Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на [email protected]. Ми тут — для вас.<frame>
Анна Й. Дудек: Коли понад два роки тому, у лютому 2022 року, українські жінки з дітьми почали приїжджати до Польщі, ситуація, в тому числі пов'язана з освітою дітей, була надзвичайною. Два роки по тому вона вже не є надзвичайною і не є тимчасовