Історії

Дарія Боднар — перша українка, яка двічі подолала один із найскладніших у світі забігів Swiss Peaks 360. Вперше гірську трасу довжиною у 360 кілометрів жінка подолала торік у серпні — за 118 годин 7 хвилин і 27 секунд. Вдруге — цьогоріч у вересні — за 109 годин. Міжнародна асоціація трейлового бігу визнала Дарію найкращою атлеткою України. Жінка проходить дистанції у лісах, горах, на болотистій місцевості. Каже, що кайфує від цього. Спеціально для Sestry Дарія розповіла про підготовку до нових стартів та особливості перегонів. А ще про війну та друзів спортсменів, які в один день стали військовими.

‍

Наталя Жуковська: Даріє, де вас застала повномасштабна війна?

Дарія Боднар: Перший день війни я зустріла за кордоном, куди напередодні поїхала на лижні змагання. Був страх, що не можна повернутися додому, розгубленість, злість. Насправді ми не вірили, що війна буде настільки масштабною. Особисто я, як і більшість моїх друзів, очікували, що це будуть конфлікти на межі Донецької та Луганської областей, отож спокійно зібралися і поїхали на змагання у Швецію. Щойно перетнули кордон, почули повідомлення про війну. Я досі пам’ятаю: вмикаю телефон і приходять повідомлення про вибухи у Києві, Івано-Франківську, Львові. Коли все це читаєш, то мозок малює дуже страшні картини. О п’ятій ранку я обдзвонювала своїх рідних і рвалася додому. Бо новини — це одне, а у житті — це зовсім інше. Утім наш тренер наполіг, щоб ми їхали далі на змагання, а сам того ж дня повернувся до України. До Львова я повернулася за тиждень. 

НЖ: А далі? Що було після повернення? 

ДБ: Львів, як виявилося, до війни готувався. На третій день я зрозуміла, що у нас все буде добре — і ми не здамося. Всі об’єдналися і добре спрацювали. Дуже багато волонтерів, які займалися логістикою, було саме серед спортсменок. Бо у нас багато друзів за кордоном, знаємо, звідки і як доставити необхідне. Всі були налаштовані войовничо, з холодною і злою впевненістю, що своє відвоюємо. У мене в квартирі постійно жили волонтери. Я також пробувала допомагати на складах. А ось в середині літа відчула втому, бо той стрес капсулювався і не проявлявся назовні. 

НЖ: Чи війна якось вплинула на графіки та режим тренувань?

ДБ: Війна на всіх дуже вплинула. Весною 2022-го року взагалі про тренування ніхто не думав. То був жахливий період. До того ж всі були залучені — хто на складах, хто воює… Спорт дуже тримав морально. Після пробіжки почуваєшся легше, бо виробляються ендорфіни і стаєш спокійнішим, скидаєш негативну енергію.

До кінця весни в мене ці тренування були як частина життя: коли тобі погано, то просто викидаєш негативну енергію через спорт. 

НЖ: Попри війну ви не зламалися і таки змогли підготуватися та подолати один із найскладніших у світі забігів — Swiss Peaks 360. Як вам це вдалося? 

ДБ: Просто я дуже цього хотіла. Насправді до цього забігу я готувалася кілька років. Взагалі вся моя кар’єра будується на тому, що я бігаю ультрамарафони. Короткі дистанції мені не дуже подобаються. Підсвідомо всі останні роки я йшла до цього великого марафону. Моральна підготовка зайняла 5–6 років. Я знала, що колись його пробіжу-таки. Цього року було значно легше. Я знала свої помилки з попереднього забігу, який відбувся торік. Я  мала рік на їхнє опрацювання та побудову стратегії для наступних змагань. Відповідно, могла краще підготуватися.

НЖ: Гірську трасу довжиною 360 кілометрів ви пробігли за 109 годин. Як на мене, для цього треба мати надлюдські можливості. Як ви готувалися до такого забігу?

ДБ: За останні роки у мене кардинально змінилося життя. Я звільнилася з фірми, працюю сама на себе. Тож маю можливість часто виїжджати у гори — майже кожні вихідні. Це можуть бути різні активності — біг, альпінізм, велосипед, просто подорож у горах. І коли ти часто й довго там буваєш, то гори стають тобі звичні. Я за фахом інженер-еколог. Мені зараз 39 років. У спорт я прийшла в 30. І вже через три роки пробігла свої перші сто кілометрів. Щодо тренувань: певна схема підготовки є для бігання по асфальту, а також для коротких чи середніх дистанцій у горах. А ось для ультразабігів на 100 і більше кілометрів — нема. В Україні навіть немає тренера, який би підказав, як готуватися до ультразабігу на 360 кілометрів. Отож все будується на власному досвіді спортсмена, відчуттях та інформації, яка накопичилася впродовж років. Щоб був результат, треба щонайменше 30 відсотків свого часу приділяти поїздкам в гори і постійно тренуватися саме там. Тоді організм до того звикатиме. 

У мене, наприклад, високий рівень витривалості. Тривалий час я можу обходитись без їжі, легко долаю спуски різної технічної складності. Але я зовсім не можу підтримувати високу швидкість руху, особливо на рівних ділянках. Мені підходять протяжні гірські забіги з великим набором висоти та технічно-складним рельєфом, але на рівнинний ультрі я програю. 

Цьогоріч я задоволена результатом. Я прибігла на 10 годин швидше ніж торік. Була п’ята серед жінок, друга у віковій категорії і дев’ятнадцята у загальному заліку зі 147-ми фінішерів. Це хороший результат для таких складних змагань, враховуючи, що із 254-х учасників на старті до фінішу не дійшли 108. І треба розуміти, що кожен із цих 254-х учасників — це досвідчений спортсмен який проходить попередній відбір організаторами та має досвідом вдалих фінішів.

НЖ: Розкажіть про сам маршрут. У чому полягала його складність, окрім того, що він був дуже довгим?

ДБ: Під  час забігу требу було подолати понад 20  гірських вершин або 25900 метрів набору висоти (для прикладу, з бази Заросляк до Говерли всього 700 метрів набору висоти). Ми бігли і пересікали гірські хребти. Рівних ділянок  немає взагалі. На трасі є шість «баз життя», на яких ми можемо повноцінно перепочити. Кожні 10-20 кілометрів — КП («контрольна точка»), де є чай чи вода, а також мінімальна їжа. Також там можна сходити у душ чи поспати за потреби. Лідери забігів не сплять взагалі. Торік під час забігу у мене були помилки зі сном. Цього разу я все добре прорахувала. Це мали бути короткі «відключки» від 20 до 40 хвилин із сумарним часом сну за забіг 5-5,5 години. І треба було визначити, де і як саме спати. Проблема в тому, що ти не завжди можеш заснути вдень. Відповідно треба було прорахувати, де я можу це зробити вночі, щоб там було тепло і затишно. Це такі змагання, де втома йде лише збільшується. На третю добу твій організм у найгіршому стані. І саме це я змогла прорахувати і відпочити. 

‍

НЖ: Чим харчуються ультрамарафонці? 

ДБ: Я мала із собою спеціальні спортивні харчові гелі, періодично під’їдала горішки, сухофрукти. Але з часом довелося їсти те, що давали організатори на тих «базах життя». Там можна було напитися чаю, гарячого бульйону, з’їсти канапку. Насправді на другій частині дистанції харчування не сильно заходить: ти змучений, з’являється нудота. Тоді важливі фізичні параметри спортсмена. Я, наприклад, можу бути без їжі досить довго, майже добу. І це ніяк не вплине на силу та інші параметри. 

НЖ: Ви сова чи жайворонок? Коли вам найлегше біжиться?

ДБ: Яскраво виражена сова. Мені добре біжиться пообіді і в першій половині ночі. Найгірше 4–5 ранку. У ті передсвітанкові години сильно тягне на сон, їх дуже важко пережити. Зазвичай саме в цей час сильно сповільнюєшся. 

НЖ: Чи був спеціальний відбір? Важко потрапити на такі забіги?

ДБ: Обов'язково є відбір. Ти маєш зазначити у своєму резюме, що маєш досвід забігу 160 кілометрів і саме у горах. Без цього тебе не допустять до ультрамарафону. 

НЖ: Але навіть з таким ретельним добором до фінішу добігає лише половина учасників. Чому не всі фінішують? 

ДБ: Учасники сходять з дистанції переважно через травми. Найпоширеніші — розриви м’язів, розтяжки, у людей «вилітають» суглоби. Адже навантаження на ноги величезне, траса складна. На складних забігах нормальним показником вважається сходження до 40 відсотків людей. Також цьогоріч під час забігу була аномальна спека — плюс 30. Бігуни отримували теплові удари, тож сходили з дистанції. У мене часто йшла кров з носу, бо через пересушеність слизової пошкодився капіляр.

НЖ: Даріє, навіщо вам ці надскладні забіги?

ДБ: Мені це дає задоволення. Напевно, в кожної людини є якась підсвідома мрія, бажання прожити якусь пригоду, пишатись своїми можливостями та силою волі. Насправді перемога на змаганнях йде бонусом. Сам забіг ніби змучує, але  коли вже добігаєш дистанцію, озираєшся назад і ледь не плачеш, бо не хочеш закінчувати цю пригоду.

Це як найкращі якісь співпереживання з рідними людьми, найкращий похід, найкращі краєвиди, найкращі миті, коли ти отримував задоволення і боровся. 

НЖ: Щодо боротьби. Вже майже 10 років Україна воює за свою Незалежність і свої території. Багато публічних людей, зокрема спортсменів, після повномасштабного вторгнення взяли до рук зброю. Серед вашого оточення є такі люди?

ДБ: Багато моїх друзів воює. Загинув мій друг Сергій Поліщук. Він з першого дня пішов воювати. Ця людина в мене асоціювалася з безпекою, захистом і піклуванням про інших людей. З ним точно нічого не мало трапитися. Але був випадковий приліт снаряду і він загинув. Ми не вірили. Насправді у жодну смерть не віримо, бо гинуть найкращі люди, які свідомо пішли на фронт. З Сергієм ми зустрілися на моїх перших змаганнях, і так сталося, що він всі роки був янголом-охоронцем, який багато мені допоміг. Перший рік він зі мною бігав змагання. Стежив, щоб я мала нормальне спорядження, безпечно ходила. У 2022-му році Сергій мріяв взяти участь в одному із найскладніших ультразабігів в Україні і мав реєстраційний номер — №1. Тепер цей номер назавжди закріплений організаторами за його ім’ям.

НЖ: Знаю, що серед ваших захоплень — вишиванки. І одну з них ви подарували саме Сергію.

ДБ: Так, я давно почала захоплюватися вишиванками, вивчати історію. Моя сім’я з Білої Церкви і Луганщини. І так сталося, що все моє оточення до 16 років було російськомовне, з російськомовною освітою. Одного разу я познайомилася з дівчатами, які змінили моє бачення справжньої української вишитої сорочки. Я побачила стародавні зразки — і це мене захопило. Вивчала техніку вишивки у тих традиціях. Сергій Поліщук мені багато чого дарував. Він був дуже ретельним, любив, щоб все було ідеальним, і раз на рік дарував мені шкіряний поясок. Був перфекціоністом. І я взялася за вишивання сорочки для нього. Я розуміла, що вона має бути ідеальною. Тому я дуже довго її вишивала — півтора року. В мене було мало вільного часу, але я дуже хотіла, щоб він її отримав перед Великоднем. На жаль, він одягнув її лише двічі. Вперше — коли отримав посилку, і вдруге — коли ми проводжали його в останню путь. Тоді спитали мого дозволу, чи можна його поховати у тій вишиванці. Вважаю, що така річ, вишита для людини, не може комусь іншому належати — і я погодилася.

НЖ: Якою є ваша найамбітніша мета та яким бачите своє майбутнє після нашої Перемоги?

ДБ: Знаю, що я ще повторю цей складний забіг. Щоправда, ще не визначилася щодо термінів. Можливо через пару років. Хоча нещодавно організатори цих змагань оприлюднили новину про нову дистанцію з наступного року —  620 кілометрів. Вперше у світі. І я себе спіймала на думці, що вже про неї думаю. Але зараз я хочу відпочити.

А щодо планів після нашої Перемоги, то, зрозуміло, хочу жити лише в Україні. У своєму рідному Львові. Я буваю у багатьох європейських країнах, у мене є можливість лишитися жити за кордоном, та щоразу повертаюся до України. Бо лише там я насправді вдома!

‍

Як з підлоги у львівському бомбосховищі я потрапила на грецький острів

У перші дні війни у Львові, у бомбосховищі, ми постійно спали на підлозі. Вили сирени. Спати на підлозі здавалося зручнішим, ніж сидіти або лежати на стільцях, а  відпочивати вночі, коли о 6-й ранку вже на етер, було життєвонеобхідне. Через волонтерів ми дістали каремати і спальники, робили в укритті готелю «лігво» і так спали.

Найбільше не вистачало берушів, щоб не чути обговорень чергової атаки російських військових. В аптеках їх не було. Заснути було майже нереально. Коли я трохи призвичаїлася до режиму тривог, уже не спускалася у підвал, а лягала з дитиною на підлогу в коридорі готельного номеру, покладаючись на правило двох стін. Був жахливий протяг, але принаймні тихо. Ми постійно ходили застудженими. Я тоді була ще й вагітною. І колеги, дізнавшись причину мого кашлю і нежитю, м'яко мене сварили.

Зима під ковдрами

І все ж по-справжньому моя 7-річна донька почала хворіти вже наступної зими, коли ми переїхали до Польщі. Зібраність воєнного часу минула — і ми розслабилися. Але життя легшим не стало — як і ночі теплішими. Ми жили під Варшавою в орендованій квартирі. Там постійно ламався газовий котел, а надворі була мінусова температура. Ми з немовлям і старшою дочкою спали одягненими, накинувши на себе усі ковдри, які в нас були.

Олівія в Польщі пішла в другий клас. У сніг і дощ ми втрьох — я, старша донька і наше немовлятко Амелія — щодня йшли пішки до школи за 2 кілометри від дому.

Олівія хворіла застудою кожні півтора-два тижні. Ми припинили ховати інгалятор у шафку — він працював майже щодня. І якби десь у світі існувала профспілка інгаляторів, наш неодмінно звернувся б туди через понаднормову працю. Я знала імена дитячих лікарів у всіх навколишніх клініках, майже поріднилася з перевізником Антоном та його дружиною, через яких моя мама тоннами передавала ліки з Києва. Навесні ситуація анітрохи не полегшилася — у травні Олівії видалили абсцес через ангіну. Ще два тижні ми пили антибіотики і їздили в лікарню робити їй болючі процедури. Я вирішила, що негайно треба із цим всім щось робити.

Сімейні традиції і розлука

Я купила путівку до  Греції. У турагенстві, дивлячись на романтичні пальми, блакитне море і пляжні парасольки на рекламному плакаті, подумала: ось що потрібно не лише дітям, а й мені — після переглядів сотень роликів зі звірствами російських військових, розмов про Маріуполь і Херсон з тими, хто вижив, вигодовування дитини першим молоком у бомбосховищі у Львові і підстрибування з ліжка під нічні сигнали тривоги в Києві в батьків.

За кілька років до війни, коли Олівія була меншою, у нас була сімейна традиція — влітку вона спершу їхала з бабусею у Затоку на Одещині, потім — у село до діда на Житомирщину, де тижнями купалась у річці, збирала квіти у полі і пила молоко. Ми не були вдома уже 18 місяців. І бачилися з моїм татом за цей період двічі. Перший раз — у  Львові, на хрестинах Амелії. Через війну священник дозволив зробити це через кілька днів після народження немовляти — незадовго до нашого від'їзду у Польщу. Другий раз бачили мого тата і дідуся моїх доньок уже на Різдво — у Варшаві. 

Неможливість спілкуватися з близькими — одна з найбільших втрат цієї війни для нас. 

Мистецтво і коктейлі Молотова

Поки ми влаштовувалися під Варшавою, мої батьки і далі жили у Києві і працювали: тато — директором і головним режисером театру української традиції «Дзеркало», мама — художницею з освітлення у Національній Опері України. У перші місяці війни батько з коктейлями Молотова готувався зустріти ворога. Поки бойові дії тривали на Київщині, він читав патріотичні вірші на блокпосту і включався наживо у польські ЗМІ.

Коли небезпека відступила від Києва — знову почав їздити на вихідні у село на Житомирщину, у наш маленький сімейний рай. Там у затінку яблунь, вишень і дубів він колись вчив мою Олівію декламувати «Садок вишневий коло хати» та інші вірші Шевченка, грався з нею в ляльковий театр, слухав платівки, а в неділю зранку, поки всі спали, їздив до церкви і привозив додому м'які духмяні просфори. 

Та коли ми поїхали, дитячі голоси у нашому подвір’ї не стихли. 

До батька почали приходити дві дівчинки-переселенки з Донбасу. Їхня родина кілька років тому в’їхала у сусідній будинок. Поки їхні батьки важко працювали, діти шукали сімейного тепла і розваг. Відтак ляльковий театр знову зняли з горища, платівки протерли від пилу — і наприкінці літа у нашому садку знову лунали вірші Шевченка дитячими голосами.

Скажу чесно, наші ревнощі до цих «прийомних онук» нашого діда були безкінечними, але в глибині серця ми раділи за всіх них — адже ніхто не залишився самотнім. 

Дикий пляж, Перседи і кава по-грецьки

У серпні 2023 ми прилетіли на грецький острів Тасос. Тоді через спеку на півдні Європи ще вирували пожежі на Родосі, а в Акрополь не пускали туристів. Однак на Тасосі ніколи не буває занадто спекотно — острів потопає у зелених соснах, які дарують прохолоду навіть у найгарячіші години дня. 

Тут було все, щоб відновити здоров’я після двох важких зим, — свіже морське повітря, місцевий запашний мед, нагрітий сонцем пісок і смачну здорову їжу. 

Майже одразу знайшли друзів. Недалеко від нашого готелю грецька родина — Марія, Нікос та їхня дочка Рафаелія — облаштували шматочок дикого пляжу. Вони поставили під соснами трейлер з кавою, охолоджуючими напоями та легкими закусками, а на березі — пляжні ліжка, гамаки і місцеву атракцію — рибальський корабель, який вже наступного літа стане частиною кав’ярні. Щоранку за столик із шахами під сосною приходив пан Вассіліс — 72-річний грек — директор банку на пенсії. Поки Олівія грілася на сонечку, ми всі разом по кілька годин пили каву і розмовляли — про наші родини, війну в Україні, спільну історію і майбутнє. Марія з моєю Амелі на ручках розповіла, як завдяки вірі у Бога подолала рак. Юна Рафаелія поділилася, як мріяла стати журналістом, як я, але змушена працювати у пляжному кафе, щоб допомогти родині. З Нікосом ми розмовляли про зірки і зустрічались на пляжі після закриття кафе о 22-й. Ми приходили дивитися на сузір’я над морем та метеоритний дощ Персеїд. І знову всі разом пили каву по-грецьки. 

Сагапо, Амелія, Сагапо!

Найбільше нами опікувався старший пан Вассіліс — він склав для нас найліпші маршрути для подорожей островом. У ресторанчику у своєму високогірному селі він частував нас як рідних, а ще — щонеділі привозив з церкви для нас просфори з анісом — як мій тато і дідусь моїх доньок. Як виявилося, онучку пана Вассіліса теж звати Амелія — як мою маленьку донечку. Однак родина рідко приїжджає до нього, і він часто почувається самотнім. Щоранку він брав мою донечку на руки і вчив її першим словам грецькою. «Сагапо, Амелія! Сагапо. Вассіліс любить тебе», — говорив він моїй дитині.

Коли ми виїжджали, всі плакали. Адже кожен з нас на мить відчув себе трошки щасливішим: Марія постійно спілкувалась із моїми маленькими дітьми, Нікос знову був оточений друзями, Рафаелія дізнавалась від мене про світ медіа, а Вассіліс усі ці дні був улюбленим дідом — «Сагапо, Амелія! Сагапо». Та, можливо, ми більше за них потребували цього всього — бо з початку війни чи не вперше були у повній родині?

Коли наш літак приземлився у Варшаві, ми дізналися про чергову криваву атаку росіян — балістичними ракетами вони вдарили по центру Чернігова. 156 поранених, семеро загиблих, серед них — шестирічна дівчинка Софія Голинська. Чиясь кохана дочка. Чиясь найдорожча онука. Після грецької казки ми прокинулися у Польщі, де разом з нами шукають прихистку сотні тисяч українських втікачів від російських ракет. 

Війна триває. Попереду в нас і в України — нова зима. Зима війни. І поки вона триватиме, наш дідусь і далі вчитиме сусідських дітей віршів Шевченка.

Матеріал оновлено 6 жовтня 2023 року.

Це головний майдан міста — площа Свободи. Звичайне життя, ніби немає війни. Харків’яни поспішають: робочий день завершився, треба встигнути до магазину і швидко додому, щоб лягти спати раніше і виспатися. Бо вночі росіяни вкотре можуть вдарити ракетами по житлових районах.

Центр міста: фанерні вікна, понівечені будинки і відновлення

1 березня 2022 року, центр міста, масовий обстріл. Про це нагадують забиті фанерою вікна обласної адміністрації, побиті уламками ракет стіни і будівельний кран, який стирчить над дахом: йде відновлення. Будівлі навколо дивляться на світ фанерними вікнами. Якщо прогулятися центром, Сумською вулицею, їх знайдеться багато. Десь немає покрівлі, десь обвалилася старовинна ліпнина. Всюди фанера. Це болить харків’янам, хоч комунальники прибирають наслідки обстрілів, відновлюють тротуари, дороги, лікують дерева.

Харків’яни гордо демонструють стовп біля обласної адміністрації: він вистояв. Рік тому молилися, щоб шлях рідних та близьких прямував не через центр.

У 33-річної волонтерки Альони Мироненко в будівлі обласної адміністрації під час найбільшого обстрілу перебувала мама. Потім були ще прильоти у двір, де вона живе. Та вона згадує саме той, по будівлі обласної адміністрації, і хвилини, поки мама не взяла слухавку. Дивом вціліла.

«Там могла бути і я, але щось затримало вдома, запізнювалася до мами. Аж раптом вибух… і серце ледь не зупинилося», — згадує Альона.

Пекла хліб для себе, а почала для військових

Альона була шеф-кухарем, до війни мала власну справу. Працювала в готелях і ресторанах на півдні України, біля моря (зараз це окуповані території). Виховувала двох дітей, майбутніх зірок: донька навіть знімалася у новорічному привітанні президента України. Ранок 24 лютого перевернув їхнє життя.

«Побачили, що відбувається, зрозуміли, що треба запастися їжею та водою. Полиці магазинів миттєво спорожніли, не встигли майже нічого купити. Не було хліба. Люди дуже боялися. Я хліб не купую вже кілька років, печу сама. І от дістаю борошно, замішую тісто, розумію, що будь-якої миті може зникнути електроенергія», — розповідає Альона.

Під канонаду вибухів пекла батони про запас. Промайнула думка: мала б робити це для армії, не тільки для себе. Бралася за все, чим можна допомогти військовим. «Зараз робимо готові обіди для хлопців, вітамінні сухпайки, енергетичні батончики, суху їжу миттєвого приготування. Так неочікувано знадобилися мої навички шеф-кухаря».

Ще вона з подругами робить окопні свічки, готує загоювальні мазі та багато іншого.

Харків’яни змінилися. Стало буденним йти на роботу під гуркіт вибухів. Багато хто вже не звертає на них уваги. Тільки от діти вночі сплять у комірках без вікон, там безпечніше. Вони навчені: коли сирена виє вдень — біжать туди ховатися.

«Іноді буває страшно. Розумію, що ракета може прилетіти будь-якої миті, ніхто не застрахований. Ми просто живемо і робимо те, що маємо. Мені надає сил, коли друзі з окопів пишуть, що завдяки підтримці вони “знов почуваються живими” або що “відчули себе як вдома”», — зізнається Альона.

Вона не чекає перемоги, знає: її треба наближати.

Волонтер і його бабусі

Ось історичне серце міста — вулиця Мироносицька. Сюди теж сильно «прилітало», старі памʼятки зазнали значних ушкоджень. Їх відновлюють. Саме тут після волонтерських буднів любить гуляти Олександр Костенко, до повномасштабного вторгнення — медіатехнолог, а тепер його в місті називають не інакше, як «Костенко та його бабусі». Після 24 лютого 2022 року чоловік взявся годувати стареньких і самотніх.

«Десь через тиждень після вторгнення я залишився єдиний молодий та дієздатний в нашому підвалі… на досить велику кількість безпорадних. Молодь виїжджала, а люди похилого віку лишалися. Хто міг їм допомогти?» — пояснює Олександр.

Згадує з посмішкою: на нього лишали всіх — котів, собак і навіть рибок та равликів.

«В перші три місяці в мене до броніка була причеплена сумка з ключами від різних квартир — поливав квіти, годував рибок, причісував хом’яків... Одного разу по всьому місту шукав корм для равликів, бо рибʼячий не підходить. В Харкові тоді аптеки зачинені були, не те що зоомагазини».

Тепер Сашко — і товарознавець, і логіст, і водій. Та що там, дієтолог, психолог, провізор. Він знає дієту своїх бабусь з урахуванням стану здоров’я і кількості необхідних продуктів на місяць. Жартує, що після перемоги великий супермаркет має взяти його директором — він їм роботу за день налаштує.

Саша на зв’язку 24/7: «Є бабуся, яка дзвонить по 18 разів на день. “Сашечка, я ж дзвоню дізнатися, як ваше здоров’я…? А скоро заїдете?”»

Минулого року у Харкові через постійні блекаути здебільшого не працювали ліфти. Доводилося пішки нести і по 40 кілограмів, і по 50…

«Я важу 60 кіло. А беру по 40 кілограмів на себе і вперед. За один раз, щоб не бігати туди-сюди. Приходиш до бабусі, сідаєш на диван, а тобі в атмосфері хрущовських килимів і кришталевих гірок розповідають про життя і про сучасну політику. Про життя ще можна послухати, а про політику — хоч ховайся», — розповідає Олександр.

Харкову дорікали, мовляв, багато прорадянського населення, особливо серед пенсіонерів. Та чи справді є ті «сепаратистські бабусі»?

«Мені, на щастя, таких не траплялося. Всі чекають перемоги», — стверджує волонтер.

В Харкові відчувається стабільність: працюють комунальники. Після прильотів вони прибирають наслідки дуже швидко. Місто чисте й охайне.

«Єдине, що годі прийняти — клумби за мільйони гривень. Клумба навколо пам’ятника Тарасу Шевченку — це 15 “мавіків” для військових. І зараз вони більш необхідні, ніж петунії!»

Тепер він допомагає і військовим, і самотнім матерям. Всім, хто справді потребує.

Мріє, що колись його допомога не знадобиться, повернуться родичі, війна скінчиться. Складно уявити, але навесні 2022 року люди похилого віку справді залишилися на межі виживання. Просто тому, що банально не можуть дійти до холодильника, їм нікому купити ліки чи продукти.

«Коли переосмислив це, вкотре подякував тим донаторам, які об’єдналися і підтримували мене. Мої бабусі не вижили б без цих людей. І будьмо відвертими: багато хто з тих, ким я опікувався — померли. Пам’ять затирає деякі історії, щоб не робити боляче», — каже волонтер.

Знищена Салтівка теж відбудовується

А боляче і так багато від чого. Обгорілі будівлі — багатостраждальна Салтівка. У цю школу колись ходила Ксенія. Тепер вона киянка, але до 2020 року жила тут. І коли приїжджає провідати матір, оглядає свій район.

«Я спеціально поїхала через північну Салтівку, аби хоча б трохи подивитись, що відбувається. Там страшне, дуже багато будівель чорні, побиті… я плакала. Біля моєї школи на Салтівці є п’ятиповерхівка, де немає одного підʼїзду: він зруйнований з п’ятого по перший поверх. Це в ста метрах від будинку моєї мами. Але сьогодні той підʼїзд вже майже відбудували».

Харків’яни відбудовують покалічене місто. І коли ракета падає посеред центральної вулиці, сумно жартують: «Добре, що старий водогін тепер замінять і свіжий асфальт покладуть».

«Зачєм ти мнє єто гаваріш? Єто что, я бомблю?»

Місто дедалі оживає. В Харків повертаються місцеві. А от Зоя Захарова приїхала додому рік тому. Коли всі виїжджали — вона поспішала до свого міста. Події 24 лютого внесли корективи в її ідеальний план відпочинку за кордоном, у Туреччині. За іронією долі більшість родичів дівчини…в Росії. Мама переїхала туди 4 роки тому, бабуся і дідусь, тітка вже жили там.

 «Я подзвонила в істериці  тітці. Вона в будівельному магазині вибирає підвіконня. Я їй кажу — твоя країна бомбить мою. А вона: “Зачєм ти мнє єто гаваріш? Єто что, я бомблю? І вообще, бомбят воєнниє обʼєкти”. Я сказала тільки — Давай, пока».

 У мами Зої проросійська позиція, тому стосунки були натягнуті ще з 2014 року. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну контакт обірвався остаточно. «Вона мені кілька разів дзвонила. Але була претензія, що я говорю українською: “Ти можеш гаваріть нормально?” Після всієї дичини, що вона несла…нам нема про що говорити».

 Зоя повернулася до Харкова 4 березня 2022 року, коли розпочались найстрашніші обстріли росіян.

 «Це такий диссонанс. Ти в теплі, безпеці в Туреччині — тебе трусить і страшно. А повертаєшся до Харкова, чуєш вибухи і думаєш, що ти нарешті вдома». Зоя підготувалася до харківських реалій війни - постелила собі в коридорі. І…передумала. «Якщо Всесвіт вирішить, що все, то все. Але інших прошу ходити в укриття, дотримуватися правила двох стін. Просто в тих, хто довго тут, відбувається деформація. Не реагуєш вже. Сплю під вибухами».

Зоя, коли повернулася до Харкова, почала розвозили продуктові набори літнім людям, матусям з дітьми. І все це на старенькій «Ниві», яка потрапила під обстріл, замість бокового скла — поліетиленова плівка.

Десь з травня 2022 року Зоя вирішила допомагати військовим. Дався взнаки людський фактор — волонтерам траплялося багато невдячності від цивільних: «Дехто сприймав нас, волонтерів, як безкоштовну доставку. Приїжджаємо, а виходять забирати пакети два здорових мужика. Або телефонує жіночка, що їсти нічого, а виходить до нас геть пʼяний мужик. Тож ми вирішили, якщо не допомогти війську, то не буде тих цивільних».

Тоді Зоя відчула себе на своєму місці. Збір на півмільйона гривень — для закупівлі 50 каліматорів для 92-ї бригади вдалося закрити…за 2 тижні.

«Купили 70 каліматорів і декілька планок пікатіні, плюс 10 каліматорів нам подарувала Асоціація українців в Данії. Доставку чекали півтора місяці. Але все склалося ідеально. Коли віддавали військовим, вони такі: “В сенсі, 80? Ми думали ви штук 20 передасте і все…»

Але для Зої немає нічого неможливого, і на шляху дівчини трапляються небайдужі люди.

«Я познайомилася з Гамлетом, харківським художником. А в мене тоді була величезна потреба у всьому для морської піхоти — екофлоу, бусік, дрони… І я кажу: “Гамлете, сил немає, треба 7 тисяч доларів, не уявляю як це зробити. А він комусь телефонує: “Треба 7 тисяч доларів”. Дає номер моєї картки. Не знаю як він це вирішив. Але я йому дуже вдячна. І це дуже допомогло на Херсонському напрямку. Давидів Брід тоді звільнили».

 Зоя боїться, що повториться історія 2014 року, коли «війна десь там далеко». Злять її ось ці «втомлені від війни». На війні її найближча людина, молодший брат. Він був у самому пеклі, під Попасною, на початку російського вторгнення.

 «Одного разу він пропав на три дні, страшно згадувати. Аж раптом, написав і я просто розревілася. Хоча з моменту, як я повернулася до Харкову, не плакала. А брат пише, як наче нічого не сталося, що все нормально, з усіх артсистем криють, фосфором криють».

 В травні минулого року вони нарешті зустрілися. І тоді Зоя зрозуміла - її брат давно виріс. І тепер, навіть, старший за неї. Зоя і сама готується йти воювати, проходить етап оформлення в ЗСУ. Друзі намагаються відмовити. Але її неможливо зупинити.

 «Особисто я не розумію тих чоловіків, які _кажуть - я не народжений для війни. А інші народжуються одразу з автоматами? Ніхто не народжений для війни. Але мусимо, бо хто, якщо не ми?»

…Зараз у Харкові утворилася така ілюзія мирного життя. А варто памʼятати, війна ще не закінчилася.

 Та Харків і харківʼяни тримаються міцніше за залізобетон.

Фото авторки

Він її не бачив — свою красиву наречену у білосніжній сукні. Однак відчув, коли Владислава почала наближатись. Щастя переповнювало Івана. 9 вересня 2023 року він розпочав нову сторінку свого життя — у шлюбі із коханою людиною. 

2 серпня 2022 року 27-річний Іван Сорока назавжди втратив зір внаслідок російського мінометного обстрілу. Того дня поблизу Горлівки його підрозділ отримав наказ на відхід. Відступали вночі, а на світанку їх обстріляли російські військові. Осколками Івану посікло очі. Зір він втратив повністю. Ледь не позбувся ноги. 

Телефон пораненого бійця вибуховою хвилею знищило вщент. Владислава не могла додзвонитися до коханого і дуже хвилювалася. Вже у лікарні медсестра допомогла Іванові відновити SIM-карту, і він зміг зв'язатися зі своєю нареченою. Через травми Сороку було важко  впізнати. Владислава щовихідних провідувала Івана у лікарні у Вінниці. Пара сподівалася, що зір можна буде відновити, однак цього не сталося. 

‍

— Для мене нічого не змінилося, — каже дівчина про свої почуття до коханого.

Іван Сорока та Владислава Рябець познайомилися 6 квітня 2022 року. Хлопець, який із перших днів на війна, лежав у лікарні із запаленням легенів. У додатку для знайомств побачив фотографію дівчини і написав їй. 

Після кількох тижнів спілкування він їй сказав: «Тепер ти моя!». Вона ж у відповідь відправила розмір каблучки.

Перша зустріч відбулась лише за півтора місяці після знайомства в інтернеті. Іван був у короткій відпустці, запросив Владиславу на каву. 

— То де моя обручка? — жартома запитала дівчина. 

— Ось тут, — відповів військовий, дістаючи неочікуваний подарунок.

‍

Весілля молодята зіграли більше ніж через рік після знайомства. Іван плакав від щастя. Він не бачив свою прекрасну наречену, але відчував її кожною клітинкою свого тіла:

— Я бачу своїми почуттями, своїми емоціями.   

Весілля влаштували за усіма українськими традиціями. Лунали народні пісні та сміх. Гості один за одним виголошували тости за молодят.  Батька нареченого возили у тачці, а потім скинули у водойму. Так роблять, коли женять чи видають заміж останню дитину. 

Молодята вірять, що разом здолають усі труднощі. Іван сповнений рішучості рухатися вперед — хоче знайти роботу і найбільше мріє про первістка.

‍

‍

Немає слів, здатних описати біль та розпач маріупольців. Окупанти, з перших днів повномасштабного вторгнення цілеспрямовано знищували місто і людей. На відновлення Маріуполя знадобиться 10 років, та вже не відновити життя людей. Своїми історіями з нами поділилися жінки, які провели кілька тижнів в окупованому місті.

Аліна Чубарова: «Я записувала, що ми їли, куди прилетів снаряд, а потім дні злилися в один»

Аліна вела щоденник із перших днів війни. Разом із чоловіком, дитиною, мамою та стареньким котом Мойсеєм вона витримала понад три тижні у блокадному Маріуполі, поки не добралася до Бердянська.

«Я записувала, що ми їли, куди прилетів снаряд, коли пропало світло, зв’язок, газ. А потім усі дні злилися в один. Вдень бомбардували літаки. Увечері безперервно стріляли з чогось важкого. Було дико і страшно, та я далі сподівалася, що стіни сховища нас врятують. Молилася, хоч давно цього не робила. Думала, за які гріхи це могло зі мною трапитися», — згадує Аліна.

У кота закінчилась їжа. Мойсея Аліна вже раз вивозила з Ясинуватої Донецької області, тоді зіткнулися з війною вперше. Кіт нагадує їй про безтурботний час, коли ще все було добре. Потрібно було вийти і дістати Мойсею їжу. Аліна знала, що не всі повертаються — часто тих, хто вийшов, знаходили під стінами будинку мертвими.

«Попри страх, пішли з чоловіком додому. Син Демид із мамою залишилися у сховищі. Тільки зайшли до хати, затряслися стіни. Думала, все… Взяли корм, пісок для Мосі, взуття, сухі шкарпетки собі та пішли назад. Потім вже навіть готували картоплю на багатті під мінометний обстріл».

12 березня на школу, де навчався син Аліни, скинули авіабомбу. На вулиці холодно. Стріляли з усього постійно. Всі дні стали однаково страшними. Зв’язку із зовнішнім світом не було.

«Якби місяць тому хтось сказав, що я зможу другий тиждень не митися, спати в пуховику та взутті на підлозі в кімнаті, де крім нас ще 12 людей — я б розсміялася. Виявилося — можу. Постійно думаєш, від чого помреш? Від голоду? Зневоднення? Чи задихнешся під завалами будівлі, в якій ховаєшся?»

Аліна відчувала страшну провину перед сином, що йому доводиться переживати таке. Надії на зелений коридор не було, а коли все навколо розсипалося остаточно та палахкотіло, сім’я зважилася вибиратися самотужки. Залишалось провести ще одну ніч у палаючому місті. Цієї ночі Аліна з сином спустилася в інше бомбосховища, а її чоловік Сашко пішов по сумки. Через годину прийшов його товариш із підбитою ногою та словами, що не знає, де Сашко. Чоловіків розкидало вибуховою хвилею.

«На щастя, невдовзі я почула голос Сашка. Він стояв блідий, у посіченій куртці та з відірваними ручками від пакетів. Він сильно вивихнув ногу, травмував вухо та руку», — каже Аліна.

Шлях на підконтрольну Україні територію сім’я ділила на маленькі відрізки. Доводилося обминати зруйновані будинки, мертві тіла, які ніхто не міг прибрати і поховати, по дорозі застали ще й обстріли з моря. Те, що їм вдалося вибратися, Аліна вважає найбільшим дивом, а все пережите пеклом на землі. Після Маріуполя родина Аліни жила у Запоріжжі, а потім переїхали до Києва.

Лариса Ткаченко: «Прошу онука не дивитися: дуже багато мертвих»

Лариса Борисівна провела в окупованому Маріуполі кілька тижнів, переживши авіаудари та найстрашнішу дорогу у своєму житті.

«Навколо все вибухає, люди падають мертві, все відбувається як у справжнісінькому фільмі жахів, тільки наяву. А я прошу онука не дивитися навколо, бо дуже багато мертвих людей».

Коли почалася війна, 60-річна жінка відновлювалась після операції. Вона з донькою, зятем та онуком спочатку жила у тісній костюмерній Дому Культури «Молодіжний», потім родині вдалося перебратися до бомбосховища.

Перші два дні всі залишалися вдома. На третій день розірвалася бомба, їхня дев’ятиповерхівка підстрибнула від вибуху і спалахнула.

«Ми спробували потрапити до якогось підвалу, але там висів величезний замок. Пішли до бомбосховища, але там все забито людьми. Тоді вирішили піти на роботу до дітей. Тільки вийшли — почався обстріл, спалахнула зупинка. Я ледве бігла, а снаряди сипалися», — Лариса Ткаченко досі згадує ті страшні дні зі сльозами, а її руки тремтять.

Залишитися на роботі у дітей не вийшло — приліт у дах будівлі і все спалахнуло. Сім’ї пощастило потрапити до Дому Культури «Молодіжний», а після цього з’явилися місця у бомбосховищі, в якому на той момент було 300 людей. З них третина — діти. Спали сидячи, топити лід, щоб попити чай, готувати юшку з картоплі та води на багатті, але найстрашнішим було те, що обіцяну евакуацію раз-у-раз скасовували. Надія танула.

«Їжі не було. Снаряди падали дедалі ближче. Пожежу вже ніхто не гасив, та й гасити не було кому. Коли спалахнула будівля, де були діти, жінки, інваліди, ми зрозуміли, що у нас лише один шанс на порятунок. Всю ніч думали, згоримо чи ні, а вранці вирушили в дорогу».

Пробираючись через зруйновані будівлі, цеглу, каміння, мертві тіла, Лариса Борисівна разом з родиною дійшла до мети, пройшовши найдовший у своєму житті шлях — 40 кілометрів пішки. Мала можливість залишитись у Польщі чи Німеччині, але обрала переїхати до столиці України. Жінка живе у квартирі знайомих та каже, що у такому віці їй складно звикати до нових порядків.

«У Польщі нам допомагали, але згодом довелося б самим влаштовувати своє життя, вчити мову. Це більше для молодих. Та й Україну я люблю, не бачу своє життя не тут», — каже жінка.

Крім пенсії, на життя Лариса Ткаченко заробляє тим, що робить на замовлення прикраси й іграшки з бісеру. Її вироби з патріотичною символікою мають попит у Європі.

Ольга Беспала: «Люди стояли за водою. Починався обстріл — і хтось гинув»

До 24 лютого родина Ольги Беспалої жила звичайним життям: чоловік стоматолог, вона журналістка, син школяр. Збудували й облаштували будинок — живи та радій. Тоді ще ніхто не знав, що в підвалі цього дому вони переживуть найстрашніші дні свого життя, а від будівлі залишаться руїни.

«Як і багато хто, ми думали, що все швидко закінчиться. Навіть продуктами не запасалися. Чоловік ходив на роботу до 26 лютого — стоматологічна поліклініка приймала пацієнтів з гострим болем. Знаходилися й ті, хто дзвонив і запитував про зубні протези, коронки. Це якось заспокоювало. Та невдовзі центр міста перекрили, з’явилося багато військових. Чоловік про всяк випадок взяв ліки з клініки», — згадує Ольга.

Потім ці ліки допоможуть людям, бо, попри обстріли, до лікаря приходили навіть у підвал, щоб вирвати хворий зуб або за знеболювальним. Коли дрібними гострими осколками синові сусіда посікло живіт та шлунок, тоді чоловік віддав нещасному залишки знеболювальних, хлопця завантажили на ковдру та віднесли до лікарні, яка на той час уже була без вікон.

Страшними стали походи по воду, якої постійно не вистачало. Була мрія напитися вдосталь, а доводилося заощаджувати. На чай топили сніг на багатті. Ходити до джерела було страшно, це робили лише за нагальної потреби.

«Люди стояли за водою, починався обстріл — і хтось гинув. Відтягували трупи та стояли далі. Кого могли, ховали. У нас у підвалі було трохи консервації, знайшлося печиво та шоколад, що я не особливо люблю, але купила ще за часів коронавірусу. Залишки каші, яку можна було зварити на багатті, адже газу та світла давно не було. Було дуже холодно. Я думала, що мені ніколи не зігрітися».

Коли ворожі літаки почали скидати бомби безперервно, один із вибухів зруйнував гараж та одну з машин, будинок теж був частково зруйнований, вирішили їхати. Ця дорога була найстрашнішою для Ольги, адже звичні та улюблені місця встеляли розірвані тіла, поранені люди йшли з порожніми поглядами без надії на порятунок, а покинуті будинки зяяли дірками вибитих вікон.

На одному з блокпостів машину перевіряли чеченці. «Чому на машині написано “Діти”? Я у його віці вже вбивав», — сказав окупант, кивнувши у бік 15-річного сина Ольги.

Коли родина дісталася на підконтрольну Україні територію, одразу купили хліб. Ніколи ще він не здавався таким смачним.

Нині Ольга із сім’єю живе у Німеччині. Повертатися не планують, активно вчать мову й інтегруються у суспільство. Єдине, що трохи засмучує: ні вона, ні чоловік не можуть працювати за професією.

«Я люблю Україну і мрію знову побачити свій дім, але коли ми зможемо потрапити до Маріуполя, невідомо. У Німеччині хороша соціальна підтримка, нам дали житло, тому ми тут», — резюмує Ольга.

Фото з приватних архівів героїнь публікації

Кароліна Баца-Погожельська розповідає про війну, роботу і себе. Кароліна – польська журналістка, співавторка чотирьох книг про вугілля, зокрема «Чорне золото. Війни за вугілля з Донбасу», яку писала в соавторстві з Міхалом Потоцьким. Саме за цю роботу автори отримали премію Grand Press і відзнаки імені Даріюша Фікуса. Кароліна від початку повномасштабного вторгнення Росії живе і працює в Україні. Майже півтора роки пише матеріали для польського видання Wprost. 

Польська журналістка розповіла виданню Sestry, заради чого ризикує життям на фронті, про що говорить по телефону зі своїми дітьми, і що робитиме після Перемоги.

Наталія Жуковська: Кароліно, ви понад півтора року робите матеріали з фронту. З початком великої війни в Україні одразу вирішили їхати до України?

Кароліна Баца-Погожельська: Їхати на війну не планувала. Я хотіла написати книгу про історичні і географічні перспективи російсько-української війни, починаючи з 2014 року. Для цього мала проїхати всією Україною, поспілкуватися з людьми і подивитися наскільки їхні думки різняться, залежно від регіону. У мене був квиток на літак на 28 лютого до Києва. Ще 23-го я домовлялася про інтерв’ю та зустрічі з друзями. А вже наступного дня була шокована – почалася повномасштабна війна. Не знала що робити. Тоді я звільнилася з роботи і починала працювати для Wprost. 10 березня поїхала до України. Спочатку до Львова. Зараз сміюся, бо я тоді була як Арестович (Арестович на початку війни публічно заспокоював українців, що війна закінчиться протягом 2-3 тижнів – ред.) – сказала, що виїжджаю на 2 – 3 тижні. Однак виїхала аж на п’ять. Зупинилася у Львові, обʼїхала захід країни: Рівне, Луцьк, Івано-Франківськ, Закарпаття і поступово рухалася на схід. Я бачила деокуповану Бучу, Гостомель, Суми, Охтирку, Тростянець. Повернулась до Польщі на 10 днів, перепакувала речі і знову була в Україні.

НЖ:А які ваші три матеріали є для вас найціннішими?

КБЦ: Я не можу сказати аж про три матеріали. Найважливішим було розслідування стосовно імпорту антрациту з окупованого Донбасу. З цього матеріалу почалася моя історія, пов’язана з Україною. У 2017 році вперше приїхала на Донбас. Разом з колегою Міхалом Потоцьким працювали над книгою «Чорне золото. Війни за вугілля Донбасу». Два з половиною роки тривало наше журналістське розслідування про імпорт антрациту. Писали про те як Росія крала вугілля в України і продавала як своє. Нам вдалося зустрітися з торговцем антрацитом під виглядом потенційних покупців, проаналізувати стоси митних документів. Ми написали понад 40 статей про імпорт вугілля з окупованих територій та згодом видали книгу.

НЖ: Ви 26 років у журналістиці і вже багато місяців на війні. Ви не були раніше воєнною журналісткою. Звідки таке рішення?

КБЦ: Раніше я бачила що таке війна. Допомагала людям на кордоні Туреччини і Сирії. Також була на Донбасі після 2014-го. Чому пішла у воєнну журналістику? Можливо тому, що в мене є відчуття що це також наша війна. Це дуже близько. Я живу у Варшаві, але 14 років прожила у Любліні. Це неподалік кордону з Білоруссю. Там живуть мої батьки, сестра. Може тому я розумію, що це поруч.  Навіть коли була війна у Грузії, ми всі думали, що це далеко. Але ще тоді, 2008-го, наш тодішній президент Лех Качинський сказав: «Побачите, наступна буде Україна». Цілий світ сміявся з його слів, та виявилося, що він був правий.

НЖ: Як рідні сприйняли ваше рішення їхати туди, де щохвилини небезпечно? Не відмовляли?

КБЦ: Я маю двох доньок, 8 і 9 років. І саме залишити їх було найскладніше. Але знаєте, я ніколи не хотіла б, щоб мої діти бачили те, що зараз бачу я в Україні. Те, що переживає місцева малеча. Я не хотіла б, щоб вони росли у зруйнованій країні, бачили страшні руйнування. В Україні немає безпечних місць. Мої стосунки з родиною зараз дуже складні. Півтора місяці тому я розлучилася. Так сталося не через війну, це був просто наступний етап у житті. Однак, можливо, якби я залишилась у Польщі, цього не сталося б. Не знаю. Чоловік був проти того, щоб я їхала. Поки я в Україні, діти живуть з ним.

НЖ: Ви розповідаєте дітям про війну?

КБЦ: Так, я майже кожного дня розмовляю з ними по відеозв'язку. Телефоную, щойно з’являється можливість. Вони запитують: «Мамо, там де ти, є війна?». Я кажу, що в усій Україні є війна. «Мамо, а там де ти, є ракети?». Я не хочу без потреби розмовляти з ними про ці страшні речі. Як спілкуємося, то говоримо переважно про песиків, які тут живуть. Донькам я пояснила, чому виїхала. Звісно, вони хочуть, щоб мама повернулася. Це завжди проблема. Особливо, коли я маю приїхати і згодом повертатися до України.

НЖ: Що вам, як воєнному журналісту дається найважче? До чого звикнути складно?

КБЦ: Неможливо звикнути до втрат хлопців. Я з ними тут від грудня 2022-го. І, наприклад, коли вони зранку чи вночі їдуть на позиції, з ними немає зв’язку, то найскладніше звикнути до думки, що часом ти бачиш когось востаннє. Усвідомити те, що людина може не повернутися – страшно. Найважче втрачати друзів. Тут, на війні, знайомства, емоції, дружба набагато сильніші ніж у цивільному житті. Пів року можна прирівняти до п’яти років нормального життя. А ще я боюся звука літака. Двічі потрапляла під обстріл авіації ворога. Навіть коли я до Польщі приїжджаю і чую цей звук, стає моторошно.

НЖ: Кароліно, чи були якісь ситуації після яких ви думали все лишити і повернутися до мирного життя у Польщі?

КБЦ:Все що я можу сказати – я живу в Україні. Звісно, я виїжджаю до Польщі на два тижні. Рідко – на три. Більше я не можу. Завжди повертаюся сюди. Звісно, що за цей період були кризи, коли я хотіла все лишити і поїхати. Можливо через те, що я від 10 березня 2022 року ще не мала жодного вільного вихідного дня. Тож, часом відчуваю втому. Але я себе знаю, якби все кинула і повернулася в мирну Польщу, то максимум змогла б там всидіти тижнів два. І все рівно повернулась би до України. Бо думками я щоразу тут.

НЖ: Чи змінила вас війна?

КБЦ: Кардинально змінила. Я думаю, що півтора роки тут додали мені з 10 років. Я так почуваюся. У мене все змінилося. Думки і світосприйняття. Я навчалися розмежовувати, що є важливим, а що ні. На що варто витрачати час, а на що ні. Все перевернулося. Я перестала витрачати час, емоції на не потрібні речі.

НЖ: Ви живете за 12 км від лінії фронту. Близько до передової. Які умови маєте?

КБЦ: Умови проживання в мене не найгірші. Я живу у невеликому селі, в районі Куп’янська. Це кордон двох областей – Харківської та Луганської. До нас нещодавно прийшла цивілізація, бо я купила пральну машину. Вода і світло є. Туалету у будинку немає. Якщо треба тепла вода – топимо баню. Хлопцям, які є у бліндажах і окопах складніше. Особливо якщо вони «на нулі». Поруч фронт, буває неспокійно. Часто працює артилерія, зараз дуже багато російської авіації. Навіть С-300 (російська ракета – ред.) якось прилетіла. Поруч з нами живуть місцеві цивільні мешканці. Людина до всього звикає.

НЖ: Ви постійно говорите про небезпеку. Чому, на вашу думку, місцеві не покидають регіон, де є постійні обстріли? 

КБЦ: Немає простої відповіді на це питання.

Раніше я жила у Краматорську і їздила Донбасом, зустрічала чимало проросійськи налаштованих людей, які думали, що в них стріляють українці. Вони не їхали звідти, бо чекали на своїх «руських». Тут, де я живу, також є такі люди. Але насправді причини, чому місцеві не виїжджають, різні.

Наприклад, мої сусіди, жінка з сином 22 років, він інвалід. Вона сама за ним доглядає, отримує від держави допомогу у 7 тисяч грн. Ви не уявляєте, скільки разів я намагалася її переконати, що можу відвезти їх з сином до Польщі. Можу допомогти з усім необхідним. Вона категорично проти, бо проживає у селі 50 років і не хоче покидати дім. Ще один сусід – дідусь з бабусею, які живуть з двома внуками. Батьки виїхали, а дітей лишили. Вони теж не хочуть нікуди їхати. Часто чую слова: «Це мій дім!». Намагаюся цих людей зрозуміти. Хоча там, де є діти, не розумію, чому їх наражають на небезпеку.

НЖ: А як щодо пропаганди. Її на сході багато?

КБЦ: Так, Харківська область – це складне місце. Слід пам’ятати що в 2014 році саме там був антимайдан, проросійських настроїв було багато. Пригадайте, щойно почалася велика війна, мер Куп’янська здав місто протягом одного дня. Але зараз поступово щось у людей таки міняється. Бо взяти навіть Харків. Коли я приїжджала у 2017-му році, неможливо було почути на вулиці українську мову. А зараз дуже багато людей починає розмовляти по-українськи. Щоправда, є й ті, хто чекає на своїх «визволителів».

НЖ: Україна поступово позбувається всього російського. Перейменовують вулиці на честь героїв, міста. Зносять радянські пам’ятники та символи. На вашу думку, це на часі?

КБЦ: Це потрібно було зробити раніше. Ще в 2014 році на Донбасі відключити російське телебачення, радіо. Цього ніхто не зробив, що було дуже великою помилкою України.

НЖ: Кароліно, ви постійно допомагаєте військовим – збираєте гроші на машини, дрони. Розкажіть про те, як волонтерите.

КБЦ: Так, але не думала що це вийде. Ще на початку травня разом з подругою ми збирали гроші для батальйону «Донбас». Там мої друзі, і я хотіла їм допомогти. Збір був на 50 тисяч злотих і ми думали, що купимо дві автівки і на тому все. Однак ні. Зараз оголошений збір на мільйон триста тисяч злотих. Маємо ціль 2 млн злотих. Ми вже купили до 40 машин, купуємо дрони Це основні статті витрат, бо часом той же дрон може працювати місяць-два, а часом – тиждень, бо його ворог збиває. Те ж саме і з машинами. Військові працюють у страшних умовах. Я все це бачу. Я їжджу з хлопцями на позиції, знаю, які там дороги.

НЖ: Ви об’їхали майже всю Україну, прифронтові зони. Що найбільше запам’яталося і, можливо, довго стояло перед очима?

КБЦ: Таких епізодів було багато. Я пам’ятаю спаленого коня у Гостомелі, масові поховання і ексгумацію 500 людей в Ізюмі. Той запах, яким було наповнене повітря, забути неможливо. Зруйнування Бахмута. Була там на початку березня. Таких руйнувань як там – я ніколи не бачила на свої очі. Будинки, міста можна відбудувати. А ось те, що люди пережили, їхню психіку і емоції  – з тим буде найважче. Найстрашніше те, що війна робить із людьми.

НЖ: Що ви як журналіст намагаєтеся донести читачам?

КБЦ: Моїм головним завдання є постійно нагадувати світові, що Росія – терористична країна.

Це не нормальна війна. Якби це була війна то вона була б на фронті між військовими, в окопах. А що це за війна, коли ракета прилітає в дитячий садочок, лікарню, готель, школу? Це війна чи акт тероризму?

Це акт тероризму! І наше завдання – кожному пояснити що це тероризм, геноцид, який робить Росія з українцями. І про це треба говорити щодня.

НЖ: Що ви зробите після Перемоги України?

КБЦ: Зараз багато хто говорить про Перемогу, але на жаль, це буде не так швидко, як би того хотілося. Треба запастися терпінням. Я від самого початку сказала, що війна – це не спринт, а марафон. І не кожен може його пробігти. Треба мати терпіння. Коли ж це таки станеться, то я б дуже хотіла  поїхати на канікули до Криму, на місяць. Я там ніколи не була.

Фото з архіву авторки

Уже понад рік по кілька, а то й кільканадцять разів на день, щодня, мене дезорієнтує і вибиває з рівноваги необхідність дати відповідь на одне й те ж просте запитання. За цей час я не змогла вигадати ані дотепної відмовки, щоби уникати незручності в спілкуванні, ані якогось внутрішнього прийому, щоби контролювати ситуацію. Це безглуздо й несуттєво порівняно з будь-якими реальними складнощами життя (вже не кажу про жахіття війни), і щоразу обіцяю собі — це востаннє розгубилася, знітилася, почала недоречну розмову, чи влізла в недоречну суперечку, але, здається, це саме та дрібниця, котра не дасть мені забути, хто я і звідки, і що відбувається з моїм світом просто зараз (не те щоб я думала, ніби про це загалом можна забути). 

Знаю, в кожного і кожної є така своя. Горошина під перинами, скільки б не було перин, вона залишає на тілі не синці — забої.

Виїзд

З липня 2022-го я з дворічною донькою і мамою живу в Лондоні. Ми потрапили сюди випадково. Через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення я вивезла доньку і маму до Вроцлава. Я не планувала нікуди виїздити — була серед тих, котрі спершу не вірили, що це дійсно може статися, а потім думали, що це настільки жахливо й неможливо, що має негайно припинитися, бо весь світ зараз об’єднається, аби це зупинити. 

Моменту, коли ухвалила рішення їхати, не було — спершу ми просто подалися в гості на Протасів Яр в ОСББ, де було добре облаштоване бомбосховище, потім — на захід України в парі з автом волонтерки, що вивозила до кордону дружин своїх синів та маму однієї з них і собаку іншої — самі хлопці з першого дня були в ТРО. Вона запропонувала, я вирішила приєднатися, не заїжджаючи додому. Якщо і думала про щось серйозно, то це про те, що мушу зберегти свою дитину неналяканою, нетравмованою, мати доступ до електрики і гарячої води — в моїй голові так виглядає мій комітмент, бо ж донька не просила мене її народжувати. Точно знаю, що навіть не розмірковувала всерйоз над можливістю загинути — тоді. 

Ми проїхали лісовими стежками та дальшими селами найлютіші місця в найлютіші години боротьби за Київ.

І я тепер думаю: як добре, що ми не знали, що саме відбувається за кілька кілометрів від місця, де ми, наприклад, зупинялися, щоби я змінила доньці памперс, ділилися бутербродами і водою.

Я певна у водійці другої машини, але от в собі не бачу тієї сили, аби я знала наперед, що доведеться їхати за кермом ще 20 годин. 

Коли дісталися Тернополя, я не спала вже понад дві доби й майже добу провела за кермом. За три години почалися повітряні тривоги, треба було одягати дитину в усі ці зимові речі (це і в звичайному житті непросто — натягнути всі светри, снуди, шапку і комбінезон на активну малечу) і бігти кудись з четвертого поверху без ліфта. Я зрозуміла, що коли закінчаться сирени, поїмо та їдемо закордон — зараз здається, що не мислила категоріями порятунку від війни, просто дуже хотіла виспатися.

Вроцлав

З черги на прикордонному пункті я написала директорові вроцлавського Дому літератури — незабаром мало розпочатися наше з донькою перебування у резиденції у Вроцлаві, контракт до якої отримала напередодні разом з престижною літературною премією.

Спитала, чи можемо приїхати раніше. Він сказав, що готовий прийняти нас хоч за годину. В черзі на перетин кордону ми провели ще чотири дні і три ночі, в нас (як і ні в кого в черзі) не було запасу бензину, стояли на морозі -12, люди з навколишніх сіл приносили нам їжу, каву, допомагали з авто тим, хто поламався (мені пощастило бути серед них) та пускали до своїх осель помити доньку і змінити їй памперс. 

В мене не було документів на машину (техпаспорт пів року до того загубив батько моєї доньки, незабаром ми розійшлися — не через техпаспорт, звісно, — і це принесло в життя багато нового, до відновлення документів так і не дійшло) очікувала, що, можливо, доведеться покинути авто на кордоні, тому попросила друзів з Кракова бути готовими забрати мене з дитиною з пішого переходу. Вони теж були готові приїхати за годину, а на третій день спостерігання ріаліті шоу

«Катя з дитиною в машині без бензину взимку серед поля» - в них здали нерви і мій друг Лукаш, громадянин Польщі, купив чотири каністри 95-го, перейшов кордон, попросив когось довезти його до моєї машини в черзі і сів замість мене за кермо.

Бензином ми поділилися з сусідками по черзі, а каністри роздали людям, в яких була снага і сила іти чи їхати кудись шукати паливо. Був уже березень, я вперше з 24 лютого поспала годин п’ять поспіль.

Весь цей час мозок сприймав інформацію та реальність якось дозовано і хапався за те, що точно міг контролювати. В машині було чисто, дитина була весела, всі вчасно їли, я знала, в кого є тепла вода і ділилася вологими серветками з тими, в кого їх не було. Я читала новини і давала коментарі та роз’яснення іноземним ЗМІ, переказувала гроші на перше спорядження тоді ще для ТРО тим, кого знала, на ліки чи турнікети, підказувала комусь, як зорієнтуватися на пунктах переходу кордону, шукала житло для якихось загублених мам з дітьми, які уже виїхали закордон, і проїжджала свої 100 метрів за годину, рухаючись до пропускного пункту. 

В такому ж режимі я продовжувала функціонувати і у Вроцлаві. Тривога і паніка знаходили вихід в дії — я постійно щось замовляла, переправляла, шукала комусь прихисток, допомагала — або волонтерила в центрах прийому біженців, або перекладала і заповнювала документи на отримання номеру PESEL і охоронного статусу людям з нескінченної черги в приймальні міської установи, писала якісь есеї і давала інтерв’ю, купувала продукти, гуляла з донькою, і безкінечно висловлювалася всіма доступними мені мовами, на запит іноземців пояснюючи, що відбувається: Росія злочинно намагається знищити Україну, нівечить цивільну інфраструктуру, вбиває і викрадає людей. Що нема ніякого конфлікту, громадянської війни чи непорозуміння всередині України, ніякої спеціальної операції, а є війна: неприйнятна зовнішня агресія і опір, лише так. Навіть почала писати книгу, історію, що базувалася на тому, що бачила й чула в згаданому вже центрі і чергах. 

Мені нескінченно пощастило — мати авто, мати друзів, мати контракт на резиденцію у Вроцлаві, знати польську та англійську; вирішити об’їхати Ірпінь і Гостомель з цього, а не з іншого, боку. Опинитися на кордоні саме тоді, коли я опинилася, і провести там з малою дитиною чотири дні, а не півтора тижні. І ще в тисячі подібних дрібниць. Тут ніде нема моєї заслуги чи прийнятого рішення — так просто вийшло. Тепер знаю, вийшло якнайкраще для мене, і якби я обирала усвідомлено і виважено, то обрала би теж, щоби моя донька не чула сирен і вибухів, не знала страху і не постраждала.

Але правда полягає в тому, що це просто сталося — ситуація підхопила мене, як трісочку ріка, і понесла. І, здається, я вціліла психічно саме тому, що міркувала і замислювалася приблизно так, як могла би трісочка. 

Якесь справжнє, глибинне усвідомлення того, що те, що відбувається, дійсно відбувається, уже відбулося, що моє життя змінилося назавжди і що його треба перезібрати за нових і почасти невідомих обставин, прийшло за кілька місяців, і десь тоді ж добіг кінця контракт на резиденції у Вроцлаві, де мене огорнули неймовірною турботою та підтримкою на всіх рівнях. Я робила свою роботу, писала і займалася нашим побутом, заробляла і донейтила, але думка про щось таке на кшталт ТРЕБА ВИРІШИТИ, ДЕ ЖИТИ, мене просто паралізувала, бо прийняти таке рішення означало визнати, що весь цей жах насправді і я точно точно не прокинуся зранку в квартирі коло Львівської площі в Києві. Навіть той факт, що в травні подруги в Києві роздали мої та дитячі речі та деякі меблі тим, хто знайшов тимчасовий притулок в Києві після втечі з окупованих територій, а решту спакували в бокси і здали в склад тривалого зберігання, мене не сильно витверезив.

Лондон

В Лондоні саме готували до виходу переклад однієї з моїх книг, і коли мене спитали, чи маю можливість приїхати на кілька тижнів, я підтвердила, а потім, коли з’ясувала, що поза ЄС мені доведеться провести 3 місяці, почала розпитувати про можливість оренди житла на цей період малознайомих людей в соціальних мережах, і лише коли за кілька тижнів уже зовсім незнайома людина, якій я відправила всі наші дані та копії паспортів, по телефону пояснювала мені, що я погоджуюся на те, що вона реєструє контракт оренди на пів року, і в цьому контракті моє ім’я, ім’я моєї мами та моєї доньки, я здається зрозуміла, що переїжджаю в Лондон. Де ніколи не була навіть.

Контракт я потім продовжила вже самостійно, абсолютно на ринкових засадах. Просто тому, що далі не можу навіть підступитися до думки, щоби ВИРІШИТИ ДЕ ЖИТИ, бо в себе в голові я все ще живу вдома, а все це — якісь тимчасові жахіття, настільки неможливі, несправедливі і страшні, що весь світ от-от об’єднається, щоби це припинити. Не знаю, чи треба пояснювати, що така фантазія від дійсності все далі й далі.

Лондон дуже добрий до нас. Я мала змогу віддати доньку на два дні в тиждень до хорошого садка — виховательки приходили додому знайомитися, діти ходять на вистави, займаються садівництвом, малюють фарбами при мольбертах в смішних фартушках, їдять за спільним столом.

Мою доньку проводжає додому подружка Лотті — обіймає, дивиться в очі і підбадьорливо каже: «Remember, you are such a good girl!» 

Взагалі, змалечку тут робиться великий акцент на формуванні терплячості, терпимості, товаристськості — спільному створенні безпечного для всіх середовища взаємодії та спілкування. Всюди висять нагадування: Пам’ятайте, що іншим, можливо, треба більше часу, аніж вам, — і подібні. Ще більше всюди попереджень про недопустимість мови ненависті, проявів расової ворожнечі чи гендерно-обумовленого насилля, в будь-якому вагоні метро є інформація, як діяти, якщо ви бачите чи підозрюєте домагання, приниження чи торгівлю людьми. Не лише куди зателефонувати та доповісти, а і як підтримати чи не травмувати ще більше жертву, що казати, як поводитися. Крім нагадувань — всюди висять камери, і це дуже сприяє тому, що всі ці нагадування і попередження не марні. Я ніколи в житті не почувалася настільки в безпеці, як тут, але це не рятує — мій світ поламаний. 

Лондон — мегаполіс, але багато процесів і взаємодій тут значно розміреніші і спокійніші, ніж я будь-коли досвідчувала вдома — це тому, що ми ніколи не жили в такій безпеці і з таким тривалим горизонтом планування. Якось мій друг пожартував: «Sex is great, but did you try not bordering Russia?» — й англійці та французи в компанії засміялися щиро, а українці й українки — дуже натягнуто, бо для нас це не жарт, це правда. 

На початку було дуже важко, бо я була дуже асертивна і намагалася вирішити всі проблеми тут і зараз, як вдома. Тут на тлі загального планування, впорядкування, субординації і взаємної ввічливості в усіх проявах це виглядає і відчувається як хамство. Ні, це не світ рожевих поні, і між людьми є свої негаразди і проблеми, але тут дуже мало токсичності — ніхто не вирішує особисті емоційні проблеми коштом інших, випадкових і незнайомих людей в черзі, в автобусі чи в інтернеті. Агресувати на інших — неприпустимо. Неприпустимо, навіть якщо ви праві, а хтось ні — завжди є номер телефону, за яким треба доповісти про ситуацію і там розберуться (дійсно розберуться), а між собою вся комунікація спрямована, в першу чергу, на уникання конфліктів, і не дай боже опуститися до переходу на особистості, взаємних образ чи принижень. Це дуже здоровий стандарт взаємодії і він мені дуже близький. Це надзвичайно сприяє тимчасовій адаптації тих, хто втратив дім, не має плану, розуміння ситуації, не знає, що з ним буде далі. 

Пригадую, в першому класі спеціалізованої з вивчення англійської мови школи вчителька пояснювала нам, що люди в Англії вітаються, питаючи «Як справи?» і що насправді це запитання не потребує відповіді, а потребує у відповідь такого самого запитання. У мене це тоді викликало плутанину: тобто запитання, ще й таке важливе, не потребує відповіді? Навіщо тоді?..

Вчителька, як я тепер знаю, була права лише частково. Насправді ритуальний обмін запитаннями передбачає і відповідь, аякже. Цілком конкретну: я добре. Ввічливу, привітну і приязну і з усіх боків комфортну всім. Як справи? — Все добре, а у вас? — Все добре. Далі можна замовляти свою каву, розраховуватися за продукти, питати, коли на прийомі твоя лікарка чи просто йти собі далі, куди треба. 

І от це саме той момент, в якому я ламаюся, щоразу, щодня. Я дослівно не можу сказати, що в мене все добре. 

В мене, напевне, все добре. Я відносно здорова, багато працюю і можу оплачувати своє життя і всі свої потреби, в моєї доньки все гаразд, вона весела, розвивається за віком, в нас є близькі люди, підтримка і допомога, ми в усіх сенсах в безпеці. Я можу також бути — і є — підтримкою і допомогою іншим людям.

Моя донька щодня розмовляє з батьком, і хоча знає, що він на війні, але слабо уявляє собі, гадаю, що воно таке, та війна. Вона може сформулювати, що на Україну напала Росія й Україна захищає свою землю і незалежність (і тому похилилася червона калина — це її особистий висновок, до речі!), але мені здається, в її голові це щось таки більше, ніж протистояння за гойдалку на дитячому майданчику, і я не спішу пояснювати їй більше — їй два, блін.

Якщо перелічити все, що відбувається і присутнє в моєму житті зараз, то вийде опис дуже хорошого життя, не лише безпечного і забезпеченого, але навіть наповненого і якісного.

Але разом з тим, з дня в день мій язик не повертається сказати дуже просту річ: В мене все добре! А в вас? 

Замість того я або зависаю на довгі, некомфортні секунди, або починаю якось плутано пояснювати — поштареві, медсестрі, випадковому татові на дитячому майданчику чи виховательці в садку, — про дамбу, про чергову приятельку чи друга, котрі загинули чи яких поранено, про тисячі дітей, яких вивезли в Росію, про полонених, доля яких невідома, про нічні ракетні атаки на цивільні об’єкти і ще про тисячі речей, про які насправді мене не запитували. І що більше я думаю, що це зайве, що це не те, що треба, що це нерелевантне до ситуації — то розлогішими і детальнішими виходять мої недоречні відповіді. 

Це виглядає, ніби мені щоразу критично розходиться на тому, аби саме ця людина в саме цей конкретний момент часу пам’ятала, що поки Росія атакує Україну, ані в мене, ні в цієї людини, ні в світі просто не може бути все добре. Бо це не добре. Це — ненормально. Несправедливо. Неможливо. 

І скільки б я не практикувалася перед дзеркалом і не нагадувала собі, що це просто ритуал привітання — будь нормальна, Катю, бережи себе і живи життя, іншого не буде, зараз є єдине, — це не допомагає, тому що насправді — насправді ж так і є. Допоки Росія атакує Україну, ні в мене, ні в кого взагалі в світі не може бути все добре, бо це — ненормально, несправедливо і неможливо. 

Фото з архіву авторки

Анна Паленчук — засновниця «435 FILMS», української кінокомпанії з рекордною кількістю копродукцій з країнами світу, продюсерка фільмів, презентованих на Берлінале — «Номери» за п’єсою Олега Сенцова та «Маріуполіс» режисера Мантаса Кведаравічюса, вбитого росіянами у Маріуполі 2022 року. У 2023 році найдорожчий індійський блокбастер і глобальний хіт Netflix «RRR», зйомки якого організувала Анна в Україні, отримав Оскар. 

Анна розповіла «Сестрам», як війна змінила її життя та попри все, зробила сильнішою. 

Дім у Бучі й початок війни

— Все? — говорить мій чоловік, чекаючи мене поряд з автівкою.

Я стою біля дверей, підношу ключі до отвору і на мить завмираю, адже маю замкнути наш дім у Бучі і частину життя. Дім, у який ми принесли півтора року тому новонароджену другу дочку, дім із дитячими малюнками та улюбленим килимом з косівського базару. Я з любов’ю розглядаю щілини, думаю про те, що кілька місяців до того встигли зробити ремонт, а двері так і не поміняли. Я ще не знаю, що не скоро повернусь додому.

Попереду довга дорога до Туреччини. На панелі автівки світиться: 15 лютого 2022 року.

Для мене війна почалася в 2015 році, коли ми знімали документальний фільм «Маріуполіс» у постійно обстрілюваному Маріуполі та Сартані. Режисером фільму був Мантас Кведаравичюс, якого у квітні 2022 року росіяни вбили у Маріуполі, куди він поїхав рятувати людей.

Я завжди знала, що війна буде більшою. Але ніколи не уявляла наскільки, поки не настало 24 лютого.

Побувавши в містах, позначених війною, відчувала її наближення шкірою — і тому не вагаючись вивезла дітей, коли про вторгнення почали говорити з кожної праски, хоча мене всі заспокоювали і не вірили, що це станеться.

Повномасштабне вторгнення застало нас в Анталії, де перший місяць я робила все, що могла: акції і протести, контролювала численні зйомки для іноземних каналів в Україні, з’єднувала людей та вивозила маму з-під обстрілів з Бучі, свекруху з бомбосховища на Печерську, шукала друзів, які опинились в окупації, купувала підгузки та дитяче харчування для гуманітарних вантажів, жила очікуванням новин, що «домовились і все закінчилось», писала тисячі дописів під постами росіян «ми вас ніколи не пробачимо».

‍

Російські варвари не помітили в будинку шедевр живопису

— Аню, я всередині, що дивитись? — каже у слухавку сусідка, яка пережила окупацію і заходить в наш пограбований будинок. До війни вона працювала у відділі кулінарії одного з супермаркетів. Звичайна добра українська жінка.

Сусідка вмикає відеозвязок, у зображенні з пікселями, яке долітає до мене з понівеченої Бучі, я бачу перевернуті догори ногами речі, розбите скло, порожні банки з-під консерв на обідньому столі.

Вона показує на кров і припускає, що тут жив підбитий росіянин. Але мене все це вже не хвилює: порівняно з тим, що росіяни скоїли в цьому затишному підкиївському містечку, мій пограбований і вцілілий будинок виглядає як подарунок долі.Раптом я бачу те, що змушує моє серце радісно битися. Не можу повірити, що вона ціла!

— Картина, покажіть ближче картину, — кричу у телефон.

— Що? Яку картину? — перепитує сусідка, і зв’язок обривається.

Та я вже знаю, вона ціла і вдома, висить на стіні, як завжди: картина великої української художниці Тетяни Яблонської, яку подарував мені мій покійний батько. На картині зображена ваза із квітами у м’яких барвах. Для мене це найдорожче, що є в будинку.

Російські варвари винесли з мого дому все, на їхню думку, цінне: старі речі, білизну, біжутерію, якісь побутові дрібниці. Картину вони просто не помітили. Не зауважили шедевр українського живопису.

Через тиждень після деокупації Бучі, коли виявили вбитих моїх сусідів, коли туди почали повертатись люди і відновився зв’язок, а з ним життя, я дізналась, що вагітна.

Нове життя, переїзд, пологи

Третя дитина прийшла до мене несподівано і невчасно. З самого початку розумію, що це хлопчик. На війні вже гинуть найкращі, скоро загине відомий київський активіст Роман Ратушний і візьмуть в полон Макса Буткевича, правозахисника, який боровся за звільнення в’язнів Кремля.

У свої тридцять вісім я приймаю, що скоро втретє стану матір’ю.

До цієї вагітності я думала, що найгірше у моєму житті вже трапилось: втрата батька у підлітковому віці, кризовий момент в бізнесі, зрада партнера, початок великої війни — все це я пережила гідно. Та найгіршим і найскладнішим виявилось бути вагітною під час війни.

Вижити в інформаційній війні. Пережити новини з дому. Не можеш не плакати, не читати соцмережі, не вити від несправедливості і не сумувати за домом, а твій живіт поступово, незалежно від тебе, росте. Я днями апатично лежу під кондиціонером, провалюючись у сон першого триместру.

Зі збільшенням мого живота ми із чоловіком все частіше говоримо, що треба їхати з Туреччини. Ми не маємо права на роботу в цій країні, всюди повно росіян, медицина турецькою мовою і без обов’язкових аналізів та чекапів вагітності. Їхати далі, але куди?

— Боже, дай мені сили, — повторюю як мантру, штовхаючи візок з Діаною по брудній бруківці Франкфурта.

Ми біля вокзалу, який бачив тисячі таких сімей, як ми. У валізах все, що маємо, прямуємо у дешевий готель без сніданку, щоб переночувати, а зранку сісти в літак і полетіти в Торонто.

П’ятниця, місто гуляє останній місяць літа, жінки з відкритими декольте і короткими спідницями, хлопці із сигаретами та посмішками. Мене не помічають.

Позаду довга дорога через Болгарію, Сербію, Угорщину, Словаччину, Чехію, Австрію — і от ми в Німеччині. Позаду ковід і пропущений літак, і наша залишена на парковці автоцентру у Празі автівка, бо її протаранила якась чеська пенсіонерка.

Сили покидають мене. Я готова здатись і сказати, що більше не можу. По щоках течуть сльози, я хочу додому, просто додому. Приходить повідомлення, я дивлюсь на телефон: це мама, пише, що знову обстріли. 

Перші місяці в Торонто минають як в тумані. Нам допомагає влаштуватись наш друг Макс: приймає у себе, знаходить помешкання, привозить меблі зі свого складу. Я влаштовую старшу дочку Аврору до школи, Діану до дитячого садка, сама бігаю по лікарях, які перевіряють мене на все, адже під час вагітності я не перебувала на повноцінному медичному обліку.

Альберт народжується 4 грудня в госпіталі біля озера Онтаріо. Я посміхаюсь синові, пригортаю до себе і знаю, що він, якщо доведеться, теж боротиметься за вільну і незалежну Україну.

Весь час війни, кожен день, попри апатію, втому, вагітність, невизначеність, я працювала. Моя команда випустила подкаст про крадіжку росіянами українських культурних цінностей, ми зняли кілька документальних фільмів для Discovery Channel, багато разів показали у світі наші фільми, зняли ігровий фільм про Казимира Малевича, а індійський блокбастер «RRR», який ми знімали в Києві біля Маріїнського палацу за пів року до повномасштабного вторгнення, отримав Оскар.

Ми розробили проєкт документального фільму про ядерне роззброєння України, я долучилась до організації кінофестивалю українських фільмів у Торонто і запустила свій освітній онлайн продукт.

Торонто виявилося містом із фантастичною підтримкою, де українських прапорів більше, ніж канадських. Тут є цілі українські райони з українським бізнесом, церквами, школами та банківськими установами. Десятки тисяч таких новоприбулих, як я, знайшли тут прихисток. Я вдячна Канаді за відчуття, що тут можна бути своїм серед інших.

Дивлюся на наш новий будинок, який поступово наповнюється речами. Багато нам віддали, адже всі зазвичай допомагають новоприбулим. В мене є дім, який я до кінця не можу назвати своїм. Я опинилась у вимушеній міграції, до якої нас ніхто не готував, але яку ми змушені переживати.

Канни - премʼєра фільму про українців, які тікають від війни

У травні я прилетіла у Канни, де наш документальний фільм польського режисера Мацєка Гамелі «Звідки куди» (Maciej Hamela «Skąd dokąd») мав світову прем’єру на найпрестижнішому кінофестивалі світу. Це колективний портрет українців, які тікають від війни.

Сиджу на панельній дискусії, присвяченій фільмам із зон воєнних конфліктів, і дивлюсь у зал, де сидять мої колеги з різних куточків світу. За вікном пляж, де граються діти. Офіціант розливає у бокали розе, адже скоро івент закінчиться і буде неофіційний нетворкінг. Переді мною красивий мирний світ, який обов’язково настане в Україні.

Ловлю себе на думці, що могла б бути не продюсеркою, а героїнею нашого документального фільму, якби не передчуття війни, з яким я жила до повномасштабного вторгнення.

Дивлюся на режисера фільму, який героїчно вивозив моїх співгромадян з небезпечних районів, і хоч відчуваю, що маю пишатися нашою роботою, адже ми у Каннах — ледь стримую сльози, бо війна триває, евакуація триває, і від цього стає ще більш нестерпно.

‍

Де я беру сили? Так, було дуже важко перевести родину у Канаду, дистанційно керувати бізнесом в Україні, починати робити перші професійні кроки у новій країні, знайти дім, облаштувати його для дітей та народити дитину. Але все це я робила паралельно із мільйонами українських сімей, спокійне життя яких назавжди зупинила війна. За ці місяці я усвідомила: що страшніші випробування ми проходимо, то сильнішими стаємо. Тепер, через півтора року, я знаю, що кожна із нас сильніша.

Я знаю і вірю, що ми переможемо. Не знаю, коли це станеться, але знаю, що кожного дня своєю працею у сфері культурної дипломатії я наближаю перемогу. І що обов’язково відкрию двері будинку у Бучі, знаючи: я змінилась, люди змінились, країна змінилась, а любов до свого дому і землі не зміниться ніколи.

Ми тікали від війни двічі. У 2014 році — з Донецька до Одеси, у 2022 році — з Одеси до Румунії. Я всім кажу, що я з Донецька. Тільки там почуваю себе вдома. Там я пішла в школу, там прожила 20 років. Це мій дім. Я маю корейське походження, але відчуваю себе українкою. Коли кажу, що я українка, люди дивуються, бо не схожа. Але я точно — вона.

24 лютого для нас не було великою несподіванкою. Ми вже мали подібний досвід і розуміли, що війна, яка триває на Донбасі, не може не поширитися Україною. Рано чи пізно це мало статися. Але масштаби вразили. Я сподівалася, що все це закінчиться швидко. Тому ми залишалися в Одесі. Закуповували воду, їжу, готувалися до того, що доведеться жити в укриттях. Їхати ми не хотіли. Але діти. Маю двох синів. Елементарно вийти на вулицю погуляти вже було небезпечним. Безпека моїх дітей — найголовніше в моєму житті. Тому ми почали думати про те, щоб поїхати з України.

Йшли пішки до кордону, 10 кілометрів. З дітьми

Ми не мали плану — куди їхати, що робити. Не знали. Найближче до нас була Молдова, поїхали туди. Я, моя мати, сестра та мої діти. Така у нас була компанія. Мій чоловік — громадянин США. Він був там на той час. Пізніше ми розлучилися, тому що він ніколи не розумів мою війну. Він — не українець. Не може зрозуміти.

На кордоні Україна-Молдова черга була кілометрів десять. Вирішили переходити пішки, бо сидіти в авто добу з двома дітьми — то жах. І ми пішли. Саме цей перехід сильно на мене вплинув. Початок березня, дощ, бруд під ногами, дуже холодно. Жінки з маленькими дітьми та валізами. Одна жінка, дві валізи, дитина на руках. Без допомоги та підтримки. Вони лишали сумки просто на дорозі. Бо не могли вже тягти.

Ми бачили чоловіків, які проводжали свої родини до кордону, а потім йшли. До Одеси. Пішки. Дивитися на це було страшно. Особливо боляче було дивитися на мого старшого сина. На той момент йому було 12. Він йшов і плакав. Дивився на все це і казав: «Як мені шкода цих людей». Дванадцятирічна дитина плакала від побаченого горя.

Коли ми перетнули кордон, почався град. Маса людей. Вони йдуть. Мокрі. Втомлені. Налякані. Це було як у фільмі про апокаліпсис.

До нас бігли люди з Молдови, навіть перетинали трішки кордон, аби швидше нам допомогти. Це неймовірно. Та полегшення я не відчула. У Молдові ми не залишилися. Поїхали в Румунію. Бухарест — найближче місце, де було посольство Південної Кореї. Ми збиралися летіти туди. Вже робили візи. Але щось мене не відпускало. І я вирішила залишитися в Румунії, бо відчула, що можу бути корисною тут.

Розпакувати валізу найважче — вона в голові

Я відчула полегшення, коли почала допомагати українцям і румунам, які допомагають українцям. Ми вже залишали свою домівку, я знаю, як це важко. Знаю, що люди думають, опинившись в такій ситуації. Вони чекають. Живуть «у валізі». Розпакувати цю валізу найважче. Вона в голові. Це означає, що ти тут надовго. Ніхто не хотів бути не в Україні довго. Але довелося.

Я хотіла підтримувати українців, яким довелося виїхати через війну. Шукала, де можу бути корисною. Знайшла пункт Romexpo, де сортували одяг, збирали гуманітарну допомогу. Там я зустріла двох дівчат, які розповіли про одне цікаве місце в Бухаресті, де румуни створили Meeting Point — місце для зустрічей українців. Там можна було зустрітися зі своїми, безкоштовно випити каву чи чай, поговорити, відвідати різні зайняття. Тоді це було дуже важливим місцем для всіх нас. Я вирішила приєднатися до ініціативи й почала там проводити англійський speaking club. Саме там зустріла дівчину Катю, з якою ми дійшли до того, щó маємо зараз. Катя, як і я, виїхала з України, рятуючи свою дитину. В Meeting Point вона проводила заняття з дітьми. Мій молодший одразу її полюбив. Він не відкривається будь-кому, а Каті відкрився. 

«Мальва» для українок

Дуже важливо мати підтримку. Я це знаю. Ще з 2014 року. Тут, у Румунії, я зрозуміла, що можу її дати жінкам, які вимушено залишили нашу Україну. Ми з Катею вирішили створити клуб для українок. Шукали людей, які будуть проводити різні освітні заходи та зайняття для дітей, майстер-класи для жінок, надавати всіляку інформаційну допомогу. У квітні 2022 року ми відкрили центр «Мальва». Це незалежна гуманітарна громадянська організація для допомоги українцям, яку створили ми, українці.

Ми довго шукали приміщення, фінансування. Нам допомагало багато людей. І коли нарешті у нас все вийшло, я, мабуть, по-справжньому відчула полегшення. В цьому була моє основне завдання — бути корисною. Ми постійно збираємо гуманітарну допомогу для тих, кому вона потрібна. Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, ми відправили 12 авт з гуманітаркою. Коли в Туреччині стався той жахливий землетрус, я ходила в посольство й питала: «Чим вам допомогти?». І ми допомагали. Кожного разу. Чим могли. Я відчуваю потребу в цьому. І маю неабияку віддачу. Румуни нам сильно допомагають. Наприклад, перед Новим роком до нас звернулася румунка і сказала: «Нехай ваші діти напишуть листи Санті, я спробую виконати їхні побажання». І виконала. Всі до одного. Діти, тоді написали в нашому центрі листи, отримали подарунки. Саме ті, про які писали. Це неймовірно.

У березні 2023-го «Мальва» мала 1800 відвідувачів. Жінки, діти. Тут англійська, йога, румунська, виставки, арттерапія, навчання, група раннього розвитку малюків, зумба, психолог, група підтримки матусь особливих діток.

І багато-багато іншого. Всі наші вчителі та тренери – українки, яким довелося тікати від війни. Ми возимо дітей на екскурсії. Намагаємось урізноманітнити їхнє життя. Мої діти кожного дня ходять зі мною сюди як на роботу. Вони люблять це місце. Бо ми всі тут — одна родина.

Мрію повернутися в Донецьк

Я люблю те, що роблю. Відчуваю себе на своєму місці. Я мала тут опинитися. Це точно. Але дуже хочу додому. В Донецьк. Мені дуже боляче бачити, щó там відбувається. Дуже. Та навіть якщо доведеться повертатися в місто, в якому немає міста, я повернуся. Це моя земля. Я дев’ять років не маю змоги туди поїхати. Тому щойно ми переможемо, я повернуся в рідну Україну, на рідну Донеччину. 

Олена Ягупова жила у Кам’янці-Дніпровській, на Запоріжжі. Понад 20 років працювала в райдержадміністрації, згодом - архіваріусом у медсанчастині в Енергодарі. Має трьох доньок та чоловіка, який служить в ЗСУ. 

Другий день народження чоловіка

24 лютого Олену Ягупову, як і більшість українців розбудили вибухи. Вони були такої сили, що її навіть підкинуло на дивані. У місцевих чатах люди писали, що це у когось вибухнув котел. Не хотіли вірити, що почалася повномасштабна війна. 

«Вже згодом з’ясувалося, що коли ракети летіли у бік Марганця, то уламок однієї впав у нас у місті, неподалік центрального ринку. Там було пошкоджено багато магазинів, житлових будинків».

Початок війни у Кам’янці-Дніпровському зустріла без родини. Діти перебували у Запоріжжі, а чоловік — на службі у Харківській області.

«Тоді я не знала, де він. Він нічого не розповідав мені, бо це було заборонено. І коли все почалося, його не було на зв’язку. Я змогла поговорити з ним лише за тиждень-другий. Як виявилося, вони потрапили в оточення і ледве вийшли. Тому він тепер каже, що 27 лютого — його другий день народження».

За два дні місто потрапило в окупацію. З боку Херсона до Кам’янки-Дніпровської йшли колони російської техніки з літерою Z. 

«Я була шокована побаченим. Там було понад 300 машин. Вони одразу розмістилися вздовж центральних вулиць. Впродовж двох діб вони жили прямо у техніці. Дехто з місцевих їх навіть підгодовував, пропонували чайничок підігріти. Самі ж окупанти одразу почали наводити порядки у місті».

Донос

«Донос написали сусід та колишня однокласниця, подруга сім’ї. Йшлося про те, що я дружина військовослужбовця ЗСУ».

Зайшовши до Кам’янки-Дніпровської, окупанти одразу почали формувати військові комендатури. Туди пішли працювати знайомі, колишні колеги і друзі Олени. 

«Не думала, що люди так підуть на співпрацю з ворогом. Багато хто з мого оточення пішов. Це і колишні співробітники з органів державної влади, місцевого самоврядування, поліції, податкової. Думаю, пішли ті, хто при Україні завжди були всім незадоволені, вважали, що вони недооцінені. А тут трапилася така можливість потрапити до владних кабінетів».

Зрадники допомагали складати списки неугодних і непокірних. І вже 6 жовтня  2022 року Олену арештували окупанти. 

«Десь о 16-й годині до мене прийшло троє людей. Один представився співробітником ФСБ. Двоє інших, у плямистій формі, — це були деенерівці. Вони сказали, що на мене поступив донос від сусідів про те, що мій чоловік служить в ЗСУ, тому я неблагонадійна особа. Нібито можу з ним зв’язуватися, бути корегувальницею. А ще у мене може бути зброя та інше».

Будинок одразу обшукали. Нічого забороненого не знайшли, однак Олену забрали у місцевий відділок поліції. Речі, з якими вона була (сумку, гаманець, телефон, ключі від будинку), забирали ті, кого жінка знала особисто багато років. Вони ж і повели у кабінет на допит. 

Росіяни били по голові, душили пакетом, приставляли пістолет до скроні

«Це був звичайний робочий кабінет. У них там все заготовлено. Спочатку мене прив’язали. Руки й ноги примотали скотчем до стільця і почали бити мене наповненою водою дволітровою пляшкою по голові».

Олену били, душили, погрожували зґвалтуванням та іншими тортурами.

«Вони хотіли дізнатися, де мій чоловік. Але ж я справді нічого не знала. Окупанти змінювали способи тортур. То били пляшкою по голові, то вдягали пакет для сміття, замотували на шиї скотчем і один із них перекривав через пакет ніс, щоб я не могла дихати. Вони душили мене проводом від чайника. Говорили, що розстріляють, гралися в “русскую рулетку” — прокручували, цілилися і зброю до скроні приставляли. Знаєте, ті, хто катують людей, від цього кайфують, їм це подобається». 

Олену кинули до камери. Попри травми, розбиту голову, жодної медичної допомоги не надали. Навіть ганчірки не було, витерти кров. Після двох днів допитів жінці таки дали спокій. Свої 50 років Олена зустріла у камері. Того ж дня до неї приїхав співробітник ФСБ і змусив зніматися у пропагандистському сюжеті для «РИА Новости». На камеру її змушували визнати, що є корегувальницею вогню. 

У малій камері — 15 полонених, на підлозі

«Одразу сказали, якщо я скажу щось не так — мене застрелять. Якщо скажу все правильно, то ввечері буду вдома. Вибору не було. Мене привезли в район консервного заводу. Ми бачили, як росіяни виїжджали у бік лісу, ставили свою техніку і стріляли по житлових кварталах, а потім говорили, що це ЗСУ обстрілюють. Я повинна була сказати, що корегувала вогонь. Я не могла признатися у тому, чого не робила. Але вони вирізали необхідні слова і використали у матеріалі. Зробили так, що вийшло, ніби я таки корегувальниця».

Слова свого окупанти не дотримали. Олену додому не відпустили.  Ще чотири місяці вона просиділа в жіночій камері. У кімнаті, розрахованій на трьох, її утримували разом з п’ятнадцятьма жінками. 

«Ми лежали на підлозі всюди, де була можливість, навіть під столом та біля туалету. Місця дуже мало. Було дуже холодно. На підлогу не мали що постелити. Стіни вкриті грибком. Там були різні особи — засуджені за вбивство, за порушення порядку, хтось вдруге сидів. Це як страшний сон».

Час від часу їх приходили бити. Приводом могло стати будь-що.

«То не так гімн Росії читали, то просто заради розваги. Я бачила чоловіків, у яких обличчя було багряного кольору, вкрите слизом. Мені здавалося, що то вже мертві люди. Але їх відкачували».

18 січня Олені вдруге довелося брати участь у кремлівських зйомках. Жінку з мішком на голові разом з іще двома заручниками привезли на блокпост під Василівкою.

«Мене поставили посередині між чоловіками і сказали марширувати з лівої ноги. Я думала, нас будуть розстрілювати, бо ззаду стояло багато солдатів зі зброєю. Насправді так розігрували сценку для російської пропаганди, що нас ніби відпускають додому».

Та й після цього жінку не відпустили, а привезли до другої лінії оборони росіян, сказавши, що прийшов час попрацювати на благо Російської Федерації». Так Олена потрапила ще й в трудове рабство. 

Олена добивається статусу цивільної полоненої

За два місяці полонених знову допитали і таки відправили додому. Свій будинок Олена побачила розграбованим. А собак — розстріляними. Жити вдома боялася, нею зацікавилася окупаційна поліція. Три тижні побула у знайомих, знайшла перевізника і у березні виїхала з окупованого міста. До України діставалася через Росію, балтійські країни й Польщу.  

«Я була у полоні, я є цивільною заручницею, то дайте мені цей статус. Я маю на це право».

Нині жінка проживає в орендованій квартирі у Запоріжжі. Майже п’ять місяців після звільнення ледь не щодня ходить до лікарів, бо тортури, тюрма і трудове рабство добряче підірвали здоров’я. 

«Після отриманих травм у мене поглибилися проблеми із судинами голови. Я не могла місяцями лежати на голові. Потилиця пекла. Мене нудило. Хребет теж пошкоджений. Є проблема з шийним відділом. Чотири грижі, на хребті виявили дві пухлини в кістці». 

Олена намагається довести, що вона є жертвою торгівлі людьми і цивільною полоненою. Єдиний статус, який жінка поки що має — документ вимушеної переселенки.  

«Справа відкрита за статтею «порушення правил ведення війни», я ж домагаюся перекваліфікації — на трудове рабство. Коли збиралася комісія у нас тут, у Запорізькій райдержадміністрації з торгівлі людьми, то всі сказали, що дорогу з дому до тюрми кваліфікуватимуть як військовий злочин, а із тюрми до окопу — ще не визначились. Наш представник з торгівлі людьми сказав: може, вам ще учасника бойових дій дати? Так пожартував невдало. Не всі хочуть про це говорити. Причини мовчання різні — у когось там залишилися родичі, отож бояться їм нашкодити, хтось просто не хоче розповідати про те, що пережив у полоні. Таких людей, як я, дуже багато. Вони не знають, куди йти і що робити».

Комісія вже визнала Олену жертвою торгівлі людьми. Тепер вона очікує на рішення щодо її статусу затриманої внаслідок агресії Росії проти України. Вона також планує створити громадську організацію, яка б займалася пошуком українських цивільних заручників, що перебувають у руках окупантів.

«Треба створювати громадську організацію з розшуку цивільних полонених. Бо хтось з кимось сидів, десь був, щось бачив. Треба збирати цю інформацію. Мені дуже хочеться допомогти людям, які опинилися в такій ситуації. Насправді я борюся не за статус. Моя мета — щоб нам було з чим прийти на трибунал. Перемога буде однозначно, але з чим ми прийдемо? Злочинець має бути покараний».

Куди звертатися та що робити?

Юристка правозахисної групи «Січ» Юлія Полєхіна, яка допомагає Олені Ягуповій, каже, що коли людину звільнено у рамках офіційного обміну, отримати цей статус нескладно. Якщо ж полоненого просто відпустили або той зумів втекти, зробити це складніше.

«Цей статус дає підстави отримати виплати у розмірі 100 тисяч гривень. Якщо людину утримували понад рік, то цю виплату постраждалий отримуватиме за кожен рік перебування у полоні. Гроші може отримати сам постраждалий або його рідні. Також ці люди мають право на  –  лікування, психологічну допомогу, їм допомагають відновити документи. На жаль, у нас досі немає чіткого механізму звільнення цивільних полонених. Щоб отримати статус особи, затриманої внаслідок агресії РФ проти України, необхідно надати комісії певні докази затримання та звільнення». 

Першочергові кроки, які має зробити звільнена з полону цивільна людина. Поради правозахисниці.

1. Якщо родина не відкрила кримінальне провадження про ваше зникнення — обов’язково його відкрити. Тобто відразу після виїзду на підконтрольну українській владі територію треба звернутися до поліції. Далі треба повідомити про ваше повернення СБУ і координаційний штаб. 
2. Взяти у поліції документ про зняття з розшуку. Якщо рідні зверталися до правоохоронців про зникнення особи, то коли людина з’явилася — кримінальне провадження не закривається, але з розшуку її знімають. Цей документ також може бути доказом.
3. Варто звернутися до місцевого самоврядування із заявою, що у них в громаді є особа, яка звільнена або втекла з полону.
4. Зафіксувати нанесену полоном шкоду здоров’я, звернувшись до медичних установ. 
5. А ще ми радили б самій людині одразу зафіксувати всі деталі перебування та звільнення із полону, бо з часом вони можуть стертися з пам’яті. 
6. За правозахисною допомогою можна звертатися за посиланнями:

https://www.facebook.com/pgsich

https://sich-pravo.org/

Ірина Литвиненко-Гнелицька з чоловіком, восьмирічною донькою й одинадцятирічним сином жили у Скадовську біля моря. Як тільки ставало тепло, ходили на море, їздили на острів Джарилгач. 

«Ми насолоджувалися тим, що маємо, мали плани, багато про що мріяли. В мене був ритуал: коли молодшу відводила до школи, поверталась додому повз море, купувала улюблену каву, сиділа, слухала шум хвиль. У нас ніколи штормів не буває, це затока, завжди тихо і спокійно. До війни ми були щасливі», — згадує Ірина.

«Росіяни розстрілювали людей, які намагались виїхати єдиною дорогою»

Напередодні повномасштабного вторгнення Росії до України Ірина втратила батька, родина у скорботі не слідкувала за новинами. Про початок війни дізналася зі шкільного чату: «Я запропонувала дітям взяти найулюбленіші іграшки, бо все забрати не можемо. Ми зібралися, і вже об 11-й виїхали». Гнелицькі попрямували до Херсона, вже в дорозі дізналися, що там точаться бої, росіяни намагаються захопити Антонівський міст: «Поверталися люди, які все це бачили, там розстрілювали дуже багато машин, люди тікали, кидали машини, розверталися. А це був єдиний шлях до неокупованої правобережної України», — розповідає «Сестрам» Ірина.

Родина має родичів в Росії. «Свекруха з Росії мене питала, що у нас відбувається, я писала — війна, вона не вірила. Відправила їй відео, як нам назустріч їде колона російської техніки. Після цього вона перестала мені писати».

Родина мусила повернутись додому, сподівалася, що це ось-ось закінчиться і повернеться нормальне життя. Ірина пригадує першу ніч, коли літали російські літаки, гелікоптери, завмирало серце, майже не спали, щоб мати можливість швидко сховати дітей. 

На початку березня 2022 року до міста заїхали російські танки.

«Розпочалися масові протести, наші люди повиходили на площу, але окупанти підняли зброю. Стріляли в повітря, в людей кидали димові шашки».

«Росіяни забирали людей і ці люди зникали»

Почалося життя в окупації. У школах через місяць відновилось навчання онлайн. Ірина зізнається, що виходили з дому тільки в разі крайньої потреби. Великі магазини закрилися, маленькі намагалися працювати. Мешканці потрошку закуповувалися, заморожували. «Ми навіть хліб заморожували», — розповідає Ірина. 

Після новин про звірства окупантів на Київщині додалися страхи, що окупанти можуть увірватися до квартир, грабувати, катувати дорослих та дітей. «Завжди була в стані тривоги, в очікуванні, що треба згуртуватися і захищатися. Чула, як окупанти забирали людей, катували, це були люди з якихось списків. Вони робили рейди, десь їх вивозили, і людина зникала. Були випадки, що когось повертали, люди були побиті».

«Визволення від нацистів» 

На початку окупації загарбники намагалися перетворити Скадовськ на зразкову пропагандистську картинку — міста, визволеного від «нацистів»: знімали відео, організовували концерти. Але ці спроби, за словами Ірини, були абсурдні: «Вони почали готуватися до 9 травня, завозити свої червоні ганчірки. Чомусь були прикраси саме з символікою Радянського союзу. Була якась польова кухня, каша. Вони навезли якусь масовку, ми дивилися і не розуміли, хто ці люди. Було більше військових, ніж простих людей. Вони ходили зі зброєю і з вівчарками, охороняли цей натовп не зрозуміло від кого».

Від самого початку окупації у місті з’явилися колаборанти. Найбільшим шоком для Ірини було дізнатися, що на сторону ворога перейшли добре знайомі і шановані люди: «талановита і дуже класна» викладачка театрального гуртка, який відвідувала дочка Ірини, україномовна сусідка — «добра жіночка», з якою пані Гнелицька щодня спілкувалася.

«Я заново придивлялася до людей, навіть знайомих. Я почала відсторонюватися, відмежовуватися. Для мене це було неприйнятно, що вони пішли за росіян «топити», і було страшно, що можуть здати».

Можливість виїхати в бік вільної України, за словами Ірини, коштувала, в середньому, 25 тисяч гривень за людину, а оплата здійснювалась через колаборантів чи, безпосередньо, загарбникам. В родини з чотирьох осіб таких коштів не було: «Все одно це була рулетка. Заплатив гроші, а тебе не пропустять. Чутки ходили, що не пропускають, розстрілюють, просто закривають, стоять черги по декілька днів, а то й тижнями. Були випадки, коли вони розстрілювали вибірково машини в колонах, ти не знав, куди влучить — колесо фортуни. За дітей страшно, розстрілів була тьма».

Минув рік. Діти досі лякуються гучних звуків у мирній Баварії

«Останнім дзвіночком» стала ротація окупаційних військ. Замість байдужих «кримчан», росіян з тимчасово окупованого Криму, до області зайшли кадирівці: «Наприкінці червня — на початку липня ми почули про перші випадки насилля щодо дітей в на Херсонщині. Зрозуміли, що вже точно маємо збиратися і, на свій страх і ризик, виїжджати. Стало занадто небезпечно, могло повторитися те, що було в Бучі-Ірпені. В Херсонській області, мені здається, такого було і є дуже багато, просто про це зараз мало хто каже. Ми розуміли, що ця ротація була небезпечна. Почали дуже активно зникати люди», — розповідає Ірина. 

Гнелицькі виїхали зі Скадовська 11 липня 2022 року через Крим. Дорога до Німеччини для них пройшла через Москву і латвійське місто Лієпая. Добиралися шість діб. Родину прихистив баварський Меммінген: «В першу ніч почалася сильна гроза. Мої перелякались: «Мамо, ракети летять». На другий день о 5 ранку була сирена. Тут раз на місяць перевірку роблять, ми не знали і злякалися. Минув рік, та досі від тої сирени всередині все стискається і згадуєш все: біль, страх, відчай. Дуже багато болю».

Фото з архіву героїні публікації