Війна в Україні

Один із найвідоміших американських генералів, який з 2022 року обіймає посаду старшого радника американської правозахисної організації Human Rights First, в інтерв'ю радіо Times Radio під час нещодавнього саміту НАТО поставив діагноз ситуації Заходу, Росії та України в контексті війни, яка триває вже два з половиною роки. 

‍Що можуть зробити росіяни

Годжес вважає, що у Росії вже залишилося мало простору для маневру, оскільки вона більше не має можливості вивести Україну з війни. Російські командири і політики на чолі з Путіним, не дбаючи про своїх солдатів, будуть продовжувати прирікати тисячі інших на смерть і інвалідність день за днем.

«Однак я не думаю, що це триватиме нескінченно, — оцінює військовий. — Їхні людські ресурси не є невичерпними. Навіть якщо ми не будемо серйозно ставитися до санкцій і обмеження їхньої здатності транспортувати нафту, я не знаю, чи зможуть вони протриматися ще два роки — також з огляду на нестачу живої сили і необхідних їм компонентів».

На думку генерала, Захід відіграватиме ключову роль у прискоренні розпаду Росії, якщо серйозно поставиться до потужних економічних інструментів, які вже давно є в його розпорядженні

Наразі Росія «робить, що може, чекає, коли ми її відпустимо, і сподівається, що потенційна адміністрація Трампа полегшить їй життя». І це приблизно все, що вона може собі зараз дозволити.

‍Путін: розрахунки поганої людини

В очах Годжеса Путін — високоінтелектуальна людина, але водночас зла, безжальна і така, що не дбає ні про що, окрім збереження влади. Його сподівання на можливу перемогу Трампа добре відомі: він сподівається, що США припинять підтримувати Україну і змусять її укласти мир на російських умовах. З іншого боку, якщо переможе Байден [читай: кандидат від Демократичної партії, оскільки інтерв'ю було взято до того, як президент США зійшов з виборчих перегонів — ред.], Путін керуватиметься вже знайомим розрахунком: подальші диверсійні дії в західних країнах і посилення дезінформації, яка, як очікується, підірве довіру громадян вільних країн до їхніх лідерів і демократичних інституцій. 

Політика Байдена: «ловити стріли»

Годжес високо цінує нещодавні обіцянки президента Байдена надіслати Україні більше зенітного обладнання: це важлива допомога, яка відповідає реальним потребам українців, що захищають себе. Але це вирішує лише частину проблеми. «Набагато ефективніше вбити лучника, ніж намагатися перехопити всі стріли, які він випускає, — зазначає генерал. — Цей пакет допомоги допомагає перехопити більше стріл, але він жодним чином не допоможе вбити стрілка».

За словами військового, адміністрація президента Байдена продовжує проводити «жахливу політику», згідно з якою Україна не може атакувати російські бази всередині Росії, використовуючи, наприклад, американські системи ATACMS. На практиці така політика дає Росії захист для здійснення атак на українські міста. Так, генерал радий бачити більше «Патріотів» і ПТРК, але цього все ще недостатньо. «Я не знаю, що ще має статися, щоб Білий дім серйозно поставився до допомоги Україні у перемозі над Росією. Путін бачить, що ми не робимо всього, що потрібно. У нього все ще є великий покупець його газу, Індія, тому поки ми не почнемо серйозно допомагати Україні перемогти Росію, росіяни продовжуватимуть бомбити Україну», — попереджає він.

‍Надмірний страх і віртуальні гарантії

Годжесу хотілося б вірити, що, як заявляють союзники і сам президент Зеленський, шлях України до НАТО справді незворотній. «Проблема в тому, що на цьому шляху немає ніякого руху», — каже він. На саміті у Швейцарії багато політиків довго розмірковували про те, що вони можуть зробити з цим, але ніщо в цій балаканині, здається, не веде до неминучих і незворотних рішень. Хто саме так вважає? США і особливо Німеччина, які продовжують блокувати це питання, керуючись надмірним страхом, що Росія може застосувати ядерну зброю. «Поки цей надмірний страх не буде подолано, нічого не зміниться на краще», — каже генерал.

— Які гарантії НАТО може надати Україні і який дипломатичний удар може завдати Росії, якщо вона зараз не може запропонувати українцям членство?, — запитує журналіст.

Хоча Годжес не говорить про це прямо, з його слів зрозуміло, що в цій ситуації — жодних. Бо немає 100-відсоткової впевненості, що Україна вступить до НАТО. Враховуючи, що Будапештський меморандум 1994 року. [в якому США, Великобританія і Росія в обмін на відмову України від ядерного арсеналу гарантували її суверенітет і територіальну цілісність — ред.] виявився порожнім зобов'язанням — Годжес не впевнений, що наступні подібні зобов'язання будуть більш наповненими змістом. 

Якщо Захід знову зазнає поразки

Генерал покладає всю свою надію на розуміння багатьма країнами того, що Україна не може зазнати поразки, що вона повинна перемогти, адже її поразка стала б катастрофою для всієї Європи, а отже, і для світу. Бо якби це сталося, наступні мільйони українських біженців потрапили б до Польщі та Німеччини, а десятки тисяч українських солдатів були б примусово призвані до російської армії, посилюючи її потенціал. 

Якщо США зазнають невдачі — через прихід до влади нової команди (команди Трампа) або з будь-якої іншої причини, зазнають невдачі, не зробивши того, що потрібно, — загроза для Європи не зменшиться, а збільшиться

У будь-якому випадку, не буде нічого дивного в тому, що США, і ширше — так званий колективний Захід, не виправдає очікувань. За останнє десятиліття і ті, і інші вже не раз зазнавали невдач. «У 2008 році, коли Росія вторглася до Грузії, ми нічого не зробили. Так само, коли росіяни перетнули червоні лінії, накреслені президентом Обамою в Сирії, і коли вони вторглися в Україну в 2014 році», — зазначає Годжес. Не дивно, що в 2021 році, готуючи вторгнення, а в 2022 році здійснюючи його, Путін припускав, що гнів Заходу і цього разу закінчиться нічим. 

Реанімувати стримування

Американець також перераховує інші вражаючі ознаки слабкості Заходу, які переконали Путіна в його правоті: трампістська атака на Капітолійський пагорб 6 січня 2021 року, безладне виведення американських військ з Афганістану, нездатність Німеччини зупинити, незважаючи на російську анексію Криму і значної частини Донецької та Луганської областей, будівництво «Північного потоку-2», слова президента Макрона про «смерть мозку НАТО». 

«Можна собі уявити, що на тлі всього цього в Кремлі подумали: «Нумо закінчимо це діло», — коментує Годжес. 

Війна в Україні спалахнула через те, що стримування провалилося. Отже, стримування необхідно відновити, тому що світ є взаємопов'язаною системою. Економічне процвітання США, зазначає радник президента США з прав людини, залежить від процвітання Європи, а це неможливо, якщо на Старому континенті бракуватиме стабільності та безпеки. 

«Якщо ми допоможемо Україні перемогти Росію, це допоможе ізолювати Іран, а потім і Північну Корею, що, в свою чергу, стримуватиме Китай. Тому що китайці побачать, що Захід має політичну волю, промисловий потенціал і військові можливості», — стверджує Годжес. Поразка Росії також є єдиним серйозним захистом Заходу від приходу до влади ізоляціоніста Трампа.

Якщо ж Україна програє, ризик прийняття Китаєм «страшних рішень»⁽ різко зросте.

Коли Путін впаде зі скелі

Як швидко росіяни досягнуть переломного моменту в цій війні та як довго Путін утримуватиме владу, залежить від людей із найближчого оточення диктатора. Тому що він відповідає тільки перед ними —  олігархами і найближчим оточенням Кремля, а не перед парламентом, виборцями або журналістами, які ставлять незручні запитання від імені цих виборців, як це відбувається в будь-якій нормальній країні. Тож коли ці люди зрозуміють, що шансів на перемогу Росії більше немає, вони «зіштовхнуть Путіна з обриву і позбудуться його». 

Так, поки що у кремлівського диктатора ще немає вагомих підстав вважати, що він програє. Але день, коли він це зрозуміє, стане початком його кінця 

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Бойовий медик Даміан Дуда на фронті в Україні від 2014 року. За цей час разом зі свою командою медиків-добровольців він врятував чимало життів українських військових. І команда продовжує це робити. Аби легше було отримувати гуманітарну та фінансову допомогу, було створено офіційний фонд «W międzyczasie» (українською «Тим часом»). І щоразу, повертаючись з Польщі до України, ці люди везуть необхідні ліки та обладнання для порятунку українців.

Наталія Жуковська: Даміане, з 2014 року ви рятуєте українців на фронті. Що мотивує вас продовжувати це робити?

Даміан Дуда: Мені було цікаво побачити на власні очі, що відбувається в Україні. На початку 2014 у Польщі було багато російської пропаганди, яка з екранів телебачення вперто розповідала про те, що це не Росія почала війну, що в Україні так звані бандерівці і нацисти здійснюють державні перевороти. Вперше я приїхав у Маріуполь як міжнародний спостерігач і там зрозумів, якою страшною зброєю є пропаганда.

Замість нацистів і бандерівців я побачив нормальних людей, які боронили свій край. Я переконався, що все, про що говорили росіяни, — повна маячня. В Україні вже на той момент тривала реальна війна, а не антитерористична операція. Люди потребували допомоги. У Польщі є закон, за яким без спеціального дозволу держави заборонено воювати в іншій країні, можна піти лише бойовим медиком, а не, наприклад, штурмовиком. Тож я вирішив їхати до України як бойовий медик. Майже опанував цю справу, хоча вчитися треба постійно. Найскладніше дається фармакологія. Важко запам’ятати, які ліки від чого і коли їх слід давати пораненому.

Найбільшою мотивацією мого перебування на фронті є те, що багато моїх друзів воюють за свою країну. Я маю їм допомогти, тож це і моя війна також

Які трансформації відбулися впродовж останніх двох років? Що змінилося на фронті, зокрема у медичному забезпеченні?

Змін відбулося багато. Можна сказати, що кожні три місяці ти бачиш іншу війну. З’являється чимало нової зброї, технологій, змінюється тактика ведення бою. Та й тактична медицина стала більш спеціалізованою. Наприклад, є кейсеваки — повнопривідні джипи, переобладнані для евакуації поранених бійців бойовими медиками, які здатні долати важкопроїздні дороги через ліса і болота. Це дає можливість оперативніше рятувати бійців.

Кейсеваки є майже у всіх підрозділах, але, на жаль, поки що не всі оснащені ШВЛ, респіратором і концентратором кисню. Щодо потреб, то, наприклад, на стабілізаційних пунктах завжди бракує крові. Загалом все залежить від підрозділу. Є більш укомплектовані, є — навпаки.

Найважливіше, аби у всіх бійців були якісні бойові аптечки із сертифікованими турнікетами й ліками. З цим є проблема

Наприклад, тих же китайських турнікетів не має бути в аптечках військових. Але це залежить насамперед від начмеду та бойового медика. Якщо начмед свідомий, то такого не буде. Коли наша команда їде на передову, ми маємо все необхідне. Донати для нашого фонду «W międzyczasie» нам дуже допомагають. Ми можемо закуповувати потрібні ліки чи обладнання. 

