Освіта

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на [email protected]. Ми тут — для вас.<frame>

Анна Й. Дудек: Громадські організації б'ють на сполох, що багато тисяч українських дітей зникли з польської системи освіти. Ми не знаємо, чи вони навчаються дистанційно в Україні чи у віртуальній школі, а відповідно, не можемо їх належним чином підтримати. Як пояснити це зникнення?

Малґожата Міхель: Перш за все, пам'ятаймо, що в цій групі — або групах — діти, які приїхали до Польщі після російської агресії та початку війни, були різними. Вони з різних регіонів, шкіл, з індивідуальним досвідом, зокрема, травматичним, і з різних домів та систем виховання.

Це не однорідна група, яку ми можемо помістити в одну папку з написом «діти з України»

Те, про що я буду говорити, не підкріплене дослідженнями, а радше базується на досвіді та спостереженнях. Я вважаю, що деякі батьки, переважно матері, не знайшли себе — з різних причин — у польській системі. Хтось, безумовно, був розгублений, не мав потрібної інформації, а хтось використовує інші методи виховання, які не вписуються в польську школу. Ми також повинні брати до уваги дітей з особливими освітніми потребами, з обмеженими можливостями та тих, хто став жертвою насильства вдома. Ми повинні про це говорити, бо це також відбувається.

‍Масштабів цих зловживань, якщо вони мають місце, ми не знаємо. 

Не знаємо, тому що системно не маємо контакту з цими дітьми та їхніми батьками. Це, звичайно, лише один фактор. Інший, який, на мою думку, є важливим, полягає в тому, що зовсім не рідкість, коли українські діти піддаються дискримінації в школі. Ми обговорюємо ці акти дискримінації з міжнародними дослідниками на різних форумах, і дослідження показують, що дискримінація дійсно має місце. Нещодавно дівчинка-підліток розповіла мені, що польські однолітки погрожували побити її за те, що вона спілкується з українськими хлопцями. Тому я думаю, що батьки — знову ж таки, переважно матері — намагаються захистити своїх дітей від такого роду шкоди і, не маючи багатьох інструментів, просто ізолюють їх. Чи є така спроба захистити дитину успішною, чи ні — не нам судити. Можливо, є й такі діти, які дистанційно включені в українську систему освіти.

‍Варто звернути вашу на матерів, які також потребували підтримки, особливо на початку. На них все звалилося. 

Йдеться про людей, які виїхали, рятуючись від війни, незалежно від того, чи точилася вона по сусідству, чи за сотні кілометрів. Деякі з цих жінок були травмовані, пережили посттравматичний стресовий розлад і в той же час змушені були організовувати своє життя та життя своїх дітей тут, у Польщі. Важко сказати, в якому стані перебувають ці жінки. Видно, що деякі з них знайшли свій шлях, у них усе добре, інші мають більше труднощів, також пов'язаних із вихованням дітей.

‍Як це вирішувати?

Діагностика та підтримка в місцевих громадах, з дослідниками, серед сусідів. Самодопомога. 

‍Часто одним із бар'єрів є мова. Чи можливо діяти, допомагати, підтримувати без спільної мови?

За моїми спостереженнями, беручи участь у численних заходах з надання допомоги — і вони збігаються з висновками колег — мова не є бар'єром. Під час мого останнього візиту в Україну, коли я везла зібрані речі до одного з дитячих будинків, ми розмовляли польською, вихователі — українською, і ми розуміли один одного.

Дослідження й досвід показують, що мова не є бар'єром. Діти, яких я відвідувала, говорили зі мною своєю мовою, я говорила з ними своєю — ми розуміли один одного

П'єр Бурдьє називає таку ілюзію бар'єру ритуалізацією видимості — нерозуміння є удаванням, якому ми піддаємося, у яке віримо. Я пережила це багато разів, також на самому початку війни, коли я була на залізничному вокзалі з першими біженцями, які приїхали з України до Польщі. Нам вдалося поспілкуватися, поговорити. Тож бар'єри, я думаю, десь в іншому місці?

Де саме?

У людському мозку. У незнанні, стереотипах, псевдознаннях, почерпнутих не з експертних досліджень, а з псевдознань, фейкових новин, пропаганди. Це працює на тлі відсутності добре організованої міжкультурної та інклюзивної освіти, заснованої на знаннях

‍
Були ситуації, про які ми писали в Sestry.eu, коли дітям забороняли спілкуватися між собою в школах українською мовою. Вони повинні були розмовляти тільки польською, інтегруватися.

Діти будуть говорити так, як вони хочуть і відчувають. У них є свої мови, про які дорослі навіть не здогадуються. З іншого боку, забороняти дітям розмовляти рідною мовою — це абсурд і дискримінація, а отже, насильство. Британським дітям також забороняють користуватися англійською? Німецьким дітям — німецькою? А ромським дітям — ромською? Діти розмовляють між собою рідною мовою, і жодні норми чи правила цього не змінять.

Ви, також працюючи з дітьми як streetworker (педагогиня вулиці, streetworking з англ. педагогіка вулиці, робота з дітьми та підлітками, які проводять багато часу поза сім'єю, на вулиці, —  прим. пер.) знаєте ці таємні мови?

Іноді мені вдається вивчити мову дітей вулиці. Я посміхаюся, тому що це не дуже педагогічна мова, повна негарних слів, але я б ніколи не подумала, що ця грубість мови спрямована на мене. А діти, всі вони, потребують любові, уваги й турботи. Вже. Для цього не треба бути поліглотом.

‍Чи існують якісь спеціальні програми, створені педагогами, які працюють на вулиці, виключно для українських дітей?

Ні, не було потреби створювати спеціальні програми. Не тому, що була якась із цим проблема, а якраз навпаки: тому що її не було. Просто всі представники різних організацій, які працюють із дітьми як педагоги й педагогині вулиці, в якийсь момент почали говорити про те, що в установах, наприклад, денного перебування на подвір'ї, з'явився наплив дітей з України. І з цими дітьми поводилися і поводяться так само, як і з усіма іншими дітьми, з якими працюють вуличні вихователі. Наприклад, у Катовіце, в Домі Ангелів Охоронців, яким опікуються вуличні працівники, є багато українських дітей. Ми розмовляємо з ними трохи польською, трохи українською. Я ніколи не стикалася з цим як із проблемою. Це не є проблемою взагалі: чи прийде ромська дитина, чи прийде українська дитина, чи прийде в’єтнамська дитина, чи будь-яка інша.

Streetworker приходить у таке місце денного перебування, і що? Як він/вона їх заохочує, як він/вона з ними спілкується?

Просто є. Якщо ми малюємо, то ми всі малюємо. Якщо ми граємо в ігри, то ми всі граємо в ігри. Якщо ми йдемо їсти, то ми всі йдемо їсти. Якщо ми йдемо чистити зуби, то ми всі йдемо чистити зуби.

Травматизована дитина без довіри поступово почне довіряти, хоча, можливо, спочатку іншим дітям, а потім дорослим. Для цього потрібен час і терпіння

А якщо є дитина нейротипова, тобто, наприклад, з аутистичним спектром або з особливими освітніми потребами, то що тоді?

Таких дітей дуже багато у вуличних просторах і дворових центрах денного перебування. Мене якось запитали, чи є діти з інвалідністю на вулиці? Є, як і скрізь. Діти різні: є той, хто носить слуховий апарат, є дитина без ноги, є дитина з трисомією 21. І вже до них підбирається дуже індивідуальний підхід. У нас є хлопчик, який має цей слуховий апарат, ми підлаштовуємося під нього, тобто ми всі знаємо, що з ним треба говорити більш чітко. Ми також знаємо, що з українською дитиною треба говорити чіткіше й перепитувати, чи вона зрозуміла. Всі, хто працює, мають педагогічну освіту, знають методи роботи. Також є можливість працювати з фахівцями. Діти віддають багато себе, у випадку з українськими дітьми вони докладають багато зусиль, щоб зрозуміти, що їм говорять, і співпрацювати. Треба просто бути поруч із ними.

Переклад: Анастасія Канарська

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на [email protected]. Ми тут — для вас.<frame>

Єнджей Дудкевич: Програма «Разом для кращого майбутнього» має вже два випуски — з чого вона розпочиналася?

Катажина Урода-Ленартович: Центр науки «Коперник» від самого початку повномасштабного вторгнення Росії хотів підтримати наших сусідів з України. Тим більше, що наші друзі в цій країні керують мережею Клубів юних дослідників, що є важливою частиною нашої діяльності. Тому ми почали з того, що запросили людей з досвідом біженців безкоштовно відвідувати виставки. Завдяки членкині нашої команди Анні Положій ми змогли оперативно перекласти описи всіх експонатів українською мовою, а також тексти вистав у Робототехнічному театрі. Це були такі швидкі заходи, які можна було зробити відразу, але ми вирішили, що хочемо також долучитися до підтримки польсько-української інтеграції. Ми запросили всі Клуби юних дослідників, яких налічується близько тисячі, а також мережу SOWA (Зона відкриття уяви та активності), які також діють по всій країні. Це дозволило охопити дуже велику аудиторію, забезпечити відповідний освітній рівень і надати доступ не лише у великих мегаполісах, але й у менших містах та сільській місцевості. Це було додатковою підтримкою для польських шкіл, де українські діти та підлітки мусили швидко адаптуватися, щоб продовжити навчання. Ми змогли забезпечити фінансування всього цього від двох бізнес-донорів, які вирішили, що хочуть допомогти інтеграції та зміцненню міжкультурних компетенцій не тільки молодого покоління, але й дорослих. Перший випуск стартував вже у листопаді 2022 року.

Про що конкретно йдеться?

Клуби юних дослідників діють не тільки в Польщі та Україні, але також у Вірменії, Грузії та, віднедавна, в Ефіопії. Ми координуємо і підтримуємо їх у межах діяльності Центру науки «Коперник» (ЦНК), але передаємо якомога більше відповідальності керівникам клубів. Саме від них залежить, як вони організують зустрічі з українськими та польськими дітьми. Насправді, незабаром виявилося, що вони нас випередили — оскільки часто також працюють у школах, то відразу запросили нових українських учнів до участі в клубних заходах — позакласних, добровільних і безкоштовних. У них є можливість експериментувати, вчитися спілкуванню та співпраці. І так само, як ми намагаємося дати якомога більше свободи дій керівницям і керівникам, вони йдуть за самими дітьми, які вирішують, що їх найбільше цікавить. Координатор(к)и КМО підтримують процес дослідження та навчання м'яким навичкам. З іншого боку, SOWA — це місця, які зазвичай функціонують при бібліотеках, культурних центрах та міні-наукових центрах. ЦНК запезпечив їх простором для проведення дещо складніших експериментів.

Розкажіть, будь ласка, більше про ці експерименти.

Клуби юних дослідників працюють не лише в початковій та середній школі, а й у дитячих садках. Тому рівень складності експериментів відповідно адаптований до віку учасниць і учасників. Наприклад, у дитячому садку були заняття про зиму, діти створювали сніг, зокрема, з піни для гоління, і повинні були з'ясувати, якого інгредієнта потрібно додати більше, щоб згодом могти щось з нього зліпити. Зі старшими дітьми, як правило, проводилися екскурсії, спостереження та різні вимірювання, наприклад, пов'язані із забрудненням повітря протягом кількох місяців. Діти могли проаналізувати результати і з'ясувати, які фактори впливають на якість повітря.

Нещодавно одним з моїх улюблених прикладів, дуже важливим з точки зору інтеграції, стала історія дівчинки, яка була єдиною ученицею з України у всьому класі. Весь клуб вирішив допомогти їй звикнути до нового місця, і вони пішли до місцевої пекарні, де працює сестра цієї дівчини

Таким чином вони не тільки познайомилися з середовищем, в якому живе їхня нова подруга, але й дізналися багато нового про процес випікання хліба. За допомогою дорослих діти приготували закваску, тиждень чекали, поки вона дозріє, а потім зайнялися випічкою. 

В межах ще однієї зустрічі Клуб відправився до басейну, додатково дізнавшись про різні фізичні процеси, пов'язані з водою. Усе це спрямоване насамперед на інтеграцію, а спільні експерименти є чудовим інструментом для цього, а також для поглиблення знань.

Чи щось ще є важливою частиною програми?

Ми також запросили співробітників SOWA взяти участь у навчальному курсі з проведення сімейних майстер-класів. Це формат, який дуже добре працює для нас і який ми вважаємо ідеальним для створення освітнього та експериментального простору, де польсько-українська група може розширити свої знання та інтегруватися в невимушеній атмосфері. Після перемоги в конкурсі в межах програми «Разом для кращого майбутнього» кожна SOWA взяла на себе зобов'язання підготувати та провести щонайменше вісім воркшопів протягом кількох місяців. Важливо також, що ми заохочували залучення місцевої громади. Це призвело до проведення низки наукових пікніків, на яких діти презентували те, що вони дізналися під час зустрічей. Один клуб запросив місцевий громадський центр з групою українських мам, і вони разом влаштували сімейний фестиваль з українською їжею та співами.

Чи все спрацювало в межах програми?

Незважаючи на велику готовність з усіх боків, були й побоювання — як діти, так і дорослі з Польщі та України потребували підтримки, хоча б лінгвістичної. Дві тренерки та міжкультурні психологині водночас проводили тренінги з міжкультурної інтеграції, що дуже допомогло. Крім того, після перемоги в конкурсі були отримані додаткові кошти на придбання різних предметів, необхідних для конкретних експериментів, а також на організацію дослідницьких екскурсій. Останнє також дало можливість дітям проводити більше часу разом.

Гроші також могли бути використані для залучення перекладача, але виявилося, що діти з України дуже швидко вивчили польську мову, а вихователі також намагалися бути більш відкритими та уважними і навчити їх дещо іншому способу спілкування, ніж раніше

Зрештою, все вийшло, і сьогодні ми дійшли до того, що, коли ми робимо конкурсні матеріали доступними польською та українською мовами, деякі наші партнери повідомляють, що це поступово стає непотрібним, тому що люди без проблем заповнюють документи польською мовою.

Тобто інтеграція, найважливіша мета «Разом для кращого майбутнього», приносить свої плоди.

Інтеграція відбувається постійно, це не закінчений процес, тим більше, що він все одно потребує підтримки. Він має свої періоди, про які ми намагаємося розповісти на зустрічах з міжкультурними педагогинями та психологогинями. Групи дітей не є однорідними, міграція триває весь час, діти з України повертаються з батьками до своєї країни, потім знову приїжджають до Польщі, деякі їдуть далі на Захід. У класах не завжди однакова кількість дітей, але інтерес не згасає, тим більше, що результати першого випуску програми були добре оцінені. Нам вдалося отримати подальше фінансування для другого випуску, і завдяки ще одному великому донору ми змогли розширити все і почати працювати в ще більшому масштабі по всій країні. Нещодавно ми завершили другий випуск і можемо сказати, що в ньому взяли участь понад 5400 осіб. Ця грошова підтримка дуже важлива для нас, оскільки дозволяє нам думати про нові освітні теми, закуповувати більше предметів.

Водночас, ми намагаємося, щоб більшість з них були доступні й вдома, щоб діти могли експериментувати самостійно, поза межами Клубів юних дослідників та мережі SOWA. Думаю, варто також зазначити, що багато клубів залучають дітей не лише з України. Ми запрошуємо учасниць і учасників, наприклад, з Білорусі, були молоді особи з В'єтнаму та Індії.

Ми намагаємося показати різноманітність як те, що збагачує нас, а це, в свою чергу, допомагає інтеграції. Чим більше ми проводимо часу один з одним, тим легше долати мовні та культурні відмінності

Це не завжди легко, особливо для дорослих, які часто не мають достатньо часу для вивчення мови. Деякі діти також не можуть брати участь у всіх заходах, тому що їм доводиться, наприклад, доглядати за своїми братами і сестрами. Ми знаємо про все це, але ми працюємо з дуже розумними вчителями і вчительками з багаторічним досвідом, тому ми прислухаємося до них і змінюємо програму «Разом для кращого майбутнього».

Третій випуск готується до старту. Чим він відрізнятиметься?

Ймовірно, ми розширимо пропозицію в самому Центрі науки «Коперник», а наш путівник з міжкультурної інтеграції нещодавно був перекладений українською та англійською мовами. Ви можете завантажити його з веб-сайту програми і користуватися ним, навіть якщо ви не є членом Клубу молодих дослідників або мережі SOWA. Перш за все, не відмовляючись від підтримки польсько-української інтеграції, яка й надалі залишатиметься дуже важливою, ми більше відкриваємося для інтеграції загалом, міжкультурної та іншої. Ми також запрошуємо людей, які знаходяться під загрозою виключення через, наприклад, обмежений доступ до освіти або неможливість добиратися до великого міста. Ми віримо, що такі види діяльності ще більше продемонструють, як мало нас розділяє і як багато у нас спільного на різних рівнях.

Чи є це найбільшим успіхом «Разом для кращого майбутнього»?

Я відповім, згадавши історію однієї шкільної вчительки. Вона згадала, що коли українські діти прийшли до школи, вони спочатку були трохи ізольовані, оскільки польські діти також функціонували у своїй звичній реальності. Однак, коли українські діти приєдналися до Клубу юних дослідників, ситуація поступово почала змінюватися.

Ця вчителька сказала: «Для мене найбільша радість  бачити їх на перервах, які вони проводять разом, бачити, що вони хочуть зустрічатися і розмовляти одні з одними, і що будь-які бар'єри зникають»

Це сталося саме завдяки мудрій підтримці інтеграції. Навіть якщо ми зможемо допомогти одній людині почуватися комфортніше в нашому суспільстві, це буде величезна користь. Також і для нас самих. Не те, що ми знаємо все про інтеграцію, ми також пам'ятаємо, що до нас приходять діти з різними проблемами. Тим більше, що ми повинні їх слухати, слідувати за ними і робити все, щоб вони почувалися добре і безпечно в Польщі.

‍

Катажина Урода-Ленартович — координаторка програми Центру науки «Коперник» «Разом для кращого майбутнього», яка спрямована на підтримку міжкультурної інтеграції, зокрема, через спільні експерименти. Вона також працювала в Міжнародному центрі зустрічей молоді.

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на [email protected]. Ми тут — для вас.<frame>

Анна Й. Дудек: Інтеґрація чи асиміляція?

Малґожата Памула-Беренс: Існують різні шляхи і процеси акультурації, тобто ті, що ведуть до адаптації в новому середовищі під час міґрації. Одним зі шляхів може бути асиміляція, а іншим — інтеграція.

‍Я переконана, що інтеґрація — це найкращий шлях, тому що він дозволяє поважати коріння новоприбулих. Коріння, яке є надзвичайно важливим. Дослідження показують, що якщо людина, яка є міґрантом, добре знає мову походження, вона краще вивчить мову поселення, а також буде більш стабільною з точки зору самооцінки, матиме більше відчуття власної спроможності. 

А асиміляція? 

‍Це поняття, яке дуже часто використовується в політиці. Це відбувається в наступних поколіннях, це можна побачити на прикладі американської польської діаспори, яка в першому поколінні має сильні зв'язки з Польщею, в другому поколінні вони дещо слабші, а третє покоління — це вже зовсім інша історія. 

Тому це відбувається, це природний процес. Підштовхування українців до того, щоб вони стали поляками, мені здається, це шлях в нікуди, тому що зараз для них дуже важливо не втратити свою українську ідентичність.

‍Але це не виключає їх з польського суспільства, якщо вони хочуть жити з нами і у нас. Потрібна інтеґрація з повагою до ідентичності.

Я є прихильницею саме такого рішення, щоб дивитися на освіту, наприклад, через те, що я називаю культурно-чутливими окулярами

З перспективи двох років, що минули з початку повномасштабної війни в Україні та приходу сотень тисяч дітей до місцевих шкіл, які рішення спрацювали, які зазнали невдачі, а яких не бракувало?

‍Війна в Україні застала всіх зненацька. Було дуже складно У цій ситуації, коли до польської школи прийшла дуже велика кількість дітей, необхідно було застосувати деякі виняткові рішення, які до цього часу не були передбачені системою. Хоча в польській системі вже були рішення, які стосувалися освіти дітей з міграційним досвідом. Існував закон, який мав свої недоліки, але деякі з них були пов'язані з інтерпретацією, а не з положеннями.

Можете навести приклад?

‍Ще до війни в Україні в багатьох місцях Польщі були створені підготовчі відділення, тобто класи для дітей, які не знають польської мови. Я відвідала десять таких шкіл, і ці класи працювали чудово, з дуже свідомими директорами, завучами. Ці люди дійсно знали, як обійти цю концепцію підготовчого відділення, яка, з одного боку, може розглядатися як дещо марґінальне рішення, але насправді це не так. Це місце, де дитина приходить з іншої системи освіти, з іншого соціуму і має час адаптуватися до нових обставин. 

Якщо такий підрозділ працює добре, з великою культурною чутливістю, то там також відбувається інтеґрація. І так було в школах, які я відвідала. Але...

Але що?

‍Були також школи, які перетворювали таке відділення на гетто, де взагалі не було ніякої інтеґрації. Тобто рішення є, але вони не завжди реалізуються належним чином, бо просто не всі знають, як це робити.

Це стосується лише дітей з міґрантським досвідом?

‍Звісно, ні. Іноді проблема є системною, бо саме система є неефективною. Польська школа не лише погано навчає і погано піклується про дітей з міґраційним досвідом. Наприклад, бракує рішень і уваги для підтримки дітей після пандемії коронавірусу, які все ще мають проблеми, в тому числі освітні. Це можна побачити, наприклад, у дослідженнях PISA; результати польських учнів і учениць у багатьох сферах є нижчими, ніж до пандемії. 

З розповідей вчителів і вчительок, вони відчувають, що їх залишили напризволяще. Їм довелося самотужки справлятися зі складною ситуацією, тоді як більшість з них ніколи не працювали з дітьми з міґраційним досвідом, не мали жодної психологічної підготовки, хоча дуже багато з цих дітей потребували і потребують такої підтримки. Вони відчувають себе самотніми.

‍Дуже багато вчителів відчувають професійне вигорання, втому, яка триває не з моменту приїзду дітей з України, а набагато довше.

‍Адже не було так, що у нас була добре обладнана школа з добре оплачуваними вчителями, які мають лише покликання до професії, і 150 тисяч дітей прийшли в таку польську освіту.

Ні, система не була ефективною, вчителі були і є перевантажені, вони заробляли і заробляють надто мало, що роками було предметом протестів. У якийсь момент до системи було додано 150 тисяч дітей, тому було вирішено збільшити кількість дітей як у підготовчих групах, так і в загальних класах. Кількість підготовчих відділень також збільшилася. 

Це, напевно, хороше рішення?

‍З одного боку, так, адже дітей треба було десь розмістити, але з іншого боку, це означало перекласти весь тягар ситуації на вчителів, які не могли в них працювати.

‍Крім того, в першому положенні, яке регулювало роботу в підготовчих класах, там могло бути максимум 15 дітей.

‍За таких умов можна було добре і ефективно працювати, приділяючи дітям увагу. Але спеціяльний закон, прийнятий після війни, означав, що кількість дітей у цих відділеннях може бути збільшена до групи з 25 осіб. Отже, умови для дидактичної роботи були гіршими, враховуючи, що більшість вчителів не мали досвіду роботи з дітьми, які погано або зовсім не знали польської мови. Крім того, це були і є діти з досвідом війни.

Саме так. Це величезний виклик - не лише навчити їх, але й дати їм відчути себе в безпеці.

‍Ці групи дітей були дуже різноманітними. Залежно від того, звідки і коли вони приїхали, вони мали різний досвід. Були діти, які мали травму від втечі, але не були учасниками бойових дій. Були ті, хто приїхав з районів, де йшли бойові дії. І були ті, чиї батьки вирішили виїхати зі Львова, побоюючись ескалації бойових дій.

Досвід був і є дуже різним, але всі вони відображаються на тому, як діти почуваються і як вони навчаються. Школа існує для того, щоб навчати та виховувати. І якщо у вас є дитина з досвідом війни, з травматичним досвідом, ви просто зобов'язані поводитися з нею по-іншому.

У цьому контексті рідна мова видається особливо важливою. З одного боку, необхідно дати дітям можливість вільно спілкуватися, з іншого боку, оволодіння польською мовою дає їм зовсім інші можливості. Педагогиня і streetworker (streetworking з англ. — вулична робота поза установами, в середовищі клієнта, — прим. пер.), професор Малґожата Міхель з Яґеллонського університету сказала мені, що мова не настільки важлива, вона не є бар'єром для спілкування. Що з дітьми можна працювати і без мови.

‍Дійсно, поза шкільною системою, в повсякденному спілкуванні, нам вдається спілкуватися, незважаючи на незнання мови. Але в школі це виглядає трохи інакше.

‍Я хотіла б повернутися до того, що я сказала про підготовчі класи, які повинні були підготувати дітей до навчання польською мовою, але, з іншого боку, ідея полягала в тому, що ці класи повинні були бути безпечним місцем, яке також давало б дитині час помовчати. 

‍Таке було припущення. Водночас, не забуваймо, що майбутнє дитини пов'язане зі школою. Це не тільки місце навчання, але й місце соціалізації.  До того, як до нас приїхали діти з України, це показала нам пандемія і пов'язана з нею ізоляція дітей, для яких це був дуже важкий досвід.

Якщо ми хочемо, щоб люди з міґраційним досвідом почувалися прийнятими і відчували, що вони мають такі ж можливості, як і інші члени суспільства, одним з інструментів для досягнення цього є вивчення мови, яка, звичайно, поєднується з культурою

‍Якщо українець чи українка є чудовим стоматологом чи чудовим лікарем, але погано володіє польською мовою, він чи вона не може тут практикувати, тому що так чи інакше він чи вона повинні спілкуватися зі своїми пацієнтами чи іншими професіоналами. Для цього йому потрібна мова.

Повернімося до дітей.

‍Для того, щоб діти могли функціонувати в школі, їм також потрібна мова. І це не лише мова для спілкування, але й для навчання, здобуття знань, нових навичок.

‍Якщо ми не будемо вчити мови, то будемо готувати суспільство з двома швидкостями. Одне, яке буде знати мову, а інше — без цього ресурсу.

Це вже можна побачити в середніх школах, технікумах і професійно-технічних училищах.

‍Багато українських дітей вирішили піти в технікум чи ПТУ, тому що це легший шлях. Це сталося не тому, що вони менш інтелектуально здібні або мріяли про такий шлях, а тому, що він був для них досяжним.  Вони обрали його на основі необхідності, тому що не могли піти до середньої школи.  Те, про що ми дбаємо — інтеґрація — не відбудеться без знання мови.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Найчастіше конфлікти в школі зустрічаються між дітьми. Добре, коли поява нових учнів з України викликає у польських однолітків турботу й бажання допомогти на перших інтеграційних етапах, але час від часу нашим дітям доводиться стикатися з непорозумінням чи навіть упередженістю. Їх не так дружно приймають в колективі, як хотілося б, і діти відчувають себе «вигнанцями».

Ці конфлікти можуть бути пов’язані як з мовним бар’єром чи культурно-релігійними розбіжностями, так і з конкуренцію за лідерство або увагу вчителів.

Часто достатньо звернутися до вчителя

— Якось на весняних канікулах до моєї третьокласниці-дочки на дитячому майданчику підійшов однокласник, —  розповідає Sestry Світлана Лапко (прізвища героїнь публікації змінено з етичних міркувань — Ред.). — Він став вести себе по-хамськи, проганяв її, а насамкінець схопив за волосся і відтягнув вбік. Мала прибігла в сльозах і, звісно, після такого я написала в особисті до мами кривдника. Вона спочатку відреагувала з розумінням, але потім заявила, що у всьому винна моя дочка. Я зауважила, що на майданчику є камери і запропонувала зробити запит на перегляд відео, проте це тільки сильніше її обурило.

Тож коли почалася школа, я звернулася до нашої вчительки, показала їй листування з моєю опоненткою і попросила посприяти у вирішенні конфлікту. І це допомогло. Вчителька поговорила з дітьми, і той хлопчик вибачився перед моєю дочкою.

Про інший приклад булінгу з її дочкою під час літнього табору розповідає Олена Мамчур:

— Дівчата почали утворювати групки за інтересами, і моя донька чомусь не сподобалася лідерці цього об’єднання. Вона почала налаштовувати всіх проти доньки. Я теж не надто мудро себе повела, купувала солодощі і пригощала ними всіх дівчат, крім кривдниці, що тільки більше зашкодило.

Ситуацію вирішила пані, яка організовує заняття, вона порозмовляла з мамою дівчинки-лідерки — і все налагодилося. Дитину прийняли до колективу, з нею почали спілкуватися й гратися. На жаль, все це відбулося вже на останніх заняттях, тоді як все літо перетворилось на якусь боротьбу за виживання у таборі.

Мовою закону

Коли розмова з учителем не допомагає, треба йти до директора, впевнена Марія Рожко. Вона теж має досвід боротьби з булінгом своєї дочки, але з боку українських однокласників.

— Перший місяць після евакуації ми жили в Щецині, —  згадує жінка, —  там була дуже хороша школа. Але довелося переїхати в Тихи. І там у школі ми стикнулися з булінгом — але не з боку поляків, а з боку українців з іншого соціокультурного прошарку.

Польські вчителі чомусь не одразу вирішили проблему. Однокласники зверталися до дочки у вульгарній формі з сексуально-брутальними натяками. Це були приниження і показ порномультиків. В якості свого виправдання хлопці говорили, що дівчина не розуміє їхніх жартів.

Проблеми з ними були й раніше, але ніхто понад пів року не звертав уваги на скарги моєї дитини, поки я не прийшла до директора. І, на жаль, зупинити булінг вдалося лише розмовою «під протокол». Після розмови батьки хлопців підписали документ, з якого приводу була розмова, що вони попереджені про поведінку своїх дітей та усвідомлюють відповідальність... І якщо їхні хлопці знову чіпатимуть мою дочку і я знову буду скаржитися, то далі їх очікує штраф за неналежне виконання батьківського обов’язку і контроль з боку соціальних служб.

Реакція директора

У Наталі Юшкевич ситуація нестандартна: її син-першокласник зазнав досить дивної поведінки з боку вчительки.

— Вона прив’язала руку сина до своєї руки шнурком і ходила так з ним по класу. З нього всі сміялись, він теж сміявся, але мені потім зізнався, що йому було дуже соромно.

Цікаво, що вчителька сама мені розповіла про цей інцидент: «...його потрібно мати завжди на очах», тому, мовляв, вона вимушена була так зробити. Було також, що вона відгороджувала його від усіх, бо «йому і так нецікаво на уроці».

Це було ще до повномасштабної війни, коли українців було не так багато, він був єдиним українцем у класі.

Я намагаюся завжди бути на боці вчительки, вдома дитину вчу слухати старших, але коли зрозуміла, що то не в ньому проблема, то записала всі інциденти за рік на папірці, вивчила все польською мовою, пішла до директора і все розповіла

Це було дуже важко, адже я так добре не знала мову, дещо читала з аркуша, сиділа перед нею, як на іспиті... І директор несподівано стала на мій бік та вибачилась, попросила не переводити дитину до іншої школи, бо це буде їхня поразка, що не дали ради з першокласником.

Але ми все одно перевелися, і зараз все добре, нова вчителька знайшла підхід до дитини. Проте син відвідує психолога, бо має занижену самооцінку. Дитина має травму і добре пам’ятає свій невдалий 1 клас.

Змінити школу — найкращий вихід?

— Мій син теж був єдиним українцем у класі, почалися непорозуміння між однокласниками, —  розповідає Вероніка Заруцька. — Я розмовляла з класним керівником, ходила до директора, щоб змінити клас — відмовили, бо інші класи спортивні і для вступу туди діти складали іспити здібностей.

Ситуацію вирішила тільки зміна школи. Коли забирали документи, нас не вмовляли лишитися, а навпаки — швидко все підписали. Хоча син добре володіє польською, гарно справлявся зі шкільною програмою і при переході мав лише дві четвірки, решта п’ятірки. Зауважень від вчителів щодо дисципліни теж не мав.

Не така, як всі

Ольга Балабан вважає, що саме недружня атмосфера в школі вплинула на рішення її родини змінити не лише школу, а й країну, хоча сама жінка має педагогічну освіту, знає англійську, польську та працювала перекладачем у тій самій школі, де навчалася її дочка.

— Моя Єва пішла в польську школу 3 березня 2022 року, —  розповідає жінка. — Тоді ніхто ще й гадки не мав, що робити з нашими дітьми. Дирекція, вчителі, учні та батьки нас прийняли дуже тепло, це надзвичайно вплинуло на процес навчання та вивчення мови для доньки, а потім і для мене, оскільки я майже одразу пішла працювати в цю школу перекладачем. Моя донька завжди чемна та ввічлива дівчинка, за це її полюбив клас та вчителі.

Наша криза почалась цьогоріч. Спочатку я не надавала значення наріканням доньки, але згодом зрозуміла, що це серйозно. У нашому класі 11 хлопців і 5 дівчат. Почалось все з дорікань, що Єва не така, як всі, не йде з ними до першої комунії (першого причастя), бо вона православна та й взагалі якась дивна... Далі почались прояви агресії в роздягальні, де ніхто цього не бачив. Також дорікали за мову, хоча вона розмовляє вже майже без акценту.

Цього року я пішла в декретну відпустку, тому не так часто спілкувалася з вчителями і не знала всього. А донька тим часом «закрилась». Я пішла до вчительки, щоб вирішити питання, вона зі свого боку зробила, що могла: залучила психолога, педагогів, зібрала батьківські збори з директором.

На зборах мені достеменно стало зрозуміло, звідки випливає агресія дітей — з дому, від батьків

Після всієї цієї роботи діти стали шанобливо ставитися до Єви і агресії вже не було, але зʼявилося відсторонення. Ця ситуація лише в класі. На світлиці (група продовженого дня) та в школі з іншими дітьми — все добре, і донька має багато друзів. Але атмосфера в класі не могла не впливати, я продовжувала бачити доньку пригніченою, і ми вирішили спробувати нове життя в Норвегії.

Важче, ніж іншим, бо в чужій країні. Але далі буде легше

Стикаючись з подібними проблемами, батьки найчастіше вирішують змінити школу. Але якщо поблизу немає іншої школи, а переїжджати нема куди? Владислава Шепель вирішила не здаватися. Її боротьба за навчання сина була пов’язана також з боротьбою з його страхами і комплексами.

— Микола дуже добре показав себе в польській середній школі, — згадує жінка. — За три місяці у «подставувці» він так вдосконалив свої мовні навички, що успішно склав «іспит восьмикласника» та вступив до польського програмістичного технікуму. Ми не очікували, що тут почнуться проблеми…

Якщо у середній школі із сина порошинки здували, допомагали і сприяли, тут не помічали наших проблем, потрібно було вибивати місце під сонцем і доводити, що ти чогось вартий.

Микола одразу з’їхав у навчанні. Не міг знайти спільної мови з деякими вчителями, і я бачила, як він починає втрачати інтерес до навчання та віру в себе. У першому класі технікуму у сина була «загроза» вильоту зі школи через одиницю з математики, в другому класі ми підтягнули математику, але прийшла нова вчителька з іншого предмету, і одиниця вже з’явилася там... На нашу біду, перший семестр ми провели на постійних лікарняних, і це теж негативно вплинуло на навчання.

Одного разу у Миколи стався конфлікт з вчителькою англійської. Вони вчили фразеологізми, і вчителька попросила записати у зошит вирази, які діти не знають. Микола записав декілька, але їй не сподобалося, що так мало. Син пояснив, що він в Україні вчив англійську і більшість цих виразів знає. Тоді вчителька попросила перекласти їх на польську, і тут Микола зрозумів, що він знає ці фразеологізми англійською і українською, але не польською.

Вчителька була незадоволена поведінкою учня, він не заробив на цьому уроці доброї оцінки, і мені довелося йти до школи. А з учителькою математики у нас стався конфлікт, тому що син необережно сфотографував дошку із завданням — з учителькою в кадрі, і це їй не сподобалося.

— Я нездара, двієчник, у мене нічого не виходить і не вийде, —  постійно чула я вдома

На порятунок прийшла шкільна психологиня пані Гося. Після кількох розмов в її затишному кабінеті за філіжанкою чаю син ніби відчув друге дихання, став натхненніше готувати домашні завдання, шукати в YouTube вирішення питань, відповіді на які не знав.

Пані Гося запевнила Миколу, що він не може бути дурним вже тому, що вступив до їхнього технікуму на таку важку спеціальність. Але йому важче, ніж іншим, бо він з іншої країни, лише вчить мову, тож це нормально, що він на початку відстає — далі буде легше, не варто здаватися.

Мені ж психологиня порадила максимально залучати сина до інтеграційних заходів, які проходять в школі: екскурсії, шкільні заходи тощо. Я стала відпускати сина у всі шкільні поїздки, після яких діти зазвичай здружуються, стають відкритішими. І в другому семестрі у нас неочікувано почали з’являтися п’ятірки та четвірки. Я навіть пожартувала, що, можливо, в третьому класі син буде відмінником, — головне, не хворіти і не пропускати заняття.

— І перестати боятися! —  додав син.

Фотографії Shutterstock

Марія Гурська: 9 липня ми з Вами зустрілися на мітингу у Варшаві, організованому перед дитячою лікарнею на вул.Коперника активістами «Євромайдан Варшава». Люди вийшли висловити протест проти жорстокого обстрілу Києва, під час якого російська ракета вдарила по дитячій лікарні «Охматдит». Чому для вас це  важливо? 

Дорота Лобода: З початку повномасштабної війни в Україні, тобто з лютого 2022 року, коли до Польщі почали прибувати біженці з України, я беру участь у більшості демонстрацій проти агресії Путіна в Україні. Ця атака мене особливо вразила, бо більшого варварства, ніж напад на дитячу лікарню, важко уявити. Батьки везуть дітей до лікарні, бо сподіваються, що там їх врятують. Тим часом, терорист Путін наказує вбивати цих дітей. Я прийшла на цю демонстрацію також для того, щоб показати полякам, що ця війна відбувається поруч із нами і все це могло б статися з нами самими. Я кажу не тільки про те, що Польща під загрозою, а й просто про те, що жодна порядна людина не може погодитися, щоб такі речі відбувалися в Європі.

Діти з мамами з обстрілюваних міст України приїжджають до Польщі з перших днів війни. Багато з них тут вже третій рік.  Про проблеми цих дітей ви пишете з самого початку російського вторгнення у своїх соціальних мережах. Чого вдалося досягти за понад 2 роки на посаді спочатку радниці Президента Варшави, а тепер — депутатки Сейму? 

З перших днів ми запустили пункти допомоги, куди привозили їжу, засоби гігієни, постільну білизну, одяг і інші речі першої необхідності біженцям з України. Та навіть більше, ніж про речі, українські матері в ті дні просили допомогти знайти школу чи дитсадок для їхніх дітей. Так виникла ідея створити довідник міста Варшава для батьків та учнів з України, де була зібрана і представлена українською мовою уся необхідна практична інформація про те, як записати дитину до школи чи дитячого садка, де отримати поради та допомогу. Я й сама почала надавати консультації, як волонтерка, у освітньому центрі в районі Середмістя організувала зустрічі для українських підлітків, які хотіли вступати до університетів. Я пояснювала молоді, як працює наша система, як подати документи на вступ, на яких веб-сайтах можна шукати інформацію, який рівень знання мови потрібен. Паралельно я організовувала курси польської мови для українок, адже найневідкладнішим для них було вивчити мову, щоб справлятися і шукати роботу у новій країні. Але найважливіше — я почала давати поради мамам та шукати дитячі заклади у Варшаві, куди можна було б записати українських дітей —  підказувала, куди звернутися, а коли була потреба, то й сама йшла з українською родиною, щоб домовитися, знайти місце в школі чи садку.

В школах ніхто не був готовий до того, що раптом з'явиться багато дітей, які не володіють польською і потребують підтримки

Підтримки не лише у вивченні мови, а й психологічної, бо в Україні ці діти отримали страшний досвід. 

Чи можете ви пригадати конкретну історію?

Це був один із перших місяців війни і я допомогла одній мамі знайти місце у школі у Варшаві для її сина. Але в школі в дитини почалися проблеми з вчителькою. Вона нервувала, що хлопець б'є ногами портфель, ховається під партою, не хоче з нею розмовляти. Вчителька очікувала, що хлопчик буде вдячний за те, що він отримав новий шкільний портфель, що в нього гарна школа, тому що це була гарна, нова школа, чудово обладнана. Виглядало, що педагогу забракло співпереживання та розуміння. Мені довелося пояснити вчительці: хлопець не хоче нової школи і нового портфеля, а хоче бути зі своїм татом в Україні. Новий пенал і нові кольорові олівці йому не потрібні, тому що він сумує за татом і переживає за нього. Виявилося, що те, що є очевидним для мене, не є таким для неї. Вчителька запропонувала мамі переконати тата хлопчика провести з ним виховну бесіду по телефону. Я пояснила: не можна вимагати від матері присвятити єдину розмову на тиждень зі своїм чоловіком і з батьком хлопчика в Україні тому, щоб накричати на хлопчика за погану поведінку в школі. Ми не усвідомлювали раніше, що таке війна. Ми жили в безпечній країні, і нам було важко уявити, що люди просто гинуть за кордоном, що тато цієї дитини може померти кожного дня. І тому розмова тата і хлопчика справді не повинна стосуватися портфеля.

Чим закінчилася ця історія?

Вона закінчилася добре. Я змогла донести вчительці, що хлопець не відповідав, бо не розумів польської. Йому просто потрібно було дати час. Не страшно, якщо дитина трохи посидить під партою — величезна кількість 7-річних польських хлопчиків також б‘ють ногами шкільні портфелі та сидять під партами, бо діти в усьому світі однакові. Але українські діти потребують додаткової підтримки. Бо окрім того, що це просто діти, маленькі хлопчики та дівчатка, які можуть створювати проблеми в школі, вони мають за плечима багато досвіду, якого польським дітям ніколи не доводилося переживати.

1 вересня усі українські діти шкільного віку, які перебувають в Польщі, повинні піти до школи, незалежно від того, чи навчаються дистанційно за українською системою. Що ви думаєте про таке рішення?

Я вважаю, що це гарне рішення. Мене хвилювало, що відбувається з дітьми, які ніде не навчаються, тому що український уряд не в змозі знайти їх і забезпечити їм освіту. Ці діти зараз в Польщі. Якщо вони не навчаються в польських школах, польська система освіти також не знає, що з ними відбувається. І так вже третій рік. Звісно, ​​можна було б припустити, що діти могли б навчатися дистанційно, але давайте згадаємо, що вони навчаються дистанційно вже п’ятий рік, тому що раніше була пандемія і деякі з цих дітей вже багато років не були у звичайній, нормальній школі, де вони мають контакт з іншими дітьми і з живим учителем, а не з комп’ютером.

Як польські діти зобов’язані ходити до школи, так і українські діти, які тут постійно перебувають, повинні ходити до школи

Вони можуть залишитися тут назавжди, а навіть якщо ні, їм все одно потрібен контакт з іншими дітьми, потрібна підтримка. Можливо, школа помітить, що дитина знаходиться в психологічній кризі і потребує підтримки, або що підтримка потрібна матері. Якщо мама постійно перебуває на роботі, чи вдома з дитиною, і не має контакту з іншими людьми, то їй вчасно не нададуть допомогу. Тому я вважаю, що це добре рішення, хоча, звичайно, це буде великим викликом, тому що за оцінками Міністерства освіти, ідеться про приблизно 60 тис. дітей з України, які зараз знаходяться в Польщі і не ходять до школи.

Чи готові польські школи приймати українських дітей? Чи вистачить всім місця? Що зміниться з вересня і які нові програми запрацюють? 

В Польщі народжується все менше дітей, а відповідно, їх менше в школах. Якщо у великих містах це не так відчутно, то в маленьких містах  хоча й невеликі школи, але місця там навіть забагато. За нашими плечима два роки досвіду функціонування польської освітньої системи в умовах війни в Україні. Це спочатку  вчителі раптом опинилися в ситуації, коли в класі з’явилися іншомовні діти і ніхто не знав, що робити. Станом на зараз багато вчителів вже пройшли навчання та тренінги, вони знають, як працювати з дітьми з інших країн. Шкільні психологи готові працювати з травматичним досвідом дітей. Школи також візьмуть на роботу міжкультурних асистентів. Вони допоможуть в інтеграції не лише школярів, а й їхніх мам, бабусь і всіх, хто є з дітьми тут, у Польщі.

Чим займається міжкультурний асистент?

Ідея з асистентами це нововведення, яке дозволить кожній школі, яка цього потребує, працевлаштувати вчителя для допомоги українським дітям. Кошти на нових співробітників надходитимуть через дотації від місцевої влади і від держави.

Асистент допоможе записатися до школи, пройти адаптацію у перші дні, і в подальшому буде весь час присутній в класі і сприятиме інтеграції з іншими дітьми, тобто з польськими дітьми, але і не тільки, адже у польських школах є діти і з інших країн. Асистенти працюватимуть також і з батьками — пояснюватимуть, коли потрібно зробити внески, прийти на збори, що купити до школи, які в Польщі звичаї, тому що більшість речей у наших школах схожі, але дещо відрізняється. Наприклад, електронний щоденник. Українські мами розповідали мені, що в Україні він не є  настільки популярним, а в нас все тримається на цьому електронному щоденнику. Асистенти створюють умови безпечного вступу українських дітей до польських шкіл. На початку всім буде нелегко і знадобиться більше міжкультурних асистентів. Але, сподіваюся, з кожним місяцем буде все краще. 

Яким є підхід до питання громадянства асистентів?

Вони можуть бути поляками чи польками, але повинні вільно спілкуватися українською, адже працюватимуть з українськими дітьми. І я, все ж, щиро сподіваюся, що значна частина асистентів буде з України.

В Польщі багато кваліфікованих українських вчителів, які шукають роботу і це — шанс для них

Я бачу багато українок у Варшаві, які працюють на різних посадах, не відповідних їхній кваліфікації. Вони прибирають у наших домівках, роблять нам нігті, стрижуть нас у перукарнях, піклуються про наших дітей. Було б чудово, якби вони знову змогли працювати юристами, лікарями і вчителями, виконувати всі ті професії, якими займалися в Україні! Той факт, що зараз їм потрібно проходити стільки різноманітних бюрократичних процедур, ускладнює не лише їхнє життя, а й наше! Дуже добре, що посада міжкультурних асистентів дозволить простіше працевлаштувати кваліфікованих українок. Сподіваюся, що надалі вдасться трішки пом’якшити законодавство, щоб фахівцям з України було легше діяти у нових умовах. 

Як бути з такою проблемою в школах, як булінг? Це явище є особливо болючим для українських дітей у Польщі.

Наскільки мені відомо, і я спілкувалася про це з заступницею міністра освіти Йоанною  Мухою — у Міністерстві знають і розуміють цю проблему. Буде цілий пакет семінарів і тренінгів для вчителів щодо того, як боротися з цим явищем. Це важлива частина ролі міжкультурних асистентів. Додаткова особа, яка підтримує українську дитину в школі,  повинна буде постійно реагувати на прояви переслідування чи насильства щодо українських дітей.

Важливим питанням є збереження національної ідентичності українських дітей у польських школах. Наразі точиться дискусія про те, чи підтримають це польські школи, чи, навпаки, сприятимуть полонізації маленьких українців. Політики кажуть, що ризику немає, але нам пишуть мами дітей з різних шкіл, особливо у Варшаві, про випадки, коли дітям на перервах забороняють говорити українською. Як це можливо, і яка ваша думка з цього приводу?

Це неприпустимо.

Інтеграція не означає перетворення дітей з України чи будь-якої іншої країни на поляків

Ці діти навчаються в польській школі, але мають право на свою мову, свою ідентичність, свою історію. І тут вся діяльність, спрямована на денаціоналізацію дітей, як би це не звучало, безумовно, є незаконною. Школа не має права забороняти дітям спілкуватися рідною мовою. Але знаєте, я також думаю, що діти, які мають українські родини і постійно спілкуються вдома українською, не забудуть своєї мови, як і польські діти, які розкидані по всьому світу. Сім’я також підтримує традицію, культуру та знання мови. І водночас, ніщо не заважає нам поговорити з міністерством про те, щоб українська була додатковою мовою навчання в школах. Сьогодні ми мали зустріч із послом України, який залишає свою посаду, і він наголошує, що для української держави важливо, щоб діти в польських школах мали змогу вивчати українську мову, як додаткову. Думаю, Міністерство це розглядає.

Що б ви порадили мамі, дитина якої приходить додому і скаржиться, що вчителька забороняє їй з друзями на перерві розмовляти українською?

Я б сказала їй: напишіть скаргу директору, а якщо це не допоможе, то скаржтесь шкільній раді, тобто, «Кураторію», бо такого просто не може бути. Кураторій має окремий офіс у кожному воєводстві, який займається всіма шкільними правилами, їхні представництва є в польських містах, навіть, маленьких. Ви можете повідомити туди будь-які скарги щодо будь-яких негараздів у школі.

Підсумовуючи, яке сьогодні головне завдання польських шкіл щодо маленьких українців?

Забезпечити місце для навчання, культурного асистента, психологічну підтримку та гарну інтеграцію з польськими дітьми.

За офіційними даними, з початку повномасштабної війни Росія викрала на тимчасово окупованих територіях України приблизно 20 тис. дітей. Наразі лише 736 дітей змогли повернутися додому. Навіщо Путіну українські діти, і як зупинити злочин — повернути дітей додому?

Майбутнє нації — в дітях. Мета війни – знищити майбутнє нації. Росія хоче забрати українських дітей і зробити їх росіянами — вкрасти в України найцінніший скарб. Те саме німці робили під час війни, коли хотіли польських дітей зробити німцями. Це огидна, варварська стратегія війни. І тому існують міжнародні організації ООН, ЮНІСЕФ та інші. Вони мають добиватися повернення дітей в Україну і того, щоб Росія припинила діяти всупереч міжнародному праву.

Євростат повідомляє, що 4,3 мільйона біженців війни з України перебувають в Європі через війну. 950 тисяч з них – в Польщі. Як ви вважаєте, коли всі українські біженці зможуть повернутися додому? 

Думаю, всі до одного додому вже не повернуться. Я знаю кількох жінок зі Східної України, домівки яких зруйновані. Вони планують залишитися в Польщі.

Я щиро бажаю, щоб кожен, хто захоче повернутися в Україну, повернувся і допоміг відбудовувати цю чудову країну!

Щоб так сталося, ми повинні дати Україні більше зброї.

Як, на вашу думку, на польсько-українське сусідство вплине цей епізод спільної історії — те, що ми зараз переживаємо, як сусідки, сестри?

Сподіваюся, що складна історія, яка була між нами раніше, перетвориться на приклад позитивного сусідства, а Польща стане тією країною, яка допоможе Україні вступити в НАТО і ЄС. Як тільки Україна стане частиною Європейського Союзу, між нами вже не буде кордону. Я зараз чую від поляків і польок, що вони налагодили настільки близькі стосунки та дружбу з жінками, і навіть з цілими родинами з України, що коли війна закінчиться і українці повернуться додому, то ті поїдуть їх відвідувати, бо вже отримали запрошення. Після Перемоги багато поляків поїдуть в Україну, щоб відвідати своїх друзів — людей, з якими вони тут познайомилися та подружилися — підтримати їх, та й просто поїхати на відпочинок. Раптом Україна стала місцем, про яке ми багато думаємо. Раніше Польща була дуже західноорієнтована, а тепер виявилося, що у нас на сході є дуже дорога для нас сусідка.

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на [email protected]. Ми тут — для вас.<frame>

Анна Й. Дудек: Коли понад два роки тому, у лютому 2022 року, українські жінки з дітьми почали приїжджати до Польщі, ситуація, в тому числі пов'язана з освітою дітей, була надзвичайною. Два роки по тому вона вже не є надзвичайною і не є тимчасовою. І все ж, незважаючи на це, бракує рішень, процедур та інструментів для належного піклування про дітей та підлітків з України. Понад 100 тисяч дітей зникли з системи освіти. Це викликає щонайменше тривогу.

Юстина Жуковська-Голенбєвська: Дійсно, багато дітей — тисячі дітей випали з системи, і це потрібно виправити. Але також не можна сказати, що вони повністю зникли, адже їхнє становище моніториться різними громадськими організаціями і має моніторитися центрами соціального захисту населення. Але вже на початку війни я вважала, і неодноразово про це говорила, що в тій ситуації, в якій до нас приїхали діти з України, освіта не була пріоритетом.

‍Чому?

Тому що, по-перше, це не була одна однорідна група. Ні, там були і діти, які жили в Західній Україні, недалеко від польського кордону, які, так, виїхали через війну, але в їхньому випадку це була дещо інша зміна місця проживання, і ті, хто приїхав з фронту. Які буквально тікали від бомб. Були інші, більш важливі потреби — вирішити цю кризу, а не відправляти їх на уроки географії чи математики. Тепер у нас є не тільки діти, які вислизнули з системи, але й люди, які втомилися допомагати. І розгублені вчителі.

Нещодавнє опитування показує, що хоча більшість поляків і польок все ще підтримують допомогу Україні, майже половина вважає, що ця допомога має відбуватися за межами Польщі. Це величезна зміна, яка очевидним чином позначається і на дітях.

Спочатку суспільство дуже прагне допомогти, але з часом ця готовність згасає — це природний, вивчений, описаний феномен фаз соціальної реакції на катастрофу. Перша фаза — героїчна, солідарність зростає, поки ми не досягаємо так званої фази медового місяця, коли підтримка і допомога ллються потоками. Потім поступово настає втома, вигорання, страх, припинення підтримки — це так звана фаза втрати ілюзій.

Це відбувається в кожній країні, в кожній громаді, яка постраждала від катастрофи, стихійного лиха або приймає біженців. Моє питання, однак, полягає в наступному: якщо ми знаємо, що це виглядає саме так з наукової точки зору, чому ми не маємо готових рішень для цього?

Була мобілізація, зараз настала певна нормалізація і стагнація — і тут нам бракує інструментів, щоб перейти до фази реконструкції, до ситуації, коли життя громадян і людей, які постраждали від кризи, нормалізується. Громадськість, виснажена допомогою — я маю на увазі і тут, можливо, перш за все, громадські організації — не отримала жодної підтримки, окрім оплесків. Жодної. Легко перегоріти в ролі людини, яка приносить допомогу, яка щодня бачить людські драми, бачить матерів, розлучених з сім'єю, самотніх дітей, трагедії цілих родин. А про цих людей ніхто не думає. 

Витрати на підтримку оплачували самостійно?

Психологи та інші фахівці зобов'язані проходити супервізію (часто фінансовану з власної кишені), але люди доброї волі не мають доступу до супервізії та підтримки для себе. А фахівці, які працюють для підтримки українців, працівники ГО та інші громадяни, якщо їм потрібна допомога, змушені були і досі змушені шукати її самостійно. А це теж дорого коштує. Витрати високі, війна триває, люди втомилися. Деякі з тих, хто допомагає, страждають від вікарної травми внаслідок допомоги або виснаження емпатії, у них більше немає сил допомагати.

Виборчі кампанії не допомогли. 

Навпаки, вони грали на упередженнях, образах і страхах, а оскільки ми як суспільство погано поінформовані, ці зерна впали на благодатний ґрунт, викликаючи сумніви в тому, чи має сенс така наша участь і чи потрібно взагалі придумувати якісь додаткові програми для біженців. Якщо проаналізувати дослідження, проведені, наприклад, у Німеччині чи Франції, країнах, які багато приймають іноземців, то можна побачити, що найважливіше мати перевірені програми, які дають змогу не лише задовольнити базові потреби людей у кризовій ситуації, але й асимілювати та інтегрувати їх у суспільство.

Що сталося в Польщі?

На самому початку війни ми взяли інтеграцію громад за головну мету. Пам'ятаю, як я тоді била на сполох, щоб цього не робити. Вони ледве прийшли, а ми вже організовували якісь інтеграційні зустрічі. Тоді був не час для цього, тоді був час задовольняти потреби в безпеці, житлі, їжі та засобах до існування. Надавати спеціалізовану підтримку, якщо біженці її потребували. З іншого боку, після задоволення цих базових потреб настає час для асиміляційних та інтеграційних заходів, для включення дітей у систему освіти, а дорослих — у програми професійної та соціальної активізації.  

То які саме?

Мають бути програми, які будують соціальну інтеграцію з людьми, які втекли від війни і хочуть залишитися з нами, але поки що не можуть повернутися до своєї країни. Ми повинні створити кампанію, яка б інформувала людей про те, хто є біженцем, а хто емігрантом, що таке міжнародний захист, які наші зобов'язання як члена Європейського Союзу чи ООН. Йдеться про те, що ми не повинні транслювати погані наміри, ми повинні вміти зберігати певний рівень доброзичливості один до одного, співчуття, емпатії. А це нелегко в ситуації, коли більшість з нас відчуває розчарування від вартості життя, інфляції, знедоленості, необхідності зводити кінці з кінцями. Тому виникають думки, які вміло підігріваються деякими політиками, що українці отримують 800 +, квартири, якісь пільги, а ти, поляк, мусиш за все це працювати.

Водночас це, звісно, неправдивий наратив, бо присутність українців у Польщі приносить свої плоди. Але ця новина не проникає в мейнстрім

Натомість ми читаємо про те, що вони забирають робочі місця і місця в дитячих садках. Це теж неправда, але правда, що ми не знаємо, як використати весь потенціал цих людей. Крім того, якщо чесно, як суспільство, ми трохи лицеміримо, тому що, з одного боку, ми скаржимося на українців, а з іншого боку, ми з радістю наймаємо жінку готувати їжу і прибирати, тому що її послуги дешевші і — занадто часто — не оподатковуються. 

Гаразд, але повернімося до школи.

Ми ніколи не цуралися цієї теми, я вже пояснюю чому. В таких домах, в такій системі виховуються наші діти, які потім в школі чи садочку повторюють те, що чують вдома, спостерігають, дивляться, чи це насправді так, як кажуть мама і тато. Тому що діти вчаться, спостерігаючи за дорослими. Часто через це вони не хочуть або не вміють налагоджувати стосунки, приймати українських дітей у колективи однолітків. Вони їх терплять, приймають, але часто важко говорити про повноцінну приналежність чи дружбу. Крім того, вони не знають, як довго ці діти залишаться — чи поїдуть одразу, чи залишаться ще на місяць, чи повернуться після канікул. Це призводить до того, що вони не хочуть/не можуть, навіть несвідомо, інвестувати в таку дружбу, тому важко мати глибші зв'язки. Звичайно, є деякі місця (школи), де про ці стосунки з належною ретельністю дбають директори, вчителі або батьки, і я вітаю їх за це, але вони все ще є винятком.

То що ж можна зробити?

Є зовнішні фактори, на які ми не маємо великого впливу, наприклад, як довго триватиме ця війна. Але є й такі, на які ми можемо впливати. Йдеться про створення таких стратегій, таких програм, особливо превентивних у школах, які будуть дбати про першу психологічну допомогу в першу чергу. І ми, як фонд UNAWEZA, думаючи про те, як ми можемо підтримати школи, хотіли створити таку програму, яка була б, перш за все, простою у використанні для вчителя, і в той же час ефективною і цікавою для учня. Таку програму, яка крок за кроком супроводжувала б учителя у проведенні уроку, давала б йому конкретні знання за допомогою експертного навчання, а також постійну підтримку з боку воєводських координаторів, щоб учитель не залишався з цією програмою сам на сам. Програма, яка просто говорить, що робити, чого не робити і як це робити. 

Що робити, чого не робити, як робити? 

Перш за все, підтримувати всі потреби дітей, незалежно від їхньої статі, походження, віросповідання, психосексуальної орієнтації. Тому наша програма дуже культурно нейтральна. 

Готуючи програму, ви брали до уваги ці сотні тисяч українських дітей?

Ми взяли до уваги всіх дітей. Це програма, яка дотримується принципів універсальної профілактики, а не вибіркової, тому вона також націлена на дітей та юнацтво з різним досвідом. Якщо програма та її заходи розраховані на всіх дітей, це дає можливість для більш ефективної інтеграції. Ми показуємо, що всі діти перебувають у рівних умовах один з одним, нікого не виокремлюють. Кожен повинен навчитися комунікувати свої емоційні потреби, як просити про допомогу, як користуватися цією першою психологічною допомогою. Паралельно ми навчаємо класних керівників, як надавати цю першу психологічну допомогу. Наше бачення полягає в тому, що ми хотіли б навчити всю Польщу надавати першу психологічну допомогу.

Чому це так важливо?

Це пов'язане з тим, що вона дозволяє виявити проблему у дитини до того, як їй знадобиться допомога фахівця, і, якщо така допомога необхідна, організувати відповідну підтримку для дитини. Пам'ятайте, що не кожна криза у дитини потребує негайного втручання. Іноді дитині просто потрібно сказати, що вона боїться, має проблему або відчуває тривогу. Їй потрібно з кимось поговорити, можливо, не обов'язково з батьками чи опікунами.

Наша програма готує вчителів до цієї ролі, а дітей навчає, як правильно розпізнавати свої емоції, як читати їх у тілі, про що вони говорять

Що це таке? Ми вчимо про потреби, щоб діти та вчителі знали, як розрізняти потреби та стратегії задоволення потреб чи потягів. Наступний крок — навчити, що таке кордони. Усі види кордонів — емоційні, фізичні, духовні чи інтелектуальні, а також про те, як спілкуватися про ці кордони і що робити, коли ці кордони перетинаються. Потім ми готуємо дітей до того, як повідомити про свою проблему, де шукати підтримки, як просити про допомогу. Все це відбувається протягом перших шести місяців. Мета в тому, щоб через цей час дитина вже розуміла, що з нею відбувається, до кого звернутися, який меседж використати, щоб дати дорослим зрозуміти, що щось не так, що треба задовольнити якусь конкретну потребу, або що хтось її кривдить, ображає. Конкретні, практичні, бо часто такі програми переповнені банальностями. А банальності не працюють. Ця програма про те, щоб прямо сказати, що можна говорити, а чого не можна. Однаково для вчителя, однаково для дитини та її батьків. 

‍Наприклад?

Наприклад, в Урок 4 для 4-6 класів; 7-8 класів і старших, ми включили інструкцію про те, як повідомити про потребу в допомозі, розроблену Притулком для підлітків, під назвою “POMOC” (допомога польською —  пер.): 

P — ПОШУКАЙ ДОВІРЕНУ ОСОБУ

Знайди людину, якій Ти довіряєш, наприклад, маму-тата, бабусю, тітку, друга, улюбленого вчителя, шкільного педагога, шкільного психолога або класного керівника, до яких Ти можеш звернутися. Це може бути хтось, хто, здається, розуміє і готовий вислухати Тебе.

O — ПЕРШИЙ КРОК — ЦЕ СМІЛИВІСТЬ

Скористайся сприятливим моментом, щоб поговорити з кимось про свою проблему або домовитися про розмову. Визнай, що відчуваєш тривогу перед запланованою розмовою. Дозволь собі відчути її, а потім зосередься на своєму бажанні розпочати розмову. Дозволь цим двом почуттям змішатися і пробудити твою сміливість.

М — КАЖИ, ЩО ВИ ВІДЧУВАЄШ

Якщо не знаєш, як почати розмову, можеш сказати: «Я хотів би/хотіла би поговорити з Тобою про щось важливе. Останнім часом я почуваюся дуже пригніченим/пригніченою, мені важко і мені потрібна підтримка». Ти можеш почати цю розмову за допомогою методу карток, тобто записати ці зразки повідомлень на картці та дати її комусь, кому ви довіряєш. Цей метод є корисний для людей, яким важко розпочати розмову. Розкажи людині, з якою розмовляєш, про свої почуття і про те, що Тебе турбує. Ти можеш сказати: «Мені сумно, хвилююся про своє психічне здоров'я, і мені потрібна допомога, щоб впоратися з цим».

O — ВІДКРИТО ТА ЧЕСНО

Пам'ятай, що під час розмови важливо бути чесним і відкритим. Якщо під час розмови Твої почуття підкажуть Тобі, що Ти не відчуваєш себе в безпеці, Ти завжди можеш зупинитися, відійти і звернутися за допомогою в інше місце.

В — ЧАС ДЛЯ ПІДТРИМКИ

Скажи людині, з якою Ти розмовляєш, що Тобі потрібна підтримка і допомога у пошуку відповідних рішень. Ти можеш запитати: «Чи можеш допомогти мені знайти професійну допомогу?», «Я не можу розповісти про це батькам. Чи не могли б Ви це зробити?»,«Чи можеш допомогти мені записатися на прийом?».

Що ще входить у програму?

Наступне півріччя присвячене цифровій гігієні та безпеці в Інтернеті, але подається зовсім інакше, ніж зазвичай. Ми не лякаємо дітей, не кажемо: «Не можна так багато користуватися», «Я заберу твій телефон», «Ти покараний за ігри». Ми говоримо: інтернет — це частина нашого світу, середовище, в якому ми існуємо. Ми виховуємо певне усвідомлення того, що діти можуть розпізнати і визначити для себе, що з ними занадто багато, чого має бути більше, чого менше. В рамках цієї програми ми заохочуємо спільні проєкти і завдання, в яких діти тренуються в нових компетенціях, які вони самі обирають, а не ті, які ми хочемо їм нав'язати, тому що діти дуже добре вміють проводити дослідження і діагностувати ті чи інші явища. Їм треба довіряти. Усе це — цілісна історія про те, як наші емоції, наша емоційність, наша психічна рівновага залежить від багатьох сфер: як-от сон, здоровий стиль харчування, рух, сприятливі соціальні стосунки чи добрі знання. Тому що все це впливає на наше самопочуття.

Ключовим моментом є те, що вчитель не говорить з високих трибун, а є радше фасилітатором і партнером, який спостерігає, а не повчає

Батьки також залучені до програми?

Ми розробили програму підтримки для батьків, яка включає серію фільмів та вебінарів, підготовлених експертами з психології, психіатрії, а також самими підлітками. 

Створюючи програми підтримки для тих, хто пережив втрату, важливо пам'ятати, що вони покликані додати їм сили та можливостей, а не забрати їх. Ті, хто втратили дім, не повинні роками відчувати себе залежними від допомоги інших. Наше завдання — відновити їхню незалежність, самостійність і свободу. У цій ситуації дуже легко сплутати системну допомогу з системним насильством. На мою думку, справа не в тому, щоб утримувати ресурси, які ми маємо, а в тому, щоб розподіляти і надавати їх відповідно до потреб. Ми є батьками і матерями прав дитини у світі, це породжує нашу відповідальність за всіх дітей, які живуть в нашій країні або тікають до нас. Не може бути так, що так багато дітей не користуються правом на освіту, не можуть отримати користь від формування стосунків з однолітками або належної медичної допомоги, що так багато дітей продовжують зазнавати насильства або вмирати на східному кордоні нашої країни. Наш соціальний обов'язок — дати цим дітям все необхідне без компромісів і виправдань. 

Юстина Жуковська-Голенбєвська — психологиня, психотравматологиня, випускниця Вищої школи соціальної психології у Варшаві за спеціальністю клінічна психологія. Закінчила аспірантуру, зокрема, з психотравматології, освітнього менеджменту та педагогічної підготовки, а також багато навчальних курсів з психології та психотерапії, в тому числі «Вивчення інтегративної терапії травмованих осіб», а також комплексний сертифікаційний тренінг з терапії, орієнтованої на вирішення проблем I та II рівнів. Закінчила програми навчання з попередження насильства в сім'ї в Блакитній лінії та кризового втручання і терапії залежностей. Медіаторка у сімейних справах, терапевтка для сімей та дітей.

Головна координаторка профілактичної програми «Година для МОЛОДИХ ГОЛІВ», що реалізується в межах проєкту «МОЛОДІ ГОЛОВИ. Відверто про психічне здоров’я» Фонду UNAWEZA. Координаторка коаліції МОЛОДИХ ГОЛІВ у фонді UNAWEZA.

Бунт підлітка-переселенця

— Два роки війни — це два роки адаптації українських дітей в польському освітньому середовищі. Як вони дають собі раду?

— У фундації «Зустріч» я не працюю з дітьми як з клієнтами, але як супервізор психологів, які працюють з дітьми, — розповідає Лілія Андреєва. — І тут, у фундації, мені довелось стикатись з різними запитами українських дітей і їхніх батьків щодо польських шкіл. Взагалі наші діти досить непогано адаптуються, але все ще залишається чимало проблемних моментів, які потрібно вирішувати.

Легше адаптація відбувається у дітей молодшого віку, гірше адаптуються підлітки — діти старших класів, ліцеїсти, і студенти

— Чому так?

— Головна проблема — мова. Знання і рівень мови найбільше впливає на комунікацію, а відтак і на адаптацію. Молодші діти гнучкі і швидкі у вивченні нової для них мови. Моя донька пішла в Польщі у перший клас і вона розмовляє без акценту, та й загалом вчитись їй легко. А старші діти мають проблеми навіть у термінах — фізика, математика, хімія, історія, географія — це все по суті треба вчити від початку. А якщо є іспити — 8-й клас або ліцей — то це та ще проблема.

Підлітки важче адаптуються ще й через те, що коли ми говоримо про біженців-підлітків, то вони виїхали здебільшого не з власної волі. Якщо дорослі свідомо обрали бути біженцями або мігрувати (будьмо щирими — не всі ж виїхали чи втекли від війни), то дітей про це ніхто не питає. Дітям кажуть: «Ми їдемо». Тому часто підлітковий бунт виникає на тлі того, що вони залишають не лише свою школу, свою країну, а й своїх друзів.

— А в підлітковому віці важко знайти друзів...

— Комусь легше, комусь важче, і других більше. Великий вплив на це має світогляд батьків. Якщо батьки легко адаптуються, якщо їм тут вдається організувати своє життя, закласти нові знайомства, знайти роботу, то відповідно і дітям легше.

Якщо батьки або опікуни страждають за домом, хочуть повернутися, в них часто говорить ненависть і навіть злість, це, звичайно, передається дітям.

Але і діти так само можуть впливати на дорослих. Буває, що діти так легко адаптуються в польських школах, що за ними до нового середовища починають адаптуватись і батьки.

— Всі бояться підліткового бунту. Які його ознаки?

— Колись в інтернатах Кракова ми проводили тренінги для підлітків, і давали їм завдання — зобразити себе в суспільстві у техніці колажу або малюнка. Одна група намалювала кактуси, котрі квітнуть. Я запитала, що це означає. Діти відповіли: «Ми квіти, але ми колючі».

Ознаки підліткового бунту — це відчуття американських гірок, швидка зміна настрою сто разів на день. «Зараз мені добре, за секунду я можу бути злий». «Відчуття того, що я не вільний і водночас не можу сепаруватися». Під час бунту чимало підлітків (або їхніх батьків) звертаються до нас з проблемою self-harm — самопошкодження. Юнаки й дівчата навмисне пошкоджують своє тіло, ріжуть шкіру, тому що їм дуже важко душевно.

Схожу природу має адаптація: «Я не хочу бути тут, я хочу повернутися».

— Якщо говорити про повернення в Україну, чи усвідомлюють діти небезпеку, яка там є?

— Не завжди. Вони відчувають небезпеку тут, у Польщі. Їм тут настільки важко, що вони хочуть повернутися туди, де їм було добре. На початку війни, коли батьки їх забрали, все відбулось так швидко, що не кожен з них усвідомив, чому саме його вивезли. Ось і виникає бажання зачепитися за щось відоме — за друзів, рідних, які залишилися в Україні.

Підлітковий бунт — це коли я хочу, не усвідомлюючи того, що для мене це може бути небезпечно

Ще одна ознака — неприйняття своєї зовнішності. Це, а також проблеми щодо ваги, частіше виникають у дівчат. Йдеться про булімію або анорексію, які є дзеркалом несприйняття зовнішнього середовища і себе в цьому середовищі, неможливість прийняти себе і те місце, де змушений бути.

— Чи багато наших дітей звертається за допомогою?

— Дуже. Здебільшого менших дітей приводять батьки, тоді як підлітки — і я вражена — приходять самі. Я живу в Кракові 8 років, і до війни підлітків на такі консультації треба було витягати. А тепер вони самі просять батьків, аби ті записали їх на терапію. Або приходять самі і потім ще й батьків приводять...

У нас нещодавно був випадок, коли 10-річний хлопчик привів сусідку, 14-річну дівчинку, до психолога у фундацію, тому що дівчинку бив батько. Привів за руку й каже «Допоможіть».

Свідомість у підлітків виявляється дуже добре. Це позитивна ознака, що вони розуміють, що щось не так. Вони більш обізнані, ніж були ми. І коли щось їх не влаштовує, вони хочуть це виправити. У них багато питань до себе, до свого віку, до сьогодення, до майбутнього.

Ще є категорія дітей-підлітків, котрі переїхали до Польщі і живуть тут самі. Тоді як їхні батьки залишились в Україні. Часто можна почути від їхніх родичів, що ці діти страждають через небажання дорослішати: «Чому це зі мною сталось? Я не хочу бути дорослим і все вирішувати».

Так, це болюча тема.

Ці підлітки нормально не пройшли всі фази дорослішання і сепарації

На щастя, за ці два роки я не стикалась і не чула про випадки суїцидів серед підлітків, але до війни таке траплялось. Якщо вдавалось втрутитись, то закінчувалося тим, що дитина починала нормально вчитися, ходити на якісь заходи і знаходила своє місце. Інколи батьки приїжджали, жили з ними, оскільки сепарація виявилась нестерпною або неможливою.

Ще одна болюча тема серед підлітків — це вибір «ким я себе бачу». Чи мені подобаються дівчата, чи хлопці. Сьогодні це модний тренд — окреслити свою сексуальність.

— Життя і без того важке, ще й мода накидає… Як їм допомогти?

— Дітей треба слухати. І чути. На них треба мати ресурс. І їх не можна відправляти в кабінет терапевта за словами «Зробіть щось з моєю дитиною». Але, на жаль, таких випадків 80 із 100. Хоча куди ефективніше приходити батькам з дітьми і насамперед розбиратись із собою — що робиться в сім'ї, як батьки спілкуються, як ставляться до своїх дітей.

— Тобто підліткам можуть допомогти фактично тільки батьки?

— Часто — так. А інколи потрібно, щоб батьки змирились з тим, що дитина не готова відкриватися перед ними, але просить, аби її записали до психолога. Варто так і зробити — і якщо підліток знайде «свого» спеціаліста, то буде працювати. Якщо дитина неповнолітня, то в ідеалі на кожній п'ятій сесії повинні бути також її батьки.

Я розумію, що в еміграції це важко або неможливо, але нехай будуть самі мами. Не можна ігнорувати стан дитини, треба постійно бути з нею, давати їй дуже багато енергії. А щоб ця енергія була, слід самим прийти і просто інколи поговорити про те, що відбувається. Не можна зіпхати дітей на психологів і чекати, що вони їх «виправлять». Сам психолог нічого не зробить.

Українська, польська або обидві школи водночас?

— У великих містах Польщі працюють українські школи. На вашу думку, наскільки це розумно, мудро, правильно віддавати дитину в українську школу в Польщі?

— Я б обрала українську школу в Польщі для своєї дитини, якби чітко розуміла, що ми будемо повертатись в Україну. Чула, нібито хочуть запровадити українську як другу іноземну мову в школах Польщі. Як на мене, це логічно і було б добре, тому що українців тут дуже багато.

Хтось каже, що треба вливатися в суспільство, де ти живеш і так далі. А чому треба? Інколи люди живуть і не вливаються в це суспільство. Такі собі маргінали. Вони ні тут, ні там — ніде. Підозрюю, що ці люди залишаться у власній капсулі, такому собі українському міграційному середовищі. Чи важче їм буде адаптуватися? Все залежить виключно від людини.

— А є оптимістичні історії? Можливо, позитивні тенденції в адаптації наших дітей в Польщі?

— Позитивні історії є і серед дорослих, і серед дітей. Чимало тих, хто гарно вливається в нове життя, добре вчиться, вступає у вищі навчальні заклади. Вчителі у польських школах не припиняють дивуватися, які наші діти розумні. Так і кажуть, що українські діти краще освічені, що інколи їм нудно в місцевих школах, тому що в Україні сильніша програма.

Не забуваймо, що деякі діти взагалі вчаться у двох школах одночасно — польській і українській. Хоча я не рекомендую таке робити. Але батьки хочуть, щоб дитина і там, і тут вчилась, щоб мала вибір, могла порівняти і, можливо, з часом обрати те, що їй краще підійде. Часом такі діти знаходять для себе кардинальні нові вектори розвитку.

— А чому ви не рекомендуєте вчитись у двох школах одночасно?

— Тому що це сильне розщеплення для дитини, яка адаптується до нової реальності. Приклади того, коли такі діти чи підлітки звертаються на психотерапію, вказують на те, що вони несконцентровані, розгублені, перевтомлені, їм важко вчитися, вони страждають від безсоння тощо.

Починаєш розпитувати — з'ясовується, що дитина взагалі не має вільного часу для себе, адже має навчатися і тут, і там

І якщо в старій школі більш-менш все ясно, але там постійно тривоги чи відключення світла, то в новій школі ще треба вивчити додаткову мову. Для дитини це дуже сильні навантаження. І тим дітям, які його не витримують, необхідна спрощена система.

‍

Фотографії: Shutterstock. Титульне фото: Tomasz Pietrzyk / Agencja Wyborcza.pl

«Не знали, чи за межами дому ще є Україна»

— Нам пощастило виїхати з Маріуполя першим коридором 16 березня 2022 року. Це була рулетка на виживання, — розповідає освітянка Ольга Єфремова, яка через війну з трирічним тоді сином виїхала до Польщі й зараз проживає у Вроцлаві. — До того ми повністю перебували в інформаційній ізоляції, без світла, води та їжі. Не знали, чи за межами дому ще є Україна. Я спостерігала, як виїздять машини із білими ганчірками, якісь із них повертаються, і наважилась. Ми покинули дім, у чому були. Я взяла паспорт, але про документи про освіту тоді не подумала. Сподівалася, що повернемося. Але того дня, коли розбомбили маріупольський драмтеатр, у нашу п’ятиповерхівку теж влучила авіабомба — вигоріло все, нічого не залишилось.

Ольга Єфремова — філологиня-елліністка, закінчила Маріупольський державний університет. Має дві спеціалізації — грецька та англійська мови. Завдяки великій грецькій діаспорі, консульству й міжнародним бізнес-проєктам у мирному тоді Маріуполі було нескладно знайти застосування своїм знанням. Вона також працювала і в Греції: 

— Я займалась відновленням документів з Києва, куди переїхав навчальний заклад, але інформація про кваліфікацію та інші дані «не підтягнулися». На електронних носіях інформації немає, а вся база залишилася в окупованому місті. Тобто, мені просто прислали сертифікат, що я навчалася. Але цього недостатньо.

Зараз вона викладає англійську для дітей, а також працює у Червоному Хресті, де є безкоштовні курси для дітей і дорослих:

— Кваліфіковану роботу за освітою у Польщі знайти майже неможливо.

З дипломом філолога можна влаштуватися хіба що на завод чи на фабрику або на низькокваліфіковану посаду

Аби покращити своє становище на ринку праці, Ольга Єфремова разом з іншими освітянками взяла участь у проєкті «Працюй за освітою, працюй в освіті», організованому фундацією «Незламна Україна». 

Завдяки цій ініціативі вчителі, вихователі, шкільні психологи з українською освітою, медсестри шкіл та працівники закладів громадського харчування можуть нострифікувати диплом, пройти курс польської, підвищити кваліфікацію, дізнатися про особливості польської системи освіти і навчальної програми. А потім — і працевлаштуватися у навчальні заклади Польщі. 

— Польські заклади освіти тривалий час відчувають брак педагогічних кадрів, — ділиться керівниця відділу комунікації фундації «Незламна Україна» Марина Юсин. — Українські фахівці могли б заповнити цю прогалину, але через невизнання українських документів про освіту не можуть цього зробити. Дипломи до 2006 року нострифікації не потребують.

Але загалом процедура підтвердження дипломів є складною та дороговартісною, тема заплутана, тож самостійно впоратися з усім цим українським вчителям складно

Для участі у програмі зареєструвалися більш як 1800 українських педагогів. Найбільше запитів на нострифікацію дипломів з іноземних мов — 339, психології — 121, математики — 104. Завдяки фінансуванню CARE Poland і Mosakowski Family Foundation участь у програмі для українських освітян безплатна.

«Мені кажуть, що треба залишатися, що я перспективна»

Марія Світлик-Браілко із Запоріжжя теж взяла участь у проєкті «Працюй за освітою, працюй в освіті». Два роки вона працює у школі містечка Цехоцинек помічницею вчителя для учнів з України. І теж сподівається на допомогу із нострифікацією диплома:

— Я — асистент учителя, але отримую найнижчу зарплату, бо працевлаштована як звичайний техпрацівник. Директорка школи зацікавлена в моєму працевлаштуванні як асистентки дитини з особливими освітніми потребами, але без визнання диплома я не можу обійняти цю посаду. 

Із початком повномасштабного вторгнення Марія збиралася поїхати до батьків у Пологівський район, але рідний дім опинився в окупації. Батьки наполягли, щоб вона виїздила за кордон. У Польщі освітянка більш як півроку працювала офіціанткою в санаторії:

— На початку всі обіцяли працевлаштування, бо спеціальність «інклюзивна освіта» дуже затребувана. Але на ділі, коли почала цікавитись, відмовили. Не підтверджений диплом — раз, недостатній рівень володіння мовою — два. І так далі. 

Наприкінці серпня рада міста Цехоцинек і бурмістр ухвалюватимуть рішення про дофінансування шкіл й власне виділення грошей на оплату праці асистентів учителя: 

— У нашому місті дві школи, тож я та моя напарниця мусимо чекати на рішення і хвилюємося. Робота залежить від кількості дітей з України.

Якщо дитина прийде, я матиму працю, а якщо ні — вона під загрозою

Щойно стане безпечно, освітянка планує повернутися в Україну: 

— Мені кажуть, що треба залишатися — що я молода, перспективна, що тут більше можливостей. Але ні, для мене важливо взяти участь у розбудові нашого суспільства. Я багато працювала з дітьми, цього живого спілкуваня мені дуже не вистачає. Я сумую, бачу себе в Україні, хочу розвиватися як учитель і науковець.  

Інна Ломакіна — вчителька фізики із Рівного. Із початком повномасштабної війни виїхала з України й оселилася із трьома дітьми у невеликому містечку Свебодзіце. Встигала займалася ще й волонтерською діяльністю:

— Щоб не рахувати кожну копійку, почала шукати роботу з таким графіком, щоб можна було відводити дітей до школи, садочка і забирати. Я проходила курси польської мови, але рівень знань не дозволив піти працювати за професією. Тому погодилася працювати прибиральницею в пекарні з 8-ої ранку. 

Жінка розповідає, що це вимушений крок і сподівається повернутися до педагогічної роботи. 

— Роботу шукала, звертаючись до Центру для безробітних, з моєї професії вчителя фізики та інформатики була вакансія лише на дві робочих години, це дуже мало, я б заробила лише на проїзд, — ділиться Інна Ломакіна. — Думаю, що вчителька фізики — все-таки моє покликання. Бо час від часу в голові «літають» образи, як можна показати той чи інший дослід, яким чином розкрити тему чи підвести дітей до самостійного виведення закону. Але для того, щоби працювати педагогом у Польщі, необхідна нострифікація диплому, кількість годин і мова — затребуваний для уроків словниковий запас. Тож я планую вивчати польську далі — щодня потихеньку займаюся.

«У трьох школах заробляла сумарно 1500 злотих»

Олена Сафронова — практикуюча психологиня, до великої війни проживала у Бучанському районі Київщини. Евакуювалася за кордон саме у той час, коли у Бучі російські війська вчиняли геноцид. Досі, пригадуючи увесь цей шлях, жінка не може стримати сліз. Попри широку практику й експертизу, спершу влаштувалася працювати у закладі харчування, чистила картоплю: 

— Працювала психологом в маленькому містечку під Вроцлавом, а потім у соціальній службі міста. Але працювала недовго, вони то підписували зі мною умову, то не підписували, крутили як завгодно, кожен раз лякали, що підписання не буде. Врешті-решт я пропрацювала два тижні, за які не оплатили нічого, бо умову підписати не встигли.

Як психологиня вона багатьом безплатно допомагала на початку війни. Згодом півроку була працевлаштована в OPS (Центрі соціального захисту). А далі жінці повідомили, що більше нема потреби надавати психологічні консультації українцям, грошей на це катма, тож і робота закінчилася:

— Я працювала в трьох школах помічницею вчителя, заробляла сумарно десь 1500 злотих. Після цього півроку у Фундації «Україна». Коли проєкт закінчився, мені сказали, що відтепер потрібна нострифікація диплома. Лише так можуть офіційно працевлаштувати психолога.

Освітянка Анастасія Паніна зі Стрия в Україні була вчителькою англійської, іспанської мов та зарубіжної літератури. Утім, в школі працювати не довелося — реалізовувалася як репетиторка. Рік у польському містечку Єльч-Лясковіце вона працювала асистенткою вчителя з українськими дітьми в інтеграційному класі. Торік освітянка намагалася влаштуватися у польський дитячий садок:

— Дуже довго шукали фахівця і були вже навіть готові мене взяти. Я ж була шокована, що тут не вистачає вчителів англійської.

Однак через відсутність підтвердженого диплома мені відмовили

Попри невдачі, цей досвід допоміг краще зрозуміти польську освітню систему. Зараз Анастасія веде приватні індивідуальні й групові заняття з англійської мови для дітей і дорослих. Найменшому її учню — чотири роки:

— Мені б хотілося працювати в державній польській школі, бо умови виглядають доволі непогано: оплачувані канікули, свята, вихідні та графік із менш як вісім годин на день. Це дуже зручно і навіть залишається час для репетиторства. Я вже влилася в систему, в принципі, так і хотіла б продовжувати.

Утім, як і іншим героїням, Анастасії складно планувати своє життя і кар’єру на найближчі хоча б п’ять років. У стані непевності, тривог і переживань перебувають чи не всі українські біженці за кордоном. І освітянки тут не виключення.

«Працюй за освітою, працюй в освіті»: основні моменти

Цільовою групою проєкту є працюючі або безробітні українки з вищою освітою, дипломами вчителя або психолога (з педагогічним досвідом), які бажають та можуть обіймати посаду у навчальних закладах польської освітньої системи. 

Щоб подати заявку на участь в проєкті, треба заповнити форму. Після цього буде складений індивідуального плану розвитку — вибір найоптимальнішого шляху та варіантів для кандидаток. З кожною буде підписаний договір, щоб українські вчительки були відповідальним і мотивованим дійти до кінця проєкту. Адже  проєкт націлений саме на працевлаштування. Далі триватиме підготовка документів, нострифікація диплома тощо. Після почнеться навчання: професійні курси та тренінги, курси польської, робота з психологом. Фінальний етап — працевлаштування. 

Програма діятиме протягом всього 2024 року.

Всі фото надані героїнями статті

З основним випробуванням — скласти Національний мультипредметний тест (НМТ) — українські вступники впоралися. Згідно з даними Українського центру оцінювання якості освіти, станом на 26 червня 2024 року в основних сесіях НМТ взяли участь понад 265 тисяч осіб. Серед них — понад 16,5 тисяч складали НМТ за кордоном, явка там становила 83,77% від зареєстрованих на іспит (в Україні — 92,81%). Учасники основної сесії вже отримали свої оцінки, а результати додаткової сесії будуть оприлюднені до 26 липня.

Що ж далі? 

Розповідаємо детально про основні етапи вступної кампанії на денну форму навчання на бакалаврат до українських закладів вищої освіти (ЗВО).

‍1. Реєстрація кабінета вступника: доступна з 1 липня.

Саме через цей кабінет слід подавати заяви до обраних закладів вищої освіти. 

Увага! Після подання першої заяви, виправити внесені дані буде неможливо. Тож не поспішайте, перевіряйте все ретельно і передивіться інструкцію щодо коректної реєстрації в кабінеті вступника. 

‍Завчасно підготуйте документи, які слід завантажити:

• Вашу кольорову фотокартку 3х4 у формі jpeg; 
• Фотокопію або скан-копію додатка до свідоцтва про загальну середню освіту у форматі jpeg. Зверніть увагу: подати заяву на вступ через електронний кабінет можна лише атестат, виданий після 1998 року. Якщо атестат виданий раніше — доведеться принести паперову заяву освіти до обраного освітнього закладу;
• Дані сертифікатів НМТ чи ЗНО (номер та PIN). В 2024 році дозволено вступ із сертифікатами 2021-2024рр. Для пільгових категорій на вступ на підставі співбесіди замість НМТ (у межах Квоти 1 та Квоти 2) потрібно приготувати скани відповідних документів (вставити файл), які засвідчують пільги.

Корисно знати! Цьогоріч в усіх ЗВО виділено певну кількість місць для вступників із тимчасово окупованих територій (ТОТ), прифронтових територій та для ВПО — так звана Квота-2, за якою абітурієнт отримує перевагу при вступі на бюджетні місця. Вагаєтеся, чи маєте ви право на пільговий вступ? Тут можна ознайомитися із детальною інформацією про пільгові категорії вступників.

2. Подача заяв про участь у творчому конкурсі або заяву про співбесіду в електронному кабінеті вступника — з 3 липня до 10 липня (на бюджет) та до 25 липня (на контракт)

Перевіряйте терміни подання заяв на сайті або в приймальній комісії обраного ЗВО. Також зверніть увагу, що деякі заклади вищої освіти можуть вимагати додаткові документів на певні спеціальності. 

Увага! Цей етап стосується лише абітурієнтів творчих та спортивних спеціальностей (або пільгових категорій громадян, що вступатимуть на підставі співбесіди). Якщо ви обрали іншу спеціальність чи не маєте відповідних пільг — пропустіть кроки 2 та 3 і перейдіть одразу до пункту 4.‍

3. Проведення творчих конкурсів та індивідуальних усних співбесід: з 8  до 19 липня (бюджет) та до 31 липня (контракт)

Як саме виглядатиме й оцінюватиметься творчий конкурс та в які точно терміни буде проходити — слід дізнатися у вибраному закладі освіти, адже програми в усіх різні, їх затверджує приймальна комісія конкретного ЗВО.

Оцінку за шкалою 100-200 балів абітурієнт отримує на наступний день після конкурсу —  ці результати публікуються на офіційних сайтах закладів вищої освіти.

Вступні співбесіди проводяться за програмами ЗНО. Для осіб з інвалідністю, які з об’єктивних причин не зможуть відвідатти заклад вищої освіти, співбесіда може бути проведена дистанційно. Про таку можливість слід завчасно запитати у прийомній комісії.

У випадку позитивної оцінки з усіх предметів, абітурієнт допускається до участі у конкурсному відборі.

‍4. Прийом заяв на обрані спеціальності: 19 – 31 липня

Абітурієнти можуть подати заяви на 5 бюджетних спеціальностей та 10 спеціальностей на навчання за контрактом до українських ЗВО.

Якщо ви подається в один і той самий ЗВО на різні спеціальності — потрібно подавати дві окремі заяви.

Для розуміння, на які спеціальності можна подаватися, можна розрахувати свій конкурсний бал (прохідні бали кожен навчальний заклад визначає окремо). Для розрахунку вам також можуть стануть у нагоді таблиці переведення тестових балів НМТ у рейтингові.

Корисно знати! Ваш конкурсний бал може вирости за рахунок додаткових 10 балів за цьогорічне успішне закінчення підготовчих курсів до закладу вищої освіти на спеціальності, яким надається особлива підтримка. Збільшують шанси також галузевий та регіональний  коефіцієнти (шукайте їх в додатках 6 та 7) порядку прийому. Таким чином, якщо ви подаєте заяви з пріоритетом 1 і 2 на спеціальності, яким надається особлива підтримка (а таких цьогоріч — понад 50), або якщо обраний заклад знаходиться в Запорізькій, Миколаївській, Сумській, Харківській, Одеській, Чернігівській, Дніпровській, Полтавській областях та Бучанському районі Київської області — ваш конкурсний бал буде збільшено.

Мотиваційний лист цьогоріч повинен супроводжувати кожну подану заяву. Його слід написати звичайним текстом у відповідному полі при складанні заяви. Особливу вагу цей лист матиме у випадку, якщо двоє і більше вступників наберуть однакову кількість балів. При цьому мотиваційні листи перевірятимуть на плагіат та на використання ШІ, а після цього оцінюватимуть за критеріями кожного окремого ЗВО.

Загальні поради щодо структури та змісту мотиваційного листа: писати самостійно, вказавши свій навчальний досвід, досягнення і причини зацікавленості обраною спеціальністю.‍

5. Оприлюднення списків осіб, рекомендованих до зарахування на бюджет: не пізніше 5 серпня

Вступники, що отримали рекомендації, повинні підтвердити вибір ЗВО і виконати відповідні вимоги до 8 серпня,18.00.

Корисно знати! Особливо актуальне питання для вступників, які тимчасово перебувають за кордоном — чи є необхідність особисто їхати для подачі документів у обраний заклад освіти? Деякі ЗВО приймають документи електронною поштою із кваліфікованим електронним підписом (КЕП). Про деталі можна дізнатися у приймальній комісії обраного навчального закладу. 

Виробити КЕП можна, наприклад, у ПриватБанку або в ДіяПідпис.‍

6. Надання рекомендацій про зарахування на контракт: не раніше 9 серпня

Якщо ваша заява на бюджет не пройшла конкурсний відбір, то вона автоматично братиме участь в конкурсі на контракт на цю ж спеціальність, повторно подавати пакет документів не потрібно.‍

7. Зарахування вступників до ЗВО: на бюджет — не пізніше 10 серпня, на контракт — не пізніше 30 серпня

Задля підтримки вступників створено консультативні телефонні гарячі лінії Міністерства освіти і науки (номер телефону: 0-800-50-45-7). Вони працюватимуть увесь основний період вступної кампанії, тобто з 25 червня до 9 серпня за таким графіком: понеділок – четвер 9:00 – 17:00; п’ятниця 9:00 – 16:45. Також у зазначений період консультацію можна отримати за електронною поштою: [email protected]. Радимо ознайомитися з детальною інформацією інформацією на веб-сайті ЄДЕБО.

Бажаємо усім абітурієнтам успішного вступу на омріяні спеціальності!

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на [email protected]. Ми тут — для вас.<frame>

150 тисяч українських дітей, які проживають у Польщі, не охоплені польською системою освіти. Це половина групи з 300 тисячі дітей. Невідомо, чи вони навчаються онлайн, чи в українських школах — вони ніби зникли з системи. А якщо їх не видно, то невідомо, які їхні потреби і як їх підтримати. Яких заходів вживає офіс Уповноваженої з прав дитини для вирішення цієї проблеми? Що, з точки зору УПД, є найбільш актуальним?

Позиція УПД полягає в тому, що діти з України, які опинилися в Польщі після початку повномасштабної війни, повинні бути включені в національну систему освіти. Ще в березні 2024 року Уповноважена звернулася з цього приводу до Міністерства національної освіти.

Якщо понад два роки тому тимчасові рішення були очевидною вимогою моменту, то зараз, коли війні, на жаль, все ще не видно кінця, вони, на нашу думку, більше не витримують випробування

Нагадаю, що згідно з Розпорядженням Міністерства освіти і науки від 21 березня 2022 року, діти та учні, які є громадянами України, прибули до Польщі у зв'язку з військовими діями, і які здобувають освіту в дитячому садку або школі, що функціонують в українській системі освіти з використанням методів і технологій дистанційної освіти, не підлягають обов'язковій однорічній підготовці в дитячому садку, обов'язковому шкільному навчанню або навчанню, як це передбачено законом про освіту. Батьки або особа, яка опікується дитиною, подають до органу місцевого самоврядування за місцем проживання заяву про продовження навчання в системі освіти України.

Саме ці положення з плином часу перестали відповідати ситуації. І що в результаті? Учні з України, які не увійшли до польської освітньої системи, є «невидимими»

Ми не маємо жодних ефективних інструментів, щоб перевірити, чи вони взагалі підключаються дистанційно до українських закладів. Ми не знаємо, яку частку в цій групі становлять, наприклад, діти з особливими потребами, з інвалідністю, які потребують діагностики та заходів підтримки. Тим часом, нехтування цими дітьми може мати серйозні наслідки, особливо з точки зору їхнього соціального функціонування.

До закону про допомогу громадянам України були внесені зміни. Чи вдалося знайти кращі рішення, більш адекватні ситуації?

Приємно, що нещодавні зміни до Закону про допомогу громадянам України врахували ці аспекти. Доступ до допомоги 800+ і програми «Добрий старт» був поєднаний з присутністю молодих біженців з України в польській системі освіти. Міністерство сім'ї, праці і соціальної політики підкреслює, що метою цих виплат є допомога у вихованні дітей і, зокрема, підготовка їх до школи. Як наслідок, запроваджується правило, що доступ до цих форм допомоги буде надано, коли дитина виконає обов'язок щорічної дошкільної підготовки, обов'язок шкільного навчання або обов'язок навчання в дошкільному закладі або школі, що належать до польської системи освіти. Нові правила набудуть чинності на початку періоду виплати допомоги з 1 червня 2025 року (800+) та у 2025/2026 навчальному році (Добрий старт).

 Майже половина респондентів (старших, українських підлітків) в опитуванні, проведеному CARE, IRC та Save the Children, підтвердили труднощі з доступом до системи освіти. Можна зрозуміти початкові труднощі в організації, але минуло два роки, і ми все більше чуємо про самотність і безпорадність вчителів та неефективність системи. А для дітей це дуже важливі роки, як з точки зору освіти, так і загального розвитку.

У польському освітньому законодавстві є низка рішень, які варто використовувати з розумом. Вони також існували до 24 лютого 2022 року і використовувалися у випадку інших дітей з досвідом біженства — неповнолітніх громадян Грузії, дітей з Чечні. Йдеться, зокрема, про підготовчі відділення, додаткові години занять з польської мови, інших предметів, з якими дитина має труднощі. Існують міжкультурні асистенти, хоча останні використовуються надто рідко.

Ширша система освіти могла б також частіше використовувати величезний потенціал неурядових організацій, які пропонують, наприклад, тренінги для вчителів, щоб підготувати їх до роботи з дітьми з різних культур, з дітьми, які пережили війну, травму.

Але є також потреба в антидискримінаційних заняттях, присвячених польським дітям, щоб до теми інтеграції можна було підійти багатовимірно 

Для 72 відсотків з них найбільшою проблемою є мовні труднощі, а в деяких школах дітям (неофіційно) забороняють спілкуватися між собою українською мовою. В інтерв'ю для Sestry.eu доктор Малґожата Пілецька, педагог і лінгвіст, назвала такі дії насильством. Як це мало би виглядати в ідеалі та чому немає ефективних рішень?

Досі, на щастя, офіс Уповноваженої з прав дитини не отримував подібних повідомлень. Я хотів би чітко заявити, що українські школярі повинні мати можливість зберігати свою культурну ідентичність — це наш обов'язок перед цією групою дітей. Не плутаймо інтеграцію з асиміляцією. Інтеграція — це пізнання польської мови, традицій, звичаїв, повага до них, але водночас пам'ять про те, хто я є, звідки я родом, збереження власних традицій, історії та коріння. Тому забирати можливість розмовляти українською мовою, якщо такі ситуації будуть виникати, було б недоречно в усіх відношеннях. Особливо в контексті того, що робить Росія на тимчасово окупованих територіях України — треба дбати про гідність українських дітей та їхнє відчуття зв'язку з батьківщиною.

Що є найбільш нагальним? Ми знаємо, що саме діти та молодь часто борються з почуттям втрати, травми, а також з нерозумінням, неприйняттям, дискримінацією. Ми також знаємо, що в Польщі не вистачає психологів і психіатрів. Яким має бути пріоритет Міністерства освіти та інших організацій у сфері освіти та підтримки юних українок та українців у Польщі? 

Ми цінуємо, наприклад, всі заходи, які відкривають, навіть умовно, можливість для українських психологів практикувати свою професію в Польщі. Ці люди зі своїм досвідом готові допомагати українським школярам. Однак повернуся до згаданих міжкультурних асистентів, які можуть підтримати дитину в школі.

Пріоритетом також має бути побудова ролі школи таким чином, щоб, не забуваючи про те, що йде війна, вона була безпечним місцем для дітей та молоді. Місцем, де чекає допомога або знають, де її шукати.

Існують телефони довіри для молоді. Наприклад, 800 12 12 12, який працює від офісу Уповноваженої з прав дитини. Я знаю, що молоді люди з України також телефонують сюди.

Які рішення, що діють у країнах з ефективною міграційною та інтеграційною політикою, можуть бути перенесені на польський ґрунт? 

Безумовно, те, про яке ми говоримо — повна інтеграція українських дітей у польську освітню систему. Нинішні рішення рухаються в цьому напрямку, хоча й дещо манівцями. Поки що ми позбавили себе важливого джерела знань про ситуацію багатьох молодих людей з України. Тим часом, чим більше інституцій відвідує дитина, тим більше шляхів допомоги вона може обрати в різних складних ситуаціях.

Чи варто вносити зміни в основну навчальну програму, особливо в галузі історії? Наприклад, для учнів з України у 7 або 8 класі історія Польщі буде просто дуже складним предметом. Вони не вивчали її раніше. Крім того, польські учні не знайомі з історією України, тому ми маємо ситуацію, коли діти, які навчаються в одному класі, мало що знають про історію своїх країн, але, ймовірно, чули обурливі байки. Чи повинна школа так само реагувати на ситуацію, яка довгий час вважалася тимчасовою, але тепер має ознаки постійної?

Особисто мені досить важко уявити собі дві окремі базові навчальні програми або окремі іспити на атестат зрілості чи за восьмий клас. Існують відмінності у викладанні історії чи географії, тому що така природа цих предметів. З іншого боку, саме тому існують підготовчі класи та додаткові години польської мови, щоб говорити про відмінності. Важливо робити це в тому дусі, про який я вже згадував: повага до культурної та національної ідентичності. Я думаю, що ми всі проходимо через прискорений урок того, як бути мультикультурною спільнотою.

Чому в Польщі так довго впроваджуються міжнародні рекомендації/стандарти?

Ключовим фактором тут є масштаб явища, з яким ми зіткнулися. З початком повномасштабної війни Польща стала країною, через яку прокотилася найбільша хвиля біженців. Для одних вона була просто транзитною країною, інші вирішили залишитися тут на довший час. І навіть в останньому випадку ця група змінюється так само, як змінюються рішення і долі людей. Польща взяла на себе безпрецедентне зобов'язання допомагати людям, які постраждали від війни. Важко бути повністю готовим до таких дій. Зараз ми робимо висновки з локальних, соціальних, але також системних дій, вжитих тоді. Звідси, наприклад, зусилля, спрямовані на включення українських дітей до польської системи освіти. 

Два боки однієї медалі

Досвід інших європейських країн, — зокрема Німеччини, — показує раціональність шкільного обов’язку. Там взагалі не стоїть питання, чи мусять діти відвідувати німецьку школу.

Але існує інший бік питання — кількість учнів, які наразі не відвідують польські школи, але одночасно заповнять їх у вересні. На думку психологині української школи «Материнка» в Катовіцах Вікторії, проблеми в комунікації можуть виникнути як у вчителів з дітьми через мовні і культурні розбіжності, так і в польських учнів, яким доведеться ділити парти з українцями, нерідко психологічно травмованими. Непросто буде всім, тому найкращий варіянт — аби зміни відбувалися поетапно. Приміром, для початку є сенс створити суто українські класи в польських школах із залученням українських викладачів.

На думку експертів освітньої галузі, основною метою зобов'язання відвідувати польську школу є усунення проблеми «зниклих дітей». Тобто тих, кого батьки забирають з польських шкіл, але не приносять жодних підтверджень, що ті навчаються онлайн в українських школах.

Згідно з чинним законодавством, достатньо однієї заяви від батьків про те, що дитина навчається онлайн, і вона може бути звільнена від польського шкільного обов’язку. І ніхто не контролює, чи дійсно це так. Тобто є ризик, що чимало учнів взагалі опинилися поза системою освіти.

А ще є українці, які навчаються у двох школах паралельно. І тепер таких дітей буде ще більше: навчатись у Польщі їх зобов’яже місцевий закон, а українську школу вони не захочуть залишати самі.

Подвійне навантаження може призвести до психологічних проблем не лише у дитини, але й у її батьків. Може виникнути величезний запит на психологічну підтримку. Чи може польська школа надати таку психологічну підтримку — не лише українським учням, але й їхнім батькам? Чи це повинні робити інші інституції?

— Школа зобов'язана надавати психолого-педагогічну підтримку всім учням, — пояснює Малгожата Ґондек, магістр, спеціальна педагогиня  комплексу загальноосвітніх технічних шкіл № 2 у Катовіце. — Збільшення кількості учнів з досвідом міграції, безумовно, вплине на кількість штатних спеціалістів, які працюють у закладі на повну ставку. Необхідно буде надавати допомогу з чутливістю до виявлених проблем, забезпечувати постійну підтримку і реагувати на ситуації втоми від навчання, а також допомагати учням ознайомитися з матеріалом, який потрібно вивчити.

Батьки учнів також можуть розраховувати на підтримку фахівців і насамперед мають співпрацювати зі школою. Тобто виявляти інтерес до успішності своїх дітей, повідомляти про проблеми, прогрес, досягнення. Інформувати школу про те, що турбує дитину, ділитися досвідом, висловлювати свої пропозиції.  

Українців відлякує тривалість навчання у польській школі

Згідно зі статистичними даними, у польських початкових школах навчається 122 000 дітей українських біженців. У середніх школах їх лише 28 000. Це може свідчити про те, що частка підлітків, які прибули до Польщі після початку війни і ходять зараз до польських шкіл, суттєво менша за частку дітей молодшого шкільного віку. Польські психологи пояснюють цю проблему переважно двома причинами:

1) Українським підліткам важче навчатись у польських школах, ніж в українських. На жаль, після переходу до польських шкіл, через відмінності у навчальних програмах, а також складну спеціальну термінологію, яка відрізняється в польській та українській мовах, навіть якщо дитина добре знала предмет (біологію, хімію, фізику тощо) рідною мовою, у польській школі вона починає отримувати гірші оцінки, і це демотивує.

Часто дітей приймають на один, іноді на два класи нижче, ніж в українських школах, тому українські учні як найстарші в класі не завжди можуть знайти спільну мову зі своїми польськими однокласниками, відчувають себе не такими успішними і, відповідно, отримують психологічну травму.

2) Українцям важко інтегруватися. Друга причина певною мірою залежить від першої, але не завжди.

Чимало українських учнів відмовилися від польської освіти через нездатність пройти інтеграційні процеси

Вони сумують за батьківщиною і переконані, що немає потреби вчити польську мову та інтегруватися в польське суспільство, адже війна закінчиться і вони повернуться додому.

Є ще одна причина, про яку польські експерти чомусь не говорять або просто не знають. Чимало українських батьків переконані, що українська освіта є кращою та ефективнішою. Це стосується насамперед тривалості навчання. В українській школі вчаться 11 років, після чого складають ЗНО/НМТ (аналог польської матури) і вступають до університету. Польський учень навчається 12-13 років (8 у початковій школі та 4 або 5 у середній). Отож, обираючи українську школу, учень економить 1-2 роки перед навчанням у внз. І це найпопулярніша і найвагоміша причина серед українських учнів не кидати українську школу.

— Батьки обирають навчання онлайн або в нашій українській школі, бо з нами можна швидше отримати атестат, аби вступити до польського вишу

— Тож я дуже сподіваюся, що новий закон не заперечуватиме діяльність таких шкіл, як «Материнка», — каже Вікторія.

Хтось обирає навчання в двох школах через невпевненість у майбутньому. Адже у разі повернення додому дитині важливо повернутися у свій клас. Комусь дуже складно вчитися в двох школах, комусь не дуже, а комусь взагалі легко. Діти різні. Навіть в одній родині часто одна дитина легко сприймає навчання в двох школах, а друга змушена вибрати якусь одну, бо не встигає. не тягне... Є діти, яким важко засвоювати предмети польською мову, а батьки не наполягають і переводять їх до української школи...

Мовне питання

— Найбільшим бар'єром є мова, — каже Малгожата Ґондек. — Однак, наша школа, наприклад, отримала комплект підручників з польської мови та організовує групові або індивідуальні додаткові заняття з польської мови для дітей-біженців. Учні, які мають вищезгадані труднощі, мають можливість користуватися перекладачем на телефоні навіть під час уроків.

Для кожного учня-мігранта наша школа готує картку допомоги. Кожен учень має можливість постійних або разових консультацій з фахівцями відповідно до потреб або з педагогом, психологом. Ми намагаємося модифікувати навчальний процес на індивідуальній основі. Викладачі зобов'язані враховувати труднощі навчання мовою, відмінною від рідної.

На жаль, на практиці не всі школи так толерантно ставляться до мовного питання. Багатодітна мама Анжеліка розповідає про неприємний досвід свого сина в польському технікумі, де дітям-українцям робили різкі зауваження, коли вони розмовляли між собою українською навіть на перерві.

— У першому семестрі діти стояли на перерві і розмовляли між собою українською, — каже Анжеліка, — підходили вчителі не з їхнього класу і робили зауваження. Був випадок, коли у класі їм видали нові ноутбуки і діти, встановлюючи нові програми, між собою почали розмовляти українською на тему програмування. Вчителю це не сподобалося, і він зробив їм зауваження. Мій Давид не змовчав, пояснивши, що так їм простіше порозумітися. І вчитель почав говорити про закон захисту польської мови...

На батьківських зборах ми, дві мами-українки, почали обговорювати цю тему, виявилося, що їхні сини вдома теж жалілися на цю ситуацію. Класний керівник почав виправдовуватися, а коли я сказала, що зверталася до юриста і мене проконсультували, що закон не забороняє іноземцям між собою у школі спілкуватися рідною мовою, тим паче, що до вчителів вони звертаються польською...

При згадці про юриста атмосфера в школі змінилася, у другому семестрі вже такого не було, і я зрозуміла, що треба захищати наших дітей

Разом з тим Анжеліка наголошує, що така неприємна ситуація була лише в школі її старшого сина. Інші її троє школяриків мають виключно позитивний досвід відвідування польської школи. Доня Єва в ліцеї має прекрасні стосунки з вчителями, які навіть просять її перекладати з польської на українську або навпаки для інших дітей з України, які, на відміну від Єви, не так добре комунікують польською мовою на уроках.

Булінг і травми війни

Вікторія розповідає, що до «Материнки» приходили дуже травмовані діти. З боку вчителів вони чули звинувачення: «Чому ти так довго в Польщі, а досі не можеш вивчити мову?» З боку однокласників — питання: «Чому ти досі тут, коли вже будеш повертатися?»

На думку психологині, знову відправляти їх в польську школу буде неабияким стресом. «Це ж не звичайні сім’ї, в яких батьки приїхали на заробітки ще задовго до війни, — підсумовує пані Вікторія, — чимало дітей бачили ракети і те, як гинуть їхні знайомі. До нас ходять діти у дуже важкому стані, яким потрібна психологічна допомога. Тому отак взяти цих дітей і відправити до польської школи, де непідготовлені вчителі й однокласники — може стати проблемою для всіх».

«Як фахівці ми підходимо індивідуально до кожного учня, — зі свого боку переконує пані Малгожата. — Намагаємося вирішувати будь-які проблеми та труднощі, які виникають. Ми зосереджені на спілкуванні. Помічаємо сигнали тривожних симптомів. Звичайно, виклик, з яким ми стикаємося, — це травма війни. Покинути свою країну, розлука з членами родини та близькими людьми. Втрата стабільності, тривога, безпорадність, страх. Зміна оточення, знайомство з «новим і незвіданим».

У кабінеті, в коридорі, в класах у мене було сказано багато слів підтримки і вдячності — аж до пошуку рішення. Насамперед йдеться про те, щоб бути присутнім, говорити, відчувати себе в безпеці. Слухати, що говорить учень, про якого йдеться, — іноді мовчки або зі сльозами на очах. Вміти знайти друзів, коли хтось почувається самотнім, допомогти поговорити з учителем, коли стрес бере гору. Показати, як можна по-іншому реагувати в тій чи іншій ситуації. Шукати ідеї, як зняти стрес або знайти хобі, — наприклад, уроки танців. Іноді потрібна чашка малинового чаю, щоб з'явилася посмішка, людина відчула себе важливою. Батькам школа також допомагає матеріально у вигляді продуктових наборів».

Пані Малгожата впевнена, що учнів слід якомога частіше хвалити, аби підвищити мотивацію та запевнити їх у подоланні труднощів. А ще в їхній школі часто проводяться інтеграційні зустрічі, тренінги з інтеграції, спілкування, де надається підтримка, пропонуються методи і форми позитивного підкріплення.

«Я вважаю, що все це дозволить українським дітям та молоді взяти участь у польському освітньому процесі. Вони із задоволенням займаються шкільними обов'язками, виявляють бажання брати участь у різних позакласних заходах».

— Польської школи не потрібно боятися! — підсумовує педагогиня. — Адже нове — не означає погане. Це новий розділ, зустріч з новими друзями, захоплення чи навчання професії. А насамперед — це відчуття спільності, причетності до шкільної спільноти. Школа — це не просто будівля, це люди, які її відвідують. Вони створюють характер цього місця. Школа — це простір для спілкування, але вона також дає відчуття безпеки. Польська школа відкрита для учнів з міграційним досвідом, а фахівці готові і хочуть допомогти.

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. Тому ми розпочали цикл «Школа без дому», в якому описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на [email protected]. Ми тут — для вас.<frame>

У вашій школі навчаються учні з України. Скільки їх?‍

У нас 60 учнів, це зовсім небагато, в регіоні є школи, де навчається, наприклад, 90. Ця статистика нестабільна, вона весь час коливається. Наприклад, до вчорашнього дня у мене було 58 учнів, сьогодні знову 60, тому що двоє, яких батьки виписали 13 травня, повернулися до школи. Вони хотіли поїхати в Україну за сімейними обставинами, але не вийшло, вони повернулися, і нам довелося прийняти їх назад до школи.

Ще двоє учнів виїхали в Україну восени, вони не повернулися до школи, тому ми вважаємо, що жити там, де вони зараз, досить безпечно. Якщо тільки вони зараз не в іншому місті, тому що українські сім'ї також переїжджають по Польщі, як правило, в пошуках більш високооплачуваної роботи. 

Сьогодні українські діти не мусять ходити до польських шкіл, вони можуть навчатися вдома, онлайн. З нового навчального року це має змінитись. Чи є це правильним рішенням?

Чи це хороше рішення? Воно і добре, і погане. Діти, які навчаються лише онлайн в українських школах, вже кілька років не мають реального контакту зі своїми однолітками, тому що перед цим була пандемія й дистанційне навчання. Вони ізольовані, контактують лише з братами і сестрами, якщо мають, та з батьками, а найчастіше лише з матерями, бо саме вони переважно приїхали сюди. Повинні ходити до польської стаціонарної школи з багатьох причин, і, безумовно, для їхнього соціального розвитку.

Однак це буде величезним викликом. Ми маємо проєкт розкладу з кінця квітня, і я роблю все можливе, щоб діти не вчилися у нас у дві зміни, як це відбувається цього навчального року. Тим часом, я навіть не уявляю, скільки додаткових учнів мені доведеться взяти, якщо постанова набуде чинності.

За приблизними підрахунками, у Польщі може бути близько 60 000 учнів з України, які не навчаються в наших школах на денній формі

Моя школа приймає учнів з трьох великих житлових масивів, де проживає багато українських сімей. 

Наші можливості обмежені кількістю вчителів, місткістю класів, кількістю місць у їдальні або прибиральниць, які у нас працюють. Я не можу, наприклад, попросити про допомогу і оголосити збірку парт і стільців, у мене повинні бути сертифіковані меблі, адаптовані до віку і зросту дитини. 

Інше питання — психічний стан цих дітей. Напевно, хоча б деяким з них знадобиться підтримка психолога або педагога. Їм буде дуже важко раптово, після років ізоляції, зорієнтуватися у великій школі, як наша. З вересня у нас, ймовірно, буде психологиня з України, їй вдалося домогтися визнання всіх своїх дипломів, а поки що вона береться за різні роботи, щоб оплачувати рахунки. Я дуже рада цьому. Однак, мовний бар'єр є великою перешкодою для отримання дитиною допомоги.

Що пішло не так? Може, треба було одразу змусити українських батьків віддавати дітей до польських шкіл?

На початку ніхто не знав, скільки триватиме війна. Ніхто не очікував, що вона триватиме два роки, і досі не видно її кінця. Я бачу, що все ще є багато сімей, які живуть з переконанням, що вони тут тимчасово, що скоро повернуться до своєї країни, або поїдуть далі, на Захід. Це, безумовно, одна з причин, чому діти не ходять до польських шкіл. 

Системи освіти, польська та українська, відрізняються, і дітей, які навчаються, наприклад, у сьомому класі середньої школи в Україні, ми приймаємо до шостого класу. Деякі батьки не хотіли, щоб їхні діти втрачали рік, тому обрали лише онлайн-навчання в українській школі. Ще одна причина — мовний бар'єр.

Це справді причина не віддавати дитину до польської школи?

Уявіть, що ви приїжджаєте в країну, мови якої не знаєте. Ви дитина, ви приходите до школи, і ви не розумієте жодного слова з того, що вам говорять вчителі. І вам доводиться з'ясовувати, де знаходяться роздягальні, де різні класи, чи потрібно перевзуватися, куди йти на обід. Такі організаційні речі створюють багато проблем, не кажучи вже про навчання. Наприклад, діти, які опинилися в старших класах, мусили починати вивчати історію Польщі, яку вони раніше зовсім не знали. Для них це все було дуже складно.

На початку ми не отримували жодної підтримки. Ми користувалися перекладачами на мобільних телефонах і допомагали собі залишками російської мови, яку дехто з нас ще вчив у школі.

Коли почалася війна, я викладала в гімназії, вчителі організовували уроки польської мови, не беручи за це ніякої оплати, і паралельно організовували збір одягу та хімічних засобів, тому що були люди, які приїхали в Польщу стоячи, у них були тільки документи зі собою. Я пам'ятаю історію, яку мені розповідала директорка однієї зі шкіл у Бєльську, що вона приймала дітей, які мали лише по одній парі трусів.

Звіти неурядових організацій, серед іншого, показують, що деякі українські школярі стикалися з насильством у школі, чи то з боку однолітків, чи то з боку вчителів.

Різні проблеми, безумовно, трапляються, але я б не сказала, що це поширене явище. Звичайно, буває, що, наприклад, польські діти не хочуть грати у футбол з українськими, але те саме стосується польсько-польських чи українсько-українських відносин. Це відбувається в кожній школі, особливо у великих.

На початку існувало дві моделі прийому учнів до українських шкіл. Були класи, які були повністю українськими, але були й такі, де в класі було 2-3 учні-українці. Яка з них працювала краще?

Мені здається, принаймні за моїми спостереженнями, що діти, які потрапляли до польських класів, швидше вивчали мову, а також інтегрувалися зі своїми польськими однолітками. Але якщо ми зараз раптом приймемо до школи 60 000 учнів з України, я не уявляю, як це зробити без повернення до підготовчих класів, де вони тільки вивчають мову. На це треба знайти кошти.

Міжкультурні асистенти та помічники — чи варто їх наймати?

Їх потрібно наймати, і на це теж потрібно знайти гроші. У нас є асистентка, і я не уявляю роботу школи без її підтримки. В українських школах дуже високий рівень викладання точних наук, учні, які навчаються у нас, мають відмінні знання з математики, наприклад. Проблемою, особливо на початку, був мовний бар'єр. Вони не розуміли інструкцій. Як тільки асистент пояснював їм, що робити, вони, як правило, дуже швидко вирішували завдання правильно. У нас є міжкультурний асистент у школі та людина зі школи асистентів, яка працює в дитячому садку. Їх допомога неоціненна. Вони є перекладачами, посередниками у спірних ситуаціях, а також виступають посередниками між школою та батьками.

Траплялося, що асистент їздив з дитиною в лікарню, щоб перекладати і таким чином допомогти мамі, яка нічого не розуміла з того, що їй говорили лікарі

Це важка праця, при цьому вони не підпадають під дію статуту вчителя, мають звичайні трудові договори і, відповідно до законодавства, отримують лише мінімальну заробітну плату в розмірі, встановленому законодавством. Крім того, їхня зайнятість закінчується з початком навчального року, вони не працюють під час канікул. 

Складно мені знайти приклад будь-якої іншої країни, якій раптово довелося прийняти до шкіл стільки дітей-біженців.

У мене є подруга, яка працює вчителькою в Німеччині. Там теж свого часу прийняли багато біженців з Сирії. Німеччина — багата країна, але там теж були проблеми, як і у нас, викликані культурним і мовним бар'єром.

Здавалося б, що ці бар'єри між поляками та українцями менші, ніж між німцями та сирійцями.

Але вони існують. Мови лише на перший погляд схожі. Ми святкуємо свята, Різдво і Великдень, у різні дати. Я зараз трохи узагальнюю, але українські діти все ж таки відрізняються від польських. Вони більш стримані, не показують своїх емоцій, але вони дуже горді. 

У мене також склалося враження, що вони не до кінця нам довіряють. Під час іспиту у восьмому класі у нас були наклейки з неправильним кодом аркуша. Я зателефонувала до OEK (Окружної екзаменаційної комісії — пер.), ми домовилися, що учні закреслять неправильний код і напишуть правильний на аркушах. Українські учні боялися це робити. Неправильні наклейки з кодом аркуша. Польські учні не мають з цим проблем, вони знають, що друкарські помилки трапляються, але коли вчитель або директор каже виправити, це не викликає недовіри. 

‍

Переклад: Анастасія Канарська