Ексклюзив
20
хв

Малюй, аби впоратися з утратою

«Я малювала дівчинку з білими кульбабами — її мрії і плани розлетілись, як пушинки. А потім відчула, що нібито переросла цей сюжет. І на другій картині зобразила вже дорослу дівчину, яка тримає в руках енергію. Цю енергію дав мені мій чоловік. І вона тепер — моя мотивація жити далі», — розповідає учасниця благодійної ініціативи, мета якої — допомогти дружинам загиблих воїнів пережити страшну втрату за допомогою живопису

Марія Сирчина

Катерина Борисенко малює в межах благодійної ініціативи «Жива. Справжні історії кохання», Київ 2024 рік. Фото: фейсбук героїні

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Малюють море, бо там вони познайомилися з чоловіком і були щасливі. Малюють кеди, бо чоловік любив, коли вона їх взуває. Малюють кота, бо чоловік був на нього схожий. А ще — янгола, а ще — спільну мрію, яка так і не здійснилась…

— Спочатку жінки, які приходили на майстер-клас, хотіли малювати війну, чорний біль, голі дерева, — розповідає Олег Юров, художник благодійного проєкту допомоги дружинам загиблих героїв. — Але я запропонував жінкам написати те світле, що асоціюється у них з їхнім чоловіком. Світлу пам’ять, спільну мрію, радісні спогади, щоб коли дивишся на картину, настрій піднімався, а не навпаки. І це спрацювало.

У кінці 2022 року художник Олег Юров провів перший майстер-клас для жінок, які втратили чоловіків на війні. Після цього заняття стали регулярними. Вони відрізняються від уроків малювання і класичної арт-терапії: тривають два дні з ранку до вечора, жінки малюють виключно олійними та акриловими фарбами на великих полотнах, у майстер-класі беруть участь дружини і наречені загиблих, створюється максимально безпечний творчий простір.

«Захотілося зробити для цих жінок щось глибше, ніж звичайний урок малювання, який би їм нічого суттєвого не дав», — каже художник Олег Юров. Фото: FB «Тисяча історій кохання. Картини дружин справжніх героїв»

— Буває всяке. Перші пів дня жінки можуть плакати.

Але живопис — ефективний засіб виходу з горя. Коли ти в горі — ти в собі. А коли починаєш малювати, то виносиш те, що всередині, назовні, віддаєш це полотну і — відповідно — потроху звільняєшся від тяжких емоцій. Живопис витягує.

Коли зібралося вже 50-60 полотен, народилася ідея писати до картин супроводжуючі тексти — історії кохання. І робити виставки картин разом з цими історіями. Зараз жінки намалювали вже понад 200 картин, пройшло дві виставки — у Києві та в Кривому Розі. Незабаром буде третя — у місті Сарни.

— Історія кохання відкриває другий пласт — прихований. Кожна картина — це загибла людина. І це свого роду експозиція історій людей, які стоять за цими картинами. Чоловіки, які загинули, — це пам’ять, а жінки і їхні діти — це майбутнє. Тому для мене важливо це продовжувати, — каже художник.

Фото: «Жива. Справжні історії кохання»

— Жінки кажуть, що цей метод допомагає їм краще за психотерапевтів. Це більше, ніж просто відволіктися від важких думок. Я бачу, як жінки приходять до нас з одним настроєм, а йдуть за два дні зовсім з іншим, — розповідає Олена Сокальська, керівниця благодійного проєкту «Жива. Справжні історії кохання».

Олена Сокальська і Олег Юров починали разом у проєкті «Жива», але з часом художник розпочав власний проєкт «Тисяча історій кохання. Картини дружин справжніх героїв». Ініціативу «Жива» Олена Сокальська заснувала разом з Аліною Карнауховою, яка очолює обєднання жінок загиблих героїв. Їх підтримали українські митці і благодійний фонд «Сучасна Україна». Зараз заняття проводяться в усіх областях України. Участь у них вже взяли понад 250 жінок. Картини учасниць разом з історіями їхнього кохання регулярно виставляються у різних просторах. Нещодавно проєктом зацікавилась одна з найбільших інформагенцій США — у американців немає досвіду роботи з утратою в таких масштабах, і їм цікаво, як це працює.