Як виглядає війна зсередини? 

Тут немає нічого романтичного. Війна дуже сильно смердить. Тут запах поту, крові та болотяного бруду. Він переслідує навіть після того, як повернувся із завдання. Війна викликає чимало поганих думок та образів. Це дуже негарний світ. 

Якою є ваша команда? Хто ці люди?

Ми зараз на «нулі». Щомісяця у нас ротація. Міняємося по троє. Особисто я їду до України на місяць, потім два місяці перебуваю в Польщі. Від нас завжди є медичний екіпаж на місці. Більшість колективу — поляки. Є дві українки й одна медикиня з Німеччини. Дехто з них з медичною освітою. Хто її не має, працюють водіями або ж на інших посадах. Всі вони добровольці.

Перед тим, як потрапити до нас у команду, люди проходять спеціальну підготовку, яку не всі витримують. Спочатку — співбесіда з нашими психологами. Вони бачать, хто зможе поїхати на війну, а хто — ні. Далі — підготовка на полігоні. Аби її пройти, треба бути сильним фізично. У програмі також психологічна підготовка. Ми навчаємо, як витримати стрес, справлятися з емоціями. І наостанок — медичне тренування у Польщі. Загалом підготовка займає до трьох місяців. І лише після цього ми пропонуємо людині роботу у нашій команді.

Що для вас найскладніше під час евакуації пораненого?

Найскладніше і найважливіше, аби поранений вижив. Також важливим моментом є наша безпека. Зазвичай ми більше думаємо про життя пораненого, ніж про себе. Але це не правильно. Навіть на навчанні нас вчать — спершу подбай про свою безпеку. Однак на практиці виходить навпаки.

Даміане, а чи рахували, скільки життів українських військових ви врятували?

Не рахував. Це були люди з різними пораненнями — кульовими, ампутаціями, контузіями. Траплялися моменти, коли поранених було дуже багато. Так було у Соледарі, Бахмуті, згодом на Запоріжжі. Були дні, коли лише наш автомобіль вивозив пів сотні поранених військових. Тому загальну кількість поранених, з якими доводиться працювати, оцінити важко.

Як справляєтеся, коли не вдається врятувати військових? 

Перша річ, якій ми навчаємо бойового медика, — думка, що ти не допоможеш усім. Ти маєш усвідомити, що це неможливо. Якщо ти зробив все можливе — не звинувачуй себе. Звісно, кожен по-своєму переживає втрату бійця. Комусь психологічно складно впоратися з таким болючим моментом. Тож у нашому фонді працюють три психологи, які допомагають всім, хто цього потребує. До них звертаюся й я. Це нормально, бо іноді ти можеш думати, що все ок, проблеми немає, а вона є. Тому не треба нехтувати цим. Кожен, хто на ротації в Польщі, йде до психолога.

Кожна мить на війні — ризик. Однак ми не думаємо про смерть, ми шукаємо можливості, аби врятувати військового

Особисто я завжди дуже сконцентрований на своїй роботі. 

Були моменти, які запам'ятаються на все життя? 

За цей тривалий час таких історій назбиралося чимало. Торік ми працювали із силами спеціального призначення на одному з гарячих напрямків фронту. Пішли із хлопцями на штурм, у нас було багато поранених. Одного хлопця ми несли на руках 10 кілометрів. Медична евакуація не могла приїхати за нами, противник гатив з протитанкової зброї. Весь цей час ми надавали допомогу військовому. Слава Богу, він вижив. Під час цього штурму загинув наш командир. Через п’ять днів ми повернулись у сіру зону за його тілом. Ми пам'ятатимемо це до кінця свого життя.

Попри ризик, у нас є правило: всіх повернути додому.

Чи є якісь воєнні забобони у вашого екіпажу? 

Особливих немає. Але не можна казати «пока», бо можеш накликати смерть. Тому коли хтось йде, то кажемо «будемо на зв’язку» або «побачимось пізніше».  

У вас позивний «Лектор». Чому так?

Коли я вивозив поранених із Соледару, то росіяни, зокрема вагнерівці, розповідали у соцмережах, що я вивозив їх частинами. Нібито різав тіла і продавав органи до Німеччини. Тому й виник позивний «Лектор» — від Ганнібала Лектера (серійний вбивця і канібал — вигаданий персонаж тетралогії американського письменника Томаса Гарріса — Авт.). 

Ви розширюєте свою медичну місію. Зокрема, у Варшаві безкоштовно навчаєте охочих медичній справі. Розкажіть про це.

На сьогодні у Варшаві ми навчаємо польських медиків. На жаль, немає часу для інших. Час від часу ми працюємо з польською армією, поліцією і ділимося власним досвідом, здобутим на війні. У центрі працює 46 людей. 

Як рідні реагують на ваші поїздки на передову? Відмовляють чи підтримують?

По-різному. Більшість моїх рідних мене підтримують. А ось багато моїх знайомих, бойових медиків, кажуть своїм родинам, що вони у Львові на навчаннях. Приховують, що перебувають на «нулі». Все заради того, аби ті не хвилювалися.

Чи змінила війна ваші життєві цінності? Що зараз найважливіше?

Для мене найважливіше, аби більшість військових вижило у цій страшній, кровопролитній війні. Думаю, що сьогодні немає людини, котру не змінила війна. Я перестав звертати увагу на дріб’язкові проблеми у житті. Зараз ти розумієш, що воно є крихким, ти легко можеш його втратити. Решта думок буде після війни. Зараз є час на роботу, донати і захист країни.

Сьогодні закінчився час волонтерства. Чоловіки не повинні прикриватися тим, що «я доначу гроші, тому воювати не піду». Наразі час боротьби, бо якщо не буде військових на «нулі», то не буде України

Як за ці роки повномасштабної війни змінився ворог?

Він пішов вперед, значно зменшилася кількість «м'ясних» штурмів. У них з’явилося більше тактики, є гарна зброя, різноманітні дрони і, звісно, люди. Коли кажуть, що то дурна орда — це неправда. Це дуже серйозний противник. І вони роблять висновки. Вчаться на своїх помилках. Ми, на жаль, жодних висновків поки що не робимо. 

Чи не відчуваєте ви, що Захід втомився від війни в Україні?

Війна може тривати роками. Багато людей зрозуміли, що одного дня війна може прийти до Європи. І для цього не потрібно, щоб росіяни йшли до Польщі. Вони можуть зайти до Балтики, яку захищатиме НАТО і таким чином Польща буде втягнута у війну.

Свідомі прості поляки й політики це добре розуміють і знають, що росіян треба зупинити в Україні. Особисто я допомагатиму стільки, скільки зможу, допоки триватиме ця війна

Що зробите щонайперше, як закінчиться війна?

У мене є знайомі на Закарпатті. Я дуже люблю гори і точно туди поїду. Там для мене ідеальний спокійний світ.

Україна — моя друга країна. Я — поляк, але половина мого серця — українська. Відчуваю, що є частиною вашої держави. Це і моя війна. Я воюю за Україну. Після завершення війни дуже хотів би бачити вас в ЄС і НАТО. Знаю, що це непроста справа. І проблема не лише у війні. Є багато внутрішніх проблем всередині країни. Втім вірю, що попри все Україна стане сильною і незалежною частиною нашого європейського дому. 

Фотографії з приватного архіву‍

Законопроєкти, зареєстровані у Верховній Раді, передбачають бронювання фахівців, яких важко або неможливо замінити. Документи різняться моделями оплати: в законопроєкті, що був зареєстрований першим —11 червня — пропонується встановити сплату підвищеного військового збору — по 20,4 тисяч гривень на місяць за кожного заброньованого. Також є пропозиція бронювати працівників із офіційною зарплатою понад 36 тисяч гривень. 

Ще один законопроєкт об'єднує ці пропозиції: бронювання за 36 336 гривень зарплати для найманого працівника або 20,4 тисяч гривень військового збору для ФОПів. Ще стосується бронювання для ФОП, серед вимог — ФОП має бути зареєстрований не пізніше, ніж за 6 місяців до набрання законом чинності, а дохід підприємця має перевищувати 61 тисячу гривень. 

Який формат економічного бронювання був би оптимальним та чи потрібне воно взагалі? А також як тримають баланс між потребами бізнесу та армії інші країни, що живуть в умовах перманентних військових дій, Sestry розпитали військових експертів та економістів.

Економічна доцільність

В умовах широкомасштабної війни потрібен баланс між мобілізацією та необхідністю підтримувати роботу цивільної економіки, тому що саме з податків цивільної економіки фінансується, зокрема, армія і все необхідне для оборони й ведення війни, каже економіст Андрій Новак. Економічне бронювання, на його думку, — доволі ефективний механізм за умови, що принципи цього бронювання будуть соціально справедливими і водночас не надто обтяжливими для суб'єктів господарювання:

— Якщо ці умови будуть виконані, тоді економічне бронювання зможе виконати подвійне завдання: з одного боку — забезпечення роботи підприємств і мінімально необхідних для цього спеціалістів на кожному підприємстві, а з іншого — додаткове поповнення для державного бюджету, зокрема для збільшення витрат на цілі оборони.

Зараз в Україні є можливість бронювання працівників за постановами Кабінету міністрів №45 та №76. Вони визначають критерії для претендентів на бронь. Про це в інтерв’ю українським ЗМІ розповів голова парламентського комітету з питань економічного розвитку Дмитро Наталуха. З його слів, станом на червень 2024-го року заброньовано понад 800 тисяч людей.

За чинними правилами, під бронювання підпадають військовозобов'язані, які працюють на підприємствах, що виконують мобілізаційні завдання, забезпечують потреби ЗСУ або є критично важливими для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності. Забронювати можна 50 відсотків працівників, але в разі обґрунтованої потреби підприємство може забронювати більше людей. Енергетиків, працівників ВПК та електронних комунікаційних мереж і їхньої інфраструктури бронювати можна без обмежень.

У подальшому обговоренні моделей економічного бронювання варто дотримуватись двох ключових принципів, вважає економіст Андрій Новак:

—  Перший — це соціальна справедливість, тобто не може бути переваги за рахунок рівня оплати праці, регіону, місцезнаходження підприємства чи його виду діяльності. І другий принцип — суми бронювання і його формули не повинні бути надто обтяжливі для суб'єктів господарювання, щоб це не призводило до тінізації економіки — ще більшої, ніж ми маємо зараз. 

На думку Андрія Новака, логічно було б прив’язати розрахунки по бронюванню до мінімальної зарплати. Оптимально — на рівні двох мінімальних зарплат за критично необхідного спеціаліста.

Паралельно з економічним бронюванням у парламенті розробляють законопроєкт стосовно економічної мобілізації. Ідея в тому, що бізнес, який не має можливості платити за бронь, міг би надавати безкоштовно товари чи послуги на аналогічну суму.

В українському мінфіні ідею економічного бронювання вважають актуальною. А втім, керівник відомства не береться прогнозувати, коли така схема може запрацювати. Як зауважив Міністр фінансів Сергій Марченко, Україна спершу потребує грошей і достатньої кількості людей, здатних боронити країну, а вже потім можна переходити до вирішення інших завдань, з поміж яких економічне бронювання.

Іноземний досвід

Ізраїль — країна, що живе в умовах постійного військового протистояння різної інтенсивності. Строкова служба забезпечує кадровий резерв, пояснює старший лейтенант запасу сухопутних військ Армії оборони Ізраїлю Ігаль Левін:

— Призиваються строковики, тобто це підлітки, 18-річні хлопчики та дівчатка. Три роки для чоловіків, два роки для жінок. Після цього йдуть у резерв. І в разі ескалації бойових дій, великих воєн, великих операцій — мобілізуються. Але на короткий термін, приблизно від кількох тижнів до місяця, максимум кілька місяців. Тобто такої ситуації, як в Україні, коли люди мобілізовані роками, в Ізраїлі не відбувається. 

Навіть зараз ця велика операція в Секторі Газа проти ХАМАС — людей мобілізували, демобілізували, потім нових мобілізували і так далі. Але не було такого, щоб люди там перебували постійно, безперервно. І це робиться саме з тією метою, щоб працювала економіка

В Ізраїлі є можливість альтернативної служби, її правила і критерії час від часу переглядаються. А от питання економічного бронювання, продовжує Ігаль Левін, ніколи не з’являлось на порядку денному в Ізраїлі:

— Про бронь — неактуально. Тому що ізраїльська армія — це армія неконтрактна, непрофесійна. В Ізраїлі на контракті перебувають тільки офіцери і старшини. Усі солдати — це призовники або мобілізовані, а під призов потрапляють усі, крім арабів, які є громадянами Ізраїлю, наприклад. Вони вільні від обов'язкового призову. 

Або ультраортодоксальні євреї. До певного часу вони теж були звільнені. Зараз в Ізраїлі проходить серія реформ, що їх теж будуть мобілізовувати. Усі євреї потрапляють під це правило. 

Тому немає ніякого економічного бронювання і бути не може. 18-річні строковики ще не є виробничими одиницями для держави. У них ще немає бізнесу, вони ще не закінчили університет, вони ще не володіють жодними знаннями, щоб приносити державі гроші. Вони буквально тільки вчора сиділи на шиї у батьків. 

Потрібен справедливий підхід 

Економічне бронювання не виконує жодного функціоналу і за нинішніх умов абсолютно не потрібне, переконаний молодший сержант ЗСУ у відставці Юрій Гудименко:

— Насамперед воно несправедливе. Тому що це фактично історія про те, що можна відкупити від армії і себе, і своїх працівників. І це ніколи не було й не буде чесно. Крім того, те, що ми називаємо зараз економічним бронюванням, потім стане розсадником корупції.

Гудименко вважає, що має бути інший підхід — потрібно більше людей як мобілізувати, так і відпускати з армії:

— Як не дивно, в армії багато людей тих професій, яких зараз бракує в тилу. В армію пішли ті ж бізнесмени, менеджери. І це дуже неправильно і несправедливо — казати, що немобілізованими залишилися десять тисяч менеджерів, і давайте вони назавжди такими залишаться. А ті десять тисяч менеджерів, які вже пішли в армію — хай воюють до останнього.

Зараз у нас головна задача — виживання, і все, що заважає цьому виживанню, демотивує. І ця демонстрація, що війна тільки для бідних, дуже шкодить

«Севастополь» на Азовському морі

Оксана Щирба: Якою на даний момент є політика Путіна і його оточення щодо Маріуполя? Яку мету переслідують, що відбувається в місті?

‍Петро Андрющенко: Якщо глобально подивитися на те, що відбувається з Маріуполем, то росіяни там приймають всі остаточні рішення. Фактично вони будують Севастополь на Азовському морі. Усі військові події, які відбувались протягом двох років, свідчать, що в росіян є потреба у створенні військово-логістичної бази на території Приазовщини, аби забезпечити військову логістику Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. 

Тож вони проводять політику заміщення населення, маргіналізацію залишків українського населення і пропагують так звану «відбудову» міста. Але із цим виникли значні проблеми. Насамперед з фінансуванням. Люди з міста розповідають, що в Маріуполі ніби все завмерло. Стоять висотні крани біля будинків, але нічого не відбувається. Всі гроші в Росії зараз йдуть на війну. Тож замість відбудови — ті самі руїни, вже третій рік.

‍Хто з окупантів зараз керує містом і в який спосіб відбувається злочинне управління?

Усі рішення приймають люди, підпорядковані Марату Хуснулліну (російський державний діяч, заступник голови уряду Російської Федерації з питань будівництва, житлово-комунального господарства та регіонального розвитку з 21 січня 2020 року — Ред.). Саме він на сьогодні  володіє ключами і фінансовими потоками всієї окупованої азовської частини. У Хуснулліна дуже великі корупційні плани на неї —  він особисто добре на цьому заробляє. 

До того ж Денис Пушилін (український колабораціоніст, другий ватажок терористичного утворення «ДНР» — Ред.), за яким стоїть ФСБ, намагається стати політичною персоною в Москві. Ми всі маємо це розуміти. Як відбувається управління на нижчому рівні — теж дуже цікаво. Наприклад, є, умовно, керівник адміністрації Маріуполя, хтось на кшталт нашого мера і так далі. Жоден з них не приймає жодного рішення, не керує містом. Це лише так звані «говорящі голови». У них є радники з ФСБ, імена яких засекречені. І саме вони приймають всі рішення по місту. 

‍Розкажіть про демографічну ситуацію в місті. Скільки зараз мешканців і який портрет цих людей, їхнє сприйняття всього того, що відбувається?

Маріупольців залишилося 80 тисяч з 530-ти. Абсолютна більшість ― люди пенсійного віку. Цифри ми отримуємо від наших партизанів. Це спрощує оцінку демографії. Знаємо, наприклад, що 11 352 українські дитини пішли до школи минулого навчального року. Саме стільки українських дітей шкільного віку знаходиться в Маріуполі. Це приблизно відповідає кількості 20-25 тисяч дорослих. Додамо пенсіонерів. Загалом виходить приблизно 80 тисяч, враховуючи, що в Маріуполі живуть неповні сім'ї ― і через окупацію, і через соціальний зріз. 

Якщо говорити про росіян, їх десь стільки ж. Причому росіян, які приїхали з початку цього року на постійне проживання, за нашими оцінками, щонайменше 7-8 тисяч. На 1 вересня минулого року до школи пішло 3,5 тис російських дітей, а закінчило вже 5,5 тисяч. Ось така зараз демографічна ситуація. Якщо брати росіян, то їх щонайменше 50-55 тисяч, і це переважно особи мусульманського віросповідання, азійські вихідці, а також кавказці. Етнічні росіяни також є, але їх дуже мало.

Будинки, в яких ніхто не живе

‍Яким є стан житлового фонду і який підхід до так званої відбудови? Скільки будівель зведено на кістках?

Станом на 1 січня 2025 року за планами росіян має бути демонтовано 600 багатоповерхівок, а це приблизно 40-45 тисяч квартир. Загалом непридатно для життя разом з тим, що знесено, зноситься і має бути знесено, щонайменше 75 000 квартир. А відбудували росіяни, або побудували з нуля, як вони кажуть, 5,5 тисяч квартир. Це менше десяти відсотків того, що знищено їхніми бомбами і потім добито їхніми екскаваторами. 

Якщо ж говорити про ремонти, тут ситуація складніша. Цілі квартали порожні. Якщо брати історичний центр — територію від Драматичного театру аж до виїзду з Маріуполя — там не живуть люди. Разом з тим багатоповерхівки там стоять. Ззовні пороблено фасади, замінено вікна, всередині проведено комунікації, зачищено стіни до стану цегли. І в такому стані все кинуто. Так виглядає більша частина Маріуполя. 

Якщо дивитись російські пабліки, ви не знайдете жодного пропагандистського відео, знятого ввечері з тих районів. Тому що коли немає світла видно, що в будинках не горить світло. Нові фасади є, а людей немає

Картина дійсно жахлива. Маріуполь ― мертве місто. Все, що роблять росіяни, ― це фарбують фасади.  

‍Чи фіксуєте випадки участі європейських фірм та бізнесу у так званій «відбудові»?

Так, намагаємося це моніторити. Так, кілька місяців тому в Маріуполі була зафіксована робота фірми Knauf. Департамент міністерства економіки РФ, який відповідає за поставку обладнання, зокрема з облаштування систем зв'язку, контролю, моніторингу, за нашими даними, регулярно намагається залучати партнерів із Заходу. Ми пробуємо з'ясувати деталі, але бізнес ховається. Наприклад, незрозуміло як, але через окремі дрібні канали до Маріуполя постійно потрапляють українські товари. 

‍В який спосіб російська окупаційна влада позбавляє українців житла?

Українці, які знаходяться в місті і мають документи на свої квартири, видані українськими органами влади до повномаштабки, у будь-який момент можуть зіткнутися з тим, що ці документи росіяни з легкістю визнають недійсними чи підробленими

Люди не можуть підтвердити своє право власності і втрачають житло. Такі квартири націоналізуються або навіть демонтуються. Так, у моєї тещі дві квартири в Маріуполі фізично перестали існувати. Українці, які живуть на підконтрольних Україні територіях, по факту не можуть повернути своє майно в Маріуполі. Їм треба приїхати в місто і пройти так звану фільтрацію, яку проводить російська влада. 

Це мій випадок. У мене є квартира, на яку я не можу підтвердити право власності. Зі зрозумілих причин, я не можу з'явитися в Маріупольську окупаційну адміністрацію з документами про право власності на свою квартиру. Тому її буде націоналізовано і передано або продано росіянам. І навіть якщо хтось менш публічний, ніж я, заїде в Маріуполь, складнощі в тому, що він не зможе продати своє житло росіянам, адже відсутні будь-які механізми цього процесу. 

Вони знищують все. Але є те, чого їм не знищити

‍Яка безпекова ситуація в місті? Чи є випадки торгівлі людьми?

Дані на цю тему відсутні. Безпеки в місті немає взагалі. Панує анархія. Для громадян Російської Федерації в Маріуполі абсолютна безкарність. Спостерігається розквіт наркотрафіку. 

Мігранти домагаються жінок, неповнолітніх дівчат — і в це ніхто не втручається. У російських військових підрозділів та поліції є повідомлення про повітряну тривогу. Вони спускаються в укриття, а цивільні навіть не знають про небезпеку. Це, мабуть, найкраща демонстрація безпекової ситуації в Маріуполі

‍Ми пам'ятаємо екологічну катастрофу в Маріуполі в перші місяці після вторгнення. Трупна отрута в каналізаціях, отруєні питна вода й море, мертві дельфіни… Як ситуація виглядає сьогодні?

Це суцільний жах!  Фактично вбито флору і фауну. «Азовсталь» розбомблено, всі шкідливі речовини потрапили у навколишнє середовище. Майже всюди не працюють каналізація й очисні споруди. Азовське море забруднюється через каналізаційні стоки. Продовжують гинути дельфіни — і все через дії окупантів.  

‍Які дії міжнародного співтовариства зараз потрібні по Маріуполю?

За два з половиною роки окупації я повністю розчарувався в міжнародних інституціях. Всі забули про Маріуполь. Потрібна повна ізоляція Росії на міжнародному рівні та міжнародна екологічна місія. Це ж питання екологічної безпеки всього світу! Я не кажу вже про воєнні злочини. Давайте хоча б екологічну місію реалізовувати, на рівні ООН порушувати питання репарації, блокування, розмінування Азовсталі. 

‍Значна кількість полонених захисників з полку «Азов» ― громадяни Маріуполя. Яка кількість перебуває в полоні? Яка ситуація зі звільненням? 

Понад тисячу чи півтори тисячі людей перебуває в російському полоні вже понад два роки. Але, наприклад, якщо говорити про територіальну оборону, жоден хлопець ще не повернувся додому. А це взагалі виключно маріупольці, які до 24.02.2022 року були цивільними. Там немає військових, які проходили кадрову службу. Дуже сподіваюся на повернення всіх полонених додому. Але в якому стані ворог повертає наших полонених? Це треба бачити! Це жах. 

‍Якою є кількість жертв України у Маріуполі?

Точних даних немає. Окупанти свідомо знищували тіла загиблих маріупольців, затирали сліди злочинів, тож здійснити точні підрахунки неможливо. Ми викупили через наших партизан російську базу даних з 2022 року по загиблих дітях у Донецькій області. Загиблих там — 103 дитини. Ми додали наші дані і вийшло 164 смерті дитини. Всі діти верифіковані ― прізвище, ім'я, по-батькові. Це страшні описи, і оприлюднювати їх ― підірвати чиюсь психіку.

‍Чи можливо буде відбудувати український Маріуполь? Яким ви бачите майбутнє міста?

Можливо. Є різні плани. По суті, місто треба будувати заново. Для відбудови знадобиться не менше 10-15 років. В ідеалі я бачу Маріуполь як сучасне місто на 300-350 тисяч мешканців, витягнуте вздовж моря. Місто середнього бізнесу. Від будь-якого будинку до лінії моря в ідеалі має бути 15 хвилин пішки. Я вірю, що люди повернуться, а гроші на відбудову знайдемо — і репарації від країни-агресорки вимагатимемо, й інвесторів до відбудови залучимо. Маріуполь — це люди, дух міста живе в них, а не в стінах і цеглі. І цього не знищити окупантам. 

Анна Й. Дудек: Зараз їдеш в Україну. Який це вже раз?

Антоніна Палярчик: Паспорт каже, що 21-ий. 

Коли поїхала вперше?

Скочила до Львова перед війною. Просто для знайомства. Через тиждень після початку повномасштабної війни була на кордоні. Пробула там тиждень або два як волонтерка, тоді ж почала перетинати кордон.

Чому?

Вперше з цікавості. Була тоді в Україні лише кілька годин. Волонтерила рік і тоді хотіла знати, як все насправді. Потім почала їздити постійно.

Ти взяла академічну відпустку, щоб могти їздити?

Я була на 2-му курсі. Можливо, трохи втекла від свого звичайного життя. Знаю, що частина волонтерів є так званими «воєнними туристами».

‍Ти є такою туристкою?

Я є свідком. Уже понад рік займаюся репортажами, пишу з України для видання "Tygodnik Powszechny", але починала як подорожній, який не зовсім знає, де себе подіти і що там робить.

Мені бракувало свого місця на цій війні, а я хотіла бути корисною. Зрозуміла, що можу писати про те, що бачу, розповідати про людей і події. Й почала занурюватися в це

Перший рік була маневрова війна, на фронті відбувалося багато подій, було про що писати.

Що відбувається зараз?

Фронт устоявся, тепер маємо справу з позиційною війною. Зміни на фронті відбуваються буквально з метра на метр. Була літня контратака України, яка мала змінити ситуацію, але вона не принесла значних результатів. Росіяни намагаються повернути території, які Україна звільнила влітку, зокрема в Запоріжжі.

‍Ти не маєш водійських прав, їздиш потягами. Доїжджаєш до останньої станції: іноді це Харків, іноді Ізюм, Запоріжжя. Що далі?

Я ловлю попутки. Якщо пощастить, їду далі. Великі міста в Україні трохи схожі на пастки для раків: легко заїхати, важче виїхати. Найчастіше я починаю біля військових контрольних пунктів, які колись були на всіх дорогах, а тепер розташовані біля в’їздів до великих міст і в самій зоні фронту, в смузі від Харкова до Херсона і Миколаєва.

Боїшся?

Це питання, яке мені найчастіше задають люди, які беруть мене в машину. Зазвичай вони кажуть, щоб я була обережною, бо вони нормальні, але може бути по-різному. Не знаю, чи я боюся. Мені здається, що я навчилася зменшувати ризик. Але я знаю, що це лотерея. Завжди маю з собою перцевий балончик, який отримала від друга. Я шульга, тому одне упакування завжди в кишені ліворуч, з боку водія, інше — праворуч.

‍Були ситуації, коли він знадобився?

Якраз не мала його зі собою в останній ситуації, коли він міг би знадобитися. Була на базі батальйону «Карпатська Січ» у прифронтовій зоні в Донецькій області. Жодного з хлопців не було на базі, а я саме домовилася про зустріч із солдатом з іншої бригади, якого того дня зустріла на місці. Хлопці, виходячи, сказали мені, що будуть неподалік, а в дивані є кілька автоматів, показали ящики з боєприпасами та гранати. Сказали: «Якщо що, телефонуй, розмажемо всіх у разі чого.» Коли прийшов той солдат, я відразу зрозуміла, що він не прийшов, щоб поговорити. Він нахилявся в мою сторону, намагався обіймати, тулитися до мене. Через пів години ввічливих прохань піти, я веліла йому вийти. Він образився і пішов, а я подзвонила хлопцям. Вони влетіли до бази, розлючені, як пінгвіни з «Мадагаскару». Кажуть завжди, і тоді теж, що не дадуть нікому нічого мені зробити. Те саме я почула від чеченського батальйону, що складається з українців. Вони ставляться до мене як до власної дитини.

Вони вдячні, що ти показуєш їхнє життя, роботу, посвяту?

Можливо. Їм подобається, що я перебуваю на базі. Іноді є офіцери з пресслужби, але я рідко з ними працюю, можливо, телевізійні журналісти частіше користуються їхньою допомогою, бо такі офіцери забирають репортера на кілька годин на позицію, можна зняти відео, зробити фото, поговорити з екіпажем.

Я люблю жити з солдатами, дружити з ними, бачити їх у їхньому природному середовищі. Це зовсім інше, ніж кілька картинок

Що ти бачиш?

Втому, героїзм, ностальгію, страх, біль, проблеми.

Якою є війна?

Потворною. Нудною, сповненою очікування, брудною, непривабливою.

Бойовою?

Не думаю. Я не романтизую війну. На мою думку, те, що варте романтизації — це стосунки, які складаються між військовослужбовцями. Це сильніше, ніж усе, що я мала змогу спостерігати. В таких екстремальних умовах усе є або здається інтенсивнішим: і стрес, і страх, і радість. Усі емоції. Це робить воїнів братами. Братами по зброї.

Що було найгіршим з того, що Ти побачила?

Кілька годин після того, як в кафе в селі Гроза Харківської області, де відбувались поминки за одним із солдатів, влучила ракета «Іскандер», ми поїхали туди. Цього разу я подорожувала з фотографом Пьотром. Усі, хто там був, загинули. Одразу або пізніше. Ми потрапили туди кілька годин після цього, коли вже збирали розкидані тіла. Земля була просякнута кров'ю, у повітрі відчувався її запах. Смерділо. Люди казали мені, щоб я не ставала на коліна, бо забруднюся. Ми провели там майже тиждень, документуючи роботу моргу і похорони. Запах з моргу і вид розтину кількох тіл супроводжують мене й досі. Я наступила на одне з тіл, не помітила його. Ці спогади, разом з нудотним солодким запахом розкладеного тіла, виникають несподівано і супроводжують мене досі.

Паніка?

Поколювання за шиєю. 

Яка ще історія йде з Тобою?

Я в контакті з багатьма підрозділами, з якими працювала, пишучи репортажі. І, наприклад, знайомство з чеченським батальйоном не є надто болісним, бо в ньому дуже низька смертність. Але підрозділ, з яким я починала свою репортерську роботу, вже фактично не існує. Мені важко говорити про цих хлопців. Вони захищали Авдіївку, місто на сході, недалеко від Донецька, дуже стратегічно важливе. Вони загинули під час бою або відступу.

Часто думаю про одного з них, він був героєм мого тексту. Він був водієм, а я писала про нього, як про безсмертного

Якою є війна для жінок?

Зараз багато показують жінок в армії, з’являються фото сексапільних медикинь або снайперок, але мало говорять про те, з чим військовослужбовиці стикаються щодня. Досі існує переконання, що війна не для дівчат. В Україні є кілька впізнаваних жіночих облич з армії, існує Жіночий ветеранський рух "Veteranka", що займається емансипацією жінок у війську, але це успішні поодинокі особи і ініціативи. Дівчата все ще стикаються з сексизмом, ідіотськими коментарями і сильним патріархатом, про який розповідала мені одна з дівчат, яка служить як зв’язкова. До того ж командири часто кажуть військовослужбовицям, щоб з міркувань безпеки вони пересувалися в цивільному одязі. Умови в базах не є дружніми до жінок, наприклад, те, що жінки часто потребують більшого доступу до води, наприклад, під час критичних днів. Іноді хочеться зробити зачіску, щоб виглядати пристойно. А для цього немає умов. Та цього не побачиш в соціальних мережах.

Що маєш від перебування на війні?

Перше, що спало мені на думку, це люди, дружба з ними і спостереження за дружбою між ними. Думаю, що тільки в умовах війни, в певному сенсі екстремальних, можна так зблизитися з людьми, з якими за звичайних умов це було б неможливо. А на війні моїми щирими друзями, братами, стали хлопці з абсолютно відмінними від моїх поглядами та філософією життя.

Переклад: Анастасія Канарська

Іншої країни в мене не буде: чому я обрав захист Батьківщини

Коли почалась війна на сході України, я одразу пішов з побратимами на службу. Так сталося, що в одному підрозділі опинилися багато моїх товаришів з Донецька, Харкова, Києва та Луганська. На жаль, зараз багато хто з них або в полоні, або загинув. Перша група, пригадую, була дуже мотивована захищати свою країну. Ще тоді ми розуміли, що це тільки початок.

Таку війну, як зараз, ми очікували ще у 2014 році. Я розумів, що треба готуватися до більш масштабних дій. Тому, напевно, «Азов» — один із підрозділів в Україні, який найбільше готувався до повномасштабної війни. І це показало відповідні результати в Маріуполі у 2022 році.

В дитинстві я мріяв стати інженером і будувати щось значуще в країні. У свідомому віці батько вчив мене любити свою країну. Він сказав, що іншої країни в мене не буде. Тобто, ти або за неї, або будеш постійно кочовим плем'ям, яке десь блукає без розвитку.

Тому свого часу я відмовився від спортивної кар'єри в Польщі і обрав захист Батьківщини

В полку «Азов», який створено навесні 2014 року в Бердянську, я від самого початку. За 10 років підрозділ зріс від групи партизанів до професійної армії. Мене часто називають ідеологом «Азову». Хоча я вважаю, що я просто правильно працюю з особовим складом і даю їм розуміння, чому ворог має бути знищений. Тут більше йдеться не про ідеологію, а про світосприйняття. І це важливо доносити до бійців. Важливо, що у нас були сформовані певні традиції. Ми завжди дбали про нормальний розвиток для військових, їх підготовку, аби бійці вміли думати, аналізувати, розуміли, для чого вони тут.

‍Я точно знав, що війна не триватиме п'ять хвилин

Як почалося для мене 24 лютого 2022 року? Ввечері напередодні було зрозуміло, що вранці щось станеться. Я сказав хлопцям лягати спати, бо нас чекав важкий день. Ми лягли о п'ятій ранку, коли вже з'явилося повідомлення про те, що щось починає «ворушитися». Я сказав, що нумо ще годинку поспимо до підйому. Потім була тривога, а далі ми почали вивозити речі в Маріуполь. Ми залишали всі бази, забирали все, що потрібно, а яке майно могли, знищували. Тоді вже було зрозуміло, що почалося повномасштабне вторгнення. У Маріуполі прилетіло в радіолокаційну станцію.

Я точно знав, що війна не триватиме п'ять хвилин. Це тільки в російських фантазіях вони брали Київ за три дні. Ми розуміли, що населення лише заспокоювали — місяць, два, три місяці. Але реалії були зовсім іншими.

‍Смішно було, коли журналістка розказувала, як треба любити Росію

Це було 20 травня. Ми виходили із заводу. Нас вели до автобусів і везли в Оленівку. Я погано пам'ятаю деталі полону, але добре пригадую, як росіяни перелякалися через мій пластиковий кейс, подумавши, що це вибухівка. Вони кричали: «Постав на землю! Що там? Відкрий, відійди подалі». Потім почали забирати всі сумки, елементарні предмети гігієни, машинки для стрижки, викидали їжу.

Далі — довга дорога з охороною, гелікоптерами, заїзд у барак. Життя стало систематичним, як на роботі.

Мені було дуже смішно, коли приходила журналістка і розказувала, як треба любити Росію. Я питав її, чому вони не вдарили по наших базах, щоб не було такого опору. Відповіді не було, і вони казали: «Забирайте його, ведіть в барак. Не цікаво. Занадто багато питань ставить». Потім ці питання мені вилазили боком, але я вважав за потрібне питати росіян про це. Було цікаво почути, що вони собі там накрутили, адже це не в'язалося із здоровим глуздом.

‍Я був впевнений, що повернусь додому

Звісно, у полоні був страх. Людина, яка не має страху, каже неправду. Але після того, що відбувалося в Маріуполі, як окупанти знищували місто, вбивали військових та цивільних, страх у полоні став меншим. Я був упевнений, що повернуся додому. У мене завжди є певні внутрішні передчуття. Я просто не знав, коли це буде, але відчував, що перебуватиму в полоні до року. Так і сталося. Я налаштовував себе на це — вважаю це правильним рішенням. Якби мене не звільнили, я би далі налаштовував себе на звільнення.

Людина звикає до всього. Що б не траплялося, ми зазвичай боремось до останнього. Я би ніколи не дозволив собі піти воювати на сторону ворога. Це табу назавжди.

Це питання вибору: зберегти своє здоров'я або життя від тортур, або ж знущання ворога. Я вважаю за краще хай б'ють і катують, але бути вірним своїй країні

У полоні були ті, в кого опускалися руки. Просто є слабші люди, а є сильніші. У нашому колективі ми найбільше робили для підтримки один одного. Ми мали достатньо мотивації всередині, щоб просуватися вперед і не падати духом. Серед наших хлопців був дуже малий відсоток тих, хто зневірився. Перевтома, хвилювання, відсутність комунікації з рідною землею і близькими — це морально дуже складно. До перебування в полоні не готують. Це треба пройти. Змоделювати певну ситуацію і реакцію людей — неможливо. Зараз ми можемо, виходячи зі всіх цих подій, приблизно окреслити певну модель і навчити військових.

У нашому гарнізоні вибір стояв: або смерть всіх, або полон. Збереження особового складу стало прерогативою нашого командира, і він поступив правильно в тій ситуації. Інакше нас би всіх перебили.

Сірість тривала, поки я не побачив вивіску «Україна»

Для мене полон був сірістю і тваринним існуванням. Хоча тварини, вибачте, набагато краще, ніж ці нелюди. Полон також був дрібницями, у яких можна було знаходити розраду. Наприклад, коли ти цілими днями стоїш і раптом знаходиш маленький шуруп. Ця дрібниця на дві години вдень вбиває довге очікування.

У сірості полону було багато різних думок, адже не завжди можна було розмовляти. Про щось серйозне взагалі не поговориш.

Ця сірість тривала, поки я не побачив вивіску «Україна» під час обміну. Тільки тоді мені стало тихо, спокійно, і все стало кольоровим. Я нарешті розслабився, бо відчув, що знаходжусь вдома

Мій звичний день у полоні був нецікавим. Їли ми те, що зараз я не зможу покласти до рота і не їстиму вже, мабуть, до кінця життя. Медична допомога майже не надавалась. Покарання могли бути за все, що завгодно — від загубленого капця до зайвого слова.

І подумайте, звідки стільки ненависті в росіян до українців? Окреме питання — це пропаганда, яка роками працювала у фільмах, що показували на наших телеканалах. Окупанти вкладали мільярди в пропаганду, робили все, щоб досягти своєї мети. Поки вони намагалися нам прищепити якісь ідеї, у них самих відбувався расизм чистої води. Як він проявляється? Всі етнічні національності Росії відсилають на війну. Це нагадує своєрідну чистку, бо ці категорії населення вважають неповноцінними для суспільства.

Окупанти робили все, що їм хотілося

У травні 2022 року весь Маріупольський гарнізон потрапив у полон, приблизно дві з половиною тисячі осіб. Кілька десятків загинуло під час вибуху в колонії. Немає жодної інформації про кількість померлих та закатованих, але з власних спостережень скажу, що багато хто не витримав, помер або був жорстоко закатований. Реальні цифри неможливо вичислити, адже росіяни приховують цю інформацію. Постійні переміщення ускладнюють контроль за ситуацією.

Росіяни застосовували різноманітні методи знущання над українцями. Окупанти робили все, що їм хотілося

Рівень жорстокості залежав від окремих осіб: одним хотілось просто познущатись психологічно, іншим — бити, катувати, вбивати. Навіть страшно про це згадувати.

Неймовірне відчуття, коли розумієш, що це твої люди

Нас підняли вночі, і ми почули, що приїхав конвой. Нас посадили в КамАЗ і наказали вести себе спокійно, бо інакше стрілятимуть. Нам повідомили, що їдемо на обмін. Потім була довга дорога до літака, переліт із зав'язаними очима, і ще одна тривала поїздка в автобусі. Лише під кордоном України нам відкрили очі. Побачивши людей поруч, я запам'ятовував їхні обличчя, особливо росіян, які раніше били нас, але тепер поводилися дружелюбно.

Коли нас передавали українській стороні, все змінилося. Сірість полону перейшла в кольорові тони людяності, чуйності та правильності. Неймовірне відчуття, коли розумієш, що навколо свої люди. Тобі не треба ходити з опущеною головою. Зустріч з рідними, дзвінки близьким і повернення до звичного життя — усе це принесло відчуття спокою та кольоровості.

‍Мене дратує суспільство, яке не розуміє, що триває війна

Я знаю, що таке справжня війна: втрати близьких, біль травм. Мене дратує суспільство, яке не усвідомлює, що в країні триває повномасштабна війна. Під час блекауту люди не знаходили сили вчитися, тренуватись, допомагати армії. Це мене дуже турбує, бо більшість тих, кого я знав, опинилися на фронті.

Українські солдати самі вчаться, шукають мотивацію. Вони мають велику любов до своєї країни, до своєї сім'ї, яку захищають. Їхні зусилля — це велика втрата для українського генофонду та майбутнього.

Усі хочуть перемоги, але що кожен з нас для неї робить?

Теперішнє і майбутнє України — відповідальність переважно молоді. Більш дорослі покоління намагаються уникнути цієї відповідальності. В містах люди стоять годинами в корках, випалюють паливо, замість того щоб проїхатись у метро й відправити сто гривень на фронт. Усі хочуть перемоги, але що кожен з нас для неї робить?

Мені пригадався один музикант, який пішов на службу і служить до сих пір. Я його давно знаю. Це приклад для наслідування. А тим часом багато інших чоловіків просто розважаються. Це дратує. Суспільство має бути готовим до того, як розмовляти з людьми, які пережили полон, які повернулися з фронту.

Я почав уважніше придивлятись до людей в цивільному середовищі

Після повернення з полону я проходив реабілітацію, зробив дві операції, відпочив, отримав санаторно-курортне лікування. У вересні повернувся до служби. Деякі з мого обміну лише зараз повернулися у стрій через травми. Всі наші хлопці знаходять себе в інших сферах, щоб служити на благо країни.

Після полону моє життя особливо не змінилося. Я свідомо пішов на службу. Не бачу сенсу звільнятись, поки всі побратими не повернулись з полону, поки ми не поховаємо всіх загиблих

Ці хлопці заслужили, щоб їх пам'ятали роками і століттями. Тепер я уважніше придивляюся до людей у цивільному середовищі.

Поки всі не зберуться з силами, ми не зможемо протистояти злу до кінця

На жаль, війна не закінчиться скоро. Треба повернути всі території, а це займе час. Можливо, в Кремлі когось застрелять, і прийде зміна, яка вибачиться і забере війська, але це малоймовірно. Потрібно створити ефективне міністерство для підтримки ветеранів. Нашій державі слід робити так само, як у США, де вкладаються значні кошти в роботу з ветеранами.

Для мене Україна — це все і нічого. Все, тому що все, що ти робиш, — для своєї країни. Нічого, тому що ти не маєш за це щось просити. Усі зробили щось, і всім має бути за це подяка.

Багатьом військовим не потрібні регалії чи нагороди. Вони просто хочуть повернутися до своєї сім'ї й жити звичайним життям

Не випадково кожне висловлювання відомого ізраїльського історика, автора супербестселерів "Sapiens" і "Homo deus", який вважається одним із провідних інтелектуалів сучасності, піддається жвавому аналізу і коментуванню. Не дивно, що його тексти з'являються у найсерйозніших світових медіа. Адже спостереження Юваля Ноя Харарі не лише несподівані, неочевидні та блискучі, але й свідчать про унікальну здатність зазирати за горизонт безпосереднього. Вони поміщають те, що ми спостерігаємо, в контекст цивілізаційних явищ, що охоплюють тисячі років.

Так відбувається і зараз, коли Харарі розглядає війну в Україні та реакцію світу на російське вторгнення. Адже результат цього конфлікту, на думку ізраїльського історика, матиме вирішальний вплив на майбутнє світу. Цілого світу.

Забута парадигма

Найціннішою зміною внаслідок перемоги союзників над країнами Осі (Рим — Берлін — Токіо) та їхніми союзниками став відхід від імперської парадигми, яка визначала світові порядки з давніх часів. До 1945 року великі держави розвивалися шляхом завоювання менших сусідніх держав і перетворення їх на свої провінції. Так було, наприклад, зі Стародавнім Римом, так було з Британією, так було з Росією. Після Другої світової війни, хоча по всьому світу спалахнуло багато кровопролитних воєн, жодна імперія не напала на іншу країну, щоб поглинути її. Так, Радянський Союз вторгся в Угорщину, Чехословаччину і Чечню, але для захисту/встановлення там васальних режимів, не для створення провінцій «совєтів». Так, США вели війни в Кореї, В'єтнамі та Іраку, але не для того, щоб створити там нові американські держави.

Імперіалізм був табуйований, принцип непорушності кордонів поважався повсюдно, а агресивні нахили різних держав переслідувалися міжнародними угодами.

Найбільше роззброєння

Саме в такому світі Україна, щойно звільнившись від радянського ярма, погодилася в 1994 році здати весь свій ядерний арсенал в обмін на гарантії безпеки від США, Великої Британії та Росії в Будапештському меморандумі.

Цей «один із найбільших актів одностороннього роззброєння в історії», як називає його Харарі, був результатом довіри українців до міжнародних домовленостей, особливо з огляду на те, що за ними стояли дві наддержави

20 років потому Путін, захоплений постімперською ностальгією, порушив слово, яке його країна дала українцям і всьому світу. У старому імперському стилі він спочатку захопив Крим, а потім частини Луганської та Донецької областей. А в лютому 2022 року, ні на кого не зважаючи, вирішив підкорити решту України. Він виправдовував це нібито загрозою для Росії з боку експансивного Заходу, але це стара пісня всіх імперій протягом тисячоліть: чим більшими і загарбницькими вони були, тим гучніше виправдовували свої чергові завоювання уявною загрозою з боку своїх майбутніх жертв.

‍Парадокс військових альянсів

Таким чином, світ опинився на порозі реальності, до якої вже ніколи не повернутися, реальності, в якій інтереси сильних безкарно задовольняються за рахунок слабких, а гарантії безпеки не варті паперу, на якому вони написані.

Світ, якому загрожує агресія сильного, закономірно стане світом зростаючих військових альянсів. Проблема в тому, що ці альянси мають два серйозні недоліки. По-перше, вони посилюють нерівність, причому в двох напрямках. Слабкі та бідні держави, які не приєднуються до них, стають потенційно легкою здобиччю для сильних держав-агресорів. Крім того, розширення військових блоків паралізує або, принаймні, зменшує прохідність глобальних торговельних шляхів, що найболючіше б'є по бідних.

Другий недолік альянсів парадоксальним чином пов'язаний з тим, що є їхньою найбільшою перевагою: питанням довіри.

Жоден альянс не буде тривалим, якщо його члени не впевнені у взаємних гарантіях

А оскільки впевненості в цих гарантіях можуть загрожувати виклики різного масштабу в очах різних держав, то незначна, на перший погляд, подія в якійсь незначній частині світу може стати спусковим гачком для Третьої світової війни.

Саме так втілюється в життя старий принцип, відкритий понад дві тисячі років тому Фукідідом і Сунь-цзи, про який зараз згадує Харарі, що у світі беззаконня прагнення до безпеки зменшує безпеку для всіх.

Катастрофи відкладаються

Як це працює на практиці? Харарі справедливо попереджає, що збільшення витрат на озброєння не лише зашкодить освіті, охороні здоров'я та соціальному забезпеченню, але й відсуне на другий план вирішення двох найбільших проблем, що стоять перед людством сьогодні: потепління клімату та неконтрольований розвиток штучного інтелекту.

Те, що ми спостерігаємо в Україні вже більше двох років, повністю підтверджує справедливість побоювань ізраїльського інтелектуала. Підриваючи Каховську ГЕС, росіяни добре знали, що завдадуть величезної, можливо, незворотної шкоди екосистемі й тим більше прагнули цього.

Жодна жертва не є надто великою, коли Росія веде свою священну імперську війну

І другий момент. В умовах гонки озброєнь, яка завжди була відповіддю на зростаючу загрозу війни, обмеження штучного інтелекту буде розглядатися багатьма державами як обмеження їхнього власного військового потенціалу. Війна в Україні все більше стає війною інтелектуальних смертельних технологій. «(...) світ незабаром може побачити рої повністю автономних дронів, які воюватимуть один з одним в українському небі та вбиватимуть тисячі людей на землі. Роботи-вбивці наступають, але люди паралізовані незгодою», — пише Харарі.

Індонезійський казус

І саме тому те, що відбувається зараз, на його думку, є потенційно більш небезпечним, ніж ситуація 1939 чи 1965 року. Небезпечним не лише для Заходу, але й для країн Африки, Далекого Сходу чи Південної Америки, які досі ставляться до війни в Україні як до не пов'язаного з ними екзотичного конфлікту десь на кінці світу. Недалекоглядно.

Харарі не випадково обирає дати 1939 і 1965 років, адже перша з них знаменує початок найбільшої війни в історії людства, а друга — розпал холодної війни. Тут важливий неочевидний контекст. Адже обидві події особливо відчутно вдарили по країні, яка не мала жодного відношення до цих воєн безпосередньо і яка, до того ж, знаходиться на краю світу: Індонезії.

Друга світова війна запустила ланцюгову реакцію, в якій 3,5-4 мільйони індонезійців, або 5 відсотків населення Голландської Ост-Індії, як тоді називалася Індонезія, померли від голоду або примусової праці. На противагу цьому, від 500 тисяч до 1 мільйона індонезійців загинули під час масових убивств, спричинених напруженням між комуністами та антикомуністами в 1965-1966 роках.

Який висновок? Жодна війна не може бути достатньо далекою, особливо якщо в неї втручаються наддержави

Щоб уникнути повторення

Харарі стверджує, що з цього випливають два уроки. Один для Європи, а інший — для країн за межами глобального Заходу, які протягом останніх двох років дистанціювалися від того, що відбувається в Україні.

Європа повинна надіслати Україні, Росії та світу недвозначний і остаточний сигнал про те, що в цій війні не буде ніякої гри на випередження, тому що її допомога Україні буде безперервною, адекватною потребам і не залежатиме від післявиборчої ситуації у Сполучених Штатах

Лише усвідомлення Путіним того, що іншого шляху не буде, може відкрити шлях до мирної угоди на справедливих і рівноправних умовах.

Висновок для неєвропейських країн інший. Час для гри в дистанцію, історичного надування губ і нейтралітету минув, — стверджує Харарі. Опір цій війні рано чи пізно помститься не західним монархіям/державам. Йдеться не про збереження позицій багатих країн, з якими країни Глобального Півдня мають давній не зведений рахунок. Йдеться про те, щоб не допустити повторення Індонезії.

Не на умовах Росії

Саме тому весь цивілізований світ повинен забезпечити мир, тільки не на умовах Росії. Тому що мир на умовах Росії означатиме кінець міжнародного порядку, заснованого на правилах, праві, непорушності договорів і непорушності кордонів. І в такому новому світі «що завадить, наприклад, Венесуелі завоювати Гайану або Ірану завоювати Об'єднані Арабські Емірати? Що завадить самій Росії завоювати Естонію чи Казахстан?», — риторично запитує Харарі.

І як уявити майбутнє африканських країн, чиї кордони, довільно і в більшості випадків «намальовані від руки» колоніальними державами, все ще досить ефективно розділяють народи континенту саме тому, що їх поважають?

Україна потребує гарантій безпеки, тільки набагато надійніших, ніж Будапештський меморандум чи Мінські угоди 2014-2015 років, — наголошує Харарі. А для того, щоб вони були справді міцними, необхідне повернення до світу права і принципів. Повернення, яке може очолити Захід і не західні держави, а не Росія з її примітивним і анахронічним уявленням про світовий порядок.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Дитячу лікарню у самому центрі Варшави організатори акції — «Євромайдан-Варшава» — обрали невипадково. Це символічне місце. Кожна людина у світі має зрозуміти, які жахливі злочини коїть Росія. Особливо відносно українських дітей.

Сотні людей прийшли із українськими прапорами та плакатами — «Росія вбиває українських дітей», «Путін — вбивця», «Україна має стати членом НАТО».

— Дитячий шпиталь є місцем болю, де щодня триває битва за життя. І саме в таке місце поцілила російська ракета, — наголошує лідерка «Євромайдан-Варшава» Наталя Панченко.

До учасників акції протесту емоційно звернулась Дорота Лобода, депутатка Сейму Польщі, коментуючи обстріл дитячої лікарні у Києва 8 липня:

— Важко зрозуміти,  що ще має статись, аби світ прокинувся. Хто зараз не є на боці України, того треба називати поплічником Путіна.

Тим часом лідерка громадської думки Марта Лемпарт нагадала, що за ситуації, яка зараз відбувається в Україні, ніхто з росіян не має право голосу:

— Поки триває війна Росії проти України, нема так званих хороших руських.

Після дитячої лікарні сотні людей вирушили до представництва Єврокомісії в Україні. Поліція перекрила рух центральною дорогою, аби всі учасники протесту безпечно дійшли до місця призначення.

Свічки, які учасники акції залишили перед представництвом Єврокомісії, мають нагадувати про всіх вбитих і постраждалих українських дітей. Україна досі не є членом Євросоюзу та НАТО, і саме тому Росія продовжує вбивати маленьких українців, бо не має відчуття страху.

— Нема жодної гарантії, що завтра ракета не впаде десь тут, у Польщі, чи в іншій країні ЄС. Ми не є у безпеці, навіть якщо перебуваємо в Євросоюзі. Якщо Росія переможе Україну, то вона піде далі. Ворог розуміє лише мову сили. Якщо не дати в морду РФ, то росіяни підуть далі, — наголосив Євген Клімакін, волонтер, головний редактор «Нової Польщі».

Головна редакторка Sestry.eu Марія Гурська, яка теж виступила на акції протесту, розповіла про свою героїчну знайому лікарку з «Охматдиту», яка допомагала постраждалим:

— Дають надію несамовиті люди, які мешкають в Україні. 8 липня я подзвонила лікарці своїх дітей, щоб дізнатись, як вона. А вона мені відповіла, що не має ані секунди вільного часу, бо разом з іншими людьми розбирала завали і подавала воду. Вже ввечері вона мені передзвонила і заспокоїла: все відбудуємо, все буде добре.

Фото: Олена Клепа та Наталія Ряба

Тиждень в Україні почався з масштабної масованої атаки. Напередодні саміту НАТО російські терористи атакували різні українські міста: Київ, Дніпро, Кривий Ріг, Словʼянськ, Краматорськ. Випустили 38 ракет різних типів, зокрема «кинджали». 30 зних було збито силами ППО.

Пошкоджено понад 50 цивільних об'єктів, житлові будинки, інфраструктура та дві лікарні. Уламки ракет попадали у шести районах столиці — в Солом’янському, Дніпровському, Дарницькому, Деснянському, Шевченківському та Голосіївському. Є пошкодження дитсадка, офісної будівлі, багатоповерхівки та низки інших обʼєктів. Повністю зруйновано або частково пошкоджено у Києві три трансформаторні підстанції. Задіяно по Україні 619 рятувальників і 132 одиниці техніки. Також допомогти як волонтери прийшли сотні людей на місцях.

Сильно постраждав від прямого влучання ракетою X-101 корпус дитячої лікарні «Охматдит», де діти отримували очищення крові (діаліз) при нирковій недостатності. Загинуло двоє дорослих, 16 поранених, зокрема семеро дітей. Ця лікарня є однією з найважливіших не тільки в Україні, а й у всій Європі. Лікарі тут щодня рятують сотні життів дітей з усієї України, а росіяни навпаки — руйнують і вбивають.

Удари по медичній інфраструктурі — тактика, відпрацьована у Чечні і Сирії, де за 8 років було зафіксовано 583 атаки на лікарні. За даними Physicians for Human Rights, з лютого 2022 року росіяни здійснили понад 1440 (!) атак на українські медичні заклади. І ці злочини не були покарані.

Значні руйнування також навколо станції метро «Лукʼянівська». Загалом у Києві 33 загиблих і 96 постраждалих.

У Кривомі Розі одразу декілька ракетних влучань. Попередньо — 10 загиблих, 47 поранений, зокрема 9 тяжких. У Дніпрі також 1 людина загинула і 12 потерпілих.

За кілька годин столицю було атаковано повторно. Одночасно пролунало декілька вибухів. Уламки ракет, зокрема, впали на медцентр «Адоніс» в Дніпровському районі міста. Відомо про 7 загиблих і трьох травмованих. Також у Києві було зруйновано житловий будинок у Шевченківському районі, де під завалами загинули 12 осіб.

На Заході вже назвали напад «найжахливішим за всю війну». 9 липня у Києві оголошено Днем жалоби.

Допомогти лікарні «Охматдит» можна тут.

Висловлюємо щирі співчуття родинам загиблих

Момент влучання ракети X-101 у лікарню:

Фотографії: ДСНС України, НДСЛ Охматдит, Ян Доброносов, Богдан Кутєпов, Олександр Гусєв, Дмитро Козацький

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан запропонував Україні домовитись з Росією про припинення вогню, а після того сісти за стіл перемовин:

— Мир — це важливе питання. Війна, в якій ви зараз живете, дуже інтенсивно впливає і на безпеку Європи. Ми високо цінуємо усі ініціативи Зеленського заради досягнення миру. Але вони потребують багато часу через правила міжнародної дипломатії. Тому я попросив пана президента подумати про те, чи не можна вчинити трошки інакше: зупинити вогонь, а потім вести перемовини з Росією, адже припинення вогню пришвидшило б темпи цих перемовин.

Президент Зеленський у своєму виступі уникнув теми припинення вогню та потенційних перемовин. Водночас підкреслив, що Будапешт підтримав мирні ініціативи України на саміті у Швейцарії:

— Угорщина взяла участь у першому Саміті миру і підтримала комюніке саміту. Це говорить про готовність Угорщини бути ефективною заради повернення реальної довготривалої безпеки. Ми предметно обговорили, як надалі Угорщина може проявити своє лідерство в підготовці другого Саміту миру.

Ми бачимо можливість організувати другий Саміт миру вже в цьому році, ми б дуже хотіли цього, і всю підготовчу роботу для цього можемо зробити за найближчі місяці

Також, за словами Орбана, Угорщина бажає підписати глобальну угоду про співробітництво з Україною і брати участь у модернізації її економіки:

— Ми намагаємося закрити всі попередні суперечки і сконцентрувати увагу на майбутнє. Ми бажаємо налагодити відносини між нашими країнами.

Ми бажаємо підписати глобальну угоду про співробітництво з Україною, подібну до тих угод, які в нас діють з іншими нашими сусідніми країнами

Український Президент наголосив, що команди продовжать спільну роботу над цим документом:

— Зміст нашого діалогу може стати основою для майбутнього двостороннього документа між державами, який регулюватиме всі наші взаємовідносини та може бути заснований на дзеркальному підході до двосторонніх відносин.

Також, серед іншого, узгодили питання відкриття першої української школи в Угорщині.

— З паном прем’єр-міністром Орбаном ми обговорили усі найбільш принципові питання наших сусідських відносин: торгівлю, транскордонну співпрацю, енергетичні питання, говорили сьогодні про гуманітарну сферу, все те, що стосується життя наших людей і в Україні, і в Угорщині. Зокрема, обговорили відкриття першої української школи в Угорщині. Пан прем’єр-міністр запевнив у підтримці такого проєкту. Дякую, Вікторе, — зазначив Зеленський.

Фінансування цієї школи Угорська держава візьме на себе, наголосив Орбан:

— Буде відкрито стільки українських шкіл, скільки буде потрібно. Для нас важливо, щоб українці почувалися в Угорщині як вдома

Востаннє Віктор Орбан був в Україні 12 років — у 2012-му —за каденції Віктора Януковича. Примітно, що нинішній візит угорського прем'єра відбувається на другий день від початку голосування Угорщини в Раді ЄС.

Терор мирного населення в Україні не припиняється. Черговий російський удар прийшовся 28 червня по житловій багатоповерхівці в Дніпрі.

Одна людина загинула, 12 постраждалих, серед них — семимісячне немовля та вагітна жінка. Двох людей вдалося врятувати. Одного чоловіка надзвичайники витягли з автівки — потерпілого засипало частинами понівеченого будинку. 23 людям надано психологічну допомогу. За даними ОВА, зниклими вважаються 5 людей.

— Мама сказала нам з бабусею і дідусем вийти в коридор, і тут — бабах — впали двері, пішов запах, пил, я впала на підлогу, — розповідає Аліса — одна з тих, хто пережив ракетну атаку в Дніпрі. — Мене намагалися підняти, але мені було так страшно, я плакала. Потім я чула, як мама комусь дзвонила, як нас звільняли, наші двері різали болгаркою, аби увійти. Мені дуже страшно. Я не знаю, де тепер спати, що тепер робити… Я більше ніколи не посплю у своєму ліжку…

Також окупанти обстріляли село на Харківщині, під обстріл потрапила цивільна жінка, яка поралась у городі. Від отриманих травм вона померла на місці.

Подвійний смертоносний ракетний удар прийшовся також на житлові будинки міста Вільнянськ на Запоріжжі. Тут семеро загиблих, з них двоє — діти. 31 людина постраждала, зокрема 8 дітей.

На цьому тижні росіяни також обстріляли Харків. Внаслідок обстрілу житлової забудови троє людей загинули, 56 дістали поранень, зокрема двоє дітей.

Президент Володимир Зеленський нагадав: «Тільки достатня кількість і якість систем ППО, тільки достатня рішучість світу здатні зупинити російський терор».

Сьогодні українсько-ізраїльська гуманітарна місія FRIDA об'єднує понад 1000 медиків-волонтерів, які не байдужі до того, що переживає український народ і готові разом йти до перемоги. Про виїзди, історії пацієнтів та складнощі під час роботи місії FRIDA розповіла Оксана Лазоренко, лікар-отоларинголог вищої категорії, дитячий ЛОР, яка долучилася до роботи організації.

Оксана Щирба: Як виникла місія FRIDA?

Оксана Лазоренко: Усе почалося, звичайно, з повномасштабного військового вторгнення. Ізраїльтяни Роман Гольдман та Марк Нев’язький об’єднали 980 медиків з України. Вони усвідомили, що в нашій країні відбувається те, що не може відбуватися у світі і це потрібно зупинити. У них виникла ідея відкрити благодійну організацію, яка буде допомагати цивільним людям отримувати медичну допомогу, а також по можливості ― гуманітарну. Роман Гольдман до цього працював з лікарями і мав зв'язки з потужними клініками Ізраїлю, що, звісно, допомогло в реалізації його задуму. Спочатку це була невелика кількість лікарів-волонтерів. Люди приєднувалися до цієї ініціативи в основному через «сарафанне радіо». Навесні 2022 року зрозуміли, що є великий запит на таку допомогу. Інформацію про організацію поширили у Facebook із  запрошенням долучатися.

Велика трагедія в країні зібрала справжніх лікарів-професіоналів та однодумців, які хотіли допомагати

Спочатку нас було небагато ― осіб тридцять. Ми їздили на Схід раз на тиждень. Крім цих виїздів, лікарі не припиняли працювати на основній роботі. Переважно їздили на вихідні. В такому режимі, звісно, було непросто. Але у нас була мета і нашої допомоги потребували люди. Згодом кількість лікарів почала зростати.

Самі виїзди заряджали нас потужною енергетикою. Коли ми заїхали в деокупований Херсон, то працювали в складних умовах, не було світла і тепла, дуже холодно. Де була змога, ми ставили генератори, але їх потужності не вистачало, бо лікарів багато. Пріоритет надавався, наприклад, гінекологам, бо була, скажімо, необхідність, щоб люди роздягалися. Сьогодні місія налічує майже тисячу осіб, з них ― приблизно вісімсот лікарів. Це парамедики, психологи, реабілітологи, фармацевти тощо. FRIDA ― це дуже потужна організація. 

Лікарі з яких регіонів?

Зараз вже зі всієї України. У нас є лікарі зі Львова, які виїжджають раніше, щоб потрапити в потрібне місце. Уявіть, що таке їхати зі Львова на Схід країни. Також є лікарі з Одеси, Запоріжжя, Дніпра, Миколаєва, Харкова. Звичайно, найбільша кількість медиків ― з Києва. Коли ми починали, було лише шість лікарів. У багатьох діти, чоловіки не відпускали на окуповану територію. Зараз я їжджу приблизно раз на місяць, бо є кому долучатися. І моє серце спокійне, бо всі пацієнти отримують необхідну допомогу. 

Як Ви стали частиною місії FRIDA?

Не повірите! Я побачила оголошення у Facebook і одразу подала заявку. Я поїхала у відпустку на місяць до сестри. Це був червень 2022 року. Сестра була в Польщі, і я навідалася до неї, щоб якось допомогти стати на ноги, щось організувати і трохи переключитися зі своєю дитиною. В Європі ми були три тижні. Тоді було багато часу, я читала різні повідомлення у соціальних мережах і зауважила оголошення щодо збору лікарів і ― записалася.  Мені  зателефонували і спитали: «Ви їдете?» Я відповіла: «Так, я їду.» Я тільки повернулася з відпустки і уже на наступний тиждень поїхала на виїзд. Тоді я усвідомила, що окрім основної роботи, у мене є важлива місія ―  допомагати людям. Я побачила, що це дійсно потрібно. Мій перший виїзд був в Мукачево. Може виникнути думка: що ми там робили? Але там був дуже великий наплив людей. Ми працювали з дев'ятої ранку до шостої вечора. Пацієнтами були тимчасово переміщені. 

Майже два роки ми оперували повністю безкоштовно, необхідні витрати покривали волонтерськими лініями, щось самі закуповували 

Зараз люди більш-менш адаптувалися до всіх змін. А на той час більшість були розгублені. Тому допомога, яку ми надавали, була дуже потрібна, люди були безмежно вдячні. Ми намагалися видавати усі потрібні ліки, які були в наявності, особливо пацієнтам з важкими станами, як, наприклад, цукровий діабет. 

В які області найчастіше їздили?

Ми часто їздили в Харківську область. У самому Харкові не було потреби. Там працювали лікарі. А в селах була катастрофічна ситуація. В села не пускали цивільних людей. Нас супроводжували військові і впускали тільки за згодою. Люди ховалися по підвалах. З моєї  практики було дуже багато грибкових отитів. А це такі захворювання, які треба лікувати вчасно, бо можуть виникнути дуже серйозні наслідки. Те, що ми робили, було дуже потрібним. 

Необхідне обладнання Ви возите з собою?

Не все. Наприклад, УЗД, апарат експертного класу ―  так. В групі їздять першокласні фахівці, які точно ставлять діагноз. Те, що можна зробити на місці, ―  робимо. Виявляли новоутворення, брали біопсію. Наші гінекологи їздять з кольпоскопом, педіатри ― з усіма необхідними вакцинами.

З якими основними труднощами Ви стикалися під час виїздів?

Часто пацієнти психологічно зривалися. Я не була готова до цього. Люди боялися, що їх не встигнуть прийняти. Але ми, лікарі, завжди ставились із розумінням. Навіть якщо до тебе приходить людина з агресією, недовірою, зі своїми страхами, то ти маєш пам’ятати, що ти приїхав до них допомогти. Було багато психосоматичних проблем. Завжди варто усміхнутися, обійняти. І люди відразу змінюються. Але, повірте, в такому потоці агресії працювати нелегко. Складно не реагувати на це.  

Були на прийомі 21-річні хлопці. У них шуміло у вухах і була п'ята чи шоста контузія. При цьому вони усміхалися, мовляв, ще молоді і що все буде добре.

Але за них дуже страшно, бо є моменти, які вже не можна повернути. На тебе дивиться доросла дитина і, можливо, вона наступного разу не повернеться з бою і не усміхнеться

Ми прописували всю необхідну терапію військовим, але розуміли, що, наприклад, той же снайпер, зараз піде в наряд, буде знову кудись бігти. І тоді ти не знаєш, чи буде він контролювати лікування, чи не виникне ускладнень. Бо ми зазвичай таких пацієнтів контролюємо. У таких випадках ми завжди залишаємо свій телефон для зв’язку. Але не всі пацієнти слухняні. Якось прийшов до мене хлопець, вхопив за руку і промовив: «Виріжте мені негайно гланди, у мене було три абсцеси і я не хочу переживати наступний.» Просив зробити без знеболення. А я як лікарка усвідомлюю, що будь-яке хірургічне втручання може мати свої наслідки. Крім того, немає всіх необхідних стерильних інструментів. Кажу: «Приїдь до мене на один день до Києва.» А він не може, бо на передовій і його нікому підмінити.

Пані Оксано, попри вибухи та всю небезпеку, Ви доїжджаєте до пекельних точок, надаєте допомогу людям. Але все одно ж є інстинкт самозбереження і внутрішній страх?

У мене немає внутрішнього страху. Я не знаю, як в інших людей. Я  завжди міркувала, як можна все це переживати. Але коли маєш цілі та мету, то в тебе немає часу думати про страх. Перші три тижні взагалі майже нікого не було з наших лікарів, бо вони просто не  доїжджали. Щоб не наражати себе на небезпеку, ми жили з донькою в лікарні. Мені так було комфортніше та спокійніше. Лікарня для мене завжди була своєрідним місцем безпеки. 

Чи були небезпечні ситуації під час виїздів?

Були моменти, коли прилітало поруч. Ми якось поверталися з Херсону, тоді прямо в нашу поліклініку прилетіла ракета. Це сталося як тільки ми сіли в наш автобус. Кілька разів було дуже складно в Харківській області. Ти приїжджаєш, а  немає нічого ― ні світла,  ні води. Чоловіки, аби справитися зі стресом, зловживали алкоголем. Літні люди не хотіли взагалі залишати рідні домівки. Ми приймали допізна в сильному холоді з генератором. Одного разу поверталися додому, був густий туман. У нас немає броні, лише каски. Жодної зброї. Наші водії були і нашими охоронцями.

В будь-який момент нас могли розстріляти, або взяти в полон. Але це усвідомлення приходило уже в дорозі

Тоді ми всі їхали мовчки. Було по-справжньому страшно. Найгірше, що не можна було зайняти себе речами, які допомагають відволіктися. Адже коли я працюю, у мене немає страху. Я маю зробити свою справу добре. У мене має все вийти. Я маю подбати про своїх  пацієнтів. 

Тому так, було багато небезпечних, навіть смертельних, ситуацій. Але в лікарів дуже дивне почуття гумору. Вибачте за подробиці, але якось колега зайшла в туалет на вулиці. А десь поруч прилетіло. І вона жартома каже: «Боже мій, як би я не хотіла так загинути, бо якось соромно померти в  туалеті.» На щастя, ніхто з наших лікарів не загинув. Адже ти усвідомлюєш, що можеш бути не в тому місці, не в той час. Моя подруга Оксана, яка працювала у відділенні трансплантації кісткового мозку, загинула в Києві. В її автівку влучив снаряд біля Університету Шевченка.

Вона згоріла живцем о 8:30 ранку в звичайний будній день. Тому ти не можеш бути ніде в безпеці в Україні. Кожен день хтось гине. Ми, лікарі, вже зробили свій вибір. Ми не маємо часу думати про небезпеку. Бо ми приїхали допомагати. 

Скільком людям організація надала допомогу від початку своєї роботи?

Щоб сказати точно, то ми не підраховували. Це більше десяти тисяч людей. У нас на одному прийомі могло бути триста осіб. 

Для кваліфікованого лікаря це дуже багато. 

Як і хто організовував виїзди?

Насправді організація виїзду ― це дуже великий шматок роботи. Раніше у нас були капітани, які все організовували: де ти будеш жити, що їстимеш, де прийматимеш пацієнтів. Зараз у нас є офіси, і хлопці та дівчата домовляються через різні канали з громадськими діячами. Ми дуже потужно працювали з фондом Пивоварова в Харківській області. Вони надавали велику допомогу своїм громадам і організовували виїзди. Іноді забезпечували нам і житло. Зараз винаймаються готелі або квартири у відносно безпечній зоні. На початку траплялося й таке, коли ми ночували у спальниках. Зупинялися і в  пансіонаті, де жили літні люди, яких вивезли з Харкова. Пансіонат знаходився неподалік від Харкова, але з більш безпечної сторони. Там були жахливі умови ― пліснява, вологість, холод. Але ми ж не їхали за комфортним життям. Головне було десь переночувати і поїхати далі. Зараз, коли є більше підтримки, лікарі мають кращі умови перебування. 

Скажіть, будь ласка, з якими  травмами Ви стикалися найчастіше? 

Діставали сторонні тіла з рогівки та вуха. У мене взагалі є колекція намистин різних кольорів. Бо часто доводилося їх витягувати з вух дітей. Бували новоутворення вуха, різні папіломи, які можна травмувати. Що могли, те вилучали на місці. Багатьом прописувала лікування та подальше діагностичне обстеження на пів року. 

Ви зустрічалися з різними історіями пацієнтів. Яка запам’яталася найбільше? 

У мене була жінка з хлопцем, які живуть в Слов'янську. Вони не виїхали. Не питайте мене чому, бо не знаю. Люди бувають різні. Тоді її синові було шістнадцять, дуже гарний та розумний хлопець. Вона прийшла з ним на прийом і сказала, що він не дихає нормально. Вони уже зробили комп'ютерну томографію. У хлопця були кісти в гайморових пазухах, і ніс взагалі не дихав. Йому була потрібна операція. Але не проблема її провести. Є ще період реабілітації. Потрібно бачитися, спостерігати за станом дитини. І вони приїхали до Києва. А в жінки, крім цього хлопця, ще одна дитина. Це був невеликий квест. Бо треба десь їх всіх розмістити, а місць і так замало. Я домовилася за квартиру. І ця жінка розривалася між двома дітьми: одну вона не могла залишити, бо мала, а інша потребує догляду після операції. Ти дивишся на все це, а жінка не просить жодної допомоги. Є ліки, яких немає в наявності, і їх треба придбати самостійно. І я розумію, що в цієї матері просто немає грошей на ліки, але вона їх не просить. А потім тишком-нишком ця мама намагається засунути мені гроші в кишеню, щоб віддячити. А я добре знаю, що означає ця тисяча для цієї жінки. Я кажу «Ні, нічого не потрібно», а вона ображається, що я відмовляюся брати кошти.

Згодом, коли під час чергового виїзду, ми зупинялися в готелі «Зоря» у Слов'янську, я приїжджала до цієї сім’ї. Уявіть, як вони живуть: всі вікна закриті фанерними листами, бо розбиті. Зима, холодно. На вулиці виють бродячі пси. І поруч постійно влучають снаряди. Це жахливо. Ти розумієш наскільки їм важко жити, що вони виживають кожного дня. Так, вони можуть виїхати. Але невідомо, з чим вони зіткнуться в іншому місті чи країні. 

Ти не можеш їх судити, бо люди можуть боятися якихось змін, не мати відповідних рис характеру чи стійкого типу нервової системи, аби адаптуватися до нових умов. Але коли ти бачиш жахливі умови, в яких живуть деякі українці, то стає лячно.

Коли взимку ця мати в одній сорочці вибігає за тобою з банкою компоту, аби подякувати, це нагадує якийсь епізод з фільму

Коли живеш у комфортних умовах, дуже складно зрозуміти тих, хто ховається у підвалах, виживає та об'єднується. Не всі можуть кудись поїхати і почати життя заново. 

Коли заходили в Ізюм, нам розповідали, що була жінка, яку знайшли в  дуже важкому стані. Вона важила 21 кілограмів. Її просто заколотили в будинку. Знайшли її випадково, і вона, на жаль, не вижила. Обличчя війни жахливе. Ти розумієш, що військові, які усміхаються, можуть загинути, і ти їх більше ніколи не побачиш. Ти  не розумієш, чому діти мають жити в  таких умовах, а цілі села з літніми людьми сидіти на гідазепамі. 

Ваші рідні, мабуть, хвилюються за Вас. Чи не відмовляли вони Вас не їздити на Схід?

Вони добре знають мій характер, що немає сенсу щось казати. Адже я все одно поїду. Тому просто підтримують мене та чекають з поїздок зі словами: «Бережи себе»! Взагалі мені пощастило з генетикою. Мої батьки дали мені гарне виховання та прищепили важливі цінності. Моя бабуся по материнській лінії пережила голодомор. Вона завжди давала мені настанови: «Дитино, купи собі мішечок гречки та борошна. Нехай у тебе будуть під матрацом.» Я завжди мала сухарі і борошно. Інша бабуся по татовій лінії пережила концтабір. Її подругу розстріляли, а бабуся, на щастя, вижила. Мабуть, ця витривалість передається і генетично.

Чого потребує FRIDA сьогодні? 

Це волонтерська організація. Тому ми постійно потребуємо надходжень. На щастя, лікарів зараз вистачає. Ми приїжджаємо на Схід з обладнанням та ліками, і це вимагає регулярного оновлення. Не завжди є достатньо усіх ліків, які потрібно надати пацієнтам. Тому ми будемо вдячні будь-якій допомозі, будь-яким донатам, бо є дуже багато напрямків, які розвиваються і потребують підтримки. А ми й надалі працюємо заради перемоги і відновлення нашої держави.

‍