Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Ти мусиш бути сильною. Ти мусиш захищатися. Ти мусиш бути людиною, яка знає, де правда». Малюнок Маґди Данай
No items found.
Я говорю зі своїми дітьми чесно і відкрито. Як з дорослими. Дощ не падає з неба, бо там щось метелики з єдинорожками начаклували, а тому, що волога, хмари, конденсат — оце от усе. І про війну так само — росія, вбивці, терористи, прийшли убивати. Дивишся російський ютуб — своїм переглядом оплачуєш ракету.
За це мені частенько дорікають. Типу, не можна дітям отак все відкрито. Треба берегти їм психіку. Тобто загортати оце от усе лайно війни в цукерку. Я ж притримуюь іншого погляду. ПРАВДА.
— Мам, щось гупнуло, — каже під час тривоги і ракетного удару син Богдан (4 роки).
— Це російські падлюки?
— Вони, синку. Аби їх так підняло і гупнуло.
Крапки над і із дітьми були розставлені ще у лютому 2022 року. Тоді збиралися ненадовго поїхати з дому. Діти питали «що гупає», «чому ми маємо їхати?». Розказала правду.
«Ось карта. Оце величезне ненажерливе утворення на ній — Росія. Росіяни прийшли на нашу землю і нищать усе живе. Танками. Літаками. Вертольотами. Ракетами. Кулями. За цим усим стоїть таке ж злобне, ненажерливе населення того утворення — росіяни. Ми їдемо з дому, бо треба вберегти ваші життя. Ось я пришию вам на одяг бирки з усією інформацією про нас і про вас. Війна — це страшно. Ви маєте її боятися. Цей страх вас має врятувати. Він зробить вас обережними.»
Я не розраховувала, що діти відразу зрозуміють, що і про що я говорю. Але, на диво, зрозуміли.
Як говориш з дитиною про війну? Напиши нам. Чекає така ж мама, якій часто бракує влучних слів, щоб озвучити весь цей жах, чи навіть… промовчати. Говорімо разом. Чекаємо листів на: redakcja@sestry.eu
Мені важливо, щоб вони знали правду, усвідомлювали правду і йшли з нею по життю. Мені важливо, щоб вони виросли тими людьми, для кого росіяни уже ніколи не будуть рожевими і пухнастими «носітєлямі добра», а тими, хто запускав по їхньому дитинству ракети, хто оплачував ці ракети, хто схвалював ці ракети. Це вбереже їх від тих помилок, яких припускалося кілька поколінь в їхній родині. А в результаті має вберегти їхні життя.
А ще це привід навчити їх не легковажити дрібним. Правда про війну така, що війна вбиває. Вона не обирає чи ти зі зброєю і дорослий чоловік, чи ти жінка з квітами на вулиці, чи ти собачниця на прогулянці, а чи дитина. Війна може вбити всіх. Тому, який би прикольний не був самотній рюкзак на лавці, він з високою вірогідністю зараз — небезпечний. Як би не хотілося глянути, що там деренчить за вікном під час тривоги — це небезпечно.
Чи жорстока я мама? Та цілком напевно жорстока. Але часи зараз теж не мармеладні. І в цукерку не так просто загорнути вбитих пожежників у Харкові, закривавлених дітей, тіла накриті ковдрами. Можна звісно вигадати казку, про чарівну ковдру і оце от усе. Я ж усе таки казкарка і дитяча письменниця. Але як би не загортав війну в мармелад — вона не стане солодкою. І «ні доню, то не кетчуп на іграшці. То росіяни. Іскандер. Ракета. Вокзал в Краматорську. На іграшці кров. Людська кров. Росіяни вбивають. Російське вбиває. Ти мусиш бути сильною. Ти мусиш захищатися. Ти мусиш бути людиною, яка знає, де правда».
Правда рідко коли буває солодкою. Найчастіше вона гірчить, болить, стискає горло, змушує кричати. Але цей біль гартує. Через нього варто пройти.
Для казок ми знаходимо інші теми й інші пригоди, а війну ніколи не змусиш бути солодкою.
Татуся Бо. Мама двох дітей (дівчинка 12 років, хлопчик — 4 роки)
Татуся Бо (Тетяна Комлик) — доросла блогерка, дитяча письменниця, волонтерка, виконавча директорка Благодійного фонду «Українська фундація "Мрія"». Народилася на Полтавщині. За освітою режисерка видовищно-театралізованих заходів і вчителька української мови та літератури. Працювала кореспонденткою, редакторкою, сценаристкою. Мама двох смішнючих дітей.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Пропонуємо вам наступну публікацію із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>
Я реабілітувала дітей, а вони — мене
Мій шлях від сфери краси та світових подіумів до благодійності й опіки над дитячим будинком ліг через втрату найріднішої людини. І сталося це неочікувано.
У минулому я була спортсменкою, займалась художньою гімнастикою. Доросла до майстра спорту. У київський Будинок моделей «Хрещатик» потрапила випадково: дорога з інституту проходила повз нього. Тоді це був найкращий будинок моделей трикотажних виробів у Радянському Союзі, він підкорював світові подіуми. Побачила оголошення про кастинг, вирішила сходити з дівчатами за компанію.
Так почалась моя модельна історія.
Я об’їздила чимало країн, серед яких — США, Бразилія, Мексика, Южна Корея, Велика Британія, майже вся Європа.
Одеський кінофестиваль 2017
У 2002-му, коли вже була впізнаваною особистістю у столиці, ми з подругою Ксенією Кузьменко відкрили власну агенцію. Окрім модельного бізнесу зайнялись також організацією та продюсуванням національного конкурсу Міс Україна. Після того, як у 2004 році цей конкурс вдалось успішно провести у Палаці «Україна» з прямою трансляцією на телебаченні, мені стало цікаво, як це — брати там участь. Хотілось краще розуміти дівчат і підтримувати їх.
Тоді я сама взяла участь у Miss Global USA і… завоювала корону Mrs Globe Europe.
Люблю мистецтво, окрім моделінгу мала пристрасть й до кіно. Однією з найбільш пам’ятних ролей була роль польської княжни у фільмі про Богдана Хмельницького. Напередодні повномасштабної війни я знімалася в успішному українському проєкті «Київ вдень та вночі». Життя було дуже насичене.
У ролі польської княжни Гризельди Вишневецької у фільмі «Богдан Зіновій Хмельницький»
Але одного дня раптово померла моя мама — і всередині щось обірвалося. Ми з нею були дуже близькі. Нічого не хотілося, потрібні були нові сенси, щоб жити далі.
Коли мені запропонували очолити благодійний фонд, який опікується дитячим реабілітаційним центром «Місто щасливих дітей», я не була впевнена, що впораюсь. Це те місце, де надають допомогу покинутим дітям — когось знайшли просто на вулиці, від когось відмовились, деяких вилучили з кризових родин. Доки дорослі вирішують різні юридичні питання та триває пошук нових родин, ці діти мають можливість жити в комфортних умовах і проходити психологічну реабілітацію. Ми з командою повинні були все це забезпечити.
Спочатку просто туди їздила, але з кожним наступним візитом — втягувалась: діти чекають зустрічей, з’являється довіра і прив'язаності. Це стало моїм порятунком тоді, як і зараз — під час війни. Бо кожен знаходить свій стимул і сенс життя у важкі часи. Я реабілітувала дітей, а вони — мене.
Та сама Power Woman
У перші дні, коли почалась велика війна, гармати і війська протиповітряної оборони розмістили біля нашого дитбудинку. Ми прийняли швидке рішення евакуювати дітей, співробітники під свою відповідальність вивезли їх у більш безпечні населені пункти України — хто куди.
З’являлись пропозиції перенести дитбудинок за кордон, але ми сподівалися, що все швидко закінчиться. Тоді всі вірили, що ця війна ненадовго. Одна з таких пропозицій прийшла від Ольги Богомолець [українська політична і громадська діячка, заслужена лікарка України, — Ред.]: одна сім'я в Німеччині мала можливість допомогти, надати житло і все необхідне.
Так у моєму житті зʼявилась Ельвіра. План евакуації дітей у режимі онлайн ми створювали саме з нею. Тоді я ще не мала уявлення, хто така Ельвіра Нєвєра, не бачила її фільми і не здогадувалась, що згодом до мене прийде абсолютне захоплення цією жінкою, взаємна симпатія і дуже близька дружба. Жінкою, в якої не закінчується енергія і бажання допомагати. Зараз для мене вона — та сама power woman.
Ельвіра Нєвєра
На той момент Ельвіра вже займалася допомогою для наших солдатів, це їй вдалось знайти заможну сім'ю з Баварії, яка виділяла та виділяє чималі кошти на підтримку української армії, оскільки не могла миритись з бездіяльністю німецького уряду. У жінки на ім’я Ульріке була вілла біля озера посеред лісу, де ніхто не жив, і після довгих роздумів Нєвєра запропонувала евакуювати та поселити там український дитячий будинок.
Виїхати було непросто. По-перше, війна тривала вже кілька місяців, і якщо до цього був хаос і люди, дитячі будинки, інтернати виїжджали без будь-яких документів, то нам вже довелось пройти всі коридори влади та отримувати офіційні дозволи від чотирьох міністерств та військової адміністрації. А по-друге, потрібно було буквально «позбирати» 20 дітей по Україні: з Київської, Тернопільської, Волинської, Львівської областей — звідусіль, де вони опинились.
Транспорт і переїзд організувала Ельвіра та родина фон Вальца. На польському кордоні ми пересіли в інший автобус, який віз нас у новий дім. Було лячно і дорослим, і дітям — ми прямували у невідомість.
Турбота з великої літери
У Німеччині ми стали єдиними, хто цілим дитячим будинком, включно з вихователями, знайшов притулок завдяки приватній ініціативі. Ніколи б не подумала, що німці так вміють піклуватись. Ти лише встиг подумати — а вони вже це для тебе роблять.
У маленькому баварському містечку наш автобус зустрічали місцеві жителі, мер міста і навіть оркестр. Для цього перекрили всю трасу. У будинку приготували все — навіть їжу і лежанки для моїх песика і котика, яких я забрала з собою.
Літо 2022 у Баварії
Минув рік, перш ніж нам вдалось організувати новий режим нашого життя та прийняти нову реальність, що ми живемо тут, що сьогодні це наш дім. І що ми живемо під одним дахом — 20 дітей та 10 вихователів — як нова сім'я. І лише через рік, коли трохи вгамувався загальний стрес, ми почали помічати, в якому чарівному місці знаходимось. Місцеві мешканці допомагали всім можливим, навіть організовували спортивні заняття та активності для дітей. Це — турбота з великої літери.
Коли Ельвіра вперше приїхала до нас в гості, щоб познайомитись — з обіймами і гостинцями для дітей — ми влаштували дискотеку. Вона все фільмувала, обіцяла одного дня зробити з цього кіно. До кожної дитини знайшла тепле слово й правильний підхід.
Пізніше, в Амстердамі, куди вона запросила на прем'єру фільму [«Синдром Гамлета» (2022), — Ред.], я відкрила для себе ще іншу Ельвіру: талановиту режисерку, небайдужу особистість, яка не боїться заглиблюватись у дуже серйозні проблеми суспільства і знаходити для них вирішення.
Пам'ятаю, як з нами стався театр.
До дітей приїхала подруга Нєвєри — режисерка Роза Саркісян, яка зіграла у «Синдромі Гамлета». Була ідея позайматись театротерапією, в образі певного героя розповісти про свої емоції та переживання, про те, що болить. Це виявився величезний крок вперед у терапії дітей. У них за плечима страшні психологічні травми, але після того, як їх хоч раз вдалось проговорити — стає легше. Один тиждень з Розою виявився більш ефективним, ніж робота з психологами на базі нашого центру.
Наш театр. Літо 2023
З цих глибинних життєвих історій створили справжній театр. Уявіть, Ельвіра організувала гастролі в Берліні! І наші діти виступали на сцені, про них писали газети. Після цього діти змінились повністю, стали більш довірливими, впевненими у собі, а страх відкриватись повністю зник.
Але найголовніше — вони були щасливими.
Дій, як жінка
Мені здається, Ельвіра думає про Україну 24 години на добу. Не просто думає, а діє. Щодня. Нещодавно я приїхала до неї у Берлін на вихідні [Ельвіра Нєвєра, волонтерка, польсько-німецька режисерка та сценаристка, зараз проживає у Берліні, — Ред.], а у неї робота нон-стоп: приймає запити з фронту, відправляє туди генератори, прилади нічного бачення, дрони. Особливо допомагає жінкам, які опинились у складних ситуаціях. Просто по-людськи, по-жіночому. У цей момент, коли я вам про неї розповідаю, вона займається пошуком житла для жінки у Києві, яка пережила російський полон.
Не знаю, де вона черпає силу в будь-якій ситуації реагувати зважено, але я ніколи не бачила її спалахів гніву чи нервів. Внутрішній спокій — це велика якість. Спочатку я була переконана, що вона для цього займається йогою — і теж почала, бо у роботі з дітьми вкрай необхідно попри все зберігати рівновагу, присутність духу і позитив. Поки одного разу Ельвіра сама мене не запитала: «Знаєш, з тобою так приємно проводити час, ти така спокійна, умиротворена. Як тобі це вдається?»
Вірю в силу жінок. Часом здається, що чоловіки не здатні домовитися і йти пліч-о-пліч, а у жінок це виходить. Ми маємо здоровий глузд та внутрішню рівновагу. Вміємо зібратись і бути гнучкими у критичні моменти.
Можливо, я суджу по Ельвірі чи по собі, тому що про себе теж можу сказати напевно, що я сильна жінка. Але вона — абсолютна сила. Їй вдається не лише реалізовувати свої цілі, а й спрямовувати та підтримувати інших людей у найважчий час
Найважче — відпускати дітей додому
За останні 2,5 роки я була кухаркою, посудомийкою, домогосподаркою, психологинею, лікаркою, водійкою, курʼєром. І усвідомила, що якщо до тебе приходять певні знання чи навички, то треба їх нести й розвивати далі, не втрачати, бо ніколи невідомо, як повернеться доля.
Наприклад, у школі в мене була німецька, але я ніколи не думала, що ця мова мені знадобиться. Жінки у моїй родині гарно готували — але я ніколи не розвивала в собі ці здібності, допоки не довелось виконувати роль кухарки для 30 людей. Я стала й водійкою, оскільки ми живемо серед лісу, дітей потрібно було завозити та привозити зі школи й гуртків. У мене також є диплом з лікувальної фізкультури (ЛФК). В Німеччині це затребувана професія, і якби я раптом захотіла залишитися, то могла б успішно працювати.
Ельвіра Нєвєра, Лілія Кузнєцова і Роза Саркісян
Зараз наші діти повертаються додому. Когось усиновлюють, хтось повернувся у свої сім'ї, тому що там закінчилися суди чи батьки впоралися з наявними проблемами. На сьогоднішній момент у нас залишилося тільки троє хлопчиків. Я їм обіцяла, що вони закінчать тут школу — особливо старшому хлопцю, тому що він навчається в німецькому класі. За два роки він зміг з нуля вивчити німецьку мову, успішно скласти іспити нарівні з німцями і запросив мене на свій випуск. Востаннє я була на випускному у свого сина.
Відпускати дітей дуже важко. Психологи вчать, що потрібно одразу сепаруватися, менше комунікувати. Але за два роки ми стали рідними, і мені зовсім не байдуже, як у дітей складається доля у нових сім’ях. Багато раджусь щодо дітей з Ельвірою, разом міркуємо, як вчинити краще. Вона бачила всі процеси зсередини і є моєю довіреною особою.
А тим часом наш київський будинок продовжує роботу. Зробили там чистоту та затишок, облаштували укриття, лиш поки ніяк не можемо знайти психолога. Будемо кликати Розу з її унікальною методикою терапією театром. На жаль, зараз як ніколи величезна кількість дітей потребує допомоги й опіки, країні вкрай необхідні такі заклади.
23 липня «Місто щасливих дітей» відчинило свої двері для нових мешканців.
І як ви думаєте: хто був першою гостею? — ЕЛЬВІРА!
В умовах російсько-української війни складно вимірювати ефективність двосторонніх відносин виключно економічними показниками. Польща надала військово-технічну допомогу Україні у перші, найважчі місяці російського вторгнення, і про це не можна забувати. Проте очікування польського істеблішменту не виправдалися, хоча ідеї конфедерації Польщі та України звучали в діалозі.
У Польщі завершилася тривала виборча кампанія, під час якої парламентські вибори перетекли у вибори до місцевих органів влади, а ті — у голосування на виборах до Європейського Парламенту. Боротьба була запеклою, її відлуння чути навіть сьогодні.
Президентські вибори пройдуть аж наступного року, і є час розпочати процес реанімації двосторонніх відносин, підважених спалахами популізму, провокаціями навколо українського зерна та блокуванням польсько-українського кордону.
Заміна біля стерна державного управління Матеуша Моравецького на Дональда Туска, на жаль, поки не стала потужним імпульсом для потепління польсько-українських відносин. Проте Туск навряд чи стане балотуватися у президенти, і цей факт може стати сприятливим для стабілізації відносин — з огляду на його політичний досвід та вагу в європейській політиці.
Володимир Зеленський і Дональд Туск у Варшаві 8 липня 2024 року. Фото: president.gov.ua
8 липня у Варшаві Дональд Туск та Володимир Зеленський підписали безпекову угоду. Це не лише черговий документ з низки спроб України юридично закріпити гарантії безпеки. У ній передбачено можливість військово-технічної співпраці та створення «Українського легіону» з числа громадян України, які перебувають на території Польщі. Функціонування цього підрозділу є поки, швидше, декларацією про наміри. Однак спільне виробництво боєприпасів, дронів, пошук можливостей для реалізації ракетної програми є необхідною запорукою стратегічного партнерства.
У двосторонньому діалозі є чимало складних питань, серед яких Волинська трагедія посідає ключове місце. Цього року вшанування пам’яті її жертв у Польщі минуло без надмірного ентузіазму, але міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш заявив, що Україна не стане членом ЄС без вирішення Волинського питання. Хоча очільник польського оборонного відомства часто робить заяви з питань, лише опосередковано дотичних до сфери його професійної компетенції, ігнорувати її не варто. Навпаки — треба відновити дискусію, виходячи з нинішніх реалій.
Кілька років тому було здійснено невдалу спробу створити польсько-українську відзнаку «Праведника Волині», і актуальність її не зникла. І довірчі відносини президентів Анджея Дуди та Володимира Зеленського могли б допомогти політикам стати почесними патронами цієї відзнаки.
Ще один момент: лише проведення ексгумації тіл жертв Волині допоможе встановити масштаб трагедії, мінімізувати спекуляції про кількість її жертв. Щоправда, маємо усвідомлювати політичну чутливість цього питання для офіційного Києва та відповідний емоційний фон у Варшаві.
Президенти України та Польщі Володимир Зеленський і Анджей Дуда вшанували пам’ять жертв Волинської трагедії у Луцьку. 9.07.2023. Фото: Укрінформ
Озвучена Дональдом Туском 8 липня ініціатива щодо виробництва електроенергії для України коштом польського вугілля могла б стати одним з компонентів двосторонньої співпраці. Втрати у сфері енергетики для України є значною проблемою, і вирішувати їх напередодні опалювального сезону потрібно, використовуючи креативні, несподівані для Росії кроки. І якщо вони допоможуть польським шахтарям, це теж сприятиме покращенню відносин між країнами.
Польща для Кремля є одним з головних об’єктів інформаційно-психологічного тиску, на її території російські спецслужби намагаються здійснити низку «активних заходів» задля дестабілізації ситуації
Блокування польсько-українського кордону проходило під патронатом «Конфедерації» та, зрештою, принесло їй політичні дивіденди на виборах до Європарламенту, тоді як з диверсіями та підпалами на польській території місцеві правоохоронці борються більш успішно. Тамтешні медіа неодноразово повідомляли про затримання українців та білорусів, які шпигували на користь Росії. Проте знайти тих, хто написав під трафарет «Нам потрібні вибори» на стіні Українського дому у Варшаві поліція та спецслужби Польщі поки так і не зуміли.
Низка рішень уряду Туска стимулюватиме відтік українських мігрантів з території Польщі до інших країн ЄС — насамперед до Німеччини. Німецька масштабна економіка може прийняти нових тимчасових переселенців. Проте варварські обстріли українських населених пунктів, навмисне знищення енергетичних об’єктів може вже ближчим часом спричинити нову хвилю міграції, і саме Польща буде головним шлюзом для громадян України.
Тому на порядку денному постають спільна протидія російській пропаганді (мігранти у цьому питанні є дуже чутливою категорією) та захист української ідентичності для українців у Польщі. Вони вже сьогодні фактично відновили етнічний візерунок міжвоєнної Другої Речі Посполитої, розмивши моноетнічний характер, притаманний Польщі після Другої світової війни.
Повертаючись до теми українського зерна, яка стала болісною для двосторонніх відносин, хочу зауважити, що відновлення роботи чорноморських портів суттєво зменшило її вплив на ці відносини. Українське збіжжя знову транспортується до країн Азії та Африки, і польська дипломатія могла б сприяти розширенню ареолу його постачання. Звісно, на вигідних для обох держав умовах.
Польща в цілому могла б стати одним з провайдерів інтересів України в світі, хоча, ніде правди діти, прагнення польського бізнесу отримати преференції у питанні відновлення України поки не знаходять розуміння в Києві.
Зараз в ЄС головує Угорщина, і це півріччя складно буде занести до сприятливого періоду євроінтеграції України. Проте у січні 2025 року головування перейде до Польщі, і сьогодні завданням Києва та Варшави є формування спільного амбітного плану дій
Перенесення кордону ЄС та НАТО далі на схід відповідає національним інтересам Польщі, цим і була обумовлена масштабна підтримка України у її протистоянні з Росією.
Польща й Україна мають 525 кілометрів спільного кордону, на якому сьогодні критично бракує пунктів пропуску (це окрема болісна тема двосторонніх відносин). Проте ми не повинні, перебуваючи на плато спільних інтересів, відмовлятися від пошуку точок дотику і маємо навчитися говорити одне одному не лише правду, але й компліменти.
Марія Гурська:9 липня ми з Вами зустрілися на мітингу у Варшаві, організованому перед дитячою лікарнею на вул.Коперника активістами «Євромайдан Варшава». Люди вийшли висловити протест проти жорстокого обстрілу Києва, під час якого російська ракета вдарила по дитячій лікарні «Охматдит». Чому для вас це важливо?
Дорота Лобода: З початку повномасштабної війни в Україні, тобто з лютого 2022 року, коли до Польщі почали прибувати біженці з України, я беру участь у більшості демонстрацій проти агресії Путіна в Україні. Ця атака мене особливо вразила, бо більшого варварства, ніж напад на дитячу лікарню, важко уявити. Батьки везуть дітей до лікарні, бо сподіваються, що там їх врятують. Тим часом, терорист Путін наказує вбивати цих дітей. Я прийшла на цю демонстрацію також для того, щоб показати полякам, що ця війна відбувається поруч із нами і все це могло б статися з нами самими. Я кажу не тільки про те, що Польща під загрозою, а й просто про те, що жодна порядна людина не може погодитися, щоб такі речі відбувалися в Європі.
Дорота Лобода на акції у Варшаві через обстріл «Охматдиту» в Києві. 9 липня, 2024. Фото: Dawid Żuchowicz / Agencja Wyborcza.pl
Діти з мамами з обстрілюваних міст України приїжджають до Польщі з перших днів війни. Багато з них тут вже третій рік. Про проблеми цих дітей ви пишете з самого початку російського вторгнення у своїх соціальних мережах. Чого вдалося досягти за понад 2 роки на посаді спочатку радниці Президента Варшави, а тепер — депутатки Сейму?
З перших днів ми запустили пункти допомоги, куди привозили їжу, засоби гігієни, постільну білизну, одяг і інші речі першої необхідності біженцям з України. Та навіть більше, ніж про речі, українські матері в ті дні просили допомогти знайти школу чи дитсадок для їхніх дітей. Так виникла ідея створити довідник міста Варшава для батьків та учнів з України, де була зібрана і представлена українською мовою уся необхідна практична інформація про те, як записати дитину до школи чи дитячого садка, де отримати поради та допомогу. Я й сама почала надавати консультації, як волонтерка, у освітньому центрі в районі Середмістя організувала зустрічі для українських підлітків, які хотіли вступати до університетів. Я пояснювала молоді, як працює наша система, як подати документи на вступ, на яких веб-сайтах можна шукати інформацію, який рівень знання мови потрібен. Паралельно я організовувала курси польської мови для українок, адже найневідкладнішим для них було вивчити мову, щоб справлятися і шукати роботу у новій країні. Але найважливіше — я почала давати поради мамам та шукати дитячі заклади у Варшаві, куди можна було б записати українських дітей — підказувала, куди звернутися, а коли була потреба, то й сама йшла з українською родиною, щоб домовитися, знайти місце в школі чи садку.
В школах ніхто не був готовий до того, що раптом з'явиться багато дітей, які не володіють польською і потребують підтримки
Підтримки не лише у вивченні мови, а й психологічної, бо в Україні ці діти отримали страшний досвід.
Чи можете ви пригадати конкретну історію?
Це був один із перших місяців війни і я допомогла одній мамі знайти місце у школі у Варшаві для її сина. Але в школі в дитини почалися проблеми з вчителькою. Вона нервувала, що хлопець б'є ногами портфель, ховається під партою, не хоче з нею розмовляти. Вчителька очікувала, що хлопчик буде вдячний за те, що він отримав новий шкільний портфель, що в нього гарна школа, тому що це була гарна, нова школа, чудово обладнана. Виглядало, що педагогу забракло співпереживання та розуміння. Мені довелося пояснити вчительці: хлопець не хоче нової школи і нового портфеля, а хоче бути зі своїм татом в Україні. Новий пенал і нові кольорові олівці йому не потрібні, тому що він сумує за татом і переживає за нього. Виявилося, що те, що є очевидним для мене, не є таким для неї. Вчителька запропонувала мамі переконати тата хлопчика провести з ним виховну бесіду по телефону. Я пояснила: не можна вимагати від матері присвятити єдину розмову на тиждень зі своїм чоловіком і з батьком хлопчика в Україні тому, щоб накричати на хлопчика за погану поведінку в школі. Ми не усвідомлювали раніше, що таке війна. Ми жили в безпечній країні, і нам було важко уявити, що люди просто гинуть за кордоном, що тато цієї дитини може померти кожного дня. І тому розмова тата і хлопчика справді не повинна стосуватися портфеля.
Діти, які потрапляють у польські школи з обстрілюваних українських міст, потребують особливої турботи. Фото: Jakub Orzechowski / Agencja Wyborcza.pl
Чим закінчилася ця історія?
Вона закінчилася добре. Я змогла донести вчительці, що хлопець не відповідав, бо не розумів польської. Йому просто потрібно було дати час. Не страшно, якщо дитина трохи посидить під партою — величезна кількість 7-річних польських хлопчиків також б‘ють ногами шкільні портфелі та сидять під партами, бо діти в усьому світі однакові. Але українські діти потребують додаткової підтримки. Бо окрім того, що це просто діти, маленькі хлопчики та дівчатка, які можуть створювати проблеми в школі, вони мають за плечима багато досвіду, якого польським дітям ніколи не доводилося переживати.
1 вересня усі українські діти шкільного віку, які перебувають в Польщі, повинні піти до школи, незалежно від того, чи навчаються дистанційно за українською системою. Що ви думаєте про таке рішення?
Я вважаю, що це гарне рішення. Мене хвилювало, що відбувається з дітьми, які ніде не навчаються, тому що український уряд не в змозі знайти їх і забезпечити їм освіту. Ці діти зараз в Польщі. Якщо вони не навчаються в польських школах, польська система освіти також не знає, що з ними відбувається. І так вже третій рік. Звісно, можна було б припустити, що діти могли б навчатися дистанційно, але давайте згадаємо, що вони навчаються дистанційно вже п’ятий рік, тому що раніше була пандемія і деякі з цих дітей вже багато років не були у звичайній, нормальній школі, де вони мають контакт з іншими дітьми і з живим учителем, а не з комп’ютером.
Як польські діти зобов’язані ходити до школи, так і українські діти, які тут постійно перебувають, повинні ходити до школи
Вони можуть залишитися тут назавжди, а навіть якщо ні, їм все одно потрібен контакт з іншими дітьми, потрібна підтримка. Можливо, школа помітить, що дитина знаходиться в психологічній кризі і потребує підтримки, або що підтримка потрібна матері. Якщо мама постійно перебуває на роботі, чи вдома з дитиною, і не має контакту з іншими людьми, то їй вчасно не нададуть допомогу. Тому я вважаю, що це добре рішення, хоча, звичайно, це буде великим викликом, тому що за оцінками Міністерства освіти, ідеться про приблизно 60 тис. дітей з України, які зараз знаходяться в Польщі і не ходять до школи.
Чи готові польські школи приймати українських дітей? Чи вистачить всім місця? Що зміниться з вересня і які нові програми запрацюють?
В Польщі народжується все менше дітей, а відповідно, їх менше в школах. Якщо у великих містах це не так відчутно, то в маленьких містах хоча й невеликі школи, але місця там навіть забагато. За нашими плечима два роки досвіду функціонування польської освітньої системи в умовах війни в Україні. Це спочатку вчителі раптом опинилися в ситуації, коли в класі з’явилися іншомовні діти і ніхто не знав, що робити. Станом на зараз багато вчителів вже пройшли навчання та тренінги, вони знають, як працювати з дітьми з інших країн. Шкільні психологи готові працювати з травматичним досвідом дітей. Школи також візьмуть на роботу міжкультурних асистентів. Вони допоможуть в інтеграції не лише школярів, а й їхніх мам, бабусь і всіх, хто є з дітьми тут, у Польщі.
Дорота Лобода була активісткою батьківського руху, а тепер займається освітою у Сеймі. Фото: приватний архів.
Чим займається міжкультурний асистент?
Ідея з асистентами це нововведення, яке дозволить кожній школі, яка цього потребує, працевлаштувати вчителя для допомоги українським дітям. Кошти на нових співробітників надходитимуть через дотації від місцевої влади і від держави.
Асистент допоможе записатися до школи, пройти адаптацію у перші дні, і в подальшому буде весь час присутній в класі і сприятиме інтеграції з іншими дітьми, тобто з польськими дітьми, але і не тільки, адже у польських школах є діти і з інших країн. Асистенти працюватимуть також і з батьками — пояснюватимуть, коли потрібно зробити внески, прийти на збори, що купити до школи, які в Польщі звичаї, тому що більшість речей у наших школах схожі, але дещо відрізняється. Наприклад, електронний щоденник. Українські мами розповідали мені, що в Україні він не є настільки популярним, а в нас все тримається на цьому електронному щоденнику. Асистенти створюють умови безпечного вступу українських дітей до польських шкіл. На початку всім буде нелегко і знадобиться більше міжкультурних асистентів. Але, сподіваюся, з кожним місяцем буде все краще.
Яким є підхід до питання громадянства асистентів?
Вони можуть бути поляками чи польками, але повинні вільно спілкуватися українською, адже працюватимуть з українськими дітьми. І я, все ж, щиро сподіваюся, що значна частина асистентів буде з України.
В Польщі багато кваліфікованих українських вчителів, які шукають роботу і це — шанс для них
Я бачу багато українок у Варшаві, які працюють на різних посадах, не відповідних їхній кваліфікації. Вони прибирають у наших домівках, роблять нам нігті, стрижуть нас у перукарнях, піклуються про наших дітей. Було б чудово, якби вони знову змогли працювати юристами, лікарями і вчителями, виконувати всі ті професії, якими займалися в Україні! Той факт, що зараз їм потрібно проходити стільки різноманітних бюрократичних процедур, ускладнює не лише їхнє життя, а й наше! Дуже добре, що посада міжкультурних асистентів дозволить простіше працевлаштувати кваліфікованих українок. Сподіваюся, що надалі вдасться трішки пом’якшити законодавство, щоб фахівцям з України було легше діяти у нових умовах.
Як бути з такою проблемою в школах, як булінг? Це явище є особливо болючим для українських дітей у Польщі.
Наскільки мені відомо, і я спілкувалася про це з заступницею міністра освіти Йоанною Мухою — у Міністерстві знають і розуміють цю проблему. Буде цілий пакет семінарів і тренінгів для вчителів щодо того, як боротися з цим явищем. Це важлива частина ролі міжкультурних асистентів. Додаткова особа, яка підтримує українську дитину в школі, повинна буде постійно реагувати на прояви переслідування чи насильства щодо українських дітей.
Важливим питанням є збереження національної ідентичності українських дітей у польських школах. Наразі точиться дискусія про те, чи підтримають це польські школи, чи, навпаки, сприятимуть полонізації маленьких українців. Політики кажуть, що ризику немає, але нам пишуть мами дітей з різних шкіл, особливо у Варшаві, про випадки, коли дітям на перервах забороняють говорити українською. Як це можливо, і яка ваша думка з цього приводу?
Це неприпустимо.
Інтеграція не означає перетворення дітей з України чи будь-якої іншої країни на поляків
Ці діти навчаються в польській школі, але мають право на свою мову, свою ідентичність, свою історію. І тут вся діяльність, спрямована на денаціоналізацію дітей, як би це не звучало, безумовно, є незаконною. Школа не має права забороняти дітям спілкуватися рідною мовою. Але знаєте, я також думаю, що діти, які мають українські родини і постійно спілкуються вдома українською, не забудуть своєї мови, як і польські діти, які розкидані по всьому світу. Сім’я також підтримує традицію, культуру та знання мови. І водночас, ніщо не заважає нам поговорити з міністерством про те, щоб українська була додатковою мовою навчання в школах. Сьогодні ми мали зустріч із послом України, який залишає свою посаду, і він наголошує, що для української держави важливо, щоб діти в польських школах мали змогу вивчати українську мову, як додаткову. Думаю, Міністерство це розглядає.
Що б ви порадили мамі, дитина якої приходить додому і скаржиться, що вчителька забороняє їй з друзями на перерві розмовляти українською?
Я б сказала їй: напишіть скаргу директору, а якщо це не допоможе, то скаржтесь шкільній раді, тобто, «Кураторію», бо такого просто не може бути. Кураторій має окремий офіс у кожному воєводстві, який займається всіма шкільними правилами, їхні представництва є в польських містах, навіть, маленьких. Ви можете повідомити туди будь-які скарги щодо будь-яких негараздів у школі.
Підсумовуючи, яке сьогодні головне завдання польських шкіл щодо маленьких українців?
Забезпечити місце для навчання, культурного асистента, психологічну підтримку та гарну інтеграцію з польськими дітьми.
За офіційними даними, з початку повномасштабної війни Росія викрала на тимчасово окупованих територіях України приблизно 20 тис. дітей. Наразі лише 736 дітей змогли повернутися додому.Навіщо Путіну українські діти, і як зупинити злочин — повернути дітей додому?
Майбутнє нації — в дітях. Мета війни – знищити майбутнє нації. Росія хоче забрати українських дітей і зробити їх росіянами — вкрасти в України найцінніший скарб. Те саме німці робили під час війни, коли хотіли польських дітей зробити німцями. Це огидна, варварська стратегія війни. І тому існують міжнародні організації ООН, ЮНІСЕФ та інші. Вони мають добиватися повернення дітей в Україну і того, щоб Росія припинила діяти всупереч міжнародному праву.
Євростат повідомляє, що 4,3 мільйона біженців війни з України перебувають в Європі через війну. 950 тисяч з них – в Польщі. Як ви вважаєте, коли всі українські біженці зможуть повернутися додому?
Думаю, всі до одного додому вже не повернуться. Я знаю кількох жінок зі Східної України, домівки яких зруйновані. Вони планують залишитися в Польщі.
Я щиро бажаю, щоб кожен, хто захоче повернутися в Україну, повернувся і допоміг відбудовувати цю чудову країну!
Щоб так сталося, ми повинні дати Україні більше зброї.
Як, на вашу думку, на польсько-українське сусідство вплине цей епізод спільної історії — те, що ми зараз переживаємо, як сусідки, сестри?
Сподіваюся, що складна історія, яка була між нами раніше, перетвориться на приклад позитивного сусідства, а Польща стане тією країною, яка допоможе Україні вступити в НАТО і ЄС. Як тільки Україна стане частиною Європейського Союзу, між нами вже не буде кордону. Я зараз чую від поляків і польок, що вони налагодили настільки близькі стосунки та дружбу з жінками, і навіть з цілими родинами з України, що коли війна закінчиться і українці повернуться додому, то ті поїдуть їх відвідувати, бо вже отримали запрошення. Після Перемоги багато поляків поїдуть в Україну, щоб відвідати своїх друзів — людей, з якими вони тут познайомилися та подружилися — підтримати їх, та й просто поїхати на відпочинок. Раптом Україна стала місцем, про яке ми багато думаємо. Раніше Польща була дуже західноорієнтована, а тепер виявилося, що у нас на сході є дуже дорога для нас сусідка.
Дорота Лобода на одній з акцій на підтримку України. Фото: приватний архів.
«Знаєш, про що я подумала? Ми ніколи більше не зустрінемося після війни. Бо цю війну з нас так просто вже не вийняти», — промовляє, поправляючи сукню, київська знайома, яка проїжджає Варшаву в напрямку літературної резиденції у Вроцлаві й за кілька днів повертатиме назад.
Ми їмо полуничне морозиво у Варшаві, біля фонтану хлюпаються діти. Звичайний початок літа у безтурботній польській столиці. Здається, для всіх, але не для нас з нею.
Польський люд засвоїв просту істину: якщо бачиш заплакану людину — не заважай, не допитуйся. Може, то просто українка в своїй українській реальності. Ось офіціант самими очима запитує, чи все у нас в порядку, а підійти не наважується. І я так само йому дякую — очима.
«Загроза балістики триває до відбою», — пише миколаївський Ваньок. І ми за сотні кілометрів чекаємо закінчення тривоги у містах, які нам рідні. «Ракета Іскандер-М припинила існування в межах Одеського району», — видихаємо, щоб знову вдихнути. Полегшення тимчасове. І воно зовсім не залежить, чи запустять росіяни зараз іще ракет. Воно не минає.
Ми всі проживаємо хронічний стрес, замішаний на травматичному досвіді втрат і залишення, прощання й обірвання зв’язків
Він не залежить від того, хто де переживає війну — в Україні чи за кордоном.
Під час зустрічі з українськими жінками у Варшаві психологиня Олена Любченко, експертка у сфері психології розвитку, відносин та емоційної компетенції, наголошує на тому, що ми всі зараз перебуваємо в стані постійного тривалого стресу, з яким самотужки можуть справитися лише одиниці.
До слова, помірний стрес робить життя якісним — дає змогу балансувати між тривогою і нудьгою, сприяє внутрішній мотивації, підштовхує рухатися далі, щось робити і діяти. Коротше кажучи, жити. А ще він допомагає розвивати психологічну стійкість до щоденних викликів — як загрубіла шкіра рук, які вже не бояться фізичної праці. Часом це стосується і сердець. Але наш стрес — інший.
За словами Олени Любченко, розвивати у собі резильєнтність — оптимальний спосіб не зламатися і не загрубіти у складних обставинах, в яких нині перебувають усі без винятку українці.
Резильєнтність — це одночасно стійкість і гнучкість, а також здатність відновлюватися. Як правило, це вроджена особливість. Вона ґрунтується на сімейних цінностях, родинних зв’язках, переконаннях. Але це також навичка, яку можна в собі розвивати.
Утім, є нюанси.
Ми можемо бути стійкими й буденно сприймати новини про нові обстріли, а потім у чужій вітрині побачити чашку, схожу на свою із власного розтрощеного дому. І ось наша стійкість знову збоїть
Я не знайшла у мережі жодного дослідження резильєнтності, де б йшлося про воєнні часи або українців у війні. Останнє із західних досліджень стосується здатності справлятися з щоденними викликами і стресами під час епідемії COVID-19. Понад дві тисячі учасників, які непогано впорались із викликами, оприлюднили свої способи на зняття стресу і загальнолюдських потрясінь. Їх було об’єднано у сім стратегій:
Стратегія сенсу і мети включає твердження: «Я робив те, що вважав правильним у повсякденному житті», «Я переконаний, що виріс у позитивному ключі завдяки життєвим викликам», «Я докладав зусиль, щоб позитивно дивитися в майбутнє».
Стратегію духовності обирають люди, які борються з викликами за допомогою медитацій, віри й молитви.
Стратегія когнітивної та емоційної гнучкості передбачає приділення часу розумінню власних емоцій, зосередження на тілесних реакціях і сповільнення, аби боротися з негативними емоціями.
Стратегія «Мозок і фізична підготовка» спонукає приділяти час власним хобі й інтересам, читати й слухати нове, навчатися й здобувати знання.
Стратегія рольових моделей полягає в тому, аби орієнтуватися на наставника, учителя, друга, отримувати поради, як справлятися з труднощами. Або ж стати таким наставником для інших.
Стратегія надання соціальної підтримки дозволяє долати труднощі і стреси завдяки підтримці інших людей.
Стратегія зіткнення зі страхами стосується найсильніших і вимагає прямо протистояти своїм побоюванням і проблемам, намагання щось змінити.
Одна або декілька цих стратегій на власну резильєнтність дозволяє «прокачати» витривалість до життєвих викликів й незабаром трансформується у спосіб швидко протидіяти стресам у часи турбулентності. Очевидно, найдієвішу стратегію у власний спосіб «вигрібати» зі складних життєвих обставин можуть підказати психологи. Втім, є нюанси.
— У нас не надто розвинена культура звертатися до психолога, проживати свої емоцій, — резюмує Юлія Черкашина, нейропсихологиня, експертка Центру психологічної підтримки та розвитку українських біженців у Польщі.
— Українці за кордоном обтяжені ще й додатковим почуттям провини і синдромом того, хто вижив. І що більше їм дорікають, що вони й досі залишаються за кордоном, не підтримують їхнє право на вибір, то сильніше і негативніше вони переживатимуть власні рішення
«Якщо ти не випилявся із цього життя, отже, чудово собі даєш раду», — чорний гумор, який став українською реальністю. «Я ще жива чи ні?», — питання, яке щодня ставлять собі українки у кожному куточку України та Європи. Пильно дивляться на себе у дзеркало, поправляють волосся, одягають сукні й вирушають опановувати іноземні мови, розбиратися з незрозумілими законами, гамувати дитячі тривоги іграми й розвагами. І донатити на ЗСУ, звісно.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.