дуже високий рівень дезадаптації. І проблема не лише в мові — це передусім про втрату зв’язку із собою і своїм місцем у світі»

Мовно-культурна бульбашка — це ліки. Які не варто передозовувати

«Моя вічна компанія — українці й білоруси. Навіть у літньому таборі чи на екскурсіях вчителі щоразу селять нас в один номер — наче ми окрема спільнота, наче польським одноліткам некомфортно з нами ділити простір», — розповідає 16-річна Яна.

Таке коло спілкування лякає деяких батьків, які помічають, як їхні україномовні від народження діти переходять на російську мову, бо вона зрозуміла підліткам з пострадянського простору. Вони починають активно слухати російську музику, споживати російськомовний контент. Плюс спілкування лише з представниками спільного мовно-культурного простору посилює відчуття ностальгії. 

А буває і таке, що навіть високий рівень володіння польською не гарантує повного прийняття. «У класі я — найсильніша з польської мови, — ділиться 15-річна Аліна. — Мені подобається мова, я люблю читати, цікавлюся польською літературою і історією. Але вчителька ніколи не ставить мені “шестірку”, максимум — п’ять із плюсом. Іншим за ті самі відповіді — шість. Уже й польські однокласники жартують: “Шестірки з польської — тільки для громадян Польщі, а не для українських біженців”».

Тетяна, мама 19-річного Влада, розповідає, що в 2022 році, коли вони тільки приїхали до Польщі, все здавалося чудовим: місто, природа, доброзичливі люди. Польські родини допомагали з побутом і працею, і Влад навіть провів місяць у молодіжному оздоровчому таборі. Навчався він тоді онлайн в українській школі, в Польщі приятелів не було. І вже через пів року почалися проблеми. Хлопець, наче мантру, повторював: «Мої друзі й рідні залишилися в Первомайську, вони живі, нікого не вбили ракети, а ти мене привезла на чужину. Я хочу нормальний випускний, хочу бачити своїх друзів. Тут мені все чуже».

Через рік Влад самостійно зібрав речі і поїхав в Україну, а мама залишилася в Польщі. В Україні він закінчив школу, після чого… повернувся до Польщі. І на цей раз його стан і ставлення до ситуації вже були зовсім іншими. Хлопець швидко вивчив польську, пішов працювати, завів друзів серед поляків, українців. Зараз можна сказати, що він справді інтегрувався. В Україні він так би мовити «закрив гештальт», видихнув, подивився на ситуацію з іншого ракурсу. І перезавантажився, відновив сили, ресурси, необхідні, щоб взяти на себе відповідальність. Праця в Польщі теж сильно допомогла йому стати дорослішим — юнацький максималізм поступився місцем реалістичному погляду на життя.

Мене прийняли, бо я вмів те, що цінували вони

Прагнення стати частиною спільноти інколи штовхає українських підлітків на суперечливі кроки. «У ліцеї українці трималися окремо від поляків, і я все думав, як потоваришувати з місцевими, — розповідає 19-річний Максим. — Якось ми разом поверталися з уроків, і хлопці почали жалітися, мовляв, вони так люблять пиво, але їм його ще не продають, доводиться йти на різні хитрощі. Оскільки я був старший за них і вже мав право купувати алкоголь, я зайшов, придбав декілька пляшок і ефектно їх пригостив. І з того часу вони щотижня кликали мене гуляти, я купував їм пиво, вони повертали мені гроші, а потім ми сиділи в парку і спілкувалися. Завдяки цим розмовам я вивчив польську — живу, молодіжну, без акцента. Не знаю, скільки б тривала ця “куплена прихильність”, але якось вони зізналися: “Ти класний, ми тебе любимо, але інших українців — ні”. І я перестав з ними гуляти». 

Коли Максим вступив в університет, то став просто так допомагати іншим: українцям — з мовним питанням, перекладами, іспитами; полякам — з домашкою на семінари, а також розумінням нюансів криптовалют. Сьогодні у Максима чимало приятелів з обох країн, і він вважає себе добре інтегрованим:

«Я перестав бути біженцем, коли почав допомагати іншим»

За його спостереженнями, із чужинця на свого мігрантів перетворюють, зокрема, їхні таланти. Наприклад, музика, мистецтво з їхньою універсальною мовою. Грати в шкільному гурті, талановито малювати — все це завжди привертає увагу однолітків. А ще класно допомагає спорт. «Мого друга, наприклад, прийняла місцева баскетбольна команда, коли він показав наполегливість на тренуваннях. Спортивні колективи мають “кодекс поваги до новачків” — на відміну від шкільних колективів».

