Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Ракетою по шкільному стадіону. Росія атакувала Харків в обхід радарів
“Мій син і ще три хлопці грали у футбол. Прилетіло прямо на стадіон, у сина подряпане обличчя, інших розірвало”. Це слова харків’янки в одному з місцевих чатів після того, як російська ракета влучила вчора близько 13.00 у стадіон харківського району Салтівка. Семеро сильно постраждали, четверо з них — діти. Два хлопці в дуже важкому стані. Одному з них відірвало ногу
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
“Зі свого вікна я почула жахливі людські крики, — пише на своїй фейсбук-сторінці харківська письменниця Анна Гін. — Вулицею, виючи, помчали швидкі... Це найкращий стадіон у нашому мікрорайоні, діти стікаються сюди з усіх дворів, Самокати, ролики, велосипеди. Доріжки там рівні, розкреслений баскетбольний майданчик, обгороджене футбольне поле, тренажери… Нема там нічого — ані “центрів прийняття рішень”, ані навіть “об'єктів критичної інфраструктури”. Житлові будинки, дитсадок, стадіон, школа. Все”.
Харків’яни стверджують, що у місті не було повітряної тривоги й попереджаючих про можливу атаку сирен. У прокуратурі припустили, що ракета рухалася настільки низько, що її не було видно на радарах. Що саме прилетіло на стадіон, встановлюють вибухотехніки. Але вже ясно одне: цілили росіяни саме по дітях.
Стадіон на Салтівці після удару росіян. Фото: FB Анни Гін
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Понад півтора мільйона дітей опинилися в пастці окупації від початку російсько-української війни. Для одних це означає розлуку з рідними й депортацію до Росії, для інших — роки за парканами чужих інтернатів чи під дахами «прийомних» сімей, де їх силоміць відучають від всього українського. Багатьох відправляють у військові табори, де гранати й розтяжки стають навчальним матеріалом, а російські солдати диктують правила виживання. Те, що Кремль цинічно називає «опікою», світ визначає як воєнний злочин і геноцид. Проти цієї системної політики Росії бореться благодійна організація Save Ukraine, яка повертає додому викрадених дітей. Лише за час повномасштабної війни їм вдалося врятувати 777 маленьких і юних українців. Про випадки викрадень і порятунку засновник Save Ukraine Микола Кулеба розповів Sestry.
Микола Кулеба з поверненими з окупації українськими дітьми
Діти на продаж
Наталія Жуковська: Пане Миколо, нещодавно з’явилася інформація, що у Росії створили сайт із фотографіями та описами викрадених українських дітей, до того ж з відкритими обличчями.
Микола Кулеба: Знайти цей сайт вдалося завдяки нашій команді розслідувачів, які постійно моніторять інтернет у пошуках викрадених дітей. Насправді він існує вже давно — на окупованій Луганщині ще з 2015 року. Спершу це був примітивний ресурс з невеликою кількістю інформації. Потім так звана «ЛНР» під контролем Росії почала створювати свої «міністерства» і перетворила сайт на базу даних дітей. З весни цього року вони стали активно його оновлювати. І вже зараз інформація подана в стилі «даркнету» — як каталоги для педофілів. Ми маємо скріншоти, де вказано не лише колір волосся чи очей, а й «риси характеру» — наприклад, «дитина слухняна, виконує вказівки».
Скріншот з «каталогу» викрадених Росією українських дітей
Це — явні ознаки торгівлі дітьми, а такий злочин у світі вважається одним з найтяжчих. Не дивно, що США внесли Росію до списку країн, які толерують торгівлю дітьми, зокрема сексуальну експлуатацію. Цей сайт виглядає як маркетплейс, а не ресурс для легального усиновлення
Ми знаємо, що понад 300 українських дітей перебувають у десятках інтернатів на окупованій Луганщині. І будь-який росіянин може приїхати, заплатити директору інтернату й забрати дитину.
— Маєте приклади таких випадків?
— Так, і вони є і на найвищому рівні. Пригадайте Марію Львову-Бєлову, яка вивезла дітей з Маріуполя до Москви й роздала їх по російських сім’ях. Одного хлопця, Філіпа, вона взяла собі. Публічно розповідала, що діти спершу «ненавиділи» Росію та Путіна, а потім їх «перевиховали» і вони «полюбили». Насправді Філіп не мав вибору й просто змирився. На той момент йому було 16 років.
Ще приклад — Сергій Миронов, близький до Путіна політик. Його вже п’ята дружина приїхала в дитячий будинок у Херсоні та забрала двох дітей — трирічну дівчинку та хлопчика. Ці діти були сиротами, яких місцеві переховували у церкві, щоб уберегти від депортації. Але ФСБ дізналося де вони, і забрало. Згодом Миронови вивезли їх до Москви. Дівчинку вдочерили, змінивши навіть рік народження, а місце перебування хлопчика досі невідоме.
Є й інші історії. Наприклад, сім’я з Підмосков’я приїхала на окуповану територію й забрала трьох братів і сестер. Менша дитина їм сподобалась — її залишили собі, а двох інших просто «викинули». Їхнє місце перебування теж невідоме.
Це — воєнні злочини. Навіть коли діти опиняються в російських сім’ях, виникає питання: з якою метою? Адже Росія офіційно заперечує існування української нації, а в соцмережах їхні громадяни прямо писали, що українських дітей «треба знищувати». І найстрашніше — діти в окупації чи у РФ не мають жодної можливості повідомити про своє існування чи попросити допомоги. За це їх відразу ж покарають, і вони можуть просто «зникнути» десь на Далекому Сході.
Марія Львова-Бєлова вивозить українських дітей з так званої «ДНР» до Росії, 16 вересня 2022 року. Фото з російських ЗМІ
— Ви неодноразово наголошували, що півтора мільйона українських дітей було викрадено або незаконно переміщено до Росії. Уповноважена з прав дитини у РФ Марія Львова-Бєлова заявляла про понад 700 тисяч. Чому така різниця в даних і якою на сьогодні є ця цифра?
— Потрібно чітко розібратися у цифрах. Я казав, що півтора мільйона дитячих життів опинилися у пастці російської окупації. У 2023 році Марія Львова-Бєлова заявила, що Росія зареєструвала 744 тисячі українських дітей. Ми розуміємо, що ця цифра саме з тих півтора мільйона. Втім, що з ними зараз — невідомо: скільки з них з батьками, без батьків, скільки сиріт. Росія відмовляється надавати будь-яку інформацію.
Є також офіційні дані українського уряду. Йдеться про 19,5 тисяч дітей, щодо яких є підтверджені повідомлення, але місце їхнього перебування невідоме. І це — лише верхівка айсберга. Ми маємо пояснювати Заходу, що таке «пастка окупації». Це ситуація, коли дитина або сім’я не можуть покинути територію. Наведу приклад.
Нещодавно ми повернули маму з 16-річним сином з окупованої території. Їх змушували отримати російське громадянство, а хлопця — ходити до школи, що більше нагадувала військову підготовку. Мати не хотіла виїжджати, бо це її дім, але син сказав: «Якщо ти не хочеш, я поїду сам. Я не залишусь тут, бо не хочу служити в російській армії». Вона була змушена їхати, щоб він не втік самостійно.
Ще одна історія — про хлопця з Херсонщини. Його мати стала колаборанткою, працювала на окупаційну поліцію, а потім втекла до Росії. Коли йому виповнилося 18, вона сказала: «Хочу, щоб ти був російським військовим і воював з укронацистами». Коли той відмовився — пішла у російський військомат і здала його. П’ять місяців хлопець служив у Криму, охороняючи військову базу. Одного дня почув інтерв’ю врятованого нами хлопця з Луганщини, який розповів, як з нього робили «росіянина». Вони зв’язалися, і ми змогли витягти цього хлопця з російської армії. Тепер він живе у Києві і мріє стати українським військовим, щоб боронити Україну.
— Чи існують механізми та якими є складнощі повернення як дітей з окупованих територій, так і депортованих у РФ?
— Давайте говорити про два треки. Перший — офіційний. Це механізми репатріації дітей, які сьогодні фактично відсутні.
Ініціатива президента Зеленського Bring Kids Back об’єднала 41 країну навколо повернення дітей, але реального механізму немає, бо Росія взагалі не хоче вести переговори на цю тему. Вони не надають жодної інформації і не мають наміру повертати дітей
Я говорю це не з чуток. Будучи ще дитячим омбудсменом, я брав участь у Мінських переговорах. І тоді, і зараз позиція Росії незмінна: вони не планують повертати дітей. Якщо раніше вони ще заперечували свою участь в окупації Криму й Донбасу, то тепер, після внесення цих територій до своєї Конституції, вони вже офіційно заявляють, що це «російські землі», і що на них живуть «російські діти». В їхній логіці вони не захоплюють, а «звільняють» території та «рятують» населення.
Зібратися, поки горить сірник
— У яких умовах перебувають українські діти в РФ та в окупації? Про що вони розповідають після повернення додому?
— Це територія страху. Я наведу кілька історій, які чув особисто.
Перший випадок — хлопець 16 років. Ми його врятували, хоча йому вже видали повістку в російську армію. Я запитав: «Ти ходив до школи?». Він: «Яка школа? Це, скоріше, військове училище. Щодня нам промивали мізки: яка Росія велика, що ми маємо воювати з Україною й ставати російськими військовими. Приходили солдати, навчали користуватися зброєю».
Ще одна історія: прийомна мама трьох дітей не випускала їх з дому. Росіяни змушували оформити їх як сиріт, отримати російські паспорти, інакше погрожували забрати в інтернат або віддати в російську сім’ю. Вона ховала дітей, вишиванки, українські речі…. Мала два телефони: один — для дзвінків в Україну, інший — для перевірок. Коли чула, що під’їжджає військова машина, швидко ховала все, випихувала дітей у вікно, і ті переховувалися у кукурудзі, поки вдома проводили обшук.
Є й більш жорсткі історії. В іншій сім’ї під будинок під’їхала машина з кулеметом, солдати з автоматами виламали двері, робили перевірки, застосовували тортури. Так, після побиття батька на очах у сина у того почалися заїкання й енурез. Ми їх евакуювали, але їм потрібні роки реабілітації. П’ятирічна дівчинка після допитів батьків на її очах перестала говорити. Вперше заговорила вже у нашому реабілітаційному центрі, коли їй було шість.
Ще один випадок — сім’я з Маріуполя. Мати чотирьох дітей зникла безвісти, двоє дітей були вбиті. Бабусю з двома онуками врятували. 17-річна дівчинка сиділа з кам’яним обличчям і скляними очима, без жодної емоції.
Я спитав: «Які в тебе мрії чи плани на майбутнє?». Вона відповіла: «Я живу сьогоднішнім днем»
Те саме кажуть багато підлітків: максимум планування — день-два, як вижити, знайти їжу, уникнути фільтрації. Попри це, навіть ті, хто 11 років живе в окупації, вірять, що українські території звільнять.
Місяць тому ми евакуювали з Херсонщини 17-річного хлопця, якому вже видали повістку. Його родина відмовилася брати російські паспорти, батько там — пастор. Сказали: «Ми не можемо присягати на вірність Росії, бо наша віра забороняє нам взагалі клястися. Тим більше — на вірність чужій державі». Росіяни відповіли: «Тоді ми заберемо ваших дітей». І це повторювалося кілька разів. Вони вирішили написати листа Путіну з проханням захистити їхнє право на відмову. Через два тижні їм телефонує співробітник ФСБ з Криму: «А що це ви там вирішили Путіну писати?». Довго з ними розмовляв, переконував, але безрезультатно. Потім приїхали місцеві окупаційні органи й запропонували «компроміс»: підписати папір і отримати паспорт, але без усної клятви. Коли я запитав цю жінку, чи багато дітей залишилося в селі, вона відповіла: «Молоді майже не залишилося».
На питання, чи багато забрали в армію, вона сказала: «Не знаємо точно, але бачимо багато свіжих могил 18-річних хлопців»
Люди живуть у постійному страху. Родини, яких наша команда допомагає евакуювати з окупованих територій, розповідають, що поруч з ними у їхніх селах чи містах поселяються російські військові разом з родинами, переважно вихідці з Чечні й Сибіру. Місцева окупаційна влада передає їм житло українців, які були змушені тікати, або тих, кого вбили. Часто самі військові примусово виселяють мешканців з їхніх будинків.
Врятовані діти свідчать про безкарність загарбників: одному хлопцю прострелили шини на машині просто через те, що він «не сподобався», інша дівчина стала жертвою багаторазового сексуального насильства з боку російських солдатів.
— Як саме Росія вивозить українських дітей?
— Способів кілька. Наприклад, тисячі дітей, про яких заявляла Марія Львова-Бєлова, вивозили з Маріуполя так звані «волонтери» або військові — просто хапали дитину із сім’єю чи без і везли на фільтраційні пункти в Донецьк або інші окуповані території. Потім з Росії приїжджали представники, щоб забрати їх далі.
Є багато випадків, коли дітей вивозили нібито в табори відпочинку — і не повертали батькам
Один хлопчик, наприклад, зник з дому, коли мами не було. Його вивезли спочатку в один табір на три місяці, потім в інший — ще на три, а далі відправили у військову академію. І це при живих батьках. Мамі дивом вдалося його повернути після триденного допиту.
Діти, яких повернули додому після незаконного вивезення російськими військами з Херсонщини, 1 вересня 2023. Фото: Херсонська ОВА
Часто сім’ю доводять до стану, коли звинувачують у «неналежному піклуванні» і забирають дитину, відвозять у Росію. Після цього у батьків немає жодних прав. Був випадок з 17-річною дівчинкою-сиротою, яку ми повернули. Вона розповіла, що коли їй було 16, її прийомна мама погодилася на «літній відпочинок» у Криму — відмовитися було небезпечно, бо це програма Росії, інакше були б погрози забрати дітей.
Дівчину посадили в автобус і привезли не на море, а у військовий табір у Волгограді. Три тижні вони проходили військову підготовку: робили розтяжки з гранати, вчилися мінувати та розміновувати, підривати танки. Деякі навіть стрибали з парашутом. Тренували їх солдати з «Вагнера»
Якщо щось робили неправильно — покарання. Підйом о п’ятій ранку за сигналом сірника — мусиш зібратися, поки він догорить. Далі — марш-кидки, фізичні вправи. Це була справжня армійська муштра. У таборі було близько тисячі дітей з окупованих територій і Росії. Після закінчення їм видали сертифікати, які дають право йти на строкову службу — фактично «військовий пропуск». Ось такі діти повертаються до нас.
«Вони казали, що врятували мене від нацистів і НАТО»
— Чи були випадки повернення вже усиновлених росіянами дітей?
— Так, ми повертали таких дітей. Наприклад, хлопця 13 років повернули завдяки його сестрі — вона боролася до останнього, ми допомагали. Був також хлопець, у якого мама померла, а бабусю змушували прийняти російське громадянство, щоб отримати дитину. Не віддавали — тоді нам вдалося фактично викрасти назад і бабусю, і хлопця. Ми також повертали дітей з інтернатів. Таких історій чимало.
— Скільки дітей вже вдалося повернути?
— Загалом Україні вдалося повернути понад 1300 дітей. 777 — це ті, кого повернула наша організація. Знаєте, просто так повернути дитину неможливо. Кожне повернення — цілі спецоперації, про які сьогодні я не можу говорити. Це конфіденційна інформація.
Одна з місій порятунку українських дітей
Зазвичай шукаємо родичів, які можуть приїхати з документами і боротися на місці. Наприклад, бабуся дитини з інвалідністю три місяці добивалася повернення онуки з інтернату в Криму. Її змушували приймати російське громадянство, здавати ДНК-тест, щоб довести спорідненість. І коли вже справа стала публічною, туди приїхала сама Марія Львова-Бєлова з телекамерами, плакала й казала бабусі: «Як ми вас довго чекали». Цей сюжет навіть показували на місцевому телебаченні.
— Як діти реагують на повернення? Чи були випадки, коли вони вже встигли психологічно адаптуватися до російського середовища, коли не хочуть повертатися — наприклад, через страх, пропаганду чи втрату зв’язку з родиною?
— Так. Особливо це стосується маленьких дітей, які не розуміють, що відбувається. Але й старші іноді шокують. Наприклад, дівчинка 14 років, коли ми вже привезли її на підконтрольну Україні територію, запитала:
«А це Росія чи Україна?» Я відповів: «Це Україна». А вона: «А що, Україна ще існує? Нам казали, що її вже немає, що все — Росія»
Інший випадок: хлопця забрали в російську сім’ю, коли йому було 13. Через рік ми його повернули завдяки старшій сестрі. І він каже: «Чому ви кажете, що мене викрали? Мене врятували». Я уточнюю: «Врятували? Від кого?». А він: «Від нацистів і від НАТО». Я кажу: «Ти жив на Херсонщині. Коли ще був вдома, бачив там нацистів?». «Ні. Але так сказала сім’я, в якій я жив». Він був переконаний, що Росія та особисто Путін його «врятували». Казав, що навіть мер Анапи приходив у російську сім’ю, де він перебував, і обіцяв захищати його від «нацистів». На моє питання «Ти його ще потім бачив?» хлопець відповів: «Ні». І минуло пів року після повернення в Україну, перш ніж він зрозумів, що все це була брехня. Це яскравий приклад, як працює російська пропаганда і як вона промиває дітям мізки.
— Яка мета Росії у таких діях — чи йдеться про ідеологічну індоктринацію, асиміляцію чи щось інше?
— Основна мета — знищення української ідентичності. Це стратегія Путіна. Аналогія проста: сто років тому Османська імперія забирала християнських дітей, робила з них мусульман і перетворювала на яничар — елітне військо. Путін робить те саме: знищує національну ідентичність, а потім проводить селекцію.
Тих, хто підходить для армії, відправляють воювати вже як «російських солдатів». Кмітливих роблять вченими чи бізнесменами, щоб працювали на Росію. Решту відправляють у силові структури, спорт чи культуру, але виключно як «росіян»
Мета одна: щоб діти служили і прославляли Росію, забувши, що вони українці.
— Мовчання чи розголос? Що допомагає, а що, навпаки, заважає поверненню дітей?
— Ситуація двояка. З одного боку, розголос, рішення Міжнародного кримінального суду й інші подібні кроки допомагають привернути увагу. Але з іншого — це ускладнює процес, бо росіяни розуміють: кожна врятована дитина — свідок воєнного злочину, і вона може свідчити на трибуналі. Подивіться: Міжнародний кримінальний суд уже видав ордер на арешт, Рада Європи створила трибунал. Путін чудово усвідомлює, що збираються докази. Тому будь-яка дитина з окупованої території є небезпечною для нього, бо може розповісти, що робили росіяни із цивільним населенням, як вони вбивали.
Я ще не зустрічав жодної поверненої дитини, яка б не згадала про якісь воєнні злочини росіян
Саме тому там діє жорстка ізоляція і прагнення не випустити жодного свідка.
— Ви вірите, що вдасться притягнути до відповідальності осіб, які беруть участь у викраденні чи «усиновленні» дітей?
— Це не питання віри, це питання правосуддя. Якщо правосуддя не відбудеться — це загроза для всього світу. Мартін Лютер Кінг колись сказав: «Відсутність правосуддя будь-де — загроза справедливості всюди». І це абсолютна правда. Навіть якщо покарання настане через 10 років — воно все одно має відбутися. Бо якщо цього не станеться, це стане сигналом для всіх тоталітарних режимів: можна діяти безкарно й мати успіх. Це не питання віри — це питання дій. Кожен з нас має робити все можливе, щоб злочинці були покарані. Інакше ми відкриваємо скриньку Пандори.
— Якою є реакція міжнародної спільноти? Чи достатньо зусиль світ докладає для повернення дітей?
— Ні, недостатньо. Я часто наводжу такий приклад: уявіть, що до мого будинку вдираються, викрадають дітей, мою дружину ґвалтують, забирають власність. У такій ситуації я кричав би на весь світ. Звісно, дякував би кожному, хто дасть ковток води, нагодує, підтримає. Але я не заспокоюся, поки не переможе правосуддя і мої діти не повернуться додому. Тому ми не можемо казати, що зроблено «достатньо», коли навіть не знаємо, де перебувають наші діти. Ця війна не закінчиться, доки ми не повернемо всіх дітей. І переговори не матимуть жодного сенсу, якщо питання дітей не буде включене в порядок денний — і ми не знайдемо рішення.
— Яку психологічну підтримку надаєте дітям та їхнім родинам після повернення?
— Діти насправді дуже травмовані — і самою окупацією, і тим, що багато з них досі не розуміють, що з ними відбувалося. Це стан замороження, в якому вони перебували роками. Вони зростали в ньому. Це і фізичний, і психологічний тягар: втрати, насильство, знущання, постійний страх. Уявіть: три роки життя в ізоляції, у страху, в очікуванні чогось, що не настає. Для дитини це критично — вона має розвиватися. Відсутність навчання, нормального спілкування — величезна проблема, яку ми намагаємось компенсувати. Наші психологи, терапевти створюють програми для різних категорій: дітей з інвалідністю, сиріт, тих, хто пережив сексуальне насильство. Є й програми реабілітації для дітей, яких примушували до мілітаризації. Завдання — допомогти дитині якнайшвидше повернутися до нормального життя у громаді. Хоча є травми, які, ймовірно, залишаться на все життя — як сексуальне насильство чи втрата близьких на очах дітей.
— А що відбувається далі з дітьми та сім’ями, які повертаються з Росії чи окупованих територій? Куди вони потрапляють?
— Держава надає їм певну підтримку. З цього місяця виплачує по 50 000 гривень на кожну повернену дитину — на базові потреби, можливо, на оренду житла. Це лише початок. Багато родин їдуть до близьких або за кордон, бо інтегруватися в Україні складно — війна триває, обстріли не припиняються. Путін робить усе, щоб життя тут було нестерпним. Але навіть у цих умовах врятовані сім’ї вдячні: вони можуть вільно дихати, відчувати свободу і гідність. Те, чого не було в Росії, де ти — ніхто, і окупант може вбити чи забрати дітей у будь-який момент.
— Провідний театр США ставить оперу на основі історії з SAVE Ukraine. Які випадки повернення дітей лягли в її основу?
— Ми постійно з ними спілкуємось. Вони приїжджали, збирали історії дітей — ті самі, про які я вам розповідав: викрадення, роз’єднання із сім’ями, життя в окупації. Це реальні історії врятованих дітей. Саме на їхній основі створюють оперу, яку наступного року покажуть у Варшаві, а потім — по всьому світу. Мета цієї постановки — зробити так, щоб світ більше дізнався про ці злочини. Донести правду через мистецтво. Бо це теж дуже потужний інструмент. Воно може достукатися до світу й показати, що того, що сьогодні робиться для порятунку українських дітей, недостатньо. Їх треба врятувати всіх до єдиного.
Дмитро Джулай — журналіст-документаліст, який спеціалізується на розслідуваннях воєнних злочинів РФ, зокрема хроніках трагедії в Бучі. За понад півтора роки роботи з архівами він зібрав свідчення близько пів тисячі очевидців, опрацював сотні відео з камер спостереження й секретних документів, аби відтворити трагічні події перших днів війни та довести причетність російських військових до воєнних злочинів в Україні. Поки росіяни заперечують свою причетність до розстрілу цивільних і називають фейком вбивство 554 українців в Бучі й околицях, Дмитро збирає беззаперечні докази, які можна побачити у трьох серіях фільму-розслідування.
Дмитро Джулай. Фото: Sebastian Weis
«Батьку, не помирай!»
Наталія Жуковська: Дмитре, з чого розпочалася ваша робота над документальними розслідуваннями воєнних злочинів?
Дмитро Джулай: Ще до початку повномасштабного вторгнення я планував робити фільм про Бабин Яр, Голокост та Другу світову війну. Зібрав багато матеріалів, знайшов важливі свідчення. У лютому 2022 року готувався розпочати роботу, але все довелося відкласти. Вже 25 лютого у мережі з’явилися перші відео вбивств цивільних, скоєних росіянами. На одному з них — машина, в якій їхали батько із сином. Російські військові відкрили по ній вогонь, вбили чоловіка й їхнього собаку. Син кричав: «Батьку, не помирай!». Це відео стало для мене поворотним. Я зрозумів: ми зіткнемося з масовими вбивствами, як це вже було у попередніх війнах за участі Росії. І саме тоді усвідомив, чим можу займатися і бути корисним.
У перші дні повномасштабного вторгнення західна аудиторія не могла повірити, що росіяни здатні на вбивства цивільних. Тож ми провели невелике розслідування й показали: це правда, яка відбувається вже зараз. У лютому–березні, коли багато територій ще перебували під окупацією, я дуже обережно, дистанційно спілкувався з людьми, які пережили катування, чиї рідні були вбиті. Після звільнення Київщини й Чернігівщини поїхав безпосередньо на деокуповані території, побачив усе на власні очі. Саме Буча стала символом воєнних злочинів Російської Федерації в Україні. І я зосередив свою роботу там.
Першою частиною розслідування стала історія про вбивство полковника Теліженка на околиці міста. Чому вас зацікавив саме цей випадок?
Тому що було достатньо ниточок, за які можна було потягнути, щоб спробувати встановити осіб, причетних до цього злочину. Взагалі історія з полковником Теліженко унікальна.
Ті, хто його викрав — тобто росгвардійці — згодом виставили його нагороди та особисті речі у своєму музеї в Росії. Вони подавали це як доказ своєї «героїчної» операції — мовляв, захопили важливого ворога
Саме ці нагороди й допомогли нам ідентифікувати частину воєнних злочинців, причетних до його викрадення.
Втім, ситуація виявилася складнішою: викрадення здійснив один підрозділ, а передали його іншим, які здійснили страту полковника. Це був окремий 175-й розвідувальний батальйон із Пскова, який розташувався у лісі на околиці Бучі. Це місце було одним із тих, куди свідомо звозили людей на допити, а згодом там і розстрілювали. Полковника Теліженка забили до смерті під час допиту. Він найімовірніше не хотів йти на співпрацю з росіянами. Буквально за 50 метрів від нього знайшли тіло місцевого самооборонівця — Олексія Побігая. Його вбили пострілом у голову. В цьому ж лісі знайшли мертвими ще сімох бучанців. Їх розстріляли. Після публікації нашого розслідування правоохоронні органи оголосили підозру капітану російської армії Каскулову — на той час він був заступником командира 175-го окремого розвідувального батальйону з Пскова. Саме його ми запідозрили у причетності до вбивства полковника Теліженка.
А які ключові факти вам вдалося встановити у справі щодо вбивства тероборонівця Олексія Побігая?
Олексій Побігай без жодного військового досвіду в перші дні війни вступив до лав бучанської самооборони. До того тримав маленький магазин у своєму районі. Звичайна людина, готова боронити своє місто й країну. Під час розслідування я звертався до багатьох людей: запитував, чи не залишилось якихось речей, документів, шевронів — того, що могли загубити російські військові. Якось прийшов до архівного відділу Бучанської міськради. І начальник архіву, Ігор Бартків, виявився його добрим товаришем. Він показав документ під назвою «Інформаційний бюлетень». Окрім пропагандистських повідомлень типу «Росія всіх перемагає», там був розділ «приклади мужності й героїзму наших товаришів». І в одному з них чорним по білому було написано: «Капітан Сергій Тихонов затримав представника тероборони міста Буча — Олексія Побігая». Це був прямий доказ того, що Олексія схопили не невідомі, а конкретний російський офіцер. Після цього мені вдалося ідентифікувати самого капітана Тихонова.
Під час зйомок місць масових вбивств українців у Бучанському лісі, літо 2023р. Фото: Аліна Подрейко
Ми з’ясували: щоб затримати Олексія, росіяни провели цілу спецоперацію — оточували район, тримали сусідів під вартою. Один з них мені розповів, що вони були із Кемерово. Згодом ми зрозуміли, що це група спецназу росгвардії з Кемерова, якою керував капітан Сергій Тихонов. Це той самий підрозділ, як ми встановили, що викрадав Теліженко. Тому логічно, що Олексія Побігая знайшли вбитим у тому самому лісі, що й полковника СБУ. На той момент російські війська вже налагодили систематичну роботу з пошуку та арешту українських патріотів та противників російського режиму. Коли ми працювали над другою частиною розслідування, вже було відомо, що саме у бучанському лісі стояли псковські десантники. На жаль, нам не вдалося точно встановити, хто саме натиснув на спусковий гачок, убиваючи Олексія Побігая, але ми чітко розуміємо — до його страти причетний хтось з військових цього підрозділу.
У який момент ви зрозуміли, що історія виходить за межі кількох випадків? Як локальні свідчення мешканців Бучі допомогли вам провести ще масштабніше розслідування?
Я ходив від хати до хати, спілкувався з людьми, які розповідали про деталі: яку форму бачили, техніку, зброю... Саме у той момент стало зрозуміло, що можна спробувати ідентифікувати причетних не тільки до вбивств тероборонівця Побігая і полковника Теліженко, а й багатьох інших бучанців.
Розслідування переросло у дещо більше
Ми почали з’ясовувати деталі щодо подій, які відбувалися на вулиці Яблунській. Саме там знайшли найбільше тіл убитих цивільних. Для третьої частини розслідування нам вдалося зібрати десятки годин відео з камер спостереження. На щастя, у перші дні, коли російські військові заходили в Бучу, камери на Яблунській встигли зафіксувати події. Також були відео з телефонів очевидців.
До того ж, втікаючи з міста, російські військові залишили після себе багато документів. Наприклад, журнал чергувань із вказаними прізвищами та годинами. Шматочок за шматочком ми відтворювали події. І врешті ідентифікували багатьох російських військових, які можуть бути причетні до масових вбивств на Яблунській у період найінтесивніщих розстрілів місцевого населення.
Третя частина фільму — це розслідування трьох днів окупації, з 3 по 5 березня, відтворене нами майже похвилинно. Саме у цей період відбувся один з наймасовіших розстрілів цивільних у Бучі.
Лише за ці три дні російські військові вбили щонайменше 62 людини
Солдат в арафатці
Як вдалося встановити причетних до розстрілів цивільних?
Я зосередився на тих вбивствах, щодо яких ми мали реальні докази — фото, відео, свідчення. Усе зводилося до одного підрозділу — 234-го десантно-штурмового полку з Пскова, що належить до 76-ї дивізії ВДВ Росії. Саме він і був причетний до масових вбивств на вулиці Яблунській у Бучі.
Презентація документального фільму-розслідування «Буча. Яблунська». Буча, 8 червня 2025 року. Фото: Сергій Нужненко
Коли знаєш підрозділ, то далі можна шукати конкретних військових. Тут нам допомагали наші джерела у правоохоронних органах. З’ясувалося, що російські військові, втікаючи, залишили на Яблунській особистий комп’ютер одного з командирів псковського полку. У ньому був список близько двох тисяч військовослужбовців 234-го полку із Пскова, з датами народження, даними про родини, номерами військових квитків, паспортами, спеціальностями… Один з основних фігурантів нашого розслідування — це російський військовий, який був одягнений в арафатку. Його чорно-білий шарф сильно контрастував на тлі інших «зелених чоловічків». Та найголовніше — цього «Арафатку», як ми його спочатку назвали, зафіксували камери спостереження в момент вбивств чотирьох бучанців. Ось «Арафатка» командує групою військових, які розстрілюють 70-річного бучанця Володимира Рубайла, ось він наказує провести зачистку поруч з багатоповерхівкою і його підопічні вбивають 41-річного Дмитра Коновалова. То він веде бучанця Ігоря Городецького, після чого того вбивають, чи стає зі своїми підлеглими на нічліг в одному з багатоповерхових будинків на Яблунській, де того ж вечора у своїй квартирі вбивають Євгена Петрашенка. Стало очевидно, що попри все треба ідентифікувати цього російського військового. Нам це вдалося, бо його підопічні зупинилися поруч з камерою, яка писала звук. З огляду на купу доказів, я не сумніваюся, що «Арафатка» — це Борзунов. Але хотів мати якесь остаточне і сильне підтвердження. Я подзвонив кожному, кого вдалося ідентифікувати. І що цікаво — до Борзунова я таки додзвонився. Не сподівався, що він відповість. Розуміючи, що часу буде обмаль, відразу запитав:
«Чи ви причетні до вбивств на вулиці Яблунській?». У відповідь почув: «Так»
Після цього він поклав слухавку. За три хвилини він мені написав: «Передзвоніть». Я передзвонив, і ми говорили майже 10 хвилин. Я питав про конкретні епізоди, які ми вже ідентифікували. Він підтвердив убивство щонайменше трьох осіб. Думаю, це одне з перших прямих підтверджень від російської сторони, що саме їхні військові вбивали цивільних у Бучі. Адже їхня офіційна пропаганда заперечує це, а Путін узагалі називає все фейком. На жаль, Барзунов — командир найнижчої ланки. Нам вдалося встановити також і присутність під час вбивств на Яблунській високопоставлених російських офіцерів, зокрема і командира 234-го полку Артема Городилова. Це важливо, адже доводить, що те, що сталося в Бучі, це не «ексцес виконавців», а санкціонований згори метод ведення російською стороною війни проти українців: затримання, катування, розстріли. Я намагався зв’язатися з вищими офіцерами, чия присутність у Бучі на Яблунській була зафіксована. Телефонував і ставив просте питання: «Чи ви причетні до вбивств цивільних у Бучі?». Але у відповідь чув лише російську нецензурну лексику.
Під час зйомок фільму про воєнні злочини російських військових. Фото: Аліна Подрейко
Під час розмови із псковським десантником ви поводилися досить стримано й холоднокровно. Як вдавалося контролювати емоції?
Я подумав, що саме така манера — спокійна, виважена, цивілізована, буде моєю перевагою. Я не маю права емоційно реагувати чи переходити на крик, тому що я не пропагандист, я журналіст. Моє завдання — здобути точну, перевірену інформацію, зібрати факти й докази. І якщо я зможу отримати від російського військового хоч щось, що допоможе ідентифікувати їхню причетність до злочинів — це вже важливо. Це не була особиста розмова. Це було професійне інтерв’ю. І мій тон — це спроба зберегти чіткість та об’єктивність.
Ви особисто переглянули десятки годин відео з камер спостереження. Як ви витримували ці кадри? Чи були моменти, коли було надто важко?
Щиро кажучи, саме відео — це не найскладніше. Ти просто сідаєш, аналізуєш, звіряєш хронометраж. Це технічна й аналітична робота.
Найважче — спілкуватися з рідними загиблих
Боляче вторгатися в їхній особистий простір, змушувати згадувати пережите. Зазвичай я намагаюся не телефонувати, а особисто підійти, спитати, чи готова людина говорити. І це завжди емоційне випробування — і для неї, і для мене. Буває дуже складно не тільки записати інтерв’ю, а й потім його передивлятися. Слухаєш 10–15 хвилин — і мусиш зупинитися. Бо не можеш. Не тому, що це слабкість — це просто межа. Втім, навіть у важкі моменти не було думки зупинитися чи полишити розслідування. Бо для родин загиблих потрібна ця справедливість. Їм важливо знати, як саме загинули їхні рідні, хто це зробив, чи є бодай якісь кадри останніх хвилин їхнього життя. Наприклад, була історія з тероборонівцями, яких розстріляли на території офісної будівлі на Яблунській, 144. Мені вдалося знайти короткий відеоепізод, на якому видно, як хлопці за день до своєї страти допомагають людям евакуюватися, чергують на блокпосту. На кадрах був Андрій Вербовий. Коли я надіслав відео його дружині Наталі, вона відповіла: «Переді мною Андрій постав, немов живий». І саме такі моменти — коли ти можеш хоч трохи дати людині частинку правди, — додають сил і сенсу. Ми розуміємо: притягти російських військових до відповідальності буде дуже складно. Але наш крок — це фіксація, ідентифікація та документування злочинів. І це вже крок до справедливості.
Загалом я переглянув сотні годин відео. Треба розуміти, що на деяких є лише кілька секунд важливих подій, решта — порожнеча. Я мусив передивлятись усе, бо кожна секунда має значення
Прикидався мертвим і так врятувався
Як вам вдавалося переконувати людей — очевидців, свідків, родичів загиблих, говорити?
Один з перших матеріалів був про розстріли в селі Старий-Новий Биків на Чернігівщині. Говорив із тими, кого катували, з рідними загиблих. Загалом я майже пів року їздив Чернігівською та Київською областями. Це ще не були розслідування в класичному сенсі — це було фіксування й документування воєнних злочинів. Я показував людям, що я «в темі».
Говорив, що мені не йдеться про хайп, а лише про розслідування
Я хотів дійти до правди, знайти причетних. Показував людям свої напрацювання. За весь час роботи над фільмом лише одна людина, яку я хотів записати, відмовилася. Звісно, що я на неї не тиснув. Мені здалося, жінка просто не повірила, що я не спекулюватиму на трагедії.
Чи була історія, яка стала переломною у розслідуванні?
Ключовим в одному з епізодів розслідування є свідчення Івана Скиби. Це боєць тероборони Бучі, якого затримали російські військові, розстріляли разом з іншими, але він дивом вижив. Куля пройшла навиліт — у бік. Іван розповідав, як лежав на землі, прикидаючись мертвим, а коли стемніло, зняв черевики з одного убитого, бо сам був босий. І втік до місцевої жительки, яка далі допомогла йому врятуватися.
Також мене вразила історія однієї з жінок, якажила поруч з місцем, де розстріляли тероборонівців. Вона розповіла, що весь період окупації намагалися підгодовувати собак, аби ті не чіпали тіла вбитих. Загалом, історій було дуже багато, але нашою головною метою було не просто збирати емоції — ми шукали докази. Бо чимало з того, що ми знаємо про Бучу, — це верхівка айсберга.
Багато історій лишаються нерозказаними. І найстрашніше — свідки відходять
Так, двоє людей, з якими я планував поговорити, вже померли. Час іде, і ми повинні все зафіксувати. Бо разом з людьми зникають їхні цінні спогади.
Перша серія фільму про вбивство полковника СБУ Олексія Теліженка стала підставою для оголошення підозри російському офіцерові. Чи було у вас відчуття, що ви виконуєте роботу, яку мали б робити слідчі?
Ні. Я чітко розумію, що в Україні — тисячі таких злочинів. Уявляю, скільки роботи у слідчих. У правоохоронців своя логіка, протоколи та експертизи. Я — журналіст. Ми доповнюємо одне одного. До того ж правоохоронці часто ділилися досвідом зі мною, і це допомагало у роботі. Ми всі разом робимо одну велику справу. Сподіваюся, що наші матеріали допоможуть правоохоронцям у майбутньому оголосити нові підозри. Можливо, колись ці докази, навіть якщо вони невеликі, стануть частиною міжнародного розслідування.
Глядачі під час презентації документального фільму-розслідування «Буча. Яблунська». Буча, 8 червня 2025 року. Фото: Сергій Нужненко
А чи вірите ви, що російські злочинці понесуть справедливе покарання?
Важко сказати. Я не юрист, але вірю у справедливість. Ми повинні не зупинятися й шукати нові докази воєнних злочинів. Бо того, що не проговорено і не показано, у сучасному світі просто не існує. На жаль, кількість таких історій щодня зростає.
У травні ви отримали міжнародну золоту нагороду New York Festivals 2025 за другу серію фільмів про Бучу у номінації «Права людини». Що для вас означає це визнання?
Будь-яка згадка про Україну, про війну — дуже важлива. «Радіо Свобода» має багато мовних редакцій. Ми переклали цей фільм румунською, болгарською, англійською, російською.
Сукупно — лише на YouTube десь під три мільйони переглядів
Для мене важливо, що хоча б одна людина в Болгарії, Румунії чи десь ще у світі дізналася правду про криваву війну в Україні. Ми показали докази, пояснили контекст. І це важливіше за саму статуетку.
Продовження серії розслідувань про воєнні злочини, вчиненні росіянами в Україні, буде?
Я вже понад десять років працюю на «Радіо Свобода». І зараз наше медіа на межі закриття через нову політику США. Втім, поки маю можливість — роблю великі розслідування. Лише у Бучанській громаді сотні вбитих. Є й інші місця — і не лише на Київщині. Роботи дуже багато. Головне, щоб можна було її продовжувати, бо це важливо не лише для нас, а й для наступних поколінь.
Театр New Day у Кракові: коли сцена стає мостом між культурами
— В 2021 році я була у декреті. На той час тут було зовсім мало українських осередків, — розповідає Sestry Юлія Заболотна, засновниця дитячого театру New day, яка приїхала до Кракова й відкрила свій дитячий театр ще до повномасштабного вторгнення. — Старший син почав розмовляти польською більше, ніж українською, і мені захотілося створити місце, завдяки якому моя дитина не втратить зв'язок з Україною. Так я створила театр. Діти вчили українську літературу, історію й основи акторської і сценічної майстерності. Шукаючи локацію для нашого театру, я познайомилася із засновницею БФ «Зустріч». Ми стали співпрацювати.
Перший наш виступ відбувся на День незалежності України на сцені головної площі Кракова. Нам тоді було 2 місяці.
На центральній площі Кракова
Спочатку до нашого театру ходили п’ятеро чи семеро дітей. Коли ж почалася велика війна і до Польщі приїхали тисячі українських дітей, кількість учнів сильно зросла. Крім театру, ми робили різні майстеркласи, аби дати дітям можливість більше спілкуватися.
Діти, які вже у нас навчалися, допомагали новачкам, які приїхали від війни, — з уроками, вивченням польської мови тощо. Це був інтеграційний період, який виявився дуже важливим
Зараз ми продовжуємо допомагати дітям з адаптацією, бо українці продовжують виїжджати з України. Війна триває. Але ми не тільки адаптуємо дітей, інтегруємо їх у польське середовище, але й будуємо містки між нашими країнами.
Маємо три вистави, які підготували водночас польською й українською мовами. Наприклад, у нашому «Маленькому принці» одні герої розмовляють українською, інші — польською. У цій виставі беруть участь і українські діти, і польські. Виставу «Аліса у країні чудес» ми адаптували під ситуацію в Україні. Вона у нас теж представлена двома мовами. З нею ми їздили будинками культури, польськими містами.
Була у нас одна постановка, яку ми назвали «Номер вдячності». У ній ми дякували полякам за допомогу українцям. Показували цей номер на різних заходах у Кракові. У нашому театрі ми знайомимо українців з польською культурою, а й поляків — з українською. Так, у нас є вистава про Лесю Українку, уривки її «Лісової пісні» та «Боярині»
У Кракові є символ — краківський дракон, польською «смок». То ми зробили такого дракона з тканини, взяли участь в одному з Парадів драконів, який проходить у Кракові кожного червня. Так ми розповідаємо нашим дітям про польські традиції.
Номер вдячності від театру New Day
Зараз Дитячому театру New day вже 2 роки. Тут вже понад 50 вихованців у трьох вікових групах: 4-6 років, 7-10 років і 11-15 років. Нещодавно у театрі з'явилася нова група — юнаки 17-20 років. Справжня «творча родина».
— Наш театр вже багато хто знає, — ділиться Юлія. — А наші актори вже кілька років поспіль стають лауреатами конкурсу «Шевченківські читання». Зараз ми маємо постійне приміщення, де можемо проводити репетиції, вистави, зберігати наші численні костюми. Називаємо його «нашим домом». І це дуже важливо — мати «дім», коли ти не вдома.
KapustaBand у Вроцлаві: хор, який об’єднав і врятував
До повномасштабного вторгнення Марія Коломієць (Маша Капуста) та Сергій Білозеров жили у Харкові, де мали свою художньо-театральну студію. Війна змусила Марію взяти трьох своїх доньок і переїхати до Вроцлава. Згодом до них долучився і Сергій. У Вроцлаві вони продовжили свою діяльність — створили дитячий хор KapustaBand.
— Я майже відразу влилася в українську спільноту у Вроцлаві, — розповідає Марія Коломієць. — Наша близька подруга, теж з Харкова, відкрила тут власну фундацію і почала влаштовувати благодійні музичні виступи. Я стала їй допомагати. Згодом з’явився запит на те, щоб зібрати українських дітей, які опинилися у Вроцлаві через війну, і об’єднати їх у хор.
KapustaBand на Різдво
Я не співачка. Я — художниця.
Ніколи раніше не займалася хором, але війна багато чого змінила й відкрила в людях. Тож я прийняла цей виклик
Згадала свої музичні знання, дивилася майстеркласи на ютубі, серйозно готувалася. А далі почалися наші хорові заняття. За місяць буквально з нічого ми зібрали хор, знайшли музикантів, підготували програму. Я потребувала цієї діяльності. І відчувала, що діти теж цього потребують.
Хор нас об’єднав і, можна сказати, врятував. Кожного з нас. Це наш клаптик дому. Тут ми відігріваємося душею
— Моя мама побачила у фейсбуці відео концерту з інформацією про те, що хор набирає дітей. Я захотіла спробувати, — згадує те, як потрапила до хору Марія Боцановська, вокалістка хору KapustaBand. Марійці 11 років, вона зі Старокостянтинова. В Україні залишилися її бабуся, прабабуся й хрещені. У Польщі вона співала соло на виступі з DakhaBrakha.
Марія Боцановська і гурт «ДахаБраха»
— Я змалку мріяла співати. І тут така можливість — український дитячий хор, — продовжує Марічка. — На першій моїй репетиції було 6 чи 7 дітей (зараз нас вже понад 20). Ця перша репетиція була дивною: сильна злива, а займалися ми на вулиці. Добре, хоч було літо й не холодно. Атмосфера у хорі дружня. Вихователі з дітьми, як друзі. Взагалі весь хор — це мої друзі. Моя родина.
Коли ми співаємо сумні пісні, як «Пливе кача» і «Каміння весни», люди плачуть. Часто підходять і дякують. Кажуть, що наш сіпв торкнувся їхньої душі. Я люблю усі наші пісні. Але «Вербова дощечка», певно, — наулюбленіша.
Наш хор дуже потрібний. Тут українські діти знаходять собі нових друзів і можуть трохи відволіктися від війни.
— У червні 2022 року ми виступили на вроцлавському фестивалі на Площі Ринок, — продовжує засновниця хору. — Заспівали дві пісні: українську народну і польську. Діти були в захваті. Виступили ми дуже добре. Зібрали овації. Це надихнуло.
— Тепер хочемо зробити декілька турів, — додає Сергій Білозеров. — Насамперед — європейський тур подяки, аби віддячити європейцям за їхню допомогу. У цьому турі ми сподіваємося доїхати до Пола Маккартні й заспівати з ним нашу версію легендарної пісні The Beatles «Yellow submarine». Наша версія називається «Blue-yellow submarine».
«We all live in a blue-yellow submarine»
Вже були у Литві. Мали там кілька концертів і навіть співали для президента. Нещодавно їздили до Брюсселю і виступили в конференцзалі Європарламенту. А наша мрія — це тур повернення. Дуже хочеться після перемоги України поїхати з нашою програмою усіма містечками, звідки родом кожна дитина нашого хору. Закінчитися цей тур має у нас, у Харкові. Цей наш план ми назвали Magical Ukrainian Tour.
KapustaBand — не суто український проєкт. Ми працюємо над інтеграцією українських дітей в польське суспільство, а також знайомимо поляків з українською культурою та історією.
Так, у листопаді 2024 року ми створили мюзикл «Різниця + подібність = дружба», який має на меті об’єднати три культури: українську, польську й білоруську
— У виставі взяв участь увесь наш хор, а акторами були українські, польські та білоруські діти. Вистава була поставлена трьома мовами, — розповідає Марія Коломієць. — Цим ми показали, що якщо є бажання, розуміння можна досягти — навіть маючи різні мови й культури.
Voloshka music academy у Варшаві: діти війни ставлять мюзикли у Палаці культури
— Моєю мрією було створити місце, де діти зможуть навчатися музики щасливо й захопливо, — згадуєпрезиденткаVoloshka music academy Наталія Волошко. — До війни у Харкові я була директоркою державної музичної школи, училища культури, заступницею директора навчально-методичного центру. Я створила власну програму загальномистецького напряму для дітей від 3 до 7 років. Там був і театр, і музика, і арттерапія, і танці.
Після повномасштабного вторгнення я закрила харківську школу і виїхала до Варшави. У березні того ж року мама мого учня з фортепіано познайомила мене з Олесею Ковальчук, засновницею Харківського приватного ліцею Push school. Ми об'єдналися, щоб розвивати наших дітей.
Voloshka music academy в День незалежності України
Перший захід Мистецької школи при Educational Center Children of Ukraine був підготовлений до Дня захисту дітей 4 червня 2022 року.
— Тоді нас підтримав Національний музей у Варшаві, — розповідає Наталія. — Це був концерт, у якому взяли участь понад 50 українських дітей з різних польських міст. Таким був початок нашої діяльності. А далі ми отримали грант і зробили проєкт «Творче літо» — це табір для українських дітей. Згодом ми знайшли будинок, де відкрили подвійну школу Push school і Voloshka music academy. Зараз вже маємо і польську ліцензію. Це дає можливість дітям навчатися за українсько-польською програмою. Крім загального навчання, діти вчаться музиці. Маємо дівочий ансамбль бандуристок «Веселі дзвіночки». У лютому 2023 року ми також відкрили дитячий садочок на 20 дітей, з якими займаються вихователі з музичною освітою.
Згодом ми почали робити міжнародні мистецькі проєкти, концерти, виступи. Минулого року на День незалежності України наші діти грали із симфонічним концертом, який приїхав з Катовіце. Цьогоріч плануємо не менш масштабний виступ. Вже готуємося. Також постійно робимо спільні польсько-українські проєкти: співпрацюємо з польськими музичними школами, організовуємо спільні концерти. У нас інтеграція українських дітей в польське суспільство відбувається через мистецтво.
Міжнародний день музики в Dom Urodzenia Fryderyka Chopina, 2023
Три останні роки мене запрошують до Карнегі холу у Нью-Йорку на воркшопи для музикантів з усього світу. У зв'язку з цією співпрацею у нашому фонді завжди чимало американських гостей. Вони приїжджають до нашої школи, проводять заняття. Так, у квітні до нас завітали дві віртуозні піаністки. Проводили міжнародні майстеркласи для українських і польських дітей.
Зараз Фонд Educational Center Children of Ukraine має багато ініціатив у двох будівлях: дитячий садочок, молодша школа, музична школа, середня школа, школа з пансіоном.
— У пансіоні 40 дітей проживають без батьків. Серед них чимало музично обдарованих. Для них ми постійно шукаємо стипендії від спонсорів. Ми організували кухню, педагогів, психологів, класи для навчання. Цей пансіон розрахований на дітей 7-11 класів.
Окрема діяльність Школи мистецтв Voloshka music academy — мюзикли.
— «I want to help», — написав мені минулоріч американський режисер Девід Пост, — згадує Наталія. — Він працює в дитячій школі мюзиклу у Каліфорнії. У нього з'явилась ідея приїхати до Варшави й поставити з нашими дітьми мюзикл «Король Лев» (він має на нього права). Вистава мала бути комерційно-благодійною. Гроші за квитки мали піти на стипендії нашим дітям, які живуть і навчаються у нашій школі. Але цього не сталося, бо виявилося, що його права на музику поширюються тільки на території США.
Тому мюзикл ми зробили повністю благодійним. Це неймовірний досвід для наших дітей. Девід жив з ними у пансіоні, постійно розмовляв, займався музикою. Вони від нього шаленіли. Ми показали цей мюзикл у Палаці культури та науки.
Мені це здавалося неможливим, але Девід сказав: «Impossible is possible»
Після цього досвіду ми вирішили ставити мюзикли кожні пів року.
Мюзикл «Ніч на горищі»
Загалом у Школі мистецтв зараз навчається 84 дитини. Серед них двоє поляків, решта — українці, які покинули домівки через війну. Наталія вважає дуже вдалим рішенням поєднати польську й українську програми навчання:
— У нас працюють як українські, так і польські викладачі. Діти в нашій школі говорять трьома мовами: українською, польською та англійською. У нас дуже сильна англійська. До нас постійно приїжджають волонтери із США.
Також для об'єднання польських і українських дітей ми робимо табір «Українське літо у Варшаві». Це місце, де українські та польські діти живуть разом, спілкуються, обмінюються досвідом, створюють творчі проєкти.
Ми намагаємося робити для наших дітей якнайкраще, аби вони мали дитинство. Це дуже велика праця. Але результати того варті
Фотографії з приватних архівів
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Відповідей шукали журналістки з Польщі й України — Едита Іванюк і Юлія Калашник. Протягом кількох тижнів вони намагалися з’ясувати, скільки українських дітей через війну не відвідують жодної школи, мають труднощі з навчанням, залишилися поза українською системою освіти чи не інтегрувалися в систему країни, до якої виїхали. Вони говорили з десятками людей — дітьми, батьками, вчителями, представниками гуманітарних організацій, експертами. Аналізували міжнародні та українські звіти, документи польських і українських міністерств. В умовах війни, постійних переїздів, несумісності освітніх систем, відсутності даних від ZUS чи прикордонників — ніхто не може навіть приблизно назвати кількість дітей, які не охоплені жодною системою освіти. Обережні підрахунки Державної служби якості освіти України свідчать: 30% дітей не мали постійного доступу до навчання (2022-2023).
Журналістки пояснюють, чому всі наявні цифри неповні, і ставлять питання про долю дітей, чиє майбутнє опинилося під загрозою. Чи можемо вже говорити про втрачене покоління? Якими будуть наслідки кількарічної прогалини в освіті?
Якщо немає доступу до школи взагалі — онлайн-навчання рятує
24 лютого 2022 року. Російські танки входять в українські міста, і вся система освіти завмирає. Тисячі дітей — як-от 16-річна Саша з Харкова — дізнаються, що до школи вони більше не підуть. Без останнього уроку, без прощань з учителями й друзями. Замість рюкзака з підручниками — тривожна валіза й поспіхом зібрані речі, аби виїхати й врятуватися.
У перші дні війни було складно зрозуміти, скільки це триватиме. Але швидко стало ясно: це не про кілька днів. Навчання повністю зупинилося приблизно на два тижні. Та завдяки досвіду пандемії школи змогли оперативно перебудуватися — і запрацювала онлайн-система, яка повернула дітей до навчання, хай і в новій, воєнній реальності.
«Схід України зазнав найбільших втрат, тоді як центральні й західні області зіткнулися з меншими порушеннями й зосередилися на адаптації освітнього процесу», — пояснює Олена Лінник, освітня експертка та соавторка дослідження про освіту під час війни для Osvitanalitika.
За даними правозахисної організації Almenda, у 2024 році на окупованих територіях, зокрема в Криму, проживає близько 1,6 мільйона дітей, із них майже 600 тисяч — шкільного віку, без доступу до української освіти. Деякі експерти вважають їх «втраченим поколінням»
Сьогодні в більшості регіонів України школи працюють у трьох форматах: онлайн, очно та у змішаному режимі. Який саме вибрати, передусім вирішує безпекова ситуація. Чи вціліла будівля? Чи є місце, де можна проводити заняття? Чи обладнане укриття й скільки дітей воно здатне прийняти?
Якщо похід до школи загрожує життю — як, приміром, у Харкові, який постійно зазнає обстрілів, — навчання переводять в режим онлайн. Це стало серйозним випробуванням для всієї освітньої системи, але водночас — рятівним рішенням, яке дозволяє школярам продовжувати навчання навіть у прифронтових зонах.
«Якщо доступу до освіти немає взагалі, онлайн-освіта стає порятунком», — каже Олена Лінник.
Але навіть онлайн-освіта — не завжди вихід. У прифронтових селищах часто немає інтернету, зникає електроенергія, а шкільна будівля — вщент зруйнована. Іноді родина не має комп’ютера: діти вчаться зі смартфонів батьків, як можуть. У школах, де ще триває очне навчання, повітряна тривога миттєво змінює ритм дня: учні разом з учителями спускаються в укриття. В онлайн-класах діє інший алгоритм: щойно лунає сигнал, урок переривається, вчитель іде в безпечне місце. Учні теж — якщо тривога в їхньому регіоні. Іноді ці тривоги тривають годинами, що серйозно порушує навчальний процес.
Українська освіта сьогодні проходить через безпрецедентні випробування. Зруйновані школи, розпорошені по країні й за її межами учні, брак вчителів (система втратила понад 54 тисячі педагогів) і падіння охоплення освітою стали одними з найгостріших викликів. Восени 2024 року заступниця міністра освіти Надія Кузьмичова повідомила медіа: внаслідок російської агресії зруйновано 1663 школи, з них 201 — повністю. Ще 879 навчальних закладів опинилися на тимчасово окупованих територіях. І цифри ці — не остаточні. Через постійні обстріли щотижня з’являються нові ушкодження. За іншими офіційними підрахунками, постраждала вже кожна сьома школа в країні.
Вчителька: чи побачу я ще свій клас?
Вчителька української мови з Харкова восени 2022 року викладала для 10-го класу онлайн — єдиний формат, доступний після початку повномасштабного вторгнення. Того дня Росія завдала удару по енергетичній інфраструктурі Харкова, і більша частина міста опинилася без електрики й мобільного інтернету. «Я постійно повторювала собі: “Не здавайся, Олено”, – і зрештою мені вдалося на кілька хвилин зловити зв'язок і надіслати дітям матеріали та домашнє завдання», — каже вчителька. Наступного дня — знову те саме. Але за деякий час вчителька таки побачила на екрані 16 віконець — діти приєдналися до уроку.
Того дня Микита — завжди балакучий — зізнався, що радий повернутись до навчання. «Приємно знову бути частиною чогось знайомого». Світлана додала: «Ми були шоковані, коли дізналися, що нашу школу пошкоджено». Хтось із класу тихо сказав: «Здається, ніби це все відбувається не з нами». На запитання, чи хочуть вони повернутися до Харкова, відповіли хором: «Так! Ми хочемо разом закінчити школу вдома».
Ми зустріли цей клас рівно через два роки — 22 травня 2024.
До випускного залишалися лічені дні, але стало ясно: їхня мрія — бути разом у рідному місті — не здійсниться
Олена знову готувалася до дистанційного уроку. З вікна її квартири на дев’ятому поверсі було видно стовпи диму — на обрії тривали бої. Росія щойно відновила наступ на Харківщині. Того дня у віртуальному класі було лише вісім учнів. Розкидані війною по країні та за її межами.
Сашко й Дмитро залишились у Харкові, Андрій виїхав до Павлограда, Світлана — до Києва, Павло — до Ужгорода. Денис навчається в Чехії, Альона — в Румунії. Решта опановує матеріал асинхронно — з-за кордону. Їхній клас залишився — але вже не в одному місті, і навіть не в одній країні.
По той бік екрана
По той бік екрана — підліток Дмитро, який залишився в Харкові. Він намагається триматися завдяки гумору: «Після важкої ночі з вибухами, дронами-камікадзе й усім іншим я думаю: може, можна завтра пропустити перший урок?» Або так: «Онлайн-навчання має свої плюси: списувати стало набагато легше». Але вже наступної миті хлопець серйознішає: «Насправді вчитися складніше. Важче зосередитися, матеріал засвоюється гірше. І головне — бракує живого спілкування. Я сумую за нормальними уроками. За тим, що сидиш у класі й розмовляєш з іншими людьми».
15-річна Валентина з Ізюма провела в 2022 році сім місяців під російською окупацією: «Ми боялися виходити на вулицю. Навчання не було. Але я багато читала — рятували книжки». Найстрашнішим моментом став звичайний гавкіт собаки. «Одного дня російські солдати почули, як гавкає наш пес, і почали стріляти в землю. Погрожували його вбити. Було дуже страшно».
Саша, 16-річна школярка з Харкова, добре пам’ятає ранок, коли почалася велика війна. Але згадувати його не хоче. За дві години вони з мамою зібрали речі, котів — і виїхали до Словаччини. У перші місяці Саша не мала сил ані навчатися онлайн, ані піти до школи в новій країні. З усього її класу в Харкові залишилися лише п’ятеро учнів — інші роз’їхалися по різних містах і країнах. Саша стала однією з 600 тисяч українських дітей, які, за даними УВКБ ООН (2023–2024), не відвідували закладів освіти в приймаючих державах. Вона залишилася в українській онлайн-школі, а у Братиславі пішла до художньої студії.
Травматичний досвід вона пропрацьовувала з психологом. У 2024 закінчила українську онлайн-школу і тепер готується вступати до вишу в Словаччині.
«Цього не зрозуміють подруги». Історії дітей, які потрапили до Польщі
14-річна Настя з Харкова після початку війни приїхала з мамою до Варшави. Вона навчається у двох школах: польській та українській онлайн. Мріє вступити до хорошого ліцею або технікуму у Варшаві. Ходить до репетиторів, щоб добре скласти іспит після 8 класу. Каже, що гарно дає раду з математикою, хоча іноді плутає польські назви. Любить свою польську школу, але сумує за подругами з Харкова.
«У моєму польському класі всі дуже милі. Особливо мене підтримує мій вчитель. У мене є кілька подруг. Але я знаю, що вони мені не все розповідають, і я теж не зовсім щира. Деяких речей вони не зрозуміють — і я теж. Після уроків я часто спілкуюся в месенджерах із харківськими подругами. Але й вони мене вже не зовсім розуміють. Не знаю, чи ми колись з ними побачимось», — сумно говорить дівчина.
Лізі подобається Варшава, адже вона пропонує багато можливостей, розваг для дітей:
«Ходимо зі школою в басейн. Раз на тиждень їздимо спеціальним автобусом 20 хвилин. Якось я заснула в автобусі — прокинулася одна. Але водій був дуже милим і відвіз мене назад, не помітивши, що не всі вийшли. Вчителька дуже засмутилася, що не порахувала мене. Але це був лиш один такий випадок. Загалом усі дуже добрі. Ми вдячні полякам. Уся школа скидалася на піаніно для однієї талановитої українки. Потім — на віолончель для іншої дівчинки, у якої зруйнували будинок. Я не знаю, чи зібрали, але хтось таки купив їй інструмент. Спочатку всі дуже допомагали, особливо вчителі. Тепер я вже не вирізняюся — ніхто не пам’ятає, що я з України. Мабуть, ми залишимося в Польщі навіть коли закінчиться війна, — нам нема куди повертатися».
«Не кричи так, ти не в Україні»
«Молодшим дітям набагато легше адаптуватися до нових умов. Не знаю, чи мої хлопці взагалі ще пам’ятають життя в Києві», — каже Юлія, мама дошколяти й другокласника, яка виїхала з дітьми до Варшави на початку війни. Вона працює на керівній посаді в міжнародній корпорації.
«Спочатку я не змогла відразу влаштувати хлопців у садок — просто не розуміла, як працює польська система. Не приховую, мені допоміг і досі допомагає друг. З Google Translate далеко не заїдеш». Навіть її подруга Аня, кандидатка наук, не змогла правильно подати заявку на допомогу 800+ для одного із синів через помилку прикордонників у системі.
«Але школа у старшого хороша у Варшаві», — додає Юлія. Вчителі ставляться з розумінням. Якщо трапляються неприємні ситуації, він піднімає руку й питає: «Це нормальна поведінка?» — і завжди отримує пояснення.
«Одного разу хтось із дітей сказав: “Не кричи так, ти вже не в Україні”. Більше інцидентів не було — тільки звичайні дитячі сварки». Її син Даніель має польських друзів і ходить на футбол.
«Польська освіта більш людяна — вона бачить у дитині особистість. Навіть у спорті: більше граються, ніж тренуються. Обидва хлопці записані до шкіл у Києві, мають репетиторку, готуються до іспитів. Вони — в обох системах. Про всяк випадок».
«А Путін уже розбомбив твій дім?»
У молодшого сина Олени, першокласника, особливих проблем з адаптацією немає, а от підліток Андрій не має друзів і часто каже, що хотів би повернутися до Києва. Його віддали до польського восьмого класу.
Олена розповідає: «Він навчався у школі з розвиненою англійською, тому в перші місяці намагався давати раду, спілкуючись англійською. На жаль, це був дуже важкий період: він одночасно навчався в українській школі, а в Польщі готувався до восьмого класу. У нього виникли труднощі з математикою, хімією, фізикою. Те, що чув у школі польською, записував у зошит кирилицею. Проте додаткові уроки польської допомогли, і він швидко підтягнув свій мовний рівень. Йому навіть вдалося добре скласти іспит й вступити до гімназії у варшавському районі Бродно.
Але був і випадок булінгу. Діти в цьому віці можуть бути жорстокими. Вони часто запитували Андрія, чи Путін уже розбомбив його будинок у Києві. Андрій був дуже засмучений переїздом до Польщі, сумував за домівкою. Я поговорила про цей випадок з учителем, і дурні кепкування припинилися.
Ми відмовилися від української онлайн-школи, бо в сина й так багато уроків. Сподіваємося, що якщо він захоче повернутися навчатися в Україну, польський диплом буде зарахований. Він постійно каже: “Мамо, я так хочу додому”.
Разом з тим повернення ми не думаємо. Ми підтримуємо Україну звідси, як можемо. Думаємо про неї з болем, що нас там немає. Але я не можу залишатися в Києві навіть на кілька днів: там постійні тривоги, спуски в укриття.
Ця ситуація — настільки велика травма, що для мене особисто це нестерпно. Я не можу до цього звикнути. Що це за життя для наших дітей? Як можна вчитися в таких умовах?
Між поганим і ще гіршим: освітній вибір у часи війни
У воєнний час усе є кризовим — і освіта також. Онлайн-навчання, хоч яким недосконалим воно є, — краще, ніж повна відсутність освіти.
У 2024 році 53% українських шкіл повернулися до очного навчання, 28% використовували змішаний формат, а 19% дітей у прифронтових районах навчалися виключно онлайн. «Згідно з даними міністерства, 400 тисяч дітей прикордонних і прифронтових регіонів навчаються онлайн», — додає експертка.
Особливо в прикордонні, а також у багатьох інших містах по всій країні, постійні повітряні тривоги, атаки російських дронів і ракетні удари по енергетичній інфраструктурі призводять до вимкнення світла та проблем з інтернетом. За даними організації Save the Children, приблизно дві третини дітей у прифронтових регіонах не можуть відвідувати школу очно. Результат — уривчасте навчання, постійний стрес, фокус не на знаннях, а на виживанні в найбільш уразливих регіонах.
У місті Ірпінь, яке на початку війни зазнало важких бомбардувань, постраждали практично всі школи. Найбільше — ліцей №3, але його вже вдалося відновити. Сьогодні там навчається 1608 учнів, але нове бомбосховище вміщує лише 700 дітей. Тому школа працює у дві зміни. «Звісно, це не повноцінне навчання — коли 700 дітей збираються у бомбосховищі», — каже заступниця директора Лариса Костянтинівна.
Наслідки «пунктирної» освіти
Наслідки онлайн-навчання, стресу, спричиненого війною, а також пандемії, продемонструвало дослідження PISA-2022: 15-річні українські школярі набрали на 38 балів менше з читання порівняно з 2018 роком. Лише 59% досягли базового рівня, а 29% — рівня 3 або вище (тестові бали PISA на рівні 5 або 6 вважаються ознакою високої успішності). Опитування проводилося у 18 з 27 регіонів України.
Українська влада не ігнорує проблему. Точно визначити кількість дітей, які не мають доступу до освіти, складно: офіційна статистика таких дітей не відображає, усі вони формально охоплені навчанням. За даними Державної служби якості освіти України, у 2022/2023 навчальному році 30% учнів не мали постійного доступу до навчання. На півдні країни ця цифра сягала 40%.
Українські школярі відстають від однолітків з країн організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) на 2,5 роки за стандартами читання PISA. За словамиАнастасії Донської з організації Teach for Ukraine, випускники, які готуються до вступу у виші, часто показують рівень дев’ятикласників, а вступники до профтехучилищ — рівень сьомого класу
Діти із селищ демонструють ще гірші результати: відставання між містом і селом може сягати 4–4,5 року. У травні 2024 року Державна служба якості освіти України провела тестування з української мови та математики для учнів шостих і восьмих класів. Шестикласники показали незначне покращення. Ймовірна причина — зниження частки дистанційного навчання з 39% до 24%.
Міністерство освіти запустило програму «Екосистема для надолуження освітніх втрат» — наразі лише в кількох регіонах. Вона використовує штучний інтелект та інтерактивні кейсові уроки, щоб допомогти учням надолужити прогалини.
Втім, комплексної, централізованої програми від міносвіти досі немає. Натомість — безліч розрізнених ініціатив, проєктів і досліджень, здебільшого від міжнародних, але й українських організацій. «Існує багато ініціатив та проєктів, але вони не узгоджені», — зазначає Олена Лінник.
Складна арифметика: скільки дітей за кордоном не навчається?
Як розповіли представники управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), ніхто не може точно сказати, скільки українських учнів перебувають поза освітніми системами приймаючих країн ЄС. З 1,4 мільйонів дітей шкільного віку за кордоном 600 тисяч не відвідували місцеві школи (2023-2024).
За даними УВКБ ООН, дітей не зараховують до місцевих шкіл, оскільки родини все ще сподіваються повернутися на батьківщину. Мовний бар’єр, додаткові заняття, проблеми зі вступом до школи, страх втратити «один рік» (наприклад, дитина з 4-го класу української школи має піти в 3-й клас польської) — ось найпоширеніші причини.
Діти постійно переміщуються, європейські системи не координуються. Статус 600 тисяч дітей неясний: частина навчається онлайн, частина — ніде
Найбільше українських студентів поза системою освіти як України, так і приймаючих країн — у Молдові (65%), Болгарії (23%), Словаччині (13%), Румунії (12%) і Польщі (11%) — дані УВКБ ООН. Втім, з кожним роком дедалі більше дітей вирішують навчатися в місцевій школі країни, де вони знаходяться. У 2024 році таких школярів вже на 50 тисяч більше, ніж у 2023 році — за інформацією української освітньої омбудсменки Надії Лещик.
За останніми даними, 360 тисяч дітей зареєстровано в українській онлайн-системі з-за кордону. Більшість з них навчається в двох освітніх системах — про це кажуть офіційні джерела. Але неможливо підтвердити, чи всі діти, зареєстровані онлайн, дійсно відвідують заняття. Експерти, батьки й зібрані дані свідчать, що чимало з них залишаються в «сірій зоні» — тобто технічно зареєстровано в системі, але не беруть активної участі в освіті, не відвідують заняття.
«Цифри щодо реального навчання дітей або тих, хто перебуває поза системою (тобто невідомо, чи взагалі бере участь у будь-якій освітній системі), взяті з повітря», — прямо заявила одна з експерток у Польщі у червні 2024 року. Тоді прогнозували, що до польської освітньої системи приєднається близько 80 тисяч дітей з України, хоча дітей шкільного віку, які перебувають у Польщі, вдвічі більше.
Найновіші дані Центру громадянської освіти (CEO), який від початку війни відстежує ситуацію з українськими учнями, свідчать: у поточному навчальному році 2024/2025 до польських шкіл долучилися 18,1 тисячі дітей з України.
Таким чином справдилися прогнози Агнєшки Косович із Польського міграційного форуму, що заохочення батьків за допомогою виплати 800+ не викличе масового напливу нових учнів
Втім, саму ідею запровадження обов’язкового шкільного навчання підтримували провідні неурядові організації, які опікуються освітою дітей — як-от CEO, Форум міграційний чи Care Polska.
І досі складно сказати, де перебувають 157 тисяч дітей — саме стільки дітей з PESEL UKR, за даними CEO, не відвідують польські школи
Чому зменшується кількість учнів у системі освіти України?
Найбільше українських учнів вибуває з перших класів. Дані Українського інституту освітньої аналітики свідчать про суттєве скорочення кількості першокласників у країні з початку повномасштабної війни.
У 2021–2022 навчальному році в Україні навчалося 4 230 358 учнів. У 2024–2025 навчальному році кількість зареєстрованих у системі школярів зменшилася до 3 743 022.
Це означає втрату понад 487 тисяч дітей — близько 11% за три роки війни
Серед основних можливих причин — виїзд родин за кордон, внутрішнє переміщення і перебування дітей на тимчасово окупованих територіях, де окупаційна влада змушує забирати дітей з української системи едукації.
Скорочення учнів у прифронтових та окупованих регіонах
Прифронтові та окуповані регіони зазнали найбільшого скорочення кількості учнів. У Харківській області кількість дітей зменшилася на п’яту частину, у Херсонській — майже наполовину, у Запорізькій — через міграцію та російську окупацію третина дітей вже не перебуває в українській системі освіти. У Луганській області вибуло 63% учнів, у Донецькій — 54%.
Статистика щодо першокласників ще гірша: на Луганщині із системи вибуло 86% першачків, на Харківщині — 45,65%, у Херсонській області — 71,58%, у Запорізькій — 60,32%, на Донеччині — 74%.
Винятком є лише прифронтове Запоріжжя, де зафіксовано зростання кількості учнів на 13,5%. Це пояснюється внутрішньою міграцією — мешканці сіл і прифронтових містечок переїжджають до міста з міркувань безпеки. Згідно зі звітом Osvitanalytica, в Україні офіційно зареєстровано 4,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб (ВПО), з яких 221 668 — діти шкільного віку.
Вчителів теж стає менше
Понад 54 тисячі вчителів вибули із системи освіти через війну (оцінка на основі даних Інституту аналітики освіти в Україні). За кордоном перебувають сім тисяч вчителів, з них 1764 — у Польщі, згідно з даними від українського міністерства освіти. Ймовірно, вони продовжують дистанційне викладання в українських школах. На початку війни 3 500 українських учителів подали заявки на працевлаштування в Польщі, повідомляв тодішній міністр освіти Пржемислав Чарнек. У програмах з підтвердження дипломів, які проводить фонд Care Polska, беруть участь 1 800 осіб. Варто додати, що в Польщі зараз є 25 тисяч вакантних посад учителів.
Втрачене покоління? «Не думаю»
Польські експерти обережно ставляться до терміну «втрачене покоління». Вони визнають, що діти, травмовані війною, мають мовні труднощі в польських школах.
Насправді діти лише асимілюються до нових умов, але не повністю інтегруються
І хоча трапляється, що діти стикаються з дискримінацією, польська система мультикультурної освіти далека від ідеалу — вчителі та освітня система не були готові до такої великої кількості іноземців.
Та водночас, за даними Centrum Edukacji Obywatelskiej (CEO) та Care Polska, українські діти все ж отримують підтримку і мають можливості для розвитку.
Всі експерти сходяться на думці:навіть недосконала, але очна школа — найкращий спосіб уникнути сценарію «втраченого покоління»
Міністерство освіти Польщі хоч і діє повільніше, ніж хотілося б практикам, демонструє відкритість до діалогу. Створено робочу групу з представниками неурядових організацій. Саме в результаті цих розмов з’явився «примус» ходити до місцевої школи: польські та міжнародні організації закликають українських дітей відвідувати саме польські навчальні заклади.
Care Polska, UNICEF, Unbreakable Ukraine та багато інших організацій проводять у Польщі програми підтримки українських школярів.
Серед них — корекційні заняття, підготовка до іспитів, уроки польської мови, психологічна підтримка, а також програма мультикультурних асистентів. Окремо допомагають українським вчителям нострифікувати дипломи.
Усі ці зусилля спрямовані на те, щоб якнайшвидше ліквідувати освітню прогалину. Дослідження показують, що підлітки з України дедалі частіше розглядають професійно-технічну освіту. Завдяки підтримці Care Polska та Unbreakable Ukraine нам вдалося поспілкуватися з підлітками з України у Варшаві та Гданську, які беруть участь у корекційних та підтримуючих програмах (імена дітей змінено).
Софія з Полтави, 16 років:
«Ми — не втрачене покоління. У нас є шанс і можливості для навчання й розвитку. Я навчаюсь в українській школі, після уроків маю репетиторів і ще додаткові заняття у вихідні. Неділю залишаю, щоб виспатися. Хочу вчитися і стати тренеркою з флорболу. Мій брат навчався, але кинув — пішов працювати».
Тарас із Дніпра, 16 років:
Навчається в технікумі програмування в Гданську, паралельно — онлайн в українській школі, щоб зберігати зв’язок з друзями. Після школи має додаткові заняття з корекції. Якщо має час, то читає, цікавиться дизайном. «Може, в нас і немає стабільності, як у попередніх поколінь, але завдяки технологіям ми маємо доступ до знань і можливостей, про які раніше лише мріяли».
Олег з Одеси:
Хлопець не ходить до польської школи, але вчиться онлайн в українській в восьмому класі. Його цікавить будівництво. Щодня спілкується зі своїм класом онлайн. Діти знаходяться в різних куточках країни. Часті перебої з електроенергією, але інтернет зазвичай працює у всіх. Хлопець стверджує, що з класу, який нараховує 30 осіб, регулярно відвідують заняття близько 20 осіб. «Шкода, що ховаються за аватарками, — каже він. — Що буде, те буде — втрачене не означає безнадійне».
Валерія з Харкова:
Навчається в обох системах у восьмому класі. Каже, її родині вдалося вивезти собаку з України. «У польській школі я єдина з України. І я тут одна, у мене немає друзів серед поляків. Не можу дочекатися, щоб піти в технікум і почати все спочатку. Хочу вивчати ветеринарну медицину, як мій тато.
І я не вважаю, що ми — втрачене покоління. Наш досвід може бути важким, але він навчив нас бути сильними
Марина з Івано-Франківська:
«На початку війни все було хаотично й жахливо. У школі теж було важко, але в мене був добре організований клас, який допоміг мені пережити ті важкі моменти». Наступного навчального року хоче вступити до польської середньої школи. Наразі навчається онлайн та в «суботній» українській школі у Варшаві.
Іван з Волині:
Відразу пішов у польську школу — у 6 клас. Зараз навчається в польському спортивному ліцеї. Також складає річні іспити в українській школі.
«Це зовсім не складно — ці тести мені розв’язує сестра. Та всі так роблять! Іноді сумую за своїми старими друзями, не знаю, що з ними. Але я не вважаю, що ми — втрачені. Я маю більше можливостей. Я дізнався про нову культуру. Хочу вступити до академії фізвиховання й стати тренером».
Дарія 16 років зі Львова:
«Адаптація до польської системи освіти була для мене надто важкою. Я залишилася в українській онлайн». Дівчина ходить до української школи вихідного дня у Варшаві — саме там її друзі. «Я багато читаю, тому що мені це подобається, хочу вивчати журналістику або психологію в Польщі».
З досліджень польських неурядових організацій випливає, що польська школа не готова до мультикультурності.
Що не спрацювало:
підготовчі відділення;
окремі класи для іноземців;
уявлення, що польська й українська мови схожі і їх можна швидко вивчити;
додаткові уроки польської з надто різнорідними групами;
велика кількість позакласних заходів;
відсутність допомоги з боку вчителів або психологів у питаннях, пов’язаних із травмою та досвідом біженства.
Що спрацювало:
мультикультурні асистенти (яких, на жаль, не вистачає);
додаткова психологічна підтримка;
додаткові уроки польської;
заходи, що об'єднують шкільну спільноту.
Освітній розрив: що загрожує молоді?
Сьогодні неважко уявити можливі наслідки кількарічного розриву та нерівності в доступі до освіти між українськими дітьми — тими, хто залишився на окупованих територіях, у містах, сільській місцевості чи виїхав за кордон. Найбільша цінність навчання зараз — у тому, що воно взагалі відбувається. Уряди, неурядові організації, експерти — усі працюють над тим, аби діти залишалися в освітньому процесі.
Водночас польські експерти застерігають: з огляду на глибокі розбіжності в умовах навчання вже сьогодні, у майбутньому це може призвести до гіркоти й розчарування.
Навіть якщо для випускників українських шкіл будуть створені міжнародні або європейські освітні програми, є ймовірність, що пріоритет надаватиметься тим, хто навчався, наприклад, у Польщі, адже їхній старт був стабільнішим і ресурси — ширшими.
На думку багатьох практиків, з кожним роком такої диверсифікованої освіти ці відмінності можуть лише поглиблюватися. Зростатиме поділ між тими групами, які в Україні обмежені у можливостях, і тими, хто, емігрувавши, мав доступ до якіснішої підтримки. У майбутньому це потенційно може ускладнити побудову спільноти — і в соціальному, і в освітньому вимірі — між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав.
Сьогодні неможливо точно сказати, скільки з 4,3 мільйона українців, які нині перебувають у країнах Європейського Союзу, повернуться додому після завершення війни.
Освітні прогалини й нерівність — це наслідки, які, ймовірно, дадуться взнаки через кілька років. Але водночас найбільша цінність тепер — у тому, що освіта триває попри все
Ніхто не сумнівається, що діти мають ходити до школи. Як підкреслює Агнєшка Косович з Польського міграційного форуму, відвідувати школу в чужій країні й навчатися іншою мовою — безперечно складно, але разом з тим сотні дітей, які блукають парками й невідомо чим займаються, — теж не є добрим рішенням. Експертка застерігає, що це може призводити до виникнення наркогруп, проституції та інших криміногенних явищ. «Тож залишати все на самоплив — не вихід. Це пряма дорога до серйозної соціальної проблеми». Експертка жорстко описує можливий сценарій майбутнього, наголошуючи: якщо підлітки не навчаються, то виростають дорослими без жодних перспектив, які не мають, що запропонувати ринку праці. За її словами, це готовий рецепт на кілька тисяч фрустрованих молодих людей, яким до всього байдуже. Вона додає: «За таких умов можуть народжуватися екстремізм, насильство, соціальні девіації, крадійські банди — усе те, чого ми не хочемо мати».
Сьогодні в Польщі ще не видно в статистиці наслідків освітньої прогалини — хоча вже з’явилися дані про бездомність серед українських дітей і незначне зростання підліткової злочинності, але наразі цифри не є тривожними.
За даними Міністерства юстиції Польщі:
2022 рік — 137 українських неповнолітніх охоплені виховними або корекційними заходами;
2023 — 386;
2024 — 482.
Ці заходи застосовуються не лише за злочини, а й у випадках деморалізації дитини.
«Це не втрачене покоління — це сильне покоління», — Анастасія Донська з Teach for Ukraine вірить, що освітні втрати можна подолати зусиллями держав, громадянського суспільства, міжнародних структур, батьків і самих дітей. За даними українського благодійного фонду SavED, загалом 80% планують продовжити навчання після школи. « Я переконана, що сьогоднішні студенти, які опинились у такій складній ситуації, будуть готові до впровадження глобальних змін». А дослідження від українського благодійного фонду SavED показує, що загалом 80% школярів планують продовжити навчання після школи. «Якщо діти усвідомлять власну силу й будуть підтримувати одне одного, вони ще стануть рушієм відбудови України», — резюмує Донська.
Авторки — Julia Kalashnyk, Edyta Iwaniuk Ілюстрації: Олена Поліщук Матеріал створено за підтримки IJ4EU
Від 0 до 18 років: з якого віку в Польщі можуть працювати неповнолітні
Для українських неповнолітніх, які легально перебувають в Польщі зі статусом UKR або картою побиту, немає юридичних обмежень для роботи за умови дотримання тих самих правил, що й для неповнолітніх громадян Польщі.
Відповідно до Трудового кодексу Польщі, право на офіційне працевлаштуванняза трудовим договором мають підлітки з 15 років. До 1 вересня 2018 року мінімальний вік для офіційного працевлаштування становив 16 років, але його було знижено до 15, щоб дати молоді більше можливостей для професійного старту. Втім за певних умов працювати можуть навіть діти молодшого віку, хоча б навіть від народження. Адже, безумовно, ви бачили малюків у рекламі, у фільмах та в телевізійних програмах.
Робота в Польщі для неповнолітніх до 13 років
Працювати в Польщі можуть навіть діти до 13 років, але у виняткових випадках — наприклад, грати у фільмі дитину свого віку, рекламувати товар для однолітків, бути частиною масовки під час зйомок фільмів. Тобто це має бути робота у:
зйомках фільмів,
телевізійних програмах,
театральних постановках,
рекламних кампаніях.
У цих випадках договори укладаються батьками або опікунами від імені дитини, потрібен дозвіл інспекції праці.
Робота в Польщі для дітей віком 13–14 років
Так само можуть бути місця праці, пов'язані з участю у масовці, в зйомках реклами, в спортивних заходах тощо, тобто сфери:
культура,
мистецтво,
спорт,
реклама.
У цих випадках: потрібна згода батьків чи опікунів, необхідний дозвіл інспектора праці, робочий час не може перевищувати 6 годин на день, підлітки можуть працювати за договором на виконання послуг або певних робіт.
Робота в Польщі для дітей 15-17 років
Тут вже набагато більше можливостей, але є певні умови й нюанси:
Освіта: підліток має закінчити щонайменше 8 класів початкової школи;
Медична довідка: потрібне підтвердження, що робота не шкодить здоров’ю неповнолітньої людини;
Легка робота: яка не становить загрози життю, здоров'ю чи психофізичному розвитку підлітка та не ускладнює виконання ним шкільних обов'язків;
Тривалість робочого дня: для 16 років лише 6 годин, з 16 років — може бути 8 годин, детальніше нижче;
Умови оформлення: трудовий договір строковий (umowa o pracę na czas określony), трудовий договір безстроковий або з випробувальним терміном (na czas nieokreślony або okres próbny), договір-доручення (umowa zlecenia), договір-підряду (umowa o dzieło);
Обмеження: праця у нічний час, тобто між 22:00 та 6:00 (в окремих випадках — між 20:00 та 6:00), є заборонені роботи: ознайомитися з переліком можна за цим посиланням, крім випадків, коли підлітку виповнилося 16 років і така робота необхідна для його професійної підготовки ремеслу, професії безпосередньо під час проходження навчання.
Письмова згода батьків/опікуна
Увага! Неповнолітні, які не закінчили 8-річну початкову школу і яким не виповнилося 15 років, але виповниться в цьому календарному році, можуть бути працевлаштовані на умовах, визначених для підлітків, виключно з метою професійного навчання у формі підготовки до виконання певної роботи за згодою її законного представника або опікуна, а також позитивного висновку психолого-педагогічного консультаційного центру.
Скільки годин дозволено працювати неповнолітнім у Польщі?
Час, який може працювати підліток у Польщі, залежить від того, чи відвідує він навчальний заклад. Згідно зі статтею 202 Трудового кодексу Польщі, встановлені наступні норми:
Для підлітків, які не навчаються:
До 16 років — максимум 6 годин на добу.
Від 16 років — до 8 годин на добу.
Якщо робочий день перевищує 4,5 години, обов’язкова додаткова перерва — 30 хвилин.
Для тих, хто продовжує навчання:
Загалом до 12 годин на тиждень.
У дні навчання — максимум 2 години.
Під час канікул:
До 16 років — не більше 6 годин на день.
Після 16 років — до 7 годин на день, але не більше 35 годин на тиждень.
Якщо виникла ситуація, коли неповнолітній працівник виконує роботу у двох роботодавців, то робочий час не збільшується. А вищезгаданий час треба ділити між обома роботодавцями.
Батькам варто взяти до уваги, що у батьків або законних опікунів можуть виникнути проблеми з поверненням податку на дитину (пільга на дитину), якщо дохід дитини, яка працює, перевищує максимально допустимий. У 2024 році річний дохід дитини не мав перевищувати ліміт у 21 300 злотих.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
