Історії

У 21 рік Уляна Пчолкіна отримала травму внаслідок ДТП і відтоді пересувається на кріслі колісному. Через два роки після аварії долучилася до Руху активної реабілітації  й на сьогодні є членкинею правління ГО «Група активної реабілітації», яка працює з  людьми з травмами спинного мозку. Уляна Пчолкіна — громадська діячка, чемпіонка та призерка світових змагань з карате серед жінок на кріслах колісних, телеведуча, голова спілки «Ліга Сильних», консультантка з питань безбар’єрності Superhumans.Center. Як на її життя вплинула війна? Чому залишила спорт? Як долати бар’єри для людей з особливими потребами в Україні? Про це Уляна Пчолкіна розповіла в інтерв’ю виданню Sestry.

Оксана Щирба: Ще до початку повномасштабного вторгнення ви разом зі своїм чоловіком Віталієм в рамках діяльності ГО «Група активної реабілітації» проводили табори активної реабілітації та на різних рівнях піднімали питання доступності в Україні. Як повномасштабне вторгнення  вплинуло на вашу діяльність?

‍Уляна Пчолкіна: Найперше, проводимо заходи, що спрямовані на соціалізацію, адаптацію осіб, які отримали ураження спинного мозку й користуються кріслом колісним. І безумовно, війна трохи змінила фокус нашої діяльності. Ми почали надавати благодійну допомогу цільовій аудиторії. Створили Гуманітарний хаб і допомагали людям з евакуацією, із забезпеченням необхідними засобами при інконтиненції (нетримання сечі. — Авт.) та технічні засоби реабілітації. Це ми робили спільно з громадськими, волонтерськими організаціями Німеччини й Швейцарії та волонтерами й громадськими об'єднаннями з України.

Ми орендували будинок у Хелмі у Польщі, куди евакуювали людей, а далі наші партнери їх вже прилаштовували у пристосовані місця проживання на довгострокових умовах. Було багато колаборації — усе залежало від ситуації та міста. Ми створювали спеціальні анкети, люди відправляли свої запити на те, чого вони потребували на той момент. Найбільше в осіб з інвалідністю була потреба в засобах при інконтиненції (катетерів, підгузків). Це критична необхідність. 

Наші партнери і колеги за кордоном одразу почали надавати гуманітарну допомогу. Поки ми з чоловіком були в окупації в Бучі, наші колеги у Львові своїми силами, з допомогою родин, збирали такі засоби, розсилали лідерам і волонтерам у міста, де була в  цьому потреба. Волонтери розвозили вже за адресою, адже Нова пошта тоді нормально не функціонувала. Було дуже складно. Та ми змогли функціонувати в  цих умовах. Такий благодійний проєкт тривав понад півроку. На сьогодні він завершений: зменшилася необхідність в евакуації, а якщо людині все ж таки треба допомогти з цим питанням, направляємо до наших колег. Торік у жовтні ми повернулися до програм, заради яких об’єднані. 

Зараз ми особливо сфокусовані на програмі Першого контакту:  інструктори, яких ми навчаємо, працюють у медичних і реабілітаційних закладах. Працюємо з особами, які тільки-но отримали ураження спинного мозку. Це і цивільні, і військові. Наше завдання — закрити базові потреби та надати необхідні знання людині щодо травми спинного мозку та її наслідків. Можна звернутися до нас на гарячу лінію та отримати онлайн-консультацію. Звичайно, найкраще це працює в мультидисциплінарній команді, коли є лікар фізичної та реабілітаційної медицини, фізичний терапевт, ерготерапевт, психотерапевт, соціальний працівник, інструктор першого контакту. Цьогоріч мережа медзакладів, де почали працювати такі мультидисциплінарні команди, почала збільшуватися. 

‍ОЩ: З якими проблемами найчастіше стикаються особи з інвалідністю — психологічними чи фізичними?

‍УП: Одне чіпляється за інше. Часто людина з інвалідністю вважає, що вона винна в чомусь, що нікому не потрібна, що вона — єдина така нещасна в цьому житті. Через таку установку їй, звичайно, складніше вийти у світ, звернутися за допомогою, зайти в транспорт, зайти в недоступну будівлю — їй складно відстоювати свої права на безбар'єрне середовище.

‍ОЩ: Як інвалідність впливає на ваше життя?

УП: Я почала працювати в 15 років — продавала побутову хімію, нижню білизну. Я хотіла допомогти своїй сім'ї — мамі та брату з інвалідністю. Нам утрьох було нелегко. Я дуже вдячна моїй мамі за підтримку моїх дорослих рішень навіть у такому юному віці. Це навчило мене ухвалювати рішення, відповідати за них. 

Я була звичайною дівчиною, планувала стати студенткою акторського факультету. І ось отримую травму в 21 рік. Я почала багато вчитися. Через два роки потрапила в табір активної реабілітації, де зрозуміла, що я — Уляна, а вже інвалідність — то якесь сто восьме питання, про яке зі мною можна говорити, але яке мене не ідентифікує.

Найперше я —  Уляна, я — дівчина, жінка. Багато що можна про мене сказати, але інвалідність тут до чого?

Вона є, але не визначає мене як особистість. Безумовно, впливає на моє життя. Тому й почала багато вчитися. Після табору я планувала стати маркетологом. Я залишила університет і пішла вчитися на реабілітацію. Стала інструкторкою із загальної фізичної підготовки у таборах, потім організаторкою таборів. Я майбутня PhD з філософії та соціальної роботи, буду доводити соціалізацію осіб з ураженням спинного мозку засобом активної реабілітації. Ми, «Група активної реабілітації», настільки ефективні та дієві, що повертаємо за перші десять днів людину до трудової діяльності. Надихаємо, мотивуємо й вчимо повноцінно жити.

ОЩ: Як це відбувається?

УП: Наша робота 24/7. Ми приділяємо весь свій час учасникам: живемо з ними в кімнатах. Вони не тільки слухають нас, але й бачать приклад: як я зранку встаю, одягаюся, приймаю душ, роблю зачіску, які я використовую лайфхаки. Важливий принцип: інструктори, які працюють у таборах активної реабілітації, мають такі ж травми. Вони є рольовими моделями і на власному прикладі показують, що можна далі жити, треба лише адаптуватися. Це дуже важливо. У людини, яка отримує травму, усе обнуляється. Я рік не взувалася після отримання травми. У мене є знайома, яка з важким ураженням рук взувається зубами. Вона повністю самостійна. У таборах ми допомагаємо досягати максимальної самостійності. Звісно, стороння допомога потрібна.

Але поміч потрібна всім — незалежно від того є інвалідність чи немає

‍ОЩ: Ви з чоловіком пережили окупацію в Бучі. Як ви витримали? 

‍УП: Ми були у своїй квартирі. Не спускалися до підвалу, адже там було холодно і дуже вузький вхід для крісла колісного. Одразу вирішили, що залишаємося у власній квартирі. У нас дуже хороший житловий комплекс, дуже міцні й товсті стіни. Над нами був прильот на четвертий поверх і пожежа, але  ми не відчули навіть тоді, як прилетіло. 

Я взагалі не уявляю, як би ми виїжджали. Коли якось стріляли, ми вийшли в  коридор побачили, що під сходами ховаються сусіди. Тоді їх запросили до себе. Ми добре вживалися. Тільки важко було з дітьми. Траплялися моменти, що треба було робити вигляд, що нікого немає у квартирі, адже ми жили в центрі. А дітям всидіти на одному місці складно. Сусіди дуже допомагали нам. Допомагали і друзі. Усі, хто нас знав, приносили хліб, а ми вже ділилися із сусідами по будинку. 

ОЩ: Що з того періоду запам’яталося найбільше?

УП: Добре пам’ятаю день напередодні 8 березня — перед тим, як ми виїхали. Стоїмо в коридорі, розмовляємо із сусідкою, і тут йде друг Сергій і світиться, як нові п’ять копійок. Він ніс квітку з маршмеллоу (не уявляю, де він її взяв) і пакетик, в якому були мартіні, корм для кота і жіночі прокладки. Ішов мене вітати. Але Віталій, чоловік, добре знає, як я ставлюся до 8 березня, і пошепки каже мені: «Не смій сваритися з ним». Він боявся, що Сергієві «прилетить» від мене за ці вітання. 

І ось сусід, сповнений щастя, дарує мені квітку і цей пакет. Я тоді обняла Сергія і подякувала. Зізнаюся відверто, кращого та ціннішого подарунка я не отримувала. Дуже багато тоді плакала, багато розмірковуючи над тим, що це може бути останній подарунок у моєму житті. 

Уранці 9 березня ми виїхали у Львів, де прожили більше року. З нами був наш кіт Лютік, ми не могли його залишити. У Львові розгорнули нашу діяльність. Навесні 2023 повернулися додому. 

‍ОЩ: Психологи кажуть, що немає людини, яку б війна не зачепила психологічно. За весь період від початку повномасштабної війни Ви відчували психологічні гойдалки?

‍УП: Я прийшла у психотерапію в серпні 2022 року. Я знайшла одну з найкращих фахівчинь в Україні. Ми дуже щільно працювали протягом чотирьох  місяців. Дорослу дівчинку трішки підремонтували. Періодично я звертаюся до психотерапевтки — у моменти нестабільності, втоми та перевтоми. Це когнітивно-поведінкова терапія, яка допомагає розібратися в собі, позбутися тривоги й отримати ресурс для допомоги іншим. У мене сильний характер. Подбати про свій психоемоційний стан спонукала саме моя внутрішня потреба в тому, щоб я могла «тримати» на собі своїх близьких і не бути проблемою для них.

ОЩ: Війна змінила вас?

УП: У 2014 році — так. Для мене війна почалася тоді. Що стосується повномасштабного вторгнення, у мене не було здивування 24 лютого. Єдине, не очікувала, що це буде геноцид. Що змінилося особисто для мене? Це швидкість ухвалення рішень. Не маю більше часу виправдовувати якісь не ті дії в мій бік. Наприклад, люди були в безпеці, але мені не зателефонували, не поцікавилися, де я. Вони зникли для мене назавжди.

ОЩ: Війна вплинула на стосунки багатьох українських пар, збільшилася кількість розлучень.  Щось змінилося у стосунках із чоловіком?

УП: Стосунки, в яких все добре, неможливо зламати. Ми з Віталієм тримаємося разом, ми не тільки сім’я, а й колеги. Відчуваю, що потрібно більше уваги приділяти сім'ї. Правда, не знаю, як це поєднати з тими масштабами і об’ємами роботи, які сьогодні перед нами. Упевнена точно в тому, що з плеча рубати не можна. Робота дуже тісно переплетена з особистим. Якщо виникають спірні ситуації, Віталій вчиняє як керівник, а не як мій чоловік, який має захищати мене з мечем. Що нам допомагає триматися разом? Насамперед спілкування, хоч і не завжди спокійне.

ОЩ: Ви давно із Віталієм. Коли зрозуміли, що це ваша людина? 

УП: Ми познайомилися завдяки програмі першого контакту. Як інструктор я відвідала його в лікарні. Років з чотири товаришували. Ходили разом на концерти, тусовки. На одному з концертів випадково поцілувалися. Відтоді нерозлучні.  

ОЩ: Цивілізованість держави вимірюється ставленням до соціально незахищених категорій, людей поважного віку та осіб з інвалідністю. Пам'ятаю, друзі з-за кордону здивувались, що на вулицях Києва майже немає таких людей. Наше місто дійсно незручне для них?

УП: Людям просто немає куди виходити. Наприклад, у Будинку офіцерів багато класних вистав, але як вибратися на другий поверх?  В Україні є дуже хороші ідеї і погані виконавці. У цьому вся проблема. Але якщо порівнювати з попередніми роками, то зараз стало краще. Зміни в побудові безбар’єрного середовища відбуваються. Наприклад, я можу безперешкодно пройти дорогу по пішохідному наземному переході на Майдані Незалежності. Пригадайте, скільки років боротьби було за цей перехід. 

Є одна програма, що ми запускаємо разом з Міністерством соціальної політики як послугу, яку ми можемо передати, або надавати. Це консультації з  питань облаштування житла і прибудинкової території. Можна звертатися до нас на сайті. Є кейси, де спільно з місцевим бюджетом люди облаштовували пандуси, а є, що самотужки доводилося це робити. Треба навчитися  користуватися можливостями — і заради власної ефективності, і заради способу зміни соціуму нашого міста. До нас можуть звертатися люди з ураженнями спинного мозку та схожими за наслідками хворобами. Закрити всі кейси поки не вдається, дуже багато заявок. У планах — розширити  команду, бо наразі вона маленька.

Є багато небайдужих людей і серед депутатів, і серед міських голів, серед різного рівня влади. Але це крапля в морі! Поки не можна говорити, що в державі відбуваються системні зміни. Але змінюються осередки, місця і містечка. Усе це відбувається дуже точково. 

Потрібно спочатку змінювати мислення. Людям з інвалідністю досить сидіти і чекати, що хтось прийде з влади та зробить їм пандус

Треба самотужки щось зробити: створити серед сусідів активну групу, за потреби організувати мініпротест, написати листи у відповідні інстанції, звернутися до нас. Ми, зі свого боку, залучимо інші організації, будемо тиснути, вимагати і працюватимемо разом на результат. Але якщо людина сидітиме та чекатиме, коли все зроблять замість неї, так це не працюватиме. Треба зробити крок на зустріч. 

ОЩ: Я багато спілкувалася з людьми з інвалідністю, досліджувала їхні проблеми. Більшість казали, що є психологічний бар'єр — ставлення суспільства, прояв жалю. Люди з інвалідністю не почувають себе рівними. 

УП: Я не почуваюсь жертвою — ніде і ніяк. Навіть коли до мене намагаються проявити жалість, кинути мені гроші в каву на вулиці. Комунікую з людьми, пояснюю, чому цього не треба робити. Від нас багато залежить. Якось після тренінгу до мене підійшла дівчина і сказала: «Дякую. Ти багато чого змінила в моїй голові». У мене більше запитань не до всього суспільства, а до людей з інвалідністю. Що ви самі робите? Чи вживаєте коректну термінологію? Якщо людина з інвалідністю перебуває на тренінгу чи спілкується з іншими людьми на тематичних заходах, то потрібно вживати коректну термінологію: не «інвалід», не «візочки інвалідні».

Ще одна проблема: багато людей з інвалідністю мають споживацькі настрої, суспільство їм винне. Люди звикають до такого стану речей, їм стає комфортно так жити 

Найбільше дискримінують людей з ментальними порушеннями. Їх не сприймають як повноцінних громадян, які можуть працювати. Загалом суспільство добре, готове допомагати, та не має навичок коректного спілкування. От не варто говорити, наприклад, людині на колісному кріслі: «А коли ви станете на ноги? Одужуйте. Все буде добре». Важливо вести просвітницьку діяльність стосовно сприйняття людей з інвалідністю як рівних. На першому місці має бути людина, повага до її особистого простору, а все інше потім.

ОЩ: Пропонувати допомогу особам з інвалідністю потрібно?

УП: Так. Але якщо вам відмовляють, не треба допомагати насильно. Ми, наприклад, сидимо за столом, як зараз, п’ємо чай, і хтось до мене може підійти й спитати, чи потрібна якась поміч. Я відмовлюся, бо з усім можу впоратися самостійно. Ми не повинні насаджувати наші стереотипи, неправильні уявлення про те чи інше нашим дітям. А якщо в нас немає вродженої емпатії, то потрібно спробувати її виховувати в собі. Коли не володієш коректною термінологією, завжди можна підійти й спитати: «Вибач, я не знаю, як правильно до тебе звернутися. Підкажеш?» І я відповім: «Уляна». 

‍ОЩ: Як змінювалося особисте переживання і ставлення до інвалідності протягом років?

УП: Голову на місце мені поставили в таборі активної реабілітації. Зрозуміла, що ніхто мені нічого не винен. Я сама винна собі хороше життя і те, що хочу. Почала вчитися, багато працювати. Я наполеглива. Коли запитують, ким я надихаюся, відповідаю, що ніким. Надихаюся вчинками.

Заплакати через свою травму я змогла через сімнадцять років. Нарешті її пропрацювала, сказала своїй психотерапевтці: «Мені дуже шкода, що я втратила можливість ходити. Але я  з цим справилася. Я живу повноцінне життя. Я живу яскравіше, ніж люди, які ходять. Я маю на це силу й ресурс. Мені так хочеться. Я молодець, а не мої крісла колісні». Розумієте, про що я? Звісно, мені боляче. Я не планувала жити в кріслі колісному. Проплакала це питання і закрила його для себе. Нарешті звільнилася від цього. Мені вдалося прийняти той факт, який не зміниться, і жити з ним щасливим життям.

Навчитися жити не в уявному світі, а тут і сьогодні: бути щасливою від тих речей, які відбуваються зараз

Хочеться провести паралелі з сексом. У людини, яка отримує травму, часто зникає чутливість. Виникає питання, а як отримувати задоволення, коли ти нічого не відчуваєш? Але секс між ногами чи в голові? Треба спробувати щось більше відчути, ніж на фізичному рівні. Так і життя: не в кріслі, а в голові. Образливо, коли не можеш сходити в туалет, як інші люди, але і це вирішується, як і все інше.

ОЩ: Ви професійно займалися карате?

УП: Це було вимушене рішення. Я дуже хотіла ходити на бальні танці, але ми жили в передмісті Києва, батьки розлучилися, я вчилася в передмісті Ворзеля і возити на танці не було кому. А в моїй школі було лише карате. І я пішла туди. Це була любов з першого заняття. Мій тренер Євген Антонович — любов на все життя. Такого тепла та розуміння дітей більше не зустрічала. Багато з його настанов досі залишилися в моєму серці. Я брала участь в змаганнях, отримувала призові місця. Потім залишила спорт. Після травми таки пішла на бальні танці. Потанцювала кілька років, але так і не потрапила на змагання. Тренери з танців на колісних кріслах бачили в мені великий потенціал. Могла побудувати непогану кар’єру… І ось в Україні з’явилося карате для людей з інвалідністю. У 2014 році стала першою чемпіонкою світу з карате. Та важко було поєднувати роботу на телебаченні й спорт. Обрала телебачення. 

ОЩ: Чим для Вас стало телебачення?

УП: Черговим етапом довести собі, що я красива, я можу. Дало велику платформу і базу для того, щоб говорити про питання інвалідності та коректної комунікації. Це дало нові можливості впливати на вирішення багатьох питань. Я стала більш публічною. Ще телебачення для мене стало етапом особистісного росту. Коли я йшла з каналу, мій гример сказав, що заздрить мені. Запитала чому, на що почула: «Бо ти сюди прийшла реалізованою і йдеш реалізованою». А я дійсно прийшла на телебачення без жодної підготовки.  

ОЩ: Про що мрієте? Що хочете реалізувати?

УП: Доробити те, що є. Зараз я в стадії переродження і перепланування. Не знаю, куди приведе цей процес. У мене є всі інструменти від психотерапевта, коуча. Вони всі сказали: тобі треба взяти й ухвалити рішення. А я от не хочу зараз щось вирішувати і маю на це право. Знаю, що пішла по спіралі на новий рівень. Я в процесі. Знаю точно, що треба жити тут і зараз, робити максимум для майбутнього.
‍

Я не зміню країну, не застану її ідеальною. Але точно можу закладати цеглинки у фундамент цієї вимріяної України. І  вважаю це своєю місією. Вірю, що можу щось змінити

ОЩ: Що Ви можете сказати людям з інвалідністю?

УП: Повірте в себе — і  все буде добре. Дослухайтесь до лікарів, які у своїй роботі спираються на доказову медицину. Не слухайте, будь ласка, шарлатанів. Звертайтеся до нашої організації, ми порекомендуємо хороших спеціалістів. І дозволяйте собі, щоб поболіло. Ви маєте право на розчарування, на жалість до себе. Дозволяйте собі прожити ці емоції та почуття, але не затримуйтеся довго в такому стані. Повертайтеся до життя, до родини, близьких, друзів. Ті, хто пішли від вас, нехай ідуть. Відстоюйте свої права на самовираження та свободу руху. 

16 січня Україна вшановує день пам'яті захисників Донецького аеропорту. 242 пекельні дні наші захисники відстоювали цю фортецю, аж поки новий термінал не був підірваний ворогом і не впав, ховаючи під своїми уламками українських «кіборгів». Легендарна фраза «Люди витримали, не витримав бетон» взята з фільму «Добровольці Божої чоти» — єдиної документальної стрічки, яка була знята безпосередньо в аеропорту під час бойових дій. Її режисер, який ризикнув полізти в саме пекло, озброєний самою лиш камерою — Леонід Кантер.

Леонід Кантер — відомий мандрівник, режисер, продюсер і учасник АТО. Автор проєкту «Людина з табуретом», ідея якого — віднести чотири табурети до чотирьох океанів, мандруючи виключно автостопом. Також Леонід — засновник мистецького хутору Обирок в Чернігівській області України, який став місцем для багатьох художніх фестивалів, освітніх шкіл та кінопоказів, вистав та еко-акцій, на які щороку приїжджали сотні людей з усього світу.

Як режисер Леонід Кантер найбільш відомий за документальними фільмами «Добровольці Божої чоти» (2015) про захисників Донецького аеропорту та «Міф» (2017) про всесвітньо відомого українського оперного співака Василя Сліпака, який загинув на фронті. Леонід мав позивний «Тарантино».

У червні 2018 року 36-річний Леонід наклав на себе руки, записавши момент смерті на відеокамеру. Це сталося на хуторі Обирок. Його загибель стала шоком для всіх, хто його знав. Неможливо було пояснити, чому молодий, красивий, успішний чоловік, батько трьох дітей раптом вирішив звести рахунки з життям. Колишня дружина режисера та мати його трьох дітей Діана Карпенко вважає, що це — та ціна, яку її родині довелося заплатити за роботу Леоніда в зоні бойових дій і зйомки в Донецькому аеропорту, де на його очах помирали хлопці, і де ризикував життям він сам...

Людина з табуретом і відеокамерою

— Льоня вирішив їхати в зону бойових дій, не маючи бодай якогось військового досвіду, — розповідає Sestry Діана Карпенко. — Піти в Національну гвардію мого колишнього чоловіка надихнув його однокурсник і друг Мирослав Гай. До речі, саме завдяки йому ми колись познайомились з Льонею.

Я тоді вчилась в 11 класі, відвідувала театральну студію, де Мірик викладав. А ще вони обоє викладали в Університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, дружили, і коли Леонід вирішив йти в першу «табуретну» подорож, Мирослав поїхав з ним. Перед цим Мирослав прийшов до нас у студію з рюкзаком і захоплено сказав: «Цей рюкзак побачить Париж!» Я теж хотіла поїхати в таку подорож, шалено! Але не вірила, що це реально. Потім я вступила до Університету ім. Карпенка-Карого, влилася в їхню тусовку. Льоня з друзями й табуретом сходив до Атлантичного океану, потім — до Тихого. А вже у третю подорож до Північно-Льодовитого він запросив і мене. Саме в тій подорожі між нами зародилися сильні почуття. З подорожі я приїхала вже вагітна Маґдаленою, ми одружились.

У 2007 році Леонід кидає комфортну київську квартиру і роботу на кіностудії Lizard films і разом з вагітною дружиною перебирається в напівпокинутий хутір Обирок на Чернігівщині. Тут вони будують мистецький хутір, де замість міського бетону і загазованості — чиста вода, свіже повітря, овочі зі свого городу. Коли в 2014 році почалися бойові дії на Донбасі, Леонід Кантер іде добровольцем у Національну гвардію.

— Я не була в захваті від його рішення, — зізнається  Діана. — Але і відмовляти не стала. Та й не було до кінця зрозуміло, що відбувається на сході. Це ж не так, як зараз, коли бомблять і ракети літають. З новин у ЗМІ виглядало, що там було своєрідне продовження Майдану — завозили зброю, працювали ДРГ. Потім вже пішли танки та бронетехніка. Я, звісно, хвилювалась, особливо тому, що у Льоні були дуже короткі навчання — всього два тижні. Чого можна за такий термін навчити людину, яка все життя була пацифістом і ніколи не тримала в руках зброю?

Спочатку його поставили на блокпост перевіряти машини. Тоді з його підрозділу на бойовому завданні загинули двоє розвідників, і Льоню їхня смерть дуже вразила. Тоді він повернувся злий і розчарований — надивився на самодурство командира, на безлад в армії. А оскільки не просто спостерігав, а ще й знімав це все на камеру, збираючи матеріал для документалки «Війна за свій рахунок», то стосунки з командиром у нього склалися дуже напружені.

З Нацгвардії Леонід пішов, бо усвідомив, що документаліст він набагато ефективніший, ніж солдат, бо може зробити свій внесок у висвітлення важливих подій. Він сів працювати над фільмом, який потім возив показувати по різних підрозділах.

Зі спогадів Леоніда Кантера: «Я поїздив по багатьох батальйонах, але коли потрапив у ДУК Правий сектор, був вражений. Ні тобі начальників-придурків, яким дай тільки покомандувати, ні «товаришів». Віталися хлопці словами «Слава Україні!», молились разом. А головна винагорода для них – це можливість поїхати на передову. Я зрозумів, що хочу знімати про ДУК фільм, і Дмитро Ярош дав мені добро їздити і знімати все, що хочу. З хлопцями ми спали, їли разом, я в наряди з ними ходив. З моїм співрежисером Іваном Яснієм знімали шматок - привозили в Київ, розбирали, складали сценарій, потім вертались в АТО. І так чотири рази. За четвертим разом я вже знав, що їду в Донецький аеропорт»

«З порогу зрозуміла, що переді мною — інша людина»

— На той момент у нас з Льонею вже були дуже напружені стосунки, — продовжує Діана. — Ми не завжди знаходили спільну мову, часто конфліктували. Я думала подавати на розлучення, і тут раптом він поїхав в Донецький аеропорт. Без зброї, з однією камерою. І ліз — знаю його — в гущу подій. Час від часу надсилав мені +, що живий. Одного разу написав «Живий. Люблю». У мене була шалена тривога за нього. Я не релігійна людина, крім «Отче наш» взагалі молитв не знаю, але тоді молилась постійно. І, напевно, відмолила його.

Найстрашніша ситуація сталась одного дня, коли аеропорт почала оточувати русня. Льоня потім розповідав, що наші хлопці чекали підмоги, а її все не було. «Богема» (актор і режисер Андрій Шараськін, командир однієї з бойових рот ДУК Правий сектор в ДАП, — Авт.) прийняв рішення  йти в термінал, де лишилась наша техніка, боронити її та відбивати атаку ворога. На це погодились лише кілька хлопців, і, звісно, Леонід був серед них. Коли хлопці повернулись з термінала і прийшли до командира своєї 5-ї роти Валерія Чоботаря, той дуже сильно їх сварив за безрозсудність. Ці кадри увійшли до фільму «Добровольці Божої чоти», коли в останньому епізоді командир розпікає: «Ця війна — не для того, щоб ви всі тут загинули. А щоб повернулись живими і виховували своїх дітей».

— Коли Льоня повернувся додому живий, я була скажено рада. Але з порогу зрозуміла, що переді мною — інша людина. Очі розгублені, чорний, змарнілий, він був зовсім не схожий на енергійного і життєлюбного Льоньку. Це зараз ми вже знаємо, що таке посттравматичний синдром, а тоді я просто бачила, що чоловік дуже змінився. На хвилі радості, що він повернувся живим, у нас почалася відлига в стосунках, і ми зважились на третю дитину.

— Думала, що після моєї другої дочки Патагонії, яка народилась прямо в таксі під час подорожі в Аргентину, мене вже нічим у вагітності й пологах не здивуєш, але помилилась. З сином Дар’яном у нас теж особлива історія. У момент зачаття я «замовила», щоб це був хлопчик з темним волоссям і світлими очима. Тільки не могла сформулювати, синіми чи зеленими. Тепер при певному освітленні у нього очі відливають синім, а при іншому — зеленим. З сином у мене ще з вагітності неймовірний зв’язок. Я, наприклад, ніяк не могла вирішити, чи хочу, щоб чоловік був присутнім на пологах. В останній момент син дав знати — так, хочу, щоб тато був.

Льоня пізно ввечері примчав до Києва (він тоді був на Обирку), я вже мала йти народжувати, бо «домовилась» з Дар’яном, що він з’явиться на світ саме в день літнього сонцестояння. 21 червня почались перші натяки на перейми, і тут я кажу: «Синку, я дуже втомлена. Давай почекаємо до ранку». Народила справді ранком.

— Перші пів року після народження Дар'яна Льоня літав як на крилах, у нас в родині була гармонія, любов і спокій. Але, на жаль, це тривало недовго. Бо як я тепер знаю, якщо з ПТСР нічого не робити, воно саме не розсмокчеться і може вилитися пізніше невідомо в що. У Льоні це вилилось в страшну трагедію аж через кілька років.

Пізніше, вже після його загибелі, я згадала про лист, який Льоня писав мені після Донецького аеропорту, коли був за кордоном. Там була фраза — «Я закохався в смерть». Я спершу не зрозуміла, потім жахнулась і написала у відповідь: «Ти що, думаєш про самогубство? Уявляєш, що буде з дітьми, зі мною?» Він швидко змінив тему і більше ніколи при мені про це не говорив. Але, схоже, думка ця у нього в голові сиділа, і тривожні дзвіночки продовжувались.

На якийсь невинний жарт Льоня міг розізлитися і піти, ляснувши дверима; на якусь побутову річ – наприклад, забуту мною вдома банківську карту — впасти в дику агресію. Я звернулась до психотерапевта. Та сказала: «Я не можу ставити діагнози дистанційно, але з опису схоже на ПТСР. У тебе два варіанти – розлучатись чи навчитись із цим жити”. Я спробувала навчитись. Не реагувати на різкі випади в мій бік чи в бік дітей, не сприймати образи на свій рахунок. Коли емоційна хвиля спадала, спокійно пояснювала Льоні, що зі мною і дітьми так не можна поводитись. Іноді мені здавалось, що він не зовсім пам’ятає ці свої емоційні реакції та вважає, що все гаразд. Він навіть почав вибачатись, але кардинально його поведінка не змінювалась.

Кілька разів я починала розмову про те, щоб він звернувся за допомогою до спеціаліста, але ж це стигма: «Чого я піду до психотерапевта? Я що, псих? Зі мною все добре». Хоча насправді, дедалі важче було з ним спілкуватись. Особливо в ті періоди, коли він працював над своїми фільмами.

Зі спогадів Леоніда Кантера: «Найстрашнішим був монтаж. А вірніше, контраст між війною і мирним життям. Бо коли вертаєшся з передової, за кілька діб встигаєш переключитись, відійти. А коли монтуєш, то сидиш в тому цілий день, переживаючи ці емоції знову і знову. А потім виходиш надвір — а в Києві ніби немає війни. Всі гуляють, веселяться, сміються. І це надзвичайно тяжко».

«У своїй передсмертній записці Льоня написав, що завжди мене любив»

— У нас з Льонею продовжувались спільні проєкти — фестиваль «Хліб» на Обирку, фільми (я представляла «Добровольців Божої чоти» в Ірані, займалась продюсуванням і спільнокоштом фільму «Міф»), але я відчувала, що ми віддаляємось одне від одного, — продовжує Діана.— У мене були ще й власні проєкти — «Освітній експеримент» і літні табори, плюс троє дітей, які здебільшого були на мені. І ця постійна напруга, коли не знаєш, в який момент Льоня може розізлитись — це було нестерпно.

В якийсь момент я зрозуміла, що більше не знаю людину, з якою колись одружувалась і народжувала дітей. Я попередила Леоніда, що виходжу з усіх наших спільних проєктів, і подала на розлучення. Наше розставання і мій від’їзд з Обирку не були простими. Перші дев’ять місяців ми взагалі не бачились, я уникала будь-якого спілкування. І тільки після того, як в квітні він написав мені листа з вибаченнями, ми декілька разів зустрілись — коротко, у справах. Наприклад, коли треба було робити доньці закордонний паспорт — Льоня збирався їхати з дітьми в подорож Америкою у вересні 2018-го. Але за три місяці до того, у червні, його знайшли на Обирку мертвим — він застрелився.

Перед смертю Льоня лишив декілька передсмертних записок, одна з яких призначалась мені. Він писав, що лишає нам гроші, вказав, де ключі від машини. А ще там була фраза: «Як би дивно це не звучало після всього — я завжди тебе любив».

— Як ти думаєш, в чому причина його самогубства?

— Як мені пояснила психотерапевтка, буває, що людина приймає таке жахливе рішення під впливом емоцій, коли їй здається, що вона не може впоратися з якоюсь конкретною ситуацією. Зовсім інша історія, коли думки про суїцид живуть в голові довготривалий час. Зазвичай це цілий комплекс причин, що зрештою перетворюються на програму самознищення, яку може запустити якась важка подія. Думаю, Донецький аеропорт став таким пусковим механізмом для Леоніда. Ще коли ми тільки познайомились, він говорив, що краще померти молодим і жартував «не дай Боже дожити до старості».

Можливо, на нього вплинула рання смерть його батька в дитинстві. Може, додалася криза середнього віку. Особливо, враховуючи, те яскраве життя, яке було у нас з Леонідом. Ми багато подорожували, жили в різних місцях, мали різні досвіди. Можливо, у нього з’явились думки: і що далі? Що ще можна пережити на цій планеті в цьому людському втіленні? Але я все ж гадаю, що досвід війни вплинув на Льоню найбільше.

На жаль, багато людей, які мають посттравматичний синдром, не звертаються по психологічну допомогу, вважаючи, що якось психіка сама це все переварить. Але впоратися з ПТСР можуть лише спеціалісти. Я не спілкувалася з Леонідом останній рік, але з Фейсбуку здавалося, що у нього все дуже добре. Він багато подорожував, покази його фільму збирали повні зали. А тепер я  розумію, що в ньому наче було дві різні людини. Одна з них планувала поїздку з дітьми в США восени і домовлялася про покази нового фільму, інша заздалегідь готувалася до самогубства. Про те, що самогубство було заплановане, дізнався постфактум Мирослав Гай, який провів ціле розслідування, розпитав усіх колег, друзів, які спілкувалися з Леонідом останнім часом. Він з’ясував, що у Льоні, виявляється, був важкий депресивний стан. На жаль, у нас в суспільстві таке явище як депресія не сприймається як серйозна проблема, яку треба вирішувати.

«Тепер я живу тут і зараз»

— Що сталося з Обирком після смерті Льоні?

— Перші пів року я нічого там не робила, мені було дуже важко. Але потім зрозуміла, що наш мистецький хутір вже живе своїм самостійним життям. Довкола Обирку утворилась спільнота, у людей зав’язались спільні проєкти, дружба, кілька пар навіть одружились. Я теж включилась — почала відновлювали дитячі табори, фестивалі, зустрічі з друзями. Під час пандемії взагалі переїхала на хутір — тут було більше свободи. З початком повномасштабного вторгнення діяльність на Обирку знову зупинилась. Частина чоловіків зараз на фронті, деякі сім’ї, як і ми, виїхали в інші країни.

— Як ви опинились у Польщі?

— Наприкінці січня 2022 я щодня дивилась новини, слухала прогнози про можливий початок війни, і мене охопила така сильна тривога, що я забрала дітей і поїхала на захід України. Трохи заспокоїлась, і 24 лютого ми якраз збирались повертатись у Київ. І тут почалось... Куди їхати — було відкритим питанням. У мене багато знайомих і друзів по всьому світі. Запрошували у різні міста і країни, але я зупинила свій вибір на Польщі.

Знайома написала, що дасть нам прихисток на місяць, у квартирі своїх друзів. Це був гарний варіант зупинитись і вирішити, що робити далі. Ми досі тут живемо. Варшава набагато комфортніша для життя, ніж Київ, і головне, що тут я можу дати дітям набагато більше безпеки. Для дітей я знайшла вальдорфську школу — таку саму, як вони відвідували в Києві (це найпоширеніша у світі незалежна система альтернативної освіти. — Авт). Щодо себе — коли трохи оговталась, почала думати, чим би я могла зайнятись, щоб не тільки заробляти гроші, а ще й приносити користь Україні. Я працювала у серіалі про адаптацію українських дітей в польських школах, зараз разом з командою зробили освітній онлайн проєкт — лекції про традиції Різдва та Нового року в Україні для дітей та дорослих, тепер запускаємо регулярний курс української мови і літератури для діток вимушених переселенців та для емігрантів, які вже давно за кордоном і починають втрачати українську.

Після смерті Льоні і особливо після повномасштабного вторгнення у мене дуже загострилось відчуття, що життя кінечне. Прокидаюся з думкою — потрібно встигнути це і це, а раптом завтра помру. Раніше мене б це лякало. А зараз я розумію — треба не будувати далеких планів, а жити тут і зараз. І як би не було тяжко, як би не було боляче, щодня знаходити приводи для радості і робити кожен день максимально прекрасним.

Брат прими-балерини Національної опери, заслуженої артистки України Ольги Кіф'як-фон-Краймер загинув на фронті. Її батько помер у перші дні вторгнення від раптової зупинки серця на фоні сильних переживань. А коли Ольга завершувала роботу над постановкою танцю, який присвятила своїм рідним, до театру привезли труну з її колегою та партнером по сцені — заслуженим артистом України Олександром Шаповалом. Він теж загинув на передовій.

— Сашка привезли, аби ми могли з ним попрощатися, — каже Ольга. — Він, як і мій брат Дмитро, пішов на фронт добровольцем. Не знаю, як це пояснити, але під час роботи над постановкою танцю мене не залишало відчуття, що й Дмитро, й Олександр були поряд.

Постановка номера йшла дуже легко — ніби вони обидва спостерігали за нами зверху та допомагали. Тому мій танець-реквієм і називається «Крила України», адже я відчуваю, що ті, хто пішов, огортають нас своїми крилами та захищають.

Поки що «Крила України» бачив лише глядач Національної опери. Але Ольга Кіф'як-фон-Краймер сподівається, що невдовзі її надчуттєвий та емоційний танець побачать також європейці.

«Крила України» — це моя особиста історія й водночас історія мільйонів українців. Мені дуже хотілося б, щоб іноземний глядач, подивившись номер, зрозумів, через що ми, українці, проходимо щодня»...

«За хвилини до раптової смерті тато сказав мамі: «Зараз я від тебе піду»

Ольга згадує, що новина про початок повномасштабного російського вторгнення заскочила її в США, де вона була на гастролях. Будучи на зв’язку з батьками, Ольга разом з братами та сестрою намагалася організувати їхню евакуацію з Києва.

— Батьки останнім часом мешкали в Чернівецькій області, а до Києва у справах приїхали 22 лютого — за два дні до вторгнення, — розповідає Ольга. — Коли росіяни вже бомбардували місто, мама сказала, що тато хоче виїжджати з Києва й планує їхати Житомирською трасою. Я благала їх цього не робити — вже з’явилася інформація, що там окупанти розстрілюють людей у машинах. В результаті батьки переїхали до квартири сестри у центрі Києва, де і провели кілька тижнів. Тато через постійні обстріли був у пригніченому стані, під час ракетних атак не хотів спускатися в укриття.

Евакуювати з Києва їх зміг мій брат Дмитро. Він на той момент уже служив у ЗСУ. Родина брата — дружина та син — самі з Бучі. Їм дивом вдалося виїхати до того, як до міста зайшли росіяни. Переконавшись, що рідні у безпеці, Дмитро записався до тероборони. Після звільнення Бучі українською армією він їздив туди як волонтер — розвозив місцевим, які пережили окупацію, ліки та продукти. Будинок, де вони раніше жили із сім’єю, вцілів, але всі квартири були пограбовані окупантами.

А потім Дмитро вирішив вступити до лав ЗСУ. До війни він працював у сфері ІТ, займався розробкою програмного забезпечення для великих компаній. Перед тим як підписувати контракт, він повідомив про це батькам. Батько попросив його цього не робити. Але через кілька годин передзвонив і сказав: «Сину, роби так, як тобі підказує серце. Я не можу тебе зупиняти».

Повернувшись додому в Чернівецьку область, тато, який раніше ніколи не скаржився на здоров’я, повідомив, що у нього тисне в грудях. Ще через тиждень прокинувся від того, що погано почувався. У нього сильно впав тиск. Зненацька він сказав мамі: «Я зараз від тебе піду. Хочу з тобою попрощатися».

Батьки багато років прожили разом, були один для одного, як кажуть, коханням усього життя. Тато встиг сказати мамі, що дуже її любить. Мама вибігла з кімнати буквально на секунду, а коли повернулася, батько вже був непритомний. Він помер до приїзду швидкої. Причина смерті — раптова зупинка серця. Не треба бути великим фахівцем, щоб зрозуміти, що причиною став сильний стрес.

«Вибачте, що ми не вберегли вашого брата»

Вийшло так, що Дмитро був єдиним з дітей, хто зміг бути присутнім на татовому похороні.

Я змогла повернутися до України лише після закінчення гастролей. Встигла побачити Дмитра перед тим, як він пішов на фронт. Пригадую, як він прийшов додому, почав збирати речі. «Завтра ми їдемо до Бахмута, — сказав. — Я не знаю, чи повернусь звідти». Він мене обійняв, і мені так хотілося вірити, що він обов’язково повернеться…

Ми з Дмитром постійно були на зв’язку. Я передавала йому спальний мішок, павер банк, речі... А 8 серпня 2022 року зв’язок з братом зник. За два дні зателефонували його дружині з військкомату: «Для вас є повідомлення. Ми приїдемо». І привезли похоронку.

Про обставини загибелі брата Ольга пізніше дізналася від його побратимів.

— Ворог обстріляв їхні позиції з «Градів», — каже Ольга. — У момент, коли розпочався обстріл, Дмитро з хлопцями перебували в будинку. Вони одразу побігли в укриття й побачили, що на вході в бомбосховище лежить хлопець, який керував дронами. Розуміючи, що його потрібно швидко евакуювати, Дмитро відкрив машину — і в цей момент стався другий «приліт». Брата та всіх, хто був поруч, завалило цеглою, склом, бетонними плитами. Коли хлопці витягли з-під завалів побратима Дмитра, він кричав, що «треба відкопати Скіфа». Скіф — це позивний брата. Але Дмитро загинув під завалами… Пізніше хлопці дзвонили нам і казали: «Вибачте, що ми його не вберегли».

Ми не змогли побачити Дмитра востаннє — бачили лише закриту домовину. Коли ми з його дружиною Юлею приїхали до моргу, його саме перевдягали у військову форму. Військові стали перед нами стіною і не дозволили нам на це дивитися. Ми просили показати бодай руку чи ногу, але отримали відмову. «Пам’ятайте його таким, яким він був за життя» — сказали вони. І, забивши труну, зламали ключі, щоб ми не змогли її відкрити.

Ніколи не забуду, як коли його привезли додому, мама кричала: «Відкрийте, я хочу доторкнутися до свого сина!». Досі не знаю, чи правильним було рішення закрити труну. Як і не знаю того, чи змогли б ми жити далі, якби її відкрили…

Ніч перед похороном Дмитро провів удома, як і належить в українських селах. На світанку мама заснула біля його труни. Помінявши свічки, які весь час повинні були горіти в кімнаті з покійним, я вийшла на ґанок, сіла на сходи і подумала: «Дімасік, любий мій, що я можу для тебе зробити?» І саме тоді народилася ідея танцю. Номера, що тепер називається «Крила України». Мені захотілося висловити свій біль та біль усіх, хто втратив близьких у цій жахливій війні.

Повернувшись після похорону брата до Києва, я звернулася до нашої талановитої хореографки Ксенії Іваненко, і ми разом створили цей номер. Виступаємо ми вдвох з оперною співачкою Ксенією Бахрітдіновою-Кравчук, диригентка — Алла Кульбаба. Я дуже вдячна колегам, які підтримали мою ідею.

Працюючи над цим номером, я дійсно відчувала присутність Дмитра. Відчуваю її щоразу, коли танцюю. Цей номер навіть не танцюєш, а проживаєш. Коли під час мого танцю з’являються фотографії брата та тата, я ніби знову можу бути з ними поруч. І мені стає легше.

Іноді вони приходять до нас у снах. Мамі снилося, що тато з Дмитром разом. Що йдуть удвох, тримаючись за руки, обидва в білих сорочках, що ніби світяться. Тато з Дмитром і поховані поряд. У них завжди був особливий зв’язок.

Маленькому Луці, синові брата, сказали, що його тато тепер на небі. Коли привезли труну, Лука спитав: «Мамо, а якщо я дуже-дуже сильно засмучусь, Боженька воскресить мого тата?» Він вирізав з паперу серця і прикріпив їх до труни…

Нещодавно Луці виповнилося сім, і він на своєму дні народження сказав, що хоче бути винахідником. На моє запитання, що би він хотів винайти, дитина відповіла: «Хочу створити робота, у якого замість рук будуть гармати. Так я зможу помститися за тата». Лука ще зовсім дитина, але він вже думає про помсту. Хоча ми ніколи йому такого не казали. Наша сім’я завжди жила в любові та доброті. І навіть зараз, коли мене запитують, чи відчуваю ненависть до росіян, я відповідаю, що ні. Мені їх шкода. Бо колись вони зрозуміють, що накоїли. Усвідомлення цього і буде для них найстрашнішим покаранням.

«Як ми можемо виконувати «Лебедине озеро», коли Москва дає його на підтримку російської армії»?

Ольга каже, що пережити трагедії їй допомогла робота. Це те, що допомагає триматись і зараз.

— Національна опера України відновила роботу ще у травні 2022 року, — розповідає Ольга. — Якби театр був закритий, я б, напевно, збожеволіла. Кажуть, час лікує, але не в моєму випадку. Біль притуплюється, але не зникає. Часто їду на роботу, а перед очима тато, брат. Я згадую наші душевні розмови, рука сама тягнеться до телефону, аби когось з них набрати. А потім розумію, що вже ніколи не зможу цього зробити…

Робота допомагає переключитися. Емоційний контакт із глядачем теж зараз особливий. Коли звучить повітряна тривога, ми перериваємо виступ, усі йдуть у бомбосховища. Але після відбою повертаються — і ми продовжуємо.

Пригадую, як напередодні нового 2023 року ми танцювали «Снігову королеву» для дітей. Через тривогу виступ довелося перервати. Почався обстріл Києва. Ми, артисти, були у своєму укритті, глядачі — у своєму. Я запропонувала колегам піти до бомбосховища, щоб підтримати дітей морально. Як вони зраділи!

Вишикувалася ціла черга з охочих з нами сфотографуватися. Я нарахувала 12 вибухів, але діти їх не чули — вони раділи, що до них прийшли артисти. У нашому укритті тривало життя!

Чимало моїх колег з початком повномасштабного вторгнення виїхали за кордон, де перебувають і зараз. А мені, попри постійні обстріли, в Україні спокійніше. Перебуваючи на початку великої війни в США, я божеволіла через невідомість, від переживань за близьких. А в Україні, хоч як це не парадоксально, мені стало легше. Тут я вдома.

Повернувшись додому у травні 2022 року, я поїхала до Бучі. Мені було важливо побачити все на власні очі. Наживо це було набагато страшніше, ніж на фотографіях — випалені зруйновані будинки, машини, в яких живцем згоріли люди. Ця поїздка лише зміцнила моє бажання залишитись в Україні зі своїм народом.

За кордон приїжджаю на гастролі, метою яких зараз також є збір коштів для України. Ось зараз, у січні, у нас розпочинаються гастролі в Канаді, де заплановано 22 гала-концерти. Ми збиратимемо гроші для фонду першої леді України Олени Зеленської «Надія Україна», які підуть на допомогу нашій країні та на її відновлення. Будемо представляти українську культуру, також будуть уривки з відомих всьому світові балетів «Корсар», «Жизель» та «Дон Кіхот».

З початку повномасштабного вторгнення наш репертуар змінився: театр відмовився від виконання творів російських композиторів. Як ми можемо виконувати те саме «Лебедине озеро», коли Большой театр у Москві дає його на підтримку російської армії? Ми зараз ставимо чудові українські вистави, зокрема, «Лілея», «Лісова пісня» тощо.

Щодо виступів в Україні, то зараз, під час війни, кожен з них став для мене особливим. Під час першого показу номера «Крила України» всі глядачі встали на моменті, коли з’явилися фотографії моїх брата та батька. Думаю, що в Україні немає людини, яку б не торкнулася ця війна. І тому кожен проживає цей танець разом зі мною…

Перша моя зустріч з жінками, які займалися громадською діяльністю в Україні, а потім зуміли відновити цю свою діяльність у Польщі, відбулася у Варшаві наприкінці 2022 року.

Поруч зі мною сиділи жінки, які виїхали з охоплених війною областей України, дехто навіть з окупації, з одним рюкзаком, тримаючи за руки своїх дітей, дбаючи про літніх батьків. Частина активісток були у списках росіян на знищення. Вони «провинилися» в тому, що працювали у громадському секторі з різними європейськими програмами, фондами, боролися за права людей та вразливих груп, вірили в європейське майбутнє України та наближали його своєю громадською діяльністю.

Я слухала історії жінок, які сиділи переді мною, та не могла стримати свого захоплення. В Україні вони вирішували десятки завдань: опікувалися жінками з вразливих груп, організовували дозвілля літніх людей, сприяли соціалізації людей з інвалідністю, влаштовували масшабні фестивалі, робили промоцію української культури, розвивали свої громади, чистили річки, боролися з корупцією, змінювали закони. У Польщі більшість одразу кинулися в громадську роботу та волонтерство. І вони не вважають, що це їхнє особливе досягнення. Просто вони не вміють по-іншому. Це їхня природа — бути активними та «неспокійними».

Сій зерна, і вони проростуть

Катерина Стаценко — журналістка та громадська активістка. В Енергодарі займалася темою молоді, організацією культурних заходів, підтримкою воїнів АТО. Останні кілька років перед повномасштабною війною робила це для Енергодарського клубу польської культури імені Генрика Сенкевича.

— Я дуже боялася прокинутися в окупації, це був мій найбільший страх, — згадує Катерина Стаценко останні тижні перед повномасштабним вторгненням. — Тому коли керівниця польського клубу Людмила Костушевич запропонувала виїхати до міста Кросно у Польщі, я погодилася. Їхали на кілька тижнів — залишаємося тут вже другий рік.

У Кросно всіх енергодарців поселили разом у гуртожитку, більшість живе тут дотепер. Відновлення громадської діяльності відбулося для Катерини природним шляхом.

— Засновниця нашого клубу Людмила Костушевич вивезла нас до Польщі, а сама кинулася рятувати інших людей. Часом витягувала їх буквально з-під носа окупантів. В Кросно, яке стало нам другим домом, під одним дахом зібралися десятки наляканих матерів з дітьми та літніми батьками. Швидко з'ясувалося, що повертатися в Україну ми не можемо, адже наше місто знаходиться в окупації. Хтось мав допомагати людям з документами, з легалізацією, потім якось треба було їх згуртувати, дати змогу дітям адаптуватися. Цим зайнялася я, оскільки на той період вже володіла базовою польською мовою, знала навіть когось з мерії Кросно, бо до повномасштабної війни ми організовували навчальні візити: польські діти їздили до нас, наші — до Кросно.

За майже два роки Катерина створила та зареєструвала громадську асоціацію «Під одним небом», подала заявки на кілька грантів та виграла їх.

— Реєструватися вирішили, бо інакше ми б не мали доступу до місцевих програм, — пояснює Катерина, — наші українські організації тут не мають жодної юридичної сили.

Серед виграних грантів — проведення різноманітних майстеркласів, організація культурних заходів, спільних подорожей для мешканців гуртожитку.

— Це моє добровільне додаткове навантаження, — продовжує Катерина. — Тоді як мій заробіток та основна зайнятість — робота в місцевій школі. Через брак знань щодо бухгалтерського обліку й польського оподаткування, а також через вимоги з боку донорів ми не можемо передбачити в проєктах відшкодування викладачам майстер-класів, не кажучи вже про якісь адміністративні видатки для команди.

Втім Катерина не скаржиться на перевантаженість. Каже, що таким чином вона зав'язує контакти, закриває потребу в спілкуванні, подорожах, дозвіллі для своїх дітей та їхніх однолітків.

— Я йду всюди, куди мене запрошують, — каже українка. — Ці зустрічі часто проростають у нові партнерства, у корисні та практичні речі для нашої енергодарської спільноти в Кросно. Нещодавно в одному з проєктів змогли купити швейну машинку для гуртожитка, накупили ниток, спиць — тепер не треба кудись бігти, щоб відремонтувати одяг. В'язані вироби продаємо з благодійною метою: для пожертв енергодарцям, які виїхали з міста та живуть у статусі внутрішньо переміщених осіб в Україні. З усіх заходів народжуються якісь нові проєкти, активності, ініціативи. На одному заході для громадських активістів познайомилася з  Fundacja Wielkie Serce dla Dzieci. Дізналася, що вони проводять інтеграційний проєкт для молоді «Канікули нашої мрії» від UNICEF. Ми подали заявку, звозили дітей в Австрію. Вони каталися на лижах, відвідували музеї, познайомилися з місцевими родинами. Так це все працює. Це не класична зайнятість у громадському секторі — скоріше, нові додаткові можливості.

Громадська діяльність повинна стати для українців звичною справою, впевнена Катерина Стаценко. «Для прикладу — в Польщі є сотні різних фундацій, неформальних груп, волонтерських ініціатив, об'єднань співвласників будинків, захисників комах та дерев, любителів книжок, хранителів бібліотек тощо, — пояснює вона. — Це наче зерна, які сієш, а вони проростають і стають суспільством, в якому комфортно жити. Не варто боятися робити щось просто для душі».

Валюта, яка не потребує конвертації

— Та що я можу розповісти про свою громадську діяльність… я тут тільки соплі дітям підтираю, — жартує Наталія Дєнісова з Сум. — Коли у тебе діти, важко продовжувати діяльність. Інколи я відчуваю вигорання та тотальну втому. Влітку організувала свято Івана Купала за нашими традиціями, восени — майстеркласи, але роблю це радше, щоб не втратити навички, на альтруїзмі й ентузіазмі. Інколи — на останніх силах.

Наталка виховує двох синів. Один з них, восьмирічний Ярослав, має інвалідність. У Сумах протягом років Наталя займалася захистом прав родин та матерів, що виховують дітей з інвалідністю. У Польщі разом з колежанками відновила цю діяльність у форматі stowarzyszenie zwykłe (звичайної асоціації — дослівно).

— Щодо формату, то ми радилися з консультантами, — пояснює Наталка. — Форм є багато, навіть з комерційною складовою, однак обирати варто самостійно, продумавши свої потреби та можливості. Оскільки я тут одна з двома дітьми, мені важко знаходити час для активностей. Але й зовсім нічого не робити теж для мене непросто.

Нещодавно Наталка Дєнісова стала лауреаткою програми Ashoka в Польщі. Буде створювати простір для мам у польському місті Слупськ. Хоче допомогти їм знайти хоча б трішки часу для себе — сходити до лікаря, перукарні, тренажерної зали. Випити кави з подругами, або навіть просто побути на самоті. В цей час за дітьми буде наглядати няня.

Соціальні контакти, репутація, доробок попередніх проєктів — це найбільш тверда валюта, яка не знає кордонів, не потребує конвертації. Вона допоможе на новому місці знайти підтримку своїм ідеям, впевнена Наталя.

Стукати в усі двері

Частина активних українок хочуть повернутися на роботу в громадський сектор. Він їм близький та зрозумілий, вони мають в ньому досить високу кваліфікацію, багато планів та ідей. І чимало польських організацій — за власною ініціативою або на вимогу донорів — готові залучати українок. Треба тільки проявити ініціативу та стукати в усі двері.

Киянка Тетяна Гармідер змогла відновити у Варшаві «Особливі подорожі» для дітей з аутизмом та знайти роботу в громадському секторі. Сину Тетяни Богдану 15 років, у нього аутизм. В Києві він навчався у спецшколі. Тетяна дивувалася, чому діти не виходили за межі школи.

— Коли я запитувала вчителів про шкільні екскурсії, мені відповідали, що в них можуть брати участь лише ті діти, які «спокійні, врівноважені та легко піддаються контролю». Мій Богдан не з таких, — згадує Тетяна.

Так народилася ініціатива, яка виросла в громадську організацію «Особливе життя». Тетяна взяла на себе організацію подорожей для дітей, підлітків та молоді з аутизмом.

— Для дітей аутистичного спектру дуже важливий чітко визначений розпорядок дня, — пояснює Тетяна. — Регулярне виконання справ, наявність постійного місця проживання і навіть вживання одних і тих самих продуктів. Завдяки тому, що подорожі стали частиною життя учасників наших проєктів, діти порівняно легко перенесли евакуацію.

У Варшаві Тетяна з сином та молодшою донькою поселилися в гуртожитку для біженців. Свої навички з організації подорожей Тетяна стала використовувати вже також для інших дітей. Після коротких екскурсій та мандрівок маленькі біженці емоційно відновлювалися.

— У мене не було сумнівів, що я маю відродити свій проєкт: тут, у Варшаві, а також у Києві. Почала писати листи в різні організації. Хтось запрошував нас на екскурсії, хтось надавав знижки, десь з'явилися партнерства.

Знайшовся німецький фонд, який виділив кошти на відновлення діяльності громадської організації, допоміг знайти партнерську організацію в Польщі, яка працевлаштувала Тетяну. Так вона повернулася на роботу в громадський сектор та продовжила займатися важливою справою — одночасно у Варшаві та в Києві .

«Біженство не стерло вашу ідентичність, не знищило ваш досвід, не вкрало ваші вміння». Ці слова, сказані на зустрічі з громадськими активістками в Польщі представницею ГО «Нова генерація» (Україна) Наталією Чермошенцевою, надихнули багатьох українок, яких я зустріла у Варшаві минулоріч. Вони мають надихнути й вас. Активність не знає кордонів. Якщо ви вважаєте свою справу важливою — дійте, вірте, шукайте партнерства, підтримку та опору. У вас неодмінно це вийде.

«Український Жіночий Батальйон» об’єднав небайдужих, хто допомагає військовим, закуповує військову амуніцію, надає підтримку жінкам, які постраждали від війни. Серед них тільки жінки, мужні і сильні. Вони чекають чоловіків, братів, синів з фронту і наближають перемогу. Про унікальний досвід волонтерської спільноти «Український Жіночий Батальйон» розповіла виданню Sestry Альона Данілова, засновниця організації.

‍Оксана Щирба: У вашій родині  три покоління чоловіків пішли на фронт добровольцями. Вітчим, чоловік та брат. Як ви сприйняли це? 

Альона Данілова: Вітчим ще у 2014 році пішов захищати Україну і невдовзі потрапив до полону. Через 9 місяців волонтери допомогли його повернути. Сьогодні він знову захищає Україну на полі бою. Чоловік — військовий з 2014 року. Був волонтером під час Революції Гідності, пішов одразу захищати нашу країну на Сході. У 2018 році отримав важкі поранення. Він не має нирки, селезінки, частини шлунка, печінки. Попри це 24 лютого він знову пішов захищати Україну.

Мій брат (йому зараз 20 років) ще у школі визначився, що буде військовим, як вітчим. Він вступив до Одеського військового ліцею, а потім — до Одеської академії розвідки, де зараз навчається. У них одразу підписаний контракт. І вже з 3 курсу їх беруть на бойові виїзди. Потім повертаються в академію, «підтягують» теорію і знову — до практики. Я тримаюся і допомагаю усім, чим можу. У нас, українців, немає іншого вибору, як бути однією сім'єю.

ОЩ: Як виникла ідея створення «Українського жіночого батальйону»?

АД: Приїхала до батьків, не знаходила собі місця, дізналась, що мій 18-річний брат теж захищає Україну. Я багато спілкувалась з дівчатами та жінками, які так само переживали події війни. Психологічно було дуже важко. Вирішила створити комʼюніті, де жінки будуть корисними для наших захисників. Власне, з цього й починається історія «Українського Жіночого Батальйону». Я об’єднала дівчат для того, щоб спільно підтримувати ЗСУ. 

ОЩ: Чим конкретно займається організація?

АД: У команді «Українського Жіночого Батальйону» працюють виключно жінки, маємо понад 50 учасниць. Я за професією журналістка. Серед нас є футболістки, журналістки, співачки, акторки, менеджерки, маркетологині, вчительки, економістки, лікарки, історикині, психологині та багато інших. 

У когось рідні на фронті, хтось перебуває за кордоном, але дуже хоче бути корисним ЗСУ, хтось втратив близьких. Тож батальйон  — місце сили та відради. Загалом до нашої діяльності залучено більше 3 тисяч людей з різних країн світу, які допомагають донатами, поширенням інформаційних кампаній та просто говорять про Україну. Працюємо 24/7 на волонтерських засадах. Паралельно  маємо основну роботу, хобі та народжуємо дітей. 

Отримали нагороду «Золоте серце» від Президента України. Проєкт «Волонтерська премія» нагородив нашу команду у номінації допомога військовим, засновниками якої є лауреати Нобелівської премії миру 2022 — Центр громадянських свобод.

Допомагаємо українським захисникам та захисницям, закриваючи потреби у військовій амуніції; підтримуємо жінок, які постраждали від війни та стаємо їхнім рупором в медіапросторі; популяризуємо українську культуру, розповідаючи про сучасні події та історичну спадщину; показуємо світові справжнє життя українців під час війни за допомогою власних медіапроєктів.

«Український Жіночий Батальйон» організовував як онлайн, так й офлайн-заходи. Ми максимально взаємодіємо з медіа, популяризуємо нашу діяльність, щоб залучити жінок допомагати і підтримувати нашу організацію, українських військових та наші флагманські проєкти, наприклад, «Голос жінки».

ОЩ: Як долучитися до діяльності батальйону? 

АД: Ми постійно долучаємо до нашої діяльності новеньких. Тому будемо раді бачити дівчат з великим серцем. Все, що потрібно, — це бажання працювати заради нашої перемоги і написати нам у соціальних мережах. 

ОЩ: Як швидко вам вдалося налагодити роботу в команді?

АД: Насправді, якщо ви кажете, що два роки — це швидко, тоді дуже вам дякую. Для нас це клопітка щоденна праця. Ми досі змінюємо внутрішні формати і підходи до діяльності, реагуємо на виклики, пов'язані із ситуацією в країні.

ОЩ: Як ви обираєте, кому саме допомагати?

АД: Ми допомагаємо як захисникам, так і захисницям. Команда працює виключно за  офіційними запитами. Якщо підрозділ потребує допомоги — заповнює форму або пише нам у соціальних мережах. Далі надаємо інструкцію і максимально швидко формуємо офіційний запит. У нас вже є частина підрозділів, які звертаються постійно і навіть вивчили акції організації, аби на початку одразу ж сформувати запит. Ми допомагаємо усім, хто потребує.

ОЩ: У батальйоні є формат донатів, а також формат самостійної купівлі. Що закуповують люди? І чи активно донатять?

АД: Так, формат самостійної закупівлі відбувається в рамках ініціатив «Таємний Санта. Подаруй Різдво військовим» та «8 березня на фронті». Ми запитуємо у військових, що їм потрібно, — це і тактичні рукавиці, ліхтарики, ліки, термобілизна, форма та багато іншого. Формуємо списки з офіційних запитів і надсилаємо всім охочим взяти участь. Тоді люди самі обирають, що їм зручніше — купити річ чи задонатити. 

ОЩ: У чому суть проєкту «Голос жінки»?

АД: Це соціально-психологічний проєкт, надає психологічну допомогу жінкам, розповідає про війну в Україні їхніми очима. Прагнемо показати світові досвід, який проживає український народ. Й особливо досвід жінок, які долали безліч випробувань, аби врятуватися та врятувати близьких.​ Кожна жінка може поділитися своєю історією та отримати безкоштовну психологічну допомогу, взяти участь в онлайн-заняттях з арттерапії.

У нас є цілодобова лінія психологічної допомоги. Посилання на історії жінок із проєкту «Голос жінки» тут.

ОЩ: Розкажіть про проєкт «Таємний Санта».

АД: Ми другий рік поспіль адаптуємо всесвітньо відому новорічну гру-обмін подарунками «Таємний Санта» під воєнні реалії України. «Подаруй Різдво військовим» — це благодійна акція, де кожен небайдужий обирає позицію (або декілька) з переліку потреб, який за запитами захисників та захисниць сформували наші волонтерки. Серед потреб — пледи, матраци, ліки, тактичні рукавиці, камуфляжні сітки тощо. Потреби підібрані так, щоб вартість кожної могла покрити одна людина. Цього року ми стартували 20 листопада, пакунки надходять практично щодня. Довелося навіть на декілька днів продовжити акцію. Серед подарунків були і листівки від дітей, ми зі сльозами пакували ці посилки для військових.

ОЩ: Що у вашій роботі найважче?

АД: Найважче — хвилюватися, аби збори закрилися максимально швидко і наші захисники отримали амуніцію, в якій почуватимуться хоч трохи захищеними. Звичайно, у внутрішній діяльності організації є свої труднощі, та в нас є команда, де усі жінки мають неймовірну мотивацію, а наші цілі спрямовані в одному напрямку, тому все долаємо разом.

ОЩ: Чим для вас особисто є батальйон?

АД: Для мене «Український жіночий батальйон» — місце сили. Тут кожна має свою історію, схожі цінності, нас об'єднує спільна мета. На початку повномасштабного вторгнення, коли було важко зібратися із силами і працювати, я не впала у відчай, а створила це ком'юніті, яке зараз є надійним тилом захисників. Ми масштабуємося щодня.

ОЩ: В одному з інтерв'ю ви сказали, що в колективі був мовний конфлікт. Розкажіть про це.

АД: Не скажу, що це був мовний конфлікт, проте для нас важливо, аби усі члени команди спілкувалися українською мовою. Ми разом робимо чимало, аби донести людям цінність спілкування державною, рідною мовою всюди. Розпочали із себе і наполягаємо на тому, щоб це робили усі громадяни України. 

Нещодавно на сторінці в Instagram поділилися історією волонтерки «Українського Жіночого Батальйону» про те, яка у нас свідома молодь, і ще у 2014 році зрозуміла, що мова — меч! 

ОЩ: Чи не здається вам, що волонтерська активність порівняно з початком повномасштабного вторгнення спала? З чим це пов'язано?

АД: Волонтерська активність не спала, адже моя стрічка переповнена волонтерами, які щодня допомагають. Інша справа, чи впала активність людей, які хочуть підтримувати цих волонтерів? Тоді, так.

ОЩ: Яке найбільше досягнення «Українського жіночого батальйону»?

АД: Наше досягнення — це наші люди і наша команда. Найбільша цінність — це люди, які роблять усе 24/7, щоб наблизити нашу перемогу. 

ОЩ: Яким запамʼятали 24 лютого? Коли чоловік йшов на фронт, втримували його?

АД: У січні та лютому 2022 року Женя, мій чоловік, готувався до війни: чистив зброю, їздив в тир, перебирав рюкзак. 24-го він прокинувся близько 4:30, прочитав перші повідомлення про вибухи у Харкові. Розбудив мене словами: «Аленушка, началась война. Пожалуйста, береги себя. Я ушел». Він стояв вже одягнений та зібраний. Я не дуже зрозуміла, куди він пішов і як надовго, а коли збагнула, то вже прощались біля дверей. Уявляєте? Ти відпускаєш людину і не знаєш, побачиш знову чи ні… Просто не усвідомлюєш, що відбувається.

ОЩ: Як війна змінила ваше життя?

АД: Війна дала мені зрозуміти, хто є хто. Це дуже важливо, адже не можна жити у мареві мрій і надій, що люди зміняться. 24 лютого — це одна ніч, один ранок, один день, в який кожен мав прийняти для себе рішення. Я стала ще більше пишатися і любити свою країну, ми щодня продовжуємо боротися за незалежність.

ОЩ: Про що ви мрієте?

АД: Я мрію, щоб усі швидше повернулися додому живі та здорові. Інших мрій немає, є лише речі, які хочеться втілити. Хочу, щоб усім було куди повертатися, до кого. Лише тоді всі мрії будуть реалізовані.

Напередодні нового 2024 року Sestry поцікавились в українок, які знайшли прихисток від війни в Німеччині, підсумками року, який минає. Ми поставили такі запитання:  Що вам приніс 2023 рік? Які були здобутки, важливі події та успіхи? Що ви втратили в 2023 році? Які очікування маєте від 2024 року? Де будете зустрічати Новий рік? І яка фраза найбільше вам запам’яталася?

Публікуємо відповіді українок з Берліна, Бонна, Дрездена та Фюрстенау. А як на ці запитання відповіли б ви?

Євгенія Мосалова

42 роки. Зоозахисниця. З квітня 2022 року мешкає в Фюрстенау, Нижня Саксонія.

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Коли почалась війна, я з родиною та тваринами знаходилась в Бучі, де ми дивом пережили окупацію. В квітні 2022 німецька зоозахисна організація РЕТА евакуювала за кордон моїх тварин — 30 собак та 19 котів, а разом з ними мене та моїх двійнят Іванка й Андрійка (їм зараз майже п’ять). Той виїзд спланували наші друзі з Німеччини, до кордону немаленька родина їхала караваном з трьох автобусів, вже в Мукачеві на нас чекала PETA зі спеціальною великою машиною для транспортування тварин і з легковим авто для мене та дітей.

Здобутком цього року для мене, вважаю, є вивчення німецької, яка дозволяє без перекладача спілкуватися з Лідією та Едуардом, які багато років підтримували моїх тварин, шукали їм нові родини. Які стали ініціаторами нашої евакуації та першими відкрили для нас двері свого дому.

Також надбання — нові друзі. Це бабуся Ангеліка та дідусь Гарольд, які оточили моїх дітей любов’ю, турботою, подарунками. Я рада, що можу безпосередньо спілкуватись з друзями Рольфом і Сюзанною, які стали справжньою сім’єю для двох моїх песиків з Бучі. Вони теж допомагають мені та моїм тваринам, надсилаючи гори подарунків дітям та пухнастим.

2. Що ви втратили у 2023 році?

На війні загинув мій братик Іван. Йому мав виповнитись 21 рік. Ще дитина, і разом з тим — мужній чоловік, герой, який став на захист своєї Батьківщини і навіть примудрився угнать у ворога БТР. Іван казав матері: «Якщо не ми, то хто буде боронити Україну?» Коли я розмовляла з ним по вайберу востаннє, розплакалась та дякувала за захист та змогу пити каву в безпеці. А він так сором’язливо посміхнувся й сказав: «Облиш, не плач, покажи краще племінників…» І от сьогодні його вже немає серед нас.

Крім цієї страшної втрати увесь мій 2023-й за кордоном пройшов у боротьбі з онкологією кількох моїх тварин. А ще, перебуваючи тут, я продовжила рятувати знедолених собак України, надала прихисток восьми тваринам.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

Сподіваюсь, у 2024 здійсниться мрія майже всього світу: війна скінчиться, воїни та цивільні повернуться до своїх домівок будувати мир та ростити наступне покоління в щасті й любові.

Мої малі, як усі діти України, знають, що таке війна: коли гучно стріляють і навкруги все горить, коли повз двір їдуть ворожі корита й треба негайно бігти в коридор ховатись, коли маленькими рученятами подрібнюєш такий дорогоцінний сухий хліб і пригощаєш найбільш слабких та хворих собак, бо вони мають теж вижити, коли чужинці приставляють до твоєї голови автомат, а тобі всього три рочки, але наступні два роки ти про цю подію не забуваєш і розповідаєш в подробицях, наче то було вчора.

Коли ми виїхали до Німеччини, я думала, що нічні жахи Іванка: «Мама, вставай, танки!» скінчилися. Але ні. Вони з Андрійком іноді щось кричать уві сні про війну, іноді про свинку Пеппу, або бурмотять щось німецькою. А одного разу, не відкриваючи очей, Іванко переліз через брата та всіх собак, що сплять з малими у ліжку, вчепився мені в спину і закричав: «Ні, ні, не треба стріляти, ні!»

4. Де будете зустрічати Новий рік?

В Фюрстенау в суто родинному колі: я, діти, тварини. А святкувати будемо вже після Перемоги.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталась або яку часто промовляєте самі?

«Я хочу додому!» і «Щоб вони всі повиздихали!»

Любов Бутковська

60 років. Живе в Берліні. За фахом бібліотекарка. 55-річний чоловік на війні. 22-річний син працює в Києві.

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

До Берліна, де понад десять років мешкає моя донька з чоловіком й онуками, я приїхала десятого березня 2022 року. В 2023 році після 9 місяців навчання склала тест В1 з німецької мови. Вважаю це своїм досягненням, враховуючи, наскільки складна німецька мова.

Моє надбання, а звідси й успіхи — мої нові німецькі друзі, які нас підтримують. Я маю, де жити і що їсти: Німеччина турбується про мене, звичайну біженку з України, не кажучи вже про те, що допомагає у більш складних випадках, наприклад, лікує безкоштовно онкохворих з України. Кожного ранку я подумки дякую німцям за своє спокійне життя.

2. Що ви втратили у 2023 році?

На 94-му році пішла людина, яка була дуже важливою для мене й мого сина. Це Заслужений вчитель України, вчителька історії майже з 60-річним стажем, мама моєї близької подруги Марія Федорівна Готовцева, яка змінила наші життя. Останні майже 20 років вона була мені як мама, бо піклувалася про мене, її тепло я відчувала всім серцем. А мій син, познайомившись з нею, настільки захопився історією, що вступив до інституту на історичний факультет.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

Допомагати рідним і близьким, які залишились в Україні. Мрію частіше бачитись з коханням мого життя, моїм чоловіком Геннадієм. Ми полюбили одне одного з першого погляду. Сама я ніколи не вірила в таке, але це трапилося в першу хвилину. І це було не якесь романтичне побачення, але суто ділове знайомство. Треба було поремонтувати моє авто, і цей зеленоокий хлопець визвався мені в цьому допомогти. З тієї миті ми майже не розлучалися.

Ми зустрілися дорослими людьми, мали закінчені стосунки з колишніми, були вільними й готовими до нового етапу свого життя. Хоча кожен з нас мав чіткий план свого майбутнього й наполегливо йшов до своєї мети. Ця зустріч змінила все. Дякую долі, що це сталося. Я обрала найкращого з найкращих — в лютому 2022 року Гєна пішов у спецпідрозділ Нацгвардії.

Зупиняти його було даремно. Адже якщо він щось вирішив, то так і зробить. Влітку 2022-го він вивчився на пілота дрону, має нагороду. Пишаюся ним.

Цьогоріч його відпустили на два тижні у відпустку до Берліну. Ми подорожували до Італії. Він був щасливий хоч на короткий час зануритися у звичайне мирне життя. А потім знову повернувся в Україну. На війну.

4. Де будете зустрічати Новий рік?

У Берліні з новими подругами, з якими зблизилася за останній рік.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася чи яку часто промовляєте самі?

«Вірю в Перемогу! Все буде Україна!»

Наталя Клочаніна

48 років, вчителька іноземних мов. Мешкає в Бонні. Викладає німецьку в школі. В Німеччині з 1 квітня 2022 року.

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Біль, втрати, усвідомлення власної безпорадності, несправедливості світу. Це тягнеться ще з 2022 року. Я не збиралася виїжджати, бо була корисною у себе вдома на Київщині. Я збирала запальні суміші, лазила дахами, шукаючи сенсори, розкидані на шляху артилерійської наводки, зносила ліки в поліклініку, заповнювала мішки піском, укривала своїх сусідів з малими дітьми у своєму гаражі тощо.

Але виїхала через те, що з усієї великої родини була єдиною, хто міг вивезти з-під ракетних ударів новонародженого малюка моєї племінниці за кордон. Ми перетинали кордон пішки у такому складі: син із кицею в наплічнику, племінниця з немовлям і я з валізами. У мами ставалися панічні атаки, тому ми її залишили в Україні, а через пів року вона до нас приїхала.

Я зробила дуже багато всього, і це можна вважати досягненням: вивезла своїх та не своїх дітей в безпечне місце; боролася за виживання (змінила три місця роботи, три квартири, намагалася змагатися з німецькою бюрократією, але була нею розчавлена); активно беру участь у громадському об’єднанні Ukrainer in Bonn e V., допомагаючи Україні; веду групу в’язання, забезпечуючи матеріалами рукодільниць за підтримки міжнародної організації Wool for Ukraine; беру участь у забігах за права людини і демонстраціях на підтримку України; самотужки витягла себе і сина з тяжкої депресії.

Я давала численні інтерв’ю німецькій пресі, зокрема, у мене був прямий етер у ток-шоу Kölner Treff на WDR. За вечір на ток-шоу було зібрано понад 200.000 євро благодійних внесків на підтримку матерів у біді (Mütter im Not).

Пишатися нема чим. Все те, що я роблю, я роблю з болем і перешкодами.

2. Що ви втратили у 2023 році?

2023 рік забрав моє щасливе життя. Мій старший син в Україні. Я не живу у своїй гарній квартирі. Я втратила стосунки з чоловіком, здоров’я і легкість. Втратила близьких людей, домашнього улюбленця, гроші й автівку. Машина зламалася прямо перед польським кордоном. Вочевидь у каністрах, які продали мені співвітчизники, був не бензин. А киця Белла в стресі втекла й загубилася.

В Німеччині я відчуваю себе в гостях. Немов туристка, яка застрягла в якомусь місці, де порушила всі закони й загубила документи, тому відпрацьовує покарання, відновлює всі папери, бо інакше додому не пустять. Я бачу гарні будинки, красу кущів і трамваїв, відчуваю тепло опалення в молодшій школі, де викладаю, та в електричках, але відчуття дому ніколи не приходило. Навіть близько.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

Єдине, чого хочу по-справжньому — щоб закінчилася війна. Все інше — дурниці.

4. Де будете зустрічати Новий рік?

В Тюрінгії, з мамою. Я раніше там жила. Потім знайшла роботу в Бонні, пів року шукала квартиру, мешкаючи в добрих людей на надувному матраці, зрештою знайшла квартиру в Бонні.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася чи яку часто промовляєте самі?

Найбільше запам’яталася фраза, бо я її найчастіше чую від німецьких органів: Es tut mir leid — «Мені шкода, але я нічим не можу допомогти». А собі я намагаюся повторювати слова бравого вояка Швейка: «Якось воно буде, бо ще ніколи не було, аби ніяк не було».

Вийшло сумно, але це й насправді був найстрашніший рік мого життя.

Наталя Маренко

Мисткиня, за фахом журналіст, до війни працювала на Запорізькій ТРК «АЛЕКС». З березня 2022 року живе в Дрездені.

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Бачу по багатьох своїх друзях і в Україні, і в Німеччині, що люди перестали ганятися за матеріальним і навчилися цінувати звичайні речі: тихе небо, обійми дитини, зустрічі з рідними та друзями. От і я. Хто б міг подумати, що я, людина, яка любила яскраве життя з відрядженнями, подорожами, виставками й концертами, зараз найвищою цінністю вважатиму слова: «Мамо, привіт! Я живий, наш будинок цілий».

Саме з цих слів мого старшого сина, який мешкає зараз у Запоріжжі й працює на оборонному підприємстві, починається кожний мій ранок. І ці щоденні слова й є найважливішою для мене щоденною подією протягом цілого року.

2. Що ви втратили у 2023 році?

Орієнтир, коли закінчиться війна. А без цього жити складно.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

В наступному році я мрію відкрити в Дрездені крамничку, пропагувати там українське мистецтво, народну творчість моїх співвітчизників, продавати їхні вироби — вишиванки, прикраси, картини, посуд з петриківським розписом, кераміку тощо. Ну й власні вироби також — чотири роки тому я почала створювати прикраси з натурального каміння.

Беру ідеї у природи: квіти, жучки, павучки, метелики, морські коники часто стають елементами у моїх кольє, намистах, сережках. У Запоріжжі ще до широкомасштабного вторгнення відбулося декілька виставок моїх прикрас з каміння. В Німеччині я також брала участь у кількох благодійних заходах, присвячених Дню Незалежності України, пасхальним святам, Різдву. Німці із задоволенням купують прикраси, зроблені в кольорах прапору України.

Оскільки тут, в Дрездені, дуже потужна й активна українська діаспора, наше мистецтво широко пропагується й цінується. Українці створили відомий в Дрездені хор «Воля», який гастролює по всій Саксонії, а також ставлять аматорські вистави українською мовою. Мрію влаштувати в Німеччині, а може, ще в Польщі, благодійну виставку моїх прикрас «Квітуча Україна», а кошти перерахувати ЗСУ.

4. Де будете зустрічати Новий рік?

Різдво та Новий рік планую провести з родиною молодшого сина, який мешкає в Німеччині вже 13 років.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася чи яку часто промовляєте самі?

«Тримаймося!» Пам’ятаю, як звичайні запоріжці з першого дня війни стали розливати коктейлі Молотова, плести маскувальні сітки, пекти пиріжки для захисників, отримувати зброю, перекривати Дніпрогес мішками. Сьогодні Запоріжжя, слава Богу, вільне, хоча там ще досі дуже небезпечно. Але життя вирує. Незважаючи на постійні повітряні тривоги, працюють театри, філармонія, великі та малі підприємства. Наші люди незламні та нескорені.

Ми вкладаємось в Перемогу як можемо. Кожен на своєму місці. Наші волонтери в Дрездені продовжують допомагати нашим військовим. Крім донатів, я нещодавно передала нашим хлопцям маленьких жовто-блакитних янголів, щоб вони оберігали наших захисників. Отож, фраза-2023 для мене — це «Тримаймося!» І ще одна — «Зустрінемось після Перемоги»…

‍

Читайте також опитування українок з Нідерландів, Франції, Данії та Чехії в матеріалі «Найчастіше в цьому році я говорила фразу "Я тебе люблю!»

Аліада Мансурова — грузинка, яка живе в українському Дніпрі вже 30 років. Зараз їй 44, але вона чудово пам'ятає, як 13-річною дівчинкою разом з матір'ю тікала від війни в Грузії. Аліада любить співати українських та грузинських народних пісень, волонтерить для українського фронту. Напад Росії на Україну не став для неї несподіванкою. «Коли я дивлюся на війну в сьогоднішній Україні, то згадую, як це було в Грузії в 1992 році. Мені є з чим порівняти», — каже вона.

«Мама посивіла в мене на очах»

З Аліадою ми зустрічаємося в Дніпрі. Офіс, де вона працює, знаходиться зовсім поруч із зруйнованим російською ракетою житловим будинком.

— Я пам'ятаю подібні речі зі свого дитинства. Було тепле літо, шкільні канікули. Я пішла до дитячого садочка, де працювала моя тітка, щоб погратися з малечею. Все було, як завжди, тихий серпень, — розповідає Аліада. — Раптом прибігають за дітьми батьки з криками: «Почалася війна!». Налякані, хапають дітей.

Я не зрозуміла, що сталося. Ми жили в центральній частині Сухумі. У мене було гарне дитинство: купалася в морі, лазила по деревах. До вчорашнього дня все було добре, а тепер моя тітка віддавала дітей батькам у паніці й хвилювалася, як нам дістатися додому.

Центром міста перли танки. Ніколи не забуду страшний стугін і скрегіт гусениць. Навколо пересувалося багато військових. Ми побігли додому — і почалося. Мої батьки були в шоці.

Ми жили багатонаціональною громадою: греки, вірмени, грузини, азербайджанці, українці, євреї, абхази. Жили як добрі сусіди: разом росли, дружили, спільно святкували різні свята, часто їли з однієї тарілки.

Абхази перед самою війною стали поводитися дивно і вивозити дітей. Лише згодом ми дізналися, що вони готувалися до війни. У кожного абхазця у квартирі був арсенал зброї. Ми вимикали світло на ніч, а вони — ні. Грузини помічали мітки на дверях своїх квартир. З’явилися групи диверсантів. Я не змогла збагнути: учора ми всі були майже рідні, а сьогодні сепаратисти закладають вибухівку в нашу спільну домівку.

Потім у нашому будинку завівся снайпер — стріляв по сусідах. Одного разу ми з сім'єю поверталися з квітами з похорону. Почався щільний обстріл. Хтось крикнув: «Лягай!». Я впала. І побачила перед собою перелякану маму, її погляд. Мама не могла поворухнутися. Вона почала сивіти на моїх очах. Під час короткого затишшя сусідка схопила мене за комір і, тягнучи майже обличчям по землі, заховала поміж гаражами.У місті не було ні електрики, ні води, дітей не випускали з квартир — на вулицях було небезпечно. Хлібозаводи припинили роботу, стало все виробництво, їжі бракувало. На все місто працювали тільки три гастрономи — люди кинулися виламувати двері й виносити що було.

У такому сум'ятті минули серпень, вересень і жовтень. Ставало дедалі гірше.

«Батько залишав гранату й казав: "Не спи. А коли прийдуть, зривай чеку»

– Сепаратисти із сіл стали приходити в міста, ґвалтувати жінок і дітей. Не знали жалю, — продовжує Аліада.

Мою знайому мали віддати в межах обміну їхніх військовополонених на наших цивільних. Обмін відбувався на мосту. Але тільки-но їхні військові перейшли на другий бік, сепаратисти підірвали міст разом з мирними грузинами. Це були прості люди: жінки з дітьми, бабусі, серед них — моя подруга... Всі вони загинули на очах своїх близьких. Для мене це був жахливий шок.

Нашу сусідку, на кілька років старшу за мене, зґвалтували. Пізніше вона розповіла своїй тітці, як це сталося. Ґвалтувати дівчину примушували її власного батька. Солдати викликали у чоловіка ерекцію й натягали доньку на батька. Потім батька застрелили. А дівчина збожеволіла. Тітка забрала її до Тбілісі, доглядала за нею, але вона так і не одужала.  

Окупанти катували людей цілими сім'ями, влаштовували показові страти на стадіонах. Я на власні очі бачила, як запихували людей у великі автомобільні шини й підпалювали. Так нас залякували. Загиблих не ховали, просто кидали тіла одне на інше, височіли кургани трупів.

Грузія, як і Україна, має довгий державний кордон з Росією. І так само довго перебуває під впливом російської пропаганди. І в Грузії, і в Україні за підтримки Росії підняли голову сепаратисти. Однак Грузія виявилася занадто маленькою, аби західний світ вчасно звернув на неї увагу.

Війну в Абхазії 1992 року світ визнав локальним збройним конфліктом. Російська Федерація формально дотримувалася нейтралітету, а насправді постачала абхазам військову техніку, а російські війська брали участь в облозі Сухумі. На боці грузинського уряду виступали українські добровольці.

У російсько-українській війні грузини стали першими іноземцями, які були інтегровані в українську армію як формування. У 2016-2018 роках сформувався Грузинський легіон, який офіційно увійшов до складу Збройних сил України. У березні 2022 року грузинські легіонери проводили військові навчання для підрозділів територіальної оборони та цивільних України.

«Якби Грузія вчасно отримала таку підтримку світу, як Україна, наша розмова з Росією була б іншою», — впевнений командир Грузинського легіону Мамук Мамулашвілі. Його хлопці та дівчата захищали Київ, брали участь у боях у Гостомелі та навколо Борисполя. Згодом легіон перемістився на Донбас.

— Росіяни робили в Грузії те, що зараз роблять в Україні: «прийшли рятувати», — продовжує Аліада. — Вони нібито хотіли незалежної Абхазії, а грузини начебто порушували права абхазів. Російська армія увійшла до Грузії й абхазів підтримала. Добровольці з Північного Кавказу, переважно чеченці, також стали на бік абхазів.

Найчорніші злочини скоювали переважно росіяни. Абхази, які росли разом з нами, таких звірств не чинили. Гірше поводилися чужинці й ті, що прийшли з гір. Дуже багато було чеченців.

10 жовтня батько прийняв рішення, що ми з сестрою та матір'ю маємо виїхати. Чоловіки не могли залишити країну. Евакуаційні літаки літали тільки до Москви. Розумієте, у нас не було вибору, куди летіти.

— Але з аеропорту ми одразу подалися на залізничний вокзал, щоб купити квитки в Україну. У нас були родичі в Харкові та Дніпрі. На Курському вокзалі стояло чимало українок. Вони приїхали з навколишніх сіл торгувати: везли масло, сало, овочі. Я бачила, як росіяни, обзиваючи їх «хахлами», виривали сумки з рук, розкидали і топтали продукти. У Грузії така поведінка була немислима! Грузини поважають кожну національність. Я була шокована. Запитала маму, чому це відбувається і хто такі «хахли». Мама сказала, що не варто слухати поганих людей, і швидко забрала мене звідти.

У моїй пам'яті залишився пронизливий холод Москви-Пасажирської. У потязі ми спали на одному матраці й вкривалися другим.  

За рік-два мама замислилася про моє навчання. Мій дядько обіймав високу посаду в Москві, тому мене прийняли до московського ліцею. Я змушена була переїхати. Щодня я дзвонила мамі й плакала: «Забери мене звідси!» Не могла я жити в ненависті. Росіяни нікого не люблять. Не люблять українців, грузинів. Кавказців просто ненавидять. Не вважають за людей. Мене ображали, обзивали. Щодня всю першу чверть я в буквальному сенсі билася за свою національність. Моя тітка зателефонувала мамі: «Забирай, вона тут не витримає». І мамі довелося забрати. А я присягнулася, що ноги моєї більше ніколи не буде на російській землі.

Я не зносила росіян з багатьох причин. Насамперед через війну. З дитинства на власні очі бачила, які вони хижаки. Через війну мої батьки залишилися ні з чим. Мамі з маленькими доньками довелося тікати. Батько не міг виїхати, був важко поранений, його тримали в неволі, сім разів виводили на розстріл. Він дивом врятувався. Місцевий абхаз з жалю кинув мого пораненого батька на купу трупів, які потім вивезли за межі в’язниці, і батько якось вибрався.Чимало моїх друзів загинули. Мій 12-річний друг помер у мене на руках. Багато друзів поховали батьків. Багатьох дівчат, яких я знала,  зґвалтували. Ці дівчата ніколи так і не вийшли заміж…

2006 року помер мій дідусь, після чого мама повернулася в Грузію. 2008 року почалася війна в Осетії — росіяни пішли «визволяти» інший народ. Грузія, Абхазія та Осетія могли б мирно розібратися між собою, ми жили пліч-о-пліч століттями. А тепер абхазів і осетинів штовхають на війну в Україні. Американці зняли документальний фільм про події в серпні 2008 року [«5 днів війни» американського воєнкора Томаса Андерса — Авт]. Фільм варто подивитися: 30 років тому не було такого спільного інформаційного простору, як сьогодні, а Росія завжди втручалася й мала руки в крові.  

Мого брата мобілізували на російсько-грузинську війну в 2008 році. Тепер Росія заливає кров'ю Україну.  

«Вільно володію українською й дивуюся, чому така кількість українців не розмовляє рідною мовою»

Аліада закінчила Київський університет за спеціальністю «міжнародні відносини», зараз вивчає право, активно волонтерить.

Каже, що своєю любов'ю до України завдячує шкільній вчительці. Як іноземка Аліада була звільнена від вивчення української мови.

— Те, як вчителька підтримувала мене, розуміючи, через що я пройшла, чого надивилася в свої 13 років, було проявом любові. З вдячності я вирішила вивчити українську мову. Стала вчити, написала роботу про Лесю Українку. І була здивована, чому така кількість людей в Україні не розмовляє українською.

Я грузинка, вільно розмовляю грузинською, грузинська — мова моєї матері. Я знаю грузинські звичаї, грузинські народні пісні. В Україні належу до грузинської діаспори. Але так само вільно я володію українською мовою.

І мені страшно від того, як популяризація Росії та російської мови вкоренилася в Україні. Скрізь, зокрема на державному рівні. Русифікація протягом багатьох років була для мене болючою темою. Тільки тепер ситуація змінюється.

2014 року, коли в Криму з'явилися «зелені чоловічки», я зрозуміла, що або російсько-український конфлікт буде врегульовано негайно, або нас чекають довгі роки війни.

«Зараз Україна ламає Росії зуби. І світ має зробити все, щоб не виросли нові»

— Чи думала я про виїзд за кордон? У мене були різні пропозиції щодо роботи, але в Україні у мене сім'я, тут народилася моя дитина. Я не збираюся нікуди їхати. Тут я вдома. Я прикипіла до української землі.

Сьогодні Україна воює, захищаючи весь світ. І я вважаю своїм обов'язком допомагати. Якщо Україна програє, це закінчиться поразкою всього світу. З Росією по сусідству світ постійно житиме у страху, що не сьогодні — так завтра станеться щось страшне.

«Війну легко почати, але потім вона закінчується «Бабиними Ярами», яких в Україні вже багато», — головний рабин України Моше Реувен Асман порівнює долі України та Ізраїлю, які мають однакових ворогів. Однак та сама війна зробила дивовижне — об'єднала людей. І тепер вони йтимуть до кінця. Моше Реувен Асман з перших днів війни волонтерив та допомагав нужденним.  Пишається, що саме йому випала честь рятувати людей і бути на стороні світла. Про війну та життя у двох країнах — Україні та Ізраїлі, волонтерство та  свою місію він розповів в інтерв’ю виданню Sestry.

Наталія Жуковська: Рабине, нещодавно ви повернулися з Ізраїлю, де теж триває війна. Як вона змінила суспільство? 

Моше Реувен Асман: Хоча Ізраїль і звик до війн, цього разу це було  неочікувано. Точно так само, як в Україні. Всі розуміли, що може бути війна, але ніхто не вірив. Завдяки тому, що український народ об’єднався, вдалося вистояти. Те саме сталося і в Ізраїлі. Відбулося  величезне об’єднання народу, була неймовірна підтримка військових. Я вам скажу, що не 100%, а всі 150% євреїв-солдат повернулися додому зі всього світу. Не потрібно було ні за ким бігати чи змушувати йти в армію. Ізраїльтяни, як і українці, готові йти до кінця, ніхто не буде зупинятися. ХАМАС, а також Хезболла, мають відповісти за скоєні на території Ізраїлю звірства. Як би прикро це не звучало, війна об’єднала весь народ — як в Україні, так і в Ізраїлі. 

НЖ: Яким Ізраїль виглядає зараз зсередини?

МРА: Життя триває. В Ізраїлі, як і в Україні, ніде немає безпечного місця. Хоча, звісно, є місця постійного обстрілу — зранку і до вечора, а є такі, що не кожної хвилини. Втім, ракета може прилетіти будь-куди. Та люди все розуміють. Вони готові затягнути пояси, щоб повернути заручників, помститись за смерті людей. Але головна ціль — знищити всі злочинні режими — такі, як ХАМАС і Хезболла. 

НЖ: Україна та Ізраїль — далекі одна від іншої країни, але об'єднані   жахливою реальністю. Житомирська траса в Україні та шосе №232 в Ізраїлі стали дорогами смерті. Чи не здається вам, що російські війська та ХАМАС діють схожими методами?

МРА: У таких терористичних організацій як ХАМАС та Хезболла жорстокість та вбивства — у крові та ідеології. Євреї прийшли на землю, яка була пустелею з камінням, і змогли побудувати процвітаючу країну. А бойовики ХАМАСу для звичайних людей нічого не роблять. Навіть коли інші держави, наприклад Катар, дають їм гроші на розвиток, вони не вкладають їх в освіту чи медицину, все йде на виробництво ракет та зброї. Так само вчиняє Росія. Замість нападу на Україну, краще б вони ті гроші вклали у свій розвиток. Могли б сказати: «А давайте ми станемо краще за Україну, у нас буде краща освіта, медицина, пенсії». Однак вони обрали інше. У Росії теж вкладають гроші у вбивства людей — як своїх, так і чужих. Це ідеологія знищення, ідеологія фашизму. Ми бачимо, що наші вороги мають один почерк. Я не міг зрозуміти, чому росіяни у Бучі та Ірпені скоїли такі звірства. А виявилося, таким чином вони насамперед хотіли залякати людей, аби ті здались. У ХАМАСа були такі ж методи в Ізраїлі. Але в обох випадках терористи домоглися протилежного ефекту. Народ піднявся — і ця боротьба світла з темрявою, переконаний, закінчиться успіхом і тут, і там.

Читайте також: Анна Уколова: «Якщо армія не знищить ХАМАС, я не впевнена, що Ізраїль зможе існувати»

НЖ: Чи доводилося вам пояснювати ізраїльтянам, що їхні вороги об’єдналися з тими, хто намагається знищити Україну?

МРА: Я давно це пояснюю. І не лише простим ізраїльтянам. Я говорив про це особисто прем’єр-міністру Беньяміну Нетаньяху перед виборами. Тричі з ним зустрічався і щоразу мав розмову на цю тему. Говорив із міністрами. Дехто стверджував, що не все так однозначно. Тепер, здебільшого, стало однозначно. Зараз уже нічого не  потрібно пояснювати. Всі все розуміють. Особливо після виступу Путіна, який не висловив співчуття ізраїльтянам, а звинуватив Америку у перешкоджанні мирним переговорам з ХАМАСом. До того ж, очевидно, змінилася ключова політика Ізраїлю. Тель-Авів перестав попереджати Кремль про удари по Сирії. От нещодавно представниця російського міністерства закордонних справ Марія Захарова написала у мережі Х-: «Ми протестуємо проти Ізраїлю за те, що вони бомблять аеропорт в Дамаску. Це порушення міжнародного права. Що собі дозволяє Ізраїль?». Я написав у відповідь: «Слухайте, це верх цинізму. У перші дні повномасштабної війни в Україні ви розбомбили всі цивільні аеропорти в країні. Ізраїль бомбить летовище, бо туди поставляється іранська зброя. А ви бомбили просто, аби знищити». Так склалося, що в України і Ізраїлю зараз схожі долі. І ті ж вороги. Росія та Іран стали партнерами. А хто такий Іран? Це фашиська держава, член ООН, який відкрито і давно заявляє про бажання знищити Ізраїль та єврейський народ.    

НЖ: Після початку повномасштабного вторгнення Росії до України разом з тисячами людей ви евакуювали своїх онуків та дітей до Ізраїлю. І їм знову довелося чути сирени та ховатися від ракет. Як вони відреагували на військові дії там?

МРА: У мене 11-ро дітей. Частина родини живе в Україні, частина  — в Ізраїлі. З великими труднощами я евакуював свою родину після початку повномасштабного вторгнення. Ми були поруч з Києвом. Російська армія вже розстрілювала машини, ми вагалися, яке краще ухвалити рішення, — лишитися під обстрілами чи виїжджати. Мої діти та онуки ховалися в саморобних сховищах. В Ізраїлі, слава Богу, бомбосховища є в кожному будинку. Найважче було чути питання від 5-річної дитини: «Тату, а нас не вб’ють?». В Ізраїлі діти зустріли те саме — повітряні тривоги й обстріли. Ви знаєте, там звук повітряних тривог такий самий, як і в Україні. Я весь час не можу зрозуміти, чому  такий неприємний звук? Чому не можуть зробити красиву музику для повітряних тривог? Це сприймалося б психологічно легше.

Звичайно, війна — трагедія для кожної дитини. Це дуже впливає на психіку. Нещодавно я читав, що в Ізраїлі померла 12-річна дівчинка. У неї стався розрив серця, просто від страху.  Це покоління дітей я називаю «воєнним». 

НЖ: А чи не було бажання евакуювати їх до Європи?

МРА: Зараз не зрозуміло, де безпезпечніше. В Європі час від часу проходять антисемітські мітинги. Ясно, що вони проплачені. І я тут бачу одного бенефіціара — Росію. Та й не випадково напад ХАМАСу на Ізраїль стався у день народження Путіна. Співпадіння? Не думаю.

НЖ: Яким для вашої родини було 24 лютого?

МРА: Я знав, що буде напад Росії на Україну. Але водночас це було чимось нереальним. Я завжди казав, що ми виросли в Радянському Союзі, де нас навчали, що наступають німецькі танки, а тут пішли російські танки. Усе дзеркально помінялося. Було відчуття ніби уві сні, були думки «Не може цього бути», «Як так, нас же вчили, що радянський народ хороший, а німецький фашизм поганий?». Звісно, було страшно. Ти бачиш на власні очі справжню війну — не з книжки чи фільмів. Я прокинувся від вибухів. Тоді якраз бомбили Бориспіль та околиці Києва. Ми були за 14 кілометрів від Бучі, Ірпеня та Гостомеля, де тривали бої. Я почав дзвонити знайомим (навіть досі у мене  мурахи по тілу від самої згадки про ті події) і коротко говорив: «Війна». Це було жахливо. 

НЖ: У перші дні війни ви записали відеозвернення до росіян та євреїв Росії. Ви просили їх зупинити кровопролиття. Чи були якісь відгуки на те звернення? 

МРА: Я звертався до росіян ще до 24 лютого. Це було у Бабиному Яру 27 січня, у  всесвітній день пам’яті жертв Голокосту. Я говорив: «Зупиніть війну, її легко почати, а закінчується вона потім такими “Бабиними Ярами”». Я, як у воду дивився. На жаль, таких маленьких «Бабиних Ярів» в Україні багато. Потім звертався ще раз із Торою в руках. Це звернення розлетілося по всьому світу. Це був крик душі. Це був день, коли росіяни попали трьома ракетами у Бабин Яр. Ті слова потрапили у серця мільйонів людей у всьому світі. Включаючи, до речі, Росію. Мені дзвонили звідти. Я пояснював, що перебуваю в Україні, є російськомовним, народився у Росії.

Я — єврей. Я ненавиджу нацистів. Я не дозволю нікому експлуатувати тему Геноциду єврейського народу з метою вбивств інших людей. У даному випадку — українців. Я вважаю, що Росія спекулює на темі Голокосту, фашизму.  

НЖ: Торік у березні у вашій синагозі жило сотні людей. Які історії вам найбільше запам’яталися?

МРА: У нашій синагозі жили не лише євреї, а й українці. Ми з Чернігова щодня евакуйовували по 300 людей. Вони були налякані, голодні і холодні. Згодом  жінок з дітьми відправляли за кордон. Було дуже багато різних вражаючих історій. Розкажу символічну. У перші дні повномасштабної війни до нас евакуювали 92-річну бабцю на ім'я Рахель. У 1941 році її встигли закинули в останній потяг, який виїжджав з Києва. Якби тоді цього не зробили, вона була  б у Бабиному Яру. То була її перша евакуація, вона втікала від німців.  А зараз  їй довелося тікати від росіян. Разом з донькою ми вивезли її в Кишинів і далі не знали її долі. А через 2-3 тижні мені прислали статтю у німецькій газеті з історією цієї жінки. Вона померла у Мюнхені. Свого часу її врятували від німців,  вона втікала від росіян і померла в Німеччині. Така собі символічна історія. 

НЖ: Як Ви почали займатися благодійністю? 

МРА: Я робив це ще до війни. Але з початком повномасштабної почав допомагати евакуйовувати людей. Паралельно, за свої гроші, купив в Ізраїлі  15 великих медичних наплічників. У них було все для порятунку військових. Загалом ми привезли близько півтисячі наплічників. Спочатку ми передавали їх у різні військові частини. А потім я зрозумів, що потрібно давати лише тим, хто перебуває на передовій або цивільним, які постійно під обстрілами. І коли я отримав фідбек від людей, що наші медичні наплічники врятували десятки життів, зрозумів, що є щасливою людиною. Я радію з того, що причетний до порятунку людей. Адже немає нічого ціннішого. Ми багато чого робили і продовжуємо робити. Моя позиція така — роби все, у чому є потреба. Ми не робимо це для піару. Ми робимо це для порятунку більшої кількості людей. Також у мене багато часу займає спілкування із ЗМІ. Чому я з вами зараз розмовляю? Я зрозумів, наскільки важливо донести всьому світові правду. Інформаційна допомога є не менш важливою. До війни я не любив давати інтерв’ю. І зараз не люблю це робити. Але я це роблю через «не можу».

У нас у Торі є така заповідь: «Не стій на крові ближнього свого». Тобто Тора забороняє нам бути байдужими, коли когось поруч вбивають. Тож я часто намагаюся донести правду іноземцям про те, що відбувається в Україні. 

НЖ: Ви неодноразово їздили на схід України з гуманітарною допомогою. Чи не було у вас страху їхати туди, де постійно стріляють?

МРА: Страшно. Я розмовляв з військовими. Немає такого солдата, який не боїться. Це нормальний стан. Але коли ти зайнятий якоюсь доброю справою, то в тебе немає часу боятися. Ми були у Херсоні, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС і була евакуація людей. Я тоді привіз джип, який плаває, і на ньому  ми відправилися рятувати людей. З іншого берега Дніпра по нас почали стріляти. Поруч з нами був приліт. Нам пощастило, що була вода, й уламки нас не зачепили. Було неприємно. І я дякую Всевишньому, що вберіг нас.

Читайте також: «Ніхто не хоче бути зґвалтованим чи вбитим»: ізраїльський досвід під час війни

НЖ: Ви самі родом з Росії, народилися у тодішньому Ленінграді. Чи лишилися у вас там рідні? Чи підтримуєте з ними зв'язок?

МРА: По-перше, я не з Росії, а з Радянського Союзу. Скажімо так, з російської частини Радянського Союзу. У мене там є дуже далекі родичі. Я ні з ким не спілкуюся. У мене там похований батько, який, до речі, пережив блокаду Ленінграду. 

НЖ: Чи спілкуєтеся ви з головним рабином Росії Берлом Лазарем? 

МРА: Він мені жодного разу не телефонував. Я знайомий з ним. Проте, теж не дзвоню. Я завжди кажу, що в Україні можу говорити, що я хочу. Можу  висловити свою думку «за» чи «проти» президента, і мені ніхто нічого не зробить. А ось в Росії — це небезпечно. Там за слово «мир» можна отримати 10 років тюрми. 

НЖ: Як ви вважаєте, що може зупинити Путіна?

МРА: Я не знаю, що його може зупинити. Україна своєю єдністю, самовідданістю показала всьому світові, що можна боротися зі злом. Україна зупинила таку велику армію. Так, на жаль, дуже високою ціною, але, впевнений, Бог з Україною. Як і що його зупинить, не знаю. Але, згадайте, Радянський Союз розвалився — ніхто в це не вірив. А він розпався, як карточний будинок. Зло не може довго існувати. Головне, що ми на стороні добра і ми повинні його робити. 

НЖ: Ви багато їздите світом, зокрема, зустрічалися з американськими конгресменами. Що намагалися їм донести?  

МРА:  Я побачив, наскільки моя думка є важливою для них. Це як погляд збоку. Я розповідав, що Україна — демократична країна, яка добре розвивалася до війни, яка має свободу слова, вільні вибори, можливість вибору релігії і в якій рівень антисемітизму нижчий, ніж в Європі та Росії. Я пояснював, що відбувається в Україн,і і говорив, що не можна втомлюватися від цієї війни. Адже це не лише наша війна. Сьогодні українці гинуть, аби захистити і ваше мирне життя. Тому, ви не маєте права сидіти спокійно, дивитися телевізор і пити каву, дивлячись, як вбивають інших. Це мій меседж, який я намагаюся передавати всюди.   

НЖ: Як вони реагують? Чи є успішні результати таких спілкувань? 

МРА: Так, звичайно. Я просто не можу розповісти вам подробиці, але були випадки, коли саме моє спілкування та переконання вплинуло на ухвалення дуже серйозних рішень. 

НЖ:  Якою ви бачите Україну після перемоги? 

МРА: Маю надію, що Сингапур буде заздрити Україні. Але для цього потрібно не лише виграти війну з Росією, а й перемогти корупцію та хабарництво всередині країни. Це дуже важливо. Я — оптиміст. Я вважаю, що все буде добре, ,бо хороших людей набагато більше, ніж поганих. І, звісно, світло переможе темряву. Перемога буде. Я в це вірю!

Напередодні нового 2024 року Sestry поцікавились в українок, які знайшли прихисток від війни в різних країнах світу, підсумками року, який минає. Ми поставили такі запитання:  Що вам приніс 2023 рік? Які були здобутки, важливі події та успіхи? Що ви втратили в 2023 році? Які очікування маєте від 2024 року? Де будете зустрічати Новий рік? І яка фраза найбільше вам запам’яталася?

Публікуємо відповіді українок з Нідерландів, Франції, Данії та Чехії. А як на ці запитання відповіли б ви?

Катерина Бессараб

29 років, податкова аналітикиня. З березня 2022 року знаходиться в Чехії.

«До повномасштабного вторгнення я працювала податковим аналітиком у державному секторі. Маю вищу освіту в сфері IT. Мій громадянський чоловік — в’язень Кремля. З 2020 року я здійснюю його правозахист і координую всі процеси щодо його звільнення».  

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Мого чоловіка політв’язня Олександра Марченка незаконно затримали 17 грудня 2018 року на окупованій території Донецької області співробітники так званого «МГБ ДНР» і засудили за статтею «Шпигунство» до 10 років позбавлення волі. Зараз він відбуває термін у виправній колонії суворого режиму №8 в Улан-Уде (Бурятія). Отож, переїхавши до Чехії, маю змогу зустрічатись з представниками європейських урядів і розмовляти про долю політв’язнів. Це новий для мене досвід. І мій здобуток.

Також я закінчила курси соцпрацівника й працювала в міжнародній організації MRIYA UA, допомагаючи українським біженцям. Отримала досвід проведення зустрічей англійською як перекладач-синхроніст.

Вивчення нової для мене чеської мови та культури цієї країни — теж здобуток. Але зустріч зі Вселенським Патріархом Варфоломієм, напевно, — найбільша моя удача. Ця зустріч настільки мене вразила, що я перезавантажила своє життя. Зокрема, вперше знялася в голлівудській стрічці, в другорядній ролі. І це перемикання повернуло мене до життя.

‍2. Що ви втратили у 2023 році?  

Найголовніше: надію! Надію, що війна закінчиться швидко, надію, що чоловіка повернуть додому за обміном у найближчій час.  ‍

3. Які ваші плани й очікування від 2024 року?

Хай закінчиться війна і повернеться мій коханий чоловік додому. Хочу стати вільною у своїх бажаннях і досягати їх. Маю багато планів на 2024 рік, зокрема — знайти цікаву роботу, бо в 2023 році закінчується моя робота соцпрацівником. Ще планую вдосконалити чеську мову.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

Мрію — в Парижі. Ніколи там не була. Їду туди за особливою енергетикою міста, щоб мати сили триматися і наступний рік.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

«Диво чекає на нас десь поряд на межі з розпачем».

Леся Шелест

47 років, журналістка, Нідерланди.

Директорка телерадіокомпанії  ТРК «Тростянець» в Тростянці Сумської області. Одружена, має двоє дітей.

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

У квітні 2022 року я з сім’єю переїхала зі Львова до північних Нідерландів. Працювала на овочевому заводі — по вісім годин на день, в холоді, виконуючи дуже важку фізичну працю. Але в серпні 2023 року я повернулась в Україну, адже вперше в своїй кар’єрі отримала дуже відповідальну посаду директорки ТРК «Тростянець» і вирішила, що маю приносити користь своїй державі. Це рішення далось нелегко, бо я на деякий час розлучилась з дітьми. Вони залишились з бабусею в Нідерландах, бо там безпечніше. Ми регулярно спілкуємось по відеозв’язку, вони вчаться у школах, знають англійську й вчать нідерландську. Вони щасливі.

Я пишаюся новою роботою: ми робимо програми про військових, відео про загиблих героїв та їхні родини, волонтерів, розповідаємо про життя в деокупованому прифронтовому місті, яке знаходиться за 30 кілометрів від кордону з Росією. Про те, як вдається виживати й відновлюватись. Допомагаємо збирати кошти для допомоги ЗСУ.

Зі здобутків можу назвати й те, що мої чотири авторські оповідання увійдуть до збірки й незабаром будуть опубліковані. Також у місцевому виданні Тростянця про мене вийшла велика стаття-інтерв’ю. Ще я почала вести цикл програм з психологом, це нове для мене амплуа. Продовжую вивчати англійську, маю явний прогрес.

Пишаюся тим, що живу в батьківському домі та маю можливість підтримати літню маму, зробити її життя щасливішим і не таким самотнім. І тим, що повсякчас зустрічаю людей, які знали, пам’ятають і шанують мого тата Олега Шелеста, який протягом сорока років працював журналістом у Тростянці. Його не стало у 2017 році.

2. Що ви втратили у 2023 році?  

Найбільший мій смуток — те, що я живу з дітьми у різних країнах, а також усвідомлення: війна може тривати довго і потрібно бути морально готовою до цього.  

У порівнянні з європейськими — стали меншими доходи, але я розумію свою місію, я зробила свідомий, і, безумовно, правильний вибір, повернувшись до України.

3. Які ваші плани й очікування від 2024?

Планую забрати дітей до України і сподіваюсь, що безпекова ситуація буде стабільною, наскільки це можливо. Будуть опубліковані мої новели в літературних збірках. Планую й надалі активно вести блог про своє життя, й, можливо, почати писати книгу. Про це мене давно наполегливо просять читачі. Хочу й далі працювати в ТРК, розвивати локальне телебачення.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

Поїду в гості до своїх дітей в Нідерланди, звідки ми разом полетимо до Португалії.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

Фраза українського публіциста Віталія Портнікова, що нам, українцям, на довгі роки доведеться звикнути до думки, що поруч в кімнаті — тінь смерті. Найчастіше говорила «Я тебе люблю» — своїм дітям, мамі та чоловіку.

Ольга Авраменко

40 років, HR-менеджерка, з березня 2022 разом з донькою мешкає у Франції.

1. Що вам приніс 2023? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Моя донька вступила до ліцею, а я — до університету ILCF, де активно вивчаю французьку мову. Знайшла свою другу половинку. Він бельгієць, давно мешкає у Франції. Познайомили нас спільні знайомі, він — як і я — багато років один і шукав своє кохання.

А ще у мене була історія. Опинившись у Франції, я бралась за будь-яку роботу, працювала в аеропорту, в барі, займалась прибиранням, бо потрібно було винаймати житло. Згодом знайшла роботу в пекарні, працювала там пів року, і хоча сама робота була нескладна, це було пекло. Адже хазяйка дуже дивно себе поводила: кричала на всіх, кидалась різними предметами тощо.

В результаті мені урвався терпець, я вирішила піти, але звільнення перетворилося на сім кіл пекла, бо хазяйка не віддавала мені документи протягом трьох місяців. Довелось винаймати адвоката, бігати по судах, збирати велику купу паперів, тим не менш я перемогла, отримала своє та ще й на додачу — грошову компенсацію.

Ця перемога мене дуже надихнула. Інших знайомих українців також. Де б ми не були, який страх не відчували б перед іншими країнами, системою, чужими законами, все одно не можна здаватись, але гідно й наполегливо виборювати своє.

2. Що ви втратили у 2023 році?  

Близький звʼязок зі своєю країною. У 2022 дуже хотілось додому, я сумувала, кожен день були сльози й думки: «Тільки б повернутись!». У 2023 році я звикла до думки, що моє життя поки що йде у Франції. Допомогли друзі з кола людей, які рятувалися від війни, французькі знайомі та, певно, людська природа, адже щоденні виклики й завдання відволікають від болісних думок.  

3. Які ваші плани й очікування від 2024?

Очікую вивчити мову до рівня С1 і знайти гарну роботу, яка буде мене надихати.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

З коханим, його батьками, сестрою, братом та дітьми, тобто його донькою і моєю донькою в Бельгії.

5. Фраза року, яка запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

«Вірте в себе, в свою долю, в свої сили — і все здійсниться».

Алла Шоріна

проєктна менеджерка, з квітня 2022 року мешкає в Данії.

Працює в данській компанії IVAEKST та  Європейсько-Українському бізнес-хабі (Копенгаген). Мама двох дітей.

1. Що вам приніс 2023? Які здобутки, важливі події, успіхи?

2023 рік за відчуттями — як 5-7 звичайних років. Гуртожиток для українців у Данії, де понад 200 людей, травмованих війною, постійне напруження через відмінність данської та українських культур, відчуття, що на всі задачі просто не вистачає ані сил, ані часу.

Тілом я в Копенгагені, а серцем — в Україні. Протягом цілого року продовжувала шукати факти, що перемога наближається. Щодня, дві години в транспорті на роботу — з роботи, я слухала огляди від експертів про ситуацію в Україні, а потім шукала вже подкасти та мотиваційні лекції, як впоратися зі стресом від цієї інформації. Адже в Данії дуже сильний соціальний стандарт говорити про хороше, бути позитивним, радісним та натхненним. А як бути натхненним, коли мої друзі, колеги гинуть на фронті, а в телефоні раз у раз лунає повітряна тривога, яку я не вимикаю, бо там — мої рідні, друзі та батьки?  

Разом з тим життя в двох світах навчило мене, знаходячись у капсулі своїх переживань, бути позитивною й активною в новому для мене данському суспільстві. Ще одне з моїх надбань — однодумці, яких пощастило зустріти через волонтерство. Ми проводимо події, важливі для української спільноти в Данії (ІТ День з Microsoft, культурні заходи), а також намагаємося збирати донати для України.

Успіх і радість — з січня моя донька Сніжана почала навчання в гімназії Копенгагена. Їй подобається. І я рада, що після складного періоду в минулому році, коли ми боролися з данською системою за право української дитини завершити українську школу онлайн, зараз вона має стабільність в освітньому плані.

Ми вдвох продовжуємо вивчати данську мову. Маленька Данія стала надійним другом України в цій війні, і я вчу мову через повагу до їх внеску в допомогу нашій країні.

2. Що ви втратили в 2023 році?

Здатність мріяти. Намагалася вести лист з мріями та бажаннями і не змогла. В Копенгагені я мала можливість зустріти відомих людей, стратегів з міжнародної політики. Я ставила їм свої запитання «чому» й «коли» і не отримала ті відповіді, які хотіла б.

Працюючи в волонтерському центрі в передмісті Копенгагена, я познайомилася з сотнями українців, які, як і ми з донькою, приїхали в Данію з одним наплічником. Я слухала історії, спонтанні зізнання людей про те, як ця клята повномасштабна війна почалася для них, де вони були, що бачили, як рятувались і яким був їхній шлях від 24 лютого до цього волонтерського центру, де вони отримали й міцно тримали кастрюльку чи літнє взуття. Слухала про Маріуполь, Сєвєродонецьк, Київщину, Херсонщину, Харківщину, про десятки неназваних міст і сел, про надзвичайно драматичні події. Напевно, це також вплинуло на те, що я втратила мій оптимізм, здатність бути легкою та радіти.

3. Які ваші очікування від 2024?

Чекаю на перемогу України. Спільно з колегами планую зробити низку освітніх проєктів для наших співгромадян в Данії та Україні, які допомогли б створювати колаборації із залученням ресурсів данського суспільства. А ще в 2024 я хотіла б мати відпустку, поїхати на тепле море і вперше з початку війни дочитати хоча б одну книгу.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

Різдво та Новий рік планую провести вдома в Києві.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

«Це не назавжди»...

Її картини є в колекціях родини Клінтонів, Бреда Пітта, Джорджа Клуні, Софі Лорен і Ніколя Саркозі, в її жилах тече королівська кров, а обличчя увіковічене в монументі Незалежності на Майдані. Христина Катракіс — американська художниця й галеристка, а також посол Фонду ООН в Україні. Як громадянка США вона могла б виїхати від війни за океан, натомість разом з чоловіком організувала пункт гуманітарної допомоги у Ворохті, а також збір коштів та доставку речей першої необхідності з-за кордону. Понад сто тисяч людей вже отримали допомогу завдяки її діяльності. При цьому Христина та її команда вже майже два роки працюють на голому ентузіазмі, не отримуючи за свою діяльність ані копійки.

На сьогоднішній день широкомасштабна міжнародна місія «Be the light» забезпечує необхідним вимушених переселенців у різних куточках України, допомагає військовим частинам, рятує тварин з окупованих територій та лінії фронту тощо. Христина та її чоловік Роман багаторазово їздили на передову, евакуювали людей, вивозили колони з-під обстрілів. Нещодавно Forbes Baltics визнав Христину Катракіс однією з найвпливовіших людей з балтійським корінням в Україні.

«Син Марко, коли їде біля стели на Майдані, завжди каже: «О, мама!»

Дарія Горська: Христино, вітаю з черговою нагородою. У Forbes Baltics вас включили завдяки дідусю — литовському історику і археологу Симону Гедиміну-Пільке. До того ж у ваших жилах тече кров останнього короля Грузії та Вірменії, королів Сардинії та П’ємонту, грецьких і українських митців, польських принців і графів...

Христина Катракіс:  Я — як кетчуп Heinz 57, в якому купа різних приправ. Дуже пишаюся своїм родом, своїми пращурами. Зокрема — польськими. Це давня родина Ржевуцьких, вони були багатшими за самого короля і фінансували багато історичних військових походів. Моя пра-прабабця Евеліна Ганська була дружиною Оноре де Бальзака, завдяки їй були збережені й видані тексти Бальзака. Маєток Евеліни знаходився в селі Верхівня на Житомирщині. У радянські часи родину було розстріляно більшовиками, навпроти маєтку встановили пам’ятник Леніну. Скільки я зверталась до різних структур з проханням зняти цей пам'ятник — ніхто не реагував. Тоді ми самі розбили його кувалдами. Сподіваюсь, колись там все ж стоятиме монумент Евеліні й Бальзаку.

ДГ: Ви говорите польською?

ХК: Вільно. З дитинства говорила з однією бабусею польською, з іншою бабусею і дідусем — грецькою, з батьком — українською. Тато щотижня давав мені вчити новий вірш Шевченка, а в неділю я мусила його розповідати перед пам’ятником Тарасу Григоровичу. Так я вивчила Кобзар. Але оскільки з десяти років жила у Сполучених Штатах (мого батька запросили робити великий монумент в Чикаго і вся родина переїхала туди), то думаю я переважно англійською, адже вчилася та працювала я в Америці. Тож, коли у 2011 році повернулась до Києва, українську довелося вчити наново.

ДГ: Ваш батько Анатолій Кущ ліпив монумент «Незалежність» з вас. У сестри Либіді теж ваше обличчя. Коли бачите ці пам’ятники, впізнаєте в них себе?

ХК: Не думаю про це. А от син Марко, коли їде біля стели на Майдані, завжди каже: «О, мама!» Це кумедно виглядає з боку.  

«Марія Примаченко подарувала мені свою картину й сказала: “Це червоний звір, який проковтнув зорі”. А незабаром вибухнула ЧАЕС»

ДГ: Ви малюєте з двох років. Коли батьки почали помічати ваші здібності до образотворчого мистецтва?

ХК: Я була дивною дитиною. В дитячий садок не ходила, любила шахи, вигравала турніри навіть з дорослими. Обожнювала книжки, у чотири роки прочитала Іліаду та Одісею. Малювання було моєю першою мовою, якою я доносила світу свої думки.

ДГ: А коли вам було шість, стався Чорнобиль, який поділив ваше життя на «до» і «після», адже ваша родина мешкала зовсім поруч з ЧАЕС…

ХК: Ми жили в Ораному — це саме на межі 30-кілометрової відстані до реактору. Села, що були ближче, евакуювали, а наше — ні. Я була дитиною, події в Чорнобилі здавалася мені чимось неймовірним, навіть містичним. А незадовго до того, як сталася аварія, її передбачила сама Марія Приймаченко. Ми приїхали до відомої художниці разом з мамою — Марія вийшла нам назустріч така гарна, блакитноока, вже на милицях. Подарувала мені свою картину і сказала: «Дивись, це — червоний звір, який проковтнув зорі». А незабаром вибухнув четвертий енергоблок ЧАЕС. Я досі бережу ту роботу Приймаченко, і вважаю Чорнобиль звіром, який проковтнув зорі.

В ніч аварії сталася ще одна дивна річ: до нас в хату залетів кажан і заплутався у мене у волоссі, потекла кров. Мій дід-грек сказав, що то дуже погана прикмета. А на ранок я побачила, що трава на полі стала срібною. Вона сяяла під сонцем!

Це зараз ми розуміємо, що то був радіаційний пил. А тоді ніхто нічого не знав, на вигін випустили корів, ми пили те молоко... За тиждень у мене з’явились радіаційні опіки, рани, які не гоїлись. Потім набрякло горло, пухлини душили мене  — почалися проблеми з щитовидкою. Разом з іншими постраждалими дітьми мене вивезли до Львова  — без батьків. Лікарні не хотіли нас приймати, бо ми — чорнобильці. По дорозі супроводжуючі декілька разів зупиняли автобус, нас змушували роздягатись, обливали холодною водою зі шлангів, давали йод і кагор. Я пам’ятаю апарат, яким вимірювали мою накопичену дозу радіації — я фонила страшенно. Мені зробили операцію на щитовидці, після якої мама декілька тижнів тримала мене на руках, щоб я не захлинулась кров’ю. Я їй надзвичайно вдячна за те, що вона мене виходила.

Наслідки Чорнобиля я відчувала все життя. Довго не могла завагітніти, потім стався викидень, а коли, зрештою, народила дитину, вона померла на шостий день з діагнозом «чорнобильське серце» — це коли серце все в маленьких дірочках. Я дуже тяжко пережила цю втрату. Ще й тому, що мій тодішній чоловік фактично кинув мене в лікарні з помираючою дитиною. Я подала на розлучення. Щоб не збожеволіти, писала, виливала свій біль у картини. Моя серія «Зона» виставлялась у найбільших музеях світу і виграла міжнародну премію «Freedom to create».

ДГ: Кожна ваша серія — це історія кохання, болю, втрати. Чи не важко вам продавати свої роботи? Як ви відриваєте їх від серця?

ХК: Для мене написати картину — це як дитину виносити і народити. Але відривати від себе не боляче. Коли картина вже написана, вона для мене перестає існувати, я відпускаю її в світ, як відпускають від себе дорослих дітей. У мене вдома немає жодної з моїх робіт, крім тих над якими я працюю. Бо якщо вони висітимуть на стінах, я завжди буду думати, що можна було б покращити. Це дратує. Картина має йти в світ і виконувати свою місію  — викликати у людей емоції. У мене вдома вона цього не зробить.

ДГ: Ваші роботи є в колекціях видатних голлівудських акторів, президентів України, США, Франції. Чи є покупець, яким пишаєтесь найбільше?

ХК: Зазвичай я просто дізнаюсь від дилерів, що мою роботу придбав хтось із знаменитостей. Це, звісно, приємно. Але буває, що пасивні стосунки художник-покупець переростають у щось більше. Так, наприклад, сталось з Мері Ламберт (знаменита голлівудська режисерка й кліпмейкерка, яка, зокрема, знімала кліпи Мадонни — Ред.). Вона відчула мою серію «Зона» так глибоко, як ніхто інший. Мері стала моїм другом і творчим партнером. Вона збирається знімати серіал про Чорнобиль на основі історії дитячих спогадів Silver Fields, які були видані в США. Я працювала художником-постановником в її фільмах. Ще одна однодумиця  — дружина співака Боно Елі Г’юстон, яка заснувала міжнародну Чорнобильську організацію в Ірландії. Для мене це дуже важливо, адже після втрати своєї дитини я теж багато допомагала дітям, постраждалим від наслідків Чорнобильської катастрофи.

«Знаю жінку, яка сама врятувала десятки людей з розстріляної росіянами автомобільної колони»

ДГ: Христино, чому ви вирішили переїхати з Америки в Україну?

ХК: Після розлучення з першим чоловіком і смерті дитини я жила в Греції, розписувала церкву Святого Миколая на острові Мілос. Мені подзвонили з Києва і запросили стати куратором музею сучасного мистецтва. Мене нічого не тримало — я закінчила розпис церкви і поїхала в Україну. Тут познайомилась зі своїм теперішнім чоловіком Романом.

ДГ: В музеї?

ХК: Ні, у себе вдома (сміється). Мені потрібен був переклад одного документа на німецьку мову, а Роман — лінгвіст, і тоді саме повернувся з Мюнхена. Наші спільні знайомі його порекомендували. З першого погляду, з першої чашки кави було відчуття, що ми одне одного знаємо все життя. За рік до того циганка на острові Мілос мені наворожила це кохання. Вона сказала: «Твій чоловік прийде до тебе додому». «Він що, сантехнік чи електрик?»  — засміялась я. «Ні, каже. Ти з ним познайомишся через спільних друзів». Так і сталося. Ми вже десять років одружені. Нашому сину Маркові  — вісім. Він  — Боже благословення нашій родині.

До речі, саме з ініціативи Романа почався той волонтерський рух, який пізніше виріс у міжнародну місію допомоги українцям «Be the light».

А сталося все так: 24 лютого о 5 ранку наш шестирічний син Марко прокинувся від вибухів: «Мамо, що це?» «Війна, синку». Наступного дня ми виїхали до Західної України. Єдине, де вдалося знайти житло, щоб переночувати — Ворохта. Ранком Роман пішов в місто купити їжі, але полиці в магазинах були порожніми, а люди все прибували і прибували.

В перший день приїхало дві тисячі переселенців, за тиждень було вже п’ять тисяч. Роман сказав: «Треба організовувати пункт допомоги і підключати всі контакти, всі ресурси, інакше в містечку скоро почнеться голод». Навколо нас згуртувалося багато людей  — і місцевих, і приїжджих з Маріуполя, Мелітополя, Енергодара. У Ворохті й досі є склад, де люди за картками ВПО (внутрішньо переміщена особа — Ред.) можуть взяти все, що необхідно: речі, їжу, засоби гігієни, одяг. Разом з місцевою владою вдалося переробити бази відпочинку на пункт постійного безкоштовного проживання для ВПО. Організувати триразове харчування, для хворих і літніх людей  — лікування. Ворохта  — це справжній курорт. Але роками утримувати там людей буде неможливо, тому зараз ми намагаємося потихеньку долучати переселенців до реального життя, роботи, волонтерства. Багато з тих, кому ми допомогли, тепер теж хочуть допомагати.

Ще я дуже пишаюсь, що до нашої місії долучилися українські міністри й високопосадовці, відомий продюсер й актор Енді Коэн, продюсер Чарльз Уэсслер  — лауреат прімї «Оскар» за фільм «Зелена книга». І наш головнокомандувач Валерій Залужний, разом з яким наша місія може допомагати не тільки цивільним, але й воїнам на фронті.

Крім діяльності гуманітарного хабу в Ворохті, ми передаємо допомогу  — їжу, медикаменти, засоби гігієни  — до інших областей, їздимо туди самі, щоб вручити ці речі в руки тим, хто їх потребує. Туди де небезпечно  — Костянтинівка, Куп’янськ, Часів яр, Бахмут  — мій чоловік їде зі своєї командою, а я залишаюсь з дитиною. Роман  — кризовий координатор ООН, ініціатор багатьох проєктів. А ще він працює в міжнародній розвідці. Іншими словами, саме він забезпечує нашу родину. Адже я вже майже два роки нічого не отримую від Фонду ООН за свою волонтерську діяльність.

Раніше успішно працювала художницею, куратором і координатором проєктів, але вже два роки робити це немає можливості, бо кожен мій день зараз присвячений місії.  

ДГ: Але ж ви все одно пишете?

ХК: Зараз працюю над новою серією робіт, що присвячена пережитому під час війни. В нашому архіві просто неймовірні історії, про які  — прийде час  — дізнається весь світ. Наприклад, про розстріляну під Макаровом колону. Там були літні люди, машини з написом «ДІТИ», але бурятів це не зупинило, вони відкрили вогонь з танків і БТРів. Одну бабусю так пошматувало, що частини її тіла летіли на її ж онуків. Коли її, все ще живу, витягли з машини, вона попросила: «Добийте мене». На що ворог їй відповів: «Нєт, ми же нє убійци». А своєму товаришу сказав: «До утра она нє доживьот». «Та хто ти такий, щоб вирішувати, скільки мені лишилось жити?»  — обурилась ця красива літня жінка. І вижила. На зло ворогу. Зараз вона в Німеччині разом з родиною.

Була й інша історія  — Олени Самойленко, яка самотужки вивезла цілу колону з-під обстрілів. Їй було тоді 33 роки, вона родом зі Здвижівки, коли в їхнє село зайшли росіяни, танки стояли в кожному дворі. Люди два тижні ховалися по підвалах, почали голодувати. Потім ті, у кого маленькі діти, по ночах намагались перебігати до тих, в кого є корови, а їх стріляли по ногах. Людям не було що втрачати, вони вирішили виїжджати колоною. Ми до них добратись в той час не могли, ці населені пункти були під контролем чеченців. Під Макаровом колона потрапила під обстріл. В перших машинах ніхто не вижив  — люди були просто потрощені. Їх витягали з машин і закопували при дорозі. Поранених, скривавлених просто кидали на землі помирати. Одна жінка вирішила спробувати врятувати людей. В її чоловіка була розтрощена голова, старший син контужений, за дочку мама страшенно боялась, що росіяни її згвалтують і вб’ють (там дівчина-підліток, справжня красуня), а молодшому  — три рочки. І ось вона вночі пробралась через очерет до сусіднього села й перетягла з собою кого могла. Але як забрати тих, хто не може йти? І вона, ризикуючи життям, пішла домовлятись з росіянами, щоб вони дали їй можливість вивезти поранених. І таки переконала їх! Їй навіть машину дали. Ця жінка сама перетягнула дітей і дорослих  — поранених, стікаючих кров’ю — до авто, сіла за кермо й повезла їх до шпиталю. А потім повернулася за іншими. Вона таких ходок зробила п’ять чи шість. І врятувала  — одна  — всю колону. Такі історії закарбовуються в пам’яті назавжди.

Так само як історія з прикордонником. Уявіть: третій день війни, ми на кордоні з Румунією зустрічаємо нашу першу фуру з гуманітарною допомогою. Прикордонник, дивлячись на наші паспорти  — мій і мого шестирічного сина, питає: «А що ви тут робите? Ви ж американці. Чому не виїжджаєте?» «І що, кинути всіх помирати, кинути Україну? Хто ж тоді буде допомагати, як всі виїдуть?»  — здивувалась я. І цей дорослий чоловік раптом... заплакав.

ДГ: Варіант виїзду ви взагалі не розглядали?

ХК: Ми допомогли виїхати багатьом родинам, але самі вирішили залишитись. То був свідомий вибір кожного, навіть Марка. Я з ним одразу поговорила серйозно, прямо спитала, чи хоче він, щоб я його вивезла за кордон. Марко сказав, що разом з татом залишиться і буде захищати Україну. Так і сталося. Він вже два роки з нами  — розвантажує фури, доставляє речі дітям, які приїхали зі сходу. І дивлячись їм в очі, чуючи їхні історії, завжди каже: «Мамо, нам не можна зараз нікуди їхати. Ще стільком людям потрібно допомогти! От закінчиться війна  — поїдемо на море». У Марка є навіть медаль від Залужного за його допомогу Україні. У сина своя місія, і ми ним дуже пишаємось. Тому ні про який виїзд до США навіть не йдеться. Журналісти називають мене символом України через те, що у стели Незалежність мої риси. То скажіть, якщо я, символ країни, втечу, що ж тоді буде з Україною?

Вона допомагає нужденним вже 18 років. Адріана Поровська — відома у Польщі соціальна працівниця, директорка Камілійської місії соцдопомоги та  волонтерка. Порятунок безхатченків у Варшаві та повернення їх до нормального життя — до повномасштабного вторгнення це був один з основних напрямків роботи Поровської. Після початку великої війни волонтерка активно допомагає українцям, які від російських бомб втекли до Польщі. А ще Адріана Поровська є номінанткою першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.

Наталія Жуковська: У Варшаві зросла кількість безхатченків. Серед них, у тому числі, й українці. Хто ці люди? Чому обирають таке життя?

Адріана Поровська: Ніхто не обирає бути бездомним. Часто це люди, які мають психологічні проблеми. У них немає сили волі та бажання боротися за покращення своєї долі. Багатьом людям, які приїжджають до Польщі сховатися від війни, дуже важко. Вони не знають польської мови, дехто втратив майно або навіть рідних. Вони не мають відчуття безпеки. Ще донедавна таким людям надавали тимчасове житло. Утім зараз таких можливостей усе менше й менше. Ціни на оренду житла у Польщі, а особливо у Варшаві, дуже зросли. За невелику квартиру площею 40 квадратних метрів треба заплатити чотири тисячі злотих. До цієї суми додайте так званий депозит за місяць, а то й два. Тобто, щоб орендувати квартиру, людина повинна мати одразу 10 000 злотих. Для багатьох людей це дуже складно. Ще одна категорія людей, які перебувають на вулиці, — це алко- і наркозалежні. І тут ми намагаємося залучати психологічну та терапевтичну допомогу. До слова, шукаємо щоб спеціалістів, які володіють українською мовою, щоб люди мали можливість поговорити про свої проблеми рідною мовою. 

НЖ: Від початку повномасштабної війни в Україні ви разом з іншими волонтерами зустрічали у Варшаві біженців з України та допомагали їм. У чому конкретно полягала ваша робота?

АП: З перших днів війни я була на Західному залізничному вокзалі і координувала роботу. Тільки уявіть, лише там ми зустрічали 8000-10000 людей щодня. Вони потребували практично всього. Ці люди сиділи на лавці чи на своїх речах і казали: «Я не знаю, що мені робити далі». Були й такі, що хотіли потрапити в іншу європейську країну до своїх родичів чи до тих, хто пропонував їм прихисток. У цьому ми теж допомагали. Та одного дня я помітила, що навколо дуже багато хаосу: всі кудись біжать, не дуже зрозуміло, хто цим керує. Так у мене народилася ідея розділити волонтерів на три типи. Найважливішими були ті, які розмовляли українською або російською мовами. Ці волонтери були у червоних жилетах. У синіх — ті, хто допомагали носити валізи, а також людям з обмеженими можливостями. Волонтери у зелених жилетах підходили пропонували допомогу на місці. У нас були  листівки з картою вокзалу, де були вказані місця з безкоштовним Wi-Fi, туалетом, з місцями видачі телефонних карток, з точками з їжею та чаєм, а також зонами для відпочинку. 

НЖ: Ви бачили тисячі людей, чули їхні історії. Яка з них вразила найбільше? 

АП: Одного разу на автовокзалі мене зупинила літня жінка. Їй було понад 80 років. Вона ледве ходила. Бабуся схопила мене за руку і попросила допомогти їй донести багаж. Однак виявилося, що її автобуса на місці немає. Жінка подумала, що він поїхав геть. Вона почала кричати, що там діти. Щоб ви розуміли: величезний вокзал, там стояло чимало транспорту, а її автобус від’їхав. Однак, згодом з’ясувалося, що він просто перепаркувався в інше місце. Я 40 хвилин шукала його і знайшла. В автобусі на бабцю чекали онуки, старшому на вигляд було років 10.  Ця родина вони їхала до Гданська. У них було багато речей, у тому числі, перев’язаний мотузкою матрац. Також пам’ятаю молоду 20-річну дівчину. Ми зустріли її на вокзалі, вона їхала до Парижа. Я запитала: «Чому саме туди?».  Виявилося, що вона у соцмережах познайомилася з хлопцем. Утім, ніколи його не бачила, але він запропонував допомогу. Ми кажемо: «Послухай, хіба це гарна ідея йти до незнайомої людини? Ти не знаєш, хто він». На щастя, їй вдалося зв'язатися з батьками і поговорити. Вона прийшла до мене і сказала: «Моя мама теж вважає, що це погана ідея. А що мені робити?». І тоді ми шукали місце, де вона могла б нормально жити, продовжувати навчання. Із речей у неї був лише один маленький наплічник. І ми дали їй найнеобхідніше. Як подяку вона принесла мені українську шоколадку. Ну, як тут не плакати? Зрештою, вона поїхала до Голландії. Я й досі підтримую з нею зв'язок. І таких історій багато.   

НЖ: Як нині змінилося ставлення поляків до українців?

АП: Насправді ставлення до українців не змінилося. Просто є люди, яким властиво писати якісь негативні коментарі, наприклад, у соціальних мережах.  Коли я їх бачу, одразу пишу, що думаю. Я намагаюся відповідати і показувати, що то не є думка більшості поляків. Я зовсім не здивуюся, якщо ті хто пишуть негатив про українців, є представниками російської пропаганди. Їхня мета — сіяти паніку, ворожнечу між поляками та українцями. Вони хочуть показати, що українці використовують нас або, що поляки кривдять українців. Ми всі і так добре знаємо, що у будь-якій країні є хороші та погані люди. Так само, як і в Польщі, і в Україні. 

НЖ: За останніми соцдослідженнями, майже 70% поляків підтримують прийняття біженців з України, 25 — проти. Такими є результати дослідження від CBOS. На вашу думку, як  нині виглядає ситуація з підтримкою поляками українців? 

АП: Ми все ще перебуваємо на Західному залізничному вокзалі у Варшаві. Маємо дозвіл від Мазовецького воєводи. Із початком зими може збільшитися кількість українців, які їхатимуть  до Польщі. Принаймні  до кінця лютого ми будемо присутні на вокзалі. Наразі інші потреби і масштаби допомоги. Загалом ми допомагаємо із вивченням польської мови, із пошуком роботи. У нас є  український коворкінг. Ми організували робочі місця для дівчат з України. Орендували приміщення, тепер там  працює перукар, дівчата роблять манікюр,  є косметолог. Відтак, жінки можуть заробляти гроші. Коли я до них приходжу на каву, мені теж роблять манікюр. А ще у нас є можливість орендувати жінкам з дітьми квартири. Це все завдяки моєму проєкту з Тайванем. Ми — католицька організація, але подружилися з буддистами, які жертвують нам гроші на допомогу жінкам з України. У нас є кілька таких квартир. Також на вокзалі іноді ми зустрічали підлітків без супроводу дорослого. У Польщі, за законом, діти до 18 років є неповнолітніми. Тож такі діти могли б потрапити під опіку поліції. Але щоб уникнути цього іноді, я брала їх до себе додому. Згодом за ними приїздили  їхні батьки. 

НЖ: Чи прибувають зараз нові люди? Хто вони і звідки? 

АП: Три тижні тому були. Проте не всі зараз звертаються за допомогою до волонтерів. Іноді хтось заходить випити чаю, з’їсти бутерброд чи просто перепочити, роздрукувати квиток і поспілкуватися.  Іноді хтось просто приходить поміряти тиск чи  випити пігулки від головного болю. Щодня приїздить десь 160 людей. Дехто навпаки повертається до України. Є також ті, хто повернулися назад з Америки до Польщі. Знаю дві такі родини. Одні повернулися через місяць. Вони зрозуміли, що в Америці їм буде однозначно складніше. Я допомогла  їм знайти роботу і орендувати житло.

НЖ: Якщо проаналізувати 18 років вашої роботи, що вас мотивує продовжувати свою справу?  

АП: Я почала працювати у 2006 році. Одного разу журналіст запитав мене про це, тоді я йому сказала, що насправді мого чоловіка дуже дратує постійна моя відсутність вдома. Допомагати — це просто частина мого життя. Я завжди була такою людиною, яка допомагає іншим.  Я не можу стояти осторонь, коли комусь погано або відбувається несправедливість. Я просто люблю людей. Нещодавно я йшла разом зі знайомим повз вокзал і помітила на одній з лавок маму з двома дітьми та котом. Я попросила його зачекати на мене. Пішла до цих людей і поговорила. Виявилося, що вони сиділи там аж два дні. Їли якісь бутерброди, хтось приносив їм чай, але ніхто їх не питав, чи є їм куди піти. Мій знайомий тоді мені сказав: «Це неймовірно, що ти їх помітила. Ти бачиш речі, які інші люди не бачать».

НЖ: Як реагує родина на вашу діяльність? 

АП: У мене є один син і чоловік. Вони звикли до такого ритму життя. Мій син практично виріс там, де я працюю. Коли він був малим, то дуже часто хворів, тож фактично був тут зі мною. Одного разу навіть був репортаж про нього. Журналісти, які приїжджали знімати матеріал про безпритульних, помітили мого сина. Вони запитали: «Чи знаєш ти, хто такий безпритульний?».  Він тоді сказав, що це Юзек, Мар'ян та пан Крістофер. Він, знаючи імена всіх цих людей, не зміг як дитина дати визначення терміну «безпритульність», але він знав їхні мрії та потреби. Зараз йому 17. Він активно займається різними видами спорту, має багато друзів. Ким він стане у житті, я не знаю. Але, думаю, колись він буде робити те, що роблю я. Іноді кажу йому, щоб він був ветеринаром, бо цим котам треба допомагати, або юристом, тоді допомагатиме мені у складних справах. А,  може, стане лікарем. Тоді ми разом поїдемо в Африку допомагати людям.

НЖ: Що важливо пам'ятати, допомагаючи іншим?

АП: Насамперед просто запитати: «Чим я можу вам допомогти?». Це не складно. Одного разу на вокзалі я познайомилася з парою, яка на ці питання довго не відповідала. Не говорили, куди їдуть далі. Лише згодом довірилися і сказали, що їдуть до Росії. Для них це було важке рішення, але у них там залишилося двоє синів. І вони сказали, що більше нічого і нікого не мають. Звісно, що це було їхнє рішення, я не мала права їх зупиняти. У таких випадках я просто розповідаю, які ризики можуть бути у разі ухвалення того чи іншого рішення. Але сам вибір лише за людьми.

НЖ: Чи думали ви, що у сусідній з Польшею країною вибухне така кривава війна? 

АП: До початку війни мені це взагалі не спадало на думку. Я була переконана, що цього не буде. А тепер я знаю, що це може статися по всій Європі. Росія і Білорусь — величезна загроза для всіх нас. І ми повинні щось з цим робити і бути готовими до цього. Але також потрібно мати багато друзів. Я вірю, що польсько-українська дружба буде збережена, хоча й бачу, що відбувається на кордоні. Я розумію транспортників. Кожен бореться за своє. Але, на мою думку,  питання блокади має бути вирішено дуже швидко нашими керівниками, українськими і польськими, щоб це все не використовувала російська  пропаганда. Бо від цього сильно можуть постраждати як українці, так і поляки. Для мене це було б великою особистою поразкою, тому що я багато чим пожертвувала впродовж цих двох років. Я не працювала по 8 годин, я допомагала по 20 годин поспіль. Я пожертвувала своїм професійним та особистим життям. Але я знаю напевно — моя дружба з українцями є міцною і справжньою.

НЖ: Андріано, а про що ви мрієте?

АП: У професійному плані маю дві мрії. Перша — у нас є будівля, де я хотіла б організувати долікарняну та післялікарняну допомогу для самотніх людей. Це великий проєкт. Мені на нього потрібно 6 мільйонів злотих. І друге — я б дуже хотіла створити волонтерський центр для всього світу. Тобто я хотіла б навчати у Польщі людей, які хочуть бути волонтерами, які могли б одразу виїхати на місце гуманітарної катастрофи. А особисто? Я хотіла б, щоб мій син був хорошою, розумною, щасливою людиною. Також моя сестра у травні має  народити ще одну дитину. Я б хотіла, щоб вона народилася здоровою і щоб це  була дівчинка, адже поки що у нас народжуються лише хлопчики. І звісно, мрію,  щоб закінчилася війна, щоб до влади у Польщі прийшли розумні люди, і ми разом показали силу і єдність, завдяки якій Путін швидше відступить. Світ має допомогти побороти те зло. 

Протягом багатьох років 24 лютого було для Оксани Мироненко радісним днем – річницею весілля її батьків. Вони жили у місті Щастя Луганської області, яке після подій 2014 року залишалося підконтрольною Україні територією.

В 2014 році, коли російська армія зайшла до її рідного Луганська, Оксана та її чоловік посадили двох своїх дітей на останній евакуаційний потяг, а самі залишились в місті рятувати поранених росіянами людей. Далі були окупація, переїзд з Луганська на Київщину, нове життя… Яке незабаром знову зруйнували росіяни. Розстрілявши батьків Оксани, які в перші дні великої війни намагалися евакуюватися з Бучі.

З того часу життя лікарки присвячене порятунку інших людей. Свого батька, якого Оксана оперувала самотужки. Переселенців, задля допомоги яким вона започаткувала благодійний фонд. Та українським військовослужбовцям, яких Оксана безкоштовно оперує по всій країні.

«Навіть в мить загибелі обличчя мами залишалося чистим і красивим»…

Буквально за день до повномасштабного російського вторгнення Оксана та її сестра Юля вмовили батьків приїхати до неї на Київщину.

— Ситуація на Луганщині загострювалась, і ми вирішили, що для мами з татом краще звідти виїхати, — згадує Оксана Мироненко. — 23-го лютого вони переїхали до нас у Бучу. А вже вранці 24-го Київ почув перші вибухи. Навіть попри те, що ми пережили на Луганщині, я до останнього не вірила, що можлива повномасштабна війна.

До приходу росіян у нас в Луганську було прекрасне життя. Ми працювали (ми з чоловіком обидва лікарі), будували плани. Ніколи не забуду, як, рятуючи дітей, ми посадили їх разом із моїми батьками у потяг на Київ, і цей потяг виявився останнім. Ми з чоловіком залишилися, бо не вірили, що може статися окупація. А пораненим була потрібна наша допомога. Потім окупанти кілька місяців не випускали нас з міста. Для терористів, які захопили Луганськ, ми були цінним ресурсом — їм потрібні були лікарі. У певному сенсі це мене навіть врятувало. Окупанти творили з жінками страшні речі — були і побиття, і зґвалтування. Але мене не чіпали, бо я була їм потрібна.

Коли розпочалася повномасштабна війна, моїй дочці виповнилося 10 років. Добре пам'ятаючи, що окупанти робили з дівчатками її віку на Луганщині, я моментально прийняла рішення вивозити дітей. І ми з чоловіком поїхали, а мама з татом вирішили залишитися й почекати нас в Бучі. У нас свій гарний деревʼяний будинок в лісі, в якому ми жили останні три роки — коли знову почало здаватися, що життя налагоджується. Приїхавши на Київщину у 2014 році як біженці, ми пройшли непростий шлях. Але згодом знайшли хорошу роботу у приватній клініці «Добробут» та крок за кроком облаштувались на новому місці.

Батьки Оксани прийняли рішення покинути Бучу лише 4-го березня. У дорозі зателефонували — і це була остання розмова Оксани з мамою.

— Я на той момент разом із дітьми була у друзів у Києві, а чоловік повертався з чергування у клініці, де вже приймали поранених, — згадує той трагічний день Оксана. — Я попросила маму бути максимально обережною: не розмовляти по телефону, стежити за навігатором і у разі чого вертатися. Проїзд, через який батьки планували проїхати до Києва, несподівано виявився закритим. Мама згадала, що є ще одна дорога. Хто ж міг знати, що там уже стояли російські війська...

Коли по автівці батьків відкрили вогонь, мама з татом зупинилися. Вибігли із салону, але швидко зрозуміли, що сховатися ніде, і повернулися назад у авто. Росіяни знову почали стріляти. Сестра саме в цей час розмовляла з батьками по телефону й чула постріли, після яких мама з татом перестали відповідати. Вона в сльозах намагалася до них докричатися. І, зрештою, їй це вдалося — тато, який був поранений, але живий, її почув. Батько прийшов до тями. Побачив, що мама загинула. Вона була поранена в голову та в груди.

Тато Оксани пізніше сказав, що навіть в ту мить обличчя мами залишалося чистим і красивим…

«Я зібралася, відключила емоції та прооперувала тата»

Двері пасажирського сидіння було заблоковано, тато не міг дістати маму з машини. Йому довелося там її залишити. Взявши телефон та якісь документи, батько вийшов із машини сам. Знову почалася стрілянина. Машина вибухнула. Тато встиг добігти до найближчого подвір'я, сховався в сараї і знепритомнів. І вже коли прийшов до тями, повідомив мені телефоном, що мами більше нема. Намагаючись опанувати себе, я сказала йому, як перев'язати поранену руку і почала обдзвонювати всіх, кого тільки могла – шукала варіанти, як витягнути звідти тата.

Через знайомих волонтерів Оксана вийшла на людей, які знаходились за сто метрів від описаного її татом сараю. Завдяки їхнім інструкціям батько Оксани зміг дістатися їхнього будинку.

— Поранений тато йшов до них городами, під обстрілами, — каже Оксана. — Ці люди надали йому першу допомогу, після чого він із пов'язкою на голові та білою ганчіркою в руках пішки пішов до Ірпеня. На кожному з російських блокпостів його могли розстріляти. І врятувало його лише те, що при собі він мав паспорт з реєстрацією в Луганській області, що для окупантів було «пом'якшувальною обставиною». Коли тато вибрався на підконтрольну Україні територію, до зруйнованого Романівського моста його довіз кум, далі до Києва  - зять, а я вже одразу привезла його до клініки, де працюю. І сама прооперувала.

Знаю, що лікар не повинен оперувати своїх рідних, але шукати іншого хірурга ми не мали часу — ситуація була критичною. А татове поранення було саме за моїм профілем. Тому я зібралася, відключила емоції та зробила це.

Того ж дня Оксана прооперувала ще одного пацієнта — пораненого військовослужбовця. Після чого вся родина виїхала до Івано-Франківської області. У дорогу крім найнеобхідніших особистих речей Оксана взяла кілька валіз із хірургічними інструментами та медикаментами. І все це їй одразу знадобилося. Опинившись в Івано-Франківську, Оксана та її чоловік почали працювати в місцевому шпиталі, куди привозили поранених бійців з батальйону «Азов».

«На мої дзвінки не відповідала половина працівників адміністрації, бо знали: я телефоную з проблемою, яку треба вирішувати»

Оксана зайнялася ще й волонтерською діяльністю.

— Все почалося з дзвінка знайомої начмеда Сєвєродонецької лікарні, яка намагалася організувати евакуацію 18-ти поранених. Я домовилася, щоб цих пацієнтів прийняли у на Івано-Франківщині. В результаті ми привезли туди понад п'ятдесят людей. Знайти для всіх місця та організувати «швидкі», які мали зустріти поранених чи хворих, було непросто. Я виходила на місцеву владу, дзвонила чиновникам, приходила до них особисто. Найскладнішим в цьому процесі було навіть не знайти місце для пораненого чи хворого, а перемогти бюрократичну машину, щоб все організувати. Іноді й механізм уже є, а чиновники на місцях не хочуть нічого робити, і доводиться буквально змушувати їх працювати.

Складність була ще й у тому, що на Івано-Франківщині мене ніхто не знав. Уявіть, приходить до місцевого чиновника якась Оксана, яку він ніколи в житті не бачив — і починає йому розповідати, як і що він має робити. І хоча я не вигадувала ні для кого інструкцій, а лише намагалася добитися виконання вже існуючих, це далеко не всім подобалось. На мої дзвінки через деякий час вже не відповідала половина співробітників адміністрації області, бо знали: я дзвоню з проблемою, яку треба вирішувати.

Одночасно Оксана продовжувала оперувати поранених військовослужбовців. А також облаштовувати життя своєї родини: необхідно було знайти житло для оренди, відповідні умови для дітей та батька, який на той момент проходив реабілітацію. При цьому потік переселенців, яким потрібна була допомога, не зупинявся. Тоді в Оксани з'явилися перші помічники. Ці люди зараз працюють в її фонді й Оксана називає їх своєю родиною.

— Спочатку я не давала оголошень, що мені потрібна допомога. Люди приходили самі, — каже Оксана. — Наприклад, я прооперувала переселенку з Ірпеня — і її дочка захотіла до мене приєднатися. Або прийшов незнайомий хлопець, якого прислали до мене «поволонтерити», і в результаті співпраці став для мене майже рідним. Разом ми ставали ще сильнішими, ще наполегливішими. Ми розробили кілька схем розміщення переселенців — на турбазах, в будинках, шукати які нам допомагала спілка ріелторів. Самі ці будинки інспектували, облаштовували, знаходили речі, які потрібні людям у побуті. Для нас було важливо забезпечити людям нормальні пристойні умови. Селили в ці будинки людей, які евакуювалися з Донеччини, Луганщини, Харківщини, Миколаївщини.

«Перші кілька місяців війни я взагалі не спала»

Завдяки постійному контакту з волонтерами, які займалися евакуацією, нам вдалося об’єднати членів родин, що виїжджали у різний час і загубили одне одного. Деякі приміщення обладнали під територіальні центри для людей похилого віку. Так і утворився наш благодійний фонд, який розмістив по Івано-Франківській області понад 500 переселенців. Я назвала фонд «Наш сокіл» — на честь моєї мами, Наталії Соколовської.

Перші кілька місяців великої війни я взагалі не спала. Опинившись у відносній безпеці, одразу почала робити все, що могла. Шкода було, що у добі лише 24 години. Я намагалася врятувати якомога більше людей. Гадаю, в певному сенсі я рятувала і саму себе. Це був єдиний спосіб не думати про маму, не зациклюватись на горі. Я просто не мала часу на думки про себе.

Після звільнення Київщини українською армією я поїхала до Бучі. Була на місці, де загинула мама. На так званому цвинтарі машин, що згоріли, знайшла флакон її улюблених парфумів і ножиці для рукоділля, що розплавилися під час пожежі. Забрала ці речі собі на згадку…

«Якщо не йду воювати на фронт, вважаю за свій обов'язок робити все, що можу в тилу»

Після деокупації Київщини чоловік Оксани повернувся додому. Він, як і до війни, працює в Києві хірургом, керує розподілом поранених військових по різних лікарнях в Патронатній службі Азова, організовує якісне, вчасне, ефективне лікування військових травм. Діти залишаються на Івано-Франківщині, а сама Оксана зараз їздить усією країною й оперує військовослужбовців. Причому робить це безкоштовно як хірург-волонтер.

Оксана - одна з небагатьох травматологів в Україні, які спеціалізуються на оперативному лікуванні пошкоджених периферичних нервів (при мінно-вибухових травмах периферичні нерви пошкоджені у кожного третього пацієнта). Кожна операція зі зшивання периферичних нервів — це багатогодинна ювелірна робота, від якої залежить, зможе пацієнт ворушити рукою чи ні.  

Паралельно Оксана встигає займатися справами фонду.

— Переселенців зараз приїжджає небагато, але роботи у фонді вистачає, — каже Оксана. — На жаль, допомога маломобільним біженцям на державному рівні так і не врегульована, тому це робимо ми. Організовуємо гуманітарну допомогу, доставляємо цим людям їжу, підгузки, медикаменти. Людина, що не встає з ліжка, не може самостійно з'їздити на прийом до сімейного лікаря за рецептом – ми допомагаємо. Як нам вдається забезпечувати таких людей усім необхідним? Це і гуманітарна допомога, і наполегливість у взаємодії із владою, і гранти, і донати. Останні бувають дуже рідко, але насправді важлива будь-яка допомога.

Як і раніше, я працюю травматологом у «Добробуті» (там я буваю два дні на тиждень), і як лікар-волонтер Штабу Оборони Прикарпаття оперую військовослужбовців по всій країні. У мене укладено договори з лікарнями. Часто сама ж і домовляюся, щоб в якійсь з цих лікарень прийняли пораненого — після чого їду туди зі своїми інструментами та оперую його. Як і в перші місяці війни, я не маю вихідних. У дні, коли немає операцій, займаюсь фондом. Я просто не можу інакше. Якщо не йду воювати на фронт, вважаю за свій обов'язок робити все, що можу в тилу. Як показав досвід, у стресовій ситуації я вмію зібратися й бути ефективною. Тож я намагаюся максимально використати цю свою особливість.

Мене часто питають, де беру сили. Джерел кілька. Моя сімʼя, близькі друзі, з якими у нас спільні цінності. Це постійне спілкування з неймовірними хлопцями з «Азова» (я є лікарем патронатної служби «Азова»), які не ниють, що «втомилися від війни», а мотивовані боротися далі. Це психотерапевт, розмови з яким допомагають мені простіше ставитись до того факту, що люди довкола різні, і у них можуть бути причини на ті чи інші слова чи емоції. Вбачаючи на своєму прикладі ефективність психотерапії, я зараз намагаюся впровадити її в систему реабілітації військовослужбовців. А ще мені допомагає розуміння того, що війна не закінчиться завтра. Що це марафон, який ми, незважаючи на всі труднощі, маємо подолати.