Олена Сокальська (у помаранчевому) з учасниками майстер-класу. Фото: «Жива. Справжні історії кохання»

— Я стала робити це, бо інші не хотіли займатися вдовами, — каже Олена Сокальська.

Для держави це складна і непопулярна тема, пов'язана з втратами країни у війні. Щодо самого суспільства, то у нього до вдів здебільшого суперечливе ставлення. Ніхто не знає, як розмовляти з жінкою в горі. І що робити з такою кількістю жінок, які раптом овдовіли.

Я сама вдова і розумію, що відчувають ці жінки. Зазвичай жінка в сім'ї знаходиться поруч при своєму чоловіку. І коли вона його втрачає, то відчуває себе розбитим на друзки глечиком. Вона не розуміє, як жити далі і ким вона є без нього.  

Найважчий — перший рік. Раніше ти всі свята проживала з чоловіком, а тепер свята настають, а того, з ким ти хочеш їх розділити, — немає.

Разом з чоловіком жінка втрачає і своє звичне коло спілкування. Вона має почати життя з нуля і знайти нових людей, яким буде подобатись. Жінка має від чогось відштовхнутись, аби зробити перехід до нового стану. І ми даємо жінці маленький радісний привід для цього поштовху.

Фото: «Жива. Справжні історії кохання»

Картина і історія до картини стають відправною точкою в нове життя. Бо жінки вкладають у картину ті емоції, які ні з ким не можуть розділити. Те, що накопичилось всередині, вдови не можуть розповісти ані дітям, ані подругам. Бо зрозуміти їхні почуття можуть тільки ті, у кого так само загинули чоловіки.

Жінка, яка втратила коханого, разом з ним теж в певному сенсі гине. Неважливо, скільки вони прожили разом — три місяці чи 30 років. До нас приходили різні жінки, але у всіх подібна ситуація: спочатку вони довго чекають на звістку, потім її отримують і все — більше нічого не можуть… І жодні психологи не можуть їм допомогти. У нас були ті, хто встиг попрацювати вже з 20 психологами, пив антидепресанти. І все це їх не витягнуло. Фахових спеціалістів мало, а жінок, які потребують допомоги, вже дуже багато.

Фото: «Жива. Справжні історії кохання»

6-8 дівчат збираються у студії, де є тільки професійні художники і такі ж жінки. Вони ніколи не тримали в руці пензля, але під керівництвом митців неочікувано для себе створюють справжній живописний твір. І коли жінка сама малює картину, вона бачить результат і відчуває власну цінність як творчої особистості.

А інші навколо ще й кажуть: «Ти талановита, ти маєш продовжувати, ми за тебе дуже раді». Жінка чує не слова співчуття, а захват її талантом, і це надихає її на щось нове.

Ефект від майстер-класів з малювання можна назвати довготривалим. Так, діти однієї з учасниць наших занять розповідали, що мама після загибелі тата не хотіла нічого — ні працювати, ні спілкуватись. А після того як намалювала власну картину — повернулась до школи, в якій колись працювала. Вона ожила.

Місце, де вдови зазвичай зустрічаються і спілкуються — це кладовище. Або стіна пам'яті на цвинтарі, або якісь заходи місцевої влади, де їм вручають посмертні нагороди. Все це не привід для радісних емоцій.

А тут вони працюють з яскравими фарбами, малюють щось світле і спілкуються у приємній атмосфері. А потім коли приходять на виставки, читають історії одна одної, діляться емоціями. Були випадки, коли дівчата читали історії інших і дізнавались, що їхні чоловіки разом воювали. Все це наповнює і дає силу.

Фото: «Жива. Справжні історії кохання»

— Коли до мене звертається спільнота жінок, яка хоче у себе в громаді провести таке заняття, я шукаю через Спілку художників на місцях митців, які можуть такий майстер-клас провести. А також зручний простір, дотичний до мистецтва. Адже атмосфера має надихати, — пояснює Олена.

Матеріали (фарби, полотна, пензлі, мастихіни тощо) для однієї жінки коштують від 1000 гривень. Художники працюють безкоштовно як волонтери.

«Жінка має від чогось відштовхнутись, аби зробити перехід до нового стану. І ми даємо жінці маленький радісний привід для цього поштовху». Фото: Francisco Seco/AP/East News

— Мені запропонували малювання, коли з моменту загибелі коханого не минуло й року, — розповідає Sestry Катерина Борисенко, учасниця проєкту «Жива. Справжні історії кохання». — Мені було дуже тяжко. А малювання наче відключило потік важких думок, я зосередилась виключно на картині. Намагалася зобразити на полотні свої переживання. Зобразила — і наче віддала.

Я малювала дівчинку з білими кульбабами — вона беззахисна, її мрії і плани розлетілись, як пушинки кульбаб. Ця картина потім висіла у мене у спальні. І я прокидалась і засинала, дивлячись на неї. А потім відчула, що нібито переросла цю картину. Захотілося намалювати нову. І я зобразила вже дорослу дівчину, яка тримає в руках енергію. Цю енергію дав мені мій чоловік. І вона тепер — моя мотивація жити далі...

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка і редакторка. Працювала оглядачкою газети «Факти і коментарі», авторкою видань «Компаньйон», «Діловий журнал» і «Події та люди». Співпрацювала з Мінкультури Німеччини над циклом лекцій і матеріалів про психологію мас та пропаганду. Організаторка всеукраїнської благодійної акції «Фарби життя», у межах якої художники з різних країн світу малювали картини, які зараз висять на стінах українських онкоцентрів

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Українці сьогодні ставлять собі обґрунтоване запитання: хто відбудовуватиме Україну, якщо біженці не повернуться? В умовах драматичної демографічної ситуації це питання звучить особливо болісно. Проте останні дані з Польщі хоч і можуть на перший погляд занепокоїти, насправді розповідають іншу історію — не про втрату, а про неймовірну силу та потенціал, що гартується на чужині й чекає на свій час.

Звіт компанії Deloitte про становище українських біженців у Польщі змальовує картину надзвичайної стійкості й рішучості. Пам'ятаймо, про кого ми говоримо. Це не анонімна міграція. Це насамперед українські жінки й діти. Аж 67% домогосподарств утримують самотні жінки, які в чужій країні взяли на свої плечі долю всієї родини, борючись із травмою війни та щоденною непевністю щодо долі близьких. Їхня здатність стати на ноги та знайти роботу в таких складних умовах є першим потужним доказом сили українського духу.

Доказ цінності, а не аргумент залишатися

Внесок українців у польську економіку вражає. У 2024 році вони додали до польського ВВП аж 2,7%, що відповідає сумі майже 99 мільярдів злотих доданої вартості

Завдяки сплаченим українцями податкам і внескам доходи державного бюджету зросли на 2,94%. Ці цифри не слід сприймати як втрату для України. Навпаки — це твердий доказ величезної цінності українського людського капіталу. Доказ того, що українці навіть у несприятливих умовах здатні творити, будувати й робити величезний внесок у розвиток. А отже, можна зробити висновок, що цей самий людський капітал може стати ключовим ресурсом у процесі відбудови вільної України.

Ба більше, аналіз спростовує міф про нібито конкуренцію. Дані показують, що в повітах, де частка біженців у зайнятості зросла на один відсотковий пункт, зайнятість громадян Польщі зросла на 0,5%, а безробіття знизилося на 0,3%. Виявилося, що присутність українських працівників стала для польської економіки стимулом до підвищення продуктивності й дала полякам можливість перейти на краще оплачувані та більш відповідальні посади.

Надзвичайно промовистим є також професійне зростання самих українців. Медіана їхньої заробітної плати протягом двох років зросла з 3100 злотих до 4000 злотих нетто, наблизившись до рівня 84% медіани по країні. Це доказ не лише рішучості, але й блискавичної адаптації. Не менш важливим є той факт, що біженці переважно утримують себе самі. Дослідження UNHCR за 2024 рік показують, що аж 80% доходів у їхніх домогосподарствах походять від праці. Соціальні виплати, переважно 800+ на дітей, становлять лише 14% їхніх доходів, і ця частка не зросла попри підвищення суми виплати. 

Це один з найшвидших процесів економічної інтеграції в історії сучасних міграцій у Європі

Цю картину співпраці, яка приносить користь обом сторонам, підтверджують не лише аналітики. Її можна почути й у голосах польських підприємців, які щодня бачать, як нова енергія живить їхні компанії.

«Польща перебуває в комфортній ситуації, бо вона не лише допомагає людям у потребі, а й заробляє завдяки їхній праці. Рідко трапляється, щоб у такому масштабі етика йшла пліч-о-пліч з прагматизмом», — коментує власник польської фірми, яка працевлаштовує чимало працівників з України, переважно жінок. Він просить зберегти анонімність, бо «останні голоси від нового мешканця Бельведеру вказують на інший напрямок».

Слова підприємця чудово віддзеркалюють парадокс, у якому опинилася Польща. Його прохання про анонімність не є випадковим. У періоди виборчих кампаній побоювання, пов'язані з міграцією, стають легким політичним паливом для частини політичної сцени. Гасла про нібито «відбирання робочих місць» чи «надмірне навантаження на бюджет» хоч і суперечать реальним даним, часом свідомо використовуються для мобілізації електорату. Це створює атмосферу невизначеності, в якій навіть позитивні економічні факти відсуваються на другий план гучнішим, негативним наративом.

Скарб, що чекає на розкриття — в Україні

Однак найважливіший висновок зі звіту — це величезний, досі не використаний потенціал. Аж 40% біженців працездатного віку мають вищу освіту, але лише 12% з них працюють на посадах, що вимагають таких кваліфікацій (порівняно з 37% серед поляків). Основні бар'єри:

  • Мова: Лише 18% біженців заявляють про вільне володіння польською мовою.
  • Регуляції: У регульованих професіях, як-от лікар чи архітектор, працюють лише 3,6% біженців (серед поляків — 10,6%).
  • Громадянство: Багато професій у державному секторі (наприклад, вчитель, медсестра, медичний рятувальник) залишаються формально закритими для осіб без польського паспорта незалежно від їхньої фактичної кваліфікації.

Аналітики підрахували, що якби Польща розблокувала бодай половину цього потенціалу, її економіка отримала б щонайменше 6 мільярдів злотих на рік, з яких понад 2,5 мільярди надійшли б безпосередньо до держбюджету. Це сума, порівняна з великою податковою реформою.

Парадокс інтеграції

Сьогодні працевлаштовано 69% дорослих біженців працездатного віку, а серед жінок цей показник становить 70% — лише на 2 відсоткові пункти менше, ніж серед польок. Однак проблеми починаються у віковій групі 25-39 років, де українські матері працюють значно рідше через брак системної підтримки у догляді за малими дітьми.

Цікаво, що дані демонструють певний парадокс. З одного боку, професійна інтеграція та знаходження нормальної роботи призводять до того, що біженці рідше планують повернення в Україну. З іншого боку — доступ до освіти та державних послуг, тобто соціальна інтеграція, збільшує готовність до повернення, оскільки дає відчуття стабільності й здатність свідомо планувати майбутнє. Це означає, що, допомагаючи людям знайти себе в суспільстві, їх не обов’язково «відбирають» в України — радше дають їм сили для ухвалення свідомого рішення про повернення, коли це стане можливим.

Саме досвід, здобутий за кордоном, може стати безцінною інвестицією в майбутнє. Це знання стандартів ЄС, ділові контакти, нові навички. Це капітал, який повернеться в Україну разом з людьми — майбутніми підприємцями та лідерами відбудови.

Однак у всіх цих дебатах про відсотки ВВП та стратегії найрідше чути голос тих, кого це стосується найбільше. Їхнє почуття безпеки крихке, бо залежить не лише від економічної стабільності, а й від соціальної атмосфери. А вона в свою чергу буває отруєна політичною грою, в якій гасла на кшталт «час закінчити з преференціями» чи «захист кордонів від напливу чужинців» стають інструментом для здобуття підтримки. Це відчуття «небажаного гостя» найкраще передає допис з форуму української діаспори:

«Якщо ти біженка, яка втратила все, що нажила за життя, чоловік пішов на фронт, а ти з дітьми мусила панічно тікати за кордон і день у день живеш питанням, чи буде до чого і до кого повертатися, чи все ж залишитися в Польщі, бо тут поки що безпечно, хоча дедалі частіше відчуваєш, що ти тут небажана гостя (...) то чи почувалася б ти в безпеці?»

Ці слова нагадують, що ключем до всього є перемога та створення в Україні безпечного, справедливого і перспективного майбутнього. Це сила, яка може повернутися і в майбутньому живити Україну. Однак, ключовим буде створення умов, які дозволять цим людям безпечно жити й використовувати здобутий досвід у власній країні.

20
хв

Сила, що чекає на повернення: українці в Польщі — не втрачений, а загартований потенціал для відбудови

Єжи Вуйцік
Юність, хлопчик, серіал

Анна Й. Дудек: Серіал «Юнацтво», який розповідає історію підлітка, звинуваченого у вбивстві своєї подруги, шокував громадськість. Це серіал про інцелів (інцели (англ. incels, словозлиття від англ.  — «ті, хто вимушено утримуються (від сексу)») — інтернет-субкультура, члени якої вважають себе нездатними знайти романтичного або сексуального партнера, попри бажання це зробити —  прим. пер.)

Міхал Бомастик: Це надмірне спрощення. Наклеювання етикетки «інцел» на хлопчика, який перебуває в стадії статевого дозрівання, може мати негативні наслідки для його подальшої життєдіяльності, в тому числі для психічного здоров'я.

Головний герой не був членом субкультури інцелів. Він справді вважав себе непривабливим для дівчат, але ми говоримо про 13-річного хлопця з такими дилемами. Чи є це підставою для того, щоб називати його інцелом? Мені здається, що ні.

Коли я дивлюся на головного героя серіалу, то бачу мізогінію і ставлення до жінок як до об'єктів, що є неприпустимим. Це вплив патріархату на молодого хлопця, який радикалізується на наших очах і практикує ненависть до жінок. Так само чинять й інцели вони ненавидять жінок і є жорстокими мізогінами. Однак, давайте пам'ятати, що не кожен інцел ненавидить жінок, тоді як не кожен мізогініст є інцелом.  

Міхал Бомастик. Фото: пресматеріали

Термін «інцел» дуже часто з'являється в контексті хлопчиків, хлопців та молодих чоловіків. Що саме він означає?

Що ж, тільки тому, що це з'являється, ще не означає, що ці хлопчики чи чоловіки є інцелами.

Інцели це чоловіки, які функціонують у так званій маносфері — «чоловічій сфері», в якій немає місця жінкам, бо інцели їх ненавидять. Але вони також ненавидять чоловіків, які мають статуру chad (chad — термін, що виник в інтернет-культурі та позначає чоловіка, який сприймається як «ідеальний» з точки зору зовнішності, здібностей і поведінки. У цьому контексті «chad» часто використовується саркастично як протилежність «інцелу», — прим. пер.), тобто високих, красивих, з виразними вилицями і заростом на обличчі. Інцели —  це чоловіки, об'єднані в онлайн-субкультуру, які добровільно вирішили не займатися сексом з жінками через їхню зовнішність, умови життя, стан здоров'я або економічне та соціальне становище.

Це чоловіки, які називають себе «невдахами» і кажуть, що життя для них закінчилося, що це своєрідна гра, бо вони не здатні знайти партнерку і жити романтичним життям. Вони звинувачують у цьому жінок і чоловіків, які не є інцелами. Але інцели також ненавидять патріархат, тому що, на їхню думку, він винагороджує чоловіків, яких вважають «альфа-самцями».

Тому інцели — це чоловіки, які формують власну герметичну, закриту спільноту, в яку дуже важко потрапити і в якій немає місця для чоловіків, які займаються сексом. І, звісно, жінкам, бо вони, на думку інцелів, заслуговують на все найгірше. Тому, відповідаючи на перше запитання, я не сказав, що «Юнацтво» — це серіал про інцелів. З іншого боку, практики інцелу в ньому, безумовно, з'являються. 

Говориться про кризу маскулінності, яка пов'язана з сильною емансипацією жінок і зміною уявлень про «класичну» маскулінність, тобто таку, в якій чоловік плодить сина, садить дерево і будує будинок. І все це під патріархальним соусом. У чому полягає ця криза і чи є вона кризою? Чи це просто зміни, які відбуваються на наших очах?

Я думаю, що говорити про кризу недоцільно, бо тоді ми показуємо, що маскулінність у класичному розумінні перебуває під загрозою і «в кризі». Парадоксально, але, говорячи про «кризу маскулінності», ми посилюємо патріархальний меседж, бо так чи інакше шкодуємо за цією класичною моделлю.

Тим часом добре, що ця модель змінюється. Тому замість того, щоб говорити «криза маскулінності», я пропоную перейти до  «зміни маскулінності» або «переосмислення маскулінності»

Це свідчить про те, що чоловіки дійсно визнають необхідність змінитися і відійти від класичної патріархальної парадигми. Існує ризик, що якщо ми будемо стверджувати, що ця «криза» існує, такий меседж буде означати, що з чоловіками щось не так. А це не є інклюзивним наративом. 

Для чоловіків це «хороша зміна»? Така, що приходить легко?

Варто підкреслити, що частина чоловіків не бажає змін у сфері маскулінності та пошуку нових її визначень чи стратегій. І, найімовірніше, ці чоловіки вірять у «кризу маскулінності», тому що попереднє бачення маскулінності (патріархальне), яке було їм близьким і в якому вони були соціалізовані, раптово розвалюється, а їхнє відчуття маскулінної ідентичності порушується і дестабілізується. Тоді ці чоловіки справді можуть перебувати у кризі, адже зміна патріархальної моделі, ймовірно, є для них некомфортною і руйнує їхнє відчуття комфорту. І тепер наше завдання — тих, хто працює у сфері прав людини та рівного ставлення — показати цим чоловікам, що вони не повинні сприймати деконструкцію патріархальної моделі маскулінності як загрозу чи кризу для себе, а саме як поворотний момент для їхньої маскулінної ідентичності, яка більше не повинна замикатися на гегемонії, позбавленій ніжності та чутливості. 

Спільно з Фондом «Інститут протидії відчуженню» ти ведеш телефон довіри для чоловіків, а також займаєшся питаннями рівності. З чим найчастіше звертаються чоловіки та хлопці?

Так, до нас телефонують чоловіки у кризі, але це криза психічного здоров'я. Саме тому вони хочуть поговорити з психологом — отримати допомогу та підтримку. Чоловіки різні, тому теми, з якими вони звертаються, теж різні. Але дуже чітко видно, що це розмови про стосунки з партнеркою, дитиною, іншим чоловіком. Але це також розмови чоловіків, які перебувають у суїцидальній кризі. Для нас найважливіше, щоб чоловік, який телефонує, отримав допомогу. Ми відчуваємо вдячність до кожного такого чоловіка. Вдячність за те, що вони вірять, що просити про допомогу — це по-чоловічому. 

Якби тобі потрібно було визначити найважливішу зміну, яку ти бачиш у відмінностях між поколіннями — візьмемо «бумерів», «міленіалів» і «зетів» — що б це було? 

Відповідаючи на це питання, ми повинні розглянути кожне покоління окремо і вказати, який тип маскулінності (ре)продукується або виконується «бумерами», «міленіалами» та представниками «покоління Z». Я б сказав, що різниця між «бумерами» і «міленіалами» полягає насамперед у підході до ролі батька.

Чоловіки з «покоління міленіалів» часто несуть у собі травми, пов'язані з тим, як їх виховували батьки, і хочуть відмежуватися від тих практик, яких вони зазнали в дитинстві. І виховують своїх дітей по-іншому, роблячи ставку на ніжність, турботу і присутність у їхньому житті 

А «зети»? 

Думаю, тут можна говорити про конструювання маскулінності — пошук її нових форм, переосмислення закостенілих і герметичних патернів маскулінності, що діють у патріархальній моделі.

Це, однак, не означає, що молоді чоловіки з «покоління Z» звільнилися від токсичного патріархату, оскільки вони також соціалізуються в маскулінність, найбільш бажану в маскуліноцентричній моделі, тобто гегемоністську маскулінність. Здається, однак, що «зети» здатні протистояти цим шкідливим нормам і відмовитися від них набагато легше, ніж «міленіали». Але це не означає, що хлопці «покоління Z» не піддаються ризику радикалізації. Оскільки вони обтяжені патріархатом, існує ризик, що вони оберуть цей «шлях маскулінності», а це, в свою чергу, може призвести до негативних наслідків.

А «токсична маскулінність»? Що вона означає? Чи включає вона молодих чоловіків, яких називають інцелами?

Ти кажеш: «яких називають інцелами», а це самі інцели так себе називають. Те, що хтось їх так називає, не означає, що вони ними є. Це дуже важливо. І щоб відповісти на питання: безумовно, так. Маносфера і поведінка чоловіків, які належать до інцел-спільноти, підпадає під категорію токсичної маскулінності, а в найгіршому випадку — огидної мізогінії. Зауважу, однак, що і тут велика несправедливість патріархату є очевидною для інцелів. Тому що вони прийшли до переконання, що вони неадекватні, непривабливі, непотрібні та весь світ ненавидить їх, бо вони змарнували своє життя. Я вважаю, що вони мають таке викривлене бачення себе саме через патріархат, який їх скривдив, образив. А тепер вони самі роблять боляче жінкам, ненавидячи їх.

Кадр із серіалу «Юнацтво». Фото: пресматеріали

Оскільки їх образили, то чи є потреба в емпатії, ніжності у підході до цього явища? 

Я не хочу їх виправдовувати, бо мізогінія не може бути виправдана жодним чином. З іншого боку, я хочу показати, як працює патріархальний механізм. В результаті його роботи страждають усі, в тому числі й діти.

А що таке токсична маскулінність? Це шаблон, який продається молодим і дорослим чоловікам, коли їм кажуть, що вони можуть бути жорстокими, агресивними, злими, гіперсексуальними, що вони можуть ставитися до жінок як до об'єктів і що це зробить їх справжніми чоловіками — чоловіками, які готові завоювати світ.

Я б хотів підкреслити, що вже використовуючи термін «токсична маскулінність», ми повинні вказувати на токсичну поведінку, а не на те, що всі чоловіки в патріархальній моделі мають приховану токсичну сутність. Бо така перспектива токсична сама по собі: токсична поведінка — так, маскулінність сама по собі — ні. 

Повернімося до «Юності». Яке враження справив цей серіал на тебе, дослідника маскулінності? Чи здивував він тебе?

Ні, тому що я давно вивчаю функціонування соціокультурних норм маскулінності та патернів маскулінності.

З іншого боку, я знаю, що цей серіал може здивувати і шокувати. І я дуже радий, що він це робить. Тому що цей серіал не про інцелів. Він про хлопця, який не був включений у зміну рівності та в процесі виховання був соціалізований у традиційну маскулінність.

Ефект від цього відомий тим, хто дивився серіал.

Отже, це серіал про залучення хлопчиків, про те, як розповісти їм про почуття, про те, що їм ніколи не треба вдавати з себе «справжніх чоловіків» — що вони можуть плакати, можуть бути чутливими, можуть бути вільними від етикеток маскулінності

Але це також серіал про те, що дівчата не повинні вішати на хлопців етиткетки недостатньо мужніх, «недостойних». Маскулінність не є однорідною. Маскулінність різноманітна, ніжна та емпатична. Давайте сприймати цей серіал як попередження про те, що нам потрібно серйозно думати про хлопців і навчати їх феміністичним цінностям. Що вони повинні керуватися цінностями, які ставлять на перше місце рівність і права людини, а не мізогінію і насильство.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

«Юнацтво» — це не серіал про інцелів

Анна Й. Дудек

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Три роки без сну, два — без жодної звістки». Як триматися, коли чекаєш рідну людину з полону?

Ексклюзив
20
хв

Волонтерка Ірина Разін: «Тривожники завжди надактивні. Інколи мене навіть питають: «Чи можна тебе якось “вимкнути”?»

Ексклюзив
20
хв

Обмеження 800+ для українців: нові правила можуть вдарити по найбільш вразливих групах

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress