Історії

Ракетні атаки росіян, окупація, евакуація, виїзд до Тель-Авіва і знову війна вже на території Ізраїлю — все це пережила за останні рік і дев’ять місяців фельдшерка швидкої допомоги з Харківської області Інна Макоєдова. Масована атака ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня відбулася через день після кривавого російського теракту в селі Гроза. Цей теракт став для Інни особистою трагедією — серед 59 загиблих були її друзі, пацієнти та колега. Коли росіяни вперше почали бомбити Харків, Інна саме везла на «швидкій» важкохвору дитину до лікарні.

«Були ситуації, коли пацієнта треба було рятувати негайно. І ми їхали — не вмикаючи фари, об'їзними дорогами. Розуміючи, що виїзд може стати останнім»

— Дитину я везла, помічаючи по дорозі зруйновані будинки та незвично порожні вулиці як наслідок перших ракетних обстрілів, — згадує Інна. — Одразу до лікарні на Салтівці в Харкові стали привозити поранених та загиблих військових — зовсім молодих хлопців. А вже наступного дня пішли виклики й від цивільних. До одного чоловіка, якого підстрелили росіяни, швидка не могла дістатися, тому рідним довелося самостійно вивозити його на садовій тачці туди, куди ми на «швидкій» могли проїхати. Виявилося, що поранений —  наш колега, колишній водій районної лікарні.

Ми вирішили везти його до Куп'янська і по дорозі, в селі Гроза, натрапили на ворожі танки, один з яких перегородив нам дорогу. Росіяни наказали нам повертатись. Я відповіла, що в машині пацієнт, якому терміново потрібна операція. На що почула: «Ми зараз вас розстріляємо разом із вашим пацієнтом». Не знаючи, що робити, я почала зв'язуватися з колегами з Харкова, і тоді росіяни відкрили по нашій машині вогонь. Перше, про що я подумала в той момент: «Що ж тепер буде з нашим пораненим? Хто його прооперує?» Ну, а далі ми не їхали, а летіли… І дивом врятувалися.

Весь наступний тиждень пацієнт пролежав у селищі Шевченкове, аж поки окупанти не відкрили проїзд для «швидких», і ми змогли вирватися до лікарні Куп'янська. Він вижив, але через втрачений дорогоцінний час залишився без ноги. Під час цього рейсу до Куп'янська росіяни зупиняли нас на кожному блокпості з командою «Руки на капот!», після чого обшукували всю машину, кожну кишеню. Їздити в комендантську годину окупанти нам заборонили — казали, як побачать, одразу розстріляють. Але були ситуації, коли пацієнта потрібно було рятувати вночі і негайно. І ми їхали. Не вмикаючи фари, об'їзними дорогами — як завгодно. Усвідомлювали, що кожен виїзд може стати останнім. Але не робити цього не могли.

Коли в окупації зник мобільний зв'язок, Інна знайшла вихід, як не втрачати контакт з пацієнтами. Вона фактично стала диспетчером швидкої медичної допомоги:

— Зателефонувати на 103 вже було неможливо, і нас виручив дротовий інтернет, через який ми могли підтримувати зв'язок у соцмережах, — розповідає фельдшерка. — В усіх існуючих групах я розписала алгоритм дій — пояснила, де і як зі мною зв'язатися, приймала звернення. Когось консультувала, когось передавала бригаді, яка їхала на виклик. За це люди допомагали у відповідь. Коли в березні нам терміново знадобилося пальне, а взяти бензин було ніде, я написала оголошення у соцмережах — і до нас примчався чоловік з каністрою бензину.

Але настав день, коли закінчилися медикаменти. Окупанти саме відкрили піший перехід через дамбу на територію, підконтрольну Україні, і я вирішила спробувати поїхати по ліки до Харкова. Це було непросто — на блокпостах окупанти влаштовували допити, на яких що я тільки не розповідала, щоб мене пропустили. У Харківському центрі екстреної медичної допомоги на мене вже чекали з ліками. Але ж треба було якось непомітно провезти цей скарб назад. Тому ми провернули цілу операцію: замість мене, під моїм прізвищем, через дамбу пішла інша людина (бо окупанти вели списки тих, хто виїжджав і повертався). Я ж дісталася нашого району в об'їзд. Таких поїздок ми зробили декілька.

«Усі ці місяці у нашому відділенні “швидкої” висів український прапор, і жодні погрози не змусили нас його зняти»

Окупанти схиляли Інну Макоєдову до співпраці.

— Намагалися змусити, — згадує лікарка. — Ми не брали їхніх зарплат й ігнорували їх, хоч і розуміли, чим це може скінчитися. Коли одного разу окупанти сказали, що треба відвезти на кордон їхнього пораненого військового, а ми відповіли, що машина несправна, нашу бригаду змусили зробити це під дулами автоматів. Співробітники бригади шість годин не виходили на зв'язок, і ми дуже за них хвилювались. На щастя, колеги залишилися живими. Поки везли, окупанти стежили, щоб наші медики не торкалися їхнього пораненого — боялися, що вони навмисне зроблять йому гірше. Розуміли, що вони для нас — вороги. До речі, весь цей час у нашому відділенні висів український прапор. І жодні «попередження» та погрози не могли змусити нас його зняти.

Влітку окупанти взялися вже безпосередньо за мене. Наполегливі заклики до співпраці з розповідями про те, «який я цінний співробітник» переросли в агресивні погрози. Росіяни вимагали, щоб я ходила на наради до їхньої так званої адміністрації. Але я не прийшла жодного разу. За мною почали стежити. Окупанти чекали мене на вулиці, приходили додому. Людина, яку вони називали «міністром охорони здоров'я Харківської губернії», заявляла, що «розбереться зі мною». До мене доходили попередження, що «за те, чим я займаюся, сидітиму в підвалі».

Почали погрожувати й моєму чоловікові. Свого часу він був очільником ДАІ, й окупанти, дізнавшись про це, вмовляли його стати керівником райавтодору. Коли він відмовився, заявили, що у такому випадку «знайдуть для нього військову форму».

Втім, виїжджати не хотілося до останнього — мені здавалося, що я не маю морального права покинути своїх колег та пацієнтів. Але потім окупанти заявили, що дають мені тиждень на підписання договору про співпрацю. Попередили, що на підконтрольну Україні територію мене вже ніхто не випустить — на блокпостах усі попереджені. І дали зрозуміти, що якщо хочу залишитися живою, краще погодитися на їхні умови. Залишався один вихід — їхати геть. Виїжджати через російський кордон, розповідаючи прикордонникам легенду про те, що мандрую в відпустку до дядька, який живе в Новоросійську. Ми їхали вдвох із чоловіком, і це просто везіння, що після дванадцяти годин допитів на кордоні окупанти повірили моїй вигадці про родича. Інакше мене б вже не було...

Коли вирвались, на нас чекала довга дорога — через Білорусь, Польщу, Словаччину, Австрію. Аби в результаті ми опинились в Ізраїлі. Чому саме тут? Мені терміново знадобилося лікування: в лютому, перед початком великої війни, мені зробили складну стоматологічну операцію. В окупації я змушена була самотужки знімати шви, почалося запалення. Коли першого серпня ми виїхали, ситуація вже стала критичною. І друзі в Ізраїлі пообіцяли швидко допомогти з лікуванням. Хто ж знав, що незабаром ми знов опинимося в зоні бойових дій.

«Діти в Тель-Авіві здебільшого знають декілька іноземних мов»

Розповідаючи про життя в Ізраїлі, Інна каже, що, попри незнання івриту, через три місяці перебування в країні змогла знайти роботу.

— В Ізраїлі немає виплат та програм підтримки біженців, — продовжує Інна. — Дороге життя, дорога оренда — сидіти тут без роботи можуть собі дозволити лише добре забезпечені люди. Друзі допомогли мені з організацією лікування (мені нарощують кістки), але плачу я за все сама. Тут немає жодних хостелів чи таборів для біженців, тому якщо тобі нема в кого зупинитися, вихід один — туристична оренда. Першу квартиру ми зняли подобово. Це було невигідно, але, на щастя, досить швидко вдалося знайти постійне житло, і тепер ми платимо тисячу доларів на місяць. Для Тель-Авіва це хороша ціна — можна сказати, недорого.

Знайти в Ізраїлі роботу лікареві за фахом без підтвердження диплому та знання івриту неможливо. Перші три місяці ми як іноземці навіть не мали права на роботу. Плюс я не можу працювати в самому Тель-Авіві, тільки в окрузі. Але хто сильно хоче, той завжди знайде варіанти. Я почала шукати, паралельно вивчаючи іврит і підтягуючи англійську. Знання англійської тут, до речі, дуже цінується — в деяких випадках навіть більше, ніж володіння івритом.

Чоловік пішов працювати на будівництво, а моєю першою роботою став клінінг. Мила і чистила різні приміщення протягом місяця. Зрештою, 50 відсотків мого заробітку забрала собі компанія-роботодавець, і я побачила, що тієї суми, яку я отримала на руки, на життя та лікування не вистачить. Тоді я вирішила спробувати догляд за дітьми з особливостями розвитку. Тут це дуже затребувано: попри те, що для дітей є спеціалізовані дитячі садки, більшість часу вони проводять удома. Проте для ізраїльтян діти — то святе, тому відбір на цю роботу дуже серйозний. І ось тут моя медична освіта та досвід роботи лікарем зіграли мені на користь. Зараз у мене вже є кілька постійних клієнтів, заробітку вистачає. Це важка робота по 14 годин на добу, де ти і няня, і медсестра, а іноді й хатня помічниця. Але я можу з цим впоратись. З кожним днем мовний бар'єр стає менш відчутним. До того ж, в Ізраїлі діти здебільшого — білінгви та трилінгви, які вільно володіють івритом, англійською і навіть російською. А це значно полегшує спілкування.

«Знову ходжу з тривожною валізкою»

— Ми приїхали до Ізраїлю у пошуках спецлікування та безпеки, — продовжує Інна Макоєдова. — З останнім, на жаль, не склалося — війна заскочила нас і тут.

Не можу описати своїх відчуттів, коли вранці сьомого жовтня ми прокинулися від вибухів. Спершу вони були далеко, але я одразу розпізнала цей звук — ніколи і ні з чим його не сплутаю. За день до цього сталася трагедія в Грозі. Справа в тім, що село Огурцівка, звідки я родом, і село Гроза знаходяться поруч, і ми там всі одне одного знаємо. В кафе, яке знищила російська ракета, загинули дві мої подруги, моя колега, пацієнти, батьки та сестра кумів мого чоловіка... І не встигла я бодай перевести подих, як війна знову прийшла під наші вікна. Але більше тікати я не хочу — тільки назад на батьківщину після закінчення лікування.

В Україні ще перед окупацією в мене була зібрана тривожна валізка з документами. Зараз так само — з нею і ходжу до укриттів. В Ізраїлі немає будинків без бомбосховищ. Вони є скрізь і діляться на кілька типів. Основні — мамад і мамак.

Мамад — це сховище безпосередньо в квартирі для однієї родини. Окрема кімната з залізобетонними стінами, з броньованими дверима, які відчиняються тільки надвір, обладнана кількома електричними, телефонними і радіорозетками. Обов'язково є спеціальні фільтри на випадок атаки хімічною зброєю. Можуть бути невеликі вікна зі сталевими віконницями. Деякі облаштовують свої сховища як дитячі, кабінети чи бібліотеки. Мамади є, в основному, у нових будинках, побудованих після 1992 року. Я сиділа в такому бомбосховищі буквально кілька годин тому — під час чергового обстрілу, який заскочив мене у клієнта, в квартирі на 28 поверсі. Тільки-но пролунала тривога, як всі, хто був у квартирі, одразу пішли до мамаду. У таких кімнатах не ловить мобільний зв'язок, там немає інтернету. Але нікому не спадає на думку вийти звідти до відбою — всі сидять і терпляче чекають.

У будинку, в якому я мешкаю, бомбосховище займає весь перший поверх. Ми живемо на третьому — і зазвичай кількох хвилин вистачає, щоб хутко туди спуститися. Бомбосховище для широкого загалу називається «мамак». Я ще не бачила тут будинків без таких кімнат. У цьому сенсі в Ізраїлі безпечніше, ніж в Україні – з такими укриттями навіть якщо прилетить у твій будинок, ймовірність вціліти висока.

З першого дня масованих атак ХАМАС в Ізраїлі людям було дозволено ходити на роботу — за умови, що у будівлі, де працюєш, є укриття. А оскільки мамаки й мамади побудовані скрізь, життя не зупиняється. У супермаркетах є усі продукти, працює навіть аеропорт. Багато авіакомпаній скасували всі свої рейси, але ізраїльські перевізники літають.

Люди спокійні — ніхто нікуди не тікає, всі живуть, працюють. Мешканці звикли жити в умовах війни. Якщо звучить сигнал повітряної тривоги, то абсолютно всі, як за командою, встають і йдуть в укриття. Весь транспорт зупиняється. Якщо поруч немає сховища, люди лягають на землю. В тилу всі чітко знають, яким має бути алгоритм їхньої поведінки, і бездоганно його дотримуються.

Усі, навіть далекі від медицини люди, знають основи надання першої допомоги — можуть накласти турнікет, зупинити кров, носять з собою для цього аптечки. Люди сприймають це як буденні речі, зрозумілі кожному як божий день. В Ізраїлі «звикнути до війни» означає не ігнорувати повітряні тривоги й не розслаблятися. В цьому сенсі нам, українцям, є чому в них повчитися.

«Мужайтесь!» — сказала голова селища і поплескала матір хлопця по плечу

Ми прокинулись від дзвінка рідних. Вони повідомили, що навколо Чернігова вибухи, бомблять аеродроми. Поїхали зняли готівку, заправили машину і під вечір 24 лютого вирушили до Михайло-Коцюбинського, селище під Черніговом. Думали, що там нам буде безпечно. У перші дні так і було.

Потім дорогою поїхали колони ворожої військової техніки. Бачили понад сотню танків та артилерійських установок. Спочатку російські військові майже не зупинялись у селі і не чіпали селян. Але вже потім почали грабувати магазини, їхня авіація розбомбила місцеву школу. 

З 3 на 4 четверте березня наші хлопці розбили частину окупантів за селищем. Ті російські військові, що залишилися живі, повернулися до Коцюбинського й залишились на ніч у ветеринарній клініці. Наступного дня вони почали терор українського населення. 

Зранку росіяни переганяли техніку і контролювали, щоб на дорозі не було місцевих. Підійшли до нашого подвір’я, перевірили у всіх документи й телефони, запитували, що ми тут робимо. Ми сказали, що приїхали сюди, аби врятуватися.

Почався обстріл. Ми побігли в укриття у погріб. За нами пішло десь п'ять російських солдатів. Їхній командир зібрав наші телефони, перевірив їх, після чого наказав Микиті, мамі і старшому брату йти за ним для уточнення деяких питань. Я чекала на них, але вони не повернулись. А поки чекала, почула розмову російських військових про те, що в Сирії було не настільки страшно, як тут.

Через якийсь час спустився один з солдатів, тикнув на мене пальцем, спитав, чи я Микитина дівчина, наказав йти з ним. Він йшов позаду мене зі взведеним автоматом. Коли помітив, що я обходжу бите скло на підлозі, пригрозив вистрілити, якщо не буду йти рівно.

За хвилину я побачила Микиту, який стояв на колінах. Мене поставили навколішки поряд з ним і почали допит. Сказали, що прочитали в інтернеті, що про них пишуть як про ґвалтівників і вбивць, вимагав, щоб я прямо сказала хороші вони чи ні. Я спробувала ухилитись від відповіді і сказала, що нічого не знаю. Тоді мене поставили спиною до Микити. Військовий перезарядив автомат і повідомив, що зараз його застрелить. Потім мене відвели подалі, щоб я не заляпалась кров'ю. 

Я запитала потім, навіщо вони це роблять? Такі виховні методи, відповів військовий. Мовляв, саме так Микита їм усе розповів. Про що йшлось, я не знаю. 

Згодом нас усіх відпустили — мене, маму Микити, старшого брата й дядька, в якого ми тоді мешкали. Але не Микиту. Нам повідомили, що йому загрожує в кращому випадку 15 років ув’язнення, і відбувати покарання він буде в Україні.

Ми чули, що багатьох місцевих забирали, дуже били, але врешті відпускали. І ми сподівались, що Микиту теж відпустять. Але його не повертали. За день мама Микити пішла до офіцерів дізнатись, що з її сином.

Зустріла голову селища, та саме йшла на зустріч з окупантами і пообіцяла дізнатись, що з Микитою. Через кілька годин вони знову зустрілись, сільська очільниця поплескала маму по плечу, сказала «мужайтесь» і пішла геть. Що це означало, ми не зрозуміли. А тому продовжували шукати і розпитувати. Дядько працював на фермі в селі, росіяни часто приходили по воду і молоко. Від них дізнались, що підрозділ, який забрав Микиту, виїхав, і, напевно, його забрали з собою. В якому напрямку — невідомо. 

19 березня, коли на виїзді в бік Славутича не було російських військових, ми з мамою Микити покинули селище.

Відправляли листи в усі колонії й ізолятори, і один з них система врешті прийняла

Вже після деокупації на одній з позицій російських солдат у лісі знайшли тіло чоловіка. Його затримали разом з Микитою. І також не відпустили, кудись вивезли. Від його дружини Наталі я дізналася висновки судово-медичної експертизи: його вбили пострілом в голову. Усі пальці на його зв’язаних руках були поламані. Руки були вкриті мозолями — найімовірніше, змушували копати окопи.

Ми продовжували шукати Микиту разом зі спецслужбами і українськими військовими. Але його тіла не знайшли і у нас з’явилася надія, що його вивезли на територію Росії. Але вже півтора роки — відтоді і до сьогодні — ніхто його не бачив і нічого про нього не чув. Російська сторона і МКЧХ теж нічого не кажуть про Микиту. 

Ми спробували шукати через російські системи відправлення листів у колонії. Якщо система пропускає лист, то з великою ймовірністю той, кого ми розшукуємо, перебуває в тій колонії чи СІЗО, де прийняли лист. Ми почали відправляти листи всюди, і один з них пройшов до Бєлгородського СІЗО №3.  Знайшли місцевого адвоката, попросили поїхати туди, однак його навіть не пустили до слідчого ізолятора. 

Коли ми зрозуміли, що самостійно розшукати Микиту не в змозі, то вирішили об’єднатися в громадську організацію разом з іншими українцями, чиї рідні зникли безвісти. 

Навесні 2022 року усі шукали рідних через спеціальні групи на фейсбуці, писали до поліції, СБУ, Червоного Хреста. Саме тоді я знайшла на фейсбуці Каріну Дячук, одну з засновниць ГО «Цивільні в полоні». Спочатку просто спілкувались і ділились інформацією, а пізніше створили громадське об’єднання та почали комунікувати з омбудсменом і представниками Червоного Хреста. Останні розповіли, що коли відвідують тюрми, російська сторона дозволяє заходити лише до вибіркових колоній чи камер. Але якщо вони бачать в камерах разом із військовими цивільних, то фіксують це, записують дані й передають інформацію рідним.

Що робитимемо тепер? Батьки Микити здали кров, на даний момент збігів ДНК не знайдено. Знаю, що є випадки повернення з неволі закатованих тіл. Отож, отримати офіційне підтвердження, що твій близький в російському полоні, — це ще не гарантія того, що людина повернеться додому жива. Людей там знищують не тільки фізично, а й морально. Наприклад, роблять імітації обміну — привозять начебто на обмін, а потім кажуть: «Від вас відмовились», і ці знущання страшенно деморалізують.

Півтора року ми не маємо про нього інформації. Хочеться вірити в краще, але розумію, що мушу бути готовою до всього. Розумію, що навіть якщо він повернеться, то буде іншим після пережитого. Але єдине моє бажання, аби він повернувся живим. І тільки про це я молю Бога.

В Україні нема єдиного органу, який займався би пошуком цивільних бранців Кремля

— Викрадення цивільних  українців на окупованих територіях і вивезення їх в невідомому напрямку — дуже серйозна проблема для України, — коментує Тетяна Катриченко, координаторка Медійної ініціативи за права людини. — В інших військовий конфліктах у світі не було стільки затриманих цивільних, і тому цю інформацію треба максимально голосно доносити до європейців і американців. Адже коли проблема не озвучена, її легше ігнорувати.

Фактично в Україні немає єдиного відповідального органа або єдиної представницької особи, які б могли займатись обліком, пошуком і домовленостями про звільнення цивільних заручників. Тому кожна існуюча структура не розслідує, а просто збирає запити громадян про зниклих. Єдиної бази цих людей немає. Відповідно, назвати точні цифри неможливо.

Полоненими військовими у нас займається координаційний штаб при ГУР, вони збирають інформацію і займаються перемовинами про обмін. У нас є національне інформаційне бюро, яке працює як база даних, вони збирають інформацію і про військових і про цивільних затриманих громадян в рамках конфлікту,  у нас є уповноважений з прав людини, який теж говорить про цивільних, але не має мандату на перемовини на цю тему. 

Ми започаткували ініціативу: на нашій сторінці ми розмістили заклик звільнити цивільних заручників сімома мовами. Ідея в тому, щоб люди в різних країнах могли прочитати короткі історії цивільних полонених. Художниця малює портрети цих заручників, щоб можна було писати листи в локальні амбасади Росії з вимогою звільнити цих людей.

8 квітня минулого року Настя Шестопал чекала евакуації на залізничному вокзалі в Краматорську й опинилася в епіцентрі одного з найкривавіших російських терактів цієї війни. Внаслідок ракетного удару по вокзалу загинула 61 людина. Настя втратила багато крові й ногу, але дивом залишилася живою.

Дівчина каже, що з цього моменту для неї розпочалося нове життя. В якому навіть з протезом Настя здійснює мрії, які не наважувалась втілювати до трагедії. Нещодавно вона знялася для українських Vogue і Playboy та планує модельну кар'єру в Німеччині, де отримала лікування. Зі штучною ногою Настя проходить вже понад десять тисяч кроків на день. За словами дівчини, протез став її родзинкою.

«Коли стався вибух, я сиділа на лавці й читала»

Того дня Настя була на вокзалі, бо нарешті зважилася виїхати з рідної Дружківки на Донеччині, яка постійно обстрілювалася росіянами. Друзі покликали Настю до Дніпра, де було спокійніше.

— Уявіть, я ж їхати планувала не потягом, а «Блаблакаром», — розповідає Sestry Настя. — До того ж водій пропонував забрати мене в іншому місці, але я наполягла приїхати за мною саме на вокзал. Мамина подруга просила мене дочекатися машину на роботі, але я відмовилася. Тобто сама зробила все для того, щоб опинитися в епіцентрі трагедії. У момент, коли стався вибух, я сиділа на вулиці на лавці — саме в тому місці, куди поцілила ракета. Повітряної тривоги не було, я спокійно читала книгу...

Після першого вибуху зрозуміла, що лежу на землі в калюжі крові. Люди довкола мене бігали, а я не могла встати. Потім — другий вибух. Я побачила, що моя ліва нога якось неприродно зігнулась. Відчула, що втрачаю кров і сили. З кожною секундою їх ставало дедалі менше. Подумала, що якщо мені зараз ніхто не допоможе, тут я й помру. Я кликала на допомогу, але люди продовжували бігти й не звертали на мене уваги. Не знаю, скільки я там пролежала, поки на мене звернув увагу рятувальник служби надзвичайних ситуацій. Він перетягнув мені ногу і сказав колезі, що «тут дуже важка дівчинка».

Я тим часом намагалася дотягнутися до смартфону, що валявся в крові. Спромоглася його взяти, але руки мене не слухалися, і я не зуміла натиснути на екран і зателефонувати.

А коли двоє рятувальників взяли мене на руки та понесли, мені здалося, що шмат моєї ноги зараз просто відпаде. Дуже страшно було дивитися навколо. Адже я розуміла — те, що побачу, ніколи не зможу забути. Розірвані тіла, поранені діти… Це було пекло на землі.

Вже в машині «швидкої» Настя змогла відповісти на один телефонний дзвінок — так її рідні дізналися, що вона жива. Знайти ж її виявилося непросто.

— Виявилося, що мене записали не під прізвищем, а під якимось номером, — розповідає дівчинка. — Коли мама врешті зрозуміла, де я, і прибігла до лікарні, я вже лежала на операційному столі. У мене була пробита артерія, через що я втратила дуже багато крові. Після першої операції я навіть впала в кому.

Коли пізніше прийшла до тями й побачила, що нога на місці, зраділа, що, можливо, її ще вдасться врятувати. Лікарі робили для цього все, що могли. Спочатку в Краматорську, потім у Павлограді, у Дніпрі… У ніч після другої операції мені різко стало гірше. А після третьої операції я побачила, що ноги у мене більше нема.

«Тепер, коли ногу ампутували, зможу трохи відпочити»

Моя реакція була трохи дивною. Я була настільки змучена наркозами та операціями, що подумала: «Тепер, коли ногу ампутували, зможу хоч трохи відпочити». Мені так хотілося спати. Але ніякого сну вже не було, бо слідом за втомою прийшло усвідомлення того, що сталося. Мені дев'ятнадцять. Я танцювала, займалася спортом. І тепер я не маю ноги. Як жити далі?

Не впасти в розпач Насті допомогла підтримка близьких.

‍
— Велику роль відіграли мамині спокій та впевненість, — зізнається Настя. — Коли я телефоном повідомила мамі, що мені ампутували ногу, вона витримала секундну паузу й сказала: «Нічого страшного. Головне, що ти жива». І я подумала, що, напевно, вона має рацію.

Наступні кілька місяців були дуже тяжкими. Я дізналася, що таке фантомний біль, від якого хочеться лізти на стіну. Це коли здається, що нога, якої вже немає, горить, сіпається. Ти відчуваєш коліно, пальці. Їх немає, а вони болять. Від цього можна збожеволіти. Дуже виснажували й операції, які з ампутацією ноги не закінчились. Загалом їх було шість. Мені допомагали триматися рідні й ті, з ким я познайомилася в лікарні — військові та медперсонал. Вони так у мене вірили. Ніколи не забуду медсестру, яка поставила мене на ноги. Мені здавалося, що я не можу навіть сісти, не те що встати. Але вона навчила мене стояти, тримати рівновагу на одній нозі. Виявилося, це можливо.

«Тепер я знаю, наскільки важливо дозволити собі прожити цей біль. Аби потім знайти нові сенси»

А потім у житті Насті трапилася Німеччина, куди її запросили незнайомі люди.

— Моя подруга, яка на той момент була в Німеччині, розмістила про мене інформацію у соцмережах, — продовжує розповідати дівчина. — І німці Міру та Мартін, які не знали ні мене, ні подругу, написали, що хочуть допомогти. Вони запросили мене до міста Ессен. Знайшли квартиру і домовилися, щоб мене прийняли на лікування до місцевої клініки — як з'ясувалося, однієї з найкращих у Німеччині. Все життя я буду вдячна цим неймовірним людям. 

У цій клініці я отримала протез, там і почала його опановувати. Це було непросто. Я ж маленька, важу від сили 35 кілограмів, тоді як протез важить вісім. Іноді здавалося, що корсет (а він необхідний, тому що в мене дуже висока ампутація) перетискає всі мої внутрішні органи. По суті, я заново вчилася ходити. І жити —приймаючи нову реальність та нову себе.

Були депресії, був розпач. Жахливі сни, повернення в думках до того дня, коли я вмирала. Тепер я знаю, наскільки важливо дозволити собі прожити цей біль. Аби потім знайти нові сенси. Зрозуміти, що з ногою чи без — життя прекрасне. Так, те, що трапилося, сильно мене змінило. Там, на вокзалі в Краматорську, колишня Настя померла. Натомість народилась інша — яка вміє по-справжньому цінувати життя.

‍«Моє тіло зараз подобається мені більше, ніж до трагедії»

Настя почала вести блог в Instagram, де розповідає про свою реабілітацію. Рік тому в блозі з'явилися відео, як Настя опановує свій перший протез, робить перші кроки. А вже навесні цього року Настя виклала відео, як ходить на двох ногах. Її хода виглядає настільки впевнено, ніби протеза немає взагалі. Хоча дівчина і не намагається його приховати, носить короткі сукні й сарафани.

— Впевненість у собі прийшла не одразу, — зізнається Настя. — Були моменти, коли мені здавалося, що всі довкола дивляться на мій протез. Але згодом я зрозуміла, що все залежить від мого сприйняття. Це не люди концентрують увагу на моєму протезі, а я сама. Зараз я можу вільно гуляти в шортах. Моє тіло зараз подобаються мені більше, ніж до трагедії! Для цього я довго працювала з собою та з психологом. Я і зараз в терапії, адже психотерапевт, між іншим, допомагає мені зменшити фантомний біль. Досі його відчуваю — інколи більше, інколи менше. Можливо, я житиму з цим болем все життя. І тут не допоможуть знеболювальні, адже причини — в голові.

Блог в Instagram я почала вести, щоб поділитися своїм досвідом та підтримати людей, які опинилися у подібній ситуації. Їх в Україні зараз, на жаль, дуже багато. Мені пишуть люди з Херсона, Харкова, багатьох інших регіонів. Запитують, як я впоралася. У багатьох з них ампутації не такі високі, як у мене, але люди не розуміють, що робити далі. Я помітила, що старшим людям у таких ситуаціях складніше, ніж молодим — вони думають, що життя закінчилося, хоча це зовсім не так.

Я раджу перш за все не закриватися від тих, хто вас оточує, приймати їхню допомогу та турботу.

Мені допомогли не здатися мама, друзі, а пізніше — молодий чоловік, з яким я зараз зустрічаюсь. І ще важливо не соромитися своїх емоцій. Сьогодні ти можеш плакати, сердитись, а завтра гуляти з протезом у відкритій сукні, фотографуватися та почуватися щасливою. Мій протез став моїм персональним брендом — нещодавно була в Києві на зйомках для Vogue і Playboy й виявила, що мене за ним пізнають просто на вулиці.

Зараз я живу в Ессені. Вже непогано знаю німецьку мову. Пішла на курси водіння, де вся теорія німецькою — і це для мене вже не проблема. Паралельно дистанційно закінчую Київський університет імені Драгоманова, де вчусь на соціального педагога. Ця спеціальність для мене важлива, бо мені хотілося б заснувати щось на кшталт фонду чи центру для психологічної реабілітації людей з ампутаціями. Відчуваю, що мені є чим з ними поділитись.

До повномасштабної війни Ірина Язова була відома як одна з найкращих терапевток Ірпінської міської лікарні — у період пандемії коронавірусу фактично жила на роботі, рятуючи хворих. Після деокупації Бучі про неї дізнались як про лікарку, яка рятувала поранених місцевих мешканців та прийняла екстремальні пологи в сусідки. Завдяки Ірині залишилися живими жінка з її чотирирічною дитиною, яких в машині розстріляли росіяни. А ще — сусід, якого окупанти поранили в ногу. 

Згодом Ірині з чоловіком та їхніми трьома дітьми вдалося виїхати до Польщі. Зараз Ірина працює лікарем у шпиталі поряд із містом Катовіце, куди часто привозять поранених українських захисників на лікування. Про події в Бучі й допомогу українцям у Польщі Ірина розповіла Sestry.

Сусід кричав від болю так, що чув увесь під'їзд 

Перші вибухи, які Ірина Язова почула вранці 24 лютого 2022 року, не змінили її планів їхати на роботу. На неї чекала літня пацієнтка.

— Виписавши лікарський висновок, я вийшла надвір, а там уже літали гелікоптери, було чутно вибухи, — розповідає Ірина. — За кілька днів росіяни зайшли на мою вулицю в Бучі. А першого березня я вже не змогла дістатися лікарні через розбитий переїзд. 

У сусідньому дворі російський танк розбив приміщення аптеки, і люди збирали розкидані по вулиці препарати та зносили їх до підвалу, де ми з сусідками їх відсортували, а потім передали через тероборону до лікарні. Хто ж знав, що за кілька днів все це нам знадобиться… Ворожі танки розстріляли машину багатодітної родини, у мами та її крихітної доньки були прострілені ноги. Їх забрали до себе сусіди, а мене покликали на допомогу.

Ніжка дитини була повністю пропалена. Довезти цих людей до лікарні вже було неможливо, нас усіх могли вбити. Залишалося шукати медикаменти через місцеві чати та бігати за ними між гаражами, намагаючись не потрапити росіянам на очі. На щастя, мені вдалося розшукати необхідні антибіотики.

У цей час вдома на Ірину чекали чоловік і троє дітей-школярів. Багатоповерхівку, де жила жінка, пізніше показували в багатьох репортажах зі звільненої Бучі — будинок на вулиці Тарасівській вцілів, але окупанти розграбували чи не всі квартири. І от за кілька днів до того, як росіяни почали мародерити і трощити, Ірина просто в під'їзді врятувала пораненого сусіда. Окупанти стріляли в нього, коли чоловік йшов вулицею.

— Ворожі кулі пробили Володі обидві ноги, і він до пізнього вечора пролежав на асфальті, — згадує Ірина.

Спочатку він молився, щоб на нього не наїхали танки. А потім уже хотів, аби наїхали.

Сусіди принесли його до під'їзду, але підняти до квартири не змогли. Тому ми організували йому місце в прогоні між поверхами, і він провів там п'ять діб. Побачивши, що в нього перебита кістка, зачепило м'язи та сухожилля, я розрізала одяг, промила рану й зробила перев'язку. Знайшла бинти, протизапальне, електроліти проти зневоднення й навіть антибіотик. Найбільше я боялася, що може початися сепсис. Володя кричав від болю так, що чув увесь під'їзд... Але на третю добу йому нарешті полегшало. Коли в нього вперше за ці жахливі дні з'явилося бажання запалити цигарку, я зрозуміла, що він одужує.

‍«Без світла й води я приймала пологи в "романтичній" атмосфері при свічках»

‍В одній із квартир цієї ж багатоповерхівки з'явилася на світ крихітка Аліса. Перейми в її мами Анни Тимченко розпочалися сьомого березня, коли в Бучі вже точилися вуличні бої, а в будинку не було ні електрики, ні води. Анна з нашою героїнею жили в одному під'їзді, але до пологів не були знайомі.

— Уявіть, до цього дня я ніколи не приймала пологи, — зізнається Ірина. — Думаю, допомогло те, що студенткою я хотіла стати гінекологом і тому добре вчила теорію. В екстремальний момент знання повернулися. Звичайно, я усвідомлювала ризики, але вибору не було, тому я зібралася й робила те, що можу.

Допомагали мені дві сусідки. Одна з них прибігла за мною о четвертій годині ранку, коли в Ані відійшли води. Самій породіллі був тоді 21 рік, це були її перші пологи. Я повторювала їй: «Пологи — це природний фізіологічний процес. Наше завдання — лише допомагати». Ми всі підтримували одна одну. Жартували на тему атмосфери в квартирі: без світла, але на гарній ковдрі, навколо — інтер'єрні свічки. Чим не романтика? Ситуацію дуже ускладнювало те, що не було води, але нас врятували запаси вологих серветок, які Аня з чоловіком встигли закупити заздалегідь.

За вікном постійно щось вибухало, але я не чула цих звуків. Для мене тоді війни не існувало. Мала значення тільки поява на світ нового життя.

Був момент, який усіх налякав — коли дитина не закричала. Але я знала, що потрібно робити: відсмоктати з носика слиз, постукати по спині, поплескати по п'ятах. Після цих маніпуляцій ми почули очікуваний крик — і видихнули. Ми це зробили. Це було справжнє щастя.

Після пологів Ірина повернулася до своєї квартири і, не перевдягнувшись, вся в крові, лягла спати, чим добряче налякала дітей і чоловіка. Ситуація в Бучі погіршувалась, і родина вирішила терміново евакуюватися. Поспішали, отож, Іра сіла до автівки просто в закривавленій після пологів футболці. Виїхати з Бучі вирішили також породілля Анна та поранений сусід Володимир.

— Ми зрозуміли, що треба якнайшвидше рятувати наших дітей, — пояснює Ірина. — Ніколи не забуду мертві тіла, які ми бачили вздовж дороги. Перевернуті машини з написами «діти», розкидані дитячі речі, підгузки, а також направлені на нас башти російських танків. Були миті, коли я думала, що зараз нас розстріляють. Але ми вдягнули білі пов'язки, відповіли на всі запитання окупантів на блокпостах і якось вирвалися з цього пекла.

‍Просто зайшла до найближчого польського шпиталю й залишила резюме. За 20 хвилин мені подзвонили

Родина Ірини виїхала до Польщі — як і більшість з нас, «на пару місяців, до закінчення війни». Але життя розпорядилось інакше.

— Я мала сумніви, що зможу знайти у Польщі роботу за фахом, — каже лікарка. — Так, я досвідчений терапевт, але я не знала польської мови. Коли ми приїхали, говорила лише одну фразу: «Nie wiem», що означає «Не знаю». Але, звичайно, через подібність наших мов розуміла поляків непогано. 

Одразу, як приїхала, встановила собі на телефон застосунок-перекладач, і він мене сильно виручав. Стала активно вчитися не тільки розуміти, але й розмовляти. Зараз, коли польська для мене вже не є проблемою, усвідомлюю, наскільки безглуздо іноді звучали деякі мої фрази. Але нічого, я говорила й таким чином подолала психологічний бар'єр. З пошуком роботи все сталося швидко й навіть трохи дивно. Разом із подругою я прийшла до найближчого шпиталю біля Катовіце, недалеко від дому, і залишила на рецепції резюме. Залишила, ні на що не сподіваючись. Єдине, про що попросила — щоб навіть у випадку відмови мені про це повідомили. Після чого ми з подругою зайшли до кав'ярні, а за двадцять хвилин мені зателефонували зі шпиталю і запросили на співбесіду.

Так Ірину взяли на роботу — спочатку до приймального відділення, а потім і до терапевтичного.

— Зараз я вже веду палати, чергую по шпиталю, — радіє Ірина. — З мовою проблем майже не виникає — хіба що іноді довго не можу підібрати слово. Але оточуючі ставляться до цього з розумінням.

Для мене важливо викликати в людей не жалість, а повагу. Тому я майже нікому не розповідала про те, що пережила у Бучі.

Натомість показувала, що знаю і вмію. Разом з тим мені дуже пощастило з людьми, яких я зустріла у Польщі. Маю на увазі і жінку, в квартирі мами якої ми спочатку жили (зараз ми вже самі винаймаємо житло), і керівника відділення в шпиталі, який від початку повномасштабного вторгнення поставив собі за мету допомагати українцям. За його ініціативи шпиталь почав брати на реабілітацію українських бійців. Можливо, й мене він запросив на роботу, бо я —українка. Зараз він навіть заснував фундацію, яка допомагає Україні. Це і турбота про військових, і закупівля необхідного для українських шпиталів обладнання. Я допомагаю фундації як перекладач. 

Одного разу сталася цікава історія. Мені зателефонували ввечері зі шпиталю й повідомили, що до нас на лікування везуть цілий вагон українських військових. Я приїхала, а мені кажуть, що в одній з палат лежать хлопці з Бучі й Ірпеня. Мовляв, я когось з них можу знати. І от заходжу я до палати і дійсно бачу знайоме обличчя. Зі мною вітається мій сусід! Чоловік, який мешкає в моєму під'їзді в Бучі на дев'ятому поверсі. Він зазнав поранення на фронті, і ми ось так випадково зустрілися. Знову, навіть в іншій країні, я допомогла своєму сусідові.

До речі, з Анею Тимченко, в якої я приймала пологи, ми підтримуємо зв'язок. Коли Алісі виповнився рік, її мама надіслала мені її фото та відео. Спогади про те, що ми пережили разом, залишаться з нами назавжди. А в моїй квартирі в Бучі зараз мешкає родина з Бахмута. Вони втратили все, і я рада, що ми маємо можливість хоч якось помогти цим людям.

Зараз в планах у Ірини — скласти іспит на знання польської мови та підтвердити медичний диплом.

— Це спеціальний чотирьохетапний іспит для медпрацівників, — пояснює лікарка. — Якщо в мене вийде його скласти, то отримаю право працювати в Польщі й усіх країнах Євросоюзу на тих самих умовах, що й громадяни ЄС. Адже наразі умови (а відповідно й зарплатня) відрізняються. У нашій реальності важко будувати далекосяжні плани. Але це той мінімум, який я хочу спробувати реалізувати. Незалежно від того, як складеться життя далі, зараз я отримую безцінний досвід. Плюс мої діти — в безпеці. А для мене це було і залишається пріоритетом.

Залишилась жива, але не хотіла жити

— Насправді мене іноді теж накриває. Начебто все відносно нормально, аж раптом дізнаєшся про черговий ракетний удар або чиюсь загибель — і випадаєш. Я гублюся, не можу приймати рішення. Але ж як лікар я мушу це робити. У такі моменти питаю себе: «Де та Іра Язова, яка була там, в окупації?» Мені б її зібраність та рішучість, — розповідає Ірина.

Зізнається, що від багатьох речей опускаються руки: переживання за близьких в Україні, невизначене майбутнє, ставлення до українців у Польщі, яке останнім часом дещо змінилося. Розповідає, як один з її синів стикнувся в школі з булінгом, причиною якого стала його національність.

— Але трапляються ситуації, які змушують гостріше цінувати життя та все те, що я маю. Нещодавно до шпиталю привезли жінку з Донецької області, якій відірвало ноги. На її очах загинули її чоловік та мама. Вижили вона та її дитина. Так, вона вижила, але вона не хотіла далі жити. І от я дуже довго із нею працювала, шукала підхід. Була не лише терапевтом, а й психологом. І зрештою мені вдалося повернути їй жагу до життя. Вона усвідомила і відчула, що їй є заради кого жити. Повірила, що зможе опанувати протези. І дійсно змогла — зараз вона вже ходить. У такі моменти я відчуваю, що живу недаремно. І у мене з'являються сили йти цим шляхом далі, — ділиться Ірина.

Аліса Коваленко — українська режисерка та колишня військова Української добровольчої армії. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну вона зустріла у потязі. Їхала на Донбас, щоб продовжити роботу над своїм документальним фільмом «Ми не згаснемо». Його героями стали 5-ро підлітків. Двоє з них досі залишаються на окупованих Росією територіях. 

Тетяна Літвінова-Михальонок: Тайванський міжнародний кінофестиваль, присвячений правам людини, відкрився вашим фільмом «Ми не згаснемо». Як публіка зустріла цей фільм? Наскільки там стежать за подіями в Україні?

Аліса Коваленко: Усі переймаються новинами з України. Хоча у жителів Тайваню мало бекґраунду, але після повномасштабної війни вони активно почали стежити. У них поруч Китай, тому вони теж відчувають загрозу від  тоталітарної держави. З нашого боку — Росія, з їхнього — Китай. У них багато розмов, що, можливо, наступним буде Тайвань. Зокрема, я від журналістів чула таку фразу: «Сьогодні Україна — завтра Тайвань». 

До слова, у листопаді аж два українських фільми будуть в прокаті у Тайвані. Наш фільм «Ми не згаснемо» та «20 днів у Маріуполі». Це дуже круто, що українське кіно будуть показувати у тамтешніх кінотеатрах.

Т. Л-М.: «Ми не згаснемо» брав участь більше ніж у 30-ти фестивалях. Був визнаний найкращим документальним фільмом VII Кінопремії «Золота Дзиґа», на 14-му Одеському міжнародному кінофестивалі, отримав нагороди на кінофестивалях goEast у Німеччині, CROSSING EUROPE Filmfestival Linz в Австрії. Крім того, стрічку відзначили на фестивалі у канадському Ванкувері. Чим цей фільм, на вашу думку, так чіпляє душі журі?

А.К.: Фільм настільки емоційний та ніжний, що люди не сприймають його як політичний фільм про війну в Україні. Він про історії дітей-підлітків, в життя яких ти входиш і яке проживаєш разом із ними. Цей емоційний рівень історії дає людям відчуття емпатії. На тлі їхніх історій, світла, яке було в їхньому житті, входить війна, яка руйнує їхні мрії. Але це досить світлий фільм. Думаю, що це теж грає певну роль. Це нестереотипний Донбас — депресивний, де все погано.

Т. Л-М.: Цей фільм про п'ятьох підлітків, які живуть на Донбасі і вирушають у подорож у Гімалаї. З одного боку, ваша стрічка — віддзеркалення реальності, в якій живуть ці діти, а з іншого — це фільм про життя та мрії. Що саме ви хотіли розказати свої фільмом?

А.К.: Незважаючи на обставини, в яких ти зростав, зі світлом усередині ти можеш освітлювати темряву навколо, ти  можеш боротися за свої мрії та реалізовувати їх. Про це передусім мій фільм. Життя моїх героїв співзвучне з моїм дитинством. Я пам'ятаю, як мені хотілося втекти від сірої реальності дев'яностих, коли всі були бідні, ми нічого не мали, але були мрії. Цей інший світ, який ми собі намагалися вигадати, допомагав створити уявний щит проти тієї депресивності.

Мені запам’ятався вислів Тоніно Гуерра, сценариста Фелліні, який сказав, що  в дитинстві ми вічні. Мені хотілося вхопити цю вічність. Відчуття, що перед тобою ще ціле життя, хоч і на тлі темряви, дає нам це відчуття вічності.

Т. Л-М.: Свій фільм ви почали знімати ще до повномасштабного вторгнення — у 2018 році. Яким ви побачили Донбас у цей період? Що було найцікавішим? 

А.К.: Передусім мене цікавило молоде покоління. Я була вражена, наскільки у них зовсім інше мислення. Ми знаємо, що на Донбасі у людей 50+ ностальгія за Радянським Союзом. А ці діти зовсім інші. Я побачила, що оце покоління буде кістяком нового Донбасу. Також я побачила багато проблем та наших помилок. Було дуже мало комунікації після 2014 року. У Станиці Луганській, де я знімала, взагалі не працювали канали українського телебачення та радіо. Це повний абсурд, там були тільки «ЛНР»-кі та російські телеканали. Звичайно, молодь не дивиться телевізор, але старше покоління? Там суцільна проросійська шизофренія. Це абсолютно наша помилка, ми це допустили. Але з 2014 року Донбас теж дуже змінився. Покоління 30-40 років теж вже інші. Я відчувала, що Донбас став більш проукраїнським, більш свідомим.

Т. Л-М.: Чому ви обрали творити саме документальне кіно, а не художнє?

А.К.: Мені здається, що життя — найкращий сценарист. Мені дуже цікава реальність. Ти не знаєш, що вона тобі може подарувати. Це як річка, в яку ти входиш, і ця реальність тебе несе. Тут є небезпека непередбачуваності, водночас є щось цікаве, що ти відкриваєш для себе. Ти не приходиш з готовими відповідями, з готовими месседжами, які ти хочеш донести. Ти досліджуєш. Це цікаво, бо в ігровому кіно ти знаєш, що хочеш сказати, шукаєш лише форму, у тебе вже написаний сценарій. А документальне кіно — це подорож, дуже цікава подорож.

Т. Л-М.: Ви є членкинею SEMA Ukraine — організації українських жінок, які були в полоні, у в’язницях, на окупованих територіях, де зазнали тортур і сексуального насильства. Зараз у вас зйомки нового фільму. Про що фільм? І чому на початку ви хотіли відмовитися від роботи над цим фільмом?

А.К.: У нашій організації були розмови про те, що варто створити  документальний фільм про жінок, які пройшли тортури, сексуальне насилля. Однак я відчувала, що не готова до цієї теми. Не готова, бо маю особисту історію, до якої я теж буду повертатися. Однаково ти не можеш відсторонитися. Утім коли після повномасштабної війни почало з'являтися все більше жінок у нашій організації, знову піднялася розмова про зйомки документального кіно. Я відчувала, що зараз важливо залишити документ про ці злочини, залишити ці історії в історії.

Т. Л-М.: На якому етапі зйомки? 

А.К.: Робота над фільмом ще триває. Для мене це зовсім інше кіно. Я ще не працювала так багато з минулим. Я ще шукаю візуальну форму для цих історій. У кожної жінки своя історія, але є спільні моменти, які їх всіх об'єднують. Це такий психологічний мультипортрет про посттравматичний синдром, посттравму, як вона може стати посттравматичним зростанням, як можна пройти оцей шлях до певного зцілення.

Т. Л-М.: Чи є для вас у цій роботі терапевтичний ефект?

А.К.: Є і травматичний, і терапевтичний ефект. Коли ми їздили в Херсон, я за один день послухала чотири історії, зустрілася із чотирма жінками. Коли я повернулася у готель, у мене всередині була ніби величезна рана після цих сповідей. Разом з тим ти бачиш, що в цих жінках залишилось стільки світла. Вони не потонули у своїй травмі. Вони продовжують щось робити. Це теж дає мені надію, дає це світло. Я взагалі, мабуть, людина, яка любить шукати світло в темряві. 

Т. Л-М.: Ви були у полоні, де пережили сексуальне насилля. Чи стало це поштовхом до зйомок нового фільму? Чому ви взагалі вирішили поділитися своєю історією?

А.К.: Багато років тому я прийшла в «Театр переселенця». Мені була цікава робота з документальним театром. З режисером Георгом Жено ми говорили про різні історії, які можуть стати основою документального театру, я розповідала про полон, думала робити щось про полонених. В якусь мить він спитав: «Чому ти хочеш говорити про когось, а не про свій досвід?». Ми з ним говорили про це дуже довго, він став першою людиною, з якою я поділилася повністю своєю історією. Георг сказав, якщо я відкриюсь, можливо, це матиме терапевтичний ефект. Так ми почали працювати над п'єсою «Полон». Я прописала абсолютно все, що зі мною сталося. Спочатку спектакль показали у Німеччині, а потім у театрі «Золоті ворота».  

Ми подаємо певний приклад, що не треба боятися про це говорити, не треба закриватися. Це не означає, що обов'язково потрібно про це говорити публічно, якщо хтось не готовий. Але, принаймні, треба ділитися з близькими людьми, звертатися до психологів, до правозахисних організацій, документувати ці злочини. Дуже важливо, аби кожен злочин був задокументований.

Т. Л-М.: Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви вступили до лав Української добровольчої армії. Чому?

А.К.: Ще коли я знімала на Майдані, було відчуття, що ти ніби учасник, але знімаєш протестуючих. Це дві різні ролі, але мені постійно хотілося брати безпосередню участь у подіях. Це відчуття поглибилось, коли після полону я знімала добровольців ДУКу (Добровольчого Українського корпусу). Тоді я дала собі обіцянку, що якщо ця війна не припиниться, я відкладу камеру та буду захищати свою країну. Чомусь ніколи не думала, що бойові дії можуть охопити всю країну. Однак не було сумнівів, що Росія претендуватиме на східну частину — і там буде ескалація. І якщо це буде розповзатися далі, я відкладу камеру. Тобто це рішення прийшло само собою. Єдине питання було — куди? У Дніпрі у воєнкомат мене навіть не пустили без воєнного квитка. Потім побачила, що командир, якого я знала і поважала, зібрав підрозділ в Києві. Якраз вони виїхали на фронт. Я просто до них приєдналася. Так все почалося.

Т. Л-М.: Доводилось брати участь у активних бойових діях,  наступальних операціях?

А.К.: Так, був контрнаступ у Харківській області. Не було окопів, було відчуття, ти нічого не контролюєш, це тебе лякає, дезорієнтує. Коли знову починаєш контролювати, розуміти ситуацію, повертаєшся у нормальний стан.

Т. Л-М.: Які саме функції були у вас у добровольчому формуванні? 

А.К.: У мене в картці було написано «стрілець». Але це так, формальність. По суті, ми виконували функції піхоти: тримали сектори, позиції. Ми діяли як піхота,  хоча наш підрозділ був штурмовий. Але штурмували ми не так багато чого — «зеленку» штурмували (сміється). Це була наступальна операція, майже на кордоні з Росією. Там залишилися населені пункти, які треба було звільнити. Ми ходили в цю операцію, але вона не була успішною, на жаль. Багато хлопців з лівого та центрального флангів загинуло — ми були у правому. Вони дзвонили, писали батькам та рідним, ніхто не знав, чи виживе — розповідав ротний з 92-ї бригади. Це лотерея, коли ти йдеш у контрнаступ. Ми виїжджали на позиції, навколо усе вибухало, все було, як в якомусь голлівудському воєнному фільмі. Ми не змогли звільнити ці населені пункти, але змогли «вибити» російських військових із «зеленки» під ними. 

Т. Л-М.: Як на ваше рішення піти на війну відреагували рідні? Як ви їм про це сказали?

А.К.: Стефан (чоловік Аліси. — Авт.) насправді очікував, що так станеться. Він досить спокійно відреагував. Більше він панікував, коли на початку повномасштабного вторгнення я застрягла у Золотому-4, де знімала свій фільм. Це була лінія фронту. Тоді російська армія досить швидко просувалася. Чоловік боявся, що я потраплю у полон.

Моє рішення йти воювати було дуже важким для мами. Вона не могла його прийняти. На два дня я приїхала в Ужгород  попрощатися з рідними. Мій син був там разом із мамою. Вона дуже переживала, плакала. У сина була істерика перед моїм від'їздом. Він плакав, хапав мене за руки і за ноги. Це було страшно. Йому було лише п'ять, коли я опинилась на фронті була. Було важко. Але я розуміла, що інакше я не можу. Я не могла поїхати кудись у Францію (чоловік Аліси з Франції. — Авт.) Я просто не змогла б там жити. Мене б розірвало відчуття провини

Т. Л-М.: На війні ви знімали блоги для свого сина. Для чого? І чи стане це основою нового документального фільму?

А.К.: Я записувала ці відео, бо хотілося зберегти для нього пам'ять, якщо я загину. Я розуміла, що говорити з дитиною п'яти років про серйозні глибокі речі дуже складно, тому думала, що це ніби лист в майбутнє. Потім я передивилася ці відео і відчула, що це міг би бути фільм про екзистенційний досвід. Не про війну, де екшн та все вибухає, а про якісь моменти очікування, про те, як ми можемо з нашими дітьми говорити про цей досвід. Тому скоріше цей фільм буде як документальне поетичне есе.

Т. Л-М.: Як часто ви говорите із сином про війну?  

А.К.: Від самого початку ми говорили про це. Звичайно, не про якісь страшні речі. Але дуже простими словами, спокійно, без паніки пояснювали, що відбувається, чому це відбувається, чому щось може бути небезпечним. Звичайно, дитина копіює поведінку батьків — оскільки ми зі Стефаном дуже спокійно сприймаємо все,Тео також досить спокійно реагує. Ми говоримо про геополітику, про демократію, тоталітаризм. Якось за сніданком він запитав, де сильніша диктатура — в Китаї чи в Росії? 

А з фронту мені треба було розказувати йому, що я у лісі гуляю, гриби збираю? Звісно, я намагалась навіть з фронту знімати котиків, собачок, які до нас прибігали ховатись. Але важливо розказувати дитині про своє життя, тримати цей емоційний контакт. Тому у моїх відеощоденниках інколи я казала, що ми будемо йти в наступ, що це може бути небезпечно, що ми маємо звільняти наші території.

280 днів, які Росія вкрала в Ольги Черняк. 280 днів у полоні, після якого треба заново вчитись посміхатись і радіти простим речам. Ольга, мов на сповіді, розповідає Sestry про все, що ніяк не відболить. Про донос, який написали на неї «свої». Про найважчі тортури, яких зазнала. Про те, як її, сміливу і вільну, примусили боятись власного прізвища. А ще — про свій шлях додому. Шлях у чотири з половиною тисячі кілометрів.  

Чимало херсонців стали колаборантами 

До війни ми жили чудово: я працювала в херсонському управлінні праці та соцзахисту населення, син навчався в коледжі, ми планували мандри за кордон і не скаржились. Аж поки вранці 24 лютого мене не розбудив дзвінок мами. Вона плакала і повторювала: «Війна! Почалася війна». Я не вірила до останнього. 

Виходити в місто стало страшно: російські військові, які заполонили Херсон, ганяли на БТРах, не зважаючи на пішоходів, і регулярно когось збивали. Жива, поранена чи мертва людина — без розбору кидали у багажник. А потім ніхто вже нічого про неї не чув. Щастило лише тим, кого встигали побачити і забрати рідні. 

До першого червня ми ще ходили на роботу — пішки, адже транспорт вже не працював. Це займало півтори години в один бік. Після обіду місто наче вимирало: люди виходили з домівок лише, аби купити хліб чи зняти якісь гроші. Черги, які утворювались, російські військові розганяли автоматними чергами в повітря.

Немало херсонців стали колаборантами і допомагали окупантам. Повітря було пронизане страхом. Ми з чоловіком, який працював заступником керівника управління кадрів міста, намагалися триматись разом. Я ходила з ним до нього на роботу. 

Вночі 11 серпня 2022-го року в наші двері постукали: «Военная полиция, проверка документов» («Військова поліція, перевірка документів»). Я не відчинила одразу, хотіла затягнути час, щоб чоловік сховав важливі документи. Спитала, чому так пізно, і почула, як хтось із них дав команду принести лом і виламувати двері. Тоді я їх впустила.

Росіяни ввірвалися з криками: «Ставай к стене! Руки вверх, оружие на пол» («Ставай до стіни! Руки догори, зброю на підлогу»). Кажу їм, що у мене немає зброї. Вони наказують не розмовляти з ними українською мовою. Кажуть, що знають, що я вмію говорити російською. Аби їх не дратувати, я перейшла на їхню мову.

Далі мене всю обмацали. Хоча вони — чоловіки — і не мали права цього робити, адже я — жінка. Наказали закрити рота, опустити голову і піти на кухню.

До нас зайшло мінімум десятеро чоловіків. Будинок був оточений, у вікнах я бачила лазер від прицільної зброї. Ніхто з них не представився, не показав документи, просто почали обшук квартири, кидаючи речі на підлогу. Питали, де зберігаємо зброю і наркотики. Вимагали показати паспорт, а в мене українська картка ID. Кажу їм: «Мій паспорт у вас в руках». Не вірять. Мовляв, це картка, а не паспорт. Знайшли мій закордонний, а там ще дівоче прізвище, яке я змінила у 2020-му році.Стали називати мене сукою, бо нібито я — агент — і живу під двома паспортами.

Від сина і чоловіка вимагали написати на мене донос

Після обшуку мене, чоловіка й сина вивели та посадили в автівку. На очі вдягнули медичні маски. Поки їхали, допитувались: 

— Знаешь Андрея? («Знаєш Андрія?»)

— Так.

— Кто он тебе? («Ким він тобі приходиться?»)

— Племінник.

— Где прячешь? («Де ховаєш?»)

— У нас його немає. Я з ним не спілкуюся вже майже рік, бо він виїхав за кордон (хоча насправді я з ним розмовляла, він мені як рідна дитина). 

Спочатку я думала, що вони просто відпрацьовували списки. І тільки під час допиту зрозуміла, що на нас написали донос. Сусіди донесли, що мій племінник у ЗСУ, а я нібито передаю йому місця розташування російської армії.

Чоловік встиг сховати основні документи на майно, робочу печатку й навіть гроші. Вони добре почистили нашу квартиру, поки ми були ув’язнені, але того, що ми сховали, не знайшли. Однак знайшли якісь робочі документи чоловіка, за що і вирішили його про всяк випадок забрати. А сина, якому тоді було 19 років, взяли, аби маніпулювати мною.  

Сказали, що почнуть допит із нього, а потім вже будуть займатися мною. Поставили мене в коридорі, заборонили рухатись і говорити. І я стояла під дверима і слухала, як катують мою дитину… Я навіть ворогу не хочу такого бажати. Не знаю, як я взагалі це витримала. Син дуже сильно плакав, благав: «Боляче, будь ласка, не робіть цього! Я буду підтверджувати все, що ви хочете». А коли його зрештою вивели з тієї кімнати, поставили біля мене і наказали: «Говори, что хотел сказать своей матери?» («Кажи, що хотів сказати своїй матері?»).

І він мовив: «Мамо, підтверджуй все, що вони вимагають. Бо не можу, щоб зробили це зі мною знову». 

А потім на його місце посадили мене. Надягли на вказівні пальці металеві щипці, до яких були під’єднані дроти. І за те, що я спитала ім’я того, хто проводив допит, мене вперше вдарили струмом.

Їх цікавило, де мій племінник. Мовляв, вони в курсі, що він у ЗСУ. Я відповідала, що нічого не знаю. У моєму телефоні знайшли одне смс племіннику. Нейтральний текст, з якого він зрозумів, що у нас все добре. Деякі тексти я не встигла видалити, але одне залишилось. Коли  їхала в місто Сімферополь, бачила скільки техніки йшло, написала, що в бік Херсона дуже багато військової техніки рухається, описала її. І відправила наступний текст: «Єноти риють окопи». Зрештою, переконала їх, що ніхто в родині не розмовляв із племінником без мене. Пізніше чоловік розповів, що я цим врятувала їм життя. Через 15 діб їх по черзі відпустили. Аде перед тим жорстоко катували, били, вимагали написати на мене донос. 

Тіла мертвих кидали у чорні пакети

У тимчасовому ізоляторі на 60 осіб тримали понад 130 херсонців. Камера, в якій перебувала я і ще п’ятеро жінок, була розрахована на двох. Ми спали на підлозі. Ліки можна було отримати тільки від родичів. Але мені заборонили все: передачі, свіже повітря, виклики лікарів і навіть сон. Не можна було нічого, бо я не погодилась на співпрацю.

Викликати на допит могли будь-якої миті дня і ночі. Телефон дзвонив у трьох випадках: привезли когось нового, повели когось на катування або когось випускали. І коли відчинялися двері до камери, кожна з нас боялася, щоб не назвали її прізвище.

Було дуже страшно. Після допиту виводили в шапці на обличчі або масці на очах, я не бачила, куди йду, весь час боялася впасти.

В ізоляторі було немало тих, кого замучили до смерті. Їхні тіла пакували в чорні пакети, кидали до сміттєвих баків. Про багатьох після допиту казали: якщо до ранку доживе — пощастить.

Мене водили на допити чотири рази. Били струмом, поки я не втрачала свідомість. Після одного з таких сеансів у мене стався серцевий напад. Дівчата дуже злякалися, почали стукати в двері й кликати лікаря. Прохання про меддопомогу російські інквізитори проігнорували, і врешті мені допоміг також полонений Міша, мануальний терапевт. Він фактично врятував мені життя. Після чого ще давав якісь ліки, міряв тиск. Усього за час мого 280-денного полону в мене сталося сім серцевих нападів.

Якось на черговий допит мене привели до темної кімнати, наказали знайти лівою рукою стілець і сідати. Коли я зрозуміла, що стілець сухий, а не мокрий, мені стало легше. Адже всі знали, що мокрий стілець — це поганий знак. Я ніколи в житті не палила, але коли поверталася в камеру після цих «сеансів», брала у дівчат сигарети. На допитах я трималася, але в камері мене накривало, починалась істерика.

Покарання за їжу для бранців

У жовтні вони почали масово забирати людей із херсонського ізолятора. Когось відпускали, когось везли до Каланчака, Чаплинки, Чонгара, Генічеська чи навіть Сімферопольського СІЗО. Людей фільтрували. Ми відчували, що українська армія ось-ось зайде до міста, бо чули з камери сильні вибухи. Однієї ночі нам, мені і ще чотирьом жінкам, наказали збирати речі. Ми були щасливі. У літньому одязі нас вивели та посадили до автозака. Після чого всі автозаки з полоненими загнали на понтон з військовою технікою. Стало страшно, адже вони нами прикрились, і якби стався приліт, ми б загинули.

У Гопрах (санаторій у Голій Пристані), куди нас привезли, ми перебували десять днів. Окупанти нас не годували, і ми вижили тільки завдяки місцевим. Вони тишком-нишком приносили їжу. Пізніше старшого по ізолятору покарали за те, що дозволив нам не вмерти з голоду.

Далі нас утримували в селищі Новотроїцьке — вже не в камері, а в кімнатці із забитим вікном. Тут, без свіжого повітря і сонця, на одному смердючому матраці оселилося п’ять жінок. У кімнаті весь час горіла лампочка. Води і туалету теж не було, тому нас двічі на добу виводили. Щодо їжі, то нам на день видавали дві упаковки «Мівіни» та банку тушонки на кімнату. Іноді приносили хліб.

Після того як у грудні відпустили на волю поліціянтку, мою сусідку по кімнаті, ходили чутки, що незабаром випустять і нас. Спочатку говорили, про Новий рік. Далі про 8-ме березня. Але ми продовжували сидіти. 17 березня я не витримала і оголосила голодування. Залишилась на хлібі й воді, від яких теж обіцяла відмовитись, якщо мене не звільнять з-під варти. За десять днів до мене приїхали якісь люди, аби вмовити поїсти. Я не погодилась.

І весь цей час мої рідні мене шукали. Але їм усюди відповідали, що тут такої немає. Хоча я була. До речі, жодного міжнародного представника за понад дев’ять місяців полону я не бачила.   

17 травня 2023 року мене викликали на розмову. Завели до кімнати, де на мене чекало двоє чоловіків. Запитали, за що сиджу. Я зорієнтувалась і вигадала історію про жінку, яка написала на мене скаргу, бо їй подобався мій чоловік. Після цього мені наказали написати три розписки: першу —  що я не розумію, як опинилась у Новотроїцькому райвідділку та не маю до них претензій, другу — що мене не катували і не застосовували проти мене силу. І третю — про те, що я отримала свої речі. Після цього повернули мені обидва мої паспорти і каблучку та сказали збиратися. Але я заявила, що без своєї співкамерниці Світлани нікуди звідси не поїду. І вони дозволили їй вийти теж.

Нам надягли на голову мішки. Возили по Новотроїцьку хвилин десять. Висадили біля якоїсь огорожі, наказали лічити до п’ятдесяти. Машина завелася, ми порахували п’ять разів по десять, після чого зняли з себе мішки. Нарешті ми були на свободі!

Але попереду на нас чекала довга дорога додому. Насамперед ми попросили місцевих відвезти нас до моїх знайомих, де привели себе до ладу, а точніше, повернули собі людську подобу. Знайомі прихистили нас, купили нам одяг і мобільний телефон. Виїхати з окупованої зони можна було через Чонгар, але це коштувало 350 доларів з кожної з нас. Ми знайшли ці гроші.

На кордоні мене змусили показати, що я не маю на тілі синців від зброї. Навпроти мого імені стояла галочка про заборону на виїзд, і я почала молитися, щоб мені пощастило. І це сталося… Перевіряючий на КПП зняв з мене ту мітку зі словами: «Нехай їде!». Вже на кордоні з Латвією нас зустріли волонтери Червоного Хреста, аби допомогти повернутися до рідного Херсона. Зі зламаним здоров’ям я подолала чотири з половиною тисячі кілометрів, але тепер я вдома. Нарешті вдома.

На головному фото — коридор у СІЗО у Херсоні, де катували українців. Фото: Mykhaylo Palinchak/Panos Pictures/Forum

У мирному житті вона «Доктор Наташа», як її називають пацієнти, — відома лікарка-гінекологиня, блогерка, ведуча «Жіночого клубу», авторка книги про жіноче здоров’я Наталія Лелюх. У воєнний час — медик-волонтер, яка їздить на деокуповані території України та надає медичну допомогу місцевим мешканцям. Одразу після звільнення Київщини і Чернігівщини шукала і знаходила людей навіть у селах на десять хат, привозила їм ліки, проводила медичні огляди. Для Sestry Наталія Лелюх розповіла, якою побачила війну на власні очі, про роботу із жертвами сексуального насильства та про життя на відстані зі своєю донькою.

Жінки в маленьких селах не говорять про зґвалтування 

— Перші дні на Київщині — суцільна рана. Під час окупації люди там перебували у гострому шоковому стані. Коли ми приїхали, вони багато плакали, багато мовчали, злились і питали: «Де ви були раніше, де були лікарі, коли моя мама помирала?». Вражаюче моторошним був й день виїзду на Харківщину —  в села Довгеньке і Долина. Там нікому було надавати допомогу — населені пункти були пусті, заміновані і розбиті. У мене була повна машина ліків, але не було кому допомагати, — розповідає Наталія Лелюх. 

На деокупованих територіях жінки потребували лікаря. Наталія Лелюх оглядала породіль з маленькими дітьми, проводила стандартні гінекологічні процедури, а також працювала з жінками, які зазнали сексуального насильства. За час війни, розповідає, найбільше зґвалтованих бачила на Київщині:

— Коли ми потім виїжджали в інші регіони, це був «тихий проєкт» прокуратури. Нам давали інформацію, куди потрібно зайти та запитати, чи потрібна допомога. Ми  їздили адресно. І, звичайно, в інших деокупованих регіонах було набагато менше випадків, ніж на Київщині. Однак не тому, що їх загалом було менше, а тому що вже пройшов певний час, і люди або вже звернулися за допомогою, або  вже не хотіли заявляти про зґвалтування. Особливо у маленьких містечках та селах. Якщо жінки якось це пережили, не завагітніли, не мають важких проблем зі здоров'ям — вони про це не будуть говорити. Траплялися і випадки вагітності. Більшість дівчат хотіли зробити аборт, але були ті, хто вирішив народжувати. Для жінки складно вибрати між собою та дитиною, яким би чином дитина не з’явилася в її житті. 

Наталія не лише надавала меддопомогу, але й була для багатьох особистим психологом. Для тих жертв сексуального насилля, які наважувались розповісти про пережите. Бо найголовніше, наголошує лікарка, вибудувати довірливі стосунки та не зашкодити.

До Євромайдану не цікавилась політикою

Наталія Лелюх була далекою від політики. Попри те, що росла у відповідній атмосфері:

— Мій батько був антикомуністичною людиною, у нас завжди дома була заборонена література і, скажемо так, мене не виховували в традиціях Радянського Союзу. Все життя батько дуже любив читати, вчив мене критично  мислити, задавати питання, не думати як всі і не бути як всі.

Коли Україна здобула незалежність, Наталія Лелюх переймалась своїм вступом до університету:

— Усе пройшло повз мене. Ми виживали у цей період — я вижила лише завдяки бабусі у селі, була змога отримувати якісь продукти. Завод, де працював батько, все менше і менше працював.

Помаранчева революція теж не стала тим етапом, коли політика стрімко увірвалась у життя лікарки: 

— Я завагітніла вдруге, ми більше турбувалися про холодильник та отримання професії, ніж про якесь політичне життя. 

Для Наталії усе змінилось 2013-го року:

— Коли почався Майдан, я не пішла туди, я думала, що мені нема чого там робити. Я робила свою роботу як медик і була певна, що таким чином несу щось хороше у цей світ. Але потім була ніч побиття на Майдані, в цю ніч побили мого колегу, йому зламали ногу. Вже наступного дня я була із тисячами інших українців, які вийшли на головну площу Києва, і залишилася там.

Це стало дуже близьким мені, це була боротьба з несправедливістю,  протистояння проти відкритого непокараного зла. Я бачила, як хлопців обливали з брансбойту холодною водою при мінус 16, вони замерзли. Їх до  нас приносили, ми роздягали, гріли, робили крапельниці. А потім почались розстріли на Майдані, це було за межею розуміння. Тоді з'явилося усвідомлення, що інакше не можна було. Ця революція стала моєю. З 2014 року, коли на Донбасі почалась війна, я почала активно волонтерити. 

Лікарка, яка ніколи не мріяла бути медиком

У дитинстві Наталія Лелюх займалась музикою та спортом, писала вірші. І точно не планувала опановувати медицину. І бути фельдшером, як, наприклад, її матір. Усе вирішив випадок.

— Щоб не залишатися у школі, після 8-го класу потайки від батьків вступила до медичного училища у Ніжині. Коли батько дізнався, він два тижні зі мною не розмовляв, дуже образився, бо хотів, щоб я закінчила школу. Тато у дитинстві змінив 16 шкіл, бо мій дідусь був керівником колони екскаваторників — будував дороги та магістралі на далекому Сході, доводилось постійно переїжджати. Тому він дуже переймався, щоб я мала спокійне дитинство та закінчила школу — одну.

Вже на першій практиці в училищі майбутня «Доктор Наташа» відчула, що не помилилася зі своїм несвідомим вибором. Екстерном закінчила школу та поїхала вступати до медичного університету імені Богомольця у Києві: 

— У мене було три спроби, але неочікувано для себе я вступила з першої. Думала стати хірургом, проте отримала місце за розподілом в акушерстві. І жодного дня про це не пошкодувала, адже це виявилася дуже моя сфера.

Якби донька була поруч, було б важче їздити у небезпечні зони

Війна розділила родину Наталія Лелюх. Після початку повномасштабного вторгнення її 17-ти річна донька виїхала до Німеччини. У Берліні отримує  художню освіту. «Доктор Наташа» не приховує, як їй важко переживати розлуку:

— Нещодавно у Соні відкрилася перша персональна виставка у Берліні. Вона ретельно готувалася до цього, переживала. Ми зідзвонювалися по 3-4 рази на день. Я розуміла, що вона дуже хоче, щоб я була на відкритті. А я не змогла. Я зможу приїхати пізніше. Зіншого боку, я розумію, що мої діти вже дорослі, у них власне життя. Мені важко сепаруватися. Війна це зробила болісно — в один день. 

Водночас війна, розповідає Наталія, у жодному випадку не зламала ані її, ані її доньку:

— Соня дуже хоче закінчити навчання та повернутися до України. Мої діти (Наталія має ще сина. — Ред.) знають більше за мене українську історію, дуже цікавляться нею. Соня багато читає про Розстріляне Відродження, про Шістдесятників, доносить це до інших людей в Європі.

Лікарка розповідає, що жити на відстані із дитиною важко. Однак зізнається, якби Соня була поруч, складніше було наважитись їздити на деокуповані території і рятувати там людей:

— Якби вона була поруч, я однаково продовжувала б це робити. Але це було б значно важче. 

Такого досвіду в інших країнах немає, українки — перші

Вже 10 років Наталія веде «Жіночий клуб» — просвітницький проєкт доказової медицини, що розвінчує міфи про здоров’я, вагітність, пологи і ліки з недоведеною ефективністю. Зі своїми лекціями для жінок «Доктор Наташа» об’їздила десятки міст України та Європи. Найбільше мріє провести жіночий клуб українською мовою в Сімферополі, Донецьку, Луганську й інших тимчасово окупованих містах. 

Наталія Лелюх завжди підкреслює силу української жінки, яка створює атмосферу життя, попри жах війни:

— Напевно, це в наших генах. Українська жінка нагадує мені ляльку-мотанку [символ добробуту, надії та оберіг людської долі. — Ред.]. Вона тримає крила над своєю родиною та одночасно витирає сльози і кров. Українська жінка — це шалена сила. Я не знаю, звідки вона. Можливо, ця сила народжується, коли людина захищає своє. Бо в росіян цього нема. І не може бути, адже вони не захищають, а нападають. 

За кордоном лікарка проводить багато зустрічей з українськими жінками, які потребують психологічної підтримки:  

— Ті, хто перебувають в інших країнах, також можуть мати ПТСР. Посттравматичний синдром розвивається також у тих, хто не є безпосередніми свідком травмуючих подій, а і в тих, хто має родичів в Україні. Наприклад, якщо жінка живе за кордоном, а в будинок її батьків прилетіла ракета — це дія агресивного фактору, яка потім може викликати ПТСР. Навіть у людей, які лише уявляють, що в будинок їхніх батьків може прилетіти ракета, можуть пережити цей травмуючий досвід. Це важливо знати. Якщо є симптоми, які турбують: поганий сон, постійна тривожність, депресивні настрої — необхідна допомога психолога.

Попри те, що майбутнє України Наталія Лелюх бачить дуже непростим, країна переродиться — і буде лише сильнішою:

— Скажу як гінеколог: процес народження — це прекрасно, але завжди важко як для матері, так і для дитини. На цьому шляху трапляються втрати та інші складнощі. Та головне — не втратити пам’ять. Той біль, який є, треба прожити, усвідомити, зробити з нього висновки і, ґрунтуючись на них, будувати нову країну. Сильнішу. Іншу.

Він бізнесмен родом із Донецька, жив у Києві, був ресторатором, а також – директором з маркетингу у великій фінансовій компанії. Паралельно навчався на психоаналітика. Від початку повномасштабного вторгнення був мобілізований, пішов захищати Україну. В березні 2022-го потрапив у  полон. 4 лютого ц.р. був звільнений з полону. Його вигляд вражав: втомлений і спустошений, але в його руках було червоне яблуко. Той момент, коли він стояв серед інших звільнених, приголомшений, дивився на яблуко, став символом повернення до життя – це фото облетіло світові медіа. Майже рік у полоні – як він пережив? Максим Колесников, колишній військовополонений, дав інтерв’ю виданню Sesty.

Оксана Щирба: Ви у 2015-му пішли захищати рідний Донбас від російських окупантів. Як прийняли рішення стати на захист України?

Максим Колесников: Я народився і виріс в Донецьку. Події на сході України, брав близько до серця, хоча вже кілька років жив у Києві. Я розумів, що йде війна.

ОЩ: Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Ви пішли у військкомат у перший день, 24 лютого 2022 року. Як потрапили у полон?

МК: Наша позиція була в Київській області, біля невеличкого села – між Житомирською трасою і Гостомелем. Перебували в оточенні з 3 березня. Кілька разів росіяни намагались зайти на територію нашої військової частини, ми їх щоразу відбивали. 20 березня нас залишилось менше 80 людей. Вони зайшли чотирма танками. Бій тривав більше 8 годин. У нас закінчилися протитанкові засоби, не було чим відбиватися. Танки їздили по території, впритул розстрілювати наші позиції. Коли було зрозуміло, що немає чим відбиватися і багато хлопців загинули, командир підрозділу прийняв рішення про здачу в полон.

ОЩ: Коли рідні дізналися, що Ви в полоні?

МК: Дізналися з відео російського телеканалу «Звезда». Воно потрапило в інтернет.

ОЩ: Майже рік полону, де Вас утримували?

МК: Спочатку нас вивезли до Білорусі, до фільтраційного табору. Вони примудрилися втратити всі наші документи і просто переписали наші дані, от і вся «фільтрація». Звідти вивезли в містечко Новозибків (Брянська область, Росія) у СІЗО. Там утримували до обміну.

ОЩ: Скільки людей перебувало в полоні разом з вами?

МК: Ми інколи підглядали документи, порахували, що близько 540.

ОЩ: Як вам вдалося?

МК: Коли майже нічого не знаєш, шукаєш способи щось дізнатися. Раз чи двічі на місяць нам видавали мило, щоразу ми розписувалися за отримане у відомостях. Бачили по цифрах кількість людей. Потім стало складніше, бо почалися обміни. Зараз стараються тримати людей меншими групами. Для росіян багато українців разом – це велика загроза. Вони нас бояться.

ОЩ: Яким був розпорядок у полоні?

МК: Жили за тюремним графіком. О 6 ранку нас піднімали, о 22 – відбій.  Раз на тиждень водили митися. В жовтні нам несподівано дали книжки. Потім забрали. Коли приїжджала перевірка, ставало краще. Вони чудово розуміють, що порушують всі можливі норми і правила. Наприклад, нам суворо забороняли дивитися на них, вимагали, щоб дивилися вниз. Навіть, коли переміщувалися, ми не мали права піднімати голову. Вони ходили в балаклавах, ми не бачили їх обличчя.

ОЩ: На допиті Ви відмовилися назвати українців нацистами, як вимагали окупанти.  Чи не покарали Вас за це?

МК: Ні. Це було на камеру, і вони не ризикнули. На зовні росіяни намагаються показати, що дотримуються всіх правил. Мені також пощастило, бо за мною ще було кілька полонених, яких мали допитати. На мене не хотіли гаяти часу. У перші дні полону багато росіян були шоковані тим, що відбувається. У мене питали: чи є родичі в Росії. Мій дядько жив у Росії, він помер у грудні 2021 року. Офіцер поліції каже мені: пощастило йому, що цього всього не побачив. Тобто, для багатьох з них (не для всіх) стало шоком те, що відбувалося.

ОЩ: Що для Вас було найстрашнішим у полоні?

МК: Незнання того, що відбувається з близькими. Один раз  нам дали можливість написати лист з чотирьох слів, які продиктували: «Жив, здоров, все хорошо». Сказали, якщо буде щось додано, листи  не відправлять. Це було у травні, на початку осені лист прийшов на адресу моєї матері. Листи відправили, бо з серпня окупанти визнали нас військовополоненими. Нас часто запитували, чи хочемо ми додому, чи в Росію. Жодного зворотнього зв’язку від рідних не було. До 31 травня ми не знали, що відбувається. Згодом нам почали видавати маленькі телевізори (раз, двічі на тиждень). Транслювали переважно брехню, але ми дізнавалися, що росіяни пішли з півночі України, залишили Київщину.

ОЩ: Чи знущалися над вами окупанти?

МК: Ми не говоримо про це – небезпечно для тих, хто залишається. Після перемоги збиратимемо докази.

ОЩ: Ми вже збираємо…

МК: Так. Нещодавно я брав участь у конференції у Відні щодо військовополонених. Було багато представників України, зокрема колишні війьковополонені, і ми там давали покази в повному обсязі. Це було в закритих умовах, світ має знати, що відбувається.

ОЩ: В Україні до Вас зверталися стосовно свідчень?

МК: Зверталися. Всі військовополонені дають свідчення.

ОЩ: Я не можу не згадати про світлину, де Ви зображені з яблуком після звільнення з полону. Ви казали тоді, що боялися з’їсти яблуко…

МК: Я трохи жартував. Можливо, жарт і не дуже виглядав жартом, я був в поганому фізичному стані. Під час полону ми не бачили свіжих фруктів та овочів. Була одного разу свіжа капуста.

ОЩ: Після полону Вас не впізнавали навіть близькі, Ви змарніли, втратили 32 кг. Як людина може витримати це все? Що допомагало триматися?

МК: З перших днів налаштовувався, що треба все це пережити і повернутися додому. Розумів, що війна надовго. Якби піддався відчаю, то дуже швидко втратив би свою особистість. Змушував себе повертатися думками до приємних спогадів, до минулого, до планів. До війни я мав прекрасне насичене життя. Чудова дружина, діти, яких я дуже люблю, батьки. Рідні стали моєю важливою опорою. Я зробив собі модель моста: минуле – один берег, а інший –  майбутнє. І треба було ту прірву пройти. Великою силою є спілкування та взаємна підтримка між побратимами. Звісно, ми не святі. 14 дорослих, постійно голодних чоловіків, тривалий час перебували в одному приміщенні. Виникали конфлікти. Але ми щоразу нагадували собі, що ворог назовні нашої камери, злість треба направити на ворога, який над нами знущається. Підтримували один одного розповідями, спогадами.

ОЩ: Вам не забороняли спілкуватись?

МК: Було кілька спроб, коли приїхала нова зміна (охоронців) з Кавказу. Вводили свої правила. На початку часто змушували нас цілий день стояти, не дозволяли спілкуватися. Але пошепки ми перемовлялися. Кавказці кілька разів на день перевіряли, щоб ми мовчали. Згодом ця вимога зникла.

ОЩ: Ставлення до чоловіків і жінок відрізнялося?

МК: На нашому поверсі була камера з жінками, їх доволі швидко обміняли. На початку ставлення до них було як і до чоловіків. Їх теж побрили наголо. Також видали тюремні речі.

ОЩ: Що видавали з речей?

МК: Берці, футболки, труси, шкарпетки, гумові капці. Це все, зимового одягу не дали. Ми дуже багато за що розписувалися, чого нам не видавали. Це дріб’язково і смішно. Щомісяця мали видавати нову зубну щітку і пасту, а давали раз на кілька місяців. Іноді в бані не давали мила, але змушували розписатися, що отримали. Вони крали все, що могли.

ОЩ: Якщо у полонених виникали проблеми зі здоров’ям,  надавали допомогу?

МК: Був випадок, коли хлопець кілька разів пожалівся, що болить зуб. Його таки повели до лікаря. Всіх, хто перебував з ним в камері, змусили присідати, поки не повернувся. У нас в камері був 59 річний полонений, якого розбив інсульт за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, і він про це сказав. Коли йому стало погано, йому дали ліки. Здебільшого, звісно, намагалися нічого не робити. Принаймні 2 людей на початку полону померло, росіяни про це говорили.

ОЩ: Як Вас змінило перебування в полоні?

МК: Важко проаналізувати себе. Полон відняв великий шмат мого здоров’я. Та вдалося зберегти свою особистість. Дуже важкий досвід. Я багато спілкуюся з військовими, психологами, які працюють з військовими. Є велика потреба в тому, щоб після війни працювати з військовими під час реабілітації, і дуже важливим є питання довіри. Чоловіки і жінки, які воюють, хочуть відчувати, що психологи їх розуміють.

ОЩ: Під час масштабного обміну 4 лютого разом в Вами повернулись ще 115 військових. Як відбувався обмін?

МК: Просто відкрили двері камери. Назвали прізвища, сказали зібрати речі і йти на вихід. Забрали у нас весь одяг. Видали військову форму – не наші речі, а якісь вибрані з купи. Тоді сказали сидіти тихо, що летимо на обмін. Окупанти не могли довезти когось з Донецька, обмін затягнувся. Українська сторона наполягала, щоб обміняли всіх із затвердженого списку, росіяни намагалися порушити домовленості. Ми двічі їздили на обмін, лише за третім разом нас обміняли. Вранці 4 лютого привезли на прикордонний пункт. Коли ми заїхали на територію України, в автобус зайшов представник організаційного штабу і привітав нас українською мовою. Зрозуміли, що вдома.

Росіяни постійно відмовляються від обмінів і зменшують кількість людей. Мене затвердили на обмін значно раніше. Але двічі викреслювали. На жаль, українська сторона не може дати гарантій. Це своєрідна лотерея.

ОЩ: Як зустрічали рідні?

МК: Коли мене побачила дружина, сказала, що я худий як підліток. І зігнутий. Я ходив як знак питання. Мав сильну атрофію м’язів.

ОЩ: Куди радите звертатися тим, чиї рідні в полоні?

МК: Раджу співпрацювати з Координаційним штабом. Спілкуватися між собою, знаходити групи психологічної підтримки, волонтерські групи. Дуже важливо дочекатися і мати ресурс. Ті, хто повернуться, будуть ослаблені, втомлені, потребуватимуть допомоги близьких. Тому не забувайте про себе. Вірте, сподівайтеся і чекайте на своїх рідних.

ОЩ: У 2015 році Ви вели онлайн-щоденник у соцмпережі, де описували підготовку українських військовослужбовців, будні ЗСУ і проблеми. Багато українських видань публікували Ваші розповіді під назвою «Щоденник мобілізованого». Плануєте написати книгу про полон?

МК: Я думаю про це. Всім треба писати все, що вони можуть пригадати. Важлива не літературна форма, а свідчення. Це треба залишити в загальній національній пам’яті, щоб Україна усвідомлювала з ким ми маємо справу, тому що реалії російського полону дуже далекі від міжнародних норм, конвенцій і від того полону, в якому перебувають полонені російські військові в Україні. Це війна на знищення українців. Маю надію, що з часом вдасться зробити зі своїх спогадів щось таке, що свідчитиме про це.

ОЩ: Як проходили процес реабілітації? Як почуваєтеся сьогодні?

МК: Реабілітація тривала приблизно 3 тижні: визначення проблем, медичний огляд, аналізи, психологічне тестування. Ще місяць фізіотерапії, бо в мене була сильна м’язова атрофія і зміни в хребті, суглобах. Були болі в лівому стегні, виявили пошкодження в коліні. Зробили операцію, знову реабілітація. Зараз щотижня займаюся з реабілітологом. Це може затягнутися ще на пів року. Почуваюся набагато краще. Я можу ходити на деякі тренажери, потрібно багато працювати над м’язами.

ОЩ: Які найближчі плани?

МК: Після війни планую повернутися до навчання. Є велика потреба у військовій психології. Я хочу навчатися в цьому напрямку, щоб працювати з тими, хто потребує такої допомоги.

Бліц-питання

ОЩ: Ваш ідеальний сніданок?

МК: Яєчня.

ОЩ: Ваш найкращий вчитель?

МК: Викладач з сексології в інституті

ОЩ: Ви часто готуєте вдома?

МК: Кілька разів на тиждень.

ОЩ: Чому росіяни такі жорстокі?

МК: Вони ненавидять самих себе, вони не можуть бути людьми

ОЩ: Чи зможете Ви пробачити тих, хто Вас утримував в полоні?

МК: Ні

ОЩ: Хто винен у війні?

МК: Росіяни, Путін.

ОЩ: Коли ми переможемо?

МК: Не знаю.

ОЩ: Три речі, які завжди з Вами?

МК: Телефон, ніж, навушники.

ОЩ: Ваше слабке місце?

МК: Їжа.

ОЩ: Яку найкраще пораду в житті Ви отримали?

МК: Було багато порад від батьків.

ОЩ: Про що Ви шкодуєте?

МК: Що в мене не було протитанкової зброї в березні 2022 року.

ОЩ: Три речі, які Вас пригнічують?

МК: Немає таких речей.

ОЩ: Ваша улюблена книга?

МК: «Сто років самотності».

ОЩ: Що Ви прищеплюєте своїм дітям?

МК: Незалежність від інших.

ОЩ: Ваш найкращий друг?

МК: Його звати Дмитро, він мобілізований, зараз майор Нацгвардії.

ОЩ: Що Вас може довести до сліз?

МК: Багато чого. Я став доволі сентиментальним. Але це переважно щось приємне.

ОЩ: Продовжіть, будь ласка, речення:

– З часом я зрозумів що…часу все менше.

– Я ніколи не забуду… як народжувалися мої діти.

– Моя найбільша перемога у…ще не настала.

– Я ностальгую за часами, коли… не було війни.

– Якщо я побачу диявола, я скажу йому… ти існуєш?!

– На 70-річчя подаруйте мені… шини, мабуть.

– Життя занадто коротке, щоб витрачати його на… людей, які тобі не цікаві.

– Я хочу попросити вибачення у… я у всіх просив вибачення, перед ким завинив. Тому зараз у мене немає такої проблеми.

– Мене ніколи не можна засуджувати за... те, в чому я не правий.

– Фільм про мене називався би... «80 тисяч кілометрів навколо світу».

ОЩ: Дякую Вам за розмову!

Фото з привтаних архівів

В мене було ціле літо для того, щоби віднести в ремонт тепле взуття. Три довгих місяці, навіть більше — в Лондоні потепліло достатньо, щоби носити сандалики і балетки уже наприкінці квітня. Влітку зовсім не хочеться думати про високі черевики, чобітки-челсі та туфлі на товстій підошві, тож і про таку дрібну прозаїчну справу геть легко забути, але я була до цього готова: громіздкі пари демісезонного взуття, всі потребують ремонту, я залишила на найзручнішій полиці, тій, що завжди на виду.

Три довгих місяці, навіть більше, вони стояли там і заважали мені обирати літнє взуття на сьогодні. Я думала про них кожен божий день, доки вчора отак в одну ніч не почалася справжня осінь. Тепер дощ не вщухає, вітер дме, і в ноги страшно холодно. Сьогодні я вбрала шкарпетки під тоненькі шкіряні туфлі: все тепле взуття потребує ремонту. 

«Ти адаптувалася. Тепер розквітнеш»

В липні минув рік, як ми живемо в Лондоні. Лондон добрий до нас. Мені вдається тут все, що повинно вдаватися. Я навіть почала займатися тенісом. Моя місцева приятелька, пригадую, сказала мені, коли я розповіла їй, що от ми уже рік тут: ти адаптувалася. Тепер розквітнеш. 

Ця думка кружляла мені в голові, як пташка під куполом якоїсь порожньої лункої споруди, і не знаходила місця, де б присісти. Я? Розквітну? 

Від лютого 2022 я взагалі не думаю про те, щоби розквітати. Зізнаюся, є в цьому навіть певна полегкість: вдома я завжди спішила розквітати. Подорожувати, змінювати своє та, за можливості, іще чиєсь життя на краще, добиватися, долати, вирішувати, наснажуватися, надихатися. Це давало мені рушійну силу, але і створювало навантаження і тиск. Але тепер це все настільки далеке для мене, що пташці думки про розквіт не знайшлося місця, де прихилитися в моїй голові, і вона випурхнула звідки недовго після розмови із приятелькою. Навантаження і тиску не поменшало, але їх тепер створюють зовсім інші речі. 

Коли я розповідаю комусь, як мені тут, я постійно починаю з перепрошення: мені пощастило, кажу, я знаю мову, легко даю собі ради з установами і бюрократичними процесами, маю навичку розбиратися в документах і шукати та перевіряти інформацію, маю роботу і прибуток. Тільки нещодавно я звернула увагу на те, що знають мову, мають різноманітний досвід життя закордоном та більш-менш стабільний прибуток незалежно від місця проживання і функціонування українського ринку не всі, а от перепрошують за те, що їм пощастило, майже всі. Мені пощастило швидко знайти роботу, — кажуть жінки, які самі тягнуть своїх дітей і батьків. Мені пощастило, мої діти уже дорослі (чи навпаки, ще малі), — кажуть мами, які уже майже два роки працюють щодня за маму, тата і обох дідусів і бабусь. Нам пощастило отримати окреме житло, — кажуть очільниці родин, які тепер тісняться всі разом в дуже далеких від комфорту умовах. Нам пощастило з родиною, що нас прихистила — кажуть ті, що з дітьми ділять одну кімнату в чужому домі і дотепер стидаються з’ясувати, де що лежить на кухні і мають дуже обачно складати посудомийку, щоби нікого не засмутити, бо в домі ж є своя традиція і свій стиль її складання. І так далі, до нескінченності. 

Я чула, як жінки перепрошують за те, що їм пощастило, адже їхній чоловік після поранення на фронті був визнаний непридатним до військової служби і зміг до них приєднатися. Поза контекстом це звучить уже просто страшно, та й якщо чесно — в контексті теж.

Не можна зцілитися чи зберегтися, переконуючи себе, що страшні речі насправді не такі вже й страшні

Люди завжди намагаються нормалізувати те, що з ними відбувається — особливо коли воно відбувається довго, і вплинути на те, щоби воно перестало відбуватися, змоги немає. Що більша загроза, що більше обставини нас зруйнують, то завзятіше ми їх для себе нормалізуємо: нам здається, в такий спосіб ми даємо собі шанс вціліти. Але не можна зцілитися чи зберегтися, переконуючи себе, що страшні речі насправді не такі вже й страшні, й не так уже нас руйнують і болять. 

Те, що відбувається в Україні зараз — страшно, несправедливо і неможливо. Ми усі цим зранені, навіть якщо з вигляду зовсім ціленькі і посиділи в підвалах всього один-два дні. Навіть якщо з найближчих рідних усі все ще живі. Навіть якщо сьогодні нема нікого, хто на передовій і не відповів на повідомлення «Як ти?», а отже, невідомо чи вже відповість. 

Це не нормально. Це не можна нормалізувати силою думки, надзусиллям і формулою «мені пощастило, іншим складніше» просто тому, що нормальній людині не стає легше від того, що комусь складніше. 

Ми всі маємо ліміти

Нещодавно я прочитала книжку. Не було б чим хвалитися, але це перша книжка з грудня, яку я прочитала. Я навіть не можу сказати, що в мене не було часу, я ж бо звикла жити в парадигмі, що на те, що тобі справді потрібно, час завжди знайдеться. Я ще не навчилася казати собі, що є обставини, за яких це магічне правило не працює зовсім, але я уже навчилася помічати це в житті інших. Наприклад, одна моя знайома нещодавно пожалілася на те, що здає і здає аналізи крові і не може виявити, що з нею не так: уже три спроби здати на права, а все ніяк, а вона ж сумлінно вчиться і раніше справлялася зі значно складнішими об’ємами інформації. 

З квітня минулого року вона сама з двома дітьми живе в місті, де не була ніколи до того, в новому для неї мовному середовищі; вона з нуля відремонтувала і обжила квартиру, влаштувала всіх в школи і на гуртки, перереєструвала авто, підтвердила свої професійні дипломи та сертифікати, влаштувалася на роботу, вивчила десятки нових маршрутів, сотні нових слів, запам’ятала нові імена й обличчя, нові правила сортування сміття, вимоги до шкільного дрескоду і ланчбоксів, нові схеми обрахунку й оплати податків та зборів, страхових внесків, реєстраційних зборів за одне, друге і п’яте. 

Разом з тим, як і в регулярному житті її діти хворіють і потребують уваги і любові, а також їжі, одягу, іграшок і навчальних матеріалів, її батьки потребують підтримки, а її чоловік в важкій депресії далеко від неї, він боїться смерті і на тлі цього в нього розвинувся тривожний розлад. Вона говорила мені про аналізи крові, а я дивилася на неї і думала: вона серйозно не розуміє, що, може, просто насправді нереально зараз спроцесити ще й дорожні знаки і пріоритети руху? Але авто є, а прав немає, і вона не може дозволити собі їх не отримати, бо тоді зможе частіше їздити і бачитися з чоловіком і краще облаштувати логістику своїх дітей. 

Я сказала їй, що ми всі маємо ліміти, і що їх, безперечно, завжди можна розширити, але лише спершу визнавши. Вона спитала, чи відчувала я якесь особливе знесилення, коли в мене виявили дисфункцію щитовидної залози. Я порадила їй перевірити вуха, бо вона мене не чує. Ми посміялися. Я майже переконана, що вона потім гуглила про щитовидну залозу — набагато простіше прийняти те, що в тебе тиреоїдит, діабет, переінфарктний стан чи навіть деменція, ніж те, що ти просто не можеш справитися ні з чим іще крім того, з чим і так уже справляєшся. 

Ми живі, допоки живі

Іноді просто неможливо розквітнути, коли твій дім у вогні. Страшно жити, коли стільки людей щодня втрачають життя — ти потопаєш в почуттях провини, зневіри, в сумнівах, чи маєш ти право на все те, що маєш. Це виснажує, не кажучи вже про все інше — більш грубі, приземлені матерії тисяч і тисяч питань і справ, які доводиться розрулювати в новому середовищі, не розуміючи мови, ментальності, контекстів, натяків і часом просто принципів життя. 

Ні, звісно, стаються дива — хтось зустрів справжнє кохання, знайшов себе, отримав відповідь на питання життя, всесвіту і взагалі. Народилися немовлята, спростувалися страшні діагнози, знайшлося житло, реалізувалися проєкти, почалися бізнеси. Просто тому, що ми живі, допоки живі. Не обов’язково розквітати через силу, те, що нам допомогли, те, що ми отримали підтримку, те, що ми вціліли і перебуваємо в безпеці не накладає на нас обов’язку розквітати і фонтанувати щастям, успіхом та ефективністю. Досить вдячності, уваги до себе і світу і внеску в перемогу — такого, який зараз можливий. 

Війна тисне на нас достатньо, а якщо чесно — понад усяку міру. Нам не треба тиснути на себе ще більше.

_____________________________

Від редакції: на головному фото зображено нове графіті у стилі Бенксі на стіні зруйнованого житлового будинку в місті Ірпінь, яке сильно постраждало від бойових дій на початку російського вторгнення, 12 листопада 2022 року. Фото: Maxym Marusenko/NurPhoto/AFP/East News

Українка Анна Галіцина приїхала до Ізраїлю з 5-річним сином Семеном у березні 2022 року, рятуючись від війни в Україні. Вона з родиною жила за 7 км від Ірпеня на околиці Києва, на 13-му поверсі багатоповерхівки. В перший день великої війни, 24 лютого 2022 року, поїхали до села Музичі, у 30 км від Києва, де зібралися рідні, сестри чоловіка з дітьми, батьки. Підвал будинку став для них бомбосховищем.

У Варшаві нарешті зігрілися після холодного підвалу на Київщині

«Син сильно кашляв, у підвалі було холодно. Я боялась, але плакала тільки, коли він засинав, створювала ілюзію нормального життя».

1 березня виїхали з України, ледь помістилися в евакуаційний потяг. На 2 місця в потязі було 9 чоловік і 3 песика.

«Навіть у туалеті їхало 3 людини. Дорослі терпіли, а дітей передавали туди по руках. Мій Семен ходив у туалет у пляшечку з-під води».

Вікна не відкривали, було душно. Пʼятирічний Семен захворів.

Наступного дня Аня була вже в Польщі.

«Дісталися готелю у Варшаві, залізли у гарячу ванну і сиділи довго, аж поки зігрілися. Син якось подорослішав, став по-чоловічому зібраним, попри температуру під 40».

До Ізраїлю вони прилетіли 10 березня. Їх зустріла родина, здавалось все найгірше позаду.

«Мій брат з родиною, батьки, дяді, тітки, друзі давно живуть в Ізраїлі, який відрізняється рівнем безпеки, тут дуже цінується життя, за кожного громадянина готові воювати, відстоювати. Попри те, що країна оточена ворогами, у людей завжди було відчуття захищеності. Ізраїль громадянам, які щойно репатріювалися, дає на півроку допомогу, можеш влаштовувати своє життя».

Анна поселилась у місті Ашкелон у 8 кілометрах від кордону з сектором Газа. Місцева влада зуміла зацікавити людей жити тут.

«Місто біля моря, гарні спортивні майданчики, пляжі. Хороші квартири, ціни на житло нижчі, ніж в інших районах Ізраїлю. Це приваблює».

Купила машину, пройшла косметологічні курси, хоч і мала вже 20 років досвіду, врешті отримала ізраїльський диплом, відкрила свій кабінет. Її двоюрідна сестра, бухгалтер, допомогла розібратися з законодавством. 

«Якщо відкриваєш бізнес, маєш усе робити за буквою закону, не дай боже помилитися чи провести щось поза касою, можеш “влетіти” дуже серйозно. Репатріантам пропонують мовні курси та безкоштовну юридичну допомогу. Країна дуже дорога і самостійно складно інтегруватися. Тут платиш навіть за “чих”, податки шалені».

Знову бомбосховище в підвалі!

Та все ж це мирне життя…Того, що трапилося, 7 жовтня, коли терористи потрапили на територію Ізраїлю та почали вбивати мирних людей, не чекав ніхто! Анна впевнена, що ще буде розслідування, як це взагалі стало можливе і наскільки постраждала репутація Ізраїлю, одної з найсильніших армій та найпотужнішої розвідки. «В Ізраїлі цінується кожне життя і те, що зараз відбувається – заручники, діти, розстрілюють мирних людей у машинах –  це неможливо навіть уявити!»

У містах, особливо неподалік Гази, у нових квартирах здебільшого облаштовані маммади – кімнати-сховища. Вони зміцнені особливим чином, тому обстріли не страшні. 

«Коли починаються обстріли люди просто кладуть туди своїх дітей спати, або всі разом укладаються, зачиняють двері, вікно зі спеціальної сталі».

Ашкелон нагадує Київ у березні 2022 року

Втім, Анна живе в Ашкелоні у старому будинку, де бомбосховище у підвалі. По приїзду вона провела підготовчу роботу з сином, пояснила, що все безпечно - добре працює захист «Залізний купол». Але коли 7 жовтня понеслися масовані обстріли – нерви у багатьох її знайомих і у неї здали. Знову сирий темний підвал, як півтора роки тому на Київщині, куди вдерлися російські загарбники, такі самі терористи, які не жаліють нікого, ні жінок, ні дітей. Анна з жахом порівнює ситуацію в рідній Україні і в Ізраїлі.

«І там і там були терористи. Те, що коїли росіяни на наших землях – розумом не збагнути. З терористами з Гази так само. У всіх у них нуль гуманності, чекати, що вони когось можуть пожаліти чи відпустити – не варто».

На відміну від України, комендантського часу в Ізраїлі немає, евакуацію в Ашкелоні не запровадили - армія Ізраїлю проводить антитерористичні заходи в селах між містом і сектором Газа. Але в Ашкелоні вулиці помітно спорожніли. Працюють не всі магазини. Люди налякані, намагаються виїхати з міста подалі. Найбільше обстрілів буває вночі. Влада запровадила правила, яких мають дотримуватися цивільні.

«Небезпеки окупації Ашкелону немає. Та треба бути напоготові. Не виходити з будинків, з укриттів-маммадів під час обстрілів». Ані дуже пригадується рідний Київ – порожні вулиці початку війни, обстріли і небезпека, яка висить у повітрі. Тепер це все вона переживає вдруге в Ізраїлі. В Ашкелоні зараз, коли є терористична загроза, не можна нікому відчиняти двері. Чому так? На території Ізраїлю проживає багато арабів, і місцева влада занепокоєна, чи не надихнуть демонстративні дії терористів з Гази когось ще на терористичні вчинки. Цього виключати неможна.

Зараз під прицілом обстрілів весь Ізраїль. «Залізний купол» захищає міста, але не завжди може впоратися з великою кількістю ракет, якими обстрілюють країну терористи. Напруга зростає.

«Вражає жорстокість терористів – це головорізи, якесь середньовіччя. У нас всього 10 секунд до прильоту ракети через близькість Гази, не встигаємо добігти до бомбосховища», – ділиться Анна.

Остаточною краплею для неї стало те, що в Ашкелоні 10 жовтня ракета потрапила в житловий будинок і поранило маленького хлопчика. Жінка з сином переїхала на північ країни, їх прихистили знайомі.

«Туди, куди ми переїхали, є ризик вторгнення іншого терористичного угруповання (Хезболла з території Лівану – ред.). І воно ще серйозніше, якраз тут на Півночі, куди ми виїхали».

Анна зізнається, що знову відчула тваринний страх за дитину, як у лютому 2022-го, в перші дні російського вторгнення в Україну.

«Чому ми знову це проживаємо?! Господи, коли ж буде спокій та мир?».

Як жити далі й що робити, Анна не знає. Ситуація в Україні, а тепер і в Ізраїлі доводить - плани нічого не варті в сучасному світі.

«Не бачу сенсу кудись далі летіти. Куди я полечу? В інший тимчасовий пункт? Ні, до України. А там така ж ситуація, просто там люди вже звикли до війни. А в Ізраїлі поки що шоковий стан – військові, і керівництво в шоці, вся країна в шоці».

Довідка: 7 жовтня на свято Сімхат Тора з сектора Газа був масований ракетний удар по Ізраїлю –від 3 до 5 тисяч ракет. А терористичне угруповання ХАМАС прорвало стіну між Газою та Ізраїлем, через терористи потрапили до прилеглих населених пунктів. Терористи захопили в заручники десятки ізраїльтян та іноземних громадян (серед них діти), яких утримують у секторі Гази. Сотні вбитих, тисячі поранених. Подібних втрат Ізраїль не зазнавав за останні 50 років, з часів Війни Судного дня.

Армія оборони Ізраїлю розпочала операцію «Залізні мечі» у секторі Газа. Військові ЦАХАЛу проводять зачистки на територіях, куди проникли терористи. Глава головного управління розвідки Міноборони України Кирило Буданов розповів, що росіяни передавали угрупованню ХАМАС озброєння, яке вдалося завоювати в Україні.

Фото з архіву героїні публікації

Дарія Боднар — перша українка, яка двічі подолала один із найскладніших у світі забігів Swiss Peaks 360. Вперше гірську трасу довжиною у 360 кілометрів жінка подолала торік у серпні — за 118 годин 7 хвилин і 27 секунд. Вдруге — цьогоріч у вересні — за 109 годин. Міжнародна асоціація трейлового бігу визнала Дарію найкращою атлеткою України. Жінка проходить дистанції у лісах, горах, на болотистій місцевості. Каже, що кайфує від цього. Спеціально для Sestry Дарія розповіла про підготовку до нових стартів та особливості перегонів. А ще про війну та друзів спортсменів, які в один день стали військовими.

‍

Наталя Жуковська: Даріє, де вас застала повномасштабна війна?

Дарія Боднар: Перший день війни я зустріла за кордоном, куди напередодні поїхала на лижні змагання. Був страх, що не можна повернутися додому, розгубленість, злість. Насправді ми не вірили, що війна буде настільки масштабною. Особисто я, як і більшість моїх друзів, очікували, що це будуть конфлікти на межі Донецької та Луганської областей, отож спокійно зібралися і поїхали на змагання у Швецію. Щойно перетнули кордон, почули повідомлення про війну. Я досі пам’ятаю: вмикаю телефон і приходять повідомлення про вибухи у Києві, Івано-Франківську, Львові. Коли все це читаєш, то мозок малює дуже страшні картини. О п’ятій ранку я обдзвонювала своїх рідних і рвалася додому. Бо новини — це одне, а у житті — це зовсім інше. Утім наш тренер наполіг, щоб ми їхали далі на змагання, а сам того ж дня повернувся до України. До Львова я повернулася за тиждень. 

НЖ: А далі? Що було після повернення? 

ДБ: Львів, як виявилося, до війни готувався. На третій день я зрозуміла, що у нас все буде добре — і ми не здамося. Всі об’єдналися і добре спрацювали. Дуже багато волонтерів, які займалися логістикою, було саме серед спортсменок. Бо у нас багато друзів за кордоном, знаємо, звідки і як доставити необхідне. Всі були налаштовані войовничо, з холодною і злою впевненістю, що своє відвоюємо. У мене в квартирі постійно жили волонтери. Я також пробувала допомагати на складах. А ось в середині літа відчула втому, бо той стрес капсулювався і не проявлявся назовні. 

НЖ: Чи війна якось вплинула на графіки та режим тренувань?

ДБ: Війна на всіх дуже вплинула. Весною 2022-го року взагалі про тренування ніхто не думав. То був жахливий період. До того ж всі були залучені — хто на складах, хто воює… Спорт дуже тримав морально. Після пробіжки почуваєшся легше, бо виробляються ендорфіни і стаєш спокійнішим, скидаєш негативну енергію.

До кінця весни в мене ці тренування були як частина життя: коли тобі погано, то просто викидаєш негативну енергію через спорт. 

НЖ: Попри війну ви не зламалися і таки змогли підготуватися та подолати один із найскладніших у світі забігів — Swiss Peaks 360. Як вам це вдалося? 

ДБ: Просто я дуже цього хотіла. Насправді до цього забігу я готувалася кілька років. Взагалі вся моя кар’єра будується на тому, що я бігаю ультрамарафони. Короткі дистанції мені не дуже подобаються. Підсвідомо всі останні роки я йшла до цього великого марафону. Моральна підготовка зайняла 5–6 років. Я знала, що колись його пробіжу-таки. Цього року було значно легше. Я знала свої помилки з попереднього забігу, який відбувся торік. Я  мала рік на їхнє опрацювання та побудову стратегії для наступних змагань. Відповідно, могла краще підготуватися.

НЖ: Гірську трасу довжиною 360 кілометрів ви пробігли за 109 годин. Як на мене, для цього треба мати надлюдські можливості. Як ви готувалися до такого забігу?

ДБ: За останні роки у мене кардинально змінилося життя. Я звільнилася з фірми, працюю сама на себе. Тож маю можливість часто виїжджати у гори — майже кожні вихідні. Це можуть бути різні активності — біг, альпінізм, велосипед, просто подорож у горах. І коли ти часто й довго там буваєш, то гори стають тобі звичні. Я за фахом інженер-еколог. Мені зараз 39 років. У спорт я прийшла в 30. І вже через три роки пробігла свої перші сто кілометрів. Щодо тренувань: певна схема підготовки є для бігання по асфальту, а також для коротких чи середніх дистанцій у горах. А ось для ультразабігів на 100 і більше кілометрів — нема. В Україні навіть немає тренера, який би підказав, як готуватися до ультразабігу на 360 кілометрів. Отож все будується на власному досвіді спортсмена, відчуттях та інформації, яка накопичилася впродовж років. Щоб був результат, треба щонайменше 30 відсотків свого часу приділяти поїздкам в гори і постійно тренуватися саме там. Тоді організм до того звикатиме. 

У мене, наприклад, високий рівень витривалості. Тривалий час я можу обходитись без їжі, легко долаю спуски різної технічної складності. Але я зовсім не можу підтримувати високу швидкість руху, особливо на рівних ділянках. Мені підходять протяжні гірські забіги з великим набором висоти та технічно-складним рельєфом, але на рівнинний ультрі я програю. 

Цьогоріч я задоволена результатом. Я прибігла на 10 годин швидше ніж торік. Була п’ята серед жінок, друга у віковій категорії і дев’ятнадцята у загальному заліку зі 147-ми фінішерів. Це хороший результат для таких складних змагань, враховуючи, що із 254-х учасників на старті до фінішу не дійшли 108. І треба розуміти, що кожен із цих 254-х учасників — це досвідчений спортсмен який проходить попередній відбір організаторами та має досвідом вдалих фінішів.

НЖ: Розкажіть про сам маршрут. У чому полягала його складність, окрім того, що він був дуже довгим?

ДБ: Під  час забігу требу було подолати понад 20  гірських вершин або 25900 метрів набору висоти (для прикладу, з бази Заросляк до Говерли всього 700 метрів набору висоти). Ми бігли і пересікали гірські хребти. Рівних ділянок  немає взагалі. На трасі є шість «баз життя», на яких ми можемо повноцінно перепочити. Кожні 10-20 кілометрів — КП («контрольна точка»), де є чай чи вода, а також мінімальна їжа. Також там можна сходити у душ чи поспати за потреби. Лідери забігів не сплять взагалі. Торік під час забігу у мене були помилки зі сном. Цього разу я все добре прорахувала. Це мали бути короткі «відключки» від 20 до 40 хвилин із сумарним часом сну за забіг 5-5,5 години. І треба було визначити, де і як саме спати. Проблема в тому, що ти не завжди можеш заснути вдень. Відповідно треба було прорахувати, де я можу це зробити вночі, щоб там було тепло і затишно. Це такі змагання, де втома йде лише збільшується. На третю добу твій організм у найгіршому стані. І саме це я змогла прорахувати і відпочити. 

‍

НЖ: Чим харчуються ультрамарафонці? 

ДБ: Я мала із собою спеціальні спортивні харчові гелі, періодично під’їдала горішки, сухофрукти. Але з часом довелося їсти те, що давали організатори на тих «базах життя». Там можна було напитися чаю, гарячого бульйону, з’їсти канапку. Насправді на другій частині дистанції харчування не сильно заходить: ти змучений, з’являється нудота. Тоді важливі фізичні параметри спортсмена. Я, наприклад, можу бути без їжі досить довго, майже добу. І це ніяк не вплине на силу та інші параметри. 

НЖ: Ви сова чи жайворонок? Коли вам найлегше біжиться?

ДБ: Яскраво виражена сова. Мені добре біжиться пообіді і в першій половині ночі. Найгірше 4–5 ранку. У ті передсвітанкові години сильно тягне на сон, їх дуже важко пережити. Зазвичай саме в цей час сильно сповільнюєшся. 

НЖ: Чи був спеціальний відбір? Важко потрапити на такі забіги?

ДБ: Обов'язково є відбір. Ти маєш зазначити у своєму резюме, що маєш досвід забігу 160 кілометрів і саме у горах. Без цього тебе не допустять до ультрамарафону. 

НЖ: Але навіть з таким ретельним добором до фінішу добігає лише половина учасників. Чому не всі фінішують? 

ДБ: Учасники сходять з дистанції переважно через травми. Найпоширеніші — розриви м’язів, розтяжки, у людей «вилітають» суглоби. Адже навантаження на ноги величезне, траса складна. На складних забігах нормальним показником вважається сходження до 40 відсотків людей. Також цьогоріч під час забігу була аномальна спека — плюс 30. Бігуни отримували теплові удари, тож сходили з дистанції. У мене часто йшла кров з носу, бо через пересушеність слизової пошкодився капіляр.

НЖ: Даріє, навіщо вам ці надскладні забіги?

ДБ: Мені це дає задоволення. Напевно, в кожної людини є якась підсвідома мрія, бажання прожити якусь пригоду, пишатись своїми можливостями та силою волі. Насправді перемога на змаганнях йде бонусом. Сам забіг ніби змучує, але  коли вже добігаєш дистанцію, озираєшся назад і ледь не плачеш, бо не хочеш закінчувати цю пригоду.

Це як найкращі якісь співпереживання з рідними людьми, найкращий похід, найкращі краєвиди, найкращі миті, коли ти отримував задоволення і боровся. 

НЖ: Щодо боротьби. Вже майже 10 років Україна воює за свою Незалежність і свої території. Багато публічних людей, зокрема спортсменів, після повномасштабного вторгнення взяли до рук зброю. Серед вашого оточення є такі люди?

ДБ: Багато моїх друзів воює. Загинув мій друг Сергій Поліщук. Він з першого дня пішов воювати. Ця людина в мене асоціювалася з безпекою, захистом і піклуванням про інших людей. З ним точно нічого не мало трапитися. Але був випадковий приліт снаряду і він загинув. Ми не вірили. Насправді у жодну смерть не віримо, бо гинуть найкращі люди, які свідомо пішли на фронт. З Сергієм ми зустрілися на моїх перших змаганнях, і так сталося, що він всі роки був янголом-охоронцем, який багато мені допоміг. Перший рік він зі мною бігав змагання. Стежив, щоб я мала нормальне спорядження, безпечно ходила. У 2022-му році Сергій мріяв взяти участь в одному із найскладніших ультразабігів в Україні і мав реєстраційний номер — №1. Тепер цей номер назавжди закріплений організаторами за його ім’ям.

НЖ: Знаю, що серед ваших захоплень — вишиванки. І одну з них ви подарували саме Сергію.

ДБ: Так, я давно почала захоплюватися вишиванками, вивчати історію. Моя сім’я з Білої Церкви і Луганщини. І так сталося, що все моє оточення до 16 років було російськомовне, з російськомовною освітою. Одного разу я познайомилася з дівчатами, які змінили моє бачення справжньої української вишитої сорочки. Я побачила стародавні зразки — і це мене захопило. Вивчала техніку вишивки у тих традиціях. Сергій Поліщук мені багато чого дарував. Він був дуже ретельним, любив, щоб все було ідеальним, і раз на рік дарував мені шкіряний поясок. Був перфекціоністом. І я взялася за вишивання сорочки для нього. Я розуміла, що вона має бути ідеальною. Тому я дуже довго її вишивала — півтора року. В мене було мало вільного часу, але я дуже хотіла, щоб він її отримав перед Великоднем. На жаль, він одягнув її лише двічі. Вперше — коли отримав посилку, і вдруге — коли ми проводжали його в останню путь. Тоді спитали мого дозволу, чи можна його поховати у тій вишиванці. Вважаю, що така річ, вишита для людини, не може комусь іншому належати — і я погодилася.

НЖ: Якою є ваша найамбітніша мета та яким бачите своє майбутнє після нашої Перемоги?

ДБ: Знаю, що я ще повторю цей складний забіг. Щоправда, ще не визначилася щодо термінів. Можливо через пару років. Хоча нещодавно організатори цих змагань оприлюднили новину про нову дистанцію з наступного року —  620 кілометрів. Вперше у світі. І я себе спіймала на думці, що вже про неї думаю. Але зараз я хочу відпочити.

А щодо планів після нашої Перемоги, то, зрозуміло, хочу жити лише в Україні. У своєму рідному Львові. Я буваю у багатьох європейських країнах, у мене є можливість лишитися жити за кордоном, та щоразу повертаюся до України. Бо лише там я насправді вдома!

‍

Як з підлоги у львівському бомбосховищі я потрапила на грецький острів

У перші дні війни у Львові, у бомбосховищі, ми постійно спали на підлозі. Вили сирени. Спати на підлозі здавалося зручнішим, ніж сидіти або лежати на стільцях, а  відпочивати вночі, коли о 6-й ранку вже на етер, було життєвонеобхідне. Через волонтерів ми дістали каремати і спальники, робили в укритті готелю «лігво» і так спали.

Найбільше не вистачало берушів, щоб не чути обговорень чергової атаки російських військових. В аптеках їх не було. Заснути було майже нереально. Коли я трохи призвичаїлася до режиму тривог, уже не спускалася у підвал, а лягала з дитиною на підлогу в коридорі готельного номеру, покладаючись на правило двох стін. Був жахливий протяг, але принаймні тихо. Ми постійно ходили застудженими. Я тоді була ще й вагітною. І колеги, дізнавшись причину мого кашлю і нежитю, м'яко мене сварили.

Зима під ковдрами

І все ж по-справжньому моя 7-річна донька почала хворіти вже наступної зими, коли ми переїхали до Польщі. Зібраність воєнного часу минула — і ми розслабилися. Але життя легшим не стало — як і ночі теплішими. Ми жили під Варшавою в орендованій квартирі. Там постійно ламався газовий котел, а надворі була мінусова температура. Ми з немовлям і старшою дочкою спали одягненими, накинувши на себе усі ковдри, які в нас були.

Олівія в Польщі пішла в другий клас. У сніг і дощ ми втрьох — я, старша донька і наше немовлятко Амелія — щодня йшли пішки до школи за 2 кілометри від дому.

Олівія хворіла застудою кожні півтора-два тижні. Ми припинили ховати інгалятор у шафку — він працював майже щодня. І якби десь у світі існувала профспілка інгаляторів, наш неодмінно звернувся б туди через понаднормову працю. Я знала імена дитячих лікарів у всіх навколишніх клініках, майже поріднилася з перевізником Антоном та його дружиною, через яких моя мама тоннами передавала ліки з Києва. Навесні ситуація анітрохи не полегшилася — у травні Олівії видалили абсцес через ангіну. Ще два тижні ми пили антибіотики і їздили в лікарню робити їй болючі процедури. Я вирішила, що негайно треба із цим всім щось робити.

Сімейні традиції і розлука

Я купила путівку до  Греції. У турагенстві, дивлячись на романтичні пальми, блакитне море і пляжні парасольки на рекламному плакаті, подумала: ось що потрібно не лише дітям, а й мені — після переглядів сотень роликів зі звірствами російських військових, розмов про Маріуполь і Херсон з тими, хто вижив, вигодовування дитини першим молоком у бомбосховищі у Львові і підстрибування з ліжка під нічні сигнали тривоги в Києві в батьків.

За кілька років до війни, коли Олівія була меншою, у нас була сімейна традиція — влітку вона спершу їхала з бабусею у Затоку на Одещині, потім — у село до діда на Житомирщину, де тижнями купалась у річці, збирала квіти у полі і пила молоко. Ми не були вдома уже 18 місяців. І бачилися з моїм татом за цей період двічі. Перший раз — у  Львові, на хрестинах Амелії. Через війну священник дозволив зробити це через кілька днів після народження немовляти — незадовго до нашого від'їзду у Польщу. Другий раз бачили мого тата і дідуся моїх доньок уже на Різдво — у Варшаві. 

Неможливість спілкуватися з близькими — одна з найбільших втрат цієї війни для нас. 

Мистецтво і коктейлі Молотова

Поки ми влаштовувалися під Варшавою, мої батьки і далі жили у Києві і працювали: тато — директором і головним режисером театру української традиції «Дзеркало», мама — художницею з освітлення у Національній Опері України. У перші місяці війни батько з коктейлями Молотова готувався зустріти ворога. Поки бойові дії тривали на Київщині, він читав патріотичні вірші на блокпосту і включався наживо у польські ЗМІ.

Коли небезпека відступила від Києва — знову почав їздити на вихідні у село на Житомирщину, у наш маленький сімейний рай. Там у затінку яблунь, вишень і дубів він колись вчив мою Олівію декламувати «Садок вишневий коло хати» та інші вірші Шевченка, грався з нею в ляльковий театр, слухав платівки, а в неділю зранку, поки всі спали, їздив до церкви і привозив додому м'які духмяні просфори. 

Та коли ми поїхали, дитячі голоси у нашому подвір’ї не стихли. 

До батька почали приходити дві дівчинки-переселенки з Донбасу. Їхня родина кілька років тому в’їхала у сусідній будинок. Поки їхні батьки важко працювали, діти шукали сімейного тепла і розваг. Відтак ляльковий театр знову зняли з горища, платівки протерли від пилу — і наприкінці літа у нашому садку знову лунали вірші Шевченка дитячими голосами.

Скажу чесно, наші ревнощі до цих «прийомних онук» нашого діда були безкінечними, але в глибині серця ми раділи за всіх них — адже ніхто не залишився самотнім. 

Дикий пляж, Перседи і кава по-грецьки

У серпні 2023 ми прилетіли на грецький острів Тасос. Тоді через спеку на півдні Європи ще вирували пожежі на Родосі, а в Акрополь не пускали туристів. Однак на Тасосі ніколи не буває занадто спекотно — острів потопає у зелених соснах, які дарують прохолоду навіть у найгарячіші години дня. 

Тут було все, щоб відновити здоров’я після двох важких зим, — свіже морське повітря, місцевий запашний мед, нагрітий сонцем пісок і смачну здорову їжу. 

Майже одразу знайшли друзів. Недалеко від нашого готелю грецька родина — Марія, Нікос та їхня дочка Рафаелія — облаштували шматочок дикого пляжу. Вони поставили під соснами трейлер з кавою, охолоджуючими напоями та легкими закусками, а на березі — пляжні ліжка, гамаки і місцеву атракцію — рибальський корабель, який вже наступного літа стане частиною кав’ярні. Щоранку за столик із шахами під сосною приходив пан Вассіліс — 72-річний грек — директор банку на пенсії. Поки Олівія грілася на сонечку, ми всі разом по кілька годин пили каву і розмовляли — про наші родини, війну в Україні, спільну історію і майбутнє. Марія з моєю Амелі на ручках розповіла, як завдяки вірі у Бога подолала рак. Юна Рафаелія поділилася, як мріяла стати журналістом, як я, але змушена працювати у пляжному кафе, щоб допомогти родині. З Нікосом ми розмовляли про зірки і зустрічались на пляжі після закриття кафе о 22-й. Ми приходили дивитися на сузір’я над морем та метеоритний дощ Персеїд. І знову всі разом пили каву по-грецьки. 

Сагапо, Амелія, Сагапо!

Найбільше нами опікувався старший пан Вассіліс — він склав для нас найліпші маршрути для подорожей островом. У ресторанчику у своєму високогірному селі він частував нас як рідних, а ще — щонеділі привозив з церкви для нас просфори з анісом — як мій тато і дідусь моїх доньок. Як виявилося, онучку пана Вассіліса теж звати Амелія — як мою маленьку донечку. Однак родина рідко приїжджає до нього, і він часто почувається самотнім. Щоранку він брав мою донечку на руки і вчив її першим словам грецькою. «Сагапо, Амелія! Сагапо. Вассіліс любить тебе», — говорив він моїй дитині.

Коли ми виїжджали, всі плакали. Адже кожен з нас на мить відчув себе трошки щасливішим: Марія постійно спілкувалась із моїми маленькими дітьми, Нікос знову був оточений друзями, Рафаелія дізнавалась від мене про світ медіа, а Вассіліс усі ці дні був улюбленим дідом — «Сагапо, Амелія! Сагапо». Та, можливо, ми більше за них потребували цього всього — бо з початку війни чи не вперше були у повній родині?

Коли наш літак приземлився у Варшаві, ми дізналися про чергову криваву атаку росіян — балістичними ракетами вони вдарили по центру Чернігова. 156 поранених, семеро загиблих, серед них — шестирічна дівчинка Софія Голинська. Чиясь кохана дочка. Чиясь найдорожча онука. Після грецької казки ми прокинулися у Польщі, де разом з нами шукають прихистку сотні тисяч українських втікачів від російських ракет. 

Війна триває. Попереду в нас і в України — нова зима. Зима війни. І поки вона триватиме, наш дідусь і далі вчитиме сусідських дітей віршів Шевченка.