Ексклюзив
20
хв

«Втратила ногу, але не втратила себе»

Так говорить про себе 20-річна Настя Шестопал, яка дивом вижила після вибуху на вокзалі в Краматорську, а тепер надихає людей в усьому світі

Катерина Копанєва

«Поки людина не здається, вона сильніша за власну долю», — впевнена Настя Шестопал. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

8 квітня минулого року Настя Шестопал чекала евакуації на залізничному вокзалі в Краматорську й опинилася в епіцентрі одного з найкривавіших російських терактів цієї війни. Внаслідок ракетного удару по вокзалу загинула 61 людина. Настя втратила багато крові й ногу, але дивом залишилася живою.

Дівчина каже, що з цього моменту для неї розпочалося нове життя. В якому навіть з протезом Настя здійснює мрії, які не наважувалась втілювати до трагедії. Нещодавно вона знялася для українських Vogue і Playboy та планує модельну кар'єру в Німеччині, де отримала лікування. Зі штучною ногою Настя проходить вже понад десять тисяч кроків на день. За словами дівчини, протез став її родзинкою.

Росія вдарила ракетами «Точка-У» по вокзалу в Краматорську, 8 квітня 2022-го року. Тоді загинула 61 людина, більше сотні отримали поранення. Фото: Ukrainian President Volodymyr Zelenskyy's Telegram channel via AP/East News

«Коли стався вибух, я сиділа на лавці й читала»

Того дня Настя була на вокзалі, бо нарешті зважилася виїхати з рідної Дружківки на Донеччині, яка постійно обстрілювалася росіянами. Друзі покликали Настю до Дніпра, де було спокійніше.

— Уявіть, я ж їхати планувала не потягом, а «Блаблакаром», — розповідає Sestry Настя. — До того ж водій пропонував забрати мене в іншому місці, але я наполягла приїхати за мною саме на вокзал. Мамина подруга просила мене дочекатися машину на роботі, але я відмовилася. Тобто сама зробила все для того, щоб опинитися в епіцентрі трагедії. У момент, коли стався вибух, я сиділа на вулиці на лавці — саме в тому місці, куди поцілила ракета. Повітряної тривоги не було, я спокійно читала книгу...

Після першого вибуху зрозуміла, що лежу на землі в калюжі крові. Люди довкола мене бігали, а я не могла встати. Потім — другий вибух. Я побачила, що моя ліва нога якось неприродно зігнулась. Відчула, що втрачаю кров і сили. З кожною секундою їх ставало дедалі менше. Подумала, що якщо мені зараз ніхто не допоможе, тут я й помру. Я кликала на допомогу, але люди продовжували бігти й не звертали на мене уваги. Не знаю, скільки я там пролежала, поки на мене звернув увагу рятувальник служби надзвичайних ситуацій. Він перетягнув мені ногу і сказав колезі, що «тут дуже важка дівчинка».

Я тим часом намагалася дотягнутися до смартфону, що валявся в крові. Спромоглася його взяти, але руки мене не слухалися, і я не зуміла натиснути на екран і зателефонувати.

А коли двоє рятувальників взяли мене на руки та понесли, мені здалося, що шмат моєї ноги зараз просто відпаде. Дуже страшно було дивитися навколо. Адже я розуміла — те, що побачу, ніколи не зможу забути. Розірвані тіла, поранені діти… Це було пекло на землі.

Вже в машині «швидкої» Настя змогла відповісти на один телефонний дзвінок — так її рідні дізналися, що вона жива. Знайти ж її виявилося непросто.

— Виявилося, що мене записали не під прізвищем, а під якимось номером, — розповідає дівчинка. — Коли мама врешті зрозуміла, де я, і прибігла до лікарні, я вже лежала на операційному столі. У мене була пробита артерія, через що я втратила дуже багато крові. Після першої операції я навіть впала в кому.

Коли пізніше прийшла до тями й побачила, що нога на місці, зраділа, що, можливо, її ще вдасться врятувати. Лікарі робили для цього все, що могли. Спочатку в Краматорську, потім у Павлограді, у Дніпрі… У ніч після другої операції мені різко стало гірше. А після третьої операції я побачила, що ноги у мене більше нема.

«Тепер, коли ногу ампутували, зможу трохи відпочити»

Моя реакція була трохи дивною. Я була настільки змучена наркозами та операціями, що подумала: «Тепер, коли ногу ампутували, зможу хоч трохи відпочити». Мені так хотілося спати. Але ніякого сну вже не було, бо слідом за втомою прийшло усвідомлення того, що сталося. Мені дев'ятнадцять. Я танцювала, займалася спортом. І тепер я не маю ноги. Як жити далі?

Не впасти в розпач Насті допомогла підтримка близьких.

Настя Шестопал з мамою. Фото з приватного архіву


— Велику роль відіграли мамині спокій та впевненість, — зізнається Настя. — Коли я телефоном повідомила мамі, що мені ампутували ногу, вона витримала секундну паузу й сказала: «Нічого страшного. Головне, що ти жива». І я подумала, що, напевно, вона має рацію.

Наступні кілька місяців були дуже тяжкими. Я дізналася, що таке фантомний біль, від якого хочеться лізти на стіну. Це коли здається, що нога, якої вже немає, горить, сіпається. Ти відчуваєш коліно, пальці. Їх немає, а вони болять. Від цього можна збожеволіти. Дуже виснажували й операції, які з ампутацією ноги не закінчились. Загалом їх було шість. Мені допомагали триматися рідні й ті, з ким я познайомилася в лікарні — військові та медперсонал. Вони так у мене вірили. Ніколи не забуду медсестру, яка поставила мене на ноги. Мені здавалося, що я не можу навіть сісти, не те що встати. Але вона навчила мене стояти, тримати рівновагу на одній нозі. Виявилося, це можливо.

«Тепер я знаю, наскільки важливо дозволити собі прожити цей біль. Аби потім знайти нові сенси»

А потім у житті Насті трапилася Німеччина, куди її запросили незнайомі люди.

— Моя подруга, яка на той момент була в Німеччині, розмістила про мене інформацію у соцмережах, — продовжує розповідати дівчина. — І німці Міру та Мартін, які не знали ні мене, ні подругу, написали, що хочуть допомогти. Вони запросили мене до міста Ессен. Знайшли квартиру і домовилися, щоб мене прийняли на лікування до місцевої клініки — як з'ясувалося, однієї з найкращих у Німеччині. Все життя я буду вдячна цим неймовірним людям. 

У цій клініці я отримала протез, там і почала його опановувати. Це було непросто. Я ж маленька, важу від сили 35 кілограмів, тоді як протез важить вісім. Іноді здавалося, що корсет (а він необхідний, тому що в мене дуже висока ампутація) перетискає всі мої внутрішні органи. По суті, я заново вчилася ходити. І жити —приймаючи нову реальність та нову себе.

Були депресії, був розпач. Жахливі сни, повернення в думках до того дня, коли я вмирала. Тепер я знаю, наскільки важливо дозволити собі прожити цей біль. Аби потім знайти нові сенси. Зрозуміти, що з ногою чи без — життя прекрасне. Так, те, що трапилося, сильно мене змінило. Там, на вокзалі в Краматорську, колишня Настя померла. Натомість народилась інша — яка вміє по-справжньому цінувати життя.

«Сьогодні ти можеш плакати, а завтра гуляти з друзями і почуватися щасливою. Це нормально», — каже Настя Шестопал. Фото з приватного архіву

«Моє тіло зараз подобається мені більше, ніж до трагедії»

Настя почала вести блог в Instagram, де розповідає про свою реабілітацію. Рік тому в блозі з'явилися відео, як Настя опановує свій перший протез, робить перші кроки. А вже навесні цього року Настя виклала відео, як ходить на двох ногах. Її хода виглядає настільки впевнено, ніби протеза немає взагалі. Хоча дівчина і не намагається його приховати, носить короткі сукні й сарафани.

