Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
За перші 24 місяці вторгнення росіяни зруйнували, розграбували або пошкодили щонайменше 630 релігійних об'єктів в Україні. Багато українських священнослужителів різних конфесій в умовах російської окупації стали жертвами переслідувань і тортур.
Шрами війни. Зруйнована церква в Богородичному Донецької області — жертва російської війни в Україні. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
27 березня 2024 року в московському храмі Христа Спасителя так званий Всесвітній російський народний собор на чолі з патріархом Кирилом, главою Російської православної церкви, оголосив «священною війною» те, що Росія робить проти України протягом останніх двох років. У рамках цього хрестового походу російський народ з 2014 року «захищає своє життя, свободу, державність, цивілізаційну, релігійну, національну та культурну ідентичність, а також право жити на власній землі в межах єдиної російської держави».
Характерно, що, на думку Московської православної церкви, росіяни захищають все це не тільки від «злочинного київського режиму», а й від Заходу, який «впав у сатанізм».
Російський світ проти Божого світу
В очах московських попів Путін є захисником православ'я і божественним посланцем, місією якого стало возз'єднання «російських народів» — окрім «старшого брата росіянина», також і його «молодших браті»: білорусів та українців — у спільному географічному, культурному та релігійному просторі «русского мира».
Православна ієрархія в Україні швидко відреагувала на маніфест Москви. «Українська Православна Церква не підтримує і відмежовується від ідеології «русского мира». Більше того, ставлення нашої Православної Церкви до цієї ідеї вже давно публічно висловив Святіший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій: «Ми не будуємо жодного «російського світу», ми будуємо Божий світ».
Казарми в молитовних будинках
Насправді промова московських священнослужителів є одним з елементів тотальної війни, розрахованої на фізичне і духовне знищення, яку Путін веде проти українців. Війни, в якій боротьба з українськими військовими є лише частиною ширшої кампанії знищення, яка також включає в себе руйнування української економіки, культури, демографічного капіталу (депортацію українських дітей) — і релігійної ідентичності.
Численні докази цього наводить опублікований у лютому звіт Інституту релігійної свободи в Україні, який, окрім сухих фактів і цифр, містить розповіді українських священнослужителів — свідків і жертв російського варварства.
Олександр Бабійчук, єпископ Української Церкви Християн віри євангельської у Херсонській області, генеральний секретар Українського біблійного товариства [витяг зі звіту]:
Російські солдати дивилися майже на кожну церковну будівлю в Херсоні і питали, з чого зроблені стіни, дивні речі. Вони захопили деякі культові споруди: будівлю п'ятидесятницької церкви Різдва Христового в Новій Каховці, церковні приміщення в селах Роздольне і Горностаївка, а також в інших населених пунктах Херсонської області. Культові споруди були перетворені на казарми для російської армії. Звісно, вони використовували все церковне майно і забороняли проводити там богослужіння.
Православні віруючі стоять біля традиційних великодніх кошиків, які освячує український священик біля церкви Вознесіння Господнього, зруйнованої під час російської окупації навесні 2022 року, у селі Лукашівка Чернігівської області, 5 травня. 2024 рік. Фото: Roman PILIPEY/AFP/East News
«Гумовий» карцер
Зі звіту ми дізнаємося, що за перші 24 місяці війни росіяни зруйнували, розграбували або пошкодили щонайменше 630 культових споруд в Україні, спричинивши такий хаос у релігійному ландшафті країни, який важко собі уявити. Солдати, котрі воюють під командуванням кремлівського «захисника православ'я», зруйнували найбільше православних храмів — щонайменше 246, а серед них, як йдеться у звіті, «найбільше постраждали церкви Української Православної Церкви (приналежної до... Московського Патріархату) — щонайменше 187».
Василь Вирозуб, настоятель Свято-Троїцького кафедрального собору в Одесі та капелан Української Православної Церкви:
«Карцер називається «гумовим»: 2,5 метра на 4 метри. Це підвальне приміщення. Холодно, близько 6-8 градусів за Цельсієм. Мене роздягли догола і кинули всередину. Приміщення не провітрюється, немає туалету і води, просто кімната, оббита гумою. Я був на холоді майже чотири дні без їжі, води і сну. (...) Через день я почав кашляти гноєм.
Під час допитів двоє російських солдатів розтягували мене головою до стіни, кожен тягнув за одну з моїх ніг, змушуючи ставати навпочіпки і викручуючи одну з рук. Третій стояв позаду них, бив мене по нирках, голові та бив електричним струмом.»
Армія православної країни
Росіяни також пошкодили або зруйнували 59 храмів незалежної Православної Церкви України та понад 200 євангельських і п'ятидесятницьких церков. Під час дебатів під назвою «Віра під вогнем російської війни в Україні», що відбулася 30 жовтня 2023 року у вашингтонській штаб-квартирі Інституту миру США, пастор Іван Русин, заступник старшого єпископа Української Євангельської Церкви, висловився так:
«Ця війна не за нашу землю. Це війна за саме існування нашої свободи, ідентичності, цінностей і культури.(...) Наш вибір зрозумілий: боротися або померти»
Михайло Брицин, пресвітер євангельської християнської церкви «Благодать» у Мелітополі (Запорізька область):
«Російські військові захопили кілька церков у Мелітополі. Першою була захоплена будівля Мелітопольської християнської церкви. Це великий комплекс. Вони зайняли його за допомогою бронетранспортера, тому що думали, що там знаходяться озброєні «екстремісти» і «терористи». Це була нісенітниця.
Там була лише одна дівчина. (...) Зрізали хрести з церков, в тому числі і з нашої. Це робили тільки сатаністи. Як можна говорити про росіян, що «це армія православної країни», коли вони спилюють хрести?»
Патріарх Російської православної церкви Кирило (праворуч) вітає президента Росії Володимира Путіна після відправи православної пасхальної служби в Храмі Христа Спасителя в Москві, Росія, ранок неділю, 5 травня 2024 року. Фото: Igor Palkin/AP/East News
Ліга порушників свобод
Те, що ідея співіснування різних релігійних спільнот і церков в одній країні знаходиться за межами сприйняття росіян, не дивно, оскільки її не визнає сам їхній верховний лідер.
У квітні 2021 року незалежна Комісія США з міжнародної релігійної свободи (USCIRF), створена Конгресом для підготовки рекомендацій Державному департаменту з глобальних питань релігійної свободи, у своєму щорічному звіті закликала внести Росію до чорного списку країн — «найгірших порушників» релігійної свободи у світі. До цього списку увійшли, зокрема, Іран, Пакистан, Північна Корея, Китай, Таджикистан і Туркменістан.
Дмитро Бодю, пастор євангельської церкви «Слово життя» в Мелітополі (Запорізька область):
«Коли в нашому місті почалася війна, ми відкрили двері нашої церкви для людей, які рятувалися від обстрілів: вони могли отримати їжу, зігрітися, отримати медичну та практичну допомогу. Церква служила притулком для мешканців нашого міста до 19 березня, коли мене заарештували. Російські солдати прийшли до мене додому о 6:30 ранку, схопили і потягли до в'язниці. Мене наполегливо допитували кожен день. Я не міг навіть уявити, скільки часу мені доведеться провести у в'язниці і що зі мною буде далі, оскільки мені погрожували смертю.Через вісім днів російські військові звільнили мене, оскільки багато людей молилися за мене, і моя ситуація набула міжнародного розголосу.»
Тебе повинні поховати живцем
Формально російське законодавство визнає християнство, іслам, іудаїзм і буддизм чотирма «традиційними» релігіями країни, невід'ємною частиною її історичної спадщини. На практиці російський режим бореться з тими релігійними меншинами, які він вважає небажаними в той чи інший момент часу, використовуючи закон про протидію екстремізму. На його підставі у 2017 р. Верховний суд заборонив діяльність Свідків Єгови в Росії.
Тим часом, саме Україну російська пропаганда зображує як країну релігійної нетерпимості та переслідувань
«Спираючись на свій 20-річний дипломатичний досвід, я повинен визнати, що Україна виділяється як маяк релігійної свободи серед колишніх радянських республік, перевершуючи в цьому відношенні Росію», — пише Нокс Темз, колишній спеціальний посланець у справах релігійних меншин Державного департаменту США, в статті про російські релігійні злочини в Україні.
Валентин Синій, ректор Таврійського християнського інституту (Херсонська область):
«Вони (росіяни — ред.) називали віруючих євангельських християн фашистами, бандитами і американськими шпигунами. (...) Один російський офіцер сказав співробітнику нашого інституту: «Таких євангелістів, як ви, треба повністю знищити, тому що ви сектанти і американські шпигуни. Але просто розстріляти вас буде занадто легко. Вас треба закопати живцем».
Журналіст, редактор, публіцист, автор книг. Цікавиться новими технологіями та політикою. Літературознавець, доктор гуманітарних наук. Створив і керував веб-сайтом sztucznainteligencja.org.pl
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Вид з вершини Крейдяної скелі сягає десятків кілометрів. Андрій приходить сюди часто. Виймає з кишені пачку цигарок і мовчки викурює кілька поспіль. Він дивиться далеко за обрій, на якому видніються вузькі стовпчики чорного диму.
— Десь там, за тими деревами, був мій дім, — він глибоко затягується і кидає недопалок на землю. — Звідси здається, що він на відстані витягнутої руки.
Вид на Краматорськ. Фото: Mykola Bilyk
Андрій народився в Бахмуті — тоді колоритному, сповненому енергії та квітів місті, з гучними ресторанами. Він згадує, як до вторгнення, на День вишиванки, площею перед Міським народним домом йшла юрба веселих людей. І як на День Європейського Союзу тут збиралося багато молодих дівчат і хлопців, які малювали на щоках прапори ЄС. Тут взагалі було багато молоді. Краматорчани приїжджали до Бахмута на дискотеки, а друзі з Донецька заїжджали на шашлики, на дніпровський пляж у Часовому Яру.
— Ми смажили м'ясо й рибу на грилі, попиваючи вино «Артемівське».
Це вино було гордістю мешканців Бахмута. Воно мало довгу історію, яка почалась ще у 1899 році. Саме тоді німецький інженер Едмунд Фарке відкрив у Бахмуті алебастровий завод. Його миттєвий успіх і величезний видобуток гіпсу для виробництва призвели до створення цілого підземного міста з унікальним мікрокліматом. Підземні лабіринти були ідеальними для виробництва ігристого вина. У 1950-х роках гіпсові тунелі були перетворені на завод, де в 1954 році стали виготовляти перші пляшки шампанського. Це «Радянське шампанське», як його називали, було дефіцитним тоді товаром, і основну частину продавали виключно членам Комуністичної партії.
Після повернення Україною незалежності на базі радянського заводу були створені два сучасні винні бренди — «Артеміське» й «Крим», які швидко здобули визнання не лише в країні, а й у світі. Вина витримувалися в підземних галереях протягом трьох років за класичною методикою виробництва ігристого. За цей час пляшки перевертали власноруч, як у Шампані, щоб контролювати осад, який утворювався всередині. Це було великим досягненням. Єдине вино в Україні, виготовлене саме так, як виготовляють французьке шампанське.
Цей розвиток і смугу успіху жорстоко обірвала війна. Під час битви за Бахмут солдати групи Вагнера штурмували приміщення винзаводу, грабуючи все, що потрапляло їм до рук.
Кажуть, їхній командир Євген Пригожин сказав, що це будуть подарунки на 8 березня для жінок Луганської області, тимчасово окупованої росіянами
10 березня 2023 року в мережі з'явилося відео, зняте російським солдатом, на якому видно, що залишилося від винзаводу: руїни, жодних слідів створеної із пристрастю історії місця.
— У них немає нічого святого, — каже Андрій. — Крадуть, ґвалтують, бомблять церкви. Їхня мета — знищити нашу культуру, стерти історію, знищити нашу українську націю.
Українське ігристе «Артемівське Незламне Бахмут» з текстом «Врятоване з Бахмута, витримане солодке». Фото: Irik Bik/Shutterstock
Коли почалася повномасштабна війна, Андрій пішов добровольцем до армії. До цього він не мав нічого спільного з армією, навчався та підробляв у продуктовому магазині. Після короткого навчання його направили до П'ятої штурмової бригади, яка воювала, зокрема, за його рідне місто. Разом з бійцями інших підрозділів брав участь у визволенні села Кліщіївка, яке знаходиться менш ніж за десять кілометрів від його дому.
— Це було сюрреалістично — спостерігати, як місця, які я добре знаю, за один день перетворюються на руїни, — Андрій запалює ще одну цигарку. — Або замість того, щоб гуляти моїми улюбленими вуличками, ховатися, як щур, у підвалах, бо щоразу, коли я висовую голову з-під землі, хтось хоче мене вбити.
— Ти знаєш, що вони хочуть оголосити про закінчення війни, коли Україна віддасть окуповані території? І навіть більше: вони хочуть цілі області, — кажу йому я.
— Що я маю тобі на це сказати? Це буде означати, що ті три роки були марними. Знаєш, скільки моїх загинуло? Ось саме там? — тремтячою рукою він проводить у повітрі лінію вздовж обрію. — Бачиш? Там, де горять дерева, була моя рідна хата. Там я поховав маму, там всі мої спогади. Як я можу від цього відмовитися? Що я маю сказати? Що мені пофіг і я можу жити в іншому місці?
— Не віддаси?
— Ніколи! Навіть якщо земля, на якій я народився, поглине мою кров.
Дмитро: могила матері по той бік російського кордону
Він часто говорить, що його дитинство пахло бузком і затхлим підвалом. У підвалі він ховався від п'яного батька, який повертався із села й шукав сварки. Якщо він не влаштовував бійку з товаришами біля магазину, то вдома виливав свою злість на весь світ і своє невдале життя. Він ніколи не бив маму — мабуть, підсвідомо її боявся. Знав, що без неї опуститься на дно. Для Дмитра він там був завжди.
Коли зацвітав бузок, і його аромат наповнював повітря, Діма розумів, що наближається поїздка. Щоб він міг відпочити від алкогольного чаду дому, мама щороку возила його на літні канікули до сім'ї, яка жила за двадцять кілометрів — на іншому боці кордону.
— З дитинства я не пам'ятаю різниці між «ми — вони». Фізично існував українсько-російський кордон, де нам ставили штамп у паспорті й впускали у світ, який для мене як для дитини нічим не відрізнявся від того, що я бачив у себе на подвір'ї.
Фото: Костянтин і Влада Ліберови
Мама Діми народилася в російському селі неподалік від кордону з Сумською областю. Вона познайомилася з його батьком у Сумах, куди приїхала на курси. І вирішила залишитися в Україні. Батьки одружилися й оселилися в маленькому будиночку під містом. Тут народилася їхня донька, а згодом і Діма. Вдома вони розмовляли російською мовою, дивилися російські мультики, а в школі ще й мали уроки російською. До Росії їздили на канікули, на навчання, на роботу.
— Тоді все, що було з Росії, здавалося кращим, сучаснішим, цікавішим.
Ніхто з нас тоді не міг подумати, що цей сусід, з яким у нас такі чудові відносини, може одного дня напасти на нас і почати вбивати.
Нещодавно був удома у відпустці й знайшов у шафі чашку з написом «Красногорск». Колись ми привезли її з відпочинку. Я викинув її у смітник
За два роки до вторгнення, у травні, померла мати Діми. Її поховали на кладовищі в селі, звідки вона родом, в родинній могилі, разом з батьками та старшою сестрою. На похороні Діма поклав на її могилу букет бузку, який саме почав цвісти. Він часто приходив поговорити з нею, просто посидіти біля неї; у нього був дуже сильний зв'язок з матір'ю. Цвинтар був близько до кордону, тому поїздки незабаром стали неможливими. Спочатку пандемія закрила кордони. А відразу після пандемії почалася велика війна.
— Востаннє я був у мами чотири роки тому. Якби я знав тоді, що буде далі, то, напевно, побув би з нею довше.
Я хотів би покласти квіти на її могилу, але не знаю, чи зможу це колись зробити
Я говорив з тими, хто там служить. Вони сказали, що все розбомблено. Може, кладовище взагалі не збереглося. Але навіть якщо вціліло, я все одно військовий. Якщо не загину на війні, то, напевно, до кінця життя буду в їхньому чорному списку й не зможу перетнути кордон. Бо якщо перетну, то вже не повернуся — «зникну безвісти».
Тарас: «Якщо ми покинемо наших хлопців, то перестанемо бути людьми»
У повітрі відчувається запах свіжої крові, а дим витискає сльози з очей. Які болять, наче їх припікають дрібним жаром вугілля. У вухах лунає писк і незрозумілі крики. Чорне повітря розриває ніздрі зсередини і стискає горло, наче невидима рука вбивці. Навколо все палає після потужного обстрілу. Все, що створила російська військова техніка, здається, впало на бойові позиції. Середина літа, сухі поля і ліси миттєво охоплює вогонь, який важко загасити. У пилюці нічого не видно, а крізь писк у вухах ледве можна зрозуміти наказ командира: «Відходимо!».
— Вони били по нас з усього і з усіх боків. У мене було враження, що це воєнний фільм зі спецефектами
Тарас неохоче повертається зі своїми спогадами до бойових дій, які пишномовно охрестили «Запорізьким контрнаступом». Штурм Старомайорського не лише залишив потужний слід у його психіці, але й забрав десятки його друзів. Декого з тих, хто був тоді поранений, досі не вдалося повернути додому.
— Пам'ятаю, що була жахлива спека. Коли ми відступали з позицій, я бачив багато розірваних на шматки тіл. Спотикався об шоломи, зброю. Скрізь валялись уламки, лунали крики. Ми не мали можливості забрати поранених із собою. І я знав, що якщо ми не заберемо їх зараз, вони не виживуть. Потім ми чекали три дні, щоб забрати їхні тіла. Ми не могли повернутися назад, тому що вони стріляли по нас.
Запоріжжя, 2023 рік. Фото: Костянтин і Влада Ліберови
З точки зору командування, повернення за тілами загиблих було б самогубством, тому два дні вони не погоджувалися на це. Тарас навіть думав про спротив і самовільне залишення підрозділу, аби тільки знайти побратимів на розбитій артилерійськими снарядами землі. Хлопці спостерігали за полем бою з дрона і не могли порахувати всіх загиблих. Думка про те, що він залишив там своїх побратимів, не давала Тарасу спокою. Коли артилерійський вогонь нарешті припинився, і вони повернулися, щоб забрати полеглих, було важко розпізнати, що було залишками тіл, а що уламками, осколками, сміттям.
— Я ніколи не забуду цей запах, вони там три дні лежали на спеці... Ми могли брати тільки те, що впізнавали. Щось, схоже на тіло. А скільки хлопців там залишилося — навіть не порахувати. Держава каже, що вони «зникли безвісти», а ми знаємо, що вони мертві. Я бачив на власні очі, як Сашка розірвало осколком навпіл. Але раз його тіла немає.
Родини не можуть гідно поховати своїх близьких, не можуть попрощатися. І ніякої підтримки від держави вони не отримують. Якщо ми віддамо окуповані території Росії, ці хлопці ніколи не повернуться додому, ти розумієш? Саме тому ми не можемо віддати ці землі — саме через них і для них. Ми повинні знайти їх, кожного бійця, щоб матері, дружини й доньки могли поховати їх на цвинтарі. Ми не можемо покинути ці тіла і вдавати, що ці люди зникли безвісти, коли знаємо, що їхні залишки лежать на цих полях. Якщо ми їх покинемо, ми можемо перестати називати себе людьми.
Погода задає ритм солдатам на передовій, так само, як дерева чи покинуті мешканцями будівлі. Вона також може дати їм притулок, захищаючи їх від того, щоб їх не помітили згори. Тому що сьогодні дрони зайняли нульову лінію, і їхні камери вирішують, чи повернеться хтось сьогодні додому живим.
Привиди прикордоння
Максим чекає на нас в одному із прикордонних містечок на північ від Харкова. Ми їдемо головною дорогою і роззираємося довкола. Незважаючи на масові руйнування, вулицями все ще блукають люди. Я бачу переважно літніх людей, які кудись поспішають, з опущеними головами. Ми кидаємо жилети і каски в машину Максима і залишаємо машину на повністю зруйнованій артилерією площі. Здається, до бомбардування тут був непоганий ринок. Посередині стоїть імпозантна будівля, ніби розрізана навпіл, з уцілілими колонами спереду. Від невисоких кам'яниць навколо площі майже нічого не збереглося. Ймовірно, тут колись були магазини, аптека, можливо, пошта. Ми рухаємося містом-привидом до північного кордону країни. Ця картина повторюється незалежно від того, де проходить лінія фронту: Харківська, Запорізька, Сумська чи Донецька області — чим ближче до російського кордону, тим більше руїн. Деякі села та містечка стерті з лиця землі, як карткові будиночки.
Максим. Фото: Maciek Zygmunt
На місці безпечніше
Дорога до місця нашої зустрічі розбита, як решето. Машина підстрибує на вибоїнах так високо, що слова застрягають у горлі, унеможливлюючи розмову.
— Якби не те, що погода сьогодні була ідеальною для нас, ми б не змогли так їхати!, — кричить нам Максим з переднього сидіння. — Хлопці і так сьогодні трохи перегнули палицю, бо на них почалося полювання.
Хоча це слово звучить абсурдно в контексті людей, але саме так все і відбувається. У повітря запускають рої FPV-дронів, тобто дронів, до яких прикріплена камера. Оператор такого дрона може наживо спостерігати за тим, що відбувається перед ним. До безпілотника може бути прикріплена система повітряного десантування, яка скидає на позиції вибухові заряди. Але найгірші — це так звані дрони-камікадзе, тобто ті, що вирушають на місію в один кінець. Їхнє завдання — знайти ціль і просто налетіти на неї прямо посеред неї. Цілями можуть бути військові машини, що рухаються вздовж лінії фронту, а також підрозділи, що пересуваються, автомобілі або навіть машини швидкої допомоги. Насправді, евакуаційні машини вже навіть не позначені, оскільки росіяни найчастіше вбивають медиків, а їхні транспортні засоби приносять найбільше балів у цій жахливій повітряній грі.
— Хлопці сконструювали наземний дрон на колесах. Він в основному використовується для доставки води та їжі в окопи. У нашій групі був рекордсмен, який просидів в окопі аж 63 дні. Він не міг покинути свої бойові позиції, бо над ним постійно кружляли FPV-безпілотники.
Для нього було безпечніше сидіти в ямі в землі, ніж намагатися вибратися звідти. Тож ми мали знайти спосіб якось скинути йому воду та їжу
Один з методів підтримки зловмисників — відправка дронів з системою скидання, до якої можна прикріпити контейнер з водою і їжею. Однак, коли людина застрягла в окопі на два місяці, ці перевезення мають бути дуже частими. Під час таких місій багато дронів збиваються або заклинюються і не долітають до місця призначення. Потрібно було знайти інше рішення, яке б не ставило під загрозу піхоту і зберігало техніку. Так народилася ідея наземних безпілотників, якими, як і повітряними, можна було б керувати за допомогою простого контролера.
Дуже швидко солдати 58-ї бригади почали використовувати ці колісні дрони і для інших цілей.
— Ми причепили вибухівку і зробили з нього наземного дрона-камікадзе. Він підлетів до їхнього бліндажа, і вони навіть вийшли на вулицю, щоб подивитися, що він привіз. Коли він вибухнув, наша команда стала мішенню номер один, і полювання почалося.
Фото: Maciek Zygmunt
Механічний кур'єр-парамедик
На землі декорації нагадують знімальний майданчик військового фільму: підземні приміщення та нитки окопів утворюють лабіринт. Група солдатів зосереджено виконує своє завдання. Вони працюють за допомогою двох дронів: один знаходиться в повітрі і вказує шлях для того, що рухається по землі. На обох встановлені камери, щоб можна було наживо спостерігати за тим, що бачить дрон. Оператором наземного дрона є «Кабан».
— Цей автомобіль використовується для багатьох завдань, — пояснює він. — Він може замінувати дорогу, може привезти боєприпаси або їжу побратимам, які знаходяться на передовій. Оскільки вони не мають можливості доставити це самостійно — для них безпечніше залишатися на бойовій позиції. Людям краще не пересуватися в пошуках їжі під відкритим небом. Вчора ми відвезли хлопцям їжу і воду.
Якби не було безпілотника, бійцям довелося б йти за їжею три-чотири кілометри пішки, а потім тим же маршрутом повертатися назад. До того ж, з солідним вантажем, під небезпечним відкритим небом, де літає абсолютно все, що винайдено на цій війні.
Колісний робот може взяти на себе до сорока кілограмів і подолати відстань до двадцяти кілометрів
Таких перевезень можна зробити до чотирьох. Потім машину треба підзарядити, і через вісім годин вона знову готова до роботи. Поруч стоїть ще один транспортний засіб. Він менший, але має гусениці, як у маленького танка. Він може піднімати понад триста кілограмів. Цей робот використовується не лише для доставки їжі чи боєприпасів, але й для евакуації поранених солдатів.
— Якщо солдати не можуть самостійно покинути позицію, евакуювати пораненого майже неможливо, — каже Максим, командир роти. — А цей маленький робот дуже швидкий, надзвичайно ефективно пересувається складною місцевістю. Пораненого можна пристебнути ременями, він не впаде. Взагалі, в бронежилеті і касці тут досить комфортно.
Вся команда вибухає сміхом.
Фото: Maciek Zygmunt
Збити літаючого вбивцю
Що нас постійно вражає, так це надзвичайний спокій солдатів, які проводять тижні в цих екстремальних умовах, в постійній небезпеці і страху за себе та своїх товаришів по службі. Частина групи Максима також захищає небо над головами харків'ян. Адже погода над Харковом не задає ритм життя міста. Тут ракети прилітають за координатами або, як іранські шахеди, б'ють наосліп, руйнуючи магазини, галереї та дитячі садки. Через два дні після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Максима: «Пам'ятаєш тепловізійний приціл, який ти нам привезла? Подивись, як він знищує шахедів.»
На кадрах мало що видно: чорна цятка в темному небі, яка то з'являється, то зникає. Натомість чутно гарячкові голоси солдатів, які знають, що якщо вони не знешкодять цього механічного вбивцю, то за мить він влучить у житловий будинок у сплячому місті. Чути крики та постріли. Нарешті — полегшення:
Війна змінює всіх. Про це не з чуток знає військовий психолог Андрій Козінчук — ветеран АТО, а нині заступник командира інженерно-саперної роти з морально-психологічного забезпечення групи інженерного забезпечення 67 ОМБр. Про те, чого насправді потребують військові, про страхи, божевілля і наслідки перевтоми Андрій розповів Sestry.
Андрій Козінчук. Приватний архів
«Сапер може боятися мін, командир — відповідальності»
Наталія Жуковська: Андрію, навіщо психолог на війні? Якими є ваші обов'язки?
Андрій Козінчук: Психолог працює там, де є люди. Одне з наших завдань — діагностика морально-психологічного стану військового. Важливо також встановити сумісність військових, особливо тих, які мають йти на бойове завдання. Бо у двох людей може бути чудовий морально-психічний стан, але вони ненавидять одне одного і разом не зможуть нормально служити. У них може бути конфлікт поколінь, інтересів, вони можуть посваритися на політичну тематику. Наше завдання — попередити зриви. У таких випадках ми приходимо до командира й кажемо: «Прогноз такий, що вони до завдання навіть не дійдуть. Воно не тільки не буде виконано, а в нас ще й можуть бути втрати». Зазвичай у таких випадках, якщо є можливість, робимо заміну у складі бойової групи.
Також працюємо з людьми, які нещодавно мали сильний стрес. Наприклад, людина була під обстрілами, отримала контузію, помер хтось з її рідних. Ну, і наше улюблене — напився, посварився з жінкою, вона його покинула, думки про втечу…
— Ви як психолог працюєте на війні з 2014 року. Як змінилися за цей час проблеми, з якими найчастіше стикаються військові?
— По-перше, не було такої інтенсивності бойових дій. Війна стала набагато динамічнішою, швидшою і раптовішою. До 2022 було поняття ротації. Відпустка — 30 днів, а не 15. У 2022 році дуже багато військових відправили своїх дружин і дітей за кордон. За рік деякі з жінок сказали чоловікам: «Чудово, що ти герой війни, але я знайшла собі «нормального». Я так не можу більше».
По-друге — нас, психологів, стало набагато більше. Втім, ставлення вищого командування до нас за всі ці роки не змінилося. Нас ніхто не сприймає всерйоз і це бісить.
Змінилося ставлення військових до війни. Є ті, які сприймають це вже як роботу, спосіб життя. Людина звикає до системи. Який би ти не був жорсткий інтроверт, ти тут не будеш один. Завжди є підтримка. Тебе можуть послати, але з любов'ю.
Ти тут потрібний, навіть якщо не вмієш воювати. Жоден з нас не народився спецназом, але може приносити користь на війні
Ось у нас є шеф-кухар одного із закладів. Він не воює, не ходить на передок, але готує, як боженька, на 200 чоловік. Є айтішник, дизайнер, модельєр, сільський голова… Всі тут роблять щось корисне.
Самостійно за допомогою звертаються одиниці. Здебільшого проблеми випливають під час звичайного спілкування. Їх можна поділити на бойові і небойові.
Бойові проблеми — це страх, невпевненість, тривожність. Одна з найважчих психотравмуючих подій для військових — полон. Тому що там ти втрачаєш волю до всього, навіть до повітря, за яке доводиться боротися. Бо у кімнату 50 квадратних метрів заганяють понад 100 чоловік.
Небойові — побутові, пов’язані з жінками й родиною. Але ніхто до мене не приходив жалітися з питанням про четвертий рік війни і коли відпустять додому назавжди. Є такі, що кажуть: «Все, я не витримую». Ми часто відповідаємо: «Братан, давай, може, ти переведешся в інше, спокійніше місце служби?».
— В які моменти ви спілкуєтеся з бійцями?
— Я служу, знаходжусь поруч з військовими. Ми можемо спілкуватися під час виконання спільної роботи, приїжджаємо до них у розташування й на позиції. Зазвичай напряму питаю: «Як ти? Чи є в тебе проблеми?». Проводжу певний скринінг. Я не один працюю, в мене є колега. Іноді командир може нам сказати: «У мене щось засумував такий-то військовий».
Одна з важливих умов, які ми поставили перед нашими людьми, — якщо ти боїшся, ти про це говориш
Ненормально казати, що ти красунчик і герой, а потім дати задню, адже команда розраховує на тебе. Наприклад, сапер може боятися мін. Льотчик — що його екіпаж накриє ворожий FPV. Командири можуть боятися відповідальності. Одного разу (не в цьому підрозділі, де я зараз служу) командир відправив людей на завдання… і всі загинули. Звісно, що він звинувачував себе. Казав: «Я вбив людей». Ми дуже довго з ним говорили про те, хто вбив, яким чином, де його вина і чи міг він щось зробити. Чи міг він сказати: «Йдіть всі геть, я нікого посилати на завдання не буду. Ми здаємо позиції, відступаємо до Ужгорода, а там уже і до Словаччини недалеко». Звісно, що він цього зробити не міг.
«ПТСР — не найпоширеніша зараз біда»
— Деякі військові воюють роками. Напевно, у багатьох є розчарування в тих, хто в тилу, а також неможливість жити звичайним мирним життям… Як мотивувати бійців під час тривалої служби?
— Мотивація — дуже невдячна річ.На початку війни добре сприймалися високопарні фрази на кшталт «Україна в огні», «ворог поруч — розіб'ємо його»… Зараз просто кажемо військовому: «Ти красунчик, молодець, роботу виконав». Головне, аби кожен солдат усвідомлював свій особистий ключовий показник ефективності (КПІ). Не існує спеціальних слів, які б підходили для мотивації кожної людини. Головне — не брехати. Звісно, не варто й згущувати фарби й говорити: «Нас всіх уб'ють. У них дронів і грошей більше».
Обманювати солдата не можна, бо коли він розчарується — то вже все
Іноді просто по-людськи можна сказати: «Дякую за роботу». І це працює. Багато залежить від командира. Нам пощастило, бо наш у кожному бійці бачить людину. А це теж додає мотивації нести службу.
— Чому стали менше говорити про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)?
— І це добре. Насамперед у самій назві «посттравматичний стресовий розлад» говориться, що це пост- — тобто «після». Щоб він розвивався, має закінчитися психотравмуюча подія. Війна ж триває.
ПТСР — не найпоширеніша зараз біда. Коли закінчиться війна, тоді почнуться агресія, суїциди, домашнє насилля… Бо війна йтиме всередині кожного. Людина, яка страждає від ПТСР, є найбільш небезпечною для себе. Вона не дбає про себе, не займається активністю, не чистить зуби, не заправляє ліжко… Її може цікавити алкоголь і сумнівна компанія. Немає сенсу життя.
У моїй практиці був випадок, коли військовий вивіз дружину з дитиною за кордон, а через два роки каже: «Ми навіть не сварилися, а я відчуваю від неї холод». Він належить до тих пів відсотка чоловіків, які не зраджують. У нього два роки не було сексу. Під час відпустки поїхав до них за кордон, і вона сказала: «Між нами все». Як результат — він втратив сенс життя, бо жив заради них. У таких випадках я пояснюю, що потрібно не забувати про себе. Чи можна звинуватити дружину? Ні. Завжди має бути золота середина. Для того щоб людина відчувала себе щасливою, вона має відчувати себе потрібною не тільки для когось, а насамперед для себе.
— Чи легко військові довіряються психологу? Як ви виводите їх на діалог?
— Виводити на діалог не завжди просто. Інколи військовим хочеться поговорити, поділитися наболілим. Ми ніколи не кажемо: «Хочеш поговорити про свої душевні травми?» Це неправильно. Зазвичай все починається з кави. Головне, щоб людина почувалась у безпеці й довіряла. Розуміла, що розмова є таємницею, про яку ніхто не дізнається. А ще я завжди попереджаю, що якщо ти не хочеш, аби я ліз туди, куди ти мене не пустиш, я цього не робитиму. Слід поважати право людини на особисті кордони. Не повинно бути жодного примусу чи насилля. Це святе правило ще від цивільної психології.
— Чи працюють військові психологи з особовим складом додатково перед відправленням на передову? Як?
— Звісно. Проводимо інструктаж, ставлячи питання на кшталт «Чи готовий?», «Чи є хтось із вас, хто за будь-яких причин не хоче йти виконувати завдання?». Деякі жартівники відповідають зустрічним питанням: «А що, так можна?». Можна, але за тебе піде твій побратим.
Також проводимо роботу зі старшим командиром. Радимо йому, на що слід звернути увагу серед особового складу бойової групи. В ідеалі бійці перед виходом на бойове завдання мають пройти тестування, аби з'ясувати, чи готовий їхній морально-психологічний стан до виконання службових обов'язків. Але на практиці якщо він тест не пройде, хто за нього має йти на завдання? Немає ким замінити людину. Тому будь-яка комісія, яка до мене прийде й скаже, чому я ці тести не заповнюю, буде відправлена далеко. Нехай вони хлопцям, які на передовій, розкажуть про ці тести... Якби у нас був повний штат, ми б так і робили. Я готовий розбудувати діагностичний корпус і регулярно проводити серед військових діагностику. Але слід реально оцінювати стан речей.
— Як подолати страх перед боєм? Чи можливо це взагалі?
— Страх виникає через відсутність або недостатню кількість інформації, коли твоя психіка домальовує те, чого немає. Грубо кажучи, чоловік не прийшов з роботи вчасно, жінка йому телефонує, а він не відповідає. Її фантазія домальовує картину, що він десь з коханкою. На війні так само. Якщо ти мало знаєш про бій — ти домальовуєш його в уяві.
Тому що ми робимо? Проговорюємо кожен крок. Бо коли ти пояснюєш військовому, хто його сусіди зліва і справа, де евакуація, стабілізаційний пункт, що робити, якщо щось пішло не так, мозок вже не думає про те, що тебе вб’ють, а розмірковує над тим, як тобі оці перші кроки зробити й виконати завдання.
Якщо маєш певний алгоритм дій — страх відходить
«Людина, яка приходить після бою, не хоче психолога»
— Що робити людям, які бояться військової служби?
— Дізнаватися про неї. Військова служба — це загальна фраза. Немає посади «військовий». Я от — заступник командира інженерно-саперної роти з психологічної підтримки персоналу групи. Не ходжу з кулеметом, не стріляю. Щоб не боятися, треба знати, що це таке. Усвідомити, наскільки можеш бути корисним на фронті.
Звісно, тут можуть вбити, і це страшно. Але хіба не страшно, що русня буде у вашому селі чи місті, якщо боятися і нічого не робити?
— Чи можуть ухилянти бути корисними на службі?
— Звичайно, можуть.
Я більше скажу, кожен ухилянт знайде тут не тільки службу, але й сенс життя. Його життя зміниться докорінно. Йому буде тяжко, погано, але скажу пафосно — оаза завжди знаходиться в пустелі
Супергерої коміксів отримали свої суперсили через страждання. Флеша вдарила блискавка, Бетмен втратив батьків... Всі пройшли через кризу й здобули суперсилу. Тут так само. Тільки ти робиш свою справу не лише для себе, а для багатьох людей і держави.
— Скільки часу людина може бути на передовій без психологічної підтримки?
— На передовій психологічна підтримка не діє. Людині потрібне відчуття безпеки.
Американці дослідили, що не можна, щоб людина знаходилась на передовій понад 45 днів. Понад 10 днів вже призводять до жорсткої бойової втоми
Але наші військові переважно знаходяться на бойових позиціях понаднормово.
Людина, яка приходить після бойових, не хоче психолога. Вона хоче розбирати бойове завдання і з'ясовувати, де були боєприпаси, чому вчасно не вилетів дрон … У неї дуже багато агресії, до кінця не реалізованої на полі бою.
— Які техніки допомагають заспокоїтися перед \під час бою?
— Їх багато. Здебільшого це техніки заземлення. Це, по суті, робота з тілом. Ти лягаєш на землю або обіймаєш дерево. Це техніки дихання, тобто дихання по квадрату. Коли ти в стресі, у тебе діафрагма заблокована, і ти можеш зловити ступор, з якого потім довго виходити. Дихання змушує рухатися діафрагму і дає сигнал в мозок, що ти приходиш до тями.
Техніки є, але вони не можуть бути замінниками звичайного відпочинку. Якщо людину 45 днів не міняли на бойових позиціях, то дихайте — не дихайте, це не допоможе
Важливо, щоб був режим — сон, харчування, вода, відпочинок. Його зараз немає по одній простій причині — бракує людей.
Пам’ятаю, як у 2015 році артилеристи сидіти на прихованих позиціях в одному з будинків впродовж 45 днів. З їжі у них були лише сухпаї. І от вони зловили свою психотравмуючу подію на їжі. Вони казали: «Будь ласка, замініть цей сухпай, бо весь час їсти гречку, тушонку й галети — ненормально для психіки».
Знаєте, скільки людина може воювати? Скільки завгодно, але є нюанс — з кожним місяцем ефективність воїна падає. Ми можемо і десять років воювати, але через п'ять це вже буде набагато важче робити
«У мене в підрозділі — сексизм»
— Чи доводилося вам працювати з випадками божевілля на фронті? Як допомагали?
— Доводилося працювати із психозом. Був військовий, який на лінії вогню під час перестрілок з ворогом вбив побратима. Це був нещасний випадок, але він так докоряв собі, що у нього стався психоз.
З ним недобре поступили лікарі. Вони відразу його присадили на седативні ліки. Тоді як потрібно, щоб людина прожила цей момент. Вона може кричати, вести себе не зовсім адекватно. За таких обставин треба дати людині води і спостерігати, щоб вона не зробила із собою нічого поганого. Звісно, може бути агресія. Або навпаки, людина повністю закриється в собі. У такі моменти добре працює тілесно орієнтована терапія, а саме робота з тілом.
Слід поважати будь-які емоції потерпілого. Вони мають вийти
— Розкажіть про моменти зі служби, які ніколи не забудете.
— З хорошого — це коли ми нормально даємо відсіч ворогу, і місцеві кажуть: «Дякуємо!». З поганого — суїциди. Ніколи не забуду той день, коли один з військових це вчинив. Там були свої причини, але ти як психолог постійно собі дорікаєш, що десь недопрацював. До слова, у багатьох випадках суїциду таки вдалося запобігти.
— А жінок на війні які питання найчастіше турбують?
— Переважно такі ж, як і чоловіків. Іноді вони страждають від якоїсь зайвої поблажливості до них з боку чоловіків. Кажуть: «Я не дівчина, я бойова одиниця». Намагаються це доводити на практиці.
У мене в підрозділі — сексизм. Наприклад, ми не пускаємо жінок на передову, бо оберігаємо. Я не готовий пережити смерть дівчини на війні
Хоча не вважаю, що жінка — це лише берегиня домашнього вогнища, кухарка і мама, яка займається тільки дітьми. Дівчата, з якими я служу, — дуже круті військові, які вирішують мега круті завдання.
— Як змінилося ставлення до жінки у війську за останні три роки?
— У мене ніколи не було якихось упереджень щодо цього. Мабуть, трішки додалося поваги, бо раніше жінки займали переважно посади зв’язківців і бухгалтерів. Зараз мають посади на рівних з чоловіками.
Не уявляю, щоб в мене були якісь романтичні стосунки з військовою. Бо це бойова одиниця і посестра. Хоча у нас і парами люди служать. А ось в історію «я покохав її на лінії вогню» не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться.
— Що жінки роблять краще чоловіків у війську?
— У нас є жінки, які роблять руками вибухівку. Вони спокійніші та посидючіші за чоловіків. Більшість з них — гарні водійки
Але за допомогою до мене все ж частіше звертаються чоловіки. Жінкам легше спілкуватися з жінками.
«Важливою є земля, на якій воюєш. Ось чому серед ветеранів у США так багато суїцидів»
— Чи вистачає зараз висококваліфікованих психологів для роботи з особовим складом?
— Нам не вистачає не кількості, а суб'єктності, аби від нас забрали зовсім не потрібні обов'язки — розслідування, оформлення актів. Щоб ми займалися своєю справою. Кожен командир має чітко розуміти, навіщо у нього у підрозділі психолог. Поважати й дослуховуватися до його думки.
— Хто має до кого адаптуватися після повернення військового з війни — воїн до суспільства чи суспільство до воїнів?
— Воїн захоче, щоб суспільство стало таким, як він. Суспільство захоче, аби воїн звик до цивільних правил. Ми маємо зустрітися десь посередині й сказати: «Ми одне ціле, ми тут. Нам треба адаптуватися одне до одного».
Військовий, який приходить з війни, має дуже багато реакцій, які здатні лякати цивільних. Тож легко не буде. На нас чекає величезна хвиля домашнього насильства у сім'ях ветеранів.
У Сербії зараз одні з найкращих спеціалістів у світі по запобіганню і подоланню наслідків домашнього насилля. Тому що вони пережили це на власному досвіді. Натомість в Америці досі суцільна біда із суїцидами серед колишніх військових — до 22 на день
Тож наслідки можуть бути дуже плачевні, але вони точно будуть кращими, ніж у США, бо важливою є земля, на якій ти воюєш. Американці воювали не в себе вдома. У нас, до речі, саме тому у багатьох військових був спротив йти на Курщину. Це дуже важливий фактор.
— Що б ви порадили новобранцям — як швидше адаптуватися, знайти спільну мову з побратимами та подолати страх перед першим боєм?
— Будь чесним перед собою. Якщо боїшся — кажи. Чогось не знаєш — питай. Оволодій своїм фахом. Завжди знаходь час для себе. Роби одні й ті самі справи щодня — чисти зуби, мийся... Немає води — користуйся серветками. Це має бути ритуал, який врятує тебе. Спілкуйся мінімум з однією людиною із цивільного життя. Знайди людину, яка тебе не бісить у підрозділі. Звертай увагу на своє фізичне здоров'я, але пам'ятай, що нікому не цікаво, що ти натер ногу. Говори про це, але не скигли. Йди до своєї нереалізованої мрії і в тебе все вийде (відповідь «додому» не рахується). Набагато гірше тим, хто не знає, чого хоче. Ну і задовольняй за можливістю свої потреби. Болить зуб — іди до стоматолога, болить душа — іди до психолога.
Мінімум один день в місяць відпочивай. Як це виглядає? У нас є така опція, що коли військовий каже, що втомився, ми його на день відпускаємо в якусь цивілізацію, наприклад, у найближче місто, де є готель.
Раніше військові туди запрошували дружин або тих осіб, що їх замінюють. А останнім часом вони просто хочуть полежати на білій постелі, прийняти теплий душ і переключати телеканали пультом від телевізора
І головне — ніколи не забувай, що ти крутий воїн, який попри страх і ризик смерті знищує ворога на своїй землі.
<frame>Михайло Федоров — віцепрем'єр-міністр України з інновацій, розвитку освіти, науки та технологій. Міністр цифрової трансформації. Куратор проєкту «Армія дронів». У 2020 запустив застосунок «Дія», який став ключовим елементом концепції «держави в смартфоні». Під його керівництвом Україна зробила значні кроки на шляху до цифровізації державних послуг, впровадження електронного документообігу й розвитку IT-сфери.<frame>
Революція штучного інтелекту в Україні
Наталія Жуковська: Україна — одна з найцифровізованіших держав світу. Так, у державному застосунку «Дія» регулярно з’являються нові революційні послуги, спрямовані на полегшення життя людей і зменшення корупції в державі. У чому ми випереджаємо інші країни світу?
Михайло Федоров: Україна розпочала свій шлях цифровізації у 2019 році. Ми поставили амбітну мету — побудувати найзручнішу цифрову державу у світі. У нас були чітке бачення, ефективна команда й підтримка президента.
За шість років нам вдалося пройти шлях трансформації, на який деякі країни потребували 20 років. І більша частина цього шляху — в умовах повномасштабної війни
Ми піднялися зі 102-го місця за рівнем розвитку державних послуг на п’яте в рейтингу Оnline services Index, міжнародного дослідження E-Government Development Index. І завдяки штучному інтелекту (ШІ) через два роки ми можемо опинитися у трійці найкращих.
Наша перевага — у швидкості рішень, гнучкості й адаптивності до нових викликів. Уже зараз «Дією» користується понад 22,5 мільйонів українців. У застосунку доступні 30 документів, понад 40 сервісів, і ще понад 130 послуг — на порталі Дія.
Ми запустили «Шлюб онлайн» у «Дії» і стали першою країною у світі, де весь цикл одруження можна пройти в застосунку
Зараз працюємо над впровадженням штучного інтелекту, щоб оптимізувати процеси, стати ще більш швидкими.
— «Поки у світі дискутують про вплив штучного інтелекту, українці вже бачать, відчувають і використовують його», — кажуть експерти. Що мається на увазі?
— Зараз відбувається справжня ШІ-революція, яка змінить більшість процесів у світі. Кожен бізнес стане ШІ-бізнесом, а кожен уряд — ШІ-урядом. Ми визначили місію в напрямі штучного інтелекту — до 2030 року увійти до трійки країн світу за рівнем розробки та впровадження ШI-рішень у публічний сектор. Для досягнення цієї місії створили WINWIN AI Center of Excellence. Його головне завдання — інтегрувати штучний інтелект у державний сектор, оборону, медицину, освіту та бізнес. І вже зараз ми інтегруємо ШІ в «Дію», «Мрію» (освітній застосунок), оборонні технології тощо.
— Що ШІ вже робить краще, ніж люди?
— Штучний інтелект уже сьогодні обробляє великі обсяги даних, аналізує, порівнює, виявляє закономірності, прогнозує ризики тощо. ШІ можна делегувати чимало рутинних завдань, натомість використовуючи час для більш важливих та стратегічних. Разом з тим стрімкий розвиток ШІ не означає, що він замінить людину. Це ефективний інструмент, який підсилює наші можливості.
Безпілотники з машинним зором і рої дронів, які діють як єдиний організм
— Як ШІ допомагає в обороні?
— На сьогодні ШІ — один з головних напрямів у розробках для фронту. Це дрони з машинним зором, які самостійно наводяться на цілі, системи, що оминають РЕБ, і навіть рої дронів, що діють як єдиний організм. Зараз в Україні понад 100 компаній, які виготовляють дрони з машинним зором. Є і високоточні українські аналоги «Ланцетів», які завдяки ШІ самі розпізнають цілі й наводять на них удар. ШІ також активно використовують у розвідці — він аналізує відео з дронів й автоматично визначає техніку чи укриття ворога. Це пришвидшує прийняття рішень і знижує навантаження на операторів.
Михайло Федоров з американським істориком і другом України Тімоті Снайдером тестують роботів на полігоні
Впровадження АІ відкриває нові можливості для військових на полі бою. Наприклад, на платформі Brave1 зареєстровано понад 200 розробок із застосуванням методів AI/ML (машинного навчання — Ред.) з різним рівнем технологічної готовності. Вже понад 70 розробок з використанням ШI та машинного зору використовують військові. Важливо розуміти, що технології штучного інтелекту можна адаптувати до нових завдань і платформ.
Томузараз критично не лише створювати «залізо», а й інвестувати в програмне забезпечення, яке задає йому інтелект
— Збір доказів воєнних злочинів і визначення місцезнаходження підозрюваних, розпізнавання облич, керування безпілотниками, виявлення дезінформації і пропаганди, розмінування… Де ще зараз використовують ШІ? Як саме відбувається залучення ШІ до цих процесів?
— Ми у Мінцифрі, як MVP (Minimum Viable Product — найпростіша робоча версія продукту — Авт.) для всього уряду — тобто на власному прикладі показуємо, як технології можуть оптимізувати роботу. У державному секторі багато роботи для штучного інтелекту. Він може оптимізувати процеси в службах підтримки, допомагати керівникам ухвалювати рішення на основі великої кількості даних тощо. Штучний інтелект також значно пришвидшує роботу державного апарату завдяки оптимізації рутинних завдань. Зокрема, юристи Мінцифри активно використовують ШІ для цифрової експертизи нормативно-правових актів (НПА); для аналізу й перекладу європейського законодавства.
— Нещодавно ви розповідали, що українські розробники новітніх оборонних технологій працюють над секретним продуктом, який надасть силам оборони значну перевагу на полі бою і дозволить змінити перебіг війни. Про що йдеться і як це допоможе військовим?
— Одними з головних геймченжерів (інноваційних ідей, які змінюють правила гри — Ред.), які перевернули хід війни, стали дрони. Ми бачимо унікальні кейси, коли дрони вражають стратегічну авіацію на території ворога. Морські дрони здатні атакувати мости, нищити ворожі кораблі чи навіть літаки. При цьому FPV, коптери та інші БпЛА існували й до повномасштабного вторгнення, але їх не використовували для сучасної доктрини війни.
Нова технологічна ідея, яка змінить правила гри, вже існує. Вона теж пов’язана з безпілотниками, і її застосування призведе до нового етапу технологічної війни
Сучасна війна — це не тільки танки й артилерія. Це війна дронів, РЕБ, НРК і штучного інтелекту
Щоб ворог не пройшов
— Які ключові цифрові послуги з’являться в застосунку «Дія» до кінця 2025 року?
— Зараз ми працюємо над запуском ШІ-асистента в «Дії». Він з’явиться на порталі вже найближчим часом. Також цьогоріч плануємо цифровізувати 90% послуг для водіїв. По суті, це буде революція у сфері. Окремо працюємо над профілем ветерана в «Дії». Застосунок автоматично визначатиме, що людина — ветеран, щоб адаптувати інтерфейс. У такому профілі «Дії» будуть зібрані всі сервіси для ветеранів.
— Якими є результати запуску чатбота єВорог (куди українці можуть повідомляти, що бачили ворожу техніку чи окупантів) у «Дії»? Чи поступає неправдива інформація? Чи є від цієї ініціативи реальна допомога?
— З початку повномасштабного вторгнення генерувалася велика кількість контенту від українців. Ми розуміли, що потрібен захищений інструмент для безпечного й швидкого передавання інформації від людей до ЗСУ. Так з’явилась ідея створити чатбот єВорог. Команда запустила його за два тижні, чим створила інструмент народної розвідки. Головна відмінність від інших ботів — авторизація через застосунок «Дія». Це потрібно, щоб диверсанти не могли спамити фейковими фото чи відео. А ми були впевнені, що заявки надсилають саме українці. Водночас кожна з них — деперсоналізована.
За весь час чатботом «єВорог» скористалися понад 674 тисячі українців. І цей інструмент дійсно працює. Є кейси, коли одну колону російської техніки фіксували 9 населених пунктів протягом усього її шляху в 100 км
— Чи планує Україна проводити у «Дії» вибори та перепис населення? Наскільки це реалістично?
— Команда Мінцифри над цим не працює. Запровадження електронного голосування в «Дії» і до повномасштабної війни не було серед наших пріоритетів. Сьогодні відсутні навіть необхідні законодавчі підстави для запровадження онлайн-виборів у «Дії». Для цього має бути рішення центральної виборчої комісії. Також необхідно розробити та ухвалити відповідний закон про інтернет-голосування.
Що стосується перепису населення, то до повномасштабного вторгнення ми планували провести Всеукраїнський перепис населення у 2023 році. Працювали над проєктом, який мав зробити цей процес технологічним і цифровізованим. Але під час воєнного стану перепис населення не проводиться.
— Після 24 лютого 2022 року Україна зазнала понад дві тисячі офіційно зафіксованих кібератак. Які головні виклики у сфері кібербезпеки стоять перед Міністерством цифрової трансформації під час війни? Як ви їм протидієте?
— Команда Мінцифри відповідає за безпеку «Дії» і цифрових продуктів, які ми створюємо. Ми створювали застосунок у 2019-2020 роках, вже під час війни. Аналізували й прогнозували можливі кібератаки й загрози. Тому підходили до архітектури застосунку, враховуючи всі можливі ризики. Двічі проводили програму Bug Bounty, в якій етичні хакери тестували застосунок і шукали вразливості. Це були краштести «Дії», під час яких не виявили жодних критичних вразливостей. Але це ще не все.
Важливим рішенням стало створення так званої Red Team — команди, яка спеціально «атакує» державні інформаційні системи й знаходить вразливості, щоб покращувати рівень захисту сервісів
Тож ми постійно підтверджуємо безпеку «Дії», це питання для нас у фокусі роботи.
— Чи звертаються до вас представники європейських держав про запозичення і впровадження у своїх країнах ініціатив на зразок «Дії»? Чи отримували ви пропозиції про співпрацю?
— Так, інтерес постійно зростає. Не лише до технології, а й до нашого досвіду та підходів. Ми вважаємо, що найцінніше — це не просто «передати код», а поділитися цілісною архітектурою цифрової держави, баченням і інституційною логікою, яку ми будували під час війни. Наприклад, ми співпрацювали з Естонією над пілотним проєктом mRiik. Бета-тестування минуло успішно, і 85% користувачів залишилися задоволеними.
Нещодавно Естонія запустила новий державний застосунок, розроблений з використанням досвіду нашої співпраці. Ми відкрили код «Дії»
Україна вже ділиться з ЄС досвідом своїх цифрових розробок, зокрема в процесі створення Європейського гаманця цифрової ідентифікації. Також в Україні вже працює другий у світі центр технологічного управління GGTC, відкритий у партнерстві зі Світовим економічним форумом. Це платформа для співпраці, обміну технологіями, масштабування найкращих govtech-підходів. Найголовніше, що ми продовжуємо фокусуватися на тому, як зробити найзручнішу цифрову державу у світі. Це прагнення допомагає розуміти, що потрібно громадянам, як змінюється споживацька поведінка і що потрібно робити нам, щоб досягти своєї мети.
— Про досягнення якого рівня залучення ШІ та створення якого застосунку в державі ви мрієте?
— Зараз ми перетворюємо «Дію» на ШІ-агента. Скоро на порталі «Дія» з’явиться ШІ-асистент, з яким ви зможете отримати першу послугу — довідку про доходи. У майбутньому ШІ супроводжуватиме людину впродовж отримання послуги, а також можна буде звернутися до нього голосом. Це абсолютно новий етап розвитку цифрової держави, і вже не мрія, а найближча реальність.
«Чат GPT вже давно замінив мені Google»
— Штучний інтелект стає частиною життя кожного. Чи вам особисто він допомагає? В яких випадках звертаєтеся до ШІ за допомогою?
— ChatGPT вже давно замінив мені Google. Щодня намагаюся тестувати нові сервіси на базі ШІ, продовжую використовувати ChatGPT, Claude AI, Google AI Studio. Зробив собі асистента, який навчає швидкочитання: щодня ставить мені певні завдання, які дозволяють більше читати, розбиратися в певних темах.
Я використовую ШІ щодня для різних цілей — пошуку інформації, аналізу, структурування, генерування ідей, добору книг за певними темами тощо. Також тестую ШІ-асистента, який інтегрований з поштою, календарями завдань. Це оптимізує мій час і пришвидшує роботу.
Зараз генерується така велика кількість ШІ-інструментів, що вже потрібен окремий агент, який буде систематизувати всі нові продукти зі штучним інтелектом
— Як взагалі стають спеціалістами з ШІ? Це нова, але вже затребувана професія. Чи є в Україні дійсно круті спеціалісти зі ШІ?
— Коли ми запускали WINWIN АІ Center of Excellence, то шукали в команду менеджера, який відповідатиме за розвиток штучного інтелекту. Спершу планували знайти одну людину на посаду Chief AI Officer of the Ministry of Digital Transformation. Але в процесі позиція трансформувалася, і ми обрали двох людей — керівника вищої ланки, відповідального за впровадження та розвиток штучного інтелекту в компанії (CAIO), і технічного директора, який спеціалізується на штучному інтелекті (AI CTO).
На посаду подалося близько 100 людей. Це експерти високого рівня, круті фахівці з технологічних компаній. Що показує, що в Україні вже є сильне ШI-ком’юніті.Загалом у нашій країні вже близько 5200 спеціалістів зі штучного інтелекту (ML&AI), і їхня кількість весь час зростає
Паралельно бізнес починає вводити окремі позиції ШI-фахівців, стрімко розвивається напрям ШI-консалтингу, з’являються нові експерти, які будують власні продукти або допомагають інтегрувати ШІ в роботу компаній.
— Чи бачите ви в штучному інтелекті небезпеку?
Штучний інтелект створює для нас нові можливості, але водночас це виклик для держави, бізнесу й суспільства.
Як і з будь-якою технологією, усе залежить від того, в чиїх руках опиниться цей інструмент і з якою метою його будуть використовувати
Саме тому важливо розвивати ШІ усвідомлено — з чітким регулюванням, етичними стандартами та постійним діалогом між державою, бізнесом і суспільством. Україна вже опублікувала Білу книгу з регулювання ШІ, яка описує наш підхід до розвитку інновацій — баланс між інноваціями і захистом прав людини.
Із зовсім свіжого — Румунія на президентських виборах двічі ходила по краю прірви, але все ж обрала своїм лідером проєвропейського мера Бухареста Нікушора Дана. Угорський Віктор Орбан, словацький Роберт Фіцо та німецька лідерка AfD Аліса Вайдель із карикатурних фігур перетворились у справжнє випробування для Європи.
Всі вони — за дуже хороші стосунки з Європою, але і за мільярди Євросоюзу
Деякі — як одіозна лідерка французьких правих Марін Ле Пен — отримують заслужені кримінальні вироки за розкрадання грошей Європарламенту. Багато років поспіль її партія відмивала гроші на помічників депутатів Європарламенту. У фіктивних контрактах вони буцімто працювали у Брюсселі, а на ділі гроші йшли на працівників «Національного обʼєднання», політичної сили Ле Пен.
Переможця парламентських виборів у Нідерландах Герта Вілдерса, який не приховував свого захоплення РФ та закликав активізувати вихід власної держави із ЄС, просто перетравила власна виборча система. Вона така складна, що премʼєром став абсолютно інший чоловік — Дік Схоф — професійний спецслужбіст, який пʼять років розслідуванням збиття рейсу MH17. Це добрий приклад, як раціо державників перемагає голий популізм.
Президентські вибори у Польщі теж показали моду на праві ідеї. Два кандидати — Славомір Ментцен та Гжегож Браун — захопили своїми ідеями десь одну пʼяту населення. Пан Ментцен — типовий ультраправий із Європи за мірками нинішніх політичних часів, який «лише» виступає за обмеження функціоналу Євросоюзу, посилення міграційної політики та проти абортів. А от Гжегож Браун пішов далі. Креатив його кампанії включав і мітинг біля братської могили воїнів УПА на горі Монастир у Польщі, і витирання черевиків об прапор ЄС, і навіть вдерся до лікарні в Олешиці та погрожував лікарці-гінекологині арештом через нібито проведений нею аборт на пізньому терміні вагітності.
Все це свідчить, що ультраправі зачепили практично кожну країну і користуються великою популярністю
Гжегож Браун разом зі Славоміром Ментценом здобули більше 21% голосів. Фото: Tomasz Jastrzebowski/REPORTER
Соціологічні дослідження показують, що цей тренд триватиме до середини наступного десятиліття — до того часу, коли відбудеться нова технологічна революція та стабілізується кількість населення у світі, яке уже досягло свого піку. До цього часу люди дещо адаптуються до постійних викликів, і стане зрозуміло, чи є у нашої популяції шанс на те, щоб взагалі не зникнути як мамонти.
Чому ж праві, які раніше скоріше були перчинкою в парламентах і мали куці фракції, пішли у зростання? Популярність підтримки правих партій стало наслідком глибокої кризи, в якій опинилась уся Європа: політичної, безпекової та економічної. У тому числі це стало реакцією на агресію Росії і претензії Китаю на поділ світу по-новому, щоб посунути гегемонію США.
Тож складні часи збільшують попит на праві цінності, популістів, націоналістів та автократію
Це відбувається в історії вже не вперше. Війни біля власних кордонів підштовхують населення дбати про власну безпеку. І задля цього вони починають шукати політиків, які пропонують егоїстичні, популярні, прості чи привабливі рішення, які можна швидко реалізувати. Такі періоди призводять до кризи демократій та зростання популярності націоналістів і популістів.
Коли старі еліти не дають інструкцій, як вийти із криз, нішу хутко захоплюють політики з радикальними ідеологічними наративами. Червоною лінією там зазвичай проходять заклики економити, зосереджуватись на власній безпеці і посилати геть іноземних зайд, які хочуть скористатись вашими надбаннями — соціальною підтримкою, комфортом життя, перспективами кар'єрного зростання.
Іконічним політиком, який тонко освоїв ці емоційні гойдалки, є ніхто інший як Дональд Трамп. На кожному мітингу він поливав брудом епоху Джо Байдена та Барака Обами — і чимало влучних ходів якраз і беруть собі європейські колеги.
Європейські ультраправі позичають ідеї у Трампа. Фото: SAUL LOEB/AFP/East News
У нинішніх політиків є методи швидко стати вірусними через соцмережі TikTok, Telegram, Facebook, Х. Румунський правий Келін Джорджеску та німкеня Аліса Вайдель проводили досить агресивні кампанії через соцмережі, маніпулювали фактами, копіювали стиль популярних інфлюєнсерів — і це принесло свої плоди. Вони отримали великий приріст аудиторій за рахунок молоді до 25 років, адже всі інші, класичні політики, на цьому тлі здавались нудними і консервативними.
Сучасних ультраправих об'єднує те, що вони обіцяють людям повернути контроль над ситуацією — це особливо цінно, коли світ качає то пандемія, то хвилі біженців, то перспектива ядерної війни
Лідери з консервативними поглядами обіцяють зберегти своїм цільовим аудиторіям «ідентичність». Вороги тут можуть бути абсолютно різні — мігранти, мусульмани, «ліберали з ЛГБТ-ідеологією», погані журналісти і, звісно, країни, які стали жертвами агресій. За такого хаосу запит на порядок, контроль і «сильну» руку знову стають модними. Коли світ трясе, нема жодного планування майбутнього — людська психіка тяжіє до кращих часів минулого, коли все було простіше, і рішення ухвалював тато, мама або начальник. Саме так з'являється запит на такі речі, як дисципліна, субординація і жорстка ієрархія. Саме ці речі продавали на виборах своїм суспільствам Орбан, Фіцо, румунські та німецькі праві.
Класичні ліберали, які панували в світовому політикумі в «нульові» і «десяті», настільки заскорузли у сірих піджаках, що виявились неспроможними на емоційний зв'язок із власними виборцями. Ба більше, багато з них почали займатись темою як не екології в стилі Грети Тунберг, то спекуляцією на лівих темах. У підсумку був втрачений час на переконливу альтернативу ультраправим наративам, що апелюють до страху та ідентичності. Це призвело до втрати підтримки серед традиційного електорату, який живе у сільській місцевості, працює на фермі та заводі і не сильно розбирається у різновидах гендерної ідентичності десь у Берліні чи Нью-Йорку.
Додамо ідеї великих техноолігархів, як Ілон Маск, Марк Цукерберг або Пітель Тіль. Вони вважають, що сучасні технології можуть побудувати «правильне» суспільство без кордонів і політичних систем, де кожен буде гвинтиком у великій машині. Нині Ілон Маск пішов у відставку з посади Спеціального державного службовця у Департаменті ефективності уряду США (DOGE), бо не всі урядовці команди Дональда Трампа сприйняли його ідеї — звільнити всіх бюрократів і забрати у всіх кошти заради економії. Утім, звільнений реформатор сидіти без діла не буде і задумався про співпрацю з російським бізнесменом Павлом Дуровим через соцмережу Telegram, яка є вагомим інструментом впливу серед російськомовних спільнот.
Все це разом є новим викликом для старих політичних еліт і тих інтелектуалів, які збираються у політику. Час знову ходити наживо у двори власних виборців, час вимикати кіногенічного хлопця і більше перейматися проблемами пересічних людей
Ультраправі політичні сили торгують страхом як політичною валютою, вони не бояться сучасних технологій і не бояться здаватись смішними, вразливими, дикими. Помірковані інфлюєнсери та політики мають вчитися перемагати цих опонентів на їхній території і їхніми методами. 100 років назад людство шукало «сильні» руки та прості рішення для знедолених людей. Утім отримало хіба Другу світову і сором, з яким кожна нація розбирались окремо.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
