Ексклюзив
20
хв

Шлях з полону. Ольга Черняк: «Я слухала, як катують мою дитину»

Щонайменше 20 тисяч цивільних українців перебувають у російському полоні. Ольга Черняк пробула у неволі більше 9 місяців. Її жорстоко катували, але жінка витримала. Ольга — перша героїня нового циклу «Шлях з полону»

Євгенія Семенюк

Ольга Черняк пробула у полоні 280 днів. Фото авторки

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

280 днів, які Росія вкрала в Ольги Черняк. 280 днів у полоні, після якого треба заново вчитись посміхатись і радіти простим речам. Ольга, мов на сповіді, розповідає Sestry про все, що ніяк не відболить. Про донос, який написали на неї «свої». Про найважчі тортури, яких зазнала. Про те, як її, сміливу і вільну, примусили боятись власного прізвища. А ще — про свій шлях додому. Шлях у чотири з половиною тисячі кілометрів.  

Чимало херсонців стали колаборантами 

До війни ми жили чудово: я працювала в херсонському управлінні праці та соцзахисту населення, син навчався в коледжі, ми планували мандри за кордон і не скаржились. Аж поки вранці 24 лютого мене не розбудив дзвінок мами. Вона плакала і повторювала: «Війна! Почалася війна». Я не вірила до останнього. 

Виходити в місто стало страшно: російські військові, які заполонили Херсон, ганяли на БТРах, не зважаючи на пішоходів, і регулярно когось збивали. Жива, поранена чи мертва людина — без розбору кидали у багажник. А потім ніхто вже нічого про неї не чув. Щастило лише тим, кого встигали побачити і забрати рідні. 

До першого червня ми ще ходили на роботу — пішки, адже транспорт вже не працював. Це займало півтори години в один бік. Після обіду місто наче вимирало: люди виходили з домівок лише, аби купити хліб чи зняти якісь гроші. Черги, які утворювались, російські військові розганяли автоматними чергами в повітря.

Немало херсонців стали колаборантами і допомагали окупантам. Повітря було пронизане страхом. Ми з чоловіком, який працював заступником керівника управління кадрів міста, намагалися триматись разом. Я ходила з ним до нього на роботу. 

Вночі 11 серпня 2022-го року в наші двері постукали: «Военная полиция, проверка документов» («Військова поліція, перевірка документів»). Я не відчинила одразу, хотіла затягнути час, щоб чоловік сховав важливі документи. Спитала, чому так пізно, і почула, як хтось із них дав команду принести лом і виламувати двері. Тоді я їх впустила.

Росіяни ввірвалися з криками: «Ставай к стене! Руки вверх, оружие на пол» («Ставай до стіни! Руки догори, зброю на підлогу»). Кажу їм, що у мене немає зброї. Вони наказують не розмовляти з ними українською мовою. Кажуть, що знають, що я вмію говорити російською. Аби їх не дратувати, я перейшла на їхню мову.

Далі мене всю обмацали. Хоча вони — чоловіки — і не мали права цього робити, адже я — жінка. Наказали закрити рота, опустити голову і піти на кухню.

До нас зайшло мінімум десятеро чоловіків. Будинок був оточений, у вікнах я бачила лазер від прицільної зброї. Ніхто з них не представився, не показав документи, просто почали обшук квартири, кидаючи речі на підлогу. Питали, де зберігаємо зброю і наркотики. Вимагали показати паспорт, а в мене українська картка ID. Кажу їм: «Мій паспорт у вас в руках». Не вірять. Мовляв, це картка, а не паспорт. Знайшли мій закордонний, а там ще дівоче прізвище, яке я змінила у 2020-му році.Стали називати мене сукою, бо нібито я — агент — і живу під двома паспортами.

Приміщення слідчого ізолятора на вулиці Теплоенергетиків в Херсоні. Там російські військові катували цивільних українців. Фото: Роман Баклажов

Від сина і чоловіка вимагали написати на мене донос

Після обшуку мене, чоловіка й сина вивели та посадили в автівку. На очі вдягнули медичні маски. Поки їхали, допитувались: 

— Знаешь Андрея? («Знаєш Андрія?»)

— Так.

— Кто он тебе? («Ким він тобі приходиться?»)

— Племінник.

— Где прячешь? («Де ховаєш?»)

— У нас його немає. Я з ним не спілкуюся вже майже рік, бо він виїхав за кордон (хоча насправді я з ним розмовляла, він мені як рідна дитина). 

Спочатку я думала, що вони просто відпрацьовували списки. І тільки під час допиту зрозуміла, що на нас написали донос. Сусіди донесли, що мій племінник у ЗСУ, а я нібито передаю йому місця розташування російської армії.

Чоловік встиг сховати основні документи на майно, робочу печатку й навіть гроші. Вони добре почистили нашу квартиру, поки ми були ув’язнені, але того, що ми сховали, не знайшли. Однак знайшли якісь робочі документи чоловіка, за що і вирішили його про всяк випадок забрати. А сина, якому тоді було 19 років, взяли, аби маніпулювати мною.  

Сказали, що почнуть допит із нього, а потім вже будуть займатися мною. Поставили мене в коридорі, заборонили рухатись і говорити. І я стояла під дверима і слухала, як катують мою дитину… Я навіть ворогу не хочу такого бажати. Не знаю, як я взагалі це витримала. Син дуже сильно плакав, благав: «Боляче, будь ласка, не робіть цього! Я буду підтверджувати все, що ви хочете». А коли його зрештою вивели з тієї кімнати, поставили біля мене і наказали: «Говори, что хотел сказать своей матери?» («Кажи, що хотів сказати своїй матері?»).

І він мовив: «Мамо, підтверджуй все, що вони вимагають. Бо не можу, щоб зробили це зі мною знову». 

А потім на його місце посадили мене. Надягли на вказівні пальці металеві щипці, до яких були під’єднані дроти. І за те, що я спитала ім’я того, хто проводив допит, мене вперше вдарили струмом.

Їх цікавило, де мій племінник. Мовляв, вони в курсі, що він у ЗСУ. Я відповідала, що нічого не знаю. У моєму телефоні знайшли одне смс племіннику. Нейтральний текст, з якого він зрозумів, що у нас все добре. Деякі тексти я не встигла видалити, але одне залишилось. Коли  їхала в місто Сімферополь, бачила скільки техніки йшло, написала, що в бік Херсона дуже багато військової техніки рухається, описала її. І відправила наступний текст: «Єноти риють окопи». Зрештою, переконала їх, що ніхто в родині не розмовляв із племінником без мене. Пізніше чоловік розповів, що я цим врятувала їм життя. Через 15 діб їх по черзі відпустили. Аде перед тим жорстоко катували, били, вимагали написати на мене донос. 

Приміщення СІЗО у Херсоні. Фото: Michael Brochstein/SOPA Images/Shutterstock/East News

Тіла мертвих кидали у чорні пакети

У тимчасовому ізоляторі на 60 осіб тримали понад 130 херсонців. Камера, в якій перебувала я і ще п’ятеро жінок, була розрахована на двох. Ми спали на підлозі. Ліки можна було отримати тільки від родичів. Але мені заборонили все: передачі, свіже повітря, виклики лікарів і навіть сон. Не можна було нічого, бо я не погодилась на співпрацю.

Викликати на допит могли будь-якої миті дня і ночі. Телефон дзвонив у трьох випадках: привезли когось нового, повели когось на катування або когось випускали. І коли відчинялися двері до камери, кожна з нас боялася, щоб не назвали її прізвище.

Було дуже страшно. Після допиту виводили в шапці на обличчі або масці на очах, я не бачила, куди йду, весь час боялася впасти.

В ізоляторі було немало тих, кого замучили до смерті. Їхні тіла пакували в чорні пакети, кидали до сміттєвих баків. Про багатьох після допиту казали: якщо до ранку доживе — пощастить.

Мене водили на допити чотири рази. Били струмом, поки я не втрачала свідомість. Після одного з таких сеансів у мене стався серцевий напад. Дівчата дуже злякалися, почали стукати в двері й кликати лікаря. Прохання про меддопомогу російські інквізитори проігнорували, і врешті мені допоміг також полонений Міша, мануальний терапевт. Він фактично врятував мені життя. Після чого ще давав якісь ліки, міряв тиск. Усього за час мого 280-денного полону в мене сталося сім серцевих нападів.

Якось на черговий допит мене привели до темної кімнати, наказали знайти лівою рукою стілець і сідати. Коли я зрозуміла, що стілець сухий, а не мокрий, мені стало легше. Адже всі знали, що мокрий стілець — це поганий знак. Я ніколи в житті не палила, але коли поверталася в камеру після цих «сеансів», брала у дівчат сигарети. На допитах я трималася, але в камері мене накривало, починалась істерика.

Покарання за їжу для бранців

У жовтні вони почали масово забирати людей із херсонського ізолятора. Когось відпускали, когось везли до Каланчака, Чаплинки, Чонгара, Генічеська чи навіть Сімферопольського СІЗО. Людей фільтрували. Ми відчували, що українська армія ось-ось зайде до міста, бо чули з камери сильні вибухи. Однієї ночі нам, мені і ще чотирьом жінкам, наказали збирати речі. Ми були щасливі. У літньому одязі нас вивели та посадили до автозака. Після чого всі автозаки з полоненими загнали на понтон з військовою технікою. Стало страшно, адже вони нами прикрились, і якби стався приліт, ми б загинули.

У Гопрах (санаторій у Голій Пристані), куди нас привезли, ми перебували десять днів. Окупанти нас не годували, і ми вижили тільки завдяки місцевим. Вони тишком-нишком приносили їжу. Пізніше старшого по ізолятору покарали за те, що дозволив нам не вмерти з голоду.

Далі нас утримували в селищі Новотроїцьке — вже не в камері, а в кімнатці із забитим вікном. Тут, без свіжого повітря і сонця, на одному смердючому матраці оселилося п’ять жінок. У кімнаті весь час горіла лампочка. Води і туалету теж не було, тому нас двічі на добу виводили. Щодо їжі, то нам на день видавали дві упаковки «Мівіни» та банку тушонки на кімнату. Іноді приносили хліб.

Після того як у грудні відпустили на волю поліціянтку, мою сусідку по кімнаті, ходили чутки, що незабаром випустять і нас. Спочатку говорили, про Новий рік. Далі про 8-ме березня. Але ми продовжували сидіти. 17 березня я не витримала і оголосила голодування. Залишилась на хлібі й воді, від яких теж обіцяла відмовитись, якщо мене не звільнять з-під варти. За десять днів до мене приїхали якісь люди, аби вмовити поїсти. Я не погодилась.

І весь цей час мої рідні мене шукали. Але їм усюди відповідали, що тут такої немає. Хоча я була. До речі, жодного міжнародного представника за понад дев’ять місяців полону я не бачила.   

17 травня 2023 року мене викликали на розмову. Завели до кімнати, де на мене чекало двоє чоловіків. Запитали, за що сиджу. Я зорієнтувалась і вигадала історію про жінку, яка написала на мене скаргу, бо їй подобався мій чоловік. Після цього мені наказали написати три розписки: першу —  що я не розумію, як опинилась у Новотроїцькому райвідділку та не маю до них претензій, другу — що мене не катували і не застосовували проти мене силу. І третю — про те, що я отримала свої речі. Після цього повернули мені обидва мої паспорти і каблучку та сказали збиратися. Але я заявила, що без своєї співкамерниці Світлани нікуди звідси не поїду. І вони дозволили їй вийти теж.

Нам надягли на голову мішки. Возили по Новотроїцьку хвилин десять. Висадили біля якоїсь огорожі, наказали лічити до п’ятдесяти. Машина завелася, ми порахували п’ять разів по десять, після чого зняли з себе мішки. Нарешті ми були на свободі!

Але попереду на нас чекала довга дорога додому. Насамперед ми попросили місцевих відвезти нас до моїх знайомих, де привели себе до ладу, а точніше, повернули собі людську подобу. Знайомі прихистили нас, купили нам одяг і мобільний телефон. Виїхати з окупованої зони можна було через Чонгар, але це коштувало 350 доларів з кожної з нас. Ми знайшли ці гроші.

На кордоні мене змусили показати, що я не маю на тілі синців від зброї. Навпроти мого імені стояла галочка про заборону на виїзд, і я почала молитися, щоб мені пощастило. І це сталося… Перевіряючий на КПП зняв з мене ту мітку зі словами: «Нехай їде!». Вже на кордоні з Латвією нас зустріли волонтери Червоного Хреста, аби допомогти повернутися до рідного Херсона. Зі зламаним здоров’ям я подолала чотири з половиною тисячі кілометрів, але тепер я вдома. Нарешті вдома.

Ольга Черняк показує, як виглядала після звільнення з полону. Фото авторки

На головному фото — коридор у СІЗО у Херсоні, де катували українців. Фото: Mykhaylo Palinchak/Panos Pictures/Forum

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська теле- та радіожурналістка, редакторка. Працювала на кількох центральних українських радіостанціях та телеканалах. Була головною редакторкою інтернет-видання в Україні, авторкою подкасту для українців у Польщі.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена тотель хартія

«Це був мій другий виїзд на бойову позицію. Відпрацювавши зміну, ми збиралися на точку вивантаження, коли зненацька побратим закричав: «Дрон! Ховайся!». Розгледіти дрон у темряві було неможливо, я лише чула, як він дзижчить десь поблизу. І тут дрон зробив скид. Боєприпас вибухнув. Побратим встиг затягти мене до бліндажу. І ось сиджу я там і намагаюся проаналізувати, що сталося. І розумію, що для мене цей вибух звучав, як звичайна піротехніка. Мені не було страшно — ані в момент, коли це сталося, ані після. Хоча смерть була дуже близько...»

Така реакція — абсолютний спокій і відсутність страху — тоді здивувала не лише побратимів Олени Тотель, а і її саму. До повномасштабного російського вторгнення Олена не мала жодного стосунку до армії та військової справи, вона була журналісткою та шеф-редакторкою на телеканалах в Одесі й Дніпрі. Каже, не тримала в руках нічого важчого за мікрофон, тим паче нічого не знала про зброю або FPV-дрони, пілотесою яких зараз є. Але залишатись у тилу вона не могла.

«Мене не залишало відчуття, що я не там, де маю бути» 

Рішення йти у військо було ухвалено після кількох місяців за кордоном, куди Олена на прохання батьків виїхала з початком великої війни.

— Батьки в той момент були в Чехії і вмовили мене евакуюватися до них, — розповідає Sestry Олена. — Зараз дивно і навіть соромно згадувати себе до 24 лютого 2022 року: 

Я жила в зовсім іншій, далекій від війни, реальності, слухала російську музику, споживала російський контент і була впевнена, що ніякого вторгнення не може бути

Працювала шеф-редакторкою на телеканалі в Дніпрі, а 20 лютого приїхала на співбесіду до Києва, де мені запропонували масштабний і добре оплачуваний медіапроєкт. Я попросила в нового керівництва тиждень на те, щоб завершити свої справи в Дніпрі. І протягом цього тижня почалася війна.  

Опинившись в евакуації в Чехії, Олена знайшла роботу в продакшені — знімала відео для державних установ, які приймали європейських посадовців. Працевлаштуватися допомогло знання англійської:

— Але попри те, що я була працевлаштована, я щоранку прокидалася з одним питанням: що я тут роблю? Мене не залишало відчуття, що я не там, де маю бути. Згадалися шкільні роки, коли до нас приходили ветерани Другої світової, і я, слухаючи їх, думала: «Це ж треба — люди самі йшли на фронт. Якби таке трапилося зараз, я б теж пішла». 

Легко казати, коли ти дитина, яка впевнена, що нічого подібного у її житті статися не може. А тут виявилось, що може. Ось він, цей момент. І де я?

Тато у квітні 2022 повернувся до України. Умовляв мене залишатися в Чехії, але я вирішила, що поява прямого потяга «Прага–Львів» — це знак, і теж повернулася. Бажання йти у військо ставало дедалі сильнішим — навіть попри відсутність досвіду і будь-якого уявлення про військову службу. Тож я вирішила розпочати із фізичної підготовки. Пам'ятаю, прийшла до спортзали, і тренерка запитує: «Ну що, качаємо попу?» «Ні, – кажу їй. – Будемо робити з мене машину».

За майже рік занять у спортзалі я навчилася піднімати тяжкості, попрацювала над тонусом м'язів, зробила тіло більш витривалим. Паралельно підшукувала собі бригаду — у 2023 з цим було непросто. Мало хто хотів у підрозділ дівчинку, та ще й з нульовим армійським досвідом. Але я не здавалася і продовжувала готувати себе до фронту. Хотіла стати саперкою, розуміючи масштаб мінувань в Україні (особливо лісів). Думала, що так точно зможу бути корисною.

До 13-ої бригади НГУ «Хартія» потрапила, побачивши їхнє оголошення, де йшлося, що вони беруть жінок — і що жінки можуть бути в армії тими, ким вони захочуть. Там погодилися навчати мене на сапера, але коли дізналися про мій досвід у комунікаціях, попросили допомогти у пресслужбі. Я пристала на пропозицію — але за умови, що після завершення проєкту все ж переведуся до бойового підрозділу. Мало хто тоді повірив, що я це серйозно. Але саме так я і зробила.

«FPV-дрони у світі безпілотників, як теленовини в журналістиці»

Пішла, щоправда, не на сапера, а разом з побратимом — у роту ПТКР (протитанкові керовані ракети). Пройшла навчання, почала виїжджати на позиції. Під час другого виїзду стався той випадок з ворожим дроном, що скинув на нас боєприпас. Інцидент, який мене чомусь абсолютно не налякав — і я щиро здивувалась, коли командир назвав це моїм бойовим хрещенням. Потім були й інші ситуації, які показали, що я не боюся ні ворожої артилерії, ні градів, ні дронів (які в наших реаліях набагато небезпечніші). 

Якщо по тобі працює танк, ти просто ховаєшся і чекаєш. А дрон з'являється несподівано, бачить тебе, як на долоні, і може на тебе щось скинути. Була ситуація, коли я проспала приліт ворожого КАБу (керована авіаційна бомба — Ред.). Організм швидко підлаштувався під графік, і я, відпрацювавши свої три години, вирубилася у спальнику. Прокинулась, почувши лайку побратима, який обпікся, проливши на себе каву. Його я почула, а ось КАБ, що прилетів за 20 метрів від нас (через що побратим, власне, і пролив свою каву), ні. 

— Страху смерті також немає?

— Якщо це куля чи ракета — моя, вона наздожене мене, де б я не була. І в такому разі мені вже буде за великим рахунком однаково… А якщо не моя, навіщо боятися? 

Але відсутність страху не означає, що я не обережна — навпаки, я завжди зібрана й знаю, що робити. І на фронт хотіла саме тому, що розуміла — я морально до цього готова. 

Коли одного дня командир поставив мене перед фактом: «Завтра їдеш на навчання на FPV-дрони», то я не зраділа — мені тоді здавалося, що дрони це «несправжня війна». У голові були образи піхотинців, артилеристів, котрі «по-справжньому воюють, а не “літають” на дронах». Але я помилялася. У 2024 році війна вже стала зовсім не схожою на ту, що була в 2022. У ПТКР (протитанкова керована ракета — Ред.) роті ми часто навіть не мали можливості працювати по ворожій техніці, бо дрони спалювали її ще до нас. Дрони дійсно повністю змінили хід війни. 

Як на мене, FPV — найскладніші з усіх. Я часто порівнюю їх з теленовинами, адже якщо вмієш випускати теленовини, то вмієш у журналістиці, по суті, все — працювати з текстом, відео, робити інтерв'ю. Так і тут: якщо розібрався з FPV, з рештою безпілотників вже буде набагато легше

Моєму гуманітарному мозку, який любить літературу й мистецтвознавство, цифри та радіотехніка далися дуже непросто. Багато речей доводилося уточнювати по кілька разів, перепитувати… 

Конвалії в бліндажі й берци-єдинороги

— В уявленні багатьох цивільних, ті, хто на фронті, тижнями знаходяться в окопах без можливості помитися, іноді навіть поїсти — і перспектива такого побуту лякає людей не менше, ніж самі бойові дії. Яким є ваш побут на війні?

— Ми не сидимо у бліндажах безвилазно тижнями, бо у нас є зміни. А зараз, з дронами, я стала бувати на свіжому повітрі частіше, ніж колись була в ПТРК. Все залежить від того, як ти сам облаштуєш свій побут, навіть у бліндажі. Можна, наприклад, встановити газовий балон — це і обігрів, і можливість поїсти гаряче. Спецодяг, грілки, спальники — їхня наявність теж залежить від тебе. У мене, наприклад, два спальники — зимовий та літній, і це дуже зручно. Я така людина, що навіть у бліндажі подумаю про затишок. 

Пам'ятаю, як шокувала побратимів, коли нарвала конвалій і поставила їх у вазу біля ноутбука в бліндажі. А мені подобається, коли гарно

За 20 гривень у сільській крамниці можна купити скатертину, щоб застелити стіл. Купити та почути від побратимів: «Нащо? Та ти ще й подушки для табуреток купила!» Тому так, створити собі побут можна навіть під землею.

Безперечно, деякі речі облаштувати неможливо. Наприклад, душ у бліндажі не приймеш. Тому важливо запастись вологими серветками, дезодорантами, осушувачами для ніг. З волоссям складніше — свої кучері я можу розчісувати тільки мокрими, тому в бліндажі волосся простіше закрутити. Завдяки шапочкам, які одягаєш під шолом, волосся не так швидко брудниться. Місячні у мене проходять важко, тому тут теж важливо мати запас знеболювальних, прокладок, вологих серветок та змінної білизни. 

Для мене стало відкриттям, що туристичне екіпірування часто може бути кращим за військове. Пам'ятаю, якось купила собі фірмові жіночі берци (щоб ви розуміли, знайти жіночі берци потрібного розміру — це як знайти єдинорога), і в перший же день сильно натерла ними ноги. А ось трекінгові черевики для альпіністів підійшли чудово — легке і дійсно зручне взуття. Жіночу форму начебто й видають, але може не бути твого розміру, та й пошита вона все одно за чоловічими лекалами. Штани мого розміру не сідають у стегнах, а якщо беру на розмір більше — вже не підходять для талії. Тому форму я шию собі сама — є чудові магазини, де це роблять на замовлення.

Насправді і побут налагодити можливо, і навчитися військової справи й такмеду за місяць теж. До війни я жодного разу в житті не тримала в руках автомат — і на те, щоб підготуватися до служби в ПТКР, у мене пішло два тижні. Бути солдатом не так складно, як це може здатися — якщо, звісно, ти зацікавлений у тому, щоб вижити. Зараз у нашій бригаді історики проводять ще й патріотичне навчання для новобранців — по суті, людям пояснюють не лише як стріляти, а й навіщо.

«На війні звикай до гумору восьмикласників»

— Як рідні поставилися до вашого рішення йти на війну?

— Тато звик, що я ставлю його перед фактом. Так було, коли я поїхала вчитися до США, потім коли повернулася і вирішила жити в Одесі. Так і тут — я просто сказала, що приєднуюсь до війська. Він, звичайно, був шокований: «Куди? На кого? На сапера? Ти знаєш, що вони помиляються лише раз у житті? Подивися, скільки здорових хлопців ходять вулицями, а на війну ідеш чомусь ти». Але разом з тим тато відразу зрозумів, що відмовляти мене марно, і зараз підтримує як може. Просить писати йому перед кожним виїздом на позиції і відразу після повернення.

— А як ви самі ставитеся до здорових хлопців у тилу, яких бачите на вулицях чи ресторанах?

— Тут краще бути обережним з оцінками: адже може виявитися, що це військовослужбовці, які приїхали у відпустку. Але насправді однією з причин мого рішення йти на війну стало саме явище ухилянства. Мене вражають люди, які ховаються самі або яких переховують їхні дружини, пояснюючи це тим, що «я без нього не зможу». А у російській окупації ти зможеш? Що робитимеш, коли росіяни прийдуть у твоє місто і вб'ють чи викрадуть твого чоловіка? 

Розумію, що абсолютно всі не можуть піти на війну. Але розумію і те, що чоловіка, який ухиляється від військової служби, ніколи не зможу вважати собі рівним

Коли приїжджаючи у відпустку, йду вулицею у військовій формі, помічаю, як деякі чоловіки відводять погляд… Іноді чую від людей питання на кшталт «А навіщо ти туди пішла?» Мені дивно пояснювати, чому я пішла боронити свою країну. Може, тому, що на нас напали, нас обстрілюють, вбивають, і я з цим не згодна?

— Як війна вас змінила?

— До повномасштабного вторгнення я жила у своїй «бульбашці», в оточенні людей моєї чи близької до моєї професії. А на війні ти зустрічаєш зовсім різних людей. Тут можуть бути як кандидат філософських наук, так і люди, жарти яких, наприклад, мені, поціновувачці британського інтелектуального гумору, зрозуміти складно. 

Як влучно сказав один мій побратим, «на війні звикай до гумору восьмикласників». І я звикла 

Зараз теж можу посміятися з речей, які два роки тому здавались мені геть не смішними. На війні люди, які оточують тебе, відіграють ключову роль. Якщо ти знайшов своїх і сам став своїм, твоє оточення допомагатиме тобі триматися. А от якщо не влився в колектив, буде дуже складно. У будь-якій команді можуть виникати непорозуміння, але їх точно не повинно бути між людьми, з якими виїжджаєш на бойові позиції. Мені з екіпажем пощастило.

Війна зробила мене десь простішою, десь цинічнішою. Прийшло розуміння, що люди можуть бути дуже різними і мої принципи на кшталт вимагати від людини поваги тому, що ти поважаєш її, в армії можуть не працювати. Поступово до цього звикаєш. Змінилося моє ставлення до побуту. Такі речі, як душ або зручне ліжко для сну раніше здавалися самі собою зрозумілими. Тут усвідомлюєш їхню цінність. А гарячий душ — це взагалі справжнє щастя.

Я більше не міська краля. Я військова, якій за радість мати своє ліжко та можливість виспатися

‍Фотографії з приватного архіву

20
хв

Олена Тотель: «У спортзалі тренерка запитала: "Що, качаємо попу?". "Та ні, — кажу. — Будемо робити з мене машину"»

Катерина Копанєва
жінка пілот пілотеса україна зсу

Військова база на сході України. На імпровізованому майданчику для посадки, схованому серед берез, хмара пилу осідає після приземлення чергового гвинтокрила Мі-8, який повернувся з бойового завдання. З кабіни виходить пілот. Це лейтенант Катерина, яку колеги називають просто Катя. Ще до того, як вона встигає зняти сучасний льотний шолом, її присутність вже ламає стереотипи: вона — єдина жінка-бойовий пілот в українських збройних силах. Нігті кольору бордо, акуратний макіяж, який витримав політ, — дрібні деталі, що контрастують із суворістю військового оточення.

Коли один із солдатів наземної служби пропонує допомогти нести важкий льотний комбінезон, Катерина відмахується. Вона не потребує особливого ставлення. «Чоловіки завжди хочуть показати, що вони герої і захищають тебе», — скаже вона пізніше, спираючись на корпус літака. Її голос спокійний, але в очах видно рішучість.

«Було голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати»

«Я приїхала сюди не для того, щоб бути дівчинкою. У якийсь момент наша армія це зрозуміє». Це речення здається її неписаним девізом у повсякденній службі, де боротьба з ворогом переплітається з необхідністю доводити свою цінність у чоловічому світі. Її світле волосся, заплетене у дві коси, тут не має значення. «Світле волосся... це не історія», — коротко відповідає вона, коли розмова переходить на другорядні теми. Важливі твої навички. А їх Катерині не бракує — з вересня 2024 року вона виконала понад тридцять бойових місій.

Мрія про політ з'явилась у Каті, коли їй було десять років. Батько, офіцер повітряних сил, взяв її із собою на базу. Перший політ на гвинтокрилі Мі-8 був, як осяяння. Катя згадує: «Було так голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати». Дитяча захопленість переросла в конкретну мету. Шість років по тому, в 16 років, вона з’явилась на вступні іспити до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. У групі із сорока п'яти студентів вона була єдиною жінкою. За її словами, навіть зараз дуже мало жінок навчаються на пілотів у цьому провідному військово-льотному вузі. Під час війни університет відмовляється розкривати дані про кількість пілоток, які там навчаються.

Саме там, в університеті, від одного з викладачів вона вперше почула слова, які мали її знеохотити: «Що ти тут робиш? Це не для дівчат. Ти просто не зможеш». Але Катерина не з тих, хто легко здається. Підтримку вона знайшла в інструкторки на льотних тренажерах. «Вона сказала мені, щоб я нікого не слухала, і я подумала, що якщо вона може літати, то чому не зможу я?»

У 2023 році вже як офіцер вона приєдналася до 18-ої самостійної бригади військової авіації. Сьогодні — як другий пілот і штурман — вона проводить довгі години в кабіні Мі-8, важкого радянського літака, який не пробачає помилок. На запитання, що їй найбільше подобається в польотах, Катя без вагань відповідає: «У польотах я люблю все».

Небезпека й відпочинок

Кожен день на базі має свій ритм, який визначається підготовкою до наступних завдань. Катерина, як і інші пілоти, бере участь у нарадах, аналізує карти, планує маршрути. Вона носить стандартну чоловічу форму — часто це комбінезон або льотна куртка в камуфляжі, на лівому плечі якої красується нашивка з українським прапором. Її місце — у напівтемряві кабіни, заповненій рядами приладів на панелі. Іноді серед технічного обладнання можна помітити дрібні особисті акценти — як-от пару фіолетових і синіх рукавичок. Вона одягає шолом, ретельно підлаштовує навушники й встановлює мікрофон біля рота. Її погляд стає максимально зосередженим, хоча фоторепортер, який знімає її на землі, за відчиненими дверима гелікоптера й з видом на дерева й небо за вікнами кабіни, може на мить пом'якшити риси обличчя.

Фото: Oksana Parafeniuk for The New York Times

Гвинтокрили злітають із замаскованих лісових майданчиків, летячи над землею на висоті всього дев'ять-чотирнадцять метрів, щоб уникнути виявлення. Катерина часто пілотує гвинтокрил, який виконує функції ретранслятора, забезпечуючи зв'язок з двома іншими гелікоптерами, що летять попереду й атакують російські цілі. Її гвинтокрил, що літає на більшій висоті, через це наражається на більшу небезпеку.

«Я ніколи не нервую під час польоту», — каже вона, і її зосереджене обличчя, обрамлене смугами шолома, здається, підтверджує це. «Всі важкі думки можуть прийти до або після. Під час польоту мій розум чистий». Це професійний професіоналізм, вироблений в екстремальних умовах. Але під цією оболонкою спокою ховається чутливість.

— Лечу і дивлюся на свою країну, думаючи, яка вона красива, а потім, коли ми входимо на лінію фронту і я бачу, як все зруйновано — спалено і розбомблено — села, міста, будинки й заводи, я думаю: як ми опинилися у XXI столітті?

Полегшення приходить, коли місія завершується успіхом. «Тільки-но я чую по радіо, що ми влучили в ціль, як-от сьогодні, я знаю, що місія виконана. Відчуваю: «Уф, чудово, вийшло».

Окрім боротьби з ворожими силами, Катерина стикається з іншими викликами. Вона зізнається, що іноді сумнівається у своїх здібностях, але швидко додає, що це почуття знайоме багатьом людям, «особливо коли ти жінка», і стосується не лише військової служби, а будь-якої професії. Хоча Україна весь час збільшує кількість жінок в армії — зараз їх служить близько 70 тисяч, з яких 5,5 тисячі на бойових посадах — сексизм все ще є проблемою. Катерина стикається з цим щодня. Вона зазначає, що «жінки часто маргіналізуються в армії і отримують менше завдань, ніж колеги». Чоловіки, з якими вона служить, як вона сама каже, переважно намагаються її підтримувати, хоча іноді дозволяють собі сексистські коментарі. Які вона навчилась ігнорувати, зосередившись на роботі та повазі, яку завоювала серед колег-пілотів і керівництва.

Особисте життя? У воєнних умовах для цього мало місця. Родину вона бачить рідко. Має одну мрію, пов'язану з близькими: після війни взяти молодшу сестру на політ гвинтокрилом. Хвилини перепочинку — це часто прості, повсякденні справи: поспішна трапеза за столом у казармі, десь між однією та іншою місіями. Іноді, одягнена в той самий польовий камуфляжний одяг, з волоссям, заплетеним у коси, вона їсть теплу юшку з миски, а на столі поруч лежать газети й пляшка води.

Це моменти, які нагадують про звичайне життя, таке далеке від того, що відбувається в кабіні літака. Буває, вона відпочиває, дивлячись фільми з іншими солдатами на базі. Катерина усвідомлює, що її історія надихає. Шість молодих дівчат, які мріють літати, написали їй в Instagram з проханням про пораду.

«Я намагаюсь їх підтримувати й говорити, що вони досягнуть успіху», — каже вона. На запитання, чи відчуває себе першопрохідницею, Катя відповідає з легкою посмішкою: «Можливо, я зламала стереотип». Адже, як вона сама каже, підсумовуючи свій досвід і переконання: «Небо не питає про стать».

Репортаж підготовлено на основі інформації та цитат з пресматеріалів, зокрема публікацій «The New York Times» та ArmyInform, які широко висвітлювали службу та досвід лейтенанта Катерини (Каті), а також висловлювань, що приписуються безпосередньо героїні.

20
хв

Небо не запитує про стать

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Політична психологиня Світлана Чуніхіна: «Нічого не зміниться, поки Трамп не зніме Путіна з власного п’єдесталу»

Ексклюзив
20
хв

Маємо кричати про це на весь світ

Ексклюзив
20
хв

Пауза Трампа у поставках боєприпасів залишає українців без захисту. Що стоїть за цим рішенням і як це вплине на хід війни?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress