Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Активний батько»: нова допомога до 1500 злотих для батьків дітей до трьох років
З 1 жовтня в Польщі опікуни дітей до 3 років можуть подавати заявки на нові виплати за програмою Aktywny Rodzic. Залежно від потреб кожна родина може обрати один з трьох варіантів програми: «Активні батьки на роботі», «Активно в яслах» і «Активно вдома» й отримувати від 500 до 1500 злотих щомісяця. Українці під тимчасовим захистом не можуть претендувати на цю пільгу
Активні батьки малюків до трьох років відтепер можуть отримати грошову допомогу незалежно від доходів родини. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Щоб підтримати батьків і заохотити їх працювати, уряд Польщі підготував три варіанти нових пільг. Опікуни дитини вирішують, яка форма підтримки їм підходить. Вже можна подавати заяви на отримання виплат. Кошти виплачуватиме ZUS. Перші кошти за новою програмою будуть виплачені не пізніше двох місяців з дати подання заявки.
«Активні батьки на роботі» (Aktywni rodzice w pracy)
Батьки, які працюють, можуть розраховувати на допомогу 1500 злотих (1900 злотих у випадку, якщо дитина з інвалідністю) на місяць.
«Активно в яслах» (Aktywnie w żłobku)
Допомога в розмірі до 1500 злотих (1900 злотих для опікунів дітей з інвалідністю) призначена батькам, чия дитина відвідує ясла/дитсадок/дитячий клуб або перебуває під опікою дитячого закладу. Кінцевий розмір допомоги не може перевищувати плату за дитячий заклад. Тобто якщо ви платите за садочок 800 злотих, то і компенсація буде не більше 800 злотих.
«Активно вдома» (Aktywnie w domu)
Допомога батькам, які не хочуть або не можуть скористатися двома попередніми варіантами. Тим, хто не працює і не віддає свого малюка у дитячі заклади, держава буде виплачувати 500 злотих на місяць.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Коли починається і закінчується прийом у дитячі садки Варшави, Кракова, Вроцлава, Гданська й Білостока?
З початку березня й аж до 20 березня до 13:00 у Варшаві триває процес електронного запису й набору в державні дитячі садочки. Подати заявку можна за посиланням.
Якщо ви не встигли подати заявку онлайн до 20 березня, 21 березня можна зробити це офлайн до 16:00.
У Кракові набір розпочався 3 березня 2025 року і триватиме до 31 березня. Подати заявку можна за допомогою рекрутаційного сервісу.
У Вроцлаві набір до дитсадків розпочнеться 20 березня і закінчується 27 березня 2025 року. Але буде ще другий етап, коли можна були зареєструватися на вільні місця, що залишилися, — з 21 до 23 травня до 15:00. У Гданську та Білостоці онлайн-набір можливий з 10 березня до 21 березня.
Основні правила набору в дитсадки Польщі
Батьки самостійно обирають садок і заповнюють форму заяви. Для цього потрібні номери PESEL одного з батьків і дитини. Можна вибрати 3-5 садків, але при виборі кількох варіантів завжди необхідно вказувати варіанти за пріоритетом.
На 2025-2026 навчальний рік прийматимуть дітей 2019-2022 років народження. Як виняток дитина може почати ходити в дитячий садок з 2,5 років (2023 року народження). Однак у такій ситуації рішення приймає безпосередньо директор дитсадка. Шестирічки повинні пройти один рік дошкільної підготовки в дитячому садку або відділенні дитячого садка.
Якщо дитину не приймуть під час набору до жодного з обраних батьками і вказаних у заяві дитсадків, гміна має надати місце в іншому.
Є певні критерії, згідно з якими дитина може отримати пріоритет при наборі, а саме:
• дитина з багатодітної родини • дитина з інвалідністю • дитина, чиї батьки або брати та сестри є інвалідами • дитина, яку виховує один з батьків • дитина з прийомної родини • дитина, чиї брати/сестри вже ходять в обраний садок.
Ці критерії є рівноцінними для кожної гімни і завжди є перевагою при відборі. Є також другорядні критерії, що встановлюються органами місцевого самоврядування.
Якщо ваша дитина вже ходить в садок, вам все одно треба щороку підписувати заяву про бажання продовжити отримання освіти в цьому закладі (якщо не збираєтеся шукати новий садок). Набір до державних дитячих садків суворо регламентований законодавством, що забезпечує рівний доступ до дошкільної освіти. Всі ці правила спрямовані на створення справедливої системи, що враховує різноманітні потреби дітей та родин.
Як подати апеляцію, якщо не прийняли в дитсадок?
Заяву про прийом дитини до дитячого садка розглядає приймальна комісія. Але її рішення можна оскаржити, а тим часом ще й взяти участь в додаткових наборах. Рішення комісії оскаржується не пізніше, ніж через три дні після отримання офіційної відповіді. Спочатку апеляцію розглядає директор дошкільного закладу. Якщо він все одно відмовляється прийняти вашу дитину до дитячого садка, ви можете подати скаргу до адміністративного суду.
Прийом у недержавні дитячі садки. Як записатись у приватний садочок?
Правила набору в недержавні дитячі садки можуть відрізнятися, оскільки вони встановлюються не гміною, а дирекцією чи власниками закладу. Приватні дитячі садки можуть розробити власні критерії, які не повинні точно відповідати положенням державних установ.
Зазвичай сюди можна потрапити майже в будь-який час, якщо є, чим платити. Приватні садочки коштують в середньому 1000-4000 злотих в місяць (розцінки Варшави). Перевагою приватних дитсадків є свобода у створенні власних правил, гнучкість і відсутність дискримінації.
Які проблеми можуть виникнути на кордоні із «зеленою картою»
Своєї історією перетину українсько-польського кордону у лютому 2025 року з нами поділилась українка Марія, яка від початку війни проживає в Польщі й має статус тимчасового захисту. Тиждень тому вона у справах поїхала до України на автомобілі, який має українську реєстрацію, а коли поверталася, її не пустили:
«Переживала, щоб не було проблем на польському пункті пропуску, але проблеми виникли на українському: прикордонники з нашого боку не захотіли випускати машину, бо вона була застрахована в Польщі. І страхової компанії, у якої я страхую автівку протягом майже трьох років, не виявилося в базі МТСБУ.
Уявіть, я стою перед шлагбаумом на кордоні, з малою дитиною, але прикордонники наполягають: з 1 січня 2025 року «зелена карта» має бути оформлена тільки у компанії-члена МТСБУ. Що це означає на практиці? Що я маю оформити страховку, дія якої не поширюється на території України, в українській страховій».
Здавалося б, вирішити цю проблему не так важко: просто купи собі «зелену карту» у потрібної компанії на заправці біля прикордонного пункту пропуску, та їдь собі. Але не все так просто.
Адже карта потрапляє до бази МТСБУ тільки з 00.00 години наступного дня. Тобто навіть якщо придбати ще один страховий поліс автоцивільної відповідальності, все одно в цей же день неможливо перетнути кордон. «Чому цей момент не роз’яснюють у ЗМІ?» — спитала Марія прикордонника, і він погодився, що інформаційна кампанія слабка, адже автівки йому доводиться завертати регулярно.
Яка страховка потрібна для перетину кордону з Польщею й іншими країнами Євросоюзу на автомобілі з українськими номерами?
«Зелена карта» — це міжнародний страховий документ, який підтверджує наявність обов’язкового страхування цивільної відповідальності водія перед третіми особами під час використання транспортного засобу за кордоном. Страховий поліс є обов'язковим документом для в'їзду до Польщі і загалом на територію європейських країн.
Зелена карта — аналог обов'язкового поліса ОСЦПВ (автоцивілки) в Україні, але він діє в усіх країнах Європи, що входять до міжнародної системи автомобілного страхування. Дія карти, придбаної в Україні, не поширюється на території України. Перевірити країни-члени міжнародної системи «Зелена картка» можна за посиланням.
У разі ДТП за кордоном «Зелена карта» покриває збитки, завдані третім особам, але не винуватцю пригоди. Іншими словами, страховий випадок покриває збитки потерпілій стороні.
Українці, які тривалий час проживають в Польщі й оформили Green Card на автомобіль у польських страхових компаній, з 1 січня 2025 року не можуть виїхати з нею з України до країн Євросоюзу.
Українські прикордонники визнають лише сертифікати міжнародного страхування «Зелена карта», видані компаніями, що є членами Моторного (транспортного) страхового бюро (МТСБ) України або її представників. Перелік страховиків доступний за посиланням. Якщо ви оформили страховку за кордоном, але вашої страхової компанії немає в цьому переліку, — ваша страховка для перетину українсько-польського кордону не підходить.
З 1 січня 2025 року «Зелена картка» починає діяти лише на наступний день після її оформлення. Тож не відкладайте на останній день придбання цього страхового поліса. Раніше у водіїв була можливість оформити страховий сертифікат «Зелена картка», який розпочинав свою дію у день його оформлення, безпосередньо перед перетином держкордону. Відповідно до нових вимог, міжнародний договір страхування «Зелена картка» набирає чинності з 00:00 годин дати початку строку його дії, визначеної таким договором, але не раніше початку доби, наступної після внесення запису про такий договір до Єдиної централізованої бази даних (тобто дати укладання такого договору). Тобто «Зелена карта» починає діяти на наступний день після оформлення.
Відсутність чинного страхового сертифіката «Зелена картка» може стати причиною відмови у перетині українсько-польського кордону. Їхати на інший пункт пропуску не допоможе, адже це жорстка вимога нового закону.
З 1 січня почав повноцінно діяти електронний страховий сертифікат «Зеленої карти» в усіх країнах-членах системи. Водії мають можливість пред'являти страховий сертифікат у цифровому форматі, зберігаючи його, наприклад, у PDF-файлі на мобільному пристрої в будь-якій країні, що входить до системи страхування. Водночас аби уникнути можливих непорозумінь і забезпечити безперешкодний транскордонний рух, МТСБУ рекомендує українським водіям перед виїздом за кордон роздрукувати сертифікат і мати його в роздрукованому вигляді для пред'явлення на вимогу уповноважених контролюючих органів.
В МТСБ також зазначають, що 1 січня 2025 року запроваджується вільне ціноутворення для всіх договорів страхування відповідальності водіїв, це стосується і страхових сертифікатів «Зелена картка». Тепер страхові компанії самостійно зможуть визначати параметри, які впливатимуть на формування вартості полісів, виходячи з власних андерайтингових моделей і страхових портфелів, а також інших факторів, які стосуються ризиків, спричинених настанням страхового випадку.
Що робити, якщо «Зелена карта» закінчилася за кордоном
Якщо на прикордонних пунктах діють агенти страхових компаній, які пропонують оформлення полісу на місці, існує ризик натрапити на недійсну страховку або підробку. Але якщо агента рекомендує сам прикордонник, ризики мінімальні.
Відсутність «Зеленої карти» за кордоном може мати серйозні наслідки для водіїв. При цьому сума, яку доведеться заплатити, у декілька разів перевищує вартість самого полісу страхування, навіть якщо порівнювати із ціною Green Card, оформленої на рік. Розмір штрафу залежить від країни. Наприклад, у Польщі він сягає 5000 злотих (близько 1200 євро), у Словаччині — до 300 євро, а в Угорщині — від 260 до 520 євро.
Однак штрафи — це ще не все. У деяких країнах відсутність чинного страхового полісу може стати підставою для депортації, заборони на повторний в'їзд або навіть конфіскації автомобіля.
Ще серйозніші слідки чекають на водія без карти у разі ДТП. У такому випадку він змушений самостійно покрити всі витрати на ремонт транспортних засобів і лікування постраждалих, що може сягати десятків тисяч євро. При цьому варто пам'ятати, що в деяких країнах, зокрема в Європі, не обмежено суму компенсації. Це означає, що винуватець аварії може бути зобов'язаний довічно утримати постраждалих.
Щоб уникнути фінансових та юридичних ризиків, подбайте про наявність «Зеленої карти» заздалегідь та відповідально плануйте свої подорожі автомобілем, перетинаючи українсько-польський кордон.
Мінімальна заробітна плата встановлена в 22 з 27 країн Європейського Союзу (крім Австрії, Данії, Фінляндії, Швеції й Італії). Рішення щодо її встановлення приймається національними органами влади.
Мінімальна зарплата в Польщі — це 4666 злотих брутто (3510,92 на руки після сплати податків і внесків). Або 30,5 злотих брутто (22 злотих нетто) за годину. Платити менше цієї суми роботодавцю заборонено — це може призвести до штрафу аж до 45 000 злотих.
У Польщі мінімалка встановлюється один раз на рік з 1 січня. Але якщо рівень інфляції у попередньому році 10 відсотків та вище, то мінімальна зарплата має бути підвищена двічі на рік — у січні та у липні. З цієї причини у 2023 і 2024 роках підвищення мінімалки були двічі.
Мінімальна зарплата в Німеччині в 2025 році — це 12,82 євро на годину брутто для штатних працівників, тобто орієнтовний місячний мінімум умов 40-годинного робочого тижня— €2051- €2410). Тобто на руки людина отримує мінімум 1400-1500 євро.
Мінімальна зарплата в Чехії в 2025 році — 20 800 чеських крон, а мінімальна погодинна зарплата у разі повного робочого дня — 124,40 чеських крон за годину. На руки працівник отримує від 700 євро в місяць.
Мінімальна зарплата в Словаччині в 2025 році — 816 євро на місяць брутто, а також 4,69 евро брутто за годину. Після вирахування податків виходить близько 600-650 євро.
Мінімальна зарплата в Румунії в 2025 році — 4050 леїв на місяць брутто. Тобто чистими це близько 500-550 євро.
Мінімальна зарплата в Іспанії в 2025 році — 1.184 євро брутто (виплачується 14 разів), а також 39,47 євро/день брутто. На руки людина отримує близько тисячі євро.
Мінімальна зарплата в Португалії в 2025 році — 870 євро брутто. Нетто це близько 700-750 євро.
Країни ЄС з найнижчою мінімалкою — до 1000 євро
В цю групу входять десять країн-членів Євросоюзу, а також країни-кандидати. Так, в Хорватії мінімальна зарплата складає €970, в Греції — €968, на Мальті — €961, в Естонії — €886, Чехії — €826, у Словаччині отримують €816 мінімального доходу та в Румунії — €814. В Угорщині мінімальний дохід становить €707, а в Болгарії — €551. Серед країн-кандидатів на вступ до ЄС ситуація дещо інша: найвища «мінімалка» в Туреччині, і це €708. Всі цифри подані до вирахування податків.
Країни ЄС із середньою мінімальною зарплатою 1000-1500 євро
Це Польща (1091 євро), Литва (1038 євро), Іспанія (1323 євро), Словенія (1254 євро), Португалія (1015 євро) та Кіпр (1000 євро).
Країни ЄС з найбільшою мінімальною зарплатою понад 1500 євро
У цю групу входить Люксембург (2638 євро), Німеччина (2161 євро), Бельгія (2070 євро), Ірландія (2282 євро), Нідерланди (2193 євро) та Франція (1802 євро).
Мінімальна зарплата в Україні
З 1 січня 2025 року мінімальна місячна зарплата в Україні — 8000 гривень. а в погодинному розмірі — 48 гривень.
Мінімальна зарплата зазвичай виплачується працівникам, які виконують роботу, що не потребує спеціальних знань чи кваліфікації. Це можуть бути такі професії, як прибиральники, двірники, листоноші, працівники складів, заводів тощо.
Рятуючись від війни в Україні, майже 200 тисяч українців знайшли прихисток у польському місті Вроцлав. Зараз, за даними центрального статистичного управління Польщі, кожен четвертий житель Вроцлава — українець. З перших днів війни місто допомагало нужденним. З’являлися шелтери, збирали гуманітарку для України. До допомоги доєдналась і фундація «Калейдоскоп культур», яка понад 10 років займалась культурними заходами й збереженням українських традицій. Тепер фонд зосереджений на наданні психологічної підтримки. Про те, що переживають українці за кордоном, як говорити з дітьми про війну та до чого слід готуватися суспільству, Sestry поговорили з Ольгою Овчаренко — психологинею та координаторкою команди психологів фундації «Калейдоскоп культур».
Ольга Овчаренко: «Багато питань щодо адаптації дітей у школі»
Діти питають: «Мої сусід і друг залишилися. Чому виїхали ми?»
Наталія Жуковська: Сьогодні «Калейдоскоп Культур» — серед тих громадських організацій, які продовжують допомагати українцям, надаючи психологічну підтримку. З якими проблемами до вас приходять українці?
Ольга Овчаренко: Насамперед вимушені мігранти звертаються з проблемами порушення стосунків, тому що більшість жінок приїхала до Польщі без чоловіків, а стосунки на відстані зберегти непросто. Є й інша категорія жінок, які приїхали сюди до чоловіків, які тривалий час працювали у Польщі. Звісно, вони не звикли разом мешкати, вести побут. Їм доводиться пристосовуватись, це теж створює певні труднощі. Зокрема, у комунікації дітей з батьками, найчастіше з татом. Якщо він не був присутній у житті дитини тривалий час, а зараз намагається привчити до свого порядку — буде опір з боку малечі.
Багато питань щодо адаптації дітей у школі. Проблема з поведінкою — найчастіша, на яку скаржаться вчителі батькам. Чому так відбувається? Дитина протестує. Наймолодшому моєму клієнту було 5 років. У дівчинки були істерики, вона кричала, що хоче до бабусі в Україну.
Батькам важко підтримувати дітей, бо їм самим хочеться кричати, плакати, сховатись…
Є діти, які не розуміють, навіщо їм вчитись у польській школі, вивчати мову, особливо якщо мама чи тато цього не роблять. Та й підхід до навчання і виховання дітей у Польщі інший. Якщо вчитель бачить, що дитина відстає у навчанні — обов’язково буде наполягати, щоб батьки звернулися за психолого-педагогічною допомогою. Польські вчителі і вихователі несуть карну відповідальність за те, якщо вчасно не зголосять про проблеми у розвитку дітей. А для українців це дуже великий стрес, адже зазвичай вони не розуміють, чому їхніх дітей відправляють до спеціалістів. Бояться, що дитина буде визнана психічно нездоровою.
Психоедукаційна функція Фундації полягає зокрема в тому, щоб витлумачити батькам цю культурну різницю. Пояснити, що їх ніхто не хоче образити чи нашкодити їм.
Під час занять з дітьми
Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом.
Які історії вас вразили найбільше?
Якщо ми беремо, наприклад, схід України, бо до Польщі дуже багато українців приїжджають саме звідти, то це переважно історії про життя в окупації.
Одного разу до мене прийшла 30-річна жінка з трирічною дитиною. Дівчинка не розмовляла. Вона посміхалася, дивлячись на мене, але водночас робила дивний жест — затуляла очі й обличчя руками, ніби постійно ховалась.
Виявилося, що вони з мамою перебували близько місяця в окупації і часто сиділи у підвалі. Дитині на той момент було півтора роки. Вона вже починала говорити, нормально розвивалась. Але повністю перестала розмовляти під час перебування в окупації. До того ж на тлі стресу почався енурез. Отямившись у Польщі від пережитого, жінка зрозуміла, що у її доньки значні проблеми, плюс на це звернули увагу польські вихователі.
Окрім психолога, я порадила мамі звернутись до логопеда. Вже за півтора місяці роботи дівчинка почала говорити, щоправда, тільки склади, характерні для однорічного розвитку дитини. Вона перестала ховатися і затуляти обличчя руками. Корекційна підтримка дівчинки продовжується. Взагалі робота з травмою — тривалий процес.
Ви багато працюєте з дітьми. Що вони вам розповідають?
Що бачили військових, але лише завдяки розмові батьків змогли зрозуміти, ворог це чи ні. Дехто розуміється на зброї. У родині, де батько служить, діти більш напружені, відчувають страх і сум. У них постійні питання: «А якщо впаде щось на тата? А якщо з ним щось станеться і я ніколи його не побачу? А чи побачу я бабусю?». Також діти розповідали, що бачили, як у сусідній будинок «прилетіло». Часто це стається, коли діти з мамою їдуть додому на тиждень-два і стають свідками удару.
Були діти, які малювали свої кімнати в деталях — з надією, що скоро повернуться. Також був хлопчик, який малював катакомби. Він проговорював, що коли повернеться в Україну, то будуватиме бомбосховище, в якому треба жити. Взагалі, хлопці частіше говорять про те, що підуть до війська, пов’язують своє життя у майбутньому з тим, що розроблять спеціальну зброю.
Чи варто говорити з дітьми про війну? Як?
Варто, тому що це наша історія, яку ми не повинні приховувати. Потрібно пояснювати дитині, чому ви виїхали зі своєї країни. Інформацію слід доносити залежно від її віку і ситуації у родині. Якщо, наприклад, мама чи тато служать, то слід пояснити їхню відсутність і місію: «Тато чи мама бережуть кордони нашої держави, захищають наше місто». Якщо це родина, не дотична до війська, то акцент бажано робити на тому, що ми турбуємося про те, що відбувається в Україні — донатимо, робимо все, що у наших силах. Потрібно вчити дітей розділяти відповідальність. Тому що їм властиво вважати, що за певних обставин винними є саме вони.
Під час тренінгу
Ще одна річ: часто діти виїжджали з України, не бачивши бойових дій. І вони не розуміють, чому поїхали. Батькам говорять, що війни немає: «Ну, подивіться, мій
сусід і друг там залишилися. Чому виїхали ми?». Мене чимало батьків питали, чи треба дітям давати обіцянку на повернення.
Якщо дитині відразу сказати, що ні, ми ніколи не повернемось, то її стан погіршиться
Не обманюйте — говоріть або правду, або речі, наближені до правди.
Вимушеність переїзду — головна причина психологічних проблем українських біженців
Чому вимушені мігранти страждають відчуттям провини за власний комфорт і безпеку? Як боротися з таким станом?
У воєнного мігранта може бути так званий синдромом «вцілілого». Тобто почуття провини, що ти у безпеці. До того ж пригнічує засудження тих українців, які залишилися вдома. Це посилює депресивні стани. Що робити? По-перше, відділити від себе фактори, на які ти не можеш вплинути. По-друге, оточити себе людьми, до яких завжди можна звернутися за порадою, підтримкою чи просто гарним настроєм. По-третє, згадати свої способи подолання стресу. Комусь допомагає хобі — малювання, в’язання, читання, прогулянки.
Є чимало дієвих технік. Щоб хоча б трішки заспокоїти мозок, для початку слід повільно випити склянку холодної води. Подивитися і порахувати п’ять предметів, чотири звуки, смаки, доторкнутись до того, що поряд. Відчути себе у просторі, зосередитися на диханні. Також є вправа «Безпечна рука». Беремо свою руку, уявляємо, що вона несе у собі добро, піклування, любов. І можемо навіть уявити, від кого за життя ми це все отримували. Уявіть, як наповнюється ця рука приємними відчуттями. Відчуйте тепло і притуліть її до грудей. Зосередьтеся на тому, як через ваше тіло рука пропускає тепло. П’ять хвилин, які швидко знімають напруження, людина навіть засинає після цього. Але якщо почуття провини не проходить, раджу працювати зі спеціалістом.
У штаті працюють 14 психологів, і всі — українки
Олю, чому не всім вдається адаптуватись за кордоном? І як прийняти новуреальність?
Перший критерій — вимушеність. І це доведено американськими психологами, які працювали з біженцями з інших країн. Вимушений мігрант постійно у стані очікування, невизначеності. Адже якщо це мігрант, наприклад, трудовий, то він вчив мову, готував документи, він чітко розуміє, чому змінив країну і за яких умов повернеться. А ось вимушений мігрант не обирав переїзд, він не готувався до нього. Він постійно очікує на повернення додому. І у такому стані може перебувати багато років. У мене є клієнтка, яка приїхала до Польщі з двома дітьми. Її чоловік в Україні, але він може приїздити до них, бо одна з дітей в родині — з особливими потребами. Але ця жінка перебуває у постійному пригніченому стані. На роботу в Польщі йти не хоче. Каже, що має в Україні вакансію, яку для неї тримають. Хоча вона вже не працює там два роки. Вона вірить, що повернеться, бо у неї там будинок і багато планів. Вона хоче бути тільки вдома. Але заради дітей мусить бути у Польщі. І ось ця вимушеність, як ярмо, яке на тебе одягли і ти мусиш його тягнути. При цьому не завжди розумієш, для чого саме ти це робиш. Чому не розумієш? Бо якщо у стані стресу і паніки ти втікав і тобою керувало бажання вижити, то за два роки, живучи у мирній країні, не чуючи сирен тривоги, тобі починає здаватися, що все вже нормально. І виникає питання: «Чого ти мусиш сидіти за кордоном?». І оцей внутрішній опір обтяжує найбільше.
Звичайно, є й успішні історії, коли жінки відкривають тут бізнеси, коли вони реалізовуються навіть після вимушеної міграції. Нещодавно одна моя клієнтка сказала: «Я зрозуміла різницю між друзями з України і іноземцями — це хімія, яку я відчуваю, коли спілкуюся з людьми зі свого краю. Словами це не пояснити». Це невидимий зв’язок, який буде відчуватись завжди. Ось чому я прогнозую, що коли закінчиться війна, дуже багато людей повернуться додому.
Фундація «Калейдоскоп культур» нині зосереджена на наданні психологічної підтримки
Попереду подолання колективної травми
Українці не соромляться звертатися за психологічною допомогою?
Іноді соромляться. Особливо, коли ми приїжджаємо до хостелів, де проживають українці.
Пропонуємо їм поспілкуватися з психологом. У відповідь зазвичай чуємо, що у них немає психологічних проблем. Притому, що серед них є люди з Бучі, які жили в окупації і бачили жахливі речі. В однієї жінки, наприклад, закатували чоловіка
Ці люди кажуть, що їм не потрібен психолог. І я навіть розумію, чому так. Тому що вони живуть разом, одна одну знають і бояться, що їхні проблеми вийдуть за межі їхнього простору. Тобто це теж питання безпеки. Ці жінки нікому не довіряють. Зокрема, психологам.
А чи є, наприклад, правила, котрі, якщо їх дотримуватися, допоможуть без ліків покращити свій психічний стан?
Є копінг-стратегія, яка довела свою ефективність — почати комусь допомагати. Волонтерити, турбуватись, опікуватись, шукати тих, кому ти можеш допомогти. Наприклад, можна доєднатися до нашої фундації. Це теж форма подолання наслідків стресу. Потрібно говорити з людьми, правильно налаштовуватися, самонавчатися, опановувати щось нове. Мозок слід тренувати. Іноді для заспокоєння достатньо пройтися вулицею.
Часто після консультації я кажу: «Пройдіться ногами, не їдьте транспортом»
І це теж спрацьовує. У кожного свій механізм для опрацювання важкого досвіду. Хтось тікає, хтось завмирає, хтось починає боротися за свободу і незалежність.
Ольга Овчренко:«Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом»
З якими психологічними викликами доведеться боротися психологам і психотерапевтам після закінчення війни?
З багатьма. По-перше, — не прожита, довготривала втрата. По-друге, вже є військові з контузіями, з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) та іншими наслідками досвіду війни. По-третє, буде адаптація сім’ї до ветерана та реадаптація ветерана до мирного життя. Українцям, які будуть повертатися в Україну, теж заново доведеться адаптуватися. Вимушеним мігрантам по поверненню доведеться будувати життя знову з початкової точки. Буде зміна сімейної системи, пов’язана з тим, що діти повиростали, змінились ролі, трансформувались відносини у родині. Чимало дітей втратили своїх батьків і вже ніколи їх не побачать. Викликом також буде значна колективна травма. І тут надія тільки на те, що ми будемо об’єднуватись, а не загострювати ворожнечу. Бо якщо ми станемо порівнювати, говорити, що комусь легше, комусь важче, ми не допоможемо ані собі, ані іншим. Суспільство має бути готовим до значної реконструкції цінностей, зміни тих опор, на які спиралось до війни.
23-річна українка Тетяна Зіник стала «вроцлавчанкою року 2024» у категорії «Youth Now — Youth Power». Нагороду отримала за роботу вуличним працівником в амбулаторії «Uliczne MiserArt». Тетяна є студенткою 5 курсу медфакультету Вроцлавського медичного університету, а вечорами, разом з командою, вона їздить вулицями Вроцлава і допомагає бездомним. Лікує їм рани, які важко загоюються, за потреби доставляє людей до медзакладів. Волонтерському проєкту вже понад 10 років, Тетяна ж доєдналася до команди три роки тому. Історії людей, які живуть на вулицях, а також про взаємодію з ними Тетяна Зіник розповідає Sestry.
Тетяна Зіник, «вроцлавчанка року 2024» у категорії «Youth Now — Youth Power». Фото: Wojciech Skibicki
Хвороби вулиці
— Допомагати безпритульним я почала у 2022 році, навчаючись на третьому курсі медичного університету у Вроцлаві, — розповідає Тетяна Зіник. — Машиною швидкої допомоги ми їздимо у місця, де є бездомні, вивчаємо парки, закинуті будинки, смітники. Там вони живуть або ночують. Ми запитуємо у людей, якої медичної допомоги вони потребують.
Перебуваючи весь час на вулиці, безпритульні часто мають чималі проблеми зі здоров’ям. У багатьох з них пошкоджені кінцівки. Безхатьки ходять тривалий час у мокрому взутті, навіть за холодних температур. Не завжди мають можливість змінити шкарпетки. Як наслідок — відмороження чи термічні опіки. У багатьох є рани, які гниють. Наше завдання — їм допомогти. Ми чистимо рани, робимо перев’язки. Хтось має інфекційні хвороби, такі як грип чи запалення горла. Якщо ж людина потребує спеціалізованої допомоги, ми можемо завезти її до відділення невідкладної допомоги.
Також надаємо психологічну допомогу. Коли людина не має жодних ран чи інших медичних потреб, можемо просто з нею поговорити.
Під час спілкування намагаємося переконати спробувати повернутися до нормального життя
Часом зустрічаємо алко і наркозалежних. Вони не агресивні. На нас реагують нормально. Для них, наприклад, алкоголь — це можливість забути на якийсь час про свої травми та невдачі. Ми розуміємо, що це хвороба, і що ці люди потребують підтримки. Разом з тим ми не чіпляємо ярликів.
«Не завжди бездомні хочуть, аби на них взагалі звертали увагу»
Сплю по п'ять годин на добу — і це ідеально
Наша команда складається з людей, які пройшли курси з надання першої медичної допомоги. Я — студентка медицини. Дехто має освіту психолога. З цього року з нами почали співпрацювати ще дві медсестри, які допомагають робити перев’язки. На виїздах буваємо п’ять разів на тиждень. Зміна триває по 6-7 годин.
Але часом буває, з кимось розговорився — і зміна затягнулася до 9 годин
Щоразу у команді 3-4 людини. Я, вулична працівниця Беата, Сильвія і Матеуш, який вчиться на психолога. Ми їздимо вулицями міста. За кермом швидкої — я або Сильвія. Адже тільки у нас є водійські права. Двоє, — зазвичай, це медсестри, — весь час залишаються у стаціонарній амбулаторії, де роблять перев’язки. Ми маємо кімнатку з усім необхідним для роботи — бандажі, пластирі.
«Здебільшого ми їздимо у конкретні місця, які знаємо»
Щодо мого навчання, то рік тому графік був насиченіший, ніж зараз. Я виїжджала ввечері, поверталась о другій ночі, ще дві години вчилася, спала дві години, вставала о шостій ранку і йшла на заняття. Відсипалася вже на вихідних. Зараз — інакше. Намагаюся закінчити роботу до першої ночі, вчитися раніше, ще перед виїздом. Маю 5 годин сну — і це ідеально.
Не завжди бездомні хочуть уваги
Здебільшого ми їздимо у конкретні місця, які знаємо. Бездомні живуть там роками. Я знаю випадок, коли чоловік, який мав квартиру, жив на вулиці понад 10 років. У нього були проблеми з оплатами, тривали постійні суди, тож жити у своїй квартирі він не міг. Їсти ходив до благодійних організацій або костелу. Зазвичай ці люди не хочуть розповідати подробиці свого життя. Часом люди навіть ім’я не називають, а кажуть свій нікнейм. Дехто не називається, бо йому соромно. Ми намагаємося допомогти настільки, наскільки можемо, але ніколи не тиснемо, щоб не вносити ще більший дискомфорт в їхнє життя.
З агресією під час рейдів ми ніколи не зустрічалися. Якщо бачимо, що людина не хоче з нами розмовляти, просто їдемо далі. Звісно, що страх присутній. Не завжди й не у кожник закуток можна ввійти. Ми маємо форму рятувальників, але часом, щоб не привертати зайвої уваги, одягаємо звичайні речі. Але у чорних кольорах — аби не бути надто помітними.
Не завжди бездомні хочуть, аби на них взагалі звертали увагу. Звісно, що зважаємо на безпеку. Завжди перевіряємо, чи людина не агресивна. Якихось захисних спецзасобів не маємо. До того ж завжди у команді з нами є чоловік, але поки, на щастя, все було добре.
Найбільшою проблемою для нас є недостатня кількість медикаментів і матеріалів, аби робити перев’язки. Кількість людей, які цього потребують, перевищує кількість матеріалів. Колись нашу роботу спонсорувало місто. Але зараз проєкт під загрозою. Фінансування обмежене. Тому ми дуже просимо людей про допомогу.
Іноді оголошуємо збори у соцмережах, де люди можуть донатити. Якщо можемо, самі купуємо необхідне. Але більшість матеріалів не дешеві. Одна упаковка, якої вистачає на одну перев’язку, може коштувати 30-40 злотих.А людей дуже багато. Якось у мене був рекорд. За п’ятигодинну зміну ми зробили 15 перев’язок
Під час надання медичної допомоги безпритульним
Чому люди стають бездомними
Насправді серед безхатьків можна зустріти тверезих і навіть охайних людей. У кожного — своя історія. Дехто опинився на вулиці, бо не мав достатньо грошей і мусив обирати, на що їх витратити — на ліки чи оплату за квартиру. Була, наприклад, жінка, яка колись працювала вчителькою. Вона колись стояла саме перед таким вибором. І зрештою кілька місяців жила на вулиці. Ми подали її до програми, яка називається «Спочатку квартира», і зараз вона отримала соціальне житло від держави. Впродовж року я зустріла понад 150 людей. Кожен розповідав щось своє. Звісно, ми не знаємо, чи ці історії є правдивими.
Запам’ятався чоловік, який виявився ветераном війни в Іраку. Після повернення до Польщі він не мав жодної допомоги від уряду. Дружина його покинула. Фірма, яку мав, збанкрутіла. Він залишився без нічого. Голий, босий і на вулиці. Жив у спаленому будинку, якось виживав. Кілька разів ми до нього приїжджали і врешті забрали до себе. Виявилося, що він вміє добре готувати. Він пройшов медичне обстеження, і ми взяли його працювати до нас на кухню. Він готував супи для людей з вулиці, які ми потім розвозили містом. Сьогодні цей чоловік — вже не безхатько. Часом дзвонить до нас, іноді приїжджає.
«На вулиці можна зустріти і молодь, і людей поважного віку». Фото: Wojciech Olkusnik/East News
Була також жінка, яка сказала, що більше ніколи не повернеться в квартиру, бо на вулиці їй краще. Після кожної чергової зустрічі вона дедалі більше нам відкривалася. Виявилося, вона тричі була невдало заміжньою. Перший чоловік її бив. Другий оформив на неї кредит, потім побив і залишив. Вона мусила сплачувати позику. Третій теж повів себе негідно. Вона розповіла, що втратила віру в людей, і тепер на вулиці їй легше. Тим не менш ми подали її на участь у проєкті, за яким є шанс отримати соціальне помешкання.
Щодо віку, то на вулиці можна зустріти і молодь, і людей поважного віку. Є історії, коли молоді люди сваряться з батьками і просто не хочуть з ними жити. Йдуть на вулицю, потрапляють у погану компанію, де алкоголь і наркотики. Як наслідок — поринають у вуличне життя.
Пам’ятаю історію одного художника, який жив на вулиці. На жаль, 2024 року він помер. Чоловік мав свою квартиру, але йому було легше, коли він сидів на вокзалі, спостерігав за людьми і малював. Просто не хотів бути вдома. Йому було близько 70 років. Дітей не мав і ніколи не був одруженим. Він краще почувався серед людей на вулиці, ніж сам у квартирі. Ми не завжди знаємо, яка причина того, що людина опинилася на вулиці. Дуже багато людей вулиці не хочуть, щоб їхня родина знала, де вони.
«Люблю допомагати людям у тиші»
На номінацію «Сила молодості» мене подали Soroptimist International Klub Wratislavia. Це глобальна міжнародна жіноча організація, яка була заснована в США в 1921 році у понад 120 країнах світу. Вони сказали, що дуже захоплені моєю працею. Я ж зовсім не очікувала, що отримаю нагороду. Жінки, які перемагали у попередніх конкурсах, мене вражали. Це люди, які роблять наукові, суспільно важливі проєкти. Мені ж завжди здавалося, що те, що я роблю, — це щось незначне. А виявилося, стільки людей мене підтримали.
Тетяна Зіник під час отримання нагороди. Фото: Grzegorz Rajter
Підходили після конкурсу і говорили, що давно стежать за тим, що я роблю, що їм це дуже імпонує. Тобто люди дійсно вважають, що те, що я роблю, важливо. Для мене це передусім можливість показати, що допомога людям і волонтерство — надзвичайно важливі речі.
Є люди, які не мають нікого. Ми маємо показати, що не байдужі до них
Вони мають відчувати, що теж є важливими у суспільстві, що їх теж бачать, чують. Це визнання допомогло звернути увагу людей на проблему бездомності в Польщі. З’явилася можливість співпрацювати з іншими організаціями, які про нас не знали. Мій університет побачив, що я роблю щось корисне поза навчанням. Навіть написали про мене маленький матеріал і запросили на сніданок з ректором. Я не дуже люблю популярність, завжди намагаюся бути сірою мишкою. Я люблю допомагати людям в тиші. Намагаюся більше зробити і менше про це говорити.
Серед моїх планів, звісно, — навчання. Маю визначатися з фахом. Планую обрати хірургічну спеціалізацію або урологію. Я не хочу просто сидіти в теплому кабінеті, хочу драйву від життя. А ще я б дуже хотіла створити проєкт для жінок у ситуації бездомності. Загалом, маю багато різних ідей, але їхнє втілення вимагає великих донатів і грантів.
Разом з тим найбільша моя мрія — щоб закінчилась війна в Україні. Це бажання я загадую на кожен свій день народження, коли задуваю свічки. Коли закінчу навчання, хотіла б допомагати також військовим — відновлюватися і проходити реабілітацію. Впевнена, що мої знання, які я зараз тут здобуваю, стануть у нагоді.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
