Ексклюзив
20
хв

Куп'янщина: (не)здійснена мрія орків

Харківщина, неподалік від кордону з Луганщиною: мальовнича річка Оскіл, озера, ліси. Саме тут багато жителів Харкова чи Куп'янська будували свої дачі, приїжджали на відпочинок. Зараз багато сіл у цьому регіоні виглядають так, ніби по них пройшовся торнадо. Це — «русскій мір» на ділянці фронту, про яку говорять набагато рідше, ніж про Донбас чи Херсонщину. Чи правильно це?

Кароліна Баца-Погожельська

Вид на зруйнований Куп'янськ з Харкова, 05 вересня 2023 року.
Фото: Wolfgang Schwan / ANADOLU AGENCY / Ana

No items found.

Тільки тут — я вдома

Олена зі своїм сином Колею проживали тут завжди, як сама розповідає. Володимир також. Віталій і отець Леонід, які називають себе «куп'янськими партизанами», теж. Вони нікуди не виїхали і, незважаючи на скрутну ситуацію за два роки після повномасштабної агресії Росії в Україні, нікуди їхати не збираються. Ми — сусіди, познайомилися наприкінці 2022 року. 

«Кароліночко, а куди мені їхати й навіщо? Тільки тут я вдома», — відповідає Олена, коли я вже, мабуть, удвадцяте запитую, чи впевнена вона, що не хоче евакуюватися. У Куп'янському районі про необхідність евакуації оголосили вже в серпні 2023 року, коли ситуація ставала дедалі складнішою і коли ворог почав дедалі частіше застосовувати КАБ — керовані авіаційні бомби, які скидали зі своїх літаків приблизно на висоті Старобільська. В результаті рішення місцевої влади, кілька тисяч людей були евакуйовані з району Куп'янська.

Сина Олени важко назвати «дитиною», адже йому майже 23 роки і він хворіє на ДЦП. Мати виховує його сама, до війни їй ще допомагала бабуся, але вона померла. Жінка щомісяця отримує 7 000 гривень допомоги на сина, і це всі гроші, які вона має в своєму розпорядженні, хіба що рідні щось надішлють. Допомагають також сусіди: той принесе молока, той — яйця. Іноді приходить гуманітарка від волонтерів. Щоразу, коли я виїжджаю з села, я питаю Олену, чого вона потребує, привожу продукти і ліки, які, як я добре знаю, вона просто не може собі дозволити. Але це й так не найбільша біда для неї.

Зруйновані українські оселі внаслідок російських обстрілів.
Фото авторки

«Коля невиліковно хворий, очевидно, що він не одужає, але за спеціальними ліками, які може виписати тільки психіатр або невропатолог, я повинна їздити з ним особисто, а як мені добиратися до Куп'янська, або ще гірше — до Шевченкового (Куп’янський район. — Авт.)?» — ставить риторичне запитання жінка. І так щомісяця, а якщо все складеться добре, то щодва місяці. Так, громадський транспорт у районі Куп'янська функціонує, але дуже часто він мусить їхати в об'їзд з міркувань безпеки та стану критичної інфраструктури. Дорога до Шевченкового, що знаходиться за кілька десятків кілометрів, може зайняти до кількох годин, що є неабияким випробуванням, коли їдеш з Колею. Незважаючи на це, Олена навіть чути не хоче про виїзд. «Ну, коли буде зовсім погано, поїду до сестри, ближче до Харкова», — обіцяє вона, хоча ми робили все, аби вона могла поїхати до Польщі і зайнятися реабілітацією сина. Незважаючи на наші зусилля — вона відмовилася. «Старі дерева не пересаджують», — каже жінка, хоча їй всього лише трохи більше 50 років.

Олена з Колею пережили російську окупацію, яка тривала понад півроку.

Зараз краще, ніж раніше, попри те, що росіяни нас обстрілюють

Що ж, стріляють, не можна заперечувати. Наприкінці січня, після ротації на ворожому боці, стався потужний наступ на українські позиції в районі Куп'янська, агресору вдалося трохи просунутися вперед, але багато позицій українці вже встигли відбити, бойові дії тривають донині.

Бо ворог — є ворог

Слід зазначити, що лінія фронту саме на Куп'янській ділянці — одна з небагатьох, яка вже більше року утримує практично незмінну лінію оборони, за винятком незначних змін з обох боків. Це дуже важлива ділянка. По-перше, саме місто Куп'янськ — на початку повномасштабної війни здане московськими колаборантами — є символом великої перемоги українців під час масштабної деокупації Харківщини восени 2022 року.

