%20(1).avif)
Як з підлоги у львівському бомбосховищі я потрапила на грецький острів
У перші дні війни у Львові, у бомбосховищі, ми постійно спали на підлозі. Вили сирени. Спати на підлозі здавалося зручнішим, ніж сидіти або лежати на стільцях, а відпочивати вночі, коли о 6-й ранку вже на етер, було життєвонеобхідне. Через волонтерів ми дістали каремати і спальники, робили в укритті готелю «лігво» і так спали.
Найбільше не вистачало берушів, щоб не чути обговорень чергової атаки російських військових. В аптеках їх не було. Заснути було майже нереально. Коли я трохи призвичаїлася до режиму тривог, уже не спускалася у підвал, а лягала з дитиною на підлогу в коридорі готельного номеру, покладаючись на правило двох стін. Був жахливий протяг, але принаймні тихо. Ми постійно ходили застудженими. Я тоді була ще й вагітною. І колеги, дізнавшись причину мого кашлю і нежитю, м'яко мене сварили.
Зима під ковдрами
І все ж по-справжньому моя 7-річна донька почала хворіти вже наступної зими, коли ми переїхали до Польщі. Зібраність воєнного часу минула — і ми розслабилися. Але життя легшим не стало — як і ночі теплішими. Ми жили під Варшавою в орендованій квартирі. Там постійно ламався газовий котел, а надворі була мінусова температура. Ми з немовлям і старшою дочкою спали одягненими, накинувши на себе усі ковдри, які в нас були.
.jpg)
Олівія в Польщі пішла в другий клас. У сніг і дощ ми втрьох — я, старша донька і наше немовлятко Амелія — щодня йшли пішки до школи за 2 кілометри від дому.
Олівія хворіла застудою кожні півтора-два тижні. Ми припинили ховати інгалятор у шафку — він працював майже щодня. І якби десь у світі існувала профспілка інгаляторів, наш неодмінно звернувся б туди через понаднормову працю. Я знала імена дитячих лікарів у всіх навколишніх клініках, майже поріднилася з перевізником Антоном та його дружиною, через яких моя мама тоннами передавала ліки з Києва. Навесні ситуація анітрохи не полегшилася — у травні Олівії видалили абсцес через ангіну. Ще два тижні ми пили антибіотики і їздили в лікарню робити їй болючі процедури. Я вирішила, що негайно треба із цим всім щось робити.
Сімейні традиції і розлука
Я купила путівку до Греції. У турагенстві, дивлячись на романтичні пальми, блакитне море і пляжні парасольки на рекламному плакаті, подумала: ось що потрібно не лише дітям, а й мені — після переглядів сотень роликів зі звірствами російських військових, розмов про Маріуполь і Херсон з тими, хто вижив, вигодовування дитини першим молоком у бомбосховищі у Львові і підстрибування з ліжка під нічні сигнали тривоги в Києві в батьків.
За кілька років до війни, коли Олівія була меншою, у нас була сімейна традиція — влітку вона спершу їхала з бабусею у Затоку на Одещині, потім — у село до діда на Житомирщину, де тижнями купалась у річці, збирала квіти у полі і пила молоко. Ми не були вдома уже 18 місяців. І бачилися з моїм татом за цей період двічі. Перший раз — у Львові, на хрестинах Амелії. Через війну священник дозволив зробити це через кілька днів після народження немовляти — незадовго до нашого від'їзду у Польщу. Другий раз бачили мого тата і дідуся моїх доньок уже на Різдво — у Варшаві.
Неможливість спілкуватися з близькими — одна з найбільших втрат цієї війни для нас.
Мистецтво і коктейлі Молотова
Поки ми влаштовувалися під Варшавою, мої батьки і далі жили у Києві і працювали: тато — директором і головним режисером театру української традиції «Дзеркало», мама — художницею з освітлення у Національній Опері України. У перші місяці війни батько з коктейлями Молотова готувався зустріти ворога. Поки бойові дії тривали на Київщині, він читав патріотичні вірші на блокпосту і включався наживо у польські ЗМІ.
Коли небезпека відступила від Києва — знову почав їздити на вихідні у село на Житомирщину, у наш маленький сімейний рай. Там у затінку яблунь, вишень і дубів він колись вчив мою Олівію декламувати «Садок вишневий коло хати» та інші вірші Шевченка, грався з нею в ляльковий театр, слухав платівки, а в неділю зранку, поки всі спали, їздив до церкви і привозив додому м'які духмяні просфори.
Та коли ми поїхали, дитячі голоси у нашому подвір’ї не стихли.
До батька почали приходити дві дівчинки-переселенки з Донбасу. Їхня родина кілька років тому в’їхала у сусідній будинок. Поки їхні батьки важко працювали, діти шукали сімейного тепла і розваг. Відтак ляльковий театр знову зняли з горища, платівки протерли від пилу — і наприкінці літа у нашому садку знову лунали вірші Шевченка дитячими голосами.
Скажу чесно, наші ревнощі до цих «прийомних онук» нашого діда були безкінечними, але в глибині серця ми раділи за всіх них — адже ніхто не залишився самотнім.
Дикий пляж, Перседи і кава по-грецьки
У серпні 2023 ми прилетіли на грецький острів Тасос. Тоді через спеку на півдні Європи ще вирували пожежі на Родосі, а в Акрополь не пускали туристів. Однак на Тасосі ніколи не буває занадто спекотно — острів потопає у зелених соснах, які дарують прохолоду навіть у найгарячіші години дня.
Тут було все, щоб відновити здоров’я після двох важких зим, — свіже морське повітря, місцевий запашний мед, нагрітий сонцем пісок і смачну здорову їжу.
Майже одразу знайшли друзів. Недалеко від нашого готелю грецька родина — Марія, Нікос та їхня дочка Рафаелія — облаштували шматочок дикого пляжу. Вони поставили під соснами трейлер з кавою, охолоджуючими напоями та легкими закусками, а на березі — пляжні ліжка, гамаки і місцеву атракцію — рибальський корабель, який вже наступного літа стане частиною кав’ярні. Щоранку за столик із шахами під сосною приходив пан Вассіліс — 72-річний грек — директор банку на пенсії. Поки Олівія грілася на сонечку, ми всі разом по кілька годин пили каву і розмовляли — про наші родини, війну в Україні, спільну історію і майбутнє. Марія з моєю Амелі на ручках розповіла, як завдяки вірі у Бога подолала рак. Юна Рафаелія поділилася, як мріяла стати журналістом, як я, але змушена працювати у пляжному кафе, щоб допомогти родині. З Нікосом ми розмовляли про зірки і зустрічались на пляжі після закриття кафе о 22-й. Ми приходили дивитися на сузір’я над морем та метеоритний дощ Персеїд. І знову всі разом пили каву по-грецьки.
Сагапо, Амелія, Сагапо!
Найбільше нами опікувався старший пан Вассіліс — він склав для нас найліпші маршрути для подорожей островом. У ресторанчику у своєму високогірному селі він частував нас як рідних, а ще — щонеділі привозив з церкви для нас просфори з анісом — як мій тато і дідусь моїх доньок. Як виявилося, онучку пана Вассіліса теж звати Амелія — як мою маленьку донечку. Однак родина рідко приїжджає до нього, і він часто почувається самотнім. Щоранку він брав мою донечку на руки і вчив її першим словам грецькою. «Сагапо, Амелія! Сагапо. Вассіліс любить тебе», — говорив він моїй дитині.
Коли ми виїжджали, всі плакали. Адже кожен з нас на мить відчув себе трошки щасливішим: Марія постійно спілкувалась із моїми маленькими дітьми, Нікос знову був оточений друзями, Рафаелія дізнавалась від мене про світ медіа, а Вассіліс усі ці дні був улюбленим дідом — «Сагапо, Амелія! Сагапо». Та, можливо, ми більше за них потребували цього всього — бо з початку війни чи не вперше були у повній родині?
Коли наш літак приземлився у Варшаві, ми дізналися про чергову криваву атаку росіян — балістичними ракетами вони вдарили по центру Чернігова. 156 поранених, семеро загиблих, серед них — шестирічна дівчинка Софія Голинська. Чиясь кохана дочка. Чиясь найдорожча онука. Після грецької казки ми прокинулися у Польщі, де разом з нами шукають прихистку сотні тисяч українських втікачів від російських ракет.
Війна триває. Попереду в нас і в України — нова зима. Зима війни. І поки вона триватиме, наш дідусь і далі вчитиме сусідських дітей віршів Шевченка.
Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС — з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
