Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Майже половина українських біженок у Польщі планує залишитися. Результати опитування
Дедалі більше українок схиляються до думки будувати своє майбутнє на території Євросоюзу. Більшість переселенок у Польщі вже знайшла роботу (63%), майже чверть (23%) працює віддалено в Україні, а ще частина (8%) — в іншій країні. На жаль, лише третина серед працюючих у Польщі респонденток має роботу згідно зі своїми кваліфікаціями. Більше результатів дослідження (про дітей, мову, психічний стан і адаптацію) — далі у тексті
У Польщі перебуває приблизно 950-960 тисяч українських біженців. Фото: Wojtek RADWANSKI / AFP /East News
No items found.
Українок, які приїхали до Польщі після початку повномасштабного вторгнення, можна поділити на дві основні категорії. Перша розглядає Польщу як тимчасове місце перебування, «залу очікувань», і після закінчення війни планує повернутись в Україну. Представники другої категорії обрали Польщу новим місцем проживання, вчать мову, інтегруються в польське суспільство і будують тут плани на майбутнє.
Про це свідчать дані соціологічного дослідження «Воєнні біженці з України — життя в Польщі та плани на майбутнє», проведенного у жовтні-листопаді 2023 року за підтримки порталу Sestry.eu та Міждисциплінарною лабораторією вивчення війни в Україні при Краківському Педагогічному Університеті. За результатами опитування 466 жінок, 42% біженок мають намір повернутися в Україну, а 47% планують залишитися в Польщі.
Повертатися чи залишатися?
Серед причин, які перешкоджають поверненню в Україну — очікувано — відсутність можливості безпечного проживання (80%) та добре оплачуваної роботи в Україні (32%). Кожна п'ята респондентка вказала, що має в Польщі кращі умови життя, ніж у неї були в Україні, а також роботу.
Автори дослідження поцікавились в українських жінок, що дозволило б їм повернутися на батьківщину. Найпоширенішою причиною виявилась безпека: закінчення війни (67%) та припинення бойових дій і авіабомбардувань (43%). Також респондентки назвали наявність добре оплачуваної роботи в Україні (38%) та вищий рівень життя (28%). Кожна третя серед важливих причин для повернення вказала також ліквідацію корупції, а ще — любов до України, бажання жити і розвиватися в Україні.
Більшість українок офіційно працює
Попри невизначене майбутнє, українки в Польщі намагаються знайти роботу, щоб утримувати себе і дітей. Так, половина опитаних жінок працює (52%), а 16% не працюють через догляд за дитиною або кількома дітьми. Більшість жінок вже знайшла роботу в Польщі (63%), майже чверть (23%) працює віддалено в Україні, а ще частина (8%) — в іншій країні. Серед непрацевлаштованих жінок кожна четверта активно шукає роботу, а 36% задекларували намір знайти роботу найближчим часом. На жаль, лише третина серед працюючих респонденток має роботу згідно зі своїми кваліфікаціями.
Мовний бар’єр залишається актуальною проблемою
Головною проблемою в пошуках роботи українки називають мовний бар’єр (77%). При цьому 45% опитаних декларують, що говорять польською, а кожна п’ята розуміє польську, але не розмовляє нею. Українки активно вчили (81%) або досі вчать (57%) польську мову. До речі, майже половина жінок (45%) вивчала польську на курсах, організованих різними фондами та організаціями, тоді як 27% роблять це самостійно. Можна стверджувати, що попри наявність мовних проблем, українки наполегливо їх вирішують, ба більше — знаходять для себе можливості не платити за вивчення мови.
Майже третина дітей відвідує школи у двох країнах, а 18% ніде не навчаються
Ще один важливий аспект життя наших співгромадянок в Польщі — діти. У процесі дослідження виявилось, що 66% опитаних українок одружені, але 53% приїхали до Польщі самостійно з дітьми. З цих жінок 38% мають одну дитину, 29% — двох дітей.
Більшість дітей (58%) українських жінок, котрі опинились в Польщі, шкільного віку — від 10 до 18 років. Майже половина з них (47%) відвідують польську школу, 8% — українську онлайн-школу, 27% — польську та українську школи, 18% — ніде не навчаються.
Ці цифри вказують як на тривожні, так і на оптимістичні тенденції у вихованні українськими жінками своїх дітей в Польщі. Тривожні, бо 18% дітей залишаються без будь-якої освіти. Причини цього явища наступні. По-перше, нерідко українські діти стикаються з неприйнятям або навіть ненавистю та насиллям у свою адресу від польських однолітків. І це позбавляє їх бажання відвідувати навчальні заклади. По-друге, завантаженість матерів на роботі (часто це важка фізична робота, нерідко — за змінами) не завжди дозволяє контролювати процес навчання чи навіть відвідування школи. По-третє, невизначеність щодо майбутнього і очікування можливості повернутись в Україну дає підстави українкам думати, що польська освіта їхнім дітям не потрібна і можна просто перечекати.
До слова, серед дітей третина зазнала погіршення самопочуття і поведінки після прибуття до Польщі. Водночас приблизно така ж частка дітей, за словами їхніх матерів, навпаки покращила свою поведінку після переїзду.
Оптимістичні тенденції — це те, що 27% дітей навчаються в обох освітніх системах — польській та українській. І діти, і матері докладають вдвічі більше зусиль, аби в майбутньому мати вибір — закінчити польську й українську школи ті мати можливість обирати вуз і роботу в одній з країн. Кожна третя українська дитина вже другий рік поспіль вчиться одночасно у двох школах. Таким потенціалом, старанністю та дисципліною можна тільки захоплюватись.
Сильніше за все на психіку тиснуть неясність майбутнього та розлука з рідними
Війна, зміна країни, адаптація, пошук роботи, вивчення мови, опіка над дітьми, інтеграція в нове суспільство тягнуть за собою психологічні труднощі й проблеми, зізнаються українки. Найбільш обтяжливими проблемами наші жінки називають відсутність чітких планів на майбутнє (60%), розлуку з родичами, які залишилися в Україні (60%), страх за життя сім’ї в Україні (41%), відсутність достатніх фінансових ресурсів для проживання (40%) та незнання польської мови (35%).
Коли ж мова заходить про психічне здоров’я, то дані дослідження вказують на наявність в опитуваних депресивних розладів та високого рівню стресу. Як зауважив автор дослідження, професор Пьотр Длугош, «серед респондентів 44% можуть мати тривожний розлад за шкалою GAD-7. Депресивні симптоми, діагностовані за шкалою PHQ-9, були виявлені у 45% (помірна та помірно важка депресія). Високий рівень стресу за шкалою PSS-10 спостерігається у 58% українських біженок».
Третина опитаних українок зверталася за психологічною допомогою. Майже половина жінок (45%) використовує тактику перемикання зі своїх проблем на заняття чимось цікавим чи корисним. Кожна третя респондентка «втішає себе» тим, що може бути ще гірше, кожна четверта — молиться, а кожна п’ята приймає заспокійливі засоби. Можна стверджувати, що наші жінки мають сильну адаптивну здатність, шукають варіанти знайти своє місце у житті, але це коштує їм чимало сил і здоров’я.
Найбільш виснажливими проблемами психічного здоров’я респондентки назвали неможливість планувати майбутнє (75%), невпевненість через незнання, коли закінчиться війна, відсутність контакту з родиною (51%) та відсутність роботи, що відповідає їхній кваліфікації (49%).
Українки тепло ставляться до поляків
Інтеграція біженок з України в польське суспільство відбувається дедалі інтенсивніше в різних сферах життя. Стосунки з поляками майже половина опитаних описує як теплі або дуже теплі, тоді як 43% констатують, що полякам до них байдуже. Зі свого боку респондентки оцінюють власне ставлення до місцевого населення як нейтральне (32%) і тепле + дуже тепле (64%).
Щоправда 42% опитаних жінок вважають, що ставлення поляків до них погіршилося, третина не помітила жодних змін, ще третині було важко сформулювати думку з цього приводу. Тут слід зазначити певні культурні особливості, осільки поляки досить стримані і ввічливі у спілкуванні з іноземцями, не поспішають нав'язувати ані свою допомогу, ані свої знання. Ймовірно, саме ця стриманість і була сприйнята частиною респонденток як байдужість.
Деталі дослідження:
Для аналізу було відібрано 466 опитувань українських біженок. Середній вік — 44 роки. Майже половина респонденток — у віці 35-44 роки (46%).
¾ жінок до війни мешкали у великих містах (понад 500 000), і лише 6% — у сільській місцевості. Більшість переселенок приїхала з Київської, Харківської, Дніпропетровської областей. Більшість опитаних має вищу освіту (83%). Жінки-біженки походять із сімей, які до початку війни були фінансово забезпеченими (65%). Вони здебільшого перебувають у Польщі рік і більше (73%). Дослідження проводилося за допомогою методології CAWI — онлайн-опитування. Вибірка для дослідження була випадковою. Дослідження проводилося наприкінці жовтня — на початку листопада 2023 року.
Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Малюють море, бо там вони познайомилися з чоловіком і були щасливі. Малюють кеди, бо чоловік любив, коли вона їх взуває. Малюють кота, бо чоловік був на нього схожий. А ще — янгола, а ще — спільну мрію, яка так і не здійснилась…
— Спочатку жінки, які приходили на майстер-клас, хотіли малювати війну, чорний біль, голі дерева, — розповідає Олег Юров, художник благодійного проєкту допомоги дружинам загиблих героїв. — Але я запропонував жінкам написати те світле, що асоціюється у них з їхнім чоловіком. Світлу пам’ять, спільну мрію, радісні спогади, щоб коли дивишся на картину, настрій піднімався, а не навпаки. І це спрацювало.
У кінці 2022 року художник Олег Юров провів перший майстер-клас для жінок, які втратили чоловіків на війні. Після цього заняття стали регулярними. Вони відрізняються від уроків малювання і класичної арт-терапії: тривають два дні з ранку до вечора, жінки малюють виключно олійними та акриловими фарбами на великих полотнах, у майстер-класі беруть участь дружини і наречені загиблих, створюється максимально безпечний творчий простір.
— Буває всяке. Перші пів дня жінки можуть плакати.
Але живопис — ефективний засіб виходу з горя. Коли ти в горі — ти в собі. А коли починаєш малювати, то виносиш те, що всередині, назовні, віддаєш це полотну і — відповідно — потроху звільняєшся від тяжких емоцій. Живопис витягує.
Коли зібралося вже 50-60 полотен, народилася ідея писати до картин супроводжуючі тексти — історії кохання. І робити виставки картин разом з цими історіями. Зараз жінки намалювали вже понад 200 картин, пройшло дві виставки — у Києві та в Кривому Розі. Незабаром буде третя — у місті Сарни.
— Історія кохання відкриває другий пласт — прихований. Кожна картина — це загибла людина. І це свого роду експозиція історій людей, які стоять за цими картинами. Чоловіки, які загинули, — це пам’ять, а жінки і їхні діти — це майбутнє. Тому для мене важливо це продовжувати, — каже художник.
— Жінки кажуть, що цей метод допомагає їм краще за психотерапевтів. Це більше, ніж просто відволіктися від важких думок. Я бачу, як жінки приходять до нас з одним настроєм, а йдуть за два дні зовсім з іншим, — розповідає Олена Сокальська, керівниця благодійного проєкту «Жива. Справжні історії кохання».
Олена Сокальська і Олег Юров починали разом у проєкті «Жива», але з часом художник розпочав власний проєкт «Тисяча історій кохання. Картини дружин справжніх героїв». Ініціативу «Жива» Олена Сокальська заснувала разом з Аліною Карнауховою, яка очолює обєднання жінок загиблих героїв. Їх підтримали українські митці і благодійний фонд «Сучасна Україна». Зараз заняття проводяться в усіх областях України. Участь у них вже взяли понад 250 жінок. Картини учасниць разом з історіями їхнього кохання регулярно виставляються у різних просторах. Нещодавно проєктом зацікавилась одна з найбільших інформагенцій США — у американців немає досвіду роботи з утратою в таких масштабах, і їм цікаво, як це працює.
— Я стала робити це, бо інші не хотіли займатися вдовами, — каже Олена Сокальська.
Для держави це складна і непопулярна тема, пов'язана з втратами країни у війні. Щодо самого суспільства, то у нього до вдів здебільшого суперечливе ставлення. Ніхто не знає, як розмовляти з жінкою в горі. І що робити з такою кількістю жінок, які раптом овдовіли.
Я сама вдова і розумію, що відчувають ці жінки. Зазвичай жінка в сім'ї знаходиться поруч при своєму чоловіку. І коли вона його втрачає, то відчуває себе розбитим на друзки глечиком. Вона не розуміє, як жити далі і ким вона є без нього.
Найважчий — перший рік. Раніше ти всі свята проживала з чоловіком, а тепер свята настають, а того, з ким ти хочеш їх розділити, — немає.
Разом з чоловіком жінка втрачає і своє звичне коло спілкування. Вона має почати життя з нуля і знайти нових людей, яким буде подобатись. Жінка має від чогось відштовхнутись, аби зробити перехід до нового стану. І ми даємо жінці маленький радісний привід для цього поштовху.
Картина і історія до картини стають відправною точкою в нове життя. Бо жінки вкладають у картину ті емоції, які ні з ким не можуть розділити. Те, що накопичилось всередині, вдови не можуть розповісти ані дітям, ані подругам. Бо зрозуміти їхні почуття можуть тільки ті, у кого так само загинули чоловіки.
Жінка, яка втратила коханого, разом з ним теж в певному сенсі гине. Неважливо, скільки вони прожили разом — три місяці чи 30 років. До нас приходили різні жінки, але у всіх подібна ситуація: спочатку вони довго чекають на звістку, потім її отримують і все — більше нічого не можуть… І жодні психологи не можуть їм допомогти. У нас були ті, хто встиг попрацювати вже з 20 психологами, пив антидепресанти. І все це їх не витягнуло. Фахових спеціалістів мало, а жінок, які потребують допомоги, вже дуже багато.
6-8 дівчат збираються у студії, де є тільки професійні художники і такі ж жінки. Вони ніколи не тримали в руці пензля, але під керівництвом митців неочікувано для себе створюють справжній живописний твір. І коли жінка сама малює картину, вона бачить результат і відчуває власну цінність як творчої особистості.
А інші навколо ще й кажуть: «Ти талановита, ти маєш продовжувати, ми за тебе дуже раді». Жінка чує не слова співчуття, а захват її талантом, і це надихає її на щось нове.
Ефект від майстер-класів з малювання можна назвати довготривалим. Так, діти однієї з учасниць наших занять розповідали, що мама після загибелі тата не хотіла нічого — ні працювати, ні спілкуватись. А після того як намалювала власну картину — повернулась до школи, в якій колись працювала. Вона ожила.
Місце, де вдови зазвичай зустрічаються і спілкуються — це кладовище. Або стіна пам'яті на цвинтарі, або якісь заходи місцевої влади, де їм вручають посмертні нагороди. Все це не привід для радісних емоцій.
А тут вони працюють з яскравими фарбами, малюють щось світле і спілкуються у приємній атмосфері. А потім коли приходять на виставки, читають історії одна одної, діляться емоціями. Були випадки, коли дівчата читали історії інших і дізнавались, що їхні чоловіки разом воювали. Все це наповнює і дає силу.
— Коли до мене звертається спільнота жінок, яка хоче у себе в громаді провести таке заняття, я шукаю через Спілку художників на місцях митців, які можуть такий майстер-клас провести. А також зручний простір, дотичний до мистецтва. Адже атмосфера має надихати, — пояснює Олена.
Матеріали (фарби, полотна, пензлі, мастихіни тощо) для однієї жінки коштують від 1000 гривень. Художники працюють безкоштовно як волонтери.
— Мені запропонували малювання, коли з моменту загибелі коханого не минуло й року, — розповідає Sestry Катерина Борисенко, учасниця проєкту «Жива. Справжні історії кохання». — Мені було дуже тяжко. А малювання наче відключило потік важких думок, я зосередилась виключно на картині. Намагалася зобразити на полотні свої переживання. Зобразила — і наче віддала.
Я малювала дівчинку з білими кульбабами — вона беззахисна, її мрії і плани розлетілись, як пушинки кульбаб. Ця картина потім висіла у мене у спальні. І я прокидалась і засинала, дивлячись на неї. А потім відчула, що нібито переросла цю картину. Захотілося намалювати нову. І я зобразила вже дорослу дівчину, яка тримає в руках енергію. Цю енергію дав мені мій чоловік. І вона тепер — моя мотивація жити далі...
Почуття самотності — одна з головних причин, чому біженці відчувають потребу брати участь у культурних проєктах у Польщі.
Навіть ті жінки, які живуть разом з родичами у притулках і гуртожитках, працюють або навчаються, переважно називають головним для себе психологічним викликом втрату соціальних зв’язків. Війна знищила не лише матеріальний світ переселенців.
Щоб допомогти українцям адаптуватися до нових умов життя, у Вармінсько-Мазурському воєводстві понад два роки реалізують різноманітні культурно-освітні соціальні ініціативи.
Я почала працювати як комунікаторка, перекладачка, вчителька, організаторка заходів на культурно-мистецьку тематику в кількох проєктах підтримки воєнних біженців у вересні 2022 року. В межах проєктів переселенці, які потребують підтримки, мають можливість безкоштовно піти до театру, кіно, філармонії, планетарію, музеїв і бібліотек.
Після цих зустрічей я задокументовую відверті розповіді і враження відвідувачів. За два роки я вже записала понад 50 інтерв’ю з учасницями проєктів — біженками, які втекли із зони бойових дій або з окупованих територій. Деякі з цих історій вже опубліковані в двох томах книги «Війна в Україні» (під редакцією польського історика Станіслава Стемпєня).
І можу сказати, що найчастіше на запитання: «Що зараз вас найбільше згуртовує та робить стійкішою?» люди відповідають: «Культура».
Пізнати своє на чужині
Біженки інтенсивно шукають у культурних проєктах щось таке, що допомогло б збудувати невидимі містки між людьми, які приїхали в Ольштин з різних регіонів України й мають травматичний досвід. Люди хочуть знову жити у спільноті, де не відчувається лінія розмежування між своїми і чужими, домом і безпритульністю.
Вражає також, що жінки приходили на деякі майстер-класи не через ностальгію за втраченими можливостями, а тому що такі можливості у них нарешті з'явилися. Так, на майстер-класі вишивки і народних танців біженки, які втекли до Польщі з маленьких українських міст і сіл, розповіли, що вдома у них і їхніх дітей не було змоги взяти участь у гуртках і навчитися вишивати народні орнаменти, розмальовувати писанки, танцювати українські народні танці чи грати на музичних інструментах.
«Ми жили в селі близ російського кордону, — розповідає біженка з Донецької області Надія Бондаренко. — Проукраїнських проєктів від держави за 30 років у нас не проводилось жодного разу. У моєї бабусі, яка наголошувала на тому, що українка, хата була прикрашена вишитими рушниками. Разом з тим моя мама ще зі школи знаходилася під впливом радянської пропаганди, розмовляла російською і українкою себе не вважала. А я не знала, хто я.
Якби хтось сказав мені тоді, що в Польщі я зможу вишити свій перший рушник і що його куплять аж за 200 доларів на благодійному ярмарку для потреб армії, — не повірила б.
Я стала вчитися тут вишивати, аби компенсувати духовні потреби, знецінені русифікацією в Україні задовго до війни».
Волошки як новий культурний код
Під час одного з майстер-класів з вишивки я розповіла учасницям, що в Миколаївській області, звідки я з дітьми мусила виїхати через війну, ростуть унікальні квіти, що через регулярні ворожі обстріли заповідних територій опинилися на межі зникнення.
Йдеться про червонокнижні волошки, які ростуть на останніх клаптиках піщаних степів Миколаївської області — і більше ніде на планеті.
Виникла ідея вишити білоперлинну волошку на скатертині для виставки. Аби привернути увагу суспільства до того, що російська війна безжально руйнує не тільки Україну, а й шкодить усій планеті. Фотографії рослин надіслав ботанік з громадської організації «Українська природоохоронна група» Віктор Скоробогатов.
Скатертину представила майстриня Тетяна Ведмедюк на виставці в Світлиці Кафедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці в Ольштині. Чимало людей, які побачили ці рослини на скатертині, говорили, що ніколи навіть не задумувалися, наскільки цінними є ці квіти. І що їхнє зникнення означатиме й втрату частини української ідентичності.
Молитва за мир від Сильвестрова
Про те, що українці мають підтримку світової спільноти в культурній сфері, біженці дізнаються під час концертів за участі музикантів із інших країн.
Наприклад, коли в 2023 році біженців запросили на симфонічний концерт «Карта демократії», я спостерігала, як емоційно вони реагували на український прапор у холі польської філармонії. Усі ми плакали, коли ведучий говорив, що цей концерт є проявом солідарності світових музикантів з Україною під час війни (а не збройного конфлікту). Проявом поваги й вдячності до всіх музикантів, які загинули на війні, і тих, які захищають свободу зі зброєю в руках.
Під час концерту у виконанні оркестру звучала музика відомого українця Валентина Сильвестрова — одного з найвидатніших сучасних композиторів світу. У 85 років він мусив евакуюватися з Києва через війну. До Берліна взяв з собою єдину валізу з рукописами. Під час війни музика Сильвестрова переходить у режим молитви.
Більшість українок, які прийшли на цей концерт в Ольштині, говорили, що тільки тут дізналися про творчість видатного українця, що завдяки цій музиці відчули величезне полегшення від нав’язливого почуття самотності й думки, що ми нікому не цікаві і не потрібні.
«У театрі я відчула, що вистава про мене»
Однією з найважливіших подій у культурному житті біженців стали Загальнопольські дні українського театру. За ініціативи голови Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степана Мігуса біженців запросили на вистави артистів Рівненського академічного театру музики і драми. Понад 100 українців переглянули вистави та музичну казку. На сцені театру імені Стефана Ярача в Ольштині звучали вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, Бориса Олійника, Василя Стуса, Уласа Самчука.
Виявилося, що більшість з українських відвідувачів були в театрі вперше в житті.
І хоча вистави були для них безкоштовними, люди зізнавались, що за таке готові були заплатити. Адже дивитися виставу українською мовою в іншій країні за сотні кілометрів від дому — це диво.
Біженка з Харкова, мама військовослужбовця Юлія Литвинова каже:
«Що більше руйнувань ми маємо під час війни, то більше грошей треба витрачати на подібні культурні ініціативи. Ця війна — це битва за майбутнє, за проукраїнські переконання дітей, які його творитимуть. І ця можливість зберегти національну ідентичність дітей за кордоном — безцінна».
Сильний резонанс серед біженок викликала вистава «5 пісень Полісся», заснована на реальних історіях українських родин. Де, наприклад, через жадібність і егоїзм свекрухи невістка накладає на себе руки. Або про людську байдужість, яка ранить і знищує.
«Я впізнала себе в цій виставі, — зазнається біженка Надія Бондаренко. — Коли дивилась, весь час пригадувалося те, що хотіла б забути. Це було роки два тому. Чимало біженців стояли в черзі, щоб отримати міську карту для проїзду в транспорті. Я там була єдина з 8-місячною дитиною. Тримала її на руках, бо ще не встигли купити візочка. Несподівано почався дощ. У нас не було парасольки. Дитина плакала. У цей час приходили чоловіки й ставали попереду нас, бо їм зайняли місце їхні дружини. Минуло 5 годин. І коли я з дитиною на руках нарешті підійшла до віконця, де видавали карти, мене відштовхнув чоловік, бо хотів отримати свою карту без черги. Я не стрималася, почала кричати, що так не можна. Але всім навколо було все одно. Я розплакалася посеред вулиці. А через кілька днів дізналася, що саме в цей час мій чоловік на війні отримав поранення й стікав кров’ю»…
За словами Надії Бондаренко, лікувальний ефект від вистав і вишивання для неї проявився в усвідомленні того, що вона не єдина має таку проблему, а також у допомозі змиритися з упередженим ставленням української спільноти до вдів та дітей загиблих військовослужбовців. «Найчастіше мене як вдову знайомі питають не про мій стан, а про гроші від держави.
Єдине місце, де ніколи не питали про гроші — уроки вишивки для біженок.
Сюди приходять жінки, у яких загинули родичі, яким немає куди повертатися, які втратили все, і їхнє життя — суцільна духовна й матеріальна криза.
Тут ми допомагаємо одна одній ставати стійкішими, згуртованішими й розвиватися навіть у час кризи.
Мого чоловіка Миколу Бондаренка вбили росіяни під час артилерійського обстрілу біля Бахмута на Донеччині. Його тіло змогли забрали побратими через місяць. Він лежав під єдиним деревом лісосмуги, яке дивом не згоріло. Відтоді мені часто снився один і той же сон. Микола приходив до мене. Його обличчя світилося. Він говорив: «Подивися — ось тут я загинув разом зі своїми хлопцями. Я бачила мертвих солдатів, які стікали кров’ю на обпаленій землі. А з тієї крові швидко проростали красиві різнокольорові квіти. І коли я вишивала ці криваві квіти, мені ставало легше. Це допомогло мені зрозуміти, що я мушу жити для того, щоб нагадувати іншим людям про необхідність вшановувати памʼять загиблих воїнів. Щоб садити квіти на могилах нового розстріляного покоління борців за волю».
Висновки зі звіту Польського економічного інституту «Становище жінок у Польщі з соціально-економічної точки зору», з одного боку, наповнюють оптимізмом, показуючи, як багато змінилося у сприйнятті та участі жінок, зокрема, в економіці за останні 20 років, а з іншого — змушують замислитися і діяти. Хоча участь жінок на ринку праці зростає, а розрив у заробітній платі скорочується, ми все ще далекі від повної рівності, про що свідчать, наприклад, показники участі жінок в економіці та їхня заробітна плата.
Звіт проливає нове світло на становище всіх жінок у Польщі, включно з жінками-мігрантами та біженками, яким зі зрозумілих причин доводиться важче, ніж тим жінкам, які походять з Польщі і живуть тут. Наприклад, через мовний бар'єр, а у випадку жінок, які приїхали до Польщі з дітьми після агресії Росії проти України, також через те, що працевлаштування заважатиме догляду за дітьми, особливо молодшими за три роки. Вони часто вказують на цю причину своєї бездіяльності.
Вони приїхали сюди зі своїми дітьми, часто змушені були погоджуватися на роботу, яка не відповідала їхній кваліфікації та очікуванням, насамперед через мовний бар'єр, але також з однією основною мотивацією: забезпечити себе і своїх дітей. Саме тому багато хто з них, особливо ті, хто працює в неформальному секторі економіки, не повідомляють про неналежне, дискримінаційне ставлення з боку роботодавців. Вони бояться втратити роботу.
Більше половини всіх іноземців
У 2021 році українці та українки становили 57% усіх іноземців, які оселилися в Польщі. Кількість громадян України та громадян з дійсними дозволами на проживання в Польщі на той час становила 300 тисяч. Одних лише жінок було 138 000 — вони становили 46% цієї багатотисячної групи. Наразі 443 000 жінок віком від 18 років мають статус UKR через конфлікт в Україні, згідно з даними за квітень 2023 року, наведеними у звіті. Серед них 384 000 жінок у віці 19-64 років.
Дані Інституту соціального страхування показують, що 347 000 жінок застраховані, більшість з них у віці 35-39 і 40-44 років
«Слід зазначити, що ми не можемо визначити рівень зайнятості українських жінок-біженок на основі цих даних. По-перше, дані ZUS включають як жінок-біженців, так і тих українок, які тривалий час проживають у Польщі. А по-друге, вони не включають всі види зайнятості, в тому числі роботу в сільському господарстві», — підкреслюють автори та упорядники звіту.
Дискримінація та насильство
На противагу цьому, за даними CASE та CARE International, у Польщі понад 100 000 жінок-мігранток та біженок доглядають за польськими домівками. Вони доглядають за дітьми, людьми похилого віку, готують їжу, прибирають, перуть і прасують. Переважна більшість працює «нелегально», а це означає не лише відсутність страхування, але й незнання своїх прав. Понад 60 відсотків українських жінок, які працюють у польських будинках, визнали, що зазнавали жорстокого поводження, дискримінації та насильства. Зазвичай вони не повідомляють про ці випадки — бояться втратити роботу, часто єдине джерело доходу для всієї родини, але також не знають, де можна отримати допомогу.
Серед тих жінок, які працюють легально, більшість працевлаштовані в адміністративному секторі та у сфері підтримки. Це понад 340 000 жінок
Інші галузі, де багато жінок знайшли роботу: переробна промисловість — 63 тис.; оптова та роздрібна торгівля і ремонт автотранспортних засобів — 34 тис.; діяльність з тимчасового розміщування й організації харчування — 33 тис.; діяльність у сфері надання послуг харчування — 33 тис.
Жінки-підприємниці
У 2022 році українки заснували понад 6 500 ФОПів, що становить 41% новостворених суб'єктів господарювання цього типу в Україні. Зазвичай вони відкривають бізнес у сфері «іншої діяльності у сфері послуг». Цілих 89% з них — це перукарні та інші послуги у сфері краси. Ще однією популярною галуззю є інформація та комунікації; вони переважно займаються розробкою програмного забезпечення та ІТ-консалтингом. Майже 10 відсотків підприємств, створених жінками, займаються адміністративною та допоміжною діяльністю. У цьому секторі майже кожна третя компанія (30%) займається неспеціалізованим прибиранням будівель і промислових об'єктів. Ще однією галуззю, на яку припадає понад 7% частки підприємств, заснованих українськими жінками, є діяльність у сфері тимчасового розміщування й організації харчування, причому тут українки переважно засновують компанії, пов'язані з громадським харчуванням. 7% компаній, заснованих українськими жінками, займаються професійною, науковою та технічною діяльністю.
Податки більше, ніж допомога
Звіт компанії Deloitte, підготовлений на замовлення та за фінансової підтримки УВКБ ООН, показує, що українські мігранти та біженці внесли 0,7-1,1 відсотка ВВП в економіку країни у 2023 році. «Останні два роки показали, що біженці багато в чому можуть зробити позитивний внесок у суспільство, якщо їм дати шанс. В Європейському Союзі біженці з України мають доступ до соціальної підтримки, а також до ринку праці. Особливо позитивно виділяється Польща. Позитивний досвід, отриманий тут, може слугувати прикладом для багатьох інших ситуацій з біженцями», — Юлія Паторська з Deloitte прокоментувала результати дослідження.
Біженці з України, які залишилися в Польщі як працівники, підприємці, споживачі та платники податків, внесли 0,7-1,1% ВВП у польську економіку в 2023 році
«Податки, сплачені біженцями, досягли 10-14 мільярдів злотих у 2022 році і ще 15-20 мільярдів злотих у 2023 році, що перевищує початкові витрати держави на допомогу» — зазначає Рафал Тшечаковський, старший консультант.
Кожна друга працює
Ці цифри збігаються з висновками іншого звіту, підготовленого Міждисциплінарною лабораторією вивчення війни в Україні при Університеті Національної комісії освіти в Кракові. Дослідження за жовтень-листопад 2023 року показує, що лише кожна друга українка в Польщі працює. 63% — в Польщі, 23% — віддалено в Україні, а 8% — в іншій країні. Лише третина опитаних жінок мають роботу, яка відповідає їхній кваліфікації. 16% зазначили, що не влаштувалися на роботу через необхідність догляду за малолітніми дітьми. При пошуку роботи найбільшими проблемами є мовні проблеми (77%), низька заробітна плата, невизнання диплому та необхідність працювати за нижчою кваліфікацією. 45% опитаних дослідниками жінок розмовляють польською мовою, тоді як 20% розуміють мову, але не можуть спілкуватися.
Але, як зазначив в інтерв'ю керівник дослідницької групи доктор UKEN професор Пьотр Длугош, «з часу проведення попереднього дослідження жінки-біженки стали більш незалежними, живуть в орендованому житлі, краще володіють польською мовою і працюють, а також більш активно борються з психічними проблемами, які часто виникають».
Важливий аспект підкреслила Єва Гавлік, експерт з питань ринку праці, в інтерв'ю Польському радіо: «Ще до початку війни Польща була країною першого вибору для українців, коли йшлося про пошук роботи. У той час до нас приходили люди, які хотіли заробити трохи грошей, щоб потім або повернутися до сім'ї, або зняти квартиру і привезти різних. Це були дуже відповідальні працівники, тому що вони дбали про заробіток. Інша справа люди, які були змушені покинути країну через війну. Вони приїхали до нас і працюють тут, бо не мають іншого вибору. Для деяких з них робота, яку вони виконують, є принизливою і часто нижче їх компетенції та освіти», — прокоментувала вона, мимохідь підкресливши, що люди з України є «хорошими працівниками, відданими і виконують доручені їм завдання». Вони підкреслюють, що «серед них є видатні професіонали, які займають високі посади в різних галузях Польщі».
Почуття самотності — одна з головних причин, чому біженці відчувають потребу брати участь у культурних проєктах у Польщі.
Навіть ті жінки, які живуть разом з родичами у притулках і гуртожитках, працюють або навчаються, переважно називають головним для себе психологічним викликом втрату соціальних зв’язків. Війна знищила не лише матеріальний світ переселенців.
Щоб допомогти українцям адаптуватися до нових умов життя, у Вармінсько-Мазурському воєводстві понад два роки реалізують різноманітні культурно-освітні соціальні ініціативи.
Я почала працювати як комунікаторка, перекладачка, вчителька, організаторка заходів на культурно-мистецьку тематику в кількох проєктах підтримки воєнних біженців у вересні 2022 року. В межах проєктів переселенці, які потребують підтримки, мають можливість безкоштовно піти до театру, кіно, філармонії, планетарію, музеїв і бібліотек.
Після цих зустрічей я задокументовую відверті розповіді і враження відвідувачів. За два роки я вже записала понад 50 інтерв’ю з учасницями проєктів — біженками, які втекли із зони бойових дій або з окупованих територій. Деякі з цих історій вже опубліковані в двох томах книги «Війна в Україні» (під редакцією польського історика Станіслава Стемпєня).
І можу сказати, що найчастіше на запитання: «Що зараз вас найбільше згуртовує та робить стійкішою?» люди відповідають: «Культура».
Пізнати своє на чужині
Біженки інтенсивно шукають у культурних проєктах щось таке, що допомогло б збудувати невидимі містки між людьми, які приїхали в Ольштин з різних регіонів України й мають травматичний досвід. Люди хочуть знову жити у спільноті, де не відчувається лінія розмежування між своїми і чужими, домом і безпритульністю.
Вражає також, що жінки приходили на деякі майстер-класи не через ностальгію за втраченими можливостями, а тому що такі можливості у них нарешті з'явилися. Так, на майстер-класі вишивки і народних танців біженки, які втекли до Польщі з маленьких українських міст і сіл, розповіли, що вдома у них і їхніх дітей не було змоги взяти участь у гуртках і навчитися вишивати народні орнаменти, розмальовувати писанки, танцювати українські народні танці чи грати на музичних інструментах.
«Ми жили в селі близ російського кордону, — розповідає біженка з Донецької області Надія Бондаренко. — Проукраїнських проєктів від держави за 30 років у нас не проводилось жодного разу. У моєї бабусі, яка наголошувала на тому, що українка, хата була прикрашена вишитими рушниками. Разом з тим моя мама ще зі школи знаходилася під впливом радянської пропаганди, розмовляла російською і українкою себе не вважала. А я не знала, хто я.
Якби хтось сказав мені тоді, що в Польщі я зможу вишити свій перший рушник і що його куплять аж за 200 доларів на благодійному ярмарку для потреб армії, — не повірила б.
Я стала вчитися тут вишивати, аби компенсувати духовні потреби, знецінені русифікацією в Україні задовго до війни».
Волошки як новий культурний код
Під час одного з майстер-класів з вишивки я розповіла учасницям, що в Миколаївській області, звідки я з дітьми мусила виїхати через війну, ростуть унікальні квіти, що через регулярні ворожі обстріли заповідних територій опинилися на межі зникнення.
Йдеться про червонокнижні волошки, які ростуть на останніх клаптиках піщаних степів Миколаївської області — і більше ніде на планеті.
Виникла ідея вишити білоперлинну волошку на скатертині для виставки. Аби привернути увагу суспільства до того, що російська війна безжально руйнує не тільки Україну, а й шкодить усій планеті. Фотографії рослин надіслав ботанік з громадської організації «Українська природоохоронна група» Віктор Скоробогатов.
Скатертину представила майстриня Тетяна Ведмедюк на виставці в Світлиці Кафедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці в Ольштині. Чимало людей, які побачили ці рослини на скатертині, говорили, що ніколи навіть не задумувалися, наскільки цінними є ці квіти. І що їхнє зникнення означатиме й втрату частини української ідентичності.
Молитва за мир від Сильвестрова
Про те, що українці мають підтримку світової спільноти в культурній сфері, біженці дізнаються під час концертів за участі музикантів із інших країн.
Наприклад, коли в 2023 році біженців запросили на симфонічний концерт «Карта демократії», я спостерігала, як емоційно вони реагували на український прапор у холі польської філармонії. Усі ми плакали, коли ведучий говорив, що цей концерт є проявом солідарності світових музикантів з Україною під час війни (а не збройного конфлікту). Проявом поваги й вдячності до всіх музикантів, які загинули на війні, і тих, які захищають свободу зі зброєю в руках.
Під час концерту у виконанні оркестру звучала музика відомого українця Валентина Сильвестрова — одного з найвидатніших сучасних композиторів світу. У 85 років він мусив евакуюватися з Києва через війну. До Берліна взяв з собою єдину валізу з рукописами. Під час війни музика Сильвестрова переходить у режим молитви.
Більшість українок, які прийшли на цей концерт в Ольштині, говорили, що тільки тут дізналися про творчість видатного українця, що завдяки цій музиці відчули величезне полегшення від нав’язливого почуття самотності й думки, що ми нікому не цікаві і не потрібні.
«У театрі я відчула, що вистава про мене»
Однією з найважливіших подій у культурному житті біженців стали Загальнопольські дні українського театру. За ініціативи голови Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степана Мігуса біженців запросили на вистави артистів Рівненського академічного театру музики і драми. Понад 100 українців переглянули вистави та музичну казку. На сцені театру імені Стефана Ярача в Ольштині звучали вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, Бориса Олійника, Василя Стуса, Уласа Самчука.
Виявилося, що більшість з українських відвідувачів були в театрі вперше в житті.
І хоча вистави були для них безкоштовними, люди зізнавались, що за таке готові були заплатити. Адже дивитися виставу українською мовою в іншій країні за сотні кілометрів від дому — це диво.
Біженка з Харкова, мама військовослужбовця Юлія Литвинова каже:
«Що більше руйнувань ми маємо під час війни, то більше грошей треба витрачати на подібні культурні ініціативи. Ця війна — це битва за майбутнє, за проукраїнські переконання дітей, які його творитимуть. І ця можливість зберегти національну ідентичність дітей за кордоном — безцінна».
Сильний резонанс серед біженок викликала вистава «5 пісень Полісся», заснована на реальних історіях українських родин. Де, наприклад, через жадібність і егоїзм свекрухи невістка накладає на себе руки. Або про людську байдужість, яка ранить і знищує.
«Я впізнала себе в цій виставі, — зазнається біженка Надія Бондаренко. — Коли дивилась, весь час пригадувалося те, що хотіла б забути. Це було роки два тому. Чимало біженців стояли в черзі, щоб отримати міську карту для проїзду в транспорті. Я там була єдина з 8-місячною дитиною. Тримала її на руках, бо ще не встигли купити візочка. Несподівано почався дощ. У нас не було парасольки. Дитина плакала. У цей час приходили чоловіки й ставали попереду нас, бо їм зайняли місце їхні дружини. Минуло 5 годин. І коли я з дитиною на руках нарешті підійшла до віконця, де видавали карти, мене відштовхнув чоловік, бо хотів отримати свою карту без черги. Я не стрималася, почала кричати, що так не можна. Але всім навколо було все одно. Я розплакалася посеред вулиці. А через кілька днів дізналася, що саме в цей час мій чоловік на війні отримав поранення й стікав кров’ю»…
За словами Надії Бондаренко, лікувальний ефект від вистав і вишивання для неї проявився в усвідомленні того, що вона не єдина має таку проблему, а також у допомозі змиритися з упередженим ставленням української спільноти до вдів та дітей загиблих військовослужбовців. «Найчастіше мене як вдову знайомі питають не про мій стан, а про гроші від держави.
Єдине місце, де ніколи не питали про гроші — уроки вишивки для біженок.
Сюди приходять жінки, у яких загинули родичі, яким немає куди повертатися, які втратили все, і їхнє життя — суцільна духовна й матеріальна криза.
Тут ми допомагаємо одна одній ставати стійкішими, згуртованішими й розвиватися навіть у час кризи.
Мого чоловіка Миколу Бондаренка вбили росіяни під час артилерійського обстрілу біля Бахмута на Донеччині. Його тіло змогли забрали побратими через місяць. Він лежав під єдиним деревом лісосмуги, яке дивом не згоріло. Відтоді мені часто снився один і той же сон. Микола приходив до мене. Його обличчя світилося. Він говорив: «Подивися — ось тут я загинув разом зі своїми хлопцями. Я бачила мертвих солдатів, які стікали кров’ю на обпаленій землі. А з тієї крові швидко проростали красиві різнокольорові квіти. І коли я вишивала ці криваві квіти, мені ставало легше. Це допомогло мені зрозуміти, що я мушу жити для того, щоб нагадувати іншим людям про необхідність вшановувати памʼять загиблих воїнів. Щоб садити квіти на могилах нового розстріляного покоління борців за волю».
Вероніка Марчук ― польсько-українська діячка, президентка Міжнародної Амбасади жінок-підприємниць, віце-голова Ради Польсько-Української Господарчої палати, юристка, підприємниця та медійна особистість. Відома в Польщі як лідерка польсько-української співпраці, кінопродюсерка, акторка, телеведуча та авторка книг. Народжена в Україні, формально вже 27 років громадянка Польщі, де побудувала успішну кар’єру. 20 років зі своїм Фондом підтримує все, що українське, а з перших днів повномасштабного вторгнення Росії є представницею Міжнародного Штабу Допомоги Українцям у Польщі та активно займається забезпеченням потреб в Україні, та Польщі, де допомагає українським біженкам та дітям (про це ми писали в інтерв’ю для Sestry раніше: Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають» (sestry.eu) Але попри визнання та славу, Вероніці прийшлося пройти нелегкий шлях до того, щоб стати мамою. В 48 років Вероніка Марчук народила свою першу дитину ― донечку Аню. Sestry вдруге поспілкувалися з Веронікою Марчук. У відвертій розмові жінка поділилася своїми переживаннями та шляхом до щасливого материнства.
Вас часто в житті запитували: як Ви пройшли через всі випробування, де взяли стільки сил, щоб не здатися? Чи важко, пані Вероніко, на шляху до гармонії: і в роботі, і в особистому житті?
Якщо подивитися на життя кожного з нас, то остаточно як кажуть «всім дається порівну». В декого дуже скромне життя і невеликі проблеми, в іншого велике горе, але і багатий, насичений життєвий шлях. Принаймні так це зараз бачу, якщо мова йде про баланс. Звісно, багато залежить від долі, сміливості, характеру та інших важливих факторів. Але, якщо ти в день маєш десятки активностей, тоді навіть статистично частіше маєш як позитивні так і негативні пригоди. Тому рідко коли буває, щоб на долю звалювалися один за одним лише нещастя, випробування, проблеми. Ми просто частіше на це звертаємо увагу. Зауважте: коли в тебе багато успіху, хороших моментів, радості, чудових проєктів ― про це менше говорять, рідко пишуть. Як тільки якась життєва травма чи дійсно прокол ― про це мають знати всі. Я пам'ятаю, коли я працювала на телебаченні, з'явилися негативні «сенсації» про мене. Це було вперше в моєму житті, та ще публічно. Тоді я дуже важко переживала через ці плітки.
Я пішла до дирекції і сказала, що треба щось з цим робити, бо це неправда. З мене посміялись і повідомили, що навіть якби цього не написали, то вони би самі створили такий матеріал. «Ніхто не хоче святих зірок, вони не існують. Якщо ти будеш далі свята, ти не будеш нікому цікава», ― сказали мені. Я цього довго не могла сприйняти. Бо ніколи не хотіла штучно створювати зірку, робити велику людину, яка буде арифметично завойовувати серця всіх. Але підтвердили мені цю закономірність і мої українські друзі, потужні продюсери. От і прийшлось змиритися з тим чого не зміниш. Тому з таким я зараз не воюю і просто обираю життя.
Ви помітили, коли читаєш інтерв'ю успішних людей, їх часто запитують: «У вас так все чудово. Це правда? І будинки, і мільярди… Як ви це зробили? Як можливе таке чудове життя?» Зазвичай тоді дізнаємося, що так було не завжди
Вони пройшли вогонь, воду і мідні труби. Кожен хто багато викладається, не затримується на досягнутому, піклується про світ, ділиться своїм досвідом ― мусить пережити не одне! Бо розвиток, прогрес ― це не пляж. Це нерідко біль, тяжка праця та усвідомлення. Але без цього ніяк…
Кожна душа приходить в цей світ, щоб розвинутися та пройти різні випробування. І чим більше ми зуміємо подолати перешкод, вирішити завдань, тим ми сильнішими і мудрішими станемо. Я не кажу, що ми маємо себе краще почувати після випробувань. Вони завжди болять. Ми це пам’ятаємо. Але ми стаємо кращими для розвитку, оточення, для того, скільки ми можемо принести в життя інших. Ти допоможеш сотням людей, а може, тисячам чи навіть мільйонам щось зрозуміти, допоможеш їм не потрапити в ту саму пастку. Я вірю в те, що випробування змінюють нас в кращу сторону, «коригують наш шлях». Досвід ― це не те, що з нами трапляється, це те, що ми робимо з тим, що нам трапляється. І він завжди унікальний, він завжди тоді, коли треба. Просто нам важко з цим погодитися.
Ми є там, де є. Беремо те, що маємо і йдемо найкращою дорогою. Ми настільки різні, нас весь час щось турбує, цікавить життя інших. Ми всі сплетені в чудовий, незвичайний кошик життя. Якщо це зрозумієш, тоді легше жити. Якщо усвідомлюємо, що це наш шлях, то ми його неодмінно пройдемо і буде краще. Коли мені дуже погано, я завжди пригадую свою бабуню, взагалі своїх предків, котрі прожили дуже важке життя, і за це ми маємо дякувати їм кожного дня.
Я взагалі не уявляю, що би я сказала нинішній людині, і як би вона себе почувала, коли би мала пережити дві революції, війну, голодомори, чистки, ІІ Світову війну, Радянський Союз, важку роботу, прокидання щодня о 4 ранку, дев'ятеро дітей, яких треба нагодувати і по дорозі четверо поховати, бути в окупації, втратити чоловіків, пережити, як мої дід і баба, концтабори
Я не уявляю, як вони через все це пройшли. Тому, коли я згадую своїх предків, швидко приходжу до норми і усвідомлюю, що нам набагато краще. Моя бабуня неодноразово казала мені: «Треба цінувати все, донечко. Все добре. Подивися, ми всі є, всі разом, а це найважливіше». Ці слова мене дуже втішали, а ще я дуже люблю таку фразу: «Люди не будуть памʼятати, що ти сказав, що ти зробив, але завжди будуть памʼятати те як себе почували поруч із тобою».
Тому я найбільше ціную людські відносини, щоб бути поруч з дитиною, друзями, родиною, проживати добрі емоції, люблю інтеракцію, будування разом і для справи, а не для видуманих цілей та результату.
Чи доводилося звертатися за допомогою до психотерапевта?
Так, я ходила до психолога і до психіатра також в свій час.
Якщо хтось відчуває, що не може впоратися самотужки, обов'язково потрібно звернутися до фахівця. Я мала довгий епізод в своєму житті. Почався він кілька років після того я залишилася жити в Польщі і вийшла заміж, в мене почалися нервові зриви.
З чим це було пов’язано?
Тоді я забагато на себе взяла, а нас не вчили дбати про себе. «Я ― остання літера в абетці», ― цей код я носила в собі ще зі школи. На жаль, я цього не розуміла. В один момент я вже не могла спати, у мене були панічні атаки. Цього ніхто не міг бачити. Пригадую, як ті хто щось помічав, запитували: «Що з тобою? Чому ти плачеш? Візьми себе в руки, не плач, все буде добре». Насправді я стільки років мучилася і думала, що зі мною щось не так. Поки я не поговорила з однією акторкою, яка сказала мені, що це нормально при великому перевантаженні і просто потрібно звернутися за допомогою до психотерапевта. Тоді декілька років я ходила на терапію.
Вона мене врятувала і поставила на ноги, змусила займатися спортом, цінити сон, робити перерви в роботі та правильно зміцнювати організм. Ця психотерапія змінила моє життя на стабільніше, збалансоване. Мені пояснили, що наше тіло відповідає не тільки за фізичне навантаження, а також відповідає за стан психічного здоровʼя
І якщо я весь час виснажуюся і не даю відпочинку та відновлення, то організм власне повідомляє, що ти скоро помреш. А мені здавалось, що я вічна, що я все можу. Але це ж не так.
Дуже шкода що тоді в нас не було такої свідомості, програм, літератури як зараз, прийшло воно до мене все пізніше, коли шукала порятунку.
Колишній чоловік Цезарій ПазураВам ніколи не казав: Вероніко, зупинися, подбай про себе, відпочинь?
Власне такого розуміння не було. Думаю що кожному з нас бракувало тих знань, які сьогодні досить поширені. Він дуже любив свою працю і це було для мене надзвичайно важливим: дати можливість йому розвиватися, допомагати рости, виховувати дитину, займатися домашніми справами, а до того ще я вчилася, працювала і як завжди допомагала усьому світу. Всім здавалося тоді, що це є норма і, що я завжди була така, якій все вдавалося. І коли я почала щось змінювати, то оточення дивувалося: «Як це? Тепер ти не будеш займатися дитиною чи що? Ти хочеш покинути на день-два дім і десь сама відпочивати?»
Це не сприймалося добре. Можливо й тому що я, на жаль, прийняла на себе не свою роль. І це я виявила вже після психотерапії, після вивчення багатьох книжок. В свої 23 роки я стала справжньою мамою не своєї дитини. День і ніч, весь час, на кожен запит, це була моя відповідальність. А виявилось, що приймаючи на себе на 100 відсотків роль мами з дня на день, робиш якби насилля над своїм організмом, бо ти не родила, не носила, не маєш відповідних гормонів, не знаєш дитини. Тобто, очевидно, можна присвятити багато часу дитині, але усвідомлювати, що це донька твого чоловіка, а ти його жінка, котра цю дитину любить, а не матір, котра несе повну відповідальність і віддає весь свій час. В таких випадках потрібний баланс і багато важливих знань, як про психологію так і наприклад школу Хеллінгера, котрий говорить про звʼязки і відповідальність в сім’ї та загалом цілого роду.
Ви не думали тоді, щоб найняти людей, які би допомагали справлятися по дому?
Довгий час не було на це грошей. Все відкладали ― кожну копійку. Цілі були більш матеріальні. Треба було щось побудувати, купити. Ніхто тоді не розумів, що ресурс людський ― це найважливіше. Важливо зрозуміти, я не висуваю комусь претензії. Мої подруги з Польщі вміли ж інакше дбати про себе, навіть мені радили, щоб я так тяжко не працювала. Але мене так не навчили… Навпаки: треба все вміти самій, ніхто тобі нічого не дасть і т.д. Я була переконана, що треба було від початку вміти самій все робити. Тепер вже все бачу інакше. Я дуже багато змінила як в собі, так і своєму розумінні речей. І тепер свою доньку і всіх своїх похресників (їх у мене дев'ять) вчу з малого. Багато їм приділяю часу і уваги, дуже уважно слухаю і чую. Всі мої діти називають мене хресною мамою, ми дуже близькі і з ними, і з їхніми батьками. Це місія. Ми разом допомагаємо нашій молоді розквітнути, ми є для них завжди, ми як треба намагаємося їх чомусь навчити. І я вже бачу результати зі щирої і відвертої науки. Уявіть собі, коли в мене зʼявилися життєві проблеми, одинадцятирічна похресниця сказала мені: «Хресна, я тебе прошу, подумай про себе. Ти знову забагато на себе береш. Невже не бачиш цього? Тому ти втомлена, тому в тебе щось не вийшло. Ця людина не для тебе. Ти ж мені сама казала, що треба дивитися, як на тебе впливають люди. А я бачу, що ця людина має на тебе недобрий вплив. Дивися, як ти страждаєш». І я дивлюся на неї і думаю: «Боже, в одинадцять років така спостережливість та вміння аналізувати». Якщо діти вміють спостерігати, то вони будуть більше чути себе і, очевидно, будуть рухатися в правильному руслі. Я дуже багато разів відмовила своїй душі через те, що я відчувала, що я маю робити так, як очікує від мене оточення.
І тільки правильна література та психотерапія допомогли мені зрозуміти, як правильно себе трактувати. А розуміння того, що я сама себе можу завести на той світ, змусило мене подбати про себе.
Вам довелося пройти довготривалий шлях до материнства. У Вас було кілька викиднів. Неодноразово з Вашого оточення Вам закидали: Чи стільки можна? Зупинися! Але Ви не зупинялися… І в сорок вісім років народили донечку. Хто Вас підтримував в цей час?
Так, це правда. Я вам скажу чесно, мене дуже підтримували близькі люди, подруги та просто хороші люди. А ще я мала батька Михайла, який мене дуже любив. У нас з ним був незвичайний зв'язок. Він був суворим, завжди казав: «Доцю, я за тебе піду і на смерть». Мій тато точно би пішов за мене на смерть, я це відчувала і це величезна перевага. Він завжди відстоював справедливість до кінця ― ця риса характеру передалася і мені. Тато багато разів підтримував мене в житті, допоміг силою та відвагою боротися з труднощами. Це мене врятувало. Коли він бачив, як я проходжу все важко, скільки мені коштують ці емоції, всі операції, очікування, процедури, ліки, страждання, щоб стати мамою, то дивився на мене і казав: «Доця, я твій батько. Я хочу, щоб ти жила довше і щоб ти була щаслива. Я бачу, скільки тобі це коштує. Я тебе прошу, може, не роби вже більше цього. Скільки ж можна? Воно ж не може бути без наслідків. Я по тобі бачу, як це впливає на тебе. Повір мені, я без внуків дам раду. Мені вистачить контакту з тобою. Якщо це має бути такою ціною, то прошу тебе зупинитися, щоб тільки ти була здорова». Це було дуже зворушливе: я знала як сильно мій тато завжди хотів онуків, але він через це перейшов, щоб мене не втратити.
Скільки процедур ЕКО Ви зробили?
Повних процедур було дев'ять.
Я знаю що це багато, але цього ж не плануєш! Кожен раз це окрема історія, процедури, лікарі, нова надія. Мені вдалося не опустити руки і віднайти в собі сили. Зараз я підтримую дівчат, які проходять через це. Мені кажуть деякі: «Зробили ЕКО раз, другий. Якщо третій раз не вийде ― більше не будемо пробувати». У мене не було такого плану. Була позиція: роблю стільки ― скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Коли мене питають і сьогодні ― підказую, що важливо бачити інші варіанти, не закривати собі двері, з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі і обов'язково буде результат.
Знаю дуже багато сімей, які мріяли про дитину, з тих чи інших причин не виходило, і на певному моменті вони просто розлучалися. Як Ваш чоловік ставився до боротьби за батьківство? Чи підтримував Вас?
Я вже згодом зрозуміла, що тих партнерів, які в моєму житті не дуже мріяли про наших спільних дітей, не можеш кохати назавжди. Не витримаєш довго, коли інші діти ― треба, а твої ― може колись. Так, непогано було побачити маленьку Вероніку, але не зараз. Зараз не можна.
Коли я почала справді думати про себе, я вирішила, що тільки той, хто дуже хоче мати дітей, зуміє бути моїм чоловіком
Насправді ми не маємо впливу на інших людей ― на звички, характер. Тому треба над собою працювати, щоб із розумінням сприйняти ту чи іншу ситуацію, або радикально змінювати підхід і будувати все заново. Але тільки від нас змінюється наше оточення. І тільки ми самі можемо себе вести за руку через життя ― працею нон-стоп.
Хто Ваш другий чоловік?
Не буду тут говорити про свого партнера, тому що він не дає на це згоди. Він зовсім не публічна особа. Мені це дуже імпонує. Я сама пройшла шлях, коли всі розповідали про моє приватне життя. І це потім тягнеться постійно. Тому дотримуємося принципу, що щастя любить тишу.
Якщо люди не розуміють, що можна сьогодні кохати, а завтра розлучитися, то краще їм про це не говорити. Тобто я можу говорити про щастя. Це треба робити. Треба, щоб люди бачили, що воно є. Але, коли ти розумієш, що завтра до тебе прийдуть і знову будуть говорити, що в тебе щось не вийшло, а кожен день має шанс не вийти, то ти волієш мовчати. Чи знаю я, що завтра мій чоловік не помітить когось кращого від мене і не змінить наше життя? Чи знаю я, що завтра буде зі мною, чи не отримаю я пропозицію виїхати за кордон, і наша сім'я не витримає цю відстань? Чи знаю я, що буде завтра з нашими проблемами, які ми не можемо іноді вирішити? Чи ми витримаємо довго, чи ні, ― я не знаю. Це колись я вірила що любов тільки одна і назавжди, що витримаю все і нічого не може змінити моєї волі. Тому я можу говорити про сьогодні, про вчора, а про завтра ― не дуже. А люди хочуть чути про завтра. Тому ми вирішили про це не говорити. Говорити можу про себе, про якісь явища та речі, які й так вже явні.
Чи не надокучив інтерес медіа до Вас та Вашого життя?
Я мала чотири роки перерви. Власне, коли ми познайомились з майбутнім батьком Ані, то папараці стежили за нами. Я подала до суду, хотіла вирішити цю ситуацію так, щоб це більше не повторювалося. Мене покликали важливі гравці, шефи двох головних видавців жовтої преси на приватну зустріч і запропонували, що дадуть охорону на два роки за умови, що я даватиму їм шанс іноді фотографувати мене з чоловіком і диктуватиму сама, що писати. На що я відповіла «Ні! Не хочу, аби про нас писали ― цього не хочу ні я, ні мій партнер.» На це мені сказали: «Це неможливо. Тоді покидай шоу-бізнес, бо тут це так не працює. Якщо ти хочеш бути в ньому надалі, треба, ми будемо про тебе писати. Чи ти готова піти з шоу-бізнесу заради цих стосунків?» Я сказала, що так, готова.
Тоді я прийняла для себе рішення: не пішла на жодну прем'єру, не взяла жодного проєкту, нічого не зробила в шоу-бізнесі протягом шести років. Це було моє рішення. Потім ще я виїхала до України. А повернулася знову до Варшави, будучи вагітною Анею. І хтось про це доніс інформацію. Одного ранку в усіх газетах, журналах, на всіх порталах було написано: «Сенсація! Марчук вагітна і в неї буде дитина в сорок вісім років!» Тоді я знову хотіла подати до суду. Я зібрала довірених людей, з якими працювала. Мені сказали, що це не має сенсу. Що вже не затримаю такої сенсації і треба брати інформаційний простір у свої руки. Дійсно, за цей час життя змінилося і кожен може сам за себе говорити ― в першу чергу в соціальних мережах. Мені порадили не воювати з папараці, а показати людям своє щастя. Мене переконали, що краще ділитися добрими новинами. ніж потім шкодувати, що пишуть неправду, бо як пишуть без нашої участі ― мало коли це є правда. І я таки це зробила. Я вже не уявляла як втікати.
Я показала своє життя на Інстаграмі. З тих пір я сама показую те, що хочу.
Ви знаєте, що таке пережити втрату новонароджених дітей…
На жаль, ми пережили цю трагедію. Тяжко було втрачати вагітності, це також трапилося кілька разів,але вже народити з такою радістю виношуваних двох діточок під серцем… це велике горе. До сих пір не можу повірити в те як лікарі допустили до таких помилок, чому так трапилося, що мене привезли до лікарні, де не змогли врятувати таких вчасних діток. Бо таких дітей зараз рятують у Польщі без проблем. Це був кінець шостого місяця, початок сьомого. Я не знаю як я тоді пережила це лихо.
Це була лікарська помилка?
На жаль, так. Хоча дітки народилися живі, здорові. Це трапилося в Україні. Причому відомі лікарі. Тому я написала книгу, де міститься дуже багато вказівок для всіх, хто проходить такий шлях, хто шукає правильних лікарів.
Якщо ми серйозно підходимо до сім'ї, до народження дитини, це настільки величезна наука, що потрібно готуватися до всього цього. До слова, Анею я завагітніла в Україні (там мені робили ЕКО), а народжувала я вже тут, в Польщі. На сьомому місяці приїхала. Так що руки так би мовити з української землі.
Лікарі Вам не казали, що в 48 років пізно народжувати і що це загроза для здоров'я та життя породілля?
Було й таке, що мені відмовляли. Тому я одразу виходила з кабінету. Якщо лікарі не бачать можливості, то про що з ними далі говорити? Якщо лікар сам не вірить, то не треба приступати до ЕКО. Однозначно потрібно знайти такого, який скаже: «Слухайте, вам вже стільки років, це може не вийти, це буде важко. Чи ви на це погоджуєтесь?» З такими лікарями можна працювати.
Чому Ви обрали саме українських лікарів, якщо мали доступ до європейської медицини?
Це був той час, коли я вирішила піти з шоу-бізнесу і працювала в Україні. Якби я робила ЕКО в Польщі, то всі би цю новину одразу донесли в медіа. Зберегти в таємниці це було неможливо. Це перша причина. А по-друге, я все-таки довіряю українським лікарям, якщо мова йде про репродуктивну медицину. В Україні дуже кваліфіковані фахівці. Крім того, в Польщі інші закони. Тут, наприклад, максимально можна заморозити шість зародків. У мене їх було одинадцять, наприклад. То що мені робити з іншими? Отакі речі тут прописані.
На скільки змінилося Ваше життя з народженням доньки?
Все змінилося. Тільки зараз все повертається до нормального життя, бо їй 4 роки, вона має свої зацікавлення і мама вже не так потрібна їй, як перші три роки. У мене була мрія стати мамою, переключитися на материнство і повністю зануритися в нього. Правда, повністю мені це вдалося лише на два місяці до початку пандемії, бо пізніше вже почала працювати з дому. Хоча мала дуже рішучий план рік чи два не працювати, а лише займатися материнством. Адже пандемія не тільки нам внесла корективи. А після неї ― війна… До сих пір не можу собі дозволити залишити обовʼязки та мрію віднайти цей рік, щоб власне призупинити всі активності й присвятити час собі як жінці, як матері. Треба признати, що з народженням доньки кардинально змінився ритм життя. Всі мої працівники, колеги знають, що вранці до 10 години мене не можна відволікати, бо я займаюся Анею. Коли Аня прокидається, я повністю присвячую час їй. Хоча сама можу прокинутися о 6 чи 7 годині ранку і поробити свої справи, поки донька спить.
Звісно в мене Аня номер один. Вона ― моє щастя, і я радію, бо вона мені дає найбільше втіхи в житті. Скажіть мені, хто нас так любить і кому ми так потрібні, як не нашим дітям?
Не всі можуть і не всі бажають мати діток. Я це також розумію і підтримую кожного на його шляху. Це також серйозна справа ― вміти жити без продовження себе, свого роду. Це не є звичайним способом життя. Але я дуже щаслива, що мені вдалося отримати той життєвий сценарій, про який я завжди мріяла ― стати мамою.
Які інтереси у доньки і чи є схожість з Вашим характером?
Анулька як і я, дуже любить навчатися. Вона знала вже літери у півтора роки. Виявилося, що це ненормально. А я цього не знала, бо не дотримуюся типових норм, не відстежую, щоб було як у всіх. Я звикла, що кожен ― це індивідуальність. Я також читала у 3 роки, тому для мене це було нормально. Але коли ми були в яслях, то мені іноді робили зауваження, що це зарано. Але хіба це заважає? Якщо дитина любить вчитися ― це добре. Я люблю вчитися. Я нині би роботу проміняла на можливість вчитися. Я весь час пізнаю щось нове. Бачу, що Аня також. Вона любить виконувати якісь завдання. Вона малює ― в якомусь конкурсі виграла 2 місце. Аня проявляє себе як танцівниця. Якби ви бачили, що вона витворяє. Може, це трохи від мене. Тому що я танцювала, коли була вагітною нею. Вона цікавиться виконавцями, піснями. Коли я запитала, на які заняття ти хочеш піти: з танців, зі співу, чи грати? Донька відповіла: «Нехай краще мені грають і співають, а я буду танцювати». Тому будемо записувати її на танці. Також вона робить зі мною гімнастику, йогу. У неї є пластиковий український айпад, по якому вона вивчає українські слова. Те, що вона цікавиться мовами, мене дуже тішить. Аня також дуже любить діток. Цим вона вдалася в мене, бо я без дітей не могла. Дуже комунікабельна дівчинка, і звісно, з характером.
Ви сувора мама? Які цінності прищеплюєте донечці?
Перша цінність, яку вона вже має, ― це шанувати всіх людей, бо в нас є багато друзів і є біженці з України, Америки, Грузії, Ташкенту. Аня завжди перебуває з нами під час поїздок і всіх любить. Друге ― вести здоровий спосіб життя. Ми не їмо солодощів. Їх немає вдома. Коли йдемо в гості, то донька запитує, чи це тістечко не шкідливе, чи можна з’їсти. Вона вже сама знає, що краще їсти, а що ― ні. Ми вчимо її також допомагати іншим. Є, звісно, свої особливості. Вона ще не завжди вміє ділитися. Може запросити дитину додому, але не дасть свою іграшку погратися. Я не сувора мама, я принципова. Я слухаю її, завжди відгукуюся. Мій принцип ― бути послідовною. Найкраще ― показувати приклад на собі. І ще ми прищеплюємо багато любові до всього світу: до кожної квіточки, мурашечки, людини. Мене мама так вчила, що я кидаюся до кожної квітки, і Аня так само. Інші діти не звертають уваги, а донька фотографію просить зробити. Чесно кажучи, я навіть не очікувала, що так швидко зʼявляються результати і можемо бачити свої дзеркальні відбиття.
Що би Ви порадили жінкам, які не можуть народити дитину, але хочуть?
Якщо дуже хочете ― концентруйтеся на цьому. Фокусуватися на своїй мрії дуже важливо. Повірте мені: на чому сконцентрована наша увага ― туди йде вся наша енергія
Я колись думала, що можна думати про дитину, а робити інші речі. А навіть, що треба не «звертати увагу, тоді вийде». Але це не так. Якщо ти дуже сильна людина, як я, і вся твоя енергія віддається, то на дитину просто забракне, тому треба все залишити, і сконцентруватися. Можливо, прочитати книгу, яку я написала, де розповідаю крок за кроком, як зняти блокади, як правильно трактувати чоловіка і весь світ, і не боятися звертатися туди, що вам допомагає. Головне ― правильно думати, дбати про себе, вірити і давати собі альтернативу, наприклад: варіант А ― народжую сама дитину, варіант В ― іду до лікарів і роблю інсемінацію чи ЕКО, варіант С ― усиновлюю дитину, D ― опіка на дитиною. Коли у вас буде альтернатива, тоді не буде тиску. Важливо вірити і ніколи не здаватися. Мене завжди запитують: як ми могли стільки разів пережити ЕКО, це ж ненормально? А я тоді запитую: а коли і хто визначає момент де треба сказати «СТОП», як не ви самі? Я хотіла сказати собі «стоп». Поки тіло дає собі раду, поки лікарі дають шанс, то йти до своєї мети. У кожного з нас є шанс і для нього потрібно діяти. Вірити і робити щось для реалізації власної мрії. Нехай так буде завжди!
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.