Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Аліса Коваленко — українська режисерка та колишня військова Української добровольчої армії. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну вона зустріла у потязі. Їхала на Донбас, щоб продовжити роботу над своїм документальним фільмом «Ми не згаснемо». Його героями стали 5-ро підлітків. Двоє з них досі залишаються на окупованих Росією територіях.
Тетяна Літвінова-Михальонок: Тайванський міжнародний кінофестиваль, присвячений правам людини, відкрився вашим фільмом «Ми не згаснемо». Як публіка зустріла цей фільм? Наскільки там стежать за подіями в Україні?
Аліса Коваленко: Усі переймаються новинами з України. Хоча у жителів Тайваню мало бекґраунду, але після повномасштабної війни вони активно почали стежити. У них поруч Китай, тому вони теж відчувають загрозу від тоталітарної держави. З нашого боку — Росія, з їхнього — Китай. У них багато розмов, що, можливо, наступним буде Тайвань. Зокрема, я від журналістів чула таку фразу: «Сьогодні Україна — завтра Тайвань».
До слова, у листопаді аж два українських фільми будуть в прокаті у Тайвані. Наш фільм «Ми не згаснемо» та «20 днів у Маріуполі». Це дуже круто, що українське кіно будуть показувати у тамтешніх кінотеатрах.
Т. Л-М.: «Ми не згаснемо» брав участь більше ніж у 30-ти фестивалях. Був визнаний найкращим документальним фільмом VII Кінопремії «Золота Дзиґа», на 14-му Одеському міжнародному кінофестивалі, отримав нагороди на кінофестивалях goEast у Німеччині, CROSSING EUROPE Filmfestival Linz в Австрії. Крім того, стрічку відзначили на фестивалі у канадському Ванкувері. Чим цей фільм, на вашу думку, так чіпляє душі журі?
А.К.: Фільм настільки емоційний та ніжний, що люди не сприймають його як політичний фільм про війну в Україні. Він про історії дітей-підлітків, в життя яких ти входиш і яке проживаєш разом із ними. Цей емоційний рівень історії дає людям відчуття емпатії. На тлі їхніх історій, світла, яке було в їхньому житті, входить війна, яка руйнує їхні мрії. Але це досить світлий фільм. Думаю, що це теж грає певну роль. Це нестереотипний Донбас — депресивний, де все погано.
Т. Л-М.: Цей фільм про п'ятьох підлітків, які живуть на Донбасі і вирушають у подорож у Гімалаї. З одного боку, ваша стрічка — віддзеркалення реальності, в якій живуть ці діти, а з іншого — це фільм про життя та мрії. Що саме ви хотіли розказати свої фільмом?
А.К.: Незважаючи на обставини, в яких ти зростав, зі світлом усередині ти можеш освітлювати темряву навколо, ти можеш боротися за свої мрії та реалізовувати їх. Про це передусім мій фільм. Життя моїх героїв співзвучне з моїм дитинством. Я пам'ятаю, як мені хотілося втекти від сірої реальності дев'яностих, коли всі були бідні, ми нічого не мали, але були мрії. Цей інший світ, який ми собі намагалися вигадати, допомагав створити уявний щит проти тієї депресивності.
Мені запам’ятався вислів Тоніно Гуерра, сценариста Фелліні, який сказав, що в дитинстві ми вічні. Мені хотілося вхопити цю вічність. Відчуття, що перед тобою ще ціле життя, хоч і на тлі темряви, дає нам це відчуття вічності.
Т. Л-М.: Свій фільм ви почали знімати ще до повномасштабного вторгнення — у 2018 році. Яким ви побачили Донбас у цей період? Що було найцікавішим?
А.К.: Передусім мене цікавило молоде покоління. Я була вражена, наскільки у них зовсім інше мислення. Ми знаємо, що на Донбасі у людей 50+ ностальгія за Радянським Союзом. А ці діти зовсім інші. Я побачила, що оце покоління буде кістяком нового Донбасу. Також я побачила багато проблем та наших помилок. Було дуже мало комунікації після 2014 року. У Станиці Луганській, де я знімала, взагалі не працювали канали українського телебачення та радіо. Це повний абсурд, там були тільки «ЛНР»-кі та російські телеканали. Звичайно, молодь не дивиться телевізор, але старше покоління? Там суцільна проросійська шизофренія. Це абсолютно наша помилка, ми це допустили. Але з 2014 року Донбас теж дуже змінився. Покоління 30-40 років теж вже інші. Я відчувала, що Донбас став більш проукраїнським, більш свідомим.
Т. Л-М.: Чому ви обрали творити саме документальне кіно, а не художнє?
А.К.: Мені здається, що життя — найкращий сценарист. Мені дуже цікава реальність. Ти не знаєш, що вона тобі може подарувати. Це як річка, в яку ти входиш, і ця реальність тебе несе. Тут є небезпека непередбачуваності, водночас є щось цікаве, що ти відкриваєш для себе. Ти не приходиш з готовими відповідями, з готовими месседжами, які ти хочеш донести. Ти досліджуєш. Це цікаво, бо в ігровому кіно ти знаєш, що хочеш сказати, шукаєш лише форму, у тебе вже написаний сценарій. А документальне кіно — це подорож, дуже цікава подорож.
Т. Л-М.: Ви є членкинею SEMA Ukraine — організації українських жінок, які були в полоні, у в’язницях, на окупованих територіях, де зазнали тортур і сексуального насильства. Зараз у вас зйомки нового фільму. Про що фільм? І чому на початку ви хотіли відмовитися від роботи над цим фільмом?
А.К.: У нашій організації були розмови про те, що варто створити документальний фільм про жінок, які пройшли тортури, сексуальне насилля. Однак я відчувала, що не готова до цієї теми. Не готова, бо маю особисту історію, до якої я теж буду повертатися. Однаково ти не можеш відсторонитися. Утім коли після повномасштабної війни почало з'являтися все більше жінок у нашій організації, знову піднялася розмова про зйомки документального кіно. Я відчувала, що зараз важливо залишити документ про ці злочини, залишити ці історії в історії.
Т. Л-М.: На якому етапі зйомки?
А.К.: Робота над фільмом ще триває. Для мене це зовсім інше кіно. Я ще не працювала так багато з минулим. Я ще шукаю візуальну форму для цих історій. У кожної жінки своя історія, але є спільні моменти, які їх всіх об'єднують. Це такий психологічний мультипортрет про посттравматичний синдром, посттравму, як вона може стати посттравматичним зростанням, як можна пройти оцей шлях до певного зцілення.
Т. Л-М.: Чи є для вас у цій роботі терапевтичний ефект?
А.К.: Є і травматичний, і терапевтичний ефект. Коли ми їздили в Херсон, я за один день послухала чотири історії, зустрілася із чотирма жінками. Коли я повернулася у готель, у мене всередині була ніби величезна рана після цих сповідей. Разом з тим ти бачиш, що в цих жінках залишилось стільки світла. Вони не потонули у своїй травмі. Вони продовжують щось робити. Це теж дає мені надію, дає це світло. Я взагалі, мабуть, людина, яка любить шукати світло в темряві.
Т. Л-М.: Ви були у полоні, де пережили сексуальне насилля. Чи стало це поштовхом до зйомок нового фільму? Чому ви взагалі вирішили поділитися своєю історією?
А.К.: Багато років тому я прийшла в «Театр переселенця». Мені була цікава робота з документальним театром. З режисером Георгом Жено ми говорили про різні історії, які можуть стати основою документального театру, я розповідала про полон, думала робити щось про полонених. В якусь мить він спитав: «Чому ти хочеш говорити про когось, а не про свій досвід?». Ми з ним говорили про це дуже довго, він став першою людиною, з якою я поділилася повністю своєю історією. Георг сказав, якщо я відкриюсь, можливо, це матиме терапевтичний ефект. Так ми почали працювати над п'єсою «Полон». Я прописала абсолютно все, що зі мною сталося. Спочатку спектакль показали у Німеччині, а потім у театрі «Золоті ворота».
Ми подаємо певний приклад, що не треба боятися про це говорити, не треба закриватися. Це не означає, що обов'язково потрібно про це говорити публічно, якщо хтось не готовий. Але, принаймні, треба ділитися з близькими людьми, звертатися до психологів, до правозахисних організацій, документувати ці злочини. Дуже важливо, аби кожен злочин був задокументований.
Т. Л-М.: Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви вступили до лав Української добровольчої армії. Чому?
А.К.: Ще коли я знімала на Майдані, було відчуття, що ти ніби учасник, але знімаєш протестуючих. Це дві різні ролі, але мені постійно хотілося брати безпосередню участь у подіях. Це відчуття поглибилось, коли після полону я знімала добровольців ДУКу (Добровольчого Українського корпусу). Тоді я дала собі обіцянку, що якщо ця війна не припиниться, я відкладу камеру та буду захищати свою країну. Чомусь ніколи не думала, що бойові дії можуть охопити всю країну. Однак не було сумнівів, що Росія претендуватиме на східну частину — і там буде ескалація. І якщо це буде розповзатися далі, я відкладу камеру. Тобто це рішення прийшло само собою. Єдине питання було — куди? У Дніпрі у воєнкомат мене навіть не пустили без воєнного квитка. Потім побачила, що командир, якого я знала і поважала, зібрав підрозділ в Києві. Якраз вони виїхали на фронт. Я просто до них приєдналася. Так все почалося.
Т. Л-М.: Доводилось брати участь у активних бойових діях, наступальних операціях?
А.К.: Так, був контрнаступ у Харківській області. Не було окопів, було відчуття, ти нічого не контролюєш, це тебе лякає, дезорієнтує. Коли знову починаєш контролювати, розуміти ситуацію, повертаєшся у нормальний стан.
Т. Л-М.: Які саме функції були у вас у добровольчому формуванні?
А.К.: У мене в картці було написано «стрілець». Але це так, формальність. По суті, ми виконували функції піхоти: тримали сектори, позиції. Ми діяли як піхота, хоча наш підрозділ був штурмовий. Але штурмували ми не так багато чого — «зеленку» штурмували (сміється). Це була наступальна операція, майже на кордоні з Росією. Там залишилися населені пункти, які треба було звільнити. Ми ходили в цю операцію, але вона не була успішною, на жаль. Багато хлопців з лівого та центрального флангів загинуло — ми були у правому. Вони дзвонили, писали батькам та рідним, ніхто не знав, чи виживе — розповідав ротний з 92-ї бригади. Це лотерея, коли ти йдеш у контрнаступ. Ми виїжджали на позиції, навколо усе вибухало, все було, як в якомусь голлівудському воєнному фільмі. Ми не змогли звільнити ці населені пункти, але змогли «вибити» російських військових із «зеленки» під ними.
Т. Л-М.: Як на ваше рішення піти на війну відреагували рідні? Як ви їм про це сказали?
А.К.: Стефан (чоловік Аліси. — Авт.) насправді очікував, що так станеться. Він досить спокійно відреагував. Більше він панікував, коли на початку повномасштабного вторгнення я застрягла у Золотому-4, де знімала свій фільм. Це була лінія фронту. Тоді російська армія досить швидко просувалася. Чоловік боявся, що я потраплю у полон.
Моє рішення йти воювати було дуже важким для мами. Вона не могла його прийняти. На два дня я приїхала в Ужгород попрощатися з рідними. Мій син був там разом із мамою. Вона дуже переживала, плакала. У сина була істерика перед моїм від'їздом. Він плакав, хапав мене за руки і за ноги. Це було страшно. Йому було лише п'ять, коли я опинилась на фронті була. Було важко. Але я розуміла, що інакше я не можу. Я не могла поїхати кудись у Францію (чоловік Аліси з Франції. — Авт.) Я просто не змогла б там жити. Мене б розірвало відчуття провини
Т. Л-М.: На війні ви знімали блоги для свого сина. Для чого? І чи стане це основою нового документального фільму?
А.К.: Я записувала ці відео, бо хотілося зберегти для нього пам'ять, якщо я загину. Я розуміла, що говорити з дитиною п'яти років про серйозні глибокі речі дуже складно, тому думала, що це ніби лист в майбутнє. Потім я передивилася ці відео і відчула, що це міг би бути фільм про екзистенційний досвід. Не про війну, де екшн та все вибухає, а про якісь моменти очікування, про те, як ми можемо з нашими дітьми говорити про цей досвід. Тому скоріше цей фільм буде як документальне поетичне есе.
Т. Л-М.: Як часто ви говорите із сином про війну?
А.К.: Від самого початку ми говорили про це. Звичайно, не про якісь страшні речі. Але дуже простими словами, спокійно, без паніки пояснювали, що відбувається, чому це відбувається, чому щось може бути небезпечним. Звичайно, дитина копіює поведінку батьків — оскільки ми зі Стефаном дуже спокійно сприймаємо все,Тео також досить спокійно реагує. Ми говоримо про геополітику, про демократію, тоталітаризм. Якось за сніданком він запитав, де сильніша диктатура — в Китаї чи в Росії?
А з фронту мені треба було розказувати йому, що я у лісі гуляю, гриби збираю? Звісно, я намагалась навіть з фронту знімати котиків, собачок, які до нас прибігали ховатись. Але важливо розказувати дитині про своє життя, тримати цей емоційний контакт. Тому у моїх відеощоденниках інколи я казала, що ми будемо йти в наступ, що це може бути небезпечно, що ми маємо звільняти наші території.
Редакторка та журналістка. Вивчала політологію у КНУ імені Тараса Шевченка, тележурналістику у Київському національному університеті культури та мистецтв, а також рекламу та зв’язки з громадськістю у КПІ імені Ігоря Сікорського. Досліджувала жіноче політичне лідерство в Україні, а також аспекти дотримання стандартів журналістики в умовах війни в Україні. Була заступницею головного редактора на телеканалі «Еспресо». Нагороджена орденом «За заслуги» III ступеня.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.JPG)
.JPG)
