Культура

Поділений географічно на два кавалки — зйомки в Україні і в Сполучених Штатах — фільм Тихого поділений ще й темпорально та сенсовно: спочатку йде навчання і підготовка солдатів міжнародного легіону посеред літа 2024 року, а потім їхня конкретна участь в бойових діях на лінії боєзіткнення наприкінці літа і початку осені. І кожна з частин наповнена іншими додатками, утворюючи доволі строкату і багату картину, спроможну дати максимум інформації іноземному глядачеві. А те, що саме для такого глядача головним чином фільм і створювався фільм, нема сумнівів. Адже українці в Україні — обстріляні цими фактами, обливаючись кров’ю історій, рефлексуючи в сльозах — це все знають щодня. Хтось «обливається» майже 3 роки, з початку повномасштабного вторгнення, а хто й майже 11 — з початку захоплення Криму і донбаських подій.

Глядачу за межами України дають коротку, майже факультативну ретроспекцію існування України від XVII сторіччя — про державницьку спробу Богдана Хмельницького та про знищення Запорізької Січі — і до ХХ-го сторіччя з Українською Народною Республікою та визвольними змаганнями Української Повстанської Армії. Звісно, є згадка про намагання росіян захопити острів Тузла 2003-го року і про агента Кремля — президента Володимира Януковича.

Таким чином «Одного літа в Україні» з кількох сторінок в підручнику історії якоїсь там молодої і мало кому відомої країни перетворюється на значну главу про найбільшу країну Європи, що от вже 4 століття протистоїть агресії однієї з найбільших країн планети

Розрахунок простий і вірний — відразу вказати систему координат, зазначити вихідні дані й розширити контекст з локального на глобальний. І розширити не тільки в шир, а й углиб, тобто залучити і простір світу, і його час. Загалом творцям фільму вдається різкими штрихами змалювати бажане, хоч штрихи доволі грубі й пунктирні, і не показують всієї картини, а лише зазначають її. Для внутрішнього спостерігача, так чи так, обізнаного з нею — і так піде. А от для зовнішнього «пунктирний» підхід може виявитися недостатнім, щоб второпати розміри та їхню важливість. Саме тому на сцену виходять головні герої, власне, вони в якійсь мірі нівелюють важливість форми, наповнюючи її суттю.

Здебільшого американці (там є і британці з латиноамериканцями та рештою іноземців) говорять про себе, розповідаючи, чому приїхали воювати за Україну, про що вони думають, як бачать себе серед нас і нас зі своєї дзвіниці. Ці людські долі поступово створюють вже іншу картину, картину в картині, таку собі сцену посеред вистави. Це спонукає емпатію. Виникає ставлення. Що викликає симпатію. По-людськи.

Тобто «Одного літа в Україні» з геополітичного контексту переходить в особистісний, працюючи вже на глядача як на звичайну людину, а не на спостерігача за документом в пошуках інформації

Історії бородатого дядьки, хлопця зі скляними очима, розтатуйованого молодика з написом на шиї англійською «удачі не померти» та інших — це історії простих людей, але й  водночас справжніх зарізяк, людей-воїнів. По-людські починаєш захоплюватися ними і їм співчувати. Ти їх спізнаєш. І поки вони проходять навчання в першій половині фільму, ти за ними спостерігаєш очима сусіда, друга, ледь не родича, в такий спосіб переносячи у другу половину знання і турботу. Один з них досі самотній, займаючись по життю лише роботою військового, інший має дівчину українку, третій пройшов Афганістан. Народжені в Британії, десь у Вашингтоні чи в Аризоні, всі вони мають свої історії, та спершу — вони повні почуттям справедливості і бажанням захистити Україну від російської навали.

Саме для цього, як для порівняння, режисер фільму поїхав до Сполучених Штатів, і зокрема в Гонолулу, до Національного парку в Перл-Харборі, напад на який розпочав для американців Другу світову війну. Втім, як часом виникає в гарному документальному кіно, намір зробити одне вигідно розійшовся з дійсністю, виявивши нові аспекти, відмінні від наших бажань та уявлень. Беручи інтерв’ю у відвідувачів національного парку, Володимир Тихий знайшов не тільки очікуваний патріотизм американців, а й їхній несподіваний інфантилізм і цілковите витання в небі разом з нерозумінням подій на землі: хтось «зізнавався», що не любить війну, а хтось, називаючи «версію» нападу на Перл-Харбор, натякав на руку бізнесменів.

Це, окрім очевидного, створювало додатковий ефект, надаючи героям фільму, американцям з міжнародного легіону, ауру справжніх героїв, з великої літери, а героям притаманне оцінювати бік протистояння, сторону барикад, обираючи сторону слабшого, жертви, а не сильнішого, агресора, відтак захищати і допомагати

Чорний гумор легіонерів проходить через фільм помітними крихтами, за якими глядач задоволено слідує, підбираючи жарти воїнів в ситуаціях, межуючих зі смертю. Вже десь на Курщині, стрибаючи в яму-окоп одного з наших, татуйований британо-американець рясно лається, чуючи, що хлопці сидять тут вже кілька днів, перечікуючи обстріл ворога. Але лайка — то лише перша реакція. Далі йде радість, що люди мають час чудово відпочити. І наш герой теж приєднується до цього «відпочинку». Бо йому подобається все з його роботи, з її окопами, ямами і обстрілами, бо так він стає кращим, витривалішим і професійнішим. І веселішим. Щоб потім передати настрій і досвід, набутий за останні 10 років, починаючи з 18-ти. А заразом поділитися історіями зі своєю дівчиною, українкою, з якою познайомився рік тому, одного літа в Україні.

В якісному одязі-мультикамі, кимось купленим за свої раніше, а кимось вже тут, на нашій війні, з перфектними штурмовими гвинтівкам Heckler & Koch, з різноманітним обвісом на них, і з настроєм людей, цілком переконаних у своїх діях, і діях цілком переконливих, що видно було під час тренувань, всі хлопці з міжнародного легіону складають групу зарізяк на службі добра-з-кулаками, найманців з правильним і розумним використанням сили, направленої в бік неправильних і божевільних людей-в-лаптях, росіян, дійсно більше подібних до толкіенівських орків. І фільм Тихого розповідає про цих іноземців на службі України без надміру, без пафосу й навіть без героїзації, розповідає тихо, як робить свою роботу Головне управління розвідки. Гучність виникає вже опісля, коли розірвані на клапті вороги чи розірваний інфорпростір зет-воєнкорами поширюються відео-кадрами з дронів. І ми дізнаємося — так, ворог знищений, так, у його знищенні брав участь міжнародний легіон.

Альдона Гартвіньська: Від початку повномасштабного вторгнення Польський Інститут у Києві працює практично безперервно. У складних умовах, у невизначеності, іноді навіть під обстрілами. Як працюється в такій установі у воєнний час і чому так важливо не переривати цю роботу на час війни?

Ярослав Годун: Це правда, Інститут працює досить нормально, організовуючи заходи, звичайно, з урахуванням усіх обставин, які можуть тут відбуватися. Після початку повномасштабної війни Інститут призупинив свою роботу на три місяці, тому що на той час ніхто не знав, що буде далі. Було відомо лише, що Київ оточений і все може обернутися трагічно. Сьогодні всі знайомі з тими страшними кадрами з Бучі та Ірпеня. Але пам'ятають і той момент, коли Київ захищався, коли відносна безпека, можна сказати, поволі почала повертатися до столиці. Почали повертатися дипломати, установи, інститути, співробітники. Їхня діяльність поволі продовжувалася і розширювалася, хоча варто зазначити, що крім мене і директора Чеського інституту, ми, мабуть, єдині директори, які весь час залишаються в Україні разом зі своїми співробітниками. 

Чому ви вирішили залишитися тут, незважаючи на загрозу?

Я вже був директором інституту з 2010 по 2014 рік. Тож маю певний досвід, тим більше, що в цей період реалізовувалося багато проєктів. Це був час польського головування в Раді Європейського Союзу — для мене дуже важливо, що я повернувся до Києва, оскільки ми починаємо головувати в Раді вдруге. Це також був час проведення Чемпіонату Європи з футболу у 2012 році. Я пам'ятаю, що в листопаді 2013 року я був на святкуванні Дня Незалежності, організованому Генеральним консульством у Севастополі, а в квітні 2014 року я був на відкритті приміщення нашого Генерального консульства в Донецьку. Це був також, звичайно, час, коли кількома місяцями раніше розпочалася Революція Гідності.

Звичайно, я усвідомлюю, звідки і коли я приїхав. Моя сім'я залишилася в Польщі. Однак я не сумніваюся, що це час, коли дипломати повинні стояти перед вибором. Я зробив цей вибір свідомо, хоча, безумовно, міг би поїхати кудись в інше місце і працювати в більш безпечному місці. 

Але я зробив цей свідомий вибір з кількох причин. По-перше, це час, коли в Україні відбуваються події, які матимуть дуже великий вплив на безпеку Центральної та Східної Європи

З іншого боку, це також вираз солідарності з людьми, які залишилися тут або тільки повертаються і хочуть жити відносно нормальним життям.

І як на це впливає робота Інституту?

Ми не стоїмо зі зброєю в руках, але ми, в певному сенсі, є для них підтримкою в цей дуже складний час. І ми не знаємо, чим ця ситуація закінчиться. Ми тут, ми працюємо пліч-о-пліч. 

Тільки за минулий рік нам вдалося разом з нашими українськими партнерами зробити понад 90 проєктів. Ці події, звичайно, були зосереджені навколо Києва чи західної України, але ми також були активні в Одесі чи Харкові. Я дуже часто чую від людей з культури, мистецтва або від українських урядовців, що вони вдячні за мою і нашу присутність тут. 

Основою діяльності таких інституцій є промоція польської культури, організація виставок, зустрічей чи виступів польських митців, розбудова співпраці на цих інтелектуальних рівнях. Але війна, безумовно, змінила це? 

Звичайно, змінила. Звичайно, все змінюється природним чином, але це не означає, що ця діяльність повністю звузилася до віртуального простору. Ми намагаємося, звертаючи увагу на безпековий аспект, йти назустріч людям. У жовтні 2024 року в межах проєкту «Дні польського кіно в Харкові» ми організували показ фільму «Селяни». 

Люди, які прийшли на нього натовпами, казали, що раді можливості познайомитися з частинкою польської культури. 

Великою популярністю користуються зустрічі з польськими письменниками. Наприклад, на зустріч з Войцехом Тохманом, який також працює тут волонтером, допомагаючи вивозити тварин з прифронтових територій, що відбулася у Львові чи Києві, прийшло понад 200 людей. При тому середній вік учасників — 20-25 років. Люди, які знають про його роботу як репортера, а також як громадського активіста і журналіста. А після зустрічі з автором вишикувалася годинна черга за автографами — це дуже вражає і налаштовує оптимістично. Так само було і з Павлом Решкою та його «Столом з видом на Кремль». Спочатку книга викликала різні реакції та емоції, але коли люди заглибилися в неї, то зрозуміли, наскільки вона своєчасна і критична щодо Росії. Вони побачили в ній зовсім іншу та цікаву перспективу: перспективу польського репортера.

Ще однією такою подією став 11-й Міжнародний фестиваль Бруно Шульца в Дрогобичі. Дивовижно, як люди з різних куточків світу, які знають, що в країні йде війна, все ж таки ризикують і приїжджають в Україну, щоби бути тут і взяти участь у цьому фестивалі. Це були не лише митці, але й письменники, перекладачі, науковці, як з Польщі, так і з-за кордону. ШульцФест — це подія, яка організовується вже понад 20 років, але користується великою пошаною в науковому світі та має величезну впізнаваність. Ніхто вже не сумнівається, що Шульц народився в Дрогобичі. У 2012 році Юрко Андрухович зробив новий переклад Шульца українською мовою, і тепер українці також можуть ним насолоджуватися і пишатися. 

Я думаю, що це чудовий приклад того, яка величезна трансформація відбулася у свідомості українців, що їхня культура є не лише українською, але й переплетена з польською, єврейською, німецькою, румунською чи угорською. І вона є частиною європейської великої національної спадщини, виплеканої в Україні.

Але Інститут також має кілька таких проєктів, які є нашими флагманськими проєктами. Після трирічної перерви повернулася Літературна премія імені Юзефа Конрада-Коженьовського для молодих українських письменників і письменниць. Ця премія була заснована Польським Інститутом у Києві у 2007 році. Серед лауреатів — такі видатні постаті української літератури, як Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Таня Малярчук, Софія Андрухович, Артем Чех та Вікторія Амеліна, яка померла внаслідок поранень, отриманих після звірячого ракетного обстрілу піцерії «Ріа» в Краматорську. Лауреатом цієї нагороди 2024 року став Андрій Любка, поет, прозаїк, есеїст, великий друг Польщі, а також волонтер, який веде активну діяльність від початку повномасштабної війни. Він вже доставив на фронт понад 300 автомобілів.

Після п'ятирічної перерви повернувся конкурс імені Єжи Ґедройця на кращу наукову роботу про польсько-українські та українсько-польські відносини. Це надзвичайно важливий проєкт. Він показує, наскільки великим є інтерес до відносин між нашими країнами, і як вони відображаються в науці. Минулого року було подано понад 17 таких робіт, але ми знаємо, що їх було набагато більше з такою тематикою. 

Можливо, діяльність Інституту не є чимось таким, що могло б суттєво переломити всю ситуацію і змінити долю війни, але, з іншого боку, вона підкреслює той факт, що ми разом з українським суспільством даємо заохочення чи бачення певної нормальності. 

Це все звучить дуже обнадійливо, особливо в контексті наших складних політичних відносин та суспільних настроїв, які змінюються як в Україні, так і в Польщі. Антиукраїнські настрої в Польщі зростають, так само як і неприязнь до поляків в Україні. Ми особливо відчуваємо це в соціальних мережах, і тут виявляється, що ми можемо подивитися на польсько-українську співпрацю через призму діяльності Інституту, що дає багато свіжості і надії.

Я б не був настільки критичним, як ви. Або, інакше кажучи, не був би таким песимістом. Звичайно, ці настрої коливаються, і це природно. Війна суттєво впливає на сприйняття, є навіть втома від цієї теми. З іншого боку, важливо розуміти, що досі поляки та українці бачать один в одному стратегічних партнерів, бачать, що ці двосторонні відносини постійно розвиваються, незважаючи, звичайно, на певні розбіжності та розбіжності в поглядах. 

Якщо ми подивимося, скільки українців навчається в Польщі, скільки українців вивчає тут польську мову, то це означає, що є величезний інтерес до Польщі

Ми бачимо це, наприклад, на прикладі Школи польської мови, яка діє при Польському інституті і в якій навчається понад 120 учнів. Серед цих людей є також люди з Канцелярії Президента, з Міністерства закордонних справ.  Наші відносини мають тенденцію до постійного зростання і розвитку, що показує наша щоденна робота.

Тобто війна, яка є страшною, парадоксальним чином допоможе нашим народам зблизитися?

Вона вже допомогла. Ми повинні пам'ятати, що сталося у 2022 році, як поляки відкрили свої домівки для людей, які тікали від війни. Але ця допомога триває, поляки досі допомагають Україні, навіть їздять з підтримкою солдатів на саму лінію фронту. 

Це чудовий приклад того, що це був не просто спонтанний порив, а свідоме і послідовне рішення, особливо з огляду на початковий наратив — що ця спецоперація триватиме три дні, або що війна закінчиться через кілька тижнів. Ніхто не розраховував, що за мить буде вже три роки. І хоча ця сумна річниця вже близько, українці будуть боротися і продовжуватимуть утримувати свою незалежність. Україна відстояла свою незалежність і однозначно обрала свій цивілізаційний шлях на майбутнє. 

Це дуже сильне твердження, що Україна захистила свою незалежність. Нещодавно я розмовляв з Матеушем Лаховським, який сказав, що на даний момент загроза з боку Росії є найбільшою з весни 2022 року, коли російська армія відійшла з-під Києва, і війна йде не за Донецьку область, а за незалежність України. Чи точно все найгірше вже позаду?

Наразі я не маю жодних сумнівів, що Україна відстояла свій суверенітет. У лютому чи березні 2022 року ця ситуація могла б скластися зовсім інакше. Українці показали своїм ставленням, а також своєю хоробрістю, що навіть якщо певні території все ще перебувають під російською окупацією, Києвом керує демократичний український уряд. 

Народ усвідомлює, з ким він хоче співпрацювати, і усвідомлює, з ким він обрав своє цивілізаційне майбутнє. Здається, зараз ні в кого не виникає сумнівів, що Україна може розглянути можливість вибору іншого союзу, окрім союзу із Заходом — НАТО та Європейським Союзом. 

На даний момент цей альянс із західною цивілізацією є даністю, навіть якщо він коштує величезної ціни. І я говорю не тільки про загиблих і поранених, про територіальні втрати, а й про повсякденне життя, тому що війна жорстока до дітей, які втрачають дитинство, не маючи можливості ходити до школи, до студентів, яким важко вчитися, до тих, хто втратив роботу, тому що їхні підприємства і робочі місця піддалися бомбардуванням. 

Наразі дуже багато залежить і від нас, від Заходу, від того, чи продовжимо ми підтримувати Україну і допомагати їй у відбудові — дослівній відбудові, але також і в інтелектуальній відбудові

Надзвичайно важливо, щоб Україна змогла відновити свій людський потенціал, зважаючи на те, що значна частина українців виїхала з країни в різні куточки світу ще до війни. Багато залежить і від самої української влади, яка має показати українцям, що залишилися на Заході, що варто повертатися і відбудовувати свою країну.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

1. «20 днів у Маріуполі»

«Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм», BAFTA у категорії «Найкращий документальний фільм». 20 міжнародних і національних нагород.

Це перший український «Оскар» за всю історію проведення премії, а також перша українська BAFTA.

Промова режисера стрічки Мстислава Чернова на церемонії вже увійшла до підручників: «Я хотів би ніколи не робити цей фільм, не виходити на цю сцену, і хотів би, щоб Росія не нападала на Україну. Якби я міг обміняти нагороду на те, щоб Росія не окупувала наші міста, я б віддав її за те, щоб Росія не вбивала моїх земляків, звільнила всіх українських військових і цивільних, які зараз в тюрмах та в заручниках».

«20 днів у Маріуполі» — не лише хроніка подій, які відбувалися в місті у перші дні вторгнення росіян. Фільм також показує роботу наших воєнних журналістів. Над стрічкою також працювали фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василиса Степаненко.

— Кадри фільму «20 днів в Маріуполі» — це біль, який назавжди залишиться зі мною, — каже Євген Малолєтка в інтерв’ю Sestry. — Передивлявся фільм багато разів, але вже не плачу. Хоча всередині дуже важкі й сильні емоції.    

—  Біль нікуди не пішов. Але я навчилася з ним жити. І працювати. Тепер бачу все крізь об’єктив своєї камери, — розповідає Sestry Василиса Степаненко.

Цікаво, що вслід за «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов зняв «2000 метрів до Андріївки», і цей фільм вже теж починає збирати нагороди — наприклад, на фестивалі «Санденс».

2. «Ти — космос»

Головна нагорода Golden Octopus кінофестивалю у Страсбурзі, Special mention на кінофестивалі Leeds International Film Festival, два головних приза (Золоте око та приз від каналу Cine+Frisson) на Паризькому міжнародному фестивалі фантастичного кіно (PIFFF), приз за найкращу режисуру FilmFestival Cottbus у Німеччині, приз за найкращу акторську гру Міжнародного фестивалю в Салоніках, за найкращий художній фільм Science+Fiction Festival в Італії. 

Дебют стрічки відбувся на кінофестивалі TIFF у Торонто, після чого її показали в Каннах, де вона отримала нагороду First Cut Lab Award в межах Каннського кіноринку Marché du Film. «Ти — космос» має звання одного з кращих фільмів року за версією Британського інституту кіномистецтва. І це фільм ще навіть не вийшов у широкий прокат. 

Режисер та сценарист Павло Остріков працював над фільмом 7 років. За сюжетом, український далекобійник Андрій летить до чорної діри на вантажному космічному кораблі, але стається вибух — і Земля зникає. Андрій залишається чи не єдиним живим у цілому Всесвіті. Аж тут зв'язок з ним встановлює французька вчена Катрін, і вони домовляються летіти назустріч одне одному. Подорож триває кілька років. 

— Кожен відчував себе самотнім, навіть якщо має друзів і близьких йому людей, — каже режисер Павло Остріков. — У кожному фільмі я показую якісь виходи з цієї ситуації. Що треба знайти ще когось, що ми маємо спілкуватися, маємо йти на контакт, шукати собі подібних і вибиратися з цієї ями. Це дійсно велика проблема — не тільки конкретної людини, а й людства.

В Україні стрічка буде представлена в кінотеатрах навесні 2025 року.

3. «БожеВільні»

Перший у світі художній фільм про каральну психіатрію в СРСР здобув головну нагороду на Міжнародному фестивалі ОКО Global у Болгарії. Також художник-постановник стрічки Іван Тищенко отримав премію «За художнє рішення» на кінофестивалі Alexandre Trauner Art/Film Festival в Угорщині. 

Стрічку «БожеВільні» режисера Дениса Тарасова презентували на Варшавському кінофестивалі в жовтні 2024 року. Фільм розповідає історію Андрія Довженка, який жив у СРСР в 70-ті роки ХХ сторіччя. Його відправили до психіатричної лікарні через любов до західної рок-музики, яка тоді була заборонена. Перед героєм постає вибір — співпрацювати з КДБ і вийти із психлікарні чи розповісти про дисидентів, яких радянський режим закатував у психіатричних лікарнях.

Зйомки стрічки «БожеВільні» проходили в Києві у психіатричній лікарні ім. Павлова, на території якої художник-постановник Іван Тищенко відтворив поверх та подвір'я клініки 70-х. Головну роль зіграв Костянтин Темляк, який зараз служить у ЗСУ.

— Ще рік тому я не міг відповісти на питання, чи варто зараз, під час повномасштабної війни, вкладатися в кіно чи театр, — каже Костянтин Темляк. — Але сьогодні точно знаю, що варто. Соціальний адреналін, що був на початку вторгнення, спадає, а триматися треба. І якщо ми не будемо давати якісний український контент, то ця лакуна заповниться чимось іншим.

‍4. «Назавжди-назавжди»

Перемога на Міжнародному німецькому кінофестивалі Film Festival Cottbus, премія FIPRESCI (Приз Міжнародної критики), головний приз на Міжнародному кінофестивалі у Стамбулі в межах програми міжнародного конкурсу.

Драма «Назавжди-назавжди» — це історія про дорослішання підлітків на тлі нестабільності в суспільстві й нестачі уваги від батьків. Її світова прем'єра відбулася на Венеційському кінофестивалі в програмі Orrizonti Extr у вересні 2023 року. 

— Цей фільм — пісня любові, присвячена розгубленим підліткам кінця 90-х, які виросли серед пострадянської руїни й добре засвоїли правило: якщо тебе ніхто не полюбить, ти не виживеш, — пояснює режисерка Анна Бурячкова.

5. «Степне»

Перемога в категорії «Найкраща режисура» на Міжнародному кінофестивалі в Локарно (Швейцарія), а також «Приз глядацьких симпатій» на 35-ому кінофестивалі «Trieste Film Festival» в Італії. 

Дія фільму розгортається на тлі приголомшливих українських зимових пейзажів, зникаючих сіл і зростаючого відчуття відчуження між людьми в пострадянському суспільстві. «Степне» — це історія Анатолія, який повертається додому з великого міста, щоб доглядати за вмираючою матір’ю. Відхід матері, возз’єднання з братом і коханою жінкою змушують його замислитися над життєвим вибором, який він зробив. Аж раптом, перед самою смертю, мати розповідає Анатолію про скарб, який закопала в сараї…

— Момент прощання та зникнення дуже цікавить мене, оскільки я спостерігаю, як відходить частина минулого моєї країни та минулого моїх батьків, — каже режисерка Марина Врода. — Природа старих українських сіл, люди, які ще живуть там, але вже поза системою — все це несе в собі красу вмирання, що вражає.

6. «Морена»

«Найкращий художній фільм» за версією Tokyo Horror Film Festival у Японії.

«Морена» — перший український треш-фолк-горор з елементами еротики. 

Закохані Аня і Юрко приїжджають погостювати до батьків дівчини в українське карпатське селище. На святкуванні Івана Купала місцева серцеїдка Іванка, яку прозвали Мореною, кладе око на Юрка та причаровує його.

— Сучасні фільми жахів я взагалі дивитися не можу, — зізнається режисер Сергій Альошечкін. — Вони депресивні, нудні. Жанр від цього багато втрачає, тому що фільми жахів—  для розваги, а не для читання моралі.

Фільм знімали ще до повномасштабної війни — в 2018, але в широкий прокат він вийшов восени 2024. Тому жахи в ньому багатьма українцями сприймаються не так щоб дуже лякаючими.

7. «Jamala. Songs of freedom»

Перемога на фестивалі Cannes Corporate Media & TV Awards у Каннах.

— Читаю і не можу повірити в це, — написала Джамала у себе в соцмережах про документальний фільм, знятий центральним відділом новин «Голос Америки». — З майже 800 заявок із 46 країн журі Канн обрало саме цей документальний фільм, який переміг і отримав «Золотого дельфіна» у категорії «Human Concerns and Social Issues. Цей фільм про нас, про кожного з нас. У кожному кадрі те, що переживають українці вже три роки. А ще тут про нашу відчайдушну боротьбу за свою свободу. 

8. «Медовий місяць»

Гран-прі журі «Золотий Атлас» на Міжнародному кінофестивалі в Аррасі, гран-прі «Скіфського оленя» на кінофестивалі «Молодість».

Прем'єра фільму «Медовий місяць» відбулася на 81-му Венеційському кінофестивалі. 

Це психологічна драма з елементами трилеру про пару, що опинилась у своїй квартирі в передмісті Києва під час російської окупації. 

— «Медовий місяць» добре виконує свою місію, — каже режисерка фільму Жанна Озірна Sestry. — Я сприймаю цей проєкт як культурну дипломатію, тобто для мене це фільм, який розтлумачує для іноземців дійсність України, яку вони не до кінця розуміють.

9. «Вибухи біля музею»

Найкращий документальний короткий метр на Warsaw Film Festival.

Документальна короткометражна стрічка про грабіж Херсонського художнього музею під час окупації від режисерів Романа Хімея і Яреми Малащука.

До пограбування російськими окупантами Херсонський краєзнавчий музей містив найбільшу та найдавнішу колекцію старожитностей південної України. У музеї було представлено понад 173 000 артефактів, що охоплюють сім тисячоліть, — від скіфського золота до зброї Другої світової війни. За два тижні до того, як українці звільнили Херсон, російські окупаційні війська здійснили стратегічну крадіжку, викравши з краєзнавчого музею багатовікову українську історію. Поки росіяни безперервно обстрілюють деокуповане місто, музей відкриває свої двері для екскурсії порожніми виставковими залами…

10. «Яремчук: Незрівнянний світ краси»

Найкасовіша документальна стрічка в історії українського національного прокату. Загальні касові збори — понад 15,2 мільйони гривень.

— Це фільм, де через одну людину розказана історія цілої епохи української музики 70-80-х, — каже режисер Артем Григорян.

Продюсеркою фільму стала донька Назарія — Марія Яремчук:

— Коли я відкривала домашні архіви команді, неочікувано для себе знайшла відео, які раніше не бачила. Приміром, де тато мене фотографує. Оскільки я зовсім його не пам'ятаю, бо була крихітною, коли він пішов з життя, такі моменти — безцінні. 

Sestry.eu два місяці тому наполегливо рекомендували переглянути цю стрічку, коли вона демонструвалася у Варшаві в межах наймасшабнішого фестивалю українського кіно «Ukraina! 9. Festiwal Filmowy». Тепер щасливці, які тоді зголосилися з порадою, можуть радо розповідати всім оточуючим, що вони бачила номінанта на «Оскар». Поки що номінанта, бо ж він цілком спроможний стати і лауреатом. Попри вже існуючого лауреату від України, «20 днів в Маріуполі» Мстислава Чернова, премійованого Американською кіноакадемією 2024 року.

Повтор такої історії ймовірний хоча б тому, що російсько-українська війна продовжується, й «Оскар» як не тільки кінематографічна подія, а й політично-соціальна, може знову зреагувати на кіно з України, обдаровуючи його своєю американською, оскарівською увагою, і таким чином поширюючи його наратив, даючи йому розголос. І розголос досі дуже потрібний, адже світ наприкінці 3-го року війни все ще не є цілком згуртований у своєму ставленні до Росії, до країни-агресорки, нового нацистського утворення, що, на основі свого дикунського права сильного, вважає за нормальне загарбати Україну, як Шерхан з казки Кіплінга вважав прийнятним з’їсти Мауглі. 

Тому номінування «Порцелянової війни» вписується в політичну концепцію «Оскара», так само, як колись було політичним кроком номінування фільму «Зима у вогні» 2015-го року, фільму, який розповідав фактично про предтечу російсько-української війни, — протистояння українських громадян взимку 2013-2014-х років на Майдані Незалежності в Києві проросійському уряду Віктора Януковича, котрий вирішив відмінити народне волевиявлення щодо руху до євроінтеграції. Відразу після завершення в лютому Революції гідності у березні Росія вторглася в Україну й анексувала Крим. 

Варто сказати, що й «Зима у вогні» 2015-го року, і «20 днів в Маріуполі» 2024-го, і «Порцелянова війна» 2025-го є майстерними творами, які в повній мірі реалізують задачі документального кіно

Показуючи історію як документ, вони занурюють глядача в проблему сучасності, і це занурення стає важливим і, водночас, захопливим процесом фізичного спостереження і духовного переживання, інтелектуального пізнання й емоційного чудування можливостям кінокамери, спроможної так і таке показати, що душа здригається, примушуючи людину усвідомити жах руйнації, й викликати бажання цю руйнацію зупинити. Саме для цього існує кіно і документальне зокрема — спонукати до кращого.

Навіть якщо згадати те, що у короткому переліку претендентів на цьогорічні «оскарівські» номінації було більше українських фільмів, а лишився тільки один, то печалі не буде — «Порцелянова війна» воістину всеохоплююча, і ледь не кращий можливий претендент від України. Справа як раз в двогострості фільму, адже він зроблений американцем і українцем, режисером і військовим, ручною камерою і з використанням дронів, про цивільне життя і про війну. Він поєднує те, що було до війни, з самою війною, і показує перехід людини від стадії спокою і щастя до стану, коли треба брати до рук зброю і вбивати тих, хто прийшов вбити тебе і твоїх рідних. 

Назагал це кіно про людину і для людей, воно просто і правильно показує події, зв’язуючи їх з людським життям, аби глядачеві, особливо неукраїнському, стало все максимально зрозуміло: ось — причина, а ось — наслідок. І це зрозуміло всім, бо всі ми — люди, як би це утилітарно не звучало. Слава Леонтьєв — військовий, який колись давно відклав зброю для занять мистецтвом, разом з дружиною виліплюючи і розфарбовуючи глиняні фігурки. Але реальність змусила його відкласти мистецтво і повернутися до зброї, і він її використовує з усією фантазією й хистом, породженими Силами Спеціальних Операцій, елітним родом військ ЗСУ.

У кінцевому рахунку «Порцелянова війна» показує і говорить про боротьбу крихкого миру із ґвалтом війни

Мистецтво, творчість і розвиток життя у фільмі вміло протиставляється запустінню, одномірності та холоду смерті. Так, десь це явно і просто. Але здебільшого Белламо і Леонтьєв змогли виліпити тендітне і разом з цим живуче тло перетину життя й війни, яке характеризує порцеляну як тонку керамічну структур, створену під впливом високотемпературної термічної обробки.

І тут надзвичайно доречним і навіть визначальним є походження матеріалу для порцеляни, походження головного героя і його попереднього існування, адже Слава родом з Харкова, багатостраждального українського міста, розташованого у безпосередній близькості з російським кордоном, яке неодноразово хотіли захопити росіяни, яке й досі — щоденно! — обстрілюється КАБами (керованими авіабомбами) й «Іскандерами» (балістичними ракетами). А жив і працював Слава у Криму, вкраденому росіянами і скаліченому. У героя вкрали один дім і намагаються зруйнувати інший. Він, мов той Мауглі супроти Шерхана, втілює образ людини проти значно більшої тварини. І ця філософія казки, втіленої в реальності, зчитується так само, як з усієї російсько-української війни. Тендітність проти грубої сили, життя проти війни. Так банально, згадуючи історію людства, і так наявно, дивлячись у вікно. Дивлячись «Порцелянову війну».       

Всі фото: матеріали для преси

У неї зосереджений і трохи суворий погляд. Погляд-захист. Зате коли вона всміхається, наче сонце пробивається крізь хмари. 

Анастасія Подервʼянська — особистість, сформована кількома поколіннями талановитих художників. І коли заглиблюєшся у світ її творчості, розумієш, що старались вони не дарма. Вже десять років Настя експериментує у техніці текстилю. Роботи мисткині заворожують, вони ні на що не схожі. Складаються з клаптиків особливих тканин, старовинних серветок і кропіткої вишивки. В руках Насті ці елементи жіночого рукоділля перетворюються на живопис.

Мистецтвознавці бачать в її текстильних творах відсилки до попарту, української народної, барокової, середньовічної та античної традицій. А художні пальта Подерв'янської взагалі не дають спати багатьом жінкам. Особливо після персональних виставок Насті в Києві, на яких усі її вироби можна гарненько роздивитися.

«Якийсь час я жила всередині «Страшного суду»

‍Оксана Гончарук: Настя, багато років ви працювали у різних техніках живопису, а у 2015 році несподівано переключились на текстиль. Ви вишиваєте, колажуєте шматочки тканини, по суті, перетворивши вишивку на ще одну техніку живопису…

‍Анастасія Подерв’янська: Так, я замінила пензлик на голку з ниткою (усміхається). Експериментувати з текстилем почала завдяки книзі «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування», написану істориком та дослідником Георгієм Булашевим ще в 1909 році. Він багато їздив по Україні і збирав народні міфи, легенди, біблійні перекази. Текст Булашева здався мені сучасним, модерним, і я відчула, як його можна відобразити в тканині. Адже саме текстиль може водночас дати відчуття сучасності й продовження традицій. Мене навіть якось спитали, чи не мій батько (Лесь Подерв’янський — автор сатиричних п’єс, які вже стали українською класикою, а також художник — Ред.) написав цей текст, така там іронія у відношенні до людей.

‍— Ось звідки на ваших панно з'явились всі ці чорти та янголи, яких можна було побачити на виставці «Шиття» в 2024 році… 

— Ця виставка — продовження серії «Кантрі Хоррор», вже третя частина, основою для якої є тексти Булашева.

Нова серія «Явища земні та небесні» присвячена природним явищам, описаним в міфах. Так, в одному з них пояснюється, звідки береться сніг. Виявляється, його з неба скидають янголи золотими лопатами, а хурделиця на землі зʼявляється, коли чорти святкують весілля. У мене в роботах повно різних чортиків, для створення яких існує багато джерел натхнення. Так, наприклад, я дуже люблю Національний музей імені Шептицького у Львові, де представлені ікони XVI-XVII сторіччя. І кожного разу, приїжджаючи до Львову, я йду дивитись улюблені ікони й вивчаю всіх тих чортів, яких на українських іконах багато різних.

А в одній з моїх робіт фігурує чортик, якого я «вкрала» з улюбленої ікони моєї бабусі Лади, яка називається «Святий Микита Бісоборець».

‍— До речі, на виставці «Шиття» була представлена ваша найбільша робота з текстилю — «Страшний суд», розкажіть про неї.  

— Це текстильне панно 340 на 250 сантиметрів я зробила під конкретну стіну в Національному художньому музеї, тому що вирішила, що вона повинна там висіти.

Працювала я над панно у себе вдома. І робота заповнювала всю кімнату — так, що там більше нічого не вміщалося. Тож якийсь час я жила практично всередині «Страшного суду».

‍— У цій роботі чимало персонажів — як у Босха. Але про нього вже трактати написали, а про вас поки що ні. Як правильно сприймати ваш «Страшний суд»?

— У цій роботі багато алегорії, це гра з глядачем у його асоціації. Мені цікаво, хто і як її сприймає. Тобто цю багатошаровість спочатку не бачиш, але вона є. ‍

Це як п’єси мого батька — хтось чує самі матюки, інші бачать цю саму багатошаровість

«Моя палітра — це клаптики тканини»

‍—  Багато хто вважає, що робота з тканиною — це все ж не мистецтво, а ремесло, заняття домогосподарок. Як на це реагуєте?

— Намагаюсь ламати ці стереотипи і своєю творчістю доводити, що текстиль — не просто декоративно-ужиткове мистецтво та жіноче рукоділля, а окрема сторінка сучасного мистецтва. 

Зараз чимало художників почали звертатися до роботи з текстилем. І в Україні, і взагалі за кордоном ця тема дуже популярна. Зʼявилось більше інформації, можна побачити приклади на текстильних виставках і ярмарках за кордоном. Це окремий і дуже цікавий світ. Коли я починала, такої цікавості до текстилю ще не було. 

‍— А що, до речі, сказали ваші родичі-художники, коли ви захопились текстилем?

— Моїй мамі все подобається, а батько якось прийшов на одну з моїх перших текстильних виставок і зізнався, що хотів мене за щось полаяти, та не знайшов за що. Разом з тим тато каже, що я — гарний живописець, тому мені не треба закидати живопис. А я й не закидаю, просто зробила паузу.

‍— Які сучасні технології ви використовуєте у своїй роботі з текстилем?

— Майже не використовую технологій, на 90% все зроблено моїми руками. Всі ті використанні клаптики, старовинні серветки, мереживо, гарні тканини, старий одяг, килими з блошиного ринку — я за цим полюю, все це збираю і потім з цього матеріалу народжуються нові твори. Люди в моєму оточенні знають про ці мої полювання і час від часу приносять різні тканини. 

І з цього всього складається моя палітра. Тобто всі ці тканини для мене, як пензлики та тюбики з фарбою. Текстиль — це мій уявний світ. 

‍— Хто вас навчив шити та вишивати? Бо вишиваєте ви майстерно.

— У мене в майстерні на стіні висить шматок вишитої тканини, який від “старості” вже почав розлазитись — така собі класична гладь шовком по шовку. Це вишивала моя прабабуся. Я знайшла цей раритет в шухлядах і, дивлячись на цю тонку роботу, відчула, що бажання вишивати — в моєму корінні, що такі речі нізвідки не беруться. 

Мене ніхто не вчив вишивати чи шити, єдине що я робила в дитинстві — шила ляльок, якихось милих звіряток і на Новий рік дарувала рідним. Але у мене мама дуже добре шиє, і в один день я просто почала працювати з нитками.

‍— Якими стилями вишивки володієте?

— Я в цій справі не профі, в яких все за правилами й ідеально — ниточка до ниточки. Я вишиваю по-своєму. Приходили майстрині, дивились на мої роботи і постановили, що в мене власний «вільний» стиль

‍— У 2021 році ви виставили серію вишитих натюрмортів, деякі стали копіями живописних полотен відомих майстрів, серед яких Рембрандт, Сурбаран, «Голландский натюрморт» Ліхтенштейна. Ви вишиваєте квіти, їжу, посуд і це вражає. Що в цій роботі найскладніше?

— Це дуже кропітка робота, бо нитка дрібненька, а обʼєми великі. Від цього страшенно втомлюються очі. Потрібно весь час відкладати роботу і відпочивати. Найскладнішим було вишити натюрморт з хамоном, там дуже багато відтінків і всі їх потрібно передати вишивкою.

‍— А чому саме хамон?

— Як на мене, це естетично. Мені подобається, як він виглядає, аж захотілося його вишити.

«Коли людина одягає моє пальто, вона сама стає артобʼєктом»

‍— Однією з фішек вашої творчості є мистецькі пальта. Вони вражають, бо в їхньому декорі ви використовуєте різні техніки, доповнюєте це елементами старовинної вишивки, а також сучасними, часто кітчевими, зразками текстилю…

— Колись у мене виникла ідея зробити серію пальт з вишитими портретами — копіями робіт відомих живописців. З портретом Інфанти Маргарити Веласкеса, «Камеристки» Рубенса тощо. Перші пальта були представлені на виставці в 2017 році, ми робили її разом з дизайнеркою Лілією Братусь. Тоді треба було вишити дуже багато речей за короткий термін, і памʼятаю, що я вишивала цілодобово. 

Створювати пальта мені дуже сподобалось. Сама я не шию, роблю це в тандемі зі швачкою. На останній виставці «Шиття-2» (зараз проходить у Dymchuk Gallery у Києві — Авт.) представлено три моїх пальта. Я створюю не просто одиницю одягу, а цілісний художній образ. Тож коли людина одягає моє пальто, вона сама стає артобʼєктом. 

‍— Деякі свої пальто ви створюєте на замовлення. Хто ці жінки, які не бояться носити на собі витвір мистецтва?

— Жінки, які не бояться привертати до себе увагу. Жінки-зірки. Деякі так і кажуть: «Я привертаю до себе увагу, всі на мене дивляться». Як на мене, на це треба мати сміливість.

«Смак та відчуття стилю — це у нас сімейне»

‍— Щодо вашої роботи в театрі, навесні 2024 року у Києві було представлено оперу «Гамлет» за культовою пʼєсою Леся Подервʼянського, де ви заявлені як художник по костюмах. Часто працюєте з батьком?

— До «Гамлета» було декілька вистав. Опера«Звірі», «Павлік Морозов» і «Сни Васіліси Єгоровни». До речі, «Гамлета» знову покажуть у Києві у квітні.

‍— І в якому стилі ви вдягаєте «гамлетовських» персонажів?

— Це мода 30-40-х років. Там є військові, є красиво одягнені жінки. Епоха фашистської довоєнної Італії, певна стилізація. Також до цієї вистави я розробляла капелюхи.

Свого часу до вистави «Сни Васіліси Єгоровни» я створила перуку Мальвіни — з водопровідної паклі, але виглядало переконливо.

‍— Ваш батько — стиляга, чи звертається він до вас за порадою у створенні своїх образів?

— Він має відмінний смак, тому, думаю, порад не потребує. Смак та відчуття стилю — це у нас сімейне.

‍— Коли ви підлітком почули літературні провокації Подервʼянського, яке у вас було враження?

— На той момент ці твори, як здавалось, слухав на касетах весь світ. Я теж мріяла їх почути, але в сімʼї мені їх не давали. Пізніше я таки знайшла десь ту касету. Навколо цього в моєму житті ажіотажу ніколи не було. Ну, може, вже аж в інституті мене однокурсники просили дати послухати батьків диск, бо був момент, коли їх не можна було дістати.

‍— У вас взагалі був шанс не стати митцем?

— Якщо всі навколо художники, куди піде дитина? Чи може вона в таких обставинах стати, наприклад, бухгалтером? Я малювала змалечку, потім пішла в художню школу, далі – в художній інститут.

‍— Дивлячись на те, як непохитно-врівноважено ви поводили себе на відкритті власної виставки, я згадала, що ви займаєтесь східними единоборствами. Що ви завдяки східній філософії зрозуміли?

— Спочатку я займалася айкідо, потім шлях пізнання привів мене у школу кунг-фу. Зрештою під керівництвом Всеволода Седукіна я взяла участь у змаганнях на чемпіонаті Європи з традиційного ушу в 2017 році в Тбілісі, де  здобула золоту і срібну медалі. До бойових мистецтв мене заохотив мій батько. Заняття кунг-фу точно змінили мій характер, подарували мені таку рису, як цілеспрямованість. До того ж кунг-фу — це дисципліна. А вона не завадить.

«Якби не ця війна, моя бабуся була б зі мною»

‍— Де вас заскочило повномасштабне вторгнення?  

— На початку війни ми всією сім'єю виїхали до Львова, а мій чоловік (скульптор Олександр Смирнов — Авт.) залишився в Києві. Нас прихистили друзі на два місяці, а в кінці квітня ми повернулися додому.

‍— Ваша бабуся, видатна українська мистецтвознавиця Людмила Міляєва, померла восени 2022 року, не доживши два тижні до свого 97-річчя. Що людина, яка пережила Другу світову, говорила про нашу війну?

— Я все думаю, що якби не ця війна, моя Лада була б зі мною. На початку війни в неї був флешбек, вона все розповідала про те, як пережила бомбардування в Харкові у 1941 році. Ці спогади минулого для неї повторювались у сьогоденні. І це так страшно.

‍— Як стрес перших днів війни відбився на вашій творчості?

— Я не могла працювати — мені було важко. Але ще до 24 лютого я отримала замовлення на пальто, і це зобовʼязання змусило мене розпочати творчій процес. А там стібок за стібком — і стало легше. А далі мене запросили на резиденцію в США і ми із сином поїхали на два місяці. Там я створила серію робіт на воєнну тематику і сьогодні це єдина моя серія, присвячена війні. 

Роботи воєнної серії виставлялися в декількох країнах у 2023 році, зокрема в Польщі. Одна робота зараз представлена на виставці в Музеї історії України у Другій світовій війні у Києві.

‍— До речі, побачила в серії «Кантрі-хоррор» роботу, яка називається «Дівчинка і гадюки». Там дівчина в світлому колі, а з темряви з усіх боків підповзають змії. Як на мене, це портрет сьогоденної України.

— Вона виглядає дійсно дуже актуально. Але в легенді про ту дівчину все закінчується сумно,  тож це не наша історія.

— У багатьох своїх роботах ви відпрацьовуєте теми життя і смерті. Наприклад, у вас є скульптура у вигляді серця, з якого тече кров.

—  Ця робота «Heart» з'явилась під час ковіду. Якось так я відчула. Але ж ми всі боялись за своє життя.

А вже під час війни на резиденції в США я створила килим «Карта повітряних тривог України», яка наче стікає кров’ю. Килим повторює мапу України, яка під час повітряних тривог стає червоною. Буквально у грудні ця робота виставлялась на Всеукраїнській трієнале художнього текстилю.

‍— Чи зʼявлялась у вас думка виїхати з України?

— Я відчуваю, що потрібно працювати і влаштовувати виставки тут, в Україні. За кордоном теж важливо (тому восени 2025 у мене запланована персональна виставка у Нью-Йорку), але в Україні — важливіше. І мабуть, галеристи це відчувають, тому що зараз мені пропонують багато виставок в різних містах України. Це те, що треба робити, бо всі музеї сховали свої колекції, потрібно щось виставляти. Чому б не сучасних художників. 

Я так собі розумію місію художника сьогодні: треба робити свою справу, допомагати ЗСУ і виріти в перемогу. А якщо скласти руки і не вірити, то нічого і не буде.

Вихід фільму «Путін» Патрика Веги на екрани Польщі мусить спонукати глядача подивитися навколо і в минуле, і задатися питанням — як так сталося? Чи завжди президент Росії був монстром? А якщо не завжди, тоді як він на нього перетворився? Частково фільм Патрика Веги на це питання відповідав. Втім, важливо зрозуміти: ЦЕЙ монстр — такий не один, і монстри при владі були до нього, в різних місцях і в усі часи, різноманітні диктатори і тирани, імператори та інші інженери людських душ. Як вони такими стали? Наприклад, в одному маловідомому серіалі чоловік на прізвище Шикльгрубер перетворюється на Гітлера тоді, коли його, художника-початківця, ганьбить при дівчині єврей. А в одному українському фільмі суть Леніна проявляється під час розливу річки, і зайці, рятуючись, застрибують у човен до Леніна, де він починає їх вбивати веслом... Питання залишається без відповіді лише одне — чому людство, знаючи про монстрів, вкотре допускає їх існування?   

Смерть Сталіна (2017), реж. Армандо Яннуччі

Здається, Патрик Вега, конструюючи Путіна, апелював саме до «Смерті Сталіна», принаймні частково. І нехай Яннуччі не показав життя і розвиток радянського тирана, сама його смерть і занепад культу особистості демонструє те, як закінчуються всі подібні історії. Оточення Сталіна — ось головні персоналії фільму, фільму ревізіоністського і викривального, де герой показаний через антигероїв: покидьки, недоумки і гниди становили головних «друзів» та «соратників» «батька народів», й італійський режисер показує їх сатирично і гротескно, гіперболізуючи їхню форму для виявлення їхньої гіпертрофованої суті. Дико смішно дивитися на сильних світу радянського союзу 1953 року, коли вони бояться навіть доторкнутися до тіла хазяїна, чи вже здохлого, чи ще ні, і врешті здохлого саме через страх соратників з’ясувати стан здихаючого. Яннуччі вдалося прекрасно зорганізувати блеф того часу, чого, на жаль, не вдалося Патрику Везі.

Макбет (2015), реж. Джастін Курзель

Кінематографічний шедевр злету і падіння людини, якій напророкували владу, яка зрадила друга і короля, яка владу отримала і, врешті, її втратила разом із життям. Шекспіру як автору п’єси йшлося про сучасного йому короля Якова І, хоча формально мова йшла про Шотландію ХІ сторіччя. Курзель не осучаснював п’єсу і не міняв її тло, опускаючи справжні наміри автора, натомість досягаючи намірів своїх. Його «Макбет» — це мистецтво плюс мораль, шаленство і сміливість у способі показу битв і природи разом з надривним сюжетом про зраду, владу і смерть. Ось благородний і сильний чоловік-воїн і ось його благородні наміри — вони сходять на пси, бо чоловік піддається спокусливим словам дружини, яка вплинула на його марнославство. За цим шаблоном, зшитим, здається, з біблійних сюжетів, проступає типова картина потрапляння в пекло спокушеного медовими словами і полум’яними перспективами.

Рим (2005-2007)

Це був один з перших серіалів нового типу, коли на телебаченні став можливий розмах великого і дорого кіно. І «Рим» в повній мірі відповідав новим можливостям, втілюючи на екрані пеплум з трагедією, оповідаючи пронизливу історію успішного політика, судді, понтифіка, консула, величного полководця і, зрештою, довічного диктатора та імператора Гая Юлія Цезаря, принизливо сконавшого від ножових ударів своїх колись товаришів, поплічників у перемогах на полі бою та сенатських дебатах. У 22-х серіях серіал показує, на яких жертвах і крові, зрадах і підкупах, брехні та страхах виріс цей талановитий, розумний і проклятий римлянин, занепастивши себе і Рим. 12 серій першого сезону — це доріжка вгору, до вершини і особистої смерті Цезаря, а 10 серій другого сезону — кошмар розвалу всього, що він будував. Трагічно і закономірно, попри велич і блиск сяючих легіонів на марші.

Останній король Шотландії (2006), реж. Кевін Макдональд

Те, як міняється герой, проявляючи суть антигероя, ідеально і миттєво, буквально, показує актор Форест Вітакер: ось він дружньо всміхається, а наступної миті приязнь сповзає з кам’яного обличчя вже ворога. Насправді другом, чи-то пак героєм, персонаж Вітекера ніколи не був. Поваливши у військовому перевороті попереднього президента, «останній король Шотландії», як сам себе назвав цілком реальний генерал Іді Амін, новий президент Уганди грав героя, запрошуючи шотландського лікаря до себе в палац зі словами, що є шанс зробити найкращу медицину в Африці. Він захоплює лікаря — і весь народ — палкими промовами і щирими обіцянками. Він міняє свою сорочку з погонами на футболку лікаря. Він знищує опозицію із запевненням, що це на благо... Як він став монстром? Не «став», а був. Просто люди не помічають монстрів, допоки вони сидять під ліжком, а коли вони вилазять пізно дорікати казкам.

Цар (2009), реж. Павло Лунгін

Попри російське походження, не прийнятне зараз до згадки в пристойному товаристві, саме російське в цьому фільмі є визначальним маркером для розуміння суті: як з фашизмом — російське так само має печатку зла, поставлену з давніх давен, але з давен не царя Гороха, а царя Грозного, Івана Грозного. Лунгін, ще до того, як впав у немилість російського мистецького істеблішменту і влади, зробив портрет центрального правителя своєї батьківщини, в певному сенсі чорного дзеркала російської душі, що рветься в рай, та гріхи не пускають. У вельми доречному виконанні юродивого актора Петра Мамонова Грозний постає ідеальним пацієнтом Фройда, бо виголошує правильні і праведні думки, але дії його під впливом страхів ведуть до пекла, топлячи в крові Московію XVI сторіччя. Красномовна картина утворення монстра, де Лунгін перевершує Босха, змальовуючи пекло на землі, перетягнуте росіянином з потойбіччя в реальність.

Суспільне Культура спільно з Українським ПЕН розпочало публікацію серії есеїв від українських інтелектуалів про місце української культури в світовому контексті. "Бути у світі" — це фокусна тема Українського ПЕН у 2025 році. «Наше виживання залежить від нас. Але воно неможливе без інших», — говорить Володимир Єрмоленко, філософ, письменник, президент Українського ПЕН, автор першого есею.

Війна звужує простір. Ти втискаєшся в землю, вкручуєшся в себе, закопуєшся в свій досвід, як у схованку. Твоє тіло все менше нагадує пряму лінію, а все більше — еліпс; ти загортаєшся сам у себе, прагнучи бути своїм захистом, початком і завершенням.

Прощавай, множинносте світів, ми більше не віримо у твоє існування, ми все більше сприймаємо інші світи як непорозуміння, зраду, злочин. Насолода під час страждань — хіба не злочин? Нормальність під час ненормальності — хіба не зрада? Спокійний розмірений світ під час ракетних ударів — хіба не ілюзія? Не розповідайте нам більше про заморські землі з річками, птахами й теплими вітрами з морів, ми знаємо, що їх не існує. Принаймні, для нас.

Мій світ — квартира, підвал, бліндаж, карета швидкої, бомбосховище, окоп, дорога, обійми моєї дитини, місце на цвинтарі тих, кого я любив. Я можу виміряти свій світ лінійкою. Він буде ненабагато більшим за моє тіло

Радикальне звуження світу. Принаймні це чесно. Принаймні ми зосереджені. Принаймні ми бачимо ціль. Але… є ризик перейти тонку межу. Стати зосередженим і сліпим. Стати виразним — і непомітним. Кричати від болю, але з того боку, з боку великого світу, чути лиш глухоту.

Нашого власного світу нам забагато — але й замало

Чи це не те, чого хоче ворог? Щоб ми втратили той великий світ, до якого хочемо достукатися, відпустили його як повітряну кульку? Відʼєднали його від себе, як важкий наплічник? Чи не хоче ворог, щоб ми завжди дивилися вниз? Чи не хоче ворог вбити нас у нашу ж землю по шию?

Війна робить простір вузьким, вона несе нас потоком в тісний темний тунель. Ми не маємо іншого вибору, ми маємо бути зосередженні. Але ворог також хоче, щоб у нас не було повітря, щоб нам не було чим дихати. Щоб ми говорили тільки мовою власного болю, для якої все більше бракуватиме перекладачів.

Чи ми дозволимо йому це? Чи дозволимо позбавити нас мови? Чи дозволимо позбавити нас шансу бути зрозумілими — за тисячі кілометрів від наших ліній укріплень? Ні, ми не маємо цього дозволяти. Але для цього нам треба вчитися мистецтву перекладу самих себе. Перекладу мови нашого досвіду — мовами досвідів інших.

Культура — це передусім переклад досвідів. Це подорож крізь хащі нерозуміння

Це переклад неперекладного. Бо досвід ти ніколи не перекладеш повною мірою. Кожен досвід — ієрогліф, шифр, загадка. Але можна почати пробувати. Можна почати наближення. Бо хіба нам нема чого сказати великому світові? Хіба ми не маємо йому розповісти щось не лише про себе, а й про нього самого? Сказати йому те, чого він про себе не знає?

Він, можливо, не знає, що життя особливо цінуєш тоді, коли воно може від тебе піти. Що краса зʼявляється там, де ти раніше бачив буденне, банальне, звичайне. Що любов стає сильнішою через втрату. Що свобода цінна передусім тоді, коли вона попри. Що бути — це бути попри.

Можливо, він не знає, що буття — це виняток, а не правило. Що життя, можливо, існує лише в малесенькій частинці часу і простору. Що його мікроскопічність — не привід ним нехтувати, а привід його ще більше любити. Що впевненість у завтрашньому дні, можливо, робить тебе нечутливим до дива. І що коли ти втрачаєш цю впевненість, ти, насправді, починаєш щось розуміти.

Буття і світ — це не масиви концептів, які тиснуть на нас авторитетами з розумних філософських книг. Ми — не маленькі комашки на великому тілі буття і не невидимі бактерії на великому тілі світу. Бо світ і буття — теж маленькі, теж мікроскопічні, теж загрожені — на тлі великої пустки, яка їх оточує. Ми всі, разом із цим буттям, разом із цим світом — крихкі та вразливі.

Ми всі — поранені та непевні. Ми всі — красиві у своїй зламаній незламності. Ми всі — пірнаємо в ніжність з відчаю. Ми всі — реальність попри неможливість, краплі незбагненного дива

Бути у світі для українців сьогодні — не значить зраджувати своє. Бути у світі — означає бачити вразливість інших через вразливість самих себе. Бачити небезпеку там, де інші бачать лише ще один завтрашній день. Бути готовим протистояти тому, що сильніше за тебе.

Бути у світі означає впускати в себе інші досвіди. Але також переконувати, що без нашого досвіду іншим культурам і народам сьогодні не обійтися. Вчити напам'ять історії чужих племен, знаючи, що скоро вони перетнуться з нашими. Малювати карти далеких континентів, упізнаючи в них наші гори та наші річки.

Бути у світі означає бути вдома. Просто дім став сьогодні трохи більшим

Війна звужує простір. Але раптом вона його драматично розширює теж. І ми, втискаючись у свою землю, можливо, дістаємо здатність обійняти усю планету.

Текст есею можна також прочитати на сайті Суспільне Культура

7 театральних премʼєр Києва в січні та лютому 2025:

1. «Стусанина»  

Коли: 3 лютого
‍Де: Театр Воєнних Дій (ТВД) в приміщенні в Національного центру Леся Курбаса, вул. Володимирська, 23В

Театр Воєнних Дій — новий театр на театральній мапі Києва. Він створений режисером Алексом Боровенським, а грають в ньому виключно військові та ветерани війни. Не всі з них були акторами, та всі вони були чи є військовими. 

«Стусанина» — вистава за біографією Василя Стуса, яка досліджує міфи про маскулінність та забронзовілі уявлення про поета. В ній використовуються вірші Стуса, матеріали протоколів з його допитів, музика гуртів Rammstein та Bohren & der Club of Gore, а також українська народна пісня та сибірський рок. Вистава є імерсивною, тобто глядачі будуть втягнуті у процес.

2. «Фальстаф»

Коли: 24 та 25 січня, 21 та 22 лютого
Де: Київська опера, вул. Межигірська, 2

Київська опера представляє першу у 2025 році прем'єру — оперу Джузеппе Верді «Фальстаф» — музичну комедію про хитрого авантюриста та його пригоди. Це остання, 26 опера відомого італійського композитора і третя його опера за сюжетом Шекспіра. І це справжній ексклюзив Київської опери, бо до цього моменту цей твір в Києві ніколи не звучав. Але завдяки зусиллям творчого колективу театру сповнена блиску та гумору опера-буфф «Фальстаф» тепер на київській сцені — українською мовою.

3. «Худну з понеділка»

Коли: 17 та 18 січня (допрем'єрний показ)
Де: Дикий театр (в приміщенні Театру «Браво», вул. Олеся Гончара, 79)

Драматургиня Ольга Мацюпа створила п'єсу на основі реальних подій — за матеріалами опитування з приводу проблем, з якими стикаються жінки плюс сайз. На питання анкети відповіло понад 200 жінок.

За сюжетом, колишні учасниці популярного шоу про зниження ваги збираються на похорон колеги, яка померла за дивних обставин. Вони не бачились два роки, але кожна з них отримала від покійниці лист, і це змусило їх кинути свої справи і поїхати на зустріч. Які секрети жінки дізнаються на цьому похороні та чи зможуть далі спілкуватися?

Проєкт реалізується завдяки підтримці Український Жіночий Фонд / Ukrainian Women’s Fund.

4. «Небезпечні звʼязки»

Коли: 10 та 30 січня, 9 лютого
Де: Молодий театр, вул. Прорізна, 17

Художній керівник Молодого театру Андрій Білоус представляє власне бачення роману французького письменника П'єра Шодерло де Лакло, який творив у XVIII столітті, описуючи нрави французького дворянства напередодні Французької революції. У версії Андрія Білоуса дія переноситься у 20-ті роки ХХ століття. Понад 120 костюмів і масштабні декорації підсилюють ефект від перегляду.

Сюжет історії обертається навколо мадам де Мертей, чиє життя сповнене шаленими пристрастями та потягом до руйнування чужих доль. У свою чергову гру вона втягує давнього друга Вальмона — жорстокого підкорювача жіночих сердець. Заради розваги Мертей вимагає, аби той спокусив 15-річну Сесіль Воланж, яку от-от мають видати заміж. Проте підступному плану інтригантки стає на заваді несподіване захоплення Вальмона неприступною мадам де Турвель. 

Все відбувається не за планом Мертей і Вальмона. Щоб здолати найбільшу перешкоду, вони змушені заключити диявольське парі. Яке перетворить їхнє життя на жорстоку гру, з якої ніхто не може вийти переможцем.

5. «Золоті дівчата»

Коли: 18,19 та 31 січні та 8, 9 та 23 лютого
‍Де: Театр на Подолі, Андріївський узвіз, 20А

Театр на Подолі і режисер Ігор Матіїв представляють драму в світлих тонах «Золоті дівчата» про можливість почати життя заново навіть тоді, коли здається, що все скінчено. Автор пʼєси — американский драматург Айвон Менчелл, відомий як сценарист серіалів «Філ з майбутнього» та «Брати Джонас».

Три вдовиці збираються раз на місяць, щоб попити чайку і попліткувати, після чого вирушають підстригати плющ на могилах своїх чоловіків. Щойно глядач звикне до ситуації та почне співчувати Іді, Доріс та Люсіль, як виявиться, що вдови не проти повеселитися і навіть завести роман із сивочолим чоловіком прямо на кладовищі. Але що буде далі?

6. «Син»

Коли: 18 та 19 січня, 5 та 16 лютого
‍Де: Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, Броварський проспект, 25

Вперше в Україні — вистава «Син» на основі культової п’єси з трилогії сучасного французького драматурга Флоріана Зеллера та в перекладі Івана Рябчия. Режисер постановки — Євген Резніченко.

Чому рідні люди інколи не чують і не розуміють одне одного? Чому те, що вчора приносило задоволення, сьогодні втрачає смак? І як врятувати найріднішу людину, якщо не можеш розібратись зі своїми внутрішніми демонами?

У центрі подій Пʼєр — успішний адвокат, який починає своє щасливе життя з чистого аркуша, але чи вдасться йому залишити минуле позаду?

7. «Тату троянди»

Коли: 1, 2 та 21 лютого
‍Де: Театр ім. Лесі Українки, вул. Богдана Хмельницького, 5

Режисер Дмитро Богомазов разом з актором Андрієм Самініним, який долучився в якості ще одного режисера, поставили в театрі п’єсу класика американської драматургії ХХ століття Теннессі Вільямса. Сам автор охарактеризував «Тату троянди» як «драматичне любовне послання світу».

За сюжетом, жінка на імʼя Серафіна вже давненько живе виключно любов'ю до покійного чоловіка Розаріо. Зачинившись від світу, вона зосередилася на переживанні своєї трагедії. Чутки про численні зради коханого лише розпалюють вогонь ревнощів у серці жінки, а паростки першого кохання її юної доньки приносяться в жертву надмірним материнським страхам. Здається, ніщо не може похитнути шалену відданість Серафіни колишньому коханню. Але все раптово змінюється, коли в її оселі з’являється дивакуватий молодик Альваро.

«Тату троянди» — професійний дебют студентів майстерні Дмитра Богомазова. Можливо, юні актори грають ще без відточеної майстерності, але точно пристрасно. Плюс події на сцені підтримує наживо музичний бенд. 

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6781332bd907b894cfc7b426_%D0%B2%D0%B0%D1%80%D1%88%D0%B0%D0%B2%D0%B0%20%D1%82%D0%B5%D0%B0%D1%82%D1%80.jpg">«Читайте також: 7 театральних премʼєр Варшави, які варто побачити в січні й лютому 2025»</span>

7 театральних премʼєр для дорослих і дітей у Варшаві в січні та лютому 2025:

1. «Орфей»/«Orfeusz»

‍Коли: 16, 17, 18, 19, 27, 28 січня та 1, 2 лютого
‍Де: TR Warszawa, ul. Marszałkowska 8

Еврідіка гине за трагічних обставин. Орфей залишається один. Що далі?

В TR Warszawa одна з найкращих режисерок середнього покоління Анна Смоляр (Anna Smolar) презентувала виставу на основі міфа давньої Греції. Вона ж разом з Томашем Шпєваком (Tomasz Śpiewak) створила за мотивами цього міфа сценарій та вибудувала драматургію. Зрештою вийшли роздуми про кохання та траур в інтерʼєрі сучасного життя. Автори досліджують культуру сучасного трауру та культуру горювання і забування, розповідаючи історії, в яких начебто і немає Орфея та Еврідіки, але є стосунки між героями (у виставі їх понад сорок), які ведуть до втрати.

«В «Орфеї» ми згадуємо стародавній міф, щоб поставити запитання про способи переживання втрати, про забуті чи нові ритуали та їхній потенціал виведення людини із самотності. Траур цікавить нас як у своєму інтимному, так і в політичному вимірах: підриваючи всюдисущий імператив постійної продуктивності, він має антисистемний потенціал, а розмова про траур дає можливість зміцнити соціальні стосунки та пережити біль у солідарності», — пояснюють автори вистави.

2. «Дівочі обітниці» /«Śluby panieńskie»

‍Коли: 29, 30, 31 січня та 1, 2, 4, 5 лютого
‍Де: Teatr Polski  im. Arnolda Szyfmana, ul. Kazimierza Karasia 2

Ден Джеммет — режисер майстерних постановок «Бурі» та «Дванадцятої ночі» Вільяма Шекспіра, а також «Шкода, що вона розпусниця» Джона Форда — повертається до польського театру.

На цей раз він ставить «Дівочі обітниці» — пʼєсу видатного польського поета та автора комедій XIX століття Александра Фредо. Сюжети яких зазвичай обертаються навколо різних граней людської природи. Цього разу в центрі уваги — юні дівчата, які одностайно відмовляються виходити заміж. 

Події комедії розгортаються у передмісті Лондона в 70-ті роки ХХ століття. За висновками авторів нової постановки, історія емансипації показує, що дилеми польських придворних дівчат актуальні й досі. І жінки продовжують стикатися з ними протягом багатьох десятиліть —  і не лише в Польщі.

3. «Відвідування Галереї ляльок»/«Zwiedzanie Galerii Lalek»

‍Коли: 12 січня та 5, 15 лютого
‍Де: Teatr BAJ. ul. Jagiellońska 28
‍Віковий рейтинг: 5+

Teatr BAJ запрошує на нову виставку «Кімната, повна казок. Монографічна вистава Уршулі Кубіч-Фік»/«Pokój pełen baśni. Wystawa monograficzna Urszuli Kubicz-Fik». Це вистава, присвячена творчості сценографки Урсули Кубіч-Фік. За своє життя вона зробила близько 70 постановок у лялькових та драматичних театрах. У театрі BAJ її роботу можна побачити у виставах  «Снігова королева» (1994), «Попелюшка» (2000), «Сонце в долині Мумі-тролів» (2007) тощо.

Лялькова галерея театру «BAJ» — це  простір, в якому головні ролі виконують герої старих вистав — театральні ляльки на пенсії, старий реквізит, іноді також використовуються костюми чи елементи сценографії. У колекції театру так багато ляльок, що кожен дорослий зможе поринути у спогади дитинства, а кожна дитина — відкрити для себе новий різноманітний світ. 

4. «Пекло – Рай»/«Piekło – Niebo»‍

Коли: 22, 23, 25 та 26 лютого
‍Де: Teatr Narodowy w Warszawie, ul. Wierzbowej 3
Віковий рейтинг: 10+

Нова вистава від одного з найвідоміших театральних тандемів Польщі. Польська драматургиня Марія Войтишко та чеський режисер Якуб Крофта представляють сімейне драмеді з елементами казки «Пекло – Рай». За словами самих авторів, ця вистава торкається болючої теми втрати близьких, але подається вона з легкістю та гумором, якого багато в діалогах. А події на сцені відбуваються настільки непередбачуваноі, що дивують не лише глядачів, а й героїв вистави.

5. «Вишневий сад»/«Wiśniowy sad»‍

Коли: 8, 9, 12, 14, 15 та 16 лютого
Де: Teatr Powszechny im. Zygmunta Hübnera. Jana Zamoyskiego, 20

Відомий театральний режисер Павел Лисак позбавляє «Вишневий сад» російськості. Дія драми розгортається після катастрофи, але також у надії на побудову нового, кращого світу. Провідницею крізь це полум'я є Шарлотта, яка змушує тих, хто вижив, протистояти минулому, насильству і масовій брехні.

Чи можливий сьогодні акт радикальної конфронтації із самим собою? Ким є Люба у сучасному світі? Нова версія «Вишневого саду» — це розправа з байдужістю та відсутністю емпатії. У реальності, де війна, що триває за кордоном, є війною тих, інших.

6. «Лаборантка»/«Laborantka»

‍Коли: 12-16, 18 лютого
‍Де: Teatrze Współczesnym, ul. Mokotowska 13, Scena w Baraku
‍Віковий рейтинг: 16+

Лаборантка Беа по вуха закохується в Аарона. Вони обоє мають слабкість до поезії та ананасового соку. Беа мріє про материнство, але Аарон не поспішає розширювати сім'ю. Що стоїть цьому на заваді, якщо вони обидва мають високі рейтинги? 

У своїй дебютній п'єсі режисерка Anna Gryszkówna використовує твір соціальної фантастики, номінований на престижну премію Oliviera в 2019. Його авторка Елла Роуд відтворює похмуре бачення світу в невизначеному майбутньому, прямо як у телесеріалі-антиутопії «Чорне дзеркало». Генетичні дослідження просунулися настільки, що на основі ДНК людини кожному присвоюється рейтинг — оцінка, яка перетворюється на соціальний статус, можливість отримати кращу роботу або знайти супутника життя. Головним критерієм оцінки індивіда стає не етнічна чи класова приналежність, а набір генів. Однак процеси виключення слабких залишаються напрочуд знайомими.

7. «Фердідурке»/«Ferdydurke»

‍Коли: 28 лютого, 2 та 3 березня
‍Де: Och-Teatr, вул. Grójecka 65

В Och-Teatr вирішили переосмислити перший та найбільш суперечливий роман Вітольда Ґомбровича, який був написаний у 1937 році і став культовим.

«Фердидурке» народився з образи, яку Вітольд Ґомбрович відчув на тлі критики своєї першої книги, яку оглядачі назвали «незрілою». Письменник збирався було написати памфлет проти критиків та «тіток з культури». Але, захопившись темою, пішов далі й вирішив звести рахунки з усім культурним світом. 

Ґомбрович вважав, що в епоху бурхливих змін та прискореного розвитку, коли усталені форми легко ламаються під тиском життя, важливо знайти форму для того, що ще не дозріло, не викристалізувалося і не розвинулося. Майже через століття ця книга все ще здатна шокувати.

Адаптував роман «Фердідурке» для Och-Teatr Маріуш Малец (Mariusz Malec), який також є режисером вистави.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6781112bf84bb16f23da1c43_%D1%82%D0%B5%D0%B0%D1%82%D1%80%20%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0.jpg">«Читайте також: 7 театральних премʼєр Києва, які варто побачити в січні й лютому 2025»</span>

За словами Ганни Маляр, заступниці міністра оборони України, статистика свідчить, що в армії служать понад 70 тисяч жінок. 

Станом на січень цього року загальна кількість жінок у Збройних силах України становить 66900, з них 47200 — жінки-військовослужбовці. При цьому 6500 — на керівних посадах і близько 4000 —  на передовій. 

Багато з них воюють в окопах. Поступово перестає дивувати, що солдатки не виконують традиційні функції, такі як адміністрування або постачання, а служать снайперками, медикинями, кулеметницями або водійками бойових машин.

Життя на фронті для них ускладнюють банальні проблеми.

‍Спорядження НЕ для жінок

Усе військове спорядження завжди вироблялося з думкою про чоловіків. Проблеми для військовослужбовиць починаються вже з обмундирування. Складно дістати військові черевики досить маленьких розмірів. Бойові штани незручні для жінок, оскільки їхня конструкція не враховує анатомічні відмінності, тому вони часто обирають штани на кілька розмірів більші, щоб вони не тиснули в чутливих місцях, а верхню частину затягують ременем. Справжньою проблемою є бронежилети та балістичні вставки, конструкція яких не враховує факт наявності грудей. Вони не лише тиснуть, але й лягають на тіло таким чином, що оголюють життєво важливі чутливі зони. Військові балаклави, які носять на голові під каскою, не пристосовані для жінок. Зазвичай розміри завеликі, а виробники виходили з того, що користувачка матиме коротке волосся, а не довге, не кажучи вже про коси чи хвости. 

Окремою проблемою є обмежена доступність засобів жіночої гігієни. Йдеться не лише про прокладки чи тампони, а й про вологі серветки. Так народилася ідея полегшити доступ військовослужбовиць до засобів гігієни.

Волонтери зібрали металеві скриньки з-під запобіжників у дружніх бригад на Донбасі, які передали на кафедру дизайну Академії образотворчого мистецтва у Варшаві. Там їх переробили так, щоб можна було використовувати як диспенсери для засобів жіночої гігієни. 

Ідея кампанії полягає в тому, що дозатори будуть встановлені в жіночих вбиральнях у лікарнях, стабілізаційних пунктах, військових частинах і школах у прифронтовій зоні

Для того, щоб зібрати кошти на кампанію, було задумано виставити на аукціон скриньки, розписані польськими художниками та художницями.

Війна не почалася у 2022 році

Ініціаторами кампанії «Private Case. Художниці та художники для жінок в Україні» стали Віола Ґловацька, Анна Лазар та Миколай Хиляк.

«Багато хто навіть звинувачує мене в тому, що я одержима війною, Україною, — розповідає художниця Віола Ґловацька. — Я щодня читаю про неї, про ситуацію на фронті, переживаю кожен прорив, кожен втрачений шматок території. Я стежу за цим щодня з 24 лютого, але перші роботи, які виражали мою незгоду з тим, що відбувається в Україні, передусім з анексією Криму, я зробила ще в 2014 році».

Віола згадує, що цікавилася приходом Путіна до влади, а найбільше її потрясли документальні фільми про катастрофу підводного човна «Курськ». Коли у 2007 році російський президент був обраний «Людиною року» за версією видання «Time», вона вперше відчула, що має бунтувати. Її перша робота, на якій був зображений Путін, була сповнена прямолійною символікою, яку художниця ніколи не використовує. На ній була зображена жінка з оголеними грудьми, навколо яких вона розмістила зірки з прапора ЄС. Гнів від несправедливості по той бік нашого східного кордону в 2014 році знайшов своє відображення в роботі «Бунт на «Баунті», де Віола зобразила Путіна у вигляді вампіра на кораблі.

Роботу придбав Національний музей у Ґданську, і одразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вони розмістили пост у соціальних мережах, в якому висловили надію, що все закінчиться, як у фільмі «Бунт на на «Баунті»: екіпаж підніме повстання проти диктатора. 

— Я, як художниця, на той момент не могла робити нічого іншого, окрім, звісно, підтримки різних збірок на допомогу українській армії. Я б дуже хотіла поїхати туди, зібрати гроші на позашляховик. Іноді я навіть відчуваю безсилля. А потім раптом з'явився Миколай Хиляк та ідея аукціону.

Миколай Хиляк, як він сам каже, походить зі змішаної родини. З боку батька він лемко з польсько-українського прикордоння. З дитинства він пам'ятає літургії в церкві на вулиці Мьодовій та українську мову. 

Там же він вперше зіткнувся з українським націоналізмом — він був не зовсім «своїм», оскільки походив зі змішаного шлюбу і в його родині розмовляли польською мовою. З іншого боку, він також був трохи чужим у польській школі, часто чуючи від однокласників: а скажи щось українською! 

З тих церковних часів він також пам'ятає Анну Лазар, яка згодом відіграла важливу роль в скиньковій акції. Хоча вони знали один одного з дитинства, їхні шляхи давно розійшлися, а в дорослому віці поєднала їх знову Україна. Миколай закінчив навчання за спеціальністю «живопис», а Анна — за спеціальністю «історія мистецтва». Випадково зіткнувшись, вони почали працювати разом, Анна навіть курувала виставку його робіт. Але війна досить швидко наблизила їх обох до фронту.

Війна наживо

Хоча Миколай все життя мав опосередкований зв'язок з Україною, він ніколи не подорожував туди до початку повномасштабного вторгнення. Для нього російське вторгнення — це поєднання важливого і болісного досвіду.

— Приблизно через пів години після офіційного повідомлення ЗМІ про те, що російські війська вторглися в Україну, у моєї матері стався інсульт. Її паралізувало, і її забрала швидка допомога. Я впевнений, що це було наслідком сильного стресу, викликаного новинами зі Сходу. У мого батька також були проблеми зі здоров'ям, він потрапив до лікарні. Ми з сестрою так і ходили з лікарні в лікарню. Я намагався пояснити мамі, що відбувається, що Київ не захоплений, що вони зупинили наступ. Але я не знаю, чи вона це розуміла. Вона більше не вийшла з лікарні, померла через три місяці. Як би сумно це не звучало, я звинувачую Путіна в її смерті. 

Невдовзі після похорону матері Миколай зателефонував до Анни Лазар. Виявилося, що потрібні водії для доставки автомобілів на фронт. Перша в житті поїздка в Україну і одразу на Донбас? Звучало досить абстрактно, але Анна теж збиралася їхати, тож довго не роздумував.

— Для мене це був неймовірний досвід, тому що до цього часу я спостерігав за цими подіями через монітор комп'ютера або телефону, а тепер всі ці назви — Азов, Бахмут, Буча, все це раптом опинилося на відстані простягненої руки. І це так реально. Досі я спостерігав за Україною воєнного часу через вуличні камери. Спостерігав за переміщенням населення, іноді навіть засинав під це, як під якусь заставку, і прокидався з цією картиною. І під час цієї подорожі ці місця, які я спостерігав і які стали мені близькими, стали реальними. Раптом ти зустрічаєш цих людей, бачиш ці вулиці, ці мости, ці образи. Мені це було дуже потрібно, тому що я був у дивному стані — місця такі близькі і водночас такі далекі, наче на іншій планеті. 

Мистецтво з війни

Спочатку поїздка в Україну жодним чином не була пов'язана з мистецтвом. Він ніколи не займався мистецтвом, яке б реагувало на якісь поточні події. Він їхав туди з думкою, що його мати стала жертвою війни, і він повинен поїхати туди заради неї. Але з наступними поїздками він зрозумів, що всередині нього є певний багаж, який його обтяжує і який потребує матеріалізації, як ці зображення з вуличних камер. Так з'явилася перша серія робіт про заправки. Для будь-якого волонтера, який подорожує Україною, це місце, де ти проводиш багато часу. Там ти снідаєш, обідаєш, вечеряєш, п'єш каву, відновлюєш сили. Думка про станції сиділа в його голові так довго, що він не міг її ігнорувати. 

— Я купила одну з графічних робіт Миколая на одному з благодійних аукціонів, здається, це була якась станція під Краматорськом, — розповідає Віола Ґловацька, — у мене тоді була моя виставка і я запросила Миколая. Я подумала, що було б добре нарешті зустрітися і отримати графіку особисто. Для мене він взагалі був супергероєм, єдиний художник, який дійсно їздить на фронт, щоб допомогти. Виявилося, що у нас було багато спільних друзів, і ми почали працювати разом. 

Під час однієї з поїздок на фронт Миколай познайомився з іншим волонтером, Кубою Войтунем. Саме йому належить ідея переобладнати скринькі з-під детонаторів у дозатори для гігієнічних засобів, які потім можна було б розвозити по різних точках України, підтримуючи таким чином жінок. Нам дуже сподобалася ця ідея: переробити щось типово воєнне, не обов'язково на користь жінок, відмежуватися від війни, від солдатів і надати цьому іншої, мирної форми. Ідея профінансувати кампанію виникла спонтанно. Разом з Віолою та Анною Лазар вони почали переконувати провідних польських художників долучитися до акції розпису скриньок, які згодом будуть передані на аукціон. Серед художників були Йоанна Райковська, Ендрю Діксон, Аґата Богацька, Роберт Кусьміровський, Поля Двурнік, Віола Ґловацька, Адам Адах, Пауліна Влостовська, Миколай Хиляк, Лукаш Зембатий, Алісія Бєлявська, Міхал Фридрих, Марта Надолле, Патрик Ружицький, Кароль Радзішевський, Вероніка Гапченко та Якуб Ґлінський. За словами Віоли Ґловацької, акція мала великий успіх, адже зазвичай художники не дарують свої роботи на подібні аукціони, а тут більшість з тих, до кого зверталися за підтримкою, одразу погоджувалися і робили свої роботи саме для підтримки жінок в Україні.

— Ми передали скриньки митцям, але я навіть не замислювався над технічним аспектом, — розповідає Миколай, — потім виникли питання, чи можна пофарбувати скриньку олійною фарбою, або що таке зелена базова фарба? Я цього не знав і все відбувалося досить спонтанно.

До співпраці запросили Аукціонний дім DESA, який погодився провести аукціон. Тим часом було оголошено конкурс для студентів факультету дизайну Академії образотворчого мистецтва у Варшаві на розробку візуальної ідентичності скриньок. Завдяки Єжи Василевському та Міхалу Обожинському, керівникам майстерні моделювання на факультеті, та студентам, скриньки були адаптовані до нового призначення — вони відкриваються набагато легше і зручніше, а також була створена спеціальна система підвішування. Також було створено навчальне відео, за допомогою якого скриньки могли переобладнати волонтери в Україні. Тепер їх потрібно було лише відвезти на місце, повісити та поповнити засобами гігієни. 

Микола звернувся за підтримкою до фонду Uniters, який має величезну логістичну базу, мережу контактів в армії та серед волонтерів, що працюють на місцях, яку вони будували одинадцять років.

Ментальна стіна

Коли Галина Андрушков, голова Фонду Uniter, почала обдзвонювати своїх знайомих з військових частин, з якими вона співпрацює вже більше десяти років, всі вони з ентузіазмом сприйняли цю ідею. Вона була впевнена, що кампанія пройде швидко і злагоджено.

— Коли я відправила в кілька місць, мені раптом почали телефонувати волонтери, які допомагали в проведенні акції, — розповідає Галина Андрушков. — Виявилося, що в тих частинах, куди вони були відправлені, командири не хочуть їх розвішувати. Кажуть поставити десь у кутку, не на видному місці. А якщо і доводиться фотографуватися, як доказ того, що ти робиш акцію, то так, щоб не було видно, що це за частина. 

За словами голови Фонду Uniters, Україна досі залишається надзвичайно патріархальною країною, особливо у військових питаннях.

В армії командують чоловіки. Хоча жінок в армії щотижня стає все більше, вони все ще пристосовують свої потреби до чоловіків, а не навпаки. Також немає чіткої межі між жінками і чоловіками — на базах вони всі сплять разом і користуються спільними ванними кімнатами і туалетами.

— Дівчата соромляться того, що у спільному туалеті буде висіти скринька з прокладками, розповідає Галина. — У мене таке враження, що три роки повномасштабного вторгнення мало що змінили в плані цих ментальних змін, хоча чоловіки, зрештою, мали б звикнути до присутності жінок в армії. Ця тема замовчується. Я була дуже шокована, але, можливо, це тому, що я вже давно живу в Польщі? 

Підрозділи, які отримали скриньки, повісять їх, використовуватимуть за призначенням і сумлінно наповнюватимуть пожертвуваними засобами гігієни, — запевняє Андрушков. Але роблять це неохоче, скоріше через багаторічну дружбу з юнайтерсами. 

Була навіть ситуація, коли Галина запевнила їх, що як фонд вони готові забезпечити їх цими засобами до кінця війни. У відповідь почула: а що ж вони самі собі не можуть купити? Ця ментальна стіна її здивувала. Щоб ця ментальна зміна в українцях нарешті відбулася, треба буде докласти величезних зусиль. Це вдалося в Західній Європі, це вдасться і в Україні. 

— Можна сказати, що зараз не найкращий час для таких тем. У нас зараз війна, гинуть люди, обстріли, похорони… Але, зрештою, менструація не призупиниться на час війни. 

Переклад: Анастасія Канарська

Анастасія Канарська: Здається, що ти задіяна в усьому найцікавішому та актуальному, що пов'язане з Україною в Польщі. З чого все почалося? Розкажи хоч пунктирно про свою, не побоюсь цього слова, величезну діяльність.

Анна Лазар: Моя Україна почалася ще в 1990-х роках, потім вона невпинно росла. Я розуміла, що мені цікава сучасна Україна, яка дивиться на себе осмисленим поглядом. Вже студенткою робила проєкти, пов'язані з українським мистецтвом та літературою, працювала в недержавних організаціях, які співпрацювали з Україною. Я вивчала українську і польську філологію та історію мистецтв у Варшавському університеті. Можна сказати, що досі працюю в тих трьох напрямках. Крім того, мені завжди цікаві соціально орієнтовані проєкти. Завдяки широкому діапазону зацікавлень і активності я виграла конкурс на заступницю директора Польського інституту в Києві, де пропрацювала сім років. Потім ще чотири в Петербурзі. Останні п'ять років моя професійна діяльність пов’язана з кураторством, проєктами сучасного мистецтва, літератури та інтердисциплінарними.

Другий напрямок — це переклади української літератури або англомовних текстів, які стосуються України. Третій — це різноманітна волонтерська діяльність, яка для мене дуже важлива. Це також спосіб підтримувати зв’язок із подіями в Україні поза сферою моїх культурних контактів. Можна сказати, що волонтерством займаюся точково і намагаюся вирішувати проблеми, які трапляються мені на очі. Це не є системною роботою, яку я дуже поважаю у моїх колег. Просто закриваю певні потреби, які відчуваю, що маю закрити. До цього можна додати четвертий напрямок: іноді я пишу про Україну. Це складно для мене, тому що, хоча це приносить мені величезне задоволення, мої тексти займають багато часу. Але врешті-решт вони мають цінність саме через цей довгий процес, який дозволяє уникнути стереотипних впізнавань.

Остання книжка, яку я переклала з української й англійської мов, — це «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVІІ–XVІІІ століття» Катерини Диси. Це дуже цікава книжка, базована на джерелах із XVII–ХІХ століть. Катерина Диса дослідила судові процеси над відьмами в  українських воєводствах Речі Посполитої. Авторка дала ґрунтовне уявлення про правову культуру України та вміння вирішувати внутрішні конфлікти за допомогою судової процедури того часу. Вона пропонує розповідь про українське суспільство, яке вже тоді мало ознаки, якби ми це сьогодні сказали — громадянського суспільства.

До цього я переклала книжку, яка досі залишається для мене дуже важливою. Це «Республіка глухих» Іллі Камінського — неймовірного поета, мого ровесника, який емігрував з України в середині 1990-х років разом із батьками до США, де став відомим поетом. Його творчість в Україні знають переважно літератори, оскільки він також займається перекладом українських текстів англійською мовою.

“Deaf Republic” англійською, я купила під час однієї з поїздок до містечка Оксфорд. Вона нагадує п’єсу, адже кожен вірш може бути окремою сценою. Автора ціную не лише як поета, але також за його соціальну діяльність. Ілля давно допомагає біженцям в США, ще з анексії Криму висвітлює тему російської агресії, а після повномасштабного вторгнення почав інтенсивно допомагати українським поеткам і поетам,  їздить в Україну й відвідує свою родину в Одесі, де проводить також літературні майстер-класи для дітей. 

У «Республіці глухих», написаній у 2018 році, Ілля Камінський порушує проблему невідомого походження солдатів, які говорять чужою мовою. Ця книжка описує життя середньостатистичного маленького містечка у Східній Європі, де люди мають свої справи й турботи, а вторгнення радикально руйнує їхній світ. Головними героями є родина лялькарів,  першою жертвою окупантів стає глухий хлопець. Книжка також торкається культури глухих. Глухота в цьому творі представлена як політичне явище. Вона не є просто фізичною якістю, а чіткою соціальною позицією. Один із віршів навіть стверджує, що глухота — це сексуальна позиція. Книжка дуже сильна, її активно обговорюють у Польщі, стала темою численних інтерв’ю та дискусій. Мені дуже приємно, що Ілля Камінський відразу став явищем на польській літературній сцені. Під час фестивалю «Близькі незнайомі» (Bliscy nieznajomi) я зробила перформативну лекцію за участю Данієля Котовського на основі «Республіки глухих» завдяки запрошенню Аґати Сівяк — художньої директорки фестивалю. Книга стала також відправною точкою для моїх проєктів у сфері сучасного мистецтва. Українською «Республіку глухих» переклали Лесик Панасюк і Дарина Гладун. Невдовзі має з’явитися мій переклад збірки оповідань Тані Малярчук «Як я стала святою».

Мені важливо говорити про війну, але також представити українську літературу та культуру в ширшому спектрі, а не лише в контексті повномасштабного вторгнення

‍Що нового маєш у планах і що вважаєш важливим із того, що ще не перекладено, але, на твою думку, обов’язково має бути доступне польською мовою?

Є дуже багато таких книжок. Я багато читаю чи стараюся читати, або, як мінімум, купую книжки, які хочу прочитати. На щастя, українську літературу польською мовою постійно перекладають. Зараз ця когорта перекладачів збільшилася, і є видавництва, які працюють з українською літературою. Зокрема, хочу згадати Warsztaty Kultury, з якими працюю, Kolegium Europy Wschodniej, Pogranicze. Це видавництва, які мають у фокусі Україну. Я рада, що інші видавництва, які мають ширший спектр, починають бачити українську літературу як одну зі свого кола.

Відомих письменників і письменниць часто перекладають, і це вже усталені стежки. Я завжди шукаю щось неочевидне, що має бути несподіванкою або якось доповнювати контекст. Читаю і наукову літературу, есеїстику, прозу. Тепер працюю над перекладом роману «Клавка» Катерини Гримич, події якого розгортаються у Спілці письменників України у 1940-і роки. На мою думку, важливо показати схему сталінської політики стосовно культурного середовища. Себто, рефлексію над сьогоднішньою війною доповнюємо картиною довгого процесу репресивної політики стосовно української, і не тільки, культури в Радянському Союзі.

Ти дещо випередила моє наступне питання. Маєш дуже багато контактів із часів роботи в Польському інституті в Києві та могла би працювати лише в цій «бульбашці». Наскільки важливою є нова кров і як працюють механізми пошуку нових імен?

Їжджу в Україну, спілкуюся з людьми і просто йду за тим, що мене зачіпає, здається мені цікавою інтелектуальною пропозицією. Напевно, момент, коли я почала займатися українською культурою, був зовсім інший, ніж тепер. Тоді було небагато людей, які розуміли, чи вивчали обидві культури.

У Польщі зараз живе велика кількість емігрантів, котрі тут довго. Вони виконують дуже важливу функцію посередників

А і у Польщі є не лише інтелектуали, яким цікаво, що відбувається в Україні, або туристи, які пишуть репортажі на тему подорожі на «дикий схід». З'являються люди, які щоразу глибше інтегруються в українську культуру. Наші світи зближуються на нових умовах. Вони зближуються вже попри стереотипи, адже з'являються покоління, які навіть не успадкували цих стереотипів і не мусять із ними розбиратися. 

Як можемо використати сьогоднішнє зацікавлення Україною, втримати його та розвинути? Що ми можемо для цього зробити?

Це дуже складне запитання. Я думаю, що Україну треба сильно інтегрувати до загальних культурних процесів Європи і не будувати «українсько-польського гетто», хоча двосторонній діалог дуже потрібний. Українсько-польські відносини мають свою певну динаміку. Є «кити», які формували цей дискурс. А зараз палітра людей, зацікавлених Україною, розширюється. Вони мають інший бекграунд. Це люди, які шукають Україну як контекст для своїх досліджень і роботи, бачать її в ширшому, глобальному масштабі.

Для мене важливо знаходити такі особливості української культури, які водночас висвітлюють специфіку Польщі, чи Європи. Україна може бачити себе в дзеркалі Польщі, а Польща — у дзеркалі України. Але треба пам'ятати, що це також кабінет дзеркал, а не лише взаємний пошук. Це робота із сьогоденням і майбутнім, а також критичне осмислення минулого.

У січні 2022 року в Міжнародному центрі культури в Кракові ми з Жанною Комар і Оксаною Баршиновою підготували виставку «Україна. Взаємні погляди». У самій назві було зашифровано завдання для глядачів: подумати про точки українського дискурсу, видимі з польської перспективи, і трішки їх переформулювати. Ми і собі поставили це завдання, а реалізували це за допомогою об'єктів мистецтва від середньовіччя і до сьогодення.

Мені найцікавіше працювати з роботами сучасних українських художниць і художників, тому що вони вже свідомо дивляться на різні точки спектру української культури. Коли є така страшна ситуація, як війна, хочеться чорно-білого світу. Але чорно-біла картина не допомагає зрозуміти дійсність. Ті, хто розуміє, що вже треба анонсувати повістку на тему України, працюють із майбутнім. 

Звісно, є речі об'єктивно погані, з якими ми нічого не зробимо і які треба так сприймати. І треба їх так комунікувати. Але, думаю, що критична культура є найбільшим шансом України. Те, що Україна входить у момент такої гіпермодернізації під час війни, дає величезний шанс створити сучасний глобальний дискурс на свою тему, який буде скомпонований із гуманістикою, що функціонує у світі, і водночас вкладати в нього зміст своєї культури.

На мою думку, це вже щось означає, коли українська Дія, чи залізниця працюють краще, ніж цифрові послуги та поїзди в Німеччині, розуміючи звісно різницю масштабів. Інфраструктура, яку модернізували в дев'яностих, вже тепер застаріла. Водночас, коли в Україні її нищать, то модернізація проходить із використанням сучасних технологій.

Україна вже на полі бою має найбільший в Європі досвід того, як протистояти сучасному воєнному тероризму. Хто ще має такий? А за тим іде вся інфраструктура

Я не говорю про корупцію, яка кородує наслідки цієї модернізації, чи про знищення, але про те, що інтелект у такій напрузі працює швидше й більш критично. Він не займається зайвим. І це видно і в культурі, і в технологічних новинках України.

Щось подібне до такого пресингу дедлайну, правда? Коли ми маємо обмеження, ми починаємо швидше відсікати зайве й концентруватися на найважливішому.

Так, ти гарно це сказала.

‍Розкажи ще про візуальні проєкти.

Останньою найбільшою виставкою була вже згадана «Стежте за цією миттю — як вона вібрує» в галереї Арсенал у Білостоці. Темою виставки була нафта як політичний чинник. Експонувалася прекрасна робота естонських художників «Газова труба» яка представляла Естонію на 11-й Міжнародній архітектурній виставці у Венеції (2008 р.). Проєкт «Газова труба», створений архітекторами Маар’єю Каск і Ральфом Лооке, художницею Нееме Кюльм і кураторкою Інгрід Рууді, поєднував німецький і російський павільйони натурального маcштабу трубопроводом. Робота супроводжувалася есе про філософські, політичні та екологічні аспекти торгівлі нафтою.

Візуальними домінантами була робота неймовірного українського скульптора Івана Валентина Задорожного, автора інтер'єру до ресторану «Братина» в колишньому готелі «Дніпро», яка відсилала до теми праслов'янських богів. Я щаслива, що на виставці були роботи Лади Наконечної та Каті Лібкінд, які рефлексували на тему візуальної культури, що формується академією, реалізмом і безрефлексійними візуальними схемами. Катя створила акти людей без кінцівок, яких брала з порнографічних фільмів. Ці роботи стосувалися колективного підсвідомого сприйняття сексуальності в Україні. Як змінюється сексуальність людей, коли вони втрачають кінцівки? Я також показала роботи Дениса Панкратова, Івана Мельничука, Єви Зажицької та Ярослава Футимського, Миколая Смочинського та Олега Калашнікова, Петера Валька, Ліліани Зейц та Анни Щербини. 

Понад два роки на запрошення Марціна Гамкала і міста Ґданськ я творила програму «Вільне слово» в межах проєкту «Ґданськ — місто літератури». Вона є багатовимірною з акцентом на дискусії, але було також багато важливих інтервенцій українських художниць і художників. 

Назва програми «Вільне слово» відсилає до Будинку слова в Харкові. Нашим основним партнером є Харківський літературний музей, який займається інтелектуальною спадщиною авторів 1930-х років, які мешкали в Будинку слова і були масово розстріляні в 1937 році під час сталінських репресій. Сам Будинок слова знову потрапив під обстріл на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Саме цей Дім у поєднанні з важливим для Ґданська епітетом «вільний», дав назву програмі «Вільне слово». 

Особливої уваги заслуговує мурал Володимира Кузнєцова під назвою «Транзит», що змінив атмосферу колишнього простору російського центру культури і науки, якому не продовжили договір про оренду з початком повномасштабного вторгнення в Україну і віддали на рефлексії на тему війни.

Нам вдалося працювати з неймовірною кількістю українських художниць і художників дуже високого рівня. Нашими гостями були Алевтина Кахідзе, Володимир Кузнєцов, Танцлабораторіум у складі Лариси Венедиктової, Мар'яни Матвійчук, Олександра Лебедєва. У нас був Ярослав Футимський, Станіслав Турина, Катя Лібкінд, Катерина Бадянова, Олександр Бурлака, Іван Мельничук, Інга Леві, Микита Кадан, Іван Світличний, Лєра Полянськова, Іванка Козаченко, Андрій Достлєв, а також літератори і письменниці: Сергій Жадан, Галина Крук, Костянтин Москалець, Богдана Матіяш, Юрій Андрухович, Ія Ківа. Приїжджала критикиня Катерина Яковленко, кінематографісти Роман Бондарчук і Дар'я Аверченко, які показували «Українських шерифів». Були концерти Карбідо і Гайдамаків, а також Алли Загайкевич.

Серед наших гостей були також Єва Зажицька, Анета Шилак, Джесіка Зихович, Пьотр Марецький, Томаш Шершень, Мацєй Пьотровський, Пьотр Вижиковський, а також діячі культури з Чехії, Німеччини, США та Угорщини. 

Інтенсивна програма на перетині візуального, літературного з трьома подіями на місяць, дискусіями про те як образ України, війна та російські злочини осмислюються українською культурою. А закінчую я цей рік у Національному художньому музеї України. 19 грудня ми разом із співкураторками Національного художнього музею України Анною Алієвою, Тетяною Жмурко та Дариною Якимовою відкрили виставку  «РЕП. Історія» групи Р.Е.П. (Революційний експериментальний простір: Леся Хоменко, Ксенія Гнилицька, Микита Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнєцов, Лада Наконечна). Все вдалося, попри відключення електроенергії та прильоти. В Україні співпрацюю також з Харківським літературним музеєм.

Якщо говорити про промоцію української культури в Польщі, чи, на твою думку, потрібно робити щось для так званої масової аудиторії?

Мене просто бісить інфантилізація культури. На цьому базувалася радянська культурна політика, яка мала на меті сформувати публіку, що не думає. Культура — це те, що, навпаки, має навчати нас бути відповідальними громадянами, які критично думають. Україна склала цей іспит. Те, що Україна захищає себе і Європу — це також наслідок дуже складного культурного процесу, у якому люди не дозволили себе інфантилізувати й трактувати як масу.

Я вірю в те, що багато людей разом — це не юрба, а особистості. І не потрібно створювати якийсь колективний інфантильний посил

У публічному просторі також має бути місце для розваг, але я переконана, що вони  не мають сприяти отупінню. 

Твій фокус — це візуальне мистецтво й література. А які у тебе відносини з театром і музикою?

Зараз мені цікавий розвиток ветеранського театру, коли люди використовують досвід, набутий на війні, щоб формулювати певні тези у сфері культури. Тепер безліч людей просто вирвана з мистецької сцени, і вони перебувають на фронті. Але так само багато людей вирвано з інших професійних середовищ, і вони також на фронті. Є різні підходи й різні фокуси.

Щодо театру: колись я брала участь у проєкті «Близькі незнайомі» (Bliscy nieznajomi), який створили Йоанна Віховська та Аґата Сівяк. Завдяки цьому проєкту можна було побачити пропозиції з різних куточків України.

Неймовірно цікавим є момент активізації українського театру, коли зникає бажання повторювати народні, чи радянські схеми, а натомість з’являється прагнення входити в контакт із власним досвідом і переосмислювати історію України

Мене найбільше цікавлять роботи Лариси Венедиктової, а також Олени Апчел, Максима Курочкіна, Вікторії Миронюк, Діми Левицького. Варто  відзначити покійну Світлану Олешко та її виставу «Харків! Харків!». Розу Саркісян та Fucking Truffaut / Bliadski Circus Queelektyw. Але, щоб розуміти динаміку театру, треба брати в ньому участь, бути на місці. Я приїжджаю в Україну раз на два місяці. Що я встигну подивитися? Доволі регулярно дивлюся відкриті покази студенток і студентів Лариси Венедиктової в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв.

Музику я просто слухаю. Мені подобаються сучасні експерименти, але для цього теж потрібні живі концерти. Швидше піду на концерт, ніж свідомо вмикну музику. 

А що саме любиш?

Музика вимагає часу, щоб її слухати. Я займаюся трохи іншим. Якщо їду машиною з одного пункту в інший, просто вмикаю радіо.

А коли працюєш, то потребуєш тиші?

Так. А працюю я постійно. Для мене важливе спілкування з друзями. Вони підкидають мені якісь треки, я їх слухаю, але не запам'ятовую. Проте мені цікава також українська альтернативна сцена, сучасні композитори, яких я знаю ще з київських часів: Іван Світличний і круг Фотінуса, Алла Загайкевич, Олексій Шмурак, Опера Аперта, люблю те, що робить Томаш Сікора та Карбідо, народну музику, тужу за Данилом Перцовим. Жадана і Собаки не можу не згадати, тому що люблю Сергія і розумію, що музика це важлива для нього експресія, ну і підспівую: «Квітнуть мальви на маминому ганку». Не можу натомість слухати сентиментальну музику.

Вгодити кожному одним серіалом неможливо. У всіх свої смаки, свій вік і своє розуміння того, що яскраво покращує настрій, а що його здатне нахабно зіпсути. Тому, розділяючи вікові та жанрові показники, даємо різним людям різні пропозиції, аби охопити від малого до великого і від сексуально активного до релігійно орієнтованого, а це, будемо притомні, аніскілечки не заперечує одне одного, а часто вигідно урізноманітнює й природньо помножує.    ‍

Ніхто цього не хоче (Nobody Wants This), США

Кардинальних змін в житті, може, й справді ніхто не хоче, але закохатися в гарну людину, змінити самотність на стосунки і, паралельно з цим, в щасливий додаток, стати знаменитістю в подкастах — погодьтеся, багато хто хотів би подібного. Власне, американський серіал від Netflix саме настільки позитивний і приємний, як написано, тому винятковий й оптимальний для доброго проведення святкових днів. Хіба що без малих дітей, з огляду на складний психологічний клімат дорослого життя героїв — розкутої й розумної жінки та симпатичного і розвинутого чоловіка, чий статус обтяжується його посадою рабина в синагозі, але полегшується неортодоксальністю синагоги, де можна мати стосунки. Дилема лише в тому, що вона — не єврейка, і їй треба прийняти іудаїзм, якщо він хоче стати головним рабином. На відміну від жорсткого серіалу «Неортодоксальна», «Ніхто цього не хоче» є м'яким і пухнастим.

Зоряні війни: кістяк команди (Star Wars: Skeleton Crew), США

Всебічно гарний серіал для підлітків є рідкісним випадком у сучасному кіно, а ще більш рідкісним й унікальним чином є прийнятним для ширшої, сімейної аудиторії, і відповідно, до перегляду всіма в родині — від 7 років до 107 (бо ж всі старші в душі — молоді). Пригодницький дух серіалу захоплює відразу і без жуйки одноманітності. Спочатку сюжет збиває в одне ціле хлопців і дівчат різних цивілізацій, які давно мешкають на одній планеті в суспільстві, відчутно земному, хоч і технологічно розвинутому. А потім їх жбурляє у безкінечний космос за допомогою несподівано віднайденого космічного корабля, не знати скільки і чому заритого в лісовій хащі. Дроїд-пірат, база на бандитській планеті, звергнутий капітан і зоряні карти часів Республіки — очевидно, що це перенесений у всесвіт «Зоряних війн» Лукаса світ «Острова скарбів» Стівенсона. Але висока якість серіалу зробила його не дитячим, але бажаним, щоб ще раз повернутися в юність. 

Суперсекс (Supersex), Італія

Зрозуміло, що гарний секс дає гарний настрій, та щоб дійти до сексу, вже необхідно мати гарний настрій. Споглядаючи за історією секс-гіганта, прототипа італійської порно-зірки Рокко Сіффреді, цей настрій можна здобути. Принаймні, деякі його здобудуть. Принаймні, буде цікаво, якщо художня історія не викличе того збудження, яке викликає кіно для дорослих. Злети і падіння красунчика, з видатними — в усіх значеннях — ознаками статі, дозволяє зазирнути, з одного боку, за лаштунки нетривіального бізнесу, а з іншого — зрозуміти ціну задоволенню, коли воно поставлене на потік і стає роботою. Чи все ж робота може викликати задоволенням, тим паче, якщо робота напряму твориться задоволенням і викликає його? 7 серій з Алессандро Борджі («Дияволи», «Субурра») в головній ролі — це шлях до гарного настрою і про тих, хто цей настрій покликаний творити.            

‍Максіма (Maxima), Нідерланди

Якщо і міг бути добрий серіал про принців та принцес, без драм і трагедій британсько-французького штибу, то тільки про голландських. Та й ще такий, який створює гарний настрій! Ця «Максима» максимально така — добра, романтична, красива, не порожня, а, на додачу, повна сенсів та життєвих деталей «для помізкувати». Банальна в наш час історія — знайомство молодого чоловіка королівської крові зі звичайною жінкою — розвивається в небанальний, справжній, серіал, з оприявленням минулого, з якого треба зробити життєдайне майбутнє. Добрий настрій тут творить візуальна частина — бо героїня, Максима, є красунею, і сам принц є цілком собі ладний — а сенсовна частина робить візуальну серйозною і, головне, переможною, адже герої долають перешкоди, здобуваючи омріяне щастя. Чим не казка, що стала реальністю? І казка — позитивна, але без перетворення на жаб, здирання шкіри і спалювання в печі.

‍Джентльмени (The Gentlemen), Велика Британія 

Це кіно для дорослих хлопчиків, і його дивитися в кайф конкретно чоловікам, з усіма їм властивими іграшками — дорогими сигарами, костюмами на замовлення, односолодовим віскі, рушницями з гравіюванням, полюванням в лісах, вінтажними машинами і замками епохи Єлизавети І. Втім, зважаючи на вагому присутність в серіалі жінок, кайф, як поняття, не має статі, і смак до розкоші та бажання грошей притаманні як хлопчикам, так і їхнім дівчатка. Бо ж герої серіалу, відповідаючи стилістиці попередніх фільмів режисера Гая Річі, з його картами, грошима, револьверами, кастетами і боксерськими та собачими боями — це родовита богема навпіл з вуличними братками. Той, хто незбагненним чином пропустив «Джентльменів» і от зараз отримав щасливу нагоду надолужити, має повний річівський пакет — збанкрутілого, але впевненого герцога, який намагається здихатися маріхуанової мафії, що засіла під його землею.   ‍

Людвиг (Ludwig), Велика Британія

Часом для гарного настрою варто задіяти мізки і пограти в інтелектуальну гру, будь-яку, аби лишень пірнути в глибину роздумів. І детективний серіал є потрібною глибиною, ще й такою, в якій потонути в роздумах не дадуть, — відповідь на початкове питання тобі скажуть у фіналі. «Людвиг» пропонує цю гру в кращих традиціях жанру, з розумними загадками, цікавим перебігом їхнього розплутування і дотепними паралельними сюжетами. Вони роблять серіал не просто набором вертикально падаючих в кожній серії нових колізій, а добре продуманою і вартою уваги драматургійною горизонтальною історією, що тягнеться на всі 6 серій. Режисер грає у гру з глядачем і одночасно з героєм, відлюдькуватим чоловіком з шаленою ерудицією через невпинне і багаторічне складання кросвордів. І з квартири він виходить лише через зникнення свого брата, як і глядач може вийти зі свого поганого настрою, занурившись у пошуки Людвига.

‍Обраний (The Chosen), США

Це дивовижний серіал. І мова не про дива Ісуса Христа та його діяння. Мова про способи висвітлення всім відомих біблійних історій. Всі 4 сезони серіалу — це проста розмова людей, що навіть виглядають подібно до нас з ХХІ сторіччя, з підкаченими м'язами, дотепним гумором і певними жаргонізмами. Ісус тут настільки наближений до людини, наскільки Сам хотів бути, зокрема, під час Нагорної проповіді. Проникливо зрозуміло і весело. І якось енергетично. І це теж — диво, бо очікування від серіалу про Спасителя певної формалізації, релігійності, пафосності не справджуються в гарному розумінні. Як-то кажуть — «свята простота», і вона зіграла свою роль, розважливо дає зрозуміти важливі речі і тішить попри традицію відчуття провини і боротьбу зі спокусами. Може, всесвітня любов до «Обраного» і не є об’єктивним підтвердженням гарного настрою, що дає серіал, але, повірте — так і є.  

Всі фото: матеріали для преси