Простір без страху й осуду

Коли Альберту Ейнштейну було 15, він був змушений переїхати — спочатку до Італії, а згодом до Швейцарії. У листах до рідних він писав, що відчував себе дуже самотнім і відчуженим, бо його довго вважали чужим. Що зрештою допомогло? Захоплення фізикою і підтримка вчителя — тобто «втеча» від реальності у цікаву справу і поява значущого дорослого у житті. 

Схожі фактори, стверджує психологиня Міранда Ковен, допомагають дітям-біженцям і сьогодні: хобі як порятунок, бодай один значущий дорослий (вчитель, тренер, керівник тощо) і можливість виражати себе без страху й осуду

Найбільше пощастило тим підліткам, яким вдалося зустріти підтримку серед викладачів польських навчальних закладів. Олена, мама 17-го Олександра, каже, що підтримка вчителів і перші добрі контакти у школі дали сину сили рухатися вперед і не буксувати на складнощах. Спершу родина опинилася в невеликому селі, де не було дітей його віку. А Сашко дуже хотів вчитися, тому вже 10 березня попросив директора прийняти його до 8 класу з обіцянкою за три місяці опанувати польську мову й підготуватися до іспитів.

Завдяки підтримці вчительки пані Басі та директора місцевої школи, які повірили у його наполегливість, хлопець дійсно швидко адаптувався. Спочатку він спілкувався зі своїми однокласниками сумішшю англійської і російської, поступово вдосконалюючи польську. А вже за кілька місяців дійсно склав іспити: з польської — на 86 балів, а з інших предметів — на 100.

Також Сашко став активним учасником харцерського руху — польських скаутів, і це допомогло йому знайти нових друзів, розвивати свої інтереси і почуватися частиною місцевої спільноти. Він знайшов друзів серед польських і українських однолітків, бере участь у різних секціях і гуртках, а також зустрів перше кохання.

Більше відповідальності й свободи

Інтеграція підлітків залежить від багатьох факторів. Як можуть допомогти саме батьки? Бути прикладом і підтримкою. Якщо батьки сильно тужать за домівкою, спілкуються тільки з українцями, дітям буде важче адаптуватися. Якщо батькам підсвідомо спокійніше, що дитина тихо сидить одна вдома «в безпеці», то у підлітка може не знайтися енергії для інтеграції. Тому меседж дітям має бути такий:

«Ти тут заради безпеки, ти завжди можеш повернутися додому, але — з новими знаннями, вміннями, контактами, які дадуть тобі перевагу»

Тетяна, мати 17-річного Микити Вдовика, розповідає, що завжди виховувала сина так, щоб він міг жити самостійно без її опіки: змалку — численні гуртки й табори з походами в гори, байдаркові сплави й поїздки за кордон. Часті зміни оточення допомогли йому розвинути сильні навички спілкування, тож вимушена еміграція не стала викликом.

Ще до війни сім’я планувала, що Микита після 9 класу вступить до польського коледжу. Він готувався, вчив мову, але війна внесла свої корективи. У 15 років, разом із групою підлітків з молодіжної організації, він був евакуйований до Франції, де прожив 4 місяці, відвідував місцеву школу. Вже у Франції Микита проходив співбесіду у польському коледжі й отримав підтвердження зарахування. Восени 2022 року він поїхав до Польщі, де оселився у Щецині в католицькому гуртожитку і почав навчання в технікумі за спеціальністю «Інформатика». Опіку над ним оформила двоюрідна сестра, яка проживає за 500 км від нього, тож Микита змушений був самостійно організовувати своє життя і навчання.

Перший рік він жив з українцями, а наступного — з поляками. Завдяки чому легко інтегрувався і знайшов друзів. Зараз Микита навчається в університеті в Лодзі, зустрічається з дівчиною, займається волейболом, вейкбордингом, шахами й грою на гітарі. Його мама Тетяна розповідає, що головним секретом успіху є підтримка, дисципліна, відкритість до нового й відповідальність. Вона допомагає сину фінансово, але з чітким правилом: гроші надходять лише раз на місяць, аби він навчився розпоряджатися бюджетом.

Микита також підробляє — знімається в масовках, роздає листівки. Мама наголошує, що важливо давати дітям свободу, довіряти їм і ставати для них моральними орієнтирами, а не контролюючими фігурами. Тоді дітям простіше буде адаптуватися до різних життєвих викликів. 

Як жінка я з жахом спостерігаю за сьогоднішніми новинами з Польщі й відчуваю, що вся країна поступово обертається проти жінок. Зростання кількості прихильників Ендрю Тейта (американсько-британського кікбоксера, звинуваченого у торгівлі неповнолітніми, сексуальних стосунках з ними й згвалтуваннях, «гуру» інселів) і те, наскільки його наративи стали нормою, викликають у мене не лише страх за власну безпеку, а й за майбутнє цієї країни. Дедалі більше людей, особливо чоловіків, голосують за правих, і результати першого туру останніх виборів більш ніж тривожні.  

Окрім очевидного факту, що ми живемо в патріархальній системі, яка підтримує напади на меншини, головними винуватцями цих процесів я вважаю брак освіти й соцмережі. Позиція польського уряду, що сексуальна освіта в школах непотрібна, призводить до масової необізнаності молоді щодо таких важливих речей, як згода, контрацепція й здорові стосунки. Відсутність цієї освіти не лише робить молодих людей вразливими до дезінформації та шкідливого досвіду, а й зміцнює патріархальні норми, за якими сексуальність і права визначаються із застарілої, чоловічої перспективи — без урахування поглядів жінок чи ЛГБТК+-спільноти.  

Пам’ятаю, як у школі розмови про секс обмежувалися термінами на кшталт «менструація» чи «мутація голосу у хлопців», а тема жіночої анатомії викликала хоровий сміх.

Сьогодні мене страшенно бентежить, наскільки мало знають мої польські ровесники-чоловіки про жіноче тіло, навіть про такі базові речі, як піклування після сексу (aftercare)

Як ми можемо почуватися шанованими з боку чоловіків і безпечно, якщо нам ніколи не давали простору відверто говорити про зміни, які переживає наше тіло?  

Чоловічі голоси домінували в моєму класі так само, як сьогодні домінують у суспільстві. Бо польська система освіти не дає дітям необхідних знань, а ПіС (консервативна клерикальна партія «Право і справедливість» Ярослава Качинського — Ред.) послідовно обмежує доступ до достовірної інформації — через заборону освітніх програм і книжок. У результаті молодь шукає відповіді в соцмережах. Інтернет міг би дійсно стати корисним інструментом, але сучасні алгоритми роблять його радше шкідливим.  

Нещодавно я слухала інтерв’ю американської письменниці й феміністки Лори Бейтс.

Бейтс розповідає, що достатньо завести в TikTok акаунт з чоловічим ім’ям — і вже за 10 хвилин алгоритм почне підкидати сексистський і токсичний контент

Це доводить, що соцмережі не хочуть нас освічувати. Вони хочуть маніпулювати — і це ідеально відповідає цінностям власників цих платформ. Знаючи, що такі люди, як Ілон Маск, володіють Twitter і поділяють подібні погляди, ми повинні критично ставитися до контенту, який там публікується. Але зазвичай ми забуваємо про фактчекінг і піддаємося поверхневому впливу.  

Велику роль у цьому мають відігравати батьки. Але хоча саме вони відповідають за виховання дітей, інтернет став вихователем, якого неможливо контролювати. Як можна очікувати, що батьки стежитимуть за контентом, з яким стикаються їхні діти, якщо чимало з них навіть не вміють користуватися TikTok чи Instagram? Відповідальність мають нести платформи, але оскільки цього не відбувається, ми мусимо піднімати цю тему в суспільстві. Коли системи не працюють або ставлять прибуток понад безпеку, ми мусимо діяти. Треба підвищувати обізнаність, популяризувати цифрову грамотність і створювати простір для відвертих розмов, щоб молодь могла існувати в цьому світі без патріархальних фільтрів.  

Те саме стосується порноіндустрії. Вона — патріархальна, расистська та сексистська, але в Польщі доступ до неї є у всіх. Достатньо клікнути «Мені 18+» — і можна дивитися. В еру смартфонів це дуже просто. Але ця індустрія не показує здорових прикладів кохання чи сексу: у більшості фільмів все закінчується оргазмом чоловіка — без жодних ознак згоди чи турботи про жінку.

Коли молодь не отримує сексуальної освіти, а порно стає основним джерелом знань про секс, це створює величезну загрозу — особливо для жінок

Наслідки цього явища показано в серіалі «Юнацтво» (Adolescence), який демонструє, як контент, який споживають хлопці, може провокувати агресію. Зараз як ніколи ми мусимо зробити освіту молоді пріоритетом — особливо коли ідеології ультраправих набирають сили й переписують культурні наративи.  

Замість навчальних серіалів на кшталт «Сексуальна освіта» чи «Юнацтво», які нормалізують розмови про ідентичність, стосунки та згоду, чимало хлопців обирають таких персонажів, як Тейт. Цей контент живиться вразливими людьми, годуючи їх гіпермаскулінними ідеями, що прославляють агресію та придушення емоцій. Це не просто «погані приклади». Це — нормалізація ненависті. Коли такі ідеї стають нормою, вони формують світогляд, який атакує жінок, заперечує згоду та популяризує культуру насильства й нерівності.

‍

*Інцели — (від англ. incels, involuntary celibates — «ті, хто вимушено утримуються (від сексу)») — рух білих гетеросексуальних чоловіків, які вважають, що «секс є ресурсом, яким монопольно володіють жінки й розпоряджаються ним, аби маніпулювати чоловіками». Провину за своє вимушене утримання чоловіки-інцели покладають на жінок

23-річна українка Тетяна Зіник стала «вроцлавчанкою року 2024» у категорії «Youth Now — Youth Power». Нагороду отримала за роботу вуличним працівником в амбулаторії «Uliczne MiserArt». Тетяна є студенткою 5 курсу медфакультету Вроцлавського медичного університету, а вечорами, разом з командою, вона їздить вулицями Вроцлава і допомагає бездомним. Лікує їм рани, які важко загоюються, за потреби доставляє людей до медзакладів. Волонтерському проєкту вже понад 10 років, Тетяна ж доєдналася до команди три роки тому. Історії людей, які живуть на вулицях, а також про взаємодію з ними Тетяна Зіник розповідає Sestry.

Хвороби вулиці

— Допомагати безпритульним я почала у 2022 році, навчаючись на третьому курсі медичного університету у Вроцлаві, — розповідає Тетяна Зіник. — Машиною швидкої допомоги ми їздимо у місця, де є бездомні, вивчаємо парки, закинуті будинки, смітники. Там вони живуть або ночують. Ми запитуємо у людей, якої медичної допомоги вони потребують. 

Перебуваючи весь час на вулиці, безпритульні часто мають чималі проблеми зі здоров’ям. У багатьох з них пошкоджені кінцівки. Безхатьки ходять тривалий час у мокрому взутті, навіть за холодних температур. Не завжди мають можливість змінити шкарпетки. Як наслідок — відмороження чи термічні опіки. У багатьох є рани, які гниють. Наше завдання — їм допомогти. Ми чистимо рани, робимо перев’язки. Хтось має інфекційні хвороби, такі як грип чи запалення горла. Якщо ж людина потребує спеціалізованої допомоги, ми можемо завезти її до відділення невідкладної допомоги. 

Також надаємо психологічну допомогу. Коли людина не має жодних ран чи інших медичних потреб, можемо просто з нею поговорити.

Під час спілкування намагаємося переконати спробувати повернутися до нормального життя

Часом зустрічаємо алко і наркозалежних. Вони не агресивні. На нас реагують нормально. Для них, наприклад, алкоголь — це можливість забути на якийсь час про свої травми та невдачі. Ми розуміємо, що це хвороба, і що ці люди потребують підтримки. Разом з тим ми не чіпляємо ярликів.

‍Сплю по п'ять годин на добу — і це ідеально

Наша команда складається з людей, які пройшли курси з надання першої медичної допомоги. Я — студентка медицини. Дехто має освіту психолога. З цього року з нами почали співпрацювати ще дві медсестри, які допомагають робити перев’язки. На виїздах буваємо п’ять разів на тиждень. Зміна триває по 6-7 годин. 

Але часом буває, з кимось розговорився — і зміна затягнулася до 9 годин

Щоразу у команді 3-4 людини. Я, вулична працівниця Беата, Сильвія і Матеуш, який вчиться на психолога. Ми їздимо вулицями міста. За кермом швидкої — я або Сильвія. Адже тільки у нас є водійські права. Двоє, — зазвичай, це медсестри, — весь час залишаються у стаціонарній амбулаторії, де роблять перев’язки. Ми маємо кімнатку з усім необхідним для роботи — бандажі, пластирі. 

Щодо мого навчання, то рік тому графік був насиченіший, ніж зараз. Я виїжджала ввечері, поверталась о другій ночі, ще дві години вчилася, спала дві години, вставала о шостій ранку і йшла на заняття. Відсипалася вже на вихідних. Зараз — інакше. Намагаюся закінчити роботу до першої ночі, вчитися раніше, ще перед виїздом. Маю 5 годин сну — і це ідеально.

Не завжди бездомні хочуть уваги

Здебільшого ми їздимо у конкретні місця, які знаємо. Бездомні живуть там роками. Я знаю випадок, коли чоловік, який мав квартиру, жив на вулиці понад 10 років. У нього були проблеми з оплатами, тривали постійні суди, тож жити у своїй квартирі він не міг. Їсти ходив до благодійних організацій або костелу. Зазвичай ці люди не хочуть розповідати подробиці свого життя. Часом люди навіть ім’я не називають, а кажуть свій нікнейм. Дехто не називається, бо йому соромно. Ми намагаємося допомогти настільки, наскільки можемо, але ніколи не тиснемо, щоб не вносити ще більший дискомфорт в їхнє життя.

З агресією під час рейдів ми ніколи не зустрічалися. Якщо бачимо, що людина не хоче з нами розмовляти, просто їдемо далі. Звісно, що страх присутній. Не завжди й не у кожник закуток можна ввійти. Ми маємо форму рятувальників, але часом, щоб не привертати зайвої уваги, одягаємо звичайні речі. Але у чорних кольорах — аби не бути надто помітними. 

Не завжди бездомні хочуть, аби на них взагалі звертали увагу. Звісно, що зважаємо на безпеку. Завжди перевіряємо, чи людина не агресивна. Якихось захисних спецзасобів не маємо. До того ж завжди у команді з нами є чоловік, але поки, на щастя, все було добре.

Найбільшою проблемою для нас є недостатня кількість медикаментів і матеріалів, аби робити перев’язки. Кількість людей, які цього потребують, перевищує кількість матеріалів. Колись нашу роботу спонсорувало місто. Але зараз проєкт під загрозою. Фінансування обмежене. Тому ми дуже просимо людей про допомогу.

Іноді оголошуємо збори у соцмережах, де люди можуть донатити. Якщо можемо, самі купуємо необхідне. Але більшість матеріалів не дешеві. Одна упаковка, якої вистачає на одну перев’язку, може коштувати 30-40 злотих. А людей дуже багато. Якось у мене був рекорд. За п’ятигодинну зміну ми зробили 15 перев’язок

Чому люди стають бездомними

Насправді серед безхатьків можна зустріти тверезих і навіть охайних людей. У кожного — своя історія. Дехто опинився на вулиці, бо не мав достатньо грошей і мусив обирати, на що їх витратити — на ліки чи оплату за квартиру. Була, наприклад, жінка, яка колись працювала вчителькою. Вона колись стояла саме перед таким вибором. І зрештою кілька місяців жила на вулиці. Ми подали її до програми, яка називається «Спочатку квартира», і зараз вона отримала соціальне житло від держави.  Впродовж року я зустріла понад 150 людей. Кожен розповідав щось своє. Звісно, ми не знаємо, чи ці історії є правдивими.

Запам’ятався чоловік, який виявився ветераном війни в Іраку. Після повернення до Польщі він не мав жодної допомоги від уряду. Дружина його покинула. Фірма, яку мав, збанкрутіла. Він залишився без нічого. Голий, босий і на вулиці. Жив у спаленому будинку, якось виживав. Кілька разів ми до нього приїжджали і врешті забрали до себе. Виявилося, що він вміє добре готувати. Він пройшов медичне обстеження, і ми взяли його працювати до нас на кухню. Він готував супи для людей з вулиці, які ми потім розвозили містом. Сьогодні цей чоловік — вже не безхатько. Часом дзвонить до нас, іноді приїжджає.

Була також жінка, яка сказала, що більше ніколи не повернеться в квартиру, бо на вулиці їй краще. Після кожної чергової зустрічі вона дедалі більше нам відкривалася. Виявилося, вона тричі була невдало заміжньою. Перший чоловік її бив. Другий оформив на неї кредит, потім побив і залишив. Вона мусила сплачувати позику. Третій теж повів себе негідно. Вона розповіла, що втратила віру в людей, і тепер на вулиці їй легше. Тим не менш ми подали її на участь у проєкті, за яким є шанс отримати соціальне помешкання.

Щодо віку, то на вулиці можна зустріти і молодь, і людей поважного віку. Є історії, коли молоді люди сваряться з батьками і просто не хочуть з ними жити. Йдуть на вулицю, потрапляють у погану компанію, де алкоголь і наркотики. Як наслідок — поринають у вуличне життя. 

Пам’ятаю історію одного художника, який жив на вулиці. На жаль, 2024 року він помер. Чоловік мав свою квартиру, але йому було легше, коли він сидів на вокзалі, спостерігав за людьми і малював. Просто не хотів бути вдома. Йому було близько 70 років. Дітей не мав і ніколи не був одруженим. Він краще почувався серед людей на вулиці, ніж сам у квартирі. Ми не завжди знаємо, яка причина того, що людина опинилася на вулиці. Дуже багато людей вулиці не хочуть, щоб їхня родина знала, де вони.

«Люблю допомагати людям у тиші»  

На номінацію «Сила молодості» мене подали Soroptimist International Klub Wratislavia. Це глобальна міжнародна жіноча організація, яка була заснована в США в 1921 році у понад 120 країнах світу. Вони сказали, що дуже захоплені моєю працею. Я ж зовсім не очікувала, що отримаю нагороду. Жінки, які перемагали у попередніх конкурсах, мене вражали. Це люди, які роблять наукові, суспільно важливі проєкти. Мені ж завжди здавалося, що те, що я роблю, — це щось незначне. А виявилося, стільки людей мене підтримали.

Підходили після конкурсу і говорили, що давно стежать за тим, що я роблю, що їм це дуже імпонує. Тобто люди дійсно вважають, що те, що я роблю, важливо. Для мене це передусім можливість показати, що допомога людям і волонтерство — надзвичайно важливі речі.

Є люди, які не мають нікого. Ми маємо показати, що не байдужі до них

Вони мають відчувати, що теж є важливими у суспільстві, що їх теж бачать, чують. Це визнання допомогло звернути увагу людей на проблему бездомності в Польщі. З’явилася можливість співпрацювати з іншими організаціями, які про нас не знали. Мій університет побачив, що я роблю щось корисне поза навчанням. Навіть написали про мене маленький матеріал і запросили на сніданок з ректором. Я не дуже люблю популярність, завжди намагаюся бути сірою мишкою. Я люблю допомагати людям в тиші. Намагаюся більше зробити і менше про це говорити.

Серед моїх планів, звісно, — навчання. Маю визначатися з фахом. Планую обрати хірургічну спеціалізацію або урологію. Я не хочу просто сидіти в теплому кабінеті, хочу драйву від життя. А ще я б дуже хотіла створити проєкт для жінок у ситуації бездомності. Загалом, маю багато різних ідей, але їхнє втілення вимагає великих донатів і грантів.

Разом з тим найбільша моя мрія — щоб закінчилась війна в Україні. Це бажання я загадую на кожен свій день народження, коли задуваю свічки. Коли закінчу навчання, хотіла б допомагати також військовим — відновлюватися і проходити реабілітацію. Впевнена, що мої знання, які я зараз тут здобуваю, стануть у нагоді.

Фото: приватний архів