Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв
Ліза — мертва. Вона померла в лікарні від травм, завданих ґвалтівником. Зґвалтував і вбив її Доріан С., але смерть дівчини — це також й наша провина. Це наша хвороба, яка поглинає суспільство. Відсутність емпатії.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Їй було 25 років. Родом з Білорусі, приїхала до Польщі в пошуках кращого життя. Мала хлопця. Того вечора пішла з подругами на караоке. Поверталась додому вночі — хотіла прогулятися. Дорога пролягала через центр Варшави. Саме тут на неї напав Доріан С. Приставив ніж до шиї, душив її. Зґвалтував. І залишив помирати.
За свідченнями очевидців, опублікованими в ЗМІ, вони бачили, що біля воріт щось відбувається. Але ніяк не відреагували. Думали, що якась пара «захопилася». Казали, що не зрозуміли, що там може відбуватися щось погане, бо не чули криків. Тому просто квапливо проходили повз, відводили погляди.
Побиту, роздягнену Лізавету на вулиці виявив комендант будинку, він і викликав допомогу. Лізу відвезли до лікарні, де вона через кілька днів померла від отриманих травм.
Цей інцидент шокував громадськість. Як і інші, не менш жахливі. Про вбиту матір трьох дітей. Про Каміля [8-річний хлопчик з Ченстохови помер у лікарні внаслідок важких травм, завданих його вітчимом. — Ред.], якого закатували до смерті. Про дівчину, яку зґвалтував її двоюрідний брат, але суд постановив, що зґвалтування не було, тому що жертва не кричала. Суспільство буде приголомшене кілька днів, а потім заспокоїться. Повернеться до своїх справ, відвівши погляд, квапливо пройде повз. Мовчатиме. А потім знову прокинеться, коли вб'ють ще одну дитину. Або молоду жінку.
Занадто пізно.
Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв. Це — реакція. Хай навіть надмірна. Це те, чого нам, як суспільству, не вистачає. Сусіди не реагують, коли чують крик. Перехожі не звертають уваги, коли батьки кричать на дитину або шарпають її. Вважають, що це не їхня справа.
Ось чому Камілек мертвий. Ось чому не стало Лізавети. Ось чому загинула дівчинка-підліток, якою ніхто не цікавився, коли вона просиділа кілька годин на морозі. І саме тому через деякий час ми знову прочитаємо, що когось не вдалося врятувати. Тому що хтось відвернувся. Хтось квапливо пройшов повз. Поспішив у своїх справах. Адже не чув ніяких криків.
Ця втрата слуху коштувала Лізі життя.
Поліція Варшави затримала 23-річного чоловіка Доріана С., підозрюваного в сексуальному злочині, пограбуванні та замаху на вбивство з використанням небезпечної зброї. Фото: Головне управління поліції у Варшаві
Це стосується усієї, глибоко хибної системи, яка продовжує захищати не жертву, а ката. Таких прикладів можна навести сотні. У Польщі, за оцінками організацій, які допомагають людям, що зазнали насильства, кількість жертв становить кілька сотень тисяч. Дані коливаються в залежності від джерела. Статистика поліції, зібрана на основі кількості «Блакитних карток» [документ, який найчастіше заповнює поліція, коли є обґрунтована підозра в домашньому насильстві. — Ред.], свідчить про те, що близько ста тисяч жінок зазнають насильства. Цей показник занижений приблизно на 700 тисяч. Йдеться про жінок, які зазнають психологічного, фізичного, сексуального, економічного насильства. Система не ставиться до них серйозно, а організації, створені для їхнього соціального захисту, не завжди справляються зі своїми завданнями. Сім із десяти справ закриваються, якщо взагалі доходять до суду. Прокуратура зацікавлена у закритті справ, а ініціює їх — неохоче.
Згідно зі статистикою Amnesty International, кожна двадцята жінка в Польщі пережила зґвалтування і щонайменше кожна третя — небажаної сексуальної взаємодії. Лише 10 відсотків з них — звернулися до поліції.
Вони не лише травмовані тим, що пережили. Їм соромно. Не вірять у правосуддя, знають, що шлях до можливого притягнення до відповідальності кривдника дуже тривалий. Вони бояться того, як до них будуть ставитися правоохоронні органи. Бояться повторної віктимізації, яка трапляється постійно. Знають, що їх запитають, чи чинили вони опір, бо польське архаїчне право передбачає, що жертва мусить чинити опір. А потім я читаю в абсурдних обґрунтуваннях закриття справ, що зґвалтування не було, бо «вона не кричала». Вона не захищалася. Ось чому необхідно змінити саме визначення зґвалтування.
Втім, є служби, які можуть надати допомогу. Перший номер, який потрібно знати — 112, загальний номер екстреної допомоги. Також можна звернутися за допомогою до низки фондів, зокрема до «Фемінотеки». Активісти надають юридичну та психологічну допомогу за спеціальним номером телефону. Консультації надаються українською мовою:
Журналістка, редакторка, письменниця. Публікувалася у таких виданнях «Wysokie Obcasy», «Przegląd», «Polska The Times», OKO.press. У своїй журналістській роботі висвітлює права жінок у політичному та соціальному контексті, пише про системне витіснення жінок за межі суспільного життя. Авторка книг «Poddaję się. Reportaże o polskich muzułmankach» та «Znikając. Reportaże o polskich matkach».
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Україна проголосила незалежність 24 серпня 1991 року. Польща першою визнала цю декларацію, а сьогодні належить до держав, що послідовно підтримують східного сусіда у боротьбі з російською агресією. Адже Росія, по суті, ніколи не приймала суверенітету української держави. Коли Революція гідності зруйнувала кремлівські розрахунки на збереження політичного впливу в Києві та стримування євроатлантичних прагнень українського суспільства, у березні 2014 року анексія Криму Росією виявилася першим актом війни, що триває вже одинадцятий рік.
Українське суспільство святкує 34 річницю незалежності, обороняючись проти російської агресії. І хоча дипломатична наступальна ініціатива Сполучених Штатів, Європейського Союзу й держав, що підтримують Україну, дала шанс на припинення збройних сутичок, сталий мир залишається дуже віддаленою перспективою.
Росія не збирається відмовлятися від реалізації своїх стратегічних цілей, причому найважливішим серед них є аж ніяк не підкорення України, а ревізія світового ладу, і ліквідація українського суверенітету є ключовим засобом для досягнення цієї мети. Українці не хочуть відмовлятися від суверенітету, переконані, що здатні захистити незалежність своєї держави та реалізувати власну стратегію — інтеграцію до структур євроатлантичного геостратегічного простору.
Ефективний опір
У лютому 2022 року, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, мало хто вірив, що Україна зможе захиститися. Однак українцям вдалося ефективно чинити опір і залучити на свій бік коаліцію держав широко зрозумілого «Заходу», готових підтримувати Київ фінансово, політично, постачанням озброєння та іншими формами військової допомоги. Ця допомога є незамінною, проте була б неефективною без здатності українського суспільства підтримувати мобілізацію та дух опору, а також без спроможності держави не лише організовувати оборонні зусилля, але й забезпечувати безперебійний доступ до соціальних послуг й інфраструктури.
Пунктуальність далекобійних поїздів у внутрішньому сполученні досягла в першому півріччі 2025 року 95%, а державне підприємство «Укрзалізниця» стало символом не лише якості сервісу, але й міцності сучасної держави. У 2022 році поїзди української залізниці евакуювали понад 4 мільйони осіб та 120 тисяч домашніх тварин. Сьогодні вони перевозять пасажирів і вантажі. Інфраструктура, що руйнується під час бомбардувань, відновлюється в режимі реального часу, а рухомий склад модернізується. З початку поточного року введено в експлуатацію 36 нових вагонів, вироблених в Україні. Триває виробництво ще ста. Цю статистику доповнюють інші військові цифри — за час війни загинуло понад 900 залізничників, 2700 отримали поранення.
Залізниця не є винятком, аналогічно працюють інші служби. Багато читачів, певно, пам'ятають осінні повідомлення про масштаби руйнувань енергетичної інфраструктури й попередження, що відсутність доступу до електроенергії та тепла в Україні може призвести до вимушеної міграції сотень тисяч людей через холод.
Натомість остання статистика повідомляє, що в червні й липні 2025 року Україна експортувала більше електроенергії, ніж була змушена закупити, а поставки електроенергії є стабільними, що забезпечує безперебійну роботу промисловості
Макроекономічна стабільність
Незважаючи на величезні витрати на ведення війни — вони сягають 35% ВВП — інфляція утримується під контролем і становить 14,1%. Чимала цифра, але в безпечних межах, що дозволяє зберегти макрофінансову стабільність. Важливим її гарантом є фінансова підтримка з-за кордону — зовнішні кошти фінансують усі цивільні витрати державного бюджету України (половина бюджетних видатків), власні доходи цілком направляються на військові дії. Для покриття цивільних зобов'язань Україні цього року потрібно 38,4 мільярди доларів, і вона має повне покриття потреб за деклараціями партнерів, а додатковим стабілізатором є валютний резерв на рівні 41,5 мільярдів доларів.
Безробіття в липні 2025 року знизилося до 11,2% — це найнижчий рівень з початку повномасштабної агресії, а ситуація на ринку праці оцінюється експертами як стабільна. Насправді статистичну картину псує явище ухилення від офіційного працевлаштування чоловіків призовного віку. Багато хто з них боїться, що якщо вони офіційно влаштуються на роботу, стануть мішенню для військкоматів, тому надають перевагу пошуку роботи «в чорну». Незважаючи на це, економічна ситуація — як на воєнний час — є стабільною, про що свідчить як покращення споживчих настроїв (хоча й у межах негативних очікувань), так і зменшення рівня бідності (частка осіб, які заявляють, що змушені економити на їжі) до рівня 21,6%, хоча, на жаль, це лише місячна позитивна флуктуація (випадкове відхилення величини від її середнього значення — Ред.).
Голос ринку
Опитування варто доповнити ринковими даними, оскільки вони краще віддзеркалюють реальні настрої. В інформації з України домінують повідомлення про щоденні повітряні атаки на міста й цивільну інфраструктуру. Інтенсивність цих атак зростає, збільшується кількість жертв. Навіть центри на заході країни не захищені від загрози. Незважаючи на це, ринок нерухомості активно розвивається, а кількість розпочатих у 2025 році житлових інвестицій зросла на 35% порівняно з минулим роком (і на 52%, якщо вимірювати метражем). Київ знову став найдорожчим містом в Україні — за однокімнатну квартиру там в середньому потрібно заплатити 65 тисяч доларів, за оренду — 18 тисяч гривень на місяць.
В Україні триває жорстока війна, про що свідчать трагічні статистичні дані щодо солдатів, цивільних службовців і звичайних цивільних, які гинуть щодня внаслідок агресивних атак на житлові райони й цивільну інфраструктуру. Однак воля до життя й прагнення свободи сильніші за жах смерті, і їхній сенс виражається не лише в готовності боротися й підтримувати збройні сили, але й у практикуванні хорошого життя попри всі існуючі труднощі: участі в культурних подіях, турботі про спільний простір, залученні до політичних дебатів. Саме тому київський книжковий фестиваль «Арсенал» у червні відвідали десятки тисяч глядачів, а в липні тисячі українок і українців вийшли на вулиці Києва та шістнадцяти інших міст, щоб протестувати проти закону, що обмежує незалежність ключових антикорупційних інституцій.
Жінка заспокоює сина, ховаючись у метро під час атак російських безпілотників по Києву, Україна,червень 2025. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News
Мир, але не за будь-яку ціну
На четвертому, а по суті одинадцятому році війни, яку Україна веде з Росією, українці, безсумнівно, відчувають втому і мріють про мир. Однак, не за будь-яку ціну. Вони усвідомлюють, що майбутнє вирішать не лише бойові дії, а й перемовини. І вони знають, що в України зараз недостатньо сил, щоб відбити території, вже захоплені росіянами — а це близько 20% площі країни. Тому, згідно з результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології (опитування проведено на межі липня й серпня 2025 року), найбільшу підтримку суспільства має сценарій, згідно з яким Україна де-факто визнає окупацію захоплених територій, але не приймає цього де-юре. Натомість вона отримає від європейських держав і Сполучених Штатів гарантії безпеки та продовжить процес євроінтеграції. Цей варіант готові прийняти 54% респондентів, для 35% він є неприйнятним. Умови Росії, що по суті означають капітуляцію, не приймають 76% опитаних. Українці не мають наміру приймати також різні варіації американських пропозицій, що розцінюються як різновид очікувань Росії.
У такій ситуації сталого миру, можливо, доведеться чекати ще довго, важко навіть уявити собі його подобу у формі довготривалого перемир'я. Воно мало б сенс, якби держави, що підтримують Україну, запропонували дійсно міцні гарантії безпеки. Під час зустрічі президентів Дональда Трампа й Володимира Зеленського, в якій взяли участь також лідери європейських держав, пролунав заклик до гарантій на кшталт статті 5 Договору про Північноатлантичний альянс. Але що на практиці мали б означати такі гарантії? Папір витримає все, в чому українці переконалися після підписання в 1994 році Будапештського меморандуму. Його підписанти — Сполучені Штати, Велика Британія та Росія — гарантували збереження територіальної цілісності України в обмін на відмову країни від ядерного арсеналу. Чимало українців сьогодні вважають це рішення найбільшою помилкою, скоєною тоді молодою республікою.
Які гарантії?
Чи забезпечать такі гарантії солдати західних держав, відправлені в Україну в межах миротворчої місії? Ця тема викликає більше емоцій, ніж конкретики, оскільки поки що, очевидно, виконує функцію фішки в переговорній грі. В обіг її запустив президент Франції Еммануель Макрон, підвищуючи ставки, що спочатку лідери інших держав сприйняли з роздратуванням. Однак цей крок виявився ефективним, оскільки став своєрідним «чекуючим» ходом щодо реальних намірів учасників «коаліції рішучих».
Прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск відмовився від залучення польських солдатів, аргументуючи це тим, що їхнє завдання — захищати східний фланг НАТО на території Речі Посполитої. Насправді в нашій країні переважна більшість суспільства — 64% за даними дослідження Ibris, Defence24 та Фонду «Stand with Ukraine» — виступає проти відправлення військ, і лише 15% приймає таке рішення.
Українці усвідомлюють, що через наростання популізму рішення у зовнішній політиці дедалі більше випливають з логіки внутрішньої політики й стають функцією суспільних настроїв, а не глибокого стратегічного осмислення
Вони переконалися в цьому на власному досвіді у 2023 році, коли мали чекати понад пів року на подолання патової ситуації в Конгресі Сполучених Штатів, який заблокував просування законопроєкту про військову допомогу. Тоді ж виявилося, що в Польщі ні уряд Матеуша Моравецького, ні новий уряд Дональда Туска не змогли вирішити проблему блокади польсько-українського кордону фермерами. На свої аргументи про те, що блокада прямо завдає шкоди оборонним зусиллям, українці могли почути, що мають зрозуміти логіку виборчої кампанії, що тривала в Польщі.
Українці, звісно, беруть участь у всіх форматах зустрічей, борючись насамперед за одне — стабільність фінансової та військової допомоги. Саме тому важливим гаслом, що пролунало у Вашингтоні, стала декларація про закупівлю Україною американської зброї майже за 100 млрд доларів, кошти на яку мають надати європейські держави. А також угода із США про спільне виробництво дронів на 50 мільярдів доларів. Дональд Трамп зможе похвалитися, що — відповідно до принципу «America First» — уклав чергову вигідну угоду. Володимир Зеленський, зі свого боку, отримає нові поставки матеріально-технічних засобів, що допоможуть стабілізувати ситуацію на фронті.
Самостійність
Однак насправді Україна від початку війни послідовно реалізує стратегію максимальної стратегічної автономії, наслідком якої має бути власне виробництво якомога більшої кількості ключових для бойових дій озброєнь і військових матеріалів. Елементом цієї стратегії є також активне формування реальності поля бою таким чином, щоб нівелювати очевидну асиметрію сил між Росією та Україною.
Росія має більші людські й матеріальні ресурси. Українці зробили ставку на вирівнювання шансів шляхом технологічних інновацій, які дозволяють змінити характер бойових дій
Яскравим виявом ефективності цієї стратегії стало відкриття в другій половині 2023 року судноплавного каналу в Чорному морі. Розблокування порту в Одесі дозволило обслуговувати експорт морським шляхом. Але як це вдалося державі, яка де-факто не має військового флоту? Відповіддю виявилися морські дрони, які створюються в екосистемах розвитку технологічних інновацій, підпорядкованих Службі безпеки України й Головному управлінню розвідки Міністерства оборони. Розроблені в цих екосистемах конструкції Sea Baby і Magura стали зброєю, яка пошкодила й відправила на дно третину російського Чорноморського флоту, змусивши решту кораблів залишити акваторію.
Надводні й повітряні дрони стали основним інструментом ведення війни, і в гонці за розвиток технологій дронів українці підтримують якісний і кількісний паритет. Ба більше, вони вводять на озброєння автоматизовані бойові системи, що дозволяють обмежити залучення людської сили. Як наслідок, незважаючи на номінальну перевагу росіян, останні не можуть досягти не лише стратегічного прориву, але навіть оперативного. Тактичні успіхи супрводжуються гігантськими людськими й матеріальними втратами, проте вони запобігають прориву, який міг би змусити Україну капітулювати.
Військовий Національної гвардії України готує до польоту безпілотник «Пінгвін» в районі Покровська, Україна, 6.08.2025. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News
Воєнні основи майбутнього
Українці усвідомлюють, що за стабільної допомоги західних партнерів здатні ще довго вести оборонні дії. З іншого боку, щоб якнайменше залежати від можливої нестабільності, вони систематично розвивають виробничі потужності оборонної промисловості, яка зараз забезпечує близько 40% необхідного військового постачання. Фактично в таких ключових сферах, як дрони й системи електронної боротьби, Україна є практично самодостатньою. Водночас вона дедалі менше залежить від поставок артилерійських систем і снарядів. Як зауважив тижневик «The Economist», Україна, розвиваючи в умовах війни виробництво таких складних систем, як самохідні гаубиці «Богдана», бойові ракети чи морські дрони, також створює основи для промисловості майбутнього, яка базуватиметься на розподіленому виробництві в системі мережевих вузлів, що використовують, зокрема, передові 3D-принтери.
У цьому твердженні криється глибша правда — українцям вдалося в умовах війни активізувати потенціал креативності й інноваційності та інституціалізувати його таким чином, що він став ключовим елементом системи оборони й — ширше — системи стійкості держави й суспільства
Йдеться не лише про виробництво озброєнь, тактичних інновацій чи використання креативних методів маркетингу для залучення рекрутів військовими підрозділами. Це також розвиток соціальних послуг на основі цифрових мереж, інтегрованих у систему «Дія», та моделей співпраці структур публічної влади, інституцій, бізнесу й організацій громадянського суспільства. Прикладом є позиція України у розвитку онлайн-послуг — у рейтингу, підготовленому ООН в межах «Огляду електронного самоврядування», країна посіла в 2024 році п'яте місце, піднявшись до рівня світової еліти з 32 місця у 2022 році. Польща знаходиться в цьому рейтингу ближче до п'ятої десятки.
Усі ці досягнення вирішили те, що Україна не піддалася російському тиску і все ще здатна вести війну. Однак, ці досягнення не можуть затьмарювати численні дисфункції та патології української держави.
Боротьба з патологіями
Найбільшими проблемами є стан політичних еліт і принципи функціонування політичної системи. Володимир Зеленський, безсумнівно, є безперечним лідером і символом української єдності в час історичного випробування. Водночас опір українців викликає стиль його правління, що полягає в концентрації влади в Адміністрації президента. Роль уряду обмежується адмініструванням країною, тоді як ключові політичні й стратегічні рішення у внутрішньому, зовнішньому й військовому вимірах приймаються особисто Зеленським та довіреними працівниками Офісу під керівництвом Андрія Єрмака.
Політична опозиція маргіналізована, Верховна Рада відіграє роль машини для голосування, покликаної реалізовувати наміри, сформовані в оточенні президента. Яскравим прикладом цього виявилася робота над законом, що обмежує автономію Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Робота над законопроєктом тривала один день — 22 липня — і цього вистачило, щоб проєкт пройшов через відповідну парламентську комісію, був прийнятий голосуванням і підписаний президентом. Майже ніхто, крім самих авторів, не мав часу ознайомитися зі змістом документу, що просувався. Тиждень потому, під час позачергового засідання Ради 31 липня, в такому ж режимі було прийнято ще один закон, що відновив незалежність НАБУ і САП.
Причиною такого швидкого виправлення законодавчої «помилки» стали масові громадянські протести, яких не передбачили ні сам Володимир Зеленський, ні його оточення. Так само вони не передбачили рішучого спротиву з боку Європейської Комісії і лідерів європейських держав. Попри швидку реакцію, найбільша політична криза Володимира Зеленського з початку війни, а можливо, і з початку президентства, безумовно, матиме наслідки. Вона виявила не лише патологію системи влади, але й показала силу громадянського суспільства, етос якого формували дві революції: Помаранчева 2004 року й Революція гідності на межі 2013-2014 років.
Наслідком Революції гідності є своєрідний суспільний договір, що мета українського суспільства, підтримана всіма його частинами й елітами, полягає у реалізації євроатлантичних прагнень, що виражаються у вступі до Європейського Союзу і НАТО
Саме ці прагнення намагається знищити Володимир Путін, тому не може бути згоди на те, щоб їм загрожувала політика українського президента.
Українські пріоритети
Що саме вивело українців на вулиці, щоб протестувати проти невдалого закону? Достатньо вчитатися в дослідження, опубліковане в червні агентствами Janus, Socis і проєктом «Барометр». На питання про те, що найбільш негативно впливає на ситуацію в країні, на першому місці 48,5% опитаних вказали високий рівень корупції на державному рівні. На другому місці, з 41,7% відповідей, опинилися постійні повітряні атаки, і тільки на четвертому — 34,9% — побоювання нових територіальних захоплень з боку Росії. Не слід поспішати з інтерпретацією цих результатів.
Так, в України є проблема з корупцією, але її рівень за останні роки знизився. Просто різко зросла антикорупційна свідомість суспільства. Непогодження з корупцією стало масовим після початку війни — саме тому її сприймають як найважливішу проблему
Важливішу за війну та її наслідки? Тут знову можна запропонувати досить незвичайне пояснення. Українці дійсно довіряють Збройним Силам і переконані, що вони контролюють ситуацію на фронті та найкращим чином захищають міста від російських повітряних атак. Опіка армії робить війну обтяжливим, але контрольованим аспектом повсякденності. Завдяки цій опіці можна хвилюватися через корупцію, але також працювати, відпочивати й вірити в майбутнє. Бо хоча частка тих, хто вважає, що справи в Україні рухаються в неправильному напрямку, переважає за частку тих, хто думає навпаки, понад половина, тобто 53% опитаних, переконані, що Україна протягом десяти років стане квітучою державою-членом Європейського Союзу. Протилежної думки дотримуються 40% респондентів.
Як же українці сприймають себе напередодні 34-ї річниці незалежності?
Часткову відповідь дає опитування групи «Рейтинг», опубліковане в середині серпня. Цілих 94% опитаних вважають очевидним, що найважливішим орієнтиром, що визначає ідентичність, є громадянство України, а 95% без вагань проголосували б сьогодні позитивно на референдумі про незалежність. Від чого залежатиме незалежність України? На першому місці (57%) опитані вказують перемогу у війні, на другому (35%) — викорінення корупції.
Війна консолідувала українське суспільство, увінчавши розпочатий під час Революції гідності процес будівництва сучасної політичної нації, об'єднаної навколо ідеї власної, незалежної держави. Держави, сильної суб'єктністю своїх громадян і завдяки цій силі здатної захистити суверенітет.
Варшава. Теплий серпневий день. Марина їде з трирічним Мироном трамваєм до зоопарку. Хлопчик сидить у мами на колінах, жує M&M’s і ставить мільйон питань. Вони розмовляють українською. Хоча Марина живе в Польщі вже 10 років, має чоловіка-поляка й чудово володіє польською, із сином вона часто спілкується рідною мовою. Вона хоче, щоб Мирон добре знав мову матері й міг вільно спілкуватися з дідусем, бабусею й іншими родичами, які живуть в Україні.
Раптом цукерка падає на підлогу. Марина нахиляється, щоб підняти її, але в цей момент немолоде подружжя, яке стоїть поруч, шипить:
— Приїхали сюди та ще й смітять у трамваях! Хай їде до себе й там смітить!
Увесь трамвай мовчить. Марина тремтячими руками хапає Мирона й виходить на найближчій зупинці. Вона намагається не плакати, щоб не налякати сина, але той і так уже переляканий.
Лариса, ще одна моя знайома, вже тиждень просить свою восьмирічну доньку, щоб на дитячому майданчику вона говорила польською. А все тому, що сусідка одного разу відчинила вікно й вигукнула: «Замовкніть, українські байстрюки!».
Її старша п’ятнадцятирічна донька майже перестала виходити з дому — боїться, що на неї можуть напасти за те, що вона українка. Навіть польською боїться говорити, адже думає, що кожен почує її акцент.
Це лише дві з багатьох історій, які трапилися з моїми українськими друзями в останні місяці.
Я пам’ятаю Ларису з перших днів війни. Вона приїхала до Польщі, щоб її діти не росли під звуки сирен та в бомбосховищах. Підтримка, яку вона отримала від незнайомих людей, допомогла їй пережити найстрашніший час і повірити, що є надія на краще майбутнє. Літнє подружжя, у якого вона оселилася, ставилося до неї, як до рідної доньки. Коли через кілька місяців вона знайшла роботу й зняла окреме помешкання, вся вулиця допомагала його облаштовувати. У сусідському чаті вони домовлялися, хто що може принести. Допомогли перефарбувати стіни й повністю облаштували житло ті, хто ще пів року тому були для неї абсолютно чужими. На перші Різдвяні свята вони майже сварилися, у кого саме Лариса має провести Святвечір. Тож, щоб було справедливо, вона відвідала, здається, три родини, а на інші свята пішла в гості до інших.
Це була Польща моєї мрії: гостинна, солідарна, порядна.
Чимало поляків і досі творять таку Польщу — вони й надалі допомагають, їздять в Україну з гуманітаркою.
Я не вірю, що ті, хто в 2022 році відчиняв свої домівки, сьогодні кричали б на матір з дитиною в трамваї. Зараз голос мають інші — ті, хто раніше мовчав, а тепер набрався сміливості завдяки популістським гаслам політиків
У останній президентській кампанії антиукраїнські та антиміграційні карти розігрувалися безсоромно. Легко поділити: ми й вони. Легко переконати, що все погане — це «вони», і що якщо їх позбутися, нам стане краще.
Але ж ми знаємо з історії, до чого призводить пошук ворога у сусіда. І як швидко слова можуть перерости у дії.
Уряд мовчить. Не реагує. Як люди в трамваї. На що він чекає? На бойовиків? На погроми?
«Я вважаю, що людство здатне на найжахливіші речі, і що ця здатність є вродженою. А механізмом розвитку й виживання є постійна боротьба із цією схильністю», — каже Агнешка Голланд у інтерв’ю «Gazeta Wyborcza».
Чимало моїх польських знайомих питають мене, чи буде в Польщі війна. Але ж я зовсім не експертка. Можливо, вони питають, тому що бачать, що я продовжую займатися Україною, тоді як більшість вже втомилася.
А може, просто останнім часом усі ставлять собі це питання.
Сьогодні в Польщі триває війна іншого типу. Без танків, але не менш небезпечна. Російська пропаганда працює ефективно: сіє фейки, маніпулює, розпалює ненависть. Хтось побачив «ролик» на TikTok і вірить без тіні сумніву. Провокації працюють. Достатньо, щоб на концерті хтось підставний підняв прапор УПА — і ось вже нові «захисники» можуть викрикнути українці в обличчя, що вона «руська к..ва» або «бандерівка».
Праві політики цинічно це підживлюють. А ліберально-демократичний табір влади? Він не веде широкомасштабної боротьби з дезінформацією. Мовчить. Дозволяє, щоб у публічному просторі панували коричневі виступи Брауна чи Бонкевича.
Невже знову все має взяти на себе громадянське суспільство, як у лютому 2022?
Так, надія лише в нас — знову згадаю слова Агнешки Голланд. Це велика відповідальність у часи, коли здається, що надії вже ніде немає. Бо, як додає словенський філософ Славой Жижек: «Ми вже не можемо мріяти про кращий світ, а лише про виживання».
Так важко мріяти про краще, коли бачиш, як американські солдати на колінах розстеляють червоний килим перед воєнним злочинцем. Так сьогодні виглядають цінності західного світу, до якого вже понад три роки прагне приєднатися Україна.
Не нормалізуймо зло. Не вдаваймо, що не бачимо. Відкриваймо рота у трамваї, на зупинці, у магазині. Не даймо себе перекричати екстремістам. Бо якщо не ми, то хто?
Марині й Ларисі не потрібні наші гучні декларації чи політичні фрази. Їм потрібно, щоб хтось у трамваї сказав: «Годі!», щоб хтось на дитячому майданчику посміхнувся їхнім дітям
Їм потрібна звичайна порядність, яка коштує дешевше за квиток до зоопарку.
Якщо ми не зможемо її показати, то війна, від якої вони втекли, дійде до нас швидше, ніж ми думаємо.
Кая Путо: Історія показує, що війна — це можливість для емансипації жінок. Під час Другої світової війни європейські жінки почали працювати в галузях, де раніше домінували чоловіки, таких як залізниця та військова промисловість. Чи спостерігаємо ми зараз щось подібне в Україні?
Лілія Фасхутдінова: Безумовно. Галузям, де раніше домінували чоловіки, не вистачає робочої сили, і в них працевлаштовується все більше жінок. Це пов'язано з тим, що багато чоловіків воюють на фронті, і тисячі вже загинули на ньому. А дехто відмовляється від роботи, бо ховається від мобілізації.
Все більше жінок можна зустріти за кермом автобуса чи вантажівки, в шахті чи на будівництві. Однак я б не назвала це емансипацією. Жінки в Україні були економічно активними ще з часів СРСР, адже тоді робота була обов'язковою. Після його розпаду зарплати виявилися занадто низькими, щоб вижити на одну. Тому я бачу це по-іншому: війна зробила суспільство більш відкритим для жінок, щоб вони могли відігравати більш різноманітні ролі на ринку праці.
Це також працює і навпаки, тому що деякі чоловіки влаштувалися на роботу в галузях, де переважають жінки, наприклад, в освіті. Це захищає їх від призову до армії, оскільки вчителі належать до критично важливих для держави професій і не підлягають мобілізації. Можливо, це не найблагородніша мотивація, але, ймовірно, після війни деякі з цих вчителів залишаться в професії. Тож це може позитивно вплинути на гендерний баланс у кадровому складі українських шкіл.
А як це виглядає в політиці? Жінки відіграють величезну роль в українській волонтерській спільноті, яка підтримує армію та державні інституції. Ця спільнота користується довірою суспільства, що після війни може перетворитися на політичний успіх. Чи з'являються вже нові жінки-лідери на горизонті?
Безумовно, після війни в політиці з'являться нові обличчя, і серед них будуть волонтери. Однак я не впевнена, що це будуть передусім жінки. Суспільству відомо, який величезний внесок вони роблять у волонтерство — допомагають збирати гроші на військову техніку, медичне обладнання тощо. У колективній уяві закріпився певний образ волонтерки: старша жінка, яка плете маскувальні сітки для солдатів. Однак вона зазвичай залишається безіменною. На мою думку, найбільш впізнаваними волонтерами є чоловіки. Саме вони найчастіше отримують нагороди, дають інтерв'ю, саме їхні обличчя знають.
Нещодавно я запитала своїх знайомих, чи можуть вони назвати волонтерок. Майже ніхто не зміг. А от Сергія Притулу чи Василя Байдака знають усі. Війна, не війна — жінкам важче бути впізнаваними. Однак тенденція щодо жіночого активізму в українській політиці є висхідною. У 2000-х роках жінки становили менше 10 відсотків депутатів парламенту, зараз — понад 20 відсотків. Можливо, цьому сприятимуть квоти, запроваджені у 2019 році у виборчих списках. Ми не мали можливості перевірити це, оскільки через російське вторгнення з того часу не було жодних виборів, не рахуючи виборів до місцевих органів влади.
Жінка проходить повз мішки з піском, встановлені для захисту від російських обстрілів у центрі Києва, Україна, вівторок, 7 червня 2022 року. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky), APTOPIX
Квоти були запроваджені для того, щоб наблизити українське законодавство до стандартів ЄС у сфері прав жінок. Цей аргумент досі є переконливим для українського суспільства?
Так. Українці, як правило, мають ідеалістичний погляд на Захід і хочуть стати його частиною. Це полегшує просування прогресивних цінностей. Толерантність до ЛГБТКІ+ людей зростає — для багатьох українців, здається, саме тому, що вони хочуть бути європейцями. І не хочуть бути схожими на росіян, які переслідують гомосексуалів і водночас декриміналізують домашнє насильство.
Ми обговорили позитивні тенденції, які дають надію на прогрес у сфері прав українських жінок. На жаль, війна приносить і небезпеки в цьому питанні.
Що маєш на увазі?
Є ризик, що коли чоловіки повернуться з війни, вони будуть настільки шановані, що від жінок вимагатимуть прощати їм все, виявляти вдячність, народжувати їм дітей — і ще більшою мірою, ніж раніше. У традиційному образі жінка — берегиня, турботлива богиня, мучениця, яка терпляче зносить усі тяготи сімейного життя.
У поколінні моїх батьків багато жінок підтримували своїх чоловіків, навіть якщо ті зловживали алкоголем. Свої рішення вони називали турботою і відповідальністю
У Польщі це «мати-полька» (matka Polka), яка «несе свій хрест». На щастя, ця модель відходить у минуле.
В Україні вона теж вже почала відходити. Але потім прийшла війна і все ускладнилося. Чоловікам, які повертаються з війни, важко повертатися до реальності. Вони бачили смерть і жорстокість, багато хто страждає від посттравматичного стресового розладу, деякі схильні до насильства.
До цього додаються розірвані зв'язки. Довгі місяці на фронті означають, що нерідко ви відчуваєте сильніший зв'язок зі своїми колегами в окопах, ніж зі своєю сім'єю. Після повернення це може зіпсувати ваші стосунки з дружиною. Виникають недовіра та ревнощі, підозри на кшталт: «Ти зраджувала, поки мене не було». Я знаю випадки, коли чоловіки на початку війни хотіли, щоб їхні жінки виїхали за кордон, а тепер ставляться до них як до зрадниць.
Мені важко про це говорити. Я безмежно вдячна всім солдатам, які захищають мою країну. Якщо вони поводяться неадекватно внаслідок пережитого — я знаю, що це не їхня провина. У мене розривається серце, коли я думаю про те, що вони пережили.
Це вина Росії, яка вторглася у вашу країну.
Так, це вина агресора. Але ми, Україна, не можемо допустити, щоб їхні страждання спричинили додаткові страждання жінок і дітей. Ми всі страждаємо, чоловіки і жінки, багато хто з нас матиме психічні проблеми до кінця життя.
Війна також залишить свій відбиток на майбутніх поколіннях. Завдання української держави, а також українського суспільства — пом'якшити ці жахливі наслідки
Чи не боїшся, що така кампанія може бути сприйнята негативно? Вже під час війни Укрзалізниця запровадила купе тільки для жінок у нічних поїздах. Це викликало обурення багатьох чоловіків: «Це ми ризикуємо життям заради вас, а ви робите з нас хижаків?»
Звісно, це зустріне спротив. Не тільки чоловіки, а й жінки, зокрема ті, чиї чоловіки воюють або вже повернулися з фронту. Про багато проблем в армії і так дуже важко говорити — вдячність солдатам робить їх табуйованими темами. Однак, якщо ми дійсно хочемо бути європейською правовою державою, ми повинні навчитися знаходити рішення і для цих незручних проблем.
Жінка з донькою чекають на потяг, намагаючись виїхати з Києва, Україна, четвер, 24 лютого 2022 року. Фото: AP Photo/Emilio Morenatti
Які проблеми маєш на увазі?
Наприклад, сексуальні домагання в армії. Я не кажу, що це широко розповсюджена проблема, але такі випадки трапляються, і їх треба засуджувати. Коли на початку російського вторгнення постраждала від такого насильства публічно розповіла про свій досвід, деякі люди відреагували дуже критично. Звинувачували її в дискредитації українських збройних сил і натякали, що, зрештою, жінки йдуть в армію, щоб знайти собі хлопця. На щастя, після трьох років повномасштабної війни говорити про проблеми стало трохи легше. Ми вже не піддаємо себе цензурі, як це було на початку.
Як держава може допомогти ветеранам?
Допомога ветеранам — це одне, вони потребують психологічної підтримки, а також комплексних програм, які б сприяли їхньому поверненню до цивільного життя. Для когось було б добре отримати грант на відкриття власної справи (такі програми вже існують), комусь потрібна допомога у працевлаштуванні. Не можна допустити, щоб ветерани війни сиділи вдома без діла. Це стосується і тих, хто отримав інвалідність на фронті.
Однак підтримка потрібна і сім'ям. Коли солдат повертається з війни, на них лягає величезний тягар. Вони не знають, чого очікувати і як реагувати. Крім того, я вважаю, що саме на жінок має бути спрямована кампанія на кшталт: «Ти маєш право піти, навіть якщо твій чоловік герой». Ніщо не виправдовує життя з насильником.
Проте в цілому становище українських військовослужбовиць покращилося з 2014 року...
Так, безумовно. Раніше вони навряд чи могли займати бойові позиції. Вони воювали на фронті, але офіційно були, наприклад, кухарками. Сьогодні такі випадки — винятки. Українських військовослужбовиць цінують і на символічному рівні — День захисника України, що відзначається 1 жовтня, перейменовано на День захисниці та захисника України. Міністерство оборони визнає внесок військовослужбовиць в оборону країни, і історії про те, що «прекрасні жінки роблять нашу службу приємнішою», на щастя, звучать у ЗМІ все рідше. Однак, жінкам в армії все ще важко отримати підвищення на керівні посади.
Серйозною проблемою є також гомосексуальні стосунки військовослужбовиць. Тому що вони не визнаються українською державою. Коли твоя партнерка поранена або потрапила у полон, ти про це не почуєш. Коли вона помирає, ти не можеш побачити її тіло.
Коли помирає біологічна мати, її партнерка не має жодних прав на дитину. Це стосується і гомосексуальних чоловіків, за винятком того, що більше дітей виховується в лесбійських парах
Гаразд, але, зрештою, саме чоловіки в армії піддаються більшій дискримінації — на відміну від жінок, їх примусово призивають до війська. Так у них забирають право на життя і здоров'я, основне право людини...
Цей наратив я часто чую від іноземців. Мене це дратує так само, як і те, що нашим захисникам кажуть, що «вбивати людей — це неправильно». Звичайно, це неправильно, але що ми повинні робити? Тим, хто не стикається із загрозою життю щодня, легко теоретизувати і критикувати наші рішення, і важче пропонувати альтернативи. Здатися Росії? Чи відправити всіх на фронт? Кинути жереб, хто з батьків опиниться в армії? Як ми тоді захистимо дітей і людей похилого віку? Хто працюватиме над тим, щоб економіка працювала?
Волонтерки жіночої мобільної групи протиповітряної оборони «Бучанські відьми» проходять бойову підготовку в районі Бучі поблизу Києва, Україна, субота, 3 серпня 2024 року. Група «Бучанські відьми» діє в Бучанському районі, щоб збивати російські безпілотники, які наближаються до Києва. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky)
Жінки, на відміну від чоловіків, могли легально виїхати з України.
Це, в свою чергу, є величезним викликом для українського сестринства. Між жінками, які виїхали, і тими, хто залишився, виникла напруга. Деякі з нас звинувачують одна одну: «Ти залишила свою країну в біді, ти втекла, ти зрадила нас». Або: «Ти залишилася, ти руйнуєш життя своїх дітей».
Для мене це дуже сумно. Я вважаю, що кожна має право приймати рішення, яке, на її думку, є найкращим для її сім'ї. Це трагічний вибір, тому що кожне рішення чомусь неправильне. Ця напруга шкодить Україні, тому що деякі біженки не захочуть повертатися додому через це. Я знаю жінок, які виїхали, і їхні сім'ї перестали з ними спілкуватися.
І приймуть їх назад?
Я думаю, що коли війна закінчиться, ця напруга спаде, люди почнуть жити новим життям. Але для багатьох біженок це буде аргументом, щоб не повертатися в Україну.
Чи не боїшся ти, що негативний вплив війни на права українських жінок переважить позитивний?
Я не знаю. Я оптимістка, сподіваюся, що позитив переважить. Але я оцінюю шанси на це як половина на половину.
Як війна змінила тебе як феміністку?
До початку повномасштабної війни я б сказала, що в першу чергу я —жінка. Для мене не було нічого важливішого з точки зору моєї ідентичності. Сьогодні я кажу, що я українка. Війна об'єднує національність більше, ніж будь-що інше. Якщо ти не знаєш війни, ти ніколи цього не зрозумієш.
Лілія «Ліля» Фасхутдінова — феміністка та правозахисниця з десятирічним досвідом роботи в громадянському суспільстві, антидискримінаційних програмах та просуванні гендерної рівності. Вона отримала ступінь бакалавра філології в Сорбонні та ступінь магістра з прав людини в Університеті Падуї. Працювала з сирійськими біженцями в Туреччині, внутрішньо переміщеними особами в Україні, людьми з ВІЛ, ЛГБТКІ+ та жінками. Зараз живе у Львові, де працює над проєктом з розширення прав і можливостей жінок у міжнародній гуманітарній організації.
Єнджей Дудкевич: «Фемінотека» почала надавати підтримку жінкам з України після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Скільком жінкам ви допомагаєте щороку?
Анна Циба: Важко говорити про цифри, адже все залежить від того, чого потребують жінки, які до нас звертаються. У багатьох випадках це просто коротка розмова про конкретну ситуацію, одне питання, разова психологічна підтримка. І тоді жінки, знаючи все, вже не звертаються за більшою підтримкою, тобто за консультаціями до спеціалістів. Випадків, коли це було потрібно, тобто ми також створили картки в системі, щоб відстежувати всю допомогу, яку хтось отримує, у нас було більше сотні у 2024 році.
Розкажи про те, що ви пропонуєте, коли до вас телефонують за номером 888 99 79 88.
Варто підкреслити, що дзвінок на нашу гарячу лінію ні до чого не зобов'язує. Ми ніколи не повідомляємо про випадок у поліцію чи прокуратуру без згоди жінки — це виключно її рішення. Основна пропозиція — розповісти про кризову, насильницьку ситуацію. Можна зателефонувати, розповісти про те, що сталося, і розвіяти будь-які сумніви, які можуть виникнути. Тому що іноді до нас телефонують жінки, які відчувають себе погано через інцидент, але не впевнені, чи це вже насильство, чи, наприклад, сварка у стосунках, яка не обов'язково несе серйозну небезпеку. Наші консультанти, в тому числі і я, допоможемо це оцінити. І тоді більше може нічого не статися, але можна звернутися і за більш тривалою психологічною підтримкою. Тут у нас немає ліміту — якщо жінка перебуває під нашою опікою, вона отримує стільки консультацій і терапевтичних сесій, скільки їй потрібно, за погодженням з психологом. Однак ми можемо допомогти набагато ширше. У нас є юристи, які дбають про те, щоб всілякі справи можна було вирішити. Але це справи в Польщі, тому що в Україні ми не маємо адвоката, тому, якщо щось стосується системи правосуддя там, ми перенаправляємо до відповідної організації. Ми також надаємо підтримку, пов'язану з тим, як функціонують різні справи у нашій країні.
Це може бути отримання номера PESEL, виготовлення карти міста чи навіть шопінг. У нас є асистентки, які також можуть супроводжувати вас, коли вам потрібно піти в офіс, поліцію або кудись ще
Фемінотека також керує першою в Польщі службою допомоги жінкам після зґвалтування Femka, куди ви можете звернутися, якщо ви зазнали сексуального насильства. Ви отримаєте комплексну допомогу, не лише психологічну. У нас також є «Безпечне місце» — притулок для жінок, які потребують житлової підтримки. Крім того, у нашій студії «Одне Добро» (Samo Dobro) проводяться різноманітні заходи, такі як спільні заняття йогою, керамікою чи косметичні майстер-класи. Перш за все, ми запитуємо жінок, чого вони потребують, і намагаємося бути гнучкими в цьому питанні. Наприклад, деякі з них повідомили, що хотіли б вивчати польську та англійську мови, тож ми змогли організувати для них заняття.
Фото: пресматеріали
Деякий час тому з'явилася ще одна можливість отримати підтримку — додаток SafeYou, також доступний українською мовою.
Фемінотека є його частиною, і ми також надаємо там консультації. Однак він має багато функцій. Перш за все, ви можете додати кількох довірених людей (або організацій) до свого контакту і в екстреній ситуації натиснути кнопку SOS, яка одразу почне записувати звук і надішле цим людям повідомлення про те, де ви перебуваєте і що ви не в безпеці. Крім того, є також форум, на якому можна не лише читати інформативні пости від експертів організації, але й ставити їм запитання. Це круто, тому що не всі можуть захотіти телефонувати на гарячу лінію, тому є додаткова можливість дізнатися різні речі. Також є можливість обмінятися досвідом з іншими жінками і побачити, що ти не самотня. Додаток також може бути прихований на екрані телефону, тож про нього знатиме лише користувач.
Іншими словами, підтримка є комплексною та багатовимірною.
І, що дуже важливо, безкоштовною! А також доступна різними мовами, адже це не тільки польська та українська, а й російська або англійська. Важливо те, що все це дуже індивідуалізовано, а також змінюється з часом.
Наприклад, жінка, яка прийде до нас у кризовій ситуації, отримає юридичну та психологічну підтримку, а коли відчує себе більш впевнено, одужає і розслабиться, їй потрібно буде записатися, наприклад, на професійні курси. Ми намагаємося супроводжувати її на цьому шляху, забезпечуючи всім необхідним на кожному етапі
Можеш розповісти кілька історій жінок, які зверталися до вас за підтримкою?
Наприклад, вчора мені зателефонувала жінка, яка запитала про поведінку своєї дитини. Виявилося, що це не входить в сферу нашої підтримки, тому я перенаправила її до іншої організації, пояснивши, чим ми займаємося. Почувши це, вона попросила мене навести приклади психологічного насильства. Я розповіла про різні види маніпуляцій, нехтування, і тоді вона вирішила, що спочатку займеться покращенням ситуації своєї дитини, а потім, можливо, знову зателефонує нам щодо свого випадку. Можливо, вона просто щось відчувала, але не знала, як це назвати. Іншим разом я розмовляла з 20-річною дівчиною з України, яка приїхала до одного з польських міст на заробітки. На жаль, її зґвалтували, і вона не мала нікого, хто міг би її підтримати, тому ми організували її приїзд до Варшави, де нею опікулася психологиня, асистентка, які супроводжували її впродовж усього часу. Навіть коли вона повернулася в Україну, ми підтримували з нею зв'язок і контролювали дії системи правосуддя. У нас також було щонайменше кілька ситуацій, коли жінки з України тікали до Польщі не лише від війни, а й від насильства. Після сигналу від дружніх організацій ми забирали їх з вокзалу і одразу ж привозили до нашого притулку.
Фото: пресматеріали
Одна жінка отримувала від нас підтримку протягом двох років — їй потрібна була допомога з повною адаптацією до нового середовища, від покупок до облаштування дитячої кімнати та пошуку роботи. Зараз вона повністю незалежна, винаймає квартиру і навіть не намагається підтримувати з нами зв'язок.
Чи існують якісь культурні відмінності, коли йдеться про насильство, погляд на нього?
Стереотипи загалом скрізь однакові. Як жінки ми виростаємо у схожій культурі, яка диктує, що ми не говоримо про такі речі, ми зосереджуємося на домашньому житті. Скрізь точаться дискусії про те, чи обов'язковим є секс у шлюбі і що відмовлятися від нього — це ненормально. Тим часом зґвалтування у шлюбі є досить поширеним явищем, а оскільки воно табуйоване, про нього рідше повідомляють. Тому ми намагаємося більше виносити різні теми на суспільну дискусію. Я думаю, що це також допомагає багатьом жінкам, які не впевнені, чи те, що відбувається з ними, що вони переживають, що завдає їм болю і дискомфорту, є чимось, про що вони можуть повідомити як про насильство. Мені також здається, що стигми стає все менше і менше, багато чого змінюється на краще, хоч і повільно. Ми все більше і більше говоримо про різні справи, і саме тому ми часто закінчуємо наші публікації словами «ти не одна». Це не порожній звук — ми можемо надати велику підтримку. Ось чому так важливо, щоб жінки не боялися повідомляти про насильство на ранніх стадіях. Не треба і не варто чекати, поки ситуація набуде загрозливого характеру.
Анна Циба — перекладачка, феміністка та фахівчиня з комунікацій з досвідом роботи у сфері захисту прав жінок, соціальної підтримки та міжкультурної співпраці фонду «Фемінотека».
Близько 4 тисяч українських медиків офіційно працевлаштувались у Польщі після повномасштабного вторгнення, повідомляє Міністерство охорони здоров'я Польщі. Але для багатьох з них це означає не просто переїзд, а повне перезавантаження кар’єри: вивчення мови, складання іспитів, а нерідко навіть повторне навчання.
Чому польська медицина потребує українських фахівців, але не завжди легко їх приймає? Як виглядає шлях від «тимчасового дозволу» до повноцінної ліцензії і визнання спеціалістом? Що чекає на тих, хто вирішив пройти цей шлях до кінця? І що відчувають ті, хто ще вчора був визнаним фахівцем, а сьогодні мусить доводити, що гідний взагалі працювати за фахом? Три реальні історії — про розчарування, боротьбу та новий старт.
«Без мови й нострифікації ти ніхто»: історія стоматологині, яка відчула себе «інструментом для заробітку»
До Польщі Інна (ім’я героїні змінено на її прохання) приїхала з Харкова близько пів року тому. Рішення про переїзд далося непросто, але щоденні обстріли, постійна тривога й відсутність умов для нормального життя, зокрема — для навчання дітей, змусили шукати безпеки за кордоном.
З початком повномасштабної війни польська держава спростила процедури для українських медиків: з’явилася можливість отримати умовну ліцензію, яка дозволяє працювати у конкретному медзакладі під наглядом польського лікаря. Такий дозвіл діє п’ять років. Тож Інна зібрала необхідні документи й подала заявку до Міністерства охорони здоров’я Польщі, щоб отримати тимчасове право на медичну практику. Попри те що польською не володіла, досвід і фах дозволили їй швидко влаштуватися на роботу — в українську приватну стоматологічну клініку, орієнтовану насамперед на українських пацієнтів.
— Спочатку здавалося: вау, клас, можна відразу працювати. Але незабаром з’явилося відчуття, що ти не лікар, а інструмент для заробітку, — розповідає Sestry Інна.
Є пацієнти, яким потрібні лікарі, які розумієють біль втрати й проблеми мігрантів. Саме такі лікарі приїхали з України
Після повномасштабного вторгнення польський медичний ринок став стрімко адаптуватися під нову реальність: кількість українських пацієнтів зростала, і разом з нею — попит на лікарів, які могли б їх приймати рідною мовою. Деякі приватні клініки швидко побачили у цьому не лише гуманітарну, а й фінансову можливість, — і почали активно шукати й брати на роботу українських спеціалістів. На жаль, деякі компанії так захопилися новими можливостями заробити, що стали ігнорувати питання якості послуг або умов праці своїх лікарів.
Інна опинилася саме в такій системі: знайомі обличчя, мова, фах — здавалося, все на своєму місці. Але з кожним тижнем ставало дедалі очевидніше: до неї ставляться не як до фахівчині, а як до «активу», який має генерувати дохід.
— Я не відчувала себе лікаркою. І не тому, що забула, як лікувати. Я не мала права ні на слово, ні на професійну ініціативу. Важко, коли твої досвід, освіта, етика ніби більше не мають значення, — ділиться вона.
Робота перетворилася на потік — швидкі прийоми, мінімум взаємодії, жодної підтримки з боку колег чи адміністрації. Ставлення в колективі — прохолодне, дистанційоване. Такий досвід виявився для Інни виснажливим. І зрештою вона вирішила зупинитися.
Зараз Інна взяла паузу — вивчає польську, зважує на можливість нострифікації, шукає шляхи легального й сталого працевлаштування. Їй важливо повернути не лише професію, а й відчуття професійної гідності.
— Я зробила помилку, думаючи, що можна обійти систему. Якщо хочеш поваги, маєш бути частиною офіційної системи. Інакше ти назавжди «тимчасовий спеціаліст»
Інна не приховує, що їй страшно. Вона боїться, що може не скласти іспити, що не впорається. До того ж нострифікація — досить дорога й емоційно складна процедура. Але ще більше вона боїться повернутися туди, де її використовують.
— Я знаю, чого варта. Просто тепер потрібно пройти цей шлях до кінця. Без ілюзій — але з гідністю.
«Це довгий шлях, але він того вартий»: як сімейна лікарка з 15-річним досвідом знову складала іспити
Історія наступної героїні показує зовсім інший шлях.
Марина Білоус переїхала до Польщі в березні 2022 року. В Україні вона понад 15 років працювала сімейною лікаркою. У Польщі ж довелося починати фактично з чистого аркуша: Марина опинилась тут з трьома дітьми і котом, без будь-якої підтримки, чіткого плану, але з рішучим налаштуванням продовжити працювати за фахом.
— Не уявляю себе в іншій ролі. Лікар — це не просто робота, це частина мене. Я знала, що буде важко, але іншого варіанту для мене не існувало.
Марина Білоус: «Це як знову вступити до медуніверситету, тільки вже з багажем досвіду, дітьми й війною за плечима»
Як і багато її колег, Марина скористалась можливістю отримати умовну ліцензію на медичну практику в Польщі. Разом з тим вона відразу вирішила будувати кар'єру з прицілом на довгострокову перспективу, а для цього потрібно було пройти повну нострифікацію диплома.
Нострифікація передбачає складання двох іспитів: мовного тесту NIL (Naczelna Izba Lekarska) з медичної польської мови та комплексного іспиту з клінічних дисциплін. Тож перше, за що взялася Марина, — це мова.
— Мова — це ключ. Навіть якщо ти найкращий фахівець, без мови не зможеш ані поспілкуватися з пацієнтом, ані працювати в колективі. Я змушувала себе займатися по 4-6 годин на день протягом пів року
Мову Марина вивчила самостійно — спочатку граматика й базова лексика, потім книги, фільми, розмовні практики. Медичну термінологію опановувала через онлайн-платформу wiecejnizlek.pl, до якої українські лікарі мали безкоштовний доступ.
Після успішного складання мовного іспиту Марина отримала роботу лікарки першого контакту в медичній клініці міста Гродзиськ-Мазовецький, що під Варшавою. Паралельно пройшла курси УЗД, отримала сертифікат і стала проводити ультразвукові обстеження. Паралельно почала готуватися до комплексного нострифікаційного іспиту.
Це тестування проводиться комісією медичного університету 3-4 рази на рік і коштує (за даними на весну 2025) 4 685 злотих. У ньому 160-200 питань з різних галузей медицини: інтерністики, хірургії, гінекології, психіатрії, педіатрії й інтенсивної терапії. Після успішного складання цих іспитів диплом прирівнюється до диплома випускника польського медичного університету. Підготовка до цього зайняла у Марини ще близько пів року. Щодня вона займалась по 2-3 години.
— Іспит складний — охоплює все. Були навіть питання з історії медицини, наприклад: «Хто першим виконав резекцію шлунка?» Наскільки мені відомо, склали іспит лише 20 відсотків кандидатів, і я дійсно щаслива, що потрапила до цієї меншості.
Отже, після повної нострифікації диплома Марина офіційно отримала право працювати в польській системі охорони здоров’я. Зараз вона приймає пацієнтів як лікарка загальної практики, чергує в шпиталі, продовжує проводити УЗД і зазначає, що в Польщі це цінується: сімейний лікар має широкий спектр відповідальності.
— Тут лікар першого контакту — не просто терапевт, а керівник здоров’я пацієнта
Основна частина її пацієнтів — поляки, українців близько 5 відсотків. В місяць крізь її руки проходить близько 500 людей. Марина каже, що пацієнти приймають її з довірою й відкритістю:
— Більшість приходить до мене регулярно. Упередженого ставлення не відчуваю. З мовою теж немає особливих проблем: якщо не знаю якогось слова — питаю, і пацієнти охоче підказують.
Марина підкреслює, що польська система дуже відрізняється від української: немає черг, пацієнти приходять за попереднім записом, жоден не має її особистого номера телефону — комунікація виключно в межах прийому, який триває 15 хвилин. Серед колег — повага, підтримка, обмін досвідом.
Водночас Марина зауважує, що польські лікарі обурюються, коли деякі українські медики називають себе «спеціалістами» без проходження резидентури, адже в Польщі цей статус надається тільки після додаткових років навчання. Цей етап у Марини ще попереду.
Щодо зарплати — різниця з українськими реаліями теж дуже відчутна. За останніми даними, українські лікарі в Польщі можуть заробляти 6 000-12 000 злотих на місяць залежно від спеціальності, навичок і досвіду. Як зазначає Марина, фіксованої ставки немає: усе залежить від домовленості й рівня знань. Але що більше вмієш — то вищий дохід.
Зараз Марина відчуває себе впевнено й стабільно. Робота потребує віддачі — інтелектуальної й емоційної. Але вона вдячна собі за те, що ступила на цей шлях.
— Це дуже складно й досить довго. Але ця праця точно окупиться. Я твердо знаю, що це інвестиція в майбутнє — моє і моїх дітей.
Попри втому й навантаження, вона зізнається, що щаслива:
— Тут є система, є повага.
Лікар — це не просто фігура в білому халаті, а людина, якій довіряють. І це найважливіше
«Вирішила почати все з нуля — чесно і за правилами»: шлях офтальмологині до повноцінної практики
Третя героїня також обрала офіційний, хоча й значно складніший шлях відновлення в професії.
Катерина Казак приїхала до Варшави на третій день великої війни. Маючи білоруське громадянство (хоча родом з Волині), вона останні роки жила й працювала в Україні, але війна змусила шукати безпечне місце.
Майже відразу після приїзду Катерина почала шукати можливості для продовження лікарської практики. Подала документи на умовну ліцензію, але через білоруський диплом не отримала пільг, які мали українські лікарі. Через 9 місяців очікувань прийшла відмова. І тоді Катерина пішла іншим шляхом нострифікації диплома.
Катерина Казак: «Українським лікарям, які планують працювати в Польщі, треба бути готовим до викликів»
— Я використала час очікування рішення на те, щоб розібратися з легалізацією й активно вивчати мову. Вирішила йти офіційним шляхом, наскільки складно б не було.
Катерині вдалося успішно скласти два іспити: мовний — з медичної польської, та комплексний — із загальної медицини. Після нострифікації вона отримала статус випускниці медичного університету. Наступний етап — стажування (13 місяців для лікарів, 12 — для стоматологів) або два роки роботи в польській системі охорони здоров’я. Після цього — ще один іспит LEK (Lekarski Egzamin Końcowy), і тільки після нього можна отримати повну лікарську ліцензію. З нею лікар може працювати в POZ (Podstawowa opieka zdrowotna), на SOR (Szpitalny oddział ratunkowy) або в NPL (Nocna Pomoc Lekarska). Щоб працювати, наприклад, неврологом, кардіологом чи, власне, офтальмологом, необхідно мати титул спеціаліста.
— Тобто нострифікація — це тільки середина шляху. Ти не можеш відразу стати спеціалістом. Щоб мати можливість працювати за своєю спеціальністю, мені довелося знову вступити до резидентури.
Сьогодні Катерина працює лікарем-резидентом в університетській лікарні в Лодзі. Вона — єдина іноземка серед колег. Її пацієнти — переважно поляки.
— Звісно, моя польська ще далека від ідеальної. Інколи бракує слів, щоб пояснити пацієнтам нюанси хвороби чи операції. Тоді я малюю, залучаю колег або самі пацієнти допомагають знайти правильне слово.
Катерина зізнається: довіра не завжди приходить відразу, особливо від літніх пацієнтів:
— Для когось я — чужинка. Але коли створюєш атмосферу безпеки й пояснюєш кожен свій крок, недовіра зникає
Чи варто йти цим шляхом? Виклики, зарплати й перспективи для українських лікарів у Польщі
Щодо відмінностей в підходах до медицини в Польщі й Україні, Катерина Казак вважає, що вони досить суттєві, і свої плюси й мінуси є в кожній із систем:
— В Україні велика різниця між державною та приватною медициною. У приватних центрах часто вищий рівень і обсяг послуг. У Польщі ж у великих містах державні клініки мало чим поступаються приватним. І обладнання, і кваліфікація персоналу — все на рівні. Більшість лікарів працює водночас у державних лікарнях і приватно (хоча чимало лікарів високої кваліфікації все ж віддають перевагу приватним — Ред.). Середній час консультації — 10-15 хвилин, і не завжди цього вистачає, щоб усе проговорити з пацієнтом. Візити плануються заздалегідь — іноді на 3-4 місяці, а до деяких спеціалістів — на рік-півтора. Стаціонарна допомога надається тільки у випадках складних станів. «Прокапатись» чи промити судини, як в Україні, — не вийде.
На думку Катерини, найбільше в Польщі бракує хірургів, педіатрів, лікарів загальної практики та фахівців екстреної медицини. Хірургія стає дедалі менш популярною — через надмірне навантаження й складні умови праці.
— Вже кілька років у резидентурах недобір хірургів. Молодь не хоче йти туди, де вигориш за три роки.
Катерина вважає, що українським лікарям, які планують переїзд, варто бути готовими до серйозних викликів:
— Важливо усвідомити, що це складний і виснажливий шлях. Вдома ти міг бути зіркою, а тут починаєш з нуля. Найімовірніше, доведеться вивчати мову й паралельно працювати. Конкуренція не тільки з поляками, а й з емігрантами з України чи Білорусі, яких з кожним роком дедалі більше. А головне — треба постійно вчитися. І не здаватися, вірити в себе й весь час рухатися вперед, наскільки складною і страшною не здавалась би дорога.
Фотографії з приватного архіву
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