По-друге, це дуже важливий регіон, який дає українській стороні надію на вихід до Сватового (і далі, потенційно, до Старобільська, щоб відновити контроль над Луганщиною). Поки що це не вдалося, але витіснення українців з цього регіону є однією з цілей російської влади, що дозволить агресору пізніше тут укріпитися. Адже не випадково ГУР ще на початку 2023 року, тобто одразу після звільнення Харківщини, попереджав, що росіяни так просто з Куп'янщини не підуть. І сьогодні лунають заяви, що після захоплення Авдіївки саме ця ділянка може стати однією з найгарячіших ділянок на фронті (січневий наступ мав стати для неї своєрідним тестом).

Олена здригається при згадці про загрозу повторної окупації. «Так, росіяни давали гуманітарку, з ліками допомагали, ну як же не брати, коли в тебе нічого немає? Але звідки мені було знати, що їм до голови прийде, я боялася, ворог є ворог, це було жахливо — місяцями бути сусідами з цією наволоччю», — зізнається вона.

Зруйнований росіянами Куп'янський краєзнавчий музей.
Фото авторки

Залишити вірян? Як би це виглядало?

Володимир не дуже балакучий. Ми бачимося майже щодня, коли він старанно латає ями на тому, що колись називалося дорогою в нашій місцевості. «Син на фронті, треба ж про щось дбати, а воювати я вже не можу», — каже чоловік літнього віку. Майже щодня він бере свій старий причіп, завантажує його камінням і лопатами і їде латати нові вибоїни. «Я беру уламки зруйнованих росіянами хат, звідки прийдеться, хоча так можу чимось допомогти, хоч так можу приносити користь. Кожен з нас робить свій внесок у перемогу, кожен виконує свій обов'язок настільки, наскільки може», — пояснює він.

Віталій і отець Леонід друкували листівки під час окупації, допомагала їм молодь. «Ми такі куп'янські партизани», — сміються вони. Отець Леонід — священик у церкві в Ківшарівці, а тепер ще й у Сеньковому, де вона перейшла під Київський патріархат. Віталій допомагає в храмі та на службах. Обидва беруть участь у видачі гуманітарної допомоги на Куп'янській ділянці. Віталій раніше жив у Куп'янську, був юристом і соціальним працівником, колись давно служив у радянській армії, а коли почалася повномасштабна війна, переїхав на свою дачу. Іноді він ходив пішки багато кілометрів, щоб допомогти своєму батькові Леоніду, і — м'яко кажучи — вони обидва вже далеко не молоді. «Я не міг залишити своїх вірян в окупації, як би це виглядало», — каже отець Леонід.

Віталій каже, що оскільки у них була риба з Оскілу, патент на виготовлення консервів, то вони, безумовно, вижили. Ми знайомі вже більше року, але коли ми вкотре заводимо розмову про звільнення, в обох з'являються сльози на очах. «Бо нас визволяли кілька легковиків і вантажівка, росіяни не зрозуміли, що це не їхня розмальовка, і пропустили їх на блокпостах», — розповідає Віталій. Після звільнення Харківщини ситуація в Куп'янському районі була драматичною. Фактично, не було ні хвилини перепочинку від обстрілів. «Куп'янські партизани» з патріотичних листівок два тижні сиділи в підвалі, а все навколо було знищене.

Вони вирішили трохи відпочити в Харкові, звідки повернулися через місяць.

«Це був інший світ, на вулицях ходили люди, працювали магазини і кафе, і ми не тільки виглядали як дикуни, але й відчували себе такими», — згадує отець Леонід

Нагадаємо, йдеться про Харків, місто приблизно за 40 км від російського кордону, куди майже щодня прилітають ворожі ракети. Таке життя воєнного часу контрастів — для мешканців Куп'янщини саме Харків видається оазою безпеки, а це не завжди відповідає дійсності.

Шматок пирога, який стане кошмаром

Мої сусіди, незважаючи на дедалі більш напружену ситуацію, нікуди не збираються їхати. І я теж. Росіяни все гучніше кричать про Куп'янськ, але захисники цього району сповнені рішучості не віддати жодного шматка землі, до якої вони теж вже звикли, хоч і є вихідцями із західноукраїнських земель. Землі, яку вони захищають за будь-яку ціну вже півтора року без ротації. Тільки росіяни думають, що увійти в Куп'янськ для них буде легкою справою. Тут вже немає колабораціоністської влади, як на початку повномасштабної агресії.

Тут живуть люди, чия українська свідомість піднялася на багато рівнів, навіть на мовному, і все ж це російськомовний регіон. Кілька днів тому 14-ту бригаду, яка воює в районі Куп'янська, відвідав президент Володимир Зеленський. Це, між іншим, був не перший його візит у цей регіон, раніше він приїздив, зокрема, до 103-ї бригади. Цього разу, щоправда, росіяни зауважили візит очільника української держави і підсумували його мемом — раз він сюди приїхав, то ви його втратите, як Авдіївку чи Сєвєродонецьк.

Втім, Куп'янщина має залишатися для агресора лише бажаною мрією.

Або його найбільшим кошмаром.

No items found.
No items found.

Польська журналістка, фахівчиня у гірничодобувній та енергетичній галузях. Працювала у виданнях «Dziennik Wschodni», «Tygodnik Lubelski», «Rzeczpospolita», «Dziennik Gazeta Prawna», «Wprost» тощо. З березня 2022 року майже постійно перебуває в Україні, організовує гуманітарну допомогу та повідомляє про російську агресію.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Сполучені Штати й Велика Британія знищували іранські дрони і ракети ще до того, як вони потрапляли у повітряний простір Ізраїлю, — й тим самим значно спрощували роботу системи протиповітряної оборони єврейської держави. В Україні, звісна річ, такого не спостерігалося ніколи — хоча російські атаки руйнують критичну інфраструктуру та вбивають мирних мешканців.

Але на Заході й не збираються робити вигляд, що не помічають цих відмінностей. У Білому домі вже після іранського нападу чітко дали зрозуміти, що союзницькі зобов'язання Сполучених Штатів перед Ізраїлем серйозно відрізняються від союзницьких зобов'язань перед Україною (не будемо вчергове згадувати Будапештський меморандум). Але найголовніше — США не будуть робити нічого, щоб загрожувало прямим конфліктом з Російською Федерацією.

Якщо звести цю тезу до трьох слів: Росія — не Іран. І з її ядерною потугою всім варто рахуватися 

Так що насправді варто зосередитися не на відмінностях у реакції, вони й так є очевидними, а на тому, що є спільним. А спільною є порада не допускати до ескалації ситуації. 

Ізраїльські військові на фоні збитої іранської ракети. Фото: GIL COHEN-MAGEN/AFP/East News

У перші ж хвилини після іранської атаки премʼєр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу та інші ізраїльські урядовці пообіцяли суворо відповісти Ісламській республіці. Але після атаки президент Джозеф Байден у розмові із очільником ізраїльського уряду порадив не завдавати удару у відповідь й підкреслив, що провал іранської атаки — очевидна перемога Ізраїлю. Навіщо тоді доводити справу до ескалації?

Звісно, ми з вами ще не знаємо, як саме відповість Ізраїль і чи відповість взагалі. Але разом із цим не можна не помітити, що це ставлення до конфлікту практично збігається зі ставленням до війни Росії проти України. Американські керівники не тільки постійно підкреслюють, що їхня країна не бажає навіть натяку на прямий конфлікт з Кремлем. Вони ще й радять не переносити війну на територію Російської Федерації. 

Державний секретар США Ентоні Блінкен підкреслював, що Сполучені Штати не підтримували і не створювали можливостей для здійснення українських ударів поза українською територією приблизно за два тижні до поради Байдена Нетаньягу. Висловлював сумніви в ефективності таких атак і міністр оборони США Ллойд Остін, який закликав Україну зосереджуватися на військових об'єктах. І ось тут виникає цілком логічне питання. Те, що Іран — не Росія, ми вже зрозуміли.

Але, коли мова йде про удар у відповідь по території агресора, виявляється, ніяких відмінностей між Росією і Іраном немає. Україні варто не переносити війну на російську територію й тим більш не бити по російській нафтопереробці.

І Ізраїлю краще не завдавати відповіді на найбільшу атаку безпілотниками в історії людства. Бо Захід хоче запобігти подальшій ескалації

І тут я змушений відкрити невеличку політичну таємницю, яка відома кожному з нас ще зі шкільних уроків історії. Ескалації сприяє якраз відсутність покарання. І у Москві, і у Тегерані бачать, що західні країни воліють утриматися від ескалації, тобто проявляють слабкість. У Путіна чи аятоли Хаменеї «червоних ліній» просто немає. А у Заходу, як бачимо, вони є. У Вашингтоні не бажають, щоб війна переходила на територію Росії. Не бажають, щоб Ізраїль відповідав Ірану й тим самим нібито спонукав Ісламську республіку до подальших атак. Навіть спроба стратегічної невизначеності, до якої вдався президент Франції Емманюель Макрон, викликала відверте роздратування у Вашингтоні та інших західних столицях. 

Путін має точно знати, що військ країн-членів НАТО не буде в Україні. Він має точно знати, що країни Альянсу не наважаться на прямий конфлікт з Росією. А тепер ще й аятола Хаменеї має точно знати: президент Байден переконував ізраїльського прем'єра не бити по Ірану.

А чому? Чому вони мають бути впевнені — саме впевнені — у своїй безкарності
Удар по Ізраїлю. Фото: Shutterstock

Адже ефект безкарності породжує відчуття того, що можна продовжувати. Можна бити по Україні. І можна бити по Ізраїлю. Можна окуповувати чужі території, можна сприяти терору. Найбільший виклик — економічні санкції, до яких вже пристосувалися і Росія, й Іран. Але очільникам терористичних режимів не потрібна економіка. Їм потрібна війна.

Й до того часу, поки вони відчувають, що їх побоюються як небезпечних божевільних вони будуть продовжувати. Якщо не завдавати ударів у відповідь, якщо не демонструвати силу — значить, провокувати на ескалацію і росіян, й іранців. І на жаль, ця формула є повністю зворотною актуальному західному підходу до великих викликів.

20
хв

Ефект безкарності

Віталій Портников
війна, діти, правда, перемога

Я говорю зі своїми дітьми чесно і відкрито. Як з дорослими. Дощ не падає з неба, бо там щось метелики з єдинорожками начаклували, а тому, що волога, хмари, конденсат — оце от усе. І про війну так само — росія, вбивці, терористи, прийшли убивати. Дивишся російський ютуб — своїм переглядом оплачуєш ракету.

За це мені частенько дорікають. Типу, не можна дітям отак все відкрито. Треба берегти їм психіку. Тобто загортати оце от усе лайно війни в цукерку. Я ж притримуюь іншого погляду. ПРАВДА.

— Мам, щось гупнуло, — каже під час тривоги і ракетного удару син Богдан (4 роки).

— Це російські падлюки?

— Вони, синку. Аби їх так підняло і гупнуло.

Крапки над і із дітьми були розставлені ще у лютому 2022 року. Тоді збиралися ненадовго поїхати з дому. Діти питали «що гупає», «чому ми маємо їхати?». Розказала правду.

«Ось карта. Оце величезне ненажерливе утворення на ній — Росія. Росіяни прийшли на нашу землю і нищать усе живе. Танками. Літаками. Вертольотами. Ракетами. Кулями. За цим усим стоїть таке ж злобне, ненажерливе населення того утворення — росіяни. Ми їдемо з дому, бо треба вберегти ваші життя. Ось я пришию вам на одяг бирки  з усією інформацією про нас і про вас. Війна — це страшно. Ви маєте її боятися. Цей страх вас має врятувати. Він зробить вас обережними.»

Я не розраховувала, що діти відразу зрозуміють, що і про що я говорю. Але, на диво, зрозуміли. 

Як говориш з дитиною про війну? Напиши нам. Чекає така ж мама, якій часто бракує влучних слів, щоб озвучити весь цей жах, чи навіть… промовчати. Говорімо разом. Чекаємо листів на: redakcja@sestry.eu 

Мені важливо, щоб вони знали правду, усвідомлювали правду і йшли з нею по життю. Мені важливо, щоб вони виросли тими людьми, для кого росіяни уже ніколи не будуть рожевими і пухнастими «носітєлямі добра», а тими, хто запускав по їхньому дитинству ракети, хто оплачував ці ракети, хто схвалював ці ракети. Це вбереже їх від тих помилок, яких припускалося кілька поколінь в їхній родині. А в результаті має вберегти їхні життя.

А ще це привід навчити їх не легковажити дрібним. Правда про війну така, що війна вбиває. Вона не обирає чи ти зі зброєю і дорослий чоловік, чи ти жінка з квітами на вулиці, чи ти собачниця на прогулянці, а чи дитина. Війна може вбити всіх. Тому, який би прикольний не був самотній рюкзак на лавці, він з високою вірогідністю зараз — небезпечний. Як би не хотілося глянути, що там деренчить за вікном під час тривоги — це небезпечно. 

Чи жорстока я мама? Та цілком напевно жорстока. Але часи зараз теж не мармеладні. І в цукерку не так просто загорнути вбитих пожежників у Харкові, закривавлених дітей, тіла накриті ковдрами. Можна звісно вигадати казку, про чарівну ковдру і оце от усе. Я ж усе таки казкарка і дитяча письменниця. Але як би не загортав війну в мармелад — вона не стане солодкою. І «ні доню, то не кетчуп на іграшці. То росіяни. Іскандер. Ракета. Вокзал в Краматорську. На іграшці кров. Людська кров. Росіяни вбивають. Російське вбиває. Ти мусиш бути сильною. Ти мусиш захищатися. Ти мусиш бути людиною, яка знає, де правда».

Правда рідко коли буває солодкою. Найчастіше вона гірчить, болить, стискає горло, змушує кричати. Але цей біль гартує. Через нього варто пройти. 

Для казок ми знаходимо інші теми й інші пригоди, а війну ніколи не змусиш бути солодкою.

Татуся Бо. Мама двох дітей (дівчинка 12 років, хлопчик — 4 роки)

20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Татуся Бо

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress