Війна в Україні

Вони стали голосом України в перші години повномасштабного вторгнення. Українські піарники першими говорили світові усю правду про події в країні та протистояли російським ІПСО та пропаганді. Їх виступи та публікації мали та мають мільйонні охоплення по всьому світу. А найавторитетніші міжнародні видання готують матеріали за даними працівників PR Army. Справжня армія українських піарників перемогла Росію у інформаційній війні, але боротьба триває. Наша розмова із співзасновницею PR Army, яка стала неофіційним пресцентром України у світі.

Юлія Петрик, керівниця PR компанії з розробки програмного забезпечення MacPaw, стала єдиною українкою, яка потрапила до шортлиста нагороди Future is Female від Advertising Week та Warner Bros Discovery. На цю нагороду номіновують талановитих жінок, які мають значний вплив на світову рекламну індустрію. Також вона є співзасновницею Tech PR School, освітнього проєкту для продуктових компаній і стартапів, який навчає їх працювати з західними ЗМІ.

‍Які виклики стояли перед українськими піарниками на початку війни?

Це була ініціатива перших годин війни. Ми збиралися у своєму навчальному чаті (я викладала міжнародний піар), і в мене був особистий чат з моїми випускниками. І от, коли ми всі прокинулися в тій новій реальності, яка розколола на «до» та «після» наше життя, — ми були в стані шоку. В ті перші години треба було оговтатися, зрозуміти чи виїжджати чи залишатися, бо я також маю дитину. Компанія, в якій я працювала, не приховувала свого українського походження, але мала широку міжнародну аудиторію. Ми написали стейтмент нашим партнерам, що в нас почалася війна. Буквально через кілька секунд на нас посипалися запити з проханнями прокоментувати, що відбувається в країні.

В цьому робочому чаті одна з моїх випускниць сказала: «А давайте тоді щось робити, щоб доносити світу правду про війну!»

Це був час піарників. Адже у нас усіх були контакти міжнародних медіа. Тоді ми утворили окремий чат, де розпочали цю роботу. Коли я згадую це когнітивне навантаження перших годин, я взагалі дивуюся, як ми вижили, бо крім потоку новин з України: «що там в Гостомелі?», «як просуваються російські війська?», «які затори на кордонах, де люди стояли добами?», ми в тому чаті ще почали обмінюватися запитами від міжнародних журналістів, які ніде не могли знайти інформації від очевидців, тих, хто перебуває в епіцентрі війни. Ми перебували.

МЗС України було занадто зайняте в ті дні, щоб працювати з такою кількістю іноземних журналістів одночасно. Ось так народилася наша ініціатива PR Army. Ми стрімили війну в онлайн чатах для міжнародних ЗМІ з перших годин війни.

Тобто ви стали мимоволі таким пресцентром України у світі?

Це до речі дуже влучне порівняння, бо ми координували роботу. Ми не брали на себе відповідальність коментувати важливі речі, але знаходили експертів та очевидців, які це коментували для міжнародних журналістів. Згодом в нас утворилася вже велика база з сотні спікерів, як могли коментувати все, що відбувалося в Україні у різних сферах: від руйнування українського сільського господарства до загрози атомної катастрофи через російську окупацію  Запорізької атомної електростанції.

Я собі дозволю згадати кілька жирних російських фейків в перші тижні вторгнення, коли моя знайома журналістка італійської агенції Associated Press, маючи зі знайомих в Україні лише мене, писала мені у месенджер: Чи правда, що Зеленський вже втік з країни і Київ залишила центральна влада? Я відписала їй: Звісно, ні! І навіть звинуватила її у роботі на Росію. Звичайно, я не мала рації.  Вона ніяковіла та вибачалася, що не працює на Росію. І ось тоді я зрозуміла катастрофу інформаційного вакууму в якому опинився світ щодо подій в Україні, і як сильно Росія вже прокладала собі шлях в головах європейців і готувала їх, що Україна впаде… У вас були такі запити?

Ми зрозуміли тоді, що є голод на новини з України з одного боку, і є велика потужна російська пропагандиська машина у світі — з іншого. І коли один журналіст після захоплення Запорізької атомної електростанції прийшов і сказав, що він готує матеріал на коментарях експертів МАГАТЕ, а ми ж знаємо, що МАГАТЕ — це організація, яка щедро фінансується Росією, вирішили ламати плани цьому журналісту. Коли росіяни захопили ЗАЕС, то приїжджав представник МАГАТЕ, який робив вигляд, що не знає звідки йдуть обстріли атомної електростанції.

Ми скликали міжнародну пресконференцію: знайшли інженерів, енергетиків, які могли прокоментувати світовим медіа, що відбувається на ЗАЕС і які це може мати наслідки. Це було небезпечно і для експертів, бо знаємо, що ті працівники, які залишалися на станції і могли щось коментувати, — одразу зникали: росіяни забирали їх в полон і на допити. Тому ми розуміли небезпеку і залучали експертів, які на той момент вже не були на території Енергодару. 

Друга така історія була про Маріуполь. Ми мали величезну кількість запитів від ЗМІ, що там відбувається. І коли вже перші люди вибралися із блокадного Маріуполя та були в безпеці, ми організували міжнародним журналістам зустрічі з ними. Наша ідея полягала в тому, щоб не пропонувати готові наративи, а чути те, що розказують люди, які пережили весь цей жах.

А потім світ заговорив про втому від війни в Україні та почалася війна у Секторі Гази, і як вдавалося щодня тримати фокус уваги на подіях в Україні?

На початку вторгнення в нашому чаті були сотні волонтерів: журналісти, дизайнери, продюсери, автори статей. Кілька сотень волонтерів нам допомагали шукати свідків російських злочинів у найвіддаленіших прифронтових селах

А зараз, ми бачимо велику втому від війни: і в міжнародних медіа, і в українців тим паче. Бо стягувати таку велику кількість людського горя, стресу, щоденних викликів, а ще волонтерити — це вже стає неможливо. Тому я фіксую і бачу спад активності. Ми зараз працюємо такою оргкомандою, але це завжди питання фінансування. Волонтерів стає менше, і це для нас найбільший виклик. В Європі вже готуються до літніх вакацій, і вже не так активно іноземці шукають інформаційні приводи. Тому ми самі робимо їм щоденну розсилку новин з України.

Кажуть, що ваш допис у Х про Шольца, який блокує передачу зброї Україні набрав так багато поширень, що він змінив свою позицію і зрештою… дав Україні зброю. Це правда? 

Це не лише наші зусилля були. Це зусилля і видимі, і невидимі. Багато чого залишається поза соцмережами. Велику роботу роблять наші дипломати на усіх рівнях. Це класний приклад командної роботи, коли працюють на різних рівнях заради єдиної мети.

Які Ваші робочі кейси були тоді і зараз? В Україні «не громадянська війна», «Зеленський не втік з країни», «Буча — реальна», «українці не фашисти», «це не війна НАТО та Америки», «Україна — не штучна держава», —    доповни цей перелік російських ІПСО, які  доводилося розвінчувати у світових медіа? 

Час від часу із міжнародними медіа треба вести просвітницьку роботу. Але можу сказати, що Росія працює не тільки через медіа — вона дуже активна в соцмережах, як, наприклад, оця популярна ботоферма «ольгинські боти». В них дуже добре фінансується розповсюдження фейків в соцмережах. Але що є доброго зараз для українців, — це можливості штучного інтелекту. Він розповсюджує миттєво вкиди певних наративів. В нас народилися такі проєкти як «Осавул», який відстежує російські вкиди і дає спростування. Наприклад, відомий такий фейк російської ІПСО, який заполонив мережу, що ЄС змушує своїх громадян їсти комах. «Осавул» дуже добре знаходив ці ланцюжки походження фейків, і ми спростовували ці нісенітниці.

Коли був підрив Каховської дамби, Росія намагалася підігнати світовим ЗМІ інформацію, що українці самі її підірвали. Але ми вже мали готовий набір спікерів-коментаторів, які говорили правду про те, що відбулося в Херсоні та коментували це у світових ЗМІ. Серед наших спікерів були заступники міністрів, екологи, очевидці. Вже за добру в нас були перші волонтери, які звідти повернулися. Тобто ми працюємо на випередження, щоб встигнути швидше сказати правду, поки Росія поширить по світу свою чергову брехню.

Багато запитів було, коли прийшла перша зима з блекаутами. Були питання від іноземців, як українці виживають

Просили нас знайти для інтерв’ю маму, яка навчає свою дитину дистанційно чи пару, яка одружилася під час блекауту. Великий вал запитів був, коли хакери зламали Київстар. Іноземці побачили в цьому новий вид гібридної війни. Європейці зрозуміли, що війна то не тільки на території України і біля кордонів ЄС, а що війна може охопити весь світ у кіберпросторі. 

Цікавий в нас був запит від авторитетного видання Бізнес Інсайдер, коли вони попросили нас знайти їм котиків, які допомагають закривати збори ЗСУ. Ми жартували, що щось ми не так робимо, якщо у котів є вже свої PR-менеджери. Але ми знайшли таких котиків. І от журналіст збирав перелік історій про цих тваринок, як вони стали популярні і які збори закривають.

Ще одна тема, якою дуже цікавляться міжнародні журналісти зараз — це знищення культурної спадщини в Україні. Просять список музеїв, міст з архітектурними перлинами, які знищила ракетами Росія.  В нас є перелік спікерів: українських та іноземних фахівців, які це коментують для світових ЗМІ.

Ще є класний проєкт на запит НАТО, в якому команда істориків спростовує усю російську брехливу історіографію про начебто спільну спадщину Київської Русі для України та Росії. Ця команда спростовує й інші російські фейки, якими щедро засипали голови європейців десятиліттями.

Що вважаєш найбільшим успіхом команди? 

Останні наші успішні кейси це публікації про українських жінок-вчених для The Independent та стаття з коментарем спікера МЗС Олега Николаєнко щодо дій Росії в Радбезі ООН для  Express.

Також Марк Савчук, один із співзасновників PR Army, регулярно виступає на канадському телебаченні і коментує події в Україні. В нього майже мільйон переглядів охоплення 

Війна мені показала, в чому справжня цінність комунікації. Нам написала донька харківського активіста, який був у російському полоні, і ми зробили про нього історію, яку розіслали у світові ЗМІ. Завдяки міжнародному розголосу нам вдалося звільнити його з полону. Ще одну людину, яку нам вдалося врятувати з російського полону через міжнародний розголос — один із українських моряків. Це найкраща наша історія успіху.

Ми знаємо, що багато відомих європейських видань у Франції, Італії та Німеччині спонсоруються Газпромом. Ми знаємо про дивні заяви та політику Ватикану щодо подій в Україні. Папа Франциск , який називав російську пропагандистку Дугіну невинною жертвою злочину, говорив, яка велика Росія та Катерина ІІ і захоплюється Достоєвським: і вся ця «дивна любов» до Росії та її «так званої культури» — це ще також не орана нива. На європейців не впливають звірячі вбивства українських дітей та замордовані українці у Бучі та інших містах — вони далі сліпо бачать у Росії якусь «культуру». Останній приклад цієї «патологічної любові» перемога проросійського фільму з російськими акторами на Канському кінофестивалі. Що ще має зробити Україна, щоб світ прозрів?

Я сама страждаю від цих питань, на які не маю відповіді. В світових медіа зараз мода на «думай позитивно». Де взяти це «думай позитивно», коли в нас прильоти ракет, гинуть діти, горять людські будинки.

Нам треба говорити про російський колоніалізм. Насправді, 42 країни світу є жертвами Росії. Ці країни Росія окупувала у різні періоди історії на чотирьох континентах світу: від Африки та Кавказу до Європи. Ось цей інформаційний та історичний факт я би піднімала на вищий рівень дискусії. Треба говорити у міжнародних ЗМІ, що Росія — це загроза для світу. Говорити, що буде зі світом, якщо Росія переможе. Треба говорити, що Росія — це диктатура, відсутність прав та свобод, це смерть, страждання, концтабори та катування людей. Що світ піде в цілковиту темряву, якщо Росія переможе. Говорити, що Путін як Гітлер, бо це дійсно так.  Весь рашизм побудований на методичках фашизму.

Як тільки світ відчує, що їх це торкнеться безпосередньо, то тоді вони починають думати інакше

Нажаль, зараз Україна стала монетою торгів у передвиборчих перегонах в США та Європі. Ми маємо їх переконати, що наша війна — це насправді їхня війна. Бо буде як зі Судетами, які віддали Гітлеру в обмін на мир, а отримали Другу світову війну. Зараз, якщо ми не зупинимо Путіна, може вибухнути Третя світова.

Ти порівняла Путіна з Гітлером, а я бачу аналогії зі Сталіном. Коли в Україні люди гинули від Голодомору, The New York Times, Волтер Дюранті писав, яка «чудова політика Сталіна», і що голоду в Україні нема. Гарет Джонс, який говорив світові про великий Голод, сприймався, як божевільний. Йому ніхто не хотів вірити. Зараз Путіна також відбілюють, створюють з нього попри все «нормального гравця» на геополітичній арені.  Це роблять такі, як Карлсон, низка американських ЗМІ правого спрямування.  PR, який робить ФСБ — потужний та хитрий. Як переконати світ, що путінська Росія — це зло?

Складне питання і в мене нема на нього відповіді. Відповідь єдина — системна  культурна робота і надалі, бо свідомість міняється мінімум за рік. Будьмо чесними: скільки років, десятиліть, століть Росія вливала свою фейк історію в свідомість мільйонам? І от так, за один день, навіть з цими жахливими фотографіями з Бучі чи Маріуполя, змінити думку неможливо. Тому викликів дуже багато. Я, наприклад, буду першою жінкою від України в журі на Канських фестивалях реклами і креативності. І мені доведеться судити реклами світових брендів, які не вийшли з Росії — Pepsi, наприклад. І це вражає, як світ нормалізував те, що не можна нормалізувати. Нормалізував війну. Світові бренди вже маскуються, створюють дочірні компанії під іншими марками і повертаються в Росію. А що змінилося? Ми продовжуємо втрачати території і людей.

І тому кожен українець, який виїхав за кордон, має задати собі питання: що я зараз роблю, щоб просувати українську культуру, українську автентику, українські наративи?

Ну що ж… ми бачимо за кордоном так багато говорять російською мовою, не усвідомлюючи, що це теж певний сигнал.

Ми вже отримали премію Оскар завдяки Мстиславу Чернову, маємо свою Нобелівську лавреатку Олександру Матвійчук, маємо абсолютного чемпіона світу із боксу Усика. Ми маємо так багато перемог та досягнень, що великою мірою завдяки і цим амбасадорам PR України вдався. Хоча цей піар дуже трагічний і спровокований такими людськими драмами, яких би ми ніколи не хотіли. Далі, після нашої перемоги, яким має бути PR України у світі?

Потрібно відкривати Україну іноземцям: розповідати, яка це класна країна і, що за неї варто боротися. 

Ми можемо сказати, обертаючись з перспективи часу, що PR Army перемогла Росію в  інформаційній війні. Які масштаби медійного фронту PR Army зараз? 

На початку війни ми сім місяців працювали без жодного юридичного оформлення. А вже потім заснували ГО. В нас не було тоді ані назви, ані структури.

Сьогодні в нас є дуже велика база, яка має цінність для міжнародної спільноти. Працює наш проект THE UA View. Кожен іноземний журналіст може зайти в нашу базу і вивчити той етап російсько-української війни, який його цікавить, прочитати свідчення свідків російських злочинів. Ми це систематизували. Ми відстежуємо російські наративи, моніторимо їх і протистоїмо цим вкидам інформаційною екологією.

В нас на сайті інформаційні події війни розбиті по темах і напрямках. Окрема картотека є, як Росія знищувала українське зерно, окрема —  по атомній безпеці, окрема картотека по знищених містах в окупації. Так ми створили проект Voices of Frеedom. Це онлайн платформа, де можна  отримати запит від журналіста на експерта у певній галузі. Кожному іноземному журналісту на його запит ми підбираємо потрібного спікера.

Окремий напрямок —  це міжнародні експерти, які є також в переліку спікерів-амбасадорів України

Ми ще робили чекіни на цих людей чи не були вони пов’язані з Росією десь в своїй біографії. Зараз ми зробили окремий напрямок по знищеній культурній спадщині в Україні, і ми залучаємо міжнародних спікерів, які також коментують ці питання для світових медіа. 

Ще один наш проєкт Where Are Our People? — про депортацію українських дітей. PR Армія була першою, яка підняла цю тему у світі. Ми говорили першими, що українських дітей вивозять до Росії, щоб світ нас почув. Зараз в нас є команда адвокаційників і в Штатах, і в Європі, які стежать, щоб ця тема не забувалася. В нас є списки викрадених дітей. Цей проєкт ми робимо разом з Ініціативою «5-та ранку». 

Російські пропагандисти відстежують вашу роботу. Російське ФСБ стежить за вами і на певному етапі побачило, що Ти становиш небезпеку російській пропагандиській машині.  Росія запустила цілу кампанію проти PR Армії?

В нас були такі дві активності: перша була на початку війни. Один американець, який явно працює на зарплаті Кремля, зробив великий матеріал в дуже авторитетному виданні, що в Україні працює ціла американська ботоферма, що ми працюємо по методичках НАТО. Ми посміялися з цього, зрозуміли, що все робимо правильно і пішли далі. Але згодом, нам скинули скріншот, де про нас написав  російський пропагандист Соловйов у своєму телеграм каналі. З одного боку ми розуміємо, що якщо Росія нас боїться — то ми все робимо успішно, а з іншого боку це є небезпечно. 

Я ніколи зараз в режимі реального часу не вказую, де я знаходжуся з міркувань безпеки. Я якось мала розмову з Мстиславом Черновим — нашим оскароносним  режисером, і я питаю його: Як в тебе у безпекових питаннях? А він каже, що насправді, загроза  є постійно: і під час подорожей, і на виступах. Ми маємо розуміти, що ворог скрізь. Ворог моніторить. Але ми маємо виграти цю війну, в якій навіть слово стало зброєю. І ми обов’язково переможемо. 

Ореста Бріт — волонтерка із понад десятирічним стажем, голова Благодійного фонду БОН, колишня радниця Валерія Залужного. До 2014-го навчалася в Сорбонні та працювала моделлю на подіумах Парижа. З початком революції Гідності повернулася до України. Має 4 вищі освіти, знає англійську та французьку мови, тому щоразу, за можливості, розповідає іноземцям всю правду про криваву війну в Україні. Займалася кризовим менеджментом та залученням іноземних інвестицій до України. З початком повномасштабної війни залишила бізнес і повністю присвятила себе допомозі ЗСУ.  

Наталія Жуковська: Оресто, ви волонтерите вже понад 10 років. Про що найчастіше просять військові? Чого найбільше потребує фронт сьогодні?

Ореста Бріт: Якщо загалом конкретизувати мою діяльність за останні 10 років, то з 2014 по 2016 роки я була сфокусована виключно на допомозі Збройним Силам України. Далі запитів від них було менше, бо держава включилася у процес забезпечення військових. Ну і, звісно, супутні потреби цивільного населення також бралися нами до уваги. Взагалі благодійний фонд для мене був хобі у вільний від роботи і бізнесу час. З 2014-го ми, волонтери, стали гнучкими до змін, викликів і навіть навчилися передбачати потреби. Загалом ми працюємо за багатьма напрямками, які з початком великої війни нам довелося активізувати одночасно.

Ми усіляко намагаємося підтримувати державу у важкі для неї часи. Закриваємо «дірки» та потреби, допоки усі відповідні державні інституції не стануть на військові рейки і не запрацюють як годинник

Однак ця благодійна діяльність не має доходити до межі, коли держава відверто паразитує на цьому. Адже стати на військові рейки ми мали вже давно. Єдине, що заважає це зробити — корупція і нездорова конкуренція. Щодо потреб, то найбільша частина видатків йде на закупівлю засобів радіоелектронної боротьби та мікросхем для FPV дронів. Це те, що рятує наших військових на передовій. Постійно є запити на автівки — це розхідники. Варто визнати, що російська армія у промислових масштабах запускає те, що ми робимо на колінах. І в цьому ми дійсно програємо.  

Якою є ціль та місія, заснованого вами благодійного фонду БОН?  

На сьогоднішній день ми допомагаємо як армії так і цивільному населенню. Місія нашого фонду — пришвидшити перемогу України та розпочати культурну й просвітницьку діяльність по всьому світу. Знаєте, Благодійне об'єднання нації (БОН) — це як ком'юніті. Це не фонд однієї людини. Кожен волонтер відчуває свою відповідальність, знає сферу повноважень.

Ми даємо багато інтерв'ю іноземним ЗМІ англійською та французькою мовами. Намагаємося прививати правильні наративи закордоном. Показуємо, що цей геноцид триває не 11-й рік, а сотні років, і методологія винищення українського народу мало чим відрізняється. Просто цього разу нам пощастило, що світ глобалізується і ми маємо можливість висвітлювати це, зокрема й через Інтернет. 

Такі поняття як «втома», «вигорання» знайомі багатьом волонтерам. Чи вдається вам цього уникати?

Фізична і моральна втома, вигорання — це все присутнє, але не можу собі дозволити зупинитися, бо роблю те, що надихає і заряджає. Благодійність — це найкраща ніша, яку можна було зайняти у сучасній Україні, особливо впродовж останніх років. Щодо фізіологічного вигорання то воно може бути. Тому у нас є програма, у рамках якої ми відправляємо волонтерів обстежувати здоров’я. Але така потреба у цивільних є і під час мирного життя.

Поки ми маємо адреналін, то тримаємося. Щойно фаза загострення спаде, нам дійсно буде дуже важко

Чи часто вам доводиться їздити на передову?

Зараз мої поїздки на фронт передбачають вирішення кризових питань або доставки того, що не приймає пошта. Я їжджу особисто, без супроводу. Лише я знаю, куди їду і коли.

Була ситуація у 2022-му, коли ви мало не загинули під час поїздки на фронт. Це було неподалік Бахмута. Що тоді сталося?

Поки я їхала до військових, на тій ділянці фронту почали прориватися росіяни. Щойно я дісталася місця призначення, розпочався ближній бій — танковий і стрілецький. Мене дивом не розстріляли не лише росіяни, а й свої ж військові. Я бачила як наші хлопці вздовж дороги відстрілювалися. Я питаю: «Куди вистрибувати із машини?». А вони кричать: «Яке вистрибувати? Давай їдь звідси». Це були штурмовики за промкою Бахмута. До міста я поверталася 20 хвилин під обстрілами. А потім ще 40 хвилини під обстрілами їхала до Костянтинівки.

Чи змінила ця ситуація бажання їздити на передову?

Мені досі страшно згадувати про ту історію. Питання не їхати на передову у мене виникає щоразу. Якщо немає потреби, то я туди не їду. 

Які історії під час поїздок на лінію фронту вам запам’яталися найбільше?  

Чесно, мене вже нічого не дивує і не вражає. Організм включив режим самозбереження. Я втратила стільки побратимів і посестер, що я просто радію всьому, чому можна там радіти. Я радію кожній зустрічі, розуміючи, що вона може бути останньою.

Мій організм реагує лише на радість і позитив. Це якась захисна функція

Якщо ви подивитеся мої соцмережі, то побачите, що я не розказую там сумних історій. Я вам зізнаюся, що на деокуповані території, там де немає інтенсивних боїв, їдуть мої волонтери. Я не пускаю їх на передову, але ось туди гуманітарну допомогу везуть саме вони. Я відгородила себе від такої практики, бо знаю, що тим постраждалим людям не буду корисною. Я просто плакатиму і нервуватиму. 

Як родина реагує на ваші  поїздки на передову? Відмовляють чи підтримують?

У мене від моїх рідних є абсолютна підтримка. Вони терплячі і поважають все, що я роблю. Опору немає. Моя перша поїздка на фронт була у липні 2014-го року. Мама не знала, що я поїхала. Я й сама, чесно кажучи, не дуже розуміла, куди їду. Моїм завданням було завезти гуманітарну допомогу підрозділу Айдар та 12-му батальйону. Мені ніхто не сказав, що це війна. Я все зрозуміла коли доїхала у Луганську область. Трішки злякалася, але було вже пізно.  

Свого часу ви навчалися у Парижі й планували повʼязати своє життя із подіумом, однак обрали волонтерство. Що вплинуло на таке рішення кардинально змінити життя?

Одразу скажу — ніяких жертв. Я прекрасно відмарширувала по подіуму з 14 до 22 років. Працювала для дуже солідних агентств у Парижі. Однак у 22 роки обрала все ж таки навчання, бо здобувати освіту у Сорбонні (державний університет у Парижі. — Авт.)  і працювати моделлю — непосильне поєднання. Дякуючи своїм батькам, я навчилася правильно розставляти пріоритети.

Більше того, я ніколи не планувала ставати француженкою або залишатися жити у Франції. Знаєте, у моєму житті все відбувається дуже вчасно. Навчання за кордоном дало мені якісну освіту, контакти, які зараз є дуже корисними. Я кризовий менеджер. Мій профіль — зв'язки з громадськістю та медіація. Зараз отримані знання я успішно реалізую для боротьби з агресором.

Про повернення до України я ніколи не шкодувала. За ці роки здобула нове чудове хобі, під назвою «благодійність»

Всі дивувалися, чому я повернулася, і ніхто не усвідомлював, наскільки прекрасна ця країна, наскільки чудовий у нас побут і різнобарвні регіони. Що можна не виїжджаючи із України поїхати як у гори, так і на море. 

Ви часто спілкуєтеся з іноземцями. Що намагаєтеся розповісти і донести їм? Як вони реагують на почуте?

Ми досі програємо в інформаційній війні. Спілкуючись з іноземним бізнесом, на дипломатичному рівні, я намагаюся донести їм той масштаб трагедії, який ми переживаємо. Щоб не просто всі знали, яка Україна героїчна, а розуміли на нашому досвіді, як уникнути цієї трагедії на своїй землі. Тому що ця гангрена під назвою Росія тільки поширюватиметься, якщо її не ампутувати вже зараз, на цих етапах.

Всі мають зрозуміти, що війна поруч, а не десь там, далеко. Саме українці захищають сьогодні світ від великого зла і терору

І це саме той меседж, який мені вдається доносити від Вашингтона до Нідерландів та Франції. Мене часто запрошують на різноманітні французькі канали. Все тому, що французи хочуть почути думку не заангажованої українки, яка не належить до жодної політичної партії. 

Чи передбачали ви повномасштабну війну в середині Європи? Де вона вас застала?

24 лютого мене застало у Литві, я реєструвала наш фонд. Одразу придбала автомобіль для Збройних сил і поїхала у бік України. Ми точно не розуміли, коли це почнеться, але чітко усвідомлювали, що щось буде. І те ж саме я відчуваю зараз, усвідомлюючи катастрофу, яка може статися в Європі. Бо насправді ж в Україні немає війни, у нас є особливий стан. От такий же особливий стан я пророкую Європі. Йдеться не про вторгнення, а про дистанційне ведення бойових дій, зокрема й про ракетні атаки. 

Ви були радницею колишнього Головнокомандувача України Валерія Залужного. Як, не будучи військовою, ви йому допомагали?

Я людина, яка далека від тактики ведення війни, але досить давно і тісно комунікую з армією. За всі ці роки склалася безпрецедентна довіра до мене серед військових. У наш час це на вагу золота. Саме міжнародний адмінресурс і безпрецедентна довіра армії призвели тоді ще головнокомандувача Збройних сил до думки, що, мабуть, варто мене взяти радником. Але по факту, це не були поради з моєї сторони. Я дуже рідко з ним спілкувалася, бо розуміла рівень зайнятості. Але на початку повномасштабного вторгнення він зробив дуже правильну річ — звів мене із відповідальними особами за різні напрямки. І саме з ними, пліч-о-пліч, впродовж двох років, ми тримали руку на пульсі, звіряли годинники, вирішували гострі питання. Як результат, я доповідала про наші досягнення, поїздки на фронт, якісь слабкі місця головнокомандувачу. Тобто, я більше була як доповідачка. Якщо ж рівень проблеми, яка потребувала вирішення, був нижче Главкома, ми з цим кейсом до нього не доходили. Якщо потрібна була його допомога, то звісно, що я йшла до нього.

Чи підтримуєте з Валерієм Залужним зв'язок зараз? 

Так, звісно. Я ж дружила з Валерієм Федоровичем, а не з головнокомандувачем. Я знайома з його дружиною і з великою повагою та симпатією ставлюся до їхньої пари. Олена — дуже достойна жінка із почуттям гідності. Вона пліч-о-пліч з чоловіком всю повномасштабну війну. Це справжня дружина генерала. І те, що вони пережили за весь цей час я б нікому не побажала. Той рівень відповідальності, навантаження як психологічного так і фізичного не кожен витримає.  

Як вас змінила війна?

Я б не сказала, що війна мене змінила. Можливо вона проявила мою витривалість. Я не можу сказати, що я розквітла за ці два роки. Війна точно вдарила фізично і психологічно по всім нам. На відміну від себе, я співчуваю тим, хто прозрів, кому довелося зламати себе в один ранок. Хто раніше любив русню, а зараз її яро ненавидить. Тому що ненависть — це почуття, яке руйнує. Я ніколи не порівнювала українців і росіян. Вони для мене завжди були абсолютно чужим народом.

Я  народилася у 1990-му році і моє свідоме життя пройшло у цілісній, незалежній Україні. Я не готова щось міняти  

До чого на вашу думку, нам слід готуватись? Наскільки затягнеться війна?

Знаєте, нам притаманне забуття. Ми почнемо забувати те, що відбувається сьогодні — і цього не можна допустити. Сьогоднішні події варто викарбувати у пам’яті на багато поколінь. Ми маємо правильно писати історію. Відстежувати і не допускати, аби героїзм присвоювали тим, хто його не заслужив. Ми маємо робити все, аби у росіян на генетичному рівні заклалося, що Україна — це табуйована територія, її краще не чіпати. Закінчити цю війну маємо ми. Я не хочу щоб мої діти та внуки переживали подібне.

Я не хочу жити у постійному очікуванні, що наш сусід знову на нас нападе. Ми маємо це змінити

Чи думали ви над майбутнім? Плануєте жити за кордоном — там, де успішно реалізувалися свого часу, чи в Україні?

Я можу жити, де завгодно. Мені головне, щоб в Україні був порядок. На сьогодні я не можу довго перебувати поза межами України. Мій максимум — два тижні. Торік я їздила на море, щоб просто виспатися та за два тижні буквально бігла назад. Я хочу, щоб мої діти побачили світ і відчували себе скрізь, як вдома. Тому я не думаю, що буду обмежуватися лише Україною. У мене досить інтернаціональна родина, і там, де буде тепленько і гарненько, там буду і я. Але все це буде лише після нашої перемоги.

Якою б ви хотіли бачити Україну після закінчення війни?

Україну я би хотіла бачити з ідеєю, самоідентифікацією, з відсутністю комплексу меншовартості. Я би хотіла, аби вона була україномовна, з достойним рівнем освіти. Не жертвою популізму. Тобто, щоб ми, як в усіх цивілізованих країнах, уявлення не мали, хто у нас міністр чогось там і де він відпочиває. Я реально хочу бачити Україну цивілізованою, реалізованою. У нас дуже багаті ресурси, і мені хотілося б їх реалізувати. І щоб це право реалізації було за українцями, а не за тими, хто зараз, у такі важкі часи, намагається зайти і захопити монополію. Я впевнена, що більшість українців повернуться додому, і Україна знов стане процвітаючою, мирною державою. Але це буде з часом. Сьогодні ж ми маємо об’єднатися і допомогти країні не лише вистояти, а й перемогти.

Рівно рік тому стався один з найбільших злочинів росіян — вони здійснили теракт на Каховській ГЕС. Зсередини були підірвані конструкції гідроелектростанції. О 2.54 американські супутники-розвідники зафіксували вибух на дамбі Каховської ГЕС  безпосередньо перед її руйнуванням.

Фахівці норвезького науково-дослідного центру NORSAR після аналізу інформації з регіональних сейсмічних станцій виявили чіткі сигнали, зафіксовані приладами 6 червня о 02.54 за київським часом. Ці сигнали свідчили про вибух.

Внаслідок вибуху на Каховській ГЕС було затоплено щонайменше 80 населених пунктів, розташованих нижче за течією на берегах Дніпра. Стався викид 18 кубічних кілометрів води. Про це йшлось у звіті Моніторингової місії ООН із прав людини. Загалом було підтоплено 612 квадратних кілометрів, з яких 32 відсотки – деокупована територія. Було підтоплено майже 65% всіх лісів Херсонської області. Про це заявили у Міністерстві оборони. 

Унаслідок прориву греблі було пошкоджено понад 37 тисяч будинків, 37 закладів освіти та приблизно 11 медичних закладів. 

Загалом відомо про загибель 32 людей. Постраждали 28. Не встановлено місце перебування 39 людей. Такі дані навели у Міністерстві оборони. Водночас у відомстві наголосили: це дані лише з підконтрольних Україні територій. А ось скільки загиблих на тимчасово окупованих Росією територій, достеменно невідомо. А саме там найбільше підтоплених територій — понад 68%. 

Росія з перших днів брехала про свою причетність до підриву Каховської ГЕС, розповсюджуючи свої наративи про те, що це справа ЗСУ. Так само Кремль від початку брехав і про кількість загиблих на тимчасово окупованих територіях. Журналісти Associated Press з’ясували у своєму розслідуванні, що, окупаційна влада взяла під контроль видачу свідоцтва про смерть, вивозячи тіла, за якими не звернулися родичі, а також, не дозволяючи медичним працівникам та волонтерам займатися тілами загиблих. РФ заявляла про 59 жертв. Однак розслідування AP показало, що лише в Олешках  як мінімум сотні загиблих. За словами медичних працівників, у місті загинули 200-300 людей. Багато хто досі вважається зниклим безвісти. У Центрі національного спротиву заявляли про щонайменше півтисячі жертв повені в Олешках. 

За фактом руйнування Каховської ГЕС, СБУ відкрила карну справу проти російських військових за двома статтями Кримінального кодексу:

• стаття 438 – порушення законів та звичаїв війни
• стаття 441 – екоцид

Руйнування Каховської ГЕС російською армією завдало Україні збитків у майже на 14 мільярдів доларів США. 

Торік у липні Кабінет міністрів України ухвалив постанову про експериментальний проєкт з початку відбудови Каховської ГЕС. Він розрахований на два роки. На першому етапі спроєктують усі інженерні конструкції та підготують необхідну базу для відновлення ГЕС. До другого етапу — проведення будівельних робіт — перейдуть після деокупації територій, де розташована гідроелектростанція. Відновлення Каховської ГЕС коштуватиме орієнтовно один мільярд євро, ще стільки ж грошей піде на інші супутні роботи.

Підбірка фото: Beata Łyżwa-Sokół

Володимир Золкін — український відеоблогер, який від початку повномасштабної війни записує інтерв'ю з російськими військовополоненими. На початку 2022-го його YouTube-канал мав понад 13 тисяч підписників. Зараз — більше 2-х мільйонів. Впродовж півтори-дві години щоразу Володимир намагається достукатися до свідомості полоненого. Ставить запитання, які б змусили замислюватися, здавалося би, над простими речами. Про менталітет ворога, контингент полонених та «хороших росіян» Володимир Золкін розповів виданню Sestry.

Наталія Жуковська: Володимире, як і коли ви отримали доступ до російських полонених? З ким були перші розмови?

Володимир Золкін: До повномасштабного вторгнення я не цікавився тим, як живуть росіяни. Знав лише, що у них роками процвітає пропаганда. І навіть коли на Київщині були бої і гинуло чимало їхніх військових, у Росії масово писали, що нічого не відбувається. Я зрозумів, що потрібно щось з цим робити, показувати правду, те, що коїться в Україні. Так сталося, що одного дня Ірина Верещук (віцепрем'єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово-окупованих територій України. — Авт.) заявила про тисячі російських трупів, які нібито були на нашій території. Я особисто знав міністра внутрішніх справ Дениса Монастирського. Просив і неодноразово звертався, аби мені дали можливість показати тіла російських військових, їхні документи. А згодом, коли з’явилися військові полонені, то просив, аби мене пустили у СІЗО. Коли все вибухало навколо Києва, то особливо про бюрократію ніхто не думав. Перші інтерв'ю були записані 18 березня. За день я провів одразу п'ять розмов. Спочатку їх публікував у своєму YouTube-каналі, щодня по два. Згодом — по одному в день, далі — через день. Перше інтерв'ю викликало резонанс, багато переглядів і відгук від аудиторії. І саме у той момент всі зрозуміли, що це потрібно робити — й далі мені вже було простіше. Перші полонені були звичайними російськими контрактниками, зокрема й строковиками. Я вже й не дуже пам’ятаю ті розмови, бо нині йдеться про тисячі інтерв'ю

Чи великою є ваша команда і хто ці люди?

Спочатку я сам монтував відео. Нічого складного. Потрібно було лише накласти логотипи. Та згодом ми зрозуміли, що було б добре до відеоматеріалу готувати описи. І зрештою, це все почала робити одна людина, яка й досі цим займається. Команда у нас невелика. Я, мій колега Дмитро, який також проводить розмови із полоненими, адміністраторка Надія. Є також людина, яка займається YouTube-сторінкою, але бажає лишатися невідомою.  

Як впливають інтерв'ю з полоненими на процеси обміну?

Коли російські полонені телефонують рідним, ми їм пояснюємо, що насправді відбувається в Україні. Наші розмови мають просвітницький характер. Зокрема, розповідаємо росіянам куди потрібно звернутись, аби обміни полоненими відбувалися частіше. Ми пояснюємо, що блокування процесу йде саме з російського боку.

Щоразу показуємо в яких умовах утримуємо військових полонених — дозволяємо дзвінки, посилки, є нормальне харчування. Іноді це спрацьовує — і рідні полонених намагаються пришвидшувати обміни

Це така певна комунікація. Знаєте, я читаю, наприклад, канал Шамсаїла Саралієва (перший заступник голови Комітету Державної Думи з міжнародних справ. — Авт.). Це людина, яка у Росії займається обміном полонених. Він пише, що вони готові обміняти зараз 500 на 500. Але зазначають, що віддадуть тільки тих, кого вони вирішать обміняти. Тих, хто нібито вчинив злочини, кого вони засудили, точно не обміняють. У мене виникає питання: «А що нам заважає засудити російських полонених і не міняти? До чого цей цирк?». Також, коли йдеться про азовців, я також ставлю питання — а чому на Медведчука (колишній український проросійський політик, який має тісні зв'язки з президентом Росії Путіним. — Авт.) ви могли їх міняти, а на своїх військових не можете? Відповіді на ці питання немає.

Що у поведінці російських полонених вас найбільше шокувало?

Якщо ви зрозумієте, що люди, з якими ви спілкуєтесь, насправді не люди в класичному розумінні цього слова, вас буде щось шокувати? Думаю, ні.

У них немає волі, вони змирилися з відсутністю права вибору

На кожне моє запитання, як правило, вони відповідають: «Всієї правди не знаю, політикою не цікавлюсь». Це те саме, що «думати я не збираюсь». Насправді, мене це шокувало досить довго, поки я не зрозумів, що готовий до таких відповідей і вони дійсно такі. Тобто вони не придурюються під час цих розмов.  

Чи пояснюють свої звірства в Україні серед цивільного населення? Зокрема, ґвалтування та катування людей.  

Ніхто із них не визнає, що вони знущаються з цивільних. Взагалі відповідь стандартна — це фейк. І та ж таки «Буча» — теж, за їхньою версією, вигадана історія. Хоча зараз я опублікував у своєму резервному каналі відео, де росіян ґвалтують швабрами в їхніх же тюрмах. Мені його передав Володимир Осєчкін (російський правозахисник. — Авт.). І коли вони мені кажуть, що це неправда, то я їм відповідаю: «Який же це фейк, якщо ви одне одного в своїх же тюрмах ґвалтуєте швабрами! Ви думаєте, що прийдете до нас у країну і будете тут зайчиками пухнастими?». Інколи ставлю їм запитання: «Мародерили? Убивали?». Вони всі відповідають майже однаково: «По хатах лазили, але шукали що поїсти. І все». Почути від них відповідь, що «так, стріляв по цивільних», — це майже не реально.

Ви долучаєте до розмов рідних полоненого. Як вони реагують на те, що їхній батько, син чи чоловік у полоні? Чи підтримують їх? 

Знаєте, у нас є розуміння, що потрібно вбивати ворога. А у ментальності росіян є розуміння, що за країну потрібно вмирати. І так було ще при Радянському Союзі. Якщо ви усвідомите відмінність цих ментальностей, то зрозумієте в принципі все. Їм країна сказала — вмирати. Це ключове. Не вбивати, не перемагати, не захищати, а просто вмирати. Йдеться про те, що їх можна взяти в один момент — сто тисяч, мільйон, десять мільйонів — і просто кинути на смерть. Так робили у радянській армії під час Другої світової війни. І так росіяни воюють зараз. Ці люди позбавлені волі і права вибору. І навіть не бажають якось замислюватись над цим.

Їхні дружини і мами такі ж самі. Вони теж дотримуються правила — як сказав нам цар-батюшка чи фюрер, як я його називаю, так і треба робити

Якщо говорити про мотивацію, чому вони йдуть на нашу землю, то тут є три речі — гроші, примус і можливість вийти із в’язниці. Їм пропонують 200 тисяч рублів, плюс премії. При цьому жорстоко обманюють. Кажуть, що воювати не будете, у нас спєци воюють. Стоятимете на третій лінії оборони, возитимете гуманітарну допомогу, щось охоронятимете. Також накачують інформацією про те, що вони роблять добру справу. Їм це роками вливають у вуха російські пропагандисти, на кшталт, Скабєєвої, Соловйова чи Симоньян. Їхній телевізор постійно розповідає про те, що українці — нацисти. І це все вливалося у вуха українців, які жили на сході, з так званих ЛНР, ДНР. З моїх інтерв’ю ви чуєте, як вони не можуть чітко викласти і обґрунтувати жодної думки. Однак, вони впевнені, що українці погані.

Ще є одна категорія — колаборанти. З ними теж доводилося спілкуватися. На відміну від попередніх категорій — це люди, які жили в українському інформаційному просторі, мали доступ до всього того, що маємо ми з вами. От вони є найгіршими серед усіх. Тому що добровільно, з головою, кинулися у пропаганду, маючи вибір. Свідомо пішли шукати лайно. В принципі, що сказати? Я віддаю належне російській пропаганді, тому що ми не зробили нічого для того, щоб якось переконати їх у зворотному. Я щойно повернувся з Донбасу, з Харківщини. У нас досі на прикордонних територіях працює російське радіо  

А чи не просять побачення з рідними російські жінки чи батьки військовополонених?

Ми навіть запрошували їх на початку. Однак приїжджала лише одна росіянка Ірина Криніна, цивільна дружина полоненого. Знаю, що вона наразі із дітьми живе в Україні. Їй дали прихисток. Щоправда, я її жодного разу не бачив. Чоловік — у таборі для полонених. Другий епізод був, коли жінка-українка з окупованої території приїхала до свого чоловіка. Виявилося, що він відмовився воювати проти України і добровільно здався. Він досі перебуває у таборі для військовополонених. Йому нічого не загрожує, його не віддадуть на обмін. Мене обурює той факт, що у нас досі немає юридичної процедури, що робити з такими людьми? На третьому році повномасштабної війни досі не розроблено системи, за якою можна було б їх звільняти. Йдеться про українців, яких змушували росіяни воювати на їхньому боці, але ті здалися у полон аби цього не робити. 

Скільки з російських полонених справді жалкують, що пішли воювати в Україну? 

Майже всі жалкують про це, потрапивши у полон. Вони сподівалися заробити купу грошей без жодних ризиків для життя. І після всього ще й повернутися додому героями і вирішити всі життєві питання — від тюрми до кредитів. Чи жалкують вони? Так, бо тут бачать зовсім іншу картину — смерті, обвуглені і розірвані тіла. Вони бачать справжню війну, а не охорону чогось там, десь там.  

Як ви себе тримаєте в руках під час спілкування з військовими полоненими? 

Останнім часом я перестаю себе стримувати. Тривалий час тримався на тому факторі, що сподівався все ж таки почути якесь обґрунтування чи зрозуміти елементарну логіку. Але розумію, що вже не побачу її, тож часом можу псіхувати. Бо коли людина з інтелектом інфузорії туфельки, яка не знає населення країни, в якій живе, день її Незалежності, не розуміє елементарних речей, про які мають знати діти, починає розказувати мені щось про геополітику, то важко стриматися. В мене іноді складається враження, що вони знають більше про нас, ніж про себе. Але при цьому не розуміють, навіщо їм ця інформація. 

Чи змінився контингент полонених від початку повномасштабної війни?

Так, змінився. Спочатку це були кадрові військові, а потім пішли так звані «мобіки». Спочатку вони говорили, що їдуть на навчання, а потім стали говорити, що їдуть за гроші. Регіони особливо не змінилися. Єдине — бурятів і тувінців стало менше. За перше півріччя війни саме вони були лідерами з втрат. Їх дуже багато загинуло. Нещодавно я писав інтерв'ю з бурятом. Він був першим за всю історію моїх інтерв’ю, який взагалі мені щось розповів. Тобто, бурят, який вміє розмовляти, формувати думки у певні фрази. Це інтерв'ю слід подивитись, щоб побачити, наскільки у них депресивний регіон, а люди — повністю керована маса. По-друге, вони майже всі постійно п'яні. Там стовідсотковий алкоголізм.

Зараз на фронті стало більше військових із великих міст, з того ж Пітера, з Москви. Ви думаєте, це щось змінило? Я б не сказав

‍Часто під час інтерв’ю можна почути досить дивакуваті відповіді. Чи траплялися серед російських полонених адекватні, з ознаками інтелекту?

З цим все досить складно. Під час останніх записів розмов я дещо ускладнив спілкування. Почав їх питати, коли в Росії День Конституції, День Незалежності, День прапора. Вони навіть не знають, що є такі свята. Вони справді неосвічені. Олексій Ануля (військовий з Чернігова, який з 10 березня по 31 грудня 2022 року був у російському полоні. — Авт.), пройшовши російський полон розповідав, що коли писав деякі пояснення ФСБшникам, ставивши розділові знаки, то ті здивовано вигукували: «Що ти ставиш? Ти американський шпигун?». Вони знати не знають, що таке коми, дефіси.

Це абсолютно безграмотний народ. Справедливості заради, може, 5-10 освічених росіян за весь час були. Але це із тисячі розмов  

Які почуття і емоції у вас виникають під час спілкування з російськими військовополоненими? 

Під час спілкування з ними мене вже нічого не шокує і ніяких емоцій особливо не викликає. Єдина емоція — гидливість.

А чи є «хороші росіяни»?

Звісно, що є. Ті, які підривають колії і потяги на території Росії, — безумовно, дуже хороші. Вони є у російському добровольчому корпусі (РДК), Легіоні «Свобода Росії» та батальйоні «Сибір».  

Чи є люди, які не хочуть повертатися до Росії, відмовляються від обміну? 

Є дуже багато людей, які не хочуть повертатися. Великий відсоток тих, хто хоче воювати на боці України. Це ідейні люди. Але знову ж таки — немає жодного механізму, що робити із цією категорією бранців. Наразі ситуація виглядає так — якщо росіянин потрапив у полон у полі і одразу перейшов, наприклад до Легіону «Свобода Росії», то він може продовжувати воювати. А якщо він офіційно зареєстрований у нас як військовополонений, то немає механізму, як зробити з нього рекрута.

А чому досі немає цього механізму? Хто мав би його прописати?

Це мав би зробити уряд. Натомість він розробив наказ про те, щоб давати військовополоненим можливість телефонувати додому із таборів по IP-телефонії. Родичі наших військовополонених навіть петицію писали про те, що потрібно заборонити їм ці зв'язки, тому що це непаритетні умови утримання. Нашим у Росії не дають такої можливості, а росіянам — будь-ласка. Те, що росіяни телефонують додому, не допомагає нам в інформаційній боротьбі. Це не наші дзвінки. Коли ми дзвонимо, то хоча б намагаємося їм щось пояснити. А ось коли вони дзвонять, то їхні родичі розповідають, що Скабєєва сказала по телевізору. Виходить, що у полоні ми тримаємо людей, яким забезпечили комунікацію з російським телевізором. Ми просили в нашого уряду одне: «Забороніть їм хоча б ці дзвінки». Однак, поки що нас не чують. Знаєте, якщо ми через свої інтерв'ю зробимо 20-30 таких дзвінків, то це потрібні дзвінки. Якщо наші військові, взявши у полон росіян, зателефонують до рідних — це теж потрібний дзвінок. Тому що ми робимо просту річ — говоримо, що їхня людина у полоні, заберіть його. Можемо ще запитати, чому прийшов на нашу землю. Тобто наш дзвінок це дійсно інформаційна робота.

Володимире, вам погрожували?

Мені погрожують щодня. Іноді я це навіть публікую у себе у телеграмі. Погрози стандартні — вбивство моє та родини, розчленування  і так далі. Я до цього ставлюсь як людина, яка вірить, що не в їхній владі зробити те, чим вони погрожують. Не вони це вирішують.

Чим буде займатися Володимир Золкін після закінчення російсько-української війни?

Для початку хотілося, аби ця війна закінчилася, звісно, нашою перемогою. А де я себе бачу? У мене є YouTube-канал на понад два мільйони підписників — і я себе бачу однозначно там. Звичайно, що буде інша тематика для розмов. У будь-якому випадку мені хотілося б говорити про Україну і українців українською мовою, а не робити те, що я роблю зараз. Наразі мій канал заточений виключно на контрпропаганду. І це швидше контент для росіян, ніж для українців. Це ні для кого не секрет. А В. Переконаний, що із переформатуванням проблем не буде.  

‍Що чекатиме Україну після закінчення війни?

Не хочеться перетворюватися на якогось популіста. Головне, щоб коли закінчилась війна, у нас почали працювати державні інституції, які до цього просто існували. Аби почали робитися реформи, які до цього не робилися. Наприклад, судова, реформа прокуратури, правоохоронних органів. Потрібно не лише видавати нову форму патрульним поліцейським. Це працює тільки на картинку. По факту нічого не змінює. Тому що коли слідчий фальсифікує кримінальну справу, направляючи її у прокуратуру, а далі у суд, то я не вірю у таке правосуддя. Воно має бути із судом присяжних. Там, де звичайні українці вирішуватимуть, хто винен, а хто ні. Я дуже сподіваюся, що після закінчення війни будуть зміни у цьому напрямку. У будь-якому випадку у нас дуже багато роботи всередині України. Потрібно проводити якісну інформаційну політику. Останнім часом наші інформаційні рупори завернули трішки не туди. У нас все більше сіється зради у суспільстві, менше залишається запалу, який був на самому початку повномасштабного вторгнення росіян. Саме за рахунок нього ми, власне, і вистояли.

Тому нам всім однозначно потрібно об’єднуватися, аби допомагати нашим військовим вигризати таку омріяну перемогу у доволі потужного ворога

7 загиблих і близько 17 поранених у Харкові внаслідок ранкових ракетних ударів росіян. Від атаки також постраждала друкарня Vivat: на місці трагедії — пожежа. На момент влучання там перебувало 50 людей.

— Зруйновано типографію, де друкувались книжки, також є загиблі, двоє людей зникли безвісти. Шість осіб знаходяться у лікарні. Також були вибухи і руйнація по нашому комунальному підприємству й об'єктах транспортної інфраструктури, — заявив мер Харкова Ігор Терехов.

— Так, це наша друкарня. Зараз пожежа. Розбирають завали й рятують людей, — написала у FB директорка друкарні книжкового видавництва Vivat Юлія Орлова.

Олег Синєгубов, голова Харківської ОДА, розповів, що серед сімох загиблих 5 жінок, 1 чоловік, дані однієї особи ще встановлюються. Будуть проведені додаткові експертизи.

Укрзалізниця повідомила, що окупант завдав удару по декількох їхніх об'єктах у Харкові й області. Під час атаки працівники перебували в укритті, але шестеро людей все ж зазнали поранень. Поїзди продовжують курсувати за графіком.

— Російські терористи користуються тим, що Україна досі позбавлена достатнього захисту ППО та надійної можливості знищувати пускові установки терористів саме там, де вони розташовані, — поблизу наших кордонів. І ця слабкість — не наша слабкість, а світу, який уже третій рік не наважується поводитися з терористами саме так, як вони на те заслуговують, — відреагував на російські обстріли Президент України Володимир Зеленський.

«Я знаю, що росіяни не мають чисельності, необхідної для здійснення стратегічного прориву», — заявив американський генерал Крістофер Каволі, командувач Європейським командуванням Збройних сил США і Верховний головнокомандувач об'єднаних збройних сил НАТО в Європі (SACEUR) з 1 липня 2022 року, журналістам після зустрічі начальників оборонних відомств країн НАТО в Брюсселі в четвер. Промову офіцера передає Politico.eu

На думку офіцера, яка, як він зазначає, походить, серед іншого, з дуже тісних контактів з українськими військовими, росіяни також не мають навичок і можливостей, необхідних для такого прориву, «щоб діяти в масштабах, необхідних для використання будь-якого прориву для отримання стратегічної переваги».

Однак росіяни мають «здатність здійснювати локальні прориви» — те, що їм вдалося зробити в кількох місцях. Між 9 і 15 травня вони захопили загалом 278 квадратних кілометрів території, що еквівалентно прямокутнику 28 на 10 кілометрів.

Каволі не впевнений, що масовані російські атаки навколо Харкова протягом останніх тижнів є саме тим великим літнім наступом, про який оголосила Москва. Невпевненість пов'язана з тим, що американські військові не бачать в російській глибинці резервів, необхідних для такого наступу.

До цього додається так званий людський фактор. Politico.eu наводить думку адмірала Роба Бауера, голови Військового комітету НАТО, який, відзначаючи той факт, що Росія нагромадила додаткові сили, водночас вважає, що їхня цінність є сумнівною

На думку адмірала, якість солдатів, з яких вони складаються, «нижча, ніж у тих, з ким [Росія — ред.] починала конфлікт», адже вже на початку війни загинуло дуже багато належно підготовлених російських офіцерів. Тому тренувати нові сили тепер нікому.

Хоча, як зазначає Politico.eu, американець не недооцінює потенціал російської армії, він також зазначає, що в результаті розблокування Конгресом США допомоги Україні її війська, які її захищають, зараз отримують «величезну кількість боєприпасів, величезну кількість систем ППО ближнього радіусу дії і значну кількість бронетехніки». Цю думку нещодавно підтвердив і сам президент Володимир Зеленський, заявивши, що українським військам більше не потрібно турбуватися про нестачу боєприпасів.

У будь-якому випадку, доля нинішньої кампанії буде вирішена в найближчі кілька тижнів, підсумовує генерал Каволі.

‍

Олександр героїчно боронив Маріуполь 86 днів. Софія ж тоді була з двома дітьми у Запорізькій області, у рідній Василівці. Село швидко окупували росіяни і найбільшим страхом жінки було потрапити на допит. Тому ризикуючи життям, під обстріли вона з маленькими дітьми cіла в авто і вирвалася з рук ворога. Олександр у травні залишив Азовсталь і вийшов у полон з надією на обмін, який і досі не відбувся. Чоловік пережив теракт в Оленівці, коли росіяни замінували барак, а потім його підірвали разом з нашими полоненими. Тоді боєць отримав серйозні поранення та в якому він стані до сьогодні дружині не відомо.

Зараз вона одна з двома дітьми, в чужій країні, де знайшла друзів та підтримку. Софія не опустила руки і відкрила бізнес в Польщі. Жінка досить успішно робить та просуває дитячі розвиваючі ігри на європейський ринок. Вона щодня чекає на чоловіка і не втрачає віру в його повернення.

“Зі свого вікна я почула жахливі людські крики, — пише на своїй фейсбук-сторінці харківська письменниця Анна Гін. — Вулицею, виючи, помчали швидкі... Це найкращий стадіон у нашому мікрорайоні, діти стікаються сюди з усіх дворів, Самокати, ролики, велосипеди. Доріжки там рівні, розкреслений баскетбольний майданчик, обгороджене футбольне поле, тренажери… Нема там нічого — ані “центрів прийняття рішень”, ані навіть “об'єктів критичної інфраструктури”. Житлові будинки, дитсадок, стадіон, школа. Все”.

Харків’яни стверджують, що у місті не було повітряної тривоги й попереджаючих про можливу атаку сирен. У прокуратурі припустили, що ракета рухалася настільки низько, що її не було видно на радарах. Що саме прилетіло на стадіон, встановлюють вибухотехніки. Але вже ясно одне: цілили росіяни саме по дітях.

27 березня 2024 року в московському храмі Христа Спасителя так званий Всесвітній російський народний собор на чолі з патріархом Кирилом, главою Російської православної церкви, оголосив «священною війною» те, що Росія робить проти України протягом останніх двох років. У рамках цього хрестового походу російський народ з 2014 року «захищає своє життя, свободу, державність, цивілізаційну, релігійну, національну та культурну ідентичність, а також право жити на власній землі в межах єдиної російської держави».

Характерно, що, на думку Московської православної церкви, росіяни захищають все це не тільки від «злочинного київського режиму», а й від Заходу, який «впав у сатанізм».

Російський світ проти Божого світу

В очах московських попів Путін є захисником православ'я і божественним посланцем, місією якого стало возз'єднання «російських народів» — окрім «старшого брата росіянина», також і його «молодших браті»: білорусів та українців — у спільному географічному, культурному та релігійному просторі «русского мира». 

Православна ієрархія в Україні швидко відреагувала на маніфест Москви. «Українська Православна Церква не підтримує і відмежовується від ідеології «русского мира». Більше того, ставлення нашої Православної Церкви до цієї ідеї вже давно публічно висловив Святіший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій: «Ми не будуємо жодного «російського світу», ми будуємо Божий світ».

Казарми в молитовних будинках

Насправді промова московських священнослужителів є одним з елементів тотальної війни, розрахованої на фізичне і духовне знищення, яку Путін веде проти українців. Війни, в якій боротьба з українськими військовими є лише частиною ширшої кампанії знищення, яка також включає в себе руйнування української економіки, культури, демографічного капіталу (депортацію українських дітей) — і релігійної ідентичності. 

Численні докази цього наводить опублікований у лютому звіт Інституту релігійної свободи в Україні, який, окрім сухих фактів і цифр, містить розповіді українських священнослужителів — свідків і жертв російського варварства.

Олександр Бабійчук, єпископ Української Церкви Християн віри євангельської у Херсонській області, генеральний секретар Українського біблійного товариства [витяг зі звіту]:

Російські солдати дивилися майже на кожну церковну будівлю в Херсоні і питали, з чого зроблені стіни, дивні речі. Вони захопили деякі культові споруди: будівлю п'ятидесятницької церкви Різдва Христового в Новій Каховці, церковні приміщення в селах Роздольне і Горностаївка, а також в інших населених пунктах Херсонської області. Культові споруди були перетворені на казарми для російської армії. Звісно, вони використовували все церковне майно і забороняли проводити там богослужіння.

«Гумовий» карцер 

Зі звіту ми дізнаємося, що за перші 24 місяці війни росіяни зруйнували, розграбували або пошкодили щонайменше 630 культових споруд в Україні, спричинивши такий хаос у релігійному ландшафті країни, який важко собі уявити. Солдати, котрі воюють під командуванням кремлівського «захисника православ'я», зруйнували найбільше православних храмів — щонайменше 246, а серед них, як йдеться у звіті, «найбільше постраждали церкви Української Православної Церкви (приналежної до... Московського Патріархату) — щонайменше 187».

Василь Вирозуб, настоятель Свято-Троїцького кафедрального собору в Одесі та капелан Української Православної Церкви:

«Карцер називається «гумовим»: 2,5 метра на 4 метри. Це підвальне приміщення. Холодно, близько 6-8 градусів за Цельсієм. Мене роздягли догола і кинули всередину. Приміщення не провітрюється, немає туалету і води, просто кімната, оббита гумою. Я був на холоді майже чотири дні без їжі, води і сну. (...) Через день я почав кашляти гноєм. 

Під час допитів двоє російських солдатів розтягували мене головою до стіни, кожен тягнув за одну з моїх ніг, змушуючи ставати навпочіпки і викручуючи одну з рук. Третій стояв позаду них, бив мене по нирках, голові та бив електричним струмом.» 

Армія православної країни

Росіяни також пошкодили або зруйнували 59 храмів незалежної Православної Церкви України та понад 200 євангельських і п'ятидесятницьких церков. Під час дебатів під назвою «Віра під вогнем російської війни в Україні», що відбулася 30 жовтня 2023 року у вашингтонській штаб-квартирі Інституту миру США, пастор Іван Русин, заступник старшого єпископа Української Євангельської Церкви, висловився так: 

«Ця війна не за нашу землю. Це війна за саме існування нашої свободи, ідентичності, цінностей і культури.(...) Наш вибір зрозумілий: боротися або померти»

Михайло Брицин, пресвітер євангельської християнської церкви «Благодать» у Мелітополі (Запорізька область):

«Російські військові захопили кілька церков у Мелітополі. Першою була захоплена будівля Мелітопольської християнської церкви. Це великий комплекс. Вони зайняли його за допомогою бронетранспортера, тому що думали, що там знаходяться озброєні «екстремісти» і «терористи». Це була нісенітниця. 

Там була лише одна дівчина. (...) Зрізали хрести з церков, в тому числі і з нашої. Це робили тільки сатаністи. Як можна говорити про росіян, що «це армія православної країни», коли вони спилюють хрести?»

Ліга порушників свобод

Те, що ідея співіснування різних релігійних спільнот і церков в одній країні знаходиться за межами сприйняття росіян, не дивно, оскільки її не визнає сам їхній верховний лідер. 

У квітні 2021 року незалежна Комісія США з міжнародної релігійної свободи (USCIRF), створена Конгресом для підготовки рекомендацій Державному департаменту з глобальних питань релігійної свободи, у своєму щорічному звіті закликала внести Росію до чорного списку країн — «найгірших порушників» релігійної свободи у світі. До цього списку увійшли, зокрема, Іран, Пакистан, Північна Корея, Китай, Таджикистан і Туркменістан.

Дмитро Бодю, пастор євангельської церкви «Слово життя» в Мелітополі (Запорізька область):

«Коли в нашому місті почалася війна, ми відкрили двері нашої церкви для людей, які рятувалися від обстрілів: вони могли отримати їжу, зігрітися, отримати медичну та практичну допомогу. Церква служила притулком для мешканців нашого міста до 19 березня, коли мене заарештували. Російські солдати прийшли до мене додому о 6:30 ранку, схопили і потягли до в'язниці. Мене наполегливо допитували кожен день. Я не міг навіть уявити, скільки часу мені доведеться провести у в'язниці і що зі мною буде далі, оскільки мені погрожували смертю.Через вісім днів російські військові звільнили мене, оскільки багато людей молилися за мене, і моя ситуація набула міжнародного розголосу.»

Тебе повинні поховати живцем

Формально російське законодавство визнає християнство, іслам, іудаїзм і буддизм чотирма «традиційними» релігіями країни, невід'ємною частиною її історичної спадщини. На практиці російський режим бореться з тими релігійними меншинами, які він вважає небажаними в той чи інший момент часу, використовуючи закон про протидію екстремізму. На його підставі у 2017 р. Верховний суд заборонив діяльність Свідків Єгови в Росії.

Тим часом, саме Україну російська пропаганда зображує як країну релігійної нетерпимості та переслідувань

«Спираючись на свій 20-річний дипломатичний досвід, я повинен визнати, що Україна виділяється як маяк релігійної свободи серед колишніх радянських республік, перевершуючи в цьому відношенні Росію», — пише Нокс Темз, колишній спеціальний посланець у справах релігійних меншин Державного департаменту США, в статті про російські релігійні злочини в Україні.

Валентин Синій, ректор Таврійського християнського інституту (Херсонська область): 

«Вони (росіяни — ред.) називали віруючих євангельських християн фашистами, бандитами і американськими шпигунами. (...) Один російський офіцер сказав співробітнику нашого інституту: «Таких євангелістів, як ви, треба повністю знищити, тому що ви сектанти і американські шпигуни. Але просто розстріляти вас буде занадто легко. Вас треба закопати живцем».

‍

«Тришаровий» план дестабілізації країни включає в себе перевагу на полі бою, дезінформаційну кампанію в Україні та ізоляцію на міжнародній арені. Про це Вадим Скібіцький, заступник начальника Головного управління розвідки Міноборони України, заявив в інтерв'ю The Economist. Sestry наводять ключові його тези.

План дестабілізації

Головний фактор плану дестабілізації, за словами Скібіцького, — військовий. Пройдуть тижні, доки американська допомога дійде до лінії фронту. Навряд чи вона зможе зрівнятися з російськими запасами снарядів або забезпечити ефективний захист від низькотехнологічних, руйнівних керованих авіабомб.

Другий фактор — це російська дезінформаційна кампанія в Україні. Вона спрямована на підрив української мобілізації та політичної легітимності Зеленського. Його президентський термін умовно закінчується 20 травня. Попри те, що Конституція дозволяє його продовження на невизначений термін у воєнний час,  опоненти глави держави вже наголошують на вразливості президента.

Третій фактор — невпинна кампанія Росії з міжнародної ізоляції України: «Вони будуть розхитувати ситуацію у будь-який спосіб».

Наступ на Харківщину та Сумщину

Росія готується до наступу в районі Харківської та Сумської областей на північному сході. За словами Скібіцького, Росія розпочне наступ наприкінці травня або на початку червня. Російське угруповання «Північ», розташоване на кордоні з Харківщиною, налічує 35 тисяч, але його, за словами представника ГУР, збільшать до 50 000-70 000 військовослужбовців. Також РФ формує дивізію резервів у центральній Росії, яку вони можуть додати до основних сил.

Цього недостатньо для операції з захоплення великого міста:

— Швидка операція, щоб увійти і вийти, — можливо. Але операція з захоплення Харкова чи навіть Сум — це зовсім іншого порядку. Росіяни це знають. І ми це знаємо.

Перемога України і переговори з РФ

Україна не має можливості виграти війну проти Росії лише на полі бою, заявив Скібіцький. Якщо б і вдалось відкинути російські сили до кордонів 1991 року, це не припинило б війну. Її можуть закінчити лише перемовини, які можуть розпочатися не раніше, ніж у другій половині 2025 року. Російські військові виробничі потужності розширилися, але досягнуть плато на початку 2026 року через нестачу матеріалів та інженерів.

Обидві сторони можуть врешті-решт зіткнутися з нестачею зброї

Захоплення Балтики

7 днів вистачить Росії, аби захопити країни Балтії. Тим часом час реакції НАТО, стверджує Скібіцький, — десять днів. Якщо сусіди України не знайдуть шляхів подальшого збільшення оборонного виробництва, щоб допомогти Україні, вони опиняться під прицілом Росії. Представник ГУР применшує значення статті 5 Хартії колективної оборони НАТО і навіть присутності військ НАТО в країнах, що межують з Україною, як такі, що можуть виявитися малозначущими на практиці.

Мобілізація в Україні

Складний процес мобілізації населення ускладнюється політичною боротьбою і нерішучістю в Києві. Призов на військову службу значною мірою зупинився взимку після звільнення президентом керівників обласних ТЦК. З грудня ситуація дещо покращилася, але не вирішилась. Є побоювання, що наступна хвиля мобілізованих новобранців призведе до появи невмотивованих солдатів з низьким моральним духом.

Велика Британія виділятиме Україні 3 млрд фунтів стерлінгів військової допомоги щороку. Про це глава МЗС Девід Кемерон заявив в інтерв'ю Reuters під час візиту до Києва 2 травня:

— Ми будемо давати три мільярди фунтів стерлінгів щороку стільки, скільки буде потрібно.

Британський високопосадовець також наголосив, що Україна має право використовувати зброю з Великої Британії для атаки цілей у Росії:

— В України є таке право. Коли Росія нападає на українську територію, легко зрозуміти, чому Україна відчуває необхідність переконатися, що вона також захищає себе.

Тим часом міністр зауважив, що перспективи нових поставок британського озброєння Україні поки що незрозумілі:

— Ми дійсно вичерпали все, що могли дати в плані техніки та зброї. Дещо з цього обладнання фактично прибуває в Україну сьогодні, поки я тут.

Після переговорів із Кемероном Зеленський подякував Великій Британії за черговий пакет оборонної допомоги в розмірі пів мільярда фунтів стерлінгів, про який було оголошено минулого тижня:

— Надання цього пакета, разом із надважливим рішенням США про допомогу, має велике значення для нас у цей ключовий момент.

Крім іншого, глава МЗС Британії Девід Кемерон під час візиту до Києва розпочав переговори з Україною щодо 100-річного партнерства — нової угоди для поглиблення взаємин між обома країнами, повідомили у посольстві:

— Міністр розпочав переговори з Україною щодо 100-річного партнерства — нової угоди, яка побудує міцні зв’язки між нашими двома країнами у всьому спектрі стосунків: від торгівлі, безпеки та оборони, до науки та технологій, освіти, культури та багато іншого.

Разом зі своїм колегою — Дмитром Кулебою — Кемерон зосередився на питанні прискорення військової допомоги Україні, зокрема, систем ППО. Крім того, обговорили наступні кроки, які дозволять використати заморожені російські активи на користь України.

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

Ввечері 1 травня росіяни знову атакували місто балістикою. Агресор бив по цивільній інфраструктурі і мирному населенню. В результаті  постраждало 14 людей, а також згорів сортувальний центр “Нової пошти”, горіли будівлі поруч.

Внаслідок удару по Харківщині 1 травня загинули та постраждали мирні люди. Це сталося у селищі Золочів Богодухівського району та двох районах самого Харкова.  

Також росіяни обстріляли місто Гірник Донецької області — внаслідок удару загинуло 2 і поранено 6 людей.

"Дуже важливо, щоб такі удари не перетворювались на рутину для світу", — сказав Президент України Володимир Зеленський.

І додав: "Щоб терористи програли, солідарність лідерів у захисті від терору має працювати 24/7, так само як і люди, які ліквідовують наслідки ударів, як і наші воїни, які щодня і щоночі роблять усе, щоб тими силами, які є в Україні, зробити якнайбільше".

Щирі співчуття родинам загиблих.

Фото ДСНС України, Одещини, Миколаївщини, Дніпропетровщини