Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Вони працюють, відкривають фірми та платять податки. Якщо можуть. Кожна друга українка в Польщі є економічно активною. Якщо вони не працюють, то пояснюють це необхідністю догляду за дітьми та мовним бар'єром.
Висновки зі звіту Польського економічного інституту «Становище жінок у Польщі з соціально-економічної точки зору», з одного боку, наповнюють оптимізмом, показуючи, як багато змінилося у сприйнятті та участі жінок, зокрема, в економіці за останні 20 років, а з іншого — змушують замислитися і діяти. Хоча участь жінок на ринку праці зростає, а розрив у заробітній платі скорочується, ми все ще далекі від повної рівності, про що свідчать, наприклад, показники участі жінок в економіці та їхня заробітна плата.
Звіт проливає нове світло на становище всіх жінок у Польщі, включно з жінками-мігрантами та біженками, яким зі зрозумілих причин доводиться важче, ніж тим жінкам, які походять з Польщі і живуть тут. Наприклад, через мовний бар'єр, а у випадку жінок, які приїхали до Польщі з дітьми після агресії Росії проти України, також через те, що працевлаштування заважатиме догляду за дітьми, особливо молодшими за три роки. Вони часто вказують на цю причину своєї бездіяльності.
Вони приїхали сюди зі своїми дітьми, часто змушені були погоджуватися на роботу, яка не відповідала їхній кваліфікації та очікуванням, насамперед через мовний бар'єр, але також з однією основною мотивацією: забезпечити себе і своїх дітей. Саме тому багато хто з них, особливо ті, хто працює в неформальному секторі економіки, не повідомляють про неналежне, дискримінаційне ставлення з боку роботодавців. Вони бояться втратити роботу.
Фото: Shutterstock
Більше половини всіх іноземців
У 2021 році українці та українки становили 57% усіх іноземців, які оселилися в Польщі. Кількість громадян України та громадян з дійсними дозволами на проживання в Польщі на той час становила 300 тисяч. Одних лише жінок було 138 000 — вони становили 46% цієї багатотисячної групи. Наразі 443 000 жінок віком від 18 років мають статус UKR через конфлікт в Україні, згідно з даними за квітень 2023 року, наведеними у звіті. Серед них 384 000 жінок у віці 19-64 років.
Дані Інституту соціального страхування показують, що 347 000 жінок застраховані, більшість з них у віці 35-39 і 40-44 років
«Слід зазначити, що ми не можемо визначити рівень зайнятості українських жінок-біженок на основі цих даних. По-перше, дані ZUS включають як жінок-біженців, так і тих українок, які тривалий час проживають у Польщі. А по-друге, вони не включають всі види зайнятості, в тому числі роботу в сільському господарстві», — підкреслюють автори та упорядники звіту.
Дискримінація та насильство
На противагу цьому, за даними CASE та CARE International, у Польщі понад 100 000 жінок-мігранток та біженок доглядають за польськими домівками. Вони доглядають за дітьми, людьми похилого віку, готують їжу, прибирають, перуть і прасують. Переважна більшість працює «нелегально», а це означає не лише відсутність страхування, але й незнання своїх прав. Понад 60 відсотків українських жінок, які працюють у польських будинках, визнали, що зазнавали жорстокого поводження, дискримінації та насильства. Зазвичай вони не повідомляють про ці випадки — бояться втратити роботу, часто єдине джерело доходу для всієї родини, але також не знають, де можна отримати допомогу.
Серед тих жінок, які працюють легально, більшість працевлаштовані в адміністративному секторі та у сфері підтримки. Це понад 340 000 жінок
Інші галузі, де багато жінок знайшли роботу: переробна промисловість — 63 тис.; оптова та роздрібна торгівля і ремонт автотранспортних засобів — 34 тис.; діяльність з тимчасового розміщування й організації харчування — 33 тис.; діяльність у сфері надання послуг харчування — 33 тис.
Жінки-підприємниці
У 2022 році українки заснували понад 6 500 ФОПів, що становить 41% новостворених суб'єктів господарювання цього типу в Україні. Зазвичай вони відкривають бізнес у сфері «іншої діяльності у сфері послуг». Цілих 89% з них — це перукарні та інші послуги у сфері краси. Ще однією популярною галуззю є інформація та комунікації; вони переважно займаються розробкою програмного забезпечення та ІТ-консалтингом. Майже 10 відсотків підприємств, створених жінками, займаються адміністративною та допоміжною діяльністю. У цьому секторі майже кожна третя компанія (30%) займається неспеціалізованим прибиранням будівель і промислових об'єктів. Ще однією галуззю, на яку припадає понад 7% частки підприємств, заснованих українськими жінками, є діяльність у сфері тимчасового розміщування й організації харчування, причому тут українки переважно засновують компанії, пов'язані з громадським харчуванням. 7% компаній, заснованих українськими жінками, займаються професійною, науковою та технічною діяльністю.
Фото: Shutterstock
Податки більше, ніж допомога
Звіт компанії Deloitte, підготовлений на замовлення та за фінансової підтримки УВКБ ООН, показує, що українські мігранти та біженці внесли 0,7-1,1 відсотка ВВП в економіку країни у 2023 році. «Останні два роки показали, що біженці багато в чому можуть зробити позитивний внесок у суспільство, якщо їм дати шанс. В Європейському Союзі біженці з України мають доступ до соціальної підтримки, а також до ринку праці. Особливо позитивно виділяється Польща. Позитивний досвід, отриманий тут, може слугувати прикладом для багатьох інших ситуацій з біженцями», — Юлія Паторська з Deloitte прокоментувала результати дослідження.
Біженці з України, які залишилися в Польщі як працівники, підприємці, споживачі та платники податків, внесли 0,7-1,1% ВВП у польську економіку в 2023 році
«Податки, сплачені біженцями, досягли 10-14 мільярдів злотих у 2022 році і ще 15-20 мільярдів злотих у 2023 році, що перевищує початкові витрати держави на допомогу» — зазначає Рафал Тшечаковський, старший консультант.
Кожна друга працює
Ці цифри збігаються з висновками іншого звіту, підготовленого Міждисциплінарною лабораторією вивчення війни в Україні при Університеті Національної комісії освіти в Кракові. Дослідження за жовтень-листопад 2023 року показує, що лише кожна друга українка в Польщі працює. 63% — в Польщі, 23% — віддалено в Україні, а 8% — в іншій країні. Лише третина опитаних жінок мають роботу, яка відповідає їхній кваліфікації. 16% зазначили, що не влаштувалися на роботу через необхідність догляду за малолітніми дітьми. При пошуку роботи найбільшими проблемами є мовні проблеми (77%), низька заробітна плата, невизнання диплому та необхідність працювати за нижчою кваліфікацією. 45% опитаних дослідниками жінок розмовляють польською мовою, тоді як 20% розуміють мову, але не можуть спілкуватися.
Але, як зазначив в інтерв'ю керівник дослідницької групи доктор UKEN професор Пьотр Длугош, «з часу проведення попереднього дослідження жінки-біженки стали більш незалежними, живуть в орендованому житлі, краще володіють польською мовою і працюють, а також більш активно борються з психічними проблемами, які часто виникають».
Важливий аспект підкреслила Єва Гавлік, експерт з питань ринку праці, в інтерв'ю Польському радіо: «Ще до початку війни Польща була країною першого вибору для українців, коли йшлося про пошук роботи. У той час до нас приходили люди, які хотіли заробити трохи грошей, щоб потім або повернутися до сім'ї, або зняти квартиру і привезти різних. Це були дуже відповідальні працівники, тому що вони дбали про заробіток. Інша справа люди, які були змушені покинути країну через війну. Вони приїхали до нас і працюють тут, бо не мають іншого вибору. Для деяких з них робота, яку вони виконують, є принизливою і часто нижче їх компетенції та освіти», — прокоментувала вона, мимохідь підкресливши, що люди з України є «хорошими працівниками, відданими і виконують доручені їм завдання». Вони підкреслюють, що «серед них є видатні професіонали, які займають високі посади в різних галузях Польщі».
Журналістка, редакторка, письменниця. Публікувалася у таких виданнях «Wysokie Obcasy», «Przegląd», «Polska The Times», OKO.press. У своїй журналістській роботі висвітлює права жінок у політичному та соціальному контексті, пише про системне витіснення жінок за межі суспільного життя. Авторка книг «Poddaję się. Reportaże o polskich muzułmankach» та «Znikając. Reportaże o polskich matkach».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Спілка українських підприємців (СУП) — одна з найбільших бізнес-асоціацій України — 17 червня відкрила свій перший європейський офіс зі штаб-квартирою у Варшаві. Це знакова подія і для України, і для Європи: вона маніфестує не лише стійкість та амбітність українського бізнесу у часи глибокої кризи, але й готовність до інтеграції в європейське співтовариство. Серед основних завдань, які перед собою ставить представництво — адвокація і підтримка українського бізнесу в Європі, налагодження зв'язків з міжнародними партнерами і залучення інвестицій в українську економіку.
Катерина Глазкова Фото: Спілка українських підприємців
Виконавча директорка організації Катерина Глазкова у Польщі буває часто, не лише з робочих питань: тут вже більше року живуть її діти — 16-річний Павло та 5-річний Марк. Як зізнається, вона дуже тривожна мама, якби сини перебували у постійній небезпеці в Україні — не змогла б сконцентруватись на робочих цілях. «Я розумію однаково наскільки важко тим, хто залишився, і тим, хто виїхав, бо кожні два тижні "міняю капелюх": то в Україні, то за кордоном. Зараз я набагато ефективніша в роботі, коли впевнена, що мої діти в безпеці», — ділиться моя співрозмовниця.
Ми зустрічаємось в одному з українських ресторанів поруч із посольством України у Варшаві, який кілька років тому потрапив до рейтингу найкращих закладів польської столиці.
Ірена Тимотієвич: Пані Катерино, досить показово, що у цей час, під час повномасштабної війни, саме ви представляєте значну частину українського бізнесу в Європі. Мені здається, роль української жінки, а особливо жінки в бізнесі, зараз набуває зовсім іншого значення.
Катерина Глазкова: Колосального значення. В часи війни на плечі жінки лягає додаткова відповідальність. Жінки освоюють чоловічі професії, жінок більш охоче беруть на роботу, бо ризик мобілізації менший. Через те, що ми в буквальному сенсі втрачаємо чоловіків — дедалі більше жінок будуть займати ключові позиції і відігравати важливу роль не лише в країні, але й в рамках міжнародних відносин.
З іншого боку, це може дати певний поштовх. Дуже часто ми, жінки, себе недооцінюємо, не віримо у власні сили. Наприклад, коли наша організація у 2020 році намагалися зрозуміти «портрет» українського підприємця і зробила відповідне дослідження, виявилось, що власники великих українських компаній — це переважно чоловіки. А жінки, як правило, керують невеликою власною справою, яка часто має «скляну стелю» у розвитку. Зараз той момент, коли є і можливість, і необхідність розправити крила. Тим більше, що в Україні й за кордоном є безліч програм підтримки, освітніх програм, ґрантів для жінок-підприємиць. Варто цим скористатись.
Жінки, як правило, керують невеликою власною справою, яка часто має «скляну стелю» у розвитку Фото: Shutterstock
Ви пов’язані зі сферою підприємництва вже багато років. Як воно — бути жінкою в українському бізнесі?
Особисто мені — досить комфортно, хоч український бізнес дуже «чоловічий». Можливо, мені просто пощастило, або ж це питання характеру. Я наповнююсь енергією підприємців. У них інше мислення, вони не впадають у стан зневіри: немає проблем — є задачі. Для мене не існує слова «неможливо», — це те, чому від них навчилась. Може бути «дуже складно», може бути «ми сто разів спробували і не вийшло», але «неможливо» — варіант не мій і не моєї команди. Якби ми, українці, жили категоріями, що щось є неможливим, ми би не протрималися у цій боротьбі так довго.
Без економіки війну не виграти
Питання, яке спантеличує усю міжнародну спільноту, коли йдеться про український бізнес сьогодні — як це можливо, що на третій рік повномасштабного вторгнення він не лише функціонує, а й демонструє хорошу позитивну динаміку: виходить на нові ринки, впроваджує інноваційні рішення?
У нас просто немає іншого виходу. Український бізнес має безпрецедентну життєстійкість (resilience). Дуже важко пояснити людям, які ніколи не жили під час війни, що це означає на практиці.
За 10 років війни і понад 2 роки повномасштабного вторгнення наші підприємці навчились досить успішно працювати навіть попри постійні обстріли, блекаути, блокуваннями кордонів і мобілізацію працівників. І я впевнена, що кейси українських компаній скоро будуть вивчати в міжнародних бізнес-школах.
Тільки члени Спілки українських підприємців за два роки великої війни інвестували в Україні 630 млн євро у розвиток бізнесу: відбудову зруйнованих виробництв, складів, запуск нових продуктів, вихід на міжнародні ринки, впровадження технологій
Це наша країна, ми в неї віримо.
Як наші захисники та захісниці відстоюють кордони країни на передовій, так і кожен з нас на своєму місці має робити для перемоги все, що від нього залежить і навіть більше. Український бізнес теж робить свою роботу. Бо без економіки — війну не виграти.
Примітно, що незадовго до широкомасштабного вторгнення, у 2021-році, аналітичний центр СУП зробив велике дослідження щодо ставлення різних верств суспільства до стейкхолдерів: уряду, президента, бізнесу, бізнес-організацій, олігархів. Рівень довіри до малого та середнього бізнесу в України був найвищий після Збройних Сил — понад 80%. А якщо порахувати разом ще й великий бізнес та бізнес-асоціації — це безпрецедентний для України відсоток. Для порівняння, уряд тоді займав лише 8-ме місце за рівнем довіри.
З чим це пов’язано?
В найскладніші часи для країни саме підприємці були першими, хто приходив на допомогу. У часи Майдану бізнес збирав загони хлопців, допомагав їжею, грошима. У часи пандемії купував обладнання для лікарень, організовував штаби, розвозив їжу літнім людям, яким не можна було виходити з дому.
А коли сталось повномасштабне вторгнення — евакуював, надавав житло, вивозив з окупованих територій, годував. Підприємці віддавали продукти зі своїх складів хлопцям та дівчатам в ЗСУ, інколи навіть ризикуючи життям. Наразі єдине джерело фінансування армії в Україні — це власне податки, і кожен з нас, хто їх сплачує — допомагає виграти цю війну.
Ми не робили аналогічного дослідження зараз, але бізнес виправдав довіру суспільства.
Ми говоримо зараз про малий та середній бізнес?
Про будь-який бізнес. І про великий також.
СУП — це теж відображення стану бізнесу. Наша організація працює з 2016-го року. Серед її засновників були і маленькі, і великі компанії, як, наприклад, Нова пошта, Rozetka, UBC Group. Зараз Спілка об’єднує понад 1200 компаній з усіх регіонів України. Функціонуємо за рахунок членських внесків, які залежать від розміру компанії.
Відділення Нової Пошти (Nova Post) в Німеччині Фото: матеріали преси
У лютому 2022-го з очевидних причин був провал на майже у два місяці, нуль надходжень: членство у Спілці у такі часи — точно не платіж першого пріоритету. Члени нашого колективу також у перші дні займались безпекою власних родин. А потім обдзвонювали членів організації, щоб допомагати одне одному. Сформулювали нові пріоритети і реагували на нові запити. Я пишаюся своєю командою.
Коли в квітні 2022-го ми отримали перший річний членський внесок від однієї невеличкої компанії, подумали: «Ну нарешті, серед нас з’явились нові оптимісти». Ті 5 тисяч гривень [приблизно 120 доларів США, — Ред.] стали певним символом довіри і надії, що все буде добре. І за останні 2,5 роки ми не лише відновились, але й виросли. Маємо 35% приросту нових учасників, щотижня є нові заявки.
Український бізнес — це про високий рівень креативності. З одного боку є стратегія, а з іншого — треба завжди бути готовим до змін, якщо з’явився черговий виклик
Немає проблем — є задачі
Щодо викликів. З чим зараз живе український бізнес і як з цим дає собі раду?
По-перше — звісно, безпекові питання. Безпека працівників, обладнання, виробництв. Більші компанії інвестують у це шалені кошти. Наприклад, після того, як ворог зруйнував термінал Нової Пошти у Харківській області — компанія повністю його відновила, з урахуванням покращеної системи безпеки. Це коштувало понад 34,5 млн грн.
Харків, 8 червня 2024 р. Фото: Vyacheslav Madiyevskyy/Ukrinform/East News
По-друге — зниження купівельної спроможності в Україні. Український ринок став занадто малим. І через це компанії змушені виходити на міжнародні ринки, навіть якщо цього не планували.
Водночас певні галузі зростають. Це, передусім, оборонна галузь, перевезення вантажів, медицина, постачальники електро/газового обладнання, яке забезпечує автономність енергоспоживання, видобувна промисловість (наприклад, станом на травень 2024 року «Укргазвидобування» збільшило видобуток природного газу на 10%) та постачання енергоресурсів, онлайн-торгівля, продаж агропродукції. Якщо подивитись на зростання по видам діяльності через надходження в Державний бюджет України за травень 2024-го — бачимо, що ростуть оптова та роздрібна торгівля, ремонт автотранспортних засобів, добувна промисловість i розроблення кар'єрів, переробка, транспорт, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність.
Третій виклик — нестача людей. Колосальна проблема з персоналом була й до широкомасштабного вторгнення, а під час війни — це глибока криза, яку бізнес навіть не в змозі самостійно вирішити. Мобілізація, міграція, шалене падіння народжуваності і втрата працездатного населення, — тут дієва стратегія необхідна на рівні держави.
Гроші. Вони завжди потрібні для розвитку. А зараз вони потрібні просто для виживання. Загалом підтримка є, багато ґрантових програм від наших партнерів, за що ми вдячні. Але черга на отримання доступних коштів набагато більша.
Як щодо питання інклюзивності? З останніх оголошених даних, за два роки повномасштабного вторгнення кількість людей з інвалідністю в Україні збільшилась на 300 тисяч осіб. Як компанії пристосовуються у цих реаліях?
Це новий виклик, який нас ще не наздогнав, але вже з’являється. Ми усі лише на початку шляху. Наприклад, СУП зараз шукає в команду юриста — фахівця, який буде працювати саме із запитами ветеранів. Щоб працівники повернулись на свої робочі місця, потрібно пройти усі необхідні процедури, оформити документ учасника бойових дій тощо. Хочемо спростити ці процеси.
А от мережа лабораторій компанії CSD Lab, яка є нашим учасником, працює над тим, щоб зробити кожен свій сервіс доступним для людей з вадами руху — і для працівників, і для клієнтів. Окремі локації планують переоснастити, нові лабораторії будують вже за новими стандартами.
Таких прикладів багато.
Підприємці дуже швидко реагують на всі зміни, впроваджують інноваційні рішення.
Україна вже стає конкурентом і постачальником інноваційних рішень для багатьох розвинених країн. Зокрема, галузь військово-технічних рішень зросла в рази, а Мінцифри визначило цей напрямок як пріоритетний на найближчі роки. Як компанії проявляють себе у цій сфері?
До прикладу, двоє наших учасників — IT-компанії STFalcon і Ajax на початку березня 2022 року створили й запустили мобільний застосунок Air Alert. Він попереджає про ракетну небезпеку в різних регіонах України. Зараз в Україні цей застосунок завантажили 6 мільйонів людей. І я в тому числі. Цьогоріч компанія Ajax також почала виробляти камери відеоспостереження. Це можливість зайняти нішу, де завжди домінували китайські виробники, але зараз ринок змінюється через введені проти певних компаній Китаю санкції.
Продукція інших наших учасники K.tex, виробника нетканих матеріалів, зараз використовується для пошиття одягу для військових, і навіть для укріплення оборонних рубежів та критичних об’єктів інфраструктури. Інший приклад — Milliform, у 2022 компанія релокувала виробництво з Харкова до Львівської області, а вже в 2023 році запустила власне виробництво косметичної тари з інвестиціями близько 600 тисяч доларів.
Власне це теж відповідь на запитання, яке мені часто ставлять за кордоном: Чому потрібно інвестувати в Україну вже зараз, попри високі ризики? Бо український бізнес не чекає закінчення війни. Повітряні тривоги й обстріли сприймаються вже як погода, на яку не маєш впливу.
Я завжди кажу холоднокровною бізнес-мовою: хто перший прийшов — той і заробив. Думайте вже зараз, шукайте партнерів серед українських компаній вже зараз
За словами президента Зеленського, Росія знищила 80% теплової та третину гідрогенерації електрики України. Як плануєте вирішувати проблему з енергопостачанням?
Проблеми з енергопостачанням не нові, ми запаслися обладнанням, і, здавалось, до чергової зими готові. Однак ми не очікували, що руйнування будуть настільки масштабні.
Для безперебійної роботи виробництва деякі великі компанії почали імпортувати енергію з ЄС. Та ж група Nova (до якої входить «Нова пошта») заснувала власну компанію з виробництва електроенергіі. СУП в Україні наразі лобіює зміни до законодавства, які дозволять лібералізувати ринок генерації та постачання електроенергії, що сприятиме розвитку малої генерації. Сотні тисяч малих станцій зруйнувати важче, аніж одну велику, від якої залежить значна кількість споживачів і критична інфраструктура.
Ми вбачаємо стратегічний шлях у розвитку розподіленої генерації на основі природного газу, відновлюваних джерел енергії з використанням сучасних мобільних систем зберігання енергії та інтелектуальних мереж.
Розподілена генерація сприятлива для інвестицій, їх вартість відносно мала. А для запуску в експлуатацію потрібно менше часу
Гра за новими правилами
Один з факторів, який зупиняє інвесторів на шляху до України — поширене сприйняття українського бізнесу як олігархічного. Наскільки сильний вплив олігархічної системи на економіку і бізнес в Україні зараз?
Україна почала грати за новимии правилами. Еліти теж змінюються. Вплив тодішніх олігархів на політичні інститути і на конкретних політиків сильно знизився. У сільському господарстві олігархи дуже умовні. Є питання до походження капіталу, але зараз це ринкові компанії, які торгуються на міжнародних біржах.
Водночас вплив приватного неолігархічного сектору значно зростає. СУП — організація, яка принципово не приймає до свого складу бізнеси, пов’язані з олігархічним капіталом. Після початку війни ми почали також перевіряти на зв’язки з бенефіціарами РФ, Білорусії. Беремо до уваги рішення суду, якщо є питання до окремих компаній. В Україні у зв’язку з війною деякі дані закриті, але в цілому кількість відкритих даних у нашій країні — один із передових прикладів у Європі.
"В зоні нашої постійної уваги податкова система, митне регулювання, регулювання міжнародної торгівлі, державні закупівлі, трудове законодавство, діджиталізація державних послуг"
У мене немає ілюзій, що всі олігархи зникли з радарів, точно ні. Але представники нашої асоціації — засновники, члени ради директорів — зараз входять в багато навколодержавних інституцій і мають вплив на прийняття рішень. Це люди, які заробили свої гроші власними силами, працею, ідеями
Наприклад, є Рада підтримки бізнесу у військовий час при Президентові України. Це 7 осіб, 6 з яких — підприємці з СУПу.
Є побоювання, що під час війни в Україні може сформуватись нова каста олігархів. Чи є такі ризики?
Ризики завжди є. Жодна країна не ідеальна, наша тим більше. Тут має бути величезна роль медіа, громадянського суспільства, приватного сектору: зробити все, щоб цього не сталося. У медіа просторі зараз багато гучних історій про корупційні скандали в Україні, але тут є й позитивний сигнал: це ознака того, що з корупцією ведеться боротьба. У тиші корупція була більшою. І якби прогресу не було — з нами не розпочали б переговори про вступ до ЄС, оскільки це був один з трьох основних пунктів для початку переговорів.
Власне коли 25 червня стартували офіційні переговори України до ЄС, ви написали на своїй сторінці у фейсбуці: «Сподіваюсь, що в процесі цих перемовин ми не будемо поступатися нашими інтересами, і думка українського бізнесу матиме велику вагу». Про які інтереси йдеться і яку роль хоче відігравати ваша бізнес-асоціація у цьому процесі?
Для бізнес-сектору вступ до ЄС — колосальний стрес, особливо для МСБ [малого та середнього бізнесу, — Ред.], оскільки компанії мають відповідати певним нормам і стандартам: від екологічних норм до мінімальної заробітної плати. Але виробництва не можуть змінитись в один день. У переговорних процесах на рівні урядів, окрім умов торгівлі, мають бути закладені перехідні періоди. Аби не сталась прикра ситуація, коли ми погодились на все й одразу, щоб швидко вступити до ЄС, а потім не змогли вчасно реалізувати зобов’язання.
Наш бізнес конкурентний, але є багато компаній, яким потрібно допомогти такими стати. Наприклад, фармацевтам потрібно переобладнатися. Великі компанії можуть витратити на це кошти, а малі — не можуть. Тоді це ще й питання фінансової підтримки. В рамках єдиного європейського ринку якась французька компанія з величезним досвідом, з підтримкою, з розвитком всі ці роки і без війни — без усього, що переживає зараз український бізнес — точно буде більш конкурентоспроможна, ніж українська.
Ці моменти потрібно враховувати, щоб не «вбити» український бізнес. І в цьому я бачу нашу важливу роль. А з іншого боку — будемо сприяти залученню інвестицій міжнародних компаній в Україну. Без інвестицій ми не впораємось.
Одне з найбільш болючих питань у економічному діалозі між Польщею і Україною — сільське господарство. На вашу думку, як український бізнес повинен будувати діалог, аби уникнути ситуації з протестами фермерів, яку ми спостерігали на польсько-українському кордоні?
У нас в СУП немає великих агрокомпаній, оскільки в більшості вони не проходять наші критерії. Але чому це питання до бізнесу, а не до політиків? Бізнес просто виконує свою роботу. Якщо він робить гарну, конкурентну продукцію — покупець є. І в Польщі теж хтось це купує, такий ринок. Якщо підприємець робить поганий продукт, або завозить його нелегально — для цього є правоохоронні, митні органи, є рішення суду і підприємець несе покарання.
Історії, які відбувались на кордоні — поза межею бізнес-логіки, це більшою мірою політична історія.
В той час, коли польські фермери виступають проти української продукції, висипають те зерно, яке люди часто збирають ризикуючи життям — у Польщу потоком йде зерно з Росії і Білорусі. СУП із колегами з провідних польських асоціацій Левіатан та Україно-Польська торгова палата піднімали це питання на рівні ЄС, звертались у Брюссель. Росія тут торгує зерном, яке вкрала в Україні
Мені б дуже хотілось донести це до польського суспільства.
З точки ж зору економічних відносин Польщі і України — не секрет, що минулого року цифра експорту товарів з Польщі в Україну була рекордно високою — 51,6 млрд злотих (12 млрд євро). Позитивне сальдо Польщі в торгових відносинах з Україною досягло 6,8 млрд євро. Це історичний рекорд. Водночас імпорт з України в Польщу дуже впав, особливо після накладеного ембарґо на сільськогосподарську продукцію.
Що стосується питань до бізнесу — давайте подивимось, що зробила частина українських компаній, коли стався транспортний колапс. Підприємці порахували і вирішили, що стояти на польському кордоні дорожче, ніж перекинути логістику на Румунію. І там порт Констанца спокійно все приймав. Це теж показова ситуація.
Фото: Спілка українських підприємців
За останньою статистикою, у Польщі кожен 10й бізнес — український. З моїх спостережень, складається враження, що українські підприємці часто виходять не стільки на польські ринки, скільки на «українські ринки» у Польщі. Частина учасників СУП вже мають тут бізнеси, як проходить інтеграція?
Співпраця між українцями дійсно проходить краще. Знайти польського клієнта, стати постачальником для польської компанії — дуже непросто. Присутній певний скепсис і наративи в медіа, що «це ненадовго», «війна закінчиться і українці повернуться додому». Що українці «ненадійні партнери», які працюють за «низькими стандартами». Попри безліч прикладів, які доводять зворотнє. Ми відкрили тут офіс, оскільки зрозуміли, що маємо будувати тісніші зв’язки. Проводимо просвітницьку роботу з обох сторін, щоб напрацьовувати персональні знайомства серед підприємців і вибудовувати довіру.
В цьому контексті теж варто згадати нещодавні результати дослідження від Deloitte, згідно з якими українці, які приїхали після 24 лютого 2022-го року, додали до польської економіки 0,7-1,1% ВВП (в абсолютних цифрах — це 6-9 млрд доларів). У довгостроковій перспективі цей ефект зросте до 0,9-1,35%.
Я переконана, що частка українського бізнесу буде збільшуватись, а конкуренція з ним — зростатиме.
12 років тому подружжя Рощенків вирішило працювати на себе і відкрило у славнозвісній Чорнобаївці на Херсонщині невеличкий копіцентр. Поліграфічна справа розвивалася успішно, з’являлися постійні клієнти. Планів було безліч. Та в один день їх зруйнували росіяни. Родина майже 4 місяці прожила в окупації, а після погроз ворога — законсервували бізнес і поїхали на захід України. Та через 9 місяців, розповідає Юлія Рощенко, повернулися додому і тепер, попри обстріли, відновлюють улюблену справу.
Війна, яка зруйнували все життя
Це зараз ми розуміємо, що до повномасштабного вторгнення життя у нас було казковим. Ми спокійно жили, розвивали власний бізнес — поліграфію. На сьогодні йому вже 12 років. Ми надавали різні поліграфічні послуги — від друку візитівок, портретів на чашках до величезних банерів. Замовлення залежали від сезону. Хоча найпопулярніші у нас були книжечки на комунальні послуги. Ми їх виробляємо самі.
Перед початком повномасштабного вторгнення планували масштабувати бізнес. Хотіли відкритися у Херсоні. Не думали, що буде війна
24 лютого з вікна ми бачили ракети над селом, страшний «грибок» від прильоту у військову частину. Все це відбувалося з блискавичною швидкістю. Ми не знали, що робити. Поїхали в магазин, купили найнеобхідніші продукти. Мій чоловік не вірив, що війна триватиме довго. Незабаром бойові дії вже були біля Антонівського мосту (міст через Дніпро, що з'єднує Херсон із Лівобережжям. — Авт.). Ми сподівалися, що наші військові затримають там ворога. Але вже за 2 дні окупованою виявилася сама Чорнобаївка. Все було, як у страшному сні.
Вибухи у Чорнобаївці. Фото: приватний архів
Життя в окупації
Найскладніше було морально. Був постійний психологічний тиск, цілодобовий стрес. Ти почувався ніби у полоні. Було страшно з багатьох причин. По-перше, брат чоловіка був у ЗСУ. На жаль, він загинув. Ми боялися, що до нас прийдуть, що ми будемо у спеціальних списках. По-друге, всі у селі знали нашу проукраїнську позицію і те, що ми друкували патріотичні листівки. Кожен виїзд у місто — стрес. Чоловіка зупиняли на кожному блокпості. І щоразу думаєш, чи повернешся додому, до дитини. Важко було з ліками. Їх взагалі не було. Я маю проблеми зі здоров'ям і залежу від деяких медикаментів. Продуктів нормальних також не було. Те, що завозили із Криму, — жах — і в плані якості і ціни. Постійні обстріли.
Люди просили нас виходити на роботу. Багато хто роздруковував листівки з написом російською «діти», щоб клеїти на скло під час виїзду з Чорнобаївки
Приходили також сканувати документи на нерухомість. На роботу ми ходили навіть під обстрілами. У селі залишалось десь чверть населення — переважно пенсіонери. Всі, хто міг, виїхав. Окупанти по-різному себе вели — грабували, катували. Деякі селяни раділи їхньому приходу. Прославляли за пенсію у 10000 рублів. Страшних історій дуже багато. До нас також приходили. Казали, що буде паспортизація місцевого населення. Намагалися змусити нас друкувати фотографії для російських паспортів. Ми відмовлялися. Почалися погрози — мовляв, розстріляємо, підпалимо. Звісно, було страшно. Подих перехоплювало, руки трусилися, але не було навіть думки про співпрацю. Після серії погроз ми ухвалили рішення виїжджати. Це було 28 червня 2022-го.
Замінована дорога
Той день, коли ми виїжджали із Чорнобаївки, я не забуду ніколи. То була страшна дорога. Виїхали о п'ятій ранку через село Василівка у Запорізькій області. Найсумніше, шо ми не могли взяти з собою нічого з техніки. Було небезпечно. Ми навіть не забрали дороговартісні дзеркальні фотоапарати, за допомогою яких робили фото на документи. Боялися, щоб окупанти не сприйняли нас за журналістів. Я намагалася запам'ятовувати розташування блокпостів, бо ми в українські чат-боти завантажували їхнє розміщення та кількість. Але їх так було багато, що я збилася з рахунку. Росіяни ретельно обшукували машини, оглядали речі, телефони. Найбільше цікавилися, чи має чоловік татуювання, куди і чому їдемо, чому не хочемо залишитися?
Найстрашніше було стояти перед самим пунктом пропуску у Василівці, бо там діяли свої правила. Приїжджають машини, стоять на трасі у полі і чекають до вечора. І тільки з настанням сутінків невеличкими групами їх починають пропускати. За блокпостом на нас чекала так звана «сіра зона» із замінованою дорогою. На трасі міни видно добре, вони лежали рядочком і ти їх просто об'їжджаєш, як фішки. То після блокпосту метр убік з накатаної дороги — і все. Було дуже багато випадків підриву автівок. Наша знайома так загинула. Чоловік дав по газам — і ми якось пролетіли ту ділянку. Побачили український прапор — сльози, радість, бо ми на вільній Україні. Але те, що можна було проїхати за дві години, ми долали добу.
9 місяців не вдома
Ми поїхали в Яремче на Івано-Франківщину. Дев'ять місяців ми прожили у казкових умовах. Мали все необхідне. Чоловік першим знайшов роботу — прокладав інтернет. Потім працевлаштувалася я. Працювала у місцевому копіцентрі. Ми навіть хотіли спробувати відкрити там поліграфічну справу. Та починати з нуля — дорого. Ми подались на грант, але нам відмовили, бо регіон не потребує сфери поліграфії. Вони зацікавлені у розвитку туризму. Другою причиною стало те, що ми внутрішньо переміщені особи, а вони не зацікавлені вкладати гроші у немісцевих.
Нам дуже хотілося додому, і щойно звільнили нашу Чорнобаївку, ми повернулися. Це сталося 7 квітня 2023-го. Боялися підходити до офісу та будинку. Думали, що все зруйноване. На щастя, вціліло. Виявилось, що люди на нас чекали. Вони говорили: «Будь ласка, відкривайтесь, нам потрібні ваші послуги». І з першого дня були клієнти. Техніку ми зберігали у підвалі. За 9 місяців не вдома всі струменеві принтери повисихали. Чоловік власноруч їх рятував, бо сервісних центрів не було. Замовляв через сайт чіпи, необхідні деталі. 80% того обладнання, що ми мали, змогли реанімувати, тобто налаштувати.
Грант на розвиток
Наразі наша справа у Чорнобаївці поступово відновлюється. Люди роблять фото на документи, друкують зображення пошкоджених будинків, портрети. Однак замовлень не багато. Раніше у нас весь день був розписаний. Роботу ми робили до ночі. Зараз такого немає. Людей у селі досі небагато. З місцевих лишилася, мабуть, категорія 55+. А якщо говорити про послуги, то зараз маємо десь 15% від того, що було до війни. Заважає працювати, звісно, безпекова ситуація. У нас досі часті обстріли. Але легше морально, бо розумієш, що ти вільний. Ти можеш у будь-який момент сісти у машину і поїхати. Але коли 9 місяців пожив поза своїм будинком, то знову лишати його складно. Навіть наш 12 -річний син не хоче звідси їхати. Каже: «Ні, я хочу бути вдома». Це складно, але робота у нас є. Маємо двох працівників, сплачуємо податки. Ми корисні тут, і це тримає.
Юлія Рощенко під час роботи. Фото: приватний архів
З сировиною проблем не має. На щастя, у нас залишилися постачальники, з якими ми співпрацювали до повномасштабного вторгнення. Це центр друку у Дніпрі. Мені дуже зручно, бо я в одного контрагента можу взяти фарби, тонер, папір в рулони, полотно, плівку для ламінації — і все це приходить Новою поштою. Футболки, подушки, худі на флісі нам відшивають у Харкові. Проблема була лиш одного разу з доставкою, бо ворог бив ракетами по Новій пошті. Але тим не менш ми щоразу справлялися зі своїми зобов'язаннями. Звісно, були збитки, але то не найстрашніше. Все, що можна відшкодувати матеріально, я не вважаю втратою. Головне, аби були живі люди.
Друкована продукція родини Рощенків. Фото: приватний архів
Цього разу ми все ж отримали грант від держави на розвиток — закупку техніки та обладнання. Та, на жаль, через постійні обстріли, ми нічого не можемо планувати. Єдине, що коли замовники до нас звертаються, то ми завжди кажемо, що 100% виконуємо свої зобов'язання. Завдяки чому це можливо? Ми вже досить довго у цьому поліграфічному бізнесі. Маємо партнерів. І наразі, якщо я беру замовлення, я завжди маю когось, хто може нас підстрахувати. У разі обстрілів, відсутності світла є люди, які виконають замовлення у будь-якому разі. Клієнтів шукаємо через інтернет. Але найефективніша реклама — сарафанне радіо. Наразі ми намагаємося розвиватись на Маркетплейсі.
Після перемоги — на море
Наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Прокинувся — і вже радієш цьому. У мене іноді запитують, що допомогає триматися? Мабуть, все ж таки бажання працювати і розвиватися. Хочу, аби моя країна була комфортною для життя. Це не популізм. Мрію, щоб мій син жив тут. Знаєте, в українського народу ніби є якесь прокляття. Моя бабуся з дідусем розповідали, що жили у важкі часи і сподівалися, що їхнім дітям буде краще. Потім мій тато у 90-ті казав: «Моїм дітям буде краще». Я сміюся з того, що я живу з думки, щоб моїй дитині було краще.
Мрію побачити Україну успішною, незалежною, вільною від загарбників
Після перемоги у мене вже є багато планів. Насамперед я хочу повезти свою дитину на море. Мрію взяти хоча б тиждень відпочинку, а потім знову з головою поринути у роботу. Раніше ми не цінували те, що у нас було. Ми жили в Херсонській області. Захотів на море — сів у машину, година — і ти на місці. У нас забрали таку просту можливість — влітку пройтись пісочком, покупатися у морі, порадіти чайкам, медузам. Але я вірю, що ми це все повернемо. Головне — кожен на своєму місці має наближати нашу перемогу.
Відповідно до положень спеціального закону, з 24 лютого 2022 року і протягом 18 місяців, незалежно від тривалості епідемічної загрози або епідемічного стану, громадянам України, які здобули кваліфікацію медичної сестри за межами території держави-члена Європейського Союзу, — тобто в Україні, — можуть видати дозвіл на практику медичної сестри та умовне право працювати медсестрою за умови дотримання наступних умов:
має повну дієздатність;
стан здоров’я дозволяє працювати медсестрою чи акушеркою;
проявляє бездоганне етичне ставлення;
має диплом медичної сестри або акушерки, виданий не в державі-члені Європейського Союзу.
Під наявністю диплому медичної сестри слід розуміти дипломи першого та другого ступеня освіти, отримані в Україні, тобто ступінь бакалавра чи магістра, оскільки лише такі документи підлягають звичайній процедурі нострифікації, тобто визнанню в Польщі як еквівалент документу про закінчення навчання польської школи медсестринства (за інформацією Вищої палати медичних сестер і акушерок).
До того ж суттєвим полегшенням доступу до професії медсестри для громадян України є відсутність вимоги обов’язкового знання польської мови.
Однак головне полегшення полягає у відсутності вимог легалізувати дипломи чи дублікати. Апостиль на цих документах також не обов’язковий – це означає, що достатньо пред’явити диплом (або його дублікат) у тому вигляді, в якому він був виданий в Україні, без додаткових дій, що підтверджують справжність документа та наявних підписів українських органів влади.
Громадянка України, яка відповідає зазначеним вимогам, може отримати дозвіл на самостійну практику, якщо вона має стаж роботи за фахом медичної сестри не менше 3 років, отриманий протягом останніх 5 років.
Проте у разі отримання дозволу на самостійне виконання фаху медичної сестри, громадянка України буде вести практику під наглядом іншої (місцевої) медсестри протягом перших 3 місяців роботи за професією на території РП.
Українки, які не мають трирічного стажу роботи упродовж останніх 5 років, можуть отримати дозвіл на практику під наглядом іншої медичної сестри.
Дозвіл на практику медсестри видає міністр охорони здоров’я. У своєму рішенні він вказує, чи може громадянин України займатися професією самостійно чи лише під наглядом іншої медсестри. Рішення міністра охорони здоров’я відкриває можливість Окружній раді медичних сестер та акушерок надати громадянці України умовне право вести практику медичної сестри строком на 5 років.
Громадяни України, які отримали право на практику, зобов’язані протягом 7 днів з дня початку надання медичних послуг повідомити міністра охорони здоров’я, в якому лікувальному закладі та на який термін почала працювати.
Неподання повідомлення може стати підставою для відкликання дозволу на практику в Польщі. Порядок подання заяви на отримання дозволу на практику медичної сестри детально описано на сайті МОЗ Польщі, там також є шаблон заяви.
Українська драматургиня і сценаристка Катерина Пенькова народилась у Донецьку. Закінчила Київську державну академію естрадного та циркового мистецтв за спеціальністю «Актриса розмовного жанру». Співкураторка фестивалю «Драматургії любові і бобра» та співзасновниця «Театру Драматургів». Лауреатка І премії Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2012). Одна з переможниць драматургічного конкурсу Українського інституту в межах програми «Transmission.ua: drama on the move. Germany» з текстом «Свинина» — трагікомедією про життя українських заробітчан в Польщі (2020). Переможниця конкурсу «Драма.ua» із текстом «Марафон «російська рулетка»» (2023).
Її п’єса «Назву не пам’ятаю» увійшла до англомовної збірки “Ukrainian New Drama After the Euromaidan Revolution”. В жовтні 2023 року в межах Міжнародного проєкту «Історія пише себе сама» в Gorki Theater у Берліні відбулось читання трагікомедії «Варвари цибулевої масті», де головною персонажкою є польська волонтерка, яка приймає у себе українську біженку.
Серед постановок у Польщі, «Бука» (2023) в Польському театрі у Бидгощі (режисерка — Ольга Турутя-Прасолова) та «Казки у валізах» (2022) в Komuna Warszawa (режисер — Беньямін Коц). Обидві п'єси написані у співавторстві із драматургинею Лєною Лягушонковою. Це далеко не весь перелік творчих досягнень Катерини Пенькової, яка, окрім драматургії, ще успішно співтворить мережу хостелів у Польщі. Без сумнівів ця тема знайде також своє відображення в текстах авторки. Розмовляємо для Sestry про це вдале поєднання креативності та прагматизму, війну, пошуки себе, материнство.
На прем’єрі «Легенд Києва» в постановці Наталії Сиваненко, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Фото: Анастасія Мантач
Для мене Ти дивовижна жінка, бо творчі люди часто вважають, що вони не до бізнесу, хоча при тому нарікають на низькі заробітки в мистецьких сферах. Здається, що можна відчувати більше свободи в творчості, якщо є альтернативне джерело прибутків, і Ти якраз знайшла рецепт гармонійного поєднання.
Я теж так це бачу. В бізнесі мене вів страх, а в творчості я не чекаю на музу. Я вважаю, що її можна систематизувати і себе дисциплінувати. Свою першу п’єсу я написала в 2011 році й була це віршована казка, за яку в 2012-му я отримала першу премію «Коронації слова» в категорії «п'єси для дітей». Це було щось зовсім інше від того, що я пишу зараз, але цей досвід мені теж здається цікавим.
Я виховувалася в російськомовній родині й моя мама була в шоці, оскільки це було українською мовою у віршованій формі: «Як ти це змогла?»
А мені було важливо попрацювати з цим. Я завжди писала вірші, маленькі новели, захотілося якоїсь більшої форми.
Я, як і всі, мабуть, себе шукала. Я ж закінчила балетну школу в Донецьку. І, коли ще навчалася, то брала активну участь в шкільній самодіяльності. Писала сценарії вечорів, ставила їх, грала в них, і мені казали: «Ну, балет, Катю, це не твоє. Тобі в актриси треба, ти так гарно граєш». Я поступила в естрадно-циркову академію і, мабуть, була би непоганою акторкою, але не склалося.
В 2014 році для мене і моєї родини було абсолютно зрозумілим, що війна не закінчиться на Сході, що вона піде далі
Ми розуміли, що треба думати ширше. Я почала будувати бізнес, спочатку в Києві, потім у Варшаві. Хотілося якоїсь безпеки для своєї родини, бо мені не було за що утримувати маму і бабусю. Ми були у страшних мінусах. Ну ось власне, мене дуже сильно страх вів в бізнесі, я не знаю кого як. Страх, що треба забігти якомога далі, поки є ця енергія: бігти, бігти... У мене (у моєї родини) в Донецьку залишилася трикімнатна квартира, будинок бабусі. Ти просто усвідомлюєш, що цієї нерухомості вже нема, забуваєш і думаєш про те, що тепер треба робити щось нове.
Катерина Пенькова. Фото: Станіслава Овчиннікова
Ми з чоловіком відкрили 2 хостели у Києві, потім 10 у Варшаві, і до пандемії досить швидко піднялись. А тоді гримнула пандемія. Ми були змушені закрити половину з них, бо не тягнули оренду. Не було людей, не було кого селити. Але Польша допомагала підприємцям, і нам дали тоді якийсь кредит на відновлення. Це було близько ста тисяч злотих, завдяки чому ми змогли відновитися приблизно за рік. Ось тоді ми вже почали ставати на ноги, відкривати нові хостели, рухатись далі.
Драматургія та сором жити своє життя
Я почала знову писати в 2019 році, коли в мене з'явився час. На той момент ми вже відкрили декілька хостелів у Варшаві, вони почали працювати, ми працевлаштували адміністраторів і в мене з'явився час, який я змогла приділити тому, що мені подобається, знайти якусь віддушину в творчості. Зараз часу знову обмаль і ми на такому етапі, коли я дуже багато роблю. Але я думаю, що я вибудую зараз якусь схему, де будуть працювати уже наші старші по команді.
У 2022 році я відчувала, що не можу займати місце тих митців, які приїжджають з України. В творчому плані цей рік був для мене абсолютно порожнім. Взагалі перші пів року я була повністю зайнята прийманням біженців і практично жила в шелтері, оскільки це було цілодобово.
Ми переробили свій основний хостел на площі Домбровського, 3 у Варшаві на пункт прийому і цей потік жінок був безкінечним
Перший місяць ми робили це за свої гроші. Згодом сердечна подруга, режисерка Олена Апчел знайшла спонсора, а потім Польща запровадила програму «40+», завдяки якій ми могли продовжувати.
Знаю зі свого досвіду і чула теж від подруг-драматургинь, що коли ти пишеш якусь свою достатньо автобіографічну історію, то потім хочеться перемкнутися і написати щось дуже жанрове, що не потребує як би твоєї крові. Тоді ти робиш величезний розворот, шукаєш матеріали по темі, створюєш цих персонажів. Згодом знову хочеться щось своє викласти, що набралось. «Назву не пам’ятаю», «Готель «Великобританія»» і «Бути майстром» ці три тексти такі досить автобіографічні. Хоча «Великобританія» вже більш містерійний. Там є декілька шарів і вся ця історія йде глибоко у віки.
Сцена з вистави «Легенди Києва» в постановці Наталії Сиваненко, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Фото: Анастасія Мантач
Крайня прем’єра «Легенди Києва» для Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (режисерка — Наталія Сиваненко) з тих п’єс, для написання яких потрібно було попрацювати з масивом інформації, адже там багато історичних сюжетних ліній та хотілось знайти якісь цікаві маловідомі факти. Я прожила на Лівобережній 15 років і щодня ходила повз цей театр. Злукавлю, якщо скажу, що не мріяла одного дня побачити на цих вертикальних афішах, які видно і з метро, і з Броварського проспекту, своє ім'я.
В липні планується прем’єра у Берліні із режисером Андреасом Мерцем. Це був його запит. Але проєкт дуже сильно став і моїм. Андреас у 2010 році був у Донецьку, робив там вуличний театр. І захотів зробити зараз проєкт про людей, які брали в ньому участь. А ми ж усі розуміємо, що це люди із історією двох разів вимушеного переміщення.
Я просто не могла пройти повз цю тему, оскільки це моє рідне місто. Ми взяли близько 15 інтерв’ю. Я сама плакала, беручи їх
Було дуже багато чуттєвих моментів, ностальгії. Хтось в інтерв’ю називає парк, а я там провела дитинство. А ми там із братом катались на каруселях, а ми там гуляли по алеї казок і були на дитячій залізниці. Андреас каже: «Ми візьмемо інтерв’ю у жінки, яка зараз живе у Львові і веде театральну групу для дітей». Я починаю брати інтерв’ю і розумію, що це Ольга Чистоклетова. І я вже нічого не можу брати і починаю просто ревіти, бо вона і її чоловік створили перший незалежний театр у Донецьку і, швидше за все, один із перших незалежних театрів в Україні ще у 1989 році — «Жуки». І я була там зі своїм класом. І вони справили на мене настільки сильне враження, що я знала — я хочу робити щось подібне. Це те, з чого і я складаюсь.
Потім я намагалась зібрати ці інтерв’ю в певну структуру. І повстав текст. Він вийшов непростий. Ми створюємо німцям проєкцію східно-німецької народної республіки і референдум, де існує вибір, але без вибору.
Дуже цікаво, як це сприйме німецький глядач, оскільки нам не хотілось зупинятись на тому, що на сцену виходять нещасні українки і розповідають про своє важке життя
Хотілось піти далі, дати відчуття відповідальності. Не знаю на скільки це вдалось. Зараз ідуть репетиції.
Є попит, я бачу, що зараз я вже на тому етапі, коли театри, які хочуть зі мною працювати, замовляють тексти. Мене часто запитують як це мати велику фірму, коли у тебе є команда, персонал. Я й пишаюсь тим, що я зробила. Відчуваю радість від того, що я роблю кожного дня, але так само майже сором від того, що багато моїх друзів на передовій, а я ні, та наче виправдовую себе тим, що в мене двоє дітей, двоє непрацездатних батьків і свекруха. Ось такі думки часто накривають.
Сцена з вистави «Бука» в Польському театрі у Бидгощі (режисерка — Ольга Турутя-Прасолова). Фото: Przemyslaw Jendroska / пресматеріали
В мене прекрасні стосунки з обидвома дітьми, але дуже мало для них часу
Особливо, коли пишу. Це єдина моя проблема. Синові вже сімнадцять. Він спочатку не хотів бути у Польщі й мені дуже його бракувало. Цього року закінчує школу за українською системою в Освітньому центрі «Материнка» імені Дмитра Павличка у Варшаві. Йому вже більше хочеться свободи, жити своє життя. Щоразу відповідає: «Мамо, я тебе люблю!», коли я хвилююсь про плани на майбутнє.
Донька третьокласниця відразу пішла в польську школу і говорить польською практично без акценту.
Часто в ній пізнаю себе. Я була досить зухвалою. В дитинстві мені здавалось, що я все можу, всі люблять і все у мене є
Я дуже багато встигала: окрім загальноосвітньої, я ходила в балетну школу, театральний та літературний гуртки. Вставала о п'ятій ранку, робила уроки, на сьому тридцять йшла до школи, потім були позакласні заняття, на шосту годину вечора балетна школа. Сім років підряд я спала по п’ять годин. Мені це подобалось.
Мої батьки з того часу, коли обіймати дітей вважалось збоченням. З восьми років я торгувала влітку на ринку поруч з мамою, яка там працювала. Це ж були 90-ті роки, тотальна бідність. Не можу сказати, що мене безмежно любили, але й дуже не ображали. Побити могли, це тоді було нормою. Я сама знаходила себе. Мене перло, що комусь подобається те, що я роблю, що я можу організувати такий шкільний вечір, де сміються усі вчителі та учні.
Мою малу ніхто не примушує щось робити. Я часто її обіймаю і цілую
Вона фонтан ідей і дуже сильна особистість. Три роки ходила теж у балетну школу. Набридло. Тепер пішли на контемп. Це її вибір. Буває їжджу в справах по місту, а вона мені пише: «Мамо, коли ти вже будеш вдома і обіймеш мене?» і я така: «Ну все, треба їхати додому обіймати дитину».
Коли українка укладає шлюб з поляком, неможливо просто прийти до Urzędu Stanu Cywilnego (польський аналог РАГС) та визначитися з датою весілля — процес підготовки триває від 2 до 8 місяців. Для початку вам потрібно зібрати документи, з якими ви маєте прийти до РАГСу, та скласти заяву.
Щоб вступити в шлюб у Польщі, у іноземця питають довідку з країни походження про те, що він/вона немає перешкод для шлюбу (особо не перебуває у шлюбі в своєї країні, не оголошена недієздатною). Основна проблема полягає в тому, що в Україні такий документ не видається. Тож якщо вам пропонують замінити його довідкою від нотаріуса чи чимось іншім, не треба погоджуватися и витрачати на це кошти. Треба звернутися до суду, щоб вам видали рішення про звільнення від цієї вимоги.
Документи для РАГСу від нареченого (поляка):
1. Паспорт (Dowód osobisty); 2. Свідоцтво про народження (Odpis aktu urodzenia); 3. Dowód opłaty skarbowej 84 zł (платиться на місці, квитанція про оплату видається в день подачі заяви).
Документи від нареченої:
1. Копія першої і другої сторінок закордонного паспорта з присяжним перекладом; 2. Копія першої і другої сторінок українського внутрішнього паспорта з присяжним перекладом; 3. Оригінал та копія свідоцтва про народження також з перекладом tłumacza przysięgłego; 4. Карта побиту або документ про отримання Pesel UKR; 5. Рішення суду про те, що наречена звільняється від необхідності надавати польскому РАГСу довідку про те, що вона немає перешкод до одруження. Decyzja Sądu о zwolnienie od obowiązku złożenia lub przedstawiania kierownikowi urzędu stanu cywilnego dokumentu do zawarcia związku małżeńskiego.
Щоб отримати децизію суду, потрібно:
1. Скласти Wiosek o zwolnienie obowiązku złożenia lub przedstawiania kierownikowi urzędu stanu cywilnego dokumentu do zawarcia związku małżeńskiego. Зразок можна отримати в суді — у польського адвоката; 2. Зробити копію позову з усіма додатками (її суд має надіслати нареченому); 3. Одна копія самого позову із затвердженою датою подачі та печаткою для себе; 4. Копія перших двох сторінок закордонного паспорта з присяжним перекладом; 5. Копія свідоцтва про народження з присяжним перекладом; 6. Odpis aktu urodzenia нареченого; 7. Довідка з посольства пр те, що Україна не видає zaświadczeń (довідок про те, що немає перешкод для шлюбу); 8. Заява з посольства про неперебування в шлюбі з перекладом; 9. Копія карти побиту або свідоцтво про отримання Pesel UKR; 10. Підтвердження судових оплат ( сума становить трохи вище 100 злотих, можна відправити кошти з мобільної аплікації відразу на рахунок суду).
За 1-3 місяці наречені отримають Wezwanie strony do osobistego stawiennictwa. Це виклик на розгляд справи. Під час розгляду справи суддя може ставити питання, які допоможуть йому зрозуміти, чи добре наречені знають одне одного та чи є їхні стосунки щирими. Це робиться для того, щоб уникнути фіктивного шлюбу. Можуть запитати, які цукерки полюбляє наречена або як звуть батьків нареченого.
Потім суду потрібен час на прийняття рішення, а коли рішення зрештою буде ухвалено судом, мине ще три тижні до отримання децизії для РАГСу. Чому 3 тижні? Це термін для складання апеляції та інших судових процедур. Можна раніше попросити в канцелярії odpis postanowienia ze stwierdzeniem prawomocności (послуга коштує 12 злотих) і вже подати з ним заяву до РАГСу, а потім принести саме рішення.
Трапляється, що від суду немає жодної реакції протягом декількох місяців, і тоді обов’язково треба нагадати про себе мейлом. Вам мають надіслати лист про надання номеру справи (sygnatury akt) та копію документів справи для нареченого. Також можна скласти заяву про пришвидшення розгляду справи.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.