Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Не слід одразу ображатися і шукати винних. Варто з повагою ставитись до тих, хто хоче повернутися з-за кордону, але боїться за дітей, жахається невизначеного майбутнього в Україні та елементарно не має змоги повернутися додому, бо рідне місто або знищене, або в глибокій окупації.
Дискусію вперше в новорічну ніч підняв президент Володимир Зеленський. Він побажав тим, хто вагається, зробити вибір: «Бо знаю, що одного дня доведеться поставити собі питання: хто я? Зробити вибір: ким я хочу бути? Жертвою чи переможцем? Біженцем чи громадянином?».
Ця заява багатьом не сподобалась, бо відчувалось, що влада говорить за необхідність обирати між біженством і громадянством. Звичайно, це питання більш складне, проте всі розуміють, що мав на увазі очільник держави. Крім того, чимало людей так і не змогли пробачити пану Зеленському слова про «травневі шашлики» незадовго до повномасштабного вторгнення. Бо політичне керівництво вирішило приховати дані західних розвідок про неминучість нападу РФ з дуже точними, як потім виявилось, маршрутами.
Станом на зараз, згідно даних ООН, 65% біженців планують повернутися з-за кордону в Україну. Раніше охочих було 77%. У 2024 році не мають наміру повертатися додому 11% біженців
Це цілком очікувані цифри — вони збігаються з аналізом про втрати людського ресурсу ще з часів початку великої війни. Єдине, що їх дещо відкоригує тривалість конфлікту і масштаби руйнувань.
Міжнародний валютний фонд прогнозує, що назавжди лишаться за кордоном понад 2 мільйони людей. Однак, думати, що вони зманіжені європейськими соціальними програмами, не варто. З цього року низка країн ЄС скорочує програми безкоштовного житла, грошової допомоги — і все частіше кличе українців працевлаштуватися. А в центрах соціальної допомоги громадянам України все частіше кажуть, що «ми вас поважаємо, однак бажаємо вам успішного повернення після завершення воєнного стану».
Українська соціологія каже, що в країні наростає запит на вирішення соціальних питань. Люди хочуть стабільної роботи, їм потрібне житло, їм потрібні мінімальні гарантії безпеки для дитини — як мінімум надійне укриття без плісняви і з хорошою вентиляцією
Зайнятість на умовному військовому заводі чи підприємстві з пошиву форми — могла би частково вирішити питання браку людей. А заодно, в українців, які переживали найстрашніші дні війні різними способами — була б єдина ціль.
Перед тим, як виходити на люди і розказувати німецькому уряду, що краще би ви дали нам грошей, а соціальну допомогу поділимо ми самі, — вже зараз варто було би накидати нову карту економічних центрів. Уже зрозуміло, що ніяке стратегічне ВПК неможливе в Харкові. Про славу шахтарів і металургів можна забути назавжди. Тому є сенс подумати, про що ми — і змістити центр економічного тяжіння до західних кордонів. Низка біженців була би не проти оселились в Тернополі, Львові чи Закарпатті, але ці регіони не були налаштовані на мільйони нових людей.
Уже зрозуміло, що найбільш тригерним питанням між укранцями з різним досвідом буде питання: «Де ти був під час війни?». Від чоловіка до чоловіка.
Коли відкриваєш статистику найбільш бажаної країни для українського біженця — і бачиш, що там 458 тисяч чоловіків, це викликає чимало питань. Особливо, якщо це не хлопчик-школяр чи чоловік похилого віку, а квітучий маскулінний бородатий красень.
Колись чоловіки з різним досвідом зустрінуться і варто буде між собою поговорити, чому хтось мерз в окопі під Бахмутом, а хтось знімав із дружиною розпаковки норвезького продуктового набору. І їв червону рибу на камеру
Чимало українців за кордоном з часом увіллються в тамтешні суспільства — і варто думати, як ми використаємо цей новий ресурс впливу. Бо ж не секрет, що тривалий час до повномасштабного вторгнення міжнародна політика щодо цих категорій була проста як двері і не завжди ефективна. Людям могли в очі сказати, що «виїхали з України, то і стуліть пельку». Нині це абсолютно неефективно — і ресурс українців має допомагати Україні й її прагненням.
Кожен, здатний до рефлексій та самоаналізу, як в Україні, так і за її межами має себе зараз запитати – що роблю я, щоб моя країна продовжувала існувати? Якщо ви щось робите — вас приймуть, де б ви не перебували зараз. Волонтерство, донати, адвокація українських інтересів, мітинги на підтримку наших військових та цивільних полонених, акції на підтримку України в європейських столицях — ніхто не зробить цього крім нас. І наші закордонні громадяни тут можуть бути ударною силою.
Всім українцям, які залишаються вдома і які перебувають в гостях у сусідів, варто нарешті визнати, що перемога — не дар і не привілей. Це внесок від кожного окремо
Не тримаємо фронт тут — завтра росіяни прийдуть руйнувати ваш новий дім у Варшаві, Берліні та Празі. Росія не приховує, що хоче геноцидів і хаосу. І ціль кожного українця, де в він не був — спинити це раз і назавжди, щоби ніколи знову.
Українська журналістка, політичний аналітик та медіа-консультант. Працювала парламентським оглядачем більше 10 років. Співпрацює з виданнями «Цензор.нет» та «Еспресо». Є авторкою популярних YouTube-каналів «Цензор.нет» та «Шоубісики». Спеціалізується на темі політики, економіки та медіатехнологій.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
