Культура

Вгодити кожному одним серіалом неможливо. У всіх свої смаки, свій вік і своє розуміння того, що яскраво покращує настрій, а що його здатне нахабно зіпсути. Тому, розділяючи вікові та жанрові показники, даємо різним людям різні пропозиції, аби охопити від малого до великого і від сексуально активного до релігійно орієнтованого, а це, будемо притомні, аніскілечки не заперечує одне одного, а часто вигідно урізноманітнює й природньо помножує.    ‍

Ніхто цього не хоче (Nobody Wants This), США

Кардинальних змін в житті, може, й справді ніхто не хоче, але закохатися в гарну людину, змінити самотність на стосунки і, паралельно з цим, в щасливий додаток, стати знаменитістю в подкастах — погодьтеся, багато хто хотів би подібного. Власне, американський серіал від Netflix саме настільки позитивний і приємний, як написано, тому винятковий й оптимальний для доброго проведення святкових днів. Хіба що без малих дітей, з огляду на складний психологічний клімат дорослого життя героїв — розкутої й розумної жінки та симпатичного і розвинутого чоловіка, чий статус обтяжується його посадою рабина в синагозі, але полегшується неортодоксальністю синагоги, де можна мати стосунки. Дилема лише в тому, що вона — не єврейка, і їй треба прийняти іудаїзм, якщо він хоче стати головним рабином. На відміну від жорсткого серіалу «Неортодоксальна», «Ніхто цього не хоче» є м'яким і пухнастим.

Зоряні війни: кістяк команди (Star Wars: Skeleton Crew), США

Всебічно гарний серіал для підлітків є рідкісним випадком у сучасному кіно, а ще більш рідкісним й унікальним чином є прийнятним для ширшої, сімейної аудиторії, і відповідно, до перегляду всіма в родині — від 7 років до 107 (бо ж всі старші в душі — молоді). Пригодницький дух серіалу захоплює відразу і без жуйки одноманітності. Спочатку сюжет збиває в одне ціле хлопців і дівчат різних цивілізацій, які давно мешкають на одній планеті в суспільстві, відчутно земному, хоч і технологічно розвинутому. А потім їх жбурляє у безкінечний космос за допомогою несподівано віднайденого космічного корабля, не знати скільки і чому заритого в лісовій хащі. Дроїд-пірат, база на бандитській планеті, звергнутий капітан і зоряні карти часів Республіки — очевидно, що це перенесений у всесвіт «Зоряних війн» Лукаса світ «Острова скарбів» Стівенсона. Але висока якість серіалу зробила його не дитячим, але бажаним, щоб ще раз повернутися в юність. 

Суперсекс (Supersex), Італія

Зрозуміло, що гарний секс дає гарний настрій, та щоб дійти до сексу, вже необхідно мати гарний настрій. Споглядаючи за історією секс-гіганта, прототипа італійської порно-зірки Рокко Сіффреді, цей настрій можна здобути. Принаймні, деякі його здобудуть. Принаймні, буде цікаво, якщо художня історія не викличе того збудження, яке викликає кіно для дорослих. Злети і падіння красунчика, з видатними — в усіх значеннях — ознаками статі, дозволяє зазирнути, з одного боку, за лаштунки нетривіального бізнесу, а з іншого — зрозуміти ціну задоволенню, коли воно поставлене на потік і стає роботою. Чи все ж робота може викликати задоволенням, тим паче, якщо робота напряму твориться задоволенням і викликає його? 7 серій з Алессандро Борджі («Дияволи», «Субурра») в головній ролі — це шлях до гарного настрою і про тих, хто цей настрій покликаний творити.            

‍Максіма (Maxima), Нідерланди

Якщо і міг бути добрий серіал про принців та принцес, без драм і трагедій британсько-французького штибу, то тільки про голландських. Та й ще такий, який створює гарний настрій! Ця «Максима» максимально така — добра, романтична, красива, не порожня, а, на додачу, повна сенсів та життєвих деталей «для помізкувати». Банальна в наш час історія — знайомство молодого чоловіка королівської крові зі звичайною жінкою — розвивається в небанальний, справжній, серіал, з оприявленням минулого, з якого треба зробити життєдайне майбутнє. Добрий настрій тут творить візуальна частина — бо героїня, Максима, є красунею, і сам принц є цілком собі ладний — а сенсовна частина робить візуальну серйозною і, головне, переможною, адже герої долають перешкоди, здобуваючи омріяне щастя. Чим не казка, що стала реальністю? І казка — позитивна, але без перетворення на жаб, здирання шкіри і спалювання в печі.

‍Джентльмени (The Gentlemen), Велика Британія 

Це кіно для дорослих хлопчиків, і його дивитися в кайф конкретно чоловікам, з усіма їм властивими іграшками — дорогими сигарами, костюмами на замовлення, односолодовим віскі, рушницями з гравіюванням, полюванням в лісах, вінтажними машинами і замками епохи Єлизавети І. Втім, зважаючи на вагому присутність в серіалі жінок, кайф, як поняття, не має статі, і смак до розкоші та бажання грошей притаманні як хлопчикам, так і їхнім дівчатка. Бо ж герої серіалу, відповідаючи стилістиці попередніх фільмів режисера Гая Річі, з його картами, грошима, револьверами, кастетами і боксерськими та собачими боями — це родовита богема навпіл з вуличними братками. Той, хто незбагненним чином пропустив «Джентльменів» і от зараз отримав щасливу нагоду надолужити, має повний річівський пакет — збанкрутілого, але впевненого герцога, який намагається здихатися маріхуанової мафії, що засіла під його землею.   ‍

Людвиг (Ludwig), Велика Британія

Часом для гарного настрою варто задіяти мізки і пограти в інтелектуальну гру, будь-яку, аби лишень пірнути в глибину роздумів. І детективний серіал є потрібною глибиною, ще й такою, в якій потонути в роздумах не дадуть, — відповідь на початкове питання тобі скажуть у фіналі. «Людвиг» пропонує цю гру в кращих традиціях жанру, з розумними загадками, цікавим перебігом їхнього розплутування і дотепними паралельними сюжетами. Вони роблять серіал не просто набором вертикально падаючих в кожній серії нових колізій, а добре продуманою і вартою уваги драматургійною горизонтальною історією, що тягнеться на всі 6 серій. Режисер грає у гру з глядачем і одночасно з героєм, відлюдькуватим чоловіком з шаленою ерудицією через невпинне і багаторічне складання кросвордів. І з квартири він виходить лише через зникнення свого брата, як і глядач може вийти зі свого поганого настрою, занурившись у пошуки Людвига.

‍Обраний (The Chosen), США

Це дивовижний серіал. І мова не про дива Ісуса Христа та його діяння. Мова про способи висвітлення всім відомих біблійних історій. Всі 4 сезони серіалу — це проста розмова людей, що навіть виглядають подібно до нас з ХХІ сторіччя, з підкаченими м'язами, дотепним гумором і певними жаргонізмами. Ісус тут настільки наближений до людини, наскільки Сам хотів бути, зокрема, під час Нагорної проповіді. Проникливо зрозуміло і весело. І якось енергетично. І це теж — диво, бо очікування від серіалу про Спасителя певної формалізації, релігійності, пафосності не справджуються в гарному розумінні. Як-то кажуть — «свята простота», і вона зіграла свою роль, розважливо дає зрозуміти важливі речі і тішить попри традицію відчуття провини і боротьбу зі спокусами. Може, всесвітня любов до «Обраного» і не є об’єктивним підтвердженням гарного настрою, що дає серіал, але, повірте — так і є.  

Всі фото: матеріали для преси

Більшу частину свого життя провідний польський диригент Роман Ревакович відкриває українцям польську, а полякам — українську академічну музику. Пан Роман є ініціатором і артдиректором фестивалю «Дні української музики у Варшаві», а ще щороку влаштовує концерти польської музики в Україні. В інтервʼю Sestry Роман Ревакович зізнався, що дуже хотів би, щоб українці, які проживають зараз у Польщі, теж завітали на його концерти і показали, що його справа дійсно має вагомість. 

«Світ платив би Україні за оренду нот, якби знав, куди звернутися»

Оксана Гончарук: Вже понад 1000 днів точиться гостра фаза війни. Наскільки за цей час змінилося у світі, і зокрема в Польщі, ставлення до української музики?

Роман Ревакович: Не сильно. Після 24 лютого 2022 року я отримав багато телефонних дзвінків з різних польських музичних установ з питаннями про український репертуар. Але вже через пів року зацікавленність українською музикою повернулася на попередні рейки, тобто щезла. 

У сезоні 2024-2025 у репертуарі Варшавської філармонії ви не знайдете жодного українського твору. Але 5 грудня в цій філармонії виступав Національний симфонічний оркестр України, який повернувся з туру Європою, і тому декілька українських творів на цій сцені все ж прозвучало.

До речі, цікавий момент: у лютому 2025 року у тій же Варшавській філармонії виступатиме український диригент Кирило Карабиць, і в його концерті поки що не заявлено жодного українського твору. Тобто диригент не вважає за потрібне запропонувати публіці щось з музики рідної країни.

‍— Із розмов з музикантами я зрозуміла, що процесс просування нашої музики в світі — це сьогодні завдання саме для окремих особистостей, яким це болить. І процесс цей буде довгим. 

 — Щоб лікувати, треба окреслити стан хвороби: сьогодні українська висока культура в світі практично відсутня

Скільки б українці, знаходячись у своїй бульбашці, не говорили про те, що Україна — це вагомо і що українська культура має світове значення, це не так. І на те є зрозумілі причини. 

В Україні століттями не було державності, радянське панування стирало все неросійське. А 30 років української незалежності не зробили того, що мали б. А без величезних зусиль державних установ України цей стан не зміниться. 

Сьогодні Україна голосно доносить світу, що без його допомоги у військовій сфері вона перестане існувати, — так само українці мають сигналізувати світу: пізнавайте нас, ми маємо цікаві та вагомі речі, ми вмираємо за наші цінності, то чому б вам ними не поцікавитись

На жаль, поодинокі ініціативи, зокрема мої, серйозно ситуації не змінять. У вас є Український інститут, завдання якого полягає у популяризації української культури у світі, але мені так і не вдалося зав'язати з ними якусь співпрацю.

— Що саме ви як культурний менеджер вважаєте важливим у просуванні нашої культури на Захід?

— Перший крок в популяризації — максимум інформації про українську культуру англійською мовою, і щоб доступ до неї був легким для кожної людини в світі. Друге, де вже йдеться конкретно про музику — потрібно багато нотного матеріалу. 

З’явився сайт ukrainianlive.org, який пропонує ноти, але коли створюєш запит на ноти конкретних творів — то того немає, то іншого. Тоді як партитур повинно бути багато різних, вони мають бути правильно зроблені і легко доступні. І, звичайно, платні.

Світ платить за нотний матеріал. Україна ж через багаторічну відсутність розуміння авторського права не виховала в музичних установах розуміння того, що ноти можуть приносити прибуток — як авторам творів, так і тим, хто їх друкує. Світ платив би Україні за оренду нот, якби знав, куди звернутися.

Зайдіть на сайт Польського музичного видавництва (PWM) і побачите зовсім іншу картину. Я мав п'ять концертів в цьому році в Україні, де ми виконували польську музику. Фонд Pro Musica Viva, яким я керую вже понад чверть століття, виступив організатором тих концертів. І весь нотний матеріал польських творів ми орендували і платили за це.

Польське музичне видавництво є держустановою і виживає за рахунок оренди нотного матеріалу та продажу нових нот. Польська музика має такі музичні «локомотиви», як Пендерецький, Лютославський, Кіляр, Гурецький. Цих композиторів виконують в усьому світі. Маю план в наступному році виконати Симфонію №3 Хенрика Миколая Гурецького в Україні. Щоб ви розуміли, оренда нотного матеріалу до цього твору коштує 600 євро за один концерт.

‍— Де ж ви берете ноти, коли готуєте чергові «Дні української музики у Варшаві»?

— Здебільшого я виконую музику живих українських композиторів, тож укладаю з ними контракти. Лише один сучасний українських композитор має серйозного видавця — Валентин Сильвестров. Творчістю Мирослава Скорика нині займається Олександр Пірієв, то я звертаюсь до нього. А щодо творів Богдани Фроляк, Золтана Алмаші, Олександра Шимка тощо, в кожному випадку ми підписуємо угоди. 

«Присутність російської музики на сценах світу нейтралізує імідж бандитів з Кремля»

‍— Точаться битви з приводу відміни виконання в світі російської музики. Що думаєте з цього приводу ви?

— Російський музичний репертуар зараз має бути викинутий звідусіль. Я знаю, що це не просто і, може, навіть неможливо. Але говорю, що потрібно максимально зменшити присутність Росії в різних публічних культурних місцях, бо чим далі ці місця від Росії, тим менше там розуміють російську загрозу.

Присутність російської музики на сценах світу нейтралізує імідж бандитів з Кремля. Тобто слухаючи, умовно, Рахманінова, людина міркує, як же вони можуть бути поганими, якщо мають таку велику культуру. Не кажу, що від цього треба відмовитись назавжди, але — до російської поразки, коли Росія пройде ту ж санітарну ситуацію, яку колись пройшла гітлерівська Німеччина. Тільки після цього Росію можна буде впускати, ще й поволі: спочатку в коридор, а вже далі можна думати і про кімнату. 

Це не моя дилема, мене не запрошують на світові майданчики з умовою: «заграєш Чайковського — будеш виступати». Але я розумію, що українських музикантів, які крутяться в тих вагомих місцях, ймовірно, навіть провокативно ставлять і будуть ставити в подібні ситуації. Бо велика частка спецоперацій російських спецслужб відбувається з метою зняти з росіян тавро бандитів.

‍— Зараз на багатьох музичних подіях зіштовхуються російські й українські музиканти. Ми повинні відмовлятися і виходити з проєктів, де є росіяни? Чи така політика призведе до того, що Україна не буде представлена в результаті ніде. 

— Питання в тому, наскільки голосно українець з такого проєкту виходить. Якщо маніфестуєш свою позицію у весь голос і через ЗМІ, то в такій жертві є сенс. Бо такою своєю позицією ти підключаєшся до тих, хто боронить свободу України на фронті. 

‍— Чи впливає імідж заробітчан на зацікавленість світу Україною і на популярність української культури в світі? 

— Радше позитивно. Українці показали себе як чесні, працьовиті й працездатні. Але на екпансію української культури безпосередньо це не впливає.

Як не парадоксально, ця війна дала світові поштовх для початку усвідомлення суб'єктності України. Це і є культура: література, музика тощо. І зараз має піти сильна експансія цієї суб'єктності. І не треба говорити, що культура в Україні не на часі. Памʼятаєте знамениту фразу Вінстона Черчилля, коли йому при формуванні бюджету запропонували скоротимо гроші на культуру? Він сказав «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?»

На жаль, в Америці чи в Канаді культурна експансія України залишається на трошки шароварному рівні. Тобто тамошні громади не бомбардують місцеві оркестри запитанням, чому в них немає українського репертуару в контексті симфонічних чи оперних творів. І ще раз повторюся, одного Сільвестрова мало в світовому контексті, щоб зацікавити світ українською музикою. Попереду у вас велика робота. Але зараз головне втримати фронт.

«Моя мама з покоління, яке постраждало під час операції «Вісла»

— Після 2014 року ви часто бували в Україні, але цікаво, що ви відчули, коли почалося повномасштабне вторгнення?

— Було жахливо, що тут сказати. Ми в Польщі також жили в страху, що Україна за три дні перестане існувати, нервово гортали новини й раділи, що Україна тримається. А потім захотілось діяти. Я приїхав в Україну у вересні 2022 року — ми тоді з оркестром «Київська камерата» організували концерти польскої музики в чотирьох містах України (Київ, Житомир, Кропивницький та Черкаси). Концерт в Кропивницькому був перерваний повітряною тривогою — музиканти і публіка мусили спуститися в укриття.

Радий, що всі мої проєкти, де я демонструю польську музику в Україні, відбуваються за підтримки Міністерства культури і національної спадщини Польщі. І що українські музичні установи, зокрема Національна філармонія України, відгукуються позитивно на мої пропозиції і дають свої оркестри.

У такий спосіб можна показати українській публіці і талановиту польську музику, і польську прихильність до України.

‍

‍— Вже 30 років ви робите велику справу: пропагуєте українську музику в Польщі. Що у вас сьогодні на серці? Чому ви все це робите?

— Бо мої батьки українці, як інакше. Хоча польською я говорю вже, напевно, краще, ніж українською.

Часом жартую, що я — східній європеєць, оскільки живу в двох культурах. А от у моїх батьків не було жодних сумнівів, хто вони. У нас в хаті завжди звучала українська мова, і український дух я перейняв від них.

У роках 90-х я мав думки професійно зв'язатися з музичним середовищем в Україні, та якось не отримав відгук на свої запити.

І тоді я придумав «Дні української музики у Варшаві», зробивши їх, якщо можна так сказати, формою свого життя. Перші фестивалі проводив на ентузіазмі, у мене було одне бажання — тільки б це не спинялося

Потім вже зробив цей фестиваль своєю професією. Вже кілька років всі концерти записуються і виставляться на YouTube для безкоштовного необмеженого користування. Це ще одна форма розповсюдження української музики.

— На таких людях, як ви, тримається світ. Ось бачите, скільки українців  живуть у Польщі, а Дні української музики робите тільки ви.

— Мені б дуже хотілося, щоб українці, які проживають у Польщі, завітали на мої концерти, купили квиток і показали, що моя справа має вагомість. Бо це показник не тільки для мене, а й для установ, які нас підтримують. Так, ми маємо підтримку міста Варшава, яке виділило трирічний грант на фестиваль, плюс польський мінкульт надав нам трирічну дотацію. Для державних установ важливо, чи має те, що я роблю, суспільний запит. А у варшавській залі на 400 місць є вільні місця.

‍— Коли ви як польський диригент стали гастролювати з легендарним українським хором «Журавлі», а потім робити свій фестиваль, як відреагували ваші батьки?

— Батько помер у 1986 році, тобто саме тоді, коли ми з хором «Журавлі» (чоловічий хор Об'єднання українців у Польщі — Авт.) поїхали до Америки. Мама померла кілька років тому, тож мала можливість бачити, як я просуваю у Польщі українську культуру. Для неї така моя позиція була природною і її здивувала б, скоріше, відсутність такої діяльності. Українство для неї було вагоме, вона цим жила, передплачувала українське «Наше слово» (щотижневик української меншини — Авт.), яке виходить в Польщі з 1956 року. Завжди їздила до греко-католицької церкви за 25 км, бо в нашому місті її не було. Вона ж із покоління, яке постраждало під час операції «Вісла» — маму тоді побили, і вона той страшний період пам'ятала до кінця життя.

Але хоча українство було важливе для батьків, українською ми говорили тільки вдома, тоді як за дверима — виключно польською. І ця така роздвоєність була для мене і проблемою, і загадкою. А через деякий час я цю родинну травму перевернув у місію побудови польсько-українського порозуміння

І я не є якимось винятком, бо операція «Вісла» — це 140 тисяч розпорошених людей. Чимало з них асимілювалося, але з цієї громади вийшло багато українських активістів, я знаю, наприклад, трьох українців — депутатів польського Сейму. Є також музиканти — нащадки жертв акції «Вісла». Сьогодні злочини цієї операції — це вже історія. Варто історію віддати історикам, а сучасникам будувати наше краще майбутнє.  

Зґвалтування. Байдужість. Сором. Може, сором виникає через байдужість інших до зґвалтування? Або як реакція на власну байдужість? Зґвалтування — це ж про біль і страх, часом про смерть. Хто захоче в таке добровільно зануритись? Навіть подумати, не кажучи вже про «відчути»… 

П'ятдесят п’ять хвилин болю і сорому, що пульсують у тілі від перших звуків «Щедрика», яким починається вистава, до рятівних, навіть зцілюючих слів однієї з героїнь: «Ця війна вчить мене любити». 

Насправді у виставі «Матері. Пісня під час війни», яку показали у Кракові під час 17-го Міжнародного театрального фестивалю Boska Komedia, немає героїнь. Точніше — кожна з 21 жінки на сцені є героїнею. І кожна вкладає свою історію в кілька речень чи реплік, у пісню, одяг чи крок. Які ж вони різні! І як багато їх об’єднує… 

Перше збентеження виникає вже на початку, коли на сцені стоять жінки різного віку, а голос у залі розповідає, чим є зґвалтування в процесі війни. Про те, що цей різновид насилля переважно публічний, бо має свідків; знищуючий, бо травмує психіку аж до бажання померти; вічний, бо передається як травма наступним поколінням генетично... Напруга, страх, бажання вибігти із зали і водночас завмирання — так страшно почути про це і зовсім не хочеться занурюватись у цей біль.

Жінки стоять і дивляться в зал. Наймолодшій — 10 років. Інші — юні, молоді, дорослі, зрілі, досвідчені. Говорять різними мовами — українською, білоруською, польською. Це їхні рідні мови. Вони співають ними і декламують вірші. Не лише говорять про те, що «втекти не вийде, і що не можна погляд зі страждання і болю перевести на меми, котів і собак». У тлі сцени транслюються субтитри, і мимоволі почуте стає ще й прочитаним. Їхні голоси наче пришпилюють глядача до крісла. А потім звучить пісня про ластівку — рідну мати, але навіть вона не може врятувати від болю і смерті... 

Але якщо не відводити погляд від того, що відбувається, і хоча б кілька хвилин рефлексувати над історіями, почутими зі сцени, — цього вже достатньо, аби не бути байдужим.

Режисерці Марті Гурницькій і акторкам вдалося створити багатошаровий твір, своєрідний рецепт терапевтичної практики: коли спершу асоціативно, без деталей і занурення, створюється травматичне поле, а потім за допомогою простих істин — порад чи рекомендацій — пропонується зцілити цю травму.

Кожна дія вистави — окрема емоція на війну, яку демонструють акторки. Коли в першій вони розповідають про зґвалтування, здається, що далі вже гірше не буде. Але далі — гірше. Бо якщо від зґвалтування ще можна відмежуватись («цього немає в моєму досвіді»), то відмежуватись від швидкого перегортання новин про війну або роздратування нею вже не виходить. Вони ставлять глядача перед фактом: ось війна і ось твоя реакція на неї. Яка вона? Збрехати самому собі не вдається. А відповідь і є зціленням. 

Бо якщо я байдужа до війни, то я можу це змінити, зрозумівши свої реакції, свої очікування чи можливості. Якщо війни багато в моєму житті, я можу захистити себе, усвідомивши таку можливість. 

«Матері. Пісні під час війни» називають мистецько-політичним твором. Але насамперед це терапія. Бо препарує біль і страждання, які створює війна

Сила вистави в тому, що в жодному її моменті жодна акторка, навіть наймолодша, коли мама пише їй фломастером на спині дату народження, ім’я, прізвище та телефон, не є жертвою. Так, вони змушені тікати від війни, так, вони сумують за домом і за втраченими мріями, але вони живі, відкриті й готові розповідати про цю війну з позиції гідності і співчуття.

«Ця війна вчить мене любити». Глибина цих слів і те, що стоїть за прожитим болем, викликає катарсис. Вони такі переконливі в своїх історіях — справжніх, невигаданих, — такі щирі й близькі, що відразу бачиш щасливе продовження їхнього життя тут, у Польщі. І тоді нарешті видихаєш. Це теж ілюзія (але така мила серцю), що від війни можна сховатись, врятуватись і жити далі своє щасливе життя.

П’ятдесят п’ять хвилин, які дають ширше і глибше розуміння війни, ніж всі новини, статті і сюжети за понад тисячу днів війни. Бо ставлять у центр війни кожного з глядачів.

Після вистави не вийде залишитись тією ж людиною, якою прийшов. «Бо війна не перестає, вона вантажиться знову і знову». І навіть коли вона закінчиться, ми все ще будемо осмислювати її та проживати її з тими, хто обрав не бути її жертвою.

Фотографії: Boska Komedia

Театральні премʼєри для дорослих і дітей у Варшаві, які варто побачити в грудні 2024:

1. «Mahagonny – Ein Songspiel / Afterparty»

Коли: 14, 15, 18, 19, 20 грудня 2024, 23, 24, 26 січня 2025

Де:Teatr Studio im. Stanisława Ignacego Witkiewicza. Pałac Kultury i Nauki, pl. Defilad 1

На сцені зустрічаються два міста: Махагони  — вигадане місто в Європі 1930-х років, і сучасна Варшава.

Бертольд Брехт і Курт Вайль створили в XIX столітті жанр театру «сонгшпіль», який використовує і підкреслює спів як форму вираження найглибших і найприхованіших емоційних станів. Сонгшпіль мав на меті стати доступнішим за традиційну оперу. Характер пісень Брехт і Вайль черпали з навколишньої динаміки міста та берлінських пабів, особливо тих, що розташовані в ненайкращих районах. Такі місця митці вважали найбільш людяними. 

Сучасна Варшава, якій присвячена друга частина вистави, відтворена завдяки музиці Касі Ґловіцької (Kasia Głowicka), а тексти пісень, або, як казав Курт Вайль, вокальні номери, написав Бартош Фіш Ваглевський (Bartosz Fisz Waglewski). 

Режисер і сценограф — Кристіан Лада (Krystian Lada).

2. «Божевілля на двох»/«Szaleństwo we dwoje»

Коли: 18 грудня 2024

Де: Teatr Druga Strefa, Magazynowa 14A

Ежен Йонеско у своєму творі «Божевілля для двох» (оригінал «Délire à deux») створив проникливе дослідження людської природи, дія якої відбувається у світі, повному абсурду та хаосу. П’єса, вперше поставлена ​​в 1962 році на сцені Studio des Champs-Elysées, розповідає про пару закоханих, які після сімнадцяти років спільного життя постійно сперечаються про найменші питання, наприклад, чи належать черепаха та равлик до одного виду. У той час, коли за вікном їхньої квартири точиться війна, причини якої залишаються невідомими, їхня кімната стає полем бою двох.

Ця драма є проявом абсурду, показуючи, як в екстремальних умовах війна та хаос можуть спотворити людську поведінку та стосунки. Повсякденне життя стає гротескним, а рутинні справи набувають дивного значення. Проте в основі історії — кохання — важке, грубе, але справжнє й здатне пережити найсильніші бурі. 

«Божевілля на двох» не лише висвітлює абсурдність людських вчинків під час війни, а й показує парадокси людської природи, де фізична жорстокість конкурує з жорстокістю мови. Це історія, яка посилює усвідомлення впливу війни на психіку та міжособистісні стосунки, створюючи надзвичайну, але водночас трагічну картину реальності.

3. «Інші насолоди»/«Inne Rozkosze»

Коли: 8, 10, 11 та 12 грудня

Де: Teatr Narodowy w Warszawie, сцена на вулиці Вежбовій

Режисер Яцек Гломб (Jacek Glomb) поставив у Teatr Narodowy виставу за романом письменника Єжи Пільха (Jerzy Pilch). 

Закоханий ветеринар із родини євангелістів має вирішити складну життєву ситуацію: біля дверей його будинку, в якому він живе з дружиною і батьками, з'являється кохана, яка прийшла, аби залишитися з ним навіки.

Автор сценічної адаптації — Роберт Урбанський. Як зазначено на сайті театру, це «історія про наші життєві апетити, невгамовні бажання, а також про біль існування, який час від часу торкається кожного».

«Єжи Пільха був людиною дуже «нашою», розумною, начитаною, з великим почуттям гумору.  Я роблю видовище, яке змусить вас сміятися і плакати. Я хочу збалансувати ці дві екстремальні емоції і вірю, що у нас це вийде», — зазначив режисер Яцек Гломб.

4. «Зовсім інше Різдво»/«Zupełnie inne Święta»

Коли: 8, 10-15 грудня, 18,19,22,23 січня

Де: Teatr Lalka. Pałac Kultury i Nauki, Plac Defilad 1

Це різдвяна історія, яка є водночас щемливою та музично-святковою подорожжю у світ дитинства, а також сучасною історією про родину. Вона нагадує ковдру з лоскутків.

Холодна святкова ніч. Вихователь Кшиша занурюється в сон, тато все ще на роботі, а мама проводить Різдво зі своєю новою родиною та новонародженим братиком Кшиша. А Кшиш? Він самотній. Чи так має виглядати Різдво дитини? На щастя, з хлопчиком ​​його улюблені книжки й іграшки, які ніколи не залишать на самоті…

Один з найповажніших польських драматургів Артур Палига (Artur Pałyga) в цій історії нагадує, що справжня цінність Різдва — у стосунках, а не матеріальних благах, а також про те, що навіть у найтемнішу ніч можна знайти світло.

Режисер вистави — Йоханна Здрада. Музику до вистави створила композитор Івона Скварек.

5. «Самао — мисливець за деревами»/«Samao — łowczyni drzew»

Коли: 21, 22 грудня

Де: Teatr BAJ. ul. Jagiellońska 28

Театра BAJ завжди у пошуку нових форм з акцентом на дитячу аудиторію. У грудні театр пропонує дітлахам сповнену магії історію сміливої дівчинки Самао (автором історії, до речі, є українська письменниця Марія Павленко).

Чи можете ви уявити світ без дерев? Ліс без тварин? Сад без комах? Літо без моря і зиму без снігу? Чи можете ви уявити, що єдиний звук, який ви чуєте, — це свист вітру та спів пустелі? Ви можете собі уявити, що вода дорожча за золото? Так... це важко уявити, але це реальність, у якій живе Самао — донька мисливця за деревами. Дівчина мріє піти по стопах батька і вирішує сама вирушити пустелею на пошуки дерев. Що чекає на неї в пустелі, де її єдині супутники — нічні тіні? Чи відкриє вона життя, якого ніколи не бачила? Чи оцінить цінність втраченого світу природи?

Режисерка та авторка адаптації Анета Плюска запрошує глядачів у світ антиутопії. І все, що буде показано, легко може стати реальністю, якщо ми будемо ігнорувати екологічні проблеми.

6. «Зимова казка»/«Opowieść zimowa»

Коли: 19-22, 28-29 грудня

Де: Teatr Powszechny im. Zygmunta Hübnera. Jana Zamoyskiego, 20

Це історія про ревнощі короля Леонта, який підозрює свою вагітну дружину у зраді. Але на відміну від шекспірівських персонажів, польські Леонт і Герміона вирішили пройти сеанси психоаналізу, щоб зануритися у минуле та поглянути з відстані на свої несвідомі потреби. Візуалізація травми, що пробуджується в героях, допомагає побачити ефективність терапевтичної бесіди у стосунках.  

Минулоріч незавершена версія п’єси «Зимова казка», створена за однойменною пʼєсою Шекспіра, отримала премію «Nowy Yorick» на 27-му Шекспірівському фестивалі 2023, яку присуджують молодим талановитим творцям. «За метатеатральний, критичний і сатиричний підхід до терапії як інструменту розуміння та зцілення стосунків. За грайливе та іронічне переписування тексту Шекспіра».

Пʼєсу було поставлено на сцені Teatr Powszechny в інтерпретації режисерки Памели Леончик (Pamela Leończyk) та драматургині Дарії Собік (Daria Sobik), якій і прийшло в голову вписати драматургію Шекспіра у формулу терапевтичного сеансу.

7. «Wòlô bòskô»

Коли: 13, 15, 20  грудня

Де: Teatr Wielki — Opera Narodowa. plac Teatralny 1

В Opera Narodowa премʼєра унікальної музичної вистави, що є інсценізованим циклом кашубських пісень (кашуби — народ, який проживає на північному заході Польщі). 

Кашубська мова — рідкість у класичній музиці. Її використав у циклі пісень Wòlô Bòskô для баритона та фортепіано сучасний композитор Лукаш Годила (Łukasz Godyla).

Серія зібрана в цілісну історію про нещасливе кохання Ганушки та Ясіка.

Як часто буває, молоді люди покохали одне одного, але батьки дівчини були проти і ось вже Ганушка не з власної волі йде під вінець з іншим. Відразу скажемо, що ця історія — трагедія. Але дуже велична..

Сценічну версію п’єси підготував Ярослав Кіліан, який наголошує на метафізичному вимірі історії, торкаючись тем кохання, долі й смерті. На думку авторів, «Wòlô Bòskô» може зацікавити як меломанів, які цінують традиції, так і тих, хто шукає чогось нового.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6753f01908fd9d2d36f7917c_IMG_20241207_004529_901.jpg">«Читайте також: 7 театральних премʼєр Києва, які варто побачити в грудні 2024»</span>

Найцікавіші театральні прем'єри грудня 2024 у Києві:

1. «Військова мама»

Коли: 14, 15 грудня

Де: Театр Драматургів. вул. Петра Сагайдачного 25г

а також

Коли: 21 грудня 

Де: Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. пр. Броварський, 25 

Театр на Лівому березі об’єднався з Театром Ветеранів у проєкті «Лівий, ++». Результатом колаборації стала вистава «Військова мама».

П'єсу створено ветеранкою Аліною Сарнацькою, режисер — Олександр Ткачук.

На сцені можна буде побачити не лише професійних акторів, але й ветеранів, які беруть участь у проєкті в межах театральної лабораторії, де воїнів навчають драматургії і акторській грі. 

«Військова мама» — це вистава про вибір, біль і людяність під час війни. У центрі розповіді — жінка-медик, яка рятує життя своїх побратимів, але мусить жертвувати найціннішим — вихованням дитини. Це історія, де окопи стають домом, вибухи — буденною музикою, а гумор — бронею, яка тримає дух. Ця вистава — голос війни і нагадування, що вибір є завжди… Чи ні?

2. «Прометей закутий»

Коли: 20 грудня

Де: Театр ім. Івані Франка. пл. Івана Франка, 3

Нова вистава від сучасного литовського режисера за мотивами класичної трагедії давньогрецького драматурга Есхіла — перша постановка Йокубаса Бразіса спеціально для Національного театра ім. Івана Франка.

Бразіс є учнем видатних театральних митців Еймунтаса Някрошуса та Оскараса Коршуноваса. Він здобув визнання на багатьох міжнародних фестивалях. У створенні вистави брали участь ще декілька спеціалістів з Литви, зокрема сценограф і художник по світлу.

— Коли ставиш вистави в Литві, світ за театральними стінами часто зникає. Тут, навпаки, страх, загроза, виття сирен, падаючі вогняні кулі, запах пороху та історії людей грубо повертають тебе з летаргічного сну. Ти змушений виправдати своє ремесло всіма своїми чуттями, інакше можеш померти від сорому. Так, бути тут страшно, але страх швидко перетворюється на злість — неосяжне відчуття несправедливості, на Прометеївський бунт, — каже режисер.

3. «Оргія»

Коли: 28, 29 грудня

Де: Український малий драматичний театр. Олеся Гончара 33а

Малий драматичний театр влаштовує «Оргію» за одразу трьома пʼєсами Лесі Українки — «Йоганна, жінка Хусова», «Одержима» та, власне, «Оргія».

Як розповідають у театрі, в Японії була зафіксована найбільша за кількістю людей оргія — 500 осіб, і постановники вирішили наблизитись до цієї цифри. А оскільки трупа театру невелика, то запросили взяти участь в «Оргії» також акторів інших театрів, студентів і навіть хор. Тож подія готується непересічна. 

4. «Незнайомка»

Коли: 12, 13, 21 грудня

Де: Театр на Подолі. Андріївський узвіз, 20 А, Б

У Театрі на Подолі на глядачів чекає  романтична подорож від класика української літератури Михайла Коцюбинського. В основу вистави легла його новела «Сон».

Ця історія може статися з будь-якою парою. Коли починає гнітити сіра повсякденність сімейного життя, дуже вірогідно, що поезія ідеального кохання явиться тобі у снах. І ось уже герой насолоджується морськими краєвидами в обіймах незнайомки. Та чи може сон змінити реальність? Чи можна стати щасливим не лише уві сні? Романтик Михайло Коцюбинський має свою формулу сімейного щастя…

5. «Шафранова троянда»

Коли: 13-15 грудня

Де: Національна оперета. вул. Велика Васильківська, 53/3

В Національній опереті України запальна іспанська премʼєра — сарсуела «Шафранова троянда». Сарсуела — це іспанський маскарадний театр, а якому чергуються розмовні та пісенні сцени й присутні елементи опери, народних пісень і танцю. 

Сюжет історії базується на відомих літературних творах: «Собаці на сіні» Лопе де Вега та «Дон Кіхоті» Сервантеса. Тож буде чимало мандрів, справжньої любові та ревнощів. І все це замішано на музиці іспанського композитора Хасінто Герреро. Постановку здійснено за підтримки Посольства Королівства Іспанії в Україні.

6. «Лускунчик Гофмана»

Коли: 25-31 грудня

Де: Київська опера. вул. Межигірська, 2

У «Київській опері» — велика премʼєра, яка не дасть українським дітям залишитись під Новий рік без історії про Лускунчика. Театр пропонує нове прочитання відомої казки — прем’єру балетної вистави «Лускунчик Гофмана», в якій класичні мотиви поєднані з новітніми тенденціями. Оригінальну музику до вистави створив український композитор Іван Небесний, подарувавши легендарному твору свіже сучасне звучання. Автор лібрето та постановник балету — Артем Шошин.

Не пропустіть можливість побачити казку Гофмана під незвичним кутом — з хореографією в неокласичному стилі, яскравим сценічним дизайном та музикою, яка проникає у саме серце.

7. «Пеппі»

Коли: Коли: 28-29 грудня

Де: Театр на Печерську. вул. Мала Шияновська, 5

Під ялинку дітям Києва премʼєра-подарунок — нове прочитання історії про чудернацьку дівчинку Пеппі Довгапанчоху, створену шведською письменницею Астрід Ліндгрен. Описи її пригод вважають справжньою перлиною дитячої світової літератури.

«Що треба зробити, коли здається, що все навкруги руйнується і світ падає тобі на голову?» — подумала одного дня Пеппі й відразу знайшла відповідь: «Треба перевернути його догори ногами і ходити на руках!» А потім вона подумала ще і дійшла висновку, що «тільки одне не можна перевертати — дружбу, бо саме вона рятує нас від страху та самотності. Ну і ще трошки — солодкі млинці».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/67559e118d22a3bf479432a8_%D0%BC%D0%B0%D1%85%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BD%D0%B83.jpg">«Читайте також: 7 театральних премʼєр Варшави, які варто побачити в грудні 2024»</span>

Любомир Мельник народився в Мюнхені, звідки згодом його родина переїхала до Канади. Свій, уже не перший, концерт у Варшаві він розпочинає словами: «Привіт, Варшаво, мої польські друзі! Вітаю також своїх братів та сестер з України. Я знаю, що ви є тут».

В гримерці перед виступом прошу маестро описати слово «Україна». Він каже: Україна в моєму серці від народження. Мама і тітка були мали прекрасні голоси і співали українські пісні.

Навіть, якщо я дослівно не використовую українських етномотивів, вони в певний спосіб присутні в моїй музиці. Слухаючи її, можна зрозуміти, що цей Любомир Мельник — українець

Вже за мить він вийде на сцену варшавського клубу “Niebo” і ми будемо кружляти в якомусь позачасовому просторі безперервної музики, яку її творець порівнює з дзеном. Він грає із заплющеними очима. Не можу й я опиратись якійсь вищій силі, які опускає мої повіки під час концерту. 

— Я також вчу грі на фортепіано. У мене була учениця з України, яка показала музику Любомира на Spotify. Я почав слухати, і це справило на мене велике враженням. Ніколи нічого подібного не чув, — розповідає Пьотр Залевський. Сьогодні він гостить Любомира Мельника у своєму родинному домі, а ще рік тому зволікав написати відомому композитору. 

— Я не міг бути на минулорічному концерті в «Небі», але була моя інша учениця. Вона розповіла, що Любомир шукає учнів. Це мене захопило, але я не був упевнений, чи це офіційно. Хотів підготувати свої композиції для показу. Відчував певну незручність і невпевненість перед знаною особистістю. Зрештою, зайшов на сторінку, де був поданий емейл із інформацією про уроки безперервної музики. І таки написав маестро. Отримав відповідь, і ми швидко почали працювати онлайн. Якось усе склалося якнайкраще.

Любомир Мельник описав свою методику гри у трактаті «Відкритий час: мистецтво безперервної музики». Він створив 22 етюди для початківців, які прагнуть освоїти його техніку. Зазвичай, композитор виконує свої твори, не відпускаючи педаль, завдяки чому утворюється безперервний звуковий потік з різноманітними переборами. У 1985 році в Швеції він встановив два світові рекорди. Один із них підтвердив його статус найшвидшого піаніста у світі: він виконав мелодію, граючи кожною рукою одночасно 19,5 нот за секунду. Другий рекорд полягав у виконанні найбільшої кількості нот за годину, досягаючи швидкості 13–14 нот за секунду кожною рукою.

Свої композиції, що тривають понад 20 хвилин, Любомир Мельник завжди виконує без нот і з заплющеними очима.

Музикант стверджує, що під час гри перебуває в стані повної концентрації й відчуває особливий зв’язок із інструментом, який ніби «співає під його пальцями». Він відноситься до нього, як до живої істоти, людини

Пьотр Залевський зізнається, що твори Любомира Мельника не є для нього, як для активно практикуючого піаніста, технічно складними, але дають щось більше, ніж класична музика: контакт з інструментом є набагато глибшим. Також під час навчання між вчителем та учнем створився міцний зв’язок, творче взаєморозуміння, з чого виникло бажання запросити маестро до свого родинного дому. Влітку Любомир Мельник прилетів на Фестиваль Inne brzmienia в Любліні, а перед тим був теплий прийом в родині Залевських, живий урок в студії Пьотра. Після цього Пьотр Залевський почав творити свій новий альбом, з яким пішов в іншому, від своєї попередньої творчості, напрямку. Так виник твір, присвячений Любомиру Мельнику, натхненний його музикою. 

Сьогодні у Варшаві маестро виконує один із найновіших своїх творів. “The Sacred Thousand” (Священна тисяча) присвячений захисникам Азовсталі. Не звучать цього разу «Метелики», написані в холі готелю в Мюнхені, де композитора обступили діти, які бавились поруч. Любомир Мельник багато говорить про Україну — ще більше, ніж зазвичай. Коли питаю про родину, каже: «Родина є фундаментом для кожного. Це природно, що ми відчуваємо особливий зв'язок зі своїми батьками, партнерами, дітьми.» Безперечно, батьки-еміґранти зуміли передати синові, який народився за кордоном, любов до рідного краю.  

Після концерту солдат у відпустці дарує шеврон своєї бригади, дівчата з Івано-Франківська говорять, що будуть в лютому на виступі в Гарлемі. Підходять привітатись постійні слухачі, колеги з музичного цеху. Складається враження, що навколо багато молоді. Маестро якось сказав, що поняття віку не існує. Це підтверджує і Пьотр Залевський — каже, що не відчуває різниці, що легко, як з ровесником, а в творчих питаннях —  взагалі суцільний flow. Дивлюсь, а вони навіть схожі один на одного: довговолосі з бородами. Пьотр ще й чимось нагадує наймолодшу доньку Любомира — Стефанію. 

Питаю, як відпочиває. — Я більше сплю. Виходжу на прогулянку, запалюю свою люльку. — Відколи Ви курите? — Років із 20-ти, з невеликою перервою, ймовірно, лише в Парижі, коли в мене не було грошей.

— Ви вже не вперше з концертами в Польщі. Як Вам тут?

— Я відчуваю особливу спорідненість із друзями-поляками і думаю, що наші народи повинні зміцнювати дружбу. Я краще розумію польську, ніж російську. Ми маємо спільного ворога і можемо його перемогти тільки разом.

Пьотр каже, що, незважаючи на втому, Любомир прокинувся швидше і вже працював на комп’ютері до того, як вони поснідали. Говорили не лише про музику, але й про політику та сучасні технології. Маестро дуже вболіває за носії звукозаписів, нарікає, що тепер немає в автівках CD-програвачів і що стрімінгові платформи можуть бути недовговічними. Розпитую, шо робили, бо «Один день з Любомиром Мельником» — це вже ціла скриня зі скарбами! Нервував, щоб не запізнились на репетицію. Падав дощ, а хотів розкурити люльку на свіжому повітрі. Просив «Фанту», якою потім щедро ділився. Випила за його здоров’я. Смакувала як в дитинстві — тоді востаннє її пила. Договорювали в машині по дорозі з концерту.

Спитала пана Любомира, чи він щось зрозумів польською. Відповів: «Я не слухав. Я думав про любов». 

Василь Стус був шанувальником польської і німецької культур

Перша міжнародна виставка, присвячена одному з найпотужніших українських поетів Василю Стусу, відкрилася восени у Берліні. Організували її берлінський Інститут Пілецького, Стус-Центр і Фонд Гайнріха Белля. Виставка розповідає європейцям історію борця за свободу і показує зв'язок з боротьбою, яка триває досі.

У наші дні українським поетам знову доводиться боротися за незалежність і виживання своєї нації. І цього разу чимало з них відклали пера, взяли до рук зброю і пішли в українську армію. Деякі з них на виставці читають вголос поезію Стуса.  

Мета виставки — не просто розповісти біографію, але спробувати також зрозуміти ту особливу силу, яка керувала поетом протягом життя («героями стають, а не народжуються»). 12 років Стус провів у неволі в таборах або на засланні, але він говорив і писав ясно за будь-яких обставин. 

Василь Стус був шанувальником німецької літератури. На жаль, поет так і не дізнався, скільки німецьких письменників неодноразово вимагали його звільнення з ув'язнення й вболівали за нього. 

До Польщі Стус також мав сентимент.

Він перекладав польську поезію, заохочував дружину і сина вивчати польську мову, передплачував польські журнали і з ентузіазмом підтримував польський рух «Солідарність», сподіваючись, що той надихне Східно-Центральну Європу й, зокрема, українців до єдності і протистояння комуністичній владі

Після смерті Стуса його любов до обох країн надихнула на співпрацю українські, польські та німецькі організації. До речі, у Варшаві в 2017 році іменем Стуса було названо сквер.

«Для нас було важливо не спаплюжити пам’ять Стуса»

‍Єва Якубовська, кураторка виставки, розповідає:

— Василь Стус — «моральний авторитет» нації, як каже його син Дмитро. Тому для нас стало великою відповідальністю зробити цю виставку якісно, не попсово, аби не спаплюжити пам'ять поета. 

Ідея виставки прийшла до Ганни Радзєйовської, директорки Інституту Пілецького. Вона сказала: «Я хочу, щоб про Василя Стуса дізналися в Берліні». Запропонувала мені стати кураторкою. Я ніколи до цього не керувала виставками, але погодилась.

Ганну вразила історія, насправді міфічна, про те, що у 1985 році німецький письменник і Нобелівський лауреат Гайнріх Белль висунув творчість Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої Стус так і не отримав, бо загинув. Насправді це зробила українська діаспора. Тоді як Гайнріх Белль долучався до написання запитів, аби Стуса випустили з неволі. 

‍— Які були складнощі у створенні виставки?

— Основна складність — відсутність повного доступу до інформації. Особливо про те, що відбувалося з Василем під час другого ув'язнення. Його твори того часу було знищено.

‍— Чи був страх, що це не потрібно німецькій аудиторії?

— Ми фокусувалися на тому, що у світі все пов'язано. Втрата такої особистості, як Василь Стус — це втрата не лише України, а й Німеччини. Це добре розумів Гайнріх Белль. Тому і намагався сприяти звільненню Василя. У Стуса була неймовірна здатність об'єднувати навколо себе непересічних людей зі всього світу. 

Так, таборовий зошит Стуса врятували литовські дисиденти. Один із чоловіків передав його своїй дружині, яка змогла таємно винести рукопис із найбільш засекреченого колись радянського табору.

Останні вірші Стуса сильно відрізняються від усіх попередніх. Вони моторошні. На жаль, з них ми маємо тільки кілька уривків. Дисидент і політв'язень Василь Овсієнко, співкамерник Стуса, у своїх спогадах каже, що він сильно журиться, що не зміг вивчити ті вірші Стуса напам'ять. Він бачив їх перед їхнім знищенням. Власне, один зі шматків останнього вірша поета став епіграфом цієї виставки. Фінал у нього такий: «…Тож — до побачення — у просторі і — до побачення у часі».

‍— Маєте улюблені рядки поезії Василя Стуса?

— Мені дуже відгукується «Молитва». Прийняття ненависті, яка в тобі. Рядки, коли він просить Бога пробачити гнів, який у ньому живе, як на мене, актуальні для нас зараз. 

‍— Що вам подобається у вашій виставці найбільше?

— Наша команда. Навіть коли всі у Києві, то працюють в сучасних реаліях України: за відсутності електрики, інтернету, під вибухи. 

Виставка створювалася півтора року. Це довгі години пошуку, верифікація інформації, продумування концепції. Зазвичай біографічні виставки фактологічні та сухі. Ми прагнули зробити інакше — відтворити життя Стуса метафоричною мовою. 

Життя Василя Стуса дуже непросте, але не варто зациклюватися виключно на трагедії. Він — людина, яка створила важливі речі. За ним — багато життя. І ми хотіли це показати. Я би радила дивитися виставку кілька разів, бо чимало деталей і сенсів приховані. 

Завжди плачу, коли читаю цитати Валентини Попелюх, дружини поета, і самого Василя на стенді. Ми скомпоновали їхні рядки у діалог:

«Василь завжди співав. Зранку ще починав. В нього голос добрий був. Мені завжди якось тривожно на душі було, а він зранку встає і починає співати» (Валентина Попелюх, дружина Василя Стуса).

«Ми з Тобою, Валю, вже в історії — тож будьмо гідні місії своєї» (Василь Стус, чоловік Валентини Попелюх).

Вони мали сильний зв'язок. Це відчувається. На жаль, Валентина вже також померла — під час окупації Київської області у 2022 році. Дмитро Стус, син Василя і Валентини, каже: «Любов виявилася сильніша, ніж гармати. Вони нарешті зустрілися і знову разом». 

«На відкритті виставки стався наш особистий рекорд щодо кількості гостей за один вечір»

‍Патрік Шостак, керівник відділу комунікацій Інституту Пілецького й комунікаційний менеджер виставки, розповідає, що раніше майже нічого не знав про Стуса: 

— Кілька років тому читав про Стуса статтю, та тільки зараз зрозумів важливість цієї людини. Коли ж до нас прийшла Єва Якубовська і запропонувала робити виставку, мені ця ідея відразу сподобалася. Постать Стуса має стосунок не тільки до української, але також до польської і німецької історії. Це чудове поєднання, яке перегукується з головною темою нашого інституту. Для нас зв'язок Польщі, Німеччини й України дуже важливий. 

‍— Чи читали ви його вірші?

— Так. Твори Василя є і в німецькому, і в польському варіантах. Ці переклади зробили спеціально до нашої виставки. До цього існували тільки переклади на аматорському рівні.  

‍— Маєте улюблені рядки з віршів Василя Стуса?

— Навіть кілька. Він казав: «За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину». Він бачив себе в Україні і з Україною — до кінця. Також мені запам'яталися його слова до сина. Якось так він казав: «Сину, іноді важливіше робити правильні речі. І пишатися тим, що ти можеш бути рольовою моделлю для інших». Загалом мені дуже до вподоби його філософія, яка базується на принциповості. Навіть якщо вона створює умови, несприятливі для існування. 

‍— Хто приходить на вашу виставку, присвячену Стусу?

— Час від часу ми робимо івенти на базі виставки. Показували фільм «Ваш Василь». Влаштували лекцію головної із дослідниць біографії Василя Стуса. На кожен івент у нас понад 100 реєстрацій. Люди різні: українці, німці, поляки, білоруси. Приїжджають з інших країн. Загалом ми дуже задоволені виставкою і тим, кого вона до нас приводить. 

На великому відкритті виставки про Стуса стався наш перший в житті аншлаг. Це був рекорд за кількістю гостей за один вечір. На відкритті були присутні сини Василя Стуса і Гайнріха Белля, на відеозв'язку з нами була міністерка культури Німеччини Клаудія Рот. 

‍— Маєте погані відгуки?

— Жодного. Одного разу чи то людина, чи то бот написав на фейсбуку: «Чому ви промотуєте цього українського націоналіста?» Ми посміхнулися й видалили той коментар. Бо це неправда. Василь Стус — патріот своєї країни. 

Часто ми чуємо відгуки на кшталт «Як це я не чув про Василя Стуса до цього?» або «Треба розповідати історію Василя Стуса частіше». Також чув думки, що ця виставка дала розуміння того, що російські та українські  дисиденти — абсолютно різні. І чому раніше ми не говорили про це? Риторичне питання. 

‍— Чи відчуваєте ви, що України у культурі Німеччини стало більше?

— Так. Простий приклад:

До 24 лютого 2022 року в книжкових магазинах Берліна можна було знайти 2-3 книжки про Україну. Після — почався справжній наплив. І ця тенденція продовжується

Якщо вам цікава, наприклад, історія України, в берлінських книжкових магазинах зараз можна знайти досить великий вибір книжок на цю тему. Про українську культуру — так само. 

Взагалі ініціатив, пов'язаних з Україною, стало більше. Ми, напркилад, робили презентацію книжки Максима Еріставі «Українська деколонізація: нерозказані історії ромів». Також маємо окремий проєкт «Воля UA». У травні 2023 року біля Бранденбурзьких воріт разом з Євою Якубовською ми організовували перформативну інсталяцію «День пам'яті жертв комуністичних репресій». Метою цього івенту було показати найабсурдніші фрагменти міського ландшафту Берліна, які все ще передають наративи, висунуті комуністичним тоталітарним режимом. Відвідувачі дізналися, що навіть у відомих туристичних місцях досі можна помітити символи, що проголошують «славу Сталіну». 

Ми відчуваємо, що української культури та історії стало більше в Німеччині. І це добре, адже так ми можемо краще зрозуміти Україну і те, як їй допомогти у цій страшній війні. Недарма Тімоті Снайдер зауважив: «Якщо ми хочемо зрозуміти війну в Україні і чому вона має значення для світу, ми повинні знати її історію».

‍Виставка, присвячена Василю Стусу, працюватиме до 31.05.2025 в Інституті Пілецького за адресою: Pariser Pl. 4a, 10117 Berlin‍

(Обережно, в тексті спойлери)

Уникати компліментарності і при цьому всіляко зачіпати дражливі теми — це коник поляків, у всі часи здатних наступати на власні болючі мозолі, хоробро кидатися на амбразури будь-якої системи і плювати в очі лицемірам з відповіддю про «божу росу». Ще з радянських 60-х років Анджей Вайда вів метафоричні війни з комуністичною системою з її уявленням про людей, ніби вони з каменю чи сталі. Від початку незалежності Польщі метафори стрімко канули в минуле (хоча Sztuka spadania Томаша Багиньского була пречудовим переносом значення одного на інше). Режисери почали говорити прямо і цілковито жорстко, оприявнюючи гнилля людей, байдужих в якій системі їм гнити. В 90-х саме з «Псів» Владислава Посіковського почалася боротьба з корупцією в поліції та силових структурах, де разом з ними мафія стала законною мішенню режисерів, снайперів кіно.

У 2000-х, вже після війни мафій та поліції, Патрик Вега поцілив точно в яблучко своїм «Пітбулем», а потім масштабував цілі та свої влучання в них: два десятиліття (!) він стріляє вже не одиночними, а чергами, знімаючи і фільми, і серіали — «...нові порядки» і «...небезпечних жінок», «Жінок мафії» та «Спецслужби». І майже все — про одне й те саме! Фактично лише Войцех Смажовський зміг вклинитися в цей нескінченний потік продукції Веги-людини-оркестру, але «Дім зла» і «Дорожній патруль» Смажовського мали найвищий мистецький рівень і, відповідно, отримали світовий розголос. Певно, саме через цих двох режисерів світовим стрімінгам в 10-20-х роках XXI сторіччя було легко вийти на польські кримінальні довгограйки, і то вийти дуже потужно: на НВО з’явилася «Ватага», на Canal+ — «Засліплені вогнями» та «Фуріоза», а на Netflix — «Трясовина».

«Вперед, брате» продовжує цю традицію, де тісно, немов мотузки у канаті, зв’язані історії колишнього поліцейського і мафії

І серіал отримує перший бал саме за це — за чергову, спадкову силу висвітлювати таємне, злочинне поєднання закону з криміналітетом, за що у свій час свідомо страждали творці і «Хрещеного батька», і «Спрута».

Причому головний герой «Уперед, брате», Оскар Ґвязда (Пьотр Віктовскі), власне, не брат, а ПОбратИм решти в поліційному загоні спецпризначення, злочинцем стає сам, вдаючись спочатку до пограбувань, потім до вбивств і, у фіналі, до роботи на мафію. Він — великий і широкий драматургійний центр цього бойовика, бо його спадання зі світлого боку на бік темний відбувається, як часто це буває у людей, не очевидно і не стрімко, але значущо і з гучним гуркотом, під впливом обставин і з жертвою в ім’я інших, реалізуючи крилатий вислів про «дорогу в пекло», що «всіяна благородними намірами». Він турбувався за батьком, але той вмер. Він хотів врятувати його дім, але замість цього вдався до руйнування родини своєї сестрі. А тут ще й борги. І його панічні атаки. І смерть побратима. І звільнення з поліції... На похиле дерево почали активно скакати кози, обламуючи його гілки.

Другий бал присуджується за гру чоловічого і жіночого, за танець двох статей, які сплітаються в ще один канат, і цілісність його подібна до дуалістичної концепції інь та янь

Дві долі, долі хлопця і дівчини, органічно притягуються одна до одної, перетікаючи одна в одну, і утворюють єдине драматичне ціле. Причому жіноча роль, другопланова за сюжетом, часом переважає роль головну, принаймні за силою чуття і трагічністю. Ось за що бал — за правильне поєднання чоловічого із жіночим. Творці, розуміючи необхідність розбавити напругу драми головного героя, створили підстави для романтики. А введення в сюжет жіночої краси й енергії в свою чергу дало шанс зробити кримінальний екшн з присмаком мелодраматизму.

Образ персонажа Єви — це образ українки, а виконавиця її ролі — українська акторка Анастасія Пустовіт. І кращої виконавиці годі було шукати! По-перше, її образ не такий вже й другий та планомірний, як здається, всіма своїми аспектами і втіленням врізаючись в душу і пам'ять. Вона надзвичайно вдало доповнює головного героя, бо така ж, як і він, з одного боку смілива і зухвала, а з іншого — вражена життям, болючо-емоційна. Вона дає йому ляпаса, мов кувалдою, і відразу віддається йому з силою, аж невідомо, хто кого бере. Вона має сили йому допомагати в скрутний час, а сама не в силах стримати сліз, потоком проливаючи їх під час намагання втекти від переслідування мафіозі з Польщі до України, як в свій час втікала від болю з України до Польщі. Ця її спроба втечі і загалом кавалок серії про Єву — пік драми жінки посеред драми чоловіка.

Тільки у них різні драми, різне їхнє підґрунтя. Питання дівчинки на вокзалі, коли Єва стоїть при вході до автобусу, прямуючого з Лодзі «кудись-в-Україну» — «а вам не страшно повертатися?» — вже це питання змушує сполотніти. І шок грамотно посилюється музичним рядом, сучасною піснею «Радість моя» львівського репера Паліндрома, грамотно, бо перегукується з народною піснею «Спи, мій принце, спи», яку співає Єва своєму сину — від лагідності Євиного голосу нічого не залишилося, і у Паліндрома спокійний повільний вокал переходить у вереск «блек металу». Так, як за змістом — сон знесло, мов рукою, і тепер в душі лише чорнота болю. Якого болю? Чому героїня так страждає? Це стає зрозуміло згодом.

Сидячи в церкві, Єва показує сестрі Оскара на телефоні відео зі своїм сином, кажучи: «Коли впала ракета, я мала померти з ним...». І додає: «Сьогодні я вперше після його смерті плакала. Як добре плакати...». Страшний і геніальний момент

Втім, один принциповий момент в серіалі може викликати дошкульну полеміку. Справа в тому, що «Уперед, брате» ніяким чином не згадує російсько-українську війну, хоча ця війна, може і за межами серіалу, але, все ж є найбільшою війною в Європі з часів Другої світової, і вона йде поруч з Польщею. При цьому — вже в межах серіалу — згадується, що героїня «втекла» з України. Від чого вона втікала? Чому творці про це не говорять? Чому ставлять у фінал кілька трагічних моментів, ніяк не пояснюючи причини трагедії? Від якої такої ракети загинула її дитина? Поляки втомилися від згадок про «цю» війну?  

Дошкульність цього питання майже скандальна, як і скандальна фраза, вкладена творцями у вуста героїні: жаліючись Оскару на свою роботу в супермаркеті, Єва каже: «Вони до мене ставляться як до сміття!». Чому, якщо повсюдно стверджується як поляки допомагають українцям? І чому творці цю фразу вставили, зважаючи, наприклад, на те, як розказувала виконавиця ролі Єви, Настя, що під час зйомок серіалу, посеред 2023 року, творці допомагали збирати гроші для постраждалих від підриву росіянами Каховської ГЕС? Очевидно, таким чином польські творці хочуть привернути спершу увагу самих поляків до проблематики, виниклої останнім часом, не надто поширеної, майже не публічної, але, очевидячки, карколомної, якщо вже вдалися аж до такого самозвинувачення, самокритики, зрештою, вираженої з дуже польською сміливістю.

З іншого боку, винятково драматургійно, як раз на третій бал, опускання інформації, які ж це ракети вбили сина героїні, створює інтригу, і змушує задавати питання, врешті, ті ж самі, дошкульні — чому про це творці так і не сказали? І так само — чому не акцентовано, не розшифрована наявність в серіалі росіян? Поруч з головним мафіозі, Деміаном Чорним (Марцін Ковальські) є люди з російськими іменами і вони артикулюються саме з російською вимовою. Але хто вони? Чому тут? Російські бандюки? І чому ж тоді так не називаються в серіалі? Це страх непорозуміння з рф? Політкоректність Netflix?.. В будь якому разі, це дуже розходиться зі сміливістю, з якою дозволяє собі прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск говорити про РФ, кажучи, що ми «не повинні мати сумнівів у конфронтації із “злом”», маючи на увазі Росію. 

Серіал неоднозначний, не дуже рівний, але він викликає дражливі питання — і до тих, хто його створив, і про те, про що в ньому йдеться

І це добре, бо глядач залишається не перед порожнім екраном мовчання, а з переповненою душею гучних емоцій, і, бажано, з рішучістю дізнатися відповіді на питання, навмисно закладені творцями чи виниклі випадково.  

Всі фото: матеріали для преси

Чорний фургон підстрибує на вибоїнах. Ґрунтова дорога починає круто спускатися, а музична апаратура в багажнику розгойдується на всі боки. GPS давно збився, тому водій їде «навпомацки».

— «Так, я зловив трохи дальності, поїхали!», — кричить Дмитро з переднього пасажирського сидіння. Повертається до нас:  «Хвилинна пауза!»

Ми виходимо у відкрите поле, до вух долинає цокання коників, а гул теплого осіннього вітру приємно огортає. Позаду мене з мікроавтобуса вистрибує Віталій Кириченко, соліст рок-гурту «Нумер 482», з крихітною мандоліною в руці.

— Ласкаво просимо на сьогоднішній виступ!, — вигукує він і кланяється, а потім широко посміхається мені: «Публіка сьогодні трохи інша, ніж зазвичай».

Віталій показує пальцем на поле, де пасуться корови. Деякі з них зацікавлено дивляться на нас. Віталій починає обережно смикати струни і щось наспівувати собі під ніс. Він — добра душа гурту, завжди з посмішкою, завжди з батарейками, зарядженими на максимум. Нещодавно в Інтернеті можна було побачити його фотографії в окопах навколо Бахмута, замерзлого і вкритого багнюкою. Він служив там пліч-о-пліч з бійцями 59-ї окремої піхотної бригади імені Якуба Гандзюка. Сьогодні каже, що якби тоді не пішов воювати, то це позбавило б його голосу як митця. Бо про що б він говорив потім? Як він міг говорити про війну, якщо не торкнувся її, не пережив її? Але переконали його, що мистецтво  —  це те, що формує національну ідентичність майбутніх поколінь, і митці повинні жити, мусять зцілювати музикою і мистецтвом тих, кому важко на фронті. І тоді Віталій змінив гвинтівку на гітару  —  і тепер служить в Культурному десанті.

Арт-терапія

Культурний Десант — незвичайний проєкт. Він об'єднує митців, які в минулому житті були музикантами, акторами, режисерами і навіть лялькарями. Вони працювали на сцені в красивих костюмах, які тепер змінили на мультиками. Шлях деяких з них, як Віталія, пролягав через найгарячіші ділянки фронту.

Дмитро Романчук  — до біса талановитий бандурист. Коли почалося вторгнення, він одразу ж приєднався до добровольчого батальйону, що захищає Київ. Коли я розпитую його про деталі, він лише каже: «Було важко».  — І відводить погляд.

Але коли розмова переходить на бандуру, його темні очі починають блищати і він випростується на стільці, готовий до розмови. Тому що для Дмитра українська душа має звук бандури 

— Бандура — невід'ємна частина епічної пісенної традиції, унікальний феномен мандрівних співців, музикантів, сопілкарів, бандуристів, лірників, без яких важко уявити нашу культуру та історичний простір попередніх поколінь,  — переконаний він.  — У цьому суть, ці речі сформували нашу духовну цілісність, наші переконання. Саме ці речі дають відповідь на питання, хто такий українець.

На подвір'ї перед будинком повільно збираються солдати. Вони сідають на довгі лавки, як школярі перед перекличкою. На їхніх обличчях я бачу втому і повну відсутність інтересу до того, що зараз відбудеться. Ніби хтось змусив їх сидіти тут як покарання. Чоловік тридцять. Це одна зі штурмових бригад, яка заслужила свою заслугу боями на багатьох ділянках фронту  —  часто найгарячіших. Після важких боїв в окопах їм важко знайти себе, не кажучи вже про те, щоб чекати якихось виступів. Здавалося б, кому це потрібно?

До свого феєричного концерту Дмитро готується мовчки. Я знаходжу його у фруктовому саду, між деревами, де він на самоті тихо налаштовує свою бандуру. Якусь мить я спостерігаю здалеку, як він зосереджено перевіряє кожну струну. А їх десятки, я навіть не можу порахувати. Залежно від типу бандури, кількість струн варіюється. В одних інструментах їх двадцять, в інших  —  понад шістдесят. Сам вигляд бандури вражає, викликає трепет і задуму.  Саме тому, коли Дмитро постає перед цією незвичною аудиторією, одразу западає тиша.

— Чи є тут хтось, хто ніколи не чув бандуру?, — Дмитро обводить поглядом аудиторію. Кілька рук сором'язливо піднімаються вгору, і він починає свій магічний виступ.

У цьому інструменті є щось особливе, потойбічне. Заспокійливі звуки думи, що лунають за кілька кілометрів від місця, де ці хоробрі воїни виборюють незалежність,  —  це враження залишається з тобою назавжди. Я бачу, як м'якшають обличчя солдатів. Одні дістають телефони і починають записувати, інші ховають обличчя в долонях, ніби соромлячись, що так легко піддалися цій химерній терапії. Хай живе мистецтво!

Ми все ще люди

У минулому житті Дмитро Мельничук був викладачем акторської майстерності, а також театральним режисером у драматичному театрі в Коломиї. Сьогодні він є головнокомандувачем краматорської «філії» «Культурного десанту». Він відповідає за те, щоб артисти безпечно і вчасно прибули на виставу; фактично, він також є своєрідним лідером на кожному заході. Він твердо вірить, що те, що вони роблять, має сенс.

— Мистецтво лікує, і без мистецтва не було б нічого,  — каже він.  — У тому, що ми робимо, музика має терапевтичне значення. Красива музика створює вібрації в тілі, всередині, в душі. Це як медитація, яка допомагає людям. Так само, як і візуальне мистецтво. Коли людина спостерігає якісь красиві образи, вона може повернутися до прекрасних подій і спогадів. Наше завдання  —  нагадати цим хоробрим людям, за що ми воюємо. 

Це не порожні слова і не просто пісні. Ми пробуджуємо в солдатах різні спогади, наприклад, з дитинства, повертаємо найдорожчих. Посеред того бруду, який принесла їм війна, ми витягуємо все це з підвалів їхньої свідомості.

Ми нагадуємо їм, хто я є. Ми повертаємо їм усвідомлення того, що ми залишаємося і будемо залишатися ЛЮДЬМИ

За словами Дмитра Мельничука, найважливішим завданням «Десантної культури» є турбота про психічне здоров'я солдатів. Тому що війна показала, що ми не були до всього цього психологічно готові. Хоча на фронті солдати тримаються молодцями, воюють запекло і хоробро, з кожним тижнем вдосконалюють свої навички, на психологічному рівні їм дуже важко. Бракує мотивації, падає бойовий дух, час, проведений в окопах, стає настільки довгим, що люди часто забувають, навіщо вони там взагалі знаходяться. Війна  — це найгірше, що може трапитися з людством. Вона наражає тебе на небезпеку та екстремальні емоції, від яких важко оговтатися. Під час виступів перед військовими Дмитро помітив, що ці люди повертаються з війни не лише з ранами на тілі, але й з ранами на душі, зі зруйнованою психікою. А виступів є немало.

— Це важко: чотири, п'ять, а то й шість виступів на день,  — зізнається Дмитро.  — Але ми добре розуміємо, що солдатам це потрібно більше, ніж нам відпочинок. Ми не маємо права показувати слабкість, втому. Ми знаємо, що люди там втомлюються ще більше, ніж ми, що вони працюють на фронті ще важче. Крім того, майже всі ми в «Культурному десанті» маємо довоєнний сценічний досвід, я сам тридцять років провів у театрі. Напруга, стрес перед виступом, поспіх і безсонні ночі  — ми звикли жити у втомі. І наші солдати  —  найважливіше для нас.

Служба в «Культурному десанті» не має нічого спільного із зірковим життям, хоча знаменитості часто приєднуються до «десанту». Майже з моменту заснування проєкту серед них є зірки, які на кілька днів відмовляються від міського життя і приїжджають у прифронтові села. Серед постійних учасників — Alyona Alyona, Христина Соловій, Skofka та Vivienne Mort. Вони приїжджають, хоча іноді це буває небезпечно. Дмитро згадує, як одного разу російський безпілотник-камікадзе вирушив у погоню за їхнім чорним мікроавтобусом. За кілька днів до нашої розмови керована авіабомба ФАБ впала дуже близько до місця, де ми виступали. 

Музика на війні

Мистецтво і музика супроводжують солдатів відтоді, як люди ведуть війни. Багато відомих музикантів брали участь у бойових діях як солдати, а інші, виступаючи, дбали про бойовий дух бійців. Адже музика благотворно впливає на психічне та емоційне здоров'я, наприклад, зменшуючи стрес і тривогу. Прослуховування спокійної музики, особливо класичної, може знизити рівень кортизолу, відомого як гормон стресу. Музика може допомогти створити тимчасове відчуття безпеки і нормальності посеред хаосу війни, дозволяючи розслабитися на деякий час. А це безпосередньо впливає на бойовий дух.

Як зазначив Дмитро, відомі та улюблені пісні можуть нагадувати солдатам про дім, родину та друзів, посилюючи їхню цілеспрямованість та мотивацію продовжувати боротьбу. Патріотичні або військові пісні, з іншого боку, зміцнюють почуття національної єдності та ідентичності, нагадуючи, чому і за що ми воюємо.

Музика також є чудовим інструментом для регулювання емоцій і навіть для лікування серйозних травм, таких як посттравматичний стресовий розлад. Регулярне прослуховування музики може полегшити його симптоми, такі як спогади, нічні кошмари або гіперактивність.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

«Квіти України», «Дві сестри» та «Під вулканом» — три польські стрічки на одному кінофестивалі. Для цьогорічної «Молодості» це загалом стало певним добрим тоном, що відповідає фактичним обставинам та емоційній реакції. Разом з «Квітами України» в усіх цих трьох стрічках національні нюанси перепліталися і перетиналися так кумедно і життєдайно, що диву даєшся, чому польсько-українське копродукційне кіновиробництво налічує прикро малу кількість проектів, а добрих з них — і поготів кіт наплакав.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65ff4d0d5ff9337f7fed266f_cooperation_ua_pl_movies_grey.jpg">Кіно на двох: фільми у копродукції України з Польщею</span>

Режисерка «Квітів України» Аделіна Борець закінчила факультет кінорежисури Варшавської Кіношколи, потім — курс зі сценаристики у Школі Вайди, а разом з цим здобула ступінь магістра в кіношколі ім. Кшистофа Кесьльовського. При цьому, будучи родом з Маріуполя, вона не могла залишатися осторонь тих жахів, які вчиняли росіяни у неї вдома з зими 2022 року. 

І хоча її «Квіти України» не про Маріуполь, вони — для України, профінансовані Польщею. Документальний жанр її фільму лише додає балів, адже «Дві сестри» були цілком художнім фільмом, а «Під вулканом» — зроблений під документалізм. Чистий документ — це інший, сильніший і водночас складніший спосіб сказати про дійсність, бо сказати правильно — це випадок, незалежний від режисера.         

Документальне кіно позбавлене можливості зніматися за вже готовим сценарієм, як це відбувається в художньому кіно. Адже придумати і спрогнозувати життя з усіма його можливими вихилясами не можливо. Тому, якщо історія, обрана режисеркою вартісною для фільму, почала набувати свого непридуманого сюжету, вже можна сказати — фільм вдався. 

А якщо ще й сюжет набирається вартісних моментів і вигинів розповіді, коли з’являються герої, вже зі своїми історіями, повними реальної напруги і драматичності, це стає Кіном з великої літери. І такого кіно не дуже багато, зважаючи на режисерське щастя випадковості а) знайти правильну історію, б) мати терпіння зачекати на її розвиток і в) нарешті отримати повноцінний сюжет із сенсами, узагальненнями і фіналом. «Квіти України» — саме таке, щасливо вдале кіно, народжене з надії режисерки Аделіни Борець на щось велике.

Насправді фільм на початку мав зовсім не ту ідею, яка у фільмі постала центральною. Споглядання Аделіною за мешканкою дарницьких нетрів, 65-річною Наталією, мала на меті показати її боротьбу за місце під сонцем і протистояння можливим забудовникам.

Мешкаючи в котловані, давним-давно виритого під черговий будинок, вона зробила з нього квітник, що влітку буяє життєвою красою і силою 

Звісно, з розвитком Києва кожний клаптик землі став цікавим місцем для місцевих латифундистів і будівельників, а тут ще й котлован, вже придуманий для будівництва, тільки закинутий і випадково освоєний мимовільним природним станом самопоселення. Не маючи законних підстав жити посеред багатоповерхівок київської Дарниці, Наталя наполягає на своєму праві людини, яка вже тут живе і вже породила навколо багацько навколишнього матеріального і живого збіжжя.

До того ж, тут живе її дивний друг (чоловік?), на ймення «Котік», очевидно хворий і безпритульний. І ще один чоловік (помічник), що лагодить і допомагає Наталії по хазяйству. Сюди приїздить онука Наталії. І тут всюди зарослі троянд, картоплі і луків... у сусідстві з закинутими гаражами, якимись розвалинами та її грибочкоподібним, казково-маленьким будиночком. Успішно і яскраво відбиваючись від забудовників, Наталія в одному епізоді навіть прямо в лоба говорить водію трактора, направленого все знести: «Почекай, я зараз принесу соляри і спалю трактор».

Попри цю боротьбу, доволі актуальну у довоєнний час і, певно, важливу для самої режисерки, центром фільму відразу стає сама Наталя — і не стільки через своє специфічне місце існування, скільки через свою харизму. Моторна, як українські жінки в піснях, вона не має аніскілечки подоби 65-річної, порпаючись на землі, висаджуючи квіти, балакаючи без упину, регочучи, ніби молода, і говорячи про секс. Вона є справжнім фонтаном емоцій та слів — і за столом, ведучи активну бесіду з чоловіками, і з онукою, розповідаючи про Незалежність України, про свободу та права.

Якийсь дивовижний природний устрій вона має в собі, поєднуючи тілесну силу зі силою духу, при цьому почуття гумору становить третій елемент в трійці основи її життя

Різкий поворот сюжету і порятунок фільму від одноманітності локацій та героїв — це початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Якщо до цього моменту можна було спарадично реагувати на кволі жарти, дивних людей і дивний сміх вічно запальної Наталії, чекаючи, коли ж  нарешті буде якась дія, то ось з перших ракет 24-го лютого 2022 року зміна і відбувається. 

Наталія залазить в тісний і страшний підвал зі своєю консервацією, призначений саме для зберігання консервації, а не для зберігання життя під час бомбування, — і це початок справжнього фільму, а все попереднє було лише ліричним прологом з очікуванням на драматичні події. Героїня активізується, міняючи дислокацію: відправляє свого «Котіка» до Варшави, ходить на місця розбомблених будинків, записується в ТРО, починає плести маскувальні сітки... 

Її життя, як і тло фільму, повниться звуками вибухів та сиренами, напругою та дзвінками доньки, руйнацією навколишнього простору і сталого майбуття

Калейдоскоп подій цілковито захоплює екран і душу глядача, вже підкореного героїнею і глибоко залученого грамотним монтажем, без довгих планів, з короткою нарізкою кадрів і, на додаток, драматургійно підсилених драйвовою і нервовою, безпрограшною музикою гурту «ДахаБраха».       

Рік проходить у точній відповідності назві фільму Кім Кі-дука «Весна, літо, осінь, зима.. і знову весна». За рік пройшло справжнє, ціле життя, переповнене круговертю подій, чітко ілюструючи злети людини, її падіння і знову злет. Аделіні Борець та її команді вдалося знайти яскраву людину, зжитися з нею і пройти з нею це все, попри війну. І завершити фільм настільки сонцесяйно — причому буквально, що «Квіти України» цілком можуть стати такою собі християнською й українською надією, втіленою в кіно, надією для всіх нас, надією на радість перемоги життя над смертю.   

Всі фотографії: матеріали для преси

Прикраси як маніфест проти війни

Війна проти України стимулювала митців використовувати свої твори як меседжі. Наприклад, для того, щоб висловити свої почуття або закликати світ до підтримки України. Торкнулося це і ювелірів. Навіть ті майстри, які ніколи раніше не працювали з політичними прикрасами, почали створювати роботи на тему війни.

Нової сили та значення набув напрямок contemporary jewellery (де прикраса — це висловлювання), в якому працює, приміром, Denis Music.

Його колекція прикрас «Спротив» вже була представлена на різних європейських професійних майданчиках, яку київський дизайнер і ювелір Денис Музика присвятив українському опору. Прикраси з надлегкого, але міцного й вимогливого в роботі титану промовляють самі за себе.

«Єдине, про що вважаю зараз важливим говорити за допомогою мистецтва — це війна проти України. Формою та матеріалом прикрас підкреслюю те, що лють додає українцям сил відстоювати себе кожен новий день. Кольорами — красу та щирість нашої країни. Ця колекція про міць українського народу та водночас його доброзичливість», — пояснює Денис Музика.

Нещодавно українські митці заснували задля підсилення свого голосу у світі LANKA. Ukrainian Jewellery Community — першу громадську організацію, яка просуває сучасне українське ювелірне мистецтво на міжнародних платформах і в Україні.

Серед головних пріоритетів LANKA — створення фундаменту для обміну досвідом і художнього самовираження між учасниками індустрії, сприяння розвитку ювелірів-митців та зміцнення їхньої конкурентоспроможності на локальному та міжнародному ринках.

Першим проєктом була цьогорічна участь у міжнародній виставці ремесел та дизайну HANDWERK & DESIGN у Мюнхені. Вдруге в 2024 році спільнота LANKA представила виставку «Сміливі жити» в межах офіційної паралельної програми Lisbon Jewellery Biennial, присвяченої політичним прикрасам.

Виставка об’єднала персональні історії та переживання 11 українських ювелірів: Анни Авіц, Тетяни Чорної, Асі Гулак, Інеси Ковальової, Юлії Клеом, Ольги Комісарової, Вадима Логвіненко, Дениса Музики, Лізи Портнової, Ольги Радіонової, Ольги Виноградової.

Виставка зібрала мистецькі висловлювання про жах і страждання, які приносить війна, про ненароджені життя та вкрадене дитинство, про силу українського спротиву. Автори діляться втраченими мріями і зображують нашарування нав’язаного досвіду, який тепер назавжди залишиться у пам’яті.

Прикраси Тетяни Чорної створені зі шматків простріляних російською зброєю парканів. А робота емал’єра Олі Комісарової «Місто, якого більше немає» показує жах війни, яка знищує цілі міста. І посеред цих переживань проростає надія у вигляді фантастичних рослин та нових форм життя. Брошки «Seeds» Олі Комісарової є демонстрацією цього проростання життя з руїн.

Ася Гулак створює глиняні прикраси та скульптури, що зображують спекулятивні форми життя, які можуть з'являтися навіть під час війни.

Архітектурні прикраси Інеси Ковальової нагадують футуристичну красу промислових пейзажів Донбасу, з якого вона родом. У її титанових конструкціях, освітлених каменями, можна впізнати витончені споруди металургійних заводів — як-от Азовсталь. Інеса Ковальова створює свої ювелірні пам’ятники з мрією про майбутнє відновлення українських міст.

«Цим спільним проєктом, що складається з прикрас-маніфестів, ми хочемо показати світу не тільки страшні наслідки війни, але і мужність українців жити та створювати нове. Віримо, що саме ця сміливість і потреба творити допомогають нам відстоювати свою землю», — зазначає кураторка проєкту Катерина Музика.

Дзеркальність початку і завершення фестивалю не є дивним, скоріше є прогнозованою, зрозумілою і шанобливою акцією вдячності всього українського народу польському, що в скрутний час допоміг масово і радикально — всім мільйонам біженців з України на початку повномасштабного вторгнення РФ. Очевидно, цей факт позначився і на самих поляках, недарма ж вони два поспіль фільми зродили про це (не рахуючи десятків документальних), ба більше — один з них, саме «Під вулканом» Даміана Коцура, Польща офіційно висунула від себе на здобуття премії Американської кіноакадемії «Оскар».

Недаремно, бо факт міграції завжди міняє не тільки мігрантів, а й тих, до кого ці мігранти потрапляють, через землі яких вони проходять

Як і «Дві сестри», назва «Під вулканом» так само має метафоричну природу, попри буквальність — родина українців, будучи на відпочинку посеред іспанського острова Тенерифе, застиглого вулкану в океані, опиняється під іншим, значно більшим вулканом — перед фактом початку великої війни в Україні, яка точно все змінить і, можливо, навіть фатально, як завжди, протягом історії, міняло життя людей виверження будь-якого вулкану.

Дуже схоже на те, що режисер Даміан Коцур хотів зробити документальний фільм, але в нього вийшов художній, просто мімікруючий під документ. Герої не дуже й грають (в усіх сенсах), а коли грають, то краще б і не грали. В якийсь момент ловиш себе на думці штучності всього баченого, і це не дуже приємно, бо виконавець ролі батька родини, Роми (Роман Луцький), виглядає просто поганим актором, його дружина, Настя (Анастасія Карпенко) — відчутно не дограє (або переграє?), молодший син, Федір (Федір Пугачов) — дитина як дитина, а донька Софія (Софія Березовська) — взагалі не акторка, яка і не грає, і не вміє грати.

Тут в поміч знаходиться зміна оптики — дивитися на фільм не як на художній. Подібна манера зйомки, відсилаючи до давніх давен Годара з його «На останньому подиху», уможливлює інший кут погляду, власне, перетворюючи мінімально художнє на максимально документальне.

Герої насправді мусять бути не героями, а людьми, яким треба не грати, а бути собою, тим більше, що й задача, прописана режисером і сценаристом, вкладає акторів у прокрустове ложе життя, де актори мають свої ж імена, а ситуація стосується їх як українців напряму

Ймовірно, й більшість діалогів — це імпровізація на задану тему, максимально наближаючи мить у виставленому оператором кадрі до реальності. В такому випадку вигляд доньки Роми, Софії, є не жахливим непрофесіоналізмом, а чітко продуманим ходом показати справжність. Адже Софія веде себе на кшталт звичайного сучасного українського підлітка, з непроникним покер-фейсом, цілковитою байдужістю до оточуючого і захопленням лише смартфоном, інстою і подругою. Усвідомлюючи свою крайню непривабливість, але тягнеться до краси, знімаючи то океан, то стрибаючих у нього хлопців, то танцюючих на пілоні дівчат. Малослівна, беземоційна, вона ні з ким не сперечається, бо схована за своїм мовчанням і лишень кидає погляди-блискавки. Саме вона — в центрі фільму, попри зіркових акторів Карпенко і Луцького. Саме Березовська виявляє сенс всього. В одному з епізодів, коли родина, паралізована ситуацією, мовчки колупає їжу в ресторані, Софія питає: «А чому ви весь час мовчите?». І це вияв саме підлітка, а не логіки. Зрозуміло, чому мовчать, бо паралізовані, але на те і є батьки, тобто старші, досвідчені люди, щоб розрулювати. А вона може собі мати покер-фейс, зважаючи на законність віку.

Коцур навмисно переніс акцент всього фільму на доньку, чий вік 16-17 років стає насправді переломним, коли треба ухвалити рішення, зважитися на крок і зробити рух

Її батько, хоч і вирішує відвезти родину до Польщі, а самому поїхати до Києва і записатися до тероборони, не є підтримкою для всіх, сам впадаючи у злість, сварячись з родичами і випадковими іспанцями, плачучи у ванні або самотньо випиваючи пива десь в пабі. Саме донька є балансом. Спершу її природнім почуттям була прихована ненависть до росіян, і її мовчазне переслідування однієї з росіянок в готелі викликало справжню глядацьку емоцію. Але пізніше вона заспокоюється, зосереджуючи переживання в собі. І лише чорношкірий хлопець, чіпляючись до неї, створює нові акценти, виявляючи в ній цікавість, а у фільмі нову складову. Його історія про нещодавній стрімкий переїзд в пошуках нового-кращого-життя з Африки до Іспанії та теперішнє поневіряння в цьому житті, далекому до чогось позитивного, підкреслює почуття Софії, і загалом центральну ідею фільму — самотність, коли батьківщина десь там далеко, а ти тут, насправді невідоме де і невідомо як живеш.

Передфінальний салют чітко це окреслює: для когось, для туристів чи для місцевих, які вдома, — це свято, а для мігрантів — це біль у вухах, очах і серці

«Під вулканом» — це про життя після виверження, але коли каменюки, попіл і лава ще не долетіли до тебе, і ти скрутився в очікуванні, жахливому і болючому передчутті зіткнення. Невеличка історія української родини, зіжмаканої після інформації з батьківщини, зґвалтованою початком війни, є однією з міріад подібних історій, історій про вимушених мігрантів і випадкових жертв, про людей, що втратили минулий і впорядкований спосіб життя. І їм залишається лише співати красивих, тужливих пісень, в чому українці цілком споріднені з африканцями, як це робить герой чорношкірого хлопця, співаючи мамі по телефону свій плач мігранта. 

Всі фотографії: пресматеріали Lizart Film