Ексклюзив
20
хв

Як армія українських піарників бореться з брехнею Путіна

«Коли вороги замовили про нас статтю в авторитетному міжнародному виданні, де назвали нас «агентами Сполучених Штатів», ми зрозуміли, що це визнання, і ми все робимо правильно. Однак ФСБ стежить за нами, і я ніколи не говорю про місце свого перебування», — Юлія Петрик, керівниця PR Army.

Ярина Матвіїв

Репортаж іноземних журналістів зі спостережного пункту, коли піднімається дим після російської атаки в Харкові, Україна, п'ятниця, 17 травня 2024 року. Фото: Evgeniy Maloletka/AP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вони стали голосом України в перші години повномасштабного вторгнення. Українські піарники першими говорили світові усю правду про події в країні та протистояли російським ІПСО та пропаганді. Їх виступи та публікації мали та мають мільйонні охоплення по всьому світу. А найавторитетніші міжнародні видання готують матеріали за даними працівників PR Army. Справжня армія українських піарників перемогла Росію у інформаційній війні, але боротьба триває. Наша розмова із співзасновницею PR Army, яка стала неофіційним пресцентром України у світі.

Юлія Петрик, керівниця PR компанії з розробки програмного забезпечення MacPaw, стала єдиною українкою, яка потрапила до шортлиста нагороди Future is Female від Advertising Week та Warner Bros Discovery. На цю нагороду номіновують талановитих жінок, які мають значний вплив на світову рекламну індустрію. Також вона є співзасновницею Tech PR School, освітнього проєкту для продуктових компаній і стартапів, який навчає їх працювати з західними ЗМІ.

Юлія Петрик. Фото: з приватного архіву

Які виклики стояли перед українськими піарниками на початку війни?

Це була ініціатива перших годин війни. Ми збиралися у своєму навчальному чаті (я викладала міжнародний піар), і в мене був особистий чат з моїми випускниками. І от, коли ми всі прокинулися в тій новій реальності, яка розколола на «до» та «після» наше життя, — ми були в стані шоку. В ті перші години треба було оговтатися, зрозуміти чи виїжджати чи залишатися, бо я також маю дитину. Компанія, в якій я працювала, не приховувала свого українського походження, але мала широку міжнародну аудиторію. Ми написали стейтмент нашим партнерам, що в нас почалася війна. Буквально через кілька секунд на нас посипалися запити з проханнями прокоментувати, що відбувається в країні.

В цьому робочому чаті одна з моїх випускниць сказала: «А давайте тоді щось робити, щоб доносити світу правду про війну!»

Це був час піарників. Адже у нас усіх були контакти міжнародних медіа. Тоді ми утворили окремий чат, де розпочали цю роботу. Коли я згадую це когнітивне навантаження перших годин, я взагалі дивуюся, як ми вижили, бо крім потоку новин з України: «що там в Гостомелі?», «як просуваються російські війська?», «які затори на кордонах, де люди стояли добами?», ми в тому чаті ще почали обмінюватися запитами від міжнародних журналістів, які ніде не могли знайти інформації від очевидців, тих, хто перебуває в епіцентрі війни. Ми перебували.

МЗС України було занадто зайняте в ті дні, щоб працювати з такою кількістю іноземних журналістів одночасно. Ось так народилася наша ініціатива PR Army. Ми стрімили війну в онлайн чатах для міжнародних ЗМІ з перших годин війни.

Тобто ви стали мимоволі таким пресцентром України у світі?

Це до речі дуже влучне порівняння, бо ми координували роботу. Ми не брали на себе відповідальність коментувати важливі речі, але знаходили експертів та очевидців, які це коментували для міжнародних журналістів. Згодом в нас утворилася вже велика база з сотні спікерів, як могли коментувати все, що відбувалося в Україні у різних сферах: від руйнування українського сільського господарства до загрози атомної катастрофи через російську окупацію  Запорізької атомної електростанції.

Я собі дозволю згадати кілька жирних російських фейків в перші тижні вторгнення, коли моя знайома журналістка італійської агенції Associated Press, маючи зі знайомих в Україні лише мене, писала мені у месенджер: Чи правда, що Зеленський вже втік з країни і Київ залишила центральна влада? Я відписала їй: Звісно, ні! І навіть звинуватила її у роботі на Росію. Звичайно, я не мала рації.  Вона ніяковіла та вибачалася, що не працює на Росію. І ось тоді я зрозуміла катастрофу інформаційного вакууму в якому опинився світ щодо подій в Україні, і як сильно Росія вже прокладала собі шлях в головах європейців і готувала їх, що Україна впаде… У вас були такі запити?

Ми зрозуміли тоді, що є голод на новини з України з одного боку, і є велика потужна російська пропагандиська машина у світі — з іншого. І коли один журналіст після захоплення Запорізької атомної електростанції прийшов і сказав, що він готує матеріал на коментарях експертів МАГАТЕ, а ми ж знаємо, що МАГАТЕ — це організація, яка щедро фінансується Росією, вирішили ламати плани цьому журналісту. Коли росіяни захопили ЗАЕС, то приїжджав представник МАГАТЕ, який робив вигляд, що не знає звідки йдуть обстріли атомної електростанції.

Ми скликали міжнародну пресконференцію: знайшли інженерів, енергетиків, які могли прокоментувати світовим медіа, що відбувається на ЗАЕС і які це може мати наслідки. Це було небезпечно і для експертів, бо знаємо, що ті працівники, які залишалися на станції і могли щось коментувати, — одразу зникали: росіяни забирали їх в полон і на допити. Тому ми розуміли небезпеку і залучали експертів, які на той момент вже не були на території Енергодару. 

Друга така історія була про Маріуполь. Ми мали величезну кількість запитів від ЗМІ, що там відбувається. І коли вже перші люди вибралися із блокадного Маріуполя та були в безпеці, ми організували міжнародним журналістам зустрічі з ними. Наша ідея полягала в тому, щоб не пропонувати готові наративи, а чути те, що розказують люди, які пережили весь цей жах.

А потім світ заговорив про втому від війни в Україні та почалася війна у Секторі Гази, і як вдавалося щодня тримати фокус уваги на подіях в Україні?

На початку вторгнення в нашому чаті були сотні волонтерів: журналісти, дизайнери, продюсери, автори статей. Кілька сотень волонтерів нам допомагали шукати свідків російських злочинів у найвіддаленіших прифронтових селах

А зараз, ми бачимо велику втому від війни: і в міжнародних медіа, і в українців тим паче. Бо стягувати таку велику кількість людського горя, стресу, щоденних викликів, а ще волонтерити — це вже стає неможливо. Тому я фіксую і бачу спад активності. Ми зараз працюємо такою оргкомандою, але це завжди питання фінансування. Волонтерів стає менше, і це для нас найбільший виклик. В Європі вже готуються до літніх вакацій, і вже не так активно іноземці шукають інформаційні приводи. Тому ми самі робимо їм щоденну розсилку новин з України.

Кажуть, що ваш допис у Х про Шольца, який блокує передачу зброї Україні набрав так багато поширень, що він змінив свою позицію і зрештою… дав Україні зброю. Це правда? 

Це не лише наші зусилля були. Це зусилля і видимі, і невидимі. Багато чого залишається поза соцмережами. Велику роботу роблять наші дипломати на усіх рівнях. Це класний приклад командної роботи, коли працюють на різних рівнях заради єдиної мети.

Візит журналістів до Бучі. Фото: Yaghobzadeh Alfred/ABACA/Abaca/East News

Які Ваші робочі кейси були тоді і зараз? В Україні «не громадянська війна», «Зеленський не втік з країни», «Буча реальна», «українці не фашисти», «це не війна НАТО та Америки», «Україна не штучна держава»,    доповни цей перелік російських ІПСО, які  доводилося розвінчувати у світових медіа? 

Час від часу із міжнародними медіа треба вести просвітницьку роботу. Але можу сказати, що Росія працює не тільки через медіа — вона дуже активна в соцмережах, як, наприклад, оця популярна ботоферма «ольгинські боти». В них дуже добре фінансується розповсюдження фейків в соцмережах. Але що є доброго зараз для українців, — це можливості штучного інтелекту. Він розповсюджує миттєво вкиди певних наративів. В нас народилися такі проєкти як «Осавул», який відстежує російські вкиди і дає спростування. Наприклад, відомий такий фейк російської ІПСО, який заполонив мережу, що ЄС змушує своїх громадян їсти комах. «Осавул» дуже добре знаходив ці ланцюжки походження фейків, і ми спростовували ці нісенітниці.

Коли був підрив Каховської дамби, Росія намагалася підігнати світовим ЗМІ інформацію, що українці самі її підірвали. Але ми вже мали готовий набір спікерів-коментаторів, які говорили правду про те, що відбулося в Херсоні та коментували це у світових ЗМІ. Серед наших спікерів були заступники міністрів, екологи, очевидці. Вже за добру в нас були перші волонтери, які звідти повернулися. Тобто ми працюємо на випередження, щоб встигнути швидше сказати правду, поки Росія поширить по світу свою чергову брехню.

Багато запитів було, коли прийшла перша зима з блекаутами. Були питання від іноземців, як українці виживають

Просили нас знайти для інтерв’ю маму, яка навчає свою дитину дистанційно чи пару, яка одружилася під час блекауту. Великий вал запитів був, коли хакери зламали Київстар. Іноземці побачили в цьому новий вид гібридної війни. Європейці зрозуміли, що війна то не тільки на території України і біля кордонів ЄС, а що війна може охопити весь світ у кіберпросторі. 

Цікавий в нас був запит від авторитетного видання Бізнес Інсайдер, коли вони попросили нас знайти їм котиків, які допомагають закривати збори ЗСУ. Ми жартували, що щось ми не так робимо, якщо у котів є вже свої PR-менеджери. Але ми знайшли таких котиків. І от журналіст збирав перелік історій про цих тваринок, як вони стали популярні і які збори закривають.

Ще одна тема, якою дуже цікавляться міжнародні журналісти зараз — це знищення культурної спадщини в Україні. Просять список музеїв, міст з архітектурними перлинами, які знищила ракетами Росія.  В нас є перелік спікерів: українських та іноземних фахівців, які це коментують для світових ЗМІ.

Ще є класний проєкт на запит НАТО, в якому команда істориків спростовує усю російську брехливу історіографію про начебто спільну спадщину Київської Русі для України та Росії. Ця команда спростовує й інші російські фейки, якими щедро засипали голови європейців десятиліттями.

Що вважаєш найбільшим успіхом команди? 

Останні наші успішні кейси це публікації про українських жінок-вчених для The Independent та стаття з коментарем спікера МЗС Олега Николаєнко щодо дій Росії в Радбезі ООН для  Express.

Також Марк Савчук, один із співзасновників PR Army, регулярно виступає на канадському телебаченні і коментує події в Україні. В нього майже мільйон переглядів охоплення 

Війна мені показала, в чому справжня цінність комунікації. Нам написала донька харківського активіста, який був у російському полоні, і ми зробили про нього історію, яку розіслали у світові ЗМІ. Завдяки міжнародному розголосу нам вдалося звільнити його з полону. Ще одну людину, яку нам вдалося врятувати з російського полону через міжнародний розголос — один із українських моряків. Це найкраща наша історія успіху.

Ми знаємо, що багато відомих європейських видань у Франції, Італії та Німеччині спонсоруються Газпромом. Ми знаємо про дивні заяви та політику Ватикану щодо подій в Україні. Папа Франциск , який називав російську пропагандистку Дугіну невинною жертвою злочину, говорив, яка велика Росія та Катерина ІІ і захоплюється Достоєвським: і вся ця «дивна любов» до Росії та її «так званої культури» це ще також не орана нива. На європейців не впливають звірячі вбивства українських дітей та замордовані українці у Бучі та інших містах вони далі сліпо бачать у Росії якусь «культуру». Останній приклад цієї «патологічної любові» перемога проросійського фільму з російськими акторами на Канському кінофестивалі. Що ще має зробити Україна, щоб світ прозрів?

Я сама страждаю від цих питань, на які не маю відповіді. В світових медіа зараз мода на «думай позитивно». Де взяти це «думай позитивно», коли в нас прильоти ракет, гинуть діти, горять людські будинки.

Нам треба говорити про російський колоніалізм. Насправді, 42 країни світу є жертвами Росії. Ці країни Росія окупувала у різні періоди історії на чотирьох континентах світу: від Африки та Кавказу до Європи. Ось цей інформаційний та історичний факт я би піднімала на вищий рівень дискусії. Треба говорити у міжнародних ЗМІ, що Росія — це загроза для світу. Говорити, що буде зі світом, якщо Росія переможе. Треба говорити, що Росія — це диктатура, відсутність прав та свобод, це смерть, страждання, концтабори та катування людей. Що світ піде в цілковиту темряву, якщо Росія переможе. Говорити, що Путін як Гітлер, бо це дійсно так.  Весь рашизм побудований на методичках фашизму.

Будинки під водою в затопленому селі Дніпряни після обвалу Каховської дамби, в Україні, середа, 7 червня 2023 року.
Фото: AP/East News

Як тільки світ відчує, що їх це торкнеться безпосередньо, то тоді вони починають думати інакше

Нажаль, зараз Україна стала монетою торгів у передвиборчих перегонах в США та Європі. Ми маємо їх переконати, що наша війна — це насправді їхня війна. Бо буде як зі Судетами, які віддали Гітлеру в обмін на мир, а отримали Другу світову війну. Зараз, якщо ми не зупинимо Путіна, може вибухнути Третя світова.

Ти порівняла Путіна з Гітлером, а я бачу аналогії зі Сталіном. Коли в Україні люди гинули від Голодомору, The New York Times, Волтер Дюранті писав, яка «чудова політика Сталіна», і що голоду в Україні нема. Гарет Джонс, який говорив світові про великий Голод, сприймався, як божевільний. Йому ніхто не хотів вірити. Зараз Путіна також відбілюють, створюють з нього попри все «нормального гравця» на геополітичній арені.  Це роблять такі, як Карлсон, низка американських ЗМІ правого спрямування.  PR, який робить ФСБ потужний та хитрий. Як переконати світ, що путінська Росія це зло?

Складне питання і в мене нема на нього відповіді. Відповідь єдина — системна  культурна робота і надалі, бо свідомість міняється мінімум за рік. Будьмо чесними: скільки років, десятиліть, століть Росія вливала свою фейк історію в свідомість мільйонам? І от так, за один день, навіть з цими жахливими фотографіями з Бучі чи Маріуполя, змінити думку неможливо. Тому викликів дуже багато. Я, наприклад, буду першою жінкою від України в журі на Канських фестивалях реклами і креативності. І мені доведеться судити реклами світових брендів, які не вийшли з Росії — Pepsi, наприклад. І це вражає, як світ нормалізував те, що не можна нормалізувати. Нормалізував війну. Світові бренди вже маскуються, створюють дочірні компанії під іншими марками і повертаються в Росію. А що змінилося? Ми продовжуємо втрачати території і людей.

І тому кожен українець, який виїхав за кордон, має задати собі питання: що я зараз роблю, щоб просувати українську культуру, українську автентику, українські наративи?

Ну що ж… ми бачимо за кордоном так багато говорять російською мовою, не усвідомлюючи, що це теж певний сигнал.

Ми вже отримали премію Оскар завдяки Мстиславу Чернову, маємо свою Нобелівську лавреатку Олександру Матвійчук, маємо абсолютного чемпіона світу із боксу Усика. Ми маємо так багато перемог та досягнень, що великою мірою завдяки і цим амбасадорам PR України вдався. Хоча цей піар дуже трагічний і спровокований такими людськими драмами, яких би ми ніколи не хотіли. Далі, після нашої перемоги, яким має бути PR України у світі?

Потрібно відкривати Україну іноземцям: розповідати, яка це класна країна і, що за неї варто боротися. 

Юлія Петрик і Мстислав Чернов. Фото: з приватного архіву

Ми можемо сказати, обертаючись з перспективи часу, що PR Army перемогла Росію в  інформаційній війні. Які масштаби медійного фронту PR Army зараз? 

На початку війни ми сім місяців працювали без жодного юридичного оформлення. А вже потім заснували ГО. В нас не було тоді ані назви, ані структури.

Сьогодні в нас є дуже велика база, яка має цінність для міжнародної спільноти. Працює наш проект THE UA View. Кожен іноземний журналіст може зайти в нашу базу і вивчити той етап російсько-української війни, який його цікавить, прочитати свідчення свідків російських злочинів. Ми це систематизували. Ми відстежуємо російські наративи, моніторимо їх і протистоїмо цим вкидам інформаційною екологією.

В нас на сайті інформаційні події війни розбиті по темах і напрямках. Окрема картотека є, як Росія знищувала українське зерно, окрема —  по атомній безпеці, окрема картотека по знищених містах в окупації. Так ми створили проект Voices of Frеedom. Це онлайн платформа, де можна  отримати запит від журналіста на експерта у певній галузі. Кожному іноземному журналісту на його запит ми підбираємо потрібного спікера.

Окремий напрямок —  це міжнародні експерти, які є також в переліку спікерів-амбасадорів України

Ми ще робили чекіни на цих людей чи не були вони пов’язані з Росією десь в своїй біографії. Зараз ми зробили окремий напрямок по знищеній культурній спадщині в Україні, і ми залучаємо міжнародних спікерів, які також коментують ці питання для світових медіа. 

Ще один наш проєкт Where Are Our People? — про депортацію українських дітей. PR Армія була першою, яка підняла цю тему у світі. Ми говорили першими, що українських дітей вивозять до Росії, щоб світ нас почув. Зараз в нас є команда адвокаційників і в Штатах, і в Європі, які стежать, щоб ця тема не забувалася. В нас є списки викрадених дітей. Цей проєкт ми робимо разом з Ініціативою «5-та ранку». 

Російські пропагандисти відстежують вашу роботу. Російське ФСБ стежить за вами і на певному етапі побачило, що Ти становиш небезпеку російській пропагандиській машині.  Росія запустила цілу кампанію проти PR Армії?

В нас були такі дві активності: перша була на початку війни. Один американець, який явно працює на зарплаті Кремля, зробив великий матеріал в дуже авторитетному виданні, що в Україні працює ціла американська ботоферма, що ми працюємо по методичках НАТО. Ми посміялися з цього, зрозуміли, що все робимо правильно і пішли далі. Але згодом, нам скинули скріншот, де про нас написав  російський пропагандист Соловйов у своєму телеграм каналі. З одного боку ми розуміємо, що якщо Росія нас боїться — то ми все робимо успішно, а з іншого боку це є небезпечно. 

Я ніколи зараз в режимі реального часу не вказую, де я знаходжуся з міркувань безпеки. Я якось мала розмову з Мстиславом Черновим — нашим оскароносним  режисером, і я питаю його: Як в тебе у безпекових питаннях? А він каже, що насправді, загроза  є постійно: і під час подорожей, і на виступах. Ми маємо розуміти, що ворог скрізь. Ворог моніторить. Але ми маємо виграти цю війну, в якій навіть слово стало зброєю. І ми обов’язково переможемо. 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, редакторка, телеведуча, авторка аналітичних програм. Сформувалася як медійниця в Україні. З 2021 року після одруження живе у Польщі в Підкарпатському воєводстві. Мешкала та працювала у Львові в газеті «Поступ», на телеканалах Львівського державного мовника, НТА, 5 канал та Еспресо. Була авторкою аналітичних матеріалів та програм журналістських розслідувань. Телеведуча аналітичної програми Інформаційний вечір-Львів на 5 каналі. З відзнакою закінчила магістратуру журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, навчалася у Римі в Італії, у мовній школі Інституту Данте. Після переїзду до Польщі продовжує займатися журналістикою. Життєве кредо: Будь корисною для України там, де знаходишся. Роби добре те, що вмієш! Люби життя та людей.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Андрій: «Там, де горять дерева, був мій дім»

Вид з вершини Крейдяної скелі сягає десятків кілометрів. Андрій приходить сюди часто. Виймає з кишені пачку цигарок і мовчки викурює кілька поспіль. Він дивиться далеко за обрій, на якому видніються вузькі стовпчики чорного диму.

— Десь там, за тими деревами, був мій дім, — він глибоко затягується і кидає недопалок на землю. — Звідси здається, що він на відстані витягнутої руки.

Вид на Краматорськ. Фото: Mykola Bilyk

Андрій народився в Бахмуті — тоді колоритному, сповненому енергії та квітів місті, з гучними ресторанами. Він згадує, як до вторгнення, на День вишиванки, площею перед Міським народним домом йшла юрба веселих людей. І як на День Європейського Союзу тут збиралося багато молодих дівчат і хлопців, які малювали на щоках прапори ЄС. Тут взагалі було багато молоді. Краматорчани приїжджали до Бахмута на дискотеки, а друзі з Донецька заїжджали на шашлики, на дніпровський пляж у Часовому Яру.  

— Ми смажили м'ясо й рибу на грилі, попиваючи вино «Артемівське».

Це вино було гордістю мешканців Бахмута. Воно мало довгу історію, яка почалась ще у 1899 році. Саме тоді німецький інженер Едмунд Фарке відкрив у Бахмуті алебастровий завод. Його миттєвий успіх і величезний видобуток гіпсу для виробництва призвели до створення цілого підземного міста з унікальним мікрокліматом. Підземні лабіринти були ідеальними для виробництва ігристого вина. У 1950-х роках гіпсові тунелі були перетворені на завод, де в 1954 році стали виготовляти перші пляшки шампанського. Це «Радянське шампанське», як його називали, було дефіцитним тоді товаром, і основну частину продавали виключно членам Комуністичної партії.  

Після повернення Україною незалежності на базі радянського заводу були створені два сучасні винні бренди — «Артеміське» й «Крим», які швидко здобули визнання не лише в країні, а й у світі. Вина витримувалися в підземних галереях протягом трьох років за класичною методикою виробництва ігристого. За цей час пляшки перевертали власноруч, як у Шампані, щоб контролювати осад, який утворювався всередині. Це було великим досягненням. Єдине вино в Україні, виготовлене саме так, як виготовляють французьке шампанське. 

Цей розвиток і смугу успіху жорстоко обірвала війна. Під час битви за Бахмут солдати групи Вагнера штурмували приміщення винзаводу, грабуючи все, що потрапляло їм до рук.

Кажуть, їхній командир Євген Пригожин сказав, що це будуть подарунки на 8 березня для жінок Луганської області, тимчасово окупованої росіянами

10 березня 2023 року в мережі з'явилося відео, зняте російським солдатом, на якому видно, що залишилося від винзаводу: руїни, жодних слідів  створеної із пристрастю історії місця.

— У них немає нічого святого, — каже Андрій. — Крадуть, ґвалтують, бомблять церкви. Їхня мета — знищити нашу культуру, стерти історію, знищити нашу українську націю. 

Українське ігристе «Артемівське Незламне Бахмут» з текстом «Врятоване з Бахмута, витримане солодке». Фото: Irik Bik/Shutterstock

Коли почалася повномасштабна війна, Андрій пішов добровольцем до армії. До цього він не мав нічого спільного з армією, навчався та підробляв у продуктовому магазині. Після короткого навчання його направили до П'ятої штурмової бригади, яка воювала, зокрема, за його рідне місто. Разом з бійцями інших підрозділів брав участь у визволенні села Кліщіївка, яке знаходиться менш ніж за десять кілометрів від його дому.

— Це було сюрреалістично — спостерігати, як місця, які я добре знаю, за один день перетворюються на руїни, — Андрій запалює ще одну цигарку. — Або замість того, щоб гуляти моїми улюбленими вуличками, ховатися, як щур, у підвалах, бо щоразу, коли я висовую голову з-під землі, хтось хоче мене вбити.

— Ти знаєш, що вони хочуть оголосити про закінчення війни, коли Україна віддасть окуповані території? І навіть більше: вони хочуть цілі області, — кажу йому я.

— Що я маю тобі на це сказати? Це буде означати, що ті три роки були марними. Знаєш, скільки моїх загинуло? Ось саме там? — тремтячою рукою він проводить у повітрі лінію вздовж обрію. — Бачиш? Там, де горять дерева, була моя рідна хата. Там я поховав маму, там всі мої спогади. Як я можу від цього відмовитися? Що я маю сказати? Що мені пофіг і я можу жити в іншому місці? 

— Не віддаси?

— Ніколи! Навіть якщо земля, на якій я народився, поглине мою кров.

Дмитро: могила матері по той бік російського кордону

Він часто говорить, що його дитинство пахло бузком і затхлим підвалом. У підвалі він ховався від п'яного батька, який повертався із села й шукав сварки. Якщо він не влаштовував бійку з товаришами біля магазину, то вдома виливав свою злість на весь світ і своє невдале життя. Він ніколи не бив маму — мабуть, підсвідомо її боявся. Знав, що без неї опуститься на дно. Для Дмитра він там був завжди. 

Коли зацвітав бузок, і його аромат наповнював повітря, Діма розумів, що наближається поїздка. Щоб він міг відпочити від алкогольного чаду дому, мама щороку возила його на літні канікули до сім'ї, яка жила за двадцять кілометрів — на іншому боці кордону.

— З дитинства я не пам'ятаю різниці між «ми — вони». Фізично існував українсько-російський кордон, де нам ставили штамп у паспорті й впускали у світ, який для мене як для дитини нічим не відрізнявся від того, що я бачив у себе на подвір'ї. 

Фото: Костянтин і Влада Ліберови

Мама Діми народилася в російському селі неподалік від кордону з Сумською областю. Вона познайомилася з його батьком у Сумах, куди приїхала на курси. І вирішила залишитися в Україні. Батьки одружилися й оселилися в маленькому будиночку під містом. Тут народилася їхня донька, а згодом і Діма. Вдома вони розмовляли російською мовою, дивилися російські мультики, а в школі ще й мали уроки російською. До Росії їздили на канікули, на навчання, на роботу. 

— Тоді все, що було з Росії, здавалося кращим, сучаснішим, цікавішим. 

Ніхто з нас тоді не міг подумати, що цей сусід, з яким у нас такі чудові відносини, може одного дня напасти на нас і почати вбивати.

Нещодавно був удома у відпустці й знайшов у шафі чашку з написом «Красногорск». Колись ми привезли її з відпочинку. Я викинув її у смітник

За два роки до вторгнення, у травні, померла мати Діми. Її поховали на кладовищі в селі, звідки вона родом, в родинній могилі, разом з батьками та старшою сестрою. На похороні Діма поклав на її могилу букет бузку, який саме почав цвісти. Він часто приходив поговорити з нею, просто посидіти біля неї; у нього був дуже сильний зв'язок з матір'ю. Цвинтар був близько до кордону, тому поїздки незабаром стали неможливими. Спочатку пандемія закрила кордони. А відразу після пандемії почалася велика війна.

— Востаннє я був у мами чотири роки тому. Якби я знав тоді, що буде далі, то, напевно, побув би з нею довше. 

Я хотів би покласти квіти на її могилу, але не знаю, чи зможу це колись зробити

Я говорив з тими, хто там служить. Вони сказали, що все розбомблено. Може, кладовище взагалі не збереглося. Але навіть якщо вціліло, я все одно військовий. Якщо не загину на війні, то, напевно, до кінця життя буду в їхньому чорному списку й не зможу перетнути кордон. Бо якщо перетну, то вже не повернуся — «зникну безвісти».

Тарас: «Якщо ми покинемо наших хлопців, то перестанемо бути людьми»

У повітрі відчувається запах свіжої крові, а дим витискає сльози з очей. Які болять, наче їх припікають дрібним жаром вугілля. У вухах лунає писк і незрозумілі крики. Чорне повітря розриває ніздрі зсередини і стискає горло, наче невидима рука вбивці. Навколо все палає після потужного обстрілу. Все, що створила російська військова техніка, здається, впало на бойові позиції. Середина літа, сухі поля і ліси миттєво охоплює вогонь, який важко загасити. У пилюці нічого не видно, а крізь писк у вухах ледве можна зрозуміти наказ командира: «Відходимо!».

— Вони били по нас з усього і з усіх боків. У мене було враження, що це воєнний фільм зі спецефектами

Тарас неохоче повертається зі своїми спогадами до бойових дій, які пишномовно охрестили «Запорізьким контрнаступом». Штурм Старомайорського не лише залишив потужний слід у його психіці, але й забрав десятки його друзів. Декого з тих, хто був тоді поранений, досі не вдалося повернути додому. 

— Пам'ятаю, що була жахлива спека. Коли ми відступали з позицій, я бачив багато розірваних на шматки тіл. Спотикався об шоломи, зброю. Скрізь валялись уламки, лунали крики. Ми не мали можливості забрати поранених із собою. І я знав, що якщо ми не заберемо їх зараз, вони не виживуть. Потім ми чекали три дні, щоб забрати їхні тіла. Ми не могли повернутися назад, тому що вони стріляли по нас.

Запоріжжя, 2023 рік. Фото: Костянтин і Влада Ліберови

З точки зору командування, повернення за тілами загиблих було б самогубством, тому два дні вони не погоджувалися на це. Тарас навіть думав про спротив і самовільне залишення підрозділу, аби тільки знайти побратимів на розбитій артилерійськими снарядами землі. Хлопці спостерігали за полем бою з дрона і не могли порахувати всіх загиблих. Думка про те, що він залишив там своїх побратимів, не давала Тарасу спокою. Коли артилерійський вогонь нарешті припинився, і вони повернулися, щоб забрати полеглих, було важко розпізнати, що було залишками тіл, а що уламками, осколками, сміттям.

— Я ніколи не забуду цей запах, вони там три дні лежали на спеці... Ми могли брати тільки те, що впізнавали. Щось, схоже на тіло. А скільки хлопців там залишилося — навіть не порахувати. Держава каже, що вони «зникли безвісти», а ми знаємо, що вони мертві. Я бачив на власні очі, як Сашка розірвало осколком навпіл. Але раз його тіла немає. 

Родини не можуть гідно поховати своїх близьких, не можуть попрощатися. І ніякої підтримки від держави вони не отримують. Якщо ми віддамо окуповані території Росії, ці хлопці ніколи не повернуться додому, ти розумієш? Саме тому ми не можемо віддати ці землі — саме через них і для них. Ми повинні знайти їх, кожного бійця, щоб матері, дружини й доньки могли поховати їх на цвинтарі. Ми не можемо покинути ці тіла і вдавати, що ці люди зникли безвісти, коли знаємо, що їхні залишки лежать на цих полях. Якщо ми їх покинемо, ми можемо перестати називати себе людьми.

20
хв

Навіть якщо земля поглине мою кров

Альдона Гартвіньська
солдат, дрон, колеса

Погода задає ритм солдатам на передовій, так само, як дерева чи покинуті мешканцями будівлі. Вона також може дати їм притулок, захищаючи їх від того, щоб їх не помітили згори. Тому що сьогодні дрони зайняли нульову лінію, і їхні камери вирішують, чи повернеться хтось сьогодні додому живим. 

Привиди прикордоння

Максим чекає на нас в одному із прикордонних містечок на північ від Харкова. Ми їдемо головною дорогою і роззираємося довкола. Незважаючи на масові руйнування, вулицями все ще блукають люди. Я бачу переважно літніх людей, які кудись поспішають, з опущеними головами. Ми кидаємо жилети і каски в машину Максима і залишаємо машину на повністю зруйнованій артилерією площі. Здається, до бомбардування тут був непоганий ринок. Посередині стоїть імпозантна будівля, ніби розрізана навпіл, з уцілілими колонами спереду. Від невисоких кам'яниць навколо площі майже нічого не збереглося. Ймовірно, тут колись були магазини, аптека, можливо, пошта. Ми рухаємося містом-привидом до північного кордону країни. Ця картина повторюється незалежно від того, де проходить лінія фронту: Харківська, Запорізька, Сумська чи Донецька області — чим ближче до російського кордону, тим більше руїн. Деякі села та містечка стерті з лиця землі, як карткові будиночки.

Максим. Фото: Maciek Zygmunt

На місці безпечніше

Дорога до місця нашої зустрічі розбита, як решето. Машина підстрибує на вибоїнах так високо, що слова застрягають у горлі, унеможливлюючи розмову.

— Якби не те, що погода сьогодні була ідеальною для нас, ми б не змогли так їхати!, — кричить нам Максим з переднього сидіння. — Хлопці і так сьогодні трохи перегнули палицю, бо на них почалося полювання.

Хоча це слово звучить абсурдно в контексті людей, але саме так все і відбувається. У повітря запускають рої FPV-дронів, тобто дронів, до яких прикріплена камера. Оператор такого дрона може наживо спостерігати за тим, що відбувається перед ним. До безпілотника може бути прикріплена система повітряного десантування, яка скидає на позиції вибухові заряди. Але найгірші — це так звані дрони-камікадзе, тобто ті, що вирушають на місію в один кінець. Їхнє завдання — знайти ціль і просто налетіти на неї прямо посеред неї. Цілями можуть бути військові машини, що рухаються вздовж лінії фронту, а також підрозділи, що пересуваються, автомобілі або навіть машини швидкої допомоги. Насправді, евакуаційні машини вже навіть не позначені, оскільки росіяни найчастіше вбивають медиків, а їхні транспортні засоби приносять найбільше балів у цій жахливій повітряній грі. 

— Хлопці сконструювали наземний дрон на колесах. Він в основному використовується для доставки води та їжі в окопи. У нашій групі був рекордсмен, який просидів в окопі аж 63 дні. Він не міг покинути свої бойові позиції, бо над ним постійно кружляли FPV-безпілотники. 

Для нього було безпечніше сидіти в ямі в землі, ніж намагатися вибратися звідти. Тож ми мали знайти спосіб якось скинути йому воду та їжу

Один з методів підтримки зловмисників — відправка дронів з системою скидання, до якої можна прикріпити контейнер з водою і їжею. Однак, коли людина застрягла в окопі на два місяці, ці перевезення мають бути дуже частими. Під час таких місій багато дронів збиваються або заклинюються і не долітають до місця призначення. Потрібно було знайти інше рішення, яке б не ставило під загрозу піхоту і зберігало техніку. Так народилася ідея наземних безпілотників, якими, як і повітряними, можна було б керувати за допомогою простого контролера. 

Дуже швидко солдати 58-ї бригади почали використовувати ці колісні дрони і для інших цілей.

— Ми причепили вибухівку і зробили з нього наземного дрона-камікадзе. Він підлетів до їхнього бліндажа, і вони навіть вийшли на вулицю, щоб подивитися, що він привіз. Коли він вибухнув, наша команда стала мішенню номер один, і полювання почалося.

Фото: Maciek Zygmunt

Механічний кур'єр-парамедик

На землі декорації нагадують знімальний майданчик військового фільму: підземні приміщення та нитки окопів утворюють лабіринт. Група солдатів зосереджено виконує своє завдання. Вони працюють за допомогою двох дронів: один знаходиться в повітрі і вказує шлях для того, що рухається по землі. На обох встановлені камери, щоб можна було наживо спостерігати за тим, що бачить дрон. Оператором наземного дрона є «Кабан».

— Цей автомобіль використовується для багатьох завдань, — пояснює він. — Він може замінувати дорогу, може привезти боєприпаси або їжу побратимам, які знаходяться на передовій. Оскільки вони не мають можливості доставити це самостійно — для них безпечніше залишатися на бойовій позиції. Людям краще не пересуватися в пошуках їжі під відкритим небом. Вчора ми відвезли хлопцям їжу і воду. 

Якби не було безпілотника, бійцям довелося б йти за їжею три-чотири кілометри пішки, а потім тим же маршрутом повертатися назад. До того ж, з солідним вантажем, під небезпечним відкритим небом, де літає абсолютно все, що винайдено на цій війні.

Колісний робот може взяти на себе до сорока кілограмів і подолати відстань до двадцяти кілометрів

Таких перевезень можна зробити до чотирьох. Потім машину треба підзарядити, і через вісім годин вона знову готова до роботи. Поруч стоїть ще один транспортний засіб. Він менший, але має гусениці, як у маленького танка. Він може піднімати понад триста кілограмів. Цей робот використовується не лише для доставки їжі чи боєприпасів, але й для евакуації поранених солдатів.

— Якщо солдати не можуть самостійно покинути позицію, евакуювати пораненого майже неможливо, — каже Максим, командир роти. — А цей маленький робот дуже швидкий, надзвичайно ефективно пересувається складною місцевістю. Пораненого можна пристебнути ременями, він не впаде. Взагалі, в бронежилеті і касці тут досить комфортно.

Вся команда вибухає сміхом.

Фото: Maciek Zygmunt

Збити літаючого вбивцю

Що нас постійно вражає, так це надзвичайний спокій солдатів, які проводять тижні в цих екстремальних умовах, в постійній небезпеці і страху за себе та своїх товаришів по службі. Частина групи Максима також захищає небо над головами харків'ян. Адже погода над Харковом не задає ритм життя міста. Тут ракети прилітають за координатами або, як іранські шахеди, б'ють наосліп, руйнуючи магазини, галереї та дитячі садки. Через два дні після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Максима: «Пам'ятаєш тепловізійний приціл, який ти нам привезла? Подивись, як він знищує шахедів.»

На кадрах мало що видно: чорна цятка в темному небі, яка то з'являється, то зникає. Натомість чутно гарячкові голоси солдатів, які знають, що якщо вони не знешкодять цього механічного вбивцю, то за мить він влучить у житловий будинок у сплячому місті. Чути крики та постріли. Нарешті — полегшення:

— Ось він, впав! Це вже другий!

Завдяки їм Харків тієї ночі спав спокійно.

‍Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Там, де дрони полюють на людей

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Військовий психолог Андрій Козінчук: «В історію “я покохав її на лінії вогню” я не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться»

Ексклюзив
20
хв

Міністр Михайло Федоров: «Стрімкий розвиток штучного інтелекту змінює світ, але ШІ не замінить людину»

Ексклюзив
20
хв

Єдина в Україні саперка-водолазка Тетяна Мордач: «В умовах нульової видимості під водою моїми очима стають руки»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress