Майбутнє

Виборчі дільниці у Польщі відкрились о 7-й ранку за польським часом. Кожен охочий зможе віддати свій голос до 21-ї години.

На одній із виборчих дільниць Варшави проголосував прем'єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький.

На іншій виборчій дільниці у Варшаві голосував лідер опозиції і колишній глава уряду Дональд Туск.

На дільницях по обіді утворились черги з охочих проголосувати. Очікується, що у самій Польщі та за кордоном проголосують понад 29 мільйонів громадян, які мають право голосу.

Станом на 12.00 явка по всій Польщі склала 22,59 відсотка. Про це повідомили у Національній виборчій комісії. Найвища явка зафіксована в Підляському воєводстві — 25,23 відсотка. Найнижча — в Опольському воєводстві — 19,75%.

Вже цієї неділі у Польщі відбудуться вибори. Їхній результат важливий для України, адже ключове питання — чи залишиться незмінною підтримка Києва Варшавою, а також якими будуть соціальні гарантії для українців, які шукають тимчасового притулку в Польщі у зв'язку з війною.

Багато хто вважає, що результат цих виборів значною мірою залежить від голосу жінок, яких серед польських виборців 53%. Про це йшлося на конференції «Громадянки Польщі 2023» за участі Перших леді Польщі Йоланти Квасневської та Анни Коморовської, а також жінок-лідерок з усієї Польщі.

— Є багато речей, які повинні змінити. Це стосується законодавства у найчутливіших для жінок питаннях таких, як аборти, медична опіка, десятках інших важливих справ для жінок — наприклад, освіта, яка жахливо кульгає, нам соромно, як вчать наших дітей, фальшування історії, відсутність поділу влади, знецінення суддів. Ми віримо у наше повернення до великої європейської родини і до демократії, — каже Йоланта Квасневська, Перша леді Польщі (1995-2005).

Головне, у чому сходяться польські лідерки, — підтримка Києва після виборів повинна залишитися незмінною. Адже перемога України — це безпека всієї Європи.

— У вас є зерно на продаж, світ хоче це зерно купувати. Це тільки і виключно питання наших політиків, які повинні так організувати транспортування цього зерна, щоб воно не залишалося в нашій країні, — і невеличке коло осіб на цьому не збагачувалося, — наголошує Йоланта Квасневська, Перша леді Польщі (1995-2005)

— Коли нашим друзям, нашим сусідам завдають кривду, ми маємо допомагати їм усім, чим можемо, — ділиться із Sestry Анна Коморовська, Перша леді Польщі (2010-2015). — Я дуже хотіла б, щоб наші обидві країни були в ЄС, щоб ці вибори принесли такий результат, який не віддалить нас від Євросоюзу, а Польща, натомість, зможе запросити в Європейської унії Україну. 

Напередодні виборів Перші леді Польщі та жінки-лідерки — волонтерки, телеведучі, мисткині та представниці багатьох впливових організацій — закликали усіх польок не залишатися байдужими й іти на вибори і власноруч будувати майбутнє європейської Польщі.

— Величезну роль відіграють жінки, бо мають потужну силу голосів — їх тільки потрібно використати. У нас 16 мільйонів польок, які мають право голосу. Багато жінок в Польщі не ходять на вибори, не вірять в силу свого голосу, у те, що здатні щось змінити. Але цьогоріч перед виборами було багато освітніх заходів, так звана профілактична робота із жінками, аби донести — їхній голос має значення, вони повинні взяти справу в свої руки і змінити долю жінок, — сказала Малгожата Незабітовська, журналістка, речниця першого некомуністичного уряду Польщі.

Відповіді на ці питання — у статті сайту «Еспресо», яку Sestry публікують на умовах партнерства.

Як відбуваються парламентські вибори у Польщі: сейм та сенат, розподіл відсотків

У неділю, 15 жовтня, уся Польща вирушить до виборчих дільниць: обиратимуть нових депутатів та сенаторів, які формуватимуть уряд. Тут варто відзначити, що парламент відіграє провідну роль у розподілі державної влади у країні. Тому ці вибори можна назвати визначальними для подальшої діяльності всієї Польщі.

Поляки обирають представників до Сенату (верхня палата) та Сейму (нижня палата), а це відповідно 100 та 460 народних обранців. Власне, функція Сенату у цій владній структурі — стабілізувати політичну ситуацію, натомість формують уряд та змінюють закони саме представники Сейму, потрапити до якого партії можуть, набравши 5% голосів, а партійні блоки — 8%. Проте тут важливим нюансом є те, що кількість отриманих відсотків на виборах не дорівнює кількості відсотків у самому парламенті.

Вирішальним моментом для формування уряду є створення коаліції за участі мінімум 231 депутата. Саме із членів цієї коаліції обирають прем’єр-міністра, який запрошує до роботи команду міністрів. Тут якраз помітна ще одна важлива відмінність від української системи: у Польщі суб'єктом права є прем’єр-міністр, а не Кабінет міністрів, як в Україні. Це фактично канцлерська система, за нею міністри — уповноважені особи прем’єр-міністра для виконання його доручень, тоді як юридична відповідальність залишається на прем’єрі.

Ключові гравці виборів 2023 року та їхнє ставлення до України

За попередніми опитуваннями та прогнозами, до польського парламенту проходять 5 партій: ПіС, Громадянська коаліція, Конфедерація, Третій шлях та Нова Лівиця. Кожна із них наразі всіма можливими способами намагається активізувати та консолідувати своїх виборців.

Правляча партія — націонал-демократична ПіС, себто «Право і Справедливість». На початку російського вторгнення її рішучість зіграла свою роль, фактично створивши приклад для решти Європи, яка слідом за поляками активно включилась у допомогу українським біженцям. Проте значною мірою ця рішучість була продиктована думкою та діями звичайних польських громадян, які без вагань відчинили для українців двері своїх домівок. ПіС прагне утриматися при владі й далі, тому докладає значних зусиль для того, аби змобілізувати свою авдиторію, зокрема і граючи на питаннях зерна, щоб поповнити її ряди фермерами. Тобто дії ПіС та політика щодо України цілком залежатимуть від настроєвих коливань її електорату — реального та потенційного.

Практично в один рівень із ПіС просувається до парламенту Громадянська платформа, вона ж основа Громадянської коаліції, яка, зокрема, включає в себе Агроунію на чолі із Міхалом Колодзейчаком — одним з ініціаторів протестів проти імпорту українського зерна. Власне за його допомогою Громадянська коаліція планує заручитися підтримкою аграріїв, адже він сам є вихідцем із цього середовища. За даними опитувань, вона фактично не поступається відсотками провладній партії. Останню акцію із мобілізації своїх прихильників опозиція провела рівно за два тижні до виборів. Це Марш мільйонів сердець, який відбувся у неділю, 1 жовтня, та зібрав у Варшаві понад мільйон поляків із різних куточків країни. Проте під час цього маршу піднімалися здебільшого внутрішні польські питання й проблемні теми: «Я хочу пообіцяти вам закінчення польсько-польської війни наступного дня після виборів. Якщо ви проженете агресора, немає сенсу воювати», — можна тут процитувати лідера коаліції Дональда Туска. Серед іншого опозиція обіцяє поновити повноцінну співпрацю із ЄС, яка дещо охолола за теперішньої влади. А для українців тут важливим є те, що лише кілька днів перед тим Туск дуже становчо і впевнено висловився на підтримку України, передовсім щодо беззаперечного продовження безпекової допомоги. Це свідчить про постійність їхньої політики, на відміну від ПіС.

Ще однією прохідною партією наразі виглядає Третій шлях, одним із її лідерів виступає Шимон Головня. Ця партія не висловлюється різко із жодного критичного питання, залишаючись начебто посередині, не приймаючи сторону одних чи інших. Таким способом Третій шлях намагається утримати увагу різних категорій виборців, але натомість дещо губиться серед інших більш гучних конкурентів. Проте вони також активно воюють за голоси польського фермера, оскільки у складі Третього шляху є і Польська селянська партія, яка ще у 2000-х роках була єдиним представником інтересів села.

Нова Лівиця належить до опозиції та активно виступає проти гострих консервативних рішень ПіС. Це об’єднання різних лівих партій. Вони спільними зусиллями також набирають прохідний відсоток і можуть стати частиною майбутньої коаліції, яку сформують опозиційні партії.

Варто зазначити, що відверто антиукраїнською серед претендентів на місця у парламенті є лише ультраправа Конфедерація. Її лідер був єдиним депутатом, який не проголосував у Сеймі за резолюцію зі зверненням до ЄС і НАТО допомогти Україні у війні з Росією. Про це свідчить і їхня сьогоднішня політика, зокрема й останні заяви Славоміра Менцена щодо «ремонту» ключового аеропорту, через який прибуває зброя для України, або ж залізничних шляхів, у випадку, якщо Україна не поступиться у зерновому питанні. До речі, саме ця партія найактивніша у соцмережах. Менцен записує короткі відео для Tik Tok, постійно публікує щось у Facebook та не менш жваво використовує для просування своєї політики Youtube. Проте лайки у соціальних мережах далеко не завжди перетворюються у голоси на виборах.

Зерно, біженці та безпекова складова: як наближення виборів впливає на загострення українських питань

Виборчі кампанії розгойдують політичну ситуацію у будь-якому суспільстві, тож Польща — не виключення. А, як відомо, збурювати громадськість легше гострими питаннями. Теми українських біженців та зерна для поляків сьогодні перебувають саме серед гострих. Тому лунають гучні передвиборчі заяви, дещо змінилися і настрої самих поляків, на чому вдало грають політики.

«Настрої вже погіршились. І ставлення, це відчувається. Це і об'єктивні речі — такі, як втома поляків від того, що діється, і втомленість від війни, від економічної кризи. І загальні трохи депресивні настрої в поляків, бо життя погіршилося, — зазначає для Еспресо політтехнолог, член правління Polish Public Relations Association Михайло Красюк. – Не критично, але певна ерозія є».

І в той час, як зернове питання цілком ймовірно відійде на другий план та знайде певні консенсуси, тема біженців залишатиметься ключовою в українському питанні на польській політичній сцені. Наразі її активно розкручує Конфедерація, підігріваючи у мережах думку своїх прихильників. Тим часом конкретні дії у цій сфері цілком залежатимуть від результатів виборів та створеної коаліції. А їх спрогнозувати поки що складно. Попри це, за попередніми прогнозами, більш ніж реально, що частина допомоги чи пільг для українців можуть не бути продовженими. Власне не скасованими, а просто не продовженими.

Разом із тим безпекова тема, а саме подальше постачання зброї для України та навчання українських військових, не ставиться під сумнів з огляду на постійну участь у цьому процесі НАТО та ЄС. Тут не говорить про припинення підтримки навіть затята Конфедерація, а вже решта політичних партій демонструють її у достатній мірі.

«Безпекова допомога пов'язана із присутністю НАТО, стратегією НАТО і американською підтримкою, — пояснює Еспресо депутат другої й третьої каденції Польського сейму, громадський діяч, історик Мирослав Чех. — Це пов’язано із безпекою України, але воно прямо корелюється із безпекою Польщі».

Чого очікувати від результатів: що може змінитися в польській політиці щодо України

Звісно все виглядає так, що для України існують кращі та гірші варіанти результатів виборів у Польщі. Найімовірнішими серед них є три шляхи формування переможцями парламенту, які залежатимуть від набраного відсотка голосів.

Перший варіант — це той, коли ПіС візьме абсолютну більшість і проведе уряд через парламент самостійно. У цьому варіанті гостре питання зерна потрохи зійде на маргінеси, але залишиться питання вступу України до ЄС. Що ж до політики, то вона коливатиметься разом із настроями суспільства.

Другий варіант — коли відносну більшість візьме Платформа і отримає шанс утворити коаліцію з Новою Лівицею та Третім шляхом. Відповідно тут постійна та непохитна позиція Туска відома, підтримка України не зміниться.

І є третій варіант — коли ПіС візьме відносну більшість, але не отримає в Сеймі абсолютної більшості, за законом право спробувати створити уряд отримує партія, яка виграла вибори. Щоб скористатися цим шансом, ПіС домовлятиметься із Конфедерацією. Як підкреслює Михайло Красюк, цей варіант для України є найгіршим: «У світоглядних питаннях у них різниці немає. Тому я боюся, якщо вони почнуть домовлятися, то якраз компромісом буде підтримка України. Тому якщо так станеться, це буде друга Угорщина. Для них питанням торгу буде Україна».

І для досягнення будь-якого із цих результатів важливу роль відіграє те, яких домовленостей вдасться досягнути у зерновому питанні.

Наближення наступних виборів

На жаль, виборча хитавиця у Польщі аж ніяк не завершиться 15 жовтня, бо її підживлюватиме наближення наступних виборів. Йдеться передовсім про місцеві, які очікуються вже за пів року і для яких тема українців також матиме наріжний характер.

«Треба розуміти, що Польща вже увійшла у період дуже довгої політичної турбулентності, – наголошує Михайло Красюк. – І ця думка, що от 15 жовтня пройдуть вибори і все заспокоїться – хибна. Нічого не заспокоїться хоча б тому, що навесні 2024 року відбудуться місцеві вибори, де українське питання також буде дуже важливим.  Оскільки саме органи місцевого самоврядування доклалися до підтримки біженців. Восени 2024 року – вибори Європарламенту, і 2025 рік — президентські вибори. Фактично із відступом у пів року будуть кілька потужних виборчих кампаній, де важливу роль займатиме тема України».

Український компонент роками був так чи інакше присутній у польських виборах, чи у питаннях історичної пам’яті, чи трудової міграції. А війна лише збільшила його можливий обсяг.

Sestry у рамках партнерства з телеканалом «Еспресо» публікують повний текст автора.

Президент США Джозеф Байден виступив з рішучою підтримкою Єврейської держави після рейду бойовиків з терористичної організації ХАМАС на територію Ізраїлю. Є очевидним, що зараз питання близькосхідної війни буде головним пріоритетом американської політики. Адже очевидно, що криза на Близькому Сході загрожує і національним інтересам США, і економічній стабільності у світі. Саме тому є таким важливим сьогодні, щоб Ізраїль міг рішуче подолати наслідки цієї терористичної атаки й продемонструвати, що його безпека на може бути підважена терористичним угрупованням, яке здійснило несподіваний напад на ізраїльську територію.

Звісно, вже на другий день цієї війни стає очевидним, яка кількість загроз ще може виникнути внаслідок дій ХАМАС. Ранок почався з обстрілу території Ізраїлю з території Лівану. Як і слід було очікувати в перші ж години після рейду ХАМАСу, до війни підключилася й інша проксіармія Ісламської Республіки Іран — ліванська шиїтська терористична організація «Хезболла», яка водночас є однією з найбільш впливових політичних партій Лівану. Сьогодні можна сказати — однією з державоутворюючих сил цієї країни.

«Хезболла» не може не реагувати на дії ХАМАСу, тому що її небажання брати участь у війні проти Ізраїлю може бути несхвально зустрінуте в Тегерані і, таким чином, датися взнаки на особистому фінансування діячів цього угруповання. А ми маємо пам’ятати, що кожне терористичне угруповання – це насамперед корумпована корпорація, лідери якої намагаються заробити якомога більше грошей як на загибелі людей, так і на політичних позиціях угруповання у світі радикальних організацій.

Однак досі залишається незрозумілим, яку саме тактику обере "Хезболла" в цій війні. Чи обмежиться «Хезболла» виключно обстрілами території півночі Ізраїлю — і саме тому в Ізраїлі вже говорять про необхідність думати про безпеку північних регіонів. Або ж спробує здійснити рейди на ізраїльську територію, користуючись тим, що більша частина бійців Армії оборони Ізраїлю може бути зайнята наземною операцією на території сектора Газа з намаганням знищити якомога більше терористів організації ХАМАС у тій відчайдушній спробі.

Так що головні події цієї війни ще попереду, і абсолютно логічно, що прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху підкреслив, що ця війна, на відміну від попередніх акцій Ізраїлю проти терористичної організації ХАМАС, буде довгою. Але й дії ХАМАСу проти Ізраїлю ніколи не були такими масштабними, добре підготовленими та відчайдушними.

Також не варто недооцінювати й того, що можливість прориватися через кордони Ізраїлю буде великою спокусою не тільки для «Хезболли», а й для радикальних організацій в охопленій громадянською війною Сирії. Адже й там у радикальних ісламістських угрупованнях є боротьба за те, хто буде головним ворогом не стільки режиму Башара Асада, скільки Єврейської держави. І, таким чином, багато що в розвитку подій у наступні непрості дні буде залежати від ефективності й оперативності Армії оборони Ізраїлю й від того, яку кількість терористів ХАМАС вдасться повністю ліквідувати, яку кількість керівників ХАМАС вдасться вилучити з боротьби проти Єврейської держави так, щоб терористична організація вже не могла відновити своєї інфраструктури на території сектора Газа.

За великим рахунком, ідеться про ізраїльсько-іранську війну, причому за Ісламською Республікою Іран ми можемо побачити тінь головного дестабілізатора сучасного світу — Російської Федерації.

І разом із цим не варто забувати про обмеженість можливостей ізраїльських силових структур. Це хамасівці можуть спокійно заходити на територію Ізраїлю й убивати мирних мешканців цієї країни, зустрічаючи у відповідь лише засудження цивілізованого світу. Якщо свою боротьбу з терористами розпочне Армія оборони Ізраїлю, ми маємо пам’ятати, що ця боротьба буде відбуватися в тісних житлових кварталах сектора Газа, у тих житлових кварталах, де кожен терорист має цілу сім’ю зацікавлених у його житті родичів. Адже тероризм - це головний бізнес населення сектора Газа. І масові жертви серед цього цивільного населення, звичайно ж, одразу призведуть до закликів припинити таку спецоперацію, дати терористам спокій, дати їм можливість і надалі знищувати цивільне населення Ізраїлю.

Про це будуть говорити європейські політики, нажахані тим, що серед жертв такої операції, звісно, будуть не тільки терористи, але й жінки, і діти. Про це говоритимуть лідери арабського світу, які будуть використовувати цю ситуацію для збільшення своєї популярності на арабській вулиці. І таким чином будуть поставлені під сумнів усі мирні угоди Ізраїлю з арабськими країнами та весь той процес, який з такою напругою був налагоджений останніми роками.

Можливості ХАМАСу вбивати цивільне населення значно відрізняються з точки зору реакції та наслідків для терористичної організації від можливостей Армії оборони Ізраїлю ліквідовувати терористів. І тому ізраїльтянам буде набагато важче навести порядок на території смуги Газа, ніж терористам убити якомога більше цивільних мешканців Ізраїлю. Це треба усвідомлювати, коли ми будемо говорити з вами про подальший непростий і, ймовірно, парадоксальний розвиток подій у цій війні, яка вже зараз на перших шпальтах газет усього світу, висвітлюється головними телевізійними каналами світу, як головна подія останніх місяців.

І саме тому є таким важливим, щоб ця спеціальна операція Ізраїлю проти терористів закінчилася якнайшвидше та якнайвдаліше. Тому що кожен день війни на Близькому Сході відвертає увагу світу від злочинних дій іншої терористичної організації - Російської Федерації - на українській землі. В Кремлі це прекрасно знають і робитимуть усе можливе й неможливе за допомогою своїх союзників в Ірані й терористичних організаціях, щоб війна на Близькому Сході затяглася й перетворилася на довгий конфлікт між Ізраїлем і терористичними організаціями.

Розмірковування про майбутнє України, які зараз ми бачимо на сторінках періодичних видань й чуємо у виступах на представницьких конференціях, здаються мені чимось схожим на хіромантію. Адже життя у темряві війни вимагає насамперед зосередження на головних задачах — перемозі у цій війні, закінченню бойових дій, виживанні населення. По кожному з цих пунктів ми ще дуже далекі навіть не до втілення у життя, а до розуміння термінів такого втілення…

До яких результатів призведуть, у кінцевому рахунку, наступи українських Збройних сил на окупованих територіях? Чи будуть у Росії сили й можливості здійснювати власні наступи й окуповувати нові території України? Наскільки реалістичним є розрахунок на перемовини, які рано чи пізно мають поставити крапку на активній фазі бойових дій й перевести війну у період багаторічного виснажливого протистояння? Або все ж таки війну можна просто закінчити? Але на яких умовах? Коли? Чи йде мова про найближчі роки чи найближче десятиліття? Якою буде у такому разі демографічна ситуація у країні? Як багато людей забажає повернутися до України з вимушеної еміграції й як багато людей залишить країну після закінчення бойових дій? Що буде з народжуваністю? Як виглядатиме економіка? Коли Україна отримає контроль над власними портами?

Можна задавати ще десятки таких питань й усвідомлювати найголовніше — на них немає реалістичної відповіді. Кожний, хто намагається відповідати, розповідає вам не про перспективи, а про власне бажання перспектив. Це може бути ідеальна картина, яка не втілиться у життя просто тому, що для неї не буде реальних умов. А може бути песимістичний портрет майбутнього — й ми також не побачимо такої ситуації насправді просто тому, що не буде таких трагічних обставин, за яких намальована картина стала б правдою.

Для реалістичного спостерігача війна — найбільший виклик саме тому, що поки вона продовжується ти не можеш знати про майбутнє буквально нічого. Все може змінитися буквально за одну годину після фатального обстрілу чи вирішального бою.

Й водночас може нічого не змінюватися місяцями, з перервами на спорадичні воєнні операції, ракетні обстріли або прильоти безпілотників. Саме тому людям, які запитують мене коли закінчиться війна або яким буде післявоєнне майбутнє, я завжди відповідаю просто: живіть сьогоднішнім днем й не намагайтесь вигадати майбутнє. Це майбутнє буде зовсім не таким, яким його уявляєте ви або таким, яким його уявляю я.

Разом із цим відсутність майбутнього — це зовсім не привід не думати про те, на яких цінностях має будуватися післявоєнна Україна. Вже сьогодні ми можемо сказати про найголовніше: план Кремля по демонтажу української державності зазнав поразки. Так, Володимир Путін не відмовився від цього зловісного плану й, поки житиме й керуватиме Росією, докладатиме неабияких зусиль для його втілення у життя. Але це не означає, що у нього вийде.

Отже, єдине на що ми можемо розраховувати у майбутньому впевнено — так це на державу. Однак сам план її розбудови потребуватиме відповідальності й взаємоповаги від тих, хто вирішіть залишитися в України після війни або повернутися додому. Це буде непростий вибір життя у зруйнованій країні з мільйонами проблем й невизначеними перспективами й без відповідальності й взаємоповаги її не відновити.

Перше, про що треба подумати — так це про пріоритети. Ми завжди бажали жити в успішній багатій державі, однак цінність України зовсім не у цьому. Україна може бути успішною й багатою, а може бути бідною й кризовою, але вона все одно залишатиметься Україною. Якщо ви хочете жити в успішній і багатій державі, я щиро раджу вам еміграцію. Якщо ви хочете будувати Україну, залишатися українцями й виховувати як українців своїх дітей — ваше місце тут. Ця країна — просто притулок для українства і українців, не більше, але й не менше. Й так, такий притулок теж може бути й успішним, й багатим, й сучасним, й некорумпованим. Але шанс того, що таку Україну ви за свого життя не побачите, є дуже великим.

Якщо ви хочете створити умови для появи саме такої України у майбутньому — ризикуйте. Якщо кожний прожитий тут рік у очікуванні змін буде наповнювати вас розчаруванням й призводити до депресії — значить, це випробування не для вас.

Але в момент, коли ви вирішите, що про Україну можна забути, згадайте, як ви перелякалися 24 лютого 2022 року, що вона ось-ось і зникне з мапи світу. Згадали? Ну тоді, можливо, їй потрібні саме ви? Можливо, якщо ви залишите країну або опинитесь у «внутрішній еміграції»,  Україну будуватимуть інші люди.

Звичайно, це розмова якраз на майбутнє — майбутнє, якого ми не знаємо й ще довго не знатимемо. Але щоб зробити правильний вибір, діалог потрібно починати саме зараз. Й, до речі, це має бути навіть не діалог з друзями й знайомими. Й не діалог з самим собою.

Це має бути діалог з Україною — так-так, з тією Україною, яку ви хотіли б побудувати після цієї війни.

Данута Гюбнер, професорка, докторка економічних наук, депутатка Європарламенту від Польщі в ексклюзивному інтерв'ю «Сестрам» розповідає, коли закінчиться війна і з чого почати відбудову України, як перемогти корупцію та який вибух здійснили українські жінки в Польщі.

Ольга Пакош: Війна триває, чи варто вже говорити про післявоєнну відбудову України? З'являється все більше ініціатив як в Україні, так і в інших країнах Європи щодо відбудови. Про що ми дійсно можемо говорити і що можемо робити у цьому напрямку?

Данута Гюбнер: Відновлення України після війни принесе багато важких моментів. Без сумніву — більшість інвестиційних проєктів будуть пов'язані з великим фінансовим ризиком, а часто також з безпекою учасників їх реалізації. Україна сьогодні є найбільшим мінним полем у світі. На відміну від Плану Маршала, коли був один донор, тепер кошти надходитимуть з багатьох міжнародних джерел на різні дороговартісні та конкурентоспроможні проєкти. Знадобиться комплексний план, потрібна буде хороша координація, яка дозволить залучати інвестиції та використовувати підтримку донорів. Весь процес має бути ретельно спланований, організований, контрольований та вкладений у добре розроблені, пристосовані до реалій, правові рамки, стійкі до корупції та шахрайства. Українці розуміють і усвідомлюють це.

Значні приватні зобов'язання будуть пов'язані з гарантіями безпеки. Не буде бажання інвестувати в проєкти, які можуть бути знову зруйновані. Необхідне спеціальне воєнне страхування для компаній, які привозять своїх працівників на території з високим ризиком.

Ми очікуємо, що Україна представить план відновлення. Але ми також розуміємо, що їй знадобиться допомога. Це може бути нагода для ЄС та інших партнерів надавати експертну підтримку у розробці планів відбудови післявоєнної України на всіх рівнях влади — національному, регіональному та місцевому. Донори й інвестори хочуть бачити візію і план відбудови з боку України.

Нам доведеться співпрацювати з українцями над планом відновлення, який не тільки сприятиме відбудові зруйнованого війною, але й допоможе здійснити стрибок до модернізованої, сучасної, екологічно збалансованої та цифрової України.

ОП: Яким Ви бачите місце Польщі у відновленні України? Як Польща може допомогти? Що може здобути для себе? Які економічні, політичні чи навіть іміджеві переваги?

ДГ: Польща є одним із членів демократичного союзу на користь України. Ми, як суспільство, пройшли іспит на солідарність з біженцями. Ми підтримуємо Україну поставками військової техніки.

Ми є важливим торговельним партнером для України. Я вважаю, що польські підприємства відіграють важливу роль у реалізації проєктів, пов'язаних із відновленням України. Вже зараз понад 2000 польських компаній виявили зацікавленість у цьому процесі.

Відновлення України, безсумнівно, є для Польщі шансом інвестувати не лише у відбудову зруйнованої економічної інфраструктури, котра надає публічні послуги, а також в лікарні та школи. Мені прикро, що існує брак довіри Європейського Союзу до польської влади. Можливо, підтримка України також є можливістю для повернення Польщі відповідного місця в органах прийняття рішень ЄС, для відновлення довіри європейських партнерів до Польщі. Польща може відіграти значну роль у відбудові післявоєнної України, проте варто пам'ятати, що цей процес буде сильно пов'язаний із підготовкою України до членства у Європейському Союзі.

ОП: Чи нинішня влада Польщі робить достатньо для надання допомоги Україні? Я не запитую про допомогу військового характеру, мене цікавлять соціальні та суспільні аспекти. Чи варто щось змінити?

ДГ: У Польщі проживає близько одного мільйона біженців з України, і більшість з них працює в Польщі, навчає своїх дітей у польських школах та користується медичними та соціальними послугами, тож можемо сказати, що вони стали частиною нашого суспільства. Проте, ми все ще не добре справляємось у деяких аспектах і не можемо впровадити відповідні рішення, щоб інтегрувати та повністю включити українців у наше громадське життя.

Також можна помітити певну втому польського суспільства, оскільки, наскільки я розумію, звичайним людям у великій мірі доводиться нести обов'язок допомоги українцям, які втікають від війни. Уряд мало підтримував у цьому відношенні.

Багато українців у Польщі все ще працюють нижче своїх кваліфікацій. Якби ми з одного боку допомогли їм вивчити мову, а з іншого — затвердили їх дипломи, ми могли б активізувати біженців з України. Це важливо не тільки для українців, але і для нас, щоб спонукати їх залишатися в Польщі, а не мігрувати далі на захід. Врешті-решт, найголовніше — аби українці могли повернутися до своєї країни і будувати її майбутнє.

У соціальному та громадському аспекті викликом залишається знання польської мови. І хоча багато українців чудово володіє польською мовою, я думаю, що забезпечення широкого доступу до мовних курсів сприятиме їхній швидшій інтеграції.

Лише кожна третя дитина з України, з числа біженців, навчається в польській освітній системі, велика частина не навчається в жодній системі (ані польській, ані українській), багато хто має проблеми з адаптацією в польській школі. Крім того, є мовний бар'єр, військова травма, відсутність психологічно-педагогічної підтримки та недостатнє навчання вчителів.

У польському суспільстві все ще існує великий потенціал солідарності з тими, хто втікає від війни та насильства. Просто відкритість до інших недостатня, потрібна все більш інституціональна та професійна підтримка з боку влади.

ОП: Найбільше біженців — понад півтора мільйона осіб, переважно жінок та дітей — прийняла Польща. З якими проблемами вони стикаються? Чи відчувають спокій та безпеку в Польщі? Чи може Польща стати для них другим — новим — домом?

ДГ: Для біженців з України Польща вже стала новим домом — для деяких тимчасовим, для деяких, можливо, назавжди. Важко сказати, чи вони відчувають себе спокійно, коли досить близько, прямо за кордоном Польщі, на голови їхніх співвітчизників, членів сім'ї, падають бомби. Звичайно, в нашій країні вони можуть почувати себе безпечніше. Деякі біженці змогли організувати своє життя знову, деякі, безперечно, не можуть дочекатись повернення на батьківщину. Менше з тим, обидві ці групи зіткнулися з проблемами. 

Дім — це поняття глибоко особисте. Чи може Польща стати справжнім новим домом для біженців? Це залежить від багатьох чинників, включаючи готовність нашого суспільства приймати різноманітність і забезпечувати підтримку.

Потрібні зусилля як з боку біженців, так і польського суспільства, щоб сприяти взаєморозумінню і повазі, створенню для наших сусідів місця, яке вони зможуть називати домом.

Але я від усього серця бажаю українцям мати змогу повернутися до своїх мирних домівок та почуватись у безпеці.

ОП: Повертаючись до теми відновлення України — чи можна використати потенціал жінок, які проживають в Польщі? Протягом півтора року вони вивчили польську мову, зрозуміли податкову систему та відкрили власну підприємницьку діяльність.

ДГ: Це добре, що Ви згадуєте про бажання українок бути присутніми на польському ринку праці. Чудово, що українки підходять до початку нового життя в Польщі з професійними амбіціями. Ваші співвітчизниці є чудовими, відкритими для світу людьми, які прагнуть керувати своїм життям, навіть в неймовірному стресі, незважаючи на воєнну травму, еміграцію та початкові труднощі. Я захоплююсь ними.

Я розумію, що деяка частина з них після закінчення війни захоче повернутися до України і допомагати відновлювати країну. Для цих людей ми повинні створити найкращі умови, аби під час перебування в Польщі вони могли здобути найкращі кваліфікації, які потім використають на батьківщині.

Відразу після початку війни, в березні минулого року, 110 фірм, заснованих українками, розпочали підприємницьку діяльність в Польщі, а в наступному місяці це число збільшилось на 214 відсотків. З квітня по вересень [2022 року — ред.], кількість фірм, заснованих українками, зростала в середньому на 22 відсотки щомісячно.

Це майже вибух жіночого підприємництва! 89 відсотків недавно заснованих фірм займаються перукарською діяльністю та косметичними процедурами. У галузі інформаційно-комунікаційних технологій жінки найчастіше засновували фірми, пов'язані з програмним забезпеченням, а в галузі торгівлі — роздрібним продажем через інтернет чи поштовими відправленнями.

Мене вразило, що близько 300 українських жінок, які приїхали до Польщі від початку війни, висловили бажання брати участь у безкоштовній програмі розвитку у сфері ІТ. Це гарна звістка, що вони бачать майбутнє у сфері цифрових компетенцій.

Це, звісно ж, буде дуже корисним, коли вони повернуться до своєї країни, а також, якщо вони вирішать залишитися в Польщі.

Підвищення цифрових компетенцій — це надійний шлях виходу з примусової низькооплачуваної роботи нижче їх кваліфікації, і це стосується значної частини українських біженок.

Але є також група українок, які вже відчувають себе достатньо добре в Польщі і бажають залишитися тут і розвивати кар'єру або бізнес. Просто треба залишити їм вільний простір для реалізації амбіцій, підтримати їх через можливості фінансування малих та середніх підприємств — дати їм початкову «фінансову подушку» для розвитку підприємницької діяльності.

Завдяки своєму підприємницькому духу, енергії та відвазі, жінки з України можуть оживити інвестиційну діяльність в Польщі. Важливо, щоб вони відчували себе комфортно в польському громадському просторі, відчували себе частиною нашого суспільства і мали право висловлювати свою думку з питань, які стосуються всіх нас. Заохочую жінок з України, які перебувають в Польщі, брати участь у громадському житті, в тому числі в рамках жіночих організацій, таких як, наприклад, Конгрес жінок. Висловлювати свої потреби, сподівання і створювати справжнє коло сестринства з польками. В Польщі є багато справ для вирішення, і ми можемо робити це разом. Це дозволить набути досвіду, який може стати корисним в післявоєнній Україні.

І, звісно, таке входження до сфери публічної діяльності в Польщі допоможе підтримати і зацікавленість українськими справами в Польщі. Це буде особливо важливо після війни, у вирішальному періоді для питання членства України в Європейському Союзі. Україна потребуватиме багатьох союзників. Україна також потребує значної участі громадянського суспільства у процесі будівництва демократії, відновлення зруйнованих об'єктів і розвитку підприємництва. Майбутнє України буде залежати від її громадян.

ОП: Ви, як депутатка Європейського парламенту є великою прихильницею України і послідовно підтримуєте її перспективу членства в ЄС. Чому Ви так вірите в Україну та українців?

ДГ: Україна бореться за своє існування, а також за те, щоб ніхто більше не став жертвою неспровокованої агресії іншої країни. У цей момент підтримка вашої країни та її громадян є показником гуманності, свідченням політичної гідності. Україна є лакмусовим папером — якщо ви не підтримуєте її у цій героїчній боротьбі, це означає, що ви погоджуєтеся з тим, щоб сила і кулак правили міжнародним порядком.

Підтримка України — це визнання героїзму чоловіків та жінок, які залишилися та намагаються жити нормальним життям під бомбами, а також для тих, хто став біженцями і переживає складну долю мігрантів.

Але підтримка також випливає з належного розуміння ширшого політичного інтересу всієї демократичної спільноти в захисті цінностей, таких як мир, свобода і незалежність.

А моя віра в Україну, українок і українців?

Я бачу прогрес, який ви робите, готуючись до членства в Європейському Союзі. Ви робите це, коли летять бомби, коли потрібно переховуватись в укриттях, коли панує страх і невпевненість щодо долі країни, долі сімей та близьких.

Як можна не вірити в людей, які виявляють таку стійкість в надзвичайно складних умовах? Я бачу вашу впевненість у перемозі, у тому, щоб після війни не марнувати ці зусилля і щоб перемога стала початком відродження України вашої мрії.

Я вірю в вас, тому що ваша надія на краще життя надихає. Але не окремо, а в спільноті демократичних країн, невід'ємною частиною якої є Європейський Союз. Ви вже стали частиною європейського ДНК.

Ви виграєте війну, а ще виграєте мир, який настане після неї. Бо ви чудові жінки та чоловіки. А Європа — це ваш дім.

ОП: Як депутатка Європейського парламенту Ви часто відвідуєте Україну, спілкуєтесь з політиками, представниками влади, депутатами та громадянами. Чи дійсно Україна готова до членства в ЄС? Я говорю про корупцію. Як її перемогти?

ДГ: Я приємно здивована рівнем залученості та великим прогресом України з 1994 року, коли було укладено перший Договір про партнерство між ЄС та Україною. Звичайно, агресія Путіна спричинила значні руйнування багатьох аспектів існування України. І в цьому контексті я зі зворушенням спостерігаю у вас, українців, велику стійкість, політичну готовність і ентузіазм, пов'язаний з приєднанням до ЄС.

Боротьба з корупцією є важливим демократичним показником, і Європейський Союз приділяє цьому питанню велику увагу. Це також один з показників, які Європейська Комісія враховує при підготовці своїх висновків щодо готовності країни до членства в ЄС.

Кожна глибока зміна в управлінні вимагає політичної волі, і безумовно, ефективні реформи в Україні потребуватимуть міцного та стійкого лідерства на найвищих рівнях управління. Особливо важливим це буде в контексті українських фондів відновлення.

Необхідно створювати системні політичні та суспільні заходи на користь змін. Інвестування у зміцнення таких заходів у сфері боротьби з корупцією — наприклад, шляхом збільшення попиту на якісне управління та зміцнення позицій громадянського суспільства — буде ефективніше, ніж просто формальні інституціональні заходи чи дії зверху.

Війна в Україні — це не лише вигнання російських військ з країни. Йдеться про будівництво демократичної моделі влади, яка, на відміну від російської, ефективно забезпечує своїм громадянам публічні послуги. Війна також зміцнила солідарність українців, фундамент, на якому можна будувати ефективні системні заходи проти корупції. Тепер влада та її союзники мають забезпечити, щоб це перетворилося на ефективне управління.

ОП: В одному з інтерв'ю Ви зауважили: «Багато залежатиме від того, як ми - як Європейський Союз і решта світу, включаючи Сполучені Штати (хоча для нас це обов'язок) — зможемо допомогти Україні завершити війну». Ці слова вразили мене. Як Ви уявляєте завершення війни? Коли можна буде говорити про кінець війни?

ДГ: Тільки Україна може вирішити, коли ця війна закінчиться.

Нашим обов'язком, ЄС і їх союзників, є допомога, щоб цей конфлікт завершився успішно для України та її громадян. Наше завдання — зробити так, щоб праця та жертвоприношення українського народу для європейських та демократичних цінностей не були марними. Після закінчення війни Україна повинна отримати те, що є найважливішим: власну країну, недоторканість, територіальну цілісність, незалежність від Росії та приналежність до європейської родини.

Шлях для України є ясним і зрозумілим. Це Європа. Незворотно. І це погана новина для Путіна з геополітичних та геостратегічних причин.

Багато речей доведеться зробити і є багато роботи, але в найглибшому моральному сенсі Україна вже є в ЄС.

Цьогоріч молодша донька голови Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України до Європейського Союзу Іванни Климпуш-Цинцадзе закінчила школу та вступила до університету за кордоном. Як колись її мати. В ексклюзивному інтерв’ю «Сестрам» народна депутатка VIII та IX скликань, віцепрем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції (2016-2019 рр) розповіла, де саме її молодша донька бачить своє майбутнє, як Україна має боротися за повернення українців додому з Європи та який шлях українці повинні подолати для повноцінного членства в Європейському союзі і НАТО.

Тетяна Літвінова-Михальонок: Як ви взагалі почуваєтесь? Повномасштабна війна триває, втома накопичується.

Іванна Климпуш-Цинцадзе: Так і є.

У всіх, хто працює в Україні, хто тут живе, намагається боротися, — є втома і виснаження. Певно, спрацьовує такий внутрішній самозахист від тієї кількості болю, який накопичується. 

ТЛМ: У простого українця, все ж таки, більше варіантів якось переключитися. Наприклад, менше споживати новин. До народних депутатів вимоги інші. І навіть елементарна відпустка, яка також потрібна людям в умовах війни, може викликати осуд. Як ви відпочиваєте?

ІКЦ: Намагаюся проводити час з родиною. Все марю тим, аби на кілька днів поїхати на Закарпаття, але якось у мене все не виходить. У мене там місця сили, там дідівська хата, там є поріг дерев'яний, на якому можна посидіти і подивитися на гори, набратися сили... У кожного, напевно, є якісь свої місця, які дають додаткове натхнення, той стрижень, ту можливість випрямити спину і рухатись далі впевненіше. 

[Дід Іванни Климпуш-Цинцадзе із села Ясіня на Закарпатті. Дмитро Климпуш був головнокомандувачем Карпатської Січі — військових формувань незалежної української держави Карпатської України протягом 1938-1939 років. В СРСР його кілька разів заарештовували, і він провів багаторічний термін у сталінських таборах за «антирадянську діяльність». — Ред.]

ТЛМ: Ваша молодша донька цьогоріч закінчила школу у Києві і вступила до університету за кордоном. Як обирали навчальний заклад — це було її рішення чи все ж спільне родинне? 

ІКЦ: Так, вона навчатиметься за кордоном. Це дозволить мені трішки спокійніше їздити у відрядження. Бо найскладнішим у робочих поїздках є те, що коли в Україні тривога, а ти за її межами, існує таке міфічне уявлення, не знаю, чи ви з ним знайомі, що якщо ти тут, то не так страшно і ніби ти щось…

ТЛМ: Контролюєш…

ІКЦ: Так, контролюєш. Принаймні телефонуєш донькам і дізнаєшся, чи вони зайшли в метро, чи пішли в укриття. Тобто навчання за кордоном дозволить більше фокусуватися на роботі. Але я не можу сказати, що молодша донька хоче їхати за кордон. Тому це таке спільне рішення. Вона налаштована на те, щоб багато чому навчитись для майбутньої розбудови України.

ТЛМ: Зрештою, у вас був схожий досвід — ви вчилися за кордоном, але повернулися до України.

ІКЦ: Я багато жила за кордоном і вчилася. Завжди жартувала, що я як бумеранг: обов’язково повертаюся до України. Так склалося, що мій чоловік не є етнічним українцем, що видно з мого прізвища. Він, до речі, не є навіть громадянином України. Свого часу він пішов добровольцем воювати за Грузію, закінчив війну командиром батальйону. Для нього важливо мати громадянство тієї країни, за яку він воював. Вже 17 років, як ми повернулися після життя за кордоном — в Америці та Грузії. Тому я дуже вдячна, що він сказав: «Це наша домівка, ми її будемо захищати. У нас немає варіанту куди-небудь їхати».

Я сподіваюся, що мої дівчата навчаться та приїдуть будувати ту Україну, яку ми зможемо захистити. Мені дуже хочеться, щоб на їхню долю не випало необхідності й надалі боронити нашу країну.

До речі, молодша донька буде вивчати конфліктологію та міжнародні відносини. Те, що відбувається в Україні, повністю продиктувало її вибір для того, щоб бути корисною у майбутньому.

ТЛМ: Мільйони українців виїхали з України через війну. Багато з них інтегрувалися в інше суспільство — і їхнє повернення додому навіть після закінчення бойових дій уже під питанням. Коли треба думати про повернення українців додому — зараз чи після перемоги? Якою має бути державна політика в цьому питанні?

ІКЦ: Це одне з найважливіших завдань, які мають стояти перед державою: створити привабливі умови для повернення українців додому. Це надзвичайно болюча історія. Ми з вами розуміємо, що чим довше родини з дітьми перебувають за кордоном (а діти вже другий навчальний рік будуть навчатися у закордонних школах), тим більше вони адаптуються під інші суспільства. У них з’являтимуться нові перспективи, які можуть видаватися набагато привабливішими, ніж повернення додому й відбудова зраненої, напів знищеної України. Створення економічних, правових, освітніх умов для повернення українців додому — є важливим завданням. Коли ми говоримо про відбудову країни, мені б хотілося, щоб в її центр ставилася людина. 

ТЛМ: Але відтік людей за кордон — це проблема не лише України, це й проблема країн, які вже є у складі ЄС. Наприклад, Румунія та Болгарія втратили мільйони кваліфікованих кадрів.

ІКЦ: Йде боротьба за трудовий людський ресурс. Ми просто маємо мати такі умови, які дозволили б нам бути конкурентними в цій боротьбі, а не просто сказати: «Це ж проблема всіх країн, які вступали до Європейського Союзу». Справді була величезна міграційна хвиля, потім вона вирівнювалася, частина людей поверталася. Маємо розуміти, що є цілеспрямована політика інших країн, які керуються своїми національними інтересами, інтересами своєї економіки. Коли вони бачать професійних людей, спроможних адаптуватися, то стимулюватимуть їх залишитись в їхній країні.

Це дуже болюче питання.

Може, варто думати про те, на яку кількість громадян України має бути розрахована наша економіка, як її змінити через те, що кількість населення в нас суттєво зміниться? 

Думаю, на даний момент суспільство просто не готове до дискусії, чи готові ми до прийняття мігрантів. Та нас чекає дуже складна розмова і непрості рішення. 

ТЛМ: Розкажіть про поточну роботу у комітеті з інтеграції України до Європейського Союзу: що є сьогодні пріоритетним?

ІКЦ: Після отримання кандидатського статусу [у червні 2022 року лідери 27 країн-членів ЄС ухвалили рішення про надання Україні статусу кандидата на членство в Європейському Союзі. — Ред.] є два пріоритетні напрямки роботи. Перший — це внутрішня робота: аналіз українського законодавства на предмет відповідності до права Євросоюзу. Другий основний компонент нашої роботи — міжнародні відносини й наша адвокаційна діяльність як із представниками європейських інституцій, європейського парламенту, так і з представниками національних парламентів, аналітичних центрів, урядів країн-членів Європейського Союзу та країн-членів Північноатлантичного альянсу. Я пишаюся тим, що ми зробили за цей час, аби максимально просувати українські інтереси на міжнародній арені.

ТЛМ: Наскільки наші міжнародні партнери стежать за нашою внутрішньою політикою і як це може впливати на підтримку України?

ІКЦ: Нам дуже допомагає те, що країни-партнери бачать Україну як єдиний кулак, що протидіє зовнішній агресії. Усередині Верховної Ради немає розбіжностей щодо необхідності надання додаткової воєнної допомоги Україні чи стимулювання санкційної політики проти Росії, чи бачення того, що нам потрібно перемогти ворога, щоби мати майбутнє і просуватися далі до Європейського Союзу.

Але у тих, хто уважно спостерігає за Україною, дедалі більше виникає питань, наскільки влада під прикриттям воєнного стану обмежує демократичні права, деколи необґрунтовано.

Йдеться про непрозорість, закритість процедур, відсутність реального парламентського контролю, відсутність реального балансу влади, відсутність підзвітності. До парламенту навіть представники Кабінету Міністрів не приходять — у нас немає годин запитань до уряду. І це все помічають наші партнери. 

ТЛМ: Ми вже згадували Угоду про асоціацію України з ЄС. Виконання семи «домашніх завдань» — це те, за чим стежать наші партнери. За яке з них ми отримаємо найгіршу оцінку? [Торік Євросоюз визначив сім рекомендацій, виконання яких необхідне для початку перемовин щодо членства України в ЄС: реформа Конституційного Cуду; продовження судової реформи; антикорупція; боротьба з відмиванням коштів; деолігархізація, узгодження аудіовізуального законодавства з європейським; зміна законодавства про нацменшини. — Ред.]

ІКЦ: Ми очікували від Європейської Комісії проміжного звіту щодо виконання нами цих умов. І ми, народні депутати, ухвалювали законопроєкти в першому читанні для того, щоб нам поставили кращі оцінки. Після оприлюднення цього звіту ми бачимо, що є певна мобілізація і на рівні Верховної Ради, і на рівні уряду, щоб підтягнути, скажімо так, ті хвости щодо п'яти умов, які залишилися невиконаними. [Україна виконала дві із семи умов, необхідних для початку переговорів про членство в Євросоюзі. Вони пов’язані із судовою реформою і законодавством про медіа. — Ред.] Деякі речі просуваються. Ми ухвалили-таки з другої спроби закон про інший підхід до відбору суддів Конституційного Суду. 

Є кілька законопроєктів, критично важливих з точки зору антикорупційної боротьби. У першому читанні Верховна Рада ухвалила закон про відновлення декларування, зараз іде його напрацювання до другого читання. Поза тим нам треба посилити незалежність Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та НАБУ, а це ті всі речі, які стосуються антикорупційного компоненту.

У кінці жовтня буде оприлюднений загальний аналіз країн, які або мають кандидатський статус, або ведуть перемовини. Критично важливо отримати позитивну оцінку, щоб уже цього року Європейська Рада ухвалила рішення про відкриття перемовин про членство України.

Далі все буде залежати від позиції кожної з 27 країн-членів. Якби ми виконали наше завдання на 120%, то в жодного члена Європейського Союзу не було б жодного приводу перешкоджати цьому політичному рішенню в кінці року. 

ТЛМ: Корупція дуже болить нашому суспільству на оцій шаленій хвилі запиту на справедливість. Корупційні скандали є й у військовій сфері. Чого не вистачило, щоб імплементувати якісь запобіжники? 

ІКЦ: Я тішуся з того, що завдяки процедурам та правилам наших партнерів нам вдалося забезпечити реальний контроль за всією тією зброєю, яка надходить з боку наших партнерів. Ми спромоглися забезпечити некорупційність цих надходжень. Для нас це критично важливо, бо будь-який скандал у цій сфері…

ТЛМ: Похитнув би віру?

ІКЦ: Похитнув віру — це дуже м’яко сказано. Він дав би аргументи всім тим, хто й так уже виступає проти продовження чи збільшення допомоги Україні. Тобто це позитив. З негативів: те, що ми робимо зі своїми коштами. А кошти нашого бюджету на 40 відсотків складаються з податкових надходжень, на 60 — з кредитного фінансування з боку наших партнерів. Оці 40 відсотків ми можемо витрачати на безпеку й оборону. І тут у сфері воєнних закупівель у нас скандал за скандалом. 

ТЛМ: Все впирається у реформи.

ІКЦ: Все впирається у справжність реформ. Тому що на гаслах далеко не зайдеш. Гасла допомагають на певному етапі, а потім починається марудна, не така комунікаційно приваблива робота. Ми як громадяни усвідомлюємо, наскільки важкою, наскільки виснажливою, наскільки кривавою є наша боротьба з зовнішнім ворогом. Але так само маємо розуміти, що це потрібна внутрішня трансформація, чесне бачення, чесний погляд на себе в дзеркало, щоб нам не доводилося опускати очі. Все має працювати так, щоб ми самі собі подобалися — як країна і як нація.

ТЛМ: Попри ці всі проблеми та виклики, про які ми говорили, вступ України до ЄС та до НАТО — це питання часу?

ІКЦ: Я не бачу нашого майбутнього поза цими інституціями. Вважаю, що тривалий та стабільний мир на європейському континенті можливий тільки за умови, що Україна стане членом Північноатлантичного Альянсу. Тому ми маємо зробити все від нас залежне, щоб вступити до НАТО і ЄС. Для нас це можливість поділяти з нашими колегами ті принципи, які дадуть можливість кожній людині себе реалізувати, почуватися захищеним, жити у справедливому суспільстві. Українці на це заслуговують. Тому я переконана, що це тільки питання часу, але хотілося б, щоб не надто довгого. Коли ми собі намагаємося дати відповідь на те «коли?», треба уникати самозадурювання у вигляді «за два роки станемо повноцінним членом Європейського Союзу». 

Україна потребує людей і хоче повернути військовозобов’язаних чоловіків додому, однак правозахисники, експерти та й самі військові, з якими поговорили Sestry, певні, що такі заходи аж ніяк не сприятимуть підвищенню обороноздатності країни. В українському МЗС наголошують — це тимчасовий крок. Водночас глава відомства Дмитро Кулеба підкреслює: перебування за кордоном не звільняє від обов’язків перед батьківщиною. У деяких європейських країнах допускають, що можуть посприяти Україні в поверненні чоловіків.

Без паспортів 

Від 23 квітня всі українські консульства за кордоном призупинили надання послуг чоловікам від 18 до 60 років. Ці обмеження прописані в законі про мобілізацію, який 11 квітня ухвалила Верховна Рада і 16 квітня підписав президент. Зокрема, згідно із документом, відмову у консульських послугах можуть отримати чоловіки призовного віку, які перебувають за кордоном та не оновили свої дані в ТЦК. Однак новий закон набуде чинності лише 18 травня. До того ж його норми передбачають, що оновити дані можна й заочно — без повернення в Україну — скажімо, через електронний кабінет. Але натепер механізму, як це зробити, — немає. У МЗС обіцяють згодом надати додаткові роз'яснення, а до того моменту чоловіки призовного віку фактично позбавлені можливості скористатись консульськими послугами.

Це тимчасові заходи, пояснює в ексклюзивному інтерв’ю для Sestry посол України в Польщі Василь Зварич і уточнює: обмеження стосуються лише прийняття заявок від чоловіків призовного віку, але якщо громадянин України потрапляє в якусь халепу і потребує консульської підтримки, то, звісно, таку допомогу він отримає, незалежно від того, цей чоловік призовного віку чи ні. Також, зі слів Василя Зварича, усі заявки, які були подані до 23 квітня до консульських установ, у тому числі на отримання паспорта, опрацьовуються — і документи будуть видані:

— Після 18 травня заявки будуть прийматись у всіх категорій чоловіків. Але, очевидно, будуть якісь додаткові вимоги, які заявник, згідно із законом, повинен виконати, щоб отримати відповідну консульську послугу.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6630cb043a523937582b4682_%D0%9F%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%BB%202.09%20%D0%BA%D0%B0%D0%B1%D1%96%D0%BD%D0%B5%D1%82-5_1.jpg">Посол України у Польщі Василь Зварич: Усі, хто подав заявки до консульських установ до 23 квітня, отримають паспорти</span>

Уряд також заборонив пересилати закордонні паспорти та паспорти громадянина України за кордон. Відповідно чоловіки віком від 18 до 60 років можуть отримати свої документи лише на території України. Ця заборона, по ідеї, не мала зачепити людей призовного віку, які мають законні підстави для звільнення від військової служби. Однак виглядає так, що принаймні зараз під роздачу потрапили усі без виключення.

В українському МЗС аргументом на користь таких заходів називають суспільний запит на справедливість.

«Як це виглядає зараз: чоловік призовного віку виїхав за кордон, показав своїй державі, що питання її виживання його не обходить, а потім приходить і хоче отримати від цієї держави послуги. Так не працює. У нас в країні війна», — пояснив міністр Дмитро Кулеба. 

Він також нагадав, що обов’язок оновлювати свої дані у територіальних центрах комплектування існував і до ухвалення нового закону про мобілізацію:

— Якщо ці люди вважають, що хтось там, далеко на фронті, воює і віддає свої життя за цю державу, а хтось посидить за кордоном, але при цьому буде отримувати послуги від цієї держави, — то так це не працює. Перебування за кордоном не звільняє громадянина від обов'язків перед Батьківщиною.

‍Коли йде війна, хороших рішень з багатьох питань немає‍

Запит на справедливість, безумовно, є, каже молодший сержант ЗСУ у відставці Юрій Гудименко, особливо з огляду на те, в які умови нині поставлені українські військові:

— Армія є найбільш безправною і пригнобленою частиною суспільства. Це факт. Навіть у тих, хто сидить на зонах в Україні, більше прав, ніж у військовослужбовців. І окрім цього, вони ще й знають, коли вийдуть, на відміну від військових. Коли в армії почали розуміти, що, окрім них, ще комусь погано, це на якийсь час спрацювало для підняття морального духу, принаймні для того кола людей, з якими я спілкуюсь. Це звучить дуже цинічно, але це спрацювало, тому що, на жаль, ми зараз не можемо зробити для армії щось суттєво краще.

Водночас, продовжує Юрій Гудименко, практичної користі з таких кроків — нуль, але проблема в тому, що й альтернатив немає:

—  Якщо ми називаємо цей крок неефективним, то, ймовірно, маємо на увазі, що є десь інші можливості, які будуть ефективними в поверненні боєздатних чоловіків з-за кордону в Україну. Назвіть мені, будь ласка, хоч одне рішення, будь-яке, яке дозволить до кінця року, умовно кажучи, повернути в Україну хоча б десять відсотків тих боєздатних чоловіків, які поїхали. І на цьому розмова закривається, тому що таких  рішень просто не існує. Всі, хто хотів стати на захист України, повернулись в Україну ще в 22-му або 23-му році, коли моральний дух був такий: що ось зараз контрнаступ — і ми переможемо. Далі можемо говорити лише про поодинокі випадки. Давайте ставитись до цієї ситуації наступним чином: ми потрапили в аварію всією країною, де на наш легковик наїхала вантажівка.

Коли йде війна з найбільшою країною в світі, то  хороших рішень по багатьох питаннях в принципі не існує 

Позбавлення українських чоловіків за кордоном консульських послуг більше схоже на помсту тим, хто виїхав, хоча й подається під виглядом посилення мобілізації, вважає виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко. На його переконання, коли держава починає посилатись на закон, якого ще навіть немає в правовому полі, це завідомо погана історія:

— Іміджево — це програш для України. Звісно, коли йдеться про ухилянтів, їх потрібно розшукати й повернути, але справа в тому, що таким чином якраз їх не розшукають і не повернуть. Якщо вони вже виїхали, то виїхали з документами, хіба що хтось втратив паспорт: вкрали чи зіпсували, але і в такому випадку логіки повертатись за паспортом, розуміючи, що виїхати більше не зможуть, для них немає. Це вкрай непродуманий крок.

‍Міжнародна реакція

Призупинення консульських послуг для українських чоловіків представник Держдепу США Деніел Сайзек в коментарі Радіо Свобода назвав складним питанням, мовляв, зрозуміло, що ЗСУ потрібні люди для захисту країни і уряд США поважає право української влади визначати свою політику.

Рішення України призупинити консульське обслуговування чоловіків не вплине на їхній статус біженців у Німеччині, таку відповідь німецьких посадовців наводить DW.

Натомість президент Литви Гітанас Науседа і прем'єрка Інгріда Шимоніте заявили, що Литва може посприяти Україні повернути своїх чоловіків призовного віку. Це була доволі імпульсивна реакція, вважає політичний аналітик Вільнюського університету Миколаса Ромеріса Альвідас Медалінскас:

—  Останніми днями вони почали давати задній хід. Під час останнього інтерв'ю для Литовського державного радіо і президент, і прем'єр-міністр сказали, що збираються допомагати після консультацій з партнерами з ЄС та Україною.

Вони, напевно, зрозуміли, що зараз для цього майже немає юридичних підстав та й технічних заходів також

Ідею посприяти Україні в поверненні чоловіків призовного віку загалом підтримали і в Польщі, але це надзвичайно складне питання і його треба розглядати в трьох площинах: юридичній, політичній та економічній, пояснює аналітик польсько-українських відносин (Варшава) Ігор Гаврилюк. Водночас він звертає увагу, що польський міністр внутрішніх справ Марчін Кєрвінський заявив, що поки не буде ухвалено інших рішень стосовно правил перебування українців у Польщі, громадяни України навіть з простроченими документами отримуватимуть захист:

— Віцепрем’єр та міністр оборони в уряді Туска Владислав Косіняк-Камиш відреагував досить прихильно на введення обмежень щодо надання консульських послуг для українських чоловіків мобілізаційного віку та навіть ствердив, що Польща може допомогти в їхньому поверненні на батьківщину. Таку реакцію лідера Польської Селянської Партії можна спробувати пояснити бажанням отримати симпатії певних електоральних груп перед виборами до Європейського Парламенту, які відбудуться 6-9 червня 2024 року. Радослав Сікорський, очільник польського зовнішньополітичного відомства, з однієї сторони, висловив розуміння для потреби повернення українських чоловіків мобілізаційного віку.

З іншої, підкреслив, що ініціатива має вийти зі сторони України з огляду на її двозначний етичний характер, тим самим перекладаючи відповідальність за перший крок на Київ

Таким чином, підсумовує Ігор Гаврилюк, відсутність чіткої, спільної позиції, найімовірніше, означає, що в уряді Туска поки що не мають практичного рішення, а врегулювання цих питань може тривати місяцями. До всього є ще й вагомий фактор, на який польська влада змушена зважати:

— Українські чоловіки відіграють важливу роль у польській економіці, тому спроби повернути їх в Україну можуть завершитися масовим виїздом до сусідніх країн як Німеччина або Чехія.

Хоча чеський міністр закордонних справ Ян Ліпавський заявив, що його країна не підтримує українських чоловіків, які намагаються сховатися від мобілізації в Україні, сидячи за кордоном. 

Натепер у країнах ЄС живуть приблизно 4,3 мільйони українців, з них близько 860 тисяч — дорослі чоловіки. Про те, що силоміць ніхто нікого не повертатиме, запевнила віцепрем’єрка з питань євроінтеграції Ольга Стефанішина. З її слів, оновлення даних в ТЦК не означає автоматичне відправлення на фронт — головним чином українська влада хоче визначити мобілізаційний потенціал держави.

Парадоксально, але ефект може виявитись прямо протилежним. На думку виконавчого директора Української Гельсінської спілки з прав людини Олександра Павліченка, процедура, яку запустила держава, швидше покаже проблему відсутності мобілізаційного резерву та неефективності процесу, мобілізації загалом:

—  Коли були ще в 23-му році зняті воєнкоми і була по суті вже провалена мобілізація, відтоді все почалося. Держава починає шукати, на кого ж можна перекласти відповідальність і показати пальцем, що вони винуваті.

Правозахисник наголошує, що жодним чином не виправдовує ухилянтів, але звинувачувати всіх підряд — хибна практика:

— Йдеться про все населення чоловіків віком від 18 років. Частина з них виїхали маючи на те законні підстави. До речі, якраз тих, хто виїжджав з фальшивими довідками зараз якраз і неможливо перевірити, і умовні багатодітні батьки і супровід інвалідів, там цілий бізнес на цьому влаштували. Тоді треба було встановлювати фільтри, щоб припинити такі маніпуляції.

Хто має законні підстави виїхати, вони може й проведуть цю звірку у ТЦК, але точно не стануть до мобілізаційного резерву

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