Історії

Валькірія: «Аби збити ворожий дрон, у нас є до 20 секунд»

— Мені 52 роки. Я мама трьох дітей. За професією — лікарка ветеринарної медицини, але з літа 2024 доєдналася до Бучанського добровільного формування, — розповідає Валентина Железко (Валькірія).

Війну Валентина разом з родиною зустріла в рідному селищі Немішаєве неподалік Бучі. Пригадує, добре було чути обстріли гостомельського аеропорту та сусідніх міст. Ворожі гелікоптери літали так близько до будинку, що можна було розгледіти пілота:

— Було страшно. Ми не знали, куди діватися і що робити. Як і більшість українців, думали, що це мине за кілька днів. А коли росіяни в Бучі почали знущатися й вбивати мирне населення — вирішили втікати. Однак, було запізно. Ми потрапили в окупацію.

Найбільше жінка боялася за молодшого сина, якому на той момент було 8. Вона чула, що росіяни знущаються навіть над дітьми. Аби хоч якось його захистити — постійно ходила з ножем.

— У той момент я була настільки переляканою, що в голові крутилися жахливі думки. Зараз не тільки говорити про це, навіть згадувати ніяково. Адже я думала навіть про вбивство сина власноруч, лише б ворог з нього не знущався. Звичайно, я цього не зробила б, але така думка тоді промайнула. І цього я росіянам ніколи не пробачу, — зізнається Валькірія.

На щастя, 11 березня родині вдалося вирватися з оточення. Проте думка про помсту ворогу й допомогу країні не залишила Валентину. Тож одного дня, помітивши у соцмережах оголошення про набір жінок у «Бойові відьми», вона пішла на співбесіду. Ще й подругу, якій так само за 50 років, прихопила.

— Нас відразу запитали: «Яка ваша мотивація?». І вже на третій хвилині розмови з командиром ми зрозуміли, що залишаємось. Вважаю, що державу слід захищати всім. Насамперед — чоловікам. Втім, коли ми бачимо щоденні втрати на фронті, то як можна сидіти вдома? Ми ж можемо підмінити тут чоловіків. «Головне — навчіть нас», — сказали ми командиру. 

Бігати, віджиматися й присідати навіть у бронежилеті було не так складно, як звикнути до військової дисципліни та розібратися зі зброєю, пригадує Валькірія.

— Розбираючи й складаючи автомат Калашникова, ми почувалися, немов діти з конструктором LEGO. Запитували в інструкторів: «А що це за штучка? А як оце називається?»

— Під час стрільб через віддачу від прикладу були синці, але згодом ми всьому навчилися. І тепер уже запах пороху додає адреналіну.

Чергування у «відьом» — доба через три. Алгоритм роботи мобільно-вогневої групи звичний: тривога — виїзд на вогневу позицію — чекаєш — збиваєш… У кожного в команді — своє завдання. Головне — працювати злагоджено. Дії мають бути відпрацьовані до автоматизму. Для цього жінки щосуботи на полігоні відточують навички стрільби.

— Найбільше я боялася зробити щось неправильно й підвести команду. Маємо 10 хвилин після наказу командира, аби виїхати на позицію, розкласти зброю, встановити кулемет, підготувати гаджети, увімкнути камери, — розповідає Валентина.

За допомогою планшетів Бучанські відьми моніторять небо. На екрані видно ціль, висоту, дальність і курс руху ворожого дрона. З його допомогою вираховується точка, куди відкривати вогонь кулеметнику. Сектор неба поділений на ділянки. У кожної мобільної групи — своя зона відповідальності.

— Останнім часом дрони стало важче збивати, бо вони почали літати низько й швидко. Аби збити, маємо до 20 секунд, бо його швидкість орієнтовно 50 метрів на секунду. Через низький політ безпілотників наші радари можуть їх не помітити. Тоді вони не фіксуються як ціль на наших гаджетах, ми їх не бачимо. І орієнтуємося лише по звуку. Тож треба бути максимально зосередженим і уважно прислухатися.

Валентина зізнається, що збивати безпілотники важче вночі, бо ворог фарбує дрони у чорний колір. Працюють «відьми» на кулеметах «Maxima»,  1939 року випуску.

— Вони справні, хоча інколи можуть і глючити. Дуже люблять увагу до себе, щоб постійно їх протирали, розбирали, пружини натягували. Також у нас є більш серйозний крупнокаліберний кулемет, але дуже хочеться, щоб були й «браунінги». Найкраще озброєння Україна кидає на передову. 

Але нас росіяни бояться, часом показують по телебаченню й намагаються висміяти, знецінити: «Подивіться, у них уже воювати нікому й нічим. Вже тьотки з кухні йдуть» 

Поки триває війна — моє місце тут. Зараз ми пишемо історію нашої країни. Хочеться залишити після себе гідний слід, бути причетною до перемоги. І колись я скажу своїм онукам: «Ваша бабуся, яку звали Валькірія, допомагала боротися з ворогом». 

Каліпсо: «Найприємніший звук — від падіння ворожого дрона»

— Мені 32 роки. За освітою — менеджерка з туризму, працювала адміністраторкою у ресторані в Бучі. Те, що буде повномасштабна війна, розуміла й навіть готувалася — склала тривожну валізу, зібрала документи, медикаменти, — згадує військова з позивним «Каліпсо».

Коли почалася велика війна, Каліпсо майже відразу вивезла маму до Іспанії, а сама повернулася. Пригадує, її дуже нервував блекаут, а згодом — активність ворожих дронів. Каліпсо вже тоді була у добрій фізичній формі, до того ж з дитинства знайома зі зброєю — її навчив стріляти дідусь. Тож рішення долучитися до війська не було спонтанним. 

— Я прийшла до командира й сказала: «Буду у вас служити». На що почула: «Ми тебе ще не взяли». Я була наполегливою, пройшла співбесіду, далі — підготовку. Єдине прикре — командир відразу сказав забути про довгі нігті, — посміхається військова.

Вона прийшла в Бучанське добровольче формування територіальної громади (ДФТГ) однією з перших. Спочатку була командиркою патруля групи швидкого реагування. Разом з іншими стежила за порядком у громаді, патрулювала вулиці міста, перевіряла бомбосховища, щоб не були зачинені під час тривоги. Згодом виникла ідея створити взвод «Бучанських відьом». І Каліпсо його очолила.

— Ми починали як «Бойові відьми», але журналісти нас переназвали «бучанськими». У мене був шеврон з відьмою на гранатометі, і командиру він дуже сподобався. А ще ми подумали, що це доречно, бо в Україні всі жінки — відьми, до того ж розлючені на росіян за те, що вони зробили з нашою країною, містом, людьми. У мене багато побратимів було закатовано на території Бучі…

Зараз у «Бучанських відьом» роботи особливо багато, бо ворог щодня і щоночі обстрілює українські міста ракетами й дронами.

— Практично щоночі неспокійно. Шкодуємо, коли шахед не залітає в сектор нашого обстрілу. Тому що хочеться ту нечисть збити, щоб вона не потрапила нікому в будинок, не зруйнувала нашу інфраструктуру, щоб ми не залишилися без світла, опалення й води. Ми росіянам — як кістка поперек горла. От вони й закидають нас дронами…

Вже вдалося збити шість ворожих дронів. Найскладніше під час роботи для Каліпсо — очікування:

— Пам'ятаю, як було з першим. Ми чули, що він наближається, і раптом просто вигулькнув з-за дерев. У ту ж секунду ми відкрили вогонь, бо він був у секторі нашого обстрілу. Коли почули звук падаючого дрону — щастю не було меж. 

Натомість Каліпсо дуже засмучує, коли ворожий дрон видно, але дістати з кулемета його неможливо. І найважче потім читати у зведеннях, що цей дрон упав десь у житловому кварталі:

— Був випадок, коли дрон впав у Гостомелі. Він посік стріху, зламав паркан і дерева. На щастя, обійшлося без жертв. У такі моменти картаєш себе, що не збив цей дрон — навіть якщо у тебе об'єктивно не було такої можливості. Якби у нас було якісніше озброєння, яке могло б працювати на більшу дистанцію, то результати роботи були б набагато продуктивнішими.

Каліпсо розповідає, що останнім часом ворог покриває дрони невідомою отрутою, яка під час контакту викликає опік легень.

— А ще росіяни регулярно вигадують нові стратегії обстрілів. Ми ж вигадуємо, як їм протистояти. Це як танець. По колу водимо одне одного

Те, що «Бучанським відьмам» довіряють — факт, переконана Каліпсо:

— Коли тривога, друзі мені частенько дзвонять і питають, чи я на зміні. Коли чують, що так, кажуть: «Значить, все буде добре, можна не хвилюватися». Однак, я завжди наголошую, що тривогу не просто так вмикають. І ваше завдання як громадянина — спуститися у сховище, бо ніхто не несе відповідальність за ваше життя, крім вас самих.

Найбільше Каліпсо мріє про сон. Бо зараз вдається спати по 3-4 години на добу. А ще — провідати маму в Іспанії, яку не бачила вже понад три роки.

‍Фотографії з архіву героїнь

Орині 33 роки. Вона — волонтерка, співзасновниця фонду «Патрони здоров’я»,   який допомагає пораненим військовим і цивільним. У 2022 році Орина хотіла записатися у військо, але побачила, що на кордоні з Польщею дуже потрібні волонтери й стала допомагати. Там, на кордоні, вона і дізналась про свій діагноз. З тих пір — паралельно зі справами фонду — лікується, пережила пересадку кісткового мозку, отримала надію на одужання. Але його, на жаль, не сталося — і після третього рецидиву дівчина лікується вже без цієї надії. 

Зараз в Німеччині Орина готується до смерті. А ще — вчиться підтягуватися, вирощує рослини й веде блог про свій останній час перед відходом. У блозі дівчина пояснює, що відчуває, як сприймає різні реакції людей на хворобу, які з нею відбуваються зміни й чому важливо навчитися говорити про смерть зі своїми близькими.

«Підтягуватись і танцювати — це мій протест»

— Ходити на турнік чи танці мені вже заборонено, але я все одно ходжу, — розповідає Орина Чубич Sestry. — Перебувати серед людей для мене небезпечно, адже моя імунна система майже не працює. І будь-яка інфекція може стати загрозою для життя. Я мушу ховатися, нікуди не виходити, носити маску. І те, що я порушую заборону й обираю підтягуватись і танцювати — це мій протест. Я втомилась не робити того, чого дуже хочеться. 

Часом життя з хворобою таке, що не хочеться, щоб воно тривало далі. Нещодавно знайома помирала від раку в хоспісі. Її життя наче тривало, але вона була настільки втомлена постійним болем, що казала: «Чому так довго доводиться чекати на смерть?». 

Я завжди вела активний спосіб життя, багато займалася спортом, бігала ультрамарафони по 100 і більше кілометрів, зокрема в горах. Це були великі навантаження, які мені подобалися. Також я завжди багато танцювала — професійно народні танці в Польщі у національному ансамблі «Мазовше». До хвороби ми з друзями також часто їздили лазити по скелях. Тож я постійно була у русі. Тоді як за 3 роки хвороби я змогла пробігти хіба 6 кілометрів. Але я вже не порівнюю з тим, що було колись. Це не має сенсу.

— Коли почалась повномасштабна війна, я була в Бразилії у відпустці. Дізнавшись, обміняла квиток, аби швидше повернутися в Україну — хотіла йти у військо. Але на кордоні з Польщею був хаос, і оскільки я знаю польську, то залишилась допомогти. 

Незабаром відчула сильну слабкість. Таку, що аж звернулася до лікаря, який призначив здати аналізи. Мені відразу подзвонили з лабораторії й запросили на прийом. Сказали: «У вас гостра лейкемія, це не чекає ні години, ви негайно їдете в лікарню — ми організували вам ліжко». 

Близькі й рідні не хотіли в це вірити. Я завжди була дуже активною, вела здоровий спосіб життя, правильно харчувалася, не їла м'яса. Тому хвороба стала несподіванкою для всіх. Як грім серед ясного неба. Мені й самій не вірилось. Мене відправили на лікування до Німеччини, де провели пересадку кісного мозку. Але це не допомогло.

Мені й самій довго не вірилось. Стадія прийняття досі, буває, міняється місцями зі стадіями торгу й заперечення. Коли лежиш у ліжку, прийняти ситуацію дуже складно.

Хвороба забирає контроль

Коли мені кажуть: «Не здавайся», «Борися», «Ти така сильна, ти точно впораєшся», здебільшого я вже не реагую. Подібні вислови неприємно чути. Це відчувається як додаткова відповідальність, навіть тиск. Розумію, що люди так намагаються підтримати. Що люди щиро впевнені, що я одужаю. Але я не контролюю свою хворобу. І смерть також. 

Хвороба забирає контроль. Я не знаю, що відбувається з моїм організмом, як швидко розвивається недуга, я не впливаю на це — ні своїм настроєм, ні переконаннями. Це не боротьба, бо тут немає суперника. Я не можу боротися чи домовлятися — це так не працює. Єдине, що я можу зробити — це обрати, лікуватися чи ні.

І не завжди вибір лікуватися — це про продовження боротьби. І вибір піти з життя добровільно — це не означає здатися. Це дуже складне рішення, яке вимагає неабиякої сили. 

Був момент, коли я думала про самогубство. Самогубство здавалось мені тим, що лежить у межах мого контролю. Мені не підходить, що я потроху згасаю, а люди навколо мають робити все за мене. Говорила про це зі своєю психотерапевткою. Звичайно, боялась, що, згідно з кодексом, лікар має повідомити, що пацієнт планує самогубство. Але моя психологиня відповіла: «Добре. Тоді вам треба до Швейцарії». Вона не стала казати щось на кшталт «Життя прекрасне, сонце світить». І знаєте, її «добре» тоді мене підтримало.

У Швейцарії дозволена пасивна евтаназія (асистоване самогубство, коли пацієнт самостійно вирішує померти, але за сприяння лікарів — Ред.). Знайома, яка перебувала у хоспісі, згадувала, що їй пропонували щось схоже на медикаментозний сон. Коли я дізналася про цю опцію, мені це додало спокою. Добре мати вибір — вийти з життя гідно. 

Фрази, яких не мало би бути

Занотовую фразочки, які кажуть мені чи іншим онкопацієнтам. Є у мене знайома, чоловік якої хворів на рак. Ми захворіли з ним одночасно. І ось якось я розмовляю з нею, і вона мені каже: «Ой, та перестаньте вже придурюватись! Давайте вже одужуйте». Мене це неабияк зачепило. А нещодавно її чоловік помер. 

Або пишуть коментар: «Гей, дивись, весна прийшла! Виходь уже з тієї лікарні, погуляй». Не знаю, чому люди таке пишуть. Це що, мотивація така? Ви думаєте, мені не хочеться вийти на вулицю погуляти? Це не підбадьорює, це ображає. Людина і без вас терпить багато всього. Біль, наприклад. А ви ще кажете, що вона не так поводиться.

Після того, як я почала вести блог, мені постійно приходять поради: «Сода допомагає від усіх видів раку. Це ключ до всього», «Коріння кульбаби допоможе», «Три священні корені»... А ще магічні бубни, жезли, зв'язок з ноофсерою. Не впевнена, що люди, які пропонують лікування за допомогою зв'язку з ноосферою, взагалі знають, що таке ноосфера. Але вони продають цю ідею. І найцікавіше — люди це купують. З такими страшними діагнозами люди часто схильні вірити в диво. Але, на жаль, вони тільки втрачають дорогоцінний час.

Звичайно, пишуть мені, щоб я читала Біблію. І про родові прокляття. Моїй знайомій казали, наприклад, що у неї рак, бо вона не народила дитину (другу чи третю). Начебто її жіноча енергія, яка мала перейти в дитину, перейшла у хворобу.

Є у мене підписниця на YouTube, яка коментує кожне моє відео. Пише, що раку насправді не існує. Дає мені пораду — перестати боятися хвороби, і тоді все налагодиться. 

Цікава річ — гороскопи. Якось писали мені, що я хворію, бо не відкрила, а навпаки закрила якісь там свої карти. Знаю випадки, коли людина хворіла й не робила операцію через те, що за гороскопом тоді був несприятливий період для операції. Тоді як онкозахворювання не чекає. Дуже часто операція потрібна «на вчора».

«Теми раку та смерті не можуть бути табуйованими»

Ми дуже мало говоримо про рак і смерть. Україномовного контенту в мережі на цю тему дуже мало. Коли я захворіла, мені цього дуже бракувало. Я хотіла почитати історії людей, які стикалися з такою ж хворобою, дізнатися їхній досвід. Коли питання смерті для мене стало актуальним, шукала в інтернеті інформацію, як підготуватися до смерті, що треба зробити. І знайшла одну жінку, яка про це розповідала, і від її слів стало легше. Тоді я подумала, що мені варто зробити блог і розповідати про свій досвід. Можливо, це теж когось підтримає. 

Смерть все одно станеться з усіма. Зараз в Україні взагалі так багато людей помирає... Разом з тим ми досі не вміємо говорити про смерть.

Знайома розповідала, що коли її батько хворів на рак, усі навколо (і він зокрема) вдавали, що нічого не відбувається. Ділиться, що це було дуже дивно, що їй бракувало розмов про хворобу у родині. Тому зараз зі мною вона проживає той досвід, якого не мала

А ще є люди, які не просто уникають розмов про рак і смерть, а ще й приховують це від рідних. Знаю історію, коли люди переїхали в інше місто, щоб сусіди не дізналися, що член їхньої родини має рак. Ось чому я веду свій блог. Може, хтось зрештою поговорить зі своїми близькими. Зрозуміє, що ця тема не має бути табуйованою.

«Людей, які звертаються до нас за допомогою, ми називаємо «козаками» 

Навіть зараз я продовжую керувати фондом. Це мій внесок у спільну справу. Але керувати стає дедалі складніше. Через хворобу зараз я роблю це не так ефективно, як було. Шукаю людину собі на заміну.

Я була б щасливою, якби знала, що ця важлива справа розвивається і не припиниться після того, як я помру

Я співзаснувала фонд «Патрони здоров’я» навесні 2022 року. У мене тоді з'явилася ідея — напряму підтримувати поранених в Україні військових і цивільних. Спочатку це була просто ініціатива. Офіційно фонд ми зареєстрували пізніше. На початку повномасштабного вторгнення було чимало охочих долучитися й допомагати. Нам вдалося зібрати команду. Зараз волонтерів менше: хтось мобілізувався, хтось просто пішов. У фонді залишилось чотири людини. 

Головне завдання нашого фонду — реабілітація після поранення. Ми допомогли понад сотні військових. Також до нас звертаються щодо юридичної допомоги, втрати документів, комунікації із закладами охорони здоров'я, пошуку можливостей для реабілітації, перекладу документів, логістики тощо. І ми за все це платимо.

У нас є постійні патрони, які щомісячно роблять невеликі внески. Іноді оголошуємо збори під конкретні цілі. Був у нас популярний напрям — 3D надруковані імпланти. Маємо кілька ініціатив у спортивній реабілітації: стрільба з лука, скелелазіння для ветеранів. Я цей напрям особливо люблю. Коли була в Києві, ходила на ці заняття з адаптивного скелелазіння, говорила з військовими, бачила, наскільки їм це допомагає.

Більшість коштів, які ми отримуємо на допомогу, приходить від українців — зокрема, за кордоном. Німці активно допомагали на початку війни, а зараз втомилися.

Часто наші патрони і ті, кому вони допомогли, підтримують зв'язок. Була історія про «козака» із серйозними та обширними опіками. Ми купували йому мазі, ліки. Знайшовся патрон, готовий допомагати безпосередньо. І вони один з одним зустрілися. Прислали мені фото, де обнімаються. А згодом ми втрьох ще грали в онлайн-гру. Так наші стосунки перейшли в інший вимір (сміється, — Авт.) — від заявки на сайті фонду до віртуальної гри.

Людей, які звертаються до нас за допомогою, ми називаємо «козаками» й «козачками». Хотілося б, щоб люди не сприймали ветеранів як біднесеньких. Це сильні особистості, яким на цьому етапі потрібна допомога. Не хочеться вживати слова «жертва», «потерпілий» тощо. Хочеться чогось життєствердного.

Колись я ходила до групи підтримки для онкопацієнтів. Одна з провідних ідей там була — відволіктися і підтримувати інших. Допомога іншим дійсно відволікає від думок про себе. Але, якщо щиро, вона не завжди допомагає. Бо щоб підтримувати інших, треба мати бодай трохи енергії. І є ситуації, коли насамперед треба допомогти собі, а тоді вже — ділитися з іншими. 

«Друзі просять, щоб там, в іншому світі, я зайняла для них місце»

Давно хотіла навчитися підтягуванню. Але дисципліни не вистачало. Кидала.

Тепер вже немає, куди відкладати — другого шансу точно не буде. Я так довго думала про підтягування, що буде безглуздо померти, так і не підтягнувшись

Я почала тренуватися з тренером на вулиці після третього рецидиву. Мене це дуже підтримує: і ментально, і фізично. Думаю, підтягнуся десь за місяць, якщо буду почуватися більш-менш нормально й регулярно тренуватимусь. Мені подобається, що мені щось хочеться. Це задоволення.

Ще одне задоволення для мене зараз — свіжі фрукти. Після пересадки кісткового мозку мені не можна було їсти їх кілька місяців. 

Я би радила говорити про смерть більше. Розумію, це не просто. Але необхідно. Перша розмова, друга розмова... І коли ми перестанемо заперечувати, що це може статися з нами, стає легше. 

Зараз ми з близькими вже можемо вільно говорити про мою смерть. Жартуємо. Донька подруги каже: «Ти коли переродишся після смерті в когось іншого, ти ж подай знак, щоб я знала, що це ти». Інші друзі просять, щоб я там, в іншому світі, зайняла для них місце. Я від таких наших розмов відчуваю полегшення. Смерть вже не сприймається чимось жахливим і ненатуральним. 

Якось мені подарували набір «Вирости сам». Посадила ті насінини — нічого не вийшло. Думаю, спробую ще раз. Взяла кісточки з гранату. І вони проросли! Зараз маю 10 паростків. Хочу роздати їх своїм близьким. Буде їм згадка про мене після моєї смерті. Мама порадила мені назвати їх іменами людей, яким я планую їх віддавати. Але тоді якщо якийсь паросток засохне, буде сумно. Тому імен не буде. 

‍Фотографії з приватного архіву героїні

«Жінок не навчаємо»

— Я перша в сім’ї, хто носить форму, — розповідає Тетяна Мордач Sestry. — З дитинства більше товаришувала з хлопцями, займалася спортом, любила дивитися фільми про війну. Ще школяркою мені було цікаво, чому тільки хлопців показують у красивій військовій формі. Хіба дівчата не можуть її носити? Ми навіть з батьком сперечалися на цю тему. Він казав, що армія для дівчат — це занадто важко, вони не витримають. 

Звісно, я з ним не погоджувалась. У старших класах стала цікавитися військовою справою. Думку про службу не покидала й одного дня в інтернеті натрапила на відеоролик про вище професійне училище, де навчають на пожежників. Зацікавилася, сказала батькам, але вони були категорично проти такого вибору професії. Особливо батько. Він волів, аби я стала фармацевткою. Тому довелося таємно збирати документи для вступу. 

Батькам казала, що їду до подруги на день народження, а сама складала психологічні тести й проходила медкомісію. Брехати доводилося не раз

Втім, все приховане стає явним. Коли я заповнювала анкету, потрібно було вказати контактний номер когось з батьків, і я написала мамин. Їй подзвонили, коли я допомагала бабусі пасти корів, і мій телефон був поза зоною досяжності. Ввечері мама запитала: «Ти нічого не хочеш мені сказати? До мене телефонували з Вінниці. Тебе 1 серпня чекають на вступних іспитах»…

Зрештою вона мене підтримала, і від батька ми це приховали вже разом.

На іспитах я показала гарні результати з фізичної підготовки. З понад 30 дівчат пройшли лише чотири

Так я стала курсанткою пожежного училища.

По закінченню навчання я мала працювати радіотелефоністкою — приймати виклики на пожежу. Але я хотіла бути водолазкою. Запропонувала свою кандидатуру. У відповідь почула, що це — не жіноча професія, і потрібно не лише мати добру фізичну підготовку, а й моральну та психологічну стійкість. 

Я розуміла, що доведеться працювати з людьми, які потонули під час якогось нещасного випадку. Та і тут не відступила. Пройшла медичну комісію і почала шукати, де здобути професію водолаза-рятувальника. А це виявилося непросто. На той момент спеціальні курси з навчання проводили у Києві, Одесі, Черкасах, Кам'янці-Подільському й на Сумщині. І всюди я отримала відмову: «Ми жінок не навчаємо». Але в Одесі після настирливих звернень інструктор сказав: 

— Приїжджайте, ми бачимо у ваших очах вогонь

Після чого протягом трьох місяців я поєднувала навчання з роботою. Відчергувавши добу у Вінниці, їхала на три дні до Одеси. 

Правило водолазів — не дивитися в очі втопельнику

Після навчання почалися занурення у Південному Бузі. Спускатися на дно річки було непросто. Видимість — нульова. Я не розуміла, у мене очі розплющені чи заплющені. Геть нічого не було видно. За таких умов доводиться працювати на дотик. 

Очі водолаза — це наші руки. Ми можемо йти під водою і стукнутись об голову потопельника або випадково наступити на його тіло

На свій перший виклик я поїхала витягувати 71-річного дідуся, який перевернувся на човні. Видимість слабка, у голові — вир думок, страшно. Повернувши голову вліво під водою, зненацька побачила перед собою його руки. Стало моторошно… 

Одне з основних правил водолазів — не дивитися в очі втопельнику. Я ж зазирнула, і мені стало ніяково. Подала сигнал, і нас з дідусем підняли на поверхню. 

Був випадок, коли ми святкували день народження одного з друзів. На святі був хлопець, якого я до цього мало знала, але саме того вечора ми з ним чудово потоваришували. Він розпитував багато за мою професію. Наступного ранку я дізналася, що він зник біля водойми — нас викликали на пошуки. Коли лізла під воду, у мене перед очима було його обличчя. Ми обстежили вісім ставків і не могли його знайти. Але на 12 день все ж дістали тіло. 

Водолазкою-рятувальницею я пропрацювала два роки. А потім почалася повномасштабна війна, і я стала водолазкою-саперкою. Відтепер виїжджаю і на пошук вибухонебезпечних предметів (зокрема під водою), і людей, які затонули. 

Спочатку в колективі, де я єдина серед 20-ти хлопців, мене взагалі не сприймали. Не знали, як до мене знайти підхід. Відчувалась недовіра. Але з часом встановилися добрі, дружні стосунки.

Дрони для підводної розвідки

Як кажуть сапери, ми помиляємося двічі: вперше, коли обираємо професію, а вдруге — коли щось неправильно зробили. Бо ціною помилки є життя. Бути сапером непросто. 

Саперську справу я опановувала на Харківщині, за скороченою програмою. Бо війна, потрібні люди, які можуть розміновувати деокуповані території. Згодом мене на три місяці відправили навчатися на водолазку-саперку в міжрегіональний центр швидкого реагування ДСНС України на Сумщині. І лише після цього навчання стали залучати до виявлення та знешкодження вибухонебезпечних предметів на Вінниччині. 

Ми знаходили як вибухівки часів Другої світової війни, так і залишки російських ракет і дронів. Працювали не лише у водоймах, а й на суші. Згодом вже як водолази обстежували нашу річку Південний Буг для прокладання судноплавного каналу. Щоправда, на дні знаходили лише корчі й затоплену баржу, в якій було видно люки з усіх боків. 

Сьогодні водолазу не завжди потрібно занурюватися, аби обстежити дно. З’явилося чимало новітніх технологій. 

Сучасний дрон може підійти близько до вибухонебезпечного предмета, а ми на суші за допомогою онлайн-трансляції — обстежувати територію довкола. У нас є дрон, призначений для підводної розвідки. Він може просканувати до 100 метрів глибини. 

Розміновувати під водою складніше, ніж на суші

Водолазкою-саперкою я працюю три роки. І бачу, що ворог постійно вдосконалює свою зброю, тож навіть досвідченим саперам доводиться постійно навчатися. Наприклад, є міни кругового ураження, які завдяки сейсмічному датчику можуть реагувати на крок дорослої людини. Дуже багато зустрічається протипіхотних і танкових мін. Наприклад, танкова міна спрацьовує, коли на неї стане від 150 кілограм ваги. Знаю, що зараз ворог запускає по Україні дрони з отруйною речовиною. Чула, що вже є випадки, коли люди отримали важкі опіки дихальних шляхів. 

Наша ППО масово збиває ракети й дрони, але нерозірвані частини часто потрапляють на землю й у воду. Наше завдання — їх знешкодити

Якось ми їздили на пошуки «шахеда». Думали, він впав у водойму, бо на поверхні води були плями від пального. Але ні, він лежав у полі. 

Звісно, розміновувати під водою складніше, ніж на суші. Якщо під водою знаходимо вибухонебезпечні предмети, які не можна в жодному разі ворушити, знешкоджуємо їх на місці. У таких випадках водолаз занурюється, детально обстежує предмет, закладає вибухову речовину для його підриву. Якщо ж вибухівку можна дістати, то піднімаємо на поверхню за допомогою спеціального парашута, яким керують дистанційно. І вже на суші його забирають колеги-сапери, вивозять на спеціальні підривні майданчики й там знешкоджують. Невдовзі нас залучатимуть для розмінування деокупованих територій, зокрема місцевих водойм.

Перед кожним зануренням нас обстежують медики

У кожного сапера-водолаза є два види робочих костюмів — мокрого і сухого типу. Екіпірування, як і вага оснащення, залежить від пори року.

Взимку на себе потрібно начепити до 50 кілограмів ваги, щоб відрегулювати плавучість. Влітку оснащення вдвічі легше. А ще ж ще треба взяти із собою балон з повітрям 

У кожного своя специфіка дихання. Наприклад, якщо я занурююсь на глибину п'яти метрів і не хвилююсь, то влітку мені вистачить повітря на дві години. Якщо ж почну хвилюватися — вистачить на менше.

Під час занурення ми обов’язково маємо враховувати температуру води і повітря, особливо взимку. У холодну пору року занурення на понад 40 хвилин є небажаними. Це впливає на здоров'я. Нам у нашій роботі необхідно дотримуватися всіх правил безпеки.

Найпоширеніша травма у водолазів — баротравма вуха. Якщо не можеш відрегулювати тиск у вушних перетинках, ймовірний їх розрив або ж надрив. Людина може оглохнути. Перед кожним спуском, навіть якщо це тренувальне занурення, нас обстежують медики.

Мрію дослідити дно Чорного моря в Криму

Я ніколи не шкодувала про свій вибір. Розумію, що моя робота небезпечна, але комусь треба її виконувати. До того ж батьки вже змирилися з моїм вибором. Разом з тим багато чого досі їм не розповідаю. Особливо коли їдемо знешкоджувати ворожу ракету чи дрон. Зазвичай говорю, що їдемо шукати вибухівки часів Другої світової війни — німецькі міни чи якісь артилерійські снаряди, які умовно безпечні. 

Знаєте, мене тішить, що коли я йшла навчатися, у моїй родині військових не було, тоді як зараз нас двоє. Моя менша, майже 18-річна, сестра, хоче стати льотчицею і вже вступила до Харківського національного інституту Повітряних сил України.

Після закінчення війни у нас буде багато роботи. Росіяни вже залишили чимало свого залізяччя на нашій землі. Але мусимо очистити Україну від ворога і його діянь

А ще я мрію дослідити дно Чорного моря у Криму. І чомусь вірю, що це колись станеться.

Фотографії з особистого архіву

Єдина іноземка в складі 505-го окремого батальйону 37-ї бригади морської піхоти Збройних сил України — 33-річна бельгійка Анна Тату (Ania Tatou). Вперше вона приїхала в Україну з початком повномасштабного вторгнення як волонтерка гуманітарного конвою. Анна народилася без правої ноги, але це не стало перешкодою, щоб возити з Бельгії допомогу на фронт.

«Пізніше я брала участь у надскладних евакуаційних операціях на Донеччині. Ми часто знаходилися на відстані до пів кілометра від російських солдатів. Нас обстрілювали, і я усвідомлювала, що в будь-який момент можу загинути. Але навіть якщо тобі ампутували ногу, це не привід вважати, що ця жахлива війна в серці Європи — не твоя».

Віддали, але не забули

Анна народилася в місті Битом на півдні Польщі.

— Я з дитинства знала, що моя юна мама відмовилась від мене. Батьки вже мали на той час сина. Мама змушена була тягнути виховання сама, адже тато, коли я народилась, потрапив до в'язниці. Майже два роки я жила в лікарні, доки лікар не знайшов мені бельгійську родину з міста Льєж.

Зазвичай діти, від яких відмовилися батьки, потрапляли до дитячих будинків. Але лікар вирішив, що безпечніше для здоров’я дівчинки буде залишити її в лікарні.

— Протягом двох років я жила в своєму ліжку, неначе у в’язниці. Весь цей час жодного разу не була на вулиці, не бачила ні сонця, ні дощу. Іграшок у мене не було — першого ведмедика подарували вже прийомні батьки.

Коли Ані було 26 років, вона дізналась, що її біологічна мама живе в Польщі. І що у Ані є 16 братів і сестер.

— Ми жили на відстані двох годин їзди одна від одної. Виявилось, що не тільки я шукала її, — багато років мама теж мене шукала. Я поїхала до Польщі, щоб зустрітися з нею. І це було найбільше диво в моєму житті.

Мама розповіла, що протягом чотирьох місяців після мого народження щодня приходила до мене в лікарню. Аж поки лікар через суд не заборонив їй це робити. Ще через чотири місяці маму й тата позбавили батьківських прав. Батько, дізнавшись про це, хотів покінчити собою, але його врятували.

Мама продовжувала приходити до лікарні, сідала біля неї на лавці й увесь час плакала. Залишила лікарям свою адресу, щоб дівчина, якщо захоче, могла її знайти. Аня кілька разів зверталася до лікарні, але їй нічого не повідомляли. А потім одна з медпрацівниць розповіла, що мама справді приходила до неї в лікарню й потім розшукувала доньку.

«Я готова була тут померти»: як рятувала біженців, не рятуючи себе

Коли почалась велика війна, Аня разом з іншими волонтерами з різних країн допомагала українським біженцям на польсько-українському кордоні. У притулку перебувало майже десять тисяч людей. І Аня була єдиною, хто скеровував тих, хто хотів їхати до Бельгії. 

— Ми працювали вдень і вночі. Іноді доводилося спати прямо на залізничній станції, поруч з біженцями, на землі. Я забувала дбати про свій протез, і зрештою в мене почалося запалення. Таке, що я вже не могла зняти протез, не відірвавши частини шкіри. Рана кровоточила, але попіклуватися про себе бракувало часу, адже приїжджало дедалі більше людей без валіз, з тваринами. Вони втратили свої родини й квартири. Вони втратили все. Їх треба було рятувати.

Одного дня Аня знепритомніла. В лікарні, куди її терміново привезли, призначили антибіотики. Сестра Ані, яка працює в медзакладі в Бельгії, наполегливо просила її терміново повернутися додому, щоб не ризикувати життям. Але Аня вийшла зі шпиталю і поїхала в притулок для біженців. У місцевому медпункті їй поставили крапельницю.

— А далі я всю ніч боролася за життя. Медсестра сказала, що якщо виникне септичний шок, я не виживу. Що ж, подумала я, я на цій землі народилась і готова тут і померти — допомагаючи людям.

Коли Анна прокинулась, лікар плакав, тримаючи її за руку. Розповів, що о п’ятій ранку таки почався септичний шок, була гіпотермія. Але через кілька хвилин температура її тіла раптово почала підніматися.

— Лікар сказав, що за свою 30-річну кар'єру жодного разу не бачив подібного випадку.

Я встала з ліжка, пересіла в крісло колісне й знову стала допомагати біженцям. Возила однією рукою їхній багаж, заспокоювала. Те, що Господь зберіг мені життя, я розцінювала як знак, що мушу й надалі допомагати українцям

Поклик крові

У жовтні 2024 року Анна вступила до лав ЗСУ. Вона опановує курс операторки дронів, займається логістикою й матеріально-технічним забезпеченням батальйону.

— Жоден дрон не злетить без людей, які його налаштовують і скеровують. Тому ми постійно навчаємося, тестуємо й розробляємо нові рішення. Понад два роки тому FPV-дрони змінили хід війни. Кількома відносно недорогими дронами можна знищити ворожу техніку, що коштує мільйони доларів. 

За словами Ані Тату, день вступу до ЗСУ вона вважає своїм другим днем народження:

— З дитинства мріяла служити в армії. Ніби відчувала, що в мені живе дух воїна. Я інтенсивно тренувалася, щоб загартуватися фізично й духовно.

У Бельгії пов’язати своє життя з військовою службою Ані не вдалося через інвалідність. Вона працювала в готельно-ресторанному бізнесі, в проєктах підтримки людей з ампутаціями. Але постійно відчувала, що там — не на своєму місці.

— Єдине, що я знала до війни про Україну, — це Чорнобиль. Бо лікарі вважали, що моя інвалідність — наслідок аварії на Чорнобильській АЕС. А потім почалася страшна війна, і я поїхала в Україну, бо це не локальний конфлікт. І якщо не допомогти Україні вистояти, постраждає весь демократичний світ. 

Солдати, які воюють на Донецькому напрямку, не раз говорили Ані, що вона має характер і силу козака-воїна. Аня тільки сміялась. А потім запитала в мами про своїх предків і дізналась, що дійсно має українське коріння. Ба більше — її ім’я і прізвище при народженні — Анна-Наталія-Катаржина Зубко.

— Мама підтвердила, що мій дід — українець із Запоріжжя, а прадід визволяв Україну під час Другої світової війни. У момент, коли я дізналася, що Україна — це моя духовна батьківщина, захотілося поцілувати кожен міліметр української землі!

Вибір не підкорятися

Автомобілі й бронемашини на фронті «живуть» у кращому випадку кілька місяців, їх регулярно ремонтують. Бо кожен бойовий вихід — це нові пошкодження й втрати. Тому військовослужбовці батальйону регулярно потребують грошей на обладнання для ремонту техніки. Аня займається зборами для військових. І завдяки своїй публічності й репутації часто швидко закриває збори. 

— Війну в Європі розпочали не українці. 

Мир — це не просто відсутність війни. Це вибір не підкорятися жорстокості, навіть коли тобі погрожують зброєю

Тому кожна людина мусить робити хоч щось, щоб чинити опір насильству й покласти кінець стражданням, які принесли на українську землю вороги. Я прагну, щоб настав день, коли повернуться додому люди, яких ми евакуйовували з окупованих міст. Дуже цього хочу. І вірю, світло життя завжди зрештою перемагає темряву смерті.

‍Фотографії з приватного архіву героїні

Після окупації півострова в 2014 Леніє Умерова переїхала до Києва. На той момент вона була школяркою, від отримання російського паспорта відмовилась — залишила собі український. Згодом вступила до Київського політехнічного інституту, пішла працювати до маркетинг-команди відомого українського бренду одягу. А наприкінці листопада 2022 року дізналась, що стан її онкохворого батька в Криму погіршився, — і вирішила їхати до тата.

Росіяни затримали дівчину під час перетину грузинсько-російського кордону за нібито «порушення правил режимної зони». Її звинуватили у шпигунстві й пригрозили позбавити волі на 18 років. Але у вересні 2024 року Леніє потрапила на обмін. Як вона виживала у Лефортово, чому листи були важливішими за їжу, і як повертається до життя після звільнення — у її розповіді Sestry.

Суд серед ночі

— До Криму я виїхала в останній день листопада 2022 року, — розповідає Леніє Умерова. — Їхала декілька днів, зокрема через Туреччину і Грузію. За кілька днів опинилась у Росії. Де мене затримали на пункті пропуску «Верхній Ларс» (територія Північної Осетії, — Авт.). Разом зі мною було ще декілька українців. Спитали документи. У всіх, окрім мене, виявилися російські паспорти. І мене забрали на «розмову». 

Запевняли, що ненадовго. Втім, допит тривав близько восьми годин. Запитували про все. Навіть про нібито мою належність до Хізб ут-Тахрір (панісламістська організація, яка виступає за об’єднання всіх мусульман і створення глобального халіфату, — Авт.). За їхньою версією, це екстремістські організації. Я поцікавилась: 

«А вас не дивує, що у мене голова не покрита і я у відкритому одязі?»

Серед ночі мені викликали таксі й повідомили, начебто орендували готель, де я можу поспати й зранку бути вільною. Однак, таксі вже за 10 хвилин зупинили місцеві даїшники. Спочатку попросили документи у водія, потім у мене. Виявилося, що у кожному регіоні Росії свої закони. І саме в Північній Осетії іноземцям потрібен спеціальний дозвіл на перебування. 

Я цього не знала. Тож мене забрали у відділок і звідти відразу повезли на суд. Який відбувся о п'ятій ранку! Виявляється, у них є цілодобові суди. 

В адвокаті мені відмовили й винесли вирок — депортація. Так я потрапила до в'язниці для іноземців у передмісті Владикавказу. Там тримають тимчасово — доки країни, звідки і куди депортують, не узгодять між собою всі деталі. Однак, зараз між Україною і Росією через війну немає дипломатичних зв'язків. Як же звідти вийти?

Якось мені вдалося подзвонити рідним. Одна з працівниць закладу дала мені свій телефон. Родина знайшла місцеву адвокатку, і тільки через три місяці вона домоглася, аби вирок про депортацію анулювали в касаційному суді. Мене мали відпустити. Але далі події стали розвиватися, немов у бандитських російських серіалах 90-х… 

Щойно я вийшла за паркан, як під'їхала біла автівка, з якої вийшли чоловіки в чорному й балаклавах. Натягнули мені мішок на голову й запхали у машину. Вони нічого не говорили. Ми мовчки їхали близько години, а далі вони висадили мене в якомусь спальному районі. Я не могла зрозуміти, де знаходжуся, що відбувається. 

Невідомо звідки підійшли вже інші чоловіки. Представилися, начебто вони уповноважені у Владикавказі, в них зараз йде операція з пошуку «закладочників» наркотиків. За хвилину з’явився дільничний, і в мене знову попросили документи. Після чого взяли під руки і сказали, що я чиню опір. Відвезли у відділок і склали рапорт про непокору органам влади. 

Наступного дня мені мало бути 25 років. Замість свята знову був суд 

Мені дали 15 діб арешту. На 12-ий день вони розіграли сцену, нібито я не хочу віддавати телефон і знову чиню опір. Вкотре — протокол, суд і знову 15 діб. За такою схемою вони працювали чотири рази. Довести щось на суді було нереально, бо Росія і правова система — це діаметрально протилежні речі. Весь цей час мене катали по різних ізоляторах для того, щоб ускладнити комунікацію з адвокатом і рідними, щоб я ні з ким не бачилась і не спілкувалась.

Звинувачення у шпіонажі

У Північній Осетії я пробула понад п'ять місяців. У камері був стіл, залізне ліжко, туалет, решітки на вікнах, броньовані двері. Цілодобовий відеонагляд. Майже весь час я була одна. Щоправда, якось до мене «підсадили» жінку. Вона розповідала, що її хлопець воює у Харкові. Нібито там тривають бої. Я цьому здивувалася, тому що пам'ятаю, що бої були в області, а у не у місті. Вона постійно розказувала щось про себе — про життя, роботу. І намагалася хоч щось витягнути з мене. А якось сказала: «Я хворію… і у твого тата ж, здається, така сама хвороба». 

На той момент моя історія ще не була медійною, тому я відреагувала: «Я ж тобі цього не казала, звідки ти знаєш?»

Через пів години її забрали. Нібито відпустили на свободу.

Годували раз на день, медикаменти не видавали. Через стрес у мене сильно погіршилося здоров’я. Одного дня мені дали текст і сказали, що я маю прочитати його на камеру — тоді буду вільна. Інакше на мене чекає СІЗО в Лефортово. Виконувати їхню вказівку я відмовилась. Навіть не дивилася на зміст написаного. Тож вони зібрали мої речі і на літаку етапували до першого слідчого управління ФСБ у Москві. 

Там висунули підозру у шпіонажі — начебто я передавала якусь інформацію українським військам. Наступного дня був черговий суд. Мені висунули запобіжний захід утримання під вартою на час розслідування. У Лефортово я пробула майже півтора роки.

Побудувати зону комфорту там, де його ніколи не було

На допити мене водили нечасто. Основна комунікація зі слідчим відбувалась через адвокатів, які розуміються на специфіці роботи ФСБ. Якось мене викликали і сказали, що якщо я відмовлюсь від захисту, мій вирок буде мінімальним — до 8 років. А якщо ні — до 18 років. Звісно, я не погодилась, бо насправді це б їм повністю розв’язало руки. 

Фізичних тортур до мене, на щастя, не застосовували. А ось психологічно тисли постійно. Були натяки на зґвалтування. На допитах приставляли до голови пістолет, дивилися на реакцію. Це їхній класичний елемент допиту. Майже в усіх бранців, з ким я спілкувалась, теж так було. На жаль, інколи вони не жартують і дійсно стріляють. Але лякатися до істерики мені все одно здавалося максимально нерозумним. 

Довгий час мене тримали в одиночній камері. І в цій самотності мені дуже допомагали дихальні вправи й медитація. Я намагалась побудувати зону комфорту там, де його немає.

Вибудувала у своїй уяві чіткий розпорядок дня. Вставала о шостій ранку. Камера на вісім квадратів — обмежений простір, але я намагалася щодня близько години тренуватися. 

Оскільки я сиділа сама і не було з ким поговорити, мої голосові зв’язки геть ослабли. Тому я стала щодня по 2-3 години читати вголос книги 

У СІЗО є бібліотека. Тобі приносять каталог, з якого можна виписати літературу на 10-14 днів. Я брала книги з маркетингу, юриспруденції, аби щось ще й вивчити. Через те, що в Росії шалена цензура, щомісяця каталог змінювався. Щоразу звідти вилучали якусь літературу, наприклад книги Стівена Кінга.

Психологічно сильно допомагало усвідомлення того, що поруч є українці. У Лефортово їх небагато, але вони є. Якось на прогулянках на одній стіні я побачила герб України. Іншого разу хтось написав «путін ху..ло». Тонким шрифтом при вході, на очі не попадається. Але коли ти там гуляєш щодня, то розглядаєш кожну дрібну деталь. У Лефортово є 16 прогулянкових двориків, і тебе щоразу заводять до іншого. 

І коли через три тижні після своєї знахідки я знову потрапила у той самий дворик, де був напис на стіні, то побачила під написом… кілька плюсиків 

Комусь ще гірше, ніж мені, але люди не тільки тримаються, а й роблять речі, які додають сил іншим.

Не стань частиною цієї системи

Через те, що сидиш у неволі та ще й один, може їхати дах. Тому я всім кажу, щоб писали листи тим, хто сидить за ґратами у російських тюрмах. 

Мені надходило чимало листів, я всім відповідала. Листи писали невідомі люди, яким відгукнулась моя історія. Пошта приходила з різних куточків світу — з території Америки, Туреччини, Європи, Грузії, Вірменії і навіть Росії. 

Листи дійсно сильно допомагали. Пам'ятаю, одного разу приїхала із суду, на якому мені вкотре продовжили термін мого незаконного арешту. Я була розлючена й засмучена. І тут мені принесли лист, в якому було написано: «Ми знаємо твою історію. Не втрачай вогник всередині й вір, що одного дня темрява закінчиться і буде світло». Це були правильні слова в правильний момент. 

Ніколи не знаєш, коли саме станеш творцем рятівних слів для людини, якій зараз складно

У жодному разі у листах не пишіть про політичну ситуацію в країні. Важливо писати листи саме російською, тому що цензура іншою мовою здебільшого не пропускає. Щодо контенту — говорити про те, що твою історію знають, про неї розповідають у світі. Наголошувати, що ти не один, за тебе переживають, роблять все для того, щоб тебе повернути звідти. Можна розказати щось про себе. Мені люди писали про улюблені книги, розповідали про фільми й серіали. Була історія, коли мені написав незнайомець, який також був заручником цієї системи, що намагається зламати й зробити так, щоб ти був зручним. Він писав: 

«Не стань частиною цієї системи. Тримай всередині себе вогник, нехай він тебе запалює» 

Ці слова влучили в саме серце. 

Вдома і на свободі

З першого дня затримання я сподівалась, що вийду звідти. Але впевненості чи навіть віри в мене не було аж поки я не побачила український прапор — вже під час обміну. У день звільнення, ближче до сьомої ранку, мені раптом наказали зібрати речі. Частину при зборах я хотіла викинути. Однак, людина, яка перевіряла їх, запитала: «Тобі вдома вони хіба не знадобляться?». 

Нас посадили в автозак. Везли понад 10 годин. Висадили у СІЗО в Брянську. З мішками на головах завели у камери, сфотографували. А на ранок всіх посадили у цивільний чистий автобус... І тоді ми зрозуміли, що нас таки везуть на обмін. 

Коли перетнули кордон Білорусі, в автобус зайшли місцеві кагебешники. Повідомили, куди ми їдемо і що відбувається. 

Дали пакунки від Лукашенка. Там були харчі — картопля, помідори, огірки… Бридко було від того лицемірства

А на українській землі, коли плечі нам вкрили синьо-жовтими стягами, накрили емоції. Я плакала й раділа. Не думаю, що у мене в житті були настільки емоційно-потужні моменти. Щастя — відчувати кожною клітинкою свого тіла, що нарешті ти вдома й на свободі. Полон і війна розставили певні пріоритети у моїй голові. 

Ця історія дуже допомогла зрозуміти, що якщо ми не будемо за себе боротися, за нас це не зробить ніхто.

У Лефортово до мене було особливе ставлення

Зараз я відновлююсь. Мене не було два роки, я багато інформації пропустила. За професією я — маркетолог, але паралельно буду займатися адвокацією цивільних у полоні. 

Під час перебування у Лефортово, коли нас возили до суду й на психолого-психіатричні експертизи, я двічі їхала з цивільними українками. Одна з них була з Херсонської області. Її викрали з дому. З нею зробили все, що тільки можна зробити. Навіть в якийсь момент підвели до ями й сказали, що зараз закопають і не скажуть нікому, де саме. Інша жінка була із Запорізької області. Її звинувачували нібито у тероризмі й шпіонажі. До неї також застосовували тортури. Її дуже сильно побили, зламали щелепу, вибили частину зубів, тривалий час не надавали жодної медичної допомоги. І таких історій дуже багато.

Через те що я кримська татарка, у Лефортово до мене було «особливе» ставлення. 

Це була показова історія для всіх кримських татар, — особливо тих, у кого є родина в Криму 

Сидячи в СІЗО, я думала, як повторюється історія. Мою бабусю в 1944 році десятирічною депортували, вона втратила двох маленьких братів — вони померли від дизентерії та голоду через переїзд. На початку 90-х бабуся повернулася на півострів і потім нам з братом решту життя розповідала, що це і є наша Батьківщина. Говорила, що нас вислали незаконно, звинувативши у зраді. Хоча її батько служив у Червоній армії. Бабуся говорила, що попри все вони знайшли у собі сили повернутися й відбудувати наш дім. 

Тож тепер я мрію про вільний Крим. Про дім з виноградниками у горах, біля моря. Вірю, що ми колись теж туди повернемося, бо там мій дім і частина мене.

‍Фотографії з приватного архіву

«Тільки вдома ти можеш дихати на повну»: повернення після депортації й втеча від окупантів

Оксана Щирба: Ви народилися в Узбекистані, в депортації. Яким запам'ятали своє дитинство? 

Ернест Сулейманов: Так, ми народилися в депортації. Але Крим завжди був присутній у нашому житті — у розмовах, спогадах, побуті. Дідусь, наприклад, часто казав: «А у нас в Криму їжак був іншої форми — не такий, як тут». Або: «Кавун у Криму такий соковитий, тільки візьмеш — він лусне».

Батьки порівнювали все — і завжди на користь Криму

Ельміра Сеіт-Аметова: Ми з дитинства знали, що в Узбекистані ми «не свої», наш дім — Крим. І ми обов’язково туди повернемось. І коли ми таки повернулись, то навіть не думали про вигоду, інфляцію чи зручності. Просто зібрали речі, поїхали і будували все з нуля.

‍— Повернення було важким?

Ельміра: Дуже. Спочатку нам не продавали будинки, не здавали в оренду помешкання. Не дозволяли прописуватись. А без прописки — ні на роботу не влаштуєшся, ні дитину в садок не віддаси.

‍Нам казали: «Їдьте в свою Татарію»

У Ташкенті у нас була квартира в гарному районі біля метро. Мама працювала в міністерстві, була високоосвіченою. З переїздом у Крим все змінилось. Ми опинились у степу, в селі з напіврозваленими будиночками, без зручностей. Баня — одна на тиждень, і та з чергою. Мама, завжди така гарна, на підборах, — раптом цілими днями стала працювати в городі, у гумових чоботах. Це було боляче бачити.

Ернест: Дискримінація була всюди. Наприклад, мені не дозволили вступити на історичний факультет — сказали: «Кримським татарам туди не треба». У міліцію не брали, на іноземні мови не брали, на право — теж. Такі спеціальності були для нас закриті. 

— Не шкодували, що повернулись?

Ельміра: Бувало всяке. Але мама казала: «Мені тут краще. Тут я вдома». В Узбекистані наприкінці 80-х — на початку 90-х почалася хвиля націоналізму й шовінізму. Нам стали натякати, що ми не місцеві.

А тут — хай бідно, але своє, рідне, ніхто не має права вигнати. Тільки вдома ти можеш дихати вільно й на повну

Ернест: Для нас повернення в Крим було не питанням вибору. Ми завжди знали: за кордоном ми тимчасово, маємо колись повернутись додому. Ніхто не питав, чи буде важко — ми просто їхали. Це був рух серця.

— Зберігаєте пам’ять про депортацію, історію, культуру?

Ернест: Звісно. Це наш обов’язок. Навіть сина назвали Девлет Гірай — на честь одного з кримських ханів, який, до речі, свого часу спалив Москву. 

— У 2014 році ви були політичним активістом у Криму, організовували мітинги проти російського псевдореферендуму. Коли і як ви зрозуміли, що необхідно терміново виїжджати?

Ернест: Спершу не вірилось, що все настільки серйозно. Але потім у місті з’явилися плакати з моїм фото — з проханням, якщо хтось мене побачить, повідомити міліції. Якось я йшов з журналістами Аль-Джазіри, аж раптом навколо почали стягуватись ці «ряжені» — агресивні, організовані, проросійськи налаштовані. Вони мене впізнавали. І я відчув, що небезпека реальна. Тож попросив журналістів провести мене до машини. І відразу поїхав. Розумів, що залишатися — значить наражати на небезпеку не тільки себе, а й тих, хто поруч.

— Чи є щось, про що ви шкодуєте? Як можна було змінити ситуацію? Адже відомо, що ворог готувався до захоплення півострова довго і ретельно…

Ернест: Я організовував мітинги, говорив те, що вважав за потрібне, не мовчав. Можливо, єдине, про що шкодую — що був недостатньо активним. Зараз мені здається, я міг підняти більше людей. Тоді діяв у межах своїх можливостей, але, можливо, треба було діяти рішучіше.

Ельміра:  З 2014 року мій чоловік так більше і не побачив своїх батьків — вони померли в Криму. Я свою маму ще встигла побачити, але теж не змогла бути поруч в останній момент. А тато живий, йому 86. Коли він хворіє — я заспокоюю його звідси, але завжди відчувається біль через відстань.

— Батько розповідає, що відбувається зараз? 

‍Ельміра: От нещодавно біля його дому, поруч з аеродромом, був такий вибух вночі, що сусіди вибігли на вулицю — раділи!

Люди там радіють будь-якому вибуху — це їхня надія. Кажуть: «Та хай уже світло не дають, воду, — аби тільки вони пішли звідси»

«Якщо не відкриємось тут — цього більше ніхто не зробить»

— Чому ви вирішили переїхати саме до Варшави?

Ернест: Бо ми тут навчались. Я отримав стипендію, писав про депортацію кримських татар. Дружина теж навчалась у художній академії. Ми добре знали польську, відчували себе тут упевнено. Коли син підріс, вирішили: якщо він вступить у польський вуз, то й ми переїдемо разом з ним. Так і сталось у 2019 році.

— У Варшаві ви відкрили ресторан кримськотатарської кухні навпроти посольства РФ і біля російського культурного центру. Це ваш спосіб боротьби. Розкажіть, як народилася ця ідея і як ви її втілювали.

Ельміра: Ми завжди любили готувати, особливо для друзів. До нас завжди приходили в гості голодні, бо знали, що в нас можна смачно поїсти. І якось один з друзів сказав: «Чому ви не відкриєте свій ресторан?»

Ернест: Під час карантину я думав, чим може зайнятися іноземець в іншій країні, і вирішив спробувати відкрити власну справу. Записався у школу менеджерів гастрономії, але після її закінчення зрозумів, що мені бракує знань. Тому я пішов працювати в італійську піцерію, щоб навчитися. І коли відчув, що готовий, ми стали шукати приміщення під власний ресторан.

Коли я побачив місце біля посольства Росії, зрозумів: якщо ми не відкриємось тут, це не зробить ніхто. З точки зору бізнесу місце не найкраще — немає парковки, прохідність мала. Але побачив можливість показати світу,  що Крим — не Росія, Крим — це люди, і не всі вони згодні з лозунгом російської пропаганди «Крим за Росію». Зрештою вирішили: навіть якщо попрацюємо тут кілька місяців, — це вже буде наш жест. Як каже дружина, хоча б потролимо їх. Це вже варте зусиль.

‍— З якими труднощами ви зіштовхнулися?

Ельміра: Найскладніше було усвідомити, наскільки важка праця на кухні. Ми ніколи раніше не працювали в такому темпі. У перші дні були лише втрьох: я, чоловік і помічник. Вдень — закупівля, ввечері — кухня, вночі — підготовка на завтра. Виснажливо.

Ми самі були кухарями, офіціантами й прибиральниками. До нас тоді щодня приходили двоє поляків — вони були нашими першими постійними клієнтами, і ми на них дуже чекали. А потім до нас прийшов журналіст місцевої газети… 

Ернест: І після цього пішов потік людей. Ми не встигали поповнювати запаси продуктів. Страв у нас тоді було небагато — з десять основних. Але кожну треба було приготувати.

Ельміра: Пам’ятаю, зала повна, і я кажу Ернесту: «Все, іди зачиняй двері!» А він: «Так не можна». Я вже в істериці: «Не можу більше!» А він: «Раз відкрилися — маємо обслуговувати». З часом адаптувалися, навчилися.

Страви депортації

— Прапори, зокрема український, завжди висять на вході в ресторан, повідомляючи всім, що «Крим» — український?

‍Ернест: Так, щоранку вивішуємо, увечері знімаємо. Бо боїмося, що можуть вкрасти. Один із прапорів у нас, до речі, якось зник — думаю, таки вкрали.

Коли були черги росіян біля посольства, то я з особливою радістю вивішував наш український прапор. Це мій тихий протест

— Як реагують працівники посольства РФ на ваш ресторан? Заходять поїсти?

Ернест: 9 травня до нас зайшла група польських пенсіонерів з георгіївськими стрічками — вочевидь, після заходу в посольстві РФ. Замовили каву, чебуреки... А коли стали розраховуватись, ми увімкнули гімн України. Вони дуже швидко розплатились і втекли.

Ельміра: Пригадую, як прийшла група росіян, поїла, але не заплатила й пішла. Вони ще й чіплялися до наших офіціантів, огидно поводились.  

— Чим ресторан «Крим» особливий? Розкажіть про страви, ідею і атмосферу закладу.

Ернест: Філософію закладу формую я, а Ельміра мене підтримує. Вона — душа ресторану. Нам дуже важливо, щоб люди знали і запам’ятали наш заклад: це саме той ресторан «Крим», український Крим, який довгий час стояв навпроти російського посольства. 

Візитівкою закладу є чебуреки і янтик — класика кримськотатарської кухні. У нас вони з різними начинками. Але ми свідомо не обмежуємось цим: хочемо показати також автентичну кухню. Наприклад, алдама — страва, схожа на лагман, але саме кримськотатарська, забута в Криму. Ми її відновили.

Бо ті страви, які зараз подають у так званих «татарських» кафе — плов, манти, лагман — це насправді узбецька кухня. Ми їх називаємо «стравами депортації»

Комуністична влада зробила все, щоб знищити культуру кримських татар — і кулінарну зокрема. Але навіть такі речі, як чебурек, мають не лише гастрономічне, а й символічне значення. Це частина нашої ідентичності.

Більше всім цим, звісно, цікавляться українці. Вони бували в Криму, мають певну ностальгію. Поляки іноді дивуються, коли дізнаються, що ті ж манти — не кримськотатарська страва. Але цікавляться, питають, вчаться.

Нещодавно ми додали до меню шашлик з курчати. Саме слово «шашлик» має кримськотатарське походження — від слова «шиш», тобто паличка для м’яса. 

Ельміра: Коли ми тільки відкривались, багато експериментували з рецептом пахлави. Ми все життя обожнювали пахлаву, але самі її ніколи не готували. Перепробували з десяток варіантів. Усе було не те: то тісто розвалюється, то занадто тверде. Поки не вивели свою формулу. І навіть її потрібно вміти правильно «згорнути», щоб вийшло саме те, що треба.

Ернест:

‍Ми будуємо не просто бізнес, ми будуємо дім

І хочемо, щоб кожен, хто заходить до нас, хоч трохи відчув атмосферу цього дому — кримського, українського. 

— Чи заходять до вас українці? Кого більше серед гостей? 

Ернест: Близько 40% — українці, 40% — поляки, і решта 20% — з усього світу: англомовні, французи, німці, турки. 

— Майже всі працівники у вас — кримські татари, це правда? 

Ельміра: Зараз уже ні, бо їх дуже складно знайти. Хтось поїхав далі вглиб Європи, хтось працює дистанційно. Але в 2022 у нас працювало двоє хлопців з Криму. Вони тільки-но закінчили будівельний технікум, втекли від мобілізації в Криму, аби не воювати проти своїх.

Один з них влаштувався мити посуд. Пригадую, вийшов якось о десятій вечора — з червоними, як помідори, очима. Думала вже, наступного дня не прийде. Але він повернувся — і пропрацював у нас понад рік.

«Думаємо створити гастроамбасаду Криму»

— У ресторані є картини членів вашої родини — батька, брата Ельміри. «Крим» — це не тільки ресторан, а й галерея пам’яті?

Ельміра: Так. Ми збирали картини, кераміку рідних — усе це мало прикрашати наш дім у Криму. Але коли ми його втратили, то привезли ці речі сюди. Наповнили цей простір речами, які для нас особисто дуже цінні.

— Як ще ви популяризуєте кримськотатарську культуру в Польщі? Можливо, у ресторані проходять якісь заходи… 

Ернест: Так, ми саме так і хочемо: щоб наш ресторан був не просто місцем, де  можна поїсти, а культурно-гастрономічним простором. Ми проводили вечори поезії, організовували зустрічі з екскурсоводами, частували кавою, розповідали про кримськотатарські традиції. Навіть запрошували стендап-коміків, музикантів з України, з Криму. Люди приходили — ми ділилися з ними культурою, історією, болем.

Але місця тут мало, тому думаємо про більший простір, щоб зробити справжню «Гастроамбасаду Криму», місце сили — не лише для кримських татар, а для всіх, кому болить Крим, хто скучив за домом. 

— Тобто ви зараз шукаєте нове приміщення?

Ернест: Думаємо над цим. 

Останнім часом вулиця, на якій стоїть наш ресторан, стала ще менш прохідною. Навпроти побудували дорогу, зникли зупинки, стало важче до нас потрапити, а ми ж повністю залежимо від локації. Ще й власник піднімає оренду. 

З іншого боку, з переїздом в інше місце втрачається один із сенсів. Наш заклад став способом сказати: «Крим — український». Це місце символічне. На жаль, самі українці вже не так активно нас підтримують.

Ми протрималися два роки на ентузіазмі, але тепер нам потрібна реальна допомога

‍— Які відчуття викликає зараз думка про Крим? 

Ернест:

‍У нас є машина з кримськими номерами. Українськими, але кримськими. Могли б уже поміняти, звичайно, але для нас це символічно. Скільки б не довелося чекати, мріємо повернутися додому саме на цій машині

Коли ми туди повернемось, нам знову доведеться будувати все наново. Але ми готові. 

— Чим для вас пахне Крим? Він вам сниться? За чим сумуєте найбільше?

Ельміра: Крим — це запах сосен, ялівцю, моря. Хоча наш побут у Варшаві облаштований, не вистачає того, що було вдома — спільноти, традицій, отих важливих ритуалів: весілля, народження, свята. Але найбільше бракує відчуття дому.

Іноді сняться люди з минулого. І здається, що ми все ще там, що все можна повернути...

‍

‍Фотографії авторки та з приватного архіву героїв

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

У 21 рік вона ще вчилася на журналістиці й мріяла допомагати воїнам, аж почалася велика війна, і довелося залишити журналістику й це бажання здійснити. У свої 23 Дзвенислава Сіра (Дзвінка) очолила відділ роботи з пораненими патронатної служби «Янголи Азову» (зараз «Янголи»), що опікується сотнями поранених і колишніх полонених Третьої штурмової та «Азову». 

У її підпорядкуванні — 10 медичних кураторок, кожна з яких веде до 150 поранених воїнів. Про неї кажуть: «Та, що бігає цілодобово». А ще, що це військова з неймовірно високим рівнем відповідальності. 

Всі чоловіки з родини Дзвінки — зараз на фронті. Її чоловік воює у Третій штурмовій, брат — з 2020 року в «Азові», зокрема пройшов «Азовсталь» і полон. Своєю історією Дзвінка поділилась із Sestry. 

24 лютого довжиною у два місяці

— За місяць до повномасштабного вторгнення у Львові з ініціативи Штабу оборони Львівщини стали організовувати вишколи для цивільного населення, — згадує Дзвінка. — Вчили людей володіти зброєю, безпечно з нею поводитися, розпізнавати вибухову техніку. Запрошували спеціалістів з тактичної медицини, ДСНС, медиків з бойовим досвідом, лікарів швидкої медичної допомоги тощо. На вишколи прийшло близько 500 людей різного віку. Пізніше ці чоловіки пішли воювати, а жінки — волонтерити.

24 лютого ми всі зібралися разом і стали думати, що робити. Мій чоловік, який на той час вже був ветераном АТО, хотів їхати в Маріуполь до брата, де той служив. Але не встиг, бо саме того дня до Львова приїхав останній потяг з Маріуполя… і вже не повернувся у місто. Як каже мій брат, так доля вберегла мого чоловіка. 

Наступного дня ми відправили всіх наших хлопців боронити столицю. Відтоді все наче злилося в один день… І 24 лютого для мене тривало чи не два місяці. Кожен день — як день бабака. 

Коли хлопці поїхали, ми з дівчатами стали волонтерити. Забезпечували амуніцією і медикаментами новостворений підрозділ ТРО «Азов». Також займалися розселенням родин бійців «Азову» з прифронтових та окупованих територій. Люди прибували без речей, з дітьми й домашніми тваринами. 

Саме тоді я познайомилася з Наталкою, яка з 2014 року працювала з родинами військових у патронатній службі «Азов». На той момент у неї було багато роботи із сім’ями загиблих, і я стала їй допомагати. Згодом вона запросила мене до війська, так у травні 2022 я опинилась на службі.

У 13 років вже носила канапки на Майдан

Коли почалася велика війна, я саме здобувала ступінь магістра на факультеті журналістики у Львові. Навчалась на шостому курсі, однак, не закінчила. Весняний семестр закрила, а восени вже було стільки роботи, що мусила терміново їхати до Києва. 

Взагалі я з 18 років хотіла доєднатись до армії й працювати у пресслужбі. Тож коли мені запропонували доєднатися до патронатної служби «Янголи Азову», відразу погодилась. Наша волонтерська спільнота на той момент вже чи не вся роз’їхалась. Хтось з дівчат доєднався до війська, хтось поїхав додому в іншу область.

Всі повнолітні рідні й друзі чоловічої статі пішли служити. Вдома лишилися тільки мама й молодші брати ‍

Родина моє рішення про службу підтримала. Мій старший на п’ять років брат вже кілька років служив в «Азові». Батьки з дитинства нас виховували патріотами. Разом з молодшим братом ми були пластунами. І саме в Пласті у нас сформувався світогляд, знайшлися відповіді на питання, які шукаєш у 13-14 років. Ніколи не стояти осторонь життя країни.

Коли почалась Революція гідності, мені було 13. І вже тоді, у Львові на Майдані, я була там з прапором і щодня приносила чай і бутерброди для хлопців, які не випускали «Беркут» зі Львова на Київ. На той момент ми з дівчатами з Пласту відчували, що перебуваємо у центрі історичних подій. 

Те, що рано чи пізно ми станемо на шлях боротьби за свою ідентичність, моя мама знала давно. До того ж розуміла, як наше оточення впливає на наші рішення. А чоловік, думаю, зрадів тому, що це безпечно, що я не подалася в бойові медикині.  

Ми — посередники між пацієнтами й лікарями

Нас часто бачать як дівчат, які просто возять шкарпетки й фрукти в лікарні. Інколи питають: «Що ви взагалі робите?». Відповідаємо: «В принципі, все». 

У патронатній службі я відповідала за супровід поранених. Від моменту отримання травми і до повернення у стрій. Якщо ж це важкі поранення, то треба було допомогти військовому, наприклад, з реабілітацією, протезуванням,  у разі потреби —  із звільненням зі служби, оформленням пенсій та інших виплат. На початку у мене було умовно 10 поранених, яких я супроводжувала, але з часом кількість зростала. 

Особливо багато роботи з’явилося після великого обміну полоненими у вересні 2022 року. Тоді звільнили 120 бійців «Азову». Людям складно адаптуватися після виходу з неволі. Ми взяли на себе функцію посередників між звільненими й лікарями. Організовували реабілітацію — фізичну, психологічну. 

У роботі ми дотримуємося певного алгоритму. Щойно військовий отримав поранення — відразу до медичної служби надходить про нього вся інформація. Далі я розподіляю супровід між дівчатами: умовно, хлопчина з ампутацією кінцівки йде під крило колеги, яка добре співпрацює з протезними центрами, а пораненого з черепно-мозковою травмою скеровую до тих, хто має досвід роботи у цьому напрямі. Далі дівчата з ними зв'язуються. Дізнаються про діагноз, медичні документи, отримують фото поранення і прогнози лікарів. Якщо є ускладнення, можемо залучити інших спеціалістів для консультацій. У разі визнання непридатним до війська, можемо навіть допомогти знайти тилову посаду. 

Наше завдання — організувати все так, аби поранені хлопці не ламали голову над тим, що їм робити, куди звертатись і бігти

Мене щиро вражає загальна культура незламності наших воїнів. Навіть коли їм важко, вони все одно бачать, куди їм рухатися далі. 

Іноді зіштовхуємося з образами на свою адресу. Не тому, що хтось поганий. А тому, що болить. Коли в тебе важке поранення і ти кожен день борешся з болем, з тим, щоб відновити функції кінцівок, щоб поїсти і тебе не знудило… це виснажує, людина може стати злою. Але коли пораненому стає легше, спілкування налагоджується. Шлях до одужання може бути довгим.  Наше завдання — підтримувати в людях віру, що якщо йти обраним шляхом, все зрештою буде добре.

Було враження, ніби світанку вже не буде

Зима 2022-2023 була найдовшою і найважчою за всю повномасштабну війну. У нас було дуже багато поранених з Бахмута. Додалися хвилювання за чоловіка, який воював на тому напрямку. І неспокій за брата, який на той момент вже понад пів року був у полоні. 

Ми не мали з братом зв'язку. Єдиний раз, ще перед виходом з «Азовсталі», він написав, що далі зв'язку не буде. Згодом ми побачили його на відео одного з ворожих ресурсів. Інформації було мінімум. Ми не знали, чи він у Росії, чи на окупованих територіях. Втім добре розуміли, як сильно катують саме азовців. У голові виникали найстрашніші сценарії. Було враження, ніби світанку вже не буде…

Але на щастя, темрява зникла. 6 травня 2023 року, майже через рік, брат повернувся з полону — худий і виснажений. Фізичний стан був поганий, але моральний — неймовірний! Він радів з того, що ми всі живі, що у нас все добре. Тішився, що Україна вистояла і бореться з ворогом далі. Бо у полоні їм розповідали, що такої країни вже немає. Після реабілітації він повернувся в стрій до «Азову».

Мій чоловік теж зараз на війні. Сумую за ним. За минулий рік ми бачилися, напевно, 3-4 рази. І це не були відпустки — тільки короткі зустрічі. Цьогоріч бачилися один раз. 

Але відстань і війна сильно зміцнили наші стосунки. В моменти відчаю ми завжди знаходимо потрібні слова і дії одне для одного.

Чоловік завжди каже: «Поки ми любимо, навіщо думати про щось, що буде далі?»

І, як показує час, любов не зникає. А навпаки, стає сильнішою. Ми знаходимо нові способи дати одне одному увагу, показати любов і піклування. І якось в цих реаліях вже навіть важко згадати, як було раніше, коли ми бачилися з ним щодня і не розлучалися довше, ніж на кілька днів упродовж п'яти років.

Потреби зростають, донати — навпаки

Часто буває так, що лікарі та медсестри купують власним коштом ліки, бо їм шкода пораненого. І йдеться не про прості медикаменти, а про дороговартісні антибіотики, яких у лікарні іноді немає. Буває, ми закуповуємо речі, які мали б бути на забезпеченні у шпиталі. Наприклад, знеболюючі препарати для опікового відділення. Коли в бригаді немає патронатної служби, то нерідко рідним доводиться витрачати всю зарплату пораненого на лікування. І це ситуація, яка болить. Тож вважаю, що підхід до медичного забезпечення військових необхідно міняти на державному рівні. Всі етапи лікування і фізичної реабілітації мають бути профінансовані виключно державою.

На щастя, ми маємо Благодійний фонд, на гроші якого закуповуємо необхідні ліки, ортопедичну техніку, крісла колісні, милиці тощо. Він наповнюється за рахунок донатів меценатів і небайдужих. Ми постійно думаємо, як залучити кошти, бо закривати збори стає дедалі складніше. Потреби ж не меншають. Багато поранених, мало донатів. У нас, мабуть, ще із січня висить незакритий збір. Завжди закликаю і нагадую: «Донатьте хоч потроху. Це все одно важлива допомога. Або бодай поширюйте інформацію про збори».

Тодішня я в цьому світі не вижила б

За ці понад три роки війни у мене зникло багато страхів, зокрема страх відповідальності. Для мене сьогодні це принципово необхідна річ, а не щось, чого я намагаюсь уникнути. Війна зробила мене більш серйозною. Деколи мені навіть бракує легковажності, тієї веселої, смішної Дзвінки. Але напевно, так треба. Ще я стала трохи сильнішою. Тодішня я в цьому світі не вижила б. Хоча теперішня я в тому світі, мабуть, теж.

Натхнення мені дають мої рідні. Силу — дівчата, з якими служу. 

Наша жіноча спільнота — найкраща підтримка з неймовірним рівнем розуміння. Навіть найгірший день дівчата можуть перевернути на 180 градусів

Щодо перезавантаження, допомагає навіть прогулянка на природі — у лісі, парку або десь біля води. Люблю читати, а їздити за кермом — це взагалі для мене медитація. Звісно, у мене були важкі часи, але опустити руки — означає зрадити своїм принципам. У такі моменти необхідно шукати щось, що тебе витягне, чіплятися за гачок і випливати.

Не звикайте до війни

Хотілося б, щоб світ знав, як понад три роки ми стоїмо і тримаємось. Але те, що ми стоїмо, не означає, що для світу немає загрози. Розслаблятися не варто ані українцям, ані нашим партнерам, ані людям з-за кордону, які хочуть нас підтримати, але вважають, що, можливо, це вже неактуально. У цьому досі є гостра потреба. 

Сьогоднішня війна — ціна десятків тисяч життів, наших міст, які колись жили прекрасне життя, розвивались і росли. Саме такою ціною поки тримаються ваші мир і безпека

Щодо українців, не звикайте до цих реалій. Не треба чекати якоїсь трагічної події на кшталт ракетного обстрілу Кривого Рогу для того, щоб знову згадати, що у нас війна. Не може бути нагадуванням про те, що триває війна, смерть дітей. Не може бути цим нагадуванням пошкодження житлових будинків у Києві. Кожна ваша думка, коли ви прокидаєтеся вранці й засинаєте ввечері, має бути про те, що я можу зробити чи вже зробив сьогодні, щоб покращити ситуацію. Включитися у війну мають всі й зараз. 

Навіть якщо буде якесь перемир'я, то повірте, через 10 років зустрінемося знову тут, в армії

Особисто я поки не будую жодних планів на майбутнє. Хоча дуже хочу поїхати в село до бабусі в Карпати й пожити там з місяць, як колись на літніх канікулах. На природі, в горах, бігати на річку, збирати вишні, пасти овець і кайфувати. Мрію, щоб ми якнайшвидше прогнали ворога з нашої землі, і всі наші воїни повернулися живими додому. А ще — аби українці об’єдналися і разом відбудували, відновили все, що було так жорстоко знищено й забрано у нас ворогом.

‍Фотографії з приватного архіву

Професійний спортсмен у цивільному житті та командир штурмової групи на війні. 30-річний Віталій Верес з містечка Дубровиці, що на Рівненщині, зі школи мріяв стати військовим і активно займався спортом. У стрій став одразу з початком повномасштабної війни. 14 лютого 2023 року вважає другим днем народження, бо дивом вижив під час пекельного бою і поранення у Бахмуті. Разом з тим численні травми і повна втрата зору не позбавили чоловіка жаги до життя. Він навіть переміг у міжнародних змаганнях ветеранів.

«Не хотів, щоб рідні мали червоний паспорт з двоголовим орлом»

Весь цивілізований світ прогнозував війну і знав, що вона буде. Мої друзі з Ізраїлю телефонували ще у вересні 2021 року: «Віталік, давай приїжджай. У вас буде війна». Причому не просто голослівно про це кричали, а говорили фактами. Я й сам розумів, що великої війни нам не уникнути. Втім не готувався. 

24 лютого 2022 я зустрів у своїх друзів у Берегово, на Закарпатті. Разом з ними кілька днів ми волонтерили на кордоні з Угорщиною. Облаштовували перші пункти незламності, де можна було поїсти, випити чаю чи кави. А вже 26 лютого я поїхав до військкомату. 

Оскільки я служив у внутрішніх військах, пішов до Нацгвардії. Вже 2 березня був у строю. Мама сказала: «Я розумію, що це тривожно, але це правильне рішення». Я і сам відчував, що зі зброєю в руках буду кориснішим, ніж волонтером на кордоні. 

Ніколи не задавався питанням: «Що я скажу, коли діти запитають де ти був коли почалась війна?». Не всі можуть бути військовими і штурмовиками. Все індивідуально. Комусь треба бути водієм, комусь у тилу розвантажувати допомогу, комусь треба навчати... Щодо мене, — я не хотів, щоб мої рідні мали червоний паспорт з двоголовим орлом. 

«Мене врятувало, що евакуаційна група була поруч»

Я був командиром штурмової групи Третьої бригади оперативного призначення міста Харків. 14 лютого 2023 року, в День закоханих, під час оборони міста Бахмут мене поранили…

Між нами і ворогом було до 70 метрів. Наша бригада працювала в таких умовах постійно. Були місця, де ворог стояв через дорогу. 14 лютого Бахмут вже закрили на в'їзд. Того вечора командування поставило нам чергове бойове завдання. Під час бою по нам стався приліт із протитанкової керованої ракети (ПТУР). Вона призначена, щоб знищувати броньовану техніку, а росіяни поцілили нею у мою групу. 

Найбільший удар прийшовся по черепно-лицьовому відділу. У мене був забій серця, крововилив у мозок, подвійний відкритий перелом щелепи, кісток черепа, термічні опіки очей. Мене врятувало, що евакуаційна група стояла за 400 метрів від нас, тому з поля бою мене вивезли швидко. 

Тиждень я пролежав у комі. Праве око видалили майже одразу. Ліве залишилося, але не функціонує — я повністю втратив зір. Від моменту поранення у мене було вже 20 операцій під загальним наркозом. І це не кінець. Незабаром оперуватимуть праве око, аби у подальшому можна було поставити протез.

«Я мав ціль — стати максимально незалежним»

Майже одразу після поранення я почав працювати зі психотерапевтом і тому швидко прийняв ситуацію, в якій опинився. Як людина військова я не жив ілюзіями.

‍Війна — не комп'ютерна гра. Там немає функції «зберегтися»‍

До того ж там, де працював мій підрозділ, втрати були чималі. Серед хлопців, які працюють на відстані 70-100 метрів від ворога, набагато більше загиблих чи поранених, ніж серед тих, які працюють, наприклад, в артилерії. Це логічні й очевидні речі.

Тому я чудово розумів, що рано чи пізно буду пораненим чи вбитим. І  психологічно все це швидко прийняв. Сказав собі: «Добре, що життя продовжується. Я при пам'яті, розумію все, що відбувається. Рухаємося далі». 

У травні 2023 була моя перша реабілітація в Ізраїлі. Понад місяць зі мною займалися реабілітологи й інструктори з просторового орієнтування.

‍Єдиних правил для незрячих немає. Однак, починати слід з орієнтування у квартирі

Метр за метром вивчати територію. Поступово будувати нові маршрути. Головне — не боятися і постійно навчатися, практикувати. Не закриватися у собі та в чотирьох стінах. 

Найскладніше було постійно чути, як плачуть мої батьки. Я мав ціль — стати максимально незалежним. Тож зціпив зуби і йшов вперед. Знаєте, все залежить від людини. Якщо вона бажає жити повноцінно — вона навчиться цьому. 

На своєму прикладі скажу, що тростина у мене з'явилася за 2-3 місяці після поранення.

‍Біла тростина — це голос тих, хто не бачить. Разом з тим я знаю людей, які втратили зір шість років тому, і у них досі її немає. Є люди, які соромляться. Є ті, хто не може подолати психологічні бар'єри

Цього літа в Одесі я познайомився з 49-річним чоловіком. Він військовий, який втратив зір на місяць раніше, ніж я. І от рівень його просторового орієнтування майже нульовий. Його мама водила до вбиральні з палати, бо він сам не міг туди дійти.   

Незрячі роками не виходять з дому

У період мого поранення важко було знайти навіть інформацію про те, як навчатися просторовому орієнтуванню. Ніхто не працював з рідними. Їм не говорили: «Не хвилюйтесь, навчимо». Не один місяць мої близькі виплакували сльози, бо не знали, як мені допомогти. Корисну інформацію збирали по крихтах завдяки «сарафанному радіо». Писали у соцмережах запити: «Що робити і куди йти?». 

Знайти роботу незрячій людині в Україні практично неможливо. Вибір професій незначний. Якщо пощастить і маєш хист та знання, можеш працювати масажистом, юристом, викладачем або ж у call-центрах. Не всі роботодавці охоче беруть незрячих. Та й не всім незрячим підходять такі варіанти.

Візьмемо мене. Я б масажистом не був, бо не люблю торкатися чужого тіла. Або ж взяти роботу у call-центрах. Я спілкувався з військовими, які втратили зір. Їх чимало. І от вони насамперед психологічно не бачать себе там. Кажуть: «Ми нищили ворога, а зараз маємо сидіти на телефоні і запитувати, які у вас проблеми, а наприкінці місяця отримати 8000 гривень?». 

Має бути достатнє фінансове забезпечення ветерана від держави. Так, як це відбувається в цивілізованих країнах. В Ізраїлі я познайомився з колишнім військовим. Там людина, яка віддала частину свого здоров'я за суверенітет і незалежність держави, не думає, як їй вижити. Її цінують.

В Ізраїлі можна почути від ветерана: «Знаєш, я втомився. Мене постійно кудись везуть — то у театр, то на ще якісь події»‍

Тобто йому не дають бути вдома, постійно кудись запрошують, він відчуває себе потрібним суспільству. 

У нас же багато незрячих — як цивільних, так і військових, — просто сидять вдома і нікуди не виходять роками. Бо не мають можливості. І коли мене запрошують на усілякі форуми, де говорять про доступність, типу ось є озвучений світлофор, а ось тут бізнес робить щось для доступності та інклюзивності. Я відповідаю, що все це добре, але не вирішує наших проблем. 

Не всі незрячі живуть у великих містах, як Київ, Львів, Дніпро або Одеса.  От я з районного центру. Там світлофорів ніколи в житті не було. І з цим теж потрібно щось робити. 

Не нехтуйте допомогою психологів

Важливий момент — не соромитись працювати із психологом, психотерапевтом або психіатром. Працювати з цими спеціалістами — нормально і необхідно, особливо під час війни.

Другий момент — оточення та мотивація. Насправді, мені важко зрозуміти людей, яким бракує мотивації. Життя — це дар і найвища нагорода. Ми повинні серед пітьми шукати проблиск надії і світла. Цінувати життя. 

Зараз моя мета і ціль — щодня ставати сильнішим, кращим, бути щасливим, насолоджуватись кожним моментом, поки є можливість. Тому що життя може закінчитись будь-якої миті. 

Потрібно усвідомити, що життя вже не буде таким, як колись. Ти мусиш пристосовуватись до певних фізичних обмежень. Є речі від яких доведеться відмовитись.

Один з моментів, за яким я дуже сильно сумую, — керування автомобілем 

За три місяці після поранення, на мій день народження, мій психотерапевт запитав, що я хочу в подарунок? Я подумав і сказав: «У мене все є. До мене приїхали близькі, яких я хоч і не бачу, але можу обійняти й заспокоїти». Я життя любив, люблю і продовжую любити. 

«Напрягає, коли заходиш в автобус, і всі навколо замовкають»

Люди часто не знають, як себе поводити біля незрячої людини. Чому? Бо їм про це ніхто не розповідає. Потрібно виховувати суспільство. Наприклад, у США в навчальних підручниках є ілюстрації дітей в кріслах колісних та незрячих. І з дитинства малеча звикає до того, що це природно, що ці люди також є повноцінними членами суспільства. 

Має на державному рівні працювати програма, щоб розповідати людям, як поводити себе з незрячими, бути толерантними й пропонувати допомогу. 

Наприклад, коли ви бачите незрячу людину на зупинці, то можете підійти і запитати: «Вітаю! Мене звати… можливо вам потрібна допомога?». Коли ж незрячий йде за певним маршрутом, навіть сам, то чіплятися до нього не треба. Він сам знає, куди йде. 

Особисто мене найбільше напрягає, коли заходиш, наприклад, в автобус — і всі довкола замовкають. Тобто я розумію, що люди там є, але навколо тиша. Для мене є незрозумілою така поведінка. Адже для нас голос є орієнтиром. Навіть коли ви сидите на лавці у парку й бачите незрячу людину з тростиною, — не мовчіть, бодай кашляніть. Це буде корисно насправді не лише для незрячої людини, а і для вас. Бо, проходячи повз, я можу випадково зачепити вас тростиною, а то й наступити. При зрості 186 см і вазі 110 кг це буде для вас не дуже приємно. 

Кількість тих, хто повертатиметься з війни з фізичними та психологічними травмами, зростає, і ми повинні навчитися разом жити в одній країні.

«Я розриваю шаблони про незрячих»

Я не працюю, бо є професійним спортсменом і маю спонсорство. Моє хобі приносить мені фінанси. Я член збірної України зі стронгмену, рекордсмен України з дисципліни «Аеробайк».

‍Торік на міжнародних змаганнях Strong Spirit' Games в Мадриді я здобув два золота і два срібла

Золото — у греблі на тренажері на 100 метрів та в дисципліні AirBike. Срібло — в багатоповторному жимі лежачи та греблі на тренажері впродовж 100 секунд. Нагороди я присвятив полеглим побратимам. 

Заняття спортом — це те, чим займаюсь все своє свідоме життя. Спочатку це була легка атлетика, згодом — пауерліфтинг і бокс. Звісно, що мені без зору незручно. Проте це мене не зламає. Я вважаю, що розриваю шаблони про незрячих людей. 

До поранення був зареєстрований в інстаграмі, але не вів активно сторінку. Зараз ділюся з підписниками чи не кожним прожитим днем. Щодня отримую безліч відгуків від людей про те, що я їх мотивую і надихаю.  Дехто пише, що за моїм прикладом пішов у спортзал, хтось почав готувати. І коли я такі речі дізнаюсь, це викликає радість і насолоду. Розумію, що роблю це не даремно. 

На національному відборі до збірної України в Буковелі до мене підійшла дівчина: «Я ваша підписниця і захоплююсь вами. Ви величезний молодець! Мій чоловік військовий, втратив значний відсоток зору і був у дуже поганому психологічному стані. Я йому показувала те, що ви робите, як йдете по життю, і він почав тренуватися». Тоді я з ним познайомився особисто. Він зараз постить у соцмережах усілякі спортивні челенджі. Такі моменти дають потужні емоції. 

В інстаграмі я проводжу багато часу, тому що намагаюся кожній людині відповісти.

Базові речі, як-от писати коментарі чи відповідати в соцмережах, я можу сам за допомогою спеціальної програми у смартфоні. А от знімати відео, монтувати чи прописувати пости мені вже допомагають

‍Коли я втомлений, спілкування з людьми в соцмережах — це одне з джерел енергії. 

Чи зробив би я у житті щось інакше? Я цим не переймаюся. Знаєте, є фраза, яка мені дуже подобається — «Хто житиме минулим, той зазнає болю». Тож є лише сьогодні і завтра.

‍Фото: приватний архів Віталія Вереса

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя. ‍

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

‍Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

‍Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

‍Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

‍Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

‍Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

‍Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

‍Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

‍Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

‍Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

‍Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

‍Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

‍Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

‍Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

‍Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

‍Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

‍Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

‍Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

‍Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

«Приїхав з війни й потрапив в окупацію»

— Хоча війна в Україні триває з 2014 року, ми жили спокійно, — розповідає Sestry Ольга Бережна. — Це при тому, що проживали на Харківщині в Ізюмському районі, неподалік Балаклії і Слов’янська. Часом чули звідти відголоски вибухів. 

У нас була велика родина. Хоча ми з батьком моїх дітей були розлучені, але дуже добре спілкувалися, завжди допомагали одне одному. У нас було двоє рідних дітей і ще один хлопчик, їхній друг, який проживав з нами. Він для мене був, як син. Навіть мамою називав. Його рідна мати померла рано, а батько запив. Ми дуже до нього звикли. Звали його, як і мого рідного сина — Олександр. 

Працювала я на кухні в селищному ліцеї завідуючою їдальні, бо за освітою — кухар. Згодом ми відкрили свій маленький продуктовий магазинчик. По вечорах та іноді вночі я підробляла — таксувала.

Що таке війна, ми зрозуміли у 2021 році. Мій 25-річний син пішов тоді добровольцем в армію. Нам сказав: «Хто, як не ми? Потрібно йти, бо скоро вони сюди дійдуть». Підписав контракт і потрапив до 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Коли почалася повномасштабна війна, вони були одними з перших, хто прийняв бій на сході. На жаль, понесли дуже великі втрати. Син отримав поранення і на реабілітацію приїхав додому. І майже відразу наше село потрапило в окупацію.

В окупації під ЛНРівцями

Ворог до нас зайшов, немов під час параду. Одразу заїхало близько 600 одиниць важкої техніки. Жодного опору не було. Майже тиждень ми жили у підвалі. Весь час працювала ворожа авіація. Росіяни стали шукати хлопців, які вже воювали, атошників. Почувши це, я одразу своїх дітей вивезла на підконтрольну Україні територію. Сама ж повернулася додому, бо мала майже неходячу свекруху й маму, яка не хотіла покидати будинок. 

В окупації ми були під ЛНРівцями. У багатьох з них були українські паспорти. Знаєте, спочатку було дуже страшно жити під автоматами. А потім ми побачили, що нас ніхто не ображає. Вони не вбивали, не ґвалтували, не грабували. Просто стояли. Нам пощастило, що то були не регулярні російські війська. А ось мешканці Ізюма, за 30 км від нас, постраждали в окупації сильно, тому що там стояли буряти. Вони знущалися з людей. Найменшій зґвалтованій дівчинці було 8 років. Закатованих були сотні. 

ЛНРівці шукали колишніх військових. Тримали декого у підвалі по три місяці, били, але, на щастя, всі хлопці живі. Я ж не могла сидіти склавши рук. Тож волонтерила. Вивозила людей з окупованої території. На блокпостах можна було купити перепустку. Платили не за людину, а за машину. Виїзд однієї автівки коштував 2000 грн. Але випускали мене лише у так звану сіру зону — територію між окупованою і підконтрольною Україні стороною. А ще я допомагала нашим військовим. Телефоном передавала, що і де відбувається у селі. Окупація тривала з 3 березня до 10 вересня. Шість місяців і тиждень.   

«За 11 місяців війни я втратила 4 рідні людини»

31-річний Олександр, товариш моїх дітей, який проживав разом з нами, з повномасштабною війною одразу пішов добровольцем. Потрапив у 92 окрему штурмову бригаду. Служив під Куп'янськом. 10 квітня 2023 року він подзвонив мені о другій годині дня і запитав: «Мамуля, борщ готовий? Я через пару годин буду. Збери нам щось із собою». 

Потім ми з ним розмовляли о п'ятій вечора. У них був сильний обстріл. Мені було дуже неспокійно — не раз набирала його пізніше, але ніхто не відповідав. А потім хтось сказав у слухавку: «Сильний приліт, вибухова хвиля, чекають на медиків»… Почувши це, ми з донькою одразу виїхали на місце. 

Виявилося, вибуховою хвилею його автівку підкинуло так, що закинуло аж на дроти. Сашко лежав за 15 метрів від машини — весь побитий. Швидка зафіксувала смерть. На той момент це вже була третя врата у нашій родині. Першим під час звільнення Херсону загинув Сергій — батько моїх дітей. Через півтора місяці — племінник.

А мій рідний Сашко після реабілітації службу продовжив. Син пішов у штурмову 79-ту бригаду. Там отримав третє поранення й контузію. ВЛК його не списувала. Пояснювали тим, що він гарний командир підрозділу й штурмовик. Та насправді всім відомо, що штурмовиків списати важко. Єдиний вихід звідти — 200-м або 300-м (тобто загиблим або пораненим — Ред.). Після реабілітації син перевівся в іншу штурмову бригаду «Скала» й потрапив на Запорізький напрямок. Де отримав четверте поранення і шосту контузію. 

У нього були сильні приступи, і мені як матері було невимовно важко дивитися на його біль. Тому тоді, влітку 2023, я прийняла рішення піти у військо, аби замінити сина на передовій

‍Свідомо пішла вчитися на гранатометницю. Але, на жаль, так, як я задумала, не вийшло. З нами сталася фатальна історія. 

Мої документи відправили на інший напрямок. Відтак почали готувати заміну повторно. І, розбираючись із паперами, ми трішки не встигли. Наказ на заміну був на 16 жовтня, а 14 жовтня мій син загинув в Оріховому на Запорізькому напрямку. Нам не вистачило всього два дні. Він підірвався на протитанковій міні. Я впізнала його лише по шраму й татуюванню. Тих місяців свого життя не пам’ятаю досі… Виходить, що за 11 місяців війни я втратила 4 рідні людини.

Життя на «нулі»

Я дуже рвалась на передову саме гранатометницею. А зараз вдячна своєму командирові, який своєчасно відмінив наказ виходу на «нуль». Він сказав: «Оль, подумай, у тебе ж є донька. Твоя Ніка може лишитися круглою сиротою». 

Тож стати гранатометницею мені не судилося. Натомість пішла на медичні курси. Свого часу після школи я вступила у медколедж. Хоча не закінчила, але навички точно мала. Вміла й уколи робити, й крапельниці ставити. Розбиралася в багатьох медикаментах. По закінченню навчання сама подзвонила до знайомих військових і попросилася до них медиком. І 25 лютого 2024 року я потрапила у бойову 109 бригаду ТРО. І з того моменту аж до отримання контузії, — а це понад 4 місяці, — я з «нуля» практично не виходила. 

Як мати загиблого військовослужбовця я могла піти з армії вже давно. Однак, списуватися відмовилась. Мої хлопці, які тут, вже мов рідні. До того ж я маю знання, які можуть бути корисними. Не змогла врятувати свого сина, то зможу врятувати бодай чиюсь дитину, чоловіка чи брата.

«Машини з пораненими вони знищують першочергово»

Зараз я займаюсь евакуацією й у вільний від чергувань час є санітарним інструктором. Проводжу хлопцям курси з тактичної медицини. Дехто не вміє навіть турнікети накласти. Моє завдання — навчити їх, щоб вони могли надати першу допомогу собі й побратиму. Бо бувають бої, куди ми можемо їхати 8-9 годин, аби забрати поранених. 

На фронті сильно бракує медиків на «нулі» й евакуаційного транспорту. Працюємо позмінно — по 12 годин і більше. Ворожа розвідка теж добре працює. 

Цілодобово над нами висять їхні дрони. Те, що ми евакуаційна бригада медиків, ворога не зупиняло ніколи. Ми давно познімали всі розпізнавальні знаки із себе й транспорту

Машини з пораненими знищують першочергово. 

На жаль, у нас немає жодної евакуаційної машини з броні. Поранених возимо на пікапі Nissan Navara. Там два лежачих і декілька сидячих місць. На нього нам поставили РЕБ. Тому хоч трішки захищені від fpv-дронів. Також маємо звичайний бусик. Найчастіше підїжджаємо за півтори кілометри від лінії зіткнення, і хлопці виносять до нас поранених з поля бою. 

Щиро кажучи, робота медиком нелегка.

Не кожен може триматися психологічно, коли бачить відірвану кінцівку, швидко реагувати й накласти турнікет. Я до цього ставлюся стримано, бо після того, як побачила в морзі рідного сина, мене вже нічого не лякає

‍Моя психіка під час роботи налаштована тільки на допомогу.

«Іноді від тебе залежить, кого саме врятувати»

Коли багато поранених, їх доводиться сортувати. Це жорстоке завдання. Адже від тебе, по суті, залежить, кого врятувати.

‍Є такі поранені, що розумієш — його не довезуть, тож його місце краще віддати тому, кого ще можна врятувати. І це рішення, кого везти, маєш прийняти ти. Одного разу мені довелося отак вирішувати, і я порушила всі стандарти…  

У військового була велика втрата крові, вибите око, відірвані кінцівки. І все ж я ризикнула. Зараз він вже ходить на протезах. А за стандартами сортування, я не мала права його рятувати першим. Такі поранені вважаються «чорними» — це, наприклад, також поранені зі зламаним хребтом, бо вважається, що на евакуації його можуть доламати. У пріоритеті травми, з якими можна довести до стабілізаційного пункту.

«Війна змінила моє життя докорінно»

Якось вночі ми з побратимом були на точці евакуації — в підвалі однієї з будівель. Туди хлопці зносили поранених з поля бою. Я була за кермом. Щойно від’їхали — прилетіла мінометка. Я отримала контузію. Мене ніч нудило, заклало вуха. Але тоді від евакуації я відмовилась. Але незабаром, коли перебігала з одного підвала в інший, ворог скинув на нас боєприпаси з дрона. Я встигла ступити на другу сходинку підвалу й сховатися за стіною. І все одно мене добряче вдарило. У мене лопнула барабанна перетинка. Тож цього разу вже евакуювали у шпиталь мене. 

Звісно, що після реабілітації повертатимусь на фронт. Не можу покинути своїх хлопців. З ними навіть психологічно легше. Там інше ставлення одне до одного, інші цінності. Цінна кожна хвилина, і ти її проживаєш, не розуміючи, що буде завтра.

‍Мені у цивільному житті некомфортно. І таких військових майже 80%. Вони вже не можуть без війни

До того ж у нас катастрофічно не вистачає людей. Хлопці стоять по 30 діб на позиціях. Як ви думаєте, який з нього воїн, якщо він виснажений? Ніякий, але немає, ким замінити. Люди продовжують ховатися й жити за правилом: «Аби тільки не ми». Знаєте, я ненавиджу тих чоловіків-мордоворотів, які втекли за кордон і кричать звідти, що ми переможемо. А з тих, кого хапають на вулиці, на війні мало користі. 

Дехто вже тут, на фронті, пробує «косити». Наприклад, деякі хлопці ховаються у бліндажах, тремтять від обстрілів. На жаль, доля таких військових заздалегідь відома. 

Війна змінила моє життя докорінно. Те, що було важливим раніше, — гроші, ремонти, — не має значення.

‍Єдина цінність — бачити близьку людину, обійняти її та бути поруч

‍Фотографії з приватного архіву Ольги Бережної

Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі. 

Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно. 

Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.

«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави. 

Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили… 

«Зараз із живого в домі лише я і квіти»

‍Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?

‍Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними. 

Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.

Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.

‍— Ви розмовляєте зі своїми квітами?

— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.

Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.

‍— Вам одній в хаті не сумно?

— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.

‍— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?

— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.

Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив

Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті. 

«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»

‍— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?

— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.

Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.

‍— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?

— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути. 

А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році. 

Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.

Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.

— Був варіант залишитись у Донецьку… 

— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю. 

‍— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?

— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.

‍— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?

— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу. 

Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.

‍— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».

— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.

‍— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?

— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.

Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного. 

«Мені подобається бути відьмою»

— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».

— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.

Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили… 

‍— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?

— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.

Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.

‍— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.

— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.

‍— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?

— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…