Ексклюзив
20
хв

Підрив Каховської ГЕС: рік після теракту

На світанку 6 червня 2023 року російські військові підірвали конструкції Каховської ГЕС на Херсонщині

Sestry

Затоплені вулиці Херсона. 7 червня 2023 року. Фото: Libkos/Associated Press/East News

No items found.

Рівно рік тому стався один з найбільших злочинів росіян — вони здійснили теракт на Каховській ГЕС. Зсередини були підірвані конструкції гідроелектростанції. О 2.54 американські супутники-розвідники зафіксували вибух на дамбі Каховської ГЕС  безпосередньо перед її руйнуванням.

Фахівці норвезького науково-дослідного центру NORSAR після аналізу інформації з регіональних сейсмічних станцій виявили чіткі сигнали, зафіксовані приладами 6 червня о 02.54 за київським часом. Ці сигнали свідчили про вибух.

Ось так 9 червня 2023 року виглядали населенні пункти на Херсонщині. Фото: Peter Druk/Xinhua News/East News

Внаслідок вибуху на Каховській ГЕС було затоплено щонайменше 80 населених пунктів, розташованих нижче за течією на берегах Дніпра. Стався викид 18 кубічних кілометрів води. Про це йшлось у звіті Моніторингової місії ООН із прав людини. Загалом було підтоплено 612 квадратних кілометрів, з яких 32 відсотки – деокупована територія. Було підтоплено майже 65% всіх лісів Херсонської області. Про це заявили у Міністерстві оборони. 

Військовослужбовці Нацгвардії розвозили їжу мешканцям у Херсоні. 8 червня 2023 року. Фото: GENYA SAVILOV/AFP/East News

Унаслідок прориву греблі було пошкоджено понад 37 тисяч будинків, 37 закладів освіти та приблизно 11 медичних закладів. 

Місцевий житель у селі Афанасіївка Миколаївської області. 10 червня 2023 року. Фото: OLEKSII FILIPPOV/AFP/East News

Загалом відомо про загибель 32 людей. Постраждали 28. Не встановлено місце перебування 39 людей. Такі дані навели у Міністерстві оборони. Водночас у відомстві наголосили: це дані лише з підконтрольних Україні територій. А ось скільки загиблих на тимчасово окупованих Росією територій, достеменно невідомо. А саме там найбільше підтоплених територій — понад 68%. 

Будинки у воді, забрудненій нафтою. Херсон, 10 червня 2023 року. Фото: Associated Press/East News

Росія з перших днів брехала про свою причетність до підриву Каховської ГЕС, розповсюджуючи свої наративи про те, що це справа ЗСУ. Так само Кремль від початку брехав і про кількість загиблих на тимчасово окупованих територіях. Журналісти Associated Press з’ясували у своєму розслідуванні, що, окупаційна влада взяла під контроль видачу свідоцтва про смерть, вивозячи тіла, за якими не звернулися родичі, а також, не дозволяючи медичним працівникам та волонтерам займатися тілами загиблих. РФ заявляла про 59 жертв. Однак розслідування AP показало, що лише в Олешках  як мінімум сотні загиблих. За словами медичних працівників, у місті загинули 200-300 людей. Багато хто досі вважається зниклим безвісти. У Центрі національного спротиву заявляли про щонайменше півтисячі жертв повені в Олешках. 

Волонтери евакуювали жінку із затопленого району лівого берега Дніпра. Херсон, 9 червня 2023 року. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

За фактом руйнування Каховської ГЕС, СБУ відкрила карну справу проти російських військових за двома статтями Кримінального кодексу:

  • стаття 438 – порушення законів та звичаїв війни
  • стаття 441 – екоцид
Херсонський собака, якого витягли з Дніпра. Фото: Сергій Коровайний/Facebook

Руйнування Каховської ГЕС російською армією завдало Україні збитків у майже на 14 мільярдів доларів США. 

Місцевий житель пливе на сапборді під час евакуації із затопленої території в Херсоні. 8 червня 2023 року. Фото: ALEKSEY FILIPPOV/AFP/East News

Торік у липні Кабінет міністрів України ухвалив постанову про експериментальний проєкт з початку відбудови Каховської ГЕС. Він розрахований на два роки. На першому етапі спроєктують усі інженерні конструкції та підготують необхідну базу для відновлення ГЕС. До другого етапу — проведення будівельних робіт — перейдуть після деокупації територій, де розташована гідроелектростанція. Відновлення Каховської ГЕС коштуватиме орієнтовно один мільярд євро, ще стільки ж грошей піде на інші супутні роботи.

Підбірка фото: Beata Łyżwa-Sokół

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Ореста Бріт — волонтерка із понад десятирічним стажем, голова Благодійного фонду БОН, колишня радниця Валерія Залужного. До 2014-го навчалася в Сорбонні та працювала моделлю на подіумах Парижа. З початком революції Гідності повернулася до України. Має 4 вищі освіти, знає англійську та французьку мови, тому щоразу, за можливості, розповідає іноземцям всю правду про криваву війну в Україні. Займалася кризовим менеджментом та залученням іноземних інвестицій до України. З початком повномасштабної війни залишила бізнес і повністю присвятила себе допомозі ЗСУ.  

Наталія Жуковська: Оресто, ви волонтерите вже понад 10 років. Про що найчастіше просять військові? Чого найбільше потребує фронт сьогодні?

Ореста Бріт: Якщо загалом конкретизувати мою діяльність за останні 10 років, то з 2014 по 2016 роки я була сфокусована виключно на допомозі Збройним Силам України. Далі запитів від них було менше, бо держава включилася у процес забезпечення військових. Ну і, звісно, супутні потреби цивільного населення також бралися нами до уваги. Взагалі благодійний фонд для мене був хобі у вільний від роботи і бізнесу час. З 2014-го ми, волонтери, стали гнучкими до змін, викликів і навіть навчилися передбачати потреби. Загалом ми працюємо за багатьма напрямками, які з початком великої війни нам довелося активізувати одночасно.

Ми усіляко намагаємося підтримувати державу у важкі для неї часи. Закриваємо «дірки» та потреби, допоки усі відповідні державні інституції не стануть на військові рейки і не запрацюють як годинник

Однак ця благодійна діяльність не має доходити до межі, коли держава відверто паразитує на цьому. Адже стати на військові рейки ми мали вже давно. Єдине, що заважає це зробити — корупція і нездорова конкуренція. Щодо потреб, то найбільша частина видатків йде на закупівлю засобів радіоелектронної боротьби та мікросхем для FPV дронів. Це те, що рятує наших військових на передовій. Постійно є запити на автівки — це розхідники. Варто визнати, що російська армія у промислових масштабах запускає те, що ми робимо на колінах. І в цьому ми дійсно програємо.  

Якою є ціль та місія, заснованого вами благодійного фонду БОН?  

На сьогоднішній день ми допомагаємо як армії так і цивільному населенню. Місія нашого фонду — пришвидшити перемогу України та розпочати культурну й просвітницьку діяльність по всьому світу. Знаєте, Благодійне об'єднання нації (БОН) — це як ком'юніті. Це не фонд однієї людини. Кожен волонтер відчуває свою відповідальність, знає сферу повноважень.

Ореста Бріт із дітьми загиблих військовослужбовців. Фото: приватний архів

Ми даємо багато інтерв'ю іноземним ЗМІ англійською та французькою мовами. Намагаємося прививати правильні наративи закордоном. Показуємо, що цей геноцид триває не 11-й рік, а сотні років, і методологія винищення українського народу мало чим відрізняється. Просто цього разу нам пощастило, що світ глобалізується і ми маємо можливість висвітлювати це, зокрема й через Інтернет. 

Такі поняття як «втома», «вигорання» знайомі багатьом волонтерам. Чи вдається вам цього уникати?

Фізична і моральна втома, вигорання — це все присутнє, але не можу собі дозволити зупинитися, бо роблю те, що надихає і заряджає. Благодійність — це найкраща ніша, яку можна було зайняти у сучасній Україні, особливо впродовж останніх років. Щодо фізіологічного вигорання то воно може бути. Тому у нас є програма, у рамках якої ми відправляємо волонтерів обстежувати здоров’я. Але така потреба у цивільних є і під час мирного життя.

Поки ми маємо адреналін, то тримаємося. Щойно фаза загострення спаде, нам дійсно буде дуже важко

Чи часто вам доводиться їздити на передову?

Зараз мої поїздки на фронт передбачають вирішення кризових питань або доставки того, що не приймає пошта. Я їжджу особисто, без супроводу. Лише я знаю, куди їду і коли.

Була ситуація у 2022-му, коли ви мало не загинули під час поїздки на фронт. Це було неподалік Бахмута. Що тоді сталося?

Поки я їхала до військових, на тій ділянці фронту почали прориватися росіяни. Щойно я дісталася місця призначення, розпочався ближній бій — танковий і стрілецький. Мене дивом не розстріляли не лише росіяни, а й свої ж військові. Я бачила як наші хлопці вздовж дороги відстрілювалися. Я питаю: «Куди вистрибувати із машини?». А вони кричать: «Яке вистрибувати? Давай їдь звідси». Це були штурмовики за промкою Бахмута. До міста я поверталася 20 хвилин під обстрілами. А потім ще 40 хвилини під обстрілами їхала до Костянтинівки.

Чи змінила ця ситуація бажання їздити на передову?

Мені досі страшно згадувати про ту історію. Питання не їхати на передову у мене виникає щоразу. Якщо немає потреби, то я туди не їду. 

Ореста Бріт під час однієї з поїздок на Донбас. Фото: приватний архів

Які історії під час поїздок на лінію фронту вам запам’яталися найбільше?  

Чесно, мене вже нічого не дивує і не вражає. Організм включив режим самозбереження. Я втратила стільки побратимів і посестер, що я просто радію всьому, чому можна там радіти. Я радію кожній зустрічі, розуміючи, що вона може бути останньою.

Мій організм реагує лише на радість і позитив. Це якась захисна функція

Якщо ви подивитеся мої соцмережі, то побачите, що я не розказую там сумних історій. Я вам зізнаюся, що на деокуповані території, там де немає інтенсивних боїв, їдуть мої волонтери. Я не пускаю їх на передову, але ось туди гуманітарну допомогу везуть саме вони. Я відгородила себе від такої практики, бо знаю, що тим постраждалим людям не буду корисною. Я просто плакатиму і нервуватиму. 

Як родина реагує на ваші  поїздки на передову? Відмовляють чи підтримують?

У мене від моїх рідних є абсолютна підтримка. Вони терплячі і поважають все, що я роблю. Опору немає. Моя перша поїздка на фронт була у липні 2014-го року. Мама не знала, що я поїхала. Я й сама, чесно кажучи, не дуже розуміла, куди їду. Моїм завданням було завезти гуманітарну допомогу підрозділу Айдар та 12-му батальйону. Мені ніхто не сказав, що це війна. Я все зрозуміла коли доїхала у Луганську область. Трішки злякалася, але було вже пізно.  

Свого часу ви навчалися у Парижі й планували повʼязати своє життя із подіумом, однак обрали волонтерство. Що вплинуло на таке рішення кардинально змінити життя?

Одразу скажу — ніяких жертв. Я прекрасно відмарширувала по подіуму з 14 до 22 років. Працювала для дуже солідних агентств у Парижі. Однак у 22 роки обрала все ж таки навчання, бо здобувати освіту у Сорбонні (державний університет у Парижі. — Авт.)  і працювати моделлю — непосильне поєднання. Дякуючи своїм батькам, я навчилася правильно розставляти пріоритети.

Ореста Бріт під час роботи моделлю у Парижі. Фото: приватний архів

Більше того, я ніколи не планувала ставати француженкою або залишатися жити у Франції. Знаєте, у моєму житті все відбувається дуже вчасно. Навчання за кордоном дало мені якісну освіту, контакти, які зараз є дуже корисними. Я кризовий менеджер. Мій профіль — зв'язки з громадськістю та медіація. Зараз отримані знання я успішно реалізую для боротьби з агресором.

Про повернення до України я ніколи не шкодувала. За ці роки здобула нове чудове хобі, під назвою «благодійність»

Всі дивувалися, чому я повернулася, і ніхто не усвідомлював, наскільки прекрасна ця країна, наскільки чудовий у нас побут і різнобарвні регіони. Що можна не виїжджаючи із України поїхати як у гори, так і на море. 

Ви часто спілкуєтеся з іноземцями. Що намагаєтеся розповісти і донести їм? Як вони реагують на почуте?

Ми досі програємо в інформаційній війні. Спілкуючись з іноземним бізнесом, на дипломатичному рівні, я намагаюся донести їм той масштаб трагедії, який ми переживаємо. Щоб не просто всі знали, яка Україна героїчна, а розуміли на нашому досвіді, як уникнути цієї трагедії на своїй землі. Тому що ця гангрена під назвою Росія тільки поширюватиметься, якщо її не ампутувати вже зараз, на цих етапах.

Всі мають зрозуміти, що війна поруч, а не десь там, далеко. Саме українці захищають сьогодні світ від великого зла і терору

І це саме той меседж, який мені вдається доносити від Вашингтона до Нідерландів та Франції. Мене часто запрошують на різноманітні французькі канали. Все тому, що французи хочуть почути думку не заангажованої українки, яка не належить до жодної політичної партії. 

Чи передбачали ви повномасштабну війну в середині Європи? Де вона вас застала?

24 лютого мене застало у Литві, я реєструвала наш фонд. Одразу придбала автомобіль для Збройних сил і поїхала у бік України. Ми точно не розуміли, коли це почнеться, але чітко усвідомлювали, що щось буде. І те ж саме я відчуваю зараз, усвідомлюючи катастрофу, яка може статися в Європі. Бо насправді ж в Україні немає війни, у нас є особливий стан. От такий же особливий стан я пророкую Європі. Йдеться не про вторгнення, а про дистанційне ведення бойових дій, зокрема й про ракетні атаки. 

Ви були радницею колишнього Головнокомандувача України Валерія Залужного. Як, не будучи військовою, ви йому допомагали?

Я людина, яка далека від тактики ведення війни, але досить давно і тісно комунікую з армією. За всі ці роки склалася безпрецедентна довіра до мене серед військових. У наш час це на вагу золота. Саме міжнародний адмінресурс і безпрецедентна довіра армії призвели тоді ще головнокомандувача Збройних сил до думки, що, мабуть, варто мене взяти радником. Але по факту, це не були поради з моєї сторони. Я дуже рідко з ним спілкувалася, бо розуміла рівень зайнятості. Але на початку повномасштабного вторгнення він зробив дуже правильну річ — звів мене із відповідальними особами за різні напрямки. І саме з ними, пліч-о-пліч, впродовж двох років, ми тримали руку на пульсі, звіряли годинники, вирішували гострі питання. Як результат, я доповідала про наші досягнення, поїздки на фронт, якісь слабкі місця головнокомандувачу. Тобто, я більше була як доповідачка. Якщо ж рівень проблеми, яка потребувала вирішення, був нижче Главкома, ми з цим кейсом до нього не доходили. Якщо потрібна була його допомога, то звісно, що я йшла до нього.

Ореста Бріт із колишнім Головнокомандувачем України Валерієм Залужним. Фото: з соціальних мереж Орести Бріт

Чи підтримуєте з Валерієм Залужним зв'язок зараз? 

Так, звісно. Я ж дружила з Валерієм Федоровичем, а не з головнокомандувачем. Я знайома з його дружиною і з великою повагою та симпатією ставлюся до їхньої пари. Олена — дуже достойна жінка із почуттям гідності. Вона пліч-о-пліч з чоловіком всю повномасштабну війну. Це справжня дружина генерала. І те, що вони пережили за весь цей час я б нікому не побажала. Той рівень відповідальності, навантаження як психологічного так і фізичного не кожен витримає.  

Як вас змінила війна?

Я б не сказала, що війна мене змінила. Можливо вона проявила мою витривалість. Я не можу сказати, що я розквітла за ці два роки. Війна точно вдарила фізично і психологічно по всім нам. На відміну від себе, я співчуваю тим, хто прозрів, кому довелося зламати себе в один ранок. Хто раніше любив русню, а зараз її яро ненавидить. Тому що ненависть — це почуття, яке руйнує. Я ніколи не порівнювала українців і росіян. Вони для мене завжди були абсолютно чужим народом.

Я  народилася у 1990-му році і моє свідоме життя пройшло у цілісній, незалежній Україні. Я не готова щось міняти  

До чого на вашу думку, нам слід готуватись? Наскільки затягнеться війна?

Знаєте, нам притаманне забуття. Ми почнемо забувати те, що відбувається сьогодні — і цього не можна допустити. Сьогоднішні події варто викарбувати у пам’яті на багато поколінь. Ми маємо правильно писати історію. Відстежувати і не допускати, аби героїзм присвоювали тим, хто його не заслужив. Ми маємо робити все, аби у росіян на генетичному рівні заклалося, що Україна — це табуйована територія, її краще не чіпати. Закінчити цю війну маємо ми. Я не хочу щоб мої діти та внуки переживали подібне.

Я не хочу жити у постійному очікуванні, що наш сусід знову на нас нападе. Ми маємо це змінити

Чи думали ви над майбутнім? Плануєте жити за кордоном — там, де успішно реалізувалися свого часу, чи в Україні?

Я можу жити, де завгодно. Мені головне, щоб в Україні був порядок. На сьогодні я не можу довго перебувати поза межами України. Мій максимум — два тижні. Торік я їздила на море, щоб просто виспатися та за два тижні буквально бігла назад. Я хочу, щоб мої діти побачили світ і відчували себе скрізь, як вдома. Тому я не думаю, що буду обмежуватися лише Україною. У мене досить інтернаціональна родина, і там, де буде тепленько і гарненько, там буду і я. Але все це буде лише після нашої перемоги.

Ореста Бріт: «Впевнена, що більшість українців повернуться додому, і Україна знов стане процвітаючою державою». Фото: приватний архів

Якою б ви хотіли бачити Україну після закінчення війни?

Україну я би хотіла бачити з ідеєю, самоідентифікацією, з відсутністю комплексу меншовартості. Я би хотіла, аби вона була україномовна, з достойним рівнем освіти. Не жертвою популізму. Тобто, щоб ми, як в усіх цивілізованих країнах, уявлення не мали, хто у нас міністр чогось там і де він відпочиває. Я реально хочу бачити Україну цивілізованою, реалізованою. У нас дуже багаті ресурси, і мені хотілося б їх реалізувати. І щоб це право реалізації було за українцями, а не за тими, хто зараз, у такі важкі часи, намагається зайти і захопити монополію. Я впевнена, що більшість українців повернуться додому, і Україна знов стане процвітаючою, мирною державою. Але це буде з часом. Сьогодні ж ми маємо об’єднатися і допомогти країні не лише вистояти, а й перемогти.

20
хв

«Гангрену під назвою Росія треба ампутувати сьогодні», — волонтерка Ореста Бріт

Наталія Жуковська

Володимир Золкін — український відеоблогер, який від початку повномасштабної війни записує інтерв'ю з російськими військовополоненими. На початку 2022-го його YouTube-канал мав понад 13 тисяч підписників. Зараз — більше 2-х мільйонів. Впродовж півтори-дві години щоразу Володимир намагається достукатися до свідомості полоненого. Ставить запитання, які б змусили замислюватися, здавалося би, над простими речами. Про менталітет ворога, контингент полонених та «хороших росіян» Володимир Золкін розповів виданню Sestry.

Наталія Жуковська: Володимире, як і коли ви отримали доступ до російських полонених? З ким були перші розмови?

Володимир Золкін: До повномасштабного вторгнення я не цікавився тим, як живуть росіяни. Знав лише, що у них роками процвітає пропаганда. І навіть коли на Київщині були бої і гинуло чимало їхніх військових, у Росії масово писали, що нічого не відбувається. Я зрозумів, що потрібно щось з цим робити, показувати правду, те, що коїться в Україні. Так сталося, що одного дня Ірина Верещук (віцепрем'єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово-окупованих територій України. — Авт.) заявила про тисячі російських трупів, які нібито були на нашій території. Я особисто знав міністра внутрішніх справ Дениса Монастирського. Просив і неодноразово звертався, аби мені дали можливість показати тіла російських військових, їхні документи. А згодом, коли з’явилися військові полонені, то просив, аби мене пустили у СІЗО. Коли все вибухало навколо Києва, то особливо про бюрократію ніхто не думав. Перші інтерв'ю були записані 18 березня. За день я провів одразу п'ять розмов. Спочатку їх публікував у своєму YouTube-каналі, щодня по два. Згодом — по одному в день, далі — через день. Перше інтерв'ю викликало резонанс, багато переглядів і відгук від аудиторії. І саме у той момент всі зрозуміли, що це потрібно робити — й далі мені вже було простіше. Перші полонені були звичайними російськими контрактниками, зокрема й строковиками. Я вже й не дуже пам’ятаю ті розмови, бо нині йдеться про тисячі інтерв'ю

Чи великою є ваша команда і хто ці люди?

Спочатку я сам монтував відео. Нічого складного. Потрібно було лише накласти логотипи. Та згодом ми зрозуміли, що було б добре до відеоматеріалу готувати описи. І зрештою, це все почала робити одна людина, яка й досі цим займається. Команда у нас невелика. Я, мій колега Дмитро, який також проводить розмови із полоненими, адміністраторка Надія. Є також людина, яка займається YouTube-сторінкою, але бажає лишатися невідомою.  

Як впливають інтерв'ю з полоненими на процеси обміну?

Коли російські полонені телефонують рідним, ми їм пояснюємо, що насправді відбувається в Україні. Наші розмови мають просвітницький характер. Зокрема, розповідаємо росіянам куди потрібно звернутись, аби обміни полоненими відбувалися частіше. Ми пояснюємо, що блокування процесу йде саме з російського боку.

Щоразу показуємо в яких умовах утримуємо військових полонених — дозволяємо дзвінки, посилки, є нормальне харчування. Іноді це спрацьовує — і рідні полонених намагаються пришвидшувати обміни

Це така певна комунікація. Знаєте, я читаю, наприклад, канал Шамсаїла Саралієва (перший заступник голови Комітету Державної Думи з міжнародних справ. — Авт.). Це людина, яка у Росії займається обміном полонених. Він пише, що вони готові обміняти зараз 500 на 500. Але зазначають, що віддадуть тільки тих, кого вони вирішать обміняти. Тих, хто нібито вчинив злочини, кого вони засудили, точно не обміняють. У мене виникає питання: «А що нам заважає засудити російських полонених і не міняти? До чого цей цирк?». Також, коли йдеться про азовців, я також ставлю питання — а чому на Медведчука (колишній український проросійський політик, який має тісні зв'язки з президентом Росії Путіним. — Авт.) ви могли їх міняти, а на своїх військових не можете? Відповіді на ці питання немає.

Володимир Золкін під час зустрічі із рідними українських військовополонених. Фото: приватний архів

Що у поведінці російських полонених вас найбільше шокувало?

Якщо ви зрозумієте, що люди, з якими ви спілкуєтесь, насправді не люди в класичному розумінні цього слова, вас буде щось шокувати? Думаю, ні.

У них немає волі, вони змирилися з відсутністю права вибору

На кожне моє запитання, як правило, вони відповідають: «Всієї правди не знаю, політикою не цікавлюсь». Це те саме, що «думати я не збираюсь». Насправді, мене це шокувало досить довго, поки я не зрозумів, що готовий до таких відповідей і вони дійсно такі. Тобто вони не придурюються під час цих розмов.  

Чи пояснюють свої звірства в Україні серед цивільного населення? Зокрема, ґвалтування та катування людей.  

Ніхто із них не визнає, що вони знущаються з цивільних. Взагалі відповідь стандартна — це фейк. І та ж таки «Буча» — теж, за їхньою версією, вигадана історія. Хоча зараз я опублікував у своєму резервному каналі відео, де росіян ґвалтують швабрами в їхніх же тюрмах. Мені його передав Володимир Осєчкін (російський правозахисник. — Авт.). І коли вони мені кажуть, що це неправда, то я їм відповідаю: «Який же це фейк, якщо ви одне одного в своїх же тюрмах ґвалтуєте швабрами! Ви думаєте, що прийдете до нас у країну і будете тут зайчиками пухнастими?». Інколи ставлю їм запитання: «Мародерили? Убивали?». Вони всі відповідають майже однаково: «По хатах лазили, але шукали що поїсти. І все». Почути від них відповідь, що «так, стріляв по цивільних», — це майже не реально.

Ви долучаєте до розмов рідних полоненого. Як вони реагують на те, що їхній батько, син чи чоловік у полоні? Чи підтримують їх? 

Знаєте, у нас є розуміння, що потрібно вбивати ворога. А у ментальності росіян є розуміння, що за країну потрібно вмирати. І так було ще при Радянському Союзі. Якщо ви усвідомите відмінність цих ментальностей, то зрозумієте в принципі все. Їм країна сказала — вмирати. Це ключове. Не вбивати, не перемагати, не захищати, а просто вмирати. Йдеться про те, що їх можна взяти в один момент — сто тисяч, мільйон, десять мільйонів — і просто кинути на смерть. Так робили у радянській армії під час Другої світової війни. І так росіяни воюють зараз. Ці люди позбавлені волі і права вибору. І навіть не бажають якось замислюватись над цим.

Їхні дружини і мами такі ж самі. Вони теж дотримуються правила — як сказав нам цар-батюшка чи фюрер, як я його називаю, так і треба робити
Володимир Золкін під час розмови із мамою російського військовополоненого. Фото: скриншот із державного проєкту "Хочу жити

Якщо говорити про мотивацію, чому вони йдуть на нашу землю, то тут є три речі — гроші, примус і можливість вийти із в’язниці. Їм пропонують 200 тисяч рублів, плюс премії. При цьому жорстоко обманюють. Кажуть, що воювати не будете, у нас спєци воюють. Стоятимете на третій лінії оборони, возитимете гуманітарну допомогу, щось охоронятимете. Також накачують інформацією про те, що вони роблять добру справу. Їм це роками вливають у вуха російські пропагандисти, на кшталт, Скабєєвої, Соловйова чи Симоньян. Їхній телевізор постійно розповідає про те, що українці — нацисти. І це все вливалося у вуха українців, які жили на сході, з так званих ЛНР, ДНР. З моїх інтерв’ю ви чуєте, як вони не можуть чітко викласти і обґрунтувати жодної думки. Однак, вони впевнені, що українці погані.

Ще є одна категорія — колаборанти. З ними теж доводилося спілкуватися. На відміну від попередніх категорій — це люди, які жили в українському інформаційному просторі, мали доступ до всього того, що маємо ми з вами. От вони є найгіршими серед усіх. Тому що добровільно, з головою, кинулися у пропаганду, маючи вибір. Свідомо пішли шукати лайно. В принципі, що сказати? Я віддаю належне російській пропаганді, тому що ми не зробили нічого для того, щоб якось переконати їх у зворотному. Я щойно повернувся з Донбасу, з Харківщини. У нас досі на прикордонних територіях працює російське радіо  

А чи не просять побачення з рідними російські жінки чи батьки військовополонених?

Ми навіть запрошували їх на початку. Однак приїжджала лише одна росіянка Ірина Криніна, цивільна дружина полоненого. Знаю, що вона наразі із дітьми живе в Україні. Їй дали прихисток. Щоправда, я її жодного разу не бачив. Чоловік — у таборі для полонених. Другий епізод був, коли жінка-українка з окупованої території приїхала до свого чоловіка. Виявилося, що він відмовився воювати проти України і добровільно здався. Він досі перебуває у таборі для військовополонених. Йому нічого не загрожує, його не віддадуть на обмін. Мене обурює той факт, що у нас досі немає юридичної процедури, що робити з такими людьми? На третьому році повномасштабної війни досі не розроблено системи, за якою можна було б їх звільняти. Йдеться про українців, яких змушували росіяни воювати на їхньому боці, але ті здалися у полон аби цього не робити. 

Скільки з російських полонених справді жалкують, що пішли воювати в Україну? 

Майже всі жалкують про це, потрапивши у полон. Вони сподівалися заробити купу грошей без жодних ризиків для життя. І після всього ще й повернутися додому героями і вирішити всі життєві питання — від тюрми до кредитів. Чи жалкують вони? Так, бо тут бачать зовсім іншу картину — смерті, обвуглені і розірвані тіла. Вони бачать справжню війну, а не охорону чогось там, десь там.  

Як ви себе тримаєте в руках під час спілкування з військовими полоненими? 

Останнім часом я перестаю себе стримувати. Тривалий час тримався на тому факторі, що сподівався все ж таки почути якесь обґрунтування чи зрозуміти елементарну логіку. Але розумію, що вже не побачу її, тож часом можу псіхувати. Бо коли людина з інтелектом інфузорії туфельки, яка не знає населення країни, в якій живе, день її Незалежності, не розуміє елементарних речей, про які мають знати діти, починає розказувати мені щось про геополітику, то важко стриматися. В мене іноді складається враження, що вони знають більше про нас, ніж про себе. Але при цьому не розуміють, навіщо їм ця інформація. 

Чи змінився контингент полонених від початку повномасштабної війни?

Так, змінився. Спочатку це були кадрові військові, а потім пішли так звані «мобіки». Спочатку вони говорили, що їдуть на навчання, а потім стали говорити, що їдуть за гроші. Регіони особливо не змінилися. Єдине — бурятів і тувінців стало менше. За перше півріччя війни саме вони були лідерами з втрат. Їх дуже багато загинуло. Нещодавно я писав інтерв'ю з бурятом. Він був першим за всю історію моїх інтерв’ю, який взагалі мені щось розповів. Тобто, бурят, який вміє розмовляти, формувати думки у певні фрази. Це інтерв'ю слід подивитись, щоб побачити, наскільки у них депресивний регіон, а люди — повністю керована маса. По-друге, вони майже всі постійно п'яні. Там стовідсотковий алкоголізм.

Зараз на фронті стало більше військових із великих міст, з того ж Пітера, з Москви. Ви думаєте, це щось змінило? Я б не сказав
Під час інтерв'ю із військовополоненим бурятом. Фото: скриншот із державного проєкту «Хочу жити»

Часто під час інтерв’ю можна почути досить дивакуваті відповіді. Чи траплялися серед російських полонених адекватні, з ознаками інтелекту?

З цим все досить складно. Під час останніх записів розмов я дещо ускладнив спілкування. Почав їх питати, коли в Росії День Конституції, День Незалежності, День прапора. Вони навіть не знають, що є такі свята. Вони справді неосвічені. Олексій Ануля (військовий з Чернігова, який з 10 березня по 31 грудня 2022 року був у російському полоні. — Авт.), пройшовши російський полон розповідав, що коли писав деякі пояснення ФСБшникам, ставивши розділові знаки, то ті здивовано вигукували: «Що ти ставиш? Ти американський шпигун?». Вони знати не знають, що таке коми, дефіси.

Це абсолютно безграмотний народ. Справедливості заради, може, 5-10 освічених росіян за весь час були. Але це із тисячі розмов  

Які почуття і емоції у вас виникають під час спілкування з російськими військовополоненими? 

Під час спілкування з ними мене вже нічого не шокує і ніяких емоцій особливо не викликає. Єдина емоція — гидливість.

А чи є «хороші росіяни»?

Звісно, що є. Ті, які підривають колії і потяги на території Росії, — безумовно, дуже хороші. Вони є у російському добровольчому корпусі (РДК), Легіоні «Свобода Росії» та батальйоні «Сибір».  

Чи є люди, які не хочуть повертатися до Росії, відмовляються від обміну? 

Є дуже багато людей, які не хочуть повертатися. Великий відсоток тих, хто хоче воювати на боці України. Це ідейні люди. Але знову ж таки — немає жодного механізму, що робити із цією категорією бранців. Наразі ситуація виглядає так — якщо росіянин потрапив у полон у полі і одразу перейшов, наприклад до Легіону «Свобода Росії», то він може продовжувати воювати. А якщо він офіційно зареєстрований у нас як військовополонений, то немає механізму, як зробити з нього рекрута.

А чому досі немає цього механізму? Хто мав би його прописати?

Це мав би зробити уряд. Натомість він розробив наказ про те, щоб давати військовополоненим можливість телефонувати додому із таборів по IP-телефонії. Родичі наших військовополонених навіть петицію писали про те, що потрібно заборонити їм ці зв'язки, тому що це непаритетні умови утримання. Нашим у Росії не дають такої можливості, а росіянам — будь-ласка. Те, що росіяни телефонують додому, не допомагає нам в інформаційній боротьбі. Це не наші дзвінки. Коли ми дзвонимо, то хоча б намагаємося їм щось пояснити. А ось коли вони дзвонять, то їхні родичі розповідають, що Скабєєва сказала по телевізору. Виходить, що у полоні ми тримаємо людей, яким забезпечили комунікацію з російським телевізором. Ми просили в нашого уряду одне: «Забороніть їм хоча б ці дзвінки». Однак, поки що нас не чують. Знаєте, якщо ми через свої інтерв'ю зробимо 20-30 таких дзвінків, то це потрібні дзвінки. Якщо наші військові, взявши у полон росіян, зателефонують до рідних — це теж потрібний дзвінок. Тому що ми робимо просту річ — говоримо, що їхня людина у полоні, заберіть його. Можемо ще запитати, чому прийшов на нашу землю. Тобто наш дзвінок це дійсно інформаційна робота.

Володимире, вам погрожували?

Мені погрожують щодня. Іноді я це навіть публікую у себе у телеграмі. Погрози стандартні — вбивство моє та родини, розчленування  і так далі. Я до цього ставлюсь як людина, яка вірить, що не в їхній владі зробити те, чим вони погрожують. Не вони це вирішують.

Чим буде займатися Володимир Золкін після закінчення російсько-української війни?

Для початку хотілося, аби ця війна закінчилася, звісно, нашою перемогою. А де я себе бачу? У мене є YouTube-канал на понад два мільйони підписників — і я себе бачу однозначно там. Звичайно, що буде інша тематика для розмов. У будь-якому випадку мені хотілося б говорити про Україну і українців українською мовою, а не робити те, що я роблю зараз. Наразі мій канал заточений виключно на контрпропаганду. І це швидше контент для росіян, ніж для українців. Це ні для кого не секрет. А В. Переконаний, що із переформатуванням проблем не буде.  

Що чекатиме Україну після закінчення війни?

Не хочеться перетворюватися на якогось популіста. Головне, щоб коли закінчилась війна, у нас почали працювати державні інституції, які до цього просто існували. Аби почали робитися реформи, які до цього не робилися. Наприклад, судова, реформа прокуратури, правоохоронних органів. Потрібно не лише видавати нову форму патрульним поліцейським. Це працює тільки на картинку. По факту нічого не змінює. Тому що коли слідчий фальсифікує кримінальну справу, направляючи її у прокуратуру, а далі у суд, то я не вірю у таке правосуддя. Воно має бути із судом присяжних. Там, де звичайні українці вирішуватимуть, хто винен, а хто ні. Я дуже сподіваюся, що після закінчення війни будуть зміни у цьому напрямку. У будь-якому випадку у нас дуже багато роботи всередині України. Потрібно проводити якісну інформаційну політику. Останнім часом наші інформаційні рупори завернули трішки не туди. У нас все більше сіється зради у суспільстві, менше залишається запалу, який був на самому початку повномасштабного вторгнення росіян. Саме за рахунок нього ми, власне, і вистояли.

Тому нам всім однозначно потрібно об’єднуватися, аби допомагати нашим військовим вигризати таку омріяну перемогу у доволі потужного ворога
20
хв

«Це люди позбавлені волі і права вибору. Їхні дружини і мами такі ж самі», — Володимир Золкін про російських військовополонених

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Лешек Бальцерович: «Patriot і реформи — це два ключі до перемоги України»

Ексклюзив
20
хв

Павел Коваль: Одне з найважливіших завдань Марка Рютте на посаді генсека НАТО — це розширення Альянсу

Ексклюзив
20
хв

Фільми літа-2024: п’ятірка від Sestry

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress