Ексклюзив
20
хв

Євген Малолєтка: «До Маріуполя ми приїхали спеціально, щоб бути в оточенні»

«Ти постійно дивишся на цих людей на фотографіях і переживаєш разом з ними. І цей біль нікуди не дівається, він назавжди в тобі», — зізнається найтитулованіший український фотожурналіст в інтерв’ю Sestry

Ксенія Мінчук

Фотограф Євген Малолєтка біжить у підпаленому росіянами полі пшениці, 2022. Фото: Mstyslav Chernov/AP Photo/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Після того як фотограф Євген Малолєтка, відеограф Мстислав Чернов і фіксерка Василиса Степаненко врятувалися з оточеного росіянами Маріуполя в середині березня 2022 і показали світу, що відбувалося в перші 20 днів окупації, відзняті матеріали Євгена і Мстислава викликали шалений резонанс. 

Сьогодні Євген Малолєтка має найбільшу серед українських фотографів кількість міжнародних та національних премій і нагород — близько 40. Зокрема, він лауреат Пулітцерівської премії за служіння суспільству, міжнародної журналістської премії імені Джеймса Найта, національної премії Шевченка, Георгія Ґонґадзе й «Оскара» за документальний фільм «20 днів у Маріуполі». Ми поговорили з Євгеном про відчуття марності у протистоянні людській байдужості; тих, завдяки кому йому вдалося врятуватися з окупації; про амбіції потрапити до підручників і способах уникнути вигоряння.

Євген Малолєтка. Фото з приватного архіву

«Камера не захищає»

Ксенія Мінчук: Як ви стали знімати війну?

Євген Малолєтка: Хоча за освітою я інженер електронних приладів і пристроїв, ще у студентські роки мене захопила фотографія. Працював у кількох редакціях. У 2010 році їздив на протести в Білорусь. Потім знімав різні боки нашої революції: мітинги проти та за Януковича, Майдан. Працював у зонах конфлікту: в різних точках Африки, де тривали операції ООН. А потім застрибнув у потяг, який привіз мене на війну. 

Я сам з Бердянська. Коли дивився на мапу і бачив, що Росія активізується, розумів, що повномасштабна війна буде. А коли усвідомлюєш, що має статися щось страшне на кшталт війни, питаєш себе: «Де я хочу бути і що хочу робити? І де я маю опинитися, щоб це реалізувати?» Хоча коли це «страшне» приходить, плани можуть поламатися. Але бодай технічно підготуватися треба. Що я і робив. 

Ну а далі головне — твої знання та здатність швидко адаптуватися. Що більше маєш знань та що швидше реагуєш, то більше можеш зробити. 

— Одне з найстрашніших фото Євгена Малолєтки і взагалі війни — це серія знімків з Маріуполя, де молоді батьки поспішають до лікарні зі своїм пораненим немовлям на руках, а потім дізнаються, що дитя загинуло. Це неймовірно страшно. Як ви справляєтеся з болем, який бачите і фіксуєте своєю фотокамерою? Чи фотографування і є метод?

— Точно ні. Камера не захищає. Ти постійно дивишся на цих людей на фотографіях і переживаєш разом з ними. Обличчя батьків, а потім лікарів, бачиш, як зникає в їхніх очах надія… і цей біль нікуди не дівається, це назавжди в тобі. Я живу з ним. Постійно. Довелося навчитися з цим існувати. 

Фото: Evgeniy Maloletka/AP Photo

Кадри фільму «20 днів в Маріуполі» — це біль, який назавжди залишиться зі мною. Я це бачив наживо. Передивлявся фільм багато разів, але вже не плачу. Хоча всередині дуже важкі й сильні емоції.  

Для мене всі фотографії війни найстрашніші. Вони як флешбеки, як сон. Як щось, що було не зі мною. Але ні — зі мною.

Постійно доводиться дивитися на горе. Редагувати, показувати світу, дивитися на знімки інших фотографів. Людські тіла, зруйновані будинки, відібрані життя. Це дуже сильні емоції. А скільки ще доведеться зняти страшного…

Інколи страшніше те, чого ти не зняв

Мене підживлює усвідомлення, що робиш маленьку важливу роботу. Сподіваючись, що все не марно. Що світ це побачить, запам’ятає, адже кожна фотографія — це доля людини. А ще важливо, щоб ми самі не забули свою історію. Для цього я і продовжую це робити. 

Українські військовослужбовці плачуть біля труни свого товариша, 2023. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

— Ви знімали протести проти Януковича, які призвели до його усунення, пандемію, тепер війну. Вважаєте свою роботу важливою місією? 

— Інколи мене розчаровує те, що знімки мають невелике охоплення. А інколи відзнята історія підриває інтернет. І чим більше робиш, чим частіше знімки бачать і реагують на них, тим міцніше відчуття, що це не марно.

Принаймні я сподіваюсь, що не марно.

Розумію, що в історії залишиться тільки те, що ми запам'ятаємо

А запам'ятаємо ми історії людей саме завдяки фото та відеоматеріалам, які вразили. В історію увійде невелика частина тих моментів, які трапилися за всю війну.

Сподіваюсь, що робота, яку ми робимо, буде у книжках і підручниках, за якими наступні покоління будуть вивчати, через що пройшли наші люди І що таке війна. 

19 лютого 2014, Майдан у Києві. Фото: Evgeniy Maloletka

— Відчуваєте сатисфакцію від того, що робите?

— Це важке питання. І так, і ні. Бо я знімаю страшні речі, на які люди не хочуть дивитися. А ти змушуєш їх на це дивитися. Люди, особливо за межами України, в Європі, наприклад, в більшості хочуть дивитися на позитивні речі. Та ми й самі так до себе ставимось. Прилетіло не в нас, а в сусідній будинок — і слава Богу! А в сусідньому будинку загинули люди…

— Чи були моменти, коли ви не могли сфотографувати те, що відбувається?

— Звичайно. Були моменти, коли я відкладав камеру й допомагав, бо нікого не було поруч. Якщо бачиш, що можеш якось допомогти та щось зробити, ти робиш.

«Ми проїхали 16 російських блокпостів, і на всіх нас пропустили»

— Ви приїхали до Маріуполя за годину до початку війни. Ви розуміли, що вас очікує?

— Так. Неможливо передбачити весь сценарій подій, але потенційно ми з Мстиславом Черновим і Василисою Степаненко розуміли, що місто буде оточене. І ми їхали в Маріуполь спеціально, щоб бути в оточенні. Свідомо. 

Звичайно, було страшно. Ми їхали вночі, було дуже тихо та напружено. Ми готувалися до різних сценаріїв і навіть жартували, що їдемо в місто, яке стане однією з відправних точок третьої світової війни... 

— Скільки разів у Маріуполі ви потрапляли під обстріл?

— Постійно. Я прокидався вранці в готелі і йшов знімати будинок просто навпроти, адже його тільки що зруйнували. Не треба було навіть кудись їхати.

— Ви працювали без світла, води, інтернету та у цілодобовій небезпеці. Які рішення вас врятували?

— Нам багато де пощастило. Але були і конкретні рішення й люди, які дійсно врятували нам життя. Були дуже складні ситуації, коли ми виходили з району, що вже був оточений окупантами… 

Якийсь час ми жили у лікарні, яка нас прихистила. Ми заприятелювали з лікарями, спали в коридорах, куди всіх перемістили подалі від обстрілів, і коли було треба — допомагали нести ноші з пораненими. А потім сусідню будівлю зайняли росіяни. На вулицю виїхали танки. Їхні війська просувалися, працювала авіація. Навколо лікарні йшли вуличні бої. А ми — всередині. І от за нами приходять наші військові й кажуть: «Збирайтеся й біжимо». І ми вибігли з ними. І це нас врятувало. 

З Мстиславом Черновим і лікарями Маріупольської лікарні. Фото: приватний архів

Або ще один випадок. Коли ми вибралися з оточеного району, я втратив свою машину. Її знищили. І поліцейський на ім'я Володимир погодився нас вивезти з Маріуполя. Він ризикував собою і життям своєї сім'ї, але взяв нас у свою автівку. Хоча ми з ним познайомилися за два дні до цього. 

Його машина була простріляна, без вікон, але не ходу. Вони з дружиною і їхньою дитиною забрали нас трьох (мене, Василису та Мстислава) на борт. І так ми виїхали.

— Мені Василиса розповідала цю історію, і я не можу збагнути, як вам це вдалося… 

— Ми проїхали 15-16 російських блокпостів, і на всіх нас пропустили. Окупанти тільки почали проводити фільтрацію. Можливо, допомогло й те, що ми поїхали не тією дорогою, якою їхали інші. Насправді ти ніколи не знаєш, що саме тебе врятувало. Але якби росіяни знайшли відзняті нами матеріали чи дізналися, що ми українські журналісти, постраждали б усі: і ми, і Володимир із сім’єю. 

Один у полі не воїн

— Є таке поняття «провина того, хто вижив». Почуття, добре відоме зокрема тим, хто виїхав від війни за кордон. Чи відчували ви щось подібне, коли вибралися з Маріуполя?

— Ми думали про те, чому не змогли залишитися довше, адже ми не зняли, наприклад, події у драмтеатрі, де загинуло стільки людей… Але саме те, що ми врятувалися — диво. 

Мешканка Херсона у своєму будинку, затопленому після вибуху Каховської дамби 6 червня 2023. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

— Василиса розповідала про свій страх їхати до Маріуполя і те, що ваша із Мстиславом упевненість її надихала. Як легше працювати — в команді чи одному?

— Один в полі не воїн. У цьому я впевнений. У складних обставинах треба завжди бути з людьми, яким довіряєш. З якими ти на одній хвилі.

Якщо, не дай Боже, тебе поранять, поруч мають бути твої люди, які знають, що робити. У Мстислава був серйозний досвід роботи на війнах. У мене теж є певний досвід на нашій війні. 

Влітку 2021 року я пройшов навчання з домедичної допомоги. Я і до цього знав, як ставити турнікети та робити інші важливі речі, але оновлювати знання — коли живеш у країні, в якій іде війна — важливо. Як поводитися під час обстрілів, мене навчило життя. 

А з Василисою ми почали працювати за місяць до повномасштабного вторгнення. Перед Маріуполем ми її трохи відмовляли їхати. Але вона зробила свій вибір, бо хотіла бути з нами. Ризикнула. Молодець. 

— А хто надихає вас?

— Ми із Мстиславом і Василисою одне одного надихаємо. Але насамперед мене надихають наші люди. 

Українці  дуже сильні. Вони постраждали від війни, але не здаються. Я часто бачу військових, які були поранені, але не втратили свого неймовірного життєвого потенціалу й енергії. От, наприклад, військовий, якому зробили близько 60 операцій, ампутували дві кінцівки, каже: «Нічого страшного. У мене все життя попереду». Він займається реабілітацією, вже сам ходить по сходах. У нього мета — «поставити на ноги» двох своїх дітей. Як це може не надихати? 

Український чоловік голими руками виймає залишки скла у вікні після обстрілу росіянами, 2014 рік, Шахтарськ. Фото: Evgeniy Maloletka/AP/East News

Моя бабуся працювала до 82 років, до останнього дня свого життя. Вона була інженером. Хворіла на поліомієліт з дитинства. Мала через це інвалідність 1 групи, але все одно ходила на роботу кожного дня. Їй було складно підніматися на 3 поверх, але вона піднімалася. І говорила, що не можна сидіти чи лежати, треба ходити та рухатися. Після початку повномасштабного вторгнення моїм батькам довелося залишити свій будинок і виїхати з рідного міста. Так вони стали внутрішніми переселенцями. Але батько не впав у депресію чи щось таке. У свої понад 60 років він працює. 

Не хочеться бути пафосним, але який сенс життя, якщо ти робиш усе тільки для себе? Розумію, що на війні збираються ті, кому не байдуже. А я дуже не хочу, щоб мені стало байдуже

Для мене важливо не бути осторонь. Брати участь у тому, що важливе.

Ще важливо не вигоріти. Ми зараз на великому марафоні. І повинні мати таку швидкість, щоб добігти до кінця. Не втративши сили і сенс. 

— Але як? Що вам допомагає?

— Зараз складний період. Я стараюсь не тільки фотографувати, але також допомагати колегам, молодим талановитим фотографам розвиватися. Це також надихає. 

Євген на премії World Press Photo 2023 в Амстердамі на тлі своєї фотографії обстрілу пологового будинку в Маріуполі. Фото: приватний архів

— А є фотографії, від яких вам радісно і приємно?

— Звісно. Я люблю фотографувати свого сина. Спостерігати, як він росте, дорослішає, який він прикольний. 

— Що кожен із нас може зробити для перемоги?

— Ми повинні робити те, що вміємо найкраще. Щодня. А як інакше? Хтось воює, хтось робить дрони, хтось ходить на протести за кордоном, а ми робимо журналістику. Усе це важливо. Кожна дія. Кожної людини.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

Все добре, поки не бахне

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress