Ексклюзив
20
хв

Неможливо розквітнути, коли твій дім у вогні

Війна тисне на нас понад усяку міру. Нам не треба тиснути на себе ще більше.

Катерина Бабкіна

Сухі квіти у вікні харківського будинку після російського обстрілу 21 вересня 2022 року. Фото: Yasuyoshi Chiba/AFP/East News


No items found.

В мене було ціле літо для того, щоби віднести в ремонт тепле взуття. Три довгих місяці, навіть більше — в Лондоні потепліло достатньо, щоби носити сандалики і балетки уже наприкінці квітня. Влітку зовсім не хочеться думати про високі черевики, чобітки-челсі та туфлі на товстій підошві, тож і про таку дрібну прозаїчну справу геть легко забути, але я була до цього готова: громіздкі пари демісезонного взуття, всі потребують ремонту, я залишила на найзручнішій полиці, тій, що завжди на виду.

Три довгих місяці, навіть більше, вони стояли там і заважали мені обирати літнє взуття на сьогодні. Я думала про них кожен божий день, доки вчора отак в одну ніч не почалася справжня осінь. Тепер дощ не вщухає, вітер дме, і в ноги страшно холодно. Сьогодні я вбрала шкарпетки під тоненькі шкіряні туфлі: все тепле взуття потребує ремонту. 

«Ти адаптувалася. Тепер розквітнеш»

В липні минув рік, як ми живемо в Лондоні. Лондон добрий до нас. Мені вдається тут все, що повинно вдаватися. Я навіть почала займатися тенісом. Моя місцева приятелька, пригадую, сказала мені, коли я розповіла їй, що от ми уже рік тут: ти адаптувалася. Тепер розквітнеш. 

Ця думка кружляла мені в голові, як пташка під куполом якоїсь порожньої лункої споруди, і не знаходила місця, де б присісти. Я? Розквітну? 

Від лютого 2022 я взагалі не думаю про те, щоби розквітати. Зізнаюся, є в цьому навіть певна полегкість: вдома я завжди спішила розквітати. Подорожувати, змінювати своє та, за можливості, іще чиєсь життя на краще, добиватися, долати, вирішувати, наснажуватися, надихатися. Це давало мені рушійну силу, але і створювало навантаження і тиск. Але тепер це все настільки далеке для мене, що пташці думки про розквіт не знайшлося місця, де прихилитися в моїй голові, і вона випурхнула звідки недовго після розмови із приятелькою. Навантаження і тиску не поменшало, але їх тепер створюють зовсім інші речі. 

Коли я розповідаю комусь, як мені тут, я постійно починаю з перепрошення: мені пощастило, кажу, я знаю мову, легко даю собі ради з установами і бюрократичними процесами, маю навичку розбиратися в документах і шукати та перевіряти інформацію, маю роботу і прибуток. Тільки нещодавно я звернула увагу на те, що знають мову, мають різноманітний досвід життя закордоном та більш-менш стабільний прибуток незалежно від місця проживання і функціонування українського ринку не всі, а от перепрошують за те, що їм пощастило, майже всі. Мені пощастило швидко знайти роботу, — кажуть жінки, які самі тягнуть своїх дітей і батьків. Мені пощастило, мої діти уже дорослі (чи навпаки, ще малі), — кажуть мами, які уже майже два роки працюють щодня за маму, тата і обох дідусів і бабусь. Нам пощастило отримати окреме житло, — кажуть очільниці родин, які тепер тісняться всі разом в дуже далеких від комфорту умовах. Нам пощастило з родиною, що нас прихистила — кажуть ті, що з дітьми ділять одну кімнату в чужому домі і дотепер стидаються з’ясувати, де що лежить на кухні і мають дуже обачно складати посудомийку, щоби нікого не засмутити, бо в домі ж є своя традиція і свій стиль її складання. І так далі, до нескінченності. 

Я чула, як жінки перепрошують за те, що їм пощастило, адже їхній чоловік після поранення на фронті був визнаний непридатним до військової служби і зміг до них приєднатися. Поза контекстом це звучить уже просто страшно, та й якщо чесно — в контексті теж.

Фото з приватного архіву Катерини Бабкіної

Не можна зцілитися чи зберегтися, переконуючи себе, що страшні речі насправді не такі вже й страшні

Люди завжди намагаються нормалізувати те, що з ними відбувається — особливо коли воно відбувається довго, і вплинути на те, щоби воно перестало відбуватися, змоги немає. Що більша загроза, що більше обставини нас зруйнують, то завзятіше ми їх для себе нормалізуємо: нам здається, в такий спосіб ми даємо собі шанс вціліти. Але не можна зцілитися чи зберегтися, переконуючи себе, що страшні речі насправді не такі вже й страшні, й не так уже нас руйнують і болять. 

Те, що відбувається в Україні зараз — страшно, несправедливо і неможливо. Ми усі цим зранені, навіть якщо з вигляду зовсім ціленькі і посиділи в підвалах всього один-два дні. Навіть якщо з найближчих рідних усі все ще живі. Навіть якщо сьогодні нема нікого, хто на передовій і не відповів на повідомлення «Як ти?», а отже, невідомо чи вже відповість. 

Це не нормально. Це не можна нормалізувати силою думки, надзусиллям і формулою «мені пощастило, іншим складніше» просто тому, що нормальній людині не стає легше від того, що комусь складніше. 

Ми всі маємо ліміти

Нещодавно я прочитала книжку. Не було б чим хвалитися, але це перша книжка з грудня, яку я прочитала. Я навіть не можу сказати, що в мене не було часу, я ж бо звикла жити в парадигмі, що на те, що тобі справді потрібно, час завжди знайдеться. Я ще не навчилася казати собі, що є обставини, за яких це магічне правило не працює зовсім, але я уже навчилася помічати це в житті інших. Наприклад, одна моя знайома нещодавно пожалілася на те, що здає і здає аналізи крові і не може виявити, що з нею не так: уже три спроби здати на права, а все ніяк, а вона ж сумлінно вчиться і раніше справлялася зі значно складнішими об’ємами інформації. 

З квітня минулого року вона сама з двома дітьми живе в місті, де не була ніколи до того, в новому для неї мовному середовищі; вона з нуля відремонтувала і обжила квартиру, влаштувала всіх в школи і на гуртки, перереєструвала авто, підтвердила свої професійні дипломи та сертифікати, влаштувалася на роботу, вивчила десятки нових маршрутів, сотні нових слів, запам’ятала нові імена й обличчя, нові правила сортування сміття, вимоги до шкільного дрескоду і ланчбоксів, нові схеми обрахунку й оплати податків та зборів, страхових внесків, реєстраційних зборів за одне, друге і п’яте. 

Разом з тим, як і в регулярному житті її діти хворіють і потребують уваги і любові, а також їжі, одягу, іграшок і навчальних матеріалів, її батьки потребують підтримки, а її чоловік в важкій депресії далеко від неї, він боїться смерті і на тлі цього в нього розвинувся тривожний розлад. Вона говорила мені про аналізи крові, а я дивилася на неї і думала: вона серйозно не розуміє, що, може, просто насправді нереально зараз спроцесити ще й дорожні знаки і пріоритети руху? Але авто є, а прав немає, і вона не може дозволити собі їх не отримати, бо тоді зможе частіше їздити і бачитися з чоловіком і краще облаштувати логістику своїх дітей. 

Я сказала їй, що ми всі маємо ліміти, і що їх, безперечно, завжди можна розширити, але лише спершу визнавши. Вона спитала, чи відчувала я якесь особливе знесилення, коли в мене виявили дисфункцію щитовидної залози. Я порадила їй перевірити вуха, бо вона мене не чує. Ми посміялися. Я майже переконана, що вона потім гуглила про щитовидну залозу — набагато простіше прийняти те, що в тебе тиреоїдит, діабет, переінфарктний стан чи навіть деменція, ніж те, що ти просто не можеш справитися ні з чим іще крім того, з чим і так уже справляєшся. 

Ми живі, допоки живі

Іноді просто неможливо розквітнути, коли твій дім у вогні. Страшно жити, коли стільки людей щодня втрачають життя — ти потопаєш в почуттях провини, зневіри, в сумнівах, чи маєш ти право на все те, що маєш. Це виснажує, не кажучи вже про все інше — більш грубі, приземлені матерії тисяч і тисяч питань і справ, які доводиться розрулювати в новому середовищі, не розуміючи мови, ментальності, контекстів, натяків і часом просто принципів життя. 

Ні, звісно, стаються дива — хтось зустрів справжнє кохання, знайшов себе, отримав відповідь на питання життя, всесвіту і взагалі. Народилися немовлята, спростувалися страшні діагнози, знайшлося житло, реалізувалися проєкти, почалися бізнеси. Просто тому, що ми живі, допоки живі. Не обов’язково розквітати через силу, те, що нам допомогли, те, що ми отримали підтримку, те, що ми вціліли і перебуваємо в безпеці не накладає на нас обов’язку розквітати і фонтанувати щастям, успіхом та ефективністю. Досить вдячності, уваги до себе і світу і внеску в перемогу — такого, який зараз можливий. 

Війна тисне на нас достатньо, а якщо чесно — понад усяку міру. Нам не треба тиснути на себе ще більше.

_____________________________

Від редакції: на головному фото зображено нове графіті у стилі Бенксі на стіні зруйнованого житлового будинку в місті Ірпінь, яке сильно постраждало від бойових дій на початку російського вторгнення, 12 листопада 2022 року. Фото: Maxym Marusenko/NurPhoto/AFP/East News

No items found.
Безпека
Біженки
Виховання дітей
Воєнна біженка
Жінка

Українська журналістка, поетка, письменниця. Лавреатка Центральноєвропейської літературної премії «Ангелус» за книжку «Мій дід танцював краще за всіх» (польський переклад Богдана Задури). Співпрацювала з виданнями Esquire, Le Monde, Harpers Bazaar, «Українська правда», «Бізнес», Bird in Flight тощо. Літературні тексти друкуються в альманахах та антологіях в Україні, Європі і США.

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вероніка Марчук — киянка за походженням, першу освіту здобула у Ніжинському педагогічному інституті на хіміко-біологічному факультеті. Студенткою виїхала до Польщі на початку 90-х, щоб допомогти родині. Отримала юридичну освіту у Варшавському університеті. Мала договір про співпрацю з польською компанією і план повернутися до Києва, на керівну посаду в українському представництві цієї фірми. Однак у долі був інший план. Вероніка зустріла кохання — і залишилася в Польщі.

Минуло 30 років, тут вона тепер почувається як вдома. Її добре знають та поважають як серед українців, так і серед поляків. А в матеріалі для видання Sestry знайомимось з нею ще ближче.

Вероніка Марчук з донькою.
Фото з приватного архіву

Оксана Щирба: Свого часу Ви не планували переїжджати з України.  Як так склалось, що Ви побудували своє життя у Польщі?

Вероніка Марчук: Був 1991 рік. З одного боку — нас сповнювала радість, що Україна здобула незалежність. А з іншого — країна переживала величезну кризу, люди не розуміли, як планувати своє майбутнє. Я тоді працювала в школі, паралельно навчалася заочно на педагогічному. Майже всі вчителі шукали іншу роботу, дехто виїжджав за кордон. І мені казали: їдь, спробуй, може, вдасться повчитися за кордоном. У ті часи дуже цінувалося, коли ти мав диплом з-за кордону. Я поїхала. 

У 1994 році, коли я мала повертатися до Києва, за мною приїхала моя подруга, ми спакували валізи. Але тоді моє життя раптом різко змінилось: зустріла свого майбутнього чоловіка. Якби мені раніше хтось сказав, що таке може статись — я б не повірила. 

ОЩ: А як саме відбулось доленосне знайомство з Цезарієм Пазурою?

ВМ: Я жила в Сопоті, а Цезарій приїхав туди з другом. Був липень, ми гуляли центральною вулицею. В одному з ресторанів сиділи знайомі, запросили нас до себе. Виявилось, що вони знали мого майбутнього чоловік, тож сіли за один столик. Цезарій мені розповів про себе, запитував про мене. Ми сподобались одне одному. 

А далі все — як грім серед ясного неба. Він кинувся вирішувати всі справи, аби я могла залишитися у Польщі. Я б в не наважилася прийти до керівництва і повідомити, що змінюю свої життєві плани через хлопця. Він поїхав до мого керівництва сам, пояснив їм, що таке кохання зустрічається лише раз в житті. Що у нього є дитина і він бачить мене чудовою мамою для неї. Словом, за два тижні цей чоловік вже спланував наше майбутнє. 

Вероніка Марчук з колишім чоловіком Цезарієм Пазурою.
Фото зприватного архіву

ОЩ: Це було кохання з першого погляду?

ВМ: Для нього — так, однозначно. А для мене — з другого. Казав, що ще здалеку зрозумів, що я його майбутня жінка. 

ОЩ: В одному з інтерв'ю Ви розповідали, що на момент знайомства зі своїм польським нареченим, Ви були більш успішною, ніж він…

ВМ: Так, він на той момент був у складній життєвій ситуації. Виховував сам дитину, мав фінансові труднощі. Моя ж ситуація була значно кращою — мала на руках диплом, їхала працювати заступником директора київської фірми. 

Чому Пазуру тоді вислухали? Бо, як виявилося, його вже знали: він знімався у фільмах. Цезарій домігся, аби мене перевели до Варшави, не звільнили. І фірма, в результаті, не зазнала втрат, і нашим стосункам це пішло на користь. 

ОЩ: Якби не вдалось Вас перенаправити працювати у варшавський офіс, Ви б поїхали до Києва? 

ВМ: Так. Цезарій мені дуже сподобався, але я ще не настільки втратила розум, аби поставити під загрозу свою самостійність, дохід і кар’єру. 

Вероніка Марчук з родиною у селі.
Фото з приватного архіву

ОЩ: Що Вам допомогло стати відомою у Польщі? 

ВМ: Я ніколи не мріяла про те, аби стати відомою, не мріяла стати «зіркою». Так складалось, що чоловік розвивав кар'єру дуже стрімко, а я робила своє поруч з ним. Він хотів, аби весь світ бачив, яка хороша в нього родина, як все добре. У мене такого плану не було. Хоча нас сприймали разом однаково — як зіркову пару, навіть називали найкращим дуетом.

ОЩ: Дванадцять років разом прожили. Що стало причиною розлучення?

ВМ: Сьогодні, як доросла жінка, я можу сказати так: якщо в родині не дадуть жінці зайняти своє власне місце, а тільки очікують від неї, аби вона зайняла місце попередньої жінки — життя не буде. Це може тривати якийсь час, поки вистачає сил кохати, але пізніше з’являються інші питання. Однією з причин, зокрема, було й те, що я не могла народити спільну дитину. Присвятила себе повністю цій родині, цим стосункам. Виховала його дитину, яка називала мене мамою.  

Не боролася за своє, занедбала себе. І тоді я почула дуже правильні запитання від чоловіка: «А чому ти раніше цього не сказала? Чому не спротивилась? Чому ти не стукнула кулаком об стіл?» Ми дуже довго розходилися — приблизно півтора року. Намагалися якось врятувати наші стосунки. Мені казали, що я не можу піти від такого чоловіка як Пазура… Виходила з розлучення з високо піднятою головою, але насправді було дуже важко. Здавалося — не переживу. Але пережила. 

ОЩ: Як далі почало складатись життя і Ваша кар’єра?

ВМ: Свого часу я потрапила у шоубізнес завдяки Цезарію, тож була впевнена, що після розлучення з ним — покидаю і цю сферу. 

Але після розлучення до мене почали звертатись з різними пропозиціями. Один з директорів польського телебачення сказав: «Слава Богу. Ми вже не могли дочекатися, коли ти нарешті звільнишся від Пазури, бо ти тільки його й обслуговуєш. Дівчино, ти повинна робити своє. Ти в нас зірка. Він знайде собі менеджера. А ти працюй для себе». Це було неочікувано. 

Почалося все з каналу TVN — я зробила для них репортаж з Києва. Директор телебачення викликав всіх на нараду, показав цей репортаж і сказав: «Це найкращий репортаж, який я  коли-небудь бачив. Це перше. А друге — Марчук має працювати в нас». І мені запропонували, аби я стала ведучою програми про Україну. 

Тож я почала робити серію програм-репортажів. Водночас мені запропонували взяти участь у проєкті «Танцюють всі».  Паралельно теж мала три проєкти на телебаченні, також працювала продюсером. До того ж закінчила юриспруденцію, відкрила свою адвокатську канцелярію. Я поставила собі за мету стати в Польщі кимось, кого поважають. 

Полякам неможливо довести на словах, що в Україні є щось краще, ніж в них. Треба робити свою справу так добре, щоб поляки самі прийшли й сказали: «Боже, Вероніка, але як ти це зробила?» І тоді я пояснюю, що  просто поєднала все найкраще, що побачила в Україні. І от тоді вони готові слухати. 

ОЩ: Коли Ви приїхали до Польщі — тут ще не було такої кількості українців, як зараз. Як сприймали Вас поляки?

ВМ: Так, я дійсно, українців я зустріла через п'ятнадцять років життя тут, коли вже стала відомою настільки, що до мене підходили люди самі. За ті п'ятнадцять років я неодноразово плакала: поляки дуже упереджено ставились до українців, асоціювали з комунізмом, дівчат-українок — з негідною поведінкою. Було, що мені не дозволяли навіть міряти речі в магазині. Перші відчутні зміни прийшли у 2004, з Помаранчевою революцією. Тоді поляки подивились на українців з іншого боку.  

Міжнародна Амбасада Жінок Підприємиць у Києві, засновницею якої є Вероніка Марчук
Фото з приватного архіву

ОЩ: Зараз Ви відчуваєте себе в Польщі як вдома?

ВМ: Для того, щоб відчувати себе в Польщі як вдома, треба прожити ціле життя. В Україні я прожила двадцять років. У  Польщі відчула себе як вдома — коли прожила наступні двадцять років, тобто, коли зрівнялися два мої життя. Зараз вже маю другу польську родину, доньку.

Українського громадянства у мене більше немає, свого часу я прийняла польське. Це нелегко. Водночас я переконана в тому, що маю більше можливостей допомагати Україні з Польщі, ніж з самої України. Для мене вірність Батьківщині — це не про громадянство, а про внутрішній поклик щось для неї робити.

ОЩ: Ви — головна організаторка благодійного футболу в Польщі, Вам вдалось провести близько 200 благодійних матчів. Звідки така любов до цього виду спорту?

ВМ: У дитинстві я була «пацанкою», носила коротку стрижку, грала у футбол з хлопцями, любила «Динамо». А ще — каталась на мотоциклах, з раннього дитинства вміла керувати автомобілем,  якось навіть стрибнула з третього поверху… При цьому найкраще вчилася в школі, мала авторитет. Коли померла сестричка — тато сказав, що я тепер «і за сина, і за дочку». І так мене виховав.

Вероніка Марчук — головний організатор Матчу Зірок Польща-Україна, Національний Стадіон у Варшаві.
Фото з приватного архіву

ОЩ: Своє гідне місце шукають чимало українців у Польщі. Комусь вдається побудувати хорошу кар'єру, комусь ні. Як думаєте, від чого це залежить? Від щасливої долі чи від наполегливості та працьовитості?

ВМ: Насправді жодне щастя не крокує поряд з нещастям. Там, де пощастило раз — наступного разу може не пощастити. Мене часто запитують, як я вистояла перед усіма невдачами, які зі мною трапилися. А я дивлюся на ці «нещастя» і думаю: у мене було в сто разів більше моментів, де я усміхалася і раділа. Просто це мало хто бачив. 

На моє переконання, успіх визначає наполеглива і важка праця. Тим більше у Польщі: треба добре знати мову та культуру цієї країни, аби добре себе почувати серед поляків. Багато хто говорить про схожість українського та польського менталітету — не вірте в це.  Так, ми з однієї великої слов'янської родини, але ми різні. Загалом, якщо ми хочемо інтегруватися в інше суспільство, треба зрозуміти: які казки вони читають, чому вчать своїх дітей, з чого сміються, що вважають святим. Тому я багато вчилася, і вдень, і вночі. 

ОЩ: На Вашу думку, як вплинула війна на українсько-польські відносини?

ВМ: Війна дуже змінила ставлення поляків до українців. Те, що поляки відкрили двері власних домівок для українців, забирали жінок з дітьми на кордоні, привозили до себе — є неймовірним. Поляки справді оцінили те, що Україна стала на захист, почали поважати українців. Крім того, поляки мають високий рівень людяності, дуже прив'язані до демократичних цінностей.

Вероніка Марчук на відкритті виставки «Мобільна лабораторія ТПУ», яка відбулася в «Генераторі науки». Виставка організована Товариством друзів України.
Підкарпаття, Ясло, 06.02.2024
Foto: Marek Dybas/REPORTER

ОЩ: Ви очолюєте і Міжнародну Амбасаду Жінок-Підприємниць, і маєте безліч інших проєктів та справ. Які проєкти для Вас головні?

ВМ: Сьогодні у мене більше часу йде на те, щоб допомагати іншим й ділитись досвідом, аніж розвивати нові ідеї. Моя найважливіша справа — це моя мала донька Аня. 

Плани дуже змінила війна. Однак я точно знаю, що чим би я не займалася, мене завжди тягне до дітей, до навчання, до менторства, вчителювання… Зараз маємо один проєкт, пов'язаний з Україною. Якщо вдасться його реалізувати — він допомагатиме Україні у розвитку демократії, будемо проводити навчання для лідерів, робити щось справді масштабне.  

20
хв

Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають»

Оксана Щирба

Евакуація з Ірпеня стала однією з найдраматичніших подій перших місяців повномасштабної війни. Сусідня Буча вже була окупована росіянами, а в Ірпені українці з дітьми, літніми людьми та домашніми тваринами намагалися залишити місто й врятуватись. Оскільки єдиний міст у Романівці, яким можна було дістатися з Ірпеня до Києва, був підірваний, люди йшли прямо через річку.

Серед них була і Юлія Павлюк зі своєю шестимісячною донькою Еммою — ті самі мама і донька з обкладинки Time. Рятуючи дитину, вона намагалась додзвонитися чоловікові, який не виходив на зв'язок.  

Знімок зробив український фотограф Максим Дондюк в Ірпені Київської області 5 березня 2022 року

«Це був найстрашніший момент у моєму житті»

«У мене був розпач, практично істерика, — розповідає Sestry Юлія Павлюк. — Після того як моєму чоловікові не дозволили сісти до евакуаційної машини, що везла людей до Романівки (до салону брали лише жінок та дітей), Олег пішов пішки — а в Ірпені вже почалися вуличні бої. Коли він перестав брати слухавку, я злякалася, що більше ніколи його не побачу. У мене на руках плакала крихітна Емма, довкола лунали вибухи… Це був найстрашніший момент у моєму житті».

За десять днів до початку великої війни маленькій Еммі виповнилося шість місяців. Юлія зізнається: у попередження про те, що може розпочатись повномасштабне вторгнення, не вірила.

— Усі ми маємо спогади з останніх довоєнних днів. Мій — як ми з чоловіком та дитиною ввечері 23 лютого гуляємо в одному з ірпенських парків та обговорюємо новини, — згадує Юлія Павлюк. — Інформація про майбутню війну нам тоді здавалася якимось черговим вкидом, спробою налякати людей. Ну яка може війна у XXI столітті, ще й у Києві? Ми не вірили і навіть не думали збирати ніякі тривожні валізки.

Я була першою, хто о четвертій ранку почув вибухи. Вікно було відчинене на провітрювання, і раптом я почула, як щось пролетіло прямо над нашим будинком. Потім ще раз. Розбудила чоловіка. Він перевірив телеграм-канали, але не знайшов інформації. Ми вирішили спати далі, аж раптом знову почули вибух — мабуть, у Гостомелі. Після цього вже побачили новину про те, що Путін оголосив спецоперацію.

Кульові отвори у склі дверей магазину в Ірпені. 2022 рік. Фото: УП

Тато мого чоловіка, на відміну від нас, готувався до війни: зробив запаси продуктів, у вихідні їздив тренуватися на полігон. Але коли ми йому зателефонували (батьки Олега живуть у центрі Ірпеня у приватному секторі, і там на той момент ще не було чути вибухів) і повідомили, що почалася війна, він спочатку не повірив… Одразу пішов у тероборону, не дочекавшись навіть нашого приїзду — ми з чоловіком та Еммою того ж дня перебралися до батьків, бо в приватному секторі почувалися безпечніше, ніж на десятому поверсі.

Ми тоді навіть не думали про від'їзд — була надія, що бойові дії не триватимуть довго, що хтось зупинить цей жах. Та й їхати нам не було до кого: всі рідні та друзі жили в межах Київської області.

У будинку батьків не було бомбосховища, лише маленький підвал, перебувати в якому нам здавалося ще небезпечнішим, ніж у будинку — там консервація, банки, скло… Ми були в одній із кімнат. Чоловік каже, що й досі пам'ятає кожен звук «граду», кожен політ ракети. А в моїй пам'яті залишилася змазана картинка з кількома епізодами. Я щосили намагалася переключити свою увагу на Емму, на турботу про неї. Таким чином саму себе захищала від жахливих думок. Я дуже боялася ночей. У ті дні всі щільно завішували вікна, вимикали світло. У місцевих чатах з'являлася інформація про диверсійні групи. Десь написали, що в Ірпені були помічені ворожі танки з особливим маркуванням — чеченці.

В Ірпені у багатьох зникла електрика і вода вже в перші дні війни. У нас все це ще було, але нескінченні звуки вибухів зводили з розуму. На евакуацію ми зважилися після того, як 4 березня над дахом нашого будинку пролетів ворожий гвинтокрил, що скидав авіабомби.

Разом з Еммою на руках я впала на підлогу і подумала, що це кінець. Гвинтокрил скинув бомбу трохи далі, і ми вижили

Після цього стало зрозуміло, що далі буде тільки гірше. Тому наступного дня ми, поклавши Емму до візочка, пішки пішли до місцевої церкви, де, як писали в чатах, збирали людей на евакуацію.

Біля цієї церкви в Ірпені людей збирали для евакуації. Пізніше росіяни розстріляли тут матір з двома дітьми. Фото: УП

«Чоловік посадив нас у машину, а сам пішов пішки. І зник зі зв'язку»...

5 березня я вперше за весь час війни вийшла надвір — і була шокована побаченим. Вибухи ще голосніші, ще ближче. Рідними вулицями їздить військова техніка, місто в диму. Чорний дим був усюди. У той момент ніби прийшло протверезіння: чому ми так довго не виїжджали? На що ми взагалі сподівалися?

Місцеві мешканці та волонтери забирали людей із церкви на машинах та підвозили до зруйнованого мосту в Романівці. Люди пішки переходили річку і далі їх вивозили автобусами до Києва. Ми довго простояли у церкві — я не хотіла сідати в машину без чоловіка, а його не брали: місця були лише для жінок та дітей. Я сподівалася, що рано чи пізно нас заберуть усіх разом, але цього не сталося. Зрозумівши, що так ми ніколи не поїдемо, Олег посадив нас у машину, а сам пішов пішки: вулицями, де вже йшли бої, потім — через ліс. Я плакала, уява малювала страшні картини. А потім Олег зник зі зв'язку... Я притискала Емму до грудей і молилася, щоб він відповів.

Нас довезли до зруйнованого мосту. Далі треба було йти річкою пішки: люди обережно ступали на дерев'яні палети на воді, військові допомагали. Я хотіла дочекатись чоловіка, але військові перевели нас на інший берег. Назавжди запам'ятаю перевернутий автомобіль, який, вочевидь, впав з мосту. Напевно, там загинули люди. Це були наче кадри з фільму жахів.

Люди переходять річку в Романівці близ Ірпеня на початку березня 2022 року. Фото: Efrem Lukatsky/AP/East News

Емма хотіла спати, але через вибухи і все, що відбувалося, постійно прокидалася і плакала. Щоб її заспокоїти, я, стоячи на зупинці біля зруйнованого мосту, годувала її грудьми. Вже наступного дня росіяни розстріляли людей, які стояли на цій зупинці...

І військові, і люди, що проходили повз, говорили йти до автобусів на Київ, але без Олега я не збиралася нікуди їхати.

Пам'ятаю, як, заливаючись слізьми, всоте набирала номер чоловіка. Емма знову заплакала. У цей момент до мене підійшов військовослужбовець: «Давайте я потримаю дитину». У нього на руках дочка стала заспокоюватись. Саме тоді й була зроблена та сама фотографія

Але в тому стані я жодних фотокореспондентів не помічала… Я була дуже вдячна цьому військовому. Він опинився поряд у найкритичніший момент.

Емма ще була у нього на руках, коли чоловік нарешті взяв слухавку. Виявилось, він потрапив під обстріл. Декілька куль пролетіло буквально над його головою, він дивом не постраждав. Олег зміг вийти на зв'язок вже коли був біля зруйнованого мосту...

«Грудне вигодовування рятувало не тільки доньку, але й мене саму»

У метушні я навіть не спитала імені військового, який мені допоміг. Встигла тільки йому подякувати, після чого ми вже разом з Олегом сіли в евакуаційний автобус до Києва. А з київського залізничного вокзалу поїхали електричкою до Рівного. Електричка була повністю забита — мені здається, у вагоні було кілька сотень людей. Я спочатку думала, що доведеться стояти, але мені поступилися місцем на краєчку сидіння. Усі вісім годин дороги я не могла навіть розвернутися, не кажучи вже про те, щоб підвестися. Про зміну підгузків не було й мови, але найважливіше, що донька не була голодною — нас знову врятувало грудне вигодовування.

Не уявляю, як змогла б за тих умов погодувати доньку, якби вона була на штучному. Спочатку під вибухами у Романівці, потім у цій електричці. Підігрівати пляшечки було б нереально. А так у доньки завжди було свіже та тепле молоко. І тільки-но Емма прокидалася, я одразу починала її годувати — і вона засинала знову. Це допомогло нам нормально пережити дорогу.

Під час евакуації. Фото з приватного архіву

Насправді грудне вигодовування рятувало не тільки Емму, а й мене саму. Це було єдине, що могло мене заспокоїти. Так було і в Ірпені. За вікном звуки «градів», а я годую доньку, відчуваю її тепло, дивлюся на неї — і заспокоююсь.

На тлі всього цього жаху грудне вигодовування стало нашим з Еммою острівцем безпеки

Можливо, тому ми практикуємо це досі, хоч доньці вже два з половиною роки. Нині лише на ніч, але це важливо для нас обох. До речі, це мене дуже рятувало й восени-взимку 2022 року під час блекаутів у Київській області, коли неможливо було приготувати дитині їжу.

Про важливість грудного вигодовування під час війни Юлія пізніше розповіла публічно в межах спеціального проекту ЮНІСЕФ.

— Це було в Рівному, де ми три місяці були в евакуації, — пояснює Юлія. — Повідомлення в чатах від мам, які не могли знайти в спорожнілих магазинах суміші, які б підходили для їхніх дітей, розривали серце. Ще в Ірпені я бачила ці повідомлення і була готова поїхати й погодувати чиюсь дитину. Але всі ці жінки, на жаль, були надто далеко.

Юлія дотепер підгодовує доньку грудним молоком, адже цей ритуал краще за інші знімає тривогу. Фото з приватного архіву

Зворушлива зустріч

Евакуювавшись на Рівненщину, Юлія навіть не здогадувалася, що там на неї чекає важливе знайомство.

— Через подругу ми змогли знайти у Рівному квартиру, де жили наступні три місяці, — каже Юля. — Вже коли були там, знайомі стали надіслати фотографію обкладинки журналу Time. Побачивши знімок, я дуже здивувалася… Люди швидко знайшли мене у соцмережах. Мені почали писати жінки з усього світу. Сотні повідомлень, слів підтримки. І серед них раптом повідомлення від хлопця на ім'я Влад: «Привіт. Радий, що з вами все гаразд. Як Емма?»

Виявилося, це був той самий військовослужбовець, який допоміг нам під час евакуації! Він також був дуже здивований, побачивши себе в Time. Йому на той момент було лише 19 років. З'ясувалося, що його мама та дві молодші сестри живуть у Рівненській області. Ми до них приїхали, познайомились. У Влада чудова родина. Було дуже зворушливо, коли його мама взяла на руки Емму — так само, як її тримав Влад на тому знімку. Пізніше ми побачилися і з Владом, але це була дуже коротка, можна сказати, епізодична зустріч. Домовилися, що після перемоги наговоримося вдосталь. А поки листуємося. Він часто запитує про Емму. Сам Влад, як і раніше, на службі.

Юлія з чоловіком та донькою повернулися до Ірпеня у червні 2022 року.

— Попри те, що війна триває, мені дуже хотілося повернутися. Це мій дім, моє рідне місто, де мені дорога кожна вулиця, — пояснює Юлія. — Дуже боляче бачити страшні наслідки війни. Ірпінь швидко відбудовується, але з нашого вікна досі видно згорілі будинки, руйнування. Квартира вціліла, хоча у даху внаслідок обстрілів утворилася вм'ятина. У парку, де ми гуляємо із донькою, залишилися сліди від снарядів.

Сліди від снарядів в Ірпені. Фото з приватного архіву

Добре, що тоді, коли почалася війна, Емма ще нічого не розуміла. Хоча наслідки все одно є, тому що донька боїться гучних звуків — чи то сусідське свердлило, чи навіть блендер. На сигнал повітряної тривоги ми намагаємося реагувати спокійно, щоб Емма зайвий раз не лякалася. Чуючи цей звук, Емма може вказати пальчиком на вікно і сказати: «Тривога». Але вона поки що не асоціює це із чимось жахливим.

Ми рідко коли спускаємося в укриття — з найближчого у нас тільки підвал, перебувати там з дитиною дуже складно. Роботу ППО чуємо регулярно… Останні новини не вселяють оптимізму, але я намагаюся не зациклюватися на поганих думках — інакше можна збожеволіти. Звикла говорити собі, що якщо не можу змінити обставини, треба до них адаптуватися. Що й намагаюсь робити.

Я сумую за тією Юлею, що була до 24 лютого 2022 року. Спокійною, безтурботною дівчиною, яка насолоджувалась життям. Боюся, що навіть коли закінчиться війна, ця безтурботність уже не повернеться. Так як раніше вже ніколи не буде...

Юлія з чоловіком і донькою. Фото з приватного архіву
20
хв

Українка з обкладинки Time: «У найкритичніший момент військовий взяв мою заплакану доньку на руки, і вона вмить заспокоїлась»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Лютий-2024 у фотографіях

Ексклюзив
20
хв

«Біженці» та «громадяни». Як примирити українців з різним досвідом війни?

Ексклюзив
20
хв

Про що жалкують українки у Польщі?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress