Історії

Колись про Людмилу Белінську знімуть фільм. У березні 2022 року їй повідомили, що її чоловік Руслан загинув на фронті. Жінка зібрала сили та розповіла про це трьом донькам, намагаючись зрозуміти, як жити далі. Аж раптом за кілька днів пролунав ще один дзвінок — з повідомленням про те, що її Руслан живий, але важко поранений і перебуває в полоні. Переконавшись, що це правда, Людмила Белінська ухвалила сміливе та відчайдушне рішення їхати на окуповану росіянами територію. Її метою було викрасти чоловіка з полону. І їй це вдалось.

«Раніше мій чоловік служив в СБУ, тому шанси, що окупанти його відпустять, були нульові»

— Він міг не йти на війну, адже у нас троє дітей, — розповідає Sestry Людмила Белінська. — Мав можливість виїхати за кордон. Але якби так сталося, це був би не мій Руслан. Повномасштабна війна заскочила нас удома, в Одесі. Чоловік одразу сказав, що якщо кожен, хто може скористатися навіть законним звільненням від служби, ним скористається, то в результаті нікому буде захищати країну. І пішов. Й одразу опинився на передовій в селі Олександрівка на Херсонщині..

Під час наших коротких розмов чоловік встигав сказати тільки те, що все під контролем. Але це було неправдою — в цей же час своїм братам він зізнавався, що ситуація критична. Казав, що не знає, чи доживе до наступного дня. Коли вранці 29 березня я не отримала від Руслана звичного повідомлення, заспокоювала себе, що він напише пізніше. А потім пролунав дзвінок від його побратимів: «Людмило, ваш чоловік — герой. Він загинув».

Я не могла і не хотіла в це вірити. Запитувала, чи це точно він, чи немає тут помилки. Мені відповіли: «Йому наскрізь пробило голову, це бачили троє людей. Після таких поранень не виживають». Побратими сказали, що тіло Руслана все ще залишається в окопі, забрати його наразі немає можливості, але за кілька днів вони спробують це зробити. І наче поставили крапку словами: «Готуйтесь поки до похорону».

Це був найважчий час для всієї нашої родини. Ніколи не забуду, як плакала старша дочка, а молодші не могли зрозуміти, як це можливо — тато ж їм обіцяв, що повернеться. Я здригалася від кожного телефонного дзвінка — боялася, що це побратими чоловіка, які скажуть, що вже везуть його тіло… Але вони більше не дзвонили. І що довше не було інформації, то більше я починала на щось сподіватися. Дійшло навіть до того, що я звернулася до екстрасенса. Вона сказала: «Руслан серед мертвих, але живий».

Наступний дзвінок пролунав за тиждень, шостого квітня. Цього разу Людмилі зателефонували окупанти. Вони повідомили, що її чоловік живий і перебуває в полоні.

— Сказали, що він тяжко поранений, і почали розпитувати, де і коли він служив, яке у нього звання, — згадує Людмила. — Я не стала їм нічого розповідати. Думала, що, можливо, це дзвонять шахраї — чула історії про те, як аферисти знаходять документи військових, що зникли безвісти, і під приводом, що ті нібито в полоні, виманюють у їхніх рідних гроші. Тому хоч як сильно мені не хотілося б повірити, що Руслан справді живий, дітям про цей дзвінок я не розповіла.

Складності й без того непростій ситуації додавало те, що Руслан Белінський свого часу служив у СБУ. І, як пізніше виявилось, окупанти, які взяли його в полон, про це дізналися. Ймовірність того, що його з такою біографією зможуть відпустити або обміняти, зводилася до нуля.

— На жаль, Руслан сам їм про це повідомив. Не розуміючи, з ким розмовляє, адже на той момент був у критичному стані  — з важким пораненням у голову, великою крововтратою та температурою під сорок, — розповідає Людмила.

Наступного дня мені зателефонували знову — цього разу вже із лікарні Херсонської області. Сказали, що Руслан у них, але його перевозять до іншого шпиталю, де є відділення нейрохірургії. Трохи згодом подзвонив лікар з іншої обласної лікарні, де Руслана прооперували. Я попросила лікаря надіслати мені фотографію Руслана. І тільки коли побачила світлину чоловіка, розплакалася від щастя — то був він! Виснажений, з перебинтованою головою, але живий!

«Коли росіяни не бачили, Руслан нишком набирав мій номер і розповідав, що відбувається»

Повідомивши радісну звістку дітям, Людмила почала збирати інформацію про стан чоловіка. Операція пройшла успішно, але попереду чекало тривале і важке лікування. І що найнебезпечніше — палату Руслана цілодобово охороняли окупанти.

— Я почала шукати варіанти, як допомагати на відстані, — розповідає Белінська. — Через знайомих знайшла на окупованій території людей, які погодилися приносити Руслану домашню їжу. Перераховувала їм гроші на картку. Вони ж купили Руслану російську сімку в телефон (після «референдуму» в регіоні зник український зв'язок), і Руслан зміг мені подзвонити. Його голос звучав зовсім інакше, я спочатку навіть його не впізнала. Він сказав: «Мася, це я». А я у відповідь попросила назвати імена наших дітей. Він назвав — й останні сумніви в тому, що це справді мій Руслан, розвіялись.

Іноді в нас виходило одне одному телефонувати. Коли росіяни не бачили, Руслан набирав мій номер і повідомляв, що відбувається. Так тривало кілька місяців. Чоловіку потроху ставало краще, але через серйозне пошкодження мозку він не міг вставати і навіть ворушити ногами.

Найбільше я боялася, що настане момент, коли росіяни заберуть його з лікарні до в'язниці чи якогось підвалу. Перші кілька місяців окупанти взагалі не відходили від його палати — Руслан був для них цінним полоненим. Але потім у них відбулася ротація. До лікарні прийшли нові люди, і вони вже були не настільки уважні, як їхні попередники. Вирішили, що Руслан настільки важкий, що нікуди від них не втече. Я зрозуміла, що це мій шанс. Потрібно їхати за чоловіком — зараз чи ніколи.

— Сама ідея — поїхати на окуповану територію і якимось чином викрасти з палати чоловіка, який перебуває під охороною і не може самостійно пересуватися, — звучала абсурдно. Мої рідні та друзі, яким я повідомила про свій план, з усіх сил намагалися мене відмовити. Керівник на роботі був упевнений, що окупанти візьмуть мене в полон чи вб'ють. Але єдине, чого я справді боялася — залишати дітей самих. Решту питань я намагалась продумати до деталей.

Для початку довідалась, як люди потрапляють на окуповані території. З'ясувала, що є перевізники, які попри всі ризики регулярно мотаються туди-назад. Звичайно, взяти в машину викраденого з полону військовослужбовця погодився б далеко не кожен. Але я знайшла одного сміливця. Чесно сказала йому, куди й за ким будемо їхати, бо не хотіла його підставляти. Проінформувала лікаря зі шпиталю, де лежав Руслан. І пообіцявши дітям, що скоро привезу їхнього тата, рушила в дорогу.

«Коли на четвертому блокпості ми врешті почули українською “Добрий вечір”, у мене з очей ринули сльози»

Шлях був довгим — через черги на блокпостах з Одеси до Херсонської області ми їхали майже дві доби. Для ворожих блокпостів у мене була підготовлена легенда про те, що я їду в гості до родичів. Але окупанти не поставили мені жодного запитання — можливо, тому що я жінка. Чоловіків вони допитували і ретельно обшукували.

Був момент, коли план Людмили мало не зірвався. Діставшись лікарні, жінка побачила там десятки озброєних росіян.

— Вони були скрізь — у приймальному відділені, в коридорах, — розповідає Людмила. — Виявилося, напередодні було поранено якогось їхнього очільника. Він лежав в одній із палат, а всі ці люди дбали про його безпеку. Я не уявляла, як у такій ситуації непомітно вивезти паралізованого чоловіка з лікарні. Але мені пощастило. Окупанти були настільки зосереджені на своєму пораненому, що навіть забули про чергування біля палати Руслана. Я зайшла всередину. Ніколи не забуду цей момент. Чоловік знав, що я до нього їду, чекав і дуже за мене хвилювався. Особливо коли я вже опинилась на окупованій території без зв'язку, і він не міг мені додзвонитися. Тож, коли я зайшла до палати, час ніби зупинився. Ми дивилися одне на одного і не могли вимовити жодного слова. Тільки плакали...

Попереду стояло завдання непомітно вивезти чоловіка з лікарні.

— Нові військові, які зібралися у шпиталі  через пораненого російського начальника, не знали, хто такий Руслан. Головне було не потрапити на очі тим, хто бачив Руслана раніше, — пояснює Людмила. — Інакше як везінням я це назвати не можу — ми проскочили. Все життя буду вдячна лікарям, які дали нам із собою не тільки справжню виписку, але й фальшиву довідку про те, що Руслан нібито отримав травми в ДТП. Цю липову довідку я мала показувати на ворожих блокпостах, аби ніхто не запідозрив, що Руслан — військовий, поранений на фронті.

Я хвилювалась, чи зможе чоловік сидіти в автівці, але він впорався. Я молилася й весь час повторювала собі під ніс слова, які вигадала для окупантів на блокпостах. Вигадала цілу легенду про аварію, в яку нібито потрапив Руслан  —  з безліччю деталей для переконливості. На першому блокпості почала її розповідати… Аж раптом під час нашого допиту почався обстріл ворожих позицій. Окупанти заметушилися й наказали нам швидко проїжджати. Далі був другий блокпост. І знову — починається допит, але не встигаю я розповісти свою історію, як окупанти отримують терміновий наказ звільнити для чогось дорогу. І в метушні всі машини в черзі швидко пропускають. У такі моменти неможливо уникнути думки, що все це справа янгола-охоронця. Ну й на третьому блокпості у нас просто перевірили документи — окупанти були певні, що ми вже пройшли допити та обшуки на двох попередніх. А коли на четвертому блокпості ми врешті почули українською «Добрий вечір», у мене з очей ринули сльози. Ми вдома. Ми це зробили.

Насамперед я зателефонувала дітям. Сказала, що тато зі мною і ми незабаром приїдемо. За збігом обставин, цього дня саме був день народження чоловіка. Діти побігли купувати торт. День повернення Руслан назвав своїм третім днем народження. Перший був, коли він з'явився на світ, а другий – коли дивом вижив в окопі.  

Історія порятунку мого чоловіка з окопу не менш вражаюча. Виявилося, що Руслан три дні пролежав у землі — там, де побратими бачили його востаннє. Без їжі, води, медичної допомоги. Не знаю, як це можливо, але він вижив. Руслан каже, що то рідна земля не дала йому померти. Його знайшли мешканці Олександрівки, які шукали в окопах живих, аби врятувати, та мертвих, аби поховати. Вони почули хрипіння Руслана, перенесли його до сараю, перевдягли у свій одяг, а документи військовослужбовця закопали в городі. Їсти Руслан не міг, тому вони давали йому сирі яйця та молоко. І сподівалися, що за кілька днів воїну стане краще. Але чоловік знепритомнів, рана гноїлася, почалась лихоманка, і стало зрозуміло, що без медичної допомоги він не виживе. Транспорт на той момент ходив лише в бік окупованого Херсона, тож вони посадили Руслана в рейсовий автобус. Який зупинили окупанти — так Руслан опинився в полоні.

Після деокупації правого берега Херсонської області я розшукала людей, які врятували чоловікові життя, та особисто їм подякувала. А вони повернули мені його документи, які викопали з землі на городі. З того часу Руслан вдома, в Одесі, проходить реабілітацію. І він уже досяг дуже хороших результатів. Лікарі та реабілітологи пояснили, що через пошкодження мозку у Руслана Белінського порушено моторику, але поступово здорові ділянки мозку візьмуть на себе функцію пошкоджених.

— Чоловік не лише вже встає, а й ходить! — радіє Людмила Белінська. — Поки що з ходунками, але його кроки дедалі впевненіші. І все це тільки завдяки його силі волі — він дуже старається заради дітей. Щодня, за будь-якої погоди та самопочуття, він їде до реабілітаційного центру, де довго й наполегливо займається. Не сумніваюся, що вже скоро Руслан ходитиме, ні на що не спираючись.

Діти від тата не відходять. Старша донька постійно супроводжує його на реабілітацію. А я працюю і, як і раніше, намагаюся всюди встигати. Іноді, озираючись назад, навіть сама не вірю, що ми таке пережили. Не можу сказати, що зараз у нас не буває складних моментів. Реабілітація — процес непростий. Руслан може нервувати, засмучуватися. Але в такі моменти я намагаюсь бути поруч: вчасно відволікти, перевести на жарт. Ми з Русланом пів життя разом, але тепер любимо та цінуємо одне одного сильніше, ніж раніше. Наші діти живі та здорові, ми поруч. І це для нас найголовніше.

‍

‍

«Я змогла! Пройшла Дугою Карпат від Дунаю в Братиславі до Дунаю в Оршовій. Учора, сто восьмого дня, закінчила Шлях на кордоні з Сербією. За відчуттями — понад 2,5 тисячі кілометрів!» — написала цієї осені на своїй сторінці в фейсбуці журналістка й перекладачка Олена Бондаренко. До неї цей складний гірський шлях через Словаччину, Польщу, Україну й Румунію подолали самотужки тільки дві жінки в світі — чешка та полька. Олена стала першою українкою, яка вписала своє ім’я в історію підкорення Карпатської дуги.

«Карпатська дуга здавалась викликом, від якого всередині холонуло»

— Весь шлях довжиною 2500 кілометрів був викликом, змушував цілковито йому віддатися і думати тільки про стежку під ногами, — розповідає Sestry Олена Бондаренко. — В горах не можна розслаблятися, необхідно розраховувати світловий день, тримати під контролем напрямок, відчувати зміни погоди. Розуміти, коли варто зупинитися, де поставити намет на ніч, як знайти джерело й які дикі звірі є поблизу. Якщо трапляється можливість ночувати під дахом — спати там, адже це безпечніше, ніж у наметі. Я, наприклад, мала нічліги на дзвіниці костелу, в покинутих будинках пастухів, у мисливській вежі, дірявих туристичних схронах, у смердючих руїнах будівель — одного разу навіть поруч з трупом тварини.

— Карпатська дуга — найскладніші, але не перші гори, які ти підкорила?

— Спочатку я ходила довгими шляхами в Польщі. Пройшла, наприклад, Головний Бескидський маршрут довжиною 500 кілометрів за 20 днів. Два роки тому подарувала собі Піренеї і ці 850 кілометрів гір між Францією та Іспанією згадую як одну з найкращих своїх мандрівок. Мені хотілось довести, що попри вік можна досягати вершин. До речі, саме на довгих шляхах я зустрічаю зрілих, часто старших за мене, соло-мандрівників. І це дуже надихає — значить, у мої 52 роки ще є куди тягнутися.

Піренеями я йшла від Атлантичного океану до Середземного моря 52 дні. А коли побачила на небосхилі море, захотілося повернути назад у високі гори. Не люблю комерційні місця й галасливого товариства. Люблю ходити там, де природа і звірі дикі, а люди — справжні. В Європі таких гір, на жаль, мало.

Одного дня в Кракові, де зараз мешкаю, я сиділа знесилена після чергової поїздки на схід України в якості репортерки для польського медіа. Я не розуміла, чи можу дозволити собі зараз наступний похід. І тут мені написав знайомий: «Гори завжди все виправлять і вилікують. Їдь на Корсику! Зроби GR 20 і будь собою». Я сприйняла це як знак. Стежка GR 20 вважається найскладнішою високогірною трасою в Європі. Було цікаво, що воно таке. Я пройшла Корсику задля амбіції й не отримала такого задоволення, як від Піренеїв. І коли замислилась над наступним довгим шляхом, то ніщо інше, крім Карпат, до серця не припало. Я мало знала навіть українські гори, а вся Карпатська дуга здавалась реальним викликом, від якого всередині холонуло. Гірські масиви Карпат тягнуться сотнями кілометрів з пасмами навсібіч. Хребти — до обрію й не стикуються. Між хребтами — річки, непрохідні ліси, міста, плато. Все це вимагало від мене серйозної підготовки.

— І як ти готувалася до походу?

— Для початку я прочитала книжку польки Еви Хвалко, яка зуміла пройти уздовж всього Карпатського хребта. Потім поспілкувалася з нею і з перестрахом дізналася, що Ева до проходження Карпат готувалася три роки. Три роки! Вона запланувала все до дрібниць і знала, де ночуватиме кожної ночі. У мене немає стільки часу, та й стиль у мене зовсім інший. Люблю, щоб шлях був моєю пригодою. Я вивчала карти й складала свій маршрут, як пазли. З логічними й плавними переходами для найменшої втрати сил і днів. Користувалась електронними мапами телефонного застосунку Mapy.cz.

— Що тебе надихнуло піти в цей непростий похід?

— На другий день великої війни я поїхала в Україну, бо там живуть мої батьки й син. Всі їхали до Польщі, а я — з неї. Думала, зможу бути корисною, адже маю досвід військових вишколів. Протягом місяця ходила до військкомату, але мене не взяли. На той час там було достатньо чоловіків з бойовим досвідом. Тоді я вирішила, що спробую бути корисною в інший спосіб: писатиму для польського медіа репортажі про війну в Україні. Спочатку так і було, але тема нашої війни незабаром зійшла з перших шпальт західних ЗМІ. Ще я намагалася стати перекладачем вишколів для українських військових, і мою кандидатуру майже погодили. А потім, можливо, роздивившись рік мого народження, мені відмовили. Мені було невимовно прикро, я почувалась, наче мене викреслювали з життя у сферах, в яких я відчуваю себе сильною. Тоді я вирішила довести собі, що можу увійти в історію складного проходження. Адже статистика Карпатської дуги свідчить: значно більше охочих її починали, ніж  закінчили.

«Відлякувати ведмедів мені порадили гучними петардами»

— Яких диких тварин ти бачила на своєму шляху і як рятувалась?

— У румунських Фегерашах вночі я бачила зубра. Спершу злякалася, що в мене галюцинації від зневоднення. Потім здивувалась – звідки зубри в Румунії? А потім пригадала, що сама колись писала про зубрів статтю. Але одна справа — сидіти вдома на дивані й писати про польських зубрів в Румунії, а зовсім інша — поночі відкрити блискавку намету і на тлі червоної повні побачити над собою цю тварину.

Дикий звір не шукає контакту з людиною. Ведмеді, кабани, вовки, рисі, які не знають людини, до неї байдужі. Зубри — так само. Зубр-самець ходить сам. Ми з ним подивились одне на одного, і ця величезна темна гора розвернулась і пішла собі деінде. Але враження це справило незабутнє.

Кожна дика тварина може створити некомфортну ситуацію. Лисиці люблять красти взуття. Тому навіть мокрі черевики треба ховати до намету. Миші гризуть не тільки харчі, а геть усе. До мене лізли у спальник. Не смертельно, однак неприємно.

Коли йдеш лісом, дивишся на сліди й розумієш, з ким можеш мати справу. Найбільше ведмедів — у Румунії, а найбільша кількість вовчих слідів — у Словаччині. Вбивати цих тварин не можна, вони під охороною. Якось зустріла словацького пастуха в розпачі — зграя вовків роздерла сотню його овець. Вівчар застерігав мене: далі не йди, адже саме туди пішли вовки. Але як не йти, якщо мій шлях туди веде? І от я ступаю слідами вовків, бачу їхні білі від з’їдених кісток екскременти з шерстю. До речі, овечок вовки не з’їдають повністю - виїдають м’яке, найсмачніше, лишаючи натомість ріжки та ніжки. Зайшла я в ліс і відчула страшний сморід. Бачу — розшарпані вівці по кущах лежать... Вирішила не затримуватись. Пришвидшила крок і тішилася, що вовки вже ситі.

— Дії диких тварин можна якось передбачити?

— Поведінка тварин залежить від ступеню їхньої соціалізації та попереднього досвіду спілкування з людьми. Звір, який ніколи не бачив людини, навряд чи стане від тебе тікати: змія не сповзе з дороги, дикі коні чи корови спокійно лежатимуть на стежці. А якщо, наприклад, ведмідь навчений, що люди мають їжу, то він шукатиме, вимагатиме їсти, може лізти до намету.

Бачила ведмедів, які жебракували на шосе Трансфегераш у Румунії. Тварини виходили на дорогу, вільно ходили між машинами, танцювали на задніх лапах. Такий спосіб добути їжу для ведмедя легкий. Вони знають, що люди кидають з машин хліб, і переслідують автівки, вимагаючи ще.

— Ти коли йшла, ти ж розуміла, що це може бути небезпечно? Чим  планувала захищатись?

— Читала про повадки тварин, спілкувалася з відомим польським лісником, який знається на ведмедях. Бо понад усе я боялась саме цих непередбачуваних хижаків. Адже тільки в Румунії їх офіційно від шести до восьми тисяч. Неможливо пройти Румунію і не зустріти ursu (ведмідь румунською). Тож я хотіла знати, що слід робити, якщо доведеться ночувать у ведмежому лісі.  

Для захисту від ведмедів мені порадили використовувати гучні петарди. Найстрашніше, коли ліс щільно обступає з обох боків: ти не бачиш нічого, але не виключено, що хтось у цей час бачить тебе. Тоді я голосно співала й тримала петарди напохваті, часом у тремтячих спітнілих руках. На щастя, мені не довелося використати жодної. Коли сходила з гір — подарувала чабанам, брали з вдячністю.

Взагалі я маю установку не вести війну з природою. Не ношу з собою навіть спрей від комарів. Хай буде комаха, яка мене вкусить, ожина, що мене подере. Це природно. Ніж у мене для того, щоб почистити огірок чи допомогти розвести вогонь, а не для захисту. Та й насправді я більше боялась людей, ніж тварин.

‍— Розкажи, як ти зустріла ведмедів…

— До зустрічі з ведмедями дійшло під румунською горою Неґою. Ночувала там у притулку над озером, збиралася вже вертатися на шлях, коли раптом один англомовний турист каже: «Дивіться, ведмеді!» Глянула — два великі бурмила біля стежки. В іншого туриста, румуна, я взяла бінокль і придивилась: ведмеді тупцяли на латці снігу, греблися і не збиралися нікуди йти. День не стоїть на місці, в мене попереду дуже складна ділянка для переходу. Румун замахав руками: «Йди спокійно. Ведмеді не проблема». Фраза «Usru? No problem!» дуже популярна в Румунії.

Далі було, як в кіно. Румун стежив за мною в бінокль, а над озером, немов у шекспірівському театрі, сиділа румунська родина і дивилася на українку, яка йде на ведмедів. Я щось співала, щоб тварини мене побачили здалека. Коли хижак помічає людину з віддалі, в нього є час вирішити, атакувати тебе чи мирно розійтися. Дивитися на звіра не можна — прямий погляд звірі сприймають як агресію. Тому я позирала краєм ока. Велике брунатне тіло розвернуло до мене симпатичний писок... помітив! Я йшла далі, співала свою пісеньку, піднімалася вгору. Я бравувала, бо серце калатало добряче. І тут один ведмідь повернув до своєї печери. А за ним пішов і другий.

У цей момент я пишалася, що на моєму рюкзаку українська стрічка. Люди, які сиділи «в театрі», були свідками — українка з піснею пройшла повз ведмедів. Я була горда, що змогла. Отакі ми, українці, знайте!  

«Собаки вівчарів настільки голодні й злі, що кидаються на мандрівників»

— Правда, що страшнішими за ведмедів виявились собаки пастухів?

— Вони дійсно дуже агресивні. Вічно голодні й злі, кидаються на людей. Вівчарі в горах практично не годують робочих собак. Ці пси не знають добра від людини. Я бачила, як чабани луплять своїх кудлатих помічників палицями з металевими кінцями. Жахіття! Не раз замислювалась: чому собака залишається після такого з пастухом? Чому не тікає, працює та виконує команди?

Румунські вівчарки, які випасають отари, — великі і сильні. В горах вони геть не соціалізовані і смертоносні для чужого. Були випадки, коли вони летіли на мене згори з такою швидкістю, що я не встигала дістати петарди з відкритої кишені. Пси пильнують стадо по периметру, чужого бачать здалека, зриваються усі разом і затискають півколом. Причому декілька з них заходять ззаду. Я якось наловчилася тримати собак на відстані кийка, але утримувати однією палицею навалу десяти нападників довго б не вийшло. На щастя, прийшли на допомогу чабани й відігнали собак. До речі, читала про польську туристку, яка почала проходження Карпатською дугою, але зійшла зі шляху, бо її сильно покусали румунськи собаки.

‍— Чотири країни по гірських хребтах. Що виявилось неочікуваним і вразило?

— Гірше за диких тварин, змій, кліщів, безперервного дощу для мене було бачити, як людина нищить природу. В Україні, на жаль, це найбільш помітно. Я назбирала два мішки сміття, спустилась з ними в село, а місцеві кажуть:

«Ти нащо сміття принесла? Нам його потім знову в гори нести».

На міжнародному маршруті E8 бачила у калюжах кілограми використаних дитячих памперсів. А «підприємці», які збирають чорниці, лишають по собі гори пластику, сміття, старий одяг, псують дороги й чорничники. Те, як людина знищує гори, помітно на території всіх Карпат. Пересохлі джерела, спраглі тварини. Румунські пастухи не мають води на полонинах і п’ють привозну воду. А що тоді п'ють їхні собаки?

— Чи розповідала ти про Україну іноземцям під час подорожі? Як вони реагували?

— «Нам стільки років стверджували, що Росія велика і хороша, це неможливо, щоб така країна раптом стала поганою і почала війну», — говорили мені деякі словаки. Нарікали, що все це політика, тоді як правда бозна-де. У відповідь я розповідала, що журналістка, витягала свій телефон, показувала світлини, які робила сама, аби вони побачили, що в Україні не конфлікт, а справжня війна, яку розв’язала Росія.

Схожі настрої я помітила й в Румунії. Ба більше: часто румуни не хотіли мене слухати, відверталися від моїх фото. Сміялися: «Ти хочеш нас переконати, що Байден кращий за Путіна?» Я намагалася говорити спокійно, змушувала дивитися знімки: «Ось це я сфотографувала в Миколаєві, ця жінка потім померла від ран. А це Херсон, я була на місці вибуху. Оцю дівчинку мама кутала в ганчір’я й ховала в підвалі від бурятів». І деякі усвідомлювали, що війна в Україні реальна, що це не телевізійне шоу.

Але, звісно, були й ті, хто нас щиро підтримував. Якось по дорозі зустріла чеха, він здалека широко всміхався й голосно привітався: «Слава Україні!» Відповіла як належить і допитуюся, звідки знає, хто я.

«Ти вже відома на шляху. Ти — українка, яка йде сама», — пояснив чех. І це було дуже приємно.

А біля міста П'єштяни мене наздогнав словак. Це було після того, як росіяни підірвали дамбу в Каховці. Він обійняв мене і розплакався. В моїй особі люди бачили частинку України й висловлювали співчуття. Питали, чи маю що їсти, чи є в мене гроші. І я відчувала, що це не стільки турбота про мене, скільки їхнє ставлення до України загалом.

‍

Світлини з архіву Олени Бондаренко

Ми зустрічаємося з Іриною Цілик на ранок після презентації її другого фільму «Я і Фелікс» на кінофестивалі «Ukraina!» у Варшаві. Стрічка є екранізацію роману її чоловіка, письменника Артема Чеха «Хто ти такий?» — про дорослішання хлопця Тимофія на фоні 90-х і його стосунки із дорослими, поламаними пострадянськими часам. Вже за лічені години стане відомо, що фільм отримав спеціальну відзнаку польського кінофестивалю. 

Історія, яка, здавалось би, мала бути зрозумілою лише людям із подібним минулим, знайшла шанувальників і в інших країнах. Про це свідчить, зокрема, нагорода кінофестивалю Giffoni в Італії, країні, яка не знає, що таке Радянський Союз. Те ж саме можна сказати про дебют Ірини — документальну стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин» про маму з чотирма дітьми, яка шість років жила у прифронтовій зоні Донбасу. Стрічка виборола понад 30 престижних міжнародних нагород, її презентації за кордоном тривають. Про злам в свідомості Заходу стосовно України, намагання за кордоном схилити українських митців до співпраці з російськими інтелектуалами, кризу української кіноіндустрії і особисті випробування під час цієї війни — про все це Ірина Цілик розповіла Sestry. 

‍Анна Лодигіна: Останні роки ви багато подорожуєте міжнародними фестивалями, презентаціями, панельними дискусіями, бачитися з аудиторією різних країнах. Чи розуміють за кордоном, що Росія десятиліттями тримала нашу державу в терорі, вбивала людей, знищувала українську інтелігенцію, влаштовувала Голодомор?

Ірина Цілик: Принаймні зараз нам не потрібно більше пояснювати і доводити, що ми, українці, існуємо. Пам'ятаю поїздки на початку російського вторгнення у 2014-2015-х роках, це був зовсім інший рівень дискусії. Нам говорили про громадянську війну в Україні. Нашу державу сприймали як сателіт російського світу і його культури. За останні два роки я бачу величезний крок вперед, незалежно від окремих персоналій, які іноді розчаровують. Загалом складається враження, що з'явився жадібний інтерес до пізнання України. 

Часто чую здивування різних іноземців, як же це вони пропустили існування такої цілої окремої європейської цікавої нації, яку тільки зараз починають відкривати для себе. Звісно, є й інші погляди та реакції. Часом зіштовхуюся зі зверхністю вестернерів, які все одно вважають, що знають щось про нас краще. Людям іноді не хочеться змінювати оптику, до якої вони звикли, і загалом визнавати те, що в чомусь могли помилятися. Зокрема, зачіпають спроби деяких представників цивілізованого світу навчити нас, «варварів», як поводитись, коли запрошують до співпраці з російськими інтелектуалами.

АЛ: Які аргументи вони, деякі представники цивілізованого світу, наводять у випадках, коли намагаються звести на одних панелях українців з росіянами?

ІЦ: Кажуть, що ми настільки зациклені і сфокусовані на власній трагедії, що не здатні вийти за рамки. Особливо це стосується старої Європи — німців, французів і так далі, яким здається, що певні уроки минулого дають їм право на розуміння ситуації. Або за цим стоїть великий страх. Вони вважають, що потрібно шукати зв'язки з будь-якими потенційними союзниками — і від цього можна тільки виграти. На думку Заходу, ми мали б будувати спільне об'єднання з російськими інтелектуалами, які є опозиційними до сьогоднішньої російської влади. Але, по-перше, не завжди ворог мого ворога є моїм другом і союзником. По-друге, наполегливі намагання звести нас докупи з російськими інтелектуалами є дуже завчасними. Розумію, що історичні аналогії не можуть бути цілком доречними, але уявімо 1943-1944-ті роки. Не було тенденції, щоб німецькі інтелектуали, опозиційні до нацистської Німеччини, зустрічалися на спільних круглих столах з євреями, поляками, українцями тощо. Якісь точкові моменти, можливо, і були. Але поле для великих обговорень і загалом будь-яких можливих діалогів виникло потім.  

АЛ: Німці після закінчення Другої світової теж не одразу усвідомили, що відбулося. Хіба що наступне покоління…

ІЦ: Так, для повноцінних рефлексій потрібен час. Війна в Україні триває, Росія свою провину не визнала, ця рана відкрита. А нас намагаються зіштовхнути носами чимскоріш. Ці наполегливі заклики до діалогів і співпраці є навіть певною формою насильства. 

АЛ: Водночас за останні півтора роки Росія лише примножувала свою присутність в культурному просторі за кордоном — на противагу нашій несистемності в цьому питанні. Українська влада ніби навпаки робить все, щоб завадити працювати культурному сектору. Можна згадати призначення на посаду голови Держкіно некомпетентної людини, яка немає жодного відношення до кіно (2 листопада кінематографісти закликали уряд звільнити керівництво Держкіно. — Ред.), тиск і намагання знищити «Довженко-Центр», мистецькі конкурси, в яких мільйони з бюджету йдуть на фільми соратника керівника ОП Андрія Єрмака — Артема Колюбаєва. Чому кіноспільнота не кричить про це гучно вголос? Чому не було реакції після нещодавнього розслідування Bihus.Info про Колюбаєва? Невже це всіх це влаштовує? 

ІЦ: Кіноспільнота паралізована страхом втратити рештки можливостей. Мені це розбиває серце, особливо після всього, що ми пережили з часів Майдану, і усвідомлення, як важливо не бути безголосими. Адже коли ми мовчимо, то дозволяємо собі грати за правилами недостойних людей, які насправді не мусили б займати керівні позиції. Невеликої групи бунтівників, які не бояться озвучувати правду, які не бояться потрапляти в чорні списки, недостатньо. На жаль, я не бачу єдності кіноспільноти, але і не хочу сказати, що я, на відміну від колег, така смілива і точно знаю, як здолати цих драконів. Якщо ми не зможемо перемогти їх, значить ми заслуговуємо на таке майбутнє. Ситуація, яка склалась, говорить про нас як про спільноту — або все зайде в глухий кут, і ми певним чином самознищимося, або вийдемо на той рівень, де будемо здатні впливати на процеси.

АЛ: Як може змінитися ситуація зі зміною влади? 

ІЦ: Ми значною мірою і маємо посприяти тому, щоб вона змінилась. Дуже важливо не ковтати незадоволення роками, тому що це — нездорові процеси. Ми, зрештою, самі себе заганяємо у пастку.

АЛ: Чи є у вас схематичне уявлення, що має відбутися, аби це сталось?

ІЦ: Маємо називати речі своїми іменами і в різних формах виступати проти диктатури несмаку, корупції, непрозорого проведення конкурсів тощо. Так багато наших колег зараз воюють на фронті, захищаючи свободу і демократичне майбутнє України, а ми тут ніяк не подолаємо внутрішні війни. 

АЛ: Ще рік тому інформаційне поле було більш лояльним до українців. Що варто розповідати, на ваш погляд, щоб нас продовжували чути?

ІЦ: Ми маємо дослухатися до власної інтуїції, бути щирими, розповідати свої історії у формах, які здаються правильними. Досі чую за кордоном про те, які ми, українці, незбагненні. Але все це — процес і пошук, ми самі досі розбираємося з тим, хто ми є, куди прямуємо. Цілком зрозуміти це неможливо без знання того, ким ми були. Я, наприклад, тільки зараз з новою оптикою багато чого усвідомила про наших попередників, зокрема, інтелектуалів 20-го століття, які були такі ж молоді і класні, як ми, але перебували ще в гіршому становищі — замкнені в радянській пастці. Вони часом свідомо відстоювали своє, знаючи, що попереду лише репресії, тюрми, смерть. Скільки ж у цьому було сили, сміливості, виклику і самопожертви! У них було набагато менше вікно можливостей, ніж у нас. Сьогодні ми більш помітні для світу. І це — привілей. Нас чують, наші голоси присутні, ми повертаємо собі суб'єктність. 

Однак ми теж втрачаємо сьогодні багато людей нашого покоління. Мої ровесники йдуть, не встигнувши розказати свої історії. Я досі не можу прийняти і усвідомити загибель письменниці Віки Амеліної. Вона зараз мала бути на резиденції в Парижі і працювати над книжкою про військові злочини Росії, опрацьовуючи свідчення різних жінок, які збирала. Ця книжка не буде дописана, я вже мовчу про життя самої Віки — мами підлітка, яскравої інтелектуалки. Вона одна з багатьох, кого вбила Росія. Нещодавно я розплакалася просто на сцені, коли мій колега Юрко Прохасько, перекладач, літературознавець і психотерапевт сказав про те, що ми маліємо — нас стає менше, і ми маємо більше берегти одне одного зараз. 

АЛ: Чому тоді в такому світі, де переважна більшість розуміє, що Росія напала на Україну, у категорії «Найкращий документальний фільм» на «Оскарі» перемагає стрічка «Навальний». Хоча за нагороду у цій же категорії боровся фільм «Дім зі скалок» про дітей з притулку на Донбасі.  Це кіно недостатньо гарне для Голлівуду? Чи команда фільму про Олексія Навального мала більше грошей на промо? Або це політичне рішення? 

ІЦ: Говорячи про будь-які конкурси і оцінювання, ми ніколи не можемо говорити про об'єктивність. Це сукупність різних факторів і правил гри. «Оскар» — це насправді про велику політику і великі гроші. Я не візьмуся сказати, чому саме цей фільм переміг, але за ним однозначно стояли величезні можливості. Його промотували на тих рівнях, до яких більшість з нас не може навіть дотягнутися. Промоція була дуже агресивною. Команда навіть робила email-розсилку на різні університети з інформацією про можливість подивитись фільм і підтримати його.

Загалом західному світу складно прийняти ідею, що війна Росії проти України є не лише війною Путіна. Це означає визнання факту, що велика багатомільйонна країна, яка підтримує свого лідера, так глибоко отруєна пропагандою, що вже перетворилася на монстра. Це страшно, особливо, коли цей монстр виривається з-під контролю. Нещодавно у Люксембурзі до мене підійшов італієць зі словами підтримки Україні. Він сказав, що донедавна сама думка про ядерну зброю і можливість її використання його паралізувала від страху. Але зараз він зрозумів, що страх тільки годує зло. І це правда. Якщо ви не зупиняєте терористів тут, вони розправляють крила в іншому місці і піднімають голови. 

АЛ: Чи змінився у вас підхід у вихованні дитини через війну? Наскільки воно патріотичне, враховуючи кількість зла навколо та ймовірність того, що у віці 18 років, син може піти в армію?

ІЦ: Моєму сину зараз 13 років, і за свій шлях материнства я прийшла до певних висновків. Зокрема, наполегливі спроби виховати щось у дитині викликають лише несприйняття та бажання відштовхнути ці намагання. Найкраще працює особистий приклад, спосіб життя батьків і їхнього оточення. Мені знадобилося багато років, аби усвідомити, що мій син захищається від різних ранішніх травматичних вражень і досвідів. Його спосіб — це маска цинізму і байдужості. Здавалося, що моя дитина, яка була дуже включена в політику, життя країни та ветеранів, з часом почала дистанціюватися і навіть знецінювати все показово. Довгий час мене це ранило, поки я не усвідомила, що насправді він просто переповнений усім, що відбувається навколо, і більше не може вбирати у себе. Це не означає, що він байдужий або неемпатичний. Трішки торкнися — і зрозумієш, що всередині у нього все геть інше, ніж він намагається демонструвати. 

‍АЛ: Нещодавно ви писали у фейсбуці про те, що одна жінка після виступу вашого чоловіка, який двічі служив в ЗСУ, запитала поради, як їй будувати стосунки з власним чоловіком, який теж прийшов з війни, — вони втратили близькість і ніжність. Як, власне, цей шлях проходите ви з Артемом? 

ІЦ: Для мене це окрема болісна тема. Я вже була в ролі жінки, до якої з війни повернувся незнайомець, і я не розуміла, як жити далі з ним, а він не розумів, як йому жити в мирному житті. Нам знадобилося багато часу, щоб знову побудувати спільне поле близькості. У нього була депресія. Відтак його випадково  занесло в команду художників, яка створювала реквізит для різних проєктів. Мій чоловік уперше в житті працював руками, і, як не дивно, це його витягло. 

Коли ж Артем вдруге пішов на війну, і ми знову опинилися в різних вимірах, то, по-перше, він для себе відкрив терапію, бо це насправді йому допомагає, а, по-друге, ми обидва працювали над тим, щоб не втрачати емоційний зв'язок. Це щоденна робота, коли постійно намагаєшся не вимикати потік обміну новинами про те, чим займаєтеся обоє. Також я використовувала усі можливі шанси приїхати до нього. 

Коли я бачу, скільки родин розвалюється навіть у моєму колі, це розбиває серце. Розлучень буде ще більше. Водночас, можливо, і нові сім'ї утворяться на цих уламках. Так чи так, війни і будь-які інші потрясіння, на жаль, руйнують безліч родин. Це велика біда і велике випробування для всіх. 

АЛ: Усе, що відбувається неможливо прийняти, але потрібно навчитись з цим жити. Ви для себе знайшли спосіб капсулізації болю?

ІЦ: Я не навчилася захищатися. Я дуже емоційна і емпатична, забагато всього пропускаю через себе, але інакше не вмію. Часом падаю у чорні ями і не можу з них вибратися. А потім, навпаки, так гостро відчуваю моменти щастя. І я собі, насправді, за це дуже вдячна, тому що бачу довкола себе людей, які втратили цю здатність, які лікуються від депресії, які не можуть більше почуватися хоч іноді щасливими. Я дуже боюся, що в мене це також кудись зникне.

Для себе прийняла думку про те, що ця війна буде завжди, і я не впевнена, що доживу до її правдивого фіналу. Якщо навіть закінчаться бойові дії, ця війна може повторитись, як це постійно відбувається з Росією. Левіафан хоче крові й повертається знову й знову. Щойно я усвідомила, що не тримаюся за ниточку примарної надії про «ще рік і все», мені стало легше. 

АЛ: Мені здається, попри все, що відбувається навколо, ми все ж таки навчилися жити сьогоднішнім моментом. 

ІЦ: Дуже важливо не ставити життя на паузу. Я це зрозуміла ще до повномасштабного вторгнення, коли знімала фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» або коли їздила в Авдіївку. Тоді мене особливо вразили підлітки. За вікном звуки щоденних вибухів, а у них класичний балет, хіп-хоп, зйомки кіно, сміх, перші закоханості. Момент після війни може ніколи не настати, а життя відбувається сьогодні. Тому дуже важливо продовжувати бути живими. Потрібно над цим працювати, допомагати собі. Хоча психотерапевта, на жаль, не всі можуть собі дозволити. 

АЛ: Ви багато разів представляли свої фільми за кордоном. Обидва — про українські реалії. Чи розуміють їх іноземці?

ІЦ: Мій перший фільм «Земля блакитна, ніби апельсин», здавалося б, про звичайну родину, яка живе у зовсім іншому для іноземців вимірі. Але, за великим рахунком, це історія про людей, які у складні часи попри всі обставини намагались не ставити життя на паузу і боролися за свою життєрадісність. Виявилось, ця історія універсальна для світу. Хоча ми всі дуже різні, але, врешті-решт, усі однаково хочемо спертися на такі базові речі, як родина, любов, мистецтво. Нещодавно я показувала фільм у Мексиці, мене дуже вразила колективна емпатія. Велика зала, дуже емоційні відгуки, заплакані сеньйори. Це завжди зворушує. Думаєш: де ми, а де вони? Та насправді їм теж близька історія про святкування життя, повагу до смерті. Мексиканська культура уся про це. 

Думала, що другий фільм «Я і Фелікс» більше відгукнеться людям зі схожим минулим, як у нас — тим, хто пам’ятає пострадянські хиткі часи. Тому для мене було великою несподіванкою, коли ми отримали спеціальну нагороду італійського кінофестивалю Giffoni у категорії Generator +16. Це найбільший європейський кінофестиваль для дітей та підлітків. І оцінює фільми не професійне журі, а 600 італійських підлітків. Тобто вони змогли порівняти себе з українським хлопцем із 90-х. Для мене це було великим сюрпризом.

АЛ: Що ви можете порекомендувати до перегляду з українських фільмів, з того, що дивились останнім часом? 

ІЦ: Я хочу просто закликати дивитись українське кіно. Дистриб'ютори кажуть, що за останні два роки попит на українське кіно виріс — і люди охоче ходять на вітчизняні прем'єри. Особисто мене це дуже надихає. Зараз є що подивитися загалом. Нещодавно був у прокаті документальний фільм «20 днів в Маріуполі» Мстислава Чернова. Для когось перегляд такої стрічки поки ще є неможливим досвідом, але особисто мені було важливо її подивитися. Це такий унікальний документ того, що відбулося. Фільм зафіксував страшні події, дивитися його дуже боляче, але водночас він наповнив мене якоюсь дивною силою від усвідомлення, що ці злочини Росії були зафіксовані, а не лишилися назавжди невидимими, як безліч білих плям і сліпих зон минулого життя наших предків

Ракетні атаки росіян, окупація, евакуація, виїзд до Тель-Авіва і знову війна вже на території Ізраїлю — все це пережила за останні рік і дев’ять місяців фельдшерка швидкої допомоги з Харківської області Інна Макоєдова. Масована атака ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня відбулася через день після кривавого російського теракту в селі Гроза. Цей теракт став для Інни особистою трагедією — серед 59 загиблих були її друзі, пацієнти та колега. Коли росіяни вперше почали бомбити Харків, Інна саме везла на «швидкій» важкохвору дитину до лікарні.

«Були ситуації, коли пацієнта треба було рятувати негайно. І ми їхали — не вмикаючи фари, об'їзними дорогами. Розуміючи, що виїзд може стати останнім»

— Дитину я везла, помічаючи по дорозі зруйновані будинки та незвично порожні вулиці як наслідок перших ракетних обстрілів, — згадує Інна. — Одразу до лікарні на Салтівці в Харкові стали привозити поранених та загиблих військових — зовсім молодих хлопців. А вже наступного дня пішли виклики й від цивільних. До одного чоловіка, якого підстрелили росіяни, швидка не могла дістатися, тому рідним довелося самостійно вивозити його на садовій тачці туди, куди ми на «швидкій» могли проїхати. Виявилося, що поранений —  наш колега, колишній водій районної лікарні.

Ми вирішили везти його до Куп'янська і по дорозі, в селі Гроза, натрапили на ворожі танки, один з яких перегородив нам дорогу. Росіяни наказали нам повертатись. Я відповіла, що в машині пацієнт, якому терміново потрібна операція. На що почула: «Ми зараз вас розстріляємо разом із вашим пацієнтом». Не знаючи, що робити, я почала зв'язуватися з колегами з Харкова, і тоді росіяни відкрили по нашій машині вогонь. Перше, про що я подумала в той момент: «Що ж тепер буде з нашим пораненим? Хто його прооперує?» Ну, а далі ми не їхали, а летіли… І дивом врятувалися.

Весь наступний тиждень пацієнт пролежав у селищі Шевченкове, аж поки окупанти не відкрили проїзд для «швидких», і ми змогли вирватися до лікарні Куп'янська. Він вижив, але через втрачений дорогоцінний час залишився без ноги. Під час цього рейсу до Куп'янська росіяни зупиняли нас на кожному блокпості з командою «Руки на капот!», після чого обшукували всю машину, кожну кишеню. Їздити в комендантську годину окупанти нам заборонили — казали, як побачать, одразу розстріляють. Але були ситуації, коли пацієнта потрібно було рятувати вночі і негайно. І ми їхали. Не вмикаючи фари, об'їзними дорогами — як завгодно. Усвідомлювали, що кожен виїзд може стати останнім. Але не робити цього не могли.

Коли в окупації зник мобільний зв'язок, Інна знайшла вихід, як не втрачати контакт з пацієнтами. Вона фактично стала диспетчером швидкої медичної допомоги:

— Зателефонувати на 103 вже було неможливо, і нас виручив дротовий інтернет, через який ми могли підтримувати зв'язок у соцмережах, — розповідає фельдшерка. — В усіх існуючих групах я розписала алгоритм дій — пояснила, де і як зі мною зв'язатися, приймала звернення. Когось консультувала, когось передавала бригаді, яка їхала на виклик. За це люди допомагали у відповідь. Коли в березні нам терміново знадобилося пальне, а взяти бензин було ніде, я написала оголошення у соцмережах — і до нас примчався чоловік з каністрою бензину.

Але настав день, коли закінчилися медикаменти. Окупанти саме відкрили піший перехід через дамбу на територію, підконтрольну Україні, і я вирішила спробувати поїхати по ліки до Харкова. Це було непросто — на блокпостах окупанти влаштовували допити, на яких що я тільки не розповідала, щоб мене пропустили. У Харківському центрі екстреної медичної допомоги на мене вже чекали з ліками. Але ж треба було якось непомітно провезти цей скарб назад. Тому ми провернули цілу операцію: замість мене, під моїм прізвищем, через дамбу пішла інша людина (бо окупанти вели списки тих, хто виїжджав і повертався). Я ж дісталася нашого району в об'їзд. Таких поїздок ми зробили декілька.

«Усі ці місяці у нашому відділенні “швидкої” висів український прапор, і жодні погрози не змусили нас його зняти»

Окупанти схиляли Інну Макоєдову до співпраці.

— Намагалися змусити, — згадує лікарка. — Ми не брали їхніх зарплат й ігнорували їх, хоч і розуміли, чим це може скінчитися. Коли одного разу окупанти сказали, що треба відвезти на кордон їхнього пораненого військового, а ми відповіли, що машина несправна, нашу бригаду змусили зробити це під дулами автоматів. Співробітники бригади шість годин не виходили на зв'язок, і ми дуже за них хвилювались. На щастя, колеги залишилися живими. Поки везли, окупанти стежили, щоб наші медики не торкалися їхнього пораненого — боялися, що вони навмисне зроблять йому гірше. Розуміли, що вони для нас — вороги. До речі, весь цей час у нашому відділенні висів український прапор. І жодні «попередження» та погрози не могли змусити нас його зняти.

Влітку окупанти взялися вже безпосередньо за мене. Наполегливі заклики до співпраці з розповідями про те, «який я цінний співробітник» переросли в агресивні погрози. Росіяни вимагали, щоб я ходила на наради до їхньої так званої адміністрації. Але я не прийшла жодного разу. За мною почали стежити. Окупанти чекали мене на вулиці, приходили додому. Людина, яку вони називали «міністром охорони здоров'я Харківської губернії», заявляла, що «розбереться зі мною». До мене доходили попередження, що «за те, чим я займаюся, сидітиму в підвалі».

Почали погрожувати й моєму чоловікові. Свого часу він був очільником ДАІ, й окупанти, дізнавшись про це, вмовляли його стати керівником райавтодору. Коли він відмовився, заявили, що у такому випадку «знайдуть для нього військову форму».

Втім, виїжджати не хотілося до останнього — мені здавалося, що я не маю морального права покинути своїх колег та пацієнтів. Але потім окупанти заявили, що дають мені тиждень на підписання договору про співпрацю. Попередили, що на підконтрольну Україні територію мене вже ніхто не випустить — на блокпостах усі попереджені. І дали зрозуміти, що якщо хочу залишитися живою, краще погодитися на їхні умови. Залишався один вихід — їхати геть. Виїжджати через російський кордон, розповідаючи прикордонникам легенду про те, що мандрую в відпустку до дядька, який живе в Новоросійську. Ми їхали вдвох із чоловіком, і це просто везіння, що після дванадцяти годин допитів на кордоні окупанти повірили моїй вигадці про родича. Інакше мене б вже не було...

Коли вирвались, на нас чекала довга дорога — через Білорусь, Польщу, Словаччину, Австрію. Аби в результаті ми опинились в Ізраїлі. Чому саме тут? Мені терміново знадобилося лікування: в лютому, перед початком великої війни, мені зробили складну стоматологічну операцію. В окупації я змушена була самотужки знімати шви, почалося запалення. Коли першого серпня ми виїхали, ситуація вже стала критичною. І друзі в Ізраїлі пообіцяли швидко допомогти з лікуванням. Хто ж знав, що незабаром ми знов опинимося в зоні бойових дій.

«Діти в Тель-Авіві здебільшого знають декілька іноземних мов»

Розповідаючи про життя в Ізраїлі, Інна каже, що, попри незнання івриту, через три місяці перебування в країні змогла знайти роботу.

— В Ізраїлі немає виплат та програм підтримки біженців, — продовжує Інна. — Дороге життя, дорога оренда — сидіти тут без роботи можуть собі дозволити лише добре забезпечені люди. Друзі допомогли мені з організацією лікування (мені нарощують кістки), але плачу я за все сама. Тут немає жодних хостелів чи таборів для біженців, тому якщо тобі нема в кого зупинитися, вихід один — туристична оренда. Першу квартиру ми зняли подобово. Це було невигідно, але, на щастя, досить швидко вдалося знайти постійне житло, і тепер ми платимо тисячу доларів на місяць. Для Тель-Авіва це хороша ціна — можна сказати, недорого.

Знайти в Ізраїлі роботу лікареві за фахом без підтвердження диплому та знання івриту неможливо. Перші три місяці ми як іноземці навіть не мали права на роботу. Плюс я не можу працювати в самому Тель-Авіві, тільки в окрузі. Але хто сильно хоче, той завжди знайде варіанти. Я почала шукати, паралельно вивчаючи іврит і підтягуючи англійську. Знання англійської тут, до речі, дуже цінується — в деяких випадках навіть більше, ніж володіння івритом.

Чоловік пішов працювати на будівництво, а моєю першою роботою став клінінг. Мила і чистила різні приміщення протягом місяця. Зрештою, 50 відсотків мого заробітку забрала собі компанія-роботодавець, і я побачила, що тієї суми, яку я отримала на руки, на життя та лікування не вистачить. Тоді я вирішила спробувати догляд за дітьми з особливостями розвитку. Тут це дуже затребувано: попри те, що для дітей є спеціалізовані дитячі садки, більшість часу вони проводять удома. Проте для ізраїльтян діти — то святе, тому відбір на цю роботу дуже серйозний. І ось тут моя медична освіта та досвід роботи лікарем зіграли мені на користь. Зараз у мене вже є кілька постійних клієнтів, заробітку вистачає. Це важка робота по 14 годин на добу, де ти і няня, і медсестра, а іноді й хатня помічниця. Але я можу з цим впоратись. З кожним днем мовний бар'єр стає менш відчутним. До того ж, в Ізраїлі діти здебільшого — білінгви та трилінгви, які вільно володіють івритом, англійською і навіть російською. А це значно полегшує спілкування.

«Знову ходжу з тривожною валізкою»

— Ми приїхали до Ізраїлю у пошуках спецлікування та безпеки, — продовжує Інна Макоєдова. — З останнім, на жаль, не склалося — війна заскочила нас і тут.

Не можу описати своїх відчуттів, коли вранці сьомого жовтня ми прокинулися від вибухів. Спершу вони були далеко, але я одразу розпізнала цей звук — ніколи і ні з чим його не сплутаю. За день до цього сталася трагедія в Грозі. Справа в тім, що село Огурцівка, звідки я родом, і село Гроза знаходяться поруч, і ми там всі одне одного знаємо. В кафе, яке знищила російська ракета, загинули дві мої подруги, моя колега, пацієнти, батьки та сестра кумів мого чоловіка... І не встигла я бодай перевести подих, як війна знову прийшла під наші вікна. Але більше тікати я не хочу — тільки назад на батьківщину після закінчення лікування.

В Україні ще перед окупацією в мене була зібрана тривожна валізка з документами. Зараз так само — з нею і ходжу до укриттів. В Ізраїлі немає будинків без бомбосховищ. Вони є скрізь і діляться на кілька типів. Основні — мамад і мамак.

Мамад — це сховище безпосередньо в квартирі для однієї родини. Окрема кімната з залізобетонними стінами, з броньованими дверима, які відчиняються тільки надвір, обладнана кількома електричними, телефонними і радіорозетками. Обов'язково є спеціальні фільтри на випадок атаки хімічною зброєю. Можуть бути невеликі вікна зі сталевими віконницями. Деякі облаштовують свої сховища як дитячі, кабінети чи бібліотеки. Мамади є, в основному, у нових будинках, побудованих після 1992 року. Я сиділа в такому бомбосховищі буквально кілька годин тому — під час чергового обстрілу, який заскочив мене у клієнта, в квартирі на 28 поверсі. Тільки-но пролунала тривога, як всі, хто був у квартирі, одразу пішли до мамаду. У таких кімнатах не ловить мобільний зв'язок, там немає інтернету. Але нікому не спадає на думку вийти звідти до відбою — всі сидять і терпляче чекають.

У будинку, в якому я мешкаю, бомбосховище займає весь перший поверх. Ми живемо на третьому — і зазвичай кількох хвилин вистачає, щоб хутко туди спуститися. Бомбосховище для широкого загалу називається «мамак». Я ще не бачила тут будинків без таких кімнат. У цьому сенсі в Ізраїлі безпечніше, ніж в Україні – з такими укриттями навіть якщо прилетить у твій будинок, ймовірність вціліти висока.

З першого дня масованих атак ХАМАС в Ізраїлі людям було дозволено ходити на роботу — за умови, що у будівлі, де працюєш, є укриття. А оскільки мамаки й мамади побудовані скрізь, життя не зупиняється. У супермаркетах є усі продукти, працює навіть аеропорт. Багато авіакомпаній скасували всі свої рейси, але ізраїльські перевізники літають.

Люди спокійні — ніхто нікуди не тікає, всі живуть, працюють. Мешканці звикли жити в умовах війни. Якщо звучить сигнал повітряної тривоги, то абсолютно всі, як за командою, встають і йдуть в укриття. Весь транспорт зупиняється. Якщо поруч немає сховища, люди лягають на землю. В тилу всі чітко знають, яким має бути алгоритм їхньої поведінки, і бездоганно його дотримуються.

Усі, навіть далекі від медицини люди, знають основи надання першої допомоги — можуть накласти турнікет, зупинити кров, носять з собою для цього аптечки. Люди сприймають це як буденні речі, зрозумілі кожному як божий день. В Ізраїлі «звикнути до війни» означає не ігнорувати повітряні тривоги й не розслаблятися. В цьому сенсі нам, українцям, є чому в них повчитися.

«Мужайтесь!» — сказала голова селища і поплескала матір хлопця по плечу

Ми прокинулись від дзвінка рідних. Вони повідомили, що навколо Чернігова вибухи, бомблять аеродроми. Поїхали зняли готівку, заправили машину і під вечір 24 лютого вирушили до Михайло-Коцюбинського, селище під Черніговом. Думали, що там нам буде безпечно. У перші дні так і було.

Потім дорогою поїхали колони ворожої військової техніки. Бачили понад сотню танків та артилерійських установок. Спочатку російські військові майже не зупинялись у селі і не чіпали селян. Але вже потім почали грабувати магазини, їхня авіація розбомбила місцеву школу. 

З 3 на 4 четверте березня наші хлопці розбили частину окупантів за селищем. Ті російські військові, що залишилися живі, повернулися до Коцюбинського й залишились на ніч у ветеринарній клініці. Наступного дня вони почали терор українського населення. 

Зранку росіяни переганяли техніку і контролювали, щоб на дорозі не було місцевих. Підійшли до нашого подвір’я, перевірили у всіх документи й телефони, запитували, що ми тут робимо. Ми сказали, що приїхали сюди, аби врятуватися.

Почався обстріл. Ми побігли в укриття у погріб. За нами пішло десь п'ять російських солдатів. Їхній командир зібрав наші телефони, перевірив їх, після чого наказав Микиті, мамі і старшому брату йти за ним для уточнення деяких питань. Я чекала на них, але вони не повернулись. А поки чекала, почула розмову російських військових про те, що в Сирії було не настільки страшно, як тут.

Через якийсь час спустився один з солдатів, тикнув на мене пальцем, спитав, чи я Микитина дівчина, наказав йти з ним. Він йшов позаду мене зі взведеним автоматом. Коли помітив, що я обходжу бите скло на підлозі, пригрозив вистрілити, якщо не буду йти рівно.

За хвилину я побачила Микиту, який стояв на колінах. Мене поставили навколішки поряд з ним і почали допит. Сказали, що прочитали в інтернеті, що про них пишуть як про ґвалтівників і вбивць, вимагав, щоб я прямо сказала хороші вони чи ні. Я спробувала ухилитись від відповіді і сказала, що нічого не знаю. Тоді мене поставили спиною до Микити. Військовий перезарядив автомат і повідомив, що зараз його застрелить. Потім мене відвели подалі, щоб я не заляпалась кров'ю. 

Я запитала потім, навіщо вони це роблять? Такі виховні методи, відповів військовий. Мовляв, саме так Микита їм усе розповів. Про що йшлось, я не знаю. 

Згодом нас усіх відпустили — мене, маму Микити, старшого брата й дядька, в якого ми тоді мешкали. Але не Микиту. Нам повідомили, що йому загрожує в кращому випадку 15 років ув’язнення, і відбувати покарання він буде в Україні.

Ми чули, що багатьох місцевих забирали, дуже били, але врешті відпускали. І ми сподівались, що Микиту теж відпустять. Але його не повертали. За день мама Микити пішла до офіцерів дізнатись, що з її сином.

Зустріла голову селища, та саме йшла на зустріч з окупантами і пообіцяла дізнатись, що з Микитою. Через кілька годин вони знову зустрілись, сільська очільниця поплескала маму по плечу, сказала «мужайтесь» і пішла геть. Що це означало, ми не зрозуміли. А тому продовжували шукати і розпитувати. Дядько працював на фермі в селі, росіяни часто приходили по воду і молоко. Від них дізнались, що підрозділ, який забрав Микиту, виїхав, і, напевно, його забрали з собою. В якому напрямку — невідомо. 

19 березня, коли на виїзді в бік Славутича не було російських військових, ми з мамою Микити покинули селище.

Відправляли листи в усі колонії й ізолятори, і один з них система врешті прийняла

Вже після деокупації на одній з позицій російських солдат у лісі знайшли тіло чоловіка. Його затримали разом з Микитою. І також не відпустили, кудись вивезли. Від його дружини Наталі я дізналася висновки судово-медичної експертизи: його вбили пострілом в голову. Усі пальці на його зв’язаних руках були поламані. Руки були вкриті мозолями — найімовірніше, змушували копати окопи.

Ми продовжували шукати Микиту разом зі спецслужбами і українськими військовими. Але його тіла не знайшли і у нас з’явилася надія, що його вивезли на територію Росії. Але вже півтора роки — відтоді і до сьогодні — ніхто його не бачив і нічого про нього не чув. Російська сторона і МКЧХ теж нічого не кажуть про Микиту. 

Ми спробували шукати через російські системи відправлення листів у колонії. Якщо система пропускає лист, то з великою ймовірністю той, кого ми розшукуємо, перебуває в тій колонії чи СІЗО, де прийняли лист. Ми почали відправляти листи всюди, і один з них пройшов до Бєлгородського СІЗО №3.  Знайшли місцевого адвоката, попросили поїхати туди, однак його навіть не пустили до слідчого ізолятора. 

Коли ми зрозуміли, що самостійно розшукати Микиту не в змозі, то вирішили об’єднатися в громадську організацію разом з іншими українцями, чиї рідні зникли безвісти. 

Навесні 2022 року усі шукали рідних через спеціальні групи на фейсбуці, писали до поліції, СБУ, Червоного Хреста. Саме тоді я знайшла на фейсбуці Каріну Дячук, одну з засновниць ГО «Цивільні в полоні». Спочатку просто спілкувались і ділились інформацією, а пізніше створили громадське об’єднання та почали комунікувати з омбудсменом і представниками Червоного Хреста. Останні розповіли, що коли відвідують тюрми, російська сторона дозволяє заходити лише до вибіркових колоній чи камер. Але якщо вони бачать в камерах разом із військовими цивільних, то фіксують це, записують дані й передають інформацію рідним.

Що робитимемо тепер? Батьки Микити здали кров, на даний момент збігів ДНК не знайдено. Знаю, що є випадки повернення з неволі закатованих тіл. Отож, отримати офіційне підтвердження, що твій близький в російському полоні, — це ще не гарантія того, що людина повернеться додому жива. Людей там знищують не тільки фізично, а й морально. Наприклад, роблять імітації обміну — привозять начебто на обмін, а потім кажуть: «Від вас відмовились», і ці знущання страшенно деморалізують.

Півтора року ми не маємо про нього інформації. Хочеться вірити в краще, але розумію, що мушу бути готовою до всього. Розумію, що навіть якщо він повернеться, то буде іншим після пережитого. Але єдине моє бажання, аби він повернувся живим. І тільки про це я молю Бога.

В Україні нема єдиного органу, який займався би пошуком цивільних бранців Кремля

— Викрадення цивільних  українців на окупованих територіях і вивезення їх в невідомому напрямку — дуже серйозна проблема для України, — коментує Тетяна Катриченко, координаторка Медійної ініціативи за права людини. — В інших військовий конфліктах у світі не було стільки затриманих цивільних, і тому цю інформацію треба максимально голосно доносити до європейців і американців. Адже коли проблема не озвучена, її легше ігнорувати.

Фактично в Україні немає єдиного відповідального органа або єдиної представницької особи, які б могли займатись обліком, пошуком і домовленостями про звільнення цивільних заручників. Тому кожна існуюча структура не розслідує, а просто збирає запити громадян про зниклих. Єдиної бази цих людей немає. Відповідно, назвати точні цифри неможливо.

Полоненими військовими у нас займається координаційний штаб при ГУР, вони збирають інформацію і займаються перемовинами про обмін. У нас є національне інформаційне бюро, яке працює як база даних, вони збирають інформацію і про військових і про цивільних затриманих громадян в рамках конфлікту,  у нас є уповноважений з прав людини, який теж говорить про цивільних, але не має мандату на перемовини на цю тему. 

Ми започаткували ініціативу: на нашій сторінці ми розмістили заклик звільнити цивільних заручників сімома мовами. Ідея в тому, щоб люди в різних країнах могли прочитати короткі історії цивільних полонених. Художниця малює портрети цих заручників, щоб можна було писати листи в локальні амбасади Росії з вимогою звільнити цих людей.

8 квітня минулого року Настя Шестопал чекала евакуації на залізничному вокзалі в Краматорську й опинилася в епіцентрі одного з найкривавіших російських терактів цієї війни. Внаслідок ракетного удару по вокзалу загинула 61 людина. Настя втратила багато крові й ногу, але дивом залишилася живою.

Дівчина каже, що з цього моменту для неї розпочалося нове життя. В якому навіть з протезом Настя здійснює мрії, які не наважувалась втілювати до трагедії. Нещодавно вона знялася для українських Vogue і Playboy та планує модельну кар'єру в Німеччині, де отримала лікування. Зі штучною ногою Настя проходить вже понад десять тисяч кроків на день. За словами дівчини, протез став її родзинкою.

«Коли стався вибух, я сиділа на лавці й читала»

Того дня Настя була на вокзалі, бо нарешті зважилася виїхати з рідної Дружківки на Донеччині, яка постійно обстрілювалася росіянами. Друзі покликали Настю до Дніпра, де було спокійніше.

— Уявіть, я ж їхати планувала не потягом, а «Блаблакаром», — розповідає Sestry Настя. — До того ж водій пропонував забрати мене в іншому місці, але я наполягла приїхати за мною саме на вокзал. Мамина подруга просила мене дочекатися машину на роботі, але я відмовилася. Тобто сама зробила все для того, щоб опинитися в епіцентрі трагедії. У момент, коли стався вибух, я сиділа на вулиці на лавці — саме в тому місці, куди поцілила ракета. Повітряної тривоги не було, я спокійно читала книгу...

Після першого вибуху зрозуміла, що лежу на землі в калюжі крові. Люди довкола мене бігали, а я не могла встати. Потім — другий вибух. Я побачила, що моя ліва нога якось неприродно зігнулась. Відчула, що втрачаю кров і сили. З кожною секундою їх ставало дедалі менше. Подумала, що якщо мені зараз ніхто не допоможе, тут я й помру. Я кликала на допомогу, але люди продовжували бігти й не звертали на мене уваги. Не знаю, скільки я там пролежала, поки на мене звернув увагу рятувальник служби надзвичайних ситуацій. Він перетягнув мені ногу і сказав колезі, що «тут дуже важка дівчинка».

Я тим часом намагалася дотягнутися до смартфону, що валявся в крові. Спромоглася його взяти, але руки мене не слухалися, і я не зуміла натиснути на екран і зателефонувати.

А коли двоє рятувальників взяли мене на руки та понесли, мені здалося, що шмат моєї ноги зараз просто відпаде. Дуже страшно було дивитися навколо. Адже я розуміла — те, що побачу, ніколи не зможу забути. Розірвані тіла, поранені діти… Це було пекло на землі.

Вже в машині «швидкої» Настя змогла відповісти на один телефонний дзвінок — так її рідні дізналися, що вона жива. Знайти ж її виявилося непросто.

— Виявилося, що мене записали не під прізвищем, а під якимось номером, — розповідає дівчинка. — Коли мама врешті зрозуміла, де я, і прибігла до лікарні, я вже лежала на операційному столі. У мене була пробита артерія, через що я втратила дуже багато крові. Після першої операції я навіть впала в кому.

Коли пізніше прийшла до тями й побачила, що нога на місці, зраділа, що, можливо, її ще вдасться врятувати. Лікарі робили для цього все, що могли. Спочатку в Краматорську, потім у Павлограді, у Дніпрі… У ніч після другої операції мені різко стало гірше. А після третьої операції я побачила, що ноги у мене більше нема.

«Тепер, коли ногу ампутували, зможу трохи відпочити»

Моя реакція була трохи дивною. Я була настільки змучена наркозами та операціями, що подумала: «Тепер, коли ногу ампутували, зможу хоч трохи відпочити». Мені так хотілося спати. Але ніякого сну вже не було, бо слідом за втомою прийшло усвідомлення того, що сталося. Мені дев'ятнадцять. Я танцювала, займалася спортом. І тепер я не маю ноги. Як жити далі?

Не впасти в розпач Насті допомогла підтримка близьких.

‍
— Велику роль відіграли мамині спокій та впевненість, — зізнається Настя. — Коли я телефоном повідомила мамі, що мені ампутували ногу, вона витримала секундну паузу й сказала: «Нічого страшного. Головне, що ти жива». І я подумала, що, напевно, вона має рацію.

Наступні кілька місяців були дуже тяжкими. Я дізналася, що таке фантомний біль, від якого хочеться лізти на стіну. Це коли здається, що нога, якої вже немає, горить, сіпається. Ти відчуваєш коліно, пальці. Їх немає, а вони болять. Від цього можна збожеволіти. Дуже виснажували й операції, які з ампутацією ноги не закінчились. Загалом їх було шість. Мені допомагали триматися рідні й ті, з ким я познайомилася в лікарні — військові та медперсонал. Вони так у мене вірили. Ніколи не забуду медсестру, яка поставила мене на ноги. Мені здавалося, що я не можу навіть сісти, не те що встати. Але вона навчила мене стояти, тримати рівновагу на одній нозі. Виявилося, це можливо.

«Тепер я знаю, наскільки важливо дозволити собі прожити цей біль. Аби потім знайти нові сенси»

А потім у житті Насті трапилася Німеччина, куди її запросили незнайомі люди.

— Моя подруга, яка на той момент була в Німеччині, розмістила про мене інформацію у соцмережах, — продовжує розповідати дівчина. — І німці Міру та Мартін, які не знали ні мене, ні подругу, написали, що хочуть допомогти. Вони запросили мене до міста Ессен. Знайшли квартиру і домовилися, щоб мене прийняли на лікування до місцевої клініки — як з'ясувалося, однієї з найкращих у Німеччині. Все життя я буду вдячна цим неймовірним людям. 

У цій клініці я отримала протез, там і почала його опановувати. Це було непросто. Я ж маленька, важу від сили 35 кілограмів, тоді як протез важить вісім. Іноді здавалося, що корсет (а він необхідний, тому що в мене дуже висока ампутація) перетискає всі мої внутрішні органи. По суті, я заново вчилася ходити. І жити —приймаючи нову реальність та нову себе.

Були депресії, був розпач. Жахливі сни, повернення в думках до того дня, коли я вмирала. Тепер я знаю, наскільки важливо дозволити собі прожити цей біль. Аби потім знайти нові сенси. Зрозуміти, що з ногою чи без — життя прекрасне. Так, те, що трапилося, сильно мене змінило. Там, на вокзалі в Краматорську, колишня Настя померла. Натомість народилась інша — яка вміє по-справжньому цінувати життя.

‍«Моє тіло зараз подобається мені більше, ніж до трагедії»

Настя почала вести блог в Instagram, де розповідає про свою реабілітацію. Рік тому в блозі з'явилися відео, як Настя опановує свій перший протез, робить перші кроки. А вже навесні цього року Настя виклала відео, як ходить на двох ногах. Її хода виглядає настільки впевнено, ніби протеза немає взагалі. Хоча дівчина і не намагається його приховати, носить короткі сукні й сарафани.

— Впевненість у собі прийшла не одразу, — зізнається Настя. — Були моменти, коли мені здавалося, що всі довкола дивляться на мій протез. Але згодом я зрозуміла, що все залежить від мого сприйняття. Це не люди концентрують увагу на моєму протезі, а я сама. Зараз я можу вільно гуляти в шортах. Моє тіло зараз подобаються мені більше, ніж до трагедії! Для цього я довго працювала з собою та з психологом. Я і зараз в терапії, адже психотерапевт, між іншим, допомагає мені зменшити фантомний біль. Досі його відчуваю — інколи більше, інколи менше. Можливо, я житиму з цим болем все життя. І тут не допоможуть знеболювальні, адже причини — в голові.

Блог в Instagram я почала вести, щоб поділитися своїм досвідом та підтримати людей, які опинилися у подібній ситуації. Їх в Україні зараз, на жаль, дуже багато. Мені пишуть люди з Херсона, Харкова, багатьох інших регіонів. Запитують, як я впоралася. У багатьох з них ампутації не такі високі, як у мене, але люди не розуміють, що робити далі. Я помітила, що старшим людям у таких ситуаціях складніше, ніж молодим — вони думають, що життя закінчилося, хоча це зовсім не так.

Я раджу перш за все не закриватися від тих, хто вас оточує, приймати їхню допомогу та турботу.

Мені допомогли не здатися мама, друзі, а пізніше — молодий чоловік, з яким я зараз зустрічаюсь. І ще важливо не соромитися своїх емоцій. Сьогодні ти можеш плакати, сердитись, а завтра гуляти з протезом у відкритій сукні, фотографуватися та почуватися щасливою. Мій протез став моїм персональним брендом — нещодавно була в Києві на зйомках для Vogue і Playboy й виявила, що мене за ним пізнають просто на вулиці.

Зараз я живу в Ессені. Вже непогано знаю німецьку мову. Пішла на курси водіння, де вся теорія німецькою — і це для мене вже не проблема. Паралельно дистанційно закінчую Київський університет імені Драгоманова, де вчусь на соціального педагога. Ця спеціальність для мене важлива, бо мені хотілося б заснувати щось на кшталт фонду чи центру для психологічної реабілітації людей з ампутаціями. Відчуваю, що мені є чим з ними поділитись.

До повномасштабної війни Ірина Язова була відома як одна з найкращих терапевток Ірпінської міської лікарні — у період пандемії коронавірусу фактично жила на роботі, рятуючи хворих. Після деокупації Бучі про неї дізнались як про лікарку, яка рятувала поранених місцевих мешканців та прийняла екстремальні пологи в сусідки. Завдяки Ірині залишилися живими жінка з її чотирирічною дитиною, яких в машині розстріляли росіяни. А ще — сусід, якого окупанти поранили в ногу. 

Згодом Ірині з чоловіком та їхніми трьома дітьми вдалося виїхати до Польщі. Зараз Ірина працює лікарем у шпиталі поряд із містом Катовіце, куди часто привозять поранених українських захисників на лікування. Про події в Бучі й допомогу українцям у Польщі Ірина розповіла Sestry.

Сусід кричав від болю так, що чув увесь під'їзд 

Перші вибухи, які Ірина Язова почула вранці 24 лютого 2022 року, не змінили її планів їхати на роботу. На неї чекала літня пацієнтка.

— Виписавши лікарський висновок, я вийшла надвір, а там уже літали гелікоптери, було чутно вибухи, — розповідає Ірина. — За кілька днів росіяни зайшли на мою вулицю в Бучі. А першого березня я вже не змогла дістатися лікарні через розбитий переїзд. 

У сусідньому дворі російський танк розбив приміщення аптеки, і люди збирали розкидані по вулиці препарати та зносили їх до підвалу, де ми з сусідками їх відсортували, а потім передали через тероборону до лікарні. Хто ж знав, що за кілька днів все це нам знадобиться… Ворожі танки розстріляли машину багатодітної родини, у мами та її крихітної доньки були прострілені ноги. Їх забрали до себе сусіди, а мене покликали на допомогу.

Ніжка дитини була повністю пропалена. Довезти цих людей до лікарні вже було неможливо, нас усіх могли вбити. Залишалося шукати медикаменти через місцеві чати та бігати за ними між гаражами, намагаючись не потрапити росіянам на очі. На щастя, мені вдалося розшукати необхідні антибіотики.

У цей час вдома на Ірину чекали чоловік і троє дітей-школярів. Багатоповерхівку, де жила жінка, пізніше показували в багатьох репортажах зі звільненої Бучі — будинок на вулиці Тарасівській вцілів, але окупанти розграбували чи не всі квартири. І от за кілька днів до того, як росіяни почали мародерити і трощити, Ірина просто в під'їзді врятувала пораненого сусіда. Окупанти стріляли в нього, коли чоловік йшов вулицею.

— Ворожі кулі пробили Володі обидві ноги, і він до пізнього вечора пролежав на асфальті, — згадує Ірина.

Спочатку він молився, щоб на нього не наїхали танки. А потім уже хотів, аби наїхали.

Сусіди принесли його до під'їзду, але підняти до квартири не змогли. Тому ми організували йому місце в прогоні між поверхами, і він провів там п'ять діб. Побачивши, що в нього перебита кістка, зачепило м'язи та сухожилля, я розрізала одяг, промила рану й зробила перев'язку. Знайшла бинти, протизапальне, електроліти проти зневоднення й навіть антибіотик. Найбільше я боялася, що може початися сепсис. Володя кричав від болю так, що чув увесь під'їзд... Але на третю добу йому нарешті полегшало. Коли в нього вперше за ці жахливі дні з'явилося бажання запалити цигарку, я зрозуміла, що він одужує.

‍«Без світла й води я приймала пологи в "романтичній" атмосфері при свічках»

‍В одній із квартир цієї ж багатоповерхівки з'явилася на світ крихітка Аліса. Перейми в її мами Анни Тимченко розпочалися сьомого березня, коли в Бучі вже точилися вуличні бої, а в будинку не було ні електрики, ні води. Анна з нашою героїнею жили в одному під'їзді, але до пологів не були знайомі.

— Уявіть, до цього дня я ніколи не приймала пологи, — зізнається Ірина. — Думаю, допомогло те, що студенткою я хотіла стати гінекологом і тому добре вчила теорію. В екстремальний момент знання повернулися. Звичайно, я усвідомлювала ризики, але вибору не було, тому я зібралася й робила те, що можу.

Допомагали мені дві сусідки. Одна з них прибігла за мною о четвертій годині ранку, коли в Ані відійшли води. Самій породіллі був тоді 21 рік, це були її перші пологи. Я повторювала їй: «Пологи — це природний фізіологічний процес. Наше завдання — лише допомагати». Ми всі підтримували одна одну. Жартували на тему атмосфери в квартирі: без світла, але на гарній ковдрі, навколо — інтер'єрні свічки. Чим не романтика? Ситуацію дуже ускладнювало те, що не було води, але нас врятували запаси вологих серветок, які Аня з чоловіком встигли закупити заздалегідь.

За вікном постійно щось вибухало, але я не чула цих звуків. Для мене тоді війни не існувало. Мала значення тільки поява на світ нового життя.

Був момент, який усіх налякав — коли дитина не закричала. Але я знала, що потрібно робити: відсмоктати з носика слиз, постукати по спині, поплескати по п'ятах. Після цих маніпуляцій ми почули очікуваний крик — і видихнули. Ми це зробили. Це було справжнє щастя.

Після пологів Ірина повернулася до своєї квартири і, не перевдягнувшись, вся в крові, лягла спати, чим добряче налякала дітей і чоловіка. Ситуація в Бучі погіршувалась, і родина вирішила терміново евакуюватися. Поспішали, отож, Іра сіла до автівки просто в закривавленій після пологів футболці. Виїхати з Бучі вирішили також породілля Анна та поранений сусід Володимир.

— Ми зрозуміли, що треба якнайшвидше рятувати наших дітей, — пояснює Ірина. — Ніколи не забуду мертві тіла, які ми бачили вздовж дороги. Перевернуті машини з написами «діти», розкидані дитячі речі, підгузки, а також направлені на нас башти російських танків. Були миті, коли я думала, що зараз нас розстріляють. Але ми вдягнули білі пов'язки, відповіли на всі запитання окупантів на блокпостах і якось вирвалися з цього пекла.

‍Просто зайшла до найближчого польського шпиталю й залишила резюме. За 20 хвилин мені подзвонили

Родина Ірини виїхала до Польщі — як і більшість з нас, «на пару місяців, до закінчення війни». Але життя розпорядилось інакше.

— Я мала сумніви, що зможу знайти у Польщі роботу за фахом, — каже лікарка. — Так, я досвідчений терапевт, але я не знала польської мови. Коли ми приїхали, говорила лише одну фразу: «Nie wiem», що означає «Не знаю». Але, звичайно, через подібність наших мов розуміла поляків непогано. 

Одразу, як приїхала, встановила собі на телефон застосунок-перекладач, і він мене сильно виручав. Стала активно вчитися не тільки розуміти, але й розмовляти. Зараз, коли польська для мене вже не є проблемою, усвідомлюю, наскільки безглуздо іноді звучали деякі мої фрази. Але нічого, я говорила й таким чином подолала психологічний бар'єр. З пошуком роботи все сталося швидко й навіть трохи дивно. Разом із подругою я прийшла до найближчого шпиталю біля Катовіце, недалеко від дому, і залишила на рецепції резюме. Залишила, ні на що не сподіваючись. Єдине, про що попросила — щоб навіть у випадку відмови мені про це повідомили. Після чого ми з подругою зайшли до кав'ярні, а за двадцять хвилин мені зателефонували зі шпиталю і запросили на співбесіду.

Так Ірину взяли на роботу — спочатку до приймального відділення, а потім і до терапевтичного.

— Зараз я вже веду палати, чергую по шпиталю, — радіє Ірина. — З мовою проблем майже не виникає — хіба що іноді довго не можу підібрати слово. Але оточуючі ставляться до цього з розумінням.

Для мене важливо викликати в людей не жалість, а повагу. Тому я майже нікому не розповідала про те, що пережила у Бучі.

Натомість показувала, що знаю і вмію. Разом з тим мені дуже пощастило з людьми, яких я зустріла у Польщі. Маю на увазі і жінку, в квартирі мами якої ми спочатку жили (зараз ми вже самі винаймаємо житло), і керівника відділення в шпиталі, який від початку повномасштабного вторгнення поставив собі за мету допомагати українцям. За його ініціативи шпиталь почав брати на реабілітацію українських бійців. Можливо, й мене він запросив на роботу, бо я —українка. Зараз він навіть заснував фундацію, яка допомагає Україні. Це і турбота про військових, і закупівля необхідного для українських шпиталів обладнання. Я допомагаю фундації як перекладач. 

Одного разу сталася цікава історія. Мені зателефонували ввечері зі шпиталю й повідомили, що до нас на лікування везуть цілий вагон українських військових. Я приїхала, а мені кажуть, що в одній з палат лежать хлопці з Бучі й Ірпеня. Мовляв, я когось з них можу знати. І от заходжу я до палати і дійсно бачу знайоме обличчя. Зі мною вітається мій сусід! Чоловік, який мешкає в моєму під'їзді в Бучі на дев'ятому поверсі. Він зазнав поранення на фронті, і ми ось так випадково зустрілися. Знову, навіть в іншій країні, я допомогла своєму сусідові.

До речі, з Анею Тимченко, в якої я приймала пологи, ми підтримуємо зв'язок. Коли Алісі виповнився рік, її мама надіслала мені її фото та відео. Спогади про те, що ми пережили разом, залишаться з нами назавжди. А в моїй квартирі в Бучі зараз мешкає родина з Бахмута. Вони втратили все, і я рада, що ми маємо можливість хоч якось помогти цим людям.

Зараз в планах у Ірини — скласти іспит на знання польської мови та підтвердити медичний диплом.

— Це спеціальний чотирьохетапний іспит для медпрацівників, — пояснює лікарка. — Якщо в мене вийде його скласти, то отримаю право працювати в Польщі й усіх країнах Євросоюзу на тих самих умовах, що й громадяни ЄС. Адже наразі умови (а відповідно й зарплатня) відрізняються. У нашій реальності важко будувати далекосяжні плани. Але це той мінімум, який я хочу спробувати реалізувати. Незалежно від того, як складеться життя далі, зараз я отримую безцінний досвід. Плюс мої діти — в безпеці. А для мене це було і залишається пріоритетом.

Залишилась жива, але не хотіла жити

— Насправді мене іноді теж накриває. Начебто все відносно нормально, аж раптом дізнаєшся про черговий ракетний удар або чиюсь загибель — і випадаєш. Я гублюся, не можу приймати рішення. Але ж як лікар я мушу це робити. У такі моменти питаю себе: «Де та Іра Язова, яка була там, в окупації?» Мені б її зібраність та рішучість, — розповідає Ірина.

Зізнається, що від багатьох речей опускаються руки: переживання за близьких в Україні, невизначене майбутнє, ставлення до українців у Польщі, яке останнім часом дещо змінилося. Розповідає, як один з її синів стикнувся в школі з булінгом, причиною якого стала його національність.

— Але трапляються ситуації, які змушують гостріше цінувати життя та все те, що я маю. Нещодавно до шпиталю привезли жінку з Донецької області, якій відірвало ноги. На її очах загинули її чоловік та мама. Вижили вона та її дитина. Так, вона вижила, але вона не хотіла далі жити. І от я дуже довго із нею працювала, шукала підхід. Була не лише терапевтом, а й психологом. І зрештою мені вдалося повернути їй жагу до життя. Вона усвідомила і відчула, що їй є заради кого жити. Повірила, що зможе опанувати протези. І дійсно змогла — зараз вона вже ходить. У такі моменти я відчуваю, що живу недаремно. І у мене з'являються сили йти цим шляхом далі, — ділиться Ірина.

Аліса Коваленко — українська режисерка та колишня військова Української добровольчої армії. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну вона зустріла у потязі. Їхала на Донбас, щоб продовжити роботу над своїм документальним фільмом «Ми не згаснемо». Його героями стали 5-ро підлітків. Двоє з них досі залишаються на окупованих Росією територіях. 

Тетяна Літвінова-Михальонок: Тайванський міжнародний кінофестиваль, присвячений правам людини, відкрився вашим фільмом «Ми не згаснемо». Як публіка зустріла цей фільм? Наскільки там стежать за подіями в Україні?

Аліса Коваленко: Усі переймаються новинами з України. Хоча у жителів Тайваню мало бекґраунду, але після повномасштабної війни вони активно почали стежити. У них поруч Китай, тому вони теж відчувають загрозу від  тоталітарної держави. З нашого боку — Росія, з їхнього — Китай. У них багато розмов, що, можливо, наступним буде Тайвань. Зокрема, я від журналістів чула таку фразу: «Сьогодні Україна — завтра Тайвань». 

До слова, у листопаді аж два українських фільми будуть в прокаті у Тайвані. Наш фільм «Ми не згаснемо» та «20 днів у Маріуполі». Це дуже круто, що українське кіно будуть показувати у тамтешніх кінотеатрах.

Т. Л-М.: «Ми не згаснемо» брав участь більше ніж у 30-ти фестивалях. Був визнаний найкращим документальним фільмом VII Кінопремії «Золота Дзиґа», на 14-му Одеському міжнародному кінофестивалі, отримав нагороди на кінофестивалях goEast у Німеччині, CROSSING EUROPE Filmfestival Linz в Австрії. Крім того, стрічку відзначили на фестивалі у канадському Ванкувері. Чим цей фільм, на вашу думку, так чіпляє душі журі?

А.К.: Фільм настільки емоційний та ніжний, що люди не сприймають його як політичний фільм про війну в Україні. Він про історії дітей-підлітків, в життя яких ти входиш і яке проживаєш разом із ними. Цей емоційний рівень історії дає людям відчуття емпатії. На тлі їхніх історій, світла, яке було в їхньому житті, входить війна, яка руйнує їхні мрії. Але це досить світлий фільм. Думаю, що це теж грає певну роль. Це нестереотипний Донбас — депресивний, де все погано.

Т. Л-М.: Цей фільм про п'ятьох підлітків, які живуть на Донбасі і вирушають у подорож у Гімалаї. З одного боку, ваша стрічка — віддзеркалення реальності, в якій живуть ці діти, а з іншого — це фільм про життя та мрії. Що саме ви хотіли розказати свої фільмом?

А.К.: Незважаючи на обставини, в яких ти зростав, зі світлом усередині ти можеш освітлювати темряву навколо, ти  можеш боротися за свої мрії та реалізовувати їх. Про це передусім мій фільм. Життя моїх героїв співзвучне з моїм дитинством. Я пам'ятаю, як мені хотілося втекти від сірої реальності дев'яностих, коли всі були бідні, ми нічого не мали, але були мрії. Цей інший світ, який ми собі намагалися вигадати, допомагав створити уявний щит проти тієї депресивності.

Мені запам’ятався вислів Тоніно Гуерра, сценариста Фелліні, який сказав, що  в дитинстві ми вічні. Мені хотілося вхопити цю вічність. Відчуття, що перед тобою ще ціле життя, хоч і на тлі темряви, дає нам це відчуття вічності.

Т. Л-М.: Свій фільм ви почали знімати ще до повномасштабного вторгнення — у 2018 році. Яким ви побачили Донбас у цей період? Що було найцікавішим? 

А.К.: Передусім мене цікавило молоде покоління. Я була вражена, наскільки у них зовсім інше мислення. Ми знаємо, що на Донбасі у людей 50+ ностальгія за Радянським Союзом. А ці діти зовсім інші. Я побачила, що оце покоління буде кістяком нового Донбасу. Також я побачила багато проблем та наших помилок. Було дуже мало комунікації після 2014 року. У Станиці Луганській, де я знімала, взагалі не працювали канали українського телебачення та радіо. Це повний абсурд, там були тільки «ЛНР»-кі та російські телеканали. Звичайно, молодь не дивиться телевізор, але старше покоління? Там суцільна проросійська шизофренія. Це абсолютно наша помилка, ми це допустили. Але з 2014 року Донбас теж дуже змінився. Покоління 30-40 років теж вже інші. Я відчувала, що Донбас став більш проукраїнським, більш свідомим.

Т. Л-М.: Чому ви обрали творити саме документальне кіно, а не художнє?

А.К.: Мені здається, що життя — найкращий сценарист. Мені дуже цікава реальність. Ти не знаєш, що вона тобі може подарувати. Це як річка, в яку ти входиш, і ця реальність тебе несе. Тут є небезпека непередбачуваності, водночас є щось цікаве, що ти відкриваєш для себе. Ти не приходиш з готовими відповідями, з готовими месседжами, які ти хочеш донести. Ти досліджуєш. Це цікаво, бо в ігровому кіно ти знаєш, що хочеш сказати, шукаєш лише форму, у тебе вже написаний сценарій. А документальне кіно — це подорож, дуже цікава подорож.

Т. Л-М.: Ви є членкинею SEMA Ukraine — організації українських жінок, які були в полоні, у в’язницях, на окупованих територіях, де зазнали тортур і сексуального насильства. Зараз у вас зйомки нового фільму. Про що фільм? І чому на початку ви хотіли відмовитися від роботи над цим фільмом?

А.К.: У нашій організації були розмови про те, що варто створити  документальний фільм про жінок, які пройшли тортури, сексуальне насилля. Однак я відчувала, що не готова до цієї теми. Не готова, бо маю особисту історію, до якої я теж буду повертатися. Однаково ти не можеш відсторонитися. Утім коли після повномасштабної війни почало з'являтися все більше жінок у нашій організації, знову піднялася розмова про зйомки документального кіно. Я відчувала, що зараз важливо залишити документ про ці злочини, залишити ці історії в історії.

Т. Л-М.: На якому етапі зйомки? 

А.К.: Робота над фільмом ще триває. Для мене це зовсім інше кіно. Я ще не працювала так багато з минулим. Я ще шукаю візуальну форму для цих історій. У кожної жінки своя історія, але є спільні моменти, які їх всіх об'єднують. Це такий психологічний мультипортрет про посттравматичний синдром, посттравму, як вона може стати посттравматичним зростанням, як можна пройти оцей шлях до певного зцілення.

Т. Л-М.: Чи є для вас у цій роботі терапевтичний ефект?

А.К.: Є і травматичний, і терапевтичний ефект. Коли ми їздили в Херсон, я за один день послухала чотири історії, зустрілася із чотирма жінками. Коли я повернулася у готель, у мене всередині була ніби величезна рана після цих сповідей. Разом з тим ти бачиш, що в цих жінках залишилось стільки світла. Вони не потонули у своїй травмі. Вони продовжують щось робити. Це теж дає мені надію, дає це світло. Я взагалі, мабуть, людина, яка любить шукати світло в темряві. 

Т. Л-М.: Ви були у полоні, де пережили сексуальне насилля. Чи стало це поштовхом до зйомок нового фільму? Чому ви взагалі вирішили поділитися своєю історією?

А.К.: Багато років тому я прийшла в «Театр переселенця». Мені була цікава робота з документальним театром. З режисером Георгом Жено ми говорили про різні історії, які можуть стати основою документального театру, я розповідала про полон, думала робити щось про полонених. В якусь мить він спитав: «Чому ти хочеш говорити про когось, а не про свій досвід?». Ми з ним говорили про це дуже довго, він став першою людиною, з якою я поділилася повністю своєю історією. Георг сказав, якщо я відкриюсь, можливо, це матиме терапевтичний ефект. Так ми почали працювати над п'єсою «Полон». Я прописала абсолютно все, що зі мною сталося. Спочатку спектакль показали у Німеччині, а потім у театрі «Золоті ворота».  

Ми подаємо певний приклад, що не треба боятися про це говорити, не треба закриватися. Це не означає, що обов'язково потрібно про це говорити публічно, якщо хтось не готовий. Але, принаймні, треба ділитися з близькими людьми, звертатися до психологів, до правозахисних організацій, документувати ці злочини. Дуже важливо, аби кожен злочин був задокументований.

Т. Л-М.: Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви вступили до лав Української добровольчої армії. Чому?

А.К.: Ще коли я знімала на Майдані, було відчуття, що ти ніби учасник, але знімаєш протестуючих. Це дві різні ролі, але мені постійно хотілося брати безпосередню участь у подіях. Це відчуття поглибилось, коли після полону я знімала добровольців ДУКу (Добровольчого Українського корпусу). Тоді я дала собі обіцянку, що якщо ця війна не припиниться, я відкладу камеру та буду захищати свою країну. Чомусь ніколи не думала, що бойові дії можуть охопити всю країну. Однак не було сумнівів, що Росія претендуватиме на східну частину — і там буде ескалація. І якщо це буде розповзатися далі, я відкладу камеру. Тобто це рішення прийшло само собою. Єдине питання було — куди? У Дніпрі у воєнкомат мене навіть не пустили без воєнного квитка. Потім побачила, що командир, якого я знала і поважала, зібрав підрозділ в Києві. Якраз вони виїхали на фронт. Я просто до них приєдналася. Так все почалося.

Т. Л-М.: Доводилось брати участь у активних бойових діях,  наступальних операціях?

А.К.: Так, був контрнаступ у Харківській області. Не було окопів, було відчуття, ти нічого не контролюєш, це тебе лякає, дезорієнтує. Коли знову починаєш контролювати, розуміти ситуацію, повертаєшся у нормальний стан.

Т. Л-М.: Які саме функції були у вас у добровольчому формуванні? 

А.К.: У мене в картці було написано «стрілець». Але це так, формальність. По суті, ми виконували функції піхоти: тримали сектори, позиції. Ми діяли як піхота,  хоча наш підрозділ був штурмовий. Але штурмували ми не так багато чого — «зеленку» штурмували (сміється). Це була наступальна операція, майже на кордоні з Росією. Там залишилися населені пункти, які треба було звільнити. Ми ходили в цю операцію, але вона не була успішною, на жаль. Багато хлопців з лівого та центрального флангів загинуло — ми були у правому. Вони дзвонили, писали батькам та рідним, ніхто не знав, чи виживе — розповідав ротний з 92-ї бригади. Це лотерея, коли ти йдеш у контрнаступ. Ми виїжджали на позиції, навколо усе вибухало, все було, як в якомусь голлівудському воєнному фільмі. Ми не змогли звільнити ці населені пункти, але змогли «вибити» російських військових із «зеленки» під ними. 

Т. Л-М.: Як на ваше рішення піти на війну відреагували рідні? Як ви їм про це сказали?

А.К.: Стефан (чоловік Аліси. — Авт.) насправді очікував, що так станеться. Він досить спокійно відреагував. Більше він панікував, коли на початку повномасштабного вторгнення я застрягла у Золотому-4, де знімала свій фільм. Це була лінія фронту. Тоді російська армія досить швидко просувалася. Чоловік боявся, що я потраплю у полон.

Моє рішення йти воювати було дуже важким для мами. Вона не могла його прийняти. На два дня я приїхала в Ужгород  попрощатися з рідними. Мій син був там разом із мамою. Вона дуже переживала, плакала. У сина була істерика перед моїм від'їздом. Він плакав, хапав мене за руки і за ноги. Це було страшно. Йому було лише п'ять, коли я опинилась на фронті була. Було важко. Але я розуміла, що інакше я не можу. Я не могла поїхати кудись у Францію (чоловік Аліси з Франції. — Авт.) Я просто не змогла б там жити. Мене б розірвало відчуття провини

Т. Л-М.: На війні ви знімали блоги для свого сина. Для чого? І чи стане це основою нового документального фільму?

А.К.: Я записувала ці відео, бо хотілося зберегти для нього пам'ять, якщо я загину. Я розуміла, що говорити з дитиною п'яти років про серйозні глибокі речі дуже складно, тому думала, що це ніби лист в майбутнє. Потім я передивилася ці відео і відчула, що це міг би бути фільм про екзистенційний досвід. Не про війну, де екшн та все вибухає, а про якісь моменти очікування, про те, як ми можемо з нашими дітьми говорити про цей досвід. Тому скоріше цей фільм буде як документальне поетичне есе.

Т. Л-М.: Як часто ви говорите із сином про війну?  

А.К.: Від самого початку ми говорили про це. Звичайно, не про якісь страшні речі. Але дуже простими словами, спокійно, без паніки пояснювали, що відбувається, чому це відбувається, чому щось може бути небезпечним. Звичайно, дитина копіює поведінку батьків — оскільки ми зі Стефаном дуже спокійно сприймаємо все,Тео також досить спокійно реагує. Ми говоримо про геополітику, про демократію, тоталітаризм. Якось за сніданком він запитав, де сильніша диктатура — в Китаї чи в Росії? 

А з фронту мені треба було розказувати йому, що я у лісі гуляю, гриби збираю? Звісно, я намагалась навіть з фронту знімати котиків, собачок, які до нас прибігали ховатись. Але важливо розказувати дитині про своє життя, тримати цей емоційний контакт. Тому у моїх відеощоденниках інколи я казала, що ми будемо йти в наступ, що це може бути небезпечно, що ми маємо звільняти наші території.

280 днів, які Росія вкрала в Ольги Черняк. 280 днів у полоні, після якого треба заново вчитись посміхатись і радіти простим речам. Ольга, мов на сповіді, розповідає Sestry про все, що ніяк не відболить. Про донос, який написали на неї «свої». Про найважчі тортури, яких зазнала. Про те, як її, сміливу і вільну, примусили боятись власного прізвища. А ще — про свій шлях додому. Шлях у чотири з половиною тисячі кілометрів.  

Чимало херсонців стали колаборантами 

До війни ми жили чудово: я працювала в херсонському управлінні праці та соцзахисту населення, син навчався в коледжі, ми планували мандри за кордон і не скаржились. Аж поки вранці 24 лютого мене не розбудив дзвінок мами. Вона плакала і повторювала: «Війна! Почалася війна». Я не вірила до останнього. 

Виходити в місто стало страшно: російські військові, які заполонили Херсон, ганяли на БТРах, не зважаючи на пішоходів, і регулярно когось збивали. Жива, поранена чи мертва людина — без розбору кидали у багажник. А потім ніхто вже нічого про неї не чув. Щастило лише тим, кого встигали побачити і забрати рідні. 

До першого червня ми ще ходили на роботу — пішки, адже транспорт вже не працював. Це займало півтори години в один бік. Після обіду місто наче вимирало: люди виходили з домівок лише, аби купити хліб чи зняти якісь гроші. Черги, які утворювались, російські військові розганяли автоматними чергами в повітря.

Немало херсонців стали колаборантами і допомагали окупантам. Повітря було пронизане страхом. Ми з чоловіком, який працював заступником керівника управління кадрів міста, намагалися триматись разом. Я ходила з ним до нього на роботу. 

Вночі 11 серпня 2022-го року в наші двері постукали: «Военная полиция, проверка документов» («Військова поліція, перевірка документів»). Я не відчинила одразу, хотіла затягнути час, щоб чоловік сховав важливі документи. Спитала, чому так пізно, і почула, як хтось із них дав команду принести лом і виламувати двері. Тоді я їх впустила.

Росіяни ввірвалися з криками: «Ставай к стене! Руки вверх, оружие на пол» («Ставай до стіни! Руки догори, зброю на підлогу»). Кажу їм, що у мене немає зброї. Вони наказують не розмовляти з ними українською мовою. Кажуть, що знають, що я вмію говорити російською. Аби їх не дратувати, я перейшла на їхню мову.

Далі мене всю обмацали. Хоча вони — чоловіки — і не мали права цього робити, адже я — жінка. Наказали закрити рота, опустити голову і піти на кухню.

До нас зайшло мінімум десятеро чоловіків. Будинок був оточений, у вікнах я бачила лазер від прицільної зброї. Ніхто з них не представився, не показав документи, просто почали обшук квартири, кидаючи речі на підлогу. Питали, де зберігаємо зброю і наркотики. Вимагали показати паспорт, а в мене українська картка ID. Кажу їм: «Мій паспорт у вас в руках». Не вірять. Мовляв, це картка, а не паспорт. Знайшли мій закордонний, а там ще дівоче прізвище, яке я змінила у 2020-му році.Стали називати мене сукою, бо нібито я — агент — і живу під двома паспортами.

Від сина і чоловіка вимагали написати на мене донос

Після обшуку мене, чоловіка й сина вивели та посадили в автівку. На очі вдягнули медичні маски. Поки їхали, допитувались: 

— Знаешь Андрея? («Знаєш Андрія?»)

— Так.

— Кто он тебе? («Ким він тобі приходиться?»)

— Племінник.

— Где прячешь? («Де ховаєш?»)

— У нас його немає. Я з ним не спілкуюся вже майже рік, бо він виїхав за кордон (хоча насправді я з ним розмовляла, він мені як рідна дитина). 

Спочатку я думала, що вони просто відпрацьовували списки. І тільки під час допиту зрозуміла, що на нас написали донос. Сусіди донесли, що мій племінник у ЗСУ, а я нібито передаю йому місця розташування російської армії.

Чоловік встиг сховати основні документи на майно, робочу печатку й навіть гроші. Вони добре почистили нашу квартиру, поки ми були ув’язнені, але того, що ми сховали, не знайшли. Однак знайшли якісь робочі документи чоловіка, за що і вирішили його про всяк випадок забрати. А сина, якому тоді було 19 років, взяли, аби маніпулювати мною.  

Сказали, що почнуть допит із нього, а потім вже будуть займатися мною. Поставили мене в коридорі, заборонили рухатись і говорити. І я стояла під дверима і слухала, як катують мою дитину… Я навіть ворогу не хочу такого бажати. Не знаю, як я взагалі це витримала. Син дуже сильно плакав, благав: «Боляче, будь ласка, не робіть цього! Я буду підтверджувати все, що ви хочете». А коли його зрештою вивели з тієї кімнати, поставили біля мене і наказали: «Говори, что хотел сказать своей матери?» («Кажи, що хотів сказати своїй матері?»).

І він мовив: «Мамо, підтверджуй все, що вони вимагають. Бо не можу, щоб зробили це зі мною знову». 

А потім на його місце посадили мене. Надягли на вказівні пальці металеві щипці, до яких були під’єднані дроти. І за те, що я спитала ім’я того, хто проводив допит, мене вперше вдарили струмом.

Їх цікавило, де мій племінник. Мовляв, вони в курсі, що він у ЗСУ. Я відповідала, що нічого не знаю. У моєму телефоні знайшли одне смс племіннику. Нейтральний текст, з якого він зрозумів, що у нас все добре. Деякі тексти я не встигла видалити, але одне залишилось. Коли  їхала в місто Сімферополь, бачила скільки техніки йшло, написала, що в бік Херсона дуже багато військової техніки рухається, описала її. І відправила наступний текст: «Єноти риють окопи». Зрештою, переконала їх, що ніхто в родині не розмовляв із племінником без мене. Пізніше чоловік розповів, що я цим врятувала їм життя. Через 15 діб їх по черзі відпустили. Аде перед тим жорстоко катували, били, вимагали написати на мене донос. 

Тіла мертвих кидали у чорні пакети

У тимчасовому ізоляторі на 60 осіб тримали понад 130 херсонців. Камера, в якій перебувала я і ще п’ятеро жінок, була розрахована на двох. Ми спали на підлозі. Ліки можна було отримати тільки від родичів. Але мені заборонили все: передачі, свіже повітря, виклики лікарів і навіть сон. Не можна було нічого, бо я не погодилась на співпрацю.

Викликати на допит могли будь-якої миті дня і ночі. Телефон дзвонив у трьох випадках: привезли когось нового, повели когось на катування або когось випускали. І коли відчинялися двері до камери, кожна з нас боялася, щоб не назвали її прізвище.

Було дуже страшно. Після допиту виводили в шапці на обличчі або масці на очах, я не бачила, куди йду, весь час боялася впасти.

В ізоляторі було немало тих, кого замучили до смерті. Їхні тіла пакували в чорні пакети, кидали до сміттєвих баків. Про багатьох після допиту казали: якщо до ранку доживе — пощастить.

Мене водили на допити чотири рази. Били струмом, поки я не втрачала свідомість. Після одного з таких сеансів у мене стався серцевий напад. Дівчата дуже злякалися, почали стукати в двері й кликати лікаря. Прохання про меддопомогу російські інквізитори проігнорували, і врешті мені допоміг також полонений Міша, мануальний терапевт. Він фактично врятував мені життя. Після чого ще давав якісь ліки, міряв тиск. Усього за час мого 280-денного полону в мене сталося сім серцевих нападів.

Якось на черговий допит мене привели до темної кімнати, наказали знайти лівою рукою стілець і сідати. Коли я зрозуміла, що стілець сухий, а не мокрий, мені стало легше. Адже всі знали, що мокрий стілець — це поганий знак. Я ніколи в житті не палила, але коли поверталася в камеру після цих «сеансів», брала у дівчат сигарети. На допитах я трималася, але в камері мене накривало, починалась істерика.

Покарання за їжу для бранців

У жовтні вони почали масово забирати людей із херсонського ізолятора. Когось відпускали, когось везли до Каланчака, Чаплинки, Чонгара, Генічеська чи навіть Сімферопольського СІЗО. Людей фільтрували. Ми відчували, що українська армія ось-ось зайде до міста, бо чули з камери сильні вибухи. Однієї ночі нам, мені і ще чотирьом жінкам, наказали збирати речі. Ми були щасливі. У літньому одязі нас вивели та посадили до автозака. Після чого всі автозаки з полоненими загнали на понтон з військовою технікою. Стало страшно, адже вони нами прикрились, і якби стався приліт, ми б загинули.

У Гопрах (санаторій у Голій Пристані), куди нас привезли, ми перебували десять днів. Окупанти нас не годували, і ми вижили тільки завдяки місцевим. Вони тишком-нишком приносили їжу. Пізніше старшого по ізолятору покарали за те, що дозволив нам не вмерти з голоду.

Далі нас утримували в селищі Новотроїцьке — вже не в камері, а в кімнатці із забитим вікном. Тут, без свіжого повітря і сонця, на одному смердючому матраці оселилося п’ять жінок. У кімнаті весь час горіла лампочка. Води і туалету теж не було, тому нас двічі на добу виводили. Щодо їжі, то нам на день видавали дві упаковки «Мівіни» та банку тушонки на кімнату. Іноді приносили хліб.

Після того як у грудні відпустили на волю поліціянтку, мою сусідку по кімнаті, ходили чутки, що незабаром випустять і нас. Спочатку говорили, про Новий рік. Далі про 8-ме березня. Але ми продовжували сидіти. 17 березня я не витримала і оголосила голодування. Залишилась на хлібі й воді, від яких теж обіцяла відмовитись, якщо мене не звільнять з-під варти. За десять днів до мене приїхали якісь люди, аби вмовити поїсти. Я не погодилась.

І весь цей час мої рідні мене шукали. Але їм усюди відповідали, що тут такої немає. Хоча я була. До речі, жодного міжнародного представника за понад дев’ять місяців полону я не бачила.   

17 травня 2023 року мене викликали на розмову. Завели до кімнати, де на мене чекало двоє чоловіків. Запитали, за що сиджу. Я зорієнтувалась і вигадала історію про жінку, яка написала на мене скаргу, бо їй подобався мій чоловік. Після цього мені наказали написати три розписки: першу —  що я не розумію, як опинилась у Новотроїцькому райвідділку та не маю до них претензій, другу — що мене не катували і не застосовували проти мене силу. І третю — про те, що я отримала свої речі. Після цього повернули мені обидва мої паспорти і каблучку та сказали збиратися. Але я заявила, що без своєї співкамерниці Світлани нікуди звідси не поїду. І вони дозволили їй вийти теж.

Нам надягли на голову мішки. Возили по Новотроїцьку хвилин десять. Висадили біля якоїсь огорожі, наказали лічити до п’ятдесяти. Машина завелася, ми порахували п’ять разів по десять, після чого зняли з себе мішки. Нарешті ми були на свободі!

Але попереду на нас чекала довга дорога додому. Насамперед ми попросили місцевих відвезти нас до моїх знайомих, де привели себе до ладу, а точніше, повернули собі людську подобу. Знайомі прихистили нас, купили нам одяг і мобільний телефон. Виїхати з окупованої зони можна було через Чонгар, але це коштувало 350 доларів з кожної з нас. Ми знайшли ці гроші.

На кордоні мене змусили показати, що я не маю на тілі синців від зброї. Навпроти мого імені стояла галочка про заборону на виїзд, і я почала молитися, щоб мені пощастило. І це сталося… Перевіряючий на КПП зняв з мене ту мітку зі словами: «Нехай їде!». Вже на кордоні з Латвією нас зустріли волонтери Червоного Хреста, аби допомогти повернутися до рідного Херсона. Зі зламаним здоров’ям я подолала чотири з половиною тисячі кілометрів, але тепер я вдома. Нарешті вдома.

На головному фото — коридор у СІЗО у Херсоні, де катували українців. Фото: Mykhaylo Palinchak/Panos Pictures/Forum

У мирному житті вона «Доктор Наташа», як її називають пацієнти, — відома лікарка-гінекологиня, блогерка, ведуча «Жіночого клубу», авторка книги про жіноче здоров’я Наталія Лелюх. У воєнний час — медик-волонтер, яка їздить на деокуповані території України та надає медичну допомогу місцевим мешканцям. Одразу після звільнення Київщини і Чернігівщини шукала і знаходила людей навіть у селах на десять хат, привозила їм ліки, проводила медичні огляди. Для Sestry Наталія Лелюх розповіла, якою побачила війну на власні очі, про роботу із жертвами сексуального насильства та про життя на відстані зі своєю донькою.

Жінки в маленьких селах не говорять про зґвалтування 

— Перші дні на Київщині — суцільна рана. Під час окупації люди там перебували у гострому шоковому стані. Коли ми приїхали, вони багато плакали, багато мовчали, злились і питали: «Де ви були раніше, де були лікарі, коли моя мама помирала?». Вражаюче моторошним був й день виїзду на Харківщину —  в села Довгеньке і Долина. Там нікому було надавати допомогу — населені пункти були пусті, заміновані і розбиті. У мене була повна машина ліків, але не було кому допомагати, — розповідає Наталія Лелюх. 

На деокупованих територіях жінки потребували лікаря. Наталія Лелюх оглядала породіль з маленькими дітьми, проводила стандартні гінекологічні процедури, а також працювала з жінками, які зазнали сексуального насильства. За час війни, розповідає, найбільше зґвалтованих бачила на Київщині:

— Коли ми потім виїжджали в інші регіони, це був «тихий проєкт» прокуратури. Нам давали інформацію, куди потрібно зайти та запитати, чи потрібна допомога. Ми  їздили адресно. І, звичайно, в інших деокупованих регіонах було набагато менше випадків, ніж на Київщині. Однак не тому, що їх загалом було менше, а тому що вже пройшов певний час, і люди або вже звернулися за допомогою, або  вже не хотіли заявляти про зґвалтування. Особливо у маленьких містечках та селах. Якщо жінки якось це пережили, не завагітніли, не мають важких проблем зі здоров'ям — вони про це не будуть говорити. Траплялися і випадки вагітності. Більшість дівчат хотіли зробити аборт, але були ті, хто вирішив народжувати. Для жінки складно вибрати між собою та дитиною, яким би чином дитина не з’явилася в її житті. 

Наталія не лише надавала меддопомогу, але й була для багатьох особистим психологом. Для тих жертв сексуального насилля, які наважувались розповісти про пережите. Бо найголовніше, наголошує лікарка, вибудувати довірливі стосунки та не зашкодити.

До Євромайдану не цікавилась політикою

Наталія Лелюх була далекою від політики. Попри те, що росла у відповідній атмосфері:

— Мій батько був антикомуністичною людиною, у нас завжди дома була заборонена література і, скажемо так, мене не виховували в традиціях Радянського Союзу. Все життя батько дуже любив читати, вчив мене критично  мислити, задавати питання, не думати як всі і не бути як всі.

Коли Україна здобула незалежність, Наталія Лелюх переймалась своїм вступом до університету:

— Усе пройшло повз мене. Ми виживали у цей період — я вижила лише завдяки бабусі у селі, була змога отримувати якісь продукти. Завод, де працював батько, все менше і менше працював.

Помаранчева революція теж не стала тим етапом, коли політика стрімко увірвалась у життя лікарки: 

— Я завагітніла вдруге, ми більше турбувалися про холодильник та отримання професії, ніж про якесь політичне життя. 

Для Наталії усе змінилось 2013-го року:

— Коли почався Майдан, я не пішла туди, я думала, що мені нема чого там робити. Я робила свою роботу як медик і була певна, що таким чином несу щось хороше у цей світ. Але потім була ніч побиття на Майдані, в цю ніч побили мого колегу, йому зламали ногу. Вже наступного дня я була із тисячами інших українців, які вийшли на головну площу Києва, і залишилася там.

Це стало дуже близьким мені, це була боротьба з несправедливістю,  протистояння проти відкритого непокараного зла. Я бачила, як хлопців обливали з брансбойту холодною водою при мінус 16, вони замерзли. Їх до  нас приносили, ми роздягали, гріли, робили крапельниці. А потім почались розстріли на Майдані, це було за межею розуміння. Тоді з'явилося усвідомлення, що інакше не можна було. Ця революція стала моєю. З 2014 року, коли на Донбасі почалась війна, я почала активно волонтерити. 

Лікарка, яка ніколи не мріяла бути медиком

У дитинстві Наталія Лелюх займалась музикою та спортом, писала вірші. І точно не планувала опановувати медицину. І бути фельдшером, як, наприклад, її матір. Усе вирішив випадок.

— Щоб не залишатися у школі, після 8-го класу потайки від батьків вступила до медичного училища у Ніжині. Коли батько дізнався, він два тижні зі мною не розмовляв, дуже образився, бо хотів, щоб я закінчила школу. Тато у дитинстві змінив 16 шкіл, бо мій дідусь був керівником колони екскаваторників — будував дороги та магістралі на далекому Сході, доводилось постійно переїжджати. Тому він дуже переймався, щоб я мала спокійне дитинство та закінчила школу — одну.

Вже на першій практиці в училищі майбутня «Доктор Наташа» відчула, що не помилилася зі своїм несвідомим вибором. Екстерном закінчила школу та поїхала вступати до медичного університету імені Богомольця у Києві: 

— У мене було три спроби, але неочікувано для себе я вступила з першої. Думала стати хірургом, проте отримала місце за розподілом в акушерстві. І жодного дня про це не пошкодувала, адже це виявилася дуже моя сфера.

Якби донька була поруч, було б важче їздити у небезпечні зони

Війна розділила родину Наталія Лелюх. Після початку повномасштабного вторгнення її 17-ти річна донька виїхала до Німеччини. У Берліні отримує  художню освіту. «Доктор Наташа» не приховує, як їй важко переживати розлуку:

— Нещодавно у Соні відкрилася перша персональна виставка у Берліні. Вона ретельно готувалася до цього, переживала. Ми зідзвонювалися по 3-4 рази на день. Я розуміла, що вона дуже хоче, щоб я була на відкритті. А я не змогла. Я зможу приїхати пізніше. Зіншого боку, я розумію, що мої діти вже дорослі, у них власне життя. Мені важко сепаруватися. Війна це зробила болісно — в один день. 

Водночас війна, розповідає Наталія, у жодному випадку не зламала ані її, ані її доньку:

— Соня дуже хоче закінчити навчання та повернутися до України. Мої діти (Наталія має ще сина. — Ред.) знають більше за мене українську історію, дуже цікавляться нею. Соня багато читає про Розстріляне Відродження, про Шістдесятників, доносить це до інших людей в Європі.

Лікарка розповідає, що жити на відстані із дитиною важко. Однак зізнається, якби Соня була поруч, складніше було наважитись їздити на деокуповані території і рятувати там людей:

— Якби вона була поруч, я однаково продовжувала б це робити. Але це було б значно важче. 

Такого досвіду в інших країнах немає, українки — перші

Вже 10 років Наталія веде «Жіночий клуб» — просвітницький проєкт доказової медицини, що розвінчує міфи про здоров’я, вагітність, пологи і ліки з недоведеною ефективністю. Зі своїми лекціями для жінок «Доктор Наташа» об’їздила десятки міст України та Європи. Найбільше мріє провести жіночий клуб українською мовою в Сімферополі, Донецьку, Луганську й інших тимчасово окупованих містах. 

Наталія Лелюх завжди підкреслює силу української жінки, яка створює атмосферу життя, попри жах війни:

— Напевно, це в наших генах. Українська жінка нагадує мені ляльку-мотанку [символ добробуту, надії та оберіг людської долі. — Ред.]. Вона тримає крила над своєю родиною та одночасно витирає сльози і кров. Українська жінка — це шалена сила. Я не знаю, звідки вона. Можливо, ця сила народжується, коли людина захищає своє. Бо в росіян цього нема. І не може бути, адже вони не захищають, а нападають. 

За кордоном лікарка проводить багато зустрічей з українськими жінками, які потребують психологічної підтримки:  

— Ті, хто перебувають в інших країнах, також можуть мати ПТСР. Посттравматичний синдром розвивається також у тих, хто не є безпосередніми свідком травмуючих подій, а і в тих, хто має родичів в Україні. Наприклад, якщо жінка живе за кордоном, а в будинок її батьків прилетіла ракета — це дія агресивного фактору, яка потім може викликати ПТСР. Навіть у людей, які лише уявляють, що в будинок їхніх батьків може прилетіти ракета, можуть пережити цей травмуючий досвід. Це важливо знати. Якщо є симптоми, які турбують: поганий сон, постійна тривожність, депресивні настрої — необхідна допомога психолога.

Попри те, що майбутнє України Наталія Лелюх бачить дуже непростим, країна переродиться — і буде лише сильнішою:

— Скажу як гінеколог: процес народження — це прекрасно, але завжди важко як для матері, так і для дитини. На цьому шляху трапляються втрати та інші складнощі. Та головне — не втратити пам’ять. Той біль, який є, треба прожити, усвідомити, зробити з нього висновки і, ґрунтуючись на них, будувати нову країну. Сильнішу. Іншу.

Він бізнесмен родом із Донецька, жив у Києві, був ресторатором, а також – директором з маркетингу у великій фінансовій компанії. Паралельно навчався на психоаналітика. Від початку повномасштабного вторгнення був мобілізований, пішов захищати Україну. В березні 2022-го потрапив у  полон. 4 лютого ц.р. був звільнений з полону. Його вигляд вражав: втомлений і спустошений, але в його руках було червоне яблуко. Той момент, коли він стояв серед інших звільнених, приголомшений, дивився на яблуко, став символом повернення до життя – це фото облетіло світові медіа. Майже рік у полоні – як він пережив? Максим Колесников, колишній військовополонений, дав інтерв’ю виданню Sesty.

Оксана Щирба: Ви у 2015-му пішли захищати рідний Донбас від російських окупантів. Як прийняли рішення стати на захист України?

Максим Колесников: Я народився і виріс в Донецьку. Події на сході України, брав близько до серця, хоча вже кілька років жив у Києві. Я розумів, що йде війна.

ОЩ: Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Ви пішли у військкомат у перший день, 24 лютого 2022 року. Як потрапили у полон?

МК: Наша позиція була в Київській області, біля невеличкого села – між Житомирською трасою і Гостомелем. Перебували в оточенні з 3 березня. Кілька разів росіяни намагались зайти на територію нашої військової частини, ми їх щоразу відбивали. 20 березня нас залишилось менше 80 людей. Вони зайшли чотирма танками. Бій тривав більше 8 годин. У нас закінчилися протитанкові засоби, не було чим відбиватися. Танки їздили по території, впритул розстрілювати наші позиції. Коли було зрозуміло, що немає чим відбиватися і багато хлопців загинули, командир підрозділу прийняв рішення про здачу в полон.

ОЩ: Коли рідні дізналися, що Ви в полоні?

МК: Дізналися з відео російського телеканалу «Звезда». Воно потрапило в інтернет.

ОЩ: Майже рік полону, де Вас утримували?

МК: Спочатку нас вивезли до Білорусі, до фільтраційного табору. Вони примудрилися втратити всі наші документи і просто переписали наші дані, от і вся «фільтрація». Звідти вивезли в містечко Новозибків (Брянська область, Росія) у СІЗО. Там утримували до обміну.

ОЩ: Скільки людей перебувало в полоні разом з вами?

МК: Ми інколи підглядали документи, порахували, що близько 540.

ОЩ: Як вам вдалося?

МК: Коли майже нічого не знаєш, шукаєш способи щось дізнатися. Раз чи двічі на місяць нам видавали мило, щоразу ми розписувалися за отримане у відомостях. Бачили по цифрах кількість людей. Потім стало складніше, бо почалися обміни. Зараз стараються тримати людей меншими групами. Для росіян багато українців разом – це велика загроза. Вони нас бояться.

ОЩ: Яким був розпорядок у полоні?

МК: Жили за тюремним графіком. О 6 ранку нас піднімали, о 22 – відбій.  Раз на тиждень водили митися. В жовтні нам несподівано дали книжки. Потім забрали. Коли приїжджала перевірка, ставало краще. Вони чудово розуміють, що порушують всі можливі норми і правила. Наприклад, нам суворо забороняли дивитися на них, вимагали, щоб дивилися вниз. Навіть, коли переміщувалися, ми не мали права піднімати голову. Вони ходили в балаклавах, ми не бачили їх обличчя.

ОЩ: На допиті Ви відмовилися назвати українців нацистами, як вимагали окупанти.  Чи не покарали Вас за це?

МК: Ні. Це було на камеру, і вони не ризикнули. На зовні росіяни намагаються показати, що дотримуються всіх правил. Мені також пощастило, бо за мною ще було кілька полонених, яких мали допитати. На мене не хотіли гаяти часу. У перші дні полону багато росіян були шоковані тим, що відбувається. У мене питали: чи є родичі в Росії. Мій дядько жив у Росії, він помер у грудні 2021 року. Офіцер поліції каже мені: пощастило йому, що цього всього не побачив. Тобто, для багатьох з них (не для всіх) стало шоком те, що відбувалося.

ОЩ: Що для Вас було найстрашнішим у полоні?

МК: Незнання того, що відбувається з близькими. Один раз  нам дали можливість написати лист з чотирьох слів, які продиктували: «Жив, здоров, все хорошо». Сказали, якщо буде щось додано, листи  не відправлять. Це було у травні, на початку осені лист прийшов на адресу моєї матері. Листи відправили, бо з серпня окупанти визнали нас військовополоненими. Нас часто запитували, чи хочемо ми додому, чи в Росію. Жодного зворотнього зв’язку від рідних не було. До 31 травня ми не знали, що відбувається. Згодом нам почали видавати маленькі телевізори (раз, двічі на тиждень). Транслювали переважно брехню, але ми дізнавалися, що росіяни пішли з півночі України, залишили Київщину.

ОЩ: Чи знущалися над вами окупанти?

МК: Ми не говоримо про це – небезпечно для тих, хто залишається. Після перемоги збиратимемо докази.

ОЩ: Ми вже збираємо…

МК: Так. Нещодавно я брав участь у конференції у Відні щодо військовополонених. Було багато представників України, зокрема колишні війьковополонені, і ми там давали покази в повному обсязі. Це було в закритих умовах, світ має знати, що відбувається.

ОЩ: В Україні до Вас зверталися стосовно свідчень?

МК: Зверталися. Всі військовополонені дають свідчення.

ОЩ: Я не можу не згадати про світлину, де Ви зображені з яблуком після звільнення з полону. Ви казали тоді, що боялися з’їсти яблуко…

МК: Я трохи жартував. Можливо, жарт і не дуже виглядав жартом, я був в поганому фізичному стані. Під час полону ми не бачили свіжих фруктів та овочів. Була одного разу свіжа капуста.

ОЩ: Після полону Вас не впізнавали навіть близькі, Ви змарніли, втратили 32 кг. Як людина може витримати це все? Що допомагало триматися?

МК: З перших днів налаштовувався, що треба все це пережити і повернутися додому. Розумів, що війна надовго. Якби піддався відчаю, то дуже швидко втратив би свою особистість. Змушував себе повертатися думками до приємних спогадів, до минулого, до планів. До війни я мав прекрасне насичене життя. Чудова дружина, діти, яких я дуже люблю, батьки. Рідні стали моєю важливою опорою. Я зробив собі модель моста: минуле – один берег, а інший –  майбутнє. І треба було ту прірву пройти. Великою силою є спілкування та взаємна підтримка між побратимами. Звісно, ми не святі. 14 дорослих, постійно голодних чоловіків, тривалий час перебували в одному приміщенні. Виникали конфлікти. Але ми щоразу нагадували собі, що ворог назовні нашої камери, злість треба направити на ворога, який над нами знущається. Підтримували один одного розповідями, спогадами.

ОЩ: Вам не забороняли спілкуватись?

МК: Було кілька спроб, коли приїхала нова зміна (охоронців) з Кавказу. Вводили свої правила. На початку часто змушували нас цілий день стояти, не дозволяли спілкуватися. Але пошепки ми перемовлялися. Кавказці кілька разів на день перевіряли, щоб ми мовчали. Згодом ця вимога зникла.

ОЩ: Ставлення до чоловіків і жінок відрізнялося?

МК: На нашому поверсі була камера з жінками, їх доволі швидко обміняли. На початку ставлення до них було як і до чоловіків. Їх теж побрили наголо. Також видали тюремні речі.

ОЩ: Що видавали з речей?

МК: Берці, футболки, труси, шкарпетки, гумові капці. Це все, зимового одягу не дали. Ми дуже багато за що розписувалися, чого нам не видавали. Це дріб’язково і смішно. Щомісяця мали видавати нову зубну щітку і пасту, а давали раз на кілька місяців. Іноді в бані не давали мила, але змушували розписатися, що отримали. Вони крали все, що могли.

ОЩ: Якщо у полонених виникали проблеми зі здоров’ям,  надавали допомогу?

МК: Був випадок, коли хлопець кілька разів пожалівся, що болить зуб. Його таки повели до лікаря. Всіх, хто перебував з ним в камері, змусили присідати, поки не повернувся. У нас в камері був 59 річний полонений, якого розбив інсульт за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, і він про це сказав. Коли йому стало погано, йому дали ліки. Здебільшого, звісно, намагалися нічого не робити. Принаймні 2 людей на початку полону померло, росіяни про це говорили.

ОЩ: Як Вас змінило перебування в полоні?

МК: Важко проаналізувати себе. Полон відняв великий шмат мого здоров’я. Та вдалося зберегти свою особистість. Дуже важкий досвід. Я багато спілкуюся з військовими, психологами, які працюють з військовими. Є велика потреба в тому, щоб після війни працювати з військовими під час реабілітації, і дуже важливим є питання довіри. Чоловіки і жінки, які воюють, хочуть відчувати, що психологи їх розуміють.

ОЩ: Під час масштабного обміну 4 лютого разом в Вами повернулись ще 115 військових. Як відбувався обмін?

МК: Просто відкрили двері камери. Назвали прізвища, сказали зібрати речі і йти на вихід. Забрали у нас весь одяг. Видали військову форму – не наші речі, а якісь вибрані з купи. Тоді сказали сидіти тихо, що летимо на обмін. Окупанти не могли довезти когось з Донецька, обмін затягнувся. Українська сторона наполягала, щоб обміняли всіх із затвердженого списку, росіяни намагалися порушити домовленості. Ми двічі їздили на обмін, лише за третім разом нас обміняли. Вранці 4 лютого привезли на прикордонний пункт. Коли ми заїхали на територію України, в автобус зайшов представник організаційного штабу і привітав нас українською мовою. Зрозуміли, що вдома.

Росіяни постійно відмовляються від обмінів і зменшують кількість людей. Мене затвердили на обмін значно раніше. Але двічі викреслювали. На жаль, українська сторона не може дати гарантій. Це своєрідна лотерея.

ОЩ: Як зустрічали рідні?

МК: Коли мене побачила дружина, сказала, що я худий як підліток. І зігнутий. Я ходив як знак питання. Мав сильну атрофію м’язів.

ОЩ: Куди радите звертатися тим, чиї рідні в полоні?

МК: Раджу співпрацювати з Координаційним штабом. Спілкуватися між собою, знаходити групи психологічної підтримки, волонтерські групи. Дуже важливо дочекатися і мати ресурс. Ті, хто повернуться, будуть ослаблені, втомлені, потребуватимуть допомоги близьких. Тому не забувайте про себе. Вірте, сподівайтеся і чекайте на своїх рідних.

ОЩ: У 2015 році Ви вели онлайн-щоденник у соцмпережі, де описували підготовку українських військовослужбовців, будні ЗСУ і проблеми. Багато українських видань публікували Ваші розповіді під назвою «Щоденник мобілізованого». Плануєте написати книгу про полон?

МК: Я думаю про це. Всім треба писати все, що вони можуть пригадати. Важлива не літературна форма, а свідчення. Це треба залишити в загальній національній пам’яті, щоб Україна усвідомлювала з ким ми маємо справу, тому що реалії російського полону дуже далекі від міжнародних норм, конвенцій і від того полону, в якому перебувають полонені російські військові в Україні. Це війна на знищення українців. Маю надію, що з часом вдасться зробити зі своїх спогадів щось таке, що свідчитиме про це.

ОЩ: Як проходили процес реабілітації? Як почуваєтеся сьогодні?

МК: Реабілітація тривала приблизно 3 тижні: визначення проблем, медичний огляд, аналізи, психологічне тестування. Ще місяць фізіотерапії, бо в мене була сильна м’язова атрофія і зміни в хребті, суглобах. Були болі в лівому стегні, виявили пошкодження в коліні. Зробили операцію, знову реабілітація. Зараз щотижня займаюся з реабілітологом. Це може затягнутися ще на пів року. Почуваюся набагато краще. Я можу ходити на деякі тренажери, потрібно багато працювати над м’язами.

ОЩ: Які найближчі плани?

МК: Після війни планую повернутися до навчання. Є велика потреба у військовій психології. Я хочу навчатися в цьому напрямку, щоб працювати з тими, хто потребує такої допомоги.

Бліц-питання

ОЩ: Ваш ідеальний сніданок?

МК: Яєчня.

ОЩ: Ваш найкращий вчитель?

МК: Викладач з сексології в інституті

ОЩ: Ви часто готуєте вдома?

МК: Кілька разів на тиждень.

ОЩ: Чому росіяни такі жорстокі?

МК: Вони ненавидять самих себе, вони не можуть бути людьми

ОЩ: Чи зможете Ви пробачити тих, хто Вас утримував в полоні?

МК: Ні

ОЩ: Хто винен у війні?

МК: Росіяни, Путін.

ОЩ: Коли ми переможемо?

МК: Не знаю.

ОЩ: Три речі, які завжди з Вами?

МК: Телефон, ніж, навушники.

ОЩ: Ваше слабке місце?

МК: Їжа.

ОЩ: Яку найкраще пораду в житті Ви отримали?

МК: Було багато порад від батьків.

ОЩ: Про що Ви шкодуєте?

МК: Що в мене не було протитанкової зброї в березні 2022 року.

ОЩ: Три речі, які Вас пригнічують?

МК: Немає таких речей.

ОЩ: Ваша улюблена книга?

МК: «Сто років самотності».

ОЩ: Що Ви прищеплюєте своїм дітям?

МК: Незалежність від інших.

ОЩ: Ваш найкращий друг?

МК: Його звати Дмитро, він мобілізований, зараз майор Нацгвардії.

ОЩ: Що Вас може довести до сліз?

МК: Багато чого. Я став доволі сентиментальним. Але це переважно щось приємне.

ОЩ: Продовжіть, будь ласка, речення:

– З часом я зрозумів що…часу все менше.

– Я ніколи не забуду… як народжувалися мої діти.

– Моя найбільша перемога у…ще не настала.

– Я ностальгую за часами, коли… не було війни.

– Якщо я побачу диявола, я скажу йому… ти існуєш?!

– На 70-річчя подаруйте мені… шини, мабуть.

– Життя занадто коротке, щоб витрачати його на… людей, які тобі не цікаві.

– Я хочу попросити вибачення у… я у всіх просив вибачення, перед ким завинив. Тому зараз у мене немає такої проблеми.

– Мене ніколи не можна засуджувати за... те, в чому я не правий.

– Фільм про мене називався би... «80 тисяч кілометрів навколо світу».

ОЩ: Дякую Вам за розмову!

Фото з привтаних архівів

В мене було ціле літо для того, щоби віднести в ремонт тепле взуття. Три довгих місяці, навіть більше — в Лондоні потепліло достатньо, щоби носити сандалики і балетки уже наприкінці квітня. Влітку зовсім не хочеться думати про високі черевики, чобітки-челсі та туфлі на товстій підошві, тож і про таку дрібну прозаїчну справу геть легко забути, але я була до цього готова: громіздкі пари демісезонного взуття, всі потребують ремонту, я залишила на найзручнішій полиці, тій, що завжди на виду.

Три довгих місяці, навіть більше, вони стояли там і заважали мені обирати літнє взуття на сьогодні. Я думала про них кожен божий день, доки вчора отак в одну ніч не почалася справжня осінь. Тепер дощ не вщухає, вітер дме, і в ноги страшно холодно. Сьогодні я вбрала шкарпетки під тоненькі шкіряні туфлі: все тепле взуття потребує ремонту. 

«Ти адаптувалася. Тепер розквітнеш»

В липні минув рік, як ми живемо в Лондоні. Лондон добрий до нас. Мені вдається тут все, що повинно вдаватися. Я навіть почала займатися тенісом. Моя місцева приятелька, пригадую, сказала мені, коли я розповіла їй, що от ми уже рік тут: ти адаптувалася. Тепер розквітнеш. 

Ця думка кружляла мені в голові, як пташка під куполом якоїсь порожньої лункої споруди, і не знаходила місця, де б присісти. Я? Розквітну? 

Від лютого 2022 я взагалі не думаю про те, щоби розквітати. Зізнаюся, є в цьому навіть певна полегкість: вдома я завжди спішила розквітати. Подорожувати, змінювати своє та, за можливості, іще чиєсь життя на краще, добиватися, долати, вирішувати, наснажуватися, надихатися. Це давало мені рушійну силу, але і створювало навантаження і тиск. Але тепер це все настільки далеке для мене, що пташці думки про розквіт не знайшлося місця, де прихилитися в моїй голові, і вона випурхнула звідки недовго після розмови із приятелькою. Навантаження і тиску не поменшало, але їх тепер створюють зовсім інші речі. 

Коли я розповідаю комусь, як мені тут, я постійно починаю з перепрошення: мені пощастило, кажу, я знаю мову, легко даю собі ради з установами і бюрократичними процесами, маю навичку розбиратися в документах і шукати та перевіряти інформацію, маю роботу і прибуток. Тільки нещодавно я звернула увагу на те, що знають мову, мають різноманітний досвід життя закордоном та більш-менш стабільний прибуток незалежно від місця проживання і функціонування українського ринку не всі, а от перепрошують за те, що їм пощастило, майже всі. Мені пощастило швидко знайти роботу, — кажуть жінки, які самі тягнуть своїх дітей і батьків. Мені пощастило, мої діти уже дорослі (чи навпаки, ще малі), — кажуть мами, які уже майже два роки працюють щодня за маму, тата і обох дідусів і бабусь. Нам пощастило отримати окреме житло, — кажуть очільниці родин, які тепер тісняться всі разом в дуже далеких від комфорту умовах. Нам пощастило з родиною, що нас прихистила — кажуть ті, що з дітьми ділять одну кімнату в чужому домі і дотепер стидаються з’ясувати, де що лежить на кухні і мають дуже обачно складати посудомийку, щоби нікого не засмутити, бо в домі ж є своя традиція і свій стиль її складання. І так далі, до нескінченності. 

Я чула, як жінки перепрошують за те, що їм пощастило, адже їхній чоловік після поранення на фронті був визнаний непридатним до військової служби і зміг до них приєднатися. Поза контекстом це звучить уже просто страшно, та й якщо чесно — в контексті теж.

Не можна зцілитися чи зберегтися, переконуючи себе, що страшні речі насправді не такі вже й страшні

Люди завжди намагаються нормалізувати те, що з ними відбувається — особливо коли воно відбувається довго, і вплинути на те, щоби воно перестало відбуватися, змоги немає. Що більша загроза, що більше обставини нас зруйнують, то завзятіше ми їх для себе нормалізуємо: нам здається, в такий спосіб ми даємо собі шанс вціліти. Але не можна зцілитися чи зберегтися, переконуючи себе, що страшні речі насправді не такі вже й страшні, й не так уже нас руйнують і болять. 

Те, що відбувається в Україні зараз — страшно, несправедливо і неможливо. Ми усі цим зранені, навіть якщо з вигляду зовсім ціленькі і посиділи в підвалах всього один-два дні. Навіть якщо з найближчих рідних усі все ще живі. Навіть якщо сьогодні нема нікого, хто на передовій і не відповів на повідомлення «Як ти?», а отже, невідомо чи вже відповість. 

Це не нормально. Це не можна нормалізувати силою думки, надзусиллям і формулою «мені пощастило, іншим складніше» просто тому, що нормальній людині не стає легше від того, що комусь складніше. 

Ми всі маємо ліміти

Нещодавно я прочитала книжку. Не було б чим хвалитися, але це перша книжка з грудня, яку я прочитала. Я навіть не можу сказати, що в мене не було часу, я ж бо звикла жити в парадигмі, що на те, що тобі справді потрібно, час завжди знайдеться. Я ще не навчилася казати собі, що є обставини, за яких це магічне правило не працює зовсім, але я уже навчилася помічати це в житті інших. Наприклад, одна моя знайома нещодавно пожалілася на те, що здає і здає аналізи крові і не може виявити, що з нею не так: уже три спроби здати на права, а все ніяк, а вона ж сумлінно вчиться і раніше справлялася зі значно складнішими об’ємами інформації. 

З квітня минулого року вона сама з двома дітьми живе в місті, де не була ніколи до того, в новому для неї мовному середовищі; вона з нуля відремонтувала і обжила квартиру, влаштувала всіх в школи і на гуртки, перереєструвала авто, підтвердила свої професійні дипломи та сертифікати, влаштувалася на роботу, вивчила десятки нових маршрутів, сотні нових слів, запам’ятала нові імена й обличчя, нові правила сортування сміття, вимоги до шкільного дрескоду і ланчбоксів, нові схеми обрахунку й оплати податків та зборів, страхових внесків, реєстраційних зборів за одне, друге і п’яте. 

Разом з тим, як і в регулярному житті її діти хворіють і потребують уваги і любові, а також їжі, одягу, іграшок і навчальних матеріалів, її батьки потребують підтримки, а її чоловік в важкій депресії далеко від неї, він боїться смерті і на тлі цього в нього розвинувся тривожний розлад. Вона говорила мені про аналізи крові, а я дивилася на неї і думала: вона серйозно не розуміє, що, може, просто насправді нереально зараз спроцесити ще й дорожні знаки і пріоритети руху? Але авто є, а прав немає, і вона не може дозволити собі їх не отримати, бо тоді зможе частіше їздити і бачитися з чоловіком і краще облаштувати логістику своїх дітей. 

Я сказала їй, що ми всі маємо ліміти, і що їх, безперечно, завжди можна розширити, але лише спершу визнавши. Вона спитала, чи відчувала я якесь особливе знесилення, коли в мене виявили дисфункцію щитовидної залози. Я порадила їй перевірити вуха, бо вона мене не чує. Ми посміялися. Я майже переконана, що вона потім гуглила про щитовидну залозу — набагато простіше прийняти те, що в тебе тиреоїдит, діабет, переінфарктний стан чи навіть деменція, ніж те, що ти просто не можеш справитися ні з чим іще крім того, з чим і так уже справляєшся. 

Ми живі, допоки живі

Іноді просто неможливо розквітнути, коли твій дім у вогні. Страшно жити, коли стільки людей щодня втрачають життя — ти потопаєш в почуттях провини, зневіри, в сумнівах, чи маєш ти право на все те, що маєш. Це виснажує, не кажучи вже про все інше — більш грубі, приземлені матерії тисяч і тисяч питань і справ, які доводиться розрулювати в новому середовищі, не розуміючи мови, ментальності, контекстів, натяків і часом просто принципів життя. 

Ні, звісно, стаються дива — хтось зустрів справжнє кохання, знайшов себе, отримав відповідь на питання життя, всесвіту і взагалі. Народилися немовлята, спростувалися страшні діагнози, знайшлося житло, реалізувалися проєкти, почалися бізнеси. Просто тому, що ми живі, допоки живі. Не обов’язково розквітати через силу, те, що нам допомогли, те, що ми отримали підтримку, те, що ми вціліли і перебуваємо в безпеці не накладає на нас обов’язку розквітати і фонтанувати щастям, успіхом та ефективністю. Досить вдячності, уваги до себе і світу і внеску в перемогу — такого, який зараз можливий. 

Війна тисне на нас достатньо, а якщо чесно — понад усяку міру. Нам не треба тиснути на себе ще більше.

_____________________________

Від редакції: на головному фото зображено нове графіті у стилі Бенксі на стіні зруйнованого житлового будинку в місті Ірпінь, яке сильно постраждало від бойових дій на початку російського вторгнення, 12 листопада 2022 року. Фото: Maxym Marusenko/NurPhoto/AFP/East News