Історії

«Пролиті сльози дали результат»

‍— Якось ви сказали: «Я пройшла школу олімпійського спорту і вижила… небагато хто витримає подібний шлях». Що ви мали на увазі?

— Я займалась синхронним плаванням в рідному Миколаєві з 8 до 14 років, але це було радше хобі, ніж спорт, хоча й займало багато часу. А потім мені запропонували переїхати до Києва і виступати за київську команду. Це рішення далося непросто, бо я не планувала пов'язувати життя зі спортом — хотіла вчитися і робити кар'єру. У 15 років я потрапила в юніорську збірну і з того моменту практично весь час проводила на тренуваннях у Харкові. 

І от там було дуже важко, бо мій рівень на той момент був недостатній для збірної, потрібно було наздоганяти, а у підлітковому віці це вже не так легко, як у дитинстві, бо є, наприклад, гнучкість, яка розвивається в дитячому віці. 

Тренування давалися мені зі сльозами — я тоді з ними прокидалась і з ними лягала спати

Мамі я про це не розповідала, переживала труднощі сама. Але з часом пролиті сльози дали результат.

‍— Синхронне плавання — це виснажлива монотонна праця…

—  Так. О сьомій ранку ми вже були в залі, потім басейн, закінчували десь о четвертій-шостій вечора, тож виходило до 8 годин тренувань. А крім великої фізичної напруги, це ще й психологічний тиск, з яким далеко не всі справляються. Ти все життя, по суті, проводиш у басейні… Я дуже переживала, що не можу навчатися, як нормальні люди. Весь час відчувала обмеження. 

Ти наче здаєш себе на роки в оренду. А я займалась цим 17 років — саме в період становлення як особистості. І коли завершила і отримала свободу, про яку так мріяла, у мене почалася криза ідентичності. 

‍— Тому що багато років ви жили в системі, де майже все за вас вирішували?

— Так. Оскільки я була в збірній України, то просто тренувалася і не думала ні про фінансові питання, ні про забезпечення тренувального процесу. Це вже коли стала займатися фрідайвінгом, то зрозуміла, що забезпечення  процесу — велика частина роботи, і що результати, які ми показували у синхронному плаванні, всі медалі й Олімпійські ігри — плід праці багатьох людей, хоча лаври дістаються спортсменам.

‍— Але ви вийшли на спортивну пенсію, отримали свободу і чомусь не відмовились від басейну. А навпаки — пішли на глибину.

— У 2012 році я спробувала фрідайвінг у басейні і показала класні результати. Мені тоді дуже сподобався сам процесс — спокійний і приємний — і я подумала, що цим варто зайнятися на, як ви її назвали, спортивній пенсії. 

Пізніше мої знайомі фрідайвери запросили мене на змагання до Польщі. Напередодні я сходила на якихось пару тренувань і з першої спроби встановила національний рекорд у басейні — горизонтально на одному вдиху проплила 174 метри. Це мене так зарядило! 

Що я продовжила цим займатися, а паралельно пробувала себе в різних сферах життя: два роки була радницею губернаторки в Харкові з питань молоді та спорту — хай на громадських засадах, але це був цікавий досвід, бо дав розуміння, як у нас функціонує спорт. Ще я викладала плавання студентам у педуніверситеті, а потім під час ковіду наважилася відкрити власний бренд купальників «SAO». І тільки-но я вирішила взяти собі помічників, бо до того все робила сама, як почалася війна.

Сто метрів під водою

‍ — Якось ви сказали: «Якщо у воді я почуваю себе впевнено, то все, що відбувається на суші, для мене досі є викликом»…

— Мені дійсно комфортніше у воді, ніж на суші. Якщо, приміром, говорити про спорт, то я пробувала біг і тренажерний зал, і моє тіло не було готове до цих навантажень, бо воно краще пристосовано до знаходження у воді.

‍— Що для вас найважче в зануренні? Бо коли я спробувала уявити собі 84 метри, на які ви пірнаєте силою власного тіла, то згадала колокольню Києво-Печерської Лаври (96,5 метрів) — і це вражає!

— Можете також уявити собі висоту монументу «Батьківщина-Мати» — це 103 метри, а я з моноластою занурююсь на 107 метрів

Найважче — це наважитися на конкретну нову глибину. І це велика робота, яка відбувається напередодні занурення. 

‍— Ви можете затримувати дихання на 7 і більше хвилин. Як ви це робите?

— Тренуюся.

У фрідайвінгу більша частина нирка, особливо в басейні, проходить у дискомфортній фазі. І важливо навчитися із собою домовлятися, не реагувати негативно. Ми багато працюємо з бажанням дихати. І регулярні тренування не тільки стимулюють організм адаптуватися фізично, але і дозволяють напрацювати досвід, щоб розрізняти найтонші відтінки свого стану і навчитися реагувати на них відповідно. 

‍— Які негативні наслідки для тіла та здоровʼя від занурень на таку глибину? 

— Якщо дотримуватись техніки безпеки і пірнати в межах своїх можливостей, то плюсів від такої діяльності набагато більше. Звичайно, можуть бути різного роду баротравми, але це не є нормою. Також якщо ми говоримо про інтенсивні тренування, особливо на глибині, то це достатньо великий стрес для організму, особливо для нервової системи, тому важливо виділяти час на відновлення. Часом між глибокими нирками мені потрібно відпочивати не один, а два чи навіть три дні. 

‍— Чи є у фрідайверів робочий вік, після якого небажано занурюватись?

— Є люди, які пірнають на 100 метрів у 60 років. Є чоловік зі Словенії — йому 72 і він пірнає на 80+ метрів. Тобто це така дуже відносна історія, люди можуть навіть розпочати цю діяльність в 40-50 років і показувати гідні результати, якщо стан здоров’я дозволяє. 

Фрідайвінг — відносно молодий вид спорту, і в ньому тільки формується система підготовки, але з кожним днем про нього дедалі більше знань, і люди швидше можуть покращити свої результати. Питання лише в тому, чи хочете ви у 40 років мати такий спосіб життя?

‍— В Україні є басейни, де можна занурюватись? Де ви тренуєтесь?

— У фрідайвінгу, окрім глибини, є ще басейнові дисципліни — статична затримка дихання і динаміка, коли ми пірнаємо горизонтально — від бортика до бортика, тому більшість спортивних басейнів цілком підходить для тренувань. 

У басейні ми пірнаємо без ласт, у біластах, у моноласті, а також затримуємо дихання на час у статиці на поверхні не рухаючись. З усіх чотирьох дисциплін проводяться змагання, зокрема чемпіонати світу. 

‍— Фрідайвінг дозволяє вам пірнати у різних морях по всьому світу. Яке море улюблене?

— Всі моря класні, а наше Чорне море — моя перша велика вода. Разом з тим найулюбленіше — все, що пов'язане з Карибами, бо там я показала свої найкращі результати. Хоча це далеко і недешево.

Під водою я вже мала короткі зустрічі з китовою акулою, скатами, рифовими акулами, черепахами, дельфінами. Але моя мрія — попірнати з косатками.

У пошуках внутрішньої тиші або медитація Лінча

‍— Вода у всіх народних віруваннях — містична річ. Як ви домовляєтесь з водою?

— Насамперед потрібно поважати стихію, бо вона набагато сильніша за нас.

Є вираз «підкорити глибину» — хтось його сприймає як «завоювати», а для мене це означає стати достатньо «глибоким» у всіх сенсах, щоб ця глибина давалась з легкістю і задоволенням

Треба бути готовим пірнати на цю глибину і не форсувати прогрес, приймати все як є. А ще треба бути відвертим, чистим. Тим якіснішими будуть занурення і приємнішим досвід.

‍— Перший ваш досвід занурення був на кар’єрі під Житомиром, і вам там було дуже страшно. До речі, місцеві кажуть, що вода в тих карʼєрах — нежива.

— Якщо об'єктивно, то з яким настроєм ти у воду зайдеш, те і отримаєш. Якщо ти будеш думати про погане, то, звичайно, організм реагуватиме напруженням, яке створюватиме ще більше перешкод. Я боялась того першого занурення, бо не знала, що робити, у мене було невідповідне обладнання, старий костюм, в який потрапляла холодна вода, тож я дуже швидко замерзла. Плюс глибина, невідомість, темрява і відсутність навички вирівнювати тиск. Тепер я знаю, що саме перший досвід занурення повинен бути якомога менш стресовим, тому якщо ми проводимо курси, то намагаємось робити це в тепліших і спокійніших водах.

Трохи згодом мені випала нагода спробувати попірнати на Карибах, і там я зрештою зрозуміла, в чому краса глибинного фрідайвінгу. Там у мене геть не було страху, і там я закохалася в океан і глибину. А ще там були досвідчені фрідайвери, які допомогли мені з опануванням техніки вирівнювання тиску, бо це було основне, що мене стримувало від занурення глибше. Тож за 10 днів я розпірналася з 17 до 41 метра. 

‍— У своїх розповідях про пірнання ви часто використовуєте слово «магія». Що ви маєте на увазі?

— Магія є — безумовно. Коли спортивна, атлетична, раціональна так би мовити частина занурення пропрацьована, зʼявляється простір для чогось ще. ‍

Були в моїй практиці занурення, серед них і кілька світових рекордів, під час яких я відчула себе частиною чогось величного, природи, всесвіту. Це неймовірний досвід, набагато цінніший за всі титули і медалі

Тож для мене фрідайвінг — це і спорт, і певною мірою магічна практика, яка допомагає не лише розширити фізичні межі, а й досягти внутрішньої гармонії.

‍— Які практики ви використовуєте, щоб  витримати тиск безодні й встановлювати рекорди? 

— Мені допомагає медитація — та сама, яку популяризував Девід Лінч. Я намагаюсь постійно її практикувати. Ну і, звичайно ж, тренування.

‍— Чи правда, що під водою вас супроводжує тотальна тиша?

— Загалом так. Але тиша навколо — це половина справи.

Ми завжди тягнемо із собою наш внутрішній монолог, тому завдання — досягнути саме внутрішньої тиші, або хоча б зробити цей монолог позитивним. Бо може бути тихо ззовні, а голос всередині все зіпсує

Цікаво, що я відчула цей стан на своєму першому тренуванні із затримки дихання, коли робила статику. Не було жодного внутрішнього монологу, і ця тиша збереглася, навіть коли я вийшла з басейну. З тих пір це — моя ціль. Довго це відчуття не поверталося, але останнім часом переживаю цей стан частіше.

Рекорди на адреналіні від війни

‍— Де вас заскочило повномасштабне вторгнення?

— В Єгипті. Я була в Дахабі зі студентами в якості інструктора з дайвінгу. Ми пірнали, а 27 лютого я планувала повернутися додому, аж раптом — війна. Летіти літаком сало неможливо, і всі їхали з України, а не в. Чоловік мій був у Харкові, і ми вирішили, що краще мені поки залишитися там, де я є, тим паче, що варіанти вирушити кудись як біженець я взагалі не розглядала. 

В Єгипті були всі умови для тренувань. І я розпірналась там до 85 метрів, хоча на початку лютого пірнала максимум на 63 метри. 20 метрів я додала на адреналіні. Це надихнуло протягом року додати ще 10 метрів і наприкінці 2022 двічі стати чемпіонкою світу, завоювати два золота.

У квітні почала потрошку оживати наша Федерація підводного спорту, і мені вдалося виїхати з Єгипту на басейновий Чемпіонат світу. А вже звідти я повернулася в Харків. Це було влітку, і це був непростий досвід людини, яка не звикла до звуків обстрілів. Я реагувала на всі звуки, яких тоді в Харкові було багато. Місто було пустим, і коли не вила тривога чи не гриміли вибухи, стояла тривожна тиша. У Харкові тоді було багато військових, волонтерів, а ще — міжнародної преси, і я навіть не могла уявити, що колись сюди може повернутися життя. 

Але ось я була в Харкові на Новий рік — місто живе, незважаючи ні на що. Люди втомлені, але разом з тим відчувається набагато більше життя, ніж це було влітку 2022.

‍— Я так розумію, що вам як спортсменці не можна нервувати, бо це відіб'ється на результаті. Як ви реагуєте на стрес війни і як відновлюєтесь?

— Це я відчула у 2023 році, коли 7 місяців готувалася в Харкові до басейнового чемпіонату. Я дуже скучила за домом і намагалась якомога довше там побути, але разом з тим розуміла, що в таких умовах — із сиренами по кілька разів за ніч — я можу показати лише посередній результат. А якщо ми говоримо про розкриття потенціалу, про елітний рівень, то це не варіант. 

Тож минулого року я майже весь час тренувалась за кордоном, і це дало свій результат, тобто я обновила всі національні рекорди і пройшла відбір на Всесвітні ігри. 

‍— Кожного разу, коли український спортсмен піднімається на пʼєдестал, розумієш, що спортивна дипломатія надважлива. І ви своїми магічними пірнаннями впливаєте на думки світу щодо України.

— На початку війни я недооцінювала цю силу, але згодом моєю місією стало виступати на змаганнях якомога більше, щоб частіше піднімався прапор України. Важливе кожне нагадування про Україну, ну а коли ти на п'єдесталі і неможливо стримувати емоцій — це, як мінімум, привертає до нашої ситуації увагу людей, в яких є емпатія. Зрозуміло, що я не можу сама протистояти всім силам російської пропаганди, але своїм прикладом і в інтерв'ю я весь час намагаюсь нагадувати про те, що відбувається у нас в країні.

У розмові із Sestry Ольга Пясецька-Нєч зізнається, що почала допомагати біженцям з України, навіть не задумуючись, як саме і що вона може зробити. Сьогодні під опікою фонду перебувають понад 1300 родин, тобто майже 6000 людей. Під час роботи вона отримала важливий досвід — відчула вдячність до всіх, з ким стикнулась, а також усвідомила, що створений нею простір дає можливість підтримувати одне одного. Вона відчула зв’язок між своєю історією та історією своєї родини, і це допомогло краще зрозуміти досвід війни.

«Ті перші дні війни я пам’ятаю дуже добре. Ми з чоловіком запланували вихідний і збиралися поїхати подивитись земельну ділянку, на якій хотіли збудувати дім. Вранці прокинулися, прочитали новини й були шоковані: це якесь непорозуміння, якісь фейкові новини… Так ми думали. Ми таки поїхали подивитися ту ділянку й повернулися ввечері, усе ще не вірячи в те, що відбувається. Так само добре пам’ятаю ранок наступного дня — війна все ще тривала».

Ольга Пясецька-Нєч розповідає, що відразу стало очевидно: потрібно діяти. Люди були в дорозі, вже приїжджали, добиралися до кордону, вокзалів, вже були в Перемишлі. І було зрозуміло, що хтось має бути там, щоб допомогти. Міхал, чоловік Ольги, зібрався й поїхав, а вночі повернувся з першою родиною.

Олена

Першою виявилась родина Олени Михайлової. У лютому 2022 року вона приїхала до Кракова з дітьми, сестрою, племінником і мамою. Ольга зуміла протягом тижня знайти Олені квартиру, влаштувати її на роботу, а дітей записати до садочка й школи. Вдень удома залишалися лише бабуся й песик.

Зараз Олена Михайлова виконує роль координаторки світлиці для української громади, яка діє при фонді «Kocham Dębniki». Як зізнається Ольга, Олена стала для неї надзвичайно близькою людиною — як у професійному житті, так і в особистому.

Потрібен простір

«Це була перша така ситуація, але потім таких було дуже багато. Жінки приїжджали. Ми робили все, щоб допомогти. Вони приходили, і кожна — зі своїм багажем досвіду, кожна приїхала сюди сама. Жінок було дуже багато, але кожна була сама.

У мене тоді виникла думка, що потрібен простір, де ці жінки могли б зустрічатись. Щоб вони могли зустріти когось, хто розуміє, через що вони проходять. Йшлося про створення місця, де хтось міг би їм сказати: «Я розумію, що ти відчуваєш». Бо ми цього зовсім не розуміли, бо насправді це неможливо уявити».

На десятий день війни Ольга і її колега — батько одного з її дітей зі школи — вирішили організувати зустріч. Спочатку думали, що прийде близько 50 осіб. Подія відбулася у клубі місцевого спортивного осередку. Був кейтеринг, заняття з тренерами з футболу для дітей. Сусіди поставили гриль, аніматори розважали дітей. Також була створена станція, де можна обмінюватись одягом і дитячими іграшками.

Проте у день події раптом з’ясувалося, що бажаючих набагато більше. Зрештою на зустріч прийшло близько 350 осіб. Подія стала масштабною і сприяла створенню великого простору для спільних дій і підтримки. Так виник фонд «Kocham Dębniki».

Відновлення сімейної історії

«Десь у травні-червні 2022 року я пережила момент, який спочатку трохи мене налякав, — відчуття, що маю діяти. Я замислилась: як це — триває війна, є біженці, жінки, які залишилися самі й переживають неймовірні страждання. І раптом відчула, що знаю, чого вони потребують. Я дійсно це знала. Щоранку вставала, взувала кеди й знала, що треба робити. Спочатку це дуже мене лякало. Я думала, звідки в мені цей досвід, цей інстинкт? Тоді стаала розмірковувати про трансгенераційний досвід, про історію моєї бабусі, яка ще маленькою дівчинкою пережила «визволення» радянськими військами одного з підкраківських сіл. І зрозуміла, що історії, які розповідала мені бабуся, коли я була дитиною, схожі на ті, що зараз ми чуємо про Маріуполь чи Ірпінь».

Ольга розповідає історію своєї бабусі, яка п’ятирічною дитиною зустріла і пережила війну. Після багатьох тижнів вона вийшла з погребу у двір, що був усіяний тілами жінок з відірваними пальцями, адже хтось зривав з них каблучки… Саме ці розповіді Оля пригадала, коли було відкрито документи про воєнні злочини під Києвом — у Бучі, Ірпені, Гостомелі. Говорить, що саме тоді зрозуміла: те, що вона робить зараз, є шансом не лише для неї, а й для її родини, для жінок у її сім’ї.

«Думаю, саме тому діяльність, якою я зайнялася, є для мене можливістю змінити історію — історію моєї родини. Я зрозуміла, що те, що я роблю, стосується не лише мене. Це щось більше. Думаю, багато людей у Польщі могли відчувати подібне — що в нас є шанс зробити щось, що певною мірою виправляє не лише наше минуле, а й майбутнє інших».

Вареники по середам

«Я дуже чітко пам’ятаю момент, коли дівчата прийшли й сказали: «Ми почуваємося вже достатньо добре, щоб зробити щось для вас. Маємо таку ідею — зустрічатися кожної середи і ліпити вареники, які будемо морозити. Коли хтось прийде до крамнички: принесе одяг або залишить продукти, — отримає від нас пакетик заморожених вареників». 

Ці вареники стали для нас символом вдячності, обміну та того, що від початку було для нас дуже важливим: кожен має, що дати, чим поділитися. Це ідея, яка супроводжує нас з першого дня і значною мірою визначає характер цього місця».

Ліплення вареників стало доброю традицією фонду. Тепер страви вдячності, які готують жінки, можуть змінюватися — одного дня це плов, іншого — пельмені. Станція обміну одягом і іграшками, яка з’явилася під час першої зустрічі, перетворилась на крамничку, яку назвали «місцем медитації». Окремо почала працювати також бібліотека, яка спочатку була частиною крамниці. Зараз це, мабуть, найбільша українська бібліотека в Кракові.

Крамничка

«Дівчата називають крамничку місцем медитації. Керує нею Юлія — наша чудова, справді незамінна подруга. Часто це виглядає так, що Юлія сидить за столом, займаючись документами, а тим часом хтось приходить, приміряє щось або запитує про конкретну річ. Юлія завжди щось порадить, а якщо чогось немає, підкаже, що є замість цього. І часто трапляється, що така розмова перетікає в бесіду — звідки людина приїхала, з ким вона, чого потребує. Тоді Юлія може згадати про заняття, які ми проводимо, або про іншу людину з того ж міста, яка також приходить до нас. Це місце дуже неформальне, сповнене зустрічей і розмов. Формально ми могли б назвати його рецепцією, де приймаємо клієнтів та бенефіціарів, але насправді це значно більше».

До крамнички також приходять сусіди фонду. Коли вони отримують зарплату або пенсію, наступного ж дня приносять пакет з продуктами чи побутовою хімією, діляться тим, що мають. Ольга вважає, що це місце стало чудовою точкою обміну,  куди можна прийти просто так і знайти щось потрібне. 

Сестринство

«Дуже важлива тема — сестринство. Хоч наша спільнота складається здебільшого з жінок, до нас також приїжджають чоловіки. Часто це люди з фронтовим досвідом, які з різних причин більше не хочуть або не можуть воювати. Хочу підкреслити, що сестринство для нас не є виключно жіночим досвідом. Сестринство в нашій спільноті підтримується чоловіками, що для мене є справді унікальним. Чоловіки можуть підтримувати жінок, їхні прагнення і дружбу між собою, долучаючись до цього простору з повним залученням. Це зворушливо. Коли я говорю про сестринство, я маю на увазі щось більше — спільноту, в якій чоловіки також мають своє місце».

Ольга розповідає про свого чоловіка Міхала, який від першого дня війни долучився до діяльності фонду і підтримує його безперервно. Вона також згадує інших друзів, які приїхали з різних місць, навіть із США, тільки для того, щоб допомогти жінкам, які знайшли тут прихисток. 

Рік перерви

«Це дуже складна тема. Спочатку, фактично до липня 2022 року, ми з чоловіком були залучені в усі процеси фонду. Я мала роботу, яку могла еластично обмежити, але мій чоловік мав повний робочий день, тож це було неабияким викликом. Ми працювали практично 24 години на добу. Спали по три години, а наші діти — у нас їх троє — протягом кількох місяців майже безперервно дивилися мультики. Це мало свою ціну. На якомусь етапі діти сказали: «Ми ненавидимо українців».

Хоча в садочку вони добре ладнали з українськими дітьми, все одно сприймали ситуацію так, що українці на кілька місяців «забрали маму». Я відчуваю величезну провину, адже моя діяльність зіграла в цьому недругорядну роль. Зрештою ми з чоловіком на рік розлучилися».

Ольга зізнається, що тоді сама стала тією, хто прийшов до фонду як «бенефіціар» — потребуючи підтримки та заспокоєння. Українські дівчата допомогли їй зрозуміти себе, цінність родини та можливості бути разом з коханим чоловіком. Ольга підкреслює, що вони з чоловіком досі працюють над відновленням балансу в шлюбі, але, на щастя, вже знову разом.

Мрії

«У мене є мрії різних категорій. Насамперед я мрію про те, щоб настав момент, коли я зможу повертатись додому з роботи і проводити час з моїми дітьми та родиною. Хотілося б, щоб робота мала чіткі межі. Це моя маленька, щоденна мрія.

Дівчата кажуть: «Я пережила багато болю та втрат, але разом з цим зрозуміла щось нове. Я не хочу повертатися до того, як жила раніше. Де б я не була, хочу створювати  навколо себе спільноту. Мрію навчитися, як робити це ще краще».

Це те, чого я активно прагну — щоб ми тут були не лише місцем допомоги, а щоб цей досвід міг передаватися далі. І це відбувається! Жінки, які повертаються в Україну, забирають із собою те, що тут зрозуміли, привносять це в своє життя. Вони будують навколо себе нові спільноти, використовуючи те, чого навчилися тут.

Моя найбільша мрія — щоб це могло змінити світ. Можливо, це звучить велично, але я справді вірю, що якщо ми змінимо світ однієї людини, то в певному сенсі змінимо весь світ».

Фотографії з приватного архіву

Під час Другої світової війни українка Анастасія Гулей тікала від примусових робіт на нацистів, але гітлерівці спіймали її та відправили до концтаборів. Вона дивом вижила й повернулась до Києва. І от 80 років потому вже старенькою бабусею вона знов рятується, але тепер від російської агресії. І знаходить прихисток… у Німеччині.

«Я перестала бути людиною й стала номером 61369»

— Під час мобілізації молоді на примусові роботи до Німеччини в 1943-му мені сказали: не поїдеш — маму замість тебе заберемо й спалимо хату, — згадує Анастасія Гулей. — Мені тоді було 17, ми жили у Пирятині Полтавської області. Був травень, усе навколо цвіло… Я не могла собі уявити, як буду працювати на окупантів. Тим паче, що мої три брати проти них воювали. І я вирішила вдати, ніби слухняна, а потім втекти.

Молодь зібрали на центральній площі, я вивчила ситуацію, крок за кроком позадкувала до натовпу на тротуарі й тихесенько з ним злилася. Кілька тижнів відсиджувалась у знайомих, а потім вирішила тікати в іншу область. Але перед цим зазирнула додому за продуктами… Ще до світанку за мною прийшли. До того ж не хтось чужий, а чоловік троюрідної сестри, який був тоді секретарем старостата. Він мене здав. А далі зробив собі якість довідки про допомогу українським партизанам, і коли після війни наші захотіли його покарати, суд його завдяки цим документам відпустив.  

Тетяна Пастушенко: Як ви опинилися в Аушвіці?

Анастасія Гулей: Спочатку нас повезли до Катовіце розвантажувати вагони зі шлаком, а у мене в голові одна думка: «Як втекти?» На вокзалі висіла карта Польщі, і я по ній відстежила, як найшвидше дістатися Львова. І от одного дня ринула злива. Охорона завела нас перечекати дощ до приміщення, в якому ми залишали лопати. А разом з нами — французів. Серед яких був парубок мого віку — гарний, наче янгол з картин. Ока не відвести, так що не лише дівчата, але й охорона на нього задивилася.  А я тим часом непомітно вийшла, пролізла під потягами й утекла. Разом з чотирма іншими дівчатами.

По дорозі ми зустрічали різних людей. Хтось пропонував заночувати, залишитись, хтось хапався за вила з криками про те, що українців треба вбивати за Волинь. У Жешуві ми зрештою попалися жандармові. І опинились у місцевій в’язниці.

Найстрашніше там було спостерігати за долями полячок, які переховували євреїв. Якось до нашої камери привели Гелену, побиту до півсмерті. Вона не могла ворушитися, стікала кров'ю. Але ворушила губами й розповіла, що таємно від усієї своєї родини переховувала євреїв, але німці дізналися й схопили замість неї її чоловіка. Вона пішла до в'язниці, благала його їй вибачити. Тоді її теж схопили та побили. А потім їх обох розстріляли…

Одного разу нас посадили до вагону для тварин і кудись повезли. Виявилося, що в якості покарання за втечу нас привезли до концтабору Аушвіц-Біркенау.

Мене одразу посадили на стілець, обстригли мої довгі коси, після чого набили на руці номер. Я не розуміла, де я, була шокована й від цього навіть не відчувала болю. З цього моменту моє життя змінилося назавжди: я перестала бути людиною й стала номером 61369.

Минає зовсім небагато часу, і там, в Аушвіці, ти вже не розумієш, на якому ти світі. Тисячі людей у смугастому, всі перелякані, пригнічені, у постійній напрузі. А найжахливіше, що змушує практично забути про себе, — потоки людей, які щодня ведуть до крематорію. Євреїв у бараках жило мало, їх переважно відразу знищували. Між жіночою та чоловічою частинами табору йшла дорога від воріт до лісу, в якому працювали крематорії. І ось день у день ти бачиш, як євреїв знімають з потяга й транзитом відправляють туди. І вони смиренно йдуть, а серед них діти — хтось із лялечкою, хтось із м'ячиком…

ТП: Чим ви займалися в концтаборі?

АГ: Щодня зранку й до шостої вечора ми змушені були працювати. Роботи давали різні: копати, будувати. У неділю вихідний. Це означало, протягом дня годувати не будуть і доведеться сидіти голодною.

Якось нас відправили розкидати добриво по полю. Я набрала з мішка рукою попел, а в ньому — кісточки. Це була зола з крематорію. Руки одразу оніміли...

ТП: Чи вдалося нацистам придушити вашу волю, ваш внутрішній бунт проти ситуації?

АГ: На початку ми зробили одну спробу. Нам наказали копати довкола табору канаву заввишки в людський зріст. Потім її залили водою, пустили струм, аби ніхто не втік. Бруд, глина, дощ, а над головою — «Шнелле, арбайтен!». І ми збунтувалися. Домовилися вночі, що на роботу не вийдемо.

Вранці залишились у бараку. Прибігла наглядачка, за нею комендант Рудольф Гьосс. Він кричав і стріляв у стелю. На подвір'ї нас вишикували, наказали стати на коліна, руки за голову. Комендант Гьосс ішов уздовж шеренги і кожну п'яту дівчину (а нас було десь сто) з усієї сили бив кулаком у груди. На цьому наш опір скінчився…

ТП: Зараз в російському полоні знаходяться сотні українців, і кожен бранець шукає, на що спертися, аби не опустити руки й не збожеволіти. Чим ви жили й рятувались, перебуваючи в Аушвіці?

АГ: Снами. Не було новин, не було стосунків. Лише сни. Працюючи, ми розповідали одна одній, що кому снилося. А ще часто думали про їжу, такі мрії теж рятували. Там, у таборі, ми клялися одна одній, що коли вийдемо на волю, то нам достатньо буде одного вбрання, бо головне, аби завжди на столі був хліб.

Щодо снів, то якось наснилося мені, ніби я йду табором і бачу, як ліворуч від мене встає сонце. Але тільки-но воно показалося, як одразу закотилося знов. І я опинилася в моторошній темряві. А за деякий час знову бачу, що сонце сходить, тільки вже з іншого боку. І так це дивно, але стає тепло-тепло. І став цей сон пророчим.  

Взимку 1944-1945 років ми чекали, що наші війська нас звільнять. Вже точилися бої за Краків, як раптом німці нас кудись повезли… Виявилося, що до концтабору Берген-Бельзен. В Аушвіці я думала, що немає нічого страшнішого за цей концтабір. Виявилось, є.

ТП: Пам'ятаєте, як вас звільнили?

АГ: Англійці звільнили нас 15 квітня 1945. Але радіти цьому я вже не мала сил…

За кілька місяців у Берген-Бельзені я перетворилася на живого мерця. Нас кинули в барак без шибок на вікнах і матраців на нарах. А вікна й двері забили. Коли через чотири дні барак відкрили, то були сильно здивовані, що ми не померли без їжі та тепла. Нас вирішили умертвити, адже не знали, що з нами робити.

Потім у таборі почалася епідемія тифу. Мертві лежали скрізь, і їх вже ніхто навіть не вивозив. У бараку можна було почути: «Марусю, посунься! А, ти вже мертва»… Ті, з ким дружили ще вчора, сьогодні вмирали... і не було сил їх оплакати.

Одного дня я теж захворіла. Впала у бараці на підлогу. Але прийшла добра душа Марія, звалили мене на себе і витягла з барака. Шепче: «Треба з останніх сил ходити, бо ляжеш — приймуть за мертву і кинуть на гору мертвеців». Врятувало мене те, що одна з дівчат якось украла в німців шматок хліба й поділилася зі мною.

Коли в табір зайшли визволителі, я тільки рукою махнула. Жодних реакцій. Комендантові Крамеру доручили вантажити мертві тіла на машини, а в мене навіть не було сил підійти і сказати йому, що я про нього думаю.

Далі англійці протягом кількох тижнів дбали про нас, відгодовували. А коли я повернулась на батьківщину, то там мене назвали зрадницею, однокласники довго не хотіли зі мною товаришувати за мій номер на руці. І тільки коли я вступила у Києві до інституту, почалося справжнє студентське життя з іспитами, закоханістю, весіллям. Мій чоловік воював, був поранений. Згодом у нас народилися діти, життя закрутилось.

Єдине, що я так і не змогла собі повернути: до війни я багато танцювала, а потім вже ні. Тяжко стало…

Коли історія перевернулась

Після війни Анастасія Гулей повернулася додому «сива, стрижена, скелет», але з твердою думкою продовжити навчання. Понад 50 років вона — активна учасниця руху колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Уже 10 років очолює Українську організацію борців антифашистського опору, відстоює їхні інтереси в політичній сфері, організовує їм додаткову медико-соціальну допомогу, турбується про подолання соціальної ізоляції.

Чи могла вона колись подумати, що їй доведеться переживати нову війну, ховаючись від ракетних обстрілів у підвалі свого будинку тепер вже від росіян?

У березні 2022 року 96-річна Анастасія Гулей зі своїми дітьми знайшли прихисток у Німеччині, в селі Бад-Кьозен. У країні, де вона в молодості зазнала стільки горя і страждань.

ТП: Анастасіє Василівно, як ви наважилися їхати до Німеччини?

АГ: Я їхала в Німеччину не вперше. Після 1995 року я частенько туди навідувалась: і в Берген-Бельзен, і в Берлін, і в Мюнхен, і в Дахау. Багаторазово відвідувала Магдебург і місто Мерзебург в землі Саксонія-Ангальт, де живуть і працюють наші німецькі партнери, з якими ми провели багато зустрічей для молоді у школах. Я не їхала в невідоме. І головне — я не боялася німців.

Під час численних зустрічей і моїх виступів мене питають, що я відчуваю зараз до німців.

Я пам’ятаю конкретних людей, які чинили зло. Але у мене, як і в інших колишніх бранців, немає прагнення помсти. Просвітіть нас будь-яким рентгеном, ви цього не знайдете. Ті, хто вижили в таборах, наче блаженні

Ми розуміємо, що народ тоді був загнаний, одурманений «ізмами»: фашизмами, комунізмами.

ТП: Чи відчувають німці свою провину, якусь відповідальність за те, що вчинили нацисти в Україні?

АГ: Видно, що чимало старших людей мають це почуття каяття. У цьому селі, де ми жили, Бад-Кьозен, усі дуже добре до нас ставилися. Як я виходила на прогулянки, кожен намагався чимось пригостити зі свого саду — виноградом, сливами. Було відчуття, що нами опікувалася вся громада.

А молоді люди, яким я розповідала про себе, були просто в захваті. Я завжди згадую, як у 2013 році одна восьмикласниця німецької школи подарувала мені теплі шкарпетки. «Це моя бабуся зв’язала для вас», — каже. А в самої сльози на очах. І я плачу, і всі дівчата навколо, чую, сьорбають носами.

Це були школярі із Мюхельна, з якими я відвідувала меморіал у колишньому концтаборі Берген-Бельзен. Ця школа виборола почесне звання «Школа без расизму — школа громадянської мужності», а я стала їхньою наставницею. У нас збереглися дружні стосунки дотепер. На мою честь вони посадили яблуньку у дворі школи й нещодавно прислали мені фото червоних яблук, які на ній уродили.

ТП: Чи вірили ви, що Росія нападе на Україну? Чи були передчуття?

АГ: Не чула, не гадала, не снилося навіть. Я не могла уявити, щоб Росія напала отак по-звірячому, просто взяла і стала все нищити. Україна їй заважає.

Пам’ятаю, все моє життя на різних політичних зборах лаяли Америку, вона їм завжди заважала. І забували про те, що на американських літаках встановлювали рекорди оці знамениті у 1930-х роках радянські льотчики. На чому вони літали? На нашій фанерці? Така ненависть у тих руських, така зневага до людського життя.

ТП: Анастасіє Василівно, у пандемічний 2020 рік ви організували збір коштів, виготовлення і відкриття пам’ятника мешканцям села Жуляни, загиблим від бомбардувань 22 червня 1941 року. І от знову в лютому 2022 року бомблять ваші Жуляни…

АГ: Так. Ми з дітьми трошки посиділи в погребі. У гаражі у нас великий льох. Ми поставили там три ліжка, кота взяли і сиділи пару ночей. Світла немає, телефон не працює, ми нічого не знаємо і не чуємо. Страшно сидіти закритому. Вилізли.

Донька й син почали мене вмовляти виїжджати. А я не хотіла, щоб зі мною возились. Але потім подумала, раптом щось трапиться, хто буде винний? І погодилась. Спочатку до Львова, далі до Польщі, а звідти до Німеччини. Нас там дуже тепло прийняли. Виділили окремі кімнати на першому поверсі будинку, в якому жила родина з трирічним хлопчиком. Ми так здружилися з ними, як родня стали. Зараз, коли я вже повернулася в Україну, ми часом телефонуємо одне одному.

Запис із мого щоденника за 1 березня 2022: «Анастасія Гулей, 96 річна колишня ув’язнена концтабору Аушвіц, вже п’ять днів провела у підвалі власного будинку в Києві. Але вчора зникла електрика і вона погодилася на вмовляння дітей та онуків залишити місто на автомобілі та доїхати до західного кордону. Не знаю, як їм це вдасться. Небезпечно залишатися, але й далека дорога у військовий час теж не краща, тим паче в її віці».

ТП: Як вам жилося весь цей час у Німеччині?

АГ: Ще до пандемії коронавірусу Майк Райхель (директор Центру політичної освіти Землі Саксонія Ангальт — Ред.) почав працювати над книжкою про мене. І от в липні 2022 року ця книга вийшла німецькою мовою. Я весь час виступала на презентаціях цієї книжки, був дуже щільний графік. За рік у мене, мабуть, зустрічей 50 було.

ТП: А багато приходило до вас на зустріч людей?

АГ: Багато — як німців, так і українців. Як проводили ми зустріч в церквах, то прямо вся громада приходила. Мені приємно було дізнатися, що в Німеччині є громади, де співають українські пісні, розвивають українську культуру.

Запам'яталося, як одна зустріч припала на Шевченківські дні. То я читала напам’ять «Заповіт» Шевченка, а Люба Даниленко читала німецький переклад. Нам довго аплодували після цього. «Та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!»

Одного разу на конгресі Німецької федерації профспілок я навіть познайомилася з канцлером Німеччини Олафом Шольцем. Встигла йому сказати, щоб він давав більше зброї для України. Я завжди на всіх зустрічах волію говорити не про себе. Звертаюся із закликом допомагати і підтримувати Україну.

ТП: Чому ви вирішили повернутися в Україну?

АГ: Знаєш, у мене із тиском негаразд було. Кожний день нова картина, тиск піднімався до 240. І швидка мене забирала, і на лікуванні була в лікарні. У Києві краще стало. Але тепер ноги нікуди. До стола долізу в кімнаті, бо є за що триматися, і все. Я вже не знаю, коли я востаннє виходила на вулицю. Боюся впасти. Хто ж мене з двора вигорне, яким бульдозером (сміється).

ТП: А як ви ці тривоги й обстріли переживаєте? Знову ховаєтеся у ваш підвал? Як справляєтеся?

АГ: Ні, вже не ховаюся. Коли поверталися, думали, що більше не буде обстрілів. Але де там.

Усім зараз важко, але нема чого нить, журиться можна, но не нить. Якось у Магдебурзі мене запитала одна німкеня, як нам, свідкам Другої світової війни, жити далі, коли в Європі знову війна. Все, проти чого ми боролися, повторюється знову. Я їй відповіла, що ми пережили Гітлера, пережили Сталіна, тож і Путіна просто повинні пережити…

<frame>За період існування фонду «Корпорація монстрів» його засновниця і директорка Катерина Ножевнікова отримала Орден Княгині Ольги ІІІ ступеня, потрапила до рейтингу найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус» 2021, стала почесним громадянином Одеської області. В 2024 видання «Українська правда» відзначило Катерину Ножевнікову як одну зі ста відомих українських діячів, які своєю діяльністю наближають перемогу країни у війні з Росією.<frame>

Від памперсів — до зброї 

Історія одного з найбільш авторитетних і впливових благодійних фондів України — «Корпорації монстрів» — розпочалася з інтернет-спілкування кількох жінок на популярному колись «Одеському форумі». Одна з них, Катерина Ножевнікова, фахівчиня з міжнародного туризму, тоді тільки народила сина, у декретній відпустці побачила оголошення про збір коштів для самотньої матері, які жила під сходами, зібрала для неї речі, відвезла й зрозуміла, що в світі є люди, які потребують її допомоги. 

Перший офіс волонтерок, які жартома стали називати себе «монстрами», був у салоні автівки Катерини. Першими підопічними  — діти, які потребували допомоги через серйозні проблеми зі здоров'ям. Першим великим проєктом — ремонт лікарняних палат в Одеському дитячому опіковому центрі.

Спочатку волонтерки збирали іграшки та памперси для дітей опікового центру. Пізніше організували щоденне харчування для літніх і самотніх одеситів у межах проєкту «Добрий обід», допомагали лікарням, притулкам, опікувалися маломобільними людьми, возили гуманітарну допомогу в прифронтові області, куди Росія принесла війну ще у 2014 році, допомагали дітям і родинам переселенців.

Датою створення волонтерського центру вважається 10 червня 2014 року. «Тоді зателефонували з облдержадміністрації, — розповідають у фонді. — Сказали, що привезли до Одеси п'ятсот дітей-сиріт з Луганської області і запитали, чи можемо ми допомогти. Більшість дітей була тільки з пакетами —  що встигли схопити, з тим і поїхали». У 2017 волонтерську ініціативу офіційно зареєстрували як благодійний фонд «Корпорація монстрів». 

На початку повномасштабної війни Катерина Ножевникова сподівалася, що фонд не буде міняти напрям роботи, однак вже за тиждень змінила свою думку: «Я не уявляла війну такого масштабу і не уявляла, наскільки ми були не підготовлені до неї». 

У вересні 2023 року фонд отримав ліцензію на закупівлю зброї для військових. 

З пандемії — на велику війну 

— Від початку березня 2020 року благодійний фонд «Корпорація Монстрів» допомагав хворим на коронавірус, видавав кисневі концентратори, закуповував медикаменти для лікарень, — згадує Катерина Ножевнікова. — Тоді працювали по 16-18 годин  — так  працюємо і зараз. ‍З початком повномасштабної війни багато людей виїхали, над частиною взяли опіку іноземні фонди. Паліативних хворих, літніх людей, які залишаються в Одесі — жодного не зняли з обліку. Тож ми продовжуємо забезпечувати їх ліками, їжеєю, засобами гігієни, але 90% нашої роботи зараз — це потреби військових. 

‍—  Чи не шкодуєте, що доводиться часто за державу вирішувати кризові ситуації — спочатку в соціальній сфері, тепер в обороні?

‍— Безумовно, багатьом державним системам потрібні зміни, але рятувати ситуацію треба прямо зараз. Багато наших підопічних можуть не дожити до системних змін. Без нашої допомоги не вистоїть держава. Втім навіть в межах своєї благодійної діяльності ми на зв'язку з військовим командуванням, з цього рівня теж даємо поштовхи для змін. 

Зараз ми просто робимо все, щоб «людям змін» було куди прийти, рятуємо державу

Маю надію, що колись держава працюватиме ефективніше. Надію на молодь, на людей з досвідом з громадського сектору, що вони принесуть туди інші цінності. Водночас фонди більш гнучкі, не такі бюрократизовані, як державний апарат. Ми маємо перевагу в оперативності. 

‍—  Один з найбільш сильних наративів останнього часу — про втому від війни. Чи менше стало через це допомоги? 

‍— А що казати про втому тим, хто на фронті три роки, а хтось — десять? Як порівняти їхню втому з нашою? Людей, які буквально віддають життя й здоров'я на війні, хоронять побратимів, втрачають ноги, руки, зір?  

Я мало спілкуюся з людьми. Коли надходить запит від військових, просто заходжу на фейсбук і пишу про це пост. Інколи у мене виходить підібрати такі слова, які одразу влучають у серце — збір закривається за пів дня. Буває, що мої слова не такі сильні, тому це може зайняти певний час. 

Якщо говорити про донати, то щиро визнаємо: українці через війну стали жити гірше. Ростуть ціни, менше доходів, життя стало біднішим, адже війна — це чорна ненажерлива діра.

Зібрали, передали, а потім обстріл — і все знищено

Добре, коли це майно, а не люди. 

З одного боку, у нас гинуть військові, комісуються через інвалідність, з іншого — у військо весь час приходять нові люди, формуються нові бригади, які треба всім забезпечити. Методика зборів грошей останнім часом відрізняється від попередніх років. Треба знайти правильні слова, сподіватися бути почутим і що саме в цей момент, коли людина вас читає, у неї будуть гроші, щоб задонатити. 

‍—  Думаєте, справа лише в доходах? 

‍— Коли читаю дописи у колег з обуренням, що цивільні не так відчувають війну, мені хочеться запитати: кому ви це пишете? Якщо тим, хто живе «своє прекрасне життя» під час війни, то вони все одно не прочитають 

Нашій аудиторії нагадувати не треба. Вони донатять з того, що мають. 90% донаторів «Корпорації монстрів» — це громадяни України, лише 10-15% — іноземні донори. Вся країна зараз — за рідкісним виключенням — це один великий благодійний фонд, який тримає фронт. 

Одиночний пікет проти неефективності чиновників 

‍— У вересні 2023 року ви першою в Одесі вийшли на одиночний пікет «проти корупції». Чи підтримуєте думку, що корупція нищить Україну гірше, ніж росіяни? 

‍— Насамперед наратив щодо виключної «української корупції»  — несправедливий. Корупція є в усіх країнах, навіть найбільш благополучних. Питання у пропорціях, реакції суспільства, поширені інформації про це.

Увага світу прикута зараз до України. Все сприймається гіперболізовано. Українське суспільство теж реагує на випадки викривання корупції загострено. Будь-яка ситуація  трактується не просто як злочин, зрада. У війні на виживання  — це ніж в спину, за який хочеться розстрілювати.  

Я вийшла на пікети не через корупцію, а через неефективний розподіл бюджетних коштів. Коли на фронті бракує безлічі речей, але їх не купують — не тому, що бракує державних коштів, а тому що вони нераціонально витрачаються на ремонти по другому колу. 

Я хочу, щоб з бюджету Одеси виділяли достатньо коштів на оборону. ‍

Своєї мети, вважаю, досягла. Якщо до пікетів Одеська міськрада витрачала на військо 350 мільйонів, то після — вже 1,5 мільярда гривень

‍— Часто українську корупцію використовують як аргумент зменшити допомогу Україні…

— Наша війна, серед іншого, й за те, щоб ми могли побудувати більш справедливу країну. Якщо сюди прийде Росія, у нас не буде такої можливості.

Наведу аналогію — у нашого фонда є підопічна дитина, чудова, добра, але з родини, де неблагополучна атмосфера, у батьків є залежності. Чи варто перестати допомагати цій дитині, якщо у неї такі батьки? 

Мільйони українців сьогодні долучилися до оборони — своїми життями, здоров'ям, грошима. Ми боремося за своє існування, за збереження своєї країни, свого народу. Але наша війна значно масштабніша. Це війна за світоустрій, який був встановлений після Другої світової війни. 

Ми із жахом чуємо заяви світових лідерів, які грозяться дістати із шухляд старі карти, струсити з них пил і з'ясувати, хто може претендувати на Гренландію, Канаду, Панамський канал — просто за правом сильного. Цю «скриню Пандори» відкрила Росія. Закрити її може Україна. Вона сьогодні боронить поняття «суверенітету» для всіх країн, не лише для себе. Допомога Україні — це інвестиція в безпеку всього світу. 

Про що мовчать українські волонтери

‍— Українська журналістка Зоя Казанжи ввела в обіг поняття «травма волонтера»: він багато бачить, багато знає, але не про все може розповісти. Про що ви мовчите? 

‍— Мовчати про чималу кількість історій доведеться до кінця війни. Вони не всі погані. Є приклади неймовірного героїзму, неординарних рішень. Погані теж є, однак це не на часі. Люди, навіть у нас в Одесі, до кінця не розуміють, що це не просто ситуація, коли зміняться обличчя в керівництві міста чи країни. Я не хочу, щоб вони дізналися, що на практиці означають слова «депортація», коли доведеться залишити свої дома без права повернення, або десь повториться Буча.  

‍— Ваш фонд ніколи не боявся відмовляти, якщо це не ваша специфіка. Ображаються? 

— Я завжди дотримуюся принципу, що краще системно працювати в якихось вузьких напрямах, ніж розпилятися на все.

Ми маємо три основні напрями. Перший  — тактична медицина. Це логічно. Ми роками займалися медициною. Це збереження і порятунок життів. 

Другий — дрони та зв'язок. Ця високотехнологічна війна, не схожа на жодну іншу. Воювати треба дронами, а не людьми. Нехай гинуть дрони, а не люди. Дрони — це все: розвідка, знищення ворожих вогневих точок. У нас навіть є проєкт під умовною назвою «Глово», в якому дрони доставляють нашим воїнам їжу, воду, зв'язок до труднодоступних місць. 

І третій напрям — зброя. Щомісяця фонд передає допомоги військовим десь від 20 до 35 мільйонів гривень. Це тисячі сотень аптечок, дронів. 

‍— Чимало волонтерів, благодійників вигоріли через недовіру до них, звинувачення у зловживаннях. «Монстри» — фонд з довірою, але як вдалося її побудувати? 

‍— Мій принцип — бути максимально прозорою, чесною з людьми навіть у дрібницях. У нас завжди десятки звітів. Я готова зустрічатися та відповідати на всі питання. Саме це перетворює навіть найбільш запеклих «хейтерів» на друзів фонду.

Два найбільших донора «Корпорації монстрів» колись не те що нам не вірили, вони не вірили взагалі в ідею благодійності

Більше смерті я боюся втратити репутацію та довіру людей. Мене так виховував мій батько: тримати слово, соромитися зробити щось негідне, дорожити репутацією. Коли я бачу, як людина, підозрювана в корупції, викидає з вікна мішки з грошима, а через пару днів сидить у Верховній Раді, наче нічого не сталося… Я б від сорому вмерла, ніж так зганьбитися. 

Мені багато разів пропонували відкати, але я завжди такого боялася. Рано чи пізно все стане відомим, і я не зможу з цим жити. Боюся не розголосу, а втратити довіру людей, які через мене підтримують інших

Важливо, щоб всі придбання фонду були максимально ефективними, економними, якісними. В умовах війни важливо раціонально витрачати кошти, купувати за найкращою ціною, найбільш якісне. Я не визнаю позиції фондів, волонтерів, які на запитання про витрати кажуть, що це, мовляв, не ваша справа й відповідати не буду. Ви оперуєте чужими грошима — тож маєте бути максимально підзвітними. 

Звісно, ми теж живі люди, теж можемо помилятися — але вміння визнавати свої помилки, щиро про них казати — теж частина прозорості фонду. 

‍— А з чого ви живете? Ви отримуєте у фонді якусь зарплату? Знаю, що протягом багатьох років, поки ви займалися благодійністю, вас підтримував ваш чоловік. Але з початком великої війни навантаження на волонтерів стало настільки інтенсивним…

— Українське законодавство дозволяє використовувати 20% доходів фонду на виплату зарплат, оренду офісу, оплату поточних видатків. Так от «Монстри» ніколи не користувалися цією можливістю. Коли фонд офіційно зареєстрував діяльність, кілька попечителів, підприємців з Одеси, поклали на спеціальний, окремий рахунок, який має умовну назву «на спартанців», гроші для забезпечення адміністративних видатків фонду. Таким чином всі гроші, які надсилають доброчинці, йдуть виключно на благодійні проєкти. А якщо люди хочуть допомогти ще й нам, волонтерам, вони поповнюють цей окремий рахунок і напряму фінансують діяльність людей, які працюють у фонді. 

‍— Оскільки наша розмова — для порталу Sestry, який читають українки за кордоном, хочеться запитати, чи досить надходить допомоги від тих, хто виїхав, для України? 

‍— Мені важко коментувати це питання, бо я не спілкуюся з такою кількістю біженців, щоб узагальнювати. Серед благодійників фонду є ті, хто виїхав, але постійно допомагає великими сумами. Чи можу за їх вчинками робити висновки про всіх? Очевидно, що ні. Як і за десятком українських чоловіків, які десь в Гамбурзі п'ють пиво, не можна робити висновок, що всі українці за кордоном безвідповідальні. 

Єдине, я б розділяла біженців на тих, хто виїхав і не планує повернутися, і на тих, хто виїхав і хоче назад. До перших у мене менше питань. Це їхній вибір, за який я нікого не засуджую, будувати своє життя в іншій країни.

Якщо ж людина планує повернутися і просто спостерігає з-за кордону, як інші тут вмирають, отримують інвалідність заради збереження України, як працюють під ракетними обстрілами, змінюють систему на межі можливостей — а вони просто вичікують, щоб повернутися пізніше — це неправильно.

У нас важка ситуація на фронті, ми програємо інформаційно російській пропаганді. Кожен українець, хто не вдома, має в межах своїх можливостей долучатися донатами, народною дипломатією, щоб допомогти Україні перемогти в цій доленосний битві.

Українські волонтери та їхні благодійники не керують цим боєм, але ми, як медсестри, повзаємо полем битви, перев'язуємо і витягуємо звідти тих поранених, кого ще можна врятувати, забезпечуємо всім необхідним тих, хто цей бій може зупинити. Варто робити це всім разом

Фотографії з приватного архіву

Грузинська медикиня Кеті Лешкашелі служить у складі Інтернаціонального Легіону. Вона — грузинка, яка народилася у Росії та має подвійне громадянство. Та 24 лютого 2022-го 29-річна дівчина викинула свій російський паспорт і вже у березні приїхала до України. 

Росіяни всюди діють за одним сценарієм

Я грузинка, яка народилася у Росії. Так сталося, що мої батьки жили у РФ задовго до мого народження. Тож свої перші 11 років я провела там. Згодом ми переїхали до Грузії, де я закінчила школу і медичний університет. За освітою я лікар-терапевт. На момент повномасштабного вторгнення Росії я працювала у Німеччині. Приїхала туди ще під час пандемії COVID-19 за програмою обміну лікарями. Планувала продовжити там навчання. Готувала документи, але не встигла. Зібрала речі і поїхала до України. Через те, що у мене в грузинському паспорті вказано місце народження «Росія», мене впродовж чотирьох годин допитували українські прикордонники. Перевіряли телефон, пояснювали всю небезпеку, яка може на мене чекати в Україні. Та моє рішення було не змінити.

Тоді, у 2022-му, я ніби повернулася на14 років назад, коли росіяни напали на Грузію. Мені було 13. Пам’ятаю, як п'ятого серпня 2008-го говорили, що обстріли йшли з російської сторони, але Грузія не хотіла починати конфлікт і тому не відповідала на них. На нашу територію заходили ворожі ДРГ. Росіяни провокували, аби грузини відповіли вогнем у відповідь, щоб потім сказати, що то ми напали. У росіян на кордоні вже було чимало бронетехніки.

Вони всюди діють за одним сценарієм. Спочатку «військові навчання», далі нібито «порятунок» людей, а у фіналі — знищені міста і вбиті цивільні

7 серпня окупанти застрелили першого солдата, і вже наступного дня наш президент Саакашвілі сказав, що ми не можемо мовчати — ми відповідаємо. І зранку почалася війна. Звісно, що всі нормальні люди боялися померти, а ще більше — втратити свою землю. Ми вже мали окуповану Абхазію і знали про ті жахіття, які творили росіяни з місцевими. Ґвалтували жінок, катували полонених. На одному зв’язаному полоненому стрибали так, що зламали йому хребет. Все через те, що чоловік відмовився наступати на грузинський прапор, як того вимагали росіяни. Вони грали у футбол з відрізаними людськими головами. Ми розуміли, який сценарій може чекати  й на нас. І хоча жили далекувато від бойових дій, але війну відчували. Старший на 15 років брат одразу пішов воювати. Його поранили, а мого двоюрідного брата вбили. Пам’ятаю той страх, але він був інакшим, ніж зараз. Сьогодні я можу вийти на поле бою і дати ворогу відповідь. У мене з’явився шанс хоч якось їм помститися. 

У мене подвійне громадянство — Росії та Грузії. Та 24 лютого 2022-го я порвала російський паспорт

Утім, офіційно не можу вийти з громадянства. Зокрема й тому, що перебуваю у розшуку МВС на території Росії. І навіть якщо прийду у будь-яке їхнє посольство — мене можуть екстрадувати. Росіяни вважають мене військовою злочинницею, бо поїхала на війну. Я — грузинка, для мене справа честі брати участь у цій війні, бо це і мій особистий ворог. 

Війна сьогодні більш жорстока 

Спочатку на мене чекала військова підготовка у Грузинському легіоні. Нам пояснювали тактику пересування, бою. Розповідали все про міни — які є види, як виглядають, як звучать. Проте найважче було фізичне навантаження. Потрібно було ходити і бігати по 10-15 км із додатковою вагою. Уявіть, що на вас до 35 кілограмів — зброя, наплічник, каска, вода, їжа, бронежилет. І це при моїй вазі у 49 кг. Та я витримала і потрапила до бойової групи «Вендетта». 

Перший мій контакт з ворогом був на Харківському напрямку у 2022 році. Впродовж п’яти місяців я воювала без контракту. У вересні 22-го підписала його з Інтернаціональним легіоном. Війна два роки тому і зараз дуже різниться. Не працювало стільки артилерії, не було такої кількості дронів, зокрема FPV. Тоді більше було контактних боїв.  

Сьогодні війна більш жорстока. Ворог часто застосовує проти нас сльозогінний газ або нейротоксин. Цей чорний газ, здатний викликати галюцинації, потемніння в очах, блювоту, зневоднення

Щодо медичного забезпечення то у нас завжди було всього достатньо. Спасибі волонтерам. Але через те, що зараз війна посилилася, то часом не вистачає турнікетів та укомплектованих медичних наплічників. Потребуємо сухої плазми. Вже рік не можемо її дістати. У нас було дві. Одна вибухнула, коли залетів fpv-дрон до нас в бункер, і ми використовували наші броні і наплічники як барикади.

А друга суха плазма була у медика, який загинув. Наплічник пропав разом з ним. Суха плазма нам потрібна у випадку переливання крові на полі бою. Звісно, що ми її використовуємо у дуже рідкісних випадках. Максимально намагаємося зупинити кровотечу у пораненого і довести його до пункту евакуації. У них точно є кров і за необхідності можуть робити переливання. Але якщо ти під обстрілами, бачиш, що людина помирає і ти не можеш вийти з поля бою, то суха плазма — шанс на порятунок.  

Я вже звикла до смертей

Мій перший поранений був на Харківському напрямку. 21-річний хлопець мав перебиті ноги і весь час жартував. Хоча було зовсім не до сміху. Розповідав про свою дівчину, показував її фотографії у телефоні. Згодом зясувалося, що він помер у шпиталі. Це єдина людина, яка загинула після евакуації. У нас поранені або дуже швидко вмирають, бо ти не можеш нічого зробити, або живуть далі.  

Найскладніше під час евакуаціії пораненого — пройти шлях від поля боя до медевака (евакуаційний автомобіль. — Авт.). Будь-яка евакуація страшна і складна.  Буває, ти просто йдеш, бо треба. Навколо спалені до тла посадки, не має жодного листочка на деревах. Сховатися ніде.

Ти йдеш і чекаєш на свою кулю. Коли йшли на штурм, то бувало, по вісім кілометрів доводилося нести пораненого до місця евакуації

Найскладніше було, коли поранило мене і побратимів. Ми не могли ходити, тому чекали, поки хтось прийде і нас забере. При цьому весь час були під обстрілами. Як би то не звучало страшно, але я вже звикла до смертей. Найстрашніше втрачати друзів. Коли ти хвилину тому з ним сміявся, він ділився з тобою планами на життя, а його вбивають. У той момент ти не усвідомлюєш, що це твій друг. Людина, коли помирає, за секунду змінює колір, навіть запах стає іншим. Усвідомлення приходить згодом, вдома, коли ти бачиш його речі, і розумієш, що він уже не повернеться. Психологічно дуже важко. Я навіть проходила лікування у психіатра. Мала тяжкий ПТСР.  

Я не здамся у полон

Найстрашніше було, коли ми стояли на оборонній позиції у Новоселівці на Луганщині. Ворог вдарив з танка у наш контрольно-спостережний пункт. На той момент я відпочивала після чергування у бункері. Решта були нагорі. Двоє загинуло відразу, ще двох важко поранило. 

Здавалося, що росіяни гатили по нас з усього, що у них було. Сіра зона, яка нас розділяла була невеликою. Ми розуміли, що якщо на вулиці не буде спостереження, то вони підуть у наступ. Наша рація вийшла з ладу, і ми не могли передавати побратимам, що у нас відбувається. 

Спочатку ми сиділи і думали, що зараз наш дрон пролетить і побачить наш повністю підірваний будинок. Нас прийдуть рятувати. Однак за півгодини зрозуміли, що ніхто не йде, бо обстріли не стихали. Наша друга позиція була за 700 метрів позаду. Військовий, який був з нами, визвався побігти до наших і привести підмогу. Я розуміла, що якщо він вийде на вулицю, то буде принаймні тяжким 300-м. Однак він зняв броню, залишив зброю і побіг.

Я лишилася із пораненими. Не вірила, що він повернеться. Відкрила гранату і так 40 хвилин сиділа і чекала на ворога

У мене аж руки німіли, але жити хотілося. І раптом почула англійську мову. Зрозуміла, що це прийшла наша підмога. Йому вдалося добігти до наших. Я не здамся в полон, бо знаю, що росіяни можуть робити зі мною. 

Чуючи англійську, росіяни кричать, що то НАТО воює

Українські бригади і наш легіон дуже різняться. У нас всі рівні. Немає такого, що ти — дівчина, а я — хлопець. Ми воюємо за натівськими стандартами. Коли на полі бою мене зустрічали військові з інших підрозділів, то дивувалися: «О, ти перша дівчина на полі бою». У нас немає такого, що ти можеш одне робити, а інше — ні. Ти солдат з бойовою посадою. Йдеш і виконуєш завдання. Медиків у нашій команді достатньо. Ми не сидимо десь у стороні. Завжди йдемо з військовими на завдання. Я б сказала, що ми — медики-штурмовики. 

У нашій роті тільки англомовні бійці. Чуючи іноземну окупанти кричать, що то НАТО воює. Якось один полонений сказав, що у них розповідають, нібито всі іноземці, які воюють на боці України, — чорні і геї. А ще кажуть, що ми маємо дрони, які здатні перенести розміром вибухівку вагою до 2000 тонн. Ми це слухаємо і думаємо, а де це все?  

Ніколи б не подумала, що більшість із нас будуть забобонними

Одного разу я боялася виходити на бойові, й один мій друг дав мені дерев'яний хрест. Сказав: «Кому я його давав, всі поверталися. Коли повернешся — віддасиш». Я повернулася одна з цим хрестом. Було двоє тяжкопоранених, а решта загинули. Той хрестик я віддала, але наступного дня такий же собі купила. Ношу на бронежилеті.

Хочу дожити до Перемоги

До війни я була шопоголіком, який може витратити багато грошей на непотрібні речі. Зараз моє життя кардинально змінилося. Фінансові потреби відійшли на інший план. Я любила подорожувати, а зараз живу в якомусь селі брудна, спітніла — і мене це взагалі не хвилює. Єдине, що я хочу — дожити до Перемоги і насолоджуватися спокійними і тихими вечорами зі своєю родиною. 

Якщо Путіну дати перемогти, то нічого доброго з цього не вийде. України як держави не буде, і він піде далі на Європу

Під ударом буде Польща і, звісно, знову Грузія. Він хоче відновити Радянський Союз. Просто не очікував від України такого спротиву. Як і не розраховував, що в України буде шалена підтримка з боку США та Європи. Зараз для нього це справа честі. Він не розуміє, як Україна може його перемогти? Тому витрачає стільки ресурсів на цю війну. Насправді росіяни нікого не люблять. Нас називають чурками, вас — хохлами. Вони справжні расисти.  

Щодо Грузії, то я вірю, що наші території повернуться додому. У нас вже було в історії, коли щось наше відбирали, але ми завжди його повертали

Як довго триватиме війна в Україні, я не знаю. Тут щосекунди змінюється обстановка. Але, звісно, що вічно не може так бути. Якщо ж її просто призупинити, підписати договір про припинення вогню, то це буде другий Ізраїль і Палестина. Це означає жити, як на пороховій бочці. У будь-який момент хтось із тих «іванушек» нап'ється і почне стріляти.

Після нашої Перемоги піду на парад зі своїми медалями. Маю «Золотий хрест» від Залужного. Для мене це дорожче за діаманти. Я отримала його за той випадок, коли з відкритою гранатою захищала поранених бійців від росіян.

Усі фото з приватного архіву

Марія Чех на позивний «Герда» до служби в «Азові» працювала перекладачкою іноземних мов, багато подорожувала. Була активною учасницею революції «Гідності». Коли у 2014 році її майбутній чоловік вступив до «Азову», вона теж хотіла піти служити бойовою медикинею. Та той був категорично проти. У 2015-му пара одружилася. Через службу чоловіка та закордонну роботу Маріії вони рідко бачилися. У 2017-му вирішили, що Марія таки приєднається до лав армії. Вона вступила до «Азову». Була у пресслужбі фотографом, викладала військовим англійську, адаптувала підручники НАТО та створила міжнародний відділ «Азову». Саме завдяки йому світ вперше дізнався про російські злочини у Маріуполі. У «Герди» була можливість покинути місто, коли вона вивозила з напівоточеного Маріуполя родини військовослужбовців. Однак вона повернулася.

«Я ледь не наступила на мертву дитину»

24 лютого 2022-го року ми прокинулися за бойовою тривогою. На той момент разом з чоловіком ми були на базі в Юр'ївці, на Донеччині. Того ж дня разом з іншими військовими перемістилися в Маріуполь, і нашою базою стала «Азовсталь». На той момент я зрозуміла, що викладання англійської не актуальне, мої знання треба використовувати у корисніших цілях. А саме — розповідати і показувати світу про злочини росіян в Україні та уславити подвиги наших героїв. Я їздила по Маріуполю, знімала все на камеру. Згодом її побило уламками від снарядів і всі зйомки я робила на телефон.

Ми  були немов героями із комп’ютерної гри, за якою в онлайн режимі спостерігав весь світ і нічого не міг вдіяти

Також було дивно, як місцеві реагували на початок великої війни. Здавалося люди не розуміли, що відбувається. Попри постійні обстріли міста, вони стояли на громадських зупинках, чекали на тролейбус. Я їм казала: «Не буде ані тролейбуса, ані автобуса. Світло відсутнє». Людей потрібно було координувати. Я їздила містом, спілкувалася з цивільними. Розвозили їм воду, їжу. Вони були налякані. Дуже часто запитували: «Ви російська чи українська армія?».

Пам'ятаю випадок, як ми зайшли у мечеть, аби перевірити, чи все у них добре, бо поруч був «приліт». Нас зустрів головний імам. У мінареті лежали поранені, а на території були величезні вирви. Ми записали маленьке інтерв'ю з імамом, яке я відправила його дружині. Вона змогла виїхати з міста завчасно і була у Туреччині. Не знала, чи живий її чоловік, бо на той час у цивільних жодного зв'язку у місті не було. Ми ж контактували зі світом завдяки Starlink. Я просила всіх військових знімати на телефони весь треш, який бачитимуть. Пам’ятаю фото із переповненого моргу та як люди ховали  померлих у дворах. Реакції на загибель рідних були різними. Хтось відмовлявся вірити, а хтось, навпаки, зі спокійним обличчям говорив: «Мій син помер. Він там на задньому сидінні. Що мені робити?». Розумію, що це були прояви шокового стану. Також запам’ятався випадок, коли росіяни обстріляли пологовий будинок. На території були шматки згорілих людських тіл, і я ледь не наступила на дитину. То був згорілий малюк. 

Поранення у бункері

Своє поранення я отримала у дуже надійному, як нам здавалося, бункері, глибоко під землею. Того дня була моя черга митися. Нам вдавалося це робити раз на два тижні. Воду збирали із труб для охолодження. Висушивши волосся я попросила посестру Настю заплести мені косички. Потім ми сіли пити чай, і в одну мить стався провал у пам’яті.

Я прийшла до тями і відчула, що задихаюся. Навкруги стояла повна темінь.

Я намагалася вибратися з-під завалів. Рухалася на світло, яке бачила вдалині. Мене мабуть врятував адреналін. Я лізла здавалося по мішках, а виявилося, що то трупи людей

Я почала кричати: «Хлопці, у нас 200-ті». Їх почали розкопувати. Одразу я навіть не впізнала, хто то був. Смерть різко змінює людей.  Настя загинула. Її тіло та ще однієї посестри врятували мене. Я була ближче до епіцентру, але коли мене відкинуло, я впала на них. Вони вже лежали на підлозі. Одна з них декілька хвилин ще була живою. Ми намагалися реанімувати, але марно. На бункер ворог прицільно скинув 2000 КАБ. Тільки такі бомби могли його пробити.

«Я говорила: якщо помру, то з’їжте мене»

На той момент ми всі відчували, ніби там вже похоронили себе. Бо шансів вибратися у нас не було. Розуміли, що швидше за все ми загинемо. Якщо не сьогодні, то завтра. Або післязавтра. Ціль була одна — якнайдовше утримати Маріуполь і якнайбільше знищити росіян.

Іноді мій чоловік приходив до нас в бункер. Міг щось смачненьке лишити, наприклад, цукерочку, і я розуміла, що він був. Дуже засмучувалася, коли пару разів мене не розбудив. А потім він злився, коли я їздила на бойові. Я лізла в бій, бо мені цього хотілося, і він мене розумів.

Під час останніх днів перебування на «Азовсталі» у нас закінчилися продукти, ліки. Всі дуже схудли. Були дивні відчуття. Люди сиділи і обговорювали, що можна з'їсти. Я навіть говорила, що якщо помру, то з’їжте мене. Ми не знали, скільки нам ще доведеться триматися. Крім того, деякі запаси згоріли, а деякі — засипало завалами від вибухів. Обстріли були постійними. В останні дні навіть вийти було складно. Щойно виходиш — частина групи одразу ставала 200-тими.

Єдине, про що я мріяла в той час на «Азовсталі», — якщо доведеться вмирати, то вдвох, обійнявшись із чоловіком 

Вихід у полон

Коли дізналися про наказ виходу в полон, страху не було. Щоправда, мені туди зовсім не хотілося. По-перше, тому що я жінка, по-друге — дружина високопосадового офіцера. Мій чоловік «Карл» при виході у полон  був заступником командира з бойової спеціальної підготовки (заступником «Редіса»). 

По-третє — я міжнародниця. Росіяни кричали: «Ми знайдемо ту су..у,  яка викладала англійську військовим». Тобто для них викладання англійської — це вже злочин. Я розуміла, що мене можуть катувати за будь-який із цих фактів. А якщо спливе, що я ще й на бойових була, то все. 

Однак був наказ Президента, і наш командир пояснив, що у нас 80% особового складу — поранено. Майже одразу нас з чоловіком розділили. Повезли в Оленівку. Чоловіків тримали у бараці, а жінок — у ДІЗО (дисциплінарний ізолятор. — Авт.). Ми декілька разів бачилися з чоловіком, коли нас вели на допити. Хоч і ходили з опущеною головою і руками назад, але одного разу змогли показати одне одному сердечка.

У полоні мені одразу сказали: «Марія Миколаївна, з сьогоднішнього дня ви вже більше нічого не вирішуєте». І це дуже страшно

Вони щодня говорили: «Ти потвора! Як у такої страшної може бути чоловік? Та ти тупа!». На це я змовчати не змогла і сказала: «Та у вас же у досьє написано, що я сім мов знаю. Як я можу бути тупою?». Їм не подобалися мої жарти, бо коли вони їх розуміли, мені було боляче. А ще на допитах я постійно сміялася. Мене за це ще більше били, бо вони думали, що мені однаково. Насправді, у мене така фізіологічна реакція.  

«Ви не уявляєте, яка у ворога хвора уява»

У липні мене перевезли в донецьке СІЗО. Ось там були і психологічні, і фізичні тортури. Вони говорили: «Ти знаєш, що був теракт в Оленівці? Американці хаймерсом туди вдарили. Ти не хочеш знати, що з твоїм чоловіком?». Я кажу: «Ні». Я розуміла, що щось хороше вони однаково не скажуть, тому не хотіла говорити на цю тему. Вони говорили, що він загинув, Києва немає, що мені нема, куди вертатися. 

Під час допитів мене били електричним струмом, залізними палками і палицями із шипами. Коли втрачала свідомість, водою приводили до тями і знову били

Іноді на допитах тримали з сьомої ранку до  першої ночі наступного дня. У камері ми розглядали із дівчатами синяки і вгадували, від чого вони. Інших розваг там не було. Мені здається, що людське тіло, з одного боку, дуже крихке, а з іншого — вбити людину не просто. Я знаю, що, наприклад, хлопців з ампутаціями вони били у пораненні ділянки і знущалися. У них безліч варіантів катувань. Ви не уявляєте  яка у них хвора уява щодо того, що можна робити з людьми.   

Були випадки, коли тобі затягують мішок, ти не можеш дихати, але мусиш бігти сходами догори, щось при цьому співаючи. Зупинився чи спіткнувся — б’ють ще більше. Після допиту могли посадити у «стакан». Це маленька камера, в якій ти відчуваєш себе замурованим заживо, можеш лише стояти. Туалету немає. Критичні дні у багатьох дівчат від стресу зникли. У мене також. Рік не було місячних. 

У полоні у тебе немає жодних прав. Уявіть, у душ вперше за шість місяців після приїзду нас повели перед Новим роком. Роздягли всіх наголо і під дулами автоматів заставили бігти. Дівчата плакали, бо думали, що нас розстріляють

На помитися нам виділили всього три хвилини. Якщо чесно, у полоні я дуже сильно заздрила тим, хто загинув на «Азовсталі», бо вони то все не переживають. 

Уявний світ моди

У камері на 20 квадратних метрах нас було 23 людини. На нарах поміщалося до 10 людей. Решта спали на столі, лавці, підлозі. Аби пройти до туалету, треба було переступати тіла. Вдень нам не давали сидіти. Ми весь час стояли. Від того сильно опухали ноги. А перед Різдвом у мене взагалі почала гнити нога.  Ліків не було. Ми чули, як у сусідній камері голосно стогнав хлопець, в якого була гангрена. З часом стогін зупинився, він помер. І мені було дуже страшно. Я боялася, що або помру від цієї гангрени, або мені відпиляють ногу у тих страшних умовах. Та одного дня до нас у камеру поселили цивільну жінку, і їй дозволили передачу ліків. Серед іншого був стрептоцид від найпростіших бактерій. Ми поділили ліки на всіх. Мені вистачило розтерти рани один раз, і, на щастя, вони зажили.

Ходіння у камері по колу одного дня викликало у мене асоціацію з Ukrainian Fashion Week. Я почала домальовувати образи в уяві. Уявляла колекцію — сьогодні цю сукню одягну так, а цю так. Це було настільки цікаво, що мені не вистачало іноді дня, аби довигадувати образи. У мене був уявний світ високої моди. Я все бачила у деталях. І це теж дуже допомагало триматися. Тепер у мене є мрія — зробити колекцію і показати її світу. 

Допомагали триматися й плани на майбутнє, розуміння того, хто я. Розуміла, коли вийду, то зможу розказати світові про ті злочини ворога іноземними мовами

А більш за все тримало те, що все ж таки хочу народити дітей і лишити нащадків української нації. 

«Не вірила в обмін»

Наші кати постійно говорили то про обмін, то про розстріл. Мене забрали серед ночі і повезли у незрозумілому напрямку. Спочатку на одному транспорті, потім на іншому, далі був літак, потім знову дорога. Я не вірила, що це обмін. Очі зав'язані. Скоч чіплявся за волосся та вії. Іноді його знімали разом з ними. Ми не знали, куди нас везуть. Коли зайшов чоловік в автобус і сказав: «Слава Україні», я не повірила, що то наші. Думала, що це тупі жарти ворога і якщо ми відповімо то нас знову битимуть.

Я довго не вірила, що вдома. Навіть коли побачила свого чоловіка, якого поміняли в вересні, не усвідомлювала до кінця. Він зустрів мене у лікарні з квітами і з коробочкою, в якій мала бути каблучка. Відкривши її, я нічого не побачила. У мене в той момент були думки, що це сон або він мене обманює. Бо коли рік над тобою знущаються, ти звикаєш нікому не вірити. Виявилося, що чоловік купив мені каблучку ще на мій день народження 27 листопада, за два місяці після свого обміну, бо сподівався, що мене поміняють перед днем народження. Носив її весь час з собою і загубив. Врешті купив таку ж само каблучку.

Перші два тижні я була немов зомбі. Мені нічого не хотілося. Лише їсти і спати. 

«Мене мама не народжувала для війни»

Я повернулася у стрій як координаторка міжнародного відділу. Їжджу на всілякі конференції, даю інтерв'ю, розповідаю про пережите. Потрібно про це говорити, аби більше таке не повторювалося.

Я не покидаю мрію народити дитину і намагаюся робити кроки в напрямку створення своєї колекції. Після війни хотіла б займатися одягом, мати власний бренд.  

Багато людей вважають, що війна їх ніколи не торкнеться. Я теж так колись вважала. Ніколи не могла уявити, що стану солдатом чи сидітиму у полоні

Мене мама не народжувала для війни. Однак це був мій вибір. І я вважаю, що якщо б всі об'єдналися, то війну можна було б закінчити раніше. А ще — я хочу доносити до суспільства, що після цього всього теж можна жити. У полоні і на «Азовсталі» я зрозуміла, що можу значно більше, ніж собі уявляла. Треба не боятися жити, бо для мене особисто гірше прожити пусте життя, в якому ти нічого не добився. Для мене це гірше, ніж потрапити в пекло.

<add-big-frame>Ірина Федоренко (Semira) — українська художниця з Маріуполя. За останні три роки вона провела близько 60 виставок у галереях та музеях України, Європи, США та Китаю. Її роботи виставлялися на лондонських та нью-йоркських аукціонах сучасного мистецтва, у Верховній Раді України, їх можна знайти в приватних колекціях, зокрема, у колекціях директора Музею сучасного мистецтва Енді Воргола та родини Воргола.<add-big-frame>

<add-big-frame>У грудні 2019 року на благодійному аукціоні «Таблеточки» один з артоб’єктів Ірини був проданий за 800 тисяч гривень. Усі кошти витратили на обладнання для дитячої онкологічної лікарні. Це був один з найдорожчих розпродажів українського мистецтва в історії культури України. За останні два роки завдяки мистецтву Ірина зібрала понад 1 мільйон гривень на благодійність.<add-big-frame>

<add-big-frame>2022 — лауреатка Міжнародної премії «Культурна дипломатія».<add-big-frame>

«Картина, яка буде зображена на 50 євро, взяла участь щонайменше в 30 виставках»

— Ідея створити серію картин «Діти війни» народилася одразу після повномасштабного вторгнення, коли я переїхала з України в Мюнхен, — розповідає мисткиня Ірина Федоренко Sestry. — Перші місяці були найважчі, це був емоційний пік, коли приходить усвідомлення, що відбулося. Малювання стало способом втекти від стресу, хотілося перенести свої думки й переживання на полотна. Я не малювала якихось конкретних дітей. На цих картинах — кожен з нас. Таким є мій спосіб спілкування зі світом.

Кожен з нас в душі є дитиною, і кожен з нас в цих картинах може побачити емоції, які тоді переживав. Страх, любов, розгубленість, надія… Одна з робіт була написана на Великдень, і обличчя на ній намальоване в радісних кольорах з надією на світле яскраве майбутнє.

Дорослі можуть приховувати свої почуття, закриватися, а дитячі обличчя — це відкрита емоція, чистота, прямий меседж. 

‍— Європейці відчули силу емоцій на ваших картинах. Одну з них щойно обрали для розміщення на німецькій емісійній купюрі 50 євро. Як відбувався відбір? 

— До того часу, як мою картину відібрали для євро, в мене вже було чимало виставок в Європі та світі. Починаючи з березня 2022 року, я публікувала свої картини в соцмережах, і вони дуже швидко стали популярні. Мої картини забирали до публікацій іноземні журналісти, ними ілюстрували статті про події в Україні, їх публікували навіть в Латинській Америці. Вони набирали величезну кількість переглядів. І вже у травні відбулися перші виставки в Європі, на яких були експоновані мої «Діти війни», — в Німеччині, Італії (зокрема, виставка в межах Венеційського бієнале), Бельгії тощо. Деякі картини подорожують виставками до сих пір — і я їх не бачила вже кілька років.

Картина, яка буде зображена на 50 євро, була експонована щонайменше на 30 виставках. І на одній з них, в Німеччині, на цю картину звернули особливу увагу. Після чого мені прийшов електронний лист, що «ваша картина відібрана для емісії євро на 2025 рік».

Хочу тільки зауважити, що це не загальноєвропейські євро, а так звані регіональні гроші Німеччини. За ці євро можна зробити покупку в німецьких маркетах, але вартість таких купюр набагато вища. Ці 50 євро вийдуть у лімітованій версії і матимуть високу колекційну вартість. Такі євро одразу скуповують колекціонери. Презентація цих купюр запланована цьогоріч.

Ця ж картина прикрасила обкладинку книги про Україну, написаної директором Інституту культури Італії Едоардо Кріссафуллі. 

«Стала амбасадоркою міста, яке вбивала війна»

‍— Драма Маріуполя — ваша особиста драма?

— Так, Маріуполь — моє рідне місто. Я там виросла, закінчила школу, перший університет, аспірантуру. Дуже багато моїх друзів і однокласників там. Всі мої рідні з Маріуполя. Я переїхала в Київ у 2016 році — після обстрілу міста «градами». Але ніколи не робила вигляд, що киянка.  

Пів року до початку повномасштабного вторгнення в мене були сильно пов’язані з Маріуполем. Тривала епідемія ковіду, моя мама сильно захворіла, і я їздила туди до неї регулярно. Лише за тиждень до початку війни мені вдалося забрати її з Маріуполя до себе. 

Коли після окупації міста я стала отримувати перші вісточки з Маріуполя від друзів, це були неймовірно страшні розповіді. До сьогодні я боюся, коли дзвонить телефон. Боюся почути ці страшні історії знов… і не змогти допомогти

Після виставок в Європі журналісти годинами розпитували мене про моє рідне місто. Мені було важко говорити, але я розуміла, що так можна поширити світом інформацію про пекло Маріуполя. Я стала амбасадоркою міста, яке вбивала війна.

Я і моя родина втратили все, що у нас було в Маріуполі. Але найгірше те, що вже не повернути багатьох людей...Зараз ніхто не називає офіційні цифри, але кількість жертв у Маріуполі дуже велика.

Деякі люди після виставок кажуть: «Я вже втомився дивитися новини, там одна війна». Вони втомилися від війни, а ми маємо продовжувати про це говорити так, щоб вони чули: через різні канали, різними способами — наприклад, через мистецтво. 

Ми ще не знаємо, з якими психічними та психологічними наслідками будемо мати справу багато років після війни. Все пережите осідає дуже глибоко в душі. Кожен українець — в Україні і за кордоном — переживає постійний стрес. Ми втрачаємо або вже втратили своє звичне коло друзів, втратили життя, яке любили, будинки. Ми не можемо зустрітися зі своїми близькими, бо їх розкидало по всьому світу. Війна розірвала міцні зв'язки між людьми, рве стосунки. Це велике горе для нас усіх. Тож не можна дати темі війни зійти на «ні».

‍— Ваші картини продаються на аукціонах Нью-Йорка і Лондона. Їх купують для приватних колекцій. Чи є попит на картини на тему війни? 

— Більшість картин із серії «Діти війни» зараз не продається. Я розглядаю деякі пропозиції, до мене надходять прохання викупити всю серію картин. Це іноземці, які хотіли придбати всі картини, зокрема ті, які я передавала на благодійні аукціони для допомоги дітям. 

Можливо, я продам деякі з цих робіт, але більшість — ні. Хочу, щоб вони продовжили свій шлях на виставках. «Діти війни» для цього і були створені. Це те, що особисто я можу зараз зробити для інформування людей у світі та нашої перемоги.

«Від мого першого портрета Джонні Деппа до нашої зустрічі з актором минуло 20 років»

‍— Одна з ваших картин є у приватній колекції родини Енді Воргола. Як це сталося?

— У 2018 році я їздила на навчання в резиденцію в Словаччині — до музею Воргола. Запрошення було від племінника Енді. Як ми знаємо, родина Воргола — це русини, які переїхали в Америку. 

Це була доленосна для мене подорож, завдяки якій я зробила вибір стати художницею. Багато часу провела з кураторами, які допомагали, навчали. Я поділилася з ними:

‍«Пишу портрети, але не можу гарно намалювати cклянку з водою»

На що мені сказали те, що мені дуже запам’яталося: «А може, тобі і не треба ця cклянка? Ти можеш малювати портрети так, як не можуть інші. Це і треба розвивати».

І ось цей момент був переломний. Він забрав у мене невпевненість. Тож родина Енді Воргола відіграла у моєму житті важливу роль.

Ще одним орієнтиром стала велика виставка в Києві у галереї Михайла Поживанова, це колишній мер Маріуполя. Я дуже йому вдячна, бо саме після цієї виставки прийняла рішення піти з бізнесу, бо усвідомила: мистецтво — це те, чим я хочу займатися в житті. 

‍— Джонні Депп теж має вдома свій портрет вашого авторства. Розкажіть про ваше знайомство… 

— Багато років тому саме на його портретах я вчилася малювати. Тоді це ще було моїм хобі. Я тоді викладала в університеті, працювала банкіром, директором різних компаній, навіть була в політиці. Так от я вчилася малювати портрети з обличчя Джонні Деппа, бо він виглядає дуже різним у фільмах, і я намагалася не просто передати малюнком його зовнішність, а саме внутрішню емоцію, енергію. 

А потім якось потрапила у Мюнхені на концерт, де був Джонні. Побачила його зблизька. І тоді намалювала ще один його портрет. Опублікувала. Картину перепублікувало якесь американське видання. Далі в мене були ще виставки в Америці. Зрештою картину побачили знайомі Джонні Деппа і написали мені, що це класний портрет, бо мені вдалося передати те, яким насправді є ця людина, вловити його погляд, сутність. 

Його друзі сказали мені, що це чи не єдиний портрет, де вони впізнали Джонні Деппа таким, яким він є в житті

Нас познайомили. Ми з Джонні зустрічалися кілька разів, він — скромна, глибока і цікава людина. Серйозно займається благодійністю, але ніколи це не афішує. Також любить малювати, а ще — грати на гітарі й співати. Від першого мого портрета Джонні до нашої з ним реальної зустрічі минуло 20 років. 

‍— Як вам вдалося досягти такого успіху? Озираючись назад…

— Це як в приказці «Вдягни мої черевики і спробуй пройти в них шлях, який пройшла я». У мене був певний бекграунд, знання з різних галузей, а те, що я стала художницею, сформувало мене як особистість.

Часом дивлюся на пройдений шлях і розумію, що треба просто працювати, працювати й працювати. Всі інші моменти виникають навколо цього процесу. Ти працюєш, а життя зіштовхує тебе з людьми, які допомагають йти далі. Якщо я також можу комусь допомогти, то роблю це. 

У Маріуполі зникло багато моїх картин, особливо ранніх робіт. Вони були в приватних колекціях. Одна картина висіла в кабінеті міського голови. Тепер усього цього немає.

Були виставки в Україні, на які приходили різні учасники артринку й пропонували зробити разом проєкти. Так я поїхала в Іспанію, США тощо. Частина картин в Америці й залишилася, і зараз я дуже цьому рада, бо там вони збереглися.  

А вже минулого року я їздила в Давос на Міжнародний економічний форум, представляла там благодійні організації, познайомилася з людьми, які запропонували зробити виставку в Каннах. Я повернулася з Давосу в Мюнхен, і через місяць мала виставку в Каннах. Крок за кроком. Розповідаючи про Україну.

Фотографії з приватного архіву

«Усе дитинство я слухала історії про депортацію. І про райське місце, куди всі хотіли повернутися, — Крим»

Ксенія Мінчук: Які спомини вашої родини про депортацію 1944 і повернення до Криму лишились з вами? 

‍Леране Хайбуллаєва: Під час депортації частина моєї родини покинула Крим, але з часом повернулась. А татова родина потрапила у Сибір (добре, що хоч влітку). Бабуся розповідала, що вона працювала на лісопильнях. 

Для кримських татар у депортації перший час діяла комендантська година. Було заборонено без письмового дозволу виїжджати за межі того чи іншого місця. Тому татова родина пережила зиму в Сибіру. Для кримських татар це було катастрофічно важко. З теплого краю опинитися в такій жорсткій зимі… 

Тому більшість з тих, кого депортували до Сибіру чи Казахстану, переїжджали в Узбекистан. А коли були скасовані комендантські години, люди почали шукати своїх і повертатися. 

Вже 70 років минуло, але й досі є ті, хто не знає долі своїх рідних. У соцмережах є групи, де киримли шукають одне одного. Донині

Ми повернулися до Криму, коли мені було 8. Це було 21 червня 1990 року. Повний салон літака ТУ-154 з Узбекистану — кримські татари. Жінки, діти, літні люди. Чоловіків не було, адже вони виїхали раніше, щоб знайти житло та організувати переїзд своїм родинам. 

Ми приїхали до села у Джанкойському районі. Дуже старий дім, усюди бур'яни... Це був контраст для мене, адже в Узбекистані ми жили у двоповерховому будиночку у селищі міського типу. Тобто ми з міста потрапили в село. Всередині не було туалету, ванної кімнати. Так почалося наше кримське сільське життя. 

Батьки нам завжди казали, що ми маємо добре вчитися й поводитися, бо по нас будуть судити  про усіх кримських татар. Насправді, добре, що ми попали в село. Бо на відміну від міст, у школах тут здебільшого вчилися кримськотатарські діти. До того ж у містах діяло негласне правило — не продавати квартири кримським татарам. У містах наші люди натерпілися різного. Ми потрапили в агресивне середовище, де панувала радянська пропаганда, яка інерційно запускалась і в Україні (хоча Україна підтримувала повернення кримських татар). Людям у Криму вселяли думку, що коли повернуться кримські татари, вони будуть всіх різати та забирати свої домівки. Але як би цього не хотіла Росія, нічого такого не було. Хоча провокації виникали регулярно.  

Бабусі розповідали, що радянську пропаганду про дивних і чужих кримських татар розповсюджували і в Узбекистані. Але коли вони туди приїхали, люди там зрозуміли, що ми свої, у нас і мови схожі, і релігія спільна. Узбеки дуже допомагали нам виживати. Наприклад, мою маму грудьми годувала сусідка-узбечка. Бо у бабусі пропало молоко.

«Бетономішалка — символ мого дитинства»

‍— Колись ви сказали, що «виросли на барикадах». Що це означає?

— Перші 5 років у нас були постійні мітинги. Наш дім був як «перевалочна база» — у нас зупинялися інші кримські татари, поки шукали житло для своїх родин. Усі ми були активними, писали транспаранти, їздили з батьками на акції протесту, постійно кудись неслися. Це я і називаю «барикадами». 

Щороку 18 травня ми в Сімферополі відзначали День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Я стала журналісткою. Все це складалося пазликами. Завжди питала себе, хто я, звідки, чому це сталося. Занурювалася в історію, хоча історії ж офіційно не існувало, все передавалося усно. Ні цілісної та об'ємної історії Криму, ні історії кримських татар досі немає в підручниках України. Добре, що хоча б є книги про історію Криму від українських приватних видавництв. 

На вкорінення нам, кримським татарам, знадобилося 15-20 років. Ми побудували свої мікрорайони, їх у Криму 11. 

‍Кримським татарам видавали землю без електрики, без води — «будуй, що зможеш». Оці «колишки» на межі земельної ділянки — для нас це щось сакральне. Це означало, що це наша земля і ми можемо тут жити

Ми завжди щось будували. Бетономішалка — символ мого дитинства. У нас навіть з'явилась приказка, що якщо у кримських містах чи селах на подвір'ї стоїть бетономішалка, то це подвір'я кримських татар. Біля Євпаторії кримські татари відкрили будівельний магазин і назвали його «Вічне будівництво». 

А ще обов'язковим було віддати дітей навчатися у вищий навчальний заклад. Вища освіта для нас — культ. Це статус, престиж. Батьки мають дати кращий старт своїм дітям. От я, дівчина із села, вступила до Сімферопольського вишу і стала «козирною нареченою».

Після етапу вкорінення прийшла стабільність. Почав з'являтися бізнес, депутати з кримських татар, а з Меджлісом зрештою почали рахуватися. Наприклад, кримська організація «Партія Народний рух України» налічувала близько 2 тисяч членів, і практично всі вони — кримські татари. Помаранчеву революцію в Криму підтримали і кримські татари. Я особисто показово носила помаранчеву краватку. Ми були за європейську Україну. Але стався 2014 рік — окупація.

«Для мене головна трагедія окупації 2014 — це загибель сусіда, яка приголомшила весь Крим»

‍— Колись ваша родина пережила депортацію, тепер ви — окупацію. Яким для вас був цей час? 

— Ми жили у передмісті Сімферополя. Пам'ятаю танки, а також гелікоптери, які дуже низько літали над нашим домом. Недалеко від нас була військова частина. Але відчувалося, що цього разу це не навчання, а щось інше. 

Головне, що сталося на початку цієї окупації — смерть мого сусіда Решата Аметова. Ми шукали його два тижні — розвішували фотопортрети в місті, підключали телебачення для поширення інформації. Згодом було знайдено його закатоване тіло… На його поховання з’їхались тисячі людей з усього Криму. Трагедія однієї родини стала трагедією всього півострова.

<frame>3 березня 2014 року кримськотатарський активіст Решат Аметов вийшов на центральну площу Сімферополя з протестом проти окупації Кримського півострова. Це був одиночний пікет. Його затримала так звана «кримська самооборона». Тіло Решата Аметова зі слідами катувань та насильницької смерті було знайдене 15 березня у селі Земляничне Білогірського району Криму. На його тілі були сліди численних тортур, голова була перев’язана скотчем, поруч лежали кайданки. Злочинці досі не покарані. Слідство нібито ведеться окупаційними адміністраціями. Українські правоохоронні органи не мають доступу ані до матеріалів справи, ані до місця злочину.<frame>

— Мене страшно бісила тупість росіян, які почали приїжджати до Криму. Уникнути комунікації з ними було неможливо, вони дуже швидко стали підлаштовувати півострів під себе. Не розуміли, чого їх не люблять. Вони були впевнені, що приїхали нас рятувати. 

На нашій вулиці вони почали займати домівки. З'явилися їхні магазини, але на роботу туди брали «тільки слов'ян». Знову в наш бік почалися цькування, а згодом обшуки, арешти. Але найбільше шокувало, коли сусіди стали вивішувати ту трикольорову ганчірку як свій прапор. 

Я пробула в окупованому Криму 2 роки. Збирала гроші на українську армію, говорила про незаконність того, що відбувається на півострові. І мені натякнули, що краще мені поїхати від гріха подалі. Я виїхала в лютому 2016, і згодом ми із сином оселилися в Ірпені. 

«Через чібереки просуваю інформацію про Крим і нашу історію»

— Ви виїхали з півострова, але створили навколо себе кримську атмосферу, яку так любите. Розкажіть про ідею свого кафе.

— У Києві ми відкрили свій перший кримськотатарський заклад — маленьку чіберечну (кримські татари кажуть не чебуреки, а чібереки — Ред.). Називалася вона «Толу чіберек», що перекладається як «повний чіберек». Чіберечні радянського штибу в Києві тоді теж були, це досить популярний формат фастфуду. Але у тих великих чібуреках було мало м'яса. Я ж показувала киянам, що правильний чіберек має бути повний м'яса. 

У своєму закладі я розповідала людям про Крим та історію кримських татар. Вирішила, що через чібереки буду просувати інформацію.

Говорити про Крим через нашу їжу — заходить аж бігом. Люди починають цікавитися, розпитувати. Спочатку, чому справжній чіберек має бути саме довжиною 15 сантиметрів, а далі вже про повернення після депортації

Іноді мені кажуть: «Та забудьте ви про Крим, він вже проросійський увесь». А я їм: «Була Російська імперія і перша анексія. Де Російська імперія і де кримські татари? Була депортація Радянським союзом 1944 року. Де Радянський союз і де кримські татари?» Кримські татари переживуть і цю анексію, дай Боже. Питання тільки — якою ціною. Вона вже дуже висока.

В Ірпені я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — військовим медиком. Я тоді вже мала свій «Кримський дворик» і організовувала обіди в шпиталь, де він лікувався. Через місяць після нашого одруження сталося повномасштабне вторгнення. Зараз він не воює через інвалідність. Але кожен раз, коли дізнається про загибель побратима, довго дивиться на свій бронежилет. Він досі у нього є — висить на манекені. А сумка з військовою формою і аптечка лежать поруч. Він готовий у будь-який момент повернутися до бою.

‍— 2022 рік. Росіяни в Ірпені, знову окупація. Як це пережили знову? 

— Бабуся розповідала мені, що під час депортації їм на збори давали 15 хвилин. І треба було взяти найважливіше. Якщо ви будівельник, то це інструменти, бо вони дадуть можливість заробляти на життя. Якщо швачка, то треба брати швейну машинку. У мене в голові були рецепти, я взяла із собою ноутбук — та й усе.

Ми не одразу поїхали з Ірпеня. Деякий час допомагали сусідам — ліками, продуктами. Коли танки вже були на околицях, вирушили в автоколоні, яку організувала Ірпінська біблійська церква. І згодом опинились у Львові.

«Мій Крим пахне полином»

— Ваш «Кримський дворик» знову відкрив двері у Львові. Розкажіть про атмосферу закладу: хо до вас приходить, чим ви годуєте?

— Що б там не сталося у моєму житті, я завжди і всюди буду відкривати свої «Кримські дворики» (сміється — Авт.). Навіть якщо доведеться робити це в Папуа-Новій Гвінеї. 

Заклад знаходиться в історичному центрі Львова. Це єдине халяль-кафе у Львові, відкрите прямими носіями культури. До нас приходять різні люди. Якщо порівнювати із закладом в Ірпені, то туди приходили переважно переселенці, які ностальгували за Кримом. Тоді як у Львові багато молоді. Приходять за кавою та булочкою і кажуть: «Розкажіть про Крим і кримських татар». 

Для них я створила «Музей кримських спогадів», де кожна річ так чи інакше пов'язана з півостровом або кримськими татарами. І для них же постійно оновлюю свою маленьку бібліотеку. Там кримськотатарська абетка, історія, весільні обряди кримських татар, казки, Коран тощо. 

Мешканці Львова консервативні, ресторани відвідує вибаглива публіка. Останні 20 років у ресторанній справі Львів мав першість. Навіть Київ йому програвав, так кажуть. Якого галасу наробила свого часу та ж таки «Криївка»! Але корінні львів'яни не ходять по туристичних закладах. Вони шукають «правдиву» їжу. 

Заходять і до нас. Люди із заходу України рідко приїжджали до Криму, він для них здебільшого невідомий. І місцевим цікаво слухати про наших дисидентів, рух опору, депортацію тощо. Цікавляться закладом іноземці, військові.

Я не буду скромною і скажу —  «Кримський дворик» у Львові має 5 зірок на карті Google. Жодного негативного відгуку. 

У нас невелике меню. Найпопулярніша страва — янтик — це аналог чіберека, але печений на сухій пательні. Популярні також лагман, плов, шурпа, пахлава, кава по-кримські — наші гастрономічні кримськотатарські візитівки. Ми готуємо невеликими казанчиками, щоб усе було свіже. Також маємо традицію — щонеділі готуємо секретну страву, якої немає в меню. Це нашим клієнтам дуже подобається. Навіть замовляють наперед, не знаючи, що то буде. 

Робити бізнес у воєнні часи важко. Повітряна тривога, відключення світла, небезпека — все впливає. У мене працюють українки-переселенки з Луганську, Донецьку, Сум. Буває важко, але без «Кримського дворика» я не зможу. Те, що отримую від наших відвідувачів, заряджає мене неймовірно. Ми і плачемо, і обіймаємося. 

Взагалі ми — максимально простий заклад. Грантовий проєкт, тому великих грошей на відкриття не було. Але от в гостях у нас була відома політикиня і сказала: «Леране, нічого не міняй. Бо всякого інстаграмного, рафінованого, схожого одне на одне багато, а у тебе ні на що не схоже». 

«Колись відкрию в Криму… «Український дворик»

— Переселенці часто кажуть, що у них немає дому. Ви також переселенка. Чи відчуваєте себе у Львові вдома?

— Я — громадянка України, тому вся Україна — мій дім. Але на 100% відчувати себе вдома я можу тільки в Криму. Мої рідні там. ‍

А твої люди — це і є твій дім

Найгостріше я відчула це десь у 2009 році, коли доводилося багато їздити Кримом. Я приїжджала в Судак, на батьківщину роду моєї мами, а там повно кримських татар. Мабуть, після Бахчисараю — це друге місто по чисельності нашого народу. Пам'ятаю, стою на зупинці громадського транспорту, а там молоді люди говорять нашою кримськотатарською мовою. Потім іду по кипарисовій алеї до набережної — і звідусіль звучить наша музика. Назви закладів, кав'ярень — все кримськотатарське. От там — я вдома. Повністю. 

‍— Чим для вас пахне Крим?

— Полином. Зеленню на початку червня, вигорілою в кримському степу. У дитинстві я пасла овець на полях, тому часто відчувала цей запах. У квітні Крим пахне квітами персика. Мій тато мав неймовірний сад персиків. А ще мій Крим пахне ароматом стиглої айви. Бабуся у жовтні збирала айву з дерев, заносила в хату та залишала на підвіконні. Аромат розносився по всій хаті… А потім запах варення з цієї айви. Ну і запах чібереків. У моїй родині частіше готували янтики, а самі чіберекі бували на столі в періоди релігійних свят. Ну і ще пахне кавою...

‍— Про що ви мрієте? Крім нашої перемоги, звісно.

— Повернутися до Криму і відкрити там «Український дворик» з українськими стравами. Зараз вивчаю цю тему. Наприклад, чим харчувалася родина Івана Франка. У Крим треба везти все українське. Нагадувати про Україну через смаки, музику, традиції. А ще заберу дівчат своїх, які працюють зараз у «Кримському дворику». 

У нас неймовірно багата спадщина: мовна, культурна, історична, музична, кулінарна. Маємо тримати за це. Плекати. Пишатися. І відроджувати.

Український журналіст і правозахисник Максим Буткевич, відомий захистом біженців, шукачів притулку й несправедливо засуджених громадян України на окупованих територіях Донбасу, пішов захищати країну в перші дні великої війни, але у червні 2022 потрапив у російський полон. Сотні людей сприйняли це як особисте горе, намагались у різний спосіб вплинути на ситуацію й сприяти розголосу, писали листи підтримки Максиму в колонію. Буткевича обміняли 18 жовтня 2024 року — він провів у неволі два роки й чотири місяці. 

Зараз Максим у Києві, і ми розмовляємо про те, як він потрапив у полон, як там вижити й не втратити вміння радіти, про кризу світових правозахисних організацій і сенс реабілітації після пережитої неволі.

«Якщо не зупинити росіян, то не буде ні правозахисту, ні прав людини»

‍Ксенія Мінчук: Як вам теперішній Київ?

‍Максим Буткевич: Крім того, що дощить? (сміється — Авт.). Потроху звикаю. Мені дуже подобається, звісно. Це моє рідне місто. Але зараз я його бачу по-іншому. Київ став суворішим і жорсткішим. Я багато чув про те, що Київ, мовляв, живе, як мирне місто: люди ходять по барах, відпочивають. Може, я оптиміст, але у мене інші враження. Так, дійсно люди ходять по барах, але у кожному з них вони донанять на той чи інший підрозділ. Багато з'явилося книгарень — несподівано для мене. Не уявляю, як вони економічно виживають. Дуже багато відбувається культурних подій. Квитки на концерти чи театральні вистави важко дістати — розкуповують. І разом з цим у Києві відчувається напруга. Люди у тривозі, неспокійні. Постійні блекаути, тривоги, у кожного є хтось на фронті. Ніколи не відчував такої атмосфери — ні в Києві, ні будь-де ще. 

‍— Чи є відчуття, що Київ втомлений?

—  Звісно. Ця втома неминуча. Було б дивно, якби люди не були в цьому стані. Але, кажучи зі своєї «бульбашки», є відчуття впертості. Тобто «так, ми втомилися, але це не означає, що ми ляжемо і будемо лежати й нічого не робити». Поразницьких настроїв немає. 

‍— Чому ви пішли воювати? 

— Коли сталося повномасштабне вторгнення, у Києві залишилось мало людей. Біля міста вже точилися бої. І я пішов до військкомату. Можна було виїхати як правозахиснику — роботи було немало, і знаю, що мої колеги зробили дуже багато важливих речей. Але у той момент я розумів, що якщо не зупинити росіян, то в Україні не буде ні правозахисту, ні прав людини — і не буде про що розмовляти і з ким. А значить, треба захищатися. Зокрема, заради правозахисту. 

Зараз військові — одні з найменш захищених категорій населення. Як би дивно це не звучало. Є величезний запит на правову допомогу військовим, і він сильно перевищує пропозицію. 

Коли я приєднався до ЗСУ й отримав форму, то призупинив свою правозахисну роботу. Про що написав у своєму фейсбуці. В армії я став піклуватися про своїх підлеглих. Навряд чи це можна назвати правозахистом. Але це те, що має робити командир і просто людина. 

«Коли до цілі лишалося кілька десятків метрів, виявилося, що ми в оточенні й на прицілі»

‍— Ви потрапили у полон 21 червня 2022 під час виконання бойового завдання на Луганщині. Як саме це сталося?

— Напередодні ми отримали бойове розпорядження прибути для підсилення підрозділів у селі Мирна Долина Луганської області. Нашим завданням було зайняти спостережні пости вздовж дороги від Лисичанська на північ до Золотого на півдні. Це була для нас стратегічно важлива траса. Ми прибули туди після дуже сильного мінометного обстрілу, який тривав багато годин — всю ніч і потім ще ранком. Ми мали спостерігати та доповідати, без наказу не вступаючи в бій. Нас вивели на визначений спостережний пункт — під мінометним обстрілом, який не вщухав. Влаштувалися, як могли. Мої підлеглі вже були виснажені: не спали, не їли нормально. Але найважче було те, що було дуже спекотно, а у нас дорогою закінчилася вода.

В якийсь момент виникли проблеми зі зв’язком. Рації, які мали бійці, були не досить хорошими, їх було мало. Мабуть, працював ворожий РЕБ. Через це доповідати ми не могли. Наступного дня зранку в сусідню лісосмугу зайшли люди й техніка. Як виявилося, — супротивника, кількістю не співмірною з нашою. Нас було дев'ять. 

І тут з нами зрештою вийшли на зв'язок і повідомили, що ми в оточенні. Але кільце ще не замкнене і ми можемо встигнути вийти. Ми пішли за орієнтирами, дійшли до передостаннього пункту й мали швидко перетнути поле, де на нас начебто чекати наші. Але коли до лісосмуги лишалося кілька десятків метрів, побратим повідомив, що ми маємо зупинитися — адже ми під прицілом. 

Виявилося, наш доповідач з минулого вечора був у полоні. Він сказав, що якщо зараз ми не складемо зброю, нас вб'ють. У кінці лісосмуги з'явилися російські військові. Вони дійсно тримали нас на прицілі. Ми стояли у чистому полі. Легка мішень. Ми нічого не захищали, нікого не прикривали. У мене було тоді одне завдання — зберегти життя своїх підлеглих. Тож я наказав їм скласти зброю. Так ми потрапили в полон. 

Ми дійсно були в кільці. Увесь той район був напханий військами противника.

А той боєць, що вивів нас у поле, пізніше пояснив, що, по-перше, до нього застосовували силу. А по-друге, його переконували, що таким чином він врятує нам життя. Тому він вирішив, що нічого поганого не зробив. Може, й так, може, й так…

З наших хлопців, які тоді були зі мною, 5 вже обміняли, але 4 все ще перебувають у полоні. Засуджено було тільки мене. З тих, хто повернувся, двоє вже знову на бойових позиціях. Один загинув, захищаючи нас. 

«Є бажання не помсти, а справедливості»

‍— Як має поводитися людина, яку беруть у полон, щоб вижити?

— Ситуації бувають різні. У нас не було бою, який би передував полону. Можливо, тому їхні бійці були в доволі спокійному стані — вони навіть дали нам води. Це було важливо, бо ми були геть зневоднені. Поводилися вони на початку без надмірного насильства, скажімо так. Але є чимало випадків, коли хлопців брали в полон і там одразу було насильство. Неодноразово чув від різних полонених про імітації розстрілу. І про те, що одних полонених змушували стріляти в інших. Найчастіше це було фейково, тобто давали зброю без набоїв. Але це дуже страшні речі. Коли людина готова розстріляти свого побратима за наказом того, хто взяв його в полон.

На жаль, щоб зберегти своє життя, у полоні доводиться виконувати накази противника. Бо непокора розглядається як поштовх до агресивної дії. Героїзм, який ми бачили в радянських фільмах, найчастіше не має сенсу. Адже людина може наразити цим на небезпеку не лише себе, а й інших полонених. Це не принесе перемоги, хоча може продемонструвати перемогу моральну. Тут вже кожен вирішує сам. 

На бойові завдання треба виходити відповідно підготовленими. Небезпечні речі — шеврони. Особливо із символами. Вони не потрібні на бойовому завданні. Також не потрібні власні мобільні телефони з фотографіями, месенджерами й усім особистим. Це може бути небезпечно. 

‍— Відомий психіатр Віктор Франкл написав цілу книгу, в якій на прикладах пояснив людству механізми виживання. Що вам допомагало триматися у полоні?

— Віктор Франкл був дуже важливий для мене і до того, як я потрапив у полон. Насамперед він говорив про сенс — якщо людина втрачала сенс існування, її шанси на виживання були мінімальними. Якою б ця людина не була фізично сильною, як би не складалися обставини. У мене ситуація була не така, як у нацистських таборах. Але зберігати сенс було дійсно дуже важливо.

Важливо сформулювати для себе відповідь на питання «Навіщо це все? Заради чого?» І весь час пам’ятати про це

Підтримувати один одного, наскільки це можливо. Навіть у маленьких практичних речах. Наприклад, звертати увагу на те, у кого чого бракує з побутового. Шкарпеток. А у тебе ось є запасні. І ти можеш поділитися. Звернути увагу, якщо людина замикається в собі, впадає в депресію. Варто намагатися підтримувати з такою людиною контакт, але в жодному разі не лізти в її особистий простір без запрошення. Бо у полоні й без того немає особистого простору.

Людину в полоні перетворюють на фізичний предмет. Який можна фізично зламати, знищити — але не відібрати у неї сенс, її цінності. Якщо є можливість зберігати бодай якийсь малесенький простір і внутрішню автономію, обов'язково треба це робити. Це може бути пам'ять про близьких і важливих людей, обдумування своїх мрій, ритуали тощо. Такі прості речі важливі. Коли є внутрішній простір думок і емоції, які приходять від згадок про людей, яких любиш, зламати тебе внутрішньо досить важко. 

Взагалі в полоні атмосфера деградації. У мене були свої способи цьому протистояти. Я звик працювати з текстами й мовою, тому в полоні писав тексти… у себе в голові. Важко сказати, про що вони були, бо тоді мені треба зараз переказати усе, про що я ці роки думав (сміється, — Авт.). Писав різними мовами: українською й англійською. Було важко. Коли з'явилася можливість читати книжки, чимало хлопців почали читати. Набагато більше, ніж раніше, до полону. Це підтримувало голову в порядку, це відволікало. 

Деякі полонені в уяві будують свій майбутній будинок, планують. Я обдумував свої помилки з минулого. Думав про світогляд ворога — чому він це робить, чому він хоче нас знищити. Думав про наші цінності. На прохання хлопців-співкамерників вигадав цикл науково-фантастичних сатиричних політичних оповідань. Складав для себе молитви. Багато слухав музику — теж у голові. У мене було моє власне радіо. Згадував пісні й композиції, які мені подобаються, грав їх собі. Я багато думав про людей, які зустрічалися мені в різні роки, в різних країнах. Почувався щасливим від того, як багато прекрасних людей пізнав. Усе це мене тримало.

‍— Мар’яна Мамонова в інтерв’ю Sestry розповідала, що у полоні їй хотілося пончиків з вишнями. Чого з їжі найбільше хотілося вам?

— Був період, друга половина літа і перша половина осені 2022 року, коли просто хотілося їсти. Їжа була поганою, порції маленькі. Я мріяв про українські страви, грузинські, азійські. Про грузинські — найчастіше. Потім стало трохи краще, але все одно хотілося кави, шоколаду. Ніколи раніше не любив солодкого. У полоні це змінилося. Там дуже потрібен цукор. 

‍— Ув'язнена Аушвіца українка Анастасія Гулей розповідала, що навіть після пережитих жахів концтабору вона не тримає на німців зла. Тільки на конкретних людей, які це робили. Чи ненавидите ви росіян після пережитого полону?

— У мене немає відчуття ненависті до тих, хто погано зі мною поводився. І бажання помсти не маю. Є бажання справедливості й розуміння, що цих людей треба зупинити. Шляхом притягнення до відповідальності, наприклад. Я не останній полонений. Якщо їх не зупинити, вони продовжать це робити. 

Готовність величезної кількості людей слухняно чинити волю свого керівництва та йти масово вбивати людей в іншій країні без будь-якого сенсу, бути знаряддям у руках вбивць — це про відповідальність. Переважна більшість росіян і росіянок несуть відповідальність за те, що відбувається в Україні

Хочуть вони того чи ні. Горе, море крові, трагедії. Вони відповідальні за це. Чи робить це мене злим на них? Це складне психологічне питання. Але те, що внутрішня дистанція між мною та ними є — факт. Не розумію, як можна вільній людині дозволяти перетворювати себе на тупе і німе знаряддя в руках психопатів? 

‍— Та сама Анастасія Гулей казала, що після полону назавжди перестала танцювати. Втратила внутрішню радість, так я розумію. Як полон змінив вас? 

— Поки що мені важко відповісти на це питання. Звісно, емоційний і внутрішній стани змінилися. Але я ще перебуваю у процесі повернення до вільного життя. Тому те, чого немає зараз, може з'явитися згодом. Деякі наслідки можуть статися через 3 місяці і пізніше після звільнення. Але радість у мене є. Вона не зникла. Її дуже багато. Я вдячний за це долі й людям. 

Зараз я відчуваю свободу й повернення до життя. Мене наповнюють радістю навіть маленькі речі. Наприклад, можливість вибору того, що можна купити й вдягнути. Або вибір кави в кав'ярні. Досить складно вибрати, яку саме каву я хочу. Тому що раптово її стало багато у моєму житті. 

Ще одне неймовірно приємне — можливість ходити. На ті відстані й напрямки, на які хочеш. Нещодавно я йшов Хрещатиком і раптом зрозумів, що це не в моїй уяві, це не моя фантазія чи спогад — це реальність — справжній Хрещатик у моєму справжньому Києві, і по ньому йду реальний я. І цього мені достатньо для радості

‍— Чи був у вас у полоні час зневіри?

— Не було жодного дня чи хвилини, коли я думав, що про мене забули. Навіть коли зовсім не було зв'язку з навколишнім світом.  Бувало, накривало. Але я знав, що мене не покинули. Вірив, що мене обміняють. Єдине, я розумів, що це може бути не скоро. 

З квітня 2024 я почав отримувати листи, багато листів. Це був величезний контраст. Від листів ставало тепло. Це нагадувало про те, що про мене не забули і за мене борються. Також це був сигнал іншим — про них теж не забували. А ще сигнал адміністрації колонії, що за долею цієї людини слідкують. І це може бути причина ставитися до неї трохи краще. 

«Якщо правозахисна діяльність неефективна, це означає, що її має бути більше»

‍— Хотілося б поговорити про роль правозахисної діяльності під час війни. Ми бачимо обмежені можливості й неефективність світових правозахисних організацій, вони не завжди об'єктивні, мають неповну інформацію, заангажовані або просто безсилі. Чи змінилися ваші погляди на роль правозахисної діяльності під час війни?

— Неефективність міжнародних структур — це дійсно дуже сумно. Але для мене це означає, що правозахисної діяльності має бути більше. Вся ця ситуація показує, наскільки критично важливими є права людини та їхнє виконання під час війни. Бо під час війни вони за визначенням під загрозою. 

‍— Може, треба використовувати нові методи? Бути жорсткішими, радикальнішими? Що треба змінювати?

— Люди, які зараз займаються захистом прав українців, активні та сміливі. Якщо говорити про правозахист в Україні, то тут вдається зробити чимало, збираючи та документуючи порушення прав і свобод людини включно з воєнними злочинами та злочинами проти людяності. Це треба робити для того, щоб потім притягнути до відповідальності винуватців. І це робиться. 

Також Україні вдається підтримувати права і свободи по відношенню до російських військовополонених. Коли ж ми говоримо про правозахист на території Росії, про українських цивільних і військових бранців, то тут, на жаль, мало що вдається зробити. Бо та держава давно перетворилася на каток, який закатує права людини в бетон. Там є правозахисники, вони дуже сміливі, вони працюють у постійній небезпеці, але інструментарій у них критично обмежений. 

З міжнародними організаціями все ще сумніше. Якщо говорити про міждержавні чи міжурядові організації, вони здебільшого зосереджені в системі ООН. Яка від початку побудована так, щоб враховувати думку всіх гравців, включно з теперішньою державою-агресором. Якщо один із гравців систематично підриває підвалини, на яких побудована ця взаємодія, діяльність організації стає повністю неефективною, робота паралізована. І тоді регіональні структури можуть бути навіть більш ефективними й агресивними. 

Притягнення до відповідальності — це дуже важливо. Адже потрібні запобіжні механізми, щоб такі ситуації не повторювались у майбутньому. Зараз основний міжнародний орган, який регулює світову систему правосуддя, — це МКС (Міжнародний кримінальний суд). Навіть якщо видані ним ордери та його рішення не вплинуть безпосередньо на те, щоб винуватці понесли відповідальність напряму, вони все одно так чи інакше будуть її нести. Стануть невиїзними, наприклад. Залишатимуться на території держави-агресора. Це теж змінить їхні життя.

Якщо говорити про міжнародних партнерів, то в багатьох з них недостатньо розуміння, що війна в Україні — це історія не лише про Росію й Україну. Систематичний підрив підвалин міжнародної правової системи та системи захисту прав людини, який здійснює РФ, стосується усіх. 

І цінності свободи, солідарності, поваги до прав, на яких побудовано наше життя, опиняться під загрозою, якщо Україна зазнає поразки. Якщо не буде міжнародної системи безпеки, якщо запанує право сильного, а підписані угоди будуть виконуватися лише тоді, коли їх виконання вигідне одній зі сторін, це буде вже зовсім інший світ. 

«Я вже тут, а вони ще там. Відчуваю свій обов'язок допомогти їм»

‍— Що таке реабілітація військовополонених? Що б ви змінили в цьому процесі? 

— Активна фаза реабілітації — це фактично перші 4 тижні після повернення з полону. Ця моя фаза вже завершена. Це життя у вільному світі, до якого треба звикати. 

В Україні потрібно створювати систему закладів для реабілітації військовополонених, зараз їх небагато, і цього недостатньо. Також потрібна система супроводу в період, коли інституційна фаза закінчується. Людям протягом місяців, а може і років, потрібен медичний, психологічний, соціальний, правовий супровід. Зараз цього немає. Тисячі, десятки, а може й сотні тисяч людей знаходяться у полоні та повернуться з бойових. Серйозний виклик. Найбільший за останні 50-60 років. Потрібні фахівці й фахівчині, які спеціалізуються саме на подібних проблемах. 

— Як ви можете і плануєте використати свій досвід полону для допомоги іншим звільненим і постраждалим від війни? 

— Зараз я намагаюся зрозуміти, як найефективніше використати свій досвід. 

Можливо, це буде інституційна підтримка, якщо вдасться залучити ресурси. Також хочу говорити про полон через свою історію максимально широкій аудиторії. Тема номер один для мене зараз — наші полонені: військові та цивільні. Я вже тут, а вони ще там. Відчуваю свій обов'язок спробувати допомогти їм якомога швидше опинитися тут. І більше не боятися.

‍

Незалежно від пори року, в купе задуха і тісно. Важко застелити ліжко, а втиснути дорожню сумку під полицю — суцільне фізичне зусилля. 

Усі пасажири розповідають одне одному про своє життя, діляться їжею, показують фотографії близьких. Наступні двадцять годин ми будемо замкнені в одному маленькому просторі, дихатимемо одним повітрям і муситимемо терпіти присутність одне одного. Вибору немає. Якщо чиясь присутність вам заважає, немає можливості змінити купе, оскільки потяг зазвичай переповнений людьми з усього світу, які займають усі вільні полиці. В потягах до України, безумовно, переважають жінки, які повертаються, щоб хоча б ненадовго зустрітися зі своїми коханими на службі. Часто їхні розставання супроводжувалися драматичними обставинами, і їхнє повсякденне життя також проходить у драматичних обставинах — на відстані. 

Ось чому приємна атмосфера, сповнена дружби і відчуття безпеки, так важлива в цьому невеликому просторі.

Моя сім'я на кільканадцять годин 

Я купила верхнє спальне місце, тож, у типово польській манері, піднімаюся прямо нагору, згортаюся калачиком і вдаю, що мене там нема. Заходять мої попутники, я вітаюся з ними і знову вдаю, що тут ніхто не лежить. Я швидко виявляю, що нічого з цього не виходить. Через деякий час на моє простирадло ґвалтовно падає помаранчевий мандарин.

— З'їж його, тобі стане легше, — широко посміхається до мене пухкенька білявка.

Я дякую і дивлюся вниз — на маленькому столику біля вікна розпочинається пікнік. Кожен викладає те, що має. Шматок курки гриль, зварені на твердо яйця, ковбаса, хліб, домашні пиріжки, печиво. Пахне домом. У когось знайшлася маленька пляшка коньяку, яка тепер кочує з рук у руки. 

Пухкеньку білявку звати Людмила. Вона приїхала з Ізраїлю, де живе вже п'ятнадцять років. Тільки зараз я зауважую її м'яку, природну засмагу, яку тут неможливо отримати взимку. Людмила повертається в Україну вперше з початку повномасштабного вторгнення. Їде в самий кінець маршруту — Запоріжжя. Вона знає, що на місто почали падати не лише ракети, а й КАБи — потужні бомби, скинуті з літака, які руйнують центр міста. Я слухаю розповідь про те, як величезна авіабомба впала на Соборний проспект, головну вулицю міста, прямо біля ресторану, де вона колись працювала. Але Людмила мусить їхати, незважаючи на свій страх перед бомбами. Їде до мами. Літня жінка розхворілася, і, можливо, це останній момент, коли вона може її побачити.

Маріанна родом з Вінниці. Сьогодні вона займається езотерикою. Важко сказати, чим вона займалася до повномасштабної війни, бо коли я розповідаю їй історії про прифронтові або вже окуповані місця, які відвідую як волонтерка, вона відповідає: «О, у мене там теж хтось є». Вона розповідає про інші або попередні життя, про самопізнання та вдосконалення душі й тіла. Вона надзвичайно відкрита, лякаючи своїх розсудливих попутників такими словами, як секс, оргазм і свобода. Вона нагадує мені трохи хіпі, але з виглядом пристойної вчительки з католицької школи.

Розмова затягує мене настільки, що я спускаюся вниз і сідаю поруч із Маріанною 

Тут є ще Юрко з Харкова. Худорлявий, простий хлопець, років тридцяти на вигляд. Коротко підстрижене волосся, зморшкувате чоло, ніби знищене роками роботи на сонці. На мої слова про Костянтинівку, що в Донеччині, він раптом випростується і мало не рве зім'яту сорочку, демонструючи великий шрам від шиї до живота.

— Бачиш? Бачиш? Після цього мені дали позивний Лакі. Ти ж розумієш, з англійської, що я везунчик. Довбана Костянтинівка. Потрапили під міномет, нас засипало снарядами так, що я думав, що не виберуся. Побратим загинув, а мені дали третю групу інвалідності. Я не можу нормально повернути голову, а скоро знову воювати... Ну, так треба.

В його очах спалахує світло. Але це не добрий вогник, а радше брама в пекло, вхід у світ, з якого він ніколи не зможе повернутися. Щось схоже на божевілля. Юрко починає випльовувати незрозумілі слова про шматок металу, що застряг у хребті.

Лікарі кажуть, що металошукач в аеропортах буде пищати. Але в яких аеропортах, якщо літаки сюди не літають, а за кордон, де живе дружина і двоє дітей, його, інваліда, не хочуть випускати? Чоловік, вже не хвилюючись, дістає зі свого спортивного рюкзака Reebok скляну пляшку горілки. Відкручує її і, тримаючи в піднятій руці, танцює перед нашими носами, розмахуючи нею, кружляючи колами, заохочуючи нас до випивки. Пропонує, однак, тримаючи пляшку так міцно, що, бува, ніхто не захоче її пити. Він миттю пробігає очима по кожному з нас, потім знизує плечима і робить з десяток важких ковтків.

— Ти хоч ковбасу їж, — Людмила відриває великий шматок і тисне йому прямо в руку. — Бо впадеш.

За 15 хвилин незнайомі люди вже стають близькими, підтримують, розуміють. Юрко продовжує свою розповідь, сповнену вибухів і відрубаних кінцівок, а жінки, як дві добрі тітоньки, впиваються в нього співчутливими очима, дозволяючи алкогольним випарам затягнути себе на дно. Вечеря триває ще довго. Але коли я виходжу з потяга посеред ночі, всі мої попутники вже сплять. Я залишаю пляшку води біля Юркової полиці.

Згадую історію, яку розповіла у книжці «Ні кроку назад, за нами тільки смерть»

Під час однієї з моїх поїздок потягом із Запоріжжя до Перемишля я зустрічаю жінку, років сорока з чимось на вигляд. Відразу відчуваю, що вона має велику потребу виговоритися, бо її щось з'їдає зсередини. 

Не довго думаючи, дістаю з наплечника коньяк і розливаю його в пластикові склянки. Ірина, а саме так звуть співрозмовницю, з околиць Токмака. Її мати родом з Росії, але вони з батьком Ірини вирішили жити в цьому маленькому і тихому містечку. У пошуках кращих перспектив Ірина їде до Запоріжжя на навчання і вирішує залишитися там назавжди. У рідному місті Токмак залишаються її батьки та рідний брат з дружиною.

Востаннє вона приїжджає до рідної домівки у грудні 2021 року, щоб поховати маму, яка багато років хворіла на рак. Сьогодні вона каже, що рада, що її мати померла до того, як побачила б, що буде далі

Коли російські війська окупували Токмак, перші довгі дні з родиною не було жодного зв'язку. Інтернет не працює, а в'їжджати на окуповану територію надто страшно. Ірині залишається лише чекати і сподіватися, що з її близькими все гаразд. Її брат заговорив через кілька днів. Інформація від нього уривчаста, ніби вибіркова, написана похапцем. Він пише щось про бурятів, які прийшли сюди цілими ордами, заходять у порожні будинки, щоб або зайняти їх, або винести всі речі. Вони п'ють, ходять містом зі зброєю, тероризують мешканців. Він також розповідає, що його батькові наказали прийняти російське громадянство під загрозою позбавлення всіх виплат, включаючи дуже скромну пенсію.

— Віталік зателефонував мені одного вечора. Зв'язок був дуже слабкий, постійно обривався. Я зрозуміла лише, що батька вивели з дому, тому що він не хотів відмовитися від українського громадянства. Його виставили на вулицю, на мороз, в одних капцях. Так ми втратили батьківську хату. Татів брат з дружиною прихистили його, жили тоді паркан в паркан. Але Віталік казав, що його теж змушували взяти російський паспорт, а він, зрештою, відповідає за дружину, а тепер ще й за батька.

Ірина затихає. Вона дивиться в стелю, хоча сльози все одно підступають до її очей. Я не розпитую, даю їй глибоко вдихнути. За вікном уже настала ніч, і стукіт залізних коліс по рейках був би заспокійливим, якби не напруга в нашому купе. Я доливаю коньяк і сама допиваю свою склянку до дна. Відчуваю, що фінал історії наближається. 

Віталік набагато молодший за Ірину, і вона здебільшого звертається до нього як до Віті. Насправді вони ніколи не ладнали між собою. Спочатку він був надокучливою малявкою, а потім вона пішла з дому, а це означало, що їй не вдалося побудувати глибші стосунки з братом. Віталій призовного віку. Кілька днів тому йому прийшла повістка до військкомату. Він має одягнути форму Російської Федерації і воювати проти власної країни.

Бар'єр, який потрібно подолати 

Коли ти іноземець, який їде потягом на війну, ти боїшся багатьох речей. Серед іншого, що ти щось не зрозумієш і потрапиш туди, куди не треба. Потяги їдуть по всій Україні, від заходу до далекого сходу, де війну можна побачити і почути на залізничних станціях. Гуркіт артилерії або поодинокі вибухи надають залізничним станціям на Донбасі та Запоріжжі чогось зловісного. Чим далі на схід, тим популярнішою стає російська мова. Її можна почути на вулиці, в магазинах, але протягом багатьох років також і в школах. У таких містах, як Харків, Запоріжжя, Суми та Дніпро, існували школи, де українська мова викладалася майже як іноземна, а всі предмети, такі як хімія та математика, були російською. Сьогодні випускники цих шкіл стикаються з абсолютно новою реальністю, в якій від них вимагають розмовляти рідною мовою, яку вони знають дуже погано.

— Мені все одно. Я закінчила україномовну школу в Кривому Розі, — каже в поїзді Холм-Дніпро 50-річна жінка, імені якої я не пам'ятаю. — Але з донькою я все життя розмовляла російською, вона, в свою чергу, закінчила російськомовну школу, і ця мова просто природно була в нашому домі. Сама вона перейшла на українську після початку повномасштабної війни, коли втекла до Греції. Ох, як їй було важко. Їй довелося вчитися майже з нуля.

Я не можу бачити нашу попутницю, бо вона сидить під моєю полицею. Її сиве волосся і спокійне обличчя лише відбивається у склі

Я бачу, що вона замовкає і дивиться на лисі гілки дерев, що розпливаються за вікном. Нарешті вона говорить пошепки, так що я ледь чую її слова з верхньої полиці. — Я ходила до школи в Дніпрі, де треба було говорити чистою російською мовою, без акценту, без суржику, інакше були б неприємності. Після школи всі поїхали вчитися в Санкт-Петербург, Москву. Дехто з друзів досі там залишився. 

Жінка відкашлюється, роблячи театральну паузу, і починає говорити нормальним голосом: «Всі зараз переходять на українську, а мені так важко. Я намагаюся, але мене дратує, як я плутаюся, як не можу знайти потрібних слів».

Чим довшими реченнями вона говорить і чим більше часу минає, тим більше російської лексики проникає в її мову. Я чую, що вона не контролює це, вставки з'являються автоматично. Спочатку слово, потім речення. Потім мозок перестає боротися і повністю перемикається на російську мову. Дискусія між жінками триває, дедалі більше російської мови, і я повільно втрачаю сенс того, що вони говорять. Раптом одна з них замовкає на пів слові.

— Коли це ми перейшли на російську?

Кажуть, що коли вони починають з кимось сперечатися, коли перебувають у стресовій ситуації і емоції беруть гору, російська мова закрадається, абсолютно непрохана.

Я багато разів чула те саме від колег, які служать в армії. В армії за замовчуванням розмовляють українською — вся офіційна комунікація, соціальні мережі, виступи, інтерв'ю, все рідною мовою. Особливо важливим у зоні бойових дій є радіозв'язок. Розмови між солдатами мають бути українською, в першу чергу, щоб відрізнити себе від ворога.

Неодноразово доводилося чути історії про те, як розмова українською мовою рятувала солдатів від братовбивчого вогню. Однак, коли починається штурм, люди, для яких російська була рідною мовою, автоматично переходять на неї. В умовах стресу їм легше і ефективніше спілкуватися тією мовою, яка завжди була поруч. Сувора реальність воєнної України.

— Війна змінила нас усіх, — зітхає одна із жінок і починає розпаковувати смаколики зі своєї торби на маленький столик біля вікна. Незабаром розпочнеться наступна вечеря в подорожі.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

<frame>Богдана Пеняк працює у Регіональному Центрі Онкології Університетського Клінічного Шпиталю ім. Ф.Шопена в місті Жешув. Вона — магістр медсестринства в Польщі й волонтерка, а до цього — військова медикиня медичного батальйону «Госпітальєри», інструкторка з тактичної медицини медичного загону спецпризначення «Білі берети» та 8-го окремого батальйону ДУК Правий сектор «Аратта». В Україні Богдана є однією із співзасновниць ГО «Народний Легіон».<frame>

«Стала військової медикинею після трагедії на Майдані»

— Мій шлях почався з медпункту «Хелен Марлен» на майдані Незалежності в Києві під час Революції гідності, — згадує Богдана Пеняк для Sestry. — Я працювала там медичною сестрою і бачила, що відбувалося 20 лютого на власні очі. Ті трагічні події справили на мене настільки глибоке враження, що життя поділилося на «до» і «після». 

Тоді нам вдалося врятувати усіх пацієнтів нашого медпункту на догоспітальному етапі.

Найбільше мені запам'ятався юнак Владислав із Харкова, він був у лицарських обладунках, і ми разом з лікаркою, а згодом міністром охорони здоров'я Уляною Супрун рятували йому життя

На жаль, хоча ми й урятували його тоді, але поранення було серйозним і від поліорганної недостатності він все ж помер через тиждень у лікарні. 

Я довго не могла змиритися з його смертю, дуже переживала. І пообіцяла собі, що зроблю все, що залежить від мене, аби врятувати якнайбільше людських життів. Після Майдану почався динамічний розвиток тактичної медицини в Україні, до якого ми з колегами одразу ж приєдналися. Ми багато навчалися в українських спеціалістів та інструкторів НАТО, практикували і, звісно, незабаром стали виїжджати на схід України в реальні умови війни. Це було важко й водночас захопливо. Тактична медицина на фронті в Україні тоді була на старті розвитку, але одразу об'єднала навколо себе різних людей зі спільним бажанням рятувати життя та навчати це робити інших.

«На моїх очах Маріуполь із сірого й непривітного ставав красивим дружелюбним містом»

— Я працювала в мирному ще Маріуполі під час АТО (антитерористична операція на сході України — Авт.). Була в добровольчому батальйоні, щоб не залишати маленьку доньку надовго саму. Маріуполь — дуже красиве місто, і я стала свідком того, як з непривітного і навіть ворожого воно стало перетворюватись на відкрите й дружелюбне (після звільнення під час АТО у 2014-2019 роках Україна інвестувала в розбудову Маріуполя чималі кошти — Авт.). Місто стало насправді красивим, з кращою інфраструктурою, м’яким південним морським кліматом. Від радянської сірості майже нічого не залишилося. 

Окрім безпосередньої роботи медика та інструктора, ми з колегами проводили також освітню роботу з учнями й вчителями. Тісна співпраця була налагоджена з поліцією: ми навчали поліцейських надавати медичну допомогу згідно зі статутом тактичної медицини. Маріуполь завжди був українським містом, але тоді люди почали усвідомлювати, що це означає насправді. Маріупольці побачили справжніх українських військових, стали підтримувати їх, поважати.

Більшість  військових і добровольців розуміла, що Росія піде на тактику «випаленої землі». Жодної емпатії чи жалю у росіян немає, вони не дотримуються міжнародного права та правил ведення війни, діють підступно й жорстоко. І знаючи про кількість військ, яку акумулювала Росія на кордонах, ми, звісно, розуміли, що вони там не на прогулянку зібралися. І готувалися. Мої побратими й друзі зробили все можливе, щоб утримати оборону, врятувати та евакуювати мешканців міста. Багатьох побратимів зараз немає серед живих, чимало з них потрапили в полон, дехто повернувся, але більшість ще там. Їхня доля невідома. Це ціна, яку ми платимо, щоб мати незалежну країну.

Робота «на нулі»: досвід, який ніколи не забудеться

— Хочу, щоб було розуміння, що «на нулі» немає медичних сестер чи лікарів. На полі бою ти передусім боєць, який має виконувати бойове завдання. Тому наголос у навчанні робиться на самодопомогу, адже медик чи побратими можуть просто не встигнути до тебе під щільним вогнем. Норматив накладання джгута САТ — це 30 секунд, і ми з курсантами відточували це вміння до автоматизму. Важливо зробити це правильно, адже від цього залежить життя — твоє або життя побратима. Це був безцінний досвід, коли організація «Білі берети. Львів» у співпраці з батальйоном «Аратта» провели перші в Україні десятиденні навчання з тактичної медицини на передовій. Після цих навчань кожен з групи став тактичним медиком. 

Ми працювали «на нулі» в 2016 році — в усіх тоді гарячих точках. Я не втратила жодного пораненого, усі вижили.   

Один з найяскравіших спогадів за час  інструкторської роботи — перший виїзд на схід України, навчання військових, які базувалися в селі Луганське. Зараз це окупована територія. Ми проводили курс у розбомбленому дитячому садочку, де залишились дитячі іграшки, книги, на вішалках висіли дитячі халати. Було боляче на це дивитись, але саме заради дітей ми продовжували працювати. 

«Зараз працюю в польській лікарні й допомагаю українцям»

Ще до початку повномасштабного вторгнення я переїхала до Польщі, аби нострифікувати тут свій український диплом медсестри та здобути вищі ранги медичної освіти в ЄС. В Польщі є ступінь магістра медсестринства, якого немає в Україні. Маючи цей ступінь, можна стати науковцем, писати наукові праці. 

Я довго звикала до іншої країни, але навчання далося мені з легкістю, я швидко подолала мовний бар'єр. Вже здобула титул магістра медсестринства в Академії наук у місті Тарнув. У Польщі написала дві свої перші наукові праці (першу захистила з  відзнакою). Паралельно працювала у лікарні міста Мелець, а зараз — у шпиталі міста Жешув. 

Польські медики охоче діляться знаннями та досвідом. Тут чудово налагоджена співпраця між медсестрами та лікарями, що значно підвищує рівень лікування та комфорту пацієнтів. Професія медичної сестри дає мені неймовірне задоволення, можливість допомагати людям у важкій хворобі. 

Ніхто з моїх польських колег у шпиталі не знає, що я військова медикиня і була на «нулі». Згадую цей час з великим трепетом, але не розповідаю про нього.

Це дуже боляче, бо багатьох моїх колег вже немає серед живих. Це були неймовірні люди, які щиро любили Україну й довели це справами. Ми називаємо одне одного «рідні душі», волонтерська родина. Кожна втрата залишає шрам на серці.  

Тут, у Польщі, мене заскочила новина про початок великої війни. Українці в місті Мелець одразу мобілізувалися, об'єдналися з міською владою, щоб приймати біженців і відправляти гуманітарну допомогу в Україну. Нам вдалося організувати багато людей з Польщі, які допомагають досі.   

«Разом з польськими і французькими друзями відправили в Україну 7 фур допомоги»

— Я є членкинею та співзасновницею громадської організації «Народний легіон», що діє в Україні та Польщі. Координую допомогу українцям з Польщі. Польські друзі допомогли нам закупити та відправити до України ліки, медичну техніку, матраци, понад 100 функціональних ліжок у лікарні Дніпра та Миколаєва, тонни медикаментів: кровоспинні, антибіотики, медичні тактичні рюкзаки, багато ліків для військових шпиталів в Україні. Пізніше ми передали на фронт позашляховики, рації на першу лінію оборони, павербанки, ліхтарі. 

«Народний Легіон» в Польщі тісно співпрацює з польськими меценатами та Товариством друзів Франції в місті Мелець. З повагою і вдячністю називаю їх друзями, адже разом ми змогли відправити в Україну 7 фур гуманітарної допомоги — зокрема, в Дніпро, Миколаїв і Херсон. Поляки спільно з французами закуповували для нас спорядження для військових, тепловізори, одяг, запчастини для авто на фронт, тактичне спорядження. Вже майже три роки, як ми підтримуємо військових і цивільних. Зараз ми також допомагаємо дітям з інвалідністю, а ще дітям, чиї батьки загинули на фронті або вважаються безвісти зниклими. 

З 2022 року щорічно на свято Миколая ми передаємо подарунки таким дітям. Наприклад, в одного хлопчика тато-офіцер третій рік перебуває у російському полоні, а мама волонтерить (з часів Революції гідності). Більшість таких родин і зараз допомагають війську.

Часом є запити, — приміром, спальники та каремати, щоб мама із сином могли перечекати у підвалі повітряні тривоги і не застудитися

Ми, звичайно, виконуємо. Цього року на свято Миколая ми передали допомогу для 21 дитини. 

У Польщі я живу з дочкою-школяркою. Продовжую навчатися, але не припиняю волонтерити. Моя донька теж мені допомагає. Намагаюсь виховувати її так, аби вона пишалася, що є українкою і допомагала людям у важкі часи. 

Дуже хотіла б повернутися додому, але поки вчуся, працюю та організовую гуманітарну допомогу для України. Чимало небайдужих поляків продовжують надавати велику підтримку українцям, і ми це все відсилаємо через мережу наших волонтерів. Також нам допомагають з Австралії, Франції й інших країн. Допомога й робота не припиняються.

Перша українка, яка пішки пройшла паломницький шлях у 265 км в пам'ять про загиблого на війні друга

— На фронті не просто стають друзями, там стають рідними, адже від того, хто поруч, залежить життя. 

Неймовірним другом і побратимом був для мене Тарас Матвіїв, посмертно Герой України, лейтенант ЗСУ, засновник пошукової ініціативи Майдану. Він був і залишається взірцем для всієї нашої спільноти, і в пам'ять про нього я пройшла шлях дорогою Святого Якова. Це один з найвідоміших паломницьких маршрутів вздовж океану, який починається в Португалії та завершується в Іспанії.

Тарас залишив величезний список мрій, і одну з них — про подорож — я змогла реалізувати. Батьки після загибелі сина видали двотомник. Його мама каже: «Він не загинув, він народився для неба». Я хотіла, щоб це була і його подорож — як подяка за дружбу і підтримку, добре серце і все, що він зробив для України.

11 днів — дорога, небо і океан. Я відчувала присутність Бога, незриму присутність батька, брата і Тараса, які зараз на небі. Я читала вірші і прозу Тараса на березі океану, несла із собою наш синьо-жовтий прапор. На сторінках книги є печатки з кожного пункту, де я була, — як і в моєму паспорті пілігрима. І колись я подарую цю книгу його батькам. Але нехай ще подорожує. Наші герої, що загинули в цій жорстокій війні, живуть, поки ми їх пам'ятаємо…

Фотографії з приватного архіву

Такого погляду на війну, як у книзі «Мої жінки», досі не було в українській літературі, впевнена літературна критикиня Віра Агеєва. Юлію Ілюху вже порівнюють зі Стефаником і Ремарком. А сама вона каже: «Я писала цю книгу як мешканка міста, яке бомблять, як жінка, яка чекала чоловіка з війни, як мама, як волонтерка. Мені хотілося показати жінок з різних боків. І всі мої жінки — безіменні, це збірні образи українок, яким довелося жити в часи війни».

За словами перекладачки «Моїх жінок» англійською Ганни Лелів, ця збірка оповідань «посилить голоси українських жінок і шукатиме мову, щоб говорити про невимовне». І дійсно голоси українських жінок завдяки книзі активно поширюються світом. Збірку вже перекладено шістьма мовами і видано в пʼяти країнах. На підході — вихід книги у Швеції. Культурна дипломатія в чистому вигляді.

«Я не могла писати, був ступор, зникли всі слова»

Оксана Гончарук: Ваша відома колега Тамара Горіха Зерня у передмові до книги «Мої жінки» зазначає, що дискусії стосовно того, як писати про війну, тривають. Як ви знайшли свій метод розповіді? Чому це так чіпляє і простих читачів, і критиків, які до вашої прози прихильні?‍

Юлія Ілюха: Ну я б не сказала, що всі прихильні, бо після моєї перемоги несуться срачі. Але сподіваюсь, книга все ж чіпляє. Хоча не беруся про це судити. Інша справа, що я не планувала цю книгу, просто одного вечора в голові народилась перша історія, яку я виклала у Facebook з хештегом «мої жінки», а наступного дня до мене прийшла інша жінка. І вони приходили знову і знову, вранці й увечері, і я писала їхні історії у тимчасових помешканнях і потягах. І тільки коли Ганна Лелів запропонувала перекласти мої тексти англійською, а потім Марина Соріна — італійською, я стала усвідомлювати, що це може бути цікаво іншим. І варто зробити з цих історій книжку.

‍— У книзі 40 щемливих історій, в більшості трагічних, іноді оптимістичних і місцями іронічних. І всі вони всередині вас. Як ви з ними живете?

— Після 24 лютого я кілька місяців взагалі не могла нічого писати. Перед самою війною почала роман, написала десь третину, а зараз навіть не знаю, де той рукопис. Він абсолютно для мене зараз неактуальний. 

24 лютого я виїхала з Харкова із сином Іваном та кішкою, потім сама повернулася в місто і всю весну волонтерила. До великої війни ми з подружкою збирали тактичні аптечки для АТО, тож я знову почала займатися медициною — було дуже багато запитів. А от писати я не могла, у мене був ступор, зникли всі слова. Єдине, що я могла написати, — це заклики й фейсбуці з метою зібрати грошей на щось корисне для військових, які захищали Харків. Ну ще могла фотографувати прапор, у нас в Харкові він майорить на найвищому в Україні флагштоці. А вже у квітні написала вірш. Але закінчити збірку віршів змогла лише тоді, коли мене запросили на резиденцію в Австрію.

Я це кажу до того, що і вірші, і короткі історії «Мої жінки» — це все у певному сенсі моя психотерапія, виписування особистої травми. Я просто не могла не написати ці історії, бо вони були всередині мене. А коли стала викладати їх у фейсбук і отримувати безліч коментарів від жінок, зрозуміла, що це може бути психотерапія не лише для мене.

‍— Чи є серед 40 новел історія про вас? Можу припустити, що це «Жінка, яка чекала на Перемогу»…

— Ця історія про багатьох жінок, а конкретно про мене там кілька історій, найбільш очевидна з них — це «Про жінку, яка лютневого ранку залишила місто із сином та кішкою і двома парами трусів у наплічнику».

‍— А ви надовго виїхали тоді з Харкова і куди?

— Ми жили на Північній Салтівці і коли почули вибухи, чоловік сказав мені збирати речі та їхати із сином до батьків, які живуть у Харківській області. Сам чоловік залишився, бо збирався до війська — він потім рік відслужив і був комісований після поранення. 

Я тоді швиденько зібрала два наплічника, в один з яких мій 9-річний син поклав свій конструктор Лего, а з моїх речей помістилися лише дві пари трусів. Ми везли ще кішку, а потім по дорозі у нас стало дві кішки, бо ми забрали тваринку у друга мого чоловіка, який був у резерві парамедиком і в цей момент теж збирався на війну. 

Ми виїхали і побачили метрах в 30 танкову колону росіян, яка рухалась у напрямку кільцевої. Пізніше ми дізналися, що вони розстріляли кілька машин.

Повернулась я у Харків 9 березня. Чому запам'ятала цей день? Ми тоді зупинилися на заправці під містом, я пила каву поряд з фургоном, біля якого стояв незнайомий чоловік. І раптом він відкрив двері того фургона, вийняв величезний букет тюльпанів і подарував мені. Це було тоді, коли 8 та 9 березня 2022 року у Харкові всім жінкам на вулицях дарували квіти. Тож цей день я не забуду ніколи.

‍— А де ваш син зараз?

— Ми зараз перебуваємо на літературній резиденцій в Австрії, Іван ходить тут до місцевої школи. Йому вже 12 років, і він майже всюди їздить зі мною, ну, може, крім Америки та Швеції, бо виступ там припав на перший день школи, який не можна було пропустити.

«Ми моталися по поодиноких працюючих аптеках і шукали медикаменти»

‍— Як ви зараз сприймаєте рідний Харків і чому місту та його людям вдаються просто неможливі речі?

— У моїй пам'яті Харків — це весна 2022 року. Так багато, як тоді, я не їздила по місту, напевно, за все своє життя. Ми з товаришем тоді пересувалася лише на машині, бо транспорт не ходив і місто було геть порожнє. Майже все тоді було зачинене. У супермаркет у Харкові я потрапила лише у травні 2022. Ми мотались між поодинокими працюючими аптеками й шукали медикаменти. Тоді ми навіть бинти купляли поштучно, зараз це складно уявити. На самому початку з ліками була катастрофа, але згодом друзі почали надсилати якусь гуманітарку з-за кордону.

Знаєте, я дуже боялась повертатися в Харків через два тижні відсутності. Мені здавалось, що місто зруйноване, і щойно я в'їду на Холодну Гору, то почну плакати без упину. Але виявилось, що місто стоїть, обороняється і, як писав Сергій Жадан, «над містом майорять наші прапори». Коротше, я так і не заплакала.

‍— У книжці «Неболови», яка вийшла ще у 2016 році, я прочитала вашу першу новелу про жінку у війні. Тобто цей цикл ви почали створювати ще вісім років тому.

— Цікаво, що я тоді написала про жінку, яка була акторкою і пішла на війну, а потім на презентації «Неболовів» познайомилася з реальною жінкою, акторкою з Харкова, яка пішла на війну і досі воює.

Проза «Неболовів» була не такою короткою, як «Мої жінки», це радше те, що називають англійською мовою flash fiction (мікропроза, надкороткі оповідання — Авт.). Я люблю коротку прозу більше, ніж великі форми, бо вважаю, що вона мені вдається. 

Червона помада як маска, яка допомагає жінкам триматися

‍— У вас є гарна новела «Жінка, яка фарбувала губи», яка мені дуже запала. Чим червона помада на українках так лякає суспільство? Чому, наприклад, татуювання або зміна кольору волосся у жінок-військових більш зрозумілі, ніж пофарбовані червоні вуста біженок і вдів?

— Червона помада не вписується у прийняті суспільством норми горювання. Моя історія про те, як жінка переживала своє горе, бо у неї чоловік зник безвісти на війні. Червона помада стала її способом захисту, своєрідною маскою, яку вона «одягала», щоб хоч якось триматися. Під час Другої світової війни червона помада у європейських жінок була символом стійкості та опору. Для багатьох українок зараз — так само.

‍— Ще в одній новелі йдеться про те, що більшість українок завжди мріяли потрапити в інші країни, а тепер потрапили, але нас в тих закордонних містах наче немає. Тобто тіло там (яке ми з'їдаємо), а душа — в Україні…

— Я завжди на своїх закордонних зустрічах кажу про те, що ніколи б у житті не хотіла писати цю книжку і не хотіла б мати цих читань у різних країнах. Все це я б залюбки поміняла на своє нормальне нудне життя без подорожей у Харкові — без війни. Так, до великої війни я мріяла мандрувати і зараз мрія справдилась, але у такий от збочений спосіб. 

У мене ще є новела про жінку з валізою, яка виїздила з міста. Коли я це писала, думала про ситуацію на харківському вокзалі на початку березня, де було людське море, і люди за будь-яку ціну намагалися потрапити в евакуаційні поїзди.

І моя героїня заскочила на підніжку потяга, але не змогла затягнути із собою свою важку валізу. І в якийсь момент вона просто розтисла руку і відпустила цю валізу — а разом з нею все прожите життя. І отак ні з чим вирушила у невідомість

А яким буде її подальше життя, чи вона буде мріяти про повернення додому з Європи, це вже наступне питання.

«Я стала людиною, яка не прагне бути зручною для всіх»

‍— Книга «Мої жінки» вже видана в Італії, Словаччині, Австрії та США. У лютому наступного року вийде у Франції та Швеції. Наскільки іноземцям ці flash fiction зрозумілі, чи зчитують вони закладені символи?

— На обкладинці книжки, яка вийде в Швеції, буде саме та рожева валіза, про яку я щойно говорила. 

Я глибоко переконана, що основне завдання української культури зараз — і літератури зокрема — це кожним мистецьким твором, кожним перекладом та словом нагадувати світу про війну в Україні

Тому мені було важливо, щоб книга «Мої жінки» вийшла двомовною, українсько-англійською, у вигляді артбука, бо так вона є гарним подарунком іноземцеві. Який зайвий раз нагадує, що війна в Україні триває і саме хоробрість українців дала європейцям час на підготовку до більшої війни, яка може охопити Європу. Люди за кордоном повинні розуміти:  якщо Україна впаде, то, безумовно, війна пошириться далі, і вже їхні країни будуть отак горіти у вогні.

Більшість європейців, прям як більшість українців до повномасштабного вторгнення, наївно вірить, що їх це не зачепить і нічого не буде. Тому я на всіх своїх зустрічах закликаю іноземців не повторювати наших помилок. 

‍— Чи є вже якісь відгуки на вашу книгу від закордонних читачів?

— В Америці я мала чотири зустрічі, і дуже багато людей підходили, висловлювали свою підтримку Україні і розповідали, як їх вразили історії безіменних жінок — адже жодна з моїх жінок не має імені. А коли я мала читання у Стокгольмі, то була вражена кількістю шведів, які прийшли з українською символікою. Цікаво було те, що книжка в Швеції ще не вийшла, але частина історій моїх жінок вже була перекладена шведською та опублікована в знаному місцевому літературному журналі. І люди просили мене підписати цей журнал, до того ж зверталися до мене українською мовою. Тобто шведи вивчили ті кілька слів, і це такий потужний і водночас милий вияв поваги. Я була вражена.

На таких зустрічах я завжди наголошую, що я з Харкова, розповідаю про те, як змінилося наше життя з початком великої війни і намагаюсь згадувати про тих письменників — чоловіків і жінок — які зараз на фронті. І про тих, які загинули.

І от саме це, мені здається, закордонну аудиторію вражає найбільше. Їх чіпляє, що люди, які писали прозу та вірші, змушені були взяти зброю до рук і захищати свою країну. У цей момент війна набуває рис конкретних людей. Зокрема, я часто розповідаю їм про Максима Кривцова — поета, який загинув через кілька тижнів після того, як вийшла його перша книжка

‍— Чи вийде книжка у Польщі і чи буде вона перекладена польською?

— Сподіваюсь, що вийде, але я ще не знайшла видавця у Польщі і поки що над цим працюю.

‍— Наскільки відрізняється сприйняття вашої книги за кордоном і в Україні?

— Я зробила всіх жінок безіменними саме для того, щоб, читаючи цю книжку, не лише українці, а й іноземці могли уявити себе на місці героїнь

В англійський є такий вираз «in (someone's) shoes» тобто «на чиємусь місці», — це про те, що кожен може уявити себе «в черевиках» тих жінок. Мої безіменні героїні універсальні. Це, як гарно сказала Віра Агеєва, архетипічні образи жінок у часі війни. Я хотіла показати, що не якась одна конкретна жінка проживає цю історію, а що це історія дуже-дуже багатьох жінок в Україні.

‍— Скажіть, що, окрім розголосу, вам як письменниці дає премія ВВС?

— Ну, вона дозволяє додавати наліпку «Книга року BBC» на всі тиражі книжки. А ще це грошова премія (1000 британських фунтів — Ред.), яка дуже доречна, бо я збираюся використати її на покупку пікапу для 151-ї бригади, яка зараз знаходиться в дуже гарячій точці. Я зараз дозволила собі відійти від волонтерства, але якщо мене просять допомогти, завжди підключаю свої зв'язки. Так, наприклад, мої польські друзі допомогли придбати дуже дорогий РЕБ для тієї ж 151-ї. Тепер ось ця ситуація з пікапом, на який ми збираємо вже понад два місяці.

‍— Юля, я розумію, що ви людина зі стрижнем, і все ж наскільки вас змінила велика війна? Якою за ці важкі для кожного українця три роки ви стали?

— Я стала дуже жорсткою людиною, яка не хоче бути зручною для всіх і яка не буде терпіти, якщо їй щось не подобається. За ці три роки я навчилася захищатись і відстоювати свої кордони. Велика війна навчила мене не будувати глобальних планів, бо я зрозуміла, що це не має жодного сенсу в світі, де все може змінитися в лічені хвилини.

Я навчилася жити сьогоднішнім днем і насолоджуватись моментом, бо, як каже мій чоловік: «Ми щасливі люди, бо ми живі». Нещодавно я отримала премію «Книга року BBC», а могла ще весною 2022 лежати неживою десь у посадці під Харковом…