Історія кохання Івана та Владислави: немає нічого неможливого

Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.

Інстинкт волонтера

Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?

Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва. 

Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій. 

Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу. 

Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.

Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером 

Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.

Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?

Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію. 

Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало. 

З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого. 

Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.  

Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?

На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо. 

Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові». 

Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.

Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу

«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»

Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?

Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.

Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому? 

Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену  інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.  

Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?

Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті. 

З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років? 

Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон. 

Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.

У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі

‍Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.

Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.

У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…

Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій. 

Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.  

Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.

Якими ще є потреби головного шпиталю країни?

Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року  співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.

«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»

Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?

Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива. 

Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.

Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей. 

Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть». 

Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.

Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.

Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.

Як війна змінила вас і ваше оточення?

«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування. 

Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.

Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою

‍Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.    

Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?

У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву. 

Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже  підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним. 

Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі. 

‍Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко

Звісно, навіть Трамп, Маск та Джей Ді Венс не можуть одним махом грохнути американську бюрократію. Тому, за найновішою інформацією, американська розвідка продовжує ділитись з Україною розвідувальною інформацією, яка може допомогти її військам захистити себе. Утім американці скоротили обмін розвідданими, які українські Сили оборони можуть використовувати для наступальних операцій на російські війська. Це суттєво заважає для нанесення точних ударів сил оборони по тилах російських окупантів.

Так, у рамках обмежень 7 березня американська аерокосмічна компанія Maxar Technologies перестала надавати українським військовим розвідувальні дані, що стосуються російських військових об'єктів і дислокації та пересування живої сили ворога. Таким чином, ЗСУ тепер не можуть отримувати безплатної розвідувальної інформації. Проте, як з'ясувалось, вони можуть її отримати обхідними шляхами — за гроші. Це час і додаткові ресурси, які могли би піти на інші закупи військового часу.

На зауваги про те, що таким чином Америка допомагає Росії у війні, Трамп байдуже зауважив, що Путін «робить те, що зробив би будь-хто інший»

Більше того зустріч американських переговорників з українською делегацією у Саудівській Аравії навряд чи може відновити паузу у військовій допомозі США. Адже Трампу мало нашумілої угоди про корисні копалини — він хоче уламати Володимира Зеленського на кілька поступок — від відмови від деяких територій на користь Росії до вимог до українського президента піти у відставку та на вибори. 

Можна констатувати, що формула «мир через силу» в розумінні команди Трампа пішла кудись не туди і перетворилася радше на примус до «миру» жертви агресії

Навесні 2024 року давній товариш Трампа, генерал американської армії Кіт Келлог, оприлюднив свій мирний план. Не те, щоб це був досконалий документ, утім він передбачав одночасний тиск на Росію й на Україну для зупинки гарячої фази війни. Україну мали шантажувати припиненням військової допомоги. А Росії погрожувати значним посиленням мілітарних потужностей Києва та запровадженням болісних санкцій. Утім, зараз ми бачимо, що батіг для Росії десь загубився, зате Вашингтон поставив на розтяжку Зеленського. Заради переговорів із Кремлем нові обличчя адміністрації Трампа навіть ввели певне табу на маркування Росії як агресора, що силою ламає кордони та угоди.

Дикий краш-тест американських стосунків змушує європейські держави задумуватись — чи варто сліпо покладатись на Америку у плані власної безпеки та купувати зброю лише там. Бо завтра можуть відімкнути супутники, забанити доступ до даних ЦРУ, припинити поставки комплектуючих. І який сенс тоді купувати за шалені гроші щось високотехнологічне, як то літаки F-35 чи M142 HIMARS — якщо воно стоятиме металобрухтом в амбарі?

Нинішні фаворити Трампа готові відправити в урну навіть бізнес-угоди, за які сплачено не просто гроші, а шалені гроші. Взяти хоча би погрози Ілона Маска відімкнути системи супутникового зв’язку Starlink ЗСУ. Мовляв, без цього уся лінія фронту завалилась би, і взагалі він весь такий миролюбний, що його нудить від війни. 

По-перше, ще кілька днів тому було офіційне пояснення від уряду Польщі, що це бізнес угода з компанією Space X та Пентагоном на 50 мільйонів доларів на рік, і відключати щось це точно непорядно

Але коли міністр МЗС Польщі Радослав Сікорський припустив, що у разі гірших сценаріїв, коли «SpaceX виявиться ненадійним постачальником, ми будемо змушені шукати інших постачальників», нинішні еліти США влаштували атаку брудом у соцмережі Х. Державний секретар Марк Рубіо пригрозив, що без американських технологій «росіяни вже стояли б на кордоні з Польщею». А фаворит президента Маск обізвав урядовця ще недавно держави-союзника у Східній Європі «маленькою людиною», якій варто закрити рот.

Уявити щось подібне за Ентоні Блінкена, Джо Байдена, Діка Чейні чи хоча би Майка Пенса — віце-президента Трампа за першої каденції — було просто нереально. Це просто майстер-клас, як наживати ворогів на пустому місці і заміщувати реальну політику гопотою з підворітні.

Який урок із цього має винести Україна, Польща та весь Європейський союз? Поки авторка писала цю статтю, видання Forbes повідомило, що США в рамках паузи у військовій допомозі припинили обслуговувати ALQ-131 — блоки радіоелектронної протидії для самозахисту українських F-16. На щастя, французькі винищувачі Mirage-2000 стали порятунком для українських пілотів і дещо закрили нагальну потребу у захисті неба, але цього мало.

Цей гіркий урок від Вашингтона із примусом до миру жертви, а не агресора, каже одне, що не можна залежати від країни, котра може в будь-яку мить позбавити тебе можливості застосовувати системи озброєнь, котрі мають критичне значення для армії, що обороняється

Сьогодні США позбавляють засобів українську армію, завтра подібне щось можуть почути Литва чи Польща, бо у Трампа добрі стосунки з Путіним та бажання швидкої мирної угоди заради Нобелівської премії.

Поведінка Трампа і його молодих державників, які без цензури пишуть все, що спаде на думку в соцмережі Х, говорить, що про стару Америку із фільмів, яка рятувала всіх від війну і тероризму, можна забути. Тепер порятунок Європи в її руках. То ж час діставати плани розвитку власних армій і не економити гроші на власну зброю. Адже технофеодали, які заполонили Білий дім і Мар-а-Лаго, не визнають ані правил, ані союзів, ані угод. Тому найкраща кара для них — розбити монополію і створювати свої окремі безпекові союзи з розвідданими і зв'язком.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Вони познайомились на службі й покохали одне одного під час повномасштабного вторгнення. А зараз разом рятують поранених військових. У них багато спільного — інтереси, захоплення, робота. І навіть день народження в один день — з різницею у чотири роки. Анастасія Подобайло і Микола Ясіненко — подружжя медиків на стабілізаційному пункті 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. І вони розповідають Sestry про свої надзвичайні стосунки на війні.

«Батьки спочатку не знали, що я долучилась до війська»

Рішення йти на війну харків’янка Настя прийняла у свої 19. На той момент, у 2017-му, вона навчалася на першому курсі філологічного факультету університету Каразіна. Покинувши навчальний заклад, дівчина доєдналася до добровольчого українського корпусу «Правий сектор».

«Я планувала бути вчителькою початкових класів. Зараз це звучить, наче сюр якийсь, ніби то не про моє життя. Мене тоді оточували максимально патріотичні і дотичні до війни люди. За можливості їздила як волонтерка до бійців на фронт. І згодом прийшло усвідомлення, що я можу зробити щось більше. Я відчула потребу долучились до війська, хотіла стати парамедиком. Пройшла курси з такмеду і потрапила у медичну службу «УЛЬФ»», — розповідає Настя.

Батьки не знали про рішення доньки протягом чотирьох місяців. Вони думали, що вона винаймає квартиру з подругою у Харкові. Шокуючу новину їм розповів колишній однокласник Насті — не спитавши дівчину дозволу.  

— «Цей досвід певною мірою навчив мене бути більш вибірковою у друзях. Ми дуже сильно посварилися тоді з батьками і деякий час не спілкувалися. Але через місяць пішли одне одному назустріч. Я одна у них і їх можна зрозуміти. Вони постійно хвилюються за мене, а я — за них, бо вони у Харкові. У нас довірливі стосунки. Думаю, що змогла їм донести меседж, що вони і мій чоловік — найдорожче і найцінніше у моєму житті».

Микола родом з Маріуполя. Працював на «Азовсталі». На війні з 2016 року. Був розвідником. 26 лютого 2022 його контракт добігав кінця, але повномасштабна війна внесла корективи. Микола залишився на службі:

«Я не шкодую, що так сталося, бо закрутилися події, які я не пропустив. До того ж, саме тут я знайшов свою дружину. Вся моя родина — мама, сестра і дві племінниці — залишилась на окупованій території, я з ними не спілкуюся. Вони зробили свій вибір, і він не на мою користь».

«Щось пішло не за планом». Закоханість

Він був у роті розвідки, вона — у взводі снайперів. Вперше Микола побачив Настю, коли пішов до магазину в село за 15 кілометрів від позицій. Дівчина їхала автівкою і зупинилась, щоб підвезти військового. 

«Ми тоді просто сказали одне одному: «Привіт-привіт». Я навіть не запам'ятала його, бо погано запам'ятовую зовнішність і імена. Це допомагає мені в роботі. Тому що мені не хочеться пам'ятати обличчя всіх загиблих чи поранених. От і доводиться з деякими людьми знайомитись по кілька разів», — розповідає Настя. 

За пів року до повномасштабного вторгнення Микола перевівся у підрозділ до Анастасії. І з початком великої війни вони стали разом працювати бойовими медиками. Згадують, що спочатку між ними були побратимство й дружба. Які згодом переросли в дещо більше.

«Спочатку просто опікувався нею, захищав за потреби, а потім щось пішло не за моїм планом. Я закохався. У Насті роздивився не просто добру людину, а ще й жінку, яка вміє піклуватись», — пригадує Микола.

«Від нього завжди була підтримка. Завжди був поруч, слухав і розумів. Він виявився другом. І не тільки тоді, коли це було потрібно. Я страшенно цьому рада, тому що багато хто говорить: «Мені війна нічого не дала». Для мене це звучить абсурдно, адже війна і не мусить нам щось давати. Війна забирає. Разом з тим можу сказати: «Мені ця війна дала чоловіка», міцну підтримку»,— наголошує Настя.

Подвійне освідчення

За кілька місяців Микола вирішив освідчитися. Гучну промову не готував. Просто зізнався у почуттях. Але у відповідь почув сміх.

«У мене було враження, що Настя подумала, ніби я гумореску їй розповідаю. Сміялася, але мені було не дуже смішно. Бо коли ти розповідаєш про свої почуття, а тобі сміються в обличчя, це не приємно. Тож я їй просто віддав каблучку, яку купив, і сказав: “Бери, носи, бо мені вона більше не потрібна”. І тоді вже несмішно стало їй», — розповідає Микола.

Настя пояснює, що дійсно не сприйняла серйозно слова коханого, бо напередодні пара добряче посварилася. Дівчині самій довелося виправляти свою помилку, і вже за місяць з каблучкою і промовою стояла перед Миколою вона. Натя пригадує:

— Розмір обручки я міряла гумкою для волосся, поки він спав, а потім мірилом у додатку телефону переводила у сантиметри. Замовляла Новою поштою. Якщо здається, що ти можеш змінити ситуацію, ти мусиш спробувати це зробити. Хто сказав, що жінки не освідчуються? Я зробила це там, де ми вперше у житті побачились...

Промову, яку так ретельно готувала, забула. Жартує, що ледь пару слів докупи зібрала. Чоловіка називає мудрим, бо той, посміявшись, пропозицію прийняв. Класичного весілля вирішили не робити. Повернувшись з чергового завдання, відпросилися на два дні, забрали батьків Насті та тихенько собі розписалися у Дніпрі.

«У нас не було тих крутих весільних моментів — сукні, гучних святкувань. Ми були у спортивних костюмах. Деякий час хотілося цього всього, але потім зрозуміла, що насправді не так воно й важливо. Я ж обирала собі не красиву сукню і не красиві фото. Я обирала людину на все життя», — розповідає Настя.

«У нас не було нормального весілля, бо ми поховали дуже багато друзів, і для мене це виглядало як «бенкет під час чуми». Навіть у списку імен у телефонній книзі вже мало залишилось тих, кому можна подзвонити. Бо наші друзі або на бойовому завданні, або вже загинули», — пояснив Микола.

«Працювати разом непросто, б я весь час за неї хвилююсь»

Нині подружжя працює на етапі медичної евакуації. Зізнаються, найбільше заважають працювати не артилерійські обстріли, а величезна кількість FPV-дронів. Вони літають цілодобово. Через ворожу активність часто неможливо доїхати вчасно до позицій, де чекають на допомогу. Настя розповідає:

— Були ситуації, коли поранені бійці висувалися на евакуацію, а їх просто вбивали скидами з дронів. Було чимало безнадійних ситуацій, з яких нам вдавалося вийти живими. Значить, ми ще повинні в цьому світі щось зробити

Одного разу Настя з чоловіком потрапили в оточення. Після кількох невдалих штурмів поранених стало більше, ніж бойових одиниць. Був лише один варіант відступу — через заміноване поле.

«Я досі вдячна тим водіям, які ризикнули на двох БТР і «мотолизі» проїхати по замінованому полю. Вони це зробили на характері. На жаль, до нас вдалося прорватися лише одній машині. Близько 30 людей, враховуючи поранених і навіть одного полоненого, ми зрештою змогли вивезти. Якби тим ранком ті люди не пішли напролом, нам був би кінець. 

У деяких поранених на той момент турнікети стояли по 20 годин. А у нас з чоловіком у наплічнику ліків майже не залишилося. А поранених — 17. В одного — пошкодження внутрішніх органів. Вперше в житті бачила таку жовту людину. Не було жодного знеболення. Хлопці вили від болі», — згадує Настя.

Микола зізнається, працювати разом з дружиною часом не просто, бо  дуже за неї хвилюється. Водночас визнає, що Настя — надійна підтримка в найекстремальніших ситуаціях:

«Звісно, як чоловік я не хотів би, щоб моя дружина знаходилась в лавах ЗСУ або в інших силових структурах. Але ж бути хорошим чоловіком — значить не заважати людині йти своїм шляхом. Вона обрала цей шлях задовго до зустрічі зі мною. У неї є чітке розуміння того, що вона робить. Якби я почав на неї тиснути, ставити ультиматуми і таке інше, я сумніваюсь, що ми були б разом».

«Ми чудово розуміємо, що краще, ніж ми одне про одного, про нас навряд чи хтось попіклується. І якби зі мною сталась якась патова ситуація, я б хотіла, щоб поруч був саме він. Впевнена, що так само він думає про мене. Знаю, що якщо мене поранять, і допомогу надаватиме він, то все буде дійсно добре», — розповідає Настя.

Романтика на війні — це підтримка

Подружжя зізнається — коли є вільна хвилина, намагаються провести час разом.

«Поки було тепло, ми їздили у парк у  Краматорську.  В мене є традиція годувати там качок. чудова можливість трішки прогулятися разом, можливо, щось обговорити. Це і є романтика під час війни», — впевнена Настя.

Микола ж переконаний, що романтика на війні виявляється у моментах підтримки:

«Чому часто військовим важко? Тому що їхні дружини, які чекають вдома, їх не розуміють. Два різних світи. Хтось переймається, що йому банановий лате сьогодні не зробили, а хтось — за те, що його кращому товаришу ногу відірвало. У нас з Настею здорові стосунки, бо ми обидва з одного світу. У нас є взаєморозуміння».

Суперечки можуть виникати лише щодо роботи. А саме — хто поїде на виклик, бо часом доводиться їхати одному медику, аби більше поранених забрати. При цьому роботу з особистим пара не змішує.

«Думаю, що у нас все добре рівно до того моменту, поки нам є не тільки про що поговорити, а й про що помовчати. Ми можемо спокійно бути в одній кімнаті, в одному бліндажі, просто бути поруч, але майже не спілкуватися, тому що кожен зайнятий своєю справою. Разом з тим коли ми розмовляємо, то говоримо і про роботу, і про спільні плани — починаючи від планів на день і закінчуючи планами на цивільне життя, якщо воно колись з нами станеться», — розповідає Настя.

«Я навіть іноді можу подарувати квіти. Коли їду кудись за дорученням, заїжджаю у квітковий, якщо він є. Це треба робити, адже насамперед вона — жінка. І їй має бути приємно», — каже Микола.

«Хочу, щоб після війни капібари навчили мене гедонізму»

Настя каже, що ніколи не планувала бути військовою, тож після перемоги службу не продовжуватиме.

«Мені не подобається слово «борг», але для мене зараз це про свій внутрішній обов'язок перед собою, загиблими друзями, перед живими батьками. А після перемоги мені б хотілося свій маленький проєкт — затишну кав’ярню з елементами зоотерапії та реабілітації. Це щось про звичайне життя — панувати у неділю закупки, хвилюватися, що ти приготуєш на сніданок, обід і вечерю. Казати, як тебе це дратує, але все одно бачити в цьому необхідність», — мріє Настя.

Плани дружини поділяє і Микола. Та допоки триває війна, форму подружжя не зніме.

«Вже надто багато пройдено. Розумію, що попереду, можливо, не менше, але ми вже забагато втратили, щоб просто здаватися і казати: “Все, війна — то справа молодих”. 

Війна — це моя молодість, мої кращі роки, Це найкращі люди, яких я зустріла, і більшості з яких вже немає. Це моє якесь вперше. Можливо, це буде колись і моє останнє, а втім, як би там не було, я зараз живу своє краще життя і рада, що у мене є можливість боротися», — розповідає медикиня.

А ще Настя мріє завести капібару, яка мешкає у Південній Америці. Їх дівчина полюбляє не за зовнішність, а за стиль життя:

«Вони гедоністи, які їдять, сплять і плавають. Мені здається, це моя тотемна тварина, яка навчила б мене гедонізму і після перемоги допомогла адаптуватися у цивільному житті».

‍Фото: приватний архів героїв