— Впевненість у собі прийшла не одразу, — зізнається Настя. — Були моменти, коли мені здавалося, що всі довкола дивляться на мій протез. Але згодом я зрозуміла, що все залежить від мого сприйняття. Це не люди концентрують увагу на моєму протезі, а я сама. Зараз я можу вільно гуляти в шортах. Моє тіло зараз подобаються мені більше, ніж до трагедії! Для цього я довго працювала з собою та з психологом. Я і зараз в терапії, адже психотерапевт, між іншим, допомагає мені зменшити фантомний біль. Досі його відчуваю — інколи більше, інколи менше. Можливо, я житиму з цим болем все життя. І тут не допоможуть знеболювальні, адже причини — в голові.

Блог в Instagram я почала вести, щоб поділитися своїм досвідом та підтримати людей, які опинилися у подібній ситуації. Їх в Україні зараз, на жаль, дуже багато. Мені пишуть люди з Херсона, Харкова, багатьох інших регіонів. Запитують, як я впоралася. У багатьох з них ампутації не такі високі, як у мене, але люди не розуміють, що робити далі. Я помітила, що старшим людям у таких ситуаціях складніше, ніж молодим — вони думають, що життя закінчилося, хоча це зовсім не так.

Я раджу перш за все не закриватися від тих, хто вас оточує, приймати їхню допомогу та турботу.

Мені допомогли не здатися мама, друзі, а пізніше — молодий чоловік, з яким я зараз зустрічаюсь. І ще важливо не соромитися своїх емоцій. Сьогодні ти можеш плакати, сердитись, а завтра гуляти з протезом у відкритій сукні, фотографуватися та почуватися щасливою. Мій протез став моїм персональним брендом — нещодавно була в Києві на зйомках для Vogue і Playboy й виявила, що мене за ним пізнають просто на вулиці.

Настя Шестопал знялась для українського Vogue. Фото: Степан Лісовський

Зараз я живу в Ессені. Вже непогано знаю німецьку мову. Пішла на курси водіння, де вся теорія німецькою — і це для мене вже не проблема. Паралельно дистанційно закінчую Київський університет імені Драгоманова, де вчусь на соціального педагога. Ця спеціальність для мене важлива, бо мені хотілося б заснувати щось на кшталт фонду чи центру для психологічної реабілітації людей з ампутаціями. Відчуваю, що мені є чим з ними поділитись.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
жінка пілот пілотеса україна зсу

Військова база на сході України. На імпровізованому майданчику для посадки, схованому серед берез, хмара пилу осідає після приземлення чергового гвинтокрила Мі-8, який повернувся з бойового завдання. З кабіни виходить пілот. Це лейтенант Катерина, яку колеги називають просто Катя. Ще до того, як вона встигає зняти сучасний льотний шолом, її присутність вже ламає стереотипи: вона — єдина жінка-бойовий пілот в українських збройних силах. Нігті кольору бордо, акуратний макіяж, який витримав політ, — дрібні деталі, що контрастують із суворістю військового оточення.

Коли один із солдатів наземної служби пропонує допомогти нести важкий льотний комбінезон, Катерина відмахується. Вона не потребує особливого ставлення. «Чоловіки завжди хочуть показати, що вони герої і захищають тебе», — скаже вона пізніше, спираючись на корпус літака. Її голос спокійний, але в очах видно рішучість.

«Було голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати»

«Я приїхала сюди не для того, щоб бути дівчинкою. У якийсь момент наша армія це зрозуміє». Це речення здається її неписаним девізом у повсякденній службі, де боротьба з ворогом переплітається з необхідністю доводити свою цінність у чоловічому світі. Її світле волосся, заплетене у дві коси, тут не має значення. «Світле волосся... це не історія», — коротко відповідає вона, коли розмова переходить на другорядні теми. Важливі твої навички. А їх Катерині не бракує — з вересня 2024 року вона виконала понад тридцять бойових місій.

Мрія про політ з'явилась у Каті, коли їй було десять років. Батько, офіцер повітряних сил, взяв її із собою на базу. Перший політ на гвинтокрилі Мі-8 був, як осяяння. Катя згадує: «Було так голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати». Дитяча захопленість переросла в конкретну мету. Шість років по тому, в 16 років, вона з’явилась на вступні іспити до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. У групі із сорока п'яти студентів вона була єдиною жінкою. За її словами, навіть зараз дуже мало жінок навчаються на пілотів у цьому провідному військово-льотному вузі. Під час війни університет відмовляється розкривати дані про кількість пілоток, які там навчаються.

Саме там, в університеті, від одного з викладачів вона вперше почула слова, які мали її знеохотити: «Що ти тут робиш? Це не для дівчат. Ти просто не зможеш». Але Катерина не з тих, хто легко здається. Підтримку вона знайшла в інструкторки на льотних тренажерах. «Вона сказала мені, щоб я нікого не слухала, і я подумала, що якщо вона може літати, то чому не зможу я?»

У 2023 році вже як офіцер вона приєдналася до 18-ої самостійної бригади військової авіації. Сьогодні — як другий пілот і штурман — вона проводить довгі години в кабіні Мі-8, важкого радянського літака, який не пробачає помилок. На запитання, що їй найбільше подобається в польотах, Катя без вагань відповідає: «У польотах я люблю все».

Небезпека й відпочинок

Кожен день на базі має свій ритм, який визначається підготовкою до наступних завдань. Катерина, як і інші пілоти, бере участь у нарадах, аналізує карти, планує маршрути. Вона носить стандартну чоловічу форму — часто це комбінезон або льотна куртка в камуфляжі, на лівому плечі якої красується нашивка з українським прапором. Її місце — у напівтемряві кабіни, заповненій рядами приладів на панелі. Іноді серед технічного обладнання можна помітити дрібні особисті акценти — як-от пару фіолетових і синіх рукавичок. Вона одягає шолом, ретельно підлаштовує навушники й встановлює мікрофон біля рота. Її погляд стає максимально зосередженим, хоча фоторепортер, який знімає її на землі, за відчиненими дверима гелікоптера й з видом на дерева й небо за вікнами кабіни, може на мить пом'якшити риси обличчя.

Фото: Oksana Parafeniuk for The New York Times

Гвинтокрили злітають із замаскованих лісових майданчиків, летячи над землею на висоті всього дев'ять-чотирнадцять метрів, щоб уникнути виявлення. Катерина часто пілотує гвинтокрил, який виконує функції ретранслятора, забезпечуючи зв'язок з двома іншими гелікоптерами, що летять попереду й атакують російські цілі. Її гвинтокрил, що літає на більшій висоті, через це наражається на більшу небезпеку.

«Я ніколи не нервую під час польоту», — каже вона, і її зосереджене обличчя, обрамлене смугами шолома, здається, підтверджує це. «Всі важкі думки можуть прийти до або після. Під час польоту мій розум чистий». Це професійний професіоналізм, вироблений в екстремальних умовах. Але під цією оболонкою спокою ховається чутливість.

— Лечу і дивлюся на свою країну, думаючи, яка вона красива, а потім, коли ми входимо на лінію фронту і я бачу, як все зруйновано — спалено і розбомблено — села, міста, будинки й заводи, я думаю: як ми опинилися у XXI столітті?

Полегшення приходить, коли місія завершується успіхом. «Тільки-но я чую по радіо, що ми влучили в ціль, як-от сьогодні, я знаю, що місія виконана. Відчуваю: «Уф, чудово, вийшло».

Окрім боротьби з ворожими силами, Катерина стикається з іншими викликами. Вона зізнається, що іноді сумнівається у своїх здібностях, але швидко додає, що це почуття знайоме багатьом людям, «особливо коли ти жінка», і стосується не лише військової служби, а будь-якої професії. Хоча Україна весь час збільшує кількість жінок в армії — зараз їх служить близько 70 тисяч, з яких 5,5 тисячі на бойових посадах — сексизм все ще є проблемою. Катерина стикається з цим щодня. Вона зазначає, що «жінки часто маргіналізуються в армії і отримують менше завдань, ніж колеги». Чоловіки, з якими вона служить, як вона сама каже, переважно намагаються її підтримувати, хоча іноді дозволяють собі сексистські коментарі. Які вона навчилась ігнорувати, зосередившись на роботі та повазі, яку завоювала серед колег-пілотів і керівництва.

Особисте життя? У воєнних умовах для цього мало місця. Родину вона бачить рідко. Має одну мрію, пов'язану з близькими: після війни взяти молодшу сестру на політ гвинтокрилом. Хвилини перепочинку — це часто прості, повсякденні справи: поспішна трапеза за столом у казармі, десь між однією та іншою місіями. Іноді, одягнена в той самий польовий камуфляжний одяг, з волоссям, заплетеним у коси, вона їсть теплу юшку з миски, а на столі поруч лежать газети й пляшка води.

Це моменти, які нагадують про звичайне життя, таке далеке від того, що відбувається в кабіні літака. Буває, вона відпочиває, дивлячись фільми з іншими солдатами на базі. Катерина усвідомлює, що її історія надихає. Шість молодих дівчат, які мріють літати, написали їй в Instagram з проханням про пораду.

«Я намагаюсь їх підтримувати й говорити, що вони досягнуть успіху», — каже вона. На запитання, чи відчуває себе першопрохідницею, Катя відповідає з легкою посмішкою: «Можливо, я зламала стереотип». Адже, як вона сама каже, підсумовуючи свій досвід і переконання: «Небо не питає про стать».

Репортаж підготовлено на основі інформації та цитат з пресматеріалів, зокрема публікацій «The New York Times» та ArmyInform, які широко висвітлювали службу та досвід лейтенанта Катерини (Каті), а також висловлювань, що приписуються безпосередньо героїні.

20
хв

Небо не запитує про стать

Sestry
бучанські відьми

Валькірія: «Аби збити ворожий дрон, у нас є до 20 секунд»

— Мені 52 роки. Я мама трьох дітей. За професією — лікарка ветеринарної медицини, але з літа 2024 доєдналася до Бучанського добровільного формування, — розповідає Валентина Железко (Валькірія).

Війну Валентина разом з родиною зустріла в рідному селищі Немішаєве неподалік Бучі. Пригадує, добре було чути обстріли гостомельського аеропорту та сусідніх міст. Ворожі гелікоптери літали так близько до будинку, що можна було розгледіти пілота:

— Було страшно. Ми не знали, куди діватися і що робити. Як і більшість українців, думали, що це мине за кілька днів. А коли росіяни в Бучі почали знущатися й вбивати мирне населення — вирішили втікати. Однак, було запізно. Ми потрапили в окупацію.

Валентина Железко (Валькірія)

Найбільше жінка боялася за молодшого сина, якому на той момент було 8. Вона чула, що росіяни знущаються навіть над дітьми. Аби хоч якось його захистити — постійно ходила з ножем.

— У той момент я була настільки переляканою, що в голові крутилися жахливі думки. Зараз не тільки говорити про це, навіть згадувати ніяково. Адже я думала навіть про вбивство сина власноруч, лише б ворог з нього не знущався. Звичайно, я цього не зробила б, але така думка тоді промайнула. І цього я росіянам ніколи не пробачу, — зізнається Валькірія.

На щастя, 11 березня родині вдалося вирватися з оточення. Проте думка про помсту ворогу й допомогу країні не залишила Валентину. Тож одного дня, помітивши у соцмережах оголошення про набір жінок у «Бойові відьми», вона пішла на співбесіду. Ще й подругу, якій так само за 50 років, прихопила.

— Нас відразу запитали: «Яка ваша мотивація?». І вже на третій хвилині розмови з командиром ми зрозуміли, що залишаємось. Вважаю, що державу слід захищати всім. Насамперед — чоловікам. Втім, коли ми бачимо щоденні втрати на фронті, то як можна сидіти вдома? Ми ж можемо підмінити тут чоловіків. «Головне — навчіть нас», — сказали ми командиру. 

Бігати, віджиматися й присідати навіть у бронежилеті було не так складно, як звикнути до військової дисципліни та розібратися зі зброєю, пригадує Валькірія.

— Розбираючи й складаючи автомат Калашникова, ми почувалися, немов діти з конструктором LEGO. Запитували в інструкторів: «А що це за штучка? А як оце називається?»

— Під час стрільб через віддачу від прикладу були синці, але згодом ми всьому навчилися. І тепер уже запах пороху додає адреналіну.

Чергування у «відьом» — доба через три. Алгоритм роботи мобільно-вогневої групи звичний: тривога — виїзд на вогневу позицію — чекаєш — збиваєш… У кожного в команді — своє завдання. Головне — працювати злагоджено. Дії мають бути відпрацьовані до автоматизму. Для цього жінки щосуботи на полігоні відточують навички стрільби.

— Найбільше я боялася зробити щось неправильно й підвести команду. Маємо 10 хвилин після наказу командира, аби виїхати на позицію, розкласти зброю, встановити кулемет, підготувати гаджети, увімкнути камери, — розповідає Валентина.

За допомогою планшетів Бучанські відьми моніторять небо. На екрані видно ціль, висоту, дальність і курс руху ворожого дрона. З його допомогою вираховується точка, куди відкривати вогонь кулеметнику. Сектор неба поділений на ділянки. У кожної мобільної групи — своя зона відповідальності.

— Останнім часом дрони стало важче збивати, бо вони почали літати низько й швидко. Аби збити, маємо до 20 секунд, бо його швидкість орієнтовно 50 метрів на секунду. Через низький політ безпілотників наші радари можуть їх не помітити. Тоді вони не фіксуються як ціль на наших гаджетах, ми їх не бачимо. І орієнтуємося лише по звуку. Тож треба бути максимально зосередженим і уважно прислухатися.

Валентина зізнається, що збивати безпілотники важче вночі, бо ворог фарбує дрони у чорний колір. Працюють «відьми» на кулеметах «Maxima»,  1939 року випуску.

— Вони справні, хоча інколи можуть і глючити. Дуже люблять увагу до себе, щоб постійно їх протирали, розбирали, пружини натягували. Також у нас є більш серйозний крупнокаліберний кулемет, але дуже хочеться, щоб були й «браунінги». Найкраще озброєння Україна кидає на передову. 

Але нас росіяни бояться, часом показують по телебаченню й намагаються висміяти, знецінити: «Подивіться, у них уже воювати нікому й нічим. Вже тьотки з кухні йдуть» 

Поки триває війна — моє місце тут. Зараз ми пишемо історію нашої країни. Хочеться залишити після себе гідний слід, бути причетною до перемоги. І колись я скажу своїм онукам: «Ваша бабуся, яку звали Валькірія, допомагала боротися з ворогом». 

Каліпсо: «Найприємніший звук — від падіння ворожого дрона»

— Мені 32 роки. За освітою — менеджерка з туризму, працювала адміністраторкою у ресторані в Бучі. Те, що буде повномасштабна війна, розуміла й навіть готувалася — склала тривожну валізу, зібрала документи, медикаменти, — згадує військова з позивним «Каліпсо».

Коли почалася велика війна, Каліпсо майже відразу вивезла маму до Іспанії, а сама повернулася. Пригадує, її дуже нервував блекаут, а згодом — активність ворожих дронів. Каліпсо вже тоді була у добрій фізичній формі, до того ж з дитинства знайома зі зброєю — її навчив стріляти дідусь. Тож рішення долучитися до війська не було спонтанним. 

— Я прийшла до командира й сказала: «Буду у вас служити». На що почула: «Ми тебе ще не взяли». Я була наполегливою, пройшла співбесіду, далі — підготовку. Єдине прикре — командир відразу сказав забути про довгі нігті, — посміхається військова.

Каліпсо

Вона прийшла в Бучанське добровольче формування територіальної громади (ДФТГ) однією з перших. Спочатку була командиркою патруля групи швидкого реагування. Разом з іншими стежила за порядком у громаді, патрулювала вулиці міста, перевіряла бомбосховища, щоб не були зачинені під час тривоги. Згодом виникла ідея створити взвод «Бучанських відьом». І Каліпсо його очолила.

— Ми починали як «Бойові відьми», але журналісти нас переназвали «бучанськими». У мене був шеврон з відьмою на гранатометі, і командиру він дуже сподобався. А ще ми подумали, що це доречно, бо в Україні всі жінки — відьми, до того ж розлючені на росіян за те, що вони зробили з нашою країною, містом, людьми. У мене багато побратимів було закатовано на території Бучі…

Зараз у «Бучанських відьом» роботи особливо багато, бо ворог щодня і щоночі обстрілює українські міста ракетами й дронами.

— Практично щоночі неспокійно. Шкодуємо, коли шахед не залітає в сектор нашого обстрілу. Тому що хочеться ту нечисть збити, щоб вона не потрапила нікому в будинок, не зруйнувала нашу інфраструктуру, щоб ми не залишилися без світла, опалення й води. Ми росіянам — як кістка поперек горла. От вони й закидають нас дронами…

Вже вдалося збити шість ворожих дронів. Найскладніше під час роботи для Каліпсо — очікування:

— Пам'ятаю, як було з першим. Ми чули, що він наближається, і раптом просто вигулькнув з-за дерев. У ту ж секунду ми відкрили вогонь, бо він був у секторі нашого обстрілу. Коли почули звук падаючого дрону — щастю не було меж. 

Натомість Каліпсо дуже засмучує, коли ворожий дрон видно, але дістати з кулемета його неможливо. І найважче потім читати у зведеннях, що цей дрон упав десь у житловому кварталі:

— Був випадок, коли дрон впав у Гостомелі. Він посік стріху, зламав паркан і дерева. На щастя, обійшлося без жертв. У такі моменти картаєш себе, що не збив цей дрон — навіть якщо у тебе об'єктивно не було такої можливості. Якби у нас було якісніше озброєння, яке могло б працювати на більшу дистанцію, то результати роботи були б набагато продуктивнішими.

Каліпсо розповідає, що останнім часом ворог покриває дрони невідомою отрутою, яка під час контакту викликає опік легень.

— А ще росіяни регулярно вигадують нові стратегії обстрілів. Ми ж вигадуємо, як їм протистояти. Це як танець. По колу водимо одне одного

Те, що «Бучанським відьмам» довіряють — факт, переконана Каліпсо:

— Коли тривога, друзі мені частенько дзвонять і питають, чи я на зміні. Коли чують, що так, кажуть: «Значить, все буде добре, можна не хвилюватися». Однак, я завжди наголошую, що тривогу не просто так вмикають. І ваше завдання як громадянина — спуститися у сховище, бо ніхто не несе відповідальність за ваше життя, крім вас самих.

Найбільше Каліпсо мріє про сон. Бо зараз вдається спати по 3-4 години на добу. А ще — провідати маму в Іспанії, яку не бачила вже понад три роки.

‍Фотографії з архіву героїнь

20
хв

«Буду розповідати онукам, як їхня бабуся Валькірія боронила небо»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Що робити, якщо вкусив кліщ у Польщі

Ексклюзив
20
хв

Військовий психолог Андрій Козінчук: «В історію “я покохав її на лінії вогню” я не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться»

Ексклюзив
20
хв

Міністр Михайло Федоров: «Стрімкий розвиток штучного інтелекту змінює світ, але ШІ не замінить людину»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress