Ексклюзив
20
хв

Культурний десант, або з бандурою на фронті

На подвір'ї перед будинком повільно збираються солдати. Сідають на довгі лавки, як школярі перед лінійкою. Я бачу втому на їхніх обличчях і повну відсутність інтересу до того, що зараз відбудеться. Ніби хтось змусив їх сидіти тут як покарання. Музичний виступ? Кому це потрібно?

Альдона Гартвіньська

Культурний десант готовий до виступу. Фото: Альдона Гартвіньська

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Чорний фургон підстрибує на вибоїнах. Ґрунтова дорога починає круто спускатися, а музична апаратура в багажнику розгойдується на всі боки. GPS давно збився, тому водій їде «навпомацки».

— «Так, я зловив трохи дальності, поїхали!», — кричить Дмитро з переднього пасажирського сидіння. Повертається до нас:  «Хвилинна пауза!»

Ми виходимо у відкрите поле, до вух долинає цокання коників, а гул теплого осіннього вітру приємно огортає. Позаду мене з мікроавтобуса вистрибує Віталій Кириченко, соліст рок-гурту «Нумер 482», з крихітною мандоліною в руці.

— Ласкаво просимо на сьогоднішній виступ!, — вигукує він і кланяється, а потім широко посміхається мені: «Публіка сьогодні трохи інша, ніж зазвичай».

Віталій показує пальцем на поле, де пасуться корови. Деякі з них зацікавлено дивляться на нас. Віталій починає обережно смикати струни і щось наспівувати собі під ніс. Він — добра душа гурту, завжди з посмішкою, завжди з батарейками, зарядженими на максимум. Нещодавно в Інтернеті можна було побачити його фотографії в окопах навколо Бахмута, замерзлого і вкритого багнюкою. Він служив там пліч-о-пліч з бійцями 59-ї окремої піхотної бригади імені Якуба Гандзюка. Сьогодні каже, що якби тоді не пішов воювати, то це позбавило б його голосу як митця. Бо про що б він говорив потім? Як він міг говорити про війну, якщо не торкнувся її, не пережив її? Але переконали його, що мистецтво  —  це те, що формує національну ідентичність майбутніх поколінь, і митці повинні жити, мусять зцілювати музикою і мистецтвом тих, кому важко на фронті. І тоді Віталій змінив гвинтівку на гітару  —  і тепер служить в Культурному десанті.

Віталій Кириченко. Фото: Альдона Гартвіньська

Арт-терапія

Культурний Десант — незвичайний проєкт. Він об'єднує митців, які в минулому житті були музикантами, акторами, режисерами і навіть лялькарями. Вони працювали на сцені в красивих костюмах, які тепер змінили на мультиками. Шлях деяких з них, як Віталія, пролягав через найгарячіші ділянки фронту.

Дмитро Романчук  — до біса талановитий бандурист. Коли почалося вторгнення, він одразу ж приєднався до добровольчого батальйону, що захищає Київ. Коли я розпитую його про деталі, він лише каже: «Було важко».  — І відводить погляд.

Але коли розмова переходить на бандуру, його темні очі починають блищати і він випростується на стільці, готовий до розмови. Тому що для Дмитра українська душа має звук бандури 

— Бандура — невід'ємна частина епічної пісенної традиції, унікальний феномен мандрівних співців, музикантів, сопілкарів, бандуристів, лірників, без яких важко уявити нашу культуру та історичний простір попередніх поколінь,  — переконаний він.  — У цьому суть, ці речі сформували нашу духовну цілісність, наші переконання. Саме ці речі дають відповідь на питання, хто такий українець.

На подвір'ї перед будинком повільно збираються солдати. Вони сідають на довгі лавки, як школярі перед перекличкою. На їхніх обличчях я бачу втому і повну відсутність інтересу до того, що зараз відбудеться. Ніби хтось змусив їх сидіти тут як покарання. Чоловік тридцять. Це одна зі штурмових бригад, яка заслужила свою заслугу боями на багатьох ділянках фронту  —  часто найгарячіших. Після важких боїв в окопах їм важко знайти себе, не кажучи вже про те, щоб чекати якихось виступів. Здавалося б, кому це потрібно?

Дмитро Романчук. Фото: Альдона Гартвіньська

До свого феєричного концерту Дмитро готується мовчки. Я знаходжу його у фруктовому саду, між деревами, де він на самоті тихо налаштовує свою бандуру. Якусь мить я спостерігаю здалеку, як він зосереджено перевіряє кожну струну. А їх десятки, я навіть не можу порахувати. Залежно від типу бандури, кількість струн варіюється. В одних інструментах їх двадцять, в інших  —  понад шістдесят. Сам вигляд бандури вражає, викликає трепет і задуму.  Саме тому, коли Дмитро постає перед цією незвичною аудиторією, одразу западає тиша.

— Чи є тут хтось, хто ніколи не чув бандуру?, — Дмитро обводить поглядом аудиторію. Кілька рук сором'язливо піднімаються вгору, і він починає свій магічний виступ.

У цьому інструменті є щось особливе, потойбічне. Заспокійливі звуки думи, що лунають за кілька кілометрів від місця, де ці хоробрі воїни виборюють незалежність,  —  це враження залишається з тобою назавжди. Я бачу, як м'якшають обличчя солдатів. Одні дістають телефони і починають записувати, інші ховають обличчя в долонях, ніби соромлячись, що так легко піддалися цій химерній терапії. Хай живе мистецтво!

Ми все ще люди

У минулому житті Дмитро Мельничук був викладачем акторської майстерності, а також театральним режисером у драматичному театрі в Коломиї. Сьогодні він є головнокомандувачем краматорської «філії» «Культурного десанту». Він відповідає за те, щоб артисти безпечно і вчасно прибули на виставу; фактично, він також є своєрідним лідером на кожному заході. Він твердо вірить, що те, що вони роблять, має сенс.

— Мистецтво лікує, і без мистецтва не було б нічого,  — каже він.  — У тому, що ми робимо, музика має терапевтичне значення. Красива музика створює вібрації в тілі, всередині, в душі. Це як медитація, яка допомагає людям. Так само, як і візуальне мистецтво. Коли людина спостерігає якісь красиві образи, вона може повернутися до прекрасних подій і спогадів. Наше завдання  —  нагадати цим хоробрим людям, за що ми воюємо. 

Це не порожні слова і не просто пісні. Ми пробуджуємо в солдатах різні спогади, наприклад, з дитинства, повертаємо найдорожчих. Посеред того бруду, який принесла їм війна, ми витягуємо все це з підвалів їхньої свідомості.

Ми нагадуємо їм, хто я є. Ми повертаємо їм усвідомлення того, що ми залишаємося і будемо залишатися ЛЮДЬМИ

За словами Дмитра Мельничука, найважливішим завданням «Десантної культури» є турбота про психічне здоров'я солдатів. Тому що війна показала, що ми не були до всього цього психологічно готові. Хоча на фронті солдати тримаються молодцями, воюють запекло і хоробро, з кожним тижнем вдосконалюють свої навички, на психологічному рівні їм дуже важко. Бракує мотивації, падає бойовий дух, час, проведений в окопах, стає настільки довгим, що люди часто забувають, навіщо вони там взагалі знаходяться. Війна  — це найгірше, що може трапитися з людством. Вона наражає тебе на небезпеку та екстремальні емоції, від яких важко оговтатися. Під час виступів перед військовими Дмитро помітив, що ці люди повертаються з війни не лише з ранами на тілі, але й з ранами на душі, зі зруйнованою психікою. А виступів є немало.

Дмитро Мельничук. Фото: Альдона Гартвіньська

— Це важко: чотири, п'ять, а то й шість виступів на день,  — зізнається Дмитро.  — Але ми добре розуміємо, що солдатам це потрібно більше, ніж нам відпочинок. Ми не маємо права показувати слабкість, втому. Ми знаємо, що люди там втомлюються ще більше, ніж ми, що вони працюють на фронті ще важче. Крім того, майже всі ми в «Культурному десанті» маємо довоєнний сценічний досвід, я сам тридцять років провів у театрі. Напруга, стрес перед виступом, поспіх і безсонні ночі  — ми звикли жити у втомі. І наші солдати  —  найважливіше для нас.

Служба в «Культурному десанті» не має нічого спільного із зірковим життям, хоча знаменитості часто приєднуються до «десанту». Майже з моменту заснування проєкту серед них є зірки, які на кілька днів відмовляються від міського життя і приїжджають у прифронтові села. Серед постійних учасників — Alyona Alyona, Христина Соловій, Skofka та Vivienne Mort. Вони приїжджають, хоча іноді це буває небезпечно. Дмитро згадує, як одного разу російський безпілотник-камікадзе вирушив у погоню за їхнім чорним мікроавтобусом. За кілька днів до нашої розмови керована авіабомба ФАБ впала дуже близько до місця, де ми виступали. 

Музика на війні

Мистецтво і музика супроводжують солдатів відтоді, як люди ведуть війни. Багато відомих музикантів брали участь у бойових діях як солдати, а інші, виступаючи, дбали про бойовий дух бійців. Адже музика благотворно впливає на психічне та емоційне здоров'я, наприклад, зменшуючи стрес і тривогу. Прослуховування спокійної музики, особливо класичної, може знизити рівень кортизолу, відомого як гормон стресу. Музика може допомогти створити тимчасове відчуття безпеки і нормальності посеред хаосу війни, дозволяючи розслабитися на деякий час. А це безпосередньо впливає на бойовий дух.

Як зазначив Дмитро, відомі та улюблені пісні можуть нагадувати солдатам про дім, родину та друзів, посилюючи їхню цілеспрямованість та мотивацію продовжувати боротьбу. Патріотичні або військові пісні, з іншого боку, зміцнюють почуття національної єдності та ідентичності, нагадуючи, чому і за що ми воюємо.

Музика також є чудовим інструментом для регулювання емоцій і навіть для лікування серйозних травм, таких як посттравматичний стресовий розлад. Регулярне прослуховування музики може полегшити його симптоми, такі як спогади, нічні кошмари або гіперактивність.

Переклад: Анастасія Канарська

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка та авторка книг (зокрема, «Швеція. Де вікінг п'є вівсяний лате»). Доставляє військову допомогу на передову. Вперше побачила війну на власні очі у грудні 2022 року. Саме тоді вона прийняла рішення повертатися на передову з допомогою якомога частіше. Сьогодні про неї говорять, що вона — «чоткий тил». Солдати ефективно воюють з гвинтівками, а вона — тил з фотоапаратом і відеокамерою, який відчуває обов'язок говорити про те, що відбувається. Хоче й надалі залишатися на місці — допомагати і показувати реальність війни — не завжди в чорних і сумних кольорах. 

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олександр клименко атлантова ікони

«Кошти від продажу ікон йдуть на лікування поранених. А це мільйони гривень»

Оксана Гончарук: Пане Олександре, про ваші ікони, створені на фрагментах ящиків з-під снарядів, заговорили в світі, коли президент Володимир Зеленський подарував одну з них Папі Римському Леву XIV. Хоча ваші ікони цінні передусім тим, що з 2014 року допомагають людям на фронті.

Олександр Клименко: Насправді заговорили про них раніше — від першої офіційної презентації проєкту в Софії Київській у 2015. Головна ідея проєкту — перетворення смерті на життя. Причому це перетворення відбувається не тільки на рівні символів: ящик з-під озброєнь як символ смерті перетворюється на ікону як символ життя, — але й у реальності. Адже кошти від продажу цих робіт — а це мільйони гривень — йдуть на низку благодійних ініціатив, передусім пов'язаних з медициною. 

У нас є досвід утримання шпиталю на фронті протягом трьох років, а також фінансування фонду «Крила Перемоги», який допомагає пораненим у тилу, де ми закриваємо 50-100% потреб у ресурсах протягом останніх двох років. І я не знаю більше жодного європейського художника, який може собі таке дозволити.

Президент України Володимир Зеленський подарував Папі Римському Леву XIV ікону Клименків-Атлантової, 18.05.2025. Фото: ОПУ

— Ви казали, що перетворення смерті на життя є лейтмотивом християнства… 

— Перемога життя над смертю. Згадаємо, як хрест, який був символом смерті, став символом воскресіння. Так само й дошка від ящика з-під якоїсь смертоносної начинки, перетворюючись на ікону, продовжує цю традицію.

— Ваші ікони можуть висіти в храмі?

— Іконографія та стилістика більшості наших робіт — це класична ікона, яка, як виявилось, чудово працює в церковному просторі. Зазвичай наші ікони чудово сприймаються як духовенством, так і парафіянами. Наші ікони є в київських церквах і за кордоном, вони присутні в православних, католицьких і навіть протестантських храмових просторах. Хоча від початку наш проєкт задуманий як мистецький, і ми завжди прагнули вийти за межі релігійного простору, аби нас зрозуміли як віруючі, так і люди без релігійного церковного досвіду, ба більше — атеїсти, які сприймають ікону як виключно естетичний або історико-культурний феномен. 

Придбати їх може будь-хто. Наприклад, кілька робіт у нас придбали голлівудські продюсери, які, здається, не мають нічого спільного з християнством, і взагалі євреї.  

Одна з функцій наших ікон — об'єднувати, а не роз'єднувати людей: українців з іншими національностями, наприклад, поляками; протестантів, католиків і православних поміж собою, атеїстів з віруючими… 

Тішить, що богословська спільнота, представники як консервативних, так і ліберальних кіл, сприймають нашу творчість позитивно. Про нас писав, наприклад, Джордж Вайгель — це провідний католицький публіцист Америки, а також отець Кирило Говорун — всесвітньо відомий православний богослов, українець за походженням, низка інших богословів з України, Європи, США тощо.

— Ідея писання ікон на дошках ящиків від боєприпасів належить вам. Як ви це придумали?

— У далекому 2014 році ми поїхали на базу одного з добровольчих батальйонів, і там я побачив купу порожніх деревʼяних ящиків від набоїв до АК. Це хороше дерево, хлопці роблять з них ослінчики, столики чи просто використовують в якості дров. Але я тоді звернув увагу, що кришки цих ящиків схожі на те, на чому пишуть ікони: це щит з дощок зі шпугами, які не дають конструкції деформуватися. Я попросив одну таку дошку — стару й закопчену — і мені її радо подарували. Вже дома я написав на ній ікону. Відчуття часу, що в ній було присутнє, вражало. А ще мене зацікавила ця антиномічність, коли ти поєднуєш непоєднуване — дошку від військового ящика та святий образ, а зрештою відбувається щось неймовірно органічне. 

«Збирати ящики під ворожими обстрілами — це великий мистецький акт»

— Ну а далі ви знайшли однодумців.

— Спочатку нас було троє — я, Соня Атлантова і Наталя Волобоєва, яка пізніше вийшла з проєкту, бо, здається, просто не витримала виставковий ритм, в який ми з перших днів увійшли. Певний час ми із Сонею працювали вдвох, а потім до нас офіційно долучився Герман Клименко, який неофіційно допомагав нам з перших днів. Тепер це наш родинний проєкт, адже Соня Атлантова — моя дружина, а Герман Клименко — наш син. Династична традиція взагалі характерна для мистецтва іконопису ще від середніх віків. 

Олександр Клименко, Соня Атлантова і Герман Клименко. Приватний архів

Але важливо розуміти, що «Ікони на ящиках з-під набоїв» — не тільки наш, але також проєкт всіх тих військових і волонтерів, які збирають нам дошки. Адже далеко не всі з них привезені з фронту особисто мною. У сучасному мистецтві важливий не стільки сам акт написання, скільки весь акт творення. І збирати для нас ящики під ворожими обстрілами — це великий мистецький акт. Хлопці знають, що вони є співавторами цього акту, це надихає їх, і, ймовірно, навіть має терапевтичний ефект.

— Дошки для ваших ікон зібрані з різних частин фронту — від Київщини й Суджі до Херсона. А звідки ті, на яких, власне, намальована «Божа Матір з Немовлям», яка тепер висить у Ватикані?  

— Підозрюю, що це російський ящик з-під артилерійських снарядів. Його мені привезли з-під Ізюму після того, як наші зайшли туди, вигнавши росіян.

Тобто ідея перетворення смерті на життя тут працює напряму: росіяни принесли смерть, а ми перетворили це на життя

— В якому стилі написана ця ікона?

— Те, що ми робимо, задумувалось як розмова про сучасну війну мовою давньоруського, середньовічного українського, ну і ширше — візантійського мистецтва. Та з часом стало зрозуміло, що, проговорюючи тему війни в Україні способом релігійного мистецтва, ми не можемо не використати досвід мистецтва західноєвропейського. Тому що територія України — це простір, де весь час перетиналися потужна готична традиція, романський стиль, ренесанс і бароко. Тож зараз ми працюємо між двома полюсами: Візантія і західне, передусім, середньовічне мистецтво. 

Папі Римському на подарунок ми вибрали ікону, написану в традиціях середньовічного західного мистецтва. Хто розуміє, побачить там і готику, і Проторенесанс, і Північне Відродження — там є спроба це все увібрати. 

Думаю, коли відбирали роботу, сподобався сам образ Богородиці, яка обома руками тримає дитину, немов намагаючись захистити сина від майбутніх страждань. І я вибором задоволений, бо це чергова історія про те, що простір України не є чужим для Європи, що ми органічно присутні в європейській традиції.

Ікона «Божа Матір з немовлям», присвячена дітям, розлученим зі своїми батьками. Фото: ОПУ

Викрадення дітей: як мистецтво допомагає про це говорити

—  Ікона «Божа Матір з Немовлям» належить до циклу, присвяченому болючій темі депортованих українських дітей. Розкажіть про нього.

— В ньому продовжується тема перетворення смерті на життя, де Богородиця з немовлям на руках виходить за вузькі межі релігійного мистецтва, розкриваючи архетип материнства. З одного боку це жінка, яка, народжуючи дитину, перемагає смерть, з іншого боку — дитина як істота, найбільш беззахисна перед війною. Бо захищати матерів і дітей ми маємо всі — як військові на фронті, так і люди по всьому світу.

— Як добре, що ви звернулися до теми викрадених росіянами українських дітей. Тому що здебільшого про це говорять в контексті путінського злочину, за який має бути Гаазький трибунал. Про самих же дітей на Заході говорять менше.

— Я б не сказав, що говорять мало — ця тема постійно перебуває у фокусі уваги нашої влади, дипломатії, а також правозахисників. Але так, наші партнери говорять недостатньо — на наш, український, погляд. Зрозуміло, що у цього світу чимало не менш важливих проблем, ніж українські діти. Тож ми не просто говоримо про це, а намагаємося підняти це питання в контексті християнської етики. 

Головна наша ідея — вивести тему викрадених дітей з простору політичної і соціальної маніпуляції у простір вдумливої розмови, мета якої — благо самих дітей

Чесна розмова на цю тему відразу ставить все на свої місця — від питання, на чиєму боці мають бути християнські церкви, і до питання, як Україні вести себе далі з тими вимогами, що пропонують росіяни. Адже якщо підписати договір у їхньому варіанті, то не тільки діти на захоплених територіях стають мішенню, але й інші діти опиняються у просторі ризику — як України, так і Європи (насамперед діти Польщі, Скандинавії, країн Балтії).

Це складна історія, з якою Україна сама не може впоратись, і це, по суті, робота для всього людства. До того ж йдеться не тільки про українських дітей, а й про дітей Судану чи Гази, тобто дітей величезного світового простору, де нині точаться війни. 

— Страшно думати, як росіяни психічно ламають наших дітей, вкладають їм в голову якісь свої ворожі істини…

— На відміну від європейців та американців, українці чудово пам'ятають про такий феномен, як яничари. Турки, починаючи з XIV століття, набирали в османську піхоту християнських дітей, яких просто забирали в українських матерів, ростили в своїй вірі і навчали вбивати. А далі вже дорослі яничари поверталися в Україну і вбивали своїх же. Зараз відбувається подібне — наших дітей забирають на чужину, де перекодовують і роблять військовими. Так, на боці армії РФ вже воюють і гинуть колишні українські діти, яким було близько 10 років, коли росіяни захопили Донбас і Крим. Зараз ці хлопці вбивають на фронті своїх братів.

І найстрашніше, що цим займаються не мусульмани часів Роксолани, а люди, які позиціонують себе нашими релігійними братами. Про це ми теж намагаємося розповісти Європі своїм проєктом.

На одній з виставок

Якою має бути молитва за мир?

— Ви почали створювати свої ікони у 2014 році, коли велика частина українців ставилась до війни несерйозно…

—  Я швидко включився — ще від Майдану. Треба було якось реагувати на напад росіян, тож я як письменник Олаф Клеменсен (псевдонім Олександра — Ред.) написав книжку «Літо-АТО», де описав події на Майдані і перше літо війни. До речі, ця книжка є в чудовому польському перекладі Анети Камінської. А вже після книги до справи взявся художник Олександр Клименко.

Першу закордонну виставку ми організували ранньої весни 2015 року в польському Люблінському замку. Далі був Європарламент, і там мене здивувала реакція євродепутатів. Вони мене питали, що це за ящики і від яких таких снарядів. Я відповідав, що це з Донеччини, де ведуться реальні бойові дії. «Там що, справжні гармати стріляють?», — дивувалися вони. Я казав, що на Донбасі танків з того боку вже більше, ніж в усій європейській армії. Ця інформація їх реально приголомшила. А один з євродепутатів взагалі сказав: «А я думав, що ви там одне одного палками б'єте».

За 11 років існування нашого проєкту я вже реально не дивуюсь жодній глупоті, яку зустрічаю в середовищі  політиків і обивателів — як українських, так і європейських. Спочатку перевіряв, чи люди не жартують, не глузують з мене. А потім звик, що вони будь-яку маячню артикулюють із серйозним обличчям.

— Ваші твори сьогодні експонувалися вже у 217 локаціях в 118 містах та 22 країнах. Статистика вражає. Як ви це влаштовуєте?

— Нас весь час запрошують, причому контекст у виставок завжди різний. Від простру церков — а я люблю виставлятись у старих європейських соборах, особливо візантійської, романської чи готичної архітектури, —  до парламентів. Іноді, як-от у Сілезькому музеї в Катовіцах, це виключно мистецький музейний простір, причому поляки все влаштували дуже цікаво, відкривши водночас дві експозиції: окремо збірну виставку українського мистецтва і виставку наших ікон, яку розмістили поряд із середньовічним польським мистецтвом. Тим самим куратори майстерно перекинули місток від історії Польщі до подій, що зараз відбуваються в Україні.

Держсекретарю США Марко Рубіо теж дісталась ікона на кришці з-під ящика для набоїв. «Полотно» привезене з «Азовсталі» в Маріуполі. Фото: facebook.com/andrij.sybiha

— Бачу, що у своїй діяльності ви маєте багато звʼязків з Польщею.

— Нашими давніми партнерами є польські домініканці. Ми спільно допомагаємо проєкту реабілітації наших військових, а також проводимо виставки на підтримку їхніх ініціатив, направлених на допомогу українським дітям, привезеним з прифронтових міст. Три роки наш проєкт на різноманітних міжнародних майданчиках представляють Польські інститути.

Хочу згадати ще один проєкт, який виріс з нашого бажання допомогти полякам, коли їх домівки знищила повінь восени 2024 року. Ми саме були в Польщі, потрапили в цю негоду і швидко зреагували, створивши низку творів на фрагментах стіни францисканского монастиря, зруйнованої повінню. Цей цикл «Потоп» ми продали під час благодійних заходів у Варшаві, і гроші пішли на підтримку поляків, які постраждали від затоплень.

Дивним чином погода, обставини, настрій, що царював тоді у Польщі, нагадали мені Бучу та Бородянку у перші дні після звільнення від росіян: волонтери, рятувальні команди, дим від польових кухонь, руйнація і сіре від смутку і дощів небо. В самому епіцентрі повені я зустрів чимало польских волонтерів, яких знав по роботі в Україні. Ми з ними перетиналися у Херсоні та інших місцях, де потрібна була поміч, тож я був неймовірно радий знов їх побачити. І моя ініціатива «Потоп» — це спроба бодай трохи віддячити полякам за допомогу нам.

— Зараз інші художники малюють ікони на плитах від броників, що «відпрацювали» на війні.

— Мені здається, що в іконах на брониках трішки інша концептуальна складова. Там забагато як для ікони магічного компоненту, що базується на темі захисту, бо на думку авторів, і броня, і ікона захищають. Ікона немовби підсилює цей захист. До речі, росіяни також роблять ікони на бронежилетах — просто друкують їх.

Наш проєкт є спробою актуалізації високих богословських ідей та символів передусім візантійської культури. 

На формальному рівні проблема бронеплит у тому, що вони геть однакові за розміром. А для нас важлива історія кожної дошки, бо вони різні за розміром, кольором, фактурою. Є новіші ящики, є старі, закопчені чи навіть обгорілі й потрощені. І кожне нове зображення вбудовується в складну історію окремої дошки — від її вироблення до служіння на фронті. Це може бути як маленька робота 10х30 см, так і метрова і більше дошка. Ну і фактура. Кожен свій витвір ми створюємо під естетику кожної окремої дошки. Ми весь час в процесі пошуку відповідності теми ікони до фактури дошки, бо всі вони по-різному зашліфовані й зібрані, десь є щілини й зазубрини, а є гладенькі. І оця індивідуалізація кожної ікони вона для нас дуже важлива. До того ж, коли ікони різних розмірів, фактур і кольорів, то й експозиція виставки є цікавішою, адже вдається уникнути монотонності.

Ікони Клименка й Атлантової у Софійському соборі в Києві. Фото: Hennadii Minchenko/Ukrinform

— Але я оце думаю, вже четвертий рік ціла країна молиться перед іконами за мир і життя, а наші люди продовжують гинути. Може, молитви не працюють?

— Але ж ми тримаємося, розумієте, не дивлячись ні на що, не дивлячись на незрівнянні ресурсні бази й можливості. Як під Сєвєродонецьком, коли хлопці стояли озброєні стрілецькою зброєю проти танків, літаків і гармат і утримували позиції тижнями. І росіяни нічого не могли з цим зробити. 

Вважаю, що ми маємо молитися не просто, щоб Бог закінчив цю війну, а щоб він її закінчив назавжди.

Бо ті концепти, що часто нам пропонують, це не закінчення війни, а відтермінування нової. Хлопці на фронті готові вмирати не заради того, щоб через рік все повторилося, а заради того, щоб їхні діти й онуки більше ніколи не бачили цього жахіття.

20
хв

«Росіяни принесли смерть. Ми робимо з цього життя». Олександр Клименко про ікони на ящиках з-під снарядів

Оксана Гончарук

Саме з цього — з краси, яка тримає, з жіночності, яка не зникає навіть під обстрілами, і внутрішньої стійкості, яка пахне парфумами у тривожній валізі, — почалася наша розмова.

Римма Зюбіна й Діана Балинська. Фото Sestry

Ми всі такі справжні зараз

Діана Балинська: Що для вас означає бути красивою сьогодні?

Римма Зюбіна: Бути справжньою. Мене тішить, що стандарти на кшталт «90-60-90» більше не домінують. На початку повномасштабної війни мені часто казали: «Ви всі такі справжні зараз». І це дійсно так. Сльози в кадрі, коли вони справжні, видно одразу. Їх не сплутаєш зі штучними. І саме в цій щирості — справжня краса.

— Як вважаєте, чи допомагає догляд за собою, та сама «червона помада» нам, жінкам, у кризових ситуаціях?

Обов’язково! Догляд за собою, гігієна — це перше, про що говорили психологи ще з початку повномасштабного вторгнення. Якщо ви вже три дні не приймали душ — це тривожний сигнал. І не тому, що немає доступу до води, а тому, що ви лежите й нічого не можете — а це симптом депресії. Догляд за собою — це форма самоорганізації. Це означає, що ти бодай щось контролюєш. Це — дія. А дія — це життя.

До того ж ти залишаєшся жінкою в будь-яких ситуаціях. Я пам’ятаю, як під час тривоги вже була в халаті, хотіла одягнути піжаму, але вирішила: ні, треба щось таке, в чому можна в разі чого вибігти. І білизну найкрасивішу — раптом що… Зазирнула в кошик і стала перебирати: «Це? Ні. О! Це вже краще». 

На Майдані, коли в якісь моменти було страшно, чи повернешся звідти живою, у мене був той самий принцип — тільки найкраща білизна, щоб ніхто не посмів сказати, що на Майдані самі бомжі й «малоімущі» — як писали російські ЗМІ. Така тонка межа між смішним і страшним...

— Чи є якась річ, ритуал, без якої ви не виходите з дому? 

Парфум. Я дуже люблю парфуми. У мене навіть у тривожній валізці були документи, маски з ковідних часів, помада не завжди… Але парфуми там були обов’язково. Я їх постійно змінюю. Люблю нові запахи, експерименти.

Коли говоримо про красу в часи війни що це для вас: зовнішність, внутрішня сила?

Краса — це дія. Не зовнішність, не красиві слова, але вчинки. Як і любов — не іменник, а дієслово. Дія і слово. Любити — це діяти. Так само й краса — це справжність і сила духу.

Я підтримую українських виробників, які дбають про нашу зовнішню красу, бо те, як працює зараз виробництво в умовах війни, — це теж про незламність. Наприклад, я дуже люблю і підтримую компанію «Весна», яка є виробником косметики на основі наших українських трав. Зроблено все в Україні, в умовах зупинки виробництва під час відключення світла, повітряних тривог. Дівчата після безсонних ночей, після обстрілів і бомбардувань приходять зранку на виробництво і працюють. Власниця «Весни» Інна Скаржинська — мама чотирьох дітей, яка під час війни всиновила ще одного хлопчика. Її магазинчик і виробництво в Бучі російські солдати повністю знищили, але вона все відновила — вже у Львові. Оце і є краса.

Краса — в людях, які шиють, печуть хліб, роблять найсмачнішу піцу у Львові, поки чоловіки на фронті або саме звідти повернулись

Останні зворушливі покази Ukrainian Fashion Week в Києві, коли на подіум виходили хлопці з ампутаціями й протезами — про те саме. Це наші герої, які ціною свого здоров’я дарують нам мирне життя. Ми маємо враховувати їхні потреби — в моді, архітектурі й побуті.

Нещодавно до нас у Львові в Національний театр ім. Марії Заньковецької приходили хлопці, які проходять реабілітацію з центрі SuperHumans. Ми готувалися до їхнього візиту й обговорювали нюанси — чи є пандус, які місця для хлопців зручніше, де ставити крісло колісне.

З воїнами з реабілітаційного центру SuperHumans. Фото: приватний архів

Ще у 1995-му в Единбурзі на театральному фестивалі я бачила: першими в залі з’являються люди на кріслах колісних — для них облаштовані спеціальні місця, причому не збоку, де погано видно, а в центрі першого ряду. Це давно працює у світі, не треба нічого вигадувати. Але це вже потрібно робити терміново.

Обличчя без зайвих маніпуляцій

— Відчуваєте, що поняття краси сьогодні змінилося? Зараз вона часто асоціюється з втручанням — ботокс, філери, пластика... 

Тут у нас хороше світло, можете мене роздивитися (сміється)! Є навіть анекдот у кіношників: «Слухай, чув, ти одружився. А жінка красива?» — «Залежить, як світло виставити».

Я особисто не вдаюся до маніпуляцій з обличчям — тримаюся до останнього. Не обіцяю, що так буде все життя, але зараз ще не відчуваю в цьому потреби.

До речі, на сторінках кастингів, у пошуках актрис, дедалі частіше пишуть  фразу «Обличчя без зайвих маніпуляцій». Хоча, звісно, це індивідуальний вибір жінки. Але є ще й фінансова сторона. Якщо жінка донатить, вона мимоволі порівнює: один «укольчик» — це три-п’ять тисяч гривень. А потім знову. Тож зараз це ще й питання пріоритетів.

— Як ви особисто сприймаєте свій вік? Чи змінюється ваше ставлення до себе з роками? І чи стикалися ви з проявами ейджизму у вашій професії?

Знаєте, у свої 36 я вже зіграла трьох бабусь (сміється). Бо були потрібні медійні обличчя, а їх тоді було небагато. Але загалом я ставлюся до свого віку абсолютно спокійно. Не намагаюся вскочити в останній вагон і штучно зупинити час. Моє ставлення до життя змінюється — як і мої бажання. 

У 25 років мені здавалось, що можна змінити світ — навіть через акторську професію. Сьогодні розумію, що ні

Хоча... Сьогодні до мене підійшла жінка й сказала: «Два роки тому після розлучення я була зовсім розчавлена, а зустріч з вами так мене надихнула, що я знову вийшла заміж». Такі моменти дуже зворушують.

Щодо ейджизму — звісно, він є. У мене зараз мало кіноробіт, бо я не граю молодих, а ролей для жінок мого віку в кіно небагато — не лише в Україні, а й у світі. Якщо Шерон Стоун каже, що в Голлівуді після 45-ти для тебе вже не пишуть і тебе вже не знімають, то що вже мені говорити? Але на щастя, є театр, і там я потрібна.

Фото: Disy Garby

— Чимало українок зрілого віку, які переїхали до Польщі, теж стикаються з ейджизмом. Що б ви порадили таким жінкам, які після переїзду, втрати кар’єри, частково своєї ідентичності не можуть себе знайти?

Я вже мало що раджу. Радити взагалі складно, коли не проживаєш чужий досвід. Але бачу, як навіть в Україні деякі компанії починають цінувати працівників зрілого віку, пояснюючи свій вибір на користь панянок 50 років тим, що, окрім досвіду роботи, в цьому віці жінка вже зосереджується саме на роботі, тоді як на молоду дівчину ще чекає заміжжя, народження дітей. А для працедавця це — декретні, лікарняні, відсутність на роботі.

Пам’ятаю себе молодою мамою, яка працює: дитина з температурою, а я цілую його, але біжу в театр. Біжу і плачу, бо розумію, що жодна вистава того не варта. Але йду, бо відчуваю обов’язок. Бо я ще не можу ставити свої умови й відміняти виставу.

А взагалі я переконана: 50 років — це чудовий час згадати про себе. Про свої нереалізовані мрії. Якщо твоя професія збігається із хобі, як-от у мене, — це подарунок. 

Але чимало жінок усе життя вкладаються лише в роботу. І тому забули, чого колись хотіли. А варто згадати: «Я ж мріяла вивчити італійську». Або: «Я колись хотіла танцювати». І зробити це. До речі, серіал «Люся інтерн», в якому я зіграла, — це і є гімн жінкам 50+. Мені навіть наприкінці 2021-го нагороду за цей проєкт вручили, яка так і називається «Геть стереотипи року».

Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ

— Ви часто буваєте за кордоном. Як вважаєте, українську жінку можна впізнати на вулиці серед інших?

Знаєте, як спортсмени в поїздках: бачать тільки аеропорти, готелі й спортзал. Я все те саме — тільки спортзал на кіно/театральний зал можна поміняти (сміється). Але пригадалося, як наш український водій в Італії, де ми знімали «Гніздо горлиці», і в кадрі було, може, 10 українських дівчат, підійшов наприкінці зйомки: «Пані Риммо, я вас навіть не впізнав! Ви ну точно така, як ті дівчата, яких я щотижня сюди везу — і вбрана так, і сумка така ж». Це був комплімент — що я справжня, як та заробітчанка, яку граю в кіно. І навіть не в одязі справа. У мене в фільмі, в тих сценах першого періоду героїні в Італії, навіть очі інші.

Очі нас видають. Погляд. Смуток. Переляк. Невпевненість. Не хочу нікого образити, хочу лише, аби очі українок сяяли від щастя.

Фото: Олександр Сенко

— У фільмі «Гніздо горлиці» ви зіграли трудову мігрантку. А якби сьогодні довелося зіграти мігрантку воєнну — яким би був цей образ?

Дуже подібним. Ще тоді мене питали: «Ви це переживали?» І я відповідала — так, частково. Самотність, зневіра, непорозуміння в родині, відчуття, що твоя професія нікому не потрібна… Це все було і в моєму житті. Тепер цей образ став тільки боліснішим.

Були пропозиції після «Горлиці» зіграти й заробітчанок, але я відмовилась, бо це тиражування ролі, а мені важливо відкривати щось нове в собі і для глядача.

Пропонували зіграти сучасну історію — людину, яка бачила на власні очі розстріл дитини, пережила психологічні травми… Я відмовилась, бо, на мій погляд, перед такою роллю потрібно пройти певну підготовку — поспілкуватись із психологами, побувати в клініках, зануритися в роль. А зйомки мали розпочатися за тиждень після прочитання сценарію...

— Фільми про еміграцію зараз доречні?

Абсолютно. Але треба розуміти, вони бувають різні. Як і фільми про війну. Війна — це ж не лише танки, авіація, руїни. Це також жінка в чужій країні — без мови і роботи. Це — дитина, яка бачила війну. Найглибші твори мистецтва завжди про маленьку людину на тлі великої трагедії.

— Якого кіно, на вашу думку, зараз потребує глядач?

Українського. Глядач дійсно хоче бачити наші історії, наших акторів, чути нашу мову. На премію «Золота Дзиґа» як член кіноакадемії я віддивилась все, що створено за останні роки. Повнометражного художнього кіно зараз дуже мало. Але навіть з того, що є — фільми різні за жанрами, є і драми, і комедії. 

У нас потужне документальне кіно, яке ми презентуємо на світових кінофестивалях, а от сучасних українських художніх фільмів, які цікаво було б показати світові, — поки одиниці

— А щодо театру — як він змінився після початку повномасштабної війни?

Театр зараз працює зовсім інакше. Впливає усе: відстань до лінії фронту, повітряні тривоги, комендантські години. Наприклад, в Ужгороді, де не було жодного дня комендантської години, вистави досі починаються о 19:00, як і раніше. А ось у Києві театр ім. Франка грає вже о 15:00 або 17:00.

У Харкові, Сумах і Херсоні ситуація критична: вистави тільки в укриттях. А в Харкові театри буквально виживають. Вони самі оплачують оренду тих приміщень, які є в укритті. Люди отримують 25% ставки — тобто менше ніж 100 доларів на місяць.

Ми не завжди можемо спланувати репертуар. Якщо в актора є бронь — він грає. Якщо приходить повістка — сьогодні він ще на сцені, а завтра вже ні.

Фото: Yuri Mechitov

Під час повітряних тривог ми зупиняємо виставу, чекаємо в укритті, а потім продовжуємо з тієї ж хвилини, на якій зупинились. Не завжди є можливість після закінчення повітряної тривоги продовжити й дограти виставу того ж вечора. Адже останні два тижні в Україні повітряні тривоги тривали по 8 годин. І таке від росіян можна очікувати не лише вночі.

Якщо ми розуміємо, що люди не встигнуть до комендантської години потрапити додому, то вистави переносять на інший день. Гастрольні поїздки зараз — величезний фінансовий ризик для театру.

У Львові в нашому театрі ім. Марії Заньковецької до повномасштабної війни перед початком вистави лунало аудіовітання та прохання вимкнути мобільні телефони. А зараз звернення починається словами: «Слава Україні!» І зал відповідає: «Героям слава!» І далі звучить: «У разі повітряної тривоги ми зупинимо виставу й адміністратори допоможуть вам спуститись в укриття». І вже потім починається вистава. І незалежно від того, про що вона, після вистави ми виходимо на поклін і обов’язково говоримо: «Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ». Бо в залі й на сцені — люди, чиї рідні на фронті: сини, дочки, чоловіки, брати, сестри, батьки. І після кожної вистави ми в театрі імені М. Заньковецької зі сцени оголошуємо про збір донатів. Постійно. Знову і знову.

— Ви граєте в театрі, знімаєтесь в кіно, берете активну участь у громадському житті. У чому сьогодні ваша внутрішня опора?

В людях. І не тільки знайомих. Можу зустріти когось на вулиці, і людина скаже, що я її підтримала — фільмом, виступом, словом. Такі зустрічі трапляються саме в моменти зневіри. І саме вони надихають.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи в межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Римма Зюбіна: «Українок за кордоном видають очі»

Діана Балинська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Ексклюзив
20
хв

«Треба вчитися мистецтву перекладу самих себе»: есей Володимира Єрмоленка

Ексклюзив
20
хв

На війні менструації не зупиняються

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress