Психологія

Світлана Б. з чоловіком проживали в Сєвєродонецьку з 1988 року. Коли у рідній дев’ятиповерхівці через кілька днів після повномасштабного вторгнення припинилось газо- і водо постачання, подружжя переїхало до родичів на інший кінець міста. Взяли з собою лише найнеобхідніше: документи, базовий одяг і невеликий запас продуктів, — оскільки в супермаркетах вже почало бракувати їжі.

А потім в цю ж дев’ятиповерхівку поцілила ворожа ракета. Відновленню будинок не підлягав. Чоловік залишився в місті, щоб доглядати за 91-річною мамою. А Світлана наприкінці березня 2022 року виїхала до Литви, однак у травні того ж року повернулась до Києва, де проживала донька. Згодом туди ж приїхав і її чоловік…

Світлана з болем згадує втрату дому: «Спочатку було дуже важко. Найбільше бракувало того, що дороге серцю та пам'яті — фотографій з сімейного архіву. За речами не сумували — людині насправді багато не потрібно». Зізнається, що в Києві вже обжилися. Коли лунають вибухи — страшно. Але морально вже якось звикли, як і до того, що так, як було колись — більше не буде. «Друзі, знайомі — роз’їхались по різних куточках України та по всьому світові. Ми спілкуємося, підтримуємо одного, віримо в краще», — розповідає Світлана, а в голосі чути тугу.  

А ось у вчительки Тетяни, з Харкова, не збереглось від «минулого» життя нічого, навіть документів: в її будинок влучила російська ракета, коли вона з п’ятирічною донькою вийшла до супермаркету. Чоловік був на фронті. Того ж дня Тетяна з донькою переїхала до родичів у Вінницю. «Нам немає куди повертатися в Харків. Але головне, що ми залишилися живі. Я дякую за це Богові. Моя маленька крихітка тримає мене за руку та усміхається», — розповідає Тетяна.

Усі люди по-різному реагують на втрату рідного дому. Від чого це залежить і як впоратись з таким стресом та емоціями — розбиралися з Мариною Усенко, психотерапевткою, лайф-менторкою, засновницею мережі UMschool.

Психологія втрати дому

Для багатьох людей втрата дому відчувається як втрата власної опори, своїх витоків, свого коріння. Дім береже пам’ять: це місце, де народжуються наші мрії і де відчуваємо власну безпеку, це місце нашої сили. 

Мій будинок, квартиру батьків, в якій я виросла — також знищено, тому я добре розумію ці емоції. 

З іншого боку, втрата дому — це важливий духовний урок, який вчить тому, що наше «місце сили» має бути всередині, це — власний Дух. Сприйняття світу, психіка та енергетика людини, яка пережила втрату доку, стає іншою: важливим стає те, що важливе насправді.

Етапи прийняття втрати

Етапи горя, які часто згадуються у психології, були розроблені американською психологинею на ім’я Елізабет Кюблер-Росс, які вона описала у книзі «Про смерть і вмирання» (1969 рік). Йдеться про такі етапи:

• ‍Заперечення. Це стадія, де людина не може повірити в те, що сталося. Часто це захисна реакція, що дозволяє зменшити шок від втрати. Часто від людей на цьому етапі можна почути такі фрази: «я не вірю, що сталося», «цього не може бути», «це не наш будинок». Це захисна реакція психіки, за принципом «якщо я не бачитиму проблеми, значить — її не існує». Пам’ятаєте, як нам у дитинстві хотілось сховатися «у будиночок», коли переживали стрес? ‍
• Гнів. На цій стадії людина може відчувати гнів до себе, до інших, до вищих сил або до обставин, які призвели до втрати. На цьому етапі важливо просто побути поруч, делікатно запитувати: «Тебе обійняти? Можна я побуду поруч? Ти хочеш побути на самоті чи мені можна залишитись?». Повага до особистих кордонів дуже важлива, а в такі моменти до них потрібно ставитись з особливою обережністю.
• ‍Торгівля. Тут людина може намагатися укласти «угоду» з вищими силами або з самим собою, шукати способи відтермінувати або змінити реальність. Памʼятаєте, як ми всі на початку війни в один голос казали: «ми все відбудуємо»? Якраз про цей етап: «хай цей жах припиниться, а ми все відбудуємо». На жаль, так це не працює. Бо побудувати можна тільки нове. Старе завжди залишається в минулому. 
• ‍Депресія. Відчуття смутку, відчаю, власної провини або безсилля. Це час глибокого переосмислення і проживання болю втрати. І тут дуже важливо контролювати терміни, в які ми оплакуємо те, що сталося: плачемо 5 хвилин, а далі життя продовжується. Це дуже важлива історія, оскільки мозок дуже швидко будує нові нейронні звʼязки. І щоб людина не поринула у безодню горя, їй потрібно відчувати межі. Якщо сильна Духом, то впорається сама, якщо ні — потрібен хтось, хто підтримає та допоможе на цьому шляху.
• ‍Прийняття. На цьому етапі людина починає прийняти втрату як досвід, як частину історії свого життя. Це не означає відсутність болю, але є ознакою того, що особа починає адаптуватися до нової реальності. 

Важливо зазначити, що ці етапи не є строго послідовними, різні люди проживають їх в різній послідовності. 

Сприйняття втрати дорослими та дітьми

Прив’язаність та образ рідного дому формується в дитинстві. Його формують перші яскраві спогади, картинки, запахи: як тато вчив їздити на велосипеді, як бабуся пекла ароматні пиріжки з яблуками, як під ялинку Дід Мороз приніс довгоочікуваний подарунок... Чому так приємно у дорослому житті повертатись до батьківського дому? Бо наша підсвідомість «підтягує» усі ці спогади, як Гугл «підтягує» посилання під ваш запит. 

Втрату рідного дому діти переживають за тими ж етапами, що й дорослі. Для дітей дуже важливі ті програми, за якими живуть батьки. Якщо батьки привʼязані до матеріального, залежні від свого будинку — дитина так само втрачає опору, але теж швидше піддається емоціям, часто виплескує агресію та ненависть на батьків. Інтерпретувати дитячу поведінку можна так: «Чому ви, дорослі, не змогли захистити мене і моє місце сили? Я маленький, це не моя відповідальність».

Не можна ігнорувати ці емоції, тут не допоможуть іграшки, дитині потрібно надати відчуття повної підтримки, розуміння та захисту. Важливо поговорити з дитиною: «Я розумію, що ти злишся, я теж злюся. Мені боляче так само як тобі й навіть більше, бо ми втратили дім. Я не зміг/змогла тебе захистити, а зараз не можу захистити тебе від цього болю». Прийняття та розуміння емоцій — це крок назустріч зціленню, бо коли «дракон має імʼя, ми вже знаємо, що з ним робити».

Як полегшити відчуття втрати?

Передусім — треба розуміти на якому етапі знаходишся, і вже з цього діяти.

• Встановити терміни для проживання горя та смутку. Я рекомендую плакати за годинником (і це не жарт). У людини повинен бути чіткий план: плакати про втрату дому можна з 13 до 13:15. В інші години не можна. Така техніка допомагає захистити людську психіку від травматичних і деструктивних емоцій.
• Запамʼятати фразу: коли Бог закриває одні двері — відкриває інші. І шукати скрізь ці «нові двері», нові можливості, знаходити нові сенси. 
• Вчитися радіти тому, що в тебе є. Дякувати щоранку за воду, повітря, тіло, близьких. Бо ми, люди, часто забуваємо про найголовніше: все, що ми маємо — нам дається лише на якийсь проміжок часу. Наш будинок, наше авто, наші друзі, і навіть наше власне тіло. Війна українців навчила одному: жити зараз, жити одним днем і робити цей день максимально красивим.
• Звернутися до фахівця. Не треба лікувати зуб самостійно в надії, що біль «пройде сам». Потрібна людина, яка допоможе прожити біль правильно і якісно, замість того, щоб «капсулювати» емоції, а потім працювати над психосоматикою. Зверніться за допомогою одразу. 

Як відновитися після втрати дому?

На новому місці варто відновити звичні та важливі для вас домашні «ритуали». Це якір. Людська психіка — система, яка має певну структуру, ритуали допоможуть стабілізувати її та відновити відчуття контролю життя. Заварювання улюбленого чаю зранку, гаряча ванна з улюбленими ароматизаторами, випікання пирога по неділях — розробіть власну систему ритуалів. 

Ранкова йога та пранаями (вправи з диханням), варто для цього знайти тренера. Це запустить процеси відновлення в організмі, налагодить правильну роботу гормональної системи. Введіть в раціон продукти, в складі яких є триптофан [амінокислота, яка бере участь в роботі гормонів і процесах обміну білків. — Ред.]: фініки, мʼясо, кунжут, кедрові горіхи, тверді сири. Триптофан також бере участь у генеруванні гормону щастя серотоніну, антиоксиданту, а також гормону сну — мелатоніну. Допомагайте іншим, займіться волонтерством. Від такої діяльності виробляється дофамін, а також окситоцин, який допоможе зменшити відчуття тривоги.

Розуміння власних емоцій, роботи психіки та реакцій тіла допоможе вам краще керувати власним життям і переживати скрутні моменти стійко, гідно і з мінімальною шкодою для здоров’я. 

Бережіть себе та вірте в перемогу!

‍

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.

Коли дорослий втрачає контроль, дитина позбувається відчуття безпеки

Я сама в Польщі з двома дітьми — дочкою 14 років і сином 11 років. В Україні у нас була квартира, у дітей була своя кімната. Зараз знімаємо одну кімнату зі спільною ванною та кухнею. Живемо під одним дахом з чужими людьми. Це важко, але ми повинні вистояти до кінця війни. Я переконана, що рано чи пізно вона закінчиться, і ми зможемо зрештою повернутися додому.

Я працюю у дві зміни, і два тижні на місяць діти вдень залишаються самі. Вони готують вечері, знають, що їм потрібно робити домашнє завдання, читати українською, щоб підтримувати зв’язок з рідною мовою (вдома ми також розмовляємо українською) і деякий час після цього можна посидіти в інтернеті. Моя дочка знає, що коли мене немає вдома, вона повинна піклуватися про свого брата і стежити за ним.

З початку навчального року донька зблизилася з двома дівчатами — українкою та полькою. Вони часто обмінюються інформацією після уроків і зустрічаються вдома по суботах. Я не проти, тому що знаю, що діти в цій ситуації особливо заслуговують на нормальне життя.

Минулого тижня я повернулася з роботи в 22.30. Я була впевнена, що діти вже сплять, між тим на двоярусному ліжку був тільки син. Я жахнулася. Стала телефонувати доньці, але вона відхиляла мої дзвінки. Я не знала, що робити. Я поняття не мала, де вона і з ким, що вона робить так пізно. Я думала, що збожеволію від страху.

Донька повернулася додому після опівночі. Спочатку я зраділа, що вона ціла і неушкоджена, а потім від злості трохи її не розірвала.

Виявилось, що у знайомої польки був день народження і батьки влаштували для неї свято в орендованому приміщенні. Дочка знала про це за місяць і нічого мені не повідомила. Як я потім дізналася, вона навіть підробила мій підпис під згодою, щоб повернутися додому близько опівночі — батьки іменинниці попросили про підписаний батьками дозвіл і подбали про те, щоб розвезти гостей після вечірки.

Коли мій син пішов надвір у суботу вранці, я вирішила поговорити з дочкою. На жаль, вона не бачила нічого поганого у своїй поведінці. Ба більше, вона кричала на мене, що «якщо я хочу няню для свого сина, я повинна знайти когось іншого». Я не витримала і вдарила її по обличчю. Я вперше в житті підняла руку на свою дитину. Доньці стало страшно. Вона хвилину стояла зі сльозами на очах і нічого не казала. А потім побігла до ванної кімнати.

Коли за деякий час вона вийшла, її щока все ще була червона. Я обійняла її, хоча вона чинила опір і просила вибачення. Я запевнила її, що це більше не повториться, і те, що я зробила, неприпустимо. Вона сказала, що розуміє і вибачилася за свою поведінку.

Начебто все повертається на круги своя, ми розмовляємо одна з одною, як і раніше, але я відчуваю блок, стіну між нами. Я шкодую про свою поведінку, і якби я могла повернути час назад, я б точно не вдарила дочку. Для мене немає виправдання, адже я доросла і повинна поводитися, як доросла. Але дуже хотілося б, щоб моя дочка мене пробачила. Це можливо? Що я повинна зробити, щоб вона забула про це?

Юстина Ричко, психолог з Avigon.pl:

Дякую, що поділилися своєю проблемою. Я не сумніваюся, що вам дуже важко, враховуючи ситуацію, в якій опинилися ви та ваша родина. Війна в Україні змусила вас приїхати в чужу країну, до чужих людей і жити повсякденним життям, до якого ви не звикли. Одне це може викликати багато проблем, стресових ситуацій і бунту, пов'язаних з необхідністю звикати до нових обставин.

Діти заново шукають себе, друзів, прийняття, нормальність і стабільність

Ця ситуація складна для кожного з вас по-різному. Жінка доросла, відповідальна за своїх дітей, готова захищати їх безпеку будь-якою ціною. Це змусило вас, як і багатьох українських матерів, приїхати до Польщі. Однак ця ситуація має бути особливо важкою для ваших дітей. У період інтенсивного налагодження стосунків, дружби та формування власного «Я» вони були вирвані з безпечного середовища, яке знали. Їм довелося приїхати в іншу країну, без друзів, знайомих чи родини.

Для вас два роки війни — це частка життя. Для них, зважаючи на вік, значна її частина. Це велика різниця. Тому не дивно, що вони знову шукають себе, друзів, визнання, нормальності та стабільності.

До 10 років діти дізнаються, що їм можна, а чого не можна робити

Виховання означає встановлення правил, зокрема накази та заборони. До 10 років діти дізнаються, що можна, а що не можна робити, що допустимо, а що категорично заборонено. Це період, коли, як правило, батьки є найбільшим авторитетом для дитини, оракулами і тими, хто визначає правила співжиття, зокрема правила в домі. До цього віку дитина дуже сприйнятлива до впливу батьків і підкоряється нав'язаним правилам.

Батьки передають дитині свої переконання й цінності, і дитина зазвичай охоче з ними співпрацює. Але рано чи пізно настає час, коли дитина чи підліток пробує порушити правила. Однак, якщо вони були прищеплені їй заздалегідь, дитина все одно буде знати про них, якщо порушить. Таким чином вона також буде знати і про наслідки їхнього порушення.

Діти рідко здатні передбачити наслідки своїх дій, для них важливе «тут і зараз»

Ваш лист свідчить про добрі стосунки з дітьми. Діти знають правила, розуміють, що відбувається, намагаються налагодити своє життя. І все ж мене турбує у вашому листі те, що ваша донька підробила свій підпис, йдучи на день народження до нового друга. Вона боялася, що ви не погодитеся на її повернення додому? Вона, мабуть, знала, що ви помітите підробку. Чому ж вона пішла на цей ризик, не повідомивши вас і не отримавши вашої згоди?

У вашої доньки починається період підліткового бунту: «Я майже доросла!», «Чому мама не дає мені робити те, що можуть мої друзі?», «Вона все одно не погодиться!» Можливо, саме тому ваша дочка підробила ваш підпис і не повідомила, що повернеться пізно. На жаль, діти цього віку рідко здатні передбачити наслідки своїх вчинків, для них має значення «тут і зараз».

Здебільшого вони не аналізують свої бажання через призму почуттів інших людей, не акцентують увагу на аргументах, а просто йдуть короткими шляхами, тому що так легше і швидше. Однак подумайте, будь ласка, чому ваша дочка боялася сказати вам, що їй потрібен дозвіл, щоб повернутися додому пізно. Ще не пізно знову встановити або закріпити правила дома, але так, щоб дочка, яка росте, знала і розуміла їх. І водночас відчувала, що вона має стільки свободи, скільки має бути у підлітка цього віку.

Бити дітей — це насильство, а вдарити по обличчю — ще й принизливо для дитини

Ваш лист свідчить про те, що ви усвідомлюєте, що бити вашу доньку по обличчю неприпустимо і ніщо не виправдовує це. Не можна ігнорувати, що бити дітей — це насильство, а вдарити по обличчю — особливо принизливо для дитини. Тому реакція вашої дочки виправдана. Є певні межі, які не можна переступати як дитині, так і батькам.

Я вважаю, що вам слід ще раз поговорити з донькою про цю ситуацію, спокійно та наодинці. Якщо між вами виросла невидима стіна, вона не зникне сама по собі. Ви обидві повинні спробувати її зруйнувати. Ви повинні спокійно пояснити своїй дочці, що ви не збиралися цього робити, ще раз вибачитися перед нею і пообіцяти, що це не повториться.

Ви також повинні пояснити своїй дочці, що вона завжди може на вас розраховувати, що ви будете підтримувати її і намагатися ставитися до неї як до партнера, але за умови, що ваша донька також буде ставитися до вас так.

«Ти можеш говорити мені все, що завгодно, і я обіцяю, що завжди буду думати про це. Незважаючи ні на що, я краще буду знати, де ти, ніж переживати, що з тобою щось трапилося». Це може вимагати від вас трохи послаблення правил, але ваша донька може помітити, що ви ставитеся до неї як до партнера, і знову почне вам довіряти.

Будь ласка, вислухайте також аргументи доньки і не обурюйтеся, якщо донька відмовиться від такої розмови. Вона повинна бути до цього готова, а повернутися в цю ситуацію непросто. Я вірю, що відверта розмова і відновлення взаємних правил дозволять вам повернутися до ситуації, коли ви обидві довіряєте одна одній, підтримуєте одна одну і є найближчими людьми.

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl/

Відчуття образи знайоме кожному із нас ще з дитинства: пам’ятаєте, як батьки не купили вам іграшку, яку ви так сильно хотіли?  У дорослому житті ми переживаємо ці емоції теж нерідко. Особливо яскраво відчуття образи загострилося від початку повномасштабного вторгнення. Ми ображаємося на Бога, долю, обставини, ворога. Ображаємося на тих співгромадян, хто покинув рідну країну і виїхав у Європу. Інколи це почуття навіть переростає навіть у ненависть. 

Людське життя сповнене емоцій, вони можуть бути маркерами важливих для нас речей чи цінностей. Однак постійні образи мають негативний вплив на якість нашого життя: погіршують фізичне та психічне здоров'я, сприяють розвитку різних захворювань, погіршують відносини з близькими та рідними. Важливо розвивати емоційний інтелект та вміти вирішувати конфлікти конструктивним чином.

Як позбавити себе від образи, яка руйнує тіло і душу — розповіла психологиня Анастасія Меркулова. 

Чому люди ображаються? 

Образа — це емоція, яка виникає передусім тоді, коли ми маємо певні очікування щодо людини, але вона їх не виправдовує. Наприклад, ми можемо очікувати від партнера, що він буде залучений у домашні справи, але він цього з якихось причин не робить. Нерідко буває так, що партнер може навіть не знати про ці очікування від нього, а ми тим часом відчуваємо образу.

По-друге, на жаль, образу часто використовують в маніпулятивних цілях. Наприклад, можна почути такі фрази: «Якщо ти це не зробиш, я ображусь», або просто застосовують так звану «гру в мовчанку», щоб інша людина відчувала себе винною і йшла на поступки. Також образа виникає в результаті невміння прямо говорити про свої потреби.

У нашій реальності — переживання, пов’язані з війною можуть призвести до втрати ідеалів, зневіри та відчаю. Люди відчувають образу через пережиті травми, втрату близьких та постійну загрозу життю людей. Віряни відчувають образу на Бога: як він міг допустити такі страждання? Це часто призводить до втрати віри, духовної кризи.

Ображатися — це погано?

Постійні образи негативно впливають на стосунки із людьми, що нас оточують. Адже коли на тебе часто ображаються — відчуваєш себе винним у чомусь, роздратованим, а коли ти часто ображаєшся — відчуваєш себе невдоволеним та злишся, що тебе не розуміють.

Образа стає причиною стресу, а стрес, в свою чергу, як ми знаємо — причина великої кількості негараздів зі здоров’ям. Щойнайменш — це високий артеріальний тиск, проблеми зі сном та головний біль. Люди, схильні ображатися — схильні й до розвитку психічних проблем, таких як депресія, тривожність або низька самооцінка.

Образа робить соціальні відносини напруженими та конфліктними. Люди, які відчувають себе ображеними, часто уникають спілкування або вступають в конфлікти з іншими.

Як навчитись не ображатись ?

1. Спостерігайте за власними емоціями та реакціями, Аналізуйте, на що ви образились і які були реальні обставини.

2. Говоріть прямо. Висловлюйте свої бажання відкрито, говоріть про те, що вас непокоїть у конкретній ситуації чи у стосунках. Намагайтесь це робити через «Я-повідомлення». Наприклад: «Мені це не подобається, я злюсь коли..», «Я відчуваю погано, тому що…»

3. Робіть паузи.
Перед тим, як відповісти чи виразити свої емоції, спробуйте зробити коротку паузу, аби уникнути спонтанної реакції, яка може призвести до образи.

Образа під час війни

Чи здатні ми взагалі перестати ображатися під час війни? Воєнний конфлікт  спричиняє стрес, тривогу та переживання, які важко контролювати. Однак існує кілька стратегій, які допоможуть зменшити рівень образи та трохи допоможуть відновити емоційний баланс.

Розуміння власних емоцій: визнайте свої емоції та дозвольте собі проживати їх. Розуміння власних почуттів знизить їхню інтенсивність та допоможе знайти способи контролю за ними.

Практика стрес-менеджменту: практикуйте методи стрес-менеджменту, такі як глибоке дихання, йога або прогулянки на свіжому повітрі. Ці методи допоможуть приборкати гнів та зменшать рівень стресу.

Пошук підтримки: зверніться за допомогою до родини, друзів або психологічних консультантів. Можливість висловити свої емоції та отримати підтримку зменшить образу.

Медіагігієна: спробуйте обмежити споживання новинного контенту. Постійне читання негативних повідомлень поглиблює образу та провокує додатковий стрес.

Фізична та соціальна активність: займіться активною діяльністю, яка вам подобається: спорт, мистецтво чи волонтерство. Це допоможе відволіктися від негативних думок та зосередитися на позитивних аспектах життя.

Техніки для регулювання своїх емоцій

Дихання «4-4-4-4»: коли емоції вас переповнюють можна використати техніку дихання «квадрат».
Прийміть зручну позу стоячи або сидячи. Можна заплющити очі; 

• Зробіть вдих і одночасно рахуйте про себе: один, два, три, чотири;
• Затримайте повітря і одночасно рахуйте: один, два, три, чотири;
• Повільно видихайте, рахуючи: один, два, три, чотири;
• Знову затримайте дихання і порахуйте до чотирьох.
  

Медитації: медитативні практики можуть допомогти вам стати більш уважними до своїх внутрішніх станів, емоцій та реакцій.

Професійна підтримка: якщо вам важко розібратись у ваших почуттях самостійно, варто звернутись до психолога, який допоможе виявити справжні причини образ. Емоційний інтелект та вміння керувати власними емоціями сприятиме покращенню ваших відносин з іншими людьми. Ви зможете більш вдумливо сприймати конструктивну критику, спокійно та виважено вирішувати конфлікти, будувати більш гармонійні міжособистісні зв'язки. 

‍

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.

Пригнічуюча сила чужого вибору

Війна заскочила нас у Польщі. Мій чоловік працює тут майже чотири роки. У нас немає дітей, і тільки-но він накопичив достатньо грошей, щоб дозволити собі квартиру, я приєдналася до нього. Я теж працюю, ми добре жили.

На жаль, стосунки між нами зіпсувала війна. Мій чоловік хотів піти в солдати, але я не погодилася. Я благала його залишитися. Я зробила це через страх за нього. Я не хотіла, щоб він постраждав або загинув.

Ми прихистили землячок, які покинули розбомблені українські міста. Три жінки, які втекли з дітьми, бо їхні чоловіки пішли воювати. Ми опікувалися ними, допомогли оформити формальності, бо ми вже добре розмовляємо польською. Вони були вдячні, і нам стало легше від того, що ми можемо допомогти хоча б таким чином.

Через деякий час одна з жінок дізналася, що її чоловік поранений і невідомо, чи вдасться йому врятувати ногу. У неї був розпач, вона поскаржилася: «Легко втішитися, коли вдома є чоловік. Несправедливо, що одні воюють, а інші сидять і дивляться війну по телевізору». Мій чоловік теж чув ці слова. Коли ми говорили про цю ситуацію, він зізнався, що рано чи пізно очікував такої реакції від українців.

Я почула від чоловіка, що вони вважають його боягузом через мене і що це буде слідувати за ним до кінця його життя. Він навіть рюкзак зібрав і знову вирішив їхати в Україну. Я плакала, заблокувала двері. Він знову піддався.

Після цієї сварки минуло більше року. Жінки, які жили з нами, роз'їхалися, одна повернулася на дачу. І ми живемо, наче двоє чужих. Чоловік йде на роботу, повертається, вмикає телевізор і дедалі частіше п'є алкоголь. Він майже не розмовляє зі мною, тільки коли треба узгодити важливі справи.

Іноді у мене виникає думка, що, можливо, я зробила щось не так? Я могла відпустити його на війну. Але, щиро кажучи, я все одно рада, що він зі мною вдома. Чи пробачить він колись мене за те, що я встала на його шляху? Може, після війни він дасть нам другий шанс?

Ярослав Вєчорек, сімейний та судовий медіатор, психолог на платформі Avigon.pl:

Війна — це важкий час, який породжує конфлікти, яких ніколи не трапилося б у мирний період.

Прикро, що ваш чоловік чув вашу розмову зі співвітчизницями. Втім, як він сам зазначив, він міг почути таке від будь-кого. Почуття честі, судячи з усього, є дуже сильним і важливим для вашого чоловіка — так само, як для вас важливо триматися разом і не наражати себе на небезпеку.

Важливо поговорити про свої очікування щодо іншої людини

Зосередьте зараз свої зусилля на запобіганні розпаду сім'ї. Було б добре, якби ви дали собі можливість ще раз, у компанії третьої особи, у спокійній обстановці поговорити про свої переживання, думки, рішення — випустивши разом зі словами супутні емоції. Важливо розповісти про свої очікування щодо іншої людини. Поговорити про те, що тепер? Як кожен з вас це бачить? Яким буде ваше майбутнє? Але наразі не робити різких і радикальних кроків.

Іноді знайти найпростіше рішення — найважче

Рекомендую відвідати сімейного медіатора, який допоможе каналізувати взаємні образи чи образи, які ви, безумовно, накопичили у своєму серці та голові. Це допоможе вам їх розібрати. Ви можете зустрітися з ним разом або окремо. Посередник подбає про ваш комфорт. Психолог зобов'язаний дотримуватись конфіденційності та неупередженості, а сама медіація є добровільною і ви можете відмовитися від неї в будь-який момент. Також з ним можна скласти відповідний договір. Будь ласка, поговоріть про це зі своїм чоловіком, адже часто буває так, що найпростіше рішення знайти найважче.

Ані тиша, ані алкоголь не вирішать проблеми

Нема чого чекати. Ні тиша, ні алкоголь цю проблему не вирішать. Будь ласка, знайдіть посередника у своєму місті. Інтернет, в якому завжди є інформація і списки медіаторів в окремих асоціаціях цієї професії або навіть у місцевому окружному суді, безперечно полегшить це завдання.

Деякі спеціалісти також проводять онлайн-зустрічі, але у вашій ситуації «жива» зустріч буде кращим рішенням. Ця послуга набагато дешевша, ніж сімейний терапевт або адвокат (у випадку розлучення).

Посилання на ім'я експерта: https://avigon.pl/ specialista/jaroslaw-wieczorek

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl/

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.

Життя на валізах не може тривати вічно

Коли після початку війни я знайшла притулок у Польщі, моєю метою було вижити і якнайшвидше повернутися в Україну. На знак своєї рішучості я взагалі не розпаковувала одну зі своїх валіз. Вона завжди стояла зібраною, і навіть коли я прала частину свого одягу, я клала його потім назад до цієї валізи.

Це нагадувало мені, що все скоро закінчиться і я поїду додому. Навіть коли я дізналася, що моя квартира зазнала обстрілів у перші місяці війни, я не розпаковувала свою валізу. Але мені щойно виповнилося 40, і я не маю більше сил чекати…

Кажуть, життя починається в сорок, і я тепер розумію, що це правда. Я завжди була самотньою, всі швидкоплинні знайомства ніколи ні до чого не призводили. Пріоритетом для мене завжди була робота.

Після переїзду до Польщі я також одразу знайшла роботу. Я працювала й чекала, коли зможу повернутися в Україну. Але скільки можна прожити в такому підвішеному стані? Скоро мине два роки, а кінця війні не видно. У свій день народження я розпакувала свою валізу. Тепер вона порожня лежить глибоко в шафі.

Я зустріла чоловіка, я закохалася. Мені набридло жити в невизначеності та самотності. Я нарешті відчула, як це — повертатися ввечері туди, де тебе хтось чекає, коли хтось іде вночі в аптеку купувати ліки, бо ти застудилася, коли хтось каже тобі «Я тебе люблю». Я більше не хочу повертатися, хіба що з коханою людиною, але я не думаю, що він захоче залишити Польщу. Ми ще про це не говорили.

Коли я повідомила колегам по роботі, що розпакувала свою валізу і почала жити тут і зараз, вони були здивовані. Казали, що я приклад витривалості й віри в те, що війна скоро закінчиться. Я й не здогадувалась, що вони так це сприймають. Але я почула й іншу реакцію, що «заради хлопця зраджую батьківщину».

Я знаю, хто я і яка в мене країна в серці, але я вже не маю сил так томитися далі. Чи це погано, що я нарешті думаю про себе? Чи, може, це егоїстично, що я будую своє життя в Польщі, а в Україні щодня воюють і гинуть люди? Ця думка мене дуже турбує.

Дорота Ізворська, терапевтка, кар'єрна радниця, психологиня на Avigon.pl:

Шановна пані, насамперед я хочу висловити своє захоплення вашою мужністю та рішучістю перед обличчям важких подій, які сталися у вашому житті. Проходження крізь такий досвід вимагає надзвичайної сили та мужності, і ваше ставлення є найкращим тому прикладом.

Любов до чоловіка не суперечить любові до своєї країни та турботі про неї

Ваше рішення розпакувати валізу та відкритися новим можливостям у Польщі є зрозумілим і гідним поваги. Кожна людина має право шукати щастя, любові та миру незалежно від обставин. Ваше бажання побудувати життя, в якому є місце для любові та підтримки, є цілком природним і не повинно бути причиною почуття провини.

Варто пам'ятати, що любов до чоловіка й щастя в жодному разі не суперечать любові до Батьківщини чи турботі про неї. Ви можете водночас любити свою країну та піклуватися про неї, а також бути щасливою та реалізованою деінде. Те, що ви відчуваєте, і рішення, які ви приймаєте, важливі й мають цінність. Вони — не ознака зради чи егоїзму, а природна реакція на зміну життєвих обставин.

Люди завжди будуть мати різні думки, але найважливіше — те, що ми відчуваємо і що для нас найкраще

Є чимало способів підтримати Україну та її громадян навіть здалеку. Це можна зробити через роботу, волонтерство, фінансову підтримку або навіть шляхом інформування інших про ситуацію в Україні. Кожна форма підтримки є цінною та важливою.

Ваше щастя та благополуччя — у пріоритеті. Люди завжди будуть мати різні думки, але найважливіше те, що ви відчуваєте і що для вас найкраще. Ваша здатність знайти кохання та побудувати нове життя, незважаючи на труднощі, надихає та демонструє надзвичайну силу характеру.

Бажаю вам тільки найкращого на цьому новому життєвому шляху, сповненому любові, щастя та миру. Нехай кожен день приносить вам радість і задоволення.

‍

Посилання на сторінку психолога: https://avigon.pl/ specialist/dorota-izworska

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl/

‍

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.

Рятівна сила ритуалів

У мене завжди була слабкість до косметики. Коли я була маленькою, найкращою іграшкою для мене була мамина косметичка та її вміст. Я почала наносити косметику, коли була в старших класах, підфарбовувала вії та малювала губи помадою після школи. Я завжди доглядала за собою і ніколи не виходила з дому без мейкапу.

Навіть коли ми втекли до Польщі, щовечора я ретельно вмивала обличчя, а вранці нишком накладала туш і блиск для губ. Це дає мені відчуття нормальності, так я відчуваю себе повноцінною. Я не можу пояснити це інакше, але це також трохи броня, захист від того, щоб хтось побачив мої слабкості. Наличчя додає мені сили та впевненості в собі.

Пишу про це тому, що нещодавно мої сусідки-польки, які стояли й палили біля будинку, неочікувано запитали, коли я знаходжу час на фарбування? «Мені ледве вистачає сил встати вранці з ліжка», — сказала одна з них. А інша не втрималася від сарказму: «Звичайно, так завжди більше шансів завести хлопця». Я звела їхню розмову до жарту, але в дійсності мене спантеличив такий підхід.

Хіба жінка не може нанести собі макіяж, щоб почуватися краще? Те, що ми втекли з війни, не позбавляє нас жіночності. Ми маємо право й, на мій погляд, навіть зобов’язані піклуватися про себе та гордо тримати голову. Наше повсякденне життя вимагає ритуалів, щоб не збожеволіти після того, як нам довелося покинути рідні домівки та почати життя з нуля на чужині. Невже це так важко зрозуміти?

Я навіть не знала, що люди звертають увагу на такі речі. Якщо я українка, яка втекла з війни, чи маю я носити розтягнуті спортивні костюми і мати нечесане волосся? Нам дуже потрібна нормальність, і для мене це макіяж, іноді з яскравою помадою.

Кароліна Плоцька, психологиня на Avigon.pl:

Шановна читачко, ви маєте рацію, що ритуали та дії, які ми щодня повторюємо, створюють відчуття безпеки, забезпечують відчуття стабільності, передбачуваності та спокою. Вони допомагають повірити, що ми контролюємо ситуацію.

Хто з нас не має улюбленої чашки для кави, з якої ми любимо пити в один і той самий час, в однакових обставинах? Такі звички необхідні й бажані.

Турбота про свій імідж і зовнішній вигляд свідчить про добре розвинені соціальні компетенції

Бути собою також дуже необхідно й важливо — це дозволяє почуватися добре. А оскільки всі ми різні, кожен з нас має право бути собою по-своєму. Тож якщо турбота про свій імідж завжди була для вас важливою, це був ваш ритуал і важливий елемент самовираження, то цілком зрозуміло й очевидно, що зараз, у складній ситуації, ви дбаєте про те, щоб використовувати цей ресурс для покращення свого благополуччя. На мою думку, турбота про свій імідж і зовнішній вигляд також свідчить про добре розвинені соціальні компетенції.

Проте слід пам’ятати, що кожен із нас має право жити та функціонувати так, як йому на даний момент найбільш комфортно. Якщо комусь потрібно й хочеться якийсь час дефілювати в розтягнутих спортивних костюмах, без макіяжу і з розпатланим волоссям, це теж нормально, якщо їм так добре. Ми маємо право поводитися по-різному, якщо не завдаємо шкоди іншим.

«Ти не долар, ти не повинен всім подобатися»

Коментарі ваших сусідок виглядають пасивно-агресивними. Можливо, вони хотіли б бути схожими на вас, можливо, їхнє мислення керується стереотипами та упередженнями? Ви не маєте впливу на жодну з цих проблем, і вони не мають впливати на вас. Можливо, їхня поведінка не має нічого спільного з тим, що ви українка, натомість справа в тому, що ви молода, приваблива, сильна жінка, яка сміливо крокує по життю?

Найкраща стратегія — перетворити такі коментарі на жарт, і ви маєте рацію, уникати ситуацій конфронтації та не вступати в непотрібні дискусії. Я не думаю, що ваші сусіди мали на меті глибше пізнати вас і ваші проблеми. Ви завжди можете зустріти таких людей, незалежно від того, хто ви і де перебуваєте. Є мудрий вислів, який я люблю й цитую: «Ти не долар, ти не повинен всім подобатися».

Бажаю вам і надалі дбати про свій комфорт і благополуччя, адже це формує нашу внутрішню силу. І перш за все зверніть увагу на оточуючих, які цінують, поважають і заряджають вас енергією. Я впевнена, що таких людей навколо чимало.

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl/

Війна вкрала у молоді — юність, а у наших дітей — дитинство. Вони різко подорослішали, їхні цінності змінились. Замість модних іграшок — мріють повернутися додому,  дочекатися тата з фронту, обійняти маму, знову переступити поріг рідного дому. Замість гри у квача — граються у війну. Малюють війну, бачать війну у своїх снах. Розпитують про війну. Навіть нам, дорослим, складно дати відповіді на запитання «чому на нас напали?», «коли ми повернемося додому?», а як підібрати правильні слова, щоб пояснити малечі?

Сформуйте довіру

Оцініть поточний стан тривожності дитини: як їсть, як реагує на звуки, запахи, світло, наскільки міцний її сон. Перш ніж почати дитині щось пояснювати, варто  запитати: а що ти вже знаєш?  Що ти вже про це чув, що читав? Що ти думаєш про це? Адже зазвичай запитання виникають тоді, коли діти вже щось чули про події у розмовах дорослих, на вулиці, в інфопросторі.

Важливо надавати інформацію про війну, враховуючи вік дитини й особливості її характеру. Чим менша дитина — тим менше вдавайтесь в деталі. Для молодших дітей використовуйте прості та конкретні приклади, найкраще — за допомогою ілюстрацій. Старшим дітям можна розповісти трохи більше — поясніть, чому відбуваються конфлікти, розкажіть про важливість дипломатії у міжнародній політиці,  про важливість захищати своє і про подвиги українських захисників та захисниць. Приготуйтесь відповідати на багато запитань, важливо терпеливо слухати та надавати інформацію на рівні їхнього розуміння.

Загальний підхід до розмови про війну полягає в створенні так званого відкритого простору для обговорення та взаємопідтримки. Таким чином формується емпатія, розуміння важливості миру та почуття безпеки у світі, де кожна думка та вчинок має значення.

Допоможіть спочатку собі

У сім’ях, які змушені були з початком повномасштабної війни переїхати з рідного міста за кордон, діти часто запитують: навіщо? Кажіть правду, але не всю.  Наприклад: «Тут безпечніше». Буває, що знати відповіді на всі запитання не обов'язково, достатньо знати де їх шукати. У питаннях, в яких бракує компетенції просто скажіть: «Я не знаю, а прочитаймо про це в словниках, в інтернеті». 

Діти віком 4-5 років швидко вловлюють не лише інформацію, яку чують навколо, а й емоційне поле старших людей. В укритті, приміром, дитина може не зовсім усвідомлювати загальну ситуацію, однак якщо мама дитини в цей момент була дуже налякана — цей страх переймає і дитяча психіка. Пам'ятаєте правила безпеки в літаку: одягаємо кисневу маску спочатку на себе, потім — на дитину? Це правило працює й тут: подбайте передусім про себе, своє власне психічне здоров’я. А діти здебільшого відображають емоційний стан дорослих.

Діти вікової категорії 7-9 років, зазвичай, знають більше — вміють читати. При цьому дитяча психіка часто перетворює реальність у гру: спуститись у бомбосховище — це ніби квест. 

Окрема категорія — ті діти, батьки чи рідні яких — на війні. Ці дітки знають, розуміють та відчувають значно більше і глибше. Розповідайте їм про те, як важливо боротися і що ми неодмінно переможемо. Пам'ятайте, що будь-які ваші реакції дуже важливі, тож зберігайте спокій.

Кажіть дітям правду

Діти мають знати правду: війна — це зло. Однак під час розмов  уникайте детальних описів страхітливих подій. Це складно, але потрібно зберегти оптимістичний та позитивний підхід, сфокусуватись на вірі в хороше, на солідарності та можливості вирішення конфліктів. Пояснюйте складні поняття за допомогою конкретних прикладів, використовуйте елементи гри. Зосереджуйтеся на розповідях про те, як люди гуртуються, працюють разом, як кожен може робити щось корисне на своєму фронті та наближати цим день Перемоги. 

Дайте дітям свободу вільно висловлювати свої думки та емоції.

Будьте поруч

Немає нічого більш цінного за здоров’я та спокій наших дітей. Серед усіх справ і проблем протягом дня — знайдіть декілька хвилин на те, щоб просто обійняти, поцікавитись як справи. Тепер ми — ті самі дорослі, які мають щоразу питати: «Ти поїла? В шапці?». 

Дотримуйтесь обіцянок, якщо їх даєте. Але не обіцяйте дитині, що все буде добре. Ви справді маєте на це вплив і можете це гарантувати? Коли буде добре? Порівняно з чим? Можна сказати «я поруч з тобою»,  «ти можеш поговорити зі мною про це». Це те, що залежить безпосередньо від вас і водночас дасть дитині відчуття безпеки.

З підлітками буває складніше порозумітись через вікові особливості. У цей період розвитку молоді люди часто закриваються в собі. Важливо бути дуже уважними до них, не втрачати контакт, але водночас — не тиснути й не контролювати. Допоможуть фрази «я хвилююся так само, як ти», «я бачу, що тебе щось турбує», «ти завжди можеш зі мною поговорити». Вибудовуйте платформу для відкритих діалогів. Це допоможе дітям краще розуміти світ та робити виважені й свідомі вибори у майбутньому.

Особливо обережного підходу вимагають діти, які пережили травматичний досвід. Бувають ситуації, коли говорити складно. Дайте змогу висловитися дитині на папері, щоб вона, наприклад, намалювала те, що її бентежить. Ефективним також може бути метод казкотерапії — один з найменш травмонебезпечних і безболісних способів психотерапії.   

Особистий простір

Усі ми родом з дитинства, – сказав колись Антуан де Сент Екзюпері. Ми пам’ятаємо запах рідного дому,  улюблені іграшки у своїй кімнаті й те, як нас чекали друзі на подвір’ї, щоб піти разом гратися. Наші діти сильно сумують за власним простором і усім, що з ним пов’язано. Як щодо того, аби допомогти відновити цей простір? Допомогти знайти нових друзів? Відведіть дитину на творчі гуртки, де вона зможе спілкуватись з однолітками, забезпечте також їй чіткий режим та розклад — це допоможе відчути стабільність та безпеку.

Навіть якщо ви живете зараз у маленькій квартирі — у дитини все одно має бути свій власний куточок. Хай це буде робочий стіл, який вона зможе оформити на свій смак (навіть якщо там буде безлад). Інколи діти навіть приходять кудись зі своїми особистими речами (іграшками) — так вона маркує свої кордони, в яких почувається безпечно. 

Подбайте про медіагігієну дитини, дізнайтеся, звідки вона черпає інформацію, спробуйте обмежити доступ до негативних новин. Жахливі кадри можуть травмувати ще не стійку дитячу психіку, викликати постійну тривогу і страхи.

Зверніться за допомогою

Дитяче здоров'я — це комплекс фізичного, емоційного і психічного добробуту. Є випадки, коли самостійно впоратись зі стресом не вдається, тож потрібна допомога спеціаліста. Будьте пильними та зважайте на сигнали, які свідчать про те, що вашій дитині потрібна кваліфікована допомога.

Зміни в поведінці:

Різке збільшення або зменшення активності;
Агресивність у відносинах з близькими;
Самоізоляція;
Проблеми зі сном, кошмари;
Фізичні (психосоматичні) болі в тілі.

Емоційна нестабільність:

Роздратованість, емоційна нестабільність;
Зменшення інтересу до розваг та соціальних активностей;
Часта зміна настрою, плаксивість.

Проблеми з навчанням:

Зниження академічної успішності без видимих причин;
Труднощі у спілкуванні з однолітками та вчителями;
Страх перед навчальним процесом.

Труднощі соціалізації:

Конфлікти з ровесниками;
Відсутність друзів;
Низька самооцінка та відчуття відсутності підтримки.

Травми чи втрати:

Важкий пережитий досвід: війна,  розлучення батьків, втрата близької людини тощо;
Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).

‍

‍

Жити — означає відчувати. 

Почуття ненависті — одне з найсильніших і найскладніших людських переживань, яке здатне набувати різних проявів і форм. Ми можемо ненавидіти як когось, так і себе, або навіть щось, що нас оточує. Інколи людина носить в собі цю емоцію протягом багатьох років, а інколи — відпускає. І пробачає.

Моя близька знайома Олена після 10 років щасливого шлюбу в один момент зненавиділа свого чоловіка. Це сталося після його зради. Каже, що ніколи не зможе його пробачити. Інший приклад — дівчина на ім'я Вероніка, з якою я познайомилась у студентські роки. З 6 років вона прикута до інвалідного візка: потрапила в автокатастрофу через необережність рідного батька. Вона часто розповідала, як сильно ненавидить тата. А потім раптом ця ненависть зникла, і Вероніка почала відчувати лише любов та вдячність, що залишилась живою. 

А як щодо колективної ненависті? З кожним наступним днем непровокованої та злочинної агресії Росії, контролювати цю емоцію українцям стає все важче. Війна не лише ламає долі, вона руйнує зв’язки і взаєморозуміння між народами на кілька поколінь.

Я спілкувалась з військовослужбовцями, звільненими з російського полону.

Жоден з солдатів не готовий пробачити окупантам ті звірства, які вони чинили проти українців. Жодна матір чи батько не готові пробачити рашистам те, що втратили свою дитину. Жодна жінка не готова пробачити втрату брата, батька, коханого

А може, ми й не мусимо пробачати тих, хто нас скривдив..? 

Ненависть як захисна реакція 

Тетяна Польченко, психологиня, авторка книги про психологічний вплив російсько-української війни на населення, пояснює, що ненависть — це не лише одна з найскладніших емоцій, а й певна захисна реакція людини. 

«Якщо умовно взяти систему координат — в позитивній стороні будуть такі емоції як радість, любов, здивування. Чим більш яскраво вони виражені — тим далі від нуля вони знаходяться, і навпаки. Посередині — так звані нейтральні почуття. На протилежній, лівій стороні, ми побачимо такі почуття як гнів,  злість, роздратування і власне ненависть», — пояснює психологиня.

Як додає Тетяна Польченко, насправді ненависть — це наш захисний механізм, який допомагає людині просто вижити. Не варто її плутати з люттю, яка має більш бурхливе емоційне забарвлення.  

«В основі ненависті лежать внутрішні конфлікти. Наприклад, летить група шахедів на місто — ми відчуваємо злість на росіян: вони вбивають наших людей, нищать наші міста.  Що ми в цьому випадку робимо? Передусім — рятуємо себе і своїх близьких, щоб вижити. Далі — ми лютуємо і намагаємось якимось чином вплинути на стан речей: йдемо у волонтери, у лави ЗСУ чи боремось на інших фронтах цієї війни. Ця лють вимагає у нас певної дії для усунення об'єкта загрози. Ненависть, в свою чергу, більш тривала, менш емоційно забарвлена і переживається більш всередині, ніж зовні», — каже Тетяна.

Ненависть як невід’ємне право людини 

Жінка, яка провела вісім днів під завалами свого будинку поряд із трупами членів своєї сім’ї і собаки. Чоловік, що у російському полоні ані на мить не переставав думати про свою родину. Дівчинка, котра назавжди втратила свій дім, а з ним і себе теж. Мешканка Маріуполя, яка ніколи не зможе забути встелені трупами вулиці рідного міста… Усе це — історії людей, інтерв’ю у яких психологиня Тетяна Польченко брала для своєї книги.

Відчувати негатив до того, хто причиняє біль — це здорове проявлення емоцій і ніхто не зможе відібрати в людини цю здатність. «Якщо я ненавиджу, то лише я можу забрати у себе це право», — наголошує психологиня. Водночас вона зауважує, що чи буде людина відчувати  ненависть — залежить від особливостей індивідуальної психіки, психологічних травм в дитинстві, схильності до психопатологій тощо.

Вибачити та попросити вибачення

Вміння висловлювати вибачення — це важлива складова емоційного і соціального спілкування між людьми. Просте слово «вибач» має потужне значення: воно може виражати жаль, що ваша дія завдала шкоди іншій людині. Воно свідчить про емпатію до почуттів та досвіду іншого. Про вибачення легко говорити у стосунках романтичних, робочих, дружніх. А якщо йдеться про війну? Чи можна пробачити ворогові його жорстокі злочини? Чи зможе колись український народ пробачити Росію?

Щоб когось пробачити, потрібно, щоб цей хтось спершу сам попросив вибачення

В цьому контексті Тетяна Польченко звертається до досвіду Другої світової війни.  

Після завершення бойових дій світові вдалось знайти шляхи порозуміння з постнацистською Німеччиною. Однак це вимагало багато праці в першу чергу з боку самої Німеччини, яка взяла відповідальність за свої вчинки й визнала, що її дії були злочинними. Окрім економічних зобов'язань, у Німеччині досі проводиться роз’яснювальна робота серед громадян щодо винесених уроків з досвіду нацизму. Світ доклав колосальних зусиль, аби відновитися після глибокої кризи: як економічно, так і психологічно. Сьогодні ми сприймаємо Німеччину зовсім інакше, в багатьох питаннях навіть рівняємось на неї. Польща, попри важку історію в минулому, тісно співпрацює з німецьким урядом. 

Чому одним просити вибачення легко, а іншим — ні?

Декому важко вимовити просте слово «вибач» без відчуття кому в горлі, а дехто може повторювати його з легкістю декілька разів підряд. Для когось попросити вибачення означає ледь не приниження, а для інших — зробити це дуже просто. 

Деякі люди мають вроджену здатність до емпатії, толерантності та відкритості. Вони більш схильні до вибачення та розуміють, що всі люди роблять помилки. Інші можуть бути більш замкнутими та схильними до ворожості. У будь-якому випадку,  вміти визнати власну негідну поведінку — ознака сильної й зрілої особистості. Також багато залежить від того, наскільки цінними для людини є відносини з тим, у кого треба попросити вибачення. 

«Є три типи вибачення. Перше —  як приниження, друге — дитяча гра і третє — здорове вибачення. Усе залежить від ступеня пропрацьованості, усвідомленості людини,  дорослої позиції. Доросла позиція: "я можу визнавати свої помилки" і "я можу попросити за них вибачення". Вибачення як приниження і вибачення як дитяча гра — це вже не позиція дорослої людини. Коли важко взяти відповідальність за власні вчинки і зробити висновки, коли хочеться втекти від відповідальності — це емоційна незрілість», — пояснює Тетяна Польченко.

Чим небезпечне відчуття образи для людини?

Відчуття образи може бути небезпечним для людини як фізично, так і психологічно. Серед можливих наслідків:

1. Стрес і погіршення здоров'я:  сильна ненависть може спричинити стрес, який призводить до проблем зі здоров’ям, таких як підвищення артеріального тиску, погіршення імунної системи, болі в тілі тощо;

2. Погіршення якості відносин:  виникнення конфліктів, розрив стосунків та самоізоляція;

3. Психічні проблеми: люди, які постійно відчувають ненависть, можуть  страждати на депресію, тривожні розлади, низьку самооцінку та інші психічні проблеми;

4. Насильство та конфлікти: в деяких випадках ненависть може призвести до насильства та конфліктів;

5. Негативний вплив на самореалізацію: постійні негативні переживання можуть заважати людині розвиватися і досягати своїх цілей у житті. Вони можуть обмежувати можливості людини через внутрішні бар'єри та перешкоди, які вона створює сама у собі.

Ненависть і Бог

Любити та вірити — вчить кожна класична релігія світу. Ненависть є протилежністю до цих цінностей. Священник Дмитро Педина розповів виданню Sestry цікаву притчу.

‍

Якось чоловік купив собі новий будинок з фруктовим садом. Поряд з цим будинком жив заздрісний сусід, який постійно намагався зіпсувати чоловіку настрій: то сміття під ворота підкине, то ще якісь неприємності створить. Якось прокинувся чоловік у гарному настрої, вийшов на ґанок, а там — цебро з брудом. Чоловік узяв це відро, вилив бруд, вичистив відро, назбирав у нього великих, стиглих і соковитих яблук — і пішов до сусіда. Сусід, почувши стукіт у двері, зловтішно подумав: «Нарешті я дістав його!» Відчиняє двері — а той чоловік простягає йому відро з яблуками й каже: «Хто чим багатий, той тим і ділиться!».

Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина зі злого скарбу серця свого виносить зло» (Лк. 6:45), — це універсальний закон людських відносин. 

«Нам не дано інших варіантів: бути злими та робити зло іншим — або намагатися бути добрими й нести нашим ближнім добро. Коли ми озлоблюємося на будь-кого, навіть маючи для цього, як нам здається, всі підстави, ми  піддаємося небезпечній пристрасті. Адже в думках ти постійно маєш на увазі суперника, обмірковуєш, як йому помститися. Якщо ти з кимось посварився, то похмуро перебуваєш у думці з ним, бажаючи вийти з цих уявних баталій переможцем. А при зустрічі з тією людиною відводиш у бік очі, бо тобі важко на неї подивитися. Де ж тут внутрішня свобода? Якщо тебе ображають і ти піддаєшся злості та ненависті, то одразу опиняєшся у владі того, хто тебе ображає. Якщо ти не ображаєшся, то ти вільний. У Святому Письмі ми бачимо, як злість Каїна довела його до вбивства брата, а злість Саула – до самогубства. Зрештою, так і є: ненависть обертається самознищенням», — каже священник. 

Але чому одні люди ненавидять інших? Священник каже, що ненависть оселяється там, де не має любові та тепла, де панує відчуження, усунення.

Хочемо ми того чи ні, але дилему — любити нам чи ненавидіти, прощати чи мстити, зближуватися чи відштовхувати — нам все одно рано чи пізно доведеться вирішувати

«Від цих рішень залежить, чи йдемо ми до Бога, Який Сам "є Любов", або ж спадаємо до Його жалюгідного супротивника, який "був людиногубець від початку". Якщо вірно, що немає на землі більшого щастя, ніж зберігати у своєму серці любов і добро, то вірно й те, що немає більшого нещастя, ніж мати в душі злість та ненависть», — резюмує Дмитром Педина.

Як навчитися вибачати і вибачатися? 

За словами психологині Тетяни Польченко, взаєморозуміння починається з розуміння себе. Тож передусім потрібно усвідомити свої потреби.  

Ми не можемо нести відповідальність за вчинки і почуття іншої людини, але ми можемо взяти відповідальність за власні почуття та вчинки. Це досить високоорганізований рівень усвідомленості особистості. Але й вміння вибачати також потребує ґрунтовної праці над собою. Фахівчиня  ділиться практикою, яка допоможе вам краще зрозуміти себе і свого партнера. 

Найбільш ефективний спосіб самоаналізу — записати відповіді на ці запитання на папері: 

Що я насправді відчуваю, які є емоції, як вони проявляються? 

Які в мене були очікування відносно особи, на яку я ображаюсь? 

Які в мене були очікування від чоловіка, мами, тата? 

Якою би мала бути поведінка цієї людини, щоб я на неї не ображалася? 

Чи знає ця особа про мої очікування? Якщо знає, то як на них реагує? Чи може ця людина взагалі відповідати моїм очікуванням? 

Чи може бути людина такою, як я собі її уявляю? 

Чи може людина змінити свою поведінку тут і зараз? 

Чим керується ця людина? 

Чи є в неї власні наміри й очікування від мене, які відрізняються? 

Як я ставлюся до очікувань цієї людини? 

Які почуття у мене виникають у зв'язку з цим? 

Чи можу я змінити свої очікування від цієї людини? Якщо ні, то що мені заважає?

Чому для мене це так принципово важливо? 

«Дуже часто ми розбираємо з клієнтами відповіді і докопуємось до істини. Часто фокусуємося на собі, а не на тому, якою має бути інша людина. Взагалі говорити — це один із найкращих інструментів. Говорити, проговорювати свої почуття, мати можливість обговорювати все, що турбує у будь-якого типу відносинах», — додає Тетяна Польченко. 

Якщо у вашому серці все ж знайшлося місце для ненависті, радимо сублімувати (перенаправити) її в інший напрямок, більш продуктивний: волонтерство, улюблену роботу, спорт. Так ви не лише зможете бути корисними для суспільства, а й збережете своє здоров’я. 

‍

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.

Невидима травма

Я приїхала до Польщі з 15-річним сином. Він був вирваний із середовища в одну ніч, як і більшість українських дітей. Батько пішов на фронт, а ми з ним поїхали невідомо куди…

Його підліткове бунтарство почалося ще в Україні. Зустрічі з друзями, пізнє повернення додому, від нього пахло цигарками. Поки батько був вдома, син був стриманішим. Його стрибки були не такими частими й здавалися цуценячим хизуванням.

На жаль, після прибуття до Польщі спокій зберігся лише на кілька тижнів. Поки син не зв'язався з однолітками, з якими познайомився в інтернеті. Зараз йому майже 17 років. Він ще дитина, але вважає себе дорослим.

Він мене зовсім не поважає. Звертається до мене безособово. «Дай», «Не скаржся», «Перестань нити», — грубить він. Він регулярно запізнюється до школи, мене вже викликали до директора. Я боюся, що він потрапить у біду. Одного разу його не було вдома на два дні. Я вже збиралася повідомити про його зникнення в поліцію, коли раптом він з’явився, ще й на диво щасливим. Виявилося, що він поїхав до друга у Варшаву, але забув мені про це сказати. Пізніше сусід сказав мені, що від нього пахне марихуаною.

Останнім часом він навіть грошей не просить, хоча я бачу, що в нього нові туфлі та толстовки. Коли я запитую, як він це може пояснити, то все, що чую, це «Не хвилюйся». Я боюся, що він потрапив у погану компанію та робить щось протизаконне.

Я не хочу, щоб мій син сидів у в'язниці. Намагаюся з ним ніжно поговорити й переконати його, але до нього нічого не доходить. Він ігнорує мої прохання та не довіряє мені.

Нещодавно він сказав, що чекає, поки йому виповниться 18 років, і він повернеться в Україну. Я знаю, що він на це здатний. Я не можу його втратити. Він мій єдиний син. Як я можу його врятувати? Що я роблю не так?

Відповідає Аґнешка Ботта, психологиня на платформі Avigon.pl:

Ваш син, безсумнівно, переживає період юнацького бунту. Йому вже 17 років, і він хотів би, аби до нього ставилися як до дорослого, хоча емоційно він досі дитина.

Приїхати до Польщі, залишити сім’ю в Україні, де все ще триває війна, відпустити батька й чоловіка воювати на фронт, безсумнівно, є важким досвідом для вас обох. Можливо, синові важко зорієнтуватися в чужій країні та культурі, тому він прагнув знайти саме українських однолітків через інтернет.

Син просто сумує за колишнім життям в Україні

Ваш син може відчувати велику злість через політичну ситуацію в своїй країні й сумувати за своїм колишнім життям. Тому він прямо говорить, що, досягнувши повноліття, повернеться в Україну. Він може відчувати: в той час як інші воюють на фронті, як його батько, він пасивний. Так, у Польщі він у безпеці, але він емоційно вражений тим, що відбувається в його рідній країні, і може бути злим на вас за те, що ви вивезли його.

Варто спробувати поговорити з сином — якщо він закритий, може, йому варто піти до психолога, який розмовляє українською? На даний момент у Польщі існує багато форм психологічної допомоги для людей з України. Будь ласка, спробуйте переконати свого сина поговорити з психологом і подолати те, що він відчуває. Травма війни, безсумнівно, все ще з ним, її варто пережити.

Важлива чесна розмова

Можливо, син відкриється психологу і йому буде легше поділитися з ним тим, що він відчуває. Ймовірно, ваш син ховається від вас, тому що не хоче вас хвилювати, тому що він знає, через що ви пройшли, і знає, що ви також переживаєте те, що відбувається. Будь ласка, щиро поговоріть із сином про доступні форми допомоги, і, можливо, вам вдасться досягти компромісу та разом звернутися за психологічною допомогою.

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl/

‍

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.

У пошуку сенсу та підтримки

Мене пригнічує те, що ця війна так довго триває. Саме тоді, коли здається, що чаша терезів починає схилятися на нашу користь, ми чуємо про найбільшу атаку безпілотників на Київ з боку Росії. Ці американські гірки новин викликають у мене жахливі перепади настрою. Одного дня я сповнена надії, що все скоро закінчиться і я нарешті зможу повернутися додому, а наступного дня мене пригнічує новина про чергове бомбардування наших міст.

Зізнаюся, що мені стає дедалі важче знаходити в собі сили все це пережити. Втішає лише те, що мої два брати, які від початку воюють на фронті, живі й неушкоджені. Перспектива зустрітися з ними, сподіваюсь, якнайшвидше, зберігає цю іскру надії.

Втім, здається, мені ще більш сумно, що війна, на якій щодня гинуть люди, стала для світу такою звичайною справою. Буквально два-три місяці тому в багатьох магазинах стояли кошики для речей, призначених для українців, і в цих же магазинах українською мовою заохочували людей допомагати. Зараз цього немає. Це сумно.

Коли наша родина знайшла нову квартиру після двох місяців проживання у господарів-поляків, вони дзвонили й питали, чи нам щось потрібно. Вони навіть запрошували нас на вечерю по неділях. Так тривало чотири місяці. Тепер мені не телефонують і не запрошують. Я розумію, що у кожного своє життя, що людям важко весь час мати справу з іншими людьми. Але боляче, що для інших ми вже не такі важливі.

Так само і на роботі. Раніше дівчата запитували, як у нас справи, як справи в родині, яка залишилася в Україні, чи нам щось потрібно. Тепер про війну вже не говорять, хіба тільки по телевізору.

Зрозумійте, я не кажу про якусь матеріальну допомогу, тому що у нас все добре. Ситуація в нас у родині, може, не така хороша, як до війни, але ми знаємо, що це тимчасово і ми відновимося. Я маю на увазі небайдужість до нас, розмови з нами та всі ці надихаючі історії про Польщу, яку ми пізнаємо. Це приємно і піднімає настрій, коли ти для когось важливий. Я мрію, щоб на початку нового року люди подумали про своїх нових сусідів і відкрилися їм. Для мене кожне добре слово й інтерес до моєї країни дорожчі за гроші. Ми ще дуже далекі від нормального життя, тому шукаємо його в кожному жесті та розмові навколо…

Юстина Майхровська, психолог на Avigon.pl:

Шановна читачко Sestry, ваш досвід глибоко зворушливий. Описані відчуття перепадів настрою мені цілком зрозумілі.

Головний імпульс людини — пошук сенсу та мети

У контексті ситуації, в якій ви перебуваєте, хочу поділитися з вами думками Віктора Франкла. Віктор Франкл — австрійський психіатр і психотерапевт, в’язень концтабору Аушвіц. Він розробив логотерапію — психотерапевтичний метод, орієнтований на прагнення людиною знайти та реалізувати сенс життя.

Щиро раджу вам прочитати його книгу «Людина в пошуках справжнього сенсу», яка є особливо корисною під час війни. Це одна з найвпливовіших книг у психіатричній літературі з часів Фрейда. Трів починається з глибоко зворушливого особистого есе про п’ятирічний період перебування в Освенцимі та інших концентраційних таборах, а також про його спроби знайти причини жити протягом цього часу. У другій частині книжки описуються психотерапевтичні методи, які Франкл першим розробив на основі свого досвіду в таборах. Франкл вважає, що найглибшою мотивацією людини є пошук сенсу та мети.

«Прийняти» цю жахливу ситуацію війни означає впоратися з величезним стресом

Перед обличчям труднощів і невідомостей, які приносить війна, усвідомлюєш цінність надії. Це так багато означає, що ваші брати здорові. Це стає, як ви написали, іскрою, яка дозволяє вижити. Франкл підкреслює важливість знаходження сенсу навіть у найважчі моменти, і ваша надія зустріти своїх близьких є найкращим прикладом цього.

Війна, незважаючи на щоденні людські жертви, на жаль, інколи втрачає свій приголомшливий сенс перед обличчям буденності. Це притаманне людській природі — те, що одного дня є шоком, з часом стає певною мірою звичною справою. Це природний механізм людини, який дозволяє їй функціонувати навіть в умовах такого величезного стресу, як війна.

Ваш сум через втрату соціальної залученості, яку ви раніше відчували, зрозумілий. Але це не втрата зобов’язань, як може здатися на перший погляд. Нові зобов’язання — це щоденно мати справу з величезним стресом, «прийняти» цю жахливу ситуацію війни. Той факт, що для багатьох людей війна стала лише абстракцією на телеекрані, свідчить про адаптацію цих людей (як би жахливо це не звучало), хоча виглядає це як соціальна байдужість.

Простягніть руку першою й запропонуйте поговорити

Ваше бажання поговорити, поцікавитися та поділитися досвідом є глибоко нормальним. Франкл наголошував на пошуку сенсу у стосунках з іншими, особливо перед обличчям страждань. Ваша мрія про те, щоб люди думали про своїх нових сусідів і відкривалися їм, віддзеркалює цю потребу в соціальних зв’язках. А може, стати першою, хто простягне руку, посміхнеться й запропонує поговорити? Варто показати свої потреби іншим людям. Наскільки легше стало б жити, якби ми розуміли потреби інших людей.

Цінність добрих слів й уваги є фундаментальною для збереження здатності виживати та знаходити сенс у важкі часи. Я підтримую вас від усього серця, аби ви могли знайти ці хвилини розуміння та підтримки серед людей, які оцінять вашу присутність. Пам’ятайте, що здатність знаходити сенс і цінність у стосунках з іншими є сильною та незаперечною рушійною силою, яка допомагає пережити навіть найважчі моменти.

Посилання на avigon.pl: https://avigon.pl/

Сьогодні весела, сповнена ідей, натхнення, а вже завтра — вся у сльозах, не хочеш навіть з ліжка вставати. Вам знайоме це відчуття? Емоційні гойдалки — це сильні емоції, які можуть дуже швидко змінюватися. Перепади настрою мають купу причин, які часом навіть важко відфіксувати. Люди живуть у постійному стресі, відчувають довкола небезпеку, а додайте сюди ще побутові чи сімейні проблеми. Наскільки шкідливі такі емоційні гойдалки? Як навчитись їх контролювати? І що, власне, найбільше розхитує емоційний баланс? Про це — у новому відеоблозі психологині Юлії Квасниці.

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.

Гвинтівка замість пензлика

Я часто питаю себе, що буде після війни. Я не хочу залишатися в Польщі назавжди. Я могла виїхати на Захід ще до війни, але я ніколи цього не хотіла. Україна — моє місце на землі. Знаю, що повернуся, тільки-но стане безпечно. Хочу повернутися на стару роботу, відремонтувати будинок, жити в спокої, насолоджуватися тишею. Я знаю, що попереду багато роботи, але це мене зовсім не лякає.

Однак мене цікавить інше. Шестеро чоловіків із моєї родини вже майже два роки на фронті. Що буде з ними після війни? Вони здадуть зброю, знімуть форму і повернуться до нормального життя? Сьогодні билися, а наступного дня сядуть за кермо міського автобуса й повезуть людей, наче нічого й не було? Проміняють гвинтівку на пензлик і радітимуть, що війна закінчилася?

Я читала про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Як наші чоловіки зможуть повернутися до нормального життя після стількох місяців боїв, жахливих подій і загроз їхньому життю? Чи не вплине це на їхнє здоров'я? Чи зможуть вони взагалі жити в реальності без війни? Я дуже боюся за свого чоловіка, який завжди був чуйною людиною. Як ми будемо справлятися, коли він повернеться? Чи впорається він з цим стресом і чи зможемо ми жити, як раніше? Ці думки мене мучать…

Пауліна Сервеюк-Гавловська, психолог і психотерапевт на Avigon.pl:

Шановна читачко, всі ваші страхи виправдані, адже переживання травми війни викликає в нас спектр почуттів, яких ми ніколи раніше не відчували. Якщо війна безпосередньо торкнулася наших близьких, наш страх щодо того, як вони будуть жити після цієї травми, є цілком виправданим.

Ви повинні знайти в собі сили боротися за себе та свою родину

Хороша новина полягає в тому, що ви можете впоратися з цим, але це довгий процес, і треба багато терпіння та віри, що життя зможе бути спокійним, як раніше.

Посттравматичний стресовий розлад може впливати не тільки на тих, хто на фронті, але на вас як на партнера військового. І це добре, що ви шукаєте професійної допомоги. Це правильний шлях — піклуватися про всю родину з любов’ю та терпінням після того, що сталося, але, перш за все, треба допомогти собі знайти сили для довгої боротьби.

Для роботи з посттравматичним стресовим синдромом, який є тривожним розладом, існує когнітивно-поведінкова терапія, яка успішно допомагає пацієнтам подолати цей тип розладу.

Повернення до довоєнного життя вимагатиме величезних зусиль

Крім психотерапії, чоловікам, скоріше за все, знадобиться допомога психіатра для підбору ліків. У разі гострих симптомів і важкої депресії спочатку використовуються снодійні та антидепресанти, щоб заспокоїтися й подолати важкі емоції.

Повернення до довоєнного життя зажадає не тільки фізичних зусиль, а й величезних душевних сил. Це події, які залишаться у пам’яті, але це не означає, що вони будуть домінувати у житті й завадять нормальному функціонуванню.

Будь ласка, боріться за себе та свою родину, а коли зможете, одразу зверніться за допомогою до терапевта та психіатра і дайте собі час і терпіння, щоб поступово повернутися до мирного життя.

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl