Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Після того як фотограф Євген Малолєтка, відеограф Мстислав Чернов і фіксерка Василиса Степаненко врятувалися з оточеного росіянами Маріуполя в середині березня 2022 і показали світу, що відбувалося в перші 20 днів окупації, відзняті матеріали Євгена і Мстислава викликали шалений резонанс.
Сьогодні Євген Малолєтка має найбільшу серед українських фотографів кількість міжнародних та національних премій і нагород — близько 40. Зокрема, він лауреат Пулітцерівської премії за служіння суспільству, міжнародної журналістської премії імені Джеймса Найта, національної премії Шевченка, Георгія Ґонґадзе й «Оскара» за документальний фільм «20 днів у Маріуполі». Ми поговорили з Євгеном про відчуття марності у протистоянні людській байдужості; тих, завдяки кому йому вдалося врятуватися з окупації; про амбіції потрапити до підручників і способах уникнути вигоряння.
.avif)
«Камера не захищає»
Ксенія Мінчук: Як ви стали знімати війну?
Євген Малолєтка: Хоча за освітою я інженер електронних приладів і пристроїв, ще у студентські роки мене захопила фотографія. Працював у кількох редакціях. У 2010 році їздив на протести в Білорусь. Потім знімав різні боки нашої революції: мітинги проти та за Януковича, Майдан. Працював у зонах конфлікту: в різних точках Африки, де тривали операції ООН. А потім застрибнув у потяг, який привіз мене на війну.
Я сам з Бердянська. Коли дивився на мапу і бачив, що Росія активізується, розумів, що повномасштабна війна буде. А коли усвідомлюєш, що має статися щось страшне на кшталт війни, питаєш себе: «Де я хочу бути і що хочу робити? І де я маю опинитися, щоб це реалізувати?» Хоча коли це «страшне» приходить, плани можуть поламатися. Але бодай технічно підготуватися треба. Що я і робив.
Ну а далі головне — твої знання та здатність швидко адаптуватися. Що більше маєш знань та що швидше реагуєш, то більше можеш зробити.
— Одне з найстрашніших фото Євгена Малолєтки і взагалі війни — це серія знімків з Маріуполя, де молоді батьки поспішають до лікарні зі своїм пораненим немовлям на руках, а потім дізнаються, що дитя загинуло. Це неймовірно страшно. Як ви справляєтеся з болем, який бачите і фіксуєте своєю фотокамерою? Чи фотографування і є метод?
— Точно ні. Камера не захищає. Ти постійно дивишся на цих людей на фотографіях і переживаєш разом з ними. Обличчя батьків, а потім лікарів, бачиш, як зникає в їхніх очах надія… і цей біль нікуди не дівається, це назавжди в тобі. Я живу з ним. Постійно. Довелося навчитися з цим існувати.
.jpeg)
Кадри фільму «20 днів в Маріуполі» — це біль, який назавжди залишиться зі мною. Я це бачив наживо. Передивлявся фільм багато разів, але вже не плачу. Хоча всередині дуже важкі й сильні емоції.
Для мене всі фотографії війни найстрашніші. Вони як флешбеки, як сон. Як щось, що було не зі мною. Але ні — зі мною.
Постійно доводиться дивитися на горе. Редагувати, показувати світу, дивитися на знімки інших фотографів. Людські тіла, зруйновані будинки, відібрані життя. Це дуже сильні емоції. А скільки ще доведеться зняти страшного…
Інколи страшніше те, чого ти не зняв
Мене підживлює усвідомлення, що робиш маленьку важливу роботу. Сподіваючись, що все не марно. Що світ це побачить, запам’ятає, адже кожна фотографія — це доля людини. А ще важливо, щоб ми самі не забули свою історію. Для цього я і продовжую це робити.
— Ви знімали протести проти Януковича, які призвели до його усунення, пандемію, тепер війну. Вважаєте свою роботу важливою місією?
— Інколи мене розчаровує те, що знімки мають невелике охоплення. А інколи відзнята історія підриває інтернет. І чим більше робиш, чим частіше знімки бачать і реагують на них, тим міцніше відчуття, що це не марно.
Принаймні я сподіваюсь, що не марно.
Розумію, що в історії залишиться тільки те, що ми запам'ятаємо
А запам'ятаємо ми історії людей саме завдяки фото та відеоматеріалам, які вразили. В історію увійде невелика частина тих моментів, які трапилися за всю війну.
Сподіваюсь, що робота, яку ми робимо, буде у книжках і підручниках, за якими наступні покоління будуть вивчати, через що пройшли наші люди І що таке війна.
— Відчуваєте сатисфакцію від того, що робите?
— Це важке питання. І так, і ні. Бо я знімаю страшні речі, на які люди не хочуть дивитися. А ти змушуєш їх на це дивитися. Люди, особливо за межами України, в Європі, наприклад, в більшості хочуть дивитися на позитивні речі. Та ми й самі так до себе ставимось. Прилетіло не в нас, а в сусідній будинок — і слава Богу! А в сусідньому будинку загинули люди…
— Чи були моменти, коли ви не могли сфотографувати те, що відбувається?
— Звичайно. Були моменти, коли я відкладав камеру й допомагав, бо нікого не було поруч. Якщо бачиш, що можеш якось допомогти та щось зробити, ти робиш.
«Ми проїхали 16 російських блокпостів, і на всіх нас пропустили»
— Ви приїхали до Маріуполя за годину до початку війни. Ви розуміли, що вас очікує?
— Так. Неможливо передбачити весь сценарій подій, але потенційно ми з Мстиславом Черновим і Василисою Степаненко розуміли, що місто буде оточене. І ми їхали в Маріуполь спеціально, щоб бути в оточенні. Свідомо.
Звичайно, було страшно. Ми їхали вночі, було дуже тихо та напружено. Ми готувалися до різних сценаріїв і навіть жартували, що їдемо в місто, яке стане однією з відправних точок третьої світової війни...
— Скільки разів у Маріуполі ви потрапляли під обстріл?
— Постійно. Я прокидався вранці в готелі і йшов знімати будинок просто навпроти, адже його тільки що зруйнували. Не треба було навіть кудись їхати.
— Ви працювали без світла, води, інтернету та у цілодобовій небезпеці. Які рішення вас врятували?
— Нам багато де пощастило. Але були і конкретні рішення й люди, які дійсно врятували нам життя. Були дуже складні ситуації, коли ми виходили з району, що вже був оточений окупантами…
Якийсь час ми жили у лікарні, яка нас прихистила. Ми заприятелювали з лікарями, спали в коридорах, куди всіх перемістили подалі від обстрілів, і коли було треба — допомагали нести ноші з пораненими. А потім сусідню будівлю зайняли росіяни. На вулицю виїхали танки. Їхні війська просувалися, працювала авіація. Навколо лікарні йшли вуличні бої. А ми — всередині. І от за нами приходять наші військові й кажуть: «Збирайтеся й біжимо». І ми вибігли з ними. І це нас врятувало.
.avif)
Або ще один випадок. Коли ми вибралися з оточеного району, я втратив свою машину. Її знищили. І поліцейський на ім'я Володимир погодився нас вивезти з Маріуполя. Він ризикував собою і життям своєї сім'ї, але взяв нас у свою автівку. Хоча ми з ним познайомилися за два дні до цього.
Його машина була простріляна, без вікон, але не ходу. Вони з дружиною і їхньою дитиною забрали нас трьох (мене, Василису та Мстислава) на борт. І так ми виїхали.
— Мені Василиса розповідала цю історію, і я не можу збагнути, як вам це вдалося…
— Ми проїхали 15-16 російських блокпостів, і на всіх нас пропустили. Окупанти тільки почали проводити фільтрацію. Можливо, допомогло й те, що ми поїхали не тією дорогою, якою їхали інші. Насправді ти ніколи не знаєш, що саме тебе врятувало. Але якби росіяни знайшли відзняті нами матеріали чи дізналися, що ми українські журналісти, постраждали б усі: і ми, і Володимир із сім’єю.
Один у полі не воїн
— Є таке поняття «провина того, хто вижив». Почуття, добре відоме зокрема тим, хто виїхав від війни за кордон. Чи відчували ви щось подібне, коли вибралися з Маріуполя?
— Ми думали про те, чому не змогли залишитися довше, адже ми не зняли, наприклад, події у драмтеатрі, де загинуло стільки людей… Але саме те, що ми врятувалися — диво.
— Василиса розповідала про свій страх їхати до Маріуполя і те, що ваша із Мстиславом упевненість її надихала. Як легше працювати — в команді чи одному?
— Один в полі не воїн. У цьому я впевнений. У складних обставинах треба завжди бути з людьми, яким довіряєш. З якими ти на одній хвилі.
Якщо, не дай Боже, тебе поранять, поруч мають бути твої люди, які знають, що робити. У Мстислава був серйозний досвід роботи на війнах. У мене теж є певний досвід на нашій війні.
Влітку 2021 року я пройшов навчання з домедичної допомоги. Я і до цього знав, як ставити турнікети та робити інші важливі речі, але оновлювати знання — коли живеш у країні, в якій іде війна — важливо. Як поводитися під час обстрілів, мене навчило життя.
А з Василисою ми почали працювати за місяць до повномасштабного вторгнення. Перед Маріуполем ми її трохи відмовляли їхати. Але вона зробила свій вибір, бо хотіла бути з нами. Ризикнула. Молодець.
— А хто надихає вас?
— Ми із Мстиславом і Василисою одне одного надихаємо. Але насамперед мене надихають наші люди.
Українці дуже сильні. Вони постраждали від війни, але не здаються. Я часто бачу військових, які були поранені, але не втратили свого неймовірного життєвого потенціалу й енергії. От, наприклад, військовий, якому зробили близько 60 операцій, ампутували дві кінцівки, каже: «Нічого страшного. У мене все життя попереду». Він займається реабілітацією, вже сам ходить по сходах. У нього мета — «поставити на ноги» двох своїх дітей. Як це може не надихати?
Моя бабуся працювала до 82 років, до останнього дня свого життя. Вона була інженером. Хворіла на поліомієліт з дитинства. Мала через це інвалідність 1 групи, але все одно ходила на роботу кожного дня. Їй було складно підніматися на 3 поверх, але вона піднімалася. І говорила, що не можна сидіти чи лежати, треба ходити та рухатися. Після початку повномасштабного вторгнення моїм батькам довелося залишити свій будинок і виїхати з рідного міста. Так вони стали внутрішніми переселенцями. Але батько не впав у депресію чи щось таке. У свої понад 60 років він працює.
Не хочеться бути пафосним, але який сенс життя, якщо ти робиш усе тільки для себе? Розумію, що на війні збираються ті, кому не байдуже. А я дуже не хочу, щоб мені стало байдуже
Для мене важливо не бути осторонь. Брати участь у тому, що важливе.
Ще важливо не вигоріти. Ми зараз на великому марафоні. І повинні мати таку швидкість, щоб добігти до кінця. Не втративши сили і сенс.
— Але як? Що вам допомагає?
— Зараз складний період. Я стараюсь не тільки фотографувати, але також допомагати колегам, молодим талановитим фотографам розвиватися. Це також надихає.
— А є фотографії, від яких вам радісно і приємно?
— Звісно. Я люблю фотографувати свого сина. Спостерігати, як він росте, дорослішає, який він прикольний.
— Що кожен із нас може зробити для перемоги?
— Ми повинні робити те, що вміємо найкраще. Щодня. А як інакше? Хтось воює, хтось робить дрони, хтось ходить на протести за кордоном, а ми робимо журналістику. Усе це важливо. Кожна дія. Кожної людини.
Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
