Війна в Україні

«Тришаровий» план дестабілізації країни включає в себе перевагу на полі бою, дезінформаційну кампанію в Україні та ізоляцію на міжнародній арені. Про це Вадим Скібіцький, заступник начальника Головного управління розвідки Міноборони України, заявив в інтерв'ю The Economist. Sestry наводять ключові його тези.

План дестабілізації

Головний фактор плану дестабілізації, за словами Скібіцького, — військовий. Пройдуть тижні, доки американська допомога дійде до лінії фронту. Навряд чи вона зможе зрівнятися з російськими запасами снарядів або забезпечити ефективний захист від низькотехнологічних, руйнівних керованих авіабомб.

Другий фактор — це російська дезінформаційна кампанія в Україні. Вона спрямована на підрив української мобілізації та політичної легітимності Зеленського. Його президентський термін умовно закінчується 20 травня. Попри те, що Конституція дозволяє його продовження на невизначений термін у воєнний час,  опоненти глави держави вже наголошують на вразливості президента.

Третій фактор — невпинна кампанія Росії з міжнародної ізоляції України: «Вони будуть розхитувати ситуацію у будь-який спосіб».

Наступ на Харківщину та Сумщину

Росія готується до наступу в районі Харківської та Сумської областей на північному сході. За словами Скібіцького, Росія розпочне наступ наприкінці травня або на початку червня. Російське угруповання «Північ», розташоване на кордоні з Харківщиною, налічує 35 тисяч, але його, за словами представника ГУР, збільшать до 50 000-70 000 військовослужбовців. Також РФ формує дивізію резервів у центральній Росії, яку вони можуть додати до основних сил.

Цього недостатньо для операції з захоплення великого міста:

— Швидка операція, щоб увійти і вийти, — можливо. Але операція з захоплення Харкова чи навіть Сум — це зовсім іншого порядку. Росіяни це знають. І ми це знаємо.

Перемога України і переговори з РФ

Україна не має можливості виграти війну проти Росії лише на полі бою, заявив Скібіцький. Якщо б і вдалось відкинути російські сили до кордонів 1991 року, це не припинило б війну. Її можуть закінчити лише перемовини, які можуть розпочатися не раніше, ніж у другій половині 2025 року. Російські військові виробничі потужності розширилися, але досягнуть плато на початку 2026 року через нестачу матеріалів та інженерів.

Обидві сторони можуть врешті-решт зіткнутися з нестачею зброї

Захоплення Балтики

7 днів вистачить Росії, аби захопити країни Балтії. Тим часом час реакції НАТО, стверджує Скібіцький, — десять днів. Якщо сусіди України не знайдуть шляхів подальшого збільшення оборонного виробництва, щоб допомогти Україні, вони опиняться під прицілом Росії. Представник ГУР применшує значення статті 5 Хартії колективної оборони НАТО і навіть присутності військ НАТО в країнах, що межують з Україною, як такі, що можуть виявитися малозначущими на практиці.

Мобілізація в Україні

Складний процес мобілізації населення ускладнюється політичною боротьбою і нерішучістю в Києві. Призов на військову службу значною мірою зупинився взимку після звільнення президентом керівників обласних ТЦК. З грудня ситуація дещо покращилася, але не вирішилась. Є побоювання, що наступна хвиля мобілізованих новобранців призведе до появи невмотивованих солдатів з низьким моральним духом.

Велика Британія виділятиме Україні 3 млрд фунтів стерлінгів військової допомоги щороку. Про це глава МЗС Девід Кемерон заявив в інтерв'ю Reuters під час візиту до Києва 2 травня:

— Ми будемо давати три мільярди фунтів стерлінгів щороку стільки, скільки буде потрібно.

Британський високопосадовець також наголосив, що Україна має право використовувати зброю з Великої Британії для атаки цілей у Росії:

— В України є таке право. Коли Росія нападає на українську територію, легко зрозуміти, чому Україна відчуває необхідність переконатися, що вона також захищає себе.

Тим часом міністр зауважив, що перспективи нових поставок британського озброєння Україні поки що незрозумілі:

— Ми дійсно вичерпали все, що могли дати в плані техніки та зброї. Дещо з цього обладнання фактично прибуває в Україну сьогодні, поки я тут.

Після переговорів із Кемероном Зеленський подякував Великій Британії за черговий пакет оборонної допомоги в розмірі пів мільярда фунтів стерлінгів, про який було оголошено минулого тижня:

— Надання цього пакета, разом із надважливим рішенням США про допомогу, має велике значення для нас у цей ключовий момент.

Крім іншого, глава МЗС Британії Девід Кемерон під час візиту до Києва розпочав переговори з Україною щодо 100-річного партнерства — нової угоди для поглиблення взаємин між обома країнами, повідомили у посольстві:

— Міністр розпочав переговори з Україною щодо 100-річного партнерства — нової угоди, яка побудує міцні зв’язки між нашими двома країнами у всьому спектрі стосунків: від торгівлі, безпеки та оборони, до науки та технологій, освіти, культури та багато іншого.

Разом зі своїм колегою — Дмитром Кулебою — Кемерон зосередився на питанні прискорення військової допомоги Україні, зокрема, систем ППО. Крім того, обговорили наступні кроки, які дозволять використати заморожені російські активи на користь України.

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

Ввечері 1 травня росіяни знову атакували місто балістикою. Агресор бив по цивільній інфраструктурі і мирному населенню. В результаті  постраждало 14 людей, а також згорів сортувальний центр “Нової пошти”, горіли будівлі поруч.

Внаслідок удару по Харківщині 1 травня загинули та постраждали мирні люди. Це сталося у селищі Золочів Богодухівського району та двох районах самого Харкова.  

Також росіяни обстріляли місто Гірник Донецької області — внаслідок удару загинуло 2 і поранено 6 людей.

"Дуже важливо, щоб такі удари не перетворювались на рутину для світу", — сказав Президент України Володимир Зеленський.

І додав: "Щоб терористи програли, солідарність лідерів у захисті від терору має працювати 24/7, так само як і люди, які ліквідовують наслідки ударів, як і наші воїни, які щодня і щоночі роблять усе, щоб тими силами, які є в Україні, зробити якнайбільше".

Щирі співчуття родинам загиблих.

Фото ДСНС України, Одещини, Миколаївщини, Дніпропетровщини

Харків

У результаті сьогоднішньої атаки росіян на Харків відомо про одного загиблого та семеро поранених, повідомив мер Харкова Ігор Терехов.

Укрзалізниця повідомила, що від атаки загинув її працівник — монтер колії Олександр Кот. Ще одна працівниця залізниці поранена.

Окупанти вдарили по Холодногірському та Київському районах Харкова. Пошкоджені цивільні та адмінбудівлі, понад 40 гаражів, 10 автівок.

Одеса і касетні боєприпаси

В Одесі кількість загиблих від вчорашньої російської атаки зросла до шести людей — три жінки, три чоловіка. А ще — пес. Лікарні надають допомогу 23 постраждалим, з яких двоє — діти. Четверо перебувають у край важкому стані, серед них — чотирирічна дівчинка. Усього постраждало 63 особи.    

Удар прийшовся на набережну моря, трасу здоров’я і цивільну інфраструктуру. Снаряд влучив зокрема в палац студентів "Одеської юридичої академії", яку називають замком Гаррі Поттера. Дах будівлі згорів.

Вдарили по Одесі балістичними ракетами, одна з яких розкрилася в повітрі та випустила касетні боєприпаси. Про це розповів речник Української добровольчої армії Сергій Братчук у своєму Telegram-каналі.

Касетні суббоєприпаси підриваються на висоті від 6 до 10 метрів над землею. Один касетний боєприпас дорівнює кільком чи навіть кільком десяткам звичайних. Особливо ефективні такі снаряди в боротьбі з ворогом в окопах, але Росія, як бачимо, використовує їх проти мирного населення. Нагадаємо, що саме касетними боєприпасами росіяни завдали сотні ударів по Україні, найбільший з яких — по Краматорську у квітні 2022 року.

Небезпека касетних боєприпасів в тому, що вони покривають велику площу і не завжди розриваються. Тобто певна кількість суббоєприпасів може залишатися на місці прильоту місяцями або навіть роками і нести загрозу населенню, зокрема дітям.

Людмила Васковська — лікарка-анестезіологиня Маріупольської лікарні № 2, одна із героїнь «20 днів у Маріуполі» — документального фільму-лауреата цьогорічного Оскара. У перші три тижні повномасштабного вторгнення вона залишалася на роботі й рятувала людські життя. Згодом виїхала з міста,  змінила кілька місць тимчасового проживання, після чого перебралася з чоловіком до Києва. Сьогодні Людмила працює на двох роботах і продовжує віддано служити своїй професії. Про життя в Маріуполі в перші дні великої війни, долі пацієнтів, зйомки фільму та про плани після  Перемоги Людмила Васковська розповіла у відвертому інтерв’ю для Sestry.

‍Як виглядає Ваш сьогоднішній день у Києві?

Кожен день відрізняється. Зрозуміло, що я  працюю, але повітряна тривога та обстріли постійно втручаються у звичний графік. Тому ти ніколи не знаєш, як розпочнеться твій день. Якщо вранці обстріли, то поїхати одразу на роботу я не можу. Вона починається і закінчується пізніше. Планувати дуже складно. Якщо в нормальному довоєнному  житті ми жили й планували на пів року наперед, то зараз  насправді нічого не можна спланувати на наступний день. Зараз я працюю на двох роботах — в Маріупольській лікарні і ще в приватній клініці. 

На жаль, зарплати в бюджетній клініці на життя в Києві не вистачає, тому доводиться шукати щось додатково. 

У мене п'ятиденний робочий тиждень, але, крім цього є нічні чергування на основному місці роботи та додаткові. Це непросто. Бути лікарем — це гарна професія, бо ми допомагаємо людям, але дуже маленька зарплатня. Думаю, зі мною погодяться всі лікарі. Це в нашій державі треба змінювати.

24 лютого Вам зателефонувала мама і сказала, що почалася війна. Ви тоді  працювали в реанімаційній. Згодом на роботу приїхав також Ваш чоловік. Яким для Вас був лютий 2022 року?

На початку лютого 2022 року у мене було багато планів та сподівань. Ми з чоловіком планували одружитись в тому році. Але війна кардинально змінила наше життя, як і життя мільйонів українців. Сама я народилася в Донецьку, потім жила в Маріуполі.

Я дуже довго не могла наважитися на переїзд. Коли жила в Донецьку, не було навіть думки, що хтось кудись переїде. Я тут виросла, навчалась, у мене багато друзів

Але в Донецьку почалась війна. Я розумію, як батькам було важко зважитися на цей переїзд, тому що вони все своє свідоме життя не планували змінювати місця проживання, будували будинок, навчали нас. Коли почалася війна, зрозуміли, що там не буде нормального життя, тому прийняли рішення, що треба переїжджати. 

Мені було дуже складно залишати рідний дім, уявляти, що я більше туди не повернусь. В якийсь момент ти думаєш, що все буде як раніше, звільнять території. Але я розуміла, що шляху назад немає. Російська пропаганда працює вже з народження дітей. Я бачила, як змінюються люди, як змінюється моє оточення. І я розуміла, що вже точно не буде як було. Це абсолютно інше оточення, яке я не хочу бачити. І тоді я теж приїхала в Маріуполь. Чому саме це місто? З шостого курсу саме в Маріуполі відкрили філіал університету, який був у Краматорську.

Що у Вашій роботі як лікаря в перші дні повномасштабного вторгнення було найскладнішим? 

У роботі лікаря під час повномасштабного вторгнення було нелегко. Якщо у тебе вистачає психологічних і фізичних сил, то ти виконуєш свою роботу. На жаль, не всі лікарі змогли зібратись і прийти на роботу. Декому було складно психологічно. І це цілком нормально. Ми  всі працювали  гуртом, і хто що вмів, той робив на автоматі свою роботу. Тоді не було часу вирішувати логічні задачі й думати, що робитимеш далі. Це як конвеєр. Ти робиш, робиш, робиш, а потім, можливо, якщо в тебе буде вільна хвилинка, запитаєш себе: чи правильно усе зроблено? Ми зовсім не були готові до того, що відбувалося. До кількості смертей, до такого напруження та навантаження. З часом, вже маючи досвід,  стає легше. Зараз лікарів навчають, як правильно себе поводити при обстрілах і як працювати в таких умовах.

Чи був готовий медичний персонал Маріупольської лікарні працювати в цілком нових умовах? Як взагалі була організована медична допомога?

У Маріуполі лікарі не були готові: ні психологічно, ні професійно. Матеріальна база теж не була готова: починаючи з бинтів, закінчуючи медикаментами та обладнанням. Думаю, до цього було важко підготуватися. Хто з нас міг уявити,  що може бути  таке вторгнення? Місто  було заблоковане з усіх сторін і не було звідки привезти допомогу. На це не розраховував ніхто в країні. А нас, лікарів, не готували до цього, ми не вчилися, ми не знали, як себе поводити при масових поступленнях пацієнтів. 

Організуватися було складно. Ми не  проводили  п'ятихвилинки, як в цивільний час, чи якісь збори. Ми взагалі не могли  планувати розпорядок дня. Я працювала у відділенні нейрореанімації. Так як багато лікарів не змогли приїхати на роботу після початку вторгнення, або приїхали, а потім поїхали, то в деяких відділеннях їх не вистачало. 

Хірурги постійно надавали допомогу, вони бігали між приймальним відділенням та хірургією. І я там також опинилася. На початку кожен виконував роботу по своїй профільній спеціалізації, а потім все, що було потрібно — і зашивали, і рани обробляли, і джгути накладали. Тоді потрібно було розбиратися у всьому, бо рук бракувало.

До нас привозили людей з різними пораненнями — осколкові, після вибухових травм, також польові, але менше, обширні рвані рани.

Усі пацієнти в лікарні були закріплені за своїми відділеннями —  на вісім поверхів.

Згодом,  коли почалися обстріли, пацієнтів з верхніх поверхів переводили на нижні три верхні поверхи. Багато цивільних людей лежали просто в коридорах — зрештою, скрізь, де було місце

Потім відбулися прямі попадання в нашу лікарню, і  було прийнято рішення, що всіх поранених, особливо тих осіб, які не можуть самі пересуватися, потрібно перемістити в підвал. На жаль, він не був пристосований не тільки для поранених, а й взагалі для перебування там будь-кого. Умови  жахливі. Це були складські  кімнати, куди зносили  непотрібні речі. Але головне в той час було перебувати в безпеці. 

Щодо запасів медикаментів — використовували те, що було. Коли ж ліки закінчилися, то люди грабували аптеки  і приносили нам медикаменти. Дехто приносив з дому. 

Ви казали, що Вам складно пригадати зараз дати, дні, бо все злилося в один великий день. Але чи є історії пацієнтів, які не можете забути?

Мене негативно вражали всі історії. Було дуже багато діток. Їх приносять в ковдрі, ти дивишся на дитину і не бачиш жодних поранень. Все  ціле, а дитина мертва. І тоді знаходиш за вушком маленьку  ранку,  яку дуже складно помітити. А це є осколок, який попав по життєво важливих центрах головного мозку і дитина миттєво загинула. Були пацієнти без голови, яких  привозили родичі. І в фільмі «20 днів в Маріуполі» є епізод, коли батько плаче над накритим тілом сина. Це дуже моторошна історія. Я не знаю, як цей батько емоційно пережив таке горе. Хлопці грали у футбол біля школи. Я так і не зрозуміла, що вони там робили. Начебто вийшли пограти, тому що було більш-менш тихо. Підлітків теж можна зрозуміти, адже їм важко постійно знаходитись в закритому приміщенні. Але саме в це місце прилетіла ракета чи снаряд. Батько одного із них одразу привіз трьох хлопців до нас в лікарню. На той час вже не було зв'язку. Не можна було викликати швидку допомогу.

Двоє хлопців ще були живі, з пораненнями. В одного — дуже важке поранення грудної клітки, а в іншого ампутували кінцівку і ще були поранення живота. Але вони вижили. А третій хлопчик, син  цього чоловіка — ні.

Коли батько діставав з багажника тіло сина, то там вже були частини. Але він все одно сподівався, що ми ще зможемо врятувати хлопця

Ми, лікарі, звісно, одразу вибігли на вулицю, щоб перекласти хворих. Стоїмо, дивимося і не знаємо, чи везти хлопця в хірургічне відділення, в операційну одразу, чи надавати допомогу на місці. Але на жаль… В такі моменти дуже важко взагалі усвідомити, що все це відбувається насправді, що це не страшний сон, не фільм. Це складно забути. І таких історій дуже багато. Дуже важка і жахлива доля всіх людей Маріуполя. 

Щодня Ви бачили величезну кількість загиблих. До цього звикнути неможливо. Що допомагало триматися психологічно?

У той час не було просто. Але тоді не було часу, щоб сісти і подумати, як все погано. Ти знаєш, що тобі прямо зараз потрібно надавати допомогу. Ти не можеш розвернутися, піти і сісти плакати. Можливо,  це був стан якогось шоку, коли ти продовжуєш виконувати свою роботу на автоматі. На окремі роздуми часу не було. Це, мабуть, і врятувало. Людина стікає кров'ю, терміново треба накласти джгут і кликати хірурга. Це як конвеєр. Повністю усвідомити все, що  відбувалося навкруги, не було можливості. 

Як Ви виїжджали з Маріуполя?

Сам виїзд був для мене несподіваний. Коли  росіяни зайшли в лікарню, у нас почали з'являтись думки, що ми не зможемо тут знаходитися разом з ними. Це  неможливо. Вони встановлюють свої правила. Нам треба їх лікувати. Тоді почали міркувати, як звідси вибратися. Хтось із колег сказав, що вдалося  домовитися з кимось з російської сторони і  можна виїхати. У нас миттєво в голові з'явився якийсь план. У стресових умовах, напевно, і мозок по-іншому працює. Зібралися і на наступний ранок, о сьомій, чи восьмій ранку, ми вийшли з лікарні — хто в чому: просто в одязі, в хірургічних костюмах.

Треба було швидко подивитися, чи ціла автівка. Бо були прямі попадання в лікарні і горіли машини. Усі, хто був готовий їхати на той час, максимально вмістилися і поїхали. Ми виїжджали з території  лікарні кілька хвилин, але здавалося, що це просто вічність, тому що на кожному повороті стояли озброєні росіяни. Якось ми таки виїхали.  Далі все було чорне, навкруги все горіло, людей майже не було. 

Було питання, по якій дорозі їхати, тому що без зв'язку ми не знали, де були зелені коридори. В результаті нам була відкрита лише одна дорога, по якій ми поїхали. Потім з'ясувалось, що вона  замінована.

Вже по дорозі ми бачили, що дорога в мінах і треба було  акуратно  їх проїжджати. Згодом — блокпости російські

Я думаю, що нам дуже пощастило, бо ті, хто стояв на цих блокпостах, не знали, що їм треба робити, що треба перевіряти якісь документи і взагалі на що звертати увагу. Ми не знали, по якій дорозі ми їдемо і коли буде останній блокпост. Не було кому передати цю інформацію, не маючи зв'язку. І ось ми під’їхали, пам’ятаю, ближче  і побачили український прапор. Лише тоді  з полегшенням видихнули. 

Ми приїхали в Запоріжжя, тому що тільки через це місто була дорога. Приїхали пізно ввечері і переночували. Наступного дня  подалися в Дніпро, тому що там на той час були батьки.

У Дніпрі ми декілька днів шукали роботу. Але, на жаль, не знайшли. Нам здавалося, що лікарі скрізь потрібні і що нас приймуть в будь-яку лікарню. Та виявилось не так, як нам здавалося. Ми ніде не знадобились. Тому треба було вирішувати, що робити далі. В той же час  знайомий запросив  в Луцьк. Сказав, що є  сім'я, яка виїхала за кордон, і вони можуть нам дати свою квартиру безкоштовно. І ми вирішили, що поїдемо туди. Нам пощастило, що на нашому шляху зустрілися такі добрі люди. 

В Луцьку також виникли труднощі з роботою. Тоді нам запропонували працювати в районній лікарні в Нововолинську. Це невелике містечко у Волинській області. І ми поїхали туди. Але психологічно було важко там знаходитись. Не можу назвати точну причину цього. Наче і прийняли нас добре, і всі умови були. Але в психологічному плані ставало важче і важче з кожним днем. 

У нас з чоловіком почали виникати думки, що ми не розвиваємось. Щоб не заглиблюватися в депресію далі, вирішили переїхати в Київ

Наша Маріупольська лікарня ще тоді не була відкрита. Чоловік знайшов роботу в приватній клініці, а я пішла працювати в клініку по оголошенню в інтернеті. Робота була непогана, в офтальмологічній клініці. 

На мою думку, нам теж дуже пощастило. Ми приїхали в столицю, одразу змогли знайти роботу — і не найгіршу. Я розуміла, що загалом в офтальмології непогано, але для анестезіолога це недостатня робота. Я не розвивалася як лікар. Тоді якраз уже відкрилася наша Маріупольська обласна лікарня і я перейшла туди  працювати. 

Як змінилася робота Маріупольської лікарні, коли вона переїхала в Київ? Кого вона обслуговує тепер? 

Дуже змінилася. Це повністю інша робота та інші напрями. В Маріуполі у кожного було своє відділення і завідувачі окремими відділеннями, а тут такого немає. У нас немає спільного ординатора на всі відділення. І ми, як маленька команда, намагаємося змінювати ту роботу, яка була раніше. На початку обслуговували тільки переселенців  з Маріуполя. А потім почали приїжджати переселенці з півдня України. А ще пізніше з'явилися пацієнти з Києва. Коли відкрилась лікарня, нам вдалося знайти одне із найсучасніших обладнань в Києві. Новий гарний ремонт, невелика територія і сервіс надання послуг достатньо високий. До нас часто приїжджають обстежуватися, або на операції українці з-за кордону. 

Чи сумуєте за Маріуполем сьогодні?

Сумую за тими часами, але не за містами. У Маріуполі зараз багато іноземців з російських територій, там панує зовсім інша культура. Змінився соціум. Тому за цим я зовсім не сумую. Я не знаю, чи коли-небудь там щось зміниться. Це важко — викоренити звідти все російське. Там щохвилини працює російська пропаганда. Я не знаю, які механізми вони використовують, але для наших людей це вже як норма. Вони продовжують там жити, спілкуватись. 

Чи багато з Ваших колег раділи приходу «русского міра»?

Так вийшло, що більшість моїх друзів, також виїхали. Знайомі по роботі, з якими ми не так часто перетиналися, в групах передали інформацію, переслали фотографії, відео, що  деякі лікарі у своїх кабінетах повісили прапори Росії та портрет Путіна. Вони  записували відео, як вітають його з днем народження, співали тематичних пісень. За це вони отримали посади. Наприклад, лікар, який двадцять років не міг нічого зробити,  раптом став  завідуючим відділення. У нього є свій кабінет, і він може собі дозволити повісити табличку зі своїм прізвищем. І все в нього добре. Якщо в людини була така ціль, то вона отримала те, що хотіла.

На жаль, війна негативно впливає на всі сфери життя людини, зокрема й на особисті стосунки. На фоні стресу частішають конфлікти, що призводить навіть до розлучення. Наскільки війна вплинула на Ваші стосунки з чоловіком?

Я не знаю, як би було без війни, але зараз ми обоє знаємо, що можемо покластися один на одного у важкій ситуації. Ми багато  пройшли разом. Це найважливіше, коли поряд з тобою є людина, яка в найважчі часи підтримає тебе. Мій чоловік — дуже гарна людина. Те, як він відноситься до роботи та до пацієнтів, вразило мене найбільше, коли ми познайомилися, а це було на роботі. Він повністю і безкорисливо  віддається людям.  

Ви — головна героїня фільму «20 днів в Маріуполі», який отримав Оскар. Ви були присутні на різних показах фільму. Про що Вас зазвичай питають люди?

Було багато питань про те, яке зараз життя в Маріуполі, як воно змінилося, що там відбувається, яка обстановка тощо. На ці питання в мене ніколи немає конкретної відповіді, тому що я ні з ким не спілкуюсь, хто зараз перебуває в Маріуполі. Багато питали про те, як маріупольці ставилися до приходу Росії. Тобто, навіть у фільмі є цитати, коли українці кажуть, що  українські літаки нас бомблять, у всьому винні українці, а росіяни  приходять  з миром. Я не можу сказати, що в голові тих людей і чому вони так думають. Це треба в них питати. Інколи ми дискутували на ці теми. Також цікавилися долею  пацієнтів, які потрапили в кадр.

Фільм «20 днів в Маріуполі» не легкий психологічно. Чому Ви би  порадили людям подивитися цю стрічку?

Точно не для того, щоб просто подивитись, як все було погано.

Ця стрічка не залишить байдужим жодного, хто її переглянув. Кожна людина, дивлячись цей фільм, переживає якусь свою трагедію, особливо, якщо це люди з Маріуполя або з інших міст, які зазнали  схожих руйнувань. Кожен робить свої висновки.

Я би, напевно, зробила собі висновки на майбутнє, а особливо для тих людей, які в Європі. Те, що ми зараз бачимо, відбувається всередині Європи у ХХІ столітті, коли після ІІ Світової війни всі думали, що такого більше не повториться. Але це відбувається. І, на жаль, ніхто ніяк не може на це вплинути.

Світ повинен бути свідомим. Ми повинні розуміти, що навіть якщо війна далеко, вона може бути в будь-якому місці, незважаючи ні на що

Важливо завжди бути людиною і в складний момент допомогти діткам і жінкам, які залишились самі.

Були ситуації, коли під час зйомок фільму, пацієнти та лікарі влаштовували скандали, бо не хотіли, щоб їх знімали? 

Багато хто з медичного персоналу виступав проти зйомок, виганяли, матом крили. Але всім треба було зрозуміти, що це важливі докази. І тепер весь світ побачив це. Може, на той час люди не усвідомлювали цього. Думали, зараз все це закінчиться, тому навіщо це потрібно? Але це послужило в першу чергу доказами російських злочинів проти України. 

Що для Вас особисто означає те, що Ви стали героїнею цієї стрічки?

Взагалі нічого не означає. Було набагато більше матеріалу зі мною й інтерв'ю записували. Але ж у цей фільм треба було помістити всі можливі кадри. Ми з журналістами жили в одному коридорі, всі були поруч і ділились чим могли. Комусь важко  було щось згадувати, розповідати.

Я ж вважаю, що це мій обов'язок — донести до людей правду. Щоб кожен зрозумів, навіщо взагалі знімався цей фільм і навіщо його показувати

Як би мені важко не було,  я ділилася правдою.

Які Ваші основні цінності як лікаря? Що найважливіше у цій професії?

Зберегти життя людей. Навіть не врятувати, а саме вберегти. Наша задача — не допустити того, щоб  потім рятувати людей — і фізично, і психологічно.

Мене часто запитують, чому я обрала фах лікаря. Батьки закінчили ВНЗ технічних спеціальностей, старший брат — теж. У моїй сім’ї всі — інженери. До середини одинадцятого класу я планувала бути або перекладачкою, або юристкою. А потім раптом подумала: «А чому б мені не стати лікаркою? Це досить цікаво. Це та сфера, яка постійно розвивається. І ти будеш мати змогу все життя вчитись». Спершу я мріяла бути дитячим хірургом. Але на шостому році навчання зрозуміла, що цей напрям —  не моє. Працюючи в операційній, коли поруч завжди є анестезіолог, я зрозуміла, що ця галузь мені більш цікава. 

Чи вдається сьогодні будувати плани на майбутнє? 

У нинішніх умовах дуже важко щось планувати. Ти не знаєш, що буде завтра. Я можу собі запланувати, що завтра треба сходити в магазин, але якщо буде тривога, я туди не піду. Це дуже примітивні речі, але з них складається життя. Щось глобально спланувати — якийсь відпочинок, поїздку на конференцію, навчання — складно. Якщо в тебе є така можливість, то це дуже круто. Наприклад, відвідати захід в Києві. Але іноді це буває теж небезпечно і заходи відміняють. Багато людей мають плани після нашої Перемоги. Тому я думаю, що ось закінчиться війна, і я запланую відпустку, почну збирати кошти на житло. 

Вже би й хотілося планувати народження дитини. Але для мене це неможливо

Деякі люди планують, звісно, але я розумію, що якщо говорити про дітей, то це небезпека в першу чергу для них. Знаючи, як було в Маріуполі та як страждали там діти,  поки я не можу переступити через цей бар'єр. Можливо, з часом щось зміниться.

Дорога редакціє журналу Sestry!

Дякую, що піднімаєте у Ваших матеріалах тему виховання, зокрема, пишете про те, як розмовляти з дітьми про війну. Думаю і про власну проблему, яка існує у моїй родині, і хочу поділитися з Вами.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/661fc871a74ca63b5c9e427e_prawda-ukr-poziom.jpg">Як говорити з дітьми про війну?</span>

Я виїхала в Європу через 5 місяців після початку війни з 6 річною дочкою. Ми з Києва. З лютого і до літа 2022 ми жили в знайомих у Львові — чекали, що війна скоро закінчиться. Та ракети долітали і на Західну Україну, і я вирішила, що безпечніше для дитини буде, якщо ми почекаємо на Перемогу в Польщі. Під Варшавою в нас були знайомі і ми зважилися на тимчасовий переїзд. В Києві дочка вивчала польську мову, тому коли з вересня вона пішла в другий клас у польській школі, то швидко адаптувалася і знайшла нових подруг. Наша невеличка орендована квартира з маленьким садком також дуже їй сподобалася. Звісно, ми сумуємо за домом, за рідними, і чекаємо,коли зможемо повернутися до рідного дому і звичного життя. Та тут я спокійна, що дитина може спокійно вчитися і не повинна переживати і ховатися через тривоги.

Хоч ми зараз і за кордоном, та все ж встигли відчути на собі травму війни. Двічі пережили втрату дому (спочатку в Києві, і потім у Львові), провели багато годин у бомбосховищах, і звісно, були шоковані жахливими новинами про звірства російської армії на тимчасово окупованих територіях, вбивства мирних українців російськими ракетами. Якщо дорослий в стані винести все це, проаналізувати, то дитина на мою думку не здатна, та й не повинна нести такий інформаційний тягар. З перших днів війни я весь час намагалася захищати дочку від зайвої інформації. Коли летіли російські ракети, я казала, що це навчання наших військових, новини дивилася у ванній із замкненими дверима і увімкненою водою, а читаючи про події у смартфоні, не показувала, що схвильована, і ховала сльози.

Звісно, я пояснила дитині, що йде війна і на нас напали росіяни, але весь час наголошувала, що наші військові переможуть злого Путіна, і вже скоро йому настане кінець, а Україна переможе

У Польщі дочка весь час сумує за домом і рідними, та я обіцяю їй, що ми скоро повернемося. Місточком з домом для нас є спілкування з моїми батьками, з якими ми часто зідзвонюємося у вайбері.

І отут, дорога редакціє, починається моя проблема.

Мій батько не хоче і чути моїх аргументів про те, що дитину потрібно берегти. Він навпаки вважає, що правда, почута в дитинстві, є найкращим щепленням від нещасть у дорослому житті

Коли ми зідзвонюємося, він кличе дочку до телефону, і після кількох хвилин розмови, найчастіше, коли я не чую, бо, наприклад, готую вечерю, починає розповідати їй про обстріли Чернігова, Одеси, Дніпра, про знайдених під завалами немовлят, про жахливі втрати, каліцтва військових і цивільних, про те, як сумують за своїми татусями, загиблими на фронті, українські малюки, про сотні прапорів, які майоріють над могилами наших військових… Дитина прибігає до мене в сльозах після кожної такої розмови, і потім довго не може заснути, розпитує мене про деталі. Уся несправедливість цієї війни раптом падає на неї після такої розмови з моїм батьком, і вся моя праця над її спокійним дитинством іде нанівець.

У такі моменти мені здається, що переді мною не моя маленька дівчинка, а незнайома мені дитина, значно старша за мою. Не дзвонити батькам — не варіант, бо ми дуже любимо дідуся і бабусю. Мої розмови і прохання до батька також нічого не дають. Та кожен його дзвінок для дитини — величезний стрес. Часом я думаю, що, можливо, мені варто почати самій говорити з дочкою про війну, щоб вона трохи загартовувалася. Але як це робити, щоб не зранити її ще більше? Адже з іншого боку, коли ми повернемося додому, на неї також чекає зовсім інша країна, яку нам ще належить відбудовувати.. 

Читачка Sestry.eu, А.Н., Київ-Варшава

В редакційному проєкті Sestry.eu «Як розмовляти з дітьми про війну» беруть участь мами з усього світу. Напишіть нам і Ви! За кожен опублікований у нашому онлайн-журналі лист ми подаруємо Вам книгу.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65b79168e3c2b53043bb1625_shutterstock_2277775453.jpg">Як говорити з дітьми про війну?</span>

«У лютому 2022 року була одна річ, яка об’єднувала американську адміністрацію Джо Байдена та режим Володимира Путіна: віра в те, що Україна впаде протягом 72 годин», — сказав проф. Тімоті Снайдер під час лекції «Ризик повільності: американські помилки під час війни Росії в Україні», яку він виголосив 18 квітня в The University Club of New York.

Це, у свою чергу, має змусити нас усвідомити, що все могло скластися зовсім інакше, ніж сталося. Сьогодні ми могли б жити у світі, в якому політичний порядок значною мірою визначався б військовою перемогою Росії два роки тому, якщо президент Зеленський та український уряд втекли б з країни, яку взяв під контроль агресор. З усіма його засобами.

Сліпота однооких оптимістів

У цей вирішальний момент історії все могло піти зовсім інакше, ніж було. А ми на Заході поводимося так, ніби оптимістичний розвиток подій очевидний, а поганий сценарій неможливий.

Хоча кілька фактів доводять, що це було й залишається ймовірним. Так, в Україні не дійшло до видовищного масового геноциду, але були Буча і Маріуполь, росіяни масово депортували українських дітей з окупованих територій, а українських лідерів, які опинилися на окупованій території, продовжують вбивати.

І все ж ми сприймаємо як належне те, що українська армія зупинила геноцид і остаточне знищення українського суспільства.

Найгіршого не сталося, тому що цього не могло статися, — здається, вважає наша спільнота однооких оптимістів

А це, у свою чергу, означає, що лише жменька розумних людей усвідомлює, скільки цивілізований світ винен українцям за останні два роки.

Європа залежить від боротьби України

Чим їй завдячує? Снайдер надзвичайно проникливий і методичний у своїх розрахунках і аргументації.

По-перше, вони зупинили «жахливий наступ Росії на міжнародний правопорядок», однією із основних гіпотез якого є те, що одна країна не може безпідставно вторгнутися в іншу країну та окупувати її територію.

Українці, захищаючи свої кордони, відстоюють цей принцип. Якби вони здалися, сила цього принципу була б зовсім іншою, ніж є досі, підкреслює американський учений.

Західні європейці також винні українцям за збереження всієї нинішньої моделі Європейського Союзу

І ця модель базується на припущенні, що постімперські країни можуть колективно взяти на себе зобов’язання щодо збагачення та миру, не вдаючись до війни. Ця модель все ще виглядає надійною головним чином тому, що українці все ще воюють. Якщо вони здадуться, вона стане ненадійною. Стала би карикатурою самої себе.

Чи бачать це так європейці? Так, але, за словами Снайдера, це трапляється дуже рідко. 

Виконуйте чорну роботу

Інша річ, яку ми сприймаємо як належне в нашому світі, це те, що... Україна виконує місію НАТО. Снайдер коротко пояснює природу цього парадоксу: місія НАТО полягає в тому, щоб поглинати та відбивати атаки російських збройних сил, але єдина країна, яка робить це сьогодні, не є членом НАТО. Говорячи просторіччям, Україна виконує всю брудну роботу для НАТО, а ми радісно і бездумно сприймаємо це як належне.

Але це ще не кінець. Практичні наслідки українського опору сягають навіть вище стелі відносин між НАТО і Росією. Снайдер зазначає, що хоча майже чверть століття глобальний політичний дискурс обертався навколо ризику апокаліптичної сутички між Америкою та Китаєм, за останні два роки ця тема, здається, відійшла на другий план. Чому це сталося? Тому, каже професор, «український опір Росії дає зрозуміти китайцям — а якщо не вірите мені, запитайте Тайвань, — що широкомасштабні наступальні операції сьогодні складні і непередбачувані». І саме це заважає Китаю розв’язати власну бійню.

Важливо, що, роблячи те, що вони роблять у протистоянні з Росією, українці стримують Китай так, як США не могли б його стримати

Тому що будь-який спосіб, яким Америка хотіла б зупинити Китай, може бути сприйнятий ним як провокація — з усіма наслідками. Тим часом Україна просто захищає свою суверенну територію, нікого не провокуючи – тому її не можна сприймати як сторону-провокатор.

Отже: знову українці роблять для нас те, чого ми самі для себе зробити не можемо.

Поки українці дають раду

І ще одне: ядерна війна. Однією з причин, чому — незважаючи на ескалацію кремлівських погроз, що аж до гротеску — така війна останнім часом не спалахнула, є те, що своїм опором українці посилають світові просте повідомлення: країна без ядерних боєголовок може себе захистити. у звичайній війні проти ядерної держави.

Українці дають світові аргумент, що не кожна країна, яка може собі це дозволити, повинна мати Бомбу

Однак якби вони програли або здалися, протилежний аргумент набув би великого значення.

За словами Снайдера, той факт, що, наприклад, Німеччина, Польща та Японія, країни середнього розміру, але з амбіціями, не взялися за ядерну програму, дуже пов’язаний з тим, що Україна все ще чинить ефективний опір гіганту, який не може використовувати своїх ядерних бомб. Поки українці справляються, ядерний меч над головою світу — це лише страх.

Чорні парадокси

Простими словами (це Снайдер), українці виграють нам час. І не зовсім зрозуміло, якою валютою ми їм будемо повертати.

Американці (Снайдер протягом усієї своєї лекції є дуже суворим щодо політики своєї країни та відношення співвітчизників) відплачують українцям дедалі більшою зневагою, ухиленням від них і відсутністю розумної української політики. А це може мати катастрофічні наслідки.

«Через нашу млявість, — попереджає Снайдер, — ми створили світ, у якому фронт ламається, Україна програє цю війну, а всі згадані вище позитивні наслідки українського опору обертаються своєю протилежністю. Згодом ми запитаємо себе: як ми опинилися в такому світі? Відповідь буде звучати: через те, що ми робили і не робили в 2023 і 2024 роках».

І тут — ще один темний парадокс, який не вислизнув з-під уваги Снайдера.

Те, що робить Росія, можна передбачити: вона веде війну, щоб знищити українське суспільство та українську державу. Поведінка українців теж прогнозована: вони захищають свою територію, свою цілісність. себе.

Найменш передбачуваним великим гравцем у цій грі є Сполучені Штати

«Іноді наші дії є несподіваними навіть для нас самих», — з гіркотою каже Тімоті Снайдер.

Стовпи дисфункції: путініст Маск і соцмережі

З чого це все береться? З дисфункції, яка характеризує три основні стовпи, на яких тримається американська система влади.

Першим стовпом є... соцмережі (інтелектуальна аудиторія Снайдера сприймає це твердження з потіхою, але швидко виявляється, що справа серйозна). Йдеться про те, як соцмережі поводяться в цій війні і до якої точки вони нас привели. Українці користуються ними дуже ефективно. Проблема в тому, що ці медіа не найкращі у привертанні уваги людей до серйозних проблем на триваліший проміжок часу. Тим більше, що X (колишній Twitter) тепер належить прихильнику Путіна, який маніпулює повідомленням не лише за допомогою алгоритмів, а й через своє пряме особисте втручання.

Путініст? У вересні 2022 року — у Снайдера пам’ять слона — Ілон Маск особисто вирішив відключити українську армію від супутникової системи Starlink. Українці якраз вели наступ у бік Чорного моря — напевно, це був найкращий момент для завершення війни.

Але прийшов Маск і все зірвав.

Мало передбачити

Другою непрацюючою гілкою американської системи управління є уряд. Хоча починав він з незаперечною заслугою: розвідка передбачала, що і коли станеться — з точністю майже до доби. Снайдер зазначає, що адміністрація Байдена тонко та розумно попереджала українців про майбутнє російське вторгнення, даючи їм зрозуміти, що американці не зможуть відреагувати так, як їм би хотілося.

І вона правильно вчинила.

Було помилкою вважати, що роль уряду США полягає в тому, щоб передбачити плани Росії, а потім думати, що він може зробити, щоб зупинити її вторгнення

Це те, що придумала американська адміністрація. Не було мови про те, як допомогти Україні, якщо Росія на неї нападе.

Вади цього підходу виявилися, коли росіяни вторглися в Україну. Тому що коли до березня 2022 року стало зрозуміло, що Україна все-таки може перемогти, Америці знадобилося абсурдно багато часу, щоб переварити ймовірні шанси та можливості. Між весною і осінню 2022 року був період «великої плинності»: росіяни розуміли, що можуть програти, а українці — що можуть виграти. Проблема в тому, що майже ніхто з вашингтонської політичної еліти навколо уряду Байдена не був готовий скористатися цією можливістю.

Збирайте героїв

Тож 6 місяців було витрачено даремно — період часу, за який війну було легше виграти, ніж будь-коли (Снайдер вважає, що її все ще можна виграти). У той час Захід ходив на повідку російської пропаганди, дискутуючи, як на неї відповісти. Дискусії, які були «жахливо публічними». Рішення про те, яку зброю надсилати українцям, також були «жахливо публічними» — і їм передували витоки інформації, які послабили ефект озброєння українців.

Більше того, зазначає Снайдер, «ми надіслали цю зброю в символічній кількості та якості — не такій, яка б дозволила їм [українцям] виграти війну». Особливо, коли йдеться про системи протиповітряної оборони та далекобійне озброєння.

Якби замість 10 або 20 HIMARS було відправлено 100 або 200, війна, ймовірно, закінчилася б

Звичайно, це були рішення уряду — але головна провина лежить на ЗМІ. Західна громадська думка обговорювала західну зброю як суперзброю. Тому, коли вони відправили 10 чи 15 Бредлі до українців, усі — особливо американці — думали, що вони роблять щось велике. «Ми кричали: «Месники», ніби все раптом кардинально зміниться».

Маги і культ суперзброї

Снайдер не хоче критикувати західну зброю, яка в багатьох випадках (наприклад, системи Patriot) чудова і часто потрапляє прямо на український фронт з полиці. Він лише хоче підкреслити, що Захід на чолі з американцями оточує свою зброю чимось на зразок культу.

Люди на Заході вважають, що відправка 10 західних танків зробить дуже значний ефект на фронті

«Коли справа дійшла до українського наступу на початку літа 2023 року, — зазначає Снайдер, — ми сказали собі, що ми на Заході — чарівники, коли мова зайшла про нашу зброю, тому навіть невелика кількість матиме велике значення. А потім, коли виявилося, що цього недостатньо, ми вирішили, що українці щось роблять не так — і не поверталися до дискусії про те, чи варто відправляти 200 HIMARS.

Ми не поверталися до цієї дискусії, хоча українці довели, що можуть ефективно використовувати навіть найсучаснішу зброю.

Кафкіанські хороводи трампістів

Залишається третя опора американської системи, яка зазнала краху: законодавство. 20 квітня, після більш ніж пів року політичної громадянської війни, Конгрес схвалив 61 мільярд доларів допомоги США для боротьби України. Попередній транш підтримки для цієї країни був затверджений... понад 470 днів тому.

Це жалюгідний результат незначної переваги республіканців у Конгресі, багато з яких мають власні — дуже своєрідні — уявлення про інтереси Америки в Україні. Путінська фракція дуже активна і добре організована в цій групі.

Вона старанно працює на користь президентської кампанії Дональда Трампа, яка стає все більш процвітаючою, чим менш продуктивними є українські справи в США. Тому реальність у Конгресі до нещодавнього схвалення допомоги Києву нагадувала процесію абсурдної кафкіанської бюрократії, яка додає на допомогу Україні зовсім не пов’язані з нею речі (мур на кордоні з Мексикою, Ізраїлем, Тайванем).

Прокляття млявих

Який висновок можна зробити з аналізу роботи трьох непрацюючих гілок американської влади (технологічної, виконавчої та законодавчої)?

«Ми створили зв’язок», — каже Снайдер. — Якщо ти повільний, ти не відчуваєш, що щось робиш. Коли ви повільні, ви втрачаєте почуття відповідальності — тому що ви не в центрі важливих подій. Коли ви повільні, ви виправдовуєтесь. Коли ти повільний, тобі стає важче дотягнутися до інших».

Америка повільна. Захід повільний.

Дуже важко бути українцем, знати, що твої найкращі брати гинуть на фронті щодня — і чути від людей у ​​Вашингтоні: «Це нормально, бо в цю пору року в Конгресі завжди канікули»

Це в свою чергу, за словами Снайдера, призводить до висновку, що українцям важко спілкуватися із західними людьми, а останнім важко слухати українців, оскільки вони сприймають власне запізнення як щось нормальне. З такої точки зору спосіб життя українців день у день стає ненормальним і незрозумілим для західних людей.

Катастрофічні наслідки повільності

Що все це означає?

Якщо щось піде не так, це буде провина через нашу повільність, інертність і бездіяльність. Якщо буде колапс, ми багато втратимо, це станеться дуже швидко — і це буде щось на зразок геноциду в Україні. Це буде величезний удар по міжнародному правопорядку (якщо російське вторгнення буде успішним). Модель Європейського Союзу буде поставлена ​​під серйозний сумнів (якщо не поставлена ​​під сумнів взагалі). Однак Україна більше не виконуватиме місії НАТО.

Це породжує питання: хто виконуватиме цю місію?

Ми також можемо очікувати поширення ядерної зброї по всьому світу і ймовірну велику війну на Далекому Сході

Але це ще не все. Наступне, що буде зруйноване, якщо Україна провалиться, це репутація Америки.

Найважче випробування

Навіть якщо (деякі?) американці переконують себе, що Україна неважлива, люди в усіх куточках земної кулі зараз дивляться на цю країну як на «неймовірно легкий тест для США», — каже Снайдер.

Неймовірно легко, адже Америці не потрібно посилати своїх солдатів на війну з Росією. Неймовірно легко, адже гроші, необхідні для проходження цього тесту, — копійки, порівняно з реальними витратами на подібне завдання. Неймовірно легко, тому що з ідеологічної точки зору ця війна стосується цінності, про яку Америка давно каже, що є найближчою до її серця: демократія — під прямою та смертельною загрозою.

«Якщо ми не зможемо пройти випробування, яке є неймовірно легким в очах наших союзників, але також і наших ворогів, ми не можемо очікувати, що жоден із них повірить, що ми зможемо пройти більш складний іспит у майбутньому», — каже Тімоті Снайдер.

Ще одне: навіть якщо Україна програє, це не означає, що вона зникне

Це лише означає, що її надзвичайно досвідчені та відважні солдати будуть примусово включені до російських військ. Це також означає, що технології, які Україна розробила самостійно — технології, які були б дуже корисні, наприклад, Тайваню перед обличчям майбутнього китайського вторгнення — підуть до Росії та Китаю.

Що ми будемо мати

Це також означає, що українське сільське господарство, яке є третім чи четвертим за значенням сільським господарством у світі, буде контролюватися Росією.

Ресурси України, в тому числі людські, будуть переорієнтовані в протилежному напрямку, ніж зараз.

Що тоді матимемо?

Росію, яка виграє війну і вирішить, що правила не мають значення.

Росію, яка отримає багато нових ресурсів.

Росію, яка доведе, що немає причин сприймати Америку серйозно.

Якщо ми дозволимо Росії взяти Україну під контроль, то це буде зовсім інша Росія. Зовсім інша Україна. Зовсім інша Європа. Зовсім інший світ.

Ще не все втрачене

Україна може виграти цю війну, вважає Снайдер. — Хоча б тому, що економічний потенціал її союзників у 250 разів перевищує потужність її економіки, зруйнованої росіянами. Це означає, що для перемоги їй потрібна лише мала, незначна частина економічних ресурсів її багатих союзників.

Я сподіваюся, що цю частину можна знайти.

‍

Чи послаблює війна позицію жінки в суспільстві?

Не обов'язково. Таким стереотипом користуються західні феміністки. Тим часом в Україні з початком війни у ​​2014 році відбувається якраз навпаки. Різко зросла активність жінок у громадських організаціях, політиці та армії. У виборчих списках з'явилися паритети, а в правилах правопису — закінчення жіночого роду.

Є прогрес і в сфері прав жінок — вже під час повномасштабної війни Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію про протидію домашньому насильству.

Суцільний позитив? Не віриться.

Звичайно, ні. Наше фінансове становище погіршилося, і у нас стало набагато більше обов’язків. Багато з нас втратили домівки, були змушені переїхати та втратили соціальні зв’язки. Крім того, доступ до інституційного догляду за дітьми, хворими і людьми похилого віку не є на належному рівні., школи працюють краще чи гірше залежно від регіону, а чоловіки воюють. Все на жіночих плечах.

Ще одна проблема — значно менша помітність у медіапросторі. Лише кожен п’ятий експерт, який виступає в ЗМІ, є жінкою — порівняно з 2014 роком ми бачимо явне зниження участі жінок-експертів у дебатах. А як ми знаємо, недостатнє медійне представництво призводить до низького авторитету жінок.

Сьогодні в українській армії служать понад 60 тисяч жінок. Чи мають вони такі ж права, як і чоловіки?

Зараз так, але їм довелося довго боротися за це. У 2014 році, коли Росія вторглася на Донбас, жінки пішли до неї добровольцями, але офіційно вони не могли займати бойові посади. Вони воювали на фронті, але на папері були медсестрами чи кухарками. Боротьбу за зміни цього закону розпочали творці ініціативи «Невидимий батальйон». У 2018 році це нарешті сталося.

На законодавчому рівні вже є рівність, але українські військовослужбовиці, як і військовослужбовиці в усьому світі, борються з сексизмом і сексуальними домаганнями

Тому правозахисниці та жіночий ветеранський рух ініціювали петицію про впровадження механізму захисту від сексуального насильства в армії.

Яким мав би бути цей механізм?

Зараз жінки змушені звертатися за допомогою до сторонніх організацій, вони не можуть її отримати від армії. Ми хочемо це змінити. Потерпіла особа або свідок сексуального насильства зможе повідомити про це на спеціальну гарячу лінію, постраждалій особі нададуть юридичну, психологічну та медичну допомогу, а в підрозділі проведуть перевірку. На його підставі винний зможе бути притягнутим до відповідальності.

Чи означає це, що механізм досі не запроваджено?

На жаль ні. Ми зв’язалися з Генштабом, все було в плані. Однак через повномасштабне вторгнення роботи були припинені. Це неправильно, тому що жінок в армії стає все більше. Ми, активістки, чуємо про випадки зґвалтування жінок-військових. Деякі з них навіть розкриваються в ЗМІ.

Минулого літа сержантка взводу Надя Харану розповіла британській щоденній газеті "The Guardian", що один із її командирів примушував військовослужбовиць до сексу, а офіцери, яким вона повідомила про цю проблему, намагалися це приховати. Винні досі не покарані.

А як військовослужбовиць сприймає суспільство?

Святлана Алексієвич, яка писала про часи Другої світової війни, описувала військовослужбовиць, які приховували, що вони на фронті. До них суспільство ставилося як до повій, які пішли на фронт спати з чоловіками. На щастя, цей стереотип віджив своє, але, на жаль, інші все ще присутні.

Наприклад, замість того, щоб пожаліти сім’ю загиблої, люди запитують, чому вона туди поїхала, чому залишила дітей і чому їй не варто було записуватися. Про загиблих чоловіків не думають таким чином, їх шанують як героїв

Однак це поволі змінюється на краще — військовослужбовиці стають дедалі помітнішими — як у ЗМІ, так і в мові. З 2021 року замість Дня захисників ми відзначаємо День захисників та захисниць України. Це вираження символічного визнання їхньої праці.

Ще однією проблемою для українських військовослужбовиць є форма. Військовослужбовиці отримали жіночу літню форму тільки в лютому цього року, а зимової досі немає. Також є проблема з бронежилетами.

І це велика біда, адже у жінок різні форми фігури. Особливо це проблематично у випадку з бронежилетом — він не вміщує грудей. Крім того, у нас інша анатомія — чоловіча жилетка не щільно прилягає до тіла жінки, тому не захищає всі органи. Цю проблему намагається вирішити ініціатива Arm Women Now.

Проте в деяких аспектах чоловіки в армії зазнають дискримінації — вони йдуть в армію примусово, а не добровільно. Чи ведеться в Україні дискусія про запровадження рівних прав у цьому плані, наприклад, за прикладом Ізраїлю?

Звичайно. Деякі чоловіки навіть ображаються на феміністок за боротьбу за гендерну рівність, але не бачать її в цьому питанні — принаймні більшість із них. Зазвичай це ті самі хлопці, які до війни висміювали всі феміністичні вимоги. Або ті, хто уникає військової служби і намагається перекласти свою провину на жінок.

Прихильниками обов'язкової мобілізації жінок часто є самі солдати. Відповідно до Конституції України, всі громадяни зобов’язані захищати країну, тому вони почуваються приниженими через недопущення до цього жінок. Однак, на мій погляд, ця перспектива ігнорує той факт, що оборона це не тільки військова діяльність.

І що ще?

Цивільна оборона, тобто підвищення стійкості, захист слабших, захист від кіберзагроз і дезінформації, усі види волонтерства. Сьогодні силу українського громадянського суспільства складають переважно жінки, як правило, анонімки, адже найбільші громадські організації очолюють чоловіки.

Ці ряди жінок беруть на себе завдання, з якими держава не може впоратися. Наприклад, підтримують бійців: готують сушений борщ, окопні свічки, плетуть для них маскувальні сітки. Подібних ініціатив у малих містах і селах чимало.

Крім того, жінки і небінарні особи можуть народжувати дітей — на відміну від чоловіків. Це ключовий навик для нашого виживання, особливо тому, що немає жодних ознак того, що війна скоро закінчиться. Тому я проти їх обов’язкової мобілізації.

То чи варто забороняти аборти в ім’я відтворення нації?

Категорично ні, я не пропагую примушувати жінок народжувати дітей. На жаль, такі голоси звучать і в українській дискусії. Проте держава має запропонувати жінкам інфраструктуру підтримки материнства, заохочувати їх до участі в цивільній обороні та захищати тих жінок, які вирішують служити в армії.

На жаль, під час війни такі системні вдосконалення важко запровадити. Уряд наразі не в змозі побудувати міцні незалежні інституції. Крім того, штат державного апарату постійно скорочується. Також бракує грошей.

Чим ще займаються українські феміністки під час війни?

На початку ми всі були стурбовані виживанням. Більшість феміністичних організацій змінили свій профіль для надання гуманітарної допомоги. Паралельно доводилося дискутувати із західноєвропейськими феміністками, які розповідали нам пацифістську нісенітницю про те, що не дають зброї Україні, бо зброя стимулює конфлікти. Тим часом Україна стала жертвою зґвалтувань. Таким чином, це наче очікувати, що зґвалтована жінка не захищатиме себе в ім’я протистояння насильству.

Пізніше ми повернулися до роботи. Минулого року ми подали петицію про запровадження статевого виховання в школах. Наше Міністерство освіти рухається в цьому напрямку як равлик. У Міністерстві оборони ми також боремося за згаданий вище механізм захисту від зґвалтувань, а також за реальну протидію гендерному насильству.

Реальну, тобто яку?

Громадські організації можуть нескінченно організовувати навчання, але мало що зміниться, поки держава не створить надійну мережу жіночих притулків. І поки поліція не почне працювати ефективніше.

Чи буде ще більше насильства, коли травмовані чоловіки повернуться з війни?

Я б не перебільшувала ці травми. Це образ зі світу миру. Війна — це травматичний досвід, але він не обов’язково знищує людей. До всього можна звикнути. Я думаю, що для багатьох чоловіків повернення з війни буде джерелом задоволення, а не розчарування. Проте багато залежить від людини та її психічного здоров’я до війни.

Ті, хто вже виявив схильність до насильства, матимуть менше небажання застосовувати його. Вони можуть подумати, наприклад: «Я боровся за вас, тому тепер можу все». На жаль, зростання домашнього насильства в сім’ях військовослужбовців вже можна побачити в дослідженнях Центру «Жіночі перспективи». Минулого року кількість зареєстрованих випадків зросла вдвічі порівняно з минулим роком. На поведінку кривдників насправді впливають проблеми з психічним здоров’ям — посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) та інші наслідки стресу на фронті, такі як зловживання психоактивними речовинами.

З іншого боку, наділені емансипацією під час війни, жінки можуть чинити опір такому відношенню.

Безумовно. Особливо це стосується жінок на еміграції. Вони вже два роки живуть самі, без догляду та грошей чоловіка, самотужки справляються з дітьми, батьками, собаками та котами. Вони дивляться по Європі і бачать, що жінці не обов’язково бути прислугою. Вони вчаться самоповаги. Для багатьох чоловіків повернення додому стане шоком, тому що вони більше не відчуватимуть покори з боку своїх дружин, до якої вони звикли.

Чи дійдуть згоди українки, які виїхали, і ті, хто залишився в країні? Досвід цих жінок надзвичайно різний…

Я не думаю, що це має велике значення, хоча російські боти намагаються створити такий конфлікт між нами. Багато жінок, які зараз живуть за кордоном, мають чоловіків чи родичів на війні, тому вони вже діляться важким досвідом з жінками, які живуть в Україні. Більш того, майже всі вони користуються Інтернетом, живуть війною, часто займаються волонтерством і роблять пожертви.

Звісно, ​​в Україні є люди, які почуваються скривдженими чи зрадженими біженцями — але коли закінчиться війна, їм, мабуть, уже буде байдуже. Люди повернуться додому і займатимуться своїми справами

Однак, щоб це сталося, ми повинні пережити цю війну. Ми досі чуємо голоси про те, що «люди втомилися від вашої війни» і що Україна має «прийняти реальність». Але якщо Україна «прийме реальність», вся Європа прокинеться у світі, де можна безкарно нападати, окуповувати та вбивати інших.

‍

Спальний район Харкова огортає монотонне гудіння — біля магазинів, кав’ярень та інших закладів працюють генератори. Світла немає від ранку. Це звична ситуація для містян ось уже місяць. Росіяни своїми атаками зруйнували частину енергооб’єктів, тож після кількох тотальних блекаутів прифронтовий регіон вчиться жити за умов дефіциту електрики.

Найгучніше гирчить генератор біля магазину з напівфабрикатами: без електроенергії такий товар розморозиться і пропаде. Тендітна літня продавчиня, усміхаючись, зізнається, що установку в пів сотні кілограмів вони тягають удвох з коліжанкою.

«Сьогодні ще нічого, електрики тільки 5 годин немає, частіше буває по 10-12 годин без неї сидимо. Весь робочий день. Оце от навчилися генератор вмикати, від ранку з вулиці не прибираю його. Але це мене не лякає, бо я сама з Куп’янська, мені довелося з дому поїхати. Там ми й не таке переживали», — зізнається продавчиня.

У перервах між повітряними тривогами мами виводять дітей на прогулянки — на вулиці почуваєшся тепліше, ніж у квартирах, де теж немає світла й опалення.

Блекаути для прифронтового Харкова — явище не нове. Атаки на енергетику тут розпочалися восени 2022 року. Відтоді люди вчаться жити без електрики, комунікацій та зв’язку, а головне — адаптуються. Цього року росіяни вперше вдарили по об’єктам енергетики 22 березня. Їхні ракети зруйнували головну ТЕЦ, яка живила Харків.

Але цей удар не зупинив роботу медзакладів: влітку 2023 року їх, як і іншу критичну інфраструктуру, обладнали генераторами, розповідає мер Харкова Ігор Терехов. Керівник однієї з лікарень Костянтин Лобойко каже, що навіть під час повного блекауту в їхньому медзакладі роботи не зупиняли, приймаючи всіх пацієнтів. Але проводилися виключно невідкладні процедури та операції. Планові довелося відкласти.

«Ми сприймаємо ці атаки як стихійне лихо. Ми знаємо, що маємо працювати і забезпечити свою роботу. Знаємо, що є пацієнти, за яких ми відповідаємо. Це дуже неприємна ситуація, але лікарні не втрачають життєздатності».

До генератора під’єднана і операційна Центру порятунку тварин — волонтерська організація, що рятує тварин з лінії фронту. В цьому приміщенні облаштовані бокси, де повертають до життя найскладніших хвостатих пацієнтів, і без електрики ці бокси не працюють. Аби вберегти життя тварин, тут теж придбали генератор, і щодня бензин коштує волонтерам приблизно тисячу гривень. А якщо світла немає весь день — вдвічі дорожче, розповідає керівниця клініки Євгенія Толста.

«До нас привозять евакуаційних тварин, у яких через обстріли поламані лапи або піроплазмоз. У нас всі бокси вентилюються, тому без електроенергії тварини в них перебувати не можуть. Якщо приїжджає тварина з переломами, їй потрібен терміновий рентген, який без електрики зробити неможливо. Без світла не може працювати лабораторія, навіть погодувати цуценят чи кошенят, виявляється, неможливо», — каже Євгенія.

За місяць повністю покрити дефіцит електрики не вдалося, та й атаки не припиняються, тож звичним для міста стали віялові відключення. І хоч місцева енергокомпанія публікує графіки відключень, реальним термінам відповідають вони рідко, розповідає мешканка Харкова Марія. Вона працює дистанційно, а задля того, щоб не зупиняти роботу, провела собі оптичний інтернет:

«Я працюю віддалено, маю бути завжди на зв'язку, тому для мене перша і, як виявилося, єдина проблема — знайти місце, де можна працювати попри знеструмлення. Перші дні я працювала у різних місцях, а потім дізналася, що в моєму будинку є опція провести інтернет, що працює без електроенергії. Майстри швидко опрацювали мою заявку, зазначивши, що у них дуже зріс попит на подібні підключення. Тепер я маю інтернет, коли немає світла, і почуваю себе набагато спокійніше.

«У побуті під час цьогорічних блекаутів я не відчула суттєвих проблем. Хіба що стала не так часто робити чай чи каву, бо треба чекати, поки закипить чайник. Їжу вже привчилася робити на один день, щоб нічого не пропало, брати продукти, які не зіпсуються, якщо раптом світла не буде дуже довго. Треба дбати про зарядження гаджетів, не лінуватися навіть посеред ночі вставати, щоб поставити їх на зарядку», — пояснює Марія.

Залишатися на зв’язку і мати доступ до інформації мешканцям Харківщини тепер стало складніше: 22 квітня росіяни зруйнували харківську телевежу. За даними прокуратури області, поцілили в неї ракетою Х-59, удар прийшовся в місце на висоті 140 метрів, і конструкція обвалилася. Тож нині у Харкові та навколишніх населених пунктах немає цифрового сигналу телебачення. Залишаються тільки супутниковий сигнал та інтернет, каже очільник військової адміністрації Олег Синєгубов. Телевежа була найвищою будівлею у Харкові, до ракетного удару її висота становила близько 250 метрів.

Для тих, хто немає альтернативних джерел енергії вдома, працюють пункти  незламності — це спеціально облаштовані приміщення, де є електрика, інтернет, гарячий чай та кава. Один з таких пунктів є у ліцеї на Салтівці. Працювати сюди приходить Наталія Лук’яненко — викладачка англійської в школі в іншій частині міста. Зараз заняття в Харкові проводяться онлайн (звичайні школи закриті), тому Наталя проводить уроки з пустого класу:

«Вдома немає електрики взагалі. Кілька днів тому, наприклад, електрика була кілька годин, я навіть не встигла зарядити гаджети. Діти без навчання, тож приходжу сюди. У мене щодня 6-7 уроків. На жаль, не всі діти долучаються до онлайн-занять, і рівень освіти падає».

Зустріти школярів у кав'ярнях, пунктах незламності чи навіть у поштових відділеннях для міста вже звичне явище: діти всюди шукають доступ до електрики та інтернету, щоб мати можливість вчитися. Блекаути — серйозна проблема для дітей, які вчаться онлайн. Ось до найближчого пункту незламності у приміщенні школи разом із мамою приходить 11-річний Матвій і під'єднується до занять.

Школярі у Харкові вчаться не тільки онлайн (з дому чи пунктів незламності), але також у спеціально облаштованих класах на кількох станціях метро під землею. Зараз у метрошколі Харкова навчається 2215 дітей (дані директорки міського Департаменту освіти Ольги Деменко). Місто шукає додаткове приміщення у підземці, аби розмістити ще 200 дітей — є нові бажаючі. Цьогоріч попри проблеми з електрикою навчальний рік вирішили не продовжувати. Відтоку школярів у місті не спостерігається.

Незабаром у Харкові має запрацювати також підземна школа — це спеціально побудовані бункери, розташовані на глибині шість метрів під землею. Їх почали будувати в місті і області минулоріч, і перший вже завершено, але уроки там ще не проводять.

Підземні школи — необхідність, адже час підльоту ракети до Харкова може становити 40 секунд-1 хвилину, і бігти в укриття у дітей просто немає часу. Вихід один — навчатися під землею. У таких бункерах є і резервне живлення, і інтернет, і правильне освітлення, туалети, вентиляція тощо.

Надвечір місто огортає темрява. Вуличне освітлення у Харкові повернули навесні 2023 року, але цієї весни його довелося вимкнути задля економії електрики. Подекуди містяни запалюють ліхтарики на своїх телефонах і прямують звичними маршрутами додому. І поки в одному районі у вікнах з’являється світло, в іншому — чути, як гудуть генератори. Так звучить Харків...

Фотографії авторки

Владислав був розвідником і загинув захищаючи своє рідне місто Маріуполь. Вшанування пам'яті полеглих захисників, тематичні виставки з метою інформування, щоб якомога більше людей дізнавалися, якою є ціна цієї війни, патріотичне виховання молоді стало справою життя матері.

Віра Литвиненко, мама Азовця-розвідника, розповідає про сина і свою діяльність у розмові для Sestry.

‍

‍

Усього буде виділено 60,84 мільярдів доларів, з яких 49,9 мільярдів підуть на оборонні видатки для України:

• <add-frame>11,3 мільярда доларів підуть на поточні військові операції США у регіоні;<add-frame>
• 13,8 мільярдів доларів — на закупівлю нових систем озброєння, товарів та послуг оборонного призначення;
• 26 мільярдів доларів — на постійний нагляд та підзвітність за допомогу та обладнання, надані Україні.

Також передбачається $7,8 мільярдів доларів прямої фінансової допомоги у вигляді кредиту Україні (бюджетна підтримка).

Після 15 листопада 2024 року американський президент зможе списати до половини суми боргу за кредитом після подання відповідного обґрунтування Конгресу.

Законопроект вимагає від Пентагону/Держдепартаменту надати чітку стратегію США щодо України протягом 45 днів. А також зобов'язує президента США передати Україні ATACMS далекого радіусу дії (тип не вказано) якнайшвидше після його набуття чинності.  Президент здатний відкласти передачу, якщо передача ATACMS, на його думку, завдасть шкоди інтересам національної безпеки США.

Раніше впродовж чотирьох місяців республіканці у Палаті представників блокували проєкт адміністрації Джо Байдена, до якого, окрім допомоги закордонним партнерам, були включені асигнування на посилення заходів проти незаконної міграції та зміцнення південного кордону Штатів.

Тепер законопроєкт розділили на чотири частини, аби голоси «проти» не складалися, як сталося би за єдиного голосування (адже республіканські ізоляціоністи проти допомоги Україні, але за допомогу Ізраїлю. А ультраліві демократи за Україну, але проти допомоги Ізраїлю). І такий хід спрацював: конгресмени ухвалили не тільки законопроєкт про допомогу Україні, але також про допомогу Ізраїлю і підтримку Індо-Тихоокеанського регіону.

Усі чотири поправки до законопроєкту про підтримку України були відхилені Палатою представників.

Помічник секретаря Пентагону з питань міжнародної безпеки Селеста Волландер на днях повідомила, що Пентагон розпочне швидке переміщення боєприпасів, артилерійських снарядів і ракет для протиповітряної оборони, тільки-но Конгрес схвалить допомогу. Зі свого боку президент США Джо Байден пообіцяв підписати законопроєкт без зволікань, тільки він попаде йому на стіл після схвалення Сенатом. А лідер демократів у Сенаті Чак Шумер вже заявив, що Сенат ухвалить допомогу (це має статися у вівторок, 23 квітня).

У залі під час голосування майоріло чимало українських прапорців. А конгресвумен від штату Огайо Марсі Каптур у виступі на підтримку законопроєкту про допомогу Україні навіть зацитувала поему Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим»: «Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде! Розкуються незабаром Заковані люди».

Президент України Володимир Зеленський подякував «кожному і кожній, хто підтримав наш пакет», а також особисто спікеру Майку Джонсону і всім американським серцям, які відчувають, що російське зло точно не повинно вигравати. Також він подякував усій українській команді та всім друзям України. «Ми цінуємо кожен прояв підтримки нашої держави і незалежності, наших людей і нашого життя, яке Росія так хоче закопати в руїнах», — заявив український президент.

Але це ще не всі добрі новини. Конгресмени також проголосували за законопроєкт про використання заморожених російських активів для України. Раніше Парламентська асамблея Ради Європи одноголосно ухвалила резолюцію із закликом передати заморожені активи РФ на відновленя України.

Напередодні дводенного саміту були великі очікування. Однак після двох днів дискусій у Брюсселі більше говорять про розбіжності між країнами ЄС, ніж про конкретні рішення.

Польський прем'єр-міністр — на відміну від інших лідерів — не виступав публічно під час дводенного саміту ЄС у Брюсселі. Він лише вирішив провести прес-конференцію в літаку, яким повертався до Польщі в четвер увечері.

— Це засідання Європейської Ради тривало трохи довше, ніж ми очікували. З польської точки зору, звичайно, найважливішими були питання безпеки, — підсумував він переговори лідерів ЄС.

— У висновках саміту з'явилося положення проте, що ЄС буде підтримувати безпеку в повітрі над Україною. Це щось нове, — сказав польський прем'єр, хоча тут же додав, що «це не має ніякого практичного значення, тому що Євросоюз як такий не має нічого, що можна було б послати в Україну».

— Було висловлено спільний намір, щоб Європа взяла на себе частину відповідальності за безпеку українського неба. Настрої, можливо, і не негативні, але всі усвідомлюють, що це критичний момент і найближчі тижні можуть вирішити долю цієї війни, — підкреслив Туск.

Туск прокоментував затримання поляка, якого підозрюють у підготовці нападу на Зеленського

Глава польського уряду зазначив, що переговори лідерів ЄСтакож стосувалися «російського впливу через дезінформацію та кіберагресію під час виборів до Європарламенту».

— Прем’єр-міністр Бельгії та прем’єр-міністр Чехії дали зрозуміти, що всі ми маємо підстави побоюватися російського втручання, — сказав прем’єр на борту літака, повертаючись із Брюсселя.

— Сьогодні це набуває особливого значення вконтексті інформації про арешт поляка, який фактично займався підготовкою замаху на президента Володимира Зеленського. Відомо про його спроби вийти на контакт з російською розвідкою. Цей арешт був максимально виправданим, — зазначив Туск.

— Навіть якщо ми маємо справу лише з окремим випадком божевільного, значна частина політичних вбивств є ініціативою божевільних-одинаків. Ми повинні усвідомлювати, що особливо в цей час ми повинні бути зосереджені на питаннях безпеки, — сказав Туск.

Туск звернувся до фермерів щодо блокування кордонів

Водночас прем'єр-міністр закликав, щоб «ніхто не робив нічого, що могло б послабити Україну сьогодні». — Я говорю також про тих, хто блокує кордон, — уточнив він, маючи на увазі протестуючих фермерів.

Ми повинні будемо прийняти рішення, які захистять польські прикордонні переходи. Сьогодні, незалежно від обґрунтування протестів, переходи більше не можуть бути заблоковані. Ми не можемо жодним чином перешкоджати Україні, коли вирішується доля війни, — підкреслив Туск

Він додав, що був змушений відкласти зустріч з фермерами через хворобу, але вона все ще готується. — Я впевнений, що більшість фермерів розуміють, що ми продовжимо переговори і що ми дійсно допомагаємо. Я не думаю, що хтось порядний у Польщі хоче сьогодні послабити Україну, — додав він.

— Я сподіваюся на роздуми і на те, що ця форма протесту буде відкинута. Державні служби будуть діяти, щоб розчистити переходи. Я не думаю, що знадобляться прямі примусові заходи. Досі поліція та державні служби не ставилися до фермерів погано,і я хочу, щоб так було і надалі. Але я звертаюся з палким закликом: ми не повинні перегрівати цю ситуацію і блокувати Україну, — додав він.

Прем'єр-міністр про зустріч Дуди і Трампа: Я не буду критикувати президента

Прем'єр-міністр також прокоментував зустріч президента Анджея Дуди і Дональда Трампа, яка відбулася в середу в США під час бортової конференції.

— Не секрет, що я маю інший погляд, ніж президент Дуда, на ситуацію в Сполучених Штатах і на роль президента Байдена і колишнього президента Трампа, — сказав Туск, відповідаючи на запитання про це питання.

— Ми, безумовно, не поділяємо поглядів Дональда Трампа на ситуацію в Україні. Відомо, що він особисто брав участь у блокуванні допомоги Україні, —  додав він.

Туск підкреслив,що «він особисто не рекомендував би таку зустріч між президентом Дудою та президентом Трампом». — Це якось впливає на виборчу кампанію в США, — пояснив він.

— Президент приймає рішення, але він отримав від нас інформацію про те, чого очікує уряд під час цієї зустрічі. Головним чином заява президента Трампа, коли йдеться про наше небо, радикально прискорити поставки американського обладнання, якщо він матиме на це вплив у майбутньому, — додав прем’єр-міністр.

— Я не знаю, якою була ця розмова. Вона мала приватний характер, — зазначив Туск.

— Я не буду критикувати президента в питаннях безпеки і відносин в НАТО, відносин з Україною чи відносин з Росією. Це ті теми, де у нас достатньо божевільних і радикалів, щоб ми могли дозволити собі будь-які конфлікти на верхівці влади, — наголосив прем’єр-міністр.

Подробиці брюссельського саміту. Почалося з санкцій проти Ірану

Європейські лідери мали говорити насамперед про економіку, але загострення міжнародної ситуації змусило їх змінити плани. Першою темою брюссельського саміту стала різка ескалація напруженості на Близькому Сході після суботньої атаки Ірану на Ізраїль.

Тут лідери ЄС знайшли спільну мову і погодилися з необхідністю введення нових санкцій проти Тегерану. — Ми повинні зробити все, щоб ізолювати Іран, — заявив президент Європейської Ради Шарль Мішель у середу ввечері. Заплановані рішення мають на меті завдати удару по компаніях, що виробляють безпілотники та ракети. Однак у висновках саміту не згадується про санкції щодо іранської нафти, яка є основою економіки країни.

Другою гострою проблемою залишається російська агресія проти України. У середу ввечері Володимир Зеленський дистанційно спілкувався з лідерами ЄС, які зібралися в Брюсселі.

— У нашій частині Європи, на жаль, ми не маємо того рівня оборони, який ми бачили кілька днів тому на Близькому Сході, — сказав президент України,маючи на увазі збиття майже всіх іранських безпілотників і ракет Ізраїлем і своїх союзників.

ЄС «засуджує» і «наголошує на необхідності», але конкретики щодо України немає

Тим часом Київ стикається з відсутністю систем протиповітряної оборони та ракет, які могли б захистити українське небо. За кілька годин до саміту ЄС під час атаки на Чернігів з використанням «Іскандерів» загинули 18 людей.

Також посилюється тиск російської армії на фронтах, а Україна відчуває нестачу зброї та солдатів. У середу Зеленський закликав європейських лідерів забезпечити свою армію системами оборони, артилерійськими боєприпасами, безпілотниками, транспортними засобами та «усім необхідним для утримання лінії фронту».

Проте висновки саміту ЄС можуть бути невтішними. Їм бракувало конкретних декларацій і зобов’язань. Натомість пролунали ритуальні запевнення у підтримці територіальної цілісності України та голоси із засудженням нападів Росії на мирне населення.

Що стосується озброєнь, Європейська Рада «наголосила на необхідності терміново забезпечити протиповітряну оборону України та прискорити надання всієї необхідної військової підтримки, включаючи артилерійські боєприпаси та ракети». Однак після цих слів не було жодних дат чи цифр

Крім того, у висновках також міститься застереження, що «військова підтримка буде надаватися з повною повагою до політики безпеки та оборони окремих держав-членів» і «з урахуванням їхніх інтересів безпеки». Деякі країни, такі як Угорщина та Словаччина, раніше висловлювали скептицизм щодо продовження надання допомоги Україні.

Запеклі суперечки про економіку. «Скупий» неохочий до боргів за зброю

На другий день переговорів лідери ЄС зайнялися відкладеними економічними питаннями. Доповідь про майбутнє єдиного ринку представив на їхній зустрічі Енріко Летта, колишній прем'єр-міністр Італії, а нині голова Інституту Жака Делора. Першочерговим завданням має стати підвищення конкурентоспроможності Європи в конкуренції з США та Китаєм. Але і тут консенсус серед країн-членів ЄС важко знайти.

Пропозиції Летти передбачають великі інвестиції в «зелену» економіку, цифровий сектор і відновлювану енергетику. Фінансування відбуватиметься за рахунок подальшого нарощування спільного боргу, але не всі в Союзі задоволені цим, а рішення Європейської Ради вимагають одностайності. — Ми ведемо дебати з цього приводу. Дехто за, дехто проти, — визнав Шарль Мішель у четвер, розвіявши сподівання на швидке досягнення згоди.

Немає навіть згоди щодо безпеки та випуску єврооблігацій для оборонного сектору. — Багато країн-членів, включаючи деякі великі країни, мають занепокоєння з цього приводу, про що під час переговорів заявив прем'єр-міністр Ірланді їСаймон Гарріс. Канцлер Австрії Карл Нехаммер прямо висловився проти того, щоб брати на себе спільний борг. Його країна — разом з Нідерландами, Данією та Швецією — традиційно входить до «клубу скупих» країн ЄС, які виступають проти будь-якого збільшення витрат.

Також недосягнуто згоди щодо податкової гармонізації, яка б перешкоджала великим гравцям ухилятися від сплати податків. Деякі країни ЄС, такі як Люксембург, Ірландія та Кіпр, роками викачували капітал з інших країн, спокушаючи багатіїв низькими податками. Прем'єр-міністр Естонії Кая Каллас також виступила проти гармонізації на саміті в Брюсселі, стверджуючи, що її країна не може багаточого запропонувати інвесторам — окрім низьких податків.

Ще одним яблуком розбрату стала ідея союзу фінансових ринків, яку просував Мішель, атакож лідери Франції та Німеччини. Ці менші країни, які отримують вигоду від слабкого регулювання, не хочуть посилення нагляду з боку Брюсселя.

Читайте оригінал матеріалу Марціна Терліка для видання Onet

‍