Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
8 квітня минулого року Настя Шестопал чекала евакуації на залізничному вокзалі в Краматорську й опинилася в епіцентрі одного з найкривавіших російських терактів цієї війни. Внаслідок ракетного удару по вокзалу загинула 61 людина. Настя втратила багато крові й ногу, але дивом залишилася живою.
Дівчина каже, що з цього моменту для неї розпочалося нове життя. В якому навіть з протезом Настя здійснює мрії, які не наважувалась втілювати до трагедії. Нещодавно вона знялася для українських Vogue і Playboy та планує модельну кар'єру в Німеччині, де отримала лікування. Зі штучною ногою Настя проходить вже понад десять тисяч кроків на день. За словами дівчини, протез став її родзинкою.
«Коли стався вибух, я сиділа на лавці й читала»
Того дня Настя була на вокзалі, бо нарешті зважилася виїхати з рідної Дружківки на Донеччині, яка постійно обстрілювалася росіянами. Друзі покликали Настю до Дніпра, де було спокійніше.
— Уявіть, я ж їхати планувала не потягом, а «Блаблакаром», — розповідає Sestry Настя. — До того ж водій пропонував забрати мене в іншому місці, але я наполягла приїхати за мною саме на вокзал. Мамина подруга просила мене дочекатися машину на роботі, але я відмовилася. Тобто сама зробила все для того, щоб опинитися в епіцентрі трагедії. У момент, коли стався вибух, я сиділа на вулиці на лавці — саме в тому місці, куди поцілила ракета. Повітряної тривоги не було, я спокійно читала книгу...
Після першого вибуху зрозуміла, що лежу на землі в калюжі крові. Люди довкола мене бігали, а я не могла встати. Потім — другий вибух. Я побачила, що моя ліва нога якось неприродно зігнулась. Відчула, що втрачаю кров і сили. З кожною секундою їх ставало дедалі менше. Подумала, що якщо мені зараз ніхто не допоможе, тут я й помру. Я кликала на допомогу, але люди продовжували бігти й не звертали на мене уваги. Не знаю, скільки я там пролежала, поки на мене звернув увагу рятувальник служби надзвичайних ситуацій. Він перетягнув мені ногу і сказав колезі, що «тут дуже важка дівчинка».
Я тим часом намагалася дотягнутися до смартфону, що валявся в крові. Спромоглася його взяти, але руки мене не слухалися, і я не зуміла натиснути на екран і зателефонувати.
А коли двоє рятувальників взяли мене на руки та понесли, мені здалося, що шмат моєї ноги зараз просто відпаде. Дуже страшно було дивитися навколо. Адже я розуміла — те, що побачу, ніколи не зможу забути. Розірвані тіла, поранені діти… Це було пекло на землі.
Вже в машині «швидкої» Настя змогла відповісти на один телефонний дзвінок — так її рідні дізналися, що вона жива. Знайти ж її виявилося непросто.
— Виявилося, що мене записали не під прізвищем, а під якимось номером, — розповідає дівчинка. — Коли мама врешті зрозуміла, де я, і прибігла до лікарні, я вже лежала на операційному столі. У мене була пробита артерія, через що я втратила дуже багато крові. Після першої операції я навіть впала в кому.
Коли пізніше прийшла до тями й побачила, що нога на місці, зраділа, що, можливо, її ще вдасться врятувати. Лікарі робили для цього все, що могли. Спочатку в Краматорську, потім у Павлограді, у Дніпрі… У ніч після другої операції мені різко стало гірше. А після третьої операції я побачила, що ноги у мене більше нема.
«Тепер, коли ногу ампутували, зможу трохи відпочити»
Моя реакція була трохи дивною. Я була настільки змучена наркозами та операціями, що подумала: «Тепер, коли ногу ампутували, зможу хоч трохи відпочити». Мені так хотілося спати. Але ніякого сну вже не було, бо слідом за втомою прийшло усвідомлення того, що сталося. Мені дев'ятнадцять. Я танцювала, займалася спортом. І тепер я не маю ноги. Як жити далі?
Не впасти в розпач Насті допомогла підтримка близьких.
— Велику роль відіграли мамині спокій та впевненість, — зізнається Настя. — Коли я телефоном повідомила мамі, що мені ампутували ногу, вона витримала секундну паузу й сказала: «Нічого страшного. Головне, що ти жива». І я подумала, що, напевно, вона має рацію.
Наступні кілька місяців були дуже тяжкими. Я дізналася, що таке фантомний біль, від якого хочеться лізти на стіну. Це коли здається, що нога, якої вже немає, горить, сіпається. Ти відчуваєш коліно, пальці. Їх немає, а вони болять. Від цього можна збожеволіти. Дуже виснажували й операції, які з ампутацією ноги не закінчились. Загалом їх було шість. Мені допомагали триматися рідні й ті, з ким я познайомилася в лікарні — військові та медперсонал. Вони так у мене вірили. Ніколи не забуду медсестру, яка поставила мене на ноги. Мені здавалося, що я не можу навіть сісти, не те що встати. Але вона навчила мене стояти, тримати рівновагу на одній нозі. Виявилося, це можливо.
«Тепер я знаю, наскільки важливо дозволити собі прожити цей біль. Аби потім знайти нові сенси»
А потім у житті Насті трапилася Німеччина, куди її запросили незнайомі люди.
— Моя подруга, яка на той момент була в Німеччині, розмістила про мене інформацію у соцмережах, — продовжує розповідати дівчина. — І німці Міру та Мартін, які не знали ні мене, ні подругу, написали, що хочуть допомогти. Вони запросили мене до міста Ессен. Знайшли квартиру і домовилися, щоб мене прийняли на лікування до місцевої клініки — як з'ясувалося, однієї з найкращих у Німеччині. Все життя я буду вдячна цим неймовірним людям.
У цій клініці я отримала протез, там і почала його опановувати. Це було непросто. Я ж маленька, важу від сили 35 кілограмів, тоді як протез важить вісім. Іноді здавалося, що корсет (а він необхідний, тому що в мене дуже висока ампутація) перетискає всі мої внутрішні органи. По суті, я заново вчилася ходити. І жити —приймаючи нову реальність та нову себе.
Були депресії, був розпач. Жахливі сни, повернення в думках до того дня, коли я вмирала. Тепер я знаю, наскільки важливо дозволити собі прожити цей біль. Аби потім знайти нові сенси. Зрозуміти, що з ногою чи без — життя прекрасне. Так, те, що трапилося, сильно мене змінило. Там, на вокзалі в Краматорську, колишня Настя померла. Натомість народилась інша — яка вміє по-справжньому цінувати життя.
«Моє тіло зараз подобається мені більше, ніж до трагедії»
Настя почала вести блог в Instagram, де розповідає про свою реабілітацію. Рік тому в блозі з'явилися відео, як Настя опановує свій перший протез, робить перші кроки. А вже навесні цього року Настя виклала відео, як ходить на двох ногах. Її хода виглядає настільки впевнено, ніби протеза немає взагалі. Хоча дівчина і не намагається його приховати, носить короткі сукні й сарафани.
— Впевненість у собі прийшла не одразу, — зізнається Настя. — Були моменти, коли мені здавалося, що всі довкола дивляться на мій протез. Але згодом я зрозуміла, що все залежить від мого сприйняття. Це не люди концентрують увагу на моєму протезі, а я сама. Зараз я можу вільно гуляти в шортах. Моє тіло зараз подобаються мені більше, ніж до трагедії! Для цього я довго працювала з собою та з психологом. Я і зараз в терапії, адже психотерапевт, між іншим, допомагає мені зменшити фантомний біль. Досі його відчуваю — інколи більше, інколи менше. Можливо, я житиму з цим болем все життя. І тут не допоможуть знеболювальні, адже причини — в голові.
Блог в Instagram я почала вести, щоб поділитися своїм досвідом та підтримати людей, які опинилися у подібній ситуації. Їх в Україні зараз, на жаль, дуже багато. Мені пишуть люди з Херсона, Харкова, багатьох інших регіонів. Запитують, як я впоралася. У багатьох з них ампутації не такі високі, як у мене, але люди не розуміють, що робити далі. Я помітила, що старшим людям у таких ситуаціях складніше, ніж молодим — вони думають, що життя закінчилося, хоча це зовсім не так.
Я раджу перш за все не закриватися від тих, хто вас оточує, приймати їхню допомогу та турботу.
Мені допомогли не здатися мама, друзі, а пізніше — молодий чоловік, з яким я зараз зустрічаюсь. І ще важливо не соромитися своїх емоцій. Сьогодні ти можеш плакати, сердитись, а завтра гуляти з протезом у відкритій сукні, фотографуватися та почуватися щасливою. Мій протез став моїм персональним брендом — нещодавно була в Києві на зйомках для Vogue і Playboy й виявила, що мене за ним пізнають просто на вулиці.
Зараз я живу в Ессені. Вже непогано знаю німецьку мову. Пішла на курси водіння, де вся теорія німецькою — і це для мене вже не проблема. Паралельно дистанційно закінчую Київський університет імені Драгоманова, де вчусь на соціального педагога. Ця спеціальність для мене важлива, бо мені хотілося б заснувати щось на кшталт фонду чи центру для психологічної реабілітації людей з ампутаціями. Відчуваю, що мені є чим з ними поділитись.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
