Ексклюзив
20
хв

Культурний десант, або з бандурою на фронті

На подвір'ї перед будинком повільно збираються солдати. Сідають на довгі лавки, як школярі перед лінійкою. Я бачу втому на їхніх обличчях і повну відсутність інтересу до того, що зараз відбудеться. Ніби хтось змусив їх сидіти тут як покарання. Музичний виступ? Кому це потрібно?

Альдона Гартвіньська

Культурний десант готовий до виступу. Фото: Альдона Гартвіньська

No items found.

Чорний фургон підстрибує на вибоїнах. Ґрунтова дорога починає круто спускатися, а музична апаратура в багажнику розгойдується на всі боки. GPS давно збився, тому водій їде «навпомацки».

— «Так, я зловив трохи дальності, поїхали!», — кричить Дмитро з переднього пасажирського сидіння. Повертається до нас:  «Хвилинна пауза!»

Ми виходимо у відкрите поле, до вух долинає цокання коників, а гул теплого осіннього вітру приємно огортає. Позаду мене з мікроавтобуса вистрибує Віталій Кириченко, соліст рок-гурту «Нумер 482», з крихітною мандоліною в руці.

— Ласкаво просимо на сьогоднішній виступ!, — вигукує він і кланяється, а потім широко посміхається мені: «Публіка сьогодні трохи інша, ніж зазвичай».

Віталій показує пальцем на поле, де пасуться корови. Деякі з них зацікавлено дивляться на нас. Віталій починає обережно смикати струни і щось наспівувати собі під ніс. Він — добра душа гурту, завжди з посмішкою, завжди з батарейками, зарядженими на максимум. Нещодавно в Інтернеті можна було побачити його фотографії в окопах навколо Бахмута, замерзлого і вкритого багнюкою. Він служив там пліч-о-пліч з бійцями 59-ї окремої піхотної бригади імені Якуба Гандзюка. Сьогодні каже, що якби тоді не пішов воювати, то це позбавило б його голосу як митця. Бо про що б він говорив потім? Як він міг говорити про війну, якщо не торкнувся її, не пережив її? Але переконали його, що мистецтво  —  це те, що формує національну ідентичність майбутніх поколінь, і митці повинні жити, мусять зцілювати музикою і мистецтвом тих, кому важко на фронті. І тоді Віталій змінив гвинтівку на гітару  —  і тепер служить в Культурному десанті.

Віталій Кириченко. Фото: Альдона Гартвіньська

Арт-терапія

Культурний Десант — незвичайний проєкт. Він об'єднує митців, які в минулому житті були музикантами, акторами, режисерами і навіть лялькарями. Вони працювали на сцені в красивих костюмах, які тепер змінили на мультиками. Шлях деяких з них, як Віталія, пролягав через найгарячіші ділянки фронту.

Дмитро Романчук  — до біса талановитий бандурист. Коли почалося вторгнення, він одразу ж приєднався до добровольчого батальйону, що захищає Київ. Коли я розпитую його про деталі, він лише каже: «Було важко».  — І відводить погляд.

Але коли розмова переходить на бандуру, його темні очі починають блищати і він випростується на стільці, готовий до розмови. Тому що для Дмитра українська душа має звук бандури 

— Бандура — невід'ємна частина епічної пісенної традиції, унікальний феномен мандрівних співців, музикантів, сопілкарів, бандуристів, лірників, без яких важко уявити нашу культуру та історичний простір попередніх поколінь,  — переконаний він.  — У цьому суть, ці речі сформували нашу духовну цілісність, наші переконання. Саме ці речі дають відповідь на питання, хто такий українець.

На подвір'ї перед будинком повільно збираються солдати. Вони сідають на довгі лавки, як школярі перед перекличкою. На їхніх обличчях я бачу втому і повну відсутність інтересу до того, що зараз відбудеться. Ніби хтось змусив їх сидіти тут як покарання. Чоловік тридцять. Це одна зі штурмових бригад, яка заслужила свою заслугу боями на багатьох ділянках фронту  —  часто найгарячіших. Після важких боїв в окопах їм важко знайти себе, не кажучи вже про те, щоб чекати якихось виступів. Здавалося б, кому це потрібно?

Дмитро Романчук. Фото: Альдона Гартвіньська

До свого феєричного концерту Дмитро готується мовчки. Я знаходжу його у фруктовому саду, між деревами, де він на самоті тихо налаштовує свою бандуру. Якусь мить я спостерігаю здалеку, як він зосереджено перевіряє кожну струну. А їх десятки, я навіть не можу порахувати. Залежно від типу бандури, кількість струн варіюється. В одних інструментах їх двадцять, в інших  —  понад шістдесят. Сам вигляд бандури вражає, викликає трепет і задуму.  Саме тому, коли Дмитро постає перед цією незвичною аудиторією, одразу западає тиша.

— Чи є тут хтось, хто ніколи не чув бандуру?, — Дмитро обводить поглядом аудиторію. Кілька рук сором'язливо піднімаються вгору, і він починає свій магічний виступ.

У цьому інструменті є щось особливе, потойбічне. Заспокійливі звуки думи, що лунають за кілька кілометрів від місця, де ці хоробрі воїни виборюють незалежність,  —  це враження залишається з тобою назавжди. Я бачу, як м'якшають обличчя солдатів. Одні дістають телефони і починають записувати, інші ховають обличчя в долонях, ніби соромлячись, що так легко піддалися цій химерній терапії. Хай живе мистецтво!

Ми все ще люди

У минулому житті Дмитро Мельничук був викладачем акторської майстерності, а також театральним режисером у драматичному театрі в Коломиї. Сьогодні він є головнокомандувачем краматорської «філії» «Культурного десанту». Він відповідає за те, щоб артисти безпечно і вчасно прибули на виставу; фактично, він також є своєрідним лідером на кожному заході. Він твердо вірить, що те, що вони роблять, має сенс.

— Мистецтво лікує, і без мистецтва не було б нічого,  — каже він.  — У тому, що ми робимо, музика має терапевтичне значення. Красива музика створює вібрації в тілі, всередині, в душі. Це як медитація, яка допомагає людям. Так само, як і візуальне мистецтво. Коли людина спостерігає якісь красиві образи, вона може повернутися до прекрасних подій і спогадів. Наше завдання  —  нагадати цим хоробрим людям, за що ми воюємо. 

Це не порожні слова і не просто пісні. Ми пробуджуємо в солдатах різні спогади, наприклад, з дитинства, повертаємо найдорожчих. Посеред того бруду, який принесла їм війна, ми витягуємо все це з підвалів їхньої свідомості.

Ми нагадуємо їм, хто я є. Ми повертаємо їм усвідомлення того, що ми залишаємося і будемо залишатися ЛЮДЬМИ

За словами Дмитра Мельничука, найважливішим завданням «Десантної культури» є турбота про психічне здоров'я солдатів. Тому що війна показала, що ми не були до всього цього психологічно готові. Хоча на фронті солдати тримаються молодцями, воюють запекло і хоробро, з кожним тижнем вдосконалюють свої навички, на психологічному рівні їм дуже важко. Бракує мотивації, падає бойовий дух, час, проведений в окопах, стає настільки довгим, що люди часто забувають, навіщо вони там взагалі знаходяться. Війна  — це найгірше, що може трапитися з людством. Вона наражає тебе на небезпеку та екстремальні емоції, від яких важко оговтатися. Під час виступів перед військовими Дмитро помітив, що ці люди повертаються з війни не лише з ранами на тілі, але й з ранами на душі, зі зруйнованою психікою. А виступів є немало.

Дмитро Мельничук. Фото: Альдона Гартвіньська

— Це важко: чотири, п'ять, а то й шість виступів на день,  — зізнається Дмитро.  — Але ми добре розуміємо, що солдатам це потрібно більше, ніж нам відпочинок. Ми не маємо права показувати слабкість, втому. Ми знаємо, що люди там втомлюються ще більше, ніж ми, що вони працюють на фронті ще важче. Крім того, майже всі ми в «Культурному десанті» маємо довоєнний сценічний досвід, я сам тридцять років провів у театрі. Напруга, стрес перед виступом, поспіх і безсонні ночі  — ми звикли жити у втомі. І наші солдати  —  найважливіше для нас.

Служба в «Культурному десанті» не має нічого спільного із зірковим життям, хоча знаменитості часто приєднуються до «десанту». Майже з моменту заснування проєкту серед них є зірки, які на кілька днів відмовляються від міського життя і приїжджають у прифронтові села. Серед постійних учасників — Alyona Alyona, Христина Соловій, Skofka та Vivienne Mort. Вони приїжджають, хоча іноді це буває небезпечно. Дмитро згадує, як одного разу російський безпілотник-камікадзе вирушив у погоню за їхнім чорним мікроавтобусом. За кілька днів до нашої розмови керована авіабомба ФАБ впала дуже близько до місця, де ми виступали. 

Музика на війні

Мистецтво і музика супроводжують солдатів відтоді, як люди ведуть війни. Багато відомих музикантів брали участь у бойових діях як солдати, а інші, виступаючи, дбали про бойовий дух бійців. Адже музика благотворно впливає на психічне та емоційне здоров'я, наприклад, зменшуючи стрес і тривогу. Прослуховування спокійної музики, особливо класичної, може знизити рівень кортизолу, відомого як гормон стресу. Музика може допомогти створити тимчасове відчуття безпеки і нормальності посеред хаосу війни, дозволяючи розслабитися на деякий час. А це безпосередньо впливає на бойовий дух.

Як зазначив Дмитро, відомі та улюблені пісні можуть нагадувати солдатам про дім, родину та друзів, посилюючи їхню цілеспрямованість та мотивацію продовжувати боротьбу. Патріотичні або військові пісні, з іншого боку, зміцнюють почуття національної єдності та ідентичності, нагадуючи, чому і за що ми воюємо.

Музика також є чудовим інструментом для регулювання емоцій і навіть для лікування серйозних травм, таких як посттравматичний стресовий розлад. Регулярне прослуховування музики може полегшити його симптоми, такі як спогади, нічні кошмари або гіперактивність.

Переклад: Анастасія Канарська

No items found.

Журналістка та авторка книг (зокрема, «Швеція. Де вікінг п'є вівсяний лате»). Доставляє військову допомогу на передову. Вперше побачила війну на власні очі у грудні 2022 року. Саме тоді вона прийняла рішення повертатися на передову з допомогою якомога частіше. Сьогодні про неї говорять, що вона — «чоткий тил». Солдати ефективно воюють з гвинтівками, а вона — тил з фотоапаратом і відеокамерою, який відчуває обов'язок говорити про те, що відбувається. Хоче й надалі залишатися на місці — допомагати і показувати реальність війни — не завжди в чорних і сумних кольорах. 

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

(Обережно, в тексті спойлери)

Уникати компліментарності і при цьому всіляко зачіпати дражливі теми — це коник поляків, у всі часи здатних наступати на власні болючі мозолі, хоробро кидатися на амбразури будь-якої системи і плювати в очі лицемірам з відповіддю про «божу росу». Ще з радянських 60-х років Анджей Вайда вів метафоричні війни з комуністичною системою з її уявленням про людей, ніби вони з каменю чи сталі. Від початку незалежності Польщі метафори стрімко канули в минуле (хоча Sztuka spadania Томаша Багиньского була пречудовим переносом значення одного на інше). Режисери почали говорити прямо і цілковито жорстко, оприявнюючи гнилля людей, байдужих в якій системі їм гнити. В 90-х саме з «Псів» Владислава Посіковського почалася боротьба з корупцією в поліції та силових структурах, де разом з ними мафія стала законною мішенню режисерів, снайперів кіно.

У 2000-х, вже після війни мафій та поліції, Патрик Вега поцілив точно в яблучко своїм «Пітбулем», а потім масштабував цілі та свої влучання в них: два десятиліття (!) він стріляє вже не одиночними, а чергами, знімаючи і фільми, і серіали — «...нові порядки» і «...небезпечних жінок», «Жінок мафії» та «Спецслужби». І майже все — про одне й те саме! Фактично лише Войцех Смажовський зміг вклинитися в цей нескінченний потік продукції Веги-людини-оркестру, але «Дім зла» і «Дорожній патруль» Смажовського мали найвищий мистецький рівень і, відповідно, отримали світовий розголос. Певно, саме через цих двох режисерів світовим стрімінгам в 10-20-х роках XXI сторіччя було легко вийти на польські кримінальні довгограйки, і то вийти дуже потужно: на НВО з’явилася «Ватага», на Canal+ — «Засліплені вогнями» та «Фуріоза», а на Netflix — «Трясовина».

«Вперед, брате» продовжує цю традицію, де тісно, немов мотузки у канаті, зв’язані історії колишнього поліцейського і мафії

І серіал отримує перший бал саме за це — за чергову, спадкову силу висвітлювати таємне, злочинне поєднання закону з криміналітетом, за що у свій час свідомо страждали творці і «Хрещеного батька», і «Спрута».

Причому головний герой «Уперед, брате», Оскар Ґвязда (Пьотр Віктовскі), власне, не брат, а ПОбратИм решти в поліційному загоні спецпризначення, злочинцем стає сам, вдаючись спочатку до пограбувань, потім до вбивств і, у фіналі, до роботи на мафію. Він — великий і широкий драматургійний центр цього бойовика, бо його спадання зі світлого боку на бік темний відбувається, як часто це буває у людей, не очевидно і не стрімко, але значущо і з гучним гуркотом, під впливом обставин і з жертвою в ім’я інших, реалізуючи крилатий вислів про «дорогу в пекло», що «всіяна благородними намірами». Він турбувався за батьком, але той вмер. Він хотів врятувати його дім, але замість цього вдався до руйнування родини своєї сестрі. А тут ще й борги. І його панічні атаки. І смерть побратима. І звільнення з поліції... На похиле дерево почали активно скакати кози, обламуючи його гілки.

Другий бал присуджується за гру чоловічого і жіночого, за танець двох статей, які сплітаються в ще один канат, і цілісність його подібна до дуалістичної концепції інь та янь

Дві долі, долі хлопця і дівчини, органічно притягуються одна до одної, перетікаючи одна в одну, і утворюють єдине драматичне ціле. Причому жіноча роль, другопланова за сюжетом, часом переважає роль головну, принаймні за силою чуття і трагічністю. Ось за що бал — за правильне поєднання чоловічого із жіночим. Творці, розуміючи необхідність розбавити напругу драми головного героя, створили підстави для романтики. А введення в сюжет жіночої краси й енергії в свою чергу дало шанс зробити кримінальний екшн з присмаком мелодраматизму.

Образ персонажа Єви — це образ українки, а виконавиця її ролі — українська акторка Анастасія Пустовіт. І кращої виконавиці годі було шукати! По-перше, її образ не такий вже й другий та планомірний, як здається, всіма своїми аспектами і втіленням врізаючись в душу і пам'ять. Вона надзвичайно вдало доповнює головного героя, бо така ж, як і він, з одного боку смілива і зухвала, а з іншого — вражена життям, болючо-емоційна. Вона дає йому ляпаса, мов кувалдою, і відразу віддається йому з силою, аж невідомо, хто кого бере. Вона має сили йому допомагати в скрутний час, а сама не в силах стримати сліз, потоком проливаючи їх під час намагання втекти від переслідування мафіозі з Польщі до України, як в свій час втікала від болю з України до Польщі. Ця її спроба втечі і загалом кавалок серії про Єву — пік драми жінки посеред драми чоловіка.

Тільки у них різні драми, різне їхнє підґрунтя. Питання дівчинки на вокзалі, коли Єва стоїть при вході до автобусу, прямуючого з Лодзі «кудись-в-Україну» — «а вам не страшно повертатися?» — вже це питання змушує сполотніти. І шок грамотно посилюється музичним рядом, сучасною піснею «Радість моя» львівського репера Паліндрома, грамотно, бо перегукується з народною піснею «Спи, мій принце, спи», яку співає Єва своєму сину — від лагідності Євиного голосу нічого не залишилося, і у Паліндрома спокійний повільний вокал переходить у вереск «блек металу». Так, як за змістом — сон знесло, мов рукою, і тепер в душі лише чорнота болю. Якого болю? Чому героїня так страждає? Це стає зрозуміло згодом.

Сидячи в церкві, Єва показує сестрі Оскара на телефоні відео зі своїм сином, кажучи: «Коли впала ракета, я мала померти з ним...». І додає: «Сьогодні я вперше після його смерті плакала. Як добре плакати...». Страшний і геніальний момент

Втім, один принциповий момент в серіалі може викликати дошкульну полеміку. Справа в тому, що «Уперед, брате» ніяким чином не згадує російсько-українську війну, хоча ця війна, може і за межами серіалу, але, все ж є найбільшою війною в Європі з часів Другої світової, і вона йде поруч з Польщею. При цьому — вже в межах серіалу — згадується, що героїня «втекла» з України. Від чого вона втікала? Чому творці про це не говорять? Чому ставлять у фінал кілька трагічних моментів, ніяк не пояснюючи причини трагедії? Від якої такої ракети загинула її дитина? Поляки втомилися від згадок про «цю» війну?  

Дошкульність цього питання майже скандальна, як і скандальна фраза, вкладена творцями у вуста героїні: жаліючись Оскару на свою роботу в супермаркеті, Єва каже: «Вони до мене ставляться як до сміття!». Чому, якщо повсюдно стверджується як поляки допомагають українцям? І чому творці цю фразу вставили, зважаючи, наприклад, на те, як розказувала виконавиця ролі Єви, Настя, що під час зйомок серіалу, посеред 2023 року, творці допомагали збирати гроші для постраждалих від підриву росіянами Каховської ГЕС? Очевидно, таким чином польські творці хочуть привернути спершу увагу самих поляків до проблематики, виниклої останнім часом, не надто поширеної, майже не публічної, але, очевидячки, карколомної, якщо вже вдалися аж до такого самозвинувачення, самокритики, зрештою, вираженої з дуже польською сміливістю.

З іншого боку, винятково драматургійно, як раз на третій бал, опускання інформації, які ж це ракети вбили сина героїні, створює інтригу, і змушує задавати питання, врешті, ті ж самі, дошкульні — чому про це творці так і не сказали? І так само — чому не акцентовано, не розшифрована наявність в серіалі росіян? Поруч з головним мафіозі, Деміаном Чорним (Марцін Ковальські) є люди з російськими іменами і вони артикулюються саме з російською вимовою. Але хто вони? Чому тут? Російські бандюки? І чому ж тоді так не називаються в серіалі? Це страх непорозуміння з рф? Політкоректність Netflix?.. В будь якому разі, це дуже розходиться зі сміливістю, з якою дозволяє собі прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск говорити про РФ, кажучи, що ми «не повинні мати сумнівів у конфронтації із “злом”», маючи на увазі Росію. 

Серіал неоднозначний, не дуже рівний, але він викликає дражливі питання — і до тих, хто його створив, і про те, про що в ньому йдеться

І це добре, бо глядач залишається не перед порожнім екраном мовчання, а з переповненою душею гучних емоцій, і, бажано, з рішучістю дізнатися відповіді на питання, навмисно закладені творцями чи виниклі випадково.  

Всі фото: матеріали для преси

20
хв

Вперед, до відповідей

Ярослав Підгора-Гвяздовський

«Квіти України», «Дві сестри» та «Під вулканом» — три польські стрічки на одному кінофестивалі. Для цьогорічної «Молодості» це загалом стало певним добрим тоном, що відповідає фактичним обставинам та емоційній реакції. Разом з «Квітами України» в усіх цих трьох стрічках національні нюанси перепліталися і перетиналися так кумедно і життєдайно, що диву даєшся, чому польсько-українське копродукційне кіновиробництво налічує прикро малу кількість проектів, а добрих з них — і поготів кіт наплакав.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65ff4d0d5ff9337f7fed266f_cooperation_ua_pl_movies_grey.jpg">Кіно на двох: фільми у копродукції України з Польщею</span>

Режисерка «Квітів України» Аделіна Борець закінчила факультет кінорежисури Варшавської Кіношколи, потім — курс зі сценаристики у Школі Вайди, а разом з цим здобула ступінь магістра в кіношколі ім. Кшистофа Кесьльовського. При цьому, будучи родом з Маріуполя, вона не могла залишатися осторонь тих жахів, які вчиняли росіяни у неї вдома з зими 2022 року. 

Продюсер фільму Гліб Лук’янець i режисерка Аделіна Борець

І хоча її «Квіти України» не про Маріуполь, вони — для України, профінансовані Польщею. Документальний жанр її фільму лише додає балів, адже «Дві сестри» були цілком художнім фільмом, а «Під вулканом» — зроблений під документалізм. Чистий документ — це інший, сильніший і водночас складніший спосіб сказати про дійсність, бо сказати правильно — це випадок, незалежний від режисера.         

Документальне кіно позбавлене можливості зніматися за вже готовим сценарієм, як це відбувається в художньому кіно. Адже придумати і спрогнозувати життя з усіма його можливими вихилясами не можливо. Тому, якщо історія, обрана режисеркою вартісною для фільму, почала набувати свого непридуманого сюжету, вже можна сказати — фільм вдався. 

А якщо ще й сюжет набирається вартісних моментів і вигинів розповіді, коли з’являються герої, вже зі своїми історіями, повними реальної напруги і драматичності, це стає Кіном з великої літери. І такого кіно не дуже багато, зважаючи на режисерське щастя випадковості а) знайти правильну історію, б) мати терпіння зачекати на її розвиток і в) нарешті отримати повноцінний сюжет із сенсами, узагальненнями і фіналом. «Квіти України» — саме таке, щасливо вдале кіно, народжене з надії режисерки Аделіни Борець на щось велике.

Насправді фільм на початку мав зовсім не ту ідею, яка у фільмі постала центральною. Споглядання Аделіною за мешканкою дарницьких нетрів, 65-річною Наталією, мала на меті показати її боротьбу за місце під сонцем і протистояння можливим забудовникам.

Мешкаючи в котловані, давним-давно виритого під черговий будинок, вона зробила з нього квітник, що влітку буяє життєвою красою і силою 

Звісно, з розвитком Києва кожний клаптик землі став цікавим місцем для місцевих латифундистів і будівельників, а тут ще й котлован, вже придуманий для будівництва, тільки закинутий і випадково освоєний мимовільним природним станом самопоселення. Не маючи законних підстав жити посеред багатоповерхівок київської Дарниці, Наталя наполягає на своєму праві людини, яка вже тут живе і вже породила навколо багацько навколишнього матеріального і живого збіжжя.

До того ж, тут живе її дивний друг (чоловік?), на ймення «Котік», очевидно хворий і безпритульний. І ще один чоловік (помічник), що лагодить і допомагає Наталії по хазяйству. Сюди приїздить онука Наталії. І тут всюди зарослі троянд, картоплі і луків... у сусідстві з закинутими гаражами, якимись розвалинами та її грибочкоподібним, казково-маленьким будиночком. Успішно і яскраво відбиваючись від забудовників, Наталія в одному епізоді навіть прямо в лоба говорить водію трактора, направленого все знести: «Почекай, я зараз принесу соляри і спалю трактор».

Попри цю боротьбу, доволі актуальну у довоєнний час і, певно, важливу для самої режисерки, центром фільму відразу стає сама Наталя — і не стільки через своє специфічне місце існування, скільки через свою харизму. Моторна, як українські жінки в піснях, вона не має аніскілечки подоби 65-річної, порпаючись на землі, висаджуючи квіти, балакаючи без упину, регочучи, ніби молода, і говорячи про секс. Вона є справжнім фонтаном емоцій та слів — і за столом, ведучи активну бесіду з чоловіками, і з онукою, розповідаючи про Незалежність України, про свободу та права.

Якийсь дивовижний природний устрій вона має в собі, поєднуючи тілесну силу зі силою духу, при цьому почуття гумору становить третій елемент в трійці основи її життя

Різкий поворот сюжету і порятунок фільму від одноманітності локацій та героїв — це початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Якщо до цього моменту можна було спарадично реагувати на кволі жарти, дивних людей і дивний сміх вічно запальної Наталії, чекаючи, коли ж  нарешті буде якась дія, то ось з перших ракет 24-го лютого 2022 року зміна і відбувається. 

Наталія залазить в тісний і страшний підвал зі своєю консервацією, призначений саме для зберігання консервації, а не для зберігання життя під час бомбування, — і це початок справжнього фільму, а все попереднє було лише ліричним прологом з очікуванням на драматичні події. Героїня активізується, міняючи дислокацію: відправляє свого «Котіка» до Варшави, ходить на місця розбомблених будинків, записується в ТРО, починає плести маскувальні сітки... 

Її життя, як і тло фільму, повниться звуками вибухів та сиренами, напругою та дзвінками доньки, руйнацією навколишнього простору і сталого майбуття

Калейдоскоп подій цілковито захоплює екран і душу глядача, вже підкореного героїнею і глибоко залученого грамотним монтажем, без довгих планів, з короткою нарізкою кадрів і, на додаток, драматургійно підсилених драйвовою і нервовою, безпрограшною музикою гурту «ДахаБраха».       

Рік проходить у точній відповідності назві фільму Кім Кі-дука «Весна, літо, осінь, зима.. і знову весна». За рік пройшло справжнє, ціле життя, переповнене круговертю подій, чітко ілюструючи злети людини, її падіння і знову злет. Аделіні Борець та її команді вдалося знайти яскраву людину, зжитися з нею і пройти з нею це все, попри війну. І завершити фільм настільки сонцесяйно — причому буквально, що «Квіти України» цілком можуть стати такою собі християнською й українською надією, втіленою в кіно, надією для всіх нас, надією на радість перемоги життя над смертю.   

Всі фотографії: матеріали для преси

20
хв

Кіно життя долає смерть

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Жанна Озірна: «Медовий місяць» — фільм, який розтлумачує іноземцям дійсність України»

Ексклюзив
20
хв

Краса по-українськи. Про що розповідають прикраси, створені українцями під час війни

Ексклюзив
20
хв

Емоції війни в металі та камені. Як реагують митці на події в Україні

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress