Блоги

По-перше, політика в США поляризована, як ніколи. Американська модель завжди була побудована на суперництві, але це передбачало взаємну повагу, здатність почути одне одного та працювати разом там, де це стосувалося критичних інтересів США. Наразі основні табори демократів та республіканців все більше схожі на два різних світи, а не на один світ з конструктивною боротьбою за кращу модель американської мрії. 

Прихильники Трампа вважають, що демократичний істеблішмент «привласнив» собі державу і її потрібно звільнити, а прихильники Байдена вважають, що перемога Трампа означатиме кінець американської моделі демократії. Модель «хто кого» змінюється на «або ми, або вони» — і це йде набагато глибше, ніж просто протиставлення Байден-Трамп. У разі виграшу одного з них це буде лише один термін, зважаючи на їхній вік. Але ці чотири роки визначать розвиток США мінімум на наступні десять, якщо не більше. Причому не тільки для США.

До того ж як серед демократів, так і серед республіканців зростає відчуття необхідності адаптації американської моделі демократії до реальностей 21 століття, але бачення шляхів фундаментально різне

Паралельно в американській стратегічній спільноті посилюються дискусії про необхідність зосередитися на Азії, зокрема, суперництві з Китаєм, і зробити все інше якщо не другорядним, то точно не пріоритетним. Використання американських ресурсів на інших напрямках стає все менш популярним та підтримуваним, адже Китай, як вважається, ставиться до своїх ресурсів досить заощадливо. І це на додаток до зростаючого відчуття, що великий державний борг США вимагає концентрації зусиль саме на американській економіці. 

Китай — це єдиний елемент двопартійного консенсусу в США у сфері зовнішньої політики, який залишається незмінним. Двопартійний консенсус щодо України однозначно існує, але він змінився, що дуже добре видно з дискусій у Конгресі стосовно військової та економічної допомоги. Бажання, щоб Київ не програв російському режиму, залишається фундаментальним елементом цього консенсусу.

А от щодо шляхів, як це робити, вже ламаються списи. І це так само стосується допомоги Ізраїлю та ситуації навколо Гази

Будь-які вибори — про сенси та обіцянки, але насамперед про емоції та довіру. Ніхто або майже ніхто не голосує раціонально та відсторонено. Для багатьох виборців вік Байдена, хоча і в Трампа він вже заслуговує на повагу, викликає сумніви. Керувати Сполученими Штатами взагалі і в наші буремні часи зокрема непросто — виборці не розуміють всієї державної механіки, але цю просту істину однозначно відчувають. У Трампа попереду чимало судових процесів. Чим вони завершаться наразі, ніхто не візьметься прогнозувати. Він є беззаперечним лідером симпатій серед республіканців. Але й поміж них існує прошарок, який каже, що не голосуватиме за нього за будь-яких умов. Не виключаю, що ми побачимо у бюлетенях не пару Байден-Трамп, а когось іншого, адже до виборів ще багато часу — і ставка може бути зроблена на когось іншого.

Але навіть Байден 2.0 та Трамп 2.0 відрізнятимуться від своїх перших термінів, причому, скоріше за все, доволі суттєво

Всередині демократів та республіканців також поглиблюються лінії поділу. Серед перших все активніше про себе заявляють умовні «ліві» — вони більше люблять називати себе «прогресивними», які мають відмінну позицію від демократичного мейнстриму з багатьох питань зовнішньої політики, зокрема, підтримки України та Ізраїлю. Серед цих «лівих», а вони доволі різні, все більше закидів до Адміністрації США щодо беззастережної підтримки Ізраїлю. 

Не менш складним є розподіл сил серед республіканців, де є «трампісти», «праві», які частково з ними перетинаються, «класичні» республіканці, різні кола, що орієнтуються на великий бізнес. Знаходити консенсус всередині партій стає все складнішим, а займати радикальні позиції стає все більш необхідним, оскільки так простіше переобиратися, адже «болото» виборці не сприймають.

До цього докладається непроста ситуація на виборах до Конгресу, адже контроль за Сенатом може відійти республіканцям, а округи в Огайо та Монтані дають демократам чимало приводів для занепокоєння. Теоретично може скластися ситуація, коли республіканці контролюватимуть посаду президента, Сенат та Конгрес, а також опосередковано Верховний Суд США, адже більшість суддів у ньому призначалася за часів республіканських адміністрацій. Що це означатиме для майбутнього американської демократії, наразі ніхто не знає. 

Багато питань, які є предметом складних та запеклих дискусій, як от права на аборт або права меншин, можуть стати екзистенційними для єдності американської нації, а значить, відволікатимуть увагу від всього іншого, включаючи зовнішню політику

Трамп вже «налякав» Європу своїми пасажами про те, що не буде її захищати, якщо вона не робитиме належний внесок до НАТО. Це створило стимул для дискусій, чи не час для Європи починати думати, як відповідати за свою безпеку, не сподіваючись на США як гарантію стримування. Це означає, що Європа повинна бути здатна, якщо не зараз, то хоча б у майбутньому, захищати Україну як невід’ємну частину Європи. 

Ситуація в США не надихає як союзників, так й їхніх ворогів щодо послідовності та передбачуваності американської зовнішньої політики. Це має змінитися або будуть спроби будувати моделі без участі США. В якомусь сенсі вислови Трампа примушують Європу серйозніше та головне швидше думати про свої безпекові перспективи, але невизначеність погана основа для довгострокового планування та спільних і солідарних програм безпеки та стримування.

Лідер РФ Путін майже прямо пропонує США почати розмову про «стратегічну стабільність» через голову України, але й Європи. Щонайменше після виборів у листопаді будь-яка адміністрація США буде намагатися говорити з Кремлем щодо питань контролю над стратегічними та новими конвенційними озброєннями, як і щодо регулювання ШІ.

Критично важливо, щоб ця розмова була скоординованою в рамках всього Заходу і велася не на російських умовах. І, зрозуміло, що за участі України

На нас очікують безпрецедентні американські вибори і навряд вони будуть передбачуваними. Не виключено, що вони дадуть декілька сюжетів для голлівудських фільмів, що є більш вражаючими, ніж «Твін Пікс». Для України важливо мати надійні контакти зі всіма провідними американськими політиками і течіями, адже ми залежимо від підтримки США. І залежимо критично. Наша задача в тому, щоб переконати їх у важливості України як союзника, сила якого буде силою для Америки і слабкість, відповідно, слабкістю для американців. 

Втратити союзника, як і довіру, дуже просто, на відміну від того, щоб його придбати на десятиліття вперед. Питання України має повернутися до рівня об’єднуючого, а не дискусійного — у цьому наш стратегічний інтерес. Ми не маємо скиглити щодо того, що США змінюються. Це природно, ми маємо знайти аргументи, які покажуть американцям, що Україна заслуговує на підтримку як екзистенційна частина Заходу за логікою «дати перемогти одну демократію значитиме перемогти демократію як таку». 

Колись Френсіс Фукуяма мріяв про світ, в якому панує ліберальна демократія. Тепер одна поразка демократичної країни може призвести до світу, в якому панують автократія, а демократії борються за власне існування.

США, Європа та азійські демократії мають на рівних бути лідерами Заходу. Нам потрібні США, які за результатами виборів будуть здатні до лідерства та його бажати

Під час війни Ізраїлю за незалежність 1948 року для передачі вістей з поля бою все ще використовувалися спеціально натреновані голуби. В армії були спеціально натреновані солдати, які крім зброї носили на собі велику коробку з, власне, голубами з різних місць, яких в потрібні моменти відправляли з відповідними повідомленнями, бо голуб — птах розумний і ніякої пошти нікому не доставляє, він просто летить додому. Та смертельно поранений зовсім юний солдат-голуб’ятник на прізвисько Бейбі з своєї коробки тремтячою рукою виймає не армійського, а контрафактного голуба, якого дала йому кохана. Другою тремтячою рукою в цей час Бейбі маструбує, щоби кінчити в маленький тубус для записки, який кріпиться на лапку голуба. Останнє, що він встигає в житті — під перехресним вогнем побачити, як стрімко та впевнено злітає неушкодженим в небо голуб, несучи дуже незвичний подарунок. 

Дівчина, неповнолітня волонтерка в зоопарку, що так само, як і Бейбі кохається в голубах і воліє їх товариство понад людське, приймає голуба і добре розуміє повідомлення: напередодні відбуття Бейбі на війну вона запропонувала йому здійснити перший для них обох секс. Але він відмовився і сказав, що все відкладається до кращих часів, які обов’язково настануть, і в них буде багато дітей і, звісно, голубів. За допомогою ложки та шприца дівчина використовує посмертний подарунок за призначенням і народжує від Бейбі сина. 

Ну і далі там відбувається все, з чого Меїр Шалєв зробив роман «Голуб і хлопчик»: як вона врешті виходить заміж, народжує ще одного сина, ким виростає цей син Бейбі, як він одружується і розлучається і знаходить завдяки уже маминому посмертному подарунку (не такому екзотичному – просто багато грошей) свій власний дім, до якого йому завжди, як голубу, хотітиметься повертатися... 

Я читала цю історію давно, до війни, і постійно поверталася подумки до епізоду відправки того останнього голуба, думала — господи, ну яка ж дічь, напевне це реальна історія, бо як таку дічь взагалі вигадати можна? А тепер це діччю мені більше не здається (окрім деталей: скільки той голуб летів чи скільки часу при ізраїльській температурі сперматозоїди можуть зберігати здатність до запліднення — але вірю, що Меїр Шалєв чи його редактори з кимось про це проконсультувалися). 

Торік я читала в соціальних мережах розпачливі пости про історію жінки, яка намагалася розв’язати юридичну колізію з використанням кріоматеріалів свого чоловіка, який загинув на фронті. Згідно з законодавством, такий матеріал мали утилізувати. Згодом історій про використання замороженої сперми чи ембріонів загиблих військовослужбовців ставало все більше. І всі ці історії для мене — про моторошний відчай

Темпи прийняття законів та легалізації процедур завжди сильно відстають від розвитку світу і можливостей науки та техніки, і дуже часто за цим стоїть багато особистих трагедій і зламаних доль. Окрім того, є ситуації, які вирішити однозначно просто неможливо, і, як мені здається, історія з посмертним використанням кріоматеріалу — одна з таких.

Президент України Володимир Зеленський днями підписав закон, який дозволяє клінікам зберігати заморожені репродуктивні клітини загиблих воїнів протягом 3 років, щоб зберегти генофонд України та забезпечити їхнє право на біологічне батьківство. Це нереально круто та прогресивно — і передбачає нереальні зміни багатьох процедур та підходів. 

З одного боку, це історія про право жінки і її тіло — кого, від кого, коли та як виношувати і народжувати. І тут я всією душею за цю жінку, тобто за будь-яку жінку і будь-яке рішення будь-якої жінки. Але з іншого — про трактування та реалізацію того, що написано в законі, про коректно оформлені документи, про поінформованість та професійність (і делікатність теж) фахівців, залучених в процеси на різних етапах. А з найбільш моторошного — це історія про те, що люди змінюються, зокрема під впливом трагічних подій, і змінюються вони непередбачувано. І обставини нашого життя теж постійно плинні, а особливо в умовах війни.

Тут в справу вступає довільна кількість рандомних факторів. Наприклад, чи все ще хотів/ла загиблий/ла дитину з цією жінкою/від цього чоловіка і в цьому світі, що відбувалося з ним/нею на війні та між цими двома в проміжку між здачею біоматеріалу і підписанням документів та загибеллю?

Чи все ще ця жінка після такої емоційної втрати здатна (фізично, емоційно, матеріально) виносити і виростити здорову повноцінну дитину? Чи враховано права та інтереси дитини, яка народжується в ситуацію завідомо складну і драматичну, бо воно ж буде насправді жива маленька трепетна людинка, а не генетичний матеріал?

А також — як саме відбуватиметься реалізація права таких дітей на статус, пільги, майновий спадок? Чи не народжуватимуть таких дітей з метою знайти в них частку того, кого втратили, просто як своєрідний лік від душевного болю (це так не працює і може бути дуже небезпечним для особистості дитини). І ще приблизно стоп’ятсот таких запитань, однозначних відповідей на які нема і не може бути. І взагалі, і в наших реаліях зокрема.

Ну бо... От просто уявіть собі, що жінці в теперішній нашій реальності, де медико-соціальна експертна комісія не завжди визнає право на пожиттєву інвалідність людей, що втратили кінцівки (true story, я знаю людей, які щороку збирають заново всі документи та обстеження, витрачають прірву часу і сил, щоби комісія переконалася, що в них нога не відросла чи нирки нові не утворилися), де дотепер існує акушерське насильство, багато мізогінії і традиційних токсичних уявлень про місце, права і функцію жінки, а також стандарти медицини далекі від доказових — коротше, в Україні, як вона зараз є, — доводиться пройти якусь певну комісію, яка має засвідчити, що жінка при тямі, конструктивно перебула період горювання, здатна виносити та виховати дитину від загиблого воїна без шкоди для себе, оточення та власне цієї дитини. 

І це тільки початок.

Далі потрібно буде визначитися з статусом і правами такої жінки і такої дитини, деталями визнання батьківства: в мене вибухає голова уже при намаганні вгадати, буде вона визнаною матір’ю-одиначкою чи ні. Бо в Україні — якщо в свідоцтво про народження дитини вписаний якийсь батько, то жінка не має права на пільги, підтримку та статус матері-одиначки, навіть якщо цей чоловік не проживає з нею та дитиною і не бере участі в житті дитини та її утриманні

А все тому, що органи, які надають такий статус — просто не мають механізмів прийому доказів про фактичну участь людини в житті дитини. Я перевірила все це на собі, там неподоланні хащі. Виходом є позбавлення батьківських прав, але це займає роки, і також майже нереально здійснити без суду й різної жесті. 

А далі наступний рівень — а що, якщо на війні гине жінка і спільним кріоматеріалом хоче скористатися чоловік? Хто тоді в кінці кому ця дитина, якщо ситуація з регулюванням сурогатного материнства в Україні і так досить хитка, а тут ще й «якщо одне з батьків загинуло»?

Мені здається, якщо ми як соціум знайдемо — не скажу просте, але все ж — здійсненне функціональне рішення цієї ситуації, і закон буде впроваджено не лише в дію, але й в життя, — це буде прецедент в світовому підході до прав людини, дитини і дійсно сучасного, у відповідності з об’єктивною дійсністю, підходу до батьківства та репродукції. 

Це буде неабияке досягнення, але теж — зухвалий і тривожний, проте необхідний в реаліях сьогодення виклик соціальним та етичним нормам загалом. 

‍

Читайте також: Що таке кріоконсервація і як вона допомагає українцям здолати смерть?

Загальний настрій Заходу щодо подій, що у Росії назвали «президентськими виборами», висловив голова Європейської Ради Шарль Мішель. Він завчасно привітав Путіна з перемогою на виборах, в яких не було вибору і конкуренції. Так і є — інші кандидати в бюлетені з прізвищами Даванков, Слуцький та Харитонов (усі троє — лідери політичних партій, представлених у Держдумі, де панує «Єдина Росія»), не змогли викликати ентузіазм у виборців. На це, власне, і був розрахунок.

Кремлівська команда підготувалася до проведення виборів з потужним символізмом. Рівно десять років тому, 17 березня 2014 року, у захопленому росіянами Криму відбувся «референдум» щодо приєднання до РФ. Плюс православні християни цього дня відзначають Прощену неділю. Стало більш зрозумілим прагнення російських генералів за будь-яку ціну захопити Авдіївку напередодні «виборів»: навіть там проводили «голосування». І тільки Міжнародний кримінальний суд не підтримав «тренд 17 березня»: минулоріч у цей день його судді виписали ордер на арешт Путіна, створивши прецедент міжнародного кримінального переслідування лідера ядерної держави.

Поза всяким сумнівом, Путін отримає за підсумками імітації волевиявлення рекордний відсоток підтримки, який перевищить (правда, тільки за офіційними даними Центрвиборчкома РФ) 80 відсотків. Як інакше, адже дострокове голосування ще у суботу, 16-го березня, перетнуло 50-відсоткову позначку.

Дострокове голосування — вірна ознака фальсифікацій, адже перевірити, хто і як голосував і чи голосував взагалі, неможливо

Кремлівська команда не шукає для себе оригінальних рішень, вона просто «відкорегувала» Конституцію та створила умови для швидкого подолання Путіним сталінського рекорду перебування біля стерна управління країною. Тепер новий орієнтир — 2030 рік, і не виключено, що на черзі — коронація Путіна. Або його беатифікація (зарахування праведника до лику блаженних — Ред.).

Путін активно грає роль «збирача російських земель», а його підручні вмонтували окуповані українські території у процес імітації народного волевиявлення. На 20% окупованої української території вони отримали чимало «мертвих душ» з наперед визначеним результатом та стройовий огляд колаборантів різного рівня — від гауляйтерів до поліцейських, які перейшли на службу окупантам. Рейд російських добровольців до Бєлгородської та Курської областей продемонстрував, що не все так добре у кремлівській системі влади, проте радикально вплинути на результати процесу голосування не зміг (хіба що російському диктатору довелося щось промимрити про атаку на Росію).

Смерть Алєксєя Навального під час виборчої кампанії не змусила Путіна висловити співчуття з цього приводу або хоча б якось змінити логіку власних дій. Президентське послання господар Кремля виголосив, практично стоячи на труні з тілом свого головного політичного опонента. Публічна поява «загонів Навального» з яскраво вираженим терористичним акцентом в останній тиждень перед голосуванням нагадує провокацію російських спецслужб. Акція російської опозиції «Полдень против Путина», яка мала продемонструвати незгоду з кремлівськими методами, навряд чи запам’яталася пересічним росіянам. Власне, як і спроби залити зеленкою бюлетені в окремих урнах на низці дільниць для голосування.

Під час агітаційної кампанії Путін поставав у щонайменше трьох іпостасях: воєнного вождя, головного супротивника Заходу та власника атракціону небаченої щедрості для громадян Росії

У першій іпостасі він відвідував підприємства оборонно-промислового комплексу, здійснив політ на стратегічному бомбардувальнику, проте так і не наважився показатися на окупованих територіях України. У другій іпостасі він поєднував брутальні вирази на адресу Заходу з демонстрацією готовності домовлятися — звісно, з беззаперечним урахуванням інтересів Росії. У внутрішній політиці Росії все частіше проявляються елементи тоталітарної держави, які нагадують, що СРСР, правонаступницею якого називає себе РФ, Другу світову розпочинав як союзник нацистської Німеччини.

Троє журналістів отримали можливість поговорити з Путіним під час кампанії. Такер Карлсон із США та кремлівські пропандисти Зарубін та Кісельов. Якщо візит заокеанського гостя змусив кремлівських наголошувати на кількості переглядів, то спілкування з приписаними до Кремля пропагандистами стало прикладом розжовування меседж-боксу.

На сьогодні є дві інтриги: короткотермінова та середньотермінова. Короткотермінова — чи визнає Захід обрання Путіна президентом в умовах проведення виборів на окупованих територіях України? Нагадаю, що РФ окупувала біля 20% української території, що за площею є найбільшою незаконно окупованою територією в світі після Другої світової війни. Очевидний виклик для Еммануеля Макрона та інших західних лідерів.

Середньотермінова — спроба Росії завдати удару по одній з країн НАТО, перевіривши дієвість 5 статті Вашингтонського договору на фоні святкування 75-ї річниці Альянсу та прийдешніх виборів у США та Великій Британії. Західні аналітики вважають цей сценарій ймовірним, проте не цьогоріч. І в цьому головна помилка Заходу: там досі думають, що Путіну важливий імідж передбачуваного партнера, а не імперська велич. На жаль, вони помиляються.

Батьки підлітків у переважній більшості знають, які заспокійливі краще пити, щоб вижити у власному будинку. З часом багато хто вчиться, що легше просто не заходити в кімнату свого тінейджера, ніж хапатися за серце щоразу, коли намагаєшся пролізти крізь завали розкиданого одягу, брудного посуду і обгорток з-під усього на світі.

Тобто всі, хто пережив пубертат своїх чад, автоматично стають ветеранами батьківства

А тепер давайте додамо у цей коктейль війну і біженство — іноземна мова, чужа країна, інший менталітет в суспільстві і, головне, чужий дім. Це у себе в квартирі ми можемо призначити кімнату підлітка «депресивною індустріальною зоною» і пересидіти в засаді, аж поки він нарешті не поїде кудись вчитися. Після того в дитячій можна зробити капітальний ремонт і чекати на канікули вже адекватну дорослу людину. Коли ж ти селишся у чужих людей або знімаєш житло за правилами інших країн, то в контракті може бути пункт про те, що в ваш дім у будь-який момент можуть завітати господарі. У таких умовах перетерпіти вже не виходить.

Але будьмо об’єктивними. Важко не тільки батькам, а й самим підліткам. У момент, коли вони мають формувати свою самоідентифікацію, їм доводиться ще й намагатись вписатися в неукраїнське суспільство.

Комусь пощастило — і діти виявилися достатньо гнучкими. У першу чергу, йдеться про тих, хто до вимушеного виїзду вже знали мову

Ми два роки живемо у Вельсі. Мій чотирнадцятирічний син виявився тим самим рідкісним виключенням. Він володів англійською, легко знайшов місцевих друзів в школі і відчуває себе зараз, напевно, навіть більше інтегрованим, ніж це було в українській школі. Тому я довго жила з «упередженням виживання». Тобто мені здавалося, що діти в цілому адаптуються краще за дорослих. Допоки все частіше не стало звучати від батьків інших українських тінейджерів, що син чи донька — у вакуумі, замикається і стає більш похмурим, ніж це має бути у цьому віці.

Українська сценаристка та продюсерка Лариса Марцева восени 2023-го року вирішила, що українських підлітків варто було би принаймні зібрати докупи і перезнайомити між собою. Рішення прийшло само собі, бо має теж 15-річного сина, якому важко давалася інтеграція. Так виникла Film4Teens — кіношкола для тих, кому від 14 до 18 років. Вона згадує, що на початку основною метою було хоча би змусити їх виходити з дому і спілкуватись. Втім, проєкт розростався на очах. В один з днів кіношколи Лариса нарахувала 62 учасники:

— Власне, моя ідея була створити безпечне середовище для підлітків. Ми ніякі високі завдання перед собою не ставили, особливо щось, на кшталт, психологічної реабілітації. Тому що я не фахівець аж ніяк, не психолог. Але потім підходили батьки і розповідали окремі історії, як кіношкола врятувала дітей, бо самотність і неможливість спілкуватися з кимось зі своєї зграї просто вбивали наших дітей.

Через те, що вони знайшли одне одного, вони створили дружнє коло, якого їм так не вистачало

Від початку учасники кіношколи навчалися писати сценарій, знімати відео і монтувати короткометражки. Нічого дорогого у виробництві — все в телефоні. Коли в кінці двомісячного курсу діти зробили 5 коротких фільмів, з’ясувалося, що розходитися вже ніхто не хоче. Далі Ларисі довелося створити різдвяну п’єсу — і вчорашні малолітні кінематографісти перетворилися на театральних акторів. 

На цьому етапі вже підключилися й батьки. Костюми, реквізит — все це робили всією спільнотою. Декому з батьків і на сцену довелось вийти. Наступним викликом стала річниця початку повномасштабного вторгнення. 13 тінейджерів і декілька дорослих стали частиною мовчазного перфомансу, який показали в торговельному центрі в Кардіффі. 

Феномен «оживання» українських підлітків Південного Вельсу став настільки очевидним, що зараз у Лариси є запити на проведення лекцій в інших регіонах щодо створення подібних дитячих спільнот. Тож, це показник того, що проблеми у цієї вікової групи поширені всюди, додає жінка: 

— Вони — найбільш вразлива група, тому що підліткова, гормональна та криза самоідентифікації, вже свідоме сприйняття того, що відбувається в країні і з їхніми батьками, з ними самими, — все це накладається одне на одне. І їм адаптуватися і пережити все значно важче.

Кардіффська міська адміністрація безкоштовно виділила українській громаді приміщення для хабу. Це дозволило Ларисі Марцевій розгорнути цілий план розвитку «точки збору». Одним із проєктів стала «Чоловіча розмова».

Не секрет, що серед семи з половиною тисяч українських біженців у Вельсі абсолютна більшість, — жінки і діти. І це ще один виклик, особливо для підлітків-хлопців

Відсутність чоловічої фігури поруч, особливо в той момент, коли це так потрібно, Лариса вирішила компенсувати спецподією. Вона запросила працівника кардіффської Ради з питань біженців, Ніка Височанського, який, маючи українське коріння, абсолютно вільно володіє українською мовою. У призначений день вхід до хабу жінкам і дівчатам був суворо заборонений. Тому що там відбувалась «Чоловіча розмова». Хлопці говорили з Ніком і ставили йому питання, які не можуть обговорювати з мамою. Але про що саме йшла мова, ми з вами не дізнаємось, тому що мені, мамі підлітка, як ви розумієте, вхід теж був заборонений.

Підсумовуючи, можна впевнено сказати, що завдяки кіношколі, у українських підлітків Південного Вельсу з’явилось суспільне життя. А у декого — навіть особисте.

Звісно, це не допоможе їм з інтеграцією в британське суспільство, але свою «зграю» вони знайшли

Російські високопосадовці в особах Володимира Путіна і Дмитра Медведєва не припиняють доводити самим собі і світу, що Україна — частина історичних інтересів Росії, а українці — розвідний матеріал для майбутніх воєн. 

6 березня стало відомо, що кум Путіна і лідер проросійського руху в Україні Віктор Медведчук намагається повернути через судові позови українське громадянство, мандат народного депутата та оскаржити санкції. 

Ще влітку 2023 року колишній народний депутат від забороненої партії ОПЗЖ на території Росії зареєстрував політичний проєкт «Другая Украина». Разом із іще одним втікачем — Денисом Жарких — Медведчук просуває круглі столи про українську русофобію і механізми, як це подолати. 

Проєкт «Схеми» Радіо Свобода знайшов одразу кілька цікавих прізвищ різних політичних коментаторів з уже закритих проросійських каналів, депутатів різних рад від ОПЗЖ та політтехнологів, які уникнули покарання за сепаратизм. А нині гучно розказують про фашистів і сатаністів в Україні.

З одного боку, це злить, бо люди Медведчука, які всіляко запрошували російські війська до України, домовились про безбар‘єрний перетин кордону і уникли яскравого перформансу із затриманням їх СБУ.

Але позитив у тому, що у Путіна за два роки повномасштабного вторгнення так і не з’явилось харизматичних нових облич, які б могли стати провідниками русского міра та їхніх божевільних ідей

Навіть гауляйтери окупованих територій — Євген Балицький чи Володимир Сальдо — колишні народні депутати та мери — скоріше результат того, що у нас досить лояльно ставились до проросійських сил і давали їм заробити. Це відпрацьований матеріал із тих років, коли велика частина українського суспільства не замислювалась над тим, чи важлива різниця між Росією та Україною. 

Нині російські війська дещо перехопили ініціативу на полі бою і тішаться пірровою перемогою в Авдіївці. Тому логічно, що Росія намагається використати цей шанс по-максимуму і посилити зневіру та апатію українців, яка виникла після звільнення Валерія Залужного, через затягування американської військової допомоги та новинами про розстріл українських бійців в окопах. 

ГУР МО видало попередження, що кульмінацією російської розкачки суспільної свідомості стане період березня-травня 

«Методика кампанії — традиційна для російських спецслужб: поставити під сумнів легітимність ухвалених в Україні після 20 травня владних рішень, поширити панічні настрої, зневіру, штучно протиставити цивільних та військових, посварити нас з нашими союзниками, розповсюдити в суспільстві усілякі «теорії змови», — йдеться у заяві українських спецслужб. Росіяни будуть грати на втомі і зневірі, тиснути на страху і витискати із українців бажання завершити нинішню війну навіть на незручних умовах і з втратою людей та територій. 

Російські наступальні дії не безмежні, і досить скоро їм треба буде оперативна пауза на перезбірку та мобілізацію. Тому саме час додатково повкидати на внутрішній ринок України історії про нелегітимного Зеленського та активістів, які живуть і мріють про Майдан-3. 

У всій цій дискусії мені не подобається знецінення терміну «Майдан», бо два реальні попередні — були масованою реакцією низів на зміну курсу влади, на утвердження диктатури і на утиски громадських прав та свобод.

Нині українці не в захваті від комунікації Зеленського з власним суспільством, ми шаленіємо від потужного менеджменту Андрія Єрмака та Олега Татарова. Є чимало питань до народних депутатів партії «Слуга народу». Утім, ми будемо розбиратися з ними одразу після завершення воєнного стану. Коли будь-які акції протесту будуть легальні і навіть безпечні, бо по них хоча би не прилетить балістична ракета. 

Російські сили мріють, аби нас роздирали протиріччя, аби під шумок взяти владу і привести до влади кума Путіна, який так рішуче захищає право на український паспорт

Цілком допускаю, що на перших повоєнних виборах проросійські сили матимуть 5% і маленьку фракцію в кінці залу. Однак історія про те, що це буде ренесанс і вагома сила — можна вважати завершеними назавжди. Проросійські депутати слабко цікавились ці два роки як живуть регіони, де був сконцентрований їхній електорат. Ба більше — левова частина народних обранців від нинішньої фракції ОПЗЖ незадовго до повномасштабного вторгнення втекла з України. 

Свого часу всі ці люди прийшли до влади через обіцянки дипломатичного миру і торгівлі з Росією. Однак мало хто з них цікавиться зараз, як живуть і чи взагалі живі їхні виборці із Маріуполя та Мелітополя, із Харкова та Херсона

Тому навряд чи у новому парламенті буде саме така проросійська сила. Надто болітимуть травми війни у перші повоєнні роки, а потім тим більше. І будуть живі свідки того, як їх зрадили на окупованих територіях. Зрадили ті, хто тільки і чекав, як відчинити браму Росії.

Додаток Telegram став дуже дієвим інструментом РФ на початку повномасштабного вторгнення. Анонімні канали з російськими адмінами добряче зіграли на нервах українців у перші дні повномасштабного вторгнення. Хто із українських громадян не шукав люмінесцентні лампи у вікнах сусіда, не шукав мітки фарбою на даху або не «повівся» на дезу про бої з росіянами прямо на вулицях Києва? Вітаю, це було дуже успішне реальне російське ІПСО. 

Українців ніхто не готував до того, як поводитись під час війни. Врешті — як відрізняти техніку власної армії від ворожої. Тому не дивно, що в перші дні війни свої вбивали своїх, а атмосфера недовіри до знайомих і сусідів була колосальною. 

Telegram вперше українці скачали на телефони під час виборчої кампанії президента 2019 року. Тоді веселі відео здавались небаченим новаторством. А нові обличчя з команди президента Володимира Зеленського обіцяли спілкування з громадянами без посередників у вигляді незручної преси. 

Далі популярність цього додатку поступово згасала. Аж поки після повномасштабного вторгнення він не отримав небачений ріст популярності

Цьому сприяло кілька причин. Перше — відсутність будь-якої цензури, тому українські громадяни насолоджувались кадрами вбитих окупантів, смажених танків і відео на кшталт «маленькі песики доїдають труп офіцера Кантемирівської дивізії в деокупованому селі на Сумщині».

Друга причина зростання — рішення влади зігнати основні телевізійні канали в єдиний телемарафон. З часом він здувався, ставав менш цікавим, а гарячі оперативні репортажі замінили нудні студії депутатів провладної партії «Слуга народу». Сам Офіс президента став запрошувати приязні Telegram-канали на пресконференції. За цікавим збігом — дуже часто на них не знаходилось місця офіційним ЗМІ з серйозною історією. 

І причина третя — офіційні органи влади і критичні служби подались робити канали в Telegram. Тож чимало людей змушені були скачати собі цей додаток, аби оперативно дізнаватись про повітряну тривогу. 

Тому не дивно, що станом на зараз, за інформацією народного депутата і очільника Комітету з питань свободи слова Ярослава Юрчишина, «Україна — друга країна по поширенню Telegram і четверта країна по кількості підписників в Telegram». Країни Євросоюзу, які ще донедавна не користувались цією соцмережею, поступово починають встановлювати цей месенджер.  

Проблема з Telegram настільки гостра, що варто нагадати, що низка народних депутатів і ЗМІ на повному серйозі репостила новини з «Легитимного», «Резидента», «Картеля» тощо [ці Telegram-канали були створені, за інформацією Служби безпеки, російськими спецслужбами для дестабілізації ситуації в Україні. — Ред.]

Ще в березні 2022 року СБУ повідомила, що вони координуються 85 Головним центром спеціальної служби Головного управління Генерального Штабу Збройних Сил РФ. 

Однак донині їх можна знайти у вільному доступі і спокійно почитати реальні ІПСО — високоякісні деморалізуючі дези, а не те, що прийнято ними вважати. 

Ярослав Юрчишин повідомив, що українська влада вже зверталася до адміністрації Telegram — Павла Дурова з проханням обмежити канали поширення російської дезінформації. Тоді, мовляв, і питань до Telegram не буде. Однак «пан Дуров по факту проігнорував це звернення, адекватно не відреагував на нього, ніякої роботи в цьому напрямку не було проведено». 

Речник Головного управління розвідки. Речник ГУР Андрій Юсов теж зазначав (і не раз), що Telegram використовується російськими спецслужбами для поширення фейків в Україні. Більше того розвідці відомо, що зараз РФ масово скуповує Telegram-канали та акаунти у соціальних мережах для розкачування внутрішньополітичної ситуації. Якраз під тяжкі березень-квітень, коли Росія агресивно захоплює розбиті села на Донбасі. 

Останнім часом Telegram активно використовувався для дискредитації і звільнення Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Саме у анонімних каналах без блюру тривалий час постили результати влучень по енергетичним та військовим об’єктам. І це дозволяло ворожим силам наступного разу влучити точно в ціль. Зі свіжого — на вістрі непростих стосунків на кордоні Польща-Україна — в низці телеграм-каналів запостили новину про те, що поляк зґвалтував українку у Варшаві. Все це без перевірок офіційних польських ЗМІ активно множилось. І лише нагнітало атмосферу між двома близькими сусідами. Мало який телеграм канал виправив помилку, що постраждала жінка була білорускою. І був упущений момент, що злочинець просто хотів вчинити цей злочин, а не шукав дівчину певної етнічної приналежності. 

Чи справді Telegram залежний від РФ? На жаль, це грамотна схема — і довести її кінці складно. Однак коли коли почалися протести в Башкортостані через затримання екологічного активіста і його ув’язнення, то опозиційні канали були заблоковані за помахом чарівної палички. Тому відмовки Дурова, що такого функціоналу немає, не відповідають дійсності. 

Війна з РФ виходить на фінальну стадію. І Кремль задіє всі ресурси для руйнувань і дезорієнтації України, ЄС та потенційних наступних жертв агресії

Наразі громадяни ще користуються Telegram-каналами, аби знати, звідки летить ракета і куди вона прямує. Анонімні канали набивають собі аудиторію, маючи карт-бланш на відвідини заходів за участю президента та вищих посадовців. Однак — це ніякі не медіа. Вони не реєструються як ЗМІ, не беруть участі в жодних професійних ініціативах. І якщо якийсь Telegram опублікує якийсь фейк  — то точно не відповідатиме в суді. Бо це те саме, як написати про когось огидні речі на паркані.  

Більше того Telegram-канали стали методом цькування незалежних журналістів.  Автор цих рядків неодноразово посилали варити борщ, здохнути в окопі або займались бодішеймінгом. У найбільш запущених випадках — називали ІПСО ворога і руками Кремля. 

Насправді для журналіста класичного медіа у цих нападках немає нічого нового. У нас є імунітет. Однак, коли таке щодня виливають на голову суспільства в стресі війни, воно може спрацювати на руку ворога. 

Тому рано чи пізно проблему з Telegram доведеться вирішувати. Але важливо, аби до того часу, Росія не отримала реванш у головах українців

Коли після народження дочки ми вирішили переїхати зі Львова до Польщі, йшов сьомий місяць війни. Ми зіткнулися з тим, що знайти у Варшаві добру квартиру для нашої родини — ще той виклик! Усі більш-менш пристойні гніздечка вже були зайняті тимчасовими воєнними мігрантами з України, які, тікаючи з рідних міст через війну, прагнули опинитися в місті, яке хоч трошки знають, чули, бували.

Таким містом для багатьох українців, які від початку дії безвізу безперешкодно подорожували світом, була Варшава. І дуже швидко після початку повномаштабки польська столиця стала для нас хабом, Меккою, місцем, в яке ведуть усі дороги і з якого починаються більші подорожі, а для значної кількості переселенців — і новим домом.

Орендувати квартиру в Варшаві було майже дивом

Мій чоловік-поляк швидко облишив ідею оселитися у Варшаві. Тижнями він безрезультатно їздив дивитися квартири з оголошень у передмісті. Згодом Павел почав приходити на зустрічі з власниками квартир вже не в спортивному одязі, як спочатку, а в своєму найкращому костюмі — як на кастинг або співбесіду у круту корпорацію.  На одній із цих розмов він нарешті додумався запропонувати сто доларів зверху — до того, що хотів власник квартири. І вуаля — двокімнатна квартира-студія з терасою, але без меблів у селі під Варшавою — наша.

Переїжджаючи майже-у-Варшаву подалі від ракет, я налаштувалася на те, що буду користуватися усіма культурними благами життя у столиці

Й у перший тиждень після нашого переїзду до Польщі разом двома доньками, одна з яких була зовсім немовлям, ми поїхали на художню виставку в центр. До зупинки автобуса від нашого житла було якихось 25 хвилин пішки, а потім — до музею — ще година з двома пересадками автобусом і метро. Одну дитину я взяла в слінг, другу — за руку, напакувала в рюкзак памперсів, змінного одягу й їжі — і наш караван відправився в довгу путь. Вже за 15 хвилин «подорожі» я так втомилася, що пошкодувала, що взагалі вийшла з дому.

Без автомобіля в Польщі дуже важко

Протягом наступних пів року я виїжджала з нашого села лише в свята, до церкви та за окремих нагод. Однак пересування нашим населеним пунктом виявилося заданням не для слабкодухів. Два кілометри до школи і назад з візочком бігом щодня, а ще покупка продуктів, дитяча поліклініка та інше. Коли через 6 місяців після переїзду я вийшла спочатку на одну роботу, а потім і на дві, на всі ці справи лишилося вдвічі менше часу, і я почала пересуватися нашим селом спочатку на старому ровері свекрухи, а потім на електросамокаті. Одного разу в сутінках я в'їхала переднім колесом мого залізного коника-горбоконика в яму і сильно вдарилася об кермо й асфальт.

«О, курва! — подумала я, підводячись. — Так я довго не протягну, мені терміново потрібен автомобіль»

Коли цьогоріч у січні купила омріяне авто — старенький Ford на барахолці автомобілів неподалік від дому — моїй радості не було меж. Але в голові чомусь  крутилася українська приказка «купи козу — продай козу». Навіть не смішно, наскільки близькою до правди виявилася моя інтуїція. 

Особливості реєстрації автомобіля в Польщі

За польським законом, куплене нове авто потрібно зареєструвати, а вживане — перереєструвати протягом місяця від покупки. За декілька днів після купівлі автівки я поцікавилася переліком документів, необхідних для перереєстрації. На сайті установи, яка здійснює такі послуги — «Повітового Староства» (або простіше, адміністрації повіту, до якого належить моє село) — я знайшла список. З нього у мене було все необхідне, окрім прописки. 

Польська бюрократія 

Я зателефонувала в адміністрацію, щоб дізнатися, а раптом необов'язкову для українських тимчасових мігрантів прописку може замінити, наприклад, документ про мою сплату податків як підприємиці на території повіту.

— Як чудово, що ви зателефонували, — сказала мені солодким голосом професорки Амбридж з Гаррі Поттера пані з адміністрації. — Якби ви просто прийшли до нас, то були б дуже неприємно здивовані! Ні, підтвердження сплати податків в жодному випадку недостатньо. Для реєстрації пані потребує мельдунек (з польської — це прописка). 

«Мельдунек-шмельдунек. Легких доріг не буває, але зрештою це не так вже й важко, коли на реєстрацію авта є цілий місяць», — подумала я і набрала номер центральної адміністрації сусіднього з моїм селом містечка. 

— Нам дуже прикро, — сказали мені там. — Ви не можете прописатися в квартирі, в якій проживаєте. 

— Чому?! — вигукнула я нетерпляче.

— Бо Сейм не продовжив наразі термін дії спецзакону про надання підтримки біженцям з України, а дія попередніх правил збігає 4 березня. Сьогодні 5 лютого, тобто, до завершення дії допомоги — менше місяця. І в цей період ми вже не прописуємо осіб з PESEL UKR, як у вас. 

— А що ж мені робити? Я маю терміново зареєструвати авто! 

— Подайте документи на тимчасове проживання в Польщі і прийдіть до нас з підтвердженням. 

Для працюючої на двох роботах мамі двох дітей немає нічого радіснішого, ніж роз’їжджати по центрах, адміністраціях та відділах зі стосом заяв розміром з «Улісса» Джеймса Джойса кожна і повним рюкзаком документів. Для оформлення тимчасового проживання мені ще знадобився новий оригінал свідоцтва про шлюб (воно у Польщі діє лише три місяці), який також потрібно було взяти у міській адміністрації (а це 30 хвилин автобусом від мого села).

За тиждень вже з необхідними документами я вмовила власника нашої орендованої квартири — досить зайнятого бізнесмена — під'їхати зі мною подати документи (угода на квартиру підписувалася з чоловіком, а не зі мною, тому не могла бути підставою для прописки). Пані у віконечку уважно подивилася наші документи і промовила:

— У вас, шановна, бракує печатки в паспорті про взяття відбитків пальців при подачі документів на тимчасове проживання у Польщі.

— Все вірно, — погодилась я. — Відбитки беруть уже в процесі, через два місяці після подачі документів, а авто я маю зареєструвати за один місяць. Тому ось копія моєї заяви на тимчасове проживання з мокрою печаткою відділу у справах іноземців, який прийняв документи. 

— Ні, це не підійде, — безапеляційно завершила розмову пані в віконечку.

За мить ми з розлюченим власником квартири сиділи в кабінеті начальниці відділу.

— Я — громадянин Польщі, — говорив підвищеним тоном власник, який раптом вимушено опинився в ролі захисника усіх пригноблених і добре грав цю роль. — Я хочу негайно прописати цю пані і не планую вдруге витрачати на це свій дорогоцінний час! 

— Це неможливо, шановні, — лагідно сказала пухкенька добра жіночка у кріслі. — У нас тут таких, як ви, по десять на годину. Ідіть додому і чекайте рішення Сейму про продовження допомоги біженцям. 

Так ми і пішли ні з чим. А ввечері того ж дня Сейм Польщі проголосував за продовження дії спецзакону. На радощах я передзвонила у відділ прописок.

— То що, тепер я вже можу прописатися, пане Гжегоже? — спитала я в працівника відділу, який вже теж мене впізнав.

— Ой, ні, пані Маріє, не так швидко! — відповів з батьківською інтонацією пан Гжегож.

— Господи, що тепер не так? — вигукнула я в слухавку.

— Ухвалена постанова почне діяти після підпису президента і публікації рішення в Dzienniku Ustaw (польському аналогу «Урядового кур'єра»).  

— А коли ж це буде?

— Цього ніхто не знає, — таємниче завершив розмову мій співбесідник.

До завершення терміну перереєстрації авта залишалося днів 10. Президент Дуда коментував смерть Навального, зустрічався з прем' єром Швеції і вручав орден Білого Орла. Про біженців ані слова. А коли врешті він таки підписав продовження дії спецзакону і до завершення моїх строків залишався вже тиждень, він несподівано зробив ще дещо. Пішов, так би мовити, конем. Ні, не моїм залізним. Президент Польщі вислав підписаний документ в Конституційний трибунал, щоб той встановив, чи має силу закон, підписаний парламентом у складі без позбавлених мандатів новою владою депутатів від партії «Право та справедливість» Вонсіка і Камінського. Чи буде в такій ситуації Dziennik Ustaw взагалі публікувати рішення Дуди — ніхто не пояснював. 

Продай автомобіль!

Щодня я прокидалася і засинала, перевіряючи польський «Урядовий кур'єр» , але ніт. З думкою про штраф тим, хто вчасно не зареєстрував авто (спочатку 500, потім 1000 злотих і так далі), я подзвонила порадитись у відділ реєстрації автомобілів: 

— Я хотіла б прийти до вас і написати заяву з проханням відтермінувати можливість реєстрації авта, з огляду на ситуацію, що склалась. 

— Не думаю, що це можливо, — задумливо відповіла жіночка на тому кінці. — Ми з таким ще не стикалися. 

— Але ж ви розумієте, що така ситуація складається не з моєї вини? Якщо вже хочете когось винуватити, то не мене, а шановних депутатів Вонсіка з Камінським!

— Чекайте. Я пораджуся з керівником відділу, — сказала жіночка і повернулась до мене через 10 хвилин мого очікування на лінії. — Ми не можемо перенести вам терміни реєстрації автомобілю. Повторюю, ви в нас така перша.

— Чудово, але ж я є! І я хочу зареєструвати авто!

— Ми можемо порадити вам тільки одне (па-ба-ба-бам!) — продайте цей автомобіль!

— В сенсі?!

— Продайте ваше авто комусь, хто має прописку у Польщі.

— Але я не хочу його продавати, я щойно його купила!

— Співчуваємо! 

Застрибнути в останній вагон

Підписане президентом рішення Сейму в Dzienniku Ustaw було опубліковане за два дні до завершення відведеного на перереєстрацію автомобіля терміну. Наступного дня, тобто, в останній можливий день, я прописалася і зареєструвала машину у двох різних установах в різних кінцях містечка коло мого села. Я встигла навіть не тому, що швидко бігаю, а тому, що протягом останніх двох тижнів передбачливо бронювала через інтернет візити на кожен ранок наперед у кожній з цих двох установ. І я вже мовчу, що напередодні реєстрації, яку я не могла відтермінувати, я не спала всю ніч, бо в мене хворіли діти. Замість того, щоб відвести дочку з  страшним кашлем і температурою у поліклініку, я відправилася міняти автомобільні номери. 

Скільки українських мам, які опинилися в подібній ситуації, не мають няні, яка прийде збивати температуру твоїм дітям, поки ти бігаєш по адміністраціях, вирішуючи справи? Скільки не знає мову достатньо, щоб проговорити ситуацію з Гжегожами і Амбриджками у кабінетах?

Скільки не зможе, не вмітиме, не встигне передбачливо забронювати візити в установах наперед через інтернет і просто не потраплять туди через багатогодинні черги? 

Вишенька на торті — я прописалася в квартирі, в якій живу на підставі нелімітованого договору оренди (за досить значні гроші), лише на пів року. На даний момент це можливо лише до 30 червня 2024 року — до завершення терміну дії чергової редакції спецзакону. Тобто, якщо у червні не прописана українка вирішить, наприклад, записати дитину до дитячого садочку, взяти кредит або зареєструвати авто, то вона потрапить у ту саму ситуацію, що й я. Чи оббиватиме вона пороги адміністрацій і відділів з хворими дітьми вдома, чи стежитиме за сторінкою президента Дуди в інтернеті, як найбільша фанка, чи лягатиме спати з Dziennikiem Ustaw і аналітикою про Вонсіка і Камінського? Чи радше зробить так, як порадили польські чиновники, — продасть щойно куплену машину, візьме дітей і тварин і поїде додому — до Харкова, Херсона, Миколаєва? 

Я не розумію, навіщо польський уряд переглядає допомогу українцям кожні півроку. Не розумію, чи можу я, біженка з України, розраховувати на те, що поки моя країна протистоїть ворогові і боронить Європу, буду почуватися у Польщі, як вдома? Мати авто, вести дитину в садочок, планувати життя хоча б у малому наперед? Ні, бо ми навіть не знаємо, хто і на якій підставі зможе після перегляду програми допомоги мігрантам, зберегти свій PESEL UKR. Наприклад, чи матимуть його студенти з України, які безкоштовно вчаться у польських вишах? Чи отримуватимуть матері з України, значна частина яких — вдови ветеранів, підтримку на своїх маленьких дітей, і чи збережеться для них медичне страхування. Виглядає, що ми і далі живемо на пороховій бочці, — і з нами про це ніхто не говорить.

Політики і чиновники закрилися в кабінетах і мовчать. А ми розраховуємо хоча б на одне — на чесну розмову. І ця розмова — моє особисте прохання до нового польського уряду

Прикордонні переходи між Україною і Польщею щільно заблоковані протестувальниками і, здається, це не фінал, а тільки початок конфлікту, бо незабаром до фермерів знову можуть приєднатися далекобійники. Але я хочу поговорити не стільки про політичні й економічні причини протесту, скільки про те, як він сприймається у польському суспільстві. Бо у ставленні до нього я несподівано побачив віддзеркалення того, як донедавна сприймали реальність тут, в Україні. Побачив те саме ігнорування причинно-наслідкових звʼязків, яке й стало однією з причин української трагедії.

Переважна більшість поляків щиро підтримує Україну в її боротьбі з Російською Федерацією й усвідомлює, що програш України буде і програшем Польщі. Водночас переважна більшість поляків щиро підтримує фермерів і вважає, що постачання української продукції на ринки країн Європейського Союзу шкодить польській економіці.

Я зараз не хочу навіть обговорювати наскільки шкодить — реальна статистика української присутності на цих ринках свідчить швидше про зворотнє. Як не буду обговорювати улюблену тему про протистояння українських агрохолдингів та польських дрібних фермерів — в обох країнах є великі агрохолдинги, проте українські значно поступаються польським, і є дрібні фермери, які страждають від наслідків війни і криз.

Я хотів би запитати у поляків інше: якщо ви хочете, щоб ми виграли, як, з вашої точки зору, ми маємо це зробити?

Війна — це ж не тільки постачання зброї, хоча і з цим зараз, як всі ми бачимо, є очевидні проблеми: і американський конгрес не поспішає схвалити допомогу Україні, і європейці змушені шукати обіцяну нашій армії зброю по всьому світу. Війна — це ще й економіка. Насамперед вона.

Наші союзники допомагають нам виживати, проте ЗСУ забезпечується саме за рахунок державного бюджету України, тобто за рахунок українських платників податків. Українських, а не польських чи німецьких. Кожна заблокована на кордоні фура, кожен нереалізований кілограм продукції — це відсутність податків у бюджеті і грошей для ЗСУ.

У Польщі мені скажуть, що польський фермер також не сплатить податків до бюджету своєї країни. Однак податки громадянина Польщі використовуються для функціонування держави. А податки громадянина України використовуються для її виживання й оборони. Для армії.

Йдеться не стільки про українського фермера, скільки про українського воїна. В одному випадку — про недобудовану дорогу. В іншому — про неврятовані життя. І як наслідок — про неврятовані життя цивільних мешканців, які стануть жертвами чергового етапу російської окупації

Тому чого точно потрібно позбутися всім нам — так це політичної шизофренії. Якщо ви підтримуєте протест фермерів і блокаду кордону — ок, але не треба тоді вигадувати, що ви водночас підтримуєте Україну. Ні, ви сприяєте поразці України, бо — фактично разом з Росією — сприяєте знищенню того, що ще залишилося від української економіки, а також проблемам для української армії. Це все що завгодно, тільки не підтримка. І наші польські друзі мають навчитися — хоча це й непросто — не брехати хоча б самим собі. І самим собі сказати: нам важливо, щоб економічної конкуренції не було. А якщо росіяни переможуть і перетворять Україну на другу Білорусь — нам тільки краще, буде менше конкуренції.

Але навіть якщо так думає звичайна людина, так не може собі дозволити думати політик. Жодний відповідальний політик з влади чи опозиції.

Бо якщо Україна програє, у Польщі не буде проблем з українським збіжжям, але у Польщі будуть проблеми з українськими біженцями. На Польщу і сусідні з нею країни чекає гуманітарна катастрофа такого масштабу, якої не було з часів Другої світової війни. А ще чекає страх. Страх польського суспільства, паралізованого російським тріумфом і розвалом сусідньої держави

Ця гуманітарна катастрофа і цей страх стануть останнім днем сучасних польських політичних еліт і початком влади тих, хто пообіцяє виборцю вирішити проблеми з новими мільйонами біженців та домовитися з Москвою, яка знову стане «справжнім» сусідом Польщі. Де в цей час будуть Дональд Туск, Ярослав Качинський, Матеуш Моравецький, Анджей Дуда, Радослав Сікорський?

Вдома, біля телевізорів, на політичній пенсії. Будуть просто спостерігати, як нові й небезпечні політичні сили будують «альтернативну» Польщу, проєкт якої заперечуватиме всю їхню спадщину. Ось таким я бачу польське майбутнє в результаті українського провалу — і це ще не найгірший варіант, бо найгіршим може бути банальний напад здурілої від крові Росії на Польщу. Але про наслідки такого оберту подій я не хочу навіть розмірковувати.

Не хочу, бо вважаю, що всі ці події ще можна випередити, якщо допомогти Україні відбитися. Але допомога це не слова, а дії. Не гасла, а практична солідарність. Ну і, звичайно, тверезе розуміння наслідків поразки, яка обовʼязково буде нашою спільною поразкою.

Як і перемога буде нашою спільною перемогою.

‍

Їй було 25 років. Родом з Білорусі, приїхала до Польщі в пошуках кращого життя. Мала хлопця. Того вечора пішла з подругами на караоке. Поверталась додому вночі — хотіла прогулятися. Дорога пролягала через центр Варшави. Саме тут на неї напав Доріан С. Приставив ніж до шиї, душив її. Зґвалтував. І залишив помирати.

За свідченнями очевидців, опублікованими в ЗМІ, вони бачили, що біля воріт щось відбувається. Але ніяк не відреагували. Думали, що якась пара «захопилася». Казали, що не зрозуміли, що там може відбуватися щось погане, бо не чули криків. Тому просто квапливо проходили повз, відводили погляди. 

Побиту, роздягнену Лізавету на вулиці виявив комендант будинку, він і викликав допомогу. Лізу відвезли до лікарні, де вона через кілька днів померла від отриманих травм.

Цей інцидент шокував громадськість. Як і інші, не менш жахливі. Про вбиту матір трьох дітей. Про Каміля [8-річний хлопчик з Ченстохови помер у лікарні внаслідок важких травм, завданих його вітчимом. — Ред.], якого закатували до смерті. Про дівчину, яку зґвалтував її двоюрідний брат, але суд постановив, що зґвалтування не було, тому що жертва не кричала. Суспільство буде приголомшене кілька днів, а потім заспокоїться. Повернеться до своїх справ, відвівши погляд, квапливо пройде повз. Мовчатиме. А потім знову прокинеться, коли вб'ють ще одну дитину. Або молоду жінку.

Занадто пізно.

Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв. Це — реакція. Хай навіть надмірна. Це те, чого нам, як суспільству, не вистачає. Сусіди не реагують, коли чують крик. Перехожі не звертають уваги, коли батьки кричать на дитину або шарпають її. Вважають, що це не їхня справа. 

Ось чому Камілек мертвий. Ось чому не стало Лізавети. Ось чому загинула дівчинка-підліток, якою ніхто не цікавився, коли вона просиділа кілька годин на морозі. І саме тому через деякий час ми знову прочитаємо, що когось не вдалося врятувати. Тому що хтось відвернувся. Хтось квапливо пройшов повз. Поспішив у своїх справах. Адже не чув ніяких криків.

Ця втрата слуху коштувала Лізі життя.

Це стосується усієї, глибоко хибної системи, яка продовжує захищати не жертву, а ката. Таких прикладів можна навести сотні. У Польщі, за оцінками організацій, які допомагають людям, що зазнали насильства, кількість жертв становить кілька сотень тисяч. Дані коливаються в залежності від джерела. Статистика поліції, зібрана на основі кількості «Блакитних карток» [документ, який найчастіше заповнює поліція, коли є обґрунтована підозра в домашньому насильстві. — Ред.], свідчить про те, що близько ста тисяч жінок зазнають насильства. Цей показник занижений приблизно на 700 тисяч. Йдеться про жінок, які зазнають психологічного, фізичного, сексуального, економічного насильства. Система не ставиться до них серйозно, а організації, створені для їхнього соціального захисту, не завжди справляються зі своїми завданнями. Сім із десяти справ закриваються, якщо взагалі доходять до суду. Прокуратура зацікавлена у закритті справ, а ініціює їх — неохоче.

Згідно зі статистикою Amnesty International, кожна двадцята жінка в Польщі пережила зґвалтування і щонайменше кожна третя — небажаної сексуальної взаємодії. Лише 10 відсотків з них — звернулися до поліції.

Вони не лише травмовані тим, що пережили. Їм соромно. Не вірять у правосуддя, знають, що шлях до можливого притягнення до відповідальності кривдника дуже тривалий. Вони бояться того, як до них будуть ставитися правоохоронні органи. Бояться повторної віктимізації, яка трапляється постійно. Знають, що їх запитають, чи чинили вони опір, бо польське архаїчне право передбачає, що жертва мусить чинити опір. А потім я читаю в абсурдних обґрунтуваннях закриття справ, що зґвалтування не було, бо «вона не кричала». Вона не захищалася. Ось чому необхідно змінити саме визначення зґвалтування.

Втім, є служби, які можуть надати допомогу. Перший номер, який потрібно знати — 112, загальний номер екстреної допомоги. Також можна звернутися за допомогою до низки фондів, зокрема до «Фемінотеки». Активісти надають юридичну та психологічну допомогу за спеціальним номером телефону. Консультації надаються українською мовою:‍

888 88 79 88

‍

Тільки тут — я вдома

Олена зі своїм сином Колею проживали тут завжди, як сама розповідає. Володимир також. Віталій і отець Леонід, які називають себе «куп'янськими партизанами», теж. Вони нікуди не виїхали і, незважаючи на скрутну ситуацію за два роки після повномасштабної агресії Росії в Україні, нікуди їхати не збираються. Ми — сусіди, познайомилися наприкінці 2022 року. 

«Кароліночко, а куди мені їхати й навіщо? Тільки тут я вдома», — відповідає Олена, коли я вже, мабуть, удвадцяте запитую, чи впевнена вона, що не хоче евакуюватися. У Куп'янському районі про необхідність евакуації оголосили вже в серпні 2023 року, коли ситуація ставала дедалі складнішою і коли ворог почав дедалі частіше застосовувати КАБ — керовані авіаційні бомби, які скидали зі своїх літаків приблизно на висоті Старобільська. В результаті рішення місцевої влади, кілька тисяч людей були евакуйовані з району Куп'янська.

Сина Олени важко назвати «дитиною», адже йому майже 23 роки і він хворіє на ДЦП. Мати виховує його сама, до війни їй ще допомагала бабуся, але вона померла. Жінка щомісяця отримує 7 000 гривень допомоги на сина, і це всі гроші, які вона має в своєму розпорядженні, хіба що рідні щось надішлють. Допомагають також сусіди: той принесе молока, той — яйця. Іноді приходить гуманітарка від волонтерів. Щоразу, коли я виїжджаю з села, я питаю Олену, чого вона потребує, привожу продукти і ліки, які, як я добре знаю, вона просто не може собі дозволити. Але це й так не найбільша біда для неї.

«Коля невиліковно хворий, очевидно, що він не одужає, але за спеціальними ліками, які може виписати тільки психіатр або невропатолог, я повинна їздити з ним особисто, а як мені добиратися до Куп'янська, або ще гірше — до Шевченкового (Куп’янський район. — Авт.)?» — ставить риторичне запитання жінка. І так щомісяця, а якщо все складеться добре, то щодва місяці. Так, громадський транспорт у районі Куп'янська функціонує, але дуже часто він мусить їхати в об'їзд з міркувань безпеки та стану критичної інфраструктури. Дорога до Шевченкового, що знаходиться за кілька десятків кілометрів, може зайняти до кількох годин, що є неабияким випробуванням, коли їдеш з Колею. Незважаючи на це, Олена навіть чути не хоче про виїзд. «Ну, коли буде зовсім погано, поїду до сестри, ближче до Харкова», — обіцяє вона, хоча ми робили все, аби вона могла поїхати до Польщі і зайнятися реабілітацією сина. Незважаючи на наші зусилля — вона відмовилася. «Старі дерева не пересаджують», — каже жінка, хоча їй всього лише трохи більше 50 років.

Олена з Колею пережили російську окупацію, яка тривала понад півроку.

Зараз краще, ніж раніше, попри те, що росіяни нас обстрілюють

Що ж, стріляють, не можна заперечувати. Наприкінці січня, після ротації на ворожому боці, стався потужний наступ на українські позиції в районі Куп'янська, агресору вдалося трохи просунутися вперед, але багато позицій українці вже встигли відбити, бойові дії тривають донині.

Бо ворог — є ворог

Слід зазначити, що лінія фронту саме на Куп'янській ділянці — одна з небагатьох, яка вже більше року утримує практично незмінну лінію оборони, за винятком незначних змін з обох боків. Це дуже важлива ділянка. По-перше, саме місто Куп'янськ — на початку повномасштабної війни здане московськими колаборантами — є символом великої перемоги українців під час масштабної деокупації Харківщини восени 2022 року.

По-друге, це дуже важливий регіон, який дає українській стороні надію на вихід до Сватового (і далі, потенційно, до Старобільська, щоб відновити контроль над Луганщиною). Поки що це не вдалося, але витіснення українців з цього регіону є однією з цілей російської влади, що дозволить агресору пізніше тут укріпитися. Адже не випадково ГУР ще на початку 2023 року, тобто одразу після звільнення Харківщини, попереджав, що росіяни так просто з Куп'янщини не підуть. І сьогодні лунають заяви, що після захоплення Авдіївки саме ця ділянка може стати однією з найгарячіших ділянок на фронті (січневий наступ мав стати для неї своєрідним тестом).

Олена здригається при згадці про загрозу повторної окупації. «Так, росіяни давали гуманітарку, з ліками допомагали, ну як же не брати, коли в тебе нічого немає? Але звідки мені було знати, що їм до голови прийде, я боялася, ворог є ворог, це було жахливо — місяцями бути сусідами з цією наволоччю», — зізнається вона.

Залишити вірян? Як би це виглядало?

Володимир не дуже балакучий. Ми бачимося майже щодня, коли він старанно латає ями на тому, що колись називалося дорогою в нашій місцевості. «Син на фронті, треба ж про щось дбати, а воювати я вже не можу», — каже чоловік літнього віку. Майже щодня він бере свій старий причіп, завантажує його камінням і лопатами і їде латати нові вибоїни. «Я беру уламки зруйнованих росіянами хат, звідки прийдеться, хоча так можу чимось допомогти, хоч так можу приносити користь. Кожен з нас робить свій внесок у перемогу, кожен виконує свій обов'язок настільки, наскільки може», — пояснює він.

Віталій і отець Леонід друкували листівки під час окупації, допомагала їм молодь. «Ми такі куп'янські партизани», — сміються вони. Отець Леонід — священик у церкві в Ківшарівці, а тепер ще й у Сеньковому, де вона перейшла під Київський патріархат. Віталій допомагає в храмі та на службах. Обидва беруть участь у видачі гуманітарної допомоги на Куп'янській ділянці. Віталій раніше жив у Куп'янську, був юристом і соціальним працівником, колись давно служив у радянській армії, а коли почалася повномасштабна війна, переїхав на свою дачу. Іноді він ходив пішки багато кілометрів, щоб допомогти своєму батькові Леоніду, і — м'яко кажучи — вони обидва вже далеко не молоді. «Я не міг залишити своїх вірян в окупації, як би це виглядало», — каже отець Леонід.

Віталій каже, що оскільки у них була риба з Оскілу, патент на виготовлення консервів, то вони, безумовно, вижили. Ми знайомі вже більше року, але коли ми вкотре заводимо розмову про звільнення, в обох з'являються сльози на очах. «Бо нас визволяли кілька легковиків і вантажівка, росіяни не зрозуміли, що це не їхня розмальовка, і пропустили їх на блокпостах», — розповідає Віталій. Після звільнення Харківщини ситуація в Куп'янському районі була драматичною. Фактично, не було ні хвилини перепочинку від обстрілів. «Куп'янські партизани» з патріотичних листівок два тижні сиділи в підвалі, а все навколо було знищене.

Вони вирішили трохи відпочити в Харкові, звідки повернулися через місяць.

«Це був інший світ, на вулицях ходили люди, працювали магазини і кафе, і ми не тільки виглядали як дикуни, але й відчували себе такими», — згадує отець Леонід

Нагадаємо, йдеться про Харків, місто приблизно за 40 км від російського кордону, куди майже щодня прилітають ворожі ракети. Таке життя воєнного часу контрастів — для мешканців Куп'янщини саме Харків видається оазою безпеки, а це не завжди відповідає дійсності.

Шматок пирога, який стане кошмаром

Мої сусіди, незважаючи на дедалі більш напружену ситуацію, нікуди не збираються їхати. І я теж. Росіяни все гучніше кричать про Куп'янськ, але захисники цього району сповнені рішучості не віддати жодного шматка землі, до якої вони теж вже звикли, хоч і є вихідцями із західноукраїнських земель. Землі, яку вони захищають за будь-яку ціну вже півтора року без ротації. Тільки росіяни думають, що увійти в Куп'янськ для них буде легкою справою. Тут вже немає колабораціоністської влади, як на початку повномасштабної агресії.

Тут живуть люди, чия українська свідомість піднялася на багато рівнів, навіть на мовному, і все ж це російськомовний регіон. Кілька днів тому 14-ту бригаду, яка воює в районі Куп'янська, відвідав президент Володимир Зеленський. Це, між іншим, був не перший його візит у цей регіон, раніше він приїздив, зокрема, до 103-ї бригади. Цього разу, щоправда, росіяни зауважили візит очільника української держави і підсумували його мемом — раз він сюди приїхав, то ви його втратите, як Авдіївку чи Сєвєродонецьк.

Втім, Куп'янщина має залишатися для агресора лише бажаною мрією.

Або його найбільшим кошмаром.

‍

Не слід одразу ображатися і шукати винних. Варто з повагою ставитись до тих, хто хоче повернутися з-за кордону, але боїться за дітей, жахається невизначеного майбутнього в Україні та елементарно не має змоги повернутися додому, бо рідне місто або знищене, або в глибокій окупації. 

Дискусію вперше в новорічну ніч підняв президент Володимир Зеленський. Він  побажав тим, хто вагається, зробити вибір: «Бо знаю, що одного дня доведеться поставити собі питання: хто я? Зробити вибір: ким я хочу бути? Жертвою чи переможцем? Біженцем чи громадянином?».

Ця заява багатьом не сподобалась, бо відчувалось, що влада говорить за необхідність обирати між біженством і громадянством. Звичайно, це питання більш складне, проте всі розуміють, що мав на увазі очільник держави. Крім того, чимало людей так і не змогли пробачити пану Зеленському слова про «травневі шашлики» незадовго до повномасштабного вторгнення. Бо політичне керівництво вирішило приховати дані західних розвідок про неминучість нападу РФ з дуже точними, як потім виявилось, маршрутами. 

Станом на зараз, згідно даних ООН, 65% біженців планують повернутися з-за кордону в Україну. Раніше охочих було 77%. У 2024 році не мають наміру повертатися додому 11% біженців

Це цілком очікувані цифри — вони збігаються з аналізом про втрати людського ресурсу ще з часів початку великої війни. Єдине, що їх дещо відкоригує тривалість конфлікту і масштаби руйнувань. 

Міжнародний валютний фонд прогнозує, що назавжди лишаться за кордоном понад 2 мільйони людей. Однак, думати, що вони зманіжені європейськими соціальними програмами, не варто. З цього року низка країн ЄС скорочує програми безкоштовного житла, грошової допомоги — і все частіше кличе українців працевлаштуватися. А в центрах соціальної допомоги громадянам України все частіше кажуть, що «ми вас поважаємо, однак бажаємо вам успішного повернення після завершення воєнного стану». 

Українська соціологія каже, що в країні наростає запит на вирішення соціальних питань. Люди хочуть стабільної роботи, їм потрібне житло, їм потрібні мінімальні гарантії безпеки для дитини — як мінімум надійне укриття без плісняви і з хорошою вентиляцією

Зайнятість на умовному військовому заводі чи підприємстві з пошиву форми — могла би частково вирішити питання браку людей. А заодно, в українців, які переживали найстрашніші дні війні різними способами — була б єдина ціль. 

Перед тим, як виходити на люди і розказувати німецькому уряду, що краще би ви дали нам грошей, а соціальну допомогу поділимо ми самі, — вже зараз варто було би накидати нову карту економічних центрів. Уже зрозуміло, що ніяке стратегічне ВПК неможливе в Харкові. Про славу шахтарів і металургів можна забути назавжди. Тому є сенс подумати, про що ми — і змістити центр економічного тяжіння до західних кордонів. Низка біженців була би не проти оселились в Тернополі, Львові чи Закарпатті, але ці регіони не були налаштовані на мільйони нових людей.

Уже зрозуміло, що найбільш тригерним питанням між укранцями з різним досвідом буде питання: «Де ти був під час війни?». Від чоловіка до чоловіка. 

Коли відкриваєш статистику найбільш бажаної країни для українського біженця — і бачиш, що там 458 тисяч чоловіків, це викликає чимало питань. Особливо, якщо це не хлопчик-школяр чи чоловік похилого віку, а квітучий маскулінний бородатий красень. 

Колись чоловіки з різним досвідом зустрінуться і варто буде між собою поговорити, чому хтось мерз в окопі під Бахмутом, а хтось знімав із дружиною розпаковки норвезького продуктового набору. І їв червону рибу на камеру

Чимало українців за кордоном з часом увіллються в тамтешні суспільства — і варто думати, як ми використаємо цей новий ресурс впливу. Бо ж не секрет, що тривалий час до повномасштабного вторгнення міжнародна політика щодо цих категорій була проста як двері і не завжди ефективна. Людям могли в очі сказати, що «виїхали з України, то і стуліть пельку». Нині це абсолютно неефективно — і ресурс українців має допомагати Україні й її прагненням. 

Кожен, здатний до рефлексій та самоаналізу, як в Україні, так і за її межами має себе зараз запитати – що роблю я, щоб моя країна продовжувала існувати? Якщо ви щось робите — вас приймуть, де б ви не перебували зараз. Волонтерство, донати, адвокація українських інтересів, мітинги на підтримку наших військових та цивільних полонених, акції на підтримку України в європейських столицях — ніхто не зробить цього крім нас. І наші закордонні громадяни тут можуть бути ударною силою. 

Всім українцям, які залишаються вдома і які перебувають в гостях у сусідів, варто нарешті визнати, що перемога — не дар і не привілей. Це внесок від кожного окремо

Не тримаємо фронт тут — завтра росіяни прийдуть руйнувати ваш новий дім у Варшаві, Берліні та Празі. Росія не приховує, що хоче геноцидів і хаосу. І ціль кожного українця, де в він не був — спинити це раз і назавжди, щоби ніколи знову.

Друга річниця повномасштабного вторгнення. 10 років триває війна. Два роки тому в сусідній країні-агресорці сподівались, що Київ «впаде за три дні». Багато хто в Україні теж про це думав, але цього не сталося. Український народ і ЗСУ зробили все для того, щоб не тільки відкинути агресора від Києва, Харкова та багатьох інших важливих міст, а й показати всьому світу, що українці здатні захистити себе і здатні захистити Європу. Цей унікальний захист продовжується. Він справді є унікальним, тому що навіть під час Другої світової війни багатьом націям, які боролися з Гітлером, допомагали, вони об'єдналися. Російські пропагандисти намагалися переконати цілий світ, що тільки вони одні перемогли Гітлера, але ми пам'ятаємо лідерів США, Великої Британії, рухи опору в багатьох країнах і як спільно, великою коаліцією, боролися з цим злом. Злом, яке сьогодні відродилось і фактично робить те саме, що робив Гітлер, виступає з тими самими гаслами. І з цим злом сьогодні бореться лише український народ. 

Звісно, ми вдячні союзникам, які підтримують нас зброєю та фінансово. Ми вдячні тим, хто запрошує нас сьогодні до Європейського Союзу. Саме з нашого прагнення стати членами ЄС і НАТО і розпочалася агресія РФ ще десять років тому, після Майдану.

Планка європейських політиків для української влади 

На річницю вторгнення в Києві Урсула фон дер Ляєн, фантастична жінка, одна з лідерок не просто ЄС, а і сучасного демократичного світу, проти якого бореться агресор і світ тоталітарний.

Урсула фон дер Ляєн вирішує найскладніші протистояння в Європейському Союзі. Вона є кандидаткою на очолення Єврокомісії на наступний термін. Очевидно, Україна має зробити все для того, аби підтримати цю кандидатуру: Урсула фон дер Ляєн так багато робить для нашої перемоги, європейської інтеграції, демонструючи приклад політичного усвідомлення, справжнього служіння, приклад політика, що думає про майбутнє. До Києва 24 лютого приїхали також прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо, прем’єр-міністр Бельгії Александер де Кроо, прем’єр-міністерка Італії Джорджія Мелоні. Все це видатні політичні діячі сучасності. Чи українська влада відповідає рівню і прикладу, який дають сьогодні європейські очільники? На жаль, ні. Українська влада дуже часто не відповідає рівню і українського суспільства, і перш за все, української армії, яка не просто організовано боронить Україну від ворога, а й захищає цілий світ. 

Українська влада говорить, що перемогла корупцію. Очевидно, що це не так. Ми пам'ятаємо дрібні звільнення і призначення українських посадовців. Ми пам'ятаємо обмеження свободи слова. Ми пам'ятаємо обмеження демократії, яке намагаються виправдати воєнним часом. Все це жодним чином не підтримується ані українським суспільством, ані суспільством європейським. Ми зможемо стати членами європейської сім'ї, долучитися до спільного бажання видатних лідерів сучасності, таких як Урсула фон дер Ляєн, звільнити від Путіна не лише Україну, а й цілу Європу лише за умови, що українська влада буде відповідати цій високій планці, яку для нас ставлять очільники європейські. Сподіваємося, що так і буде. Втім, поки що такого не відбувається. 

Вистава на кордоні 

Ми бачили фото, де український уряд вишикувався на польському кордоні, нібито очікуючи на перемовини з польським урядом. Очевидно, ця дешева вистава жодним чином не допоміг українсько-польським стосункам. Парадокс в тому, що вимоги українського уряду є справедливими. Парадокс в тому, що лише Росія зацікавлена в тому, щоб український та польський народи сварилися між собою. І ми бачимо, як ефективно в Росії це виходить. Вимоги польських фермерів до України не мають жодної справедливої підстави. Ми нічого не продаємо в Польщі: все наше збіжжя й інші сільськогосподарські продукти через Польщу транзитом йдуть в інші країни. Звинувачення нас у тому, що нібито українські продукти є низької якості, неправдиві: немає жодного такого факту. На кордоні України і Польщі працюють польські фітосанітарні служби, в Україні працюють інспектори ЄС, які спостерігають за якістю українського зерна та інших сільськогосподарських продуктів. Українські сільськогосподарські продукти відповідають найкращому рівню таких продуктів в Європі. Тому звинувачення польських фермерів у тому, що нібито це зерно поганої якості, не просто не відповідає дійсності, а є прямою брехнею. Як і те, що українське зерно заполонило Польщу. Ріпак, який висипали з вагонів української залізниці, прямував до Німеччини і взагалі не має жодних обмежень в ЄС, нічим не конкуруючи з польськими виробниками.

Але польські сільгоспвиробники виходять на протести і перекривають кордон. Звинувачують в усьому Україну. Я щойно повернувся з Польщі, де спілкувався з дослідниками, які вивчають намагання росіян через соціальні мережі вплинути на суспільну думку України і Польщі та їхні активні спроби посварити між собою українське і польське суспільство та польське суспільство всередині. На жаль, у них це вдається. На жаль, не вистачає мудрості ані польським, ані українським політикам для того, щоб припинити цю істерію, яка не має під собою жодних причин. 

Польське змагання: хто більший захисник селян 

В Польщі тема українського зерна і української сільгосппродукції використовується політично. Це було перед парламентськими виборами. Тепер у  квітні вже будуть місцеві вибори. Політична структура Польщі є надзвичайно складною. Між собою бореться одна з найбільших тепер опозиційних фракцій «Право і Справедливість», проросійська партія «Конфедерація» і коаліція різноманітних партій, які зараз є при владі. Ці партії на місцевих виборах теж підуть окремо. Отже, між ними всередині існує конкуренція. Існує конкуренція між міністром сільського господарства Польщі від однієї партії та його заступником від іншої: кожен з них намагається показати себе більшим захисником селян. Селяни цим користуються для того, щоб отримати для себе більші дотації. І зрештою, їх отримують зараз і будуть отримувати надалі від ЄС. А Україна через російські провокації, на жаль, стає тут розмінною монетою.

Що мав би робити український уряд? Говорити про це серйозно. Серйозні розмови відбуваються: Урсула фон дер Ляєн проводила переговори, тепер буде проводити їх в Україні. Ми бачимо, що ЄС дає дотацію польським фермерам і підтримує Україну, відкриваючи для України ринки. Тому що якщо ринки для нашої сільськогосподарської продукції будуть закриті в ЄС, то який сенс тоді для нас в ЄС? Вимоги українського уряду, які підписав Шмигаль, є абсолютно справедливими і чесними. І тут можна було б показати свою зрілість, свою відданість українсько-польському діалогу і співробітництву… Без цього в Європейському Союзі нам буде надзвичайно складно. Нам буде складно спілкуватися з іншими країнами без нашого найбільшого союзника Польщі. Наше членство в ЄС в інтересах і Польщі, і України. Лише Росія зацікавлена, щоб у нас був заблокований західний кордон, а в Польщі їхній східний. Лише Росія зацікавлена ​​в конфлікті між нашими народами. І для того, щоб не підігравати Росії, треба не спектакль влаштовувати на кордоні, як зробив український уряд, а ці справедливі урядові вимоги гідно озвучувати в діалозі з поляками. 

Те саме треба робити і полякам. Поляки, які стверджують, що ми продаємо погане українське зерно і заполонили польський ринок, брешуть, використовуючи це у внутрішній політиці. 

Мені дуже хочеться, щоб якомога швидше цей популізм у внутрішній політиці як України, так і Польщі минув. Щоб ми стали справжніми стратегічними союзниками і показали на весь світ приклад справжньої демократії. І обов’язково якомога швидше перемогли.