Ексклюзив
20
хв

«Я пережила Гітлера, пережила Сталіна, тож і Путіна повинна пережити», — колишня ув'язнена концтабору Аушвіц, українка Анастасія Гулей

Під час Другої світової війни українка Анастасія Гулей тікала від примусових робіт на нацистів, але гітлерівці спіймали її та відправили до концтаборів. Вона дивом вижила й повернулась до Києва. І от 80 років потому вже старенькою бабусею вона знов рятується, але тепер від російської агресії. І знаходить прихисток… у Німеччині

Тетяна Пастушенко

Анастасія Гулей на території колишнього концтабору Аушвіц, в якому колись перебувала. Фото з приватного архіву

No items found.

В ці дні 79 років тому бранці гітлерівських концтаборів почали виходити на волю. Історія українки Анастасії Гулей схожа на історію єврейської дівчинки Анни Франк. Обидві юними переховувались від гітлерівців, потрапили до Аушвіцу, а далі — до концтабору Берген-Бельзен. Але Анна померла від тифу, а Анастасія вижила. Зараз їй 98 років і вона розповідає для Sestry свою неймовірну історію.

Анастасія Гулей. Фото: Janos Stekovics

«Я перестала бути людиною й стала номером 61369»

— Під час мобілізації молоді на примусові роботи до Німеччини в 1943-му мені сказали: не поїдеш — маму замість тебе заберемо й спалимо хату, — згадує Анастасія Гулей. — Мені тоді було 17, ми жили у Пирятині Полтавської області. Був травень, усе навколо цвіло… Я не могла собі уявити, як буду працювати на окупантів. Тим паче, що мої три брати проти них воювали. І я вирішила вдати, ніби слухняна, а потім втекти.

Молодь зібрали на центральній площі, я вивчила ситуацію, крок за кроком позадкувала до натовпу на тротуарі й тихесенько з ним злилася. Кілька тижнів відсиджувалась у знайомих, а потім вирішила тікати в іншу область. Але перед цим зазирнула додому за продуктами… Ще до світанку за мною прийшли. До того ж не хтось чужий, а чоловік троюрідної сестри, який був тоді секретарем старостата. Він мене здав. А далі зробив собі якість довідки про допомогу українським партизанам, і коли після війни наші захотіли його покарати, суд його завдяки цим документам відпустив.  

Тетяна Пастушенко: Як ви опинилися в Аушвіці?

Анастасія Гулей: Спочатку нас повезли до Катовіце розвантажувати вагони зі шлаком, а у мене в голові одна думка: «Як втекти?» На вокзалі висіла карта Польщі, і я по ній відстежила, як найшвидше дістатися Львова. І от одного дня ринула злива. Охорона завела нас перечекати дощ до приміщення, в якому ми залишали лопати. А разом з нами — французів. Серед яких був парубок мого віку — гарний, наче янгол з картин. Ока не відвести, так що не лише дівчата, але й охорона на нього задивилася.  А я тим часом непомітно вийшла, пролізла під потягами й утекла. Разом з чотирма іншими дівчатами.

По дорозі ми зустрічали різних людей. Хтось пропонував заночувати, залишитись, хтось хапався за вила з криками про те, що українців треба вбивати за Волинь. У Жешуві ми зрештою попалися жандармові. І опинились у місцевій в’язниці.

Найстрашніше там було спостерігати за долями полячок, які переховували євреїв. Якось до нашої камери привели Гелену, побиту до півсмерті. Вона не могла ворушитися, стікала кров'ю. Але ворушила губами й розповіла, що таємно від усієї своєї родини переховувала євреїв, але німці дізналися й схопили замість неї її чоловіка. Вона пішла до в'язниці, благала його їй вибачити. Тоді її теж схопили та побили. А потім їх обох розстріляли…

Одного разу нас посадили до вагону для тварин і кудись повезли. Виявилося, що в якості покарання за втечу нас привезли до концтабору Аушвіц-Біркенау.

Мене одразу посадили на стілець, обстригли мої довгі коси, після чого набили на руці номер. Я не розуміла, де я, була шокована й від цього навіть не відчувала болю. З цього моменту моє життя змінилося назавжди: я перестала бути людиною й стала номером 61369.

Обкладинка книги, яку написала Анастасія Гулей про своє життя.

Минає зовсім небагато часу, і там, в Аушвіці, ти вже не розумієш, на якому ти світі. Тисячі людей у смугастому, всі перелякані, пригнічені, у постійній напрузі. А найжахливіше, що змушує практично забути про себе, — потоки людей, які щодня ведуть до крематорію. Євреїв у бараках жило мало, їх переважно відразу знищували. Між жіночою та чоловічою частинами табору йшла дорога від воріт до лісу, в якому працювали крематорії. І ось день у день ти бачиш, як євреїв знімають з потяга й транзитом відправляють туди. І вони смиренно йдуть, а серед них діти — хтось із лялечкою, хтось із м'ячиком…

ТП: Чим ви займалися в концтаборі?

АГ: Щодня зранку й до шостої вечора ми змушені були працювати. Роботи давали різні: копати, будувати. У неділю вихідний. Це означало, протягом дня годувати не будуть і доведеться сидіти голодною.

Якось нас відправили розкидати добриво по полю. Я набрала з мішка рукою попел, а в ньому — кісточки. Це була зола з крематорію. Руки одразу оніміли...

ТП: Чи вдалося нацистам придушити вашу волю, ваш внутрішній бунт проти ситуації?

АГ: На початку ми зробили одну спробу. Нам наказали копати довкола табору канаву заввишки в людський зріст. Потім її залили водою, пустили струм, аби ніхто не втік. Бруд, глина, дощ, а над головою — «Шнелле, арбайтен!». І ми збунтувалися. Домовилися вночі, що на роботу не вийдемо.

Вранці залишились у бараку. Прибігла наглядачка, за нею комендант Рудольф Гьосс. Він кричав і стріляв у стелю. На подвір'ї нас вишикували, наказали стати на коліна, руки за голову. Комендант Гьосс ішов уздовж шеренги і кожну п'яту дівчину (а нас було десь сто) з усієї сили бив кулаком у груди. На цьому наш опір скінчився…

2 квітня 1947 року Верховний національний трибунал у Варшаві ухвалив вирок Рудольфу Гьоссу. Колишнього коменданта концтабору засудили до страти через повішення. Шибениця, на якій було повішено злочинця, була встановлена поряд з крематорієм Аушвіцу I. Фото: Wikimegia.org

ТП: Зараз в російському полоні знаходяться сотні українців, і кожен бранець шукає, на що спертися, аби не опустити руки й не збожеволіти. Чим ви жили й рятувались, перебуваючи в Аушвіці?

АГ: Снами. Не було новин, не було стосунків. Лише сни. Працюючи, ми розповідали одна одній, що кому снилося. А ще часто думали про їжу, такі мрії теж рятували. Там, у таборі, ми клялися одна одній, що коли вийдемо на волю, то нам достатньо буде одного вбрання, бо головне, аби завжди на столі був хліб.

Щодо снів, то якось наснилося мені, ніби я йду табором і бачу, як ліворуч від мене встає сонце. Але тільки-но воно показалося, як одразу закотилося знов. І я опинилася в моторошній темряві. А за деякий час знову бачу, що сонце сходить, тільки вже з іншого боку. І так це дивно, але стає тепло-тепло. І став цей сон пророчим.  

Взимку 1944-1945 років ми чекали, що наші війська нас звільнять. Вже точилися бої за Краків, як раптом німці нас кудись повезли… Виявилося, що до концтабору Берген-Бельзен. В Аушвіці я думала, що немає нічого страшнішого за цей концтабір. Виявилось, є.

ТП: Пам'ятаєте, як вас звільнили?

АГ: Англійці звільнили нас 15 квітня 1945. Але радіти цьому я вже не мала сил…

За кілька місяців у Берген-Бельзені я перетворилася на живого мерця. Нас кинули в барак без шибок на вікнах і матраців на нарах. А вікна й двері забили. Коли через чотири дні барак відкрили, то були сильно здивовані, що ми не померли без їжі та тепла. Нас вирішили умертвити, адже не знали, що з нами робити.

Потім у таборі почалася епідемія тифу. Мертві лежали скрізь, і їх вже ніхто навіть не вивозив. У бараку можна було почути: «Марусю, посунься! А, ти вже мертва»… Ті, з ким дружили ще вчора, сьогодні вмирали... і не було сил їх оплакати.

Одного дня я теж захворіла. Впала у бараці на підлогу. Але прийшла добра душа Марія, звалили мене на себе і витягла з барака. Шепче: «Треба з останніх сил ходити, бо ляжеш — приймуть за мертву і кинуть на гору мертвеців». Врятувало мене те, що одна з дівчат якось украла в німців шматок хліба й поділилася зі мною.

Коли в табір зайшли визволителі, я тільки рукою махнула. Жодних реакцій. Комендантові Крамеру доручили вантажити мертві тіла на машини, а в мене навіть не було сил підійти і сказати йому, що я про нього думаю.

Анасатсія Гулей в 1950 році. Фото з приватного архіву

Далі англійці протягом кількох тижнів дбали про нас, відгодовували. А коли я повернулась на батьківщину, то там мене назвали зрадницею, однокласники довго не хотіли зі мною товаришувати за мій номер на руці. І тільки коли я вступила у Києві до інституту, почалося справжнє студентське життя з іспитами, закоханістю, весіллям. Мій чоловік воював, був поранений. Згодом у нас народилися діти, життя закрутилось.

Єдине, що я так і не змогла собі повернути: до війни я багато танцювала, а потім вже ні. Тяжко стало…

Коли історія перевернулась

Після війни Анастасія Гулей повернулася додому «сива, стрижена, скелет», але з твердою думкою продовжити навчання. Понад 50 років вона — активна учасниця руху колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Уже 10 років очолює Українську організацію борців антифашистського опору, відстоює їхні інтереси в політичній сфері, організовує їм додаткову медико-соціальну допомогу, турбується про подолання соціальної ізоляції.

Чи могла вона колись подумати, що їй доведеться переживати нову війну, ховаючись від ракетних обстрілів у підвалі свого будинку тепер вже від росіян?

У березні 2022 року 96-річна Анастасія Гулей зі своїми дітьми знайшли прихисток у Німеччині, в селі Бад-Кьозен. У країні, де вона в молодості зазнала стільки горя і страждань.

ТП: Анастасіє Василівно, як ви наважилися їхати до Німеччини?

АГ: Я їхала в Німеччину не вперше. Після 1995 року я частенько туди навідувалась: і в Берген-Бельзен, і в Берлін, і в Мюнхен, і в Дахау. Багаторазово відвідувала Магдебург і місто Мерзебург в землі Саксонія-Ангальт, де живуть і працюють наші німецькі партнери, з якими ми провели багато зустрічей для молоді у школах. Я не їхала в невідоме. І головне — я не боялася німців.

Під час численних зустрічей і моїх виступів мене питають, що я відчуваю зараз до німців.

Я пам’ятаю конкретних людей, які чинили зло. Але у мене, як і в інших колишніх бранців, немає прагнення помсти. Просвітіть нас будь-яким рентгеном, ви цього не знайдете. Ті, хто вижили в таборах, наче блаженні

Ми розуміємо, що народ тоді був загнаний, одурманений «ізмами»: фашизмами, комунізмами.

ТП: Чи відчувають німці свою провину, якусь відповідальність за те, що вчинили нацисти в Україні?

АГ: Видно, що чимало старших людей мають це почуття каяття. У цьому селі, де ми жили, Бад-Кьозен, усі дуже добре до нас ставилися. Як я виходила на прогулянки, кожен намагався чимось пригостити зі свого саду — виноградом, сливами. Було відчуття, що нами опікувалася вся громада.

А молоді люди, яким я розповідала про себе, були просто в захваті. Я завжди згадую, як у 2013 році одна восьмикласниця німецької школи подарувала мені теплі шкарпетки. «Це моя бабуся зв’язала для вас», — каже. А в самої сльози на очах. І я плачу, і всі дівчата навколо, чую, сьорбають носами.

Це були школярі із Мюхельна, з якими я відвідувала меморіал у колишньому концтаборі Берген-Бельзен. Ця школа виборола почесне звання «Школа без расизму — школа громадянської мужності», а я стала їхньою наставницею. У нас збереглися дружні стосунки дотепер. На мою честь вони посадили яблуньку у дворі школи й нещодавно прислали мені фото червоних яблук, які на ній уродили.

ТП: Чи вірили ви, що Росія нападе на Україну? Чи були передчуття?

АГ: Не чула, не гадала, не снилося навіть. Я не могла уявити, щоб Росія напала отак по-звірячому, просто взяла і стала все нищити. Україна їй заважає.

Пам’ятаю, все моє життя на різних політичних зборах лаяли Америку, вона їм завжди заважала. І забували про те, що на американських літаках встановлювали рекорди оці знамениті у 1930-х роках радянські льотчики. На чому вони літали? На нашій фанерці? Така ненависть у тих руських, така зневага до людського життя.

ТП: Анастасіє Василівно, у пандемічний 2020 рік ви організували збір коштів, виготовлення і відкриття пам’ятника мешканцям села Жуляни, загиблим від бомбардувань 22 червня 1941 року. І от знову в лютому 2022 року бомблять ваші Жуляни…

АГ: Так. Ми з дітьми трошки посиділи в погребі. У гаражі у нас великий льох. Ми поставили там три ліжка, кота взяли і сиділи пару ночей. Світла немає, телефон не працює, ми нічого не знаємо і не чуємо. Страшно сидіти закритому. Вилізли.

У погребі, ховаючись від російських бомб. Березень 2022 року. Фото з приватного архіву

Донька й син почали мене вмовляти виїжджати. А я не хотіла, щоб зі мною возились. Але потім подумала, раптом щось трапиться, хто буде винний? І погодилась. Спочатку до Львова, далі до Польщі, а звідти до Німеччини. Нас там дуже тепло прийняли. Виділили окремі кімнати на першому поверсі будинку, в якому жила родина з трирічним хлопчиком. Ми так здружилися з ними, як родня стали. Зараз, коли я вже повернулася в Україну, ми часом телефонуємо одне одному.

Запис із мого щоденника за 1 березня 2022: «Анастасія Гулей, 96 річна колишня ув’язнена концтабору Аушвіц, вже п’ять днів провела у підвалі власного будинку в Києві. Але вчора зникла електрика і вона погодилася на вмовляння дітей та онуків залишити місто на автомобілі та доїхати до західного кордону. Не знаю, як їм це вдасться. Небезпечно залишатися, але й далека дорога у військовий час теж не краща, тим паче в її віці».

ТП: Як вам жилося весь цей час у Німеччині?

АГ: Ще до пандемії коронавірусу Майк Райхель (директор Центру політичної освіти Землі Саксонія Ангальт — Ред.) почав працювати над книжкою про мене. І от в липні 2022 року ця книга вийшла німецькою мовою. Я весь час виступала на презентаціях цієї книжки, був дуже щільний графік. За рік у мене, мабуть, зустрічей 50 було.

Анастасія Гулей (у синій вишиванці), Тетяна Пастушенко (у білій вишиванці), донька Анастасії (ліворуч знизу) і Майк Райхель. Фото з приватного архіву авторки

ТП: А багато приходило до вас на зустріч людей?

АГ: Багато — як німців, так і українців. Як проводили ми зустріч в церквах, то прямо вся громада приходила. Мені приємно було дізнатися, що в Німеччині є громади, де співають українські пісні, розвивають українську культуру.

Запам'яталося, як одна зустріч припала на Шевченківські дні. То я читала напам’ять «Заповіт» Шевченка, а Люба Даниленко читала німецький переклад. Нам довго аплодували після цього. «Та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!»

Одного разу на конгресі Німецької федерації профспілок я навіть познайомилася з канцлером Німеччини Олафом Шольцем. Встигла йому сказати, щоб він давав більше зброї для України. Я завжди на всіх зустрічах волію говорити не про себе. Звертаюся із закликом допомагати і підтримувати Україну.

Канцлера Німеччини Анастасія Гулей попросила якнайшвидше передати Україні зброю. Фото з інстаграм Олафа Шольца

ТП: Чому ви вирішили повернутися в Україну?

АГ: Знаєш, у мене із тиском негаразд було. Кожний день нова картина, тиск піднімався до 240. І швидка мене забирала, і на лікуванні була в лікарні. У Києві краще стало. Але тепер ноги нікуди. До стола долізу в кімнаті, бо є за що триматися, і все. Я вже не знаю, коли я востаннє виходила на вулицю. Боюся впасти. Хто ж мене з двора вигорне, яким бульдозером (сміється).

ТП: А як ви ці тривоги й обстріли переживаєте? Знову ховаєтеся у ваш підвал? Як справляєтеся?

АГ: Ні, вже не ховаюся. Коли поверталися, думали, що більше не буде обстрілів. Але де там.

Усім зараз важко, але нема чого нить, журиться можна, но не нить. Якось у Магдебурзі мене запитала одна німкеня, як нам, свідкам Другої світової війни, жити далі, коли в Європі знову війна. Все, проти чого ми боролися, повторюється знову. Я їй відповіла, що ми пережили Гітлера, пережили Сталіна, тож і Путіна просто повинні пережити…

No items found.
Історії біженок
Війна в Україні

Старша наукова співробітниця Інституту історії України НАНУ, кандидатка історичних наук. Зараз має наукову стипендію в Німеччині в університеті Гайдельберга. Працювала у Національному музеї історії України періоду Другої світової війни. Захистила кандидатську дисертацію «Остарбайтери з України: вербування, примусова праця, репатріація (історико-соціальний аналіз на матеріалах Київської області)». Понад 30 років досліджує, описує й популяризує історію Другої світової війни, особливо долю радянських військовополонених і примусових робітників, в’язнів націонал-соціалістичних концтаборів і жертв cталінського терору.

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вероніка Марчук — киянка за походженням, першу освіту здобула у Ніжинському педагогічному інституті на хіміко-біологічному факультеті. Студенткою виїхала до Польщі на початку 90-х, щоб допомогти родині. Отримала юридичну освіту у Варшавському університеті. Мала договір про співпрацю з польською компанією і план повернутися до Києва, на керівну посаду в українському представництві цієї фірми. Однак у долі був інший план. Вероніка зустріла кохання — і залишилася в Польщі.

Минуло 30 років, тут вона тепер почувається як вдома. Її добре знають та поважають як серед українців, так і серед поляків. А в матеріалі для видання Sestry знайомимось з нею ще ближче.

Вероніка Марчук з донькою.
Фото з приватного архіву

Оксана Щирба: Свого часу Ви не планували переїжджати з України.  Як так склалось, що Ви побудували своє життя у Польщі?

Вероніка Марчук: Був 1991 рік. З одного боку — нас сповнювала радість, що Україна здобула незалежність. А з іншого — країна переживала величезну кризу, люди не розуміли, як планувати своє майбутнє. Я тоді працювала в школі, паралельно навчалася заочно на педагогічному. Майже всі вчителі шукали іншу роботу, дехто виїжджав за кордон. І мені казали: їдь, спробуй, може, вдасться повчитися за кордоном. У ті часи дуже цінувалося, коли ти мав диплом з-за кордону. Я поїхала. 

У 1994 році, коли я мала повертатися до Києва, за мною приїхала моя подруга, ми спакували валізи. Але тоді моє життя раптом різко змінилось: зустріла свого майбутнього чоловіка. Якби мені раніше хтось сказав, що таке може статись — я б не повірила. 

ОЩ: А як саме відбулось доленосне знайомство з Цезарієм Пазурою?

ВМ: Я жила в Сопоті, а Цезарій приїхав туди з другом. Був липень, ми гуляли центральною вулицею. В одному з ресторанів сиділи знайомі, запросили нас до себе. Виявилось, що вони знали мого майбутнього чоловік, тож сіли за один столик. Цезарій мені розповів про себе, запитував про мене. Ми сподобались одне одному. 

А далі все — як грім серед ясного неба. Він кинувся вирішувати всі справи, аби я могла залишитися у Польщі. Я б в не наважилася прийти до керівництва і повідомити, що змінюю свої життєві плани через хлопця. Він поїхав до мого керівництва сам, пояснив їм, що таке кохання зустрічається лише раз в житті. Що у нього є дитина і він бачить мене чудовою мамою для неї. Словом, за два тижні цей чоловік вже спланував наше майбутнє. 

Вероніка Марчук з колишім чоловіком Цезарієм Пазурою.
Фото зприватного архіву

ОЩ: Це було кохання з першого погляду?

ВМ: Для нього — так, однозначно. А для мене — з другого. Казав, що ще здалеку зрозумів, що я його майбутня жінка. 

ОЩ: В одному з інтерв'ю Ви розповідали, що на момент знайомства зі своїм польським нареченим, Ви були більш успішною, ніж він…

ВМ: Так, він на той момент був у складній життєвій ситуації. Виховував сам дитину, мав фінансові труднощі. Моя ж ситуація була значно кращою — мала на руках диплом, їхала працювати заступником директора київської фірми. 

Чому Пазуру тоді вислухали? Бо, як виявилося, його вже знали: він знімався у фільмах. Цезарій домігся, аби мене перевели до Варшави, не звільнили. І фірма, в результаті, не зазнала втрат, і нашим стосункам це пішло на користь. 

ОЩ: Якби не вдалось Вас перенаправити працювати у варшавський офіс, Ви б поїхали до Києва? 

ВМ: Так. Цезарій мені дуже сподобався, але я ще не настільки втратила розум, аби поставити під загрозу свою самостійність, дохід і кар’єру. 

Вероніка Марчук з родиною у селі.
Фото з приватного архіву

ОЩ: Що Вам допомогло стати відомою у Польщі? 

ВМ: Я ніколи не мріяла про те, аби стати відомою, не мріяла стати «зіркою». Так складалось, що чоловік розвивав кар'єру дуже стрімко, а я робила своє поруч з ним. Він хотів, аби весь світ бачив, яка хороша в нього родина, як все добре. У мене такого плану не було. Хоча нас сприймали разом однаково — як зіркову пару, навіть називали найкращим дуетом.

ОЩ: Дванадцять років разом прожили. Що стало причиною розлучення?

ВМ: Сьогодні, як доросла жінка, я можу сказати так: якщо в родині не дадуть жінці зайняти своє власне місце, а тільки очікують від неї, аби вона зайняла місце попередньої жінки — життя не буде. Це може тривати якийсь час, поки вистачає сил кохати, але пізніше з’являються інші питання. Однією з причин, зокрема, було й те, що я не могла народити спільну дитину. Присвятила себе повністю цій родині, цим стосункам. Виховала його дитину, яка називала мене мамою.  

Не боролася за своє, занедбала себе. І тоді я почула дуже правильні запитання від чоловіка: «А чому ти раніше цього не сказала? Чому не спротивилась? Чому ти не стукнула кулаком об стіл?» Ми дуже довго розходилися — приблизно півтора року. Намагалися якось врятувати наші стосунки. Мені казали, що я не можу піти від такого чоловіка як Пазура… Виходила з розлучення з високо піднятою головою, але насправді було дуже важко. Здавалося — не переживу. Але пережила. 

ОЩ: Як далі почало складатись життя і Ваша кар’єра?

ВМ: Свого часу я потрапила у шоубізнес завдяки Цезарію, тож була впевнена, що після розлучення з ним — покидаю і цю сферу. 

Але після розлучення до мене почали звертатись з різними пропозиціями. Один з директорів польського телебачення сказав: «Слава Богу. Ми вже не могли дочекатися, коли ти нарешті звільнишся від Пазури, бо ти тільки його й обслуговуєш. Дівчино, ти повинна робити своє. Ти в нас зірка. Він знайде собі менеджера. А ти працюй для себе». Це було неочікувано. 

Почалося все з каналу TVN — я зробила для них репортаж з Києва. Директор телебачення викликав всіх на нараду, показав цей репортаж і сказав: «Це найкращий репортаж, який я  коли-небудь бачив. Це перше. А друге — Марчук має працювати в нас». І мені запропонували, аби я стала ведучою програми про Україну. 

Тож я почала робити серію програм-репортажів. Водночас мені запропонували взяти участь у проєкті «Танцюють всі».  Паралельно теж мала три проєкти на телебаченні, також працювала продюсером. До того ж закінчила юриспруденцію, відкрила свою адвокатську канцелярію. Я поставила собі за мету стати в Польщі кимось, кого поважають. 

Полякам неможливо довести на словах, що в Україні є щось краще, ніж в них. Треба робити свою справу так добре, щоб поляки самі прийшли й сказали: «Боже, Вероніка, але як ти це зробила?» І тоді я пояснюю, що  просто поєднала все найкраще, що побачила в Україні. І от тоді вони готові слухати. 

ОЩ: Коли Ви приїхали до Польщі — тут ще не було такої кількості українців, як зараз. Як сприймали Вас поляки?

ВМ: Так, я дійсно, українців я зустріла через п'ятнадцять років життя тут, коли вже стала відомою настільки, що до мене підходили люди самі. За ті п'ятнадцять років я неодноразово плакала: поляки дуже упереджено ставились до українців, асоціювали з комунізмом, дівчат-українок — з негідною поведінкою. Було, що мені не дозволяли навіть міряти речі в магазині. Перші відчутні зміни прийшли у 2004, з Помаранчевою революцією. Тоді поляки подивились на українців з іншого боку.  

Міжнародна Амбасада Жінок Підприємиць у Києві, засновницею якої є Вероніка Марчук
Фото з приватного архіву

ОЩ: Зараз Ви відчуваєте себе в Польщі як вдома?

ВМ: Для того, щоб відчувати себе в Польщі як вдома, треба прожити ціле життя. В Україні я прожила двадцять років. У  Польщі відчула себе як вдома — коли прожила наступні двадцять років, тобто, коли зрівнялися два мої життя. Зараз вже маю другу польську родину, доньку.

Українського громадянства у мене більше немає, свого часу я прийняла польське. Це нелегко. Водночас я переконана в тому, що маю більше можливостей допомагати Україні з Польщі, ніж з самої України. Для мене вірність Батьківщині — це не про громадянство, а про внутрішній поклик щось для неї робити.

ОЩ: Ви — головна організаторка благодійного футболу в Польщі, Вам вдалось провести близько 200 благодійних матчів. Звідки така любов до цього виду спорту?

ВМ: У дитинстві я була «пацанкою», носила коротку стрижку, грала у футбол з хлопцями, любила «Динамо». А ще — каталась на мотоциклах, з раннього дитинства вміла керувати автомобілем,  якось навіть стрибнула з третього поверху… При цьому найкраще вчилася в школі, мала авторитет. Коли померла сестричка — тато сказав, що я тепер «і за сина, і за дочку». І так мене виховав.

Вероніка Марчук — головний організатор Матчу Зірок Польща-Україна, Національний Стадіон у Варшаві.
Фото з приватного архіву

ОЩ: Своє гідне місце шукають чимало українців у Польщі. Комусь вдається побудувати хорошу кар'єру, комусь ні. Як думаєте, від чого це залежить? Від щасливої долі чи від наполегливості та працьовитості?

ВМ: Насправді жодне щастя не крокує поряд з нещастям. Там, де пощастило раз — наступного разу може не пощастити. Мене часто запитують, як я вистояла перед усіма невдачами, які зі мною трапилися. А я дивлюся на ці «нещастя» і думаю: у мене було в сто разів більше моментів, де я усміхалася і раділа. Просто це мало хто бачив. 

На моє переконання, успіх визначає наполеглива і важка праця. Тим більше у Польщі: треба добре знати мову та культуру цієї країни, аби добре себе почувати серед поляків. Багато хто говорить про схожість українського та польського менталітету — не вірте в це.  Так, ми з однієї великої слов'янської родини, але ми різні. Загалом, якщо ми хочемо інтегруватися в інше суспільство, треба зрозуміти: які казки вони читають, чому вчать своїх дітей, з чого сміються, що вважають святим. Тому я багато вчилася, і вдень, і вночі. 

ОЩ: На Вашу думку, як вплинула війна на українсько-польські відносини?

ВМ: Війна дуже змінила ставлення поляків до українців. Те, що поляки відкрили двері власних домівок для українців, забирали жінок з дітьми на кордоні, привозили до себе — є неймовірним. Поляки справді оцінили те, що Україна стала на захист, почали поважати українців. Крім того, поляки мають високий рівень людяності, дуже прив'язані до демократичних цінностей.

Вероніка Марчук на відкритті виставки «Мобільна лабораторія ТПУ», яка відбулася в «Генераторі науки». Виставка організована Товариством друзів України.
Підкарпаття, Ясло, 06.02.2024
Foto: Marek Dybas/REPORTER

ОЩ: Ви очолюєте і Міжнародну Амбасаду Жінок-Підприємниць, і маєте безліч інших проєктів та справ. Які проєкти для Вас головні?

ВМ: Сьогодні у мене більше часу йде на те, щоб допомагати іншим й ділитись досвідом, аніж розвивати нові ідеї. Моя найважливіша справа — це моя мала донька Аня. 

Плани дуже змінила війна. Однак я точно знаю, що чим би я не займалася, мене завжди тягне до дітей, до навчання, до менторства, вчителювання… Зараз маємо один проєкт, пов'язаний з Україною. Якщо вдасться його реалізувати — він допомагатиме Україні у розвитку демократії, будемо проводити навчання для лідерів, робити щось справді масштабне.  

20
хв

Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають»

Оксана Щирба

Евакуація з Ірпеня стала однією з найдраматичніших подій перших місяців повномасштабної війни. Сусідня Буча вже була окупована росіянами, а в Ірпені українці з дітьми, літніми людьми та домашніми тваринами намагалися залишити місто й врятуватись. Оскільки єдиний міст у Романівці, яким можна було дістатися з Ірпеня до Києва, був підірваний, люди йшли прямо через річку.

Серед них була і Юлія Павлюк зі своєю шестимісячною донькою Еммою — ті самі мама і донька з обкладинки Time. Рятуючи дитину, вона намагалась додзвонитися чоловікові, який не виходив на зв'язок.  

Знімок зробив український фотограф Максим Дондюк в Ірпені Київської області 5 березня 2022 року

«Це був найстрашніший момент у моєму житті»

«У мене був розпач, практично істерика, — розповідає Sestry Юлія Павлюк. — Після того як моєму чоловікові не дозволили сісти до евакуаційної машини, що везла людей до Романівки (до салону брали лише жінок та дітей), Олег пішов пішки — а в Ірпені вже почалися вуличні бої. Коли він перестав брати слухавку, я злякалася, що більше ніколи його не побачу. У мене на руках плакала крихітна Емма, довкола лунали вибухи… Це був найстрашніший момент у моєму житті».

За десять днів до початку великої війни маленькій Еммі виповнилося шість місяців. Юлія зізнається: у попередження про те, що може розпочатись повномасштабне вторгнення, не вірила.

— Усі ми маємо спогади з останніх довоєнних днів. Мій — як ми з чоловіком та дитиною ввечері 23 лютого гуляємо в одному з ірпенських парків та обговорюємо новини, — згадує Юлія Павлюк. — Інформація про майбутню війну нам тоді здавалася якимось черговим вкидом, спробою налякати людей. Ну яка може війна у XXI столітті, ще й у Києві? Ми не вірили і навіть не думали збирати ніякі тривожні валізки.

Я була першою, хто о четвертій ранку почув вибухи. Вікно було відчинене на провітрювання, і раптом я почула, як щось пролетіло прямо над нашим будинком. Потім ще раз. Розбудила чоловіка. Він перевірив телеграм-канали, але не знайшов інформації. Ми вирішили спати далі, аж раптом знову почули вибух — мабуть, у Гостомелі. Після цього вже побачили новину про те, що Путін оголосив спецоперацію.

Кульові отвори у склі дверей магазину в Ірпені. 2022 рік. Фото: УП

Тато мого чоловіка, на відміну від нас, готувався до війни: зробив запаси продуктів, у вихідні їздив тренуватися на полігон. Але коли ми йому зателефонували (батьки Олега живуть у центрі Ірпеня у приватному секторі, і там на той момент ще не було чути вибухів) і повідомили, що почалася війна, він спочатку не повірив… Одразу пішов у тероборону, не дочекавшись навіть нашого приїзду — ми з чоловіком та Еммою того ж дня перебралися до батьків, бо в приватному секторі почувалися безпечніше, ніж на десятому поверсі.

Ми тоді навіть не думали про від'їзд — була надія, що бойові дії не триватимуть довго, що хтось зупинить цей жах. Та й їхати нам не було до кого: всі рідні та друзі жили в межах Київської області.

У будинку батьків не було бомбосховища, лише маленький підвал, перебувати в якому нам здавалося ще небезпечнішим, ніж у будинку — там консервація, банки, скло… Ми були в одній із кімнат. Чоловік каже, що й досі пам'ятає кожен звук «граду», кожен політ ракети. А в моїй пам'яті залишилася змазана картинка з кількома епізодами. Я щосили намагалася переключити свою увагу на Емму, на турботу про неї. Таким чином саму себе захищала від жахливих думок. Я дуже боялася ночей. У ті дні всі щільно завішували вікна, вимикали світло. У місцевих чатах з'являлася інформація про диверсійні групи. Десь написали, що в Ірпені були помічені ворожі танки з особливим маркуванням — чеченці.

В Ірпені у багатьох зникла електрика і вода вже в перші дні війни. У нас все це ще було, але нескінченні звуки вибухів зводили з розуму. На евакуацію ми зважилися після того, як 4 березня над дахом нашого будинку пролетів ворожий гвинтокрил, що скидав авіабомби.

Разом з Еммою на руках я впала на підлогу і подумала, що це кінець. Гвинтокрил скинув бомбу трохи далі, і ми вижили

Після цього стало зрозуміло, що далі буде тільки гірше. Тому наступного дня ми, поклавши Емму до візочка, пішки пішли до місцевої церкви, де, як писали в чатах, збирали людей на евакуацію.

Біля цієї церкви в Ірпені людей збирали для евакуації. Пізніше росіяни розстріляли тут матір з двома дітьми. Фото: УП

«Чоловік посадив нас у машину, а сам пішов пішки. І зник зі зв'язку»...

5 березня я вперше за весь час війни вийшла надвір — і була шокована побаченим. Вибухи ще голосніші, ще ближче. Рідними вулицями їздить військова техніка, місто в диму. Чорний дим був усюди. У той момент ніби прийшло протверезіння: чому ми так довго не виїжджали? На що ми взагалі сподівалися?

Місцеві мешканці та волонтери забирали людей із церкви на машинах та підвозили до зруйнованого мосту в Романівці. Люди пішки переходили річку і далі їх вивозили автобусами до Києва. Ми довго простояли у церкві — я не хотіла сідати в машину без чоловіка, а його не брали: місця були лише для жінок та дітей. Я сподівалася, що рано чи пізно нас заберуть усіх разом, але цього не сталося. Зрозумівши, що так ми ніколи не поїдемо, Олег посадив нас у машину, а сам пішов пішки: вулицями, де вже йшли бої, потім — через ліс. Я плакала, уява малювала страшні картини. А потім Олег зник зі зв'язку... Я притискала Емму до грудей і молилася, щоб він відповів.

Нас довезли до зруйнованого мосту. Далі треба було йти річкою пішки: люди обережно ступали на дерев'яні палети на воді, військові допомагали. Я хотіла дочекатись чоловіка, але військові перевели нас на інший берег. Назавжди запам'ятаю перевернутий автомобіль, який, вочевидь, впав з мосту. Напевно, там загинули люди. Це були наче кадри з фільму жахів.

Люди переходять річку в Романівці близ Ірпеня на початку березня 2022 року. Фото: Efrem Lukatsky/AP/East News

Емма хотіла спати, але через вибухи і все, що відбувалося, постійно прокидалася і плакала. Щоб її заспокоїти, я, стоячи на зупинці біля зруйнованого мосту, годувала її грудьми. Вже наступного дня росіяни розстріляли людей, які стояли на цій зупинці...

І військові, і люди, що проходили повз, говорили йти до автобусів на Київ, але без Олега я не збиралася нікуди їхати.

Пам'ятаю, як, заливаючись слізьми, всоте набирала номер чоловіка. Емма знову заплакала. У цей момент до мене підійшов військовослужбовець: «Давайте я потримаю дитину». У нього на руках дочка стала заспокоюватись. Саме тоді й була зроблена та сама фотографія

Але в тому стані я жодних фотокореспондентів не помічала… Я була дуже вдячна цьому військовому. Він опинився поряд у найкритичніший момент.

Емма ще була у нього на руках, коли чоловік нарешті взяв слухавку. Виявилось, він потрапив під обстріл. Декілька куль пролетіло буквально над його головою, він дивом не постраждав. Олег зміг вийти на зв'язок вже коли був біля зруйнованого мосту...

«Грудне вигодовування рятувало не тільки доньку, але й мене саму»

У метушні я навіть не спитала імені військового, який мені допоміг. Встигла тільки йому подякувати, після чого ми вже разом з Олегом сіли в евакуаційний автобус до Києва. А з київського залізничного вокзалу поїхали електричкою до Рівного. Електричка була повністю забита — мені здається, у вагоні було кілька сотень людей. Я спочатку думала, що доведеться стояти, але мені поступилися місцем на краєчку сидіння. Усі вісім годин дороги я не могла навіть розвернутися, не кажучи вже про те, щоб підвестися. Про зміну підгузків не було й мови, але найважливіше, що донька не була голодною — нас знову врятувало грудне вигодовування.

Не уявляю, як змогла б за тих умов погодувати доньку, якби вона була на штучному. Спочатку під вибухами у Романівці, потім у цій електричці. Підігрівати пляшечки було б нереально. А так у доньки завжди було свіже та тепле молоко. І тільки-но Емма прокидалася, я одразу починала її годувати — і вона засинала знову. Це допомогло нам нормально пережити дорогу.

Під час евакуації. Фото з приватного архіву

Насправді грудне вигодовування рятувало не тільки Емму, а й мене саму. Це було єдине, що могло мене заспокоїти. Так було і в Ірпені. За вікном звуки «градів», а я годую доньку, відчуваю її тепло, дивлюся на неї — і заспокоююсь.

На тлі всього цього жаху грудне вигодовування стало нашим з Еммою острівцем безпеки

Можливо, тому ми практикуємо це досі, хоч доньці вже два з половиною роки. Нині лише на ніч, але це важливо для нас обох. До речі, це мене дуже рятувало й восени-взимку 2022 року під час блекаутів у Київській області, коли неможливо було приготувати дитині їжу.

Про важливість грудного вигодовування під час війни Юлія пізніше розповіла публічно в межах спеціального проекту ЮНІСЕФ.

— Це було в Рівному, де ми три місяці були в евакуації, — пояснює Юлія. — Повідомлення в чатах від мам, які не могли знайти в спорожнілих магазинах суміші, які б підходили для їхніх дітей, розривали серце. Ще в Ірпені я бачила ці повідомлення і була готова поїхати й погодувати чиюсь дитину. Але всі ці жінки, на жаль, були надто далеко.

Юлія дотепер підгодовує доньку грудним молоком, адже цей ритуал краще за інші знімає тривогу. Фото з приватного архіву

Зворушлива зустріч

Евакуювавшись на Рівненщину, Юлія навіть не здогадувалася, що там на неї чекає важливе знайомство.

— Через подругу ми змогли знайти у Рівному квартиру, де жили наступні три місяці, — каже Юля. — Вже коли були там, знайомі стали надіслати фотографію обкладинки журналу Time. Побачивши знімок, я дуже здивувалася… Люди швидко знайшли мене у соцмережах. Мені почали писати жінки з усього світу. Сотні повідомлень, слів підтримки. І серед них раптом повідомлення від хлопця на ім'я Влад: «Привіт. Радий, що з вами все гаразд. Як Емма?»

Виявилося, це був той самий військовослужбовець, який допоміг нам під час евакуації! Він також був дуже здивований, побачивши себе в Time. Йому на той момент було лише 19 років. З'ясувалося, що його мама та дві молодші сестри живуть у Рівненській області. Ми до них приїхали, познайомились. У Влада чудова родина. Було дуже зворушливо, коли його мама взяла на руки Емму — так само, як її тримав Влад на тому знімку. Пізніше ми побачилися і з Владом, але це була дуже коротка, можна сказати, епізодична зустріч. Домовилися, що після перемоги наговоримося вдосталь. А поки листуємося. Він часто запитує про Емму. Сам Влад, як і раніше, на службі.

Юлія з чоловіком та донькою повернулися до Ірпеня у червні 2022 року.

— Попри те, що війна триває, мені дуже хотілося повернутися. Це мій дім, моє рідне місто, де мені дорога кожна вулиця, — пояснює Юлія. — Дуже боляче бачити страшні наслідки війни. Ірпінь швидко відбудовується, але з нашого вікна досі видно згорілі будинки, руйнування. Квартира вціліла, хоча у даху внаслідок обстрілів утворилася вм'ятина. У парку, де ми гуляємо із донькою, залишилися сліди від снарядів.

Сліди від снарядів в Ірпені. Фото з приватного архіву

Добре, що тоді, коли почалася війна, Емма ще нічого не розуміла. Хоча наслідки все одно є, тому що донька боїться гучних звуків — чи то сусідське свердлило, чи навіть блендер. На сигнал повітряної тривоги ми намагаємося реагувати спокійно, щоб Емма зайвий раз не лякалася. Чуючи цей звук, Емма може вказати пальчиком на вікно і сказати: «Тривога». Але вона поки що не асоціює це із чимось жахливим.

Ми рідко коли спускаємося в укриття — з найближчого у нас тільки підвал, перебувати там з дитиною дуже складно. Роботу ППО чуємо регулярно… Останні новини не вселяють оптимізму, але я намагаюся не зациклюватися на поганих думках — інакше можна збожеволіти. Звикла говорити собі, що якщо не можу змінити обставини, треба до них адаптуватися. Що й намагаюсь робити.

Я сумую за тією Юлею, що була до 24 лютого 2022 року. Спокійною, безтурботною дівчиною, яка насолоджувалась життям. Боюся, що навіть коли закінчиться війна, ця безтурботність уже не повернеться. Так як раніше вже ніколи не буде...

Юлія з чоловіком і донькою. Фото з приватного архіву
20
хв

Українка з обкладинки Time: «У найкритичніший момент військовий взяв мою заплакану доньку на руки, і вона вмить заспокоїлась»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Мені подобається людей вбивати». Як діалоги, які ніхто не мав почути, стали розмовами, які мусить почути кожен

Ексклюзив
20
хв

Діана Подолянчук: «Ми мусимо навчитись сприймати війну — як щоденну рутинну роботу»

Ексклюзив
20
хв

«Вперше в житті я підняла руку на дитину. Доньці стало страшно»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress