Добра сусідка чи вчитель – кожен міг перейти на бік ворога. «Я перестала вірити людям»

У 21 рік вона ще вчилася на журналістиці й мріяла допомагати воїнам, аж почалася велика війна, і довелося залишити журналістику й це бажання здійснити. У свої 23 Дзвенислава Сіра (Дзвінка) очолила відділ роботи з пораненими патронатної служби «Янголи Азову» (зараз «Янголи»), що опікується сотнями поранених і колишніх полонених Третьої штурмової та «Азову». 

У її підпорядкуванні — 10 медичних кураторок, кожна з яких веде до 150 поранених воїнів. Про неї кажуть: «Та, що бігає цілодобово». А ще, що це військова з неймовірно високим рівнем відповідальності. 

Всі чоловіки з родини Дзвінки — зараз на фронті. Її чоловік воює у Третій штурмовій, брат — з 2020 року в «Азові», зокрема пройшов «Азовсталь» і полон. Своєю історією Дзвінка поділилась із Sestry. 

24 лютого довжиною у два місяці

— За місяць до повномасштабного вторгнення у Львові з ініціативи Штабу оборони Львівщини стали організовувати вишколи для цивільного населення, — згадує Дзвінка. — Вчили людей володіти зброєю, безпечно з нею поводитися, розпізнавати вибухову техніку. Запрошували спеціалістів з тактичної медицини, ДСНС, медиків з бойовим досвідом, лікарів швидкої медичної допомоги тощо. На вишколи прийшло близько 500 людей різного віку. Пізніше ці чоловіки пішли воювати, а жінки — волонтерити.

24 лютого ми всі зібралися разом і стали думати, що робити. Мій чоловік, який на той час вже був ветераном АТО, хотів їхати в Маріуполь до брата, де той служив. Але не встиг, бо саме того дня до Львова приїхав останній потяг з Маріуполя… і вже не повернувся у місто. Як каже мій брат, так доля вберегла мого чоловіка. 

Наступного дня ми відправили всіх наших хлопців боронити столицю. Відтоді все наче злилося в один день… І 24 лютого для мене тривало чи не два місяці. Кожен день — як день бабака. 

Коли хлопці поїхали, ми з дівчатами стали волонтерити. Забезпечували амуніцією і медикаментами новостворений підрозділ ТРО «Азов». Також займалися розселенням родин бійців «Азову» з прифронтових та окупованих територій. Люди прибували без речей, з дітьми й домашніми тваринами. 

Саме тоді я познайомилася з Наталкою, яка з 2014 року працювала з родинами військових у патронатній службі «Азов». На той момент у неї було багато роботи із сім’ями загиблих, і я стала їй допомагати. Згодом вона запросила мене до війська, так у травні 2022 я опинилась на службі.

У 13 років вже носила канапки на Майдан

Коли почалася велика війна, я саме здобувала ступінь магістра на факультеті журналістики у Львові. Навчалась на шостому курсі, однак, не закінчила. Весняний семестр закрила, а восени вже було стільки роботи, що мусила терміново їхати до Києва. 

Взагалі я з 18 років хотіла доєднатись до армії й працювати у пресслужбі. Тож коли мені запропонували доєднатися до патронатної служби «Янголи Азову», відразу погодилась. Наша волонтерська спільнота на той момент вже чи не вся роз’їхалась. Хтось з дівчат доєднався до війська, хтось поїхав додому в іншу область.

Всі повнолітні рідні й друзі чоловічої статі пішли служити. Вдома лишилися тільки мама й молодші брати ‍

Родина моє рішення про службу підтримала. Мій старший на п’ять років брат вже кілька років служив в «Азові». Батьки з дитинства нас виховували патріотами. Разом з молодшим братом ми були пластунами. І саме в Пласті у нас сформувався світогляд, знайшлися відповіді на питання, які шукаєш у 13-14 років. Ніколи не стояти осторонь життя країни.

Коли почалась Революція гідності, мені було 13. І вже тоді, у Львові на Майдані, я була там з прапором і щодня приносила чай і бутерброди для хлопців, які не випускали «Беркут» зі Львова на Київ. На той момент ми з дівчатами з Пласту відчували, що перебуваємо у центрі історичних подій. 

Те, що рано чи пізно ми станемо на шлях боротьби за свою ідентичність, моя мама знала давно. До того ж розуміла, як наше оточення впливає на наші рішення. А чоловік, думаю, зрадів тому, що це безпечно, що я не подалася в бойові медикині.  

Ми — посередники між пацієнтами й лікарями

Нас часто бачать як дівчат, які просто возять шкарпетки й фрукти в лікарні. Інколи питають: «Що ви взагалі робите?». Відповідаємо: «В принципі, все». 

У патронатній службі я відповідала за супровід поранених. Від моменту отримання травми і до повернення у стрій. Якщо ж це важкі поранення, то треба було допомогти військовому, наприклад, з реабілітацією, протезуванням,  у разі потреби —  із звільненням зі служби, оформленням пенсій та інших виплат. На початку у мене було умовно 10 поранених, яких я супроводжувала, але з часом кількість зростала. 

Особливо багато роботи з’явилося після великого обміну полоненими у вересні 2022 року. Тоді звільнили 120 бійців «Азову». Людям складно адаптуватися після виходу з неволі. Ми взяли на себе функцію посередників між звільненими й лікарями. Організовували реабілітацію — фізичну, психологічну. 

У роботі ми дотримуємося певного алгоритму. Щойно військовий отримав поранення — відразу до медичної служби надходить про нього вся інформація. Далі я розподіляю супровід між дівчатами: умовно, хлопчина з ампутацією кінцівки йде під крило колеги, яка добре співпрацює з протезними центрами, а пораненого з черепно-мозковою травмою скеровую до тих, хто має досвід роботи у цьому напрямі. Далі дівчата з ними зв'язуються. Дізнаються про діагноз, медичні документи, отримують фото поранення і прогнози лікарів. Якщо є ускладнення, можемо залучити інших спеціалістів для консультацій. У разі визнання непридатним до війська, можемо навіть допомогти знайти тилову посаду. 

Наше завдання — організувати все так, аби поранені хлопці не ламали голову над тим, що їм робити, куди звертатись і бігти

Мене щиро вражає загальна культура незламності наших воїнів. Навіть коли їм важко, вони все одно бачать, куди їм рухатися далі. 

Іноді зіштовхуємося з образами на свою адресу. Не тому, що хтось поганий. А тому, що болить. Коли в тебе важке поранення і ти кожен день борешся з болем, з тим, щоб відновити функції кінцівок, щоб поїсти і тебе не знудило… це виснажує, людина може стати злою. Але коли пораненому стає легше, спілкування налагоджується. Шлях до одужання може бути довгим.  Наше завдання — підтримувати в людях віру, що якщо йти обраним шляхом, все зрештою буде добре.

Було враження, ніби світанку вже не буде

Зима 2022-2023 була найдовшою і найважчою за всю повномасштабну війну. У нас було дуже багато поранених з Бахмута. Додалися хвилювання за чоловіка, який воював на тому напрямку. І неспокій за брата, який на той момент вже понад пів року був у полоні. 

Ми не мали з братом зв'язку. Єдиний раз, ще перед виходом з «Азовсталі», він написав, що далі зв'язку не буде. Згодом ми побачили його на відео одного з ворожих ресурсів. Інформації було мінімум. Ми не знали, чи він у Росії, чи на окупованих територіях. Втім добре розуміли, як сильно катують саме азовців. У голові виникали найстрашніші сценарії. Було враження, ніби світанку вже не буде…

Але на щастя, темрява зникла. 6 травня 2023 року, майже через рік, брат повернувся з полону — худий і виснажений. Фізичний стан був поганий, але моральний — неймовірний! Він радів з того, що ми всі живі, що у нас все добре. Тішився, що Україна вистояла і бореться з ворогом далі. Бо у полоні їм розповідали, що такої країни вже немає. Після реабілітації він повернувся в стрій до «Азову».

Мій чоловік теж зараз на війні. Сумую за ним. За минулий рік ми бачилися, напевно, 3-4 рази. І це не були відпустки — тільки короткі зустрічі. Цьогоріч бачилися один раз. 

Але відстань і війна сильно зміцнили наші стосунки. В моменти відчаю ми завжди знаходимо потрібні слова і дії одне для одного.

Чоловік завжди каже: «Поки ми любимо, навіщо думати про щось, що буде далі?»

І, як показує час, любов не зникає. А навпаки, стає сильнішою. Ми знаходимо нові способи дати одне одному увагу, показати любов і піклування. І якось в цих реаліях вже навіть важко згадати, як було раніше, коли ми бачилися з ним щодня і не розлучалися довше, ніж на кілька днів упродовж п'яти років.

Потреби зростають, донати — навпаки

Часто буває так, що лікарі та медсестри купують власним коштом ліки, бо їм шкода пораненого. І йдеться не про прості медикаменти, а про дороговартісні антибіотики, яких у лікарні іноді немає. Буває, ми закуповуємо речі, які мали б бути на забезпеченні у шпиталі. Наприклад, знеболюючі препарати для опікового відділення. Коли в бригаді немає патронатної служби, то нерідко рідним доводиться витрачати всю зарплату пораненого на лікування. І це ситуація, яка болить. Тож вважаю, що підхід до медичного забезпечення військових необхідно міняти на державному рівні. Всі етапи лікування і фізичної реабілітації мають бути профінансовані виключно державою.

На щастя, ми маємо Благодійний фонд, на гроші якого закуповуємо необхідні ліки, ортопедичну техніку, крісла колісні, милиці тощо. Він наповнюється за рахунок донатів меценатів і небайдужих. Ми постійно думаємо, як залучити кошти, бо закривати збори стає дедалі складніше. Потреби ж не меншають. Багато поранених, мало донатів. У нас, мабуть, ще із січня висить незакритий збір. Завжди закликаю і нагадую: «Донатьте хоч потроху. Це все одно важлива допомога. Або бодай поширюйте інформацію про збори».

Тодішня я в цьому світі не вижила б

За ці понад три роки війни у мене зникло багато страхів, зокрема страх відповідальності. Для мене сьогодні це принципово необхідна річ, а не щось, чого я намагаюсь уникнути. Війна зробила мене більш серйозною. Деколи мені навіть бракує легковажності, тієї веселої, смішної Дзвінки. Але напевно, так треба. Ще я стала трохи сильнішою. Тодішня я в цьому світі не вижила б. Хоча теперішня я в тому світі, мабуть, теж.

Натхнення мені дають мої рідні. Силу — дівчата, з якими служу. 

Наша жіноча спільнота — найкраща підтримка з неймовірним рівнем розуміння. Навіть найгірший день дівчата можуть перевернути на 180 градусів

Щодо перезавантаження, допомагає навіть прогулянка на природі — у лісі, парку або десь біля води. Люблю читати, а їздити за кермом — це взагалі для мене медитація. Звісно, у мене були важкі часи, але опустити руки — означає зрадити своїм принципам. У такі моменти необхідно шукати щось, що тебе витягне, чіплятися за гачок і випливати.

Не звикайте до війни

Хотілося б, щоб світ знав, як понад три роки ми стоїмо і тримаємось. Але те, що ми стоїмо, не означає, що для світу немає загрози. Розслаблятися не варто ані українцям, ані нашим партнерам, ані людям з-за кордону, які хочуть нас підтримати, але вважають, що, можливо, це вже неактуально. У цьому досі є гостра потреба. 

Сьогоднішня війна — ціна десятків тисяч життів, наших міст, які колись жили прекрасне життя, розвивались і росли. Саме такою ціною поки тримаються ваші мир і безпека

Щодо українців, не звикайте до цих реалій. Не треба чекати якоїсь трагічної події на кшталт ракетного обстрілу Кривого Рогу для того, щоб знову згадати, що у нас війна. Не може бути нагадуванням про те, що триває війна, смерть дітей. Не може бути цим нагадуванням пошкодження житлових будинків у Києві. Кожна ваша думка, коли ви прокидаєтеся вранці й засинаєте ввечері, має бути про те, що я можу зробити чи вже зробив сьогодні, щоб покращити ситуацію. Включитися у війну мають всі й зараз. 

Навіть якщо буде якесь перемир'я, то повірте, через 10 років зустрінемося знову тут, в армії

Особисто я поки не будую жодних планів на майбутнє. Хоча дуже хочу поїхати в село до бабусі в Карпати й пожити там з місяць, як колись на літніх канікулах. На природі, в горах, бігати на річку, збирати вишні, пасти овець і кайфувати. Мрію, щоб ми якнайшвидше прогнали ворога з нашої землі, і всі наші воїни повернулися живими додому. А ще — аби українці об’єдналися і разом відбудували, відновили все, що було так жорстоко знищено й забрано у нас ворогом.

‍Фотографії з приватного архіву

Від рідкоземельних металів до винищувачів F-16 — новий етап партнерства між Україною та США все чіткіше набуває геостратегічного характеру. Нещодавно Київ підписав із Вашингтоном двосторонню угоду про спільний видобуток корисних копалин. Хоча багато її пунктів залишаються рамковими, вона вже стала потужним сигналом — і союзникам, і супротивнику.

Але чи достатньо цього, щоб змінити хід війни? В ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry це питання аналізує генерал-майор армії США у відставці Гордон Б. «Скіп» Девіс-молодший, який обіймав посаду заступника помічника Генерального секретаря НАТО з питань оборонних інвестицій, а нині — старший науковий співробітник Програми трансатлантичної оборони та безпеки Центру аналізу європейської політики (CEPA).

Ресурси замість безпекових гарантій?

Марина Степаненко: Через дев'ять місяців після того, як президент Зеленський вперше запропонував партнерство зі Сполученими Штатами для інвестування в українські рідкоземельні корисні копалини — угода нарешті укладена. А втім, вона не містить прямих безпекових гарантій. Чи, на вашу думку, така «економічна прив’язка» здатна реально вплинути на довгострокову безпеку України, зважаючи на те, що США тепер мають економічну зацікавленість у її стабільності?

Гордон Девіс: Той факт, що США мають економічний інтерес в Україні, безпосередньо запропонований і схвалений президентом Трампом, є чистим плюсом для України. Хоча відсутність гарантій безпеки залишається критичною прогалиною, особисте просування Трампом цієї угоди працює на користь України. Він не хоче, щоб його вважали таким, що програв у підтримці України, і тепер, маючи економічні інтереси США, він, швидше за все, залишиться залученим.

Трамп розглядає цю угоду як майбутній спосіб віддячити американському уряду та платникам податків за їхню підтримку України протягом останніх трьох років

На даному етапі угода має більше дипломатичну та політичну вагу, ніж економічну, оскільки розробка ресурсів займе певний час — особливо на тлі війни, що триває і перешкоджає геологічним дослідженням та видобутку корисних копалин. Однак це крок уперед, і, ймовірно, за меншу ціну для України, ніж очікувалося спочатку. Адміністрація Зеленського заслуговує на похвалу за те, що домовилася про вигідні умови і заручилася якщо не військовою чи економічною, то принаймні політичною гарантією з боку США.

Генерале Девісе, як можна трактувати створення Спільного фонду реконструкції в рамках угоди про надра? 

Наразі — це більше політичний інструмент, оскільки, ймовірно, знадобиться значний проміжок часу, перш ніж можна буде реально відчути переваги спільної розробки українських надр. Проте позитивним моментом є те, що цей елемент є частиною ширшого плану — особливо в тих моментах, на яких наполягав президент Зеленський. Він хотів не просто допомоги у відновленні, а чітких зобов'язань з боку США, і ця угода відображає це.

Вона також слугує стимулом для американського бізнесу долучатися до зусиль з відновлення України. В ідеалі, це заохочувало б американські інвестиції навіть під час війни, допомагаючи відродити приватний сектор України, який зазнав величезних збитків. Це, в свою чергу, могло б допомогти виробляти матеріали та ресурси, необхідні Збройним силам України для продовження оборони, а також закласти основу для більш широкого економічного розвитку, коли умови дозволять стабільніші, довгостроковіші інвестиції.

Україна продемонструвала неабияку життєздатність та інноваційність, що вже привернуло увагу американських компаній та потенційних інвесторів. Ця енергія є ключовим активом, і ця ініціатива може стати шляхом до її спрямування на післявоєнне відновлення та зростання.

‍Хоча це не пов'язано безпосередньо з підписанням угоди, та через кілька днів після цього Державний департамент схвалив можливий новий продаж Україні пакету з навчання, підтримки та супутнього обладнання для винищувачів F-16 на суму близько 310,5 млн доларів. Це, звичайно, не грантова допомога, але готовність схвалити великі, резонансні продажі озброєнь. Як ви оцінюєте такий крок з боку Вашингтона? 

Два нещодавні оголошення — одне на 300 мільйонів доларів, пов'язане з винищувачами F-16, і інше, яке, стосувалося переважно засобів протиповітряної оборони, — є важливими, оскільки вперше адміністрація Трампа схвалила продаж критично необхідної військової підтримки для України. Це значуща подія. Вона відповідає заявленому адміністрацією принципу, що нічого не дається безкоштовно, але допомога буде надана, якщо Україна продемонструє готовність до миру або врегулювання конфлікту шляхом переговорів.

Україна продемонструвала таку готовність. І пакет з навчання та підтримки F-16 може бути досить ефективним у багатьох аспектах. Досі певні ключові технології, такі як Link-16 (вона працює як потужний «модем», який дозволяє обмінюватися зашифрованою інформацією між бойовим літаком, допоміжними платформами, наприклад, іншими F-16, наземними радарами, навіть наземними системами ППО і базами в режимі реального часу. — Авт.), не надавалися через побоювання, що українські F-16 можуть потрапити до рук Росії, наприклад, якщо один з них буде збитий у тилу ворога. Але цього не сталося. Українські Військово-повітряні сили виконали виняткову роботу, зберігши свої активи і ефективно використовуючи їх на полі бою.

Цей пакет підтримки можна розглядати як своєрідну винагороду за таку дисципліну і оперативний успіх

Загалом, це дуже позитивний крок. Він може посилити можливості за допомогою таких систем, як LINK-16 або більш досконалих радарів, покращуючи захоплення і відстеження цілей. Це зробить F-16 ще ефективнішими в бою — кращими в протидії ракетам і безпілотникам і сильнішими в забезпеченні ближньої повітряної підтримки українських сухопутних військ.

Отже, це хороша угода на всіх фронтах і, ймовірно, матиме реальний вплив. Виміряти цей вплив може бути складно, якщо українські ВПС або уряд не поділяться детальними результатами цієї підтримки, але ми можемо сподіватися, що вона також прискорить підготовку пілотів і збільшить кількість боєздатних екіпажів, що дозволить більшій кількості F-16 піднятися в небо.

Перемир’я та шлях до миру

Лише у перші 12 годин так званого перемир’я на честь «параду», яке РФ сама запропонувала, росіяни здійснили 734 порушення режиму припинення вогню та 63 штурмові операції. Чи можна взагалі говорити про перемир’я, коли агресор поводиться так відверто недобросовісно?

Гадаю, ви добре підсумували: ні, не можемо. І я не вірю, що Захід зараз може щось зробити, щоб підштовхнути Росію до миру.

Поки Путін і його військові не визнають, що немає реальних шансів досягти своїх більш широких цілей, наприклад, захопити всі самопроголошені республіки або так звані анексовані області — вони не зупиняться

Але шанси Росії досягти катастрофічного успіху невеликі. Їхні територіальні здобутки зупинилися, втрати продовжують зростати, а втрати основних платформ — літаків, кораблів, — такі, що вони не зможуть замінити їх за рік чи два, навіть у найкращому випадку.

Зрештою, що може змінити ситуацію, так це зростаючий опір російської громадськості — чи то проти призову, чи то проти продовження війни взагалі. Саме тут може виникнути реальний тиск. А втім, поки що ця стратегія не працює.

Водночас підтримка Заходу не зникає. Насправді, нещодавні кроки — такі як угода щодо рідкоземельних мінералів та зростаюче визнання в адміністрації Трампа відмови Росії йти на компроміс — зміцнюють позицію України. Про це говорили і президент, і віцепрезидент. Але що стосується того, коли Росія може нарешті вирішити шукати миру або прийняти якісь умови — цього ніхто не може передбачити.

Напередодні так званого «перемир'я», на яке Україна не погодилася, Київ провів одну з наймасштабніших операцій проти Росії, вивівши з ладу роботу основних цивільних аеропортів в Москві та завдавши ударів по військових аеродромах і виробничих об'єктах. У відповідь Росія атакувала цивільну інфраструктуру в українських містах — будинках, де живуть звичайні люди. Як ви вважаєте, чого Москва намагається досягти такими ударами?

Єдине пояснення, яке я бачу, полягає в тому, що Росія вважає, що продовження атак на цивільне населення та інфраструктуру підірве громадську підтримку війни в Україні. Але поки що ми бачимо дивовижну стійкість і своєрідну вперту рішучість українців. Вони розуміють, що буде поставлено на карту, якщо вони піддадуться російським вимогам, отож моральний дух залишається сильним протягом трьох років.

Україна має вразливі місця, але моральний дух — не одне з них

Рішучість українців зберігатиметься доти, доки триватиме зовнішня підтримка і вони матимуть належне оборонне обладнання для захисту своєї лінії фронту і країни в цілому. Реальними слабкими місцями є стабільність фінансової та військової допомоги і, дедалі частіше, людські ресурси. Останнє зараз може бути навіть важливішим, ніж зовнішня підтримка. 

А втім, я очікую продовження тупикової ситуації або незначних успіхів Росії, але не прориву. Це війна на виснаження, в якій Україна покладається на підтримку Заходу, а Росія — на допомогу Ірану, Північної Кореї та негласну технічну підтримку Китаю.

Західна підтримка не зникає. Лідери ЄС і НАТО продемонстрували сильну прихильність до України, і це, ймовірно, збережеться протягом цього року — очікується, що більше підтримки буде надано під час засідань Ради ЄС і саміту НАТО. Зростаюче внутрішнє виробництво в Україні, особливо безпілотників, допомагає їй залишатися в боротьбі. Я лише сподіваюсь, що її збройні сили зможуть зберегти людські ресурси і силу волі, необхідні для подальшої оборони.

Генерале Девіс, ви згадали про вимоги РФ. На Мюнхенській зустрічі лідерів у Вашингтоні віцепрезидент США Джей Ді Венс заявив, що Росія вимагає забагато у переговорах про закінчення війни проти України. Як далі, на вашу думку, має розвиватися дипломатична та військова тактика України та її партнерів на цьому тлі? 

Так, я вважаю, що політичні зусилля президента Зеленського, спрямовані на збереження міжнародної підтримки — і, відверто кажучи, на демонстрацію справжньої готовності розглянути питання про припинення вогню та переговори — це саме той підхід, який є правильним. Звичайно, Україна повинна тримати свої можливості відкритими, і цю стратегію слід продовжувати. Що стосується Росії, то вона стрімко втрачає невелике вікно, яке колись мала для того, щоб заручитися підтримкою адміністрації Трампа щодо врегулювання шляхом переговорів.

Якщо Росія зірве прагнення Трампа до миру, він лише поглибить свою підтримку України і відмовиться від будь-яких спроб підштовхнути обидві сторони до переговорів

Можливо, Путін припускає, що після припинення вогню рішучість Заходу зруйнується, американська допомога зменшиться, і він зможе відновити територіальні захоплення, починаючи з чотирьох областей, на які він претендує. Наразі вимоги Путіна залишаються максималістськими: зміна режиму в Києві, повна демілітаризація України та постійна заборона на членство в ЄС і НАТО. Ці умови, ймовірно, є його абсолютною верхньою межею — він прагне, як мінімум, отримати Крим плюс чотири анексовані області і якусь розпливчасту обіцянку, що Україна залишиться поза західними інституціями протягом певного періоду. Проте він не розкрив ці карти відкрито.

Суть в тому, що Путін змарнував свій шанс забезпечити врегулювання, яке б принесло користь Росії та її громадянам. Отож, я не думаю, що Україна повинна погодитися на щось менше, окрім припинення вогню і розведення сил вздовж нинішніх ліній зіткнення.

На початку травня Bild опублікував статтю під назвою «Коли війна закінчиться, у Путіна виникне проблема — він блокує мирну угоду?». У цьому матеріалі стверджується, що Росія відмовляється від переговорів, тому що припинення війни може обернутися катастрофою для Кремля. Наскільки обґрунтовані ці твердження?

Путін робить величезні ставки в цій війні — і він сам їх підвищує за допомогою невпинної пропаганди. Він втовкмачив російській громадськості ідею, що ця «операція» має життєво важливе значення, а НАТО і Україна є смертельними загрозами. Тож якщо він колись зрозуміє, що програє, не сподівайтеся на поразку — він просто «розкрутить» її по-новому, закрутивши коліщатка своєї інформаційної машини в бік нового наративу.

Він вже робив це раніше: коли наступ на Київ сповільнився, він притлумив розмови про захоплення міста, змусив замовкнути критично налаштованих блогерів, покарав генералів, а потім розгорнув абсолютно нову стратегічну сюжетну лінію з іншими цілями.

Втрати миттєво стають перемогами у грі Путіна — він переосмислює будь-яку невдачу як тріумф

Справжнє питання полягає в тому, коли він визнає, що не може отримати більше території, багатства чи ресурсів, не зруйнувавши російську економіку назавжди? Тоді він може «вийти з гри і оголосити про успіх». Але цей переломний момент повністю в його руках — і ніхто не знає, коли він вирішить змінити сценарій.

Європейська безпека в нових геополітичних реаліях

У травні Франція та Німеччина оголосили про створення спільної Ради безпеки для посилення оборонної співпраці на тлі зростаючих загроз з боку Росії та невизначеності щодо політики США. Які ключові завдання стоятимуть перед цією Радою, і наскільки вона здатна підвищити колективну безпеку Європи?

Будь-які багатосторонні зусилля, спрямовані на зміцнення колективної оборони та стримування агресії, вітаються. Кілька ініціатив на різних рівнях спрямовані на посилення підтримки України, як, наприклад, запропоновані Великою Британією, Францією і Німеччиною миротворчі сили, що об'єднують дві ядерні держави і найбільші економіки Європи.

Наскільки широко інші союзники по НАТО підтримають такі заходи, ще належить з'ясувати. Тим не менш, обнадіює те, що декларації Ради ЄС, збільшення витрат на оборону, навчання з підвищення боєготовності і нарощування виробництва перегукуються з пріоритетами НАТО і посилюють підтримку України.

‍Європейська комісія в березні представила план ReArm Europe, який передбачає значне збільшення оборонних витрат та спільні інвестиції в оборонну промисловість. Яким чином, на вашу думку, ці ініціативи можуть вплинути на здатність Європи самостійно забезпечувати свою безпеку без надмірної залежності від США?

Будь-який крок до посилення обороноздатності ЄС і забезпечення потреб збройних сил вітається, але попереду у блоку ще довгий шлях. Навіть разом члени ЄС забезпечують лише близько 40 відсотків потенціалу європейських союзників по НАТО - це набагато менше, ніж окремі внески Великої Британії, Норвегії і Туреччини.

Амбіції ЄС щодо переозброєння чітко узгоджуються з цілями НАТО, але вони залишаються лише амбіціями. Десятки подальших політик мають бути схвалені Радою, бюджети мають бути розподілені, а національна промисловість має нарощувати виробництво. Реально ми говоримо про місяці, якщо не роки, до того, як сили ЄС зможуть справді нести свою вагу.

На тлі зростаючої загрози з боку Росії, деякі європейські країни, зокрема Польща, прагнуть до тіснішої співпраці у сфері ядерного стримування, включаючи можливість участі в програмі ядерного обміну НАТО. Як ви оцінюєте такі кроки?

Польща вже близько десяти років непомітно посилює ядерні сили стримування НАТО, надаючи авіаційну підтримку подвійного призначення — думайте про неї як про «другого пілота» ядерних сил США і Великої Британії, а не як про саму боєголовку.

На практиці Вашингтон і Лондон покладаються на п'ять неядерних літаків союзників плюс ширше тактичне повітряне прикриття для того, щоб реально загрожувати ядерною відповіддю. 

Польща робить свій внесок шляхом проведення навчань, тренувань і оперативного планування, але вона не має і, швидше за все, не матиме найближчим часом реальної ядерної зброї на своїй території

Це призвело б до різкої ескалації напруженості у відносинах з Росією і, можливо, ризикувало б зірвати будь-який шлях до миру в Україні. Тим не менш, навіть висяча перспектива ядерної зброї у Польщі могла б слугувати потужним козирем під час домовленостей — це те, над чим варто замислитись.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Той факт, що фільм «Анора» отримав п'ять «Оскарів», безумовно, став шоком для більшості людей за межами США, які хоч трохи розуміються в кінематографі. Тим не менш, його величезний успіх у Штатах у той час, коли країна відкочується назад до імперіалізму і рухається до диктатури, не може не викликати занепокоєння.

Дозвольте мені почати з кількох слів обурення самим фактом номінації фільму «Анора». За найкращу чоловічу роль другого плану був номінований виконавець ролі Ігоря Юра Борисов, широко відомий своїми ролями в підтримуваних Кремлем пропагандистських фільмах, людина, яка незаконно відвідувала окупований Крим. Лишень жодна з цих відомостей не набула широкого розголосу серед американської громадськості. Дивлячись на це з перспективи польки, я дивуюся, як це може бути нормальним для всіх навколо мене.

Мої американські однолітки зі школи підходили до мене і питали: «Ти бачила «Анору»? Дивовижний фільм!».

Коли я вказувала, що фільм проросійський, вони відповідали, що це «феміністичний» фільм або що він зображує росіян у негативному чи сатиричному світлі, що лише підкреслювало, наскільки ефективною є російська пропаганда

Як можна вважати фільм феміністичним, якщо він зображує боротьбу секс-працівниці, яка не має жодної особистої автономії, тим більше, що секс-праця існує переважно для задоволення чоловічих бажань? Я не намагаюся критикувати тих, хто займається цією роботою, але справедливо зазначити, що в більшості випадків, особливо в такій капіталістичній країні, як США, стати працівницею секс-індустрії рідко буває свідомим вибором. Частіше це результат вибору між бездомністю та цією професією. 

Шон Бейкер жодним чином не торкнувся цього аспекту. Натомість, як «прогресивний» режисер, він доклав чимало зусиль, щоб показати нелегке життя дівчини з бідного середовища. Однак у жодній з п'яти оскарівських промов режисерів не згадувалося ні про секс-працю, ні про жінок, які нібито «надихнули» фільм. Це лише підтверджує мою думку, що білі чоловіки не повинні розповідати історії про жінок — особливо зараз, коли у нас відбирають права, а «фільмом року» називають історію про життя секс-працівниці, врятованої розбещеним сином російського олігарха. Який урок ми, жінки, повинні з цього винести? 

Навіть якби я хотіла поспівчувати героїні Анори або спробувати зрозуміти її, зробити це майже неможливо, оскільки, незважаючи на те, що вона є головною героїнею, вона не має, як я вже згадувала, особистої автономії. Я розумію, що, можливо, в цьому і полягав задум Шона Бейкера: зобразити її як жертву. Однак, як на мене, це просто поганий сценарій. Чого хоче Ані? Чи хоче вона бути з Ванею? Чи вона нещаслива в Нью-Йорку? Ми не знаємо. Тому що, хоча її життя не є розкішним, ми не дізнаємося, що вона відчуває з цього приводу і чи хоче щось змінити. Цього не видно ні з її вчинків, ні з режисури, ні зі сценарію. А якщо незрозуміла мета головної героїні, то виникає питання, про кого ж насправді ця історія — адже за таких обставин Анора просто стає боксерською грушею для інших персонажів. Хіба що Шон Бейкер саме так і сприймає жінок. Але якщо так, то я повертаюся до свого попереднього спостереження про нездатність чоловіків розповідати жіночі історії. 

Дехто каже, що остання сцена фільму — це справжнє проникнення в особистість Ані, яка «весь цей час хотіла лише близькості та любові». Але чи справді це так? Якби це було так, хіба ми не повинні були б побачити, що вона налагодила більш тісний зв'язок з Ванею замість того, щоб просто танцювати для нього? Чи вона просто використовувала його, щоб заповнити порожнечу від браку любові? Зрештою, фільм нічого не пояснює, змушуючи глядача здогадуватися про наміри героїні, роблячи всю картину просто одновимірною. Мені байдуже, чи хотів Бейкер показати жінок секс-працівниць як особистостей, нездатних боротися за себе. Як глядачка, я хотіла вболівати за Ані, але не було нічого, що дозволило б мені підтримати її або зрозуміти, чого вона насправді хоче. 

За всю церемонію вручення «Оскара» Україна була згадана лише один раз — тоді як цей проросійський фільм згадувався більше разів, ніж я можу порахувати. Найбільше мене дивує, наскільки ми стали байдужими до російського геноциду.

Мене шокує, що люди починають дивитися фільми про бомбардування українських будинків, а потім просто перемотують їх — і йдуть далі. Ким ми стали як суспільство, якщо ми такі нечутливі?

Так само американці гортають новини і шукають наступну розвагу — наприклад, фільми на кшталт «Анори». Хто ж не захоче подивитися, як двоє молодих і привабливих людей займаються сексом на екрані, правда ж? 

Тож поки ЗМІ годують нас черговим одурманюючим фільмом, я приходжу до висновку, що «Анора» несе в собі більш глибоке послання про стан американського суспільства. 

Хто може врятувати Трампа, якщо не росіяни? Цей фільм має схожу тональність: дівчина в біді, яку рятує російський принц. Алегорія тут очевидна і відображається в тому, що «слов'янська лялькова естетика», «слов'янська лялькова дієта» і одержимість Марком Ейдельштейном, який грає Ваню, стали одними з наймодніших хештегів у TikTok. Дівчата в хутряних шапках і шубах викладають відео, де вони знімаються в головних ролях, їдять гречку і квашену капусту і кажуть, що мріють про слов'янських хлопців. Американські дівчата стають новими Анорами. Та й сам Трамп під час свого банкрутства був схожий на Анору: дівчина в біді, яка чекає на порятунок від олігархів. Питання в тому, коли ілюзія розвіється, чи буде він покинутий, як Анора? Чи це лише початок нової хвилі романтизації Росії в західних ЗМІ?