Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Україна може бити по РФ британською зброєю — міністр Кемерон
Глава МЗС Британії Девід Кемерон зустрівся в Києві з Володимиром Зеленським. Чиновник запевнив, що ЗСУ можуть використовувати британську зброю для ударів по цілях на території РФ
Девід Кемерон відвідав Київ. Фото: X / Володимир Зеленський
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Велика Британія виділятиме Україні 3 млрд фунтів стерлінгів військової допомоги щороку. Про це глава МЗС Девід Кемерон заявив в інтерв'ю Reuters під час візиту до Києва 2 травня:
— Ми будемо давати три мільярди фунтів стерлінгів щороку стільки, скільки буде потрібно.
Британський високопосадовець також наголосив, що Україна має право використовувати зброю з Великої Британії для атаки цілей у Росії:
— В України є таке право. Коли Росія нападає на українську територію, легко зрозуміти, чому Україна відчуває необхідність переконатися, що вона також захищає себе.
Тим часом міністр зауважив, що перспективи нових поставок британського озброєння Україні поки що незрозумілі:
— Ми дійсно вичерпали все, що могли дати в плані техніки та зброї. Дещо з цього обладнання фактично прибуває в Україну сьогодні, поки я тут.
Зустріч глави МЗС Великої Британії з Президентом України. Фото: ОПУ
Після переговорів із Кемероном Зеленський подякував Великій Британії за черговий пакет оборонної допомоги в розмірі пів мільярда фунтів стерлінгів, про який було оголошено минулого тижня:
— Надання цього пакета, разом із надважливим рішенням США про допомогу, має велике значення для нас у цей ключовий момент.
I informed the Foreign Secretary about the situation on the frontlines. It is important that the weapons included in the UK support package announced last week arrive as soon as possible. First of all, armored vehicles, ammunition,… pic.twitter.com/NupPdsaCjQ
— Volodymyr Zelenskyy / Володимир Зеленський (@ZelenskyyUa) May 3, 2024
Крім іншого, глава МЗС Британії Девід Кемерон під час візиту до Києва розпочав переговори з Україною щодо 100-річного партнерства — нової угоди для поглиблення взаємин між обома країнами, повідомили у посольстві:
— Міністр розпочав переговори з Україною щодо 100-річного партнерства — нової угоди, яка побудує міцні зв’язки між нашими двома країнами у всьому спектрі стосунків: від торгівлі, безпеки та оборони, до науки та технологій, освіти, культури та багато іншого.
Разом зі своїм колегою — Дмитром Кулебою — Кемерон зосередився на питанні прискорення військової допомоги Україні, зокрема, систем ППО. Крім того, обговорили наступні кроки, які дозволять використати заморожені російські активи на користь України.
It was great to have @David_Cameron in Kyiv to focus on speeding up military aid to Ukraine, particularly air defense, as well as our joint preparations for upcoming international events.
We also focused on the next steps to enable the use of frozen Russian assets for Ukraine’s… pic.twitter.com/4waEOTYyGb
Польське агентство преси — єдине державне інформаційне агентство в Польщі, засноване у жовтні 1918 році
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних.
Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду.
Ірина Довгань, Наталія Гулак, Моніка Андрушевська, Тетяна Сичевська представляють результати звіту про російські злочини проти мирного населення України. Фото: Instytut Pileckiego
Інструктаж перед розстрілом
Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство.
— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.
Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть
Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь.
Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.
Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення.
Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку.
Один з автомобілів колони в Липівці, який обстріляли, але він не згорів. 2022. Фото: Моніка Андрушевська
Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…
«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.
«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.
Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном.
«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами.
“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».
Осколок з рани свідка розстрілу, село Липівка, 2022. Приватний архів свідка
Натиснув на газ і врятувався
Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі:
— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити
Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.
Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.
«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка.
Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців:
«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».
Анна Я. Дудек: Сьогодні 1063-й день війни в Україні. Що вона принесла світові?
Д-р Маґдалена М. Баран: Це пробудило нас від переконання, що війни відбуваються десь далеко, що вони не зачіпають нас безпосередньо, що для нас — тут і зараз — вони не приносять страху чи тривоги. Агресія, вчинена Путіним, також показує нам, що віра в те, що війна є «сучасною», можна віднести до казок. Декому здавалося, що сьогодні війну можна вести на відстані, точно обираючи цілі, «додаючи» при цьому елементи гібридної війни — дезінформацію, кібератаки, різного роду диверсії, сіючи невпевненість або дестабілізуючи внутрішню ситуацію в іншій державі.
Тим часом, як би жахливо це не звучало, війна в Україні нагадує будь-яку попередню війну, насичену насильством проти цивільного населення. Війна, в якій Росія застосовує заборонену міжнародними конвенціями зброю, порушує закони і звичаї війни майже на кожному кроці і, маючи на меті повне знищення України, здійснює не лише злочини агресії, а й воєнні злочини та злочини проти людяності.
Для самої України війна принесла величезне зло, страх і тривогу, перетворення безпечних місць на місця, просякнуті терором, смертю або необхідністю тікати. Парадоксально, але війна у такий жахливий спосіб принесла їй і нові можливості. Але так влаштована війна. Що стосується світу: вона, безумовно, похитнула наше почуття безпеки, дозволила нам зробити ставку на розширення НАТО, змусила нас переосмислити нашу стратегію вирішення питань безпеки і оборони. Війна також нагадала нам про фундаментальні цінності, на яких ґрунтується Європейський Союз, про солідарність, суверенітет, субсидіарність чи, зрештою, основи демократії.
Д-р Маґдалена М. Баран. Фото з приватного архіву
Чи можна знайти щось позитивне у війні?
Безумовно, пробудження до цінностей, зміцнення або оновлення альянсів. Крім того, необхідність переосмислити сценарії глобалізації або переорієнтувати нашу політику. Безумовно, позитивним є нагадування про те, наскільки важливо розбудовувати соціальну стійкість, тобто, з одного боку, здатність протистояти та реагувати на безпекові, соціальні, економічні, екологічні виклики, а з іншого боку, «змушувати» державу брати на себе ще більш чітку відповідальність за них.
Саме цьому слугує, наприклад, Закон про цивільну охорону та цивільну оборону від 5 грудня 2024 року. Але це не просто законодавство, це сукупність заходів. Також тих, які польське головування в Раді ЄС визначило як свої пріоритети в більш широкому сенсі, або політики самого ЄС, яка чітко фокусується на безпеці та обороні в найширшому сенсі. Навіть якщо непрямим чином ми можемо почути: «Хочете миру — готуйтеся до війни», йдеться не лише про військову готовність, якої нам бракує.
На зовсім іншому рівні варто пам'ятати, що війни завжди були поштовхом до розвитку, до змін, у багатьох випадках також до демократизації або пробудження суспільств; закінчившись (хоча і з винятками), за умови добре проведеного «справедливого миру», вони можуть мати ефект фенікса, що відроджується з попелу. Водночас варто пам'ятати, що навіть цей міфічний фенікс не відроджується у повній зрілості, що держава, яка відроджується, потребуватиме допомоги. Це, в свою чергу, визначить напрямок її подальшого розвитку.
Що українці дізналися про себе?
Варто було б запитати у них самих. Мої українські студенти кажуть, що вони переконалися в тому, що вони сильніші, ніж думали; що вони твердо вірять у свою державу, в ті цінності, які здавалися непорушними, але вони також навчилися жити з невизначеністю. Бо хто в ХХІ столітті, в центрі Європи, очікує повномасштабної війни старого зразка? Вони також дізналися багато страшних речей....
Я часто повертаюся до «Словника війни» Остапа Сливинського. Він показує, як люди дивляться на війну, як вони дивляться на себе, свої цінності та потреби під час війни, або, зрештою, як змінюється їхнє сприйняття. Це міні-історії різних людей, яких доля звела разом. Саме з них ми дізнаємося, як пахне біль, читаємо про бабусь, похованих у дворі, де вони колись сиділи, про ванну кімнату, яка слугувала укриттям, про слова, які змінюють значення, бо раптом «далеко» означає «відстань між тим місцем, де ти є, і тим, де немає страху», про календар, який відраховує час, де є воєнні дні, комендантська година і повітряна тривога, або, зрештою, про те, що свобода не є «серійним продуктом».
Українці дізналися про зміни, які приносить війна, про адаптацію до обох цих явищ. Багато хто, напевно, пройшов через уроки страху і надії.
Дитина грається, а жінки відпочивають на лавці перед житловими будинками, зруйнованими внаслідок обстрілів у Костянтинівці, на сході Донецької області, 22 червня 2024 року, на тлі російського вторгнення в Україну. Фото: Roman PILIPEY/AFP
А поляки?
Це радше повторний урок солідарності — усвідомлення того, на що ми здатні в ситуації небезпеки, як ми здатні допомогти, як ми здатні організуватися знизу догори, мобілізуватися, а в багатьох випадках відкласти вбік упередження чи суперечки, бо інша людина, яка страждає, чиє життя в небезпеці, виявляється важливішою. Це ті моменти, коли ми можемо відкинути наші упередження чи образи і побачити людяність іншої людини. Можливо, це також добрий урок, що ми все ще маємо ті рефлекси серця, і що наше етичне почуття працює. Навіть якщо — як це дуже по-польськи — воно функціонує як великий зрив, воно було необхідне в цій ситуації. Шкода, що нам так важко будувати подібні мости між собою, у власному суспільстві, яке все ще застрягло в конфлікті. Внутрішня війна служить лише тим, хто хоче дестабілізувати нашу демократію, але аж ніяк не нам.
У Польщі проживають сотні тисяч громадян України. Серед них є і чоловіки. Як ви ставитеся до обов'язкового військового призову і до тих чоловіків — і їхніх родин — які роблять все, щоб його уникнути?
Тут немає простих відповідей. За кілька днів до початку російського вторгнення в Україну українська мати, яка роками працювала в Польщі, розповіла історію свого молодшого сина, який щойно розпочав навчання на інженера-будівельника в українському університеті. Його брат, військовий офіцер, навіть наказав йому виїхати з країни, кажучи, що війна триватиме, і країні потрібні освічені люди, здатні її відбудувати.
Таких випадків багато, але цих молодих хлопців — поки що — не призивають до армії, навіть після зниження призовного віку минулої весни. Але це лише один бік «проблеми». Адже в Польщі ми також стикаємося зі здивуванням, що переростає в тривогу або навіть гнів, висловлений по відношенню до чоловіків у розквіті сил, часто в дорогих автомобілях, дизайнерському одязі, без великих сімей, які мирно живуть у світі «без війни». Це породжує конфлікт, але також і невизначеність, особливо в той час, коли говорять про можливе військове втручання третіх країн, коли говорять про гарантії/забезпечення припинення вогню, заморожування конфлікту або остаточне припинення війни в Україні.
Водночас до участі у війні, як і до кохання, нікого не можна примусити. Тому драматичними є сцени, коли чоловіків витягують з квартир, ресторанів, кафе чи клубів і забирають до армії
З одного боку, захист батьківщини є моральним обов'язком, а з іншого — якщо вірити філософам — військова справа є «побічною професією» для громадян (колись тільки чоловіків). От тільки захищати можна по-різному. І я говорю не про втечу від обов'язку, а про альтернативні варіанти служби, коли питання релігії чи переконань не дозволяють брати участь у бойових діях. Століттями покоління чули, що «солодко і почесно померти за батьківщину» (Dulce et decorum est pro patria mori). Я вважаю, що це найзгубніший міф в історії людства, тому що в такій смерті немає нічого солодкого — що вже наочно продемонстрували фронти Великої війни. Війна — це завжди зло, і її етичне звеличення нічим добрим закінчитися не може.
Для жінок, які покинули країну разом з дітьми, війна означає розлуку, самотність, втрати і тугу. Однак я зустрічала й таких, для яких, як би погано це не звучало, вона стала воротами, що дозволили їм віддалитися від жорстоких чоловіків/партнерів.
Війна перевіряє зв'язки — вони або є, або їх немає. Я зустрічала багато людей, які розриваються між безпечними місцями та центром воєнних подій, а також людей, які назавжди втратили своїх близьких. Для них війна завжди буде кінцем. Звичайно, є також ситуації, в яких «виправданням» війни стало звільнення від домашнього насильства, відхід в інше життя, з припущенням, що, що б не сталося, те «до війни» вже не повернеться. Питання полягало в тому, який вибір принесе повоєнний час, які можливості він запропонує для того, щоб влаштувати своє життя заново.
Вид з висоти пташиного польоту на Бахмут, місце найзапекліших боїв з російськими військами в Донецькій області, Україна, четвер, 22 червня 2023 року. Фото: AP Photo/Libkos
Але насильство над тими, хто залишився, є жорстоким. Я говорю про зґвалтування у воєнний час.
Це прозвучить жахливо, але зґвалтування завжди було одним з найжорстокіших «інструментів війни», навіть використовувалося як частина військової стратегії. Чому? Тому що зґвалтування знищує ворога — жінок, чоловіків, дітей — на всіх рівнях. Механізм не змінювався століттями, і зґвалтування також розглядалося з точки зору дозволеної військової здобичі. Навіть після Другої світової війни трибунали, створені для суду над воєнними злочинцями — в Токіо і Нюрнберзі — не визнавали кримінального характеру сексуального насильства. Зміна настала значно пізніше, оскільки лише у Статуті Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії зґвалтування було визнано злочином проти людяності з умовою, що воно повинно бути скоєне під час триваючого збройного конфлікту і спрямоване проти цивільного населення.
Лише з 1 липня 2002 року Міжнародний кримінальний суд отримав повноваження переслідувати сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом, відповідно до статуту, який визначає зґвалтування як воєнний злочин і злочин проти людяності. Судове переслідування воєнних злочинців є частиною «справедливого миру», але це лише один бік справи. Залишається потреба в практичній — медичній, психологічній, а іноді й матеріальній — допомозі жертвам такого насильства.
Минуло майже три роки, все більше українців і українок готові йти на поступки заради припинення військових дій. Це правильний напрямок?
Серед принципів справедливої війни — а можна сказати, що саме таку війну веде Україна — ми знаходимо правило про реалістичні можливості успіху, тобто про момент, коли треба зважити, чи є війна виграшною, чи вона прирікає країну на руїну. Коли ми дивимося на Україну, ми бачимо хоробрість її солдатів і рішучість захищати батьківщину, але важко заплющити очі на воєнне виснаження, танення техніки, бойових ресурсів або, зрештою, людських ресурсів. Йти на поступки завжди боляче, але іноді необхідно для виживання. Вони не означають програшу. А перемога Росії — це те, про що ми не повинні думати.
«The Wall Street Journal» вже публікував влітку минулого року результати опитувань, проведених серед українських цивільних і військових щодо можливих переговорів, закінчення війни або навіть втрати частини території України. З боку цивільного населення вони вказували на втому, очікування закінчення війни навіть ціною втрати частини території, але деякі з учасників бойових дій вказували на те, що зможуть протистояти їй військовим шляхом у разі незадовільного компромісу.
Однак війна повинна якось закінчитися, і я не думаю, що хтось у демократичному таборі вважає, що вона може закінчитися перемогою Росії. Це було б лише кроком до подальших загроз, подальших воєн
Переговори?
Переговори — це правильний напрямок. Ще до того, як Дональд Трамп склав присягу, кандидати в його адміністрацію вказували на необхідність змусити сторони говорити. Майкл Вальц, радник Трампа з питань безпеки, прямо говорив про використання цін на нафту і газ як потенційного економічного тиску на Росію, якщо вона відмовиться від переговорів. Також можна було почути розмови про «надання Україні більше зброї, ніж вона отримала за часів адміністрації Джо Байдена», якщо Росія ухилятиметься від переговорів.
Однак варто пам'ятати, що ми є свідками російського наступу, і має рацію Марко Рубіо, новий Державний секретар США, який під час слухань у Сенатському комітеті у закордонних справах зазначив, що метою Путіна буде отримання максимальних переговорних важелів, примушення України до нейтралітету і напад через 4-5 років.
У схожому ключі висловився і новий міністр оборони США Піт Хеггет, до якого дослухалися сенатори: «Ми знаємо, хто є агресором. Ми знаємо, хто хороший хлопець. Ми хотіли б зробити так, щоб українцям було якомога краще, але ця війна має закінчитися». Це «але», напевно, ми почуємо ще багато разів, повторюючи його в ім'я політичного реалізму та «мужньої дипломатії». Її не бракувало об'єднаним адміністраціям двох президентів США — попереднього і наступного — коли йшлося про припинення вогню в Газі.
Залишається сподіватися, що її не забракне і у випадку з Україною. Інша річ, що для США, де Трамп базує свою доктрину на силі та перемозі, поразка України просто не варта того. Тому переговори — це правильний напрямок, але Україні потрібні можливості, рівність і підтримка в них.
Володимир Зеленський і Урсула фон дер Ляйен. Фото: пресматеріали
Уявімо, що війна закінчується. Що далі, особливо в епоху Трампа, яка щойно розпочалася?
Поки що війна триває, а світ вибудовує сценарії. Звичайно, найкраще було б отримати тривалий, справедливий мир. Мир, в якому агресор буде переможений, воюючі сторони підпишуть мирний договір, за яким Україна поверне свої території, Росія виплатить військові репарації, військові злочинці опиняться за ґратами, Путін опиниться на лаві підсудних Гаазького трибуналу, Україна відновиться, а кожне суспільство пройде багаторівневу політичну, соціальну та культурну реабілітацію, а в ідеальній ситуації — ще й реабілітацію пам'яті.
Прекрасний сценарій, тільки... не дуже реалістичний. Погляньмо на перемир'я в Газі, яке було досягнуто з такими труднощами. Його перша фаза — 14 днів, і саме ці дні вирішать, що буде далі. У таких складних ситуаціях спокій (бо не будемо говорити про мир) дуже крихкий, і саме розвиток «стабільного спокою» є завданням другої фази припинення вогню.
Що стосується України, то ніхто особливо не приховує, що сценарій на сьогодні — це радше переговори, про готовність до яких президент Зеленський вже кілька разів заявляв. У найгіршому випадку вони можуть призвести до заморожування конфлікту (вкрай невигідного для України) і запровадження деяких елементів справедливого миру та відновлення країни.
З української точки зору, йдеться також про майбутнє членство в ЄС і НАТО, закриття більшої кількості розділів, наближення України до спільнот і альянсів. Однак у випадку цієї війни переговори будуть не спринтерськими, а марафонськими
Навіть символічна поразка Росії для Трампа, ймовірно, була б перлиною в короні, але епоха Трампа — це ширша тема, на яку ми повинні дивитися з різних точок зору. Якщо зупинитися на європейській, то це, безумовно, час, коли, як неодноразово говорив Дональд Туск, «Європа повинна стати на власні ноги», позбутися комплексів і послідовно вибудовувати свою політику, в тому числі політику безпеки і оборони в широкому сенсі, в якій ми будемо готові протистояти як старим, так і новим типам воєн».
Доктор Магдалена М. Баран — доктор філософії, історик ідей, публіцистка, кандидат філософських наук, головна редакторка щомісячника Liberté!; ад'юнкт в Інституті соціології при Університеті Комісії національної освіти в Кракові.
Її наукові інтереси включають питання війни, етики війни, міжнародногоправа війни і миру, реконструкції постконфліктних суспільств, філософії постконфліктних суспільств, філософії політики та етики врядування. Авторка книг: „Znaczenia wojny. Pytając o wojnę sprawiedliwą” (2018), „Oblicza wojny (2019), „Był sobie kraj. Rozmowy o Polsce” (2021). Członkini rady programowej „Igrzysk Wolności”. Ведуча подкасту “Jest sobie kraj”. Незабаром побачить світ її найновіша книга про етику урядування.
Данило Червонюк: Я студент Нью-Йоркського університету і початківець-прозаїк і -сценарист. Я народився і виріс у Су-Фолс в Південній Дакоті, в сім'ї іммігрантів зі Східної Європи. Живу в Нью-Йорку, але мої мама і сестра все ще у Південній Дакоті, а решта моєї родини — в Україні або Латвії.
Чому твої батьки серед усіх місць обрали саме Америку?
Мій тато з України, а мама з Латвії. Мій батько емігрував після того, як відслужив обов'язкову дворічну військову службу в радянських збройних силах і кілька років пропрацював у Херсоні як бас-гітарист, граючи на весіллях і в ресторанах. Він поїхав на заробітки, але закохався в країну і залишився. Думаю, моя мама емігрувала зі схожої причини, але більше для того, щоб зустрітися з друзями, які переїхали до Америки. Коли вона познайомилась з моїм батьком в Кі-Вест, то вирішила, що спробує побудувати з ним сталі стосунки.
Якими були твої відносини з Україною, коли ти зростав?
Мої відносини з Україною були дуже тонкими, і я не усвідомлював наскільки це відштовхнуло мене від моїх однолітків. Вдома ми їли вареники і сало, а мій тато вирізав м'ясо з окуня і щуки, клав його на житній хліб і запивав хлібним квасом. У мене дуже добрі спогади про те, як тато мене вчив, як чистити сушену рибу, яку ми купували в маркеті «Берізка», і як відокремлювати зубами кістки від м'яса. Часто ми їли баличок, коли тато був удома. Я не усвідомлював наскільки люди сприймали мене як іншого через це.
У Південній Дакоті всі білі американці — там дуже мало різноманітності. Розуміння того, що люди не хотіли зі мною дружити або вважали мене дивним через мій акцент у дитинстві, їжу, яку я приносив до школи чи акцент моїх батьків, змусило мене відчути себе ближчим до своєї культури — так, ніби я пережив унікальний досвід, який мало хто в цій країні може зрозуміти. Під час канікул звучала Вєрка Сердючка. Вдома, в машині — вранці, ввечері і вночі — я слухав багато «Чіта Дріта», «Гоп-гоп» і «Вьо будєт харашо». Це були гімни мого дитинства. Мій тато танцював під них у найсмішніший спосіб і завжди намагався, щоб я відчув зв'язок з цими піснями. Ось на що було схоже моє виховання в Америці. Це завжди було свідомим зусиллям відчувати себе ближче до своєї країни, хоча вона була так далеко.
Звісно, що я відчував себе українцем, але я завжди знав, що мушу плекати це, докладати зусиль, щоб зберегти цю ідентичність, інакше вона вислизне з моїх рук і зникне назавжди. Бути українцем було як дар, хоча часом і тяжкий
Данило Червонюк. Фото з приватного архіву
Ця частина України росла в тобі разом з тобою?
Це було дуже складним протягом багатьох років. Наприклад, з дитинства я сприймав це як свято і спосіб бути ближче до свого тата. Все, що було пов'язане з моїм українством, стосувалося бути ближче до сім'ї та святкувати моменти, коли ми були всі разом (мій тато працював водієм вантажівки, тому не часто бував вдома). Коли я виростав і відкрив у собі любов до написання та оповідання історій, з'явилося відчуття обов'язку — ніби я раптом усвідомив свій привілей бути американцем українського походження. Що у мене є шанс і можливість віддати належне моїй культурі та громаді, досягнувши успіху фінансово і, допомагаючи Україні — чи то будуючи лікарні, чи то бібліотеки, чи то започатковуючи мистецькі програми, щоб допомогти підтримувати наступне покоління українських митців. Коли я почав з'ясовувати, чим хочу займатися в житті, я робив це для України.
Я не знаю, чому мої думки пішли в цьому напрямку. Можливо, щоби батько пишався мною. Я б розглянув таку можливість, у будь-якому випадку. Я усвідомив свої здібності. Йшлося вже не про те, щоб святкувати свою українськість, а про те, як я збираюся зробити свій внесок у це. Наче збирався сказати: «Гей, Україно, ось що я зробив, щоб ти мною пишалася. Ось, як я збираюся зробити так, щоб малі діти в моїй ситуації — чи то українці в Америці, чи то українці в Україні — зрозуміли, що немає нічого поганого в тому, щоби бути українцем, і що це частина вас, яку слід відзначати і сприймати як надихаючу та дивовижну, а не лише як важку і травматичну».
Як це змінилося, коли почалася війна?
Це відчуття посилилося в мені. Я знаю, що деякі українці відвернулися від своєї культури, і я частково їх розумію. Це абсурдно важко прокидатися щодня і читати жахливі новини, знаючи, що сім'я, яку ти любиш і пам'ятаєш, живе в пеклі, створеному Росією. Думати про маленьких дівчаток, яких ґвалтують і спалюють живцем, як, наприклад, у Бучі або Ізюмі, про чоловіків і жінок, які йдуть воювати і повертаються без кінцівок і травмовані, якщо не в чорних мішках для трупів. Нещадні вбивства українців та геноциди, яких ми зазнавали протягом сотні років. Нам погрожують лише тому, тому що ми віримо у власний суверенітет.
Після початку війни я почав більше дізнаватися про українську історію та культуру. Я дізнався про український авангард та модерн у кіно та мистецтві
Я також дізнався про українських дисидентів, Розстріляне відродження українства та більше про Бабин Яр і Голодомор. Я дізнався, що те, що я відчуваю, було б покаране, якби я народився всього 60 чи 70 років тому в моїй рідній країні.
Найсильнішим почуттям, однак, було почуття провини. Провина за те, що я був у безпеці, за те, що я був в Америці, і я був американцем; провина за те, що не боровся за свою країну і не поїхав рятувати свою сім'ю; провина за те, що мав справу з росіянами в моїй школі, виправдовуючи їхнє невігластво та їхню приховану ненависть до українців, а також за те, що дозволяв американцям називати українців «незрозумілими». Це справді дратувало мене більше ніж що-небудь інше. Почуття провини змінило моє ставлення до того, що я українець.
Чому я можу здійснювати свої мрії, займатися тим, що хочу робити в житті, зустрічати друзів і закохуватися, в той час як мої ровесники гинуть? Я теж міг би загинути, якби мій тато залишився в Україні.
Цитуючи Оксану Забужко: «Єдиний наш вибір був і залишається — межи жертвою і катом, між небуттям і буттям, яке вбиває. Втекти від себе і перестати існувати, або змиритися з тим, що ти українець і щодня страждати від цього». Я вибрав останнє. Думаю, це важливо. Я святкував те, що я українець, коли був дитиною, а тепер це змушує мене плакати. Однак це не робить мене менш українцем, і я маю намір продовжувати святкувати свою українськість.
Данило з татом і сестрою. Фото з приватного архіву
Як письменник і сценарист, чи хотів б ти колись колись повернутися в Україну і змінити там кіноіндустрію?
Я не знаю. Я хотів би віднайти частину себе, яку я втратив ще до того, як народився. Я не очікую прекрасних вражень або навіть того, що побачу свою сім'ю знову. Я відчуваю, що в мені є стільки всього, що я не дізнаюся, поки не повернуся в Україну, і так багато про людський досвід. Цікаво, чи коли я побачу, звідки походить моя сім'я, я зрозумію трохи більше про те, що означає бути українцем і, що означає бути позбавленим досвіду виховання на Батьківщині, а це і є частиною моєї ідентичності.
Кінопродукція з України є феноменальною і неймовірно добре зробленою. Я думаю, що проблема, яку світ має з нами, полягає в тому, що ми — нація, яка думає лише про війну та виживання. Ми наче таргани. Я не думаю, що нам потрібно припиняти знімати фільми про війну, але я думаю, що світ повинен дати українцям можливість заявити про себе як про націю, яка не визначається лише нашим виживанням, стійкістю, силою та травмами. Захід не повинен бачити в нас націю жертв і героїв війни. Ми можемо бути спортсменами, детективами, привидами, старшокласниками, злодіями танцюристами, музикантами тощо. Ми не мусимо бути лише солдатами, розбитими вдовами чи сиротами.
І я відчуваю, що українські американці є ідеальним голосом для цих історій і можуть показати світові, що означає бути українцем поза війною і насильством, ким ми є поза тиском Росії. Ми — люди, і ми заслуговуємо на те, щоб розповідати всі історії, а не лише про війну
Як би ти описав сучасне українське кіно на даний момент?
Мене розчаровує той факт, що для того, щоб фільм був прийнятий західним глядачем, потрібно пролити кров тисяч українців. Я розчарований тим, що західні глядачі можуть дивитися такі фільми, як «Анора», над яким працювали росіяни, які підтримують війну, і який був добре прийнятий російською аудиторією в Америці і отримав нагороду «Оскар». Росіянам дозволено знімати невоєнне кіно, а українцям — ні.
У нас були такі чудові сучасні фільми, як «Люксембург-Люксембург», «Мої думки тихі», «107 матерів», які пройшли повз увагу, тому що вони не про війну в Україні. Я бачу простір для фільмів про український досвід поза війною, знятих американцями українського походження. Я бачу великий потенціал для історій про те, що означає бути українцем, які можуть відокремити нас від Росії в культурному плані в очах Заходу.
Ми повинні продовжувати культивувати історії, які показують аудиторії, що ми все ще хочемо дружби, любові, близькості, ідентичності, просування по службі, грошей — всього того, чого хочуть інші люди. Ми існуємо як єдине ціле, а не лише як нація бійців. Нам потрібні українські історії, які олюднюють нас після війни — не лише для західної аудиторії, а й для українців, щоб ми пам'ятали, хто ми є насправді.
Прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер закликає не дозволяти Путіну «грати в ігри» з припиненням вогню в Україні. За його словами, Москва намагається виграти час, тож Заходу потрібно не послаблювати тиск, а навпаки — посилювати підтримку Києва.
15 березня Стармер провів онлайн-зустріч «коаліції охочих», а у четвер, 20 березня, у Великій Британії європейські військові лідери обговорять можливість миротворчої місії в Україні. Західні держави переходять до «оперативної фази» забезпечення безпеки України, що включає як військову допомогу, так і посилення санкцій проти росії.
Що означає цей новий етап підтримки України? Чи можлива миротворча місія, і за яких умов вона стане реальністю? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів британський генерал у відставці Річард Ширрефф, який обіймав посаду заступника Верховного головнокомандувача військами НАТО в Європі.
«Коаліція охочих» та безпека України
Марина Степаненко: Яку роль, на вашу думку, можуть відіграти міжнародні сили безпеки, що обговорюються в рамках «коаліції охочих»? Яких конкретних кроків можна очікувати від конкретних країн, а особливо, від Великої Британії?
Річард Ширрефф: Єдина роль, яку варто обговорювати, — це стримування майбутнього російського вторгнення в Україну. Виклик очевидний — Росія вже заявила через міністра закордонних справ Сергія Лаврова, що не погодиться на європейські миротворчі сили після припинення вогню. Це означає, що РФ треба змусити прийняти їх, і єдиний спосіб зробити це — перемогти росіян.
Росія повинна зрозуміти, що вона ніколи не зможе досягти своїх цілей в Україні, але цей меседж відсутній у нинішніх дискусіях
Будь-які сили мають бути здатними перевершити Росію. Сили чисельністю 30 тисяч без важкого озброєння не мають сенсу. Їм потрібна значна чисельність, протиповітряна оборона, високоточні ракети дальнього радіусу дії і всі можливості, необхідні для боротьби з Росією. І це масштабне завдання. Миротворчі сили повинні охоплювати до 1200 кілометрів фронту, здійснюючи розвідку і спостереження. Менше — неефективно.
Чому на першу зустріч лідерів на початку березня Велика Британія не запросила представників країн Балтії, що призвело до дипломатичного інциденту? Чи мають ці держави брати участь в обговореннях, зважаючи на пряму їм загрозу з боку РФ?
Звичайно, вони мали б їх запросити. І це було безглуздою помилкою і справжньою образою для наших друзів у країнах Балтії.
Що потрібно для створення та функціонування міжнародного миротворчого контингенту без участі США? Наскільки ефективними можуть бути такі сили?
Потрібно дуже багато. Передусім це має бути сила, здатна перевершити росіян. Отже, вона потребує значної кількості повітряних сил і засобів. Їй потрібні високоточні ракети великої дальності. Потрібні штурмові гармати. Потрібні HIMARS. Їй потрібне управління і координація. Їй потрібне супутникове спостереження, інформація, розвідка — дуже багато речей.
Оператори безпілотників 3-ї десантно-штурмової бригади працюють на позиціях поблизу лінії фронту. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
І для того, щоб бути справді боєздатною силою, їй потрібні усі можливості, які може надати Америка, а також, звичайно, протиповітряна оборона. Європа має дещо з цього. Але не все. І це означає, що Європа повинна зібратися з силами і знайти шляхи їх забезпечення, якщо вона хоче бути ефективною.
Враховуючи заяви Росії про категоричне несприйняття введення міжнародного контингенту, якими є реалістичні важелі тиску на Москву, щоб змусити її погодитися на подібний формат?
Потрібна європейсько-канадська стратегія, спрямована на надання Україні засобів для перемоги над Росією — військової техніки, логістики, боєприпасів, а також підтримки у реформуванні її збройних сил з метою максимізації їхньої спроможності. Першим кроком є забезпечення здатності України утримувати лінію фронту і зупинити просування Росії, яке, незважаючи на величезні втрати, продовжується дюйм за дюймом.
США відновили відкликану раніше допомогу, зокрема, передачу розвідданих, а втім, Європа має допомагати Україні нарощувати власну силу. Ключовим кроком є інвестиції. Україна продемонструвала неабияку швидкість і спритність у розробці і закупівлі нових озброєнь. Фінансування цих зусиль матиме вирішальне значення. Зрештою, єдиний шлях до миру — це поразка Росії.
Які важелі впливу можна використати, щоб цього досягти?
Я впевнений, що можуть існувати так звані важелі тиску. Я також зазначу, що Україна висуває ідею припинення вогню — як у повітрі, так і на морі — як потенційну відправну точку.
Однак я принципово не вірю, що Путін коли-небудь відмовиться від своєї мети ліквідувати Україну як державу
Це залишається його кінцевою метою — це те, що рухає його вперед. Росія — це режим, який процвітає на війні, який підтримує себе через конфлікт. Якщо Трамп запропонує Путіну вигідну для нього угоду, яка дозволить йому оголосити про перемогу і дасть йому час на відновлення армії, він неминуче зробить ще одну спробу «розчленувати» Україну. І це знову повертає нас до критичної потреби в потужних силах для заспокоєння і стримування Москви.
Переговори США щодо завершення війни
Президент США Дональд Трамп вважає, що домовленості з Росією зможуть забезпечити довготривалий мир для України. Чи є історичні або військові прецеденти, які свідчать про те, що подібні угоди можуть бути використані Росією для перегрупування сил перед новим наступом?
Саме так. Трамп дурить себе, якщо вважає, що зможе домогтися припинення вогню, яке призведе до тривалого миру без поразки Росії. Поки що він вимагає від України всіх поступок.
Він поводився жорстоко з вашим президентом. Ми бачили цей прояв ненависті, грубості, неввічливості в Білому домі пару тижнів тому. Що він вимагав від Путіна? Нічого. Це все, що я можу сказати. Путін і Трамп. Трамп фактично «в ліжку» з Путіним, і ми повинні до цього звикнути.
Британський законодавець Грем Стюарт висловив припущення, що президента Сполучених Штатів Дональда Трампа протягом десятиліть готували спецслужби Кремля. У Сенаті США теж цікавляться, чи не є чинний президент частиною кремлівської агентури. Як ви оцінюєте такі закиди?
Є багато вагомих доказів, які свідчать про те, що якщо Трамп і не був фактичним агентом Росії, то принаймні він фінансувався нею в 90-х роках. Окрім того, його виборча кампанія була профінансована Росією у 2016 році. І Путін, і Трамп знали про це.
Все це робить Трампа зобов'язаним перед Росією. І я думаю, що те, як він поводиться, демонструє, що він, перш за все, корисний ідіот Путіна
Як, на вашу думку, можуть вплинути підходи Трампа, який бажає швидких рішень та апелює ультиматумами, на загальний формат перемовин з Росією?
Трамп обманює себе, якщо думає, що зможе досягти тривалого миру, тому що Росія не готова йти на жодні поступки, не відступила ні на йоту від своїх вимог щодо «розчленування» України.
Генерале Ширреффе, майже місяць тому Дональд Трамп раптово звільнив генерала Чарльза Брауна-молодшого з посади голови Об'єднаного комітету начальників штабів, а також ще п'ятьох високопосадовців Пентагону, зокрема першу жінку-начальника військово-морських операцій, адмірала Лізу Франчетті. Як подібні рішення впливають на оперативну ефективність американської армії та довіру військових до цивільного керівництва?
Це точно не допомагає Президенту. Вищий офіцерський склад американських збройних сил був відібраний не за політичними уподобаннями, а за військовими здібностями і розсудливістю. І за їхню здатність давати поради вищим політичним лідерам. Саме так працюють демократії.
Вище керівництво збройних сил існує для того, щоб надавати аполітичні поради, а далі вже справа політиків — ухвалювати рішення. Не політикам належить призначати людей, які будуть виконувати їхні політичні замовлення. Отже, це не піде на користь моральному духу американських збройних сил і їхньому потенціалу.
Різні підходи. Європа та США
Зараз ми бачимо, як Європа та США йдуть діаметрально протилежними шляхами: Трамп наполягає на компромісах, тоді як європейські лідери розуміють, що поразка України означатиме загрозу для безпеки ЄС. Чи можливе створення нового формату безпекової співпраці між Європою та Україною у випадку, якщо США вирішать безповоротно обмежити свою участь у забезпеченні безпеки України?
Європа і Канада повинні визнати, що Америка фактично зреклася свого лідерства у вільному світі. За Трампа США стали більш близькими до Росії, ніж до Європи — практично попутниками Путіна.
Ми побачили це, коли США проголосували разом з Росією та Північною Кореєю проти європейської резолюції, яка засуджувала російську агресію в Україні. Сигнали були чіткими — не лише з Мюнхенської конференції з безпеки, але й від Путіна, Трампа, Геґсета та Венса. Геґсет висловився чітко: Америка більше не гарантуватиме безпеку Європи. Це ставить серйозні питання щодо існуючих структур, зокрема НАТО.
Тепер Європа і Канада повинні розробити альтернативну систему безпеки — можливо, на основі НАТО, але з інтеграцією України в це рівняння. Необхідне стратегічне і творче мислення
Гарантії безпеки та інтеграція в НАТО
Усі ми спостерігали за переговорами у Саудівській Аравії, де США пропонували повне припинення вогню, а потім переговори про довгострокове мирне врегулювання. А Україна хотіла припинення вогню лише в повітрі і на морі, а на суші — продовження боїв до отримання гарантій безпеки. Як ви оцінюєте ці два сценарії? Що вони дають, чи навпаки, чим загрожують?
Україна ніколи не має погоджуватися на компроміси, яких вимагає Америка. Рубіо говорить про те, що Україна повинна відмовитися від територій заради миру, але насправді він пропонує віддати українців в обмін на тимчасову паузу в бойових діях.
Він очікує, що президент Зеленський віддасть під російський контроль вільних українських громадян, які проживають на територіях, які зараз не окуповані Росією. Це просто неприйнятно. Саме тому я залишаюся при своїй думці — я просто не бачу, щоб це кудись рухалося.
Якими мають бути реальні гарантії безпеки для України з боку США, Європи та НАТО, щоб вони не повторили долю Будапештського меморандуму?
Якби Америка все ще була на боці Європи і підтримувала Україну, єдиною гарантією безпеки, яка б дійсно мала значення, було б членство в НАТО. Але, з огляду на зміну курсу Америки, ми повинні розглянути нові рамки — європейсько-канадсько-атлантичну договірну організацію, яка спирається на НАТО. Цей альянс має не лише зміцнитися, ефективно функціонуючи без США, але й інтегрувати Україну.
Досягнення цієї мети, однак, є величезним викликом. Це вимагає спочатку перемоги над Росією, а потім створення надійної сили стримування в Україні. Це найважливіші питання, які мають бути вирішені протягом наступних трьох-п'яти років
Європа має шукати альтернативу США. Фото: ОПУ
Ви наголошуєте на співпраці у сфері безпеки між Європою та Канадою, але з огляду на розбіжності в Європі, чи бачите ви появу менших регіональних безпекових альянсів, якщо США вийдуть з НАТО? Наприклад, чи можуть країни Балтії сформувати власний оборонний пакт або Вишеградська четвірка створити окремий безпековий альянс? Чи призведе фрагментація НАТО до утворення клаптикового полотна з менших коаліцій чи це малоймовірно?
Дуже ймовірно, що майбутня європейсько-канадська система безпеки обертатиметься навколо «коаліції охочих» — країн, які щиро віддані колективній обороні. Такі країни, як Угорщина під керівництвом Орбана, який позиціонує себе як ще один корисний ідіот Путіна, повинні бути просто виключені. Якщо вони відмовляються робити внесок в європейську безпеку, нехай засохнуть на лозі.
Переважна більшість, однак, буде стояти разом. Ви вже можете бачити це на прикладі Паризької конференції, в якій взяли участь близько 20 країн — не лише європейські союзники, але й партнери, такі як Австралія, Японія, Південна Корея і навіть Ірландія. Ці країни визнають, що європейська безпека є спільним інтересом і що найкращий спосіб її забезпечення — це співпраця з країнами-однодумцями.
Титульне фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Одна з найважливіших змін, яка сталася в Україні завдяки коштам USAID, — технічна та юридична підтримка медичної реформи. Ситуація була катастрофічною. За даними Національного канцер-реєстру, до війни в Україні фіксували 130-140 тисяч випадків онко, щорічно помирали від цього захворювання 80 тисяч людей. Українці нехтували найпростішим способом зменшити ризики смерті від раку — вчасною діагностикою.
Вони відмовлялися від оглядів чи навіть лікування, бо не хотіли ставити свої родини перед вибором: рятувати їм життя чи зберегти дах над головою. Для повного курсу лікування доводилося продавати квартири, брати кредити, просити допомоги у благодійників. Траплялися випадки, коли, дізнавшись про діагноз, онкохворі зводили рахунки з життям, щоб фінансово не обтяжувати родину.
— Це був 2016 рік. Щоб почати лікування, я продала власний невеликий бізнес, — розповідає голова ГО «Афіна. Жінки проти раку» Вікторія Романюк.
Цих грошей вистачило лише на операцію та хіміотерапію. Для подальшого лікування потрібний був спеціальний препарат вартістю 50 000 гривень за дозу (на той час — близько 2000 доларів — Ред.), загалом 36 000 доларів за 18 необхідних доз.
Вікторія Романюк. Приватний архів
Кілька флаконів Вікторія купила за власні гроші. Ще на три їй зібрала в соціальних мережах донька випадкової знайомої по лікарняній палаті. Надія залишалася на державні програми, про які вона дізналася випадково.
— В той час я вже лікувалася в Інституті раку в Києві, — розповідає Вікторія, — почала все вивчати, моніторити, розбиратися. Виявилося, що держава щороку витрачає чималі кошти на ліки, але розподіл цих ліків непрозорий. Це стало змінюватися, коли Міністерство охорони здоров’я очолила Уляна Супрун, стартувала медична реформа, яку з 2016 року аж до «заморожування» фінансування підтримувало USAID.
USAID інвестували в розробку програм для підтримки реформи, навчання управлінців медзакладів і лікарів, співпрацю з громадським сектором, фінансування окремих програм, точкові гуманітарні проєкти із заміни застарілого обладнання на більш сучасне тощо.
Важливою частиною реформ стала підтримка цифрових платформ, де можна було побачити всі фінансові операції, залишки ліків тощо
З відкритих реєстрів Вікторія Романюкдізналася, що держава закупила понад 700 флаконів необхідного їй препарату для онкохворих, але вона не потрапила до списку отримувачів. Всього 13 щасливців на всю Україну витягнули лотерейний квиток з правом на життя. Завдяки своїй активності вона теж потрапила в програму. І стала єдиною жінкою в палаті, якій провели повний курс лікування коштом держави.
— Заради можливості увійти до програми люди сідали на жорстку дієту, ще більше руйнуючи свій виснажений хворобою організм, якому потрібна була енергія для боротьби з раком, — згадує Вікторія. — Кількість необхідних флаконів розраховувалася в залежності від ваги. На мої 50 кг треба було 2 флакони для дози. Якщо жінка важила більше, доза й вартість зростали. Більшість жінок, які були зі мною в палаті, померли, так і не дочекавшись лікування.
Критики USAID звинувачували, що організація вчила, як боротися зі своїми урядами, однак активісти, зокрема, Вікторія Романюк розповідають, що організація вчила їх боротися за права людини і пацієнта. Вікторія брала участь у тренінгах, навчаннях, де вчили аналізували бюджет, працювати з цифровими платформами, сайтами державних закупівель.
Саме USAID наполягло, що в громадській раді при Міністерстві охорони здоров’я обов'язково мають бути громадські активісти, які дійсно знають, що потрібно пацієнтам і можуть допомагати формувати закупівлі, виходячи з потреб реальних людей, не обмежуючись уявленнями про це МОЗ. Завдяки цьому Вікторія разом з головою БФ «Крапля крові» Іваном Зеленським увійшли до експертної групи МОЗ і домоглися внесення важливого препарату до списку державних закупівель. Рятувати тисячі людей з онкодіагнозами зрештою стало легше.
— І це були вже не разові закупівлі чи гуманітарна допомога — ліки стали закуповувати системно, — резюмує Вікторія Романюк.
Мільярди інвестицій і мільйони врятованих
За даними секретаріату Кабінету міністрів і сайту USAID, на 31 грудня 2024 року в Україні діяли 39 програм USAID, загальний бюджет яких становив 4,28 мільярдів доларів. На охорону здоров'я з цієї суми припадало 381,8 мільйонів доларів.
Одним з найбільш значущих медичних проєктів є надання Україні технічної та юридичної допомоги для реалізації програми «Доступні ліки», за якою українці отримували ліки безкоштовно або купували з невеликою оплатою.
За словами прем'єр-міністра України Дениса Шмигаля, за останні п'ять років програмою скористалися понад 5 мільйонів пацієнтів, з них 2,2 мільйони — у 2023 році. За дослідженням USAID SAFEMed, 80 відсотків пацієнтів користувалися програмою понад рік, 78 відсотків відчули зменшення витрат на лікування, а 77 відсотків лікарів вважають, що програма значно покращила доступ до ліків.
До переліку входять понад 500 препаратів, зокрема, знеболювальні для паліативних пацієнтів, імуносупресори та тест-смужки для діабетиків.
І це далеко не всі важливі для життя і здоров'я людей проєкти, були десятки інших. Зараз вони всі поставлені на паузу.
У 2024 року через програму USAID «Підтримка реформи охорони здоров'я» планувалось навчити 2000 лікарів Харківської та Запорізької областей користуватися УЗД-апаратами, купити ці апарати та встановити у прифронтових громадах. Завдяки проєкту «Реабілітація в Україні» (Rehab4U) в 15 громадах з 14 областей України мали з'явитися високотехнологічні центри для українців, які отримали поранення й травми під час війни.
Мінсоцполітики заявляє, що припинення невійськової допомоги США поки не вплинуло на фінансування проєктів, бо вони спиралися переважно на підтримку Європи, Великої Британії та Світового банку. Міністерство охорони здоров'я поки не коментує наслідки скасування програм USAID. Sestry вже направили запит до МОЗ, як це вплине на медичну галузь в Україні (опублікуємо відповіді після отримання). Однак, оскільки в самих США йдеться про можливе скорочення видатків страхових програм Medicaid, Medicare і Дитячої програми медичного страхування (CHIP) для економії федерального бюджету, ситуація не виглядає оптимістичною.
Проєкт «Реабілітація в Україні» (Rehab4U). Фото: МОЗ
Чим замінити американську допомогу?
Одним з ключових напрямів підтримки USAID була допомога вразливим групам населення, зокрема, людям з ВІЛ/СНІДом і туберкульозом. Були закуплені тести для виявлення нових випадків, надавались соціальні послуги, а з початком повномасштабної війни постачалися життєво необхідні ліки.
Новина про можливе припинення роботи програми викликала неабияку тривогу серед тих, чиє життя залежить від цих препаратів.
«Втім, поки що немає підстави для паніки», — заспокоює Юлія Чабанюк, голова правління благодійної організації «100 відсотків життя. Кропивницький», найбільшої пацієнтської організації України. І наголошує, що на складах є достатній запас ліків, а їхню кількість постійно моніторять.
Юлія визнає, що американська допомога була своєрідною страховкою, оскільки більшість державних коштів зараз йдуть на війну. І вірить, що всі медичні програми USAID не будуть повністю скасовані — просто зменшиться їхній обсяг.
На момент «заморожування» роботи благодійна організація «100% життя» мала чотири проєкти, які фінансувалися американськими партнерами. Тільки один з них — тестування нових випадків ВІЛ/СНІДу — вже відновився, але й той поки без фінансування.
Інші проєкти на паузі. Пацієнтів, хворих на туберкульоз, перевели до інших програм. Для проєкту виявлення хворих на туберкульоз серед груп ризику (безхатьки, люди з алкозалежністю тощо) альтернативного джерела фінансування поки не знайшлося. Американська допомога становила 40% фінансування організації.
«За 20 років роботи ми звикли до викликів», — каже Чабанюк. Організація вже має досвід фінансування проєктів з місцевих бюджетів, наприклад, щодо профілактики соціально значущих хвороб серед умовно засуджених. «Такий “холодний душ” загартовує та змушує працювати ще більше, адже ця робота надзвичайно важлива».
Основні ідеї, як замінити втрату американського фінансування, — шукати нові партнерства поза США, працювати з місцевими бюджетами, спиратися на спільноту й бути готовими зменшити витрати, обираючи найбільш важливі напрями.
Протест проти скорочення допомоги USAID у Вашингтоні, 26 лютого 2025. Фото: Nathan Posner/Rex Features/East News
Біженки втратили психологічну підтримку рідною мовою
Зменшення фінансування від USAID опосередковано вплинуло на благодійну сферу в усьому світі. Деякі фонди, зокрема, в Польщі, перенаправили допомогу від жінок-біженок на постраждалі міста в Україні.
Українка Світлана Велика завершує роботу у фундації LWF Zierz у Зґежі — центр для українок закривається через нестачу коштів. Їм повідомили, що зусилля фонду будуть спрямовані на допомогу всередині України.
Як психолог вона підтримувала жінок, дітей, літніх людей та людей з інвалідністю. «Спочатку це був простір допомоги для дезорієнтованих жінок, пізніше — місце, де вони могли висловитися, виплакатися, знайти розраду. Центр працював навіть вночі, якщо комусь треба була термінова підтримка, допомагав дітям інтегруватися в шкільні колективи», — пояснює Світлана.
Закриття центру — втрата для жінок, які вже втратили дім, друзів, родину. Тут їм допомагали пережити горе, знайти роботу, відновити психічне здоров'я.
«Центр став для багатьох домом, а для літніх людей — єдиним місцем, де можна було говорити рідною мовою. Ми відбудовували нове життя з нуля, тепер цього не буде».
Світлана Велика. Приватний архів
Завдання із зірочкою
Державний секретар Марк Рубіо, який тимчасово виконував обов'язки голови USAID, поінформував Конгрес, що частину функцій USAID можуть передати Держдепартаменту, а решту організації — ліквідовують. Рубіо підкреслив, що USAID, фінансоване за рахунок американських платників податків, перетворилося на міжнародну благодійну структуру, що «втратила зв'язок з національними інтересами США».
Питання не лише в тому, що USAID було одним з найбільших благодійників світу, якого важко просто замінити іншими зовнішніми донорами чи пошуком внутрішніх резервів. Демонтаж USAID став прелюдією до всього, що почули українці після. Донедавна США орієнтувалися на концепцію «м'якої сили» (soft power), були «пагорбом свободи», до вершини якого прагнули піднятися інші, долаючи труднощі. USAID було невід'ємною частиною цього процесу, адже підтримувало інші народи на їхньому шляху до демократії та стабільності.
Безперечно, лише американський народ має право визначати, на що йому витрачати свої податки. Однак, схоже, що в новому світі Америка більше не буде асоціюватися з величчю душі, стабільністю, справедливістю, як це було раніше. І для українців вижити в цьому хаосі — чергове завдання із зірочкою.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
(1).avif)
