Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Я будую своє життя в Польщі, а в Україні щодня воюють і гинуть люди»
«Коли після початку війни я знайшла притулок у Польщі, моєю метою було вижити і якнайшвидше повернутися в Україну. На знак своєї рішучості я взагалі не розпаковувала одну з валіз. Я працювала й чекала, коли зможу повернутися в Україну. Але скільки можна прожити в такому підвішеному стані? Скоро мине два роки, а кінця війні не видно. У свій день народження я розпакувала свою валізу»…
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.
Життя на валізах не може тривати вічно
Коли після початку війни я знайшла притулок у Польщі, моєю метою було вижити і якнайшвидше повернутися в Україну. На знак своєї рішучості я взагалі не розпаковувала одну зі своїх валіз. Вона завжди стояла зібраною, і навіть коли я прала частину свого одягу, я клала його потім назад до цієї валізи.
Це нагадувало мені, що все скоро закінчиться і я поїду додому. Навіть коли я дізналася, що моя квартира зазнала обстрілів у перші місяці війни, я не розпаковувала свою валізу. Але мені щойно виповнилося 40, і я не маю більше сил чекати…
Кажуть, життя починається в сорок, і я тепер розумію, що це правда. Я завжди була самотньою, всі швидкоплинні знайомства ніколи ні до чого не призводили. Пріоритетом для мене завжди була робота.
Після переїзду до Польщі я також одразу знайшла роботу. Я працювала й чекала, коли зможу повернутися в Україну. Але скільки можна прожити в такому підвішеному стані? Скоро мине два роки, а кінця війні не видно. У свій день народження я розпакувала свою валізу. Тепер вона порожня лежить глибоко в шафі.
Я зустріла чоловіка, я закохалася. Мені набридло жити в невизначеності та самотності. Я нарешті відчула, як це — повертатися ввечері туди, де тебе хтось чекає, коли хтось іде вночі в аптеку купувати ліки, бо ти застудилася, коли хтось каже тобі «Я тебе люблю». Я більше не хочу повертатися, хіба що з коханою людиною, але я не думаю, що він захоче залишити Польщу. Ми ще про це не говорили.
Коли я повідомила колегам по роботі, що розпакувала свою валізу і почала жити тут і зараз, вони були здивовані. Казали, що я приклад витривалості й віри в те, що війна скоро закінчиться. Я й не здогадувалась, що вони так це сприймають. Але я почула й іншу реакцію, що «заради хлопця зраджую батьківщину».
Я знаю, хто я і яка в мене країна в серці, але я вже не маю сил так томитися далі. Чи це погано, що я нарешті думаю про себе? Чи, може, це егоїстично, що я будую своє життя в Польщі, а в Україні щодня воюють і гинуть люди? Ця думка мене дуже турбує.
Дорота Ізворська, терапевтка, кар'єрна радниця, психологиня на Avigon.pl:
Шановна пані, насамперед я хочу висловити своє захоплення вашою мужністю та рішучістю перед обличчям важких подій, які сталися у вашому житті. Проходження крізь такий досвід вимагає надзвичайної сили та мужності, і ваше ставлення є найкращим тому прикладом.
Любов до чоловіка не суперечить любові до своєї країни та турботі про неї
Ваше рішення розпакувати валізу та відкритися новим можливостям у Польщі є зрозумілим і гідним поваги. Кожна людина має право шукати щастя, любові та миру незалежно від обставин. Ваше бажання побудувати життя, в якому є місце для любові та підтримки, є цілком природним і не повинно бути причиною почуття провини.
Варто пам'ятати, що любов до чоловіка й щастя в жодному разі не суперечать любові до Батьківщини чи турботі про неї. Ви можете водночас любити свою країну та піклуватися про неї, а також бути щасливою та реалізованою деінде. Те, що ви відчуваєте, і рішення, які ви приймаєте, важливі й мають цінність. Вони — не ознака зради чи егоїзму, а природна реакція на зміну життєвих обставин.
Люди завжди будуть мати різні думки, але найважливіше — те, що ми відчуваємо і що для нас найкраще
Є чимало способів підтримати Україну та її громадян навіть здалеку. Це можна зробити через роботу, волонтерство, фінансову підтримку або навіть шляхом інформування інших про ситуацію в Україні. Кожна форма підтримки є цінною та важливою.
Ваше щастя та благополуччя — у пріоритеті. Люди завжди будуть мати різні думки, але найважливіше те, що ви відчуваєте і що для вас найкраще. Ваша здатність знайти кохання та побудувати нове життя, незважаючи на труднощі, надихає та демонструє надзвичайну силу характеру.
Бажаю вам тільки найкращого на цьому новому життєвому шляху, сповненому любові, щастя та миру. Нехай кожен день приносить вам радість і задоволення.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Говорити з рідними про секс дуже важко, але важливо
«Добре, що ви є, Сестри. У мене проблема, про яку я не хочу говорити з друзями. Написати про це легше, до того ж ви обов'язково допоможете. Минулого тижня я закладала одяг у пральну машину. Як завжди, перевірила всі кишені і в одній з них, у штанях мого 15-річного сина, знайшла презерватив. Не буду вдавати, що мене це не схвилювало.
Я була в шоці. Я не очікувала, що мій син-підліток вже займається сексом. Я навіть не знала, що він з кимось зустрічається чи має дівчину. Я ніколи не говорила з сином про «ці речі» і навіть не знаю, як це робити. Як почати таку розмову, щоб його не збентежити? Чи захоче він поговорити про це? Він, напевно, знає більше з інтернету, ніж може розповісти йому мама.
Я від початку виховувала його одна. І тут виникає друга проблема, точніше серйозне занепокоєння. Я завагітніла, коли мені виповнилося 17. Для мого на рік старшого хлопця, батька нашої дитини, це також був перший секс. Спочатку він радів, що у нас буде дитина, але батьки швидко відмовили його від створення сім’ї. На жаль, під їхнім впливом він дійшов висновку, що занадто молодий, аби бути батьком. Так я залишилася сама.
Я люблю сина і не можу уявити своє життя без нього. Але побачивши цей презерватив, я згадала про свою ситуацію і не хотіла б, щоб жодна дівчина страждала через мого сина. Він не знає деталей моїх стосунків з його батьком. Він знає лише те, що я мати-одиначка, а його тато не хотів піклуватися про нас. Може, мені варто розповісти йому про те, що колись зі мною сталося? Може, тоді він буде уважнішим до дівчат?
Будь ласка, допоможіть. Для мене це важливо».
Агнешка Ботта, клінічний психолог на Avigon.pl
Шановна читачко, батькам завжди нелегко прийняти думку, що їх дитина займається сексом. Скільки б не було вашому синові — для вас він завжди буде дитиною і вам може бути важко змиритися з тим, що син дорослішає і в нього з'являється особисте життя.
Той факт, що він носить презерватив у кишені, свідчить про його обізнаність про різні небезпеки
У наш час віковий поріг перших статевих стосунків підлітків значно знизився. За статистикою, молоді люди отримують перший сексуальний досвід у віці 15-16 років, а іноді навіть раніше. На жаль, фізична зрілість не завжди означає емоційну зрілість, тому роль батьків є дуже важливою.
Раджу почати розмову зі своїм сином з похвали за те, що він стежить за собою і усвідомлює не тільки ризик завагітніти під час статевого акту, але й ризик зараження хворобами, що передаються статевим шляхом.
Будь ласка, не бійтеся зізнатися, що ви знайшли презерватив у пральні. Той факт, що у сина в кишені був презерватив, свідчить про те, що він усвідомлює різні небезпеки. Вашого сина треба похвалити та показати, що він робить правильні речі.
Молоді хлопці дійсно можуть сприймати секс і жінок як розвагу
Важливо продемонструвати, що тема сексу є чимось нормальним, природним аспектом життя і нема чого соромитися. Навіть якщо ви думаєте, що син може дізнатися більше з інтернету, завжди варто згадати, що він може поговорити з вами на будь-яку тему.
Я розумію, що ви хочете, щоб син ніколи не кривдив жодної дівчини і усвідомлював, що секс — це не тільки задоволення, але й великий ризик і відповідальність. Якщо ви поділитеся історією зі своєї юності, це може позитивно змінити точку зору сина. Адже молоді хлопці і взагалі чоловіки дійсно мають схильність сприймати секс і жінок як розвагу та задоволення і не завжди усвідомлюють усі наслідки сексу.
Я думаю, що розповідь вашої історії може навчити сина аспекту відповідальності щодо використання контрацепції, а також відповідального ставлення до жінок, яке не завдає болю. До того ж якщо ви поділитеся з ним своєю історією, це може вас зблизити. Зміцнити ваші стосунки та довіру.
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Найважливіше — зрозуміти причини, аби не нашкодити
«Читаю листи, які пишуть вам мої землячки. Особливо цікаво читати про проблеми тих, хто має дітей. У мене теж є питання, яке потребує розв'язання.
Я приїхала до Польщі разом з 12-річним сином на початку війни. Чоловік покинув нас, коли синові було три роки. Мій хлопчик добре вчиться у польській школі, вже дуже добре розмовляє польською — краще за мене, хоча моїх перших польських слів навчила мене ще моя прабабуся.
Проблема виникла у вересні, з початком нового навчального року. Я помітила, що з мого гаманця зникає дріб’язок — монети в 2 чи 5 злотих. Спочатку я не звернула на це особливої уваги. Думала, що, може, поклала дрібні гроші до кишені чи витратила їх на квиток і забула. Але ситуація стала повторюватися.
Тоді до мене дійшло, що це робить мій син. І — аби пересвідчитися — одного вечора я навмисне залишила в сумочці гаманець взагалі без готівки — тільки з карткою. Вранці до мене прийшов мій син і запитав, чи можу я дати йому 10 злотих, тому що після школи він з друзями ходить їсти хот-доги. Я дала йому гроші. І зрозуміла, що зникнення грошей — таки справа його рук, а не моя розсіяність.
Я розумію, що у 12-річної дитини є свої потреби, зокрема фінансові. Даю синові 100 злотих кишенькових грошей на місяць, але, як бачите, йому цього замало. І зараз я просто можу не тримати готівку в своєму гаманці, і тоді він буде просити у мене підтримки, але, на мій погляд, в основі сімейних стосунків має лежати довіра.
Ми одне в одного єдині на цілому світі. І я хочу, аби він був зі мною чесним і знав, що завжди може на мене розраховувати. Мій син — хороша дитина. Він добре вчиться, допомагає мені вдома, поважає мене. Але це захоплення моєю готівкою мене дуже турбує.
Мені потрібно з ним поговорити, але я не знаю, як почати, щоб не зіпсувати зв’язок між нами. Крадіжка є крадіжка. Навіть якщо це лише кілька злотих із маминого гаманця. Будь ласка, допоможіть».
Тетяна Ричко, лайф-коуч на Avigon.pl:
Шановна пані, я розумію стурбованість тим, що ваш син забирає дрібні гроші з вашого гаманця. Дійсно дуже важливо поговорити з ним про це.
Невідомо, чи пов'язана така поведінка з дорослішанням хлопчика і його підвищеними потребами, чи, може, щось недобре відбувається в його оточенні і син «мусить» красти гроші, але він не хоче або соромиться про це розповідати.
Навіть неприродний рух голови або очей може бути сигналом для вас, що щось відбувається
Розумію, чому ви не хочете починати розмову ні з того ні з сього, тому варто підлаштувати ситуацію. Ви можете залишити кілька монет у місці, яке не викличе підозр у вашого сина — наприклад, поруч з ключами чи іншими дрібницями в коридорі. Якщо бодай одна з монет зникне (ймовірно, не всі, щоб ви не помітили), це і стане приводом почати розмову.
Запитайте свого сина, чи знає він, що сталося з грошима, які ви підготували для сусіда (наприклад). І далі уважно спостерігайте, як він відреагує. Ви його добре знаєте, тому навіть неприродний рух вашої голови або очей може бути сигналом, що щось відбувається.
Така розмова буде важливою для хлопця, адже він побачить вашу підтримку
Якщо ваш син стане заперечувати, що причетний до зникнення грошей — шукайте іншу можливість. Не засуджуйте його, адже невідомо, що стало причиною його поведінки. Варто поставитися до нього ніжно, але серйозно. Ви можете розповісти йому, як важко заробляти гроші на повсякденні потреби, пояснити, що людина не може собі все дозволити, але ви докладаєте максимум зусиль, щоб забезпечити його гідним життям.
Є сенс звернути увагу на цінність грошей. Що інколи треба вміти сказати друзям, що у вас немає грошей — і це не соромно. Така розмова, безумовно, буде важливою для хлопця, тому що він побачить вашу підтримку і водночас дізнається, що ви не згодні на його зраду. Якщо ж раптом виявиться, що проблема глибша, у вас принаймні вже буде підстава для подальших дій.
Незважаючи на те, що варшавський Щенслівицький парк чималий, знайти локацію з українським святом було неважко. Адже туди прямували найкрасивіші люди в ошатних вишитих сорочках і сукнях.
Директорка Української школи у Варшаві Оксана Колесник вишила свою сорочку сама. Вона каже, що ідея такого свята виникла з моменту заснування школи і відбувається вже втретє.
«Свято спрямовано на збереження нашої культури за кордоном. Бо коли дитина йде до школи в іншій країні, вона інтегрується в це суспільство, переймає його цінності, а своє рідне залишається деінде. Саме тому дуже важливо берегти і шанувати традиції, передавати їх дітям. Програма, сценарій свята, почастунок і благодійний ярмарок — все це зроблено дітьми, вчителями та батьками. Ми готувалися ще з зими», — розповіла Sestry Оксана Колесник.
«Для всіх українців — це особливе свято, особливо зараз, коли наша країна перебуває в стані війни. Вишиванка — це наша історія, традиції, які ми зараз показуємо Європі. Демонструючи, що ми — вільні люди, які прагнуть свободи, демократії і готові боротися за це», — вважає голова правління «Український дім» Мирослава Керик.
Святковий концерт, майстер-класи, смачні частування та крафтова біжутерія — гроші, що вдалося зібрати на благодійній акції, передадуть на потреби ЗСУ.
Школярки Саша і Ангеліна на благодійний ярмарок принесли шоколадні пряники, гроші за які віддадуть на дрони. Дівчини продали понад десяток пряників за перші 30 хвилин. Кажуть, що відвідувачі охоче беруть солодощі і залишають навіть більші суми. Серед покупців були як українці, так і поляки.
Фестиваль тривав близько двох годин і залишив дуже тепле враження.
«Я хочу згадати найстрашніші часи для вишиванки, які були не так давно, в часи президентства Януковича. Тоді за наше національне вбрання могла забрати поліція, але саме тоді я відчула силу цього символу для нас усіх. Навіть коли береш до рук прапор, це не обов'язково ідентифікує тебе як українця, адже прапор на знак підтримки може нести будь-хто. А візерунки на вишиванці пов’язані між собою, як ми, українці, пов'язані, де б не були», — каже киянка Галина Тімкіна.
Як зізнаються вчителі, важливим фактом є те, що завдяки таким заходам українські діти почуваються потрібними за кордоном.
«Гуртки, поїздки — це просто враження та приємні емоції. Ви б бачили, якими щасливими були наші діти, коли їм запропонували взяти участь у цьому фестивалі. Вони дуже хочуть бути потрібними, хочуть допомагати Україні», — вважає вчителька української мови та літератури школи «Материнка» Наталія Маланська.
Свято завершилося великим груповим фото, де всі бажаючі довго не могли потрапити до об'єктиву. Сотні дитячих голосів прокричали на весь парк «Я люблю Україну». Люди, що проходили повз, дивилися на дітей і посміхалися. Самі діти теж сяяли посмішками.
У поліклініці Богомольця, що на Сагайдачного у Києві, щодня протягом двох тижнів я перетиналася з молодою, дуже вродливою дівчиною. Я ходила на голкотерапію, а вона ― на сеанси до психотерапевта. Того дня дуже дощило, і наші лікарки запізнювалися. Я витягнула книгу з психології і почала читати. Дівчина краєм оком поглядала на сторінки видання. Я бачила її зацікавлений погляд.
― Хочете почитати? ― запитала я, на що дівчина мовчки кивнула і усміхнулася.
Так ми зовсім неочікувано розговорилися.
Таня В. родом з Київщини. Їй 19 і вона пережила окупацію Бучі. Коли почалася повномасштабна війна, з будинку, де Таня мешкала з мамою, прикутою до ліжка, половина мешканців встигли втекти. Таня залишилася з мамою, так як та практично не ходила. «Мама дуже просила мене, щоб я їхала з сусідом ― дядьком Іваном. Але як я могла залишити її саму?.. Це було дуже страшно», ― пошепки розповідає Таня і оглядається по сторонах, щоб її ніхто не почув. Вона неохоче розповідає про те, що пережила, не хоче вдаватися в деталі, бо їй важко. На Таніних очах орки вбили кількох сусідів, а саму дівчину згвалтували двічі.
«Дякувати Богу, що вони не робили це при моїй мамі. Вона би цього не пережила. Інколи мені здається, що краще було би, аби вони мене вбили, ніж так понівечили мою психіку і поглумилися над тілом. Але завжди тримає мама і її любов. Я дякую небесам, що орки її не чіпали. Ми взагалі якимось дивом залишилися живими» ― розповідає Таня і дуже просить не фотографувати її та не вказувати прізвища
Вона досі живе у страхах. Розповідає, що їй ставлять ПТСР. «Я постійно працюю з психотерапевтом. Але постійно бачу жахливі сни, в яких наче повторюється те, що я пережила в той моторошний лютий; я весь час відчуваю себе в небезпеці, досі борюся з панічними атаками. Я дуже мрію повернутися до звичного життя. Але чи буде воно коли-небудь для мене звичним?» ― Таня засмучено дивиться наперед себе в одну точку, в тоді відкидає пасмо чорного волосся з чола. Вона як сполохана пташка тремтить і часто поглядає на телефон. В її очах ― дуже багато страху, смутку та відсторонення від світу та людей. А ще ― багато ніжності, добра і дитячої наївності.
Мені хочеться поставити ще багато запитань, але Таня не готова згадувати і розповідати. Я не тисну і не намагаюся заглянути дівчині в душу. Тим часом приходить лікарка і викликає блакитнооку Таню. Я віддаю дівчині свою книгу ― вона дякує і ледь помітно усміхається кутиками пухких губ. Потім ми ще перетиналися кілька разів, але говорили на нейтральні теми.
Перед моїм від’їздом до Варшави ми обмінялися телефонами, і Таня попросила залишити книгу в подарунок.
― У ній багато тепла і гарних порад. Здається, після деяких технік мені на якийсь час стає легше. Дякую тобі, ― сказала Таня. І ми обійнялися.
Я досі час від часу переписуюся з Танею ― дуже обережно, з теплом, намагаюся вислухати, підтримати. Таких, як Таня, ― сьогодні тисячі: як в Україні, так і за кордоном, які зіткнулися з травматичним досвідом
У кожного своя історія пережитого та своя історія боротьби з ПТСР. Загалом посттравматичний стресовий розлад ― це серйозний стан, який потребує уваги та лікування. Підтримка, яку отримують ті, хто стикається з цим станом, визначає їхню можливість відновлення та пристосування після травматичного досвіду. Як правильно себе поводити з людьми, які страждають на ПТСР та як їм допомогти ― розповіла Марина Усенко, психотерапевтка, лайф-менторка, засновниця мережі UMschool.
Що таке ПТСР і які його основні прояви?
ПТСР або посттравматичний синдром ― це психологічний розлад, що розвивається після переживання або спостереження за екстремально травматичними подіями. Симптоми включають непрохані спогади про подію, нічні кошмари, уникнення ситуацій, що нагадують про травму, почуття відчуженості та підвищену збудливість.
Що спричиняє ПТСР? Як впливає війна на розвиток цього розладу?
Причиною ПТСР може стати будь-яка травматична подія, що має сильний емоційний сплеск або довготривалий вплив на людину.
Війна збільшує ризик розвитку ПТСР, екстремальний рівень стресу та травматичних подій, які людина може пережити або бачити. Це може бути безпосередній бойовий досвід, втрата близьких, свідчення насильства або знищення, зміна звичайного способу життя, після чого люди відчувають себе «як дерево, що вирвали з коренем і кинули».
Хто страждає на ПТСР?
ПТСР не обмежується військовослужбовцями; це також цивільні особи, діти, жінки та чоловіки ― усі можуть стати жертвами цього розладу під час війни та еміграції.
Які розрізняють фази ПТСР?
Розлад проходить через декілька фаз:
1. Шок і заперечення: незабаром після травматичної події людина може відчувати оніміння або невіру в те, що сталося, бо на початку психіка витісняє болісні події. «Цього не може бути», «Я не вірю».
2. Постійне переживання: Людина переживає подію знову і знову через спогади та сни. Це схоже на день бабака, з якого самостійно тяжко вийти. В цей момент людина починає жити минулим, немов застрягає в певному часі.
3. Відновлення: Поступове усвідомлення і прийняття травми, пошук способів адаптації і відновлення. І тут потрібно багато любові та підтримки.
Як проявляється посттравматичне зростання і що це таке? Як людина поводиться у цих станах?
Посттравматичне зростання ― це коли людина, переживши важку ситуацію або травму, знаходить в собі сили не тільки впоратися з негативним досвідом, але й стає сильнішою, мудрішою, краще розуміє себе і світ навколо. Це не про те, що травма є чимось хорошим, але про те, як людина може використати свій важкий досвід для особистого зростання.
Простими словами, уявіть, що ваше життя ― це сад. Травма ― це велика буря, яка знищує багато чого в цьому саду. Посттравматичне зростання відбувається, коли ви, після цієї бурі, не просто відновлюєте свій сад до попереднього стану, а й знаходите способи зробити його ще кращим, міцнішим і красивішим, ніж він був до бурі.
Ось декілька прикладів того, як може проявлятися посттравматичне зростання:
― Краще розуміння власних цінностей і того, що дійсно важливо в житті. Ви починаєте цінувати кожен день і відносини з близькими більше, ніж раніше, бо розумієте, що найважливіше.
― Посилення внутрішньої сили. Ви розумієте, що змогли впоратися з великим випробуванням, і тепер відчуваєте, що все в житті має свій сенс.
― Покращення відносин з іншими. Переживши травму, ви можете глибше співчувати іншим, краще розуміти їхні переживання та стати більш відкритими.
― Відкриття нових можливостей або інтересів. Інколи травма може змусити вас змінити напрямок у житті або відкрити для себе нові захоплення та покликання, особливо через допомогу іншим та творчість
― Глибше духовне розуміння. Деякі люди знаходять в собі нове духовне вимірювання або починають глибше розмірковувати про мету свого життя, шукаючи сенси та призначення. Так починається шлях до себе.
Посттравматичне зростання не відбувається автоматично або відразу. Це процес, який вимагає часу, рефлексії та інколи допомоги з боку фахівців.
Чим небезпечний ПТСР? До яких наслідків може призвести?
Необроблений ПТСР може призвести до тривалих наслідків, включаючи депресію, анксіозність (стан тривожності, який характеризується постійними або частими переживаннями тривоги, страху, напруженості та незручності), зловживання алкоголем або наркотиками, а також до руйнування особистих відносин і труднощів у повсякденному житті. Людина з ПТСР прокручує в голові одні й ті самі спогади, живе ними, тому закривається в собі. Чим довше вона знаходиться в такому стані, тим складніше з нього виходити.
Як виглядає дитячий ПТСР: які є відмінності в проявах?
У дітей ПТСР може проявлятися через надмірну прив'язаність до батьків, втрату інтересу до ігор, проблеми зі сном або агресивну поведінку. Важливо стежити за змінами в поведінці дитини та вчасно звертатися за професійною допомогою.
Чи однаковий перебіг ПТСР у військових та цивільних осіб?
Хоча ПТСР у військових часто асоціюється з бойовим досвідом, цивільні особи також ризикують розвинути розлад через втрати, евакуацію, знищення майна або свідчення насильства. Обидва досвіди є валідними та потребують уваги.
Для військовослужбовців ПТСР зазвичай пов'язаний з досвідом бойових дій. Це можуть бути прямі бої, втрати побратимів, свідчення тяжких поранень або смерті, заручництво чи тортури. Військові можуть відчувати великий тиск і відповідальність за життя інших, що також сприяє розвитку ПТСР.
Цивільні особи можуть зазнати ПТСР через природні катастрофи, аварії, насильство (включаючи домашнє і сексуальне), терористичні акти, або, у випадку війни, через евакуацію, втрату дому чи близьких, свідчення насильства або загрозу власному життю. Різноманітність причин може спричинити широкий спектр реакцій на травму
Хоча багато симптомів ПТСР схожі між військовими та цивільними, способи їх проявлення можуть різнитися:
― Військові частіше можуть мати симптоми, пов'язані з підвищеною пильністю та агресивною поведінкою. Це пов'язано з потребою бути постійно насторожі під час військової служби. Вони також можуть мати сильніше відчуття провини чи сорому за свої дії, або бездіяльність у бойових умовах.
― Цивільні особи можуть більше страждати від відчуття безпорадності та жертви, що супроводжується відчуттям безсилля. Вони також можуть мати проблеми з довірою до інших людей та відчувати сильний страх повторення травматичного досвіду.
Як багато українців зверталися до Вас з ПТСР?
Досить багато. Особливо на початку війни. Люди зверталися з ПТСР в дітей, самим їм було соромно визнати, що теж мають проблеми. Але потім почали звертатися й дорослі, в загальній кількості це було більше 50 осіб.
Як лікують ПТСР?
Лікування включає психотерапію, таку як когнітивно-поведінкова терапія або EMDR, а в деяких випадках і медикаментозне лікування. Самопідтримка і підтримка з боку близьких також відіграють ключову роль у відновленні.
Дуже хороша базова допомога ― це вишивка, розмальовка по кольорах, малювання в техніці зентангл, плетіння з бісеру. Коли людина збирає з дрібних частин візерунок, вона збирає заново свою особистість.
Куди звертатися за допомогою?
В залежності від складності стану звертатися потрібно до психотерапевта і психіатра. Я рекомендую не боятися лікаря-психіатра, просто піти і отримати його консультацію, щоб чітко розуміти глибину проблеми та швидко повернути психіку в норму.
Також в Україні існують численні організації та ресурси для підтримки осіб з ПТСР, включаючи національні гарячі лінії, центри психічного здоров'я, а також міжнародні НГО, що працюють в країні. За кордоном також є центри, які надають допомогу.
Які стратегії або методи можуть допомогти в розпізнанні ПТСР у себе чи інших людей?
Усвідомлення симптомів ПТСР у себе або близьких є дуже важливим першим кроком до здорового способу життя.
Розпізнавання ПТСР може бути непростим завданням, але є кілька ознак, які допоможуть вам чи вашим близьким зрозуміти, чи є потреба у додатковій підтримці або лікуванні:
― часте відчуття сильного страху, тривоги або злості без явної причини
― нав'язливі спогади про травматичну подію, які заважають жити звичайним життям, можуть бути ключовим індикатором.
― уникнення людей, місць або ситуацій, які нагадують про травму, а також втрата інтересу до раніше приємних занять.
― проблеми зі сном, як-от кошмари чи безсоння, або труднощі з концентрацією уваги
― постійний поганий настрій, відчуття відчуженості або нездатність відчувати радість.
Якщо Ви знайшли в себе кілька з названих вище пунктів, обовʼязково зверніться до фахівця. Краще це буде профілактичний похід до спеціаліста, ніж занурення в травму.
Як вберегтися від ПТСР?
Щоб вберегтися від ПТСР, потрібно бути дуже уважними до себе і вчасно реагувати на певні події:
― одразу після травматичних подій звернутися до психотерапевта;
― дотримуватися безпечного режиму дня: водний режим, їжа, режим сну;
― прогулянки на свіжому повітрі;
― дихальні вправи;
― техніка вільного письма (коли людина щодня виписує всі свої думки на папір і не читаючи текст, викидає лист на смітник);
― тілесні вправи для стабілізації емоційного стану;
― спілкування з близькими та друзями, бо підтримка дуже важлива в цей період;
― слухати музику Моцарта, бо вона вирівнює роботу нервової системи.
Як розмовляти та поводитись з людьми, які страждають на посттравматичний стресовий розлад?
Людині з ПТСР потрібна присутність близьких, прийняття та багато любові. Їх зцілення відбувається через теплі розмови, обійми, уважність та сумісні ритуали: теплий чай з улюбленої чашки, спільний сніданок, спільна творчість.
І тут дуже важливі границі, трошки більші, ніж до ПТСР. Не можна тиснути на таку людину або знецінювати її почуття болю. Хорошим початком до зцілення буде також залучення такої людини до звичайних домашніх справ, в яких «Ви без неї просто не впораєтесь». Таким чином Ви допоможете людині переміститися з травми в теперішнє, формуючи якорі через сумісні справи та ритуали.
Підтримка і розуміння від близьких може суттєво допомогти людям на шляху до одужання від ПТСР. Водночас важливо пам'ятати, що професійна допомога є ключовою в лікуванні цього складного розладу.
Чи є сенс у проукраїнських мітингах у провінційному містечку? Ольга Філіпова сумнівалася: чи варто взагалі починати якусь громадську діяльність поза столицею Португалії. Сьогодні кожен мітинг українців у Коїмбрі — помітна та вагома подія. Й саме завдяки активістам невеличкого містечка про російських пропагандистів в Португалії заговорили на перших шпальтах національних медіа.
«Я завжди відчувала, що не можу не робити»
Ольга приїхала в Португалію у 2001 першому році. Тоді країна гостро потребувала робочої сили — й десятки тисяч українців вирушили на південь Європи будувати житло та дороги. Серед них був й тодішній партнер українки. Й одного разу, вирушивши до нього на канікули, зворотним квитком вона вже не скористалася.
Навчалася в місцевому університеті, працювала, виховувала доньку й не вирізнялася особливо активною діяльністю. Все змінилося під час Революції Гідності. Без жодних навичок та досвіду громадської роботи Ольга збирала перші акції інтуїтивно, бо відчувала — мовчати неможливо:
— Я почала щось робити у 2013 році. Коли почався Майдан, ми робили такі своєрідні майдани в Коїмбрі. Але в мене тоді було нуль досвіду взагалі, як це робити. Тому ми просто виходили по п’ять-шість друзів. Ми провели також мітинг, коли «русня» окупувала Крим. Тоді я це зробила вже більш якось організовано. І навіть прийшли медіа про нас писати та знімати сюжети. Але однаково нас тоді було людей з 20.
Потім деякий час Ольга жила в Берліні й там боролася за закриття «Російського дому культури і науки» (Russisches Haus der Wissenschaft und Kultur) — також суто інтуїтивно — разом з друзями у вільний від роботи час. Саме Ольга дала поштовх тривалій боротьбі з цим центром пропаганди, який підхопили більші організації — й сьогодні питання про його закриття обговорюється в Бундестазі, а на початку минулого року саму установу перевіряла німецька прокуратура.
Вже після початку повномасштабного вторгнення Ольга повернулася до Коїмбри. Їй бракувало масштабних мітингів, як ті, які вона відвідувала в Берліні. Та той факт, що в Коїмбрі таких не було, вона сприйняла не як привід для розчарування, а як мотивацію влаштувати їх:
— Я почала все з того, що мені було важливо зрозуміти нашу цільову аудиторію. А це португальці, яким ми щось хочемо донести. Мені було важливо зрозуміти, де вони перебувають у плані розуміння цієї війни, що вони очікують і взагалі що треба для них. Тому перший івент, який ми зробили, це був Free Hugs from Ukraine. Я просто покликала друзів, і ми стояли посеред Коїмбрівської туристичної вулиці з плакатом «Free Hugs from Ukraine». Люди підходили, обіймали нас. І я в них питала, що вони думають, чим закінчиться війна, як вони бачать перемогу України, чому для них це важливо чи навпаки, Що вони знають, що не знають.
Гучний голос меншості
Коїмбра — місто студентів. Тут висока концентрація навчальних закладів та різноманітних молодіжних організацій. У містечку, що зручно розташоване між Лісабоном і Порту, живе трохи менше за 150 тисяч людей. Українців з них, принаймні за офіційними даними, усього близько 600 осіб. Вирішальну роль у тому, як такій маленькій громаді, вдається вже понад два роки утримувати увагу на собі, відіграють регулярність та інтеграція в місцевий контекст.
Регулярність акцій, говорить Ольга, не лише нагадує португальцям про війну. Наполегливість, з якою українці виходять на вулиці, також демонструє — цей народ здаватися не збирається:
— Найголовніше — це показувати португальцям, що ми не втомилися, що ми впевнені у перемозі України. Тому що як тільки ми зникаємо з їхніх очей, вони думають: «Слухай, ну, напевне, вони втомилися, напевно, вони може не проти, щоб "рашка" їх окупувала, бо так вже краще, ніж лишитись життя». Я бачу, що є вже багато людей, які так думають, мовляв, я би вже віддала свою хату, аби бути живою.
Їм не зрозуміти, що бути окупованою руснею — це тотожно бути зґвалтованою, загубити все своє «я», все, що у тебе було і є. Тому треба виходити й показувати, що ми не хочемо цього
Друга складова ефективності коїмбрських заходів — розуміння того, яку інформацію португальці готові і не готові сприймати, з якого боку до них найлегше достукатися. Попри те, що Ольга тривалий час жила в Португалії, щоб зібрати до купи це розуміння, знадобилося чимало часу та сил.
Так активістка зрозуміла, що здебільшого португальці щиро вірять в те, що росіяни — жертви режиму Путіна. Також Ольга звернула увагу на те, що громадяни Португалії дуже цінують культуру. І, з одного боку, це ускладнює можливість пояснити пересічному жителю Коїмбри, чому ходити на виставу російського балету — означає підтримувати війну проти України. З іншого боку, це також тема, яку можна використовувати для того, щоб достукатися до людей:
— Я взяла на себе місію доносити цю ідею та проводити українські культурні заходи. Щоб не виглядало так, що наче купка українців тут хоче прибрати культуру, а, навпаки, ми хочемо нести культуру. Тобто ми показуємо, що це не про культурний кенселінг, це про те, що є речі, які не на часі. А якщо ви хочете культуру, ми вам можемо показати красиву, хорошу, добру культуру. Ось, наприклад, Юля Голуб, фолк-джаз співачка з Лісабону, ми з нею робили концерт минулого року. Це була культурна програма — й португальці, які люблять культуру, прийшли подивитися. Але після кожної пісні вона розповідала невеличку історію війни.
Це було дуже важливо, ми достукалися через пісні. Для них це не було, що їм там щось намагаються втокмачити без їхнього дозволу
Крім того, Ольга чимало часу витрачає на пошук свіжої перевіреної інформації, фактів та досліджень, які необхідні в спілкуванні з іноземцями. Португальці, для яких наша війна — чужа, здебільшого не готові сприймати сказане на віру, можуть списати радикальність тез співрозмовника на надемоційність через пережитий досвід. Довелося в діалозі з португальцями вчитись припускати існування хороших росіян та точкову цінність російської культури:
— Тут треба бути дуже обережним, щоб не виглядати, наче ти дискримінуєш. Тобто можна сказати: «Так, ви знаєте, дійсно є хороші руські» (сміється). Але треба обійтись без того, що ми знаємо про хороших руських, що їх не видно в тепловізор. Пересічним людям треба так казати: «Так, дійсно є, але ти знаєш, ось є статистика — 77% росіян підтримують війну». Про культуру я навчилася казати: «Так, звісно, там є якісь культурні історії. Так, не можна кенселити. Але є те, що не на часі. Ось подумай, чи було б окей, якби у часи фашистського загарбництва ми б почали пропагувати німецькі балети на сценах Європи, яка перебуває під атакою. Ну, мабуть, ні. Але вже через якийсь час, після війни, після денацифікації, після оцього всього, вже окей». І тут вони розуміють.
Чао, професоре
Одне з найрезонансніших досягнень Ольги — звільнення російського пропагандиста з університету Коїмбри.
Ще з 2012 року професор Владімір Плясов співпрацював із фондом «Русский мир» (в перекладі з російської «російський світ». — Авт.). Українець В’ячеслав Медведєв, який навчається у цьому університеті, вже після початку повномасштабного вторгнення помітив, що прапори російської організації все ще висять у приміщенні навчального закладу. Ба більше — просто навпроти синьо-жовтих стягів і плакатів на знак солідарності з Україною. Після звернення в ректорат ворожу символіку все-таки зняли, але виявилося що це лише початок. За деякий час на стіні факультету з’явився стенд із підписом «найвизначніші російські письменники», твори яких студентом було запропоновано прочитати. Поміж колективного Толстоєвського та узурпованого Гоголя були також Едуард Лімонов і Захар Прилєпін.
Едуард Лімонов — це російський політик з українським корінням, який заперечував суверенність України та й загалом самобутність українського народу. Захар Прилєпін — російський пропагандист, який з 2016 по 2018 роки воював проти України у складі терористичної організації «ДНР» й потім в інтерв’ю російським журналістам вихвалявся, що його підрозділ «убивав велику кількість людей».
Разом зі студентом університету Коїмбри В’ячеславом активістка написала великий матеріал, що містив цілу низку аргументів, які беззаперечно підтверджували що проросійський професор веде пропагандистську діяльність. Хоча самого факту згадки Прилєпіна було б достатньо для того, щоб здійняти галас, Ольга з В’ячеславом мусили довести — це не похибка і не випадковість:
— Ми різні факти приводили. Показували, що він роздавав георгіївські стрічки. Є відеоматеріали, де в інтерв'ю він відповідає про анексований Крим: «Ви не розумієте історичний контекст і що там... Хто такі українці взагалі?». Була купа його статей на сайті, де чорним по білому він писав, що українська мова — це діалект.
Викривальну статтю Ольги опублікували в невеличкому виданні, після чого на цю історію звернув увагу відомий в Португалії історик та журналіст Жозе Мільязеш, за ним — національні медіа.
Професора швидко звільнили — й це спричинило неабиякий галас серед спільноти росіян в Португалії
Російська діаспора, активність якої зазвичай обмежується коментарями у Фейсбуці, навіть спромоглася організуватися для збору підписів під петицією про відновлення професора на посаді. Та це не допомогло.
«Треба робити, показувати, розказувати де б ми не були»
Ольга переконана: у столиці, невеликому місті чи взагалі в селі — українським активістам завжди знайдеться діло. Хоча спочатку й сама сумнівалася, чи є сенс розгортати діяльність в Коїмбрі:
— Таке питання у мене було щодо Коїмбри. Мовляв, навіщо щось робити у невеликому містечку, якщо парламент в Лісабоні, всі посольства — у португальській столиці. Потім я зрозуміла, що в маленьких містах іноді такі події, вони мають більший імпакт. Торік на річницю повномасштабного вторгнення у нас був невеликий захід — людей 300. Але для Коїмбри це виглядало дуже великим заходом. І про нього писали дуже багато.
Тому я думаю, що якщо серце і душа хочуть щось робити, треба робити незалежно від того, де ти перебуваєш
Крім того, слід пам’ятати, що виборці, від яких залежатиме, чи не потрапить до влади проросійський популіст, живуть не тільки в столиці. Від їхнього суспільного запиту також буде залежати курс влади. Тож навіть якщо існує можливість розповісти про Україну хоча б десяти людям — вона того вартує.
Для тих, хто також прагне очолити український рух у своєму місті чи селі, але ніяк не може наважитися, Ольга має три прості поради:
1. Не соромитися звертатися до більш досвідчених колег (зокрема і до неї самої);
2. Добре вивчити звички та настрої цільової авдиторії. Якщо вже є місцеві друзі — слід запитати їхньої поради про те, що найкраще працює в їхній країні для тих чи інших задач;
3. Дізнатися про правові норми проведення публічних заходів, збору коштів та інших активностей й сумлінно їм слідувати.
А якщо немає бажання чи можливості повноцінно присвятити себе активізму, кожен може просто продовжувати розповідати про Україну усім знайомим у новій країні. Але важливо не просто знайомити людей із будь-якими новинами, а вибирати перевірену інформацію, стежити за тим, в якому світлі ми публічно говоримо про Україну, чи створює це позитивний імідж держави. Будь-яка комунікація із місцевим населенням за кордоном має проходити контрольне запитання: «Чи хотітиме ця людина, дізнавшись нову інформацію, підтримати Україну на шляху до перемоги?».
— На кожному українцеві лежить ця місія щось доносити. Ми не можемо зараз перетворитися на росіян і казати, що ми люди маленькі, ми нічого не можемо зробити. Ми маємо доносити, що Європі потрібна Україна, можливо, навіть більше, ніж в Україні Європа. Але це треба пояснювати за допомогою фактів. Бо іноді люди не думають, що говорять.
Мітинги, концерти, марші, поодинокі пікети чи флешмоби — усі форми привернення уваги світової спільноти критично необхідні Україні, адже з кожним днем рівень уваги західних медіа до України зменшується. Згідно з даними дослідження ГО Brand Ukraine, у 2023 році кількість статей про Україну лише в іноземних онлайн-виданнях була на 20% менше ніж попереднього року. А регулярні дослідження громадської думки Eurobarometer в кожному кварталі стабільно фіксують зниження підтримки України серед громадян країн ЄС. Наприклад, в останньому звіті, зокрема, йдеться про те, що бачити українських біженців у своїй країні готові на шість відсотків менше людей ніж влітку 2022 року, а із наданням збройної підтримки нині згодні на вісім відсотків менше людей.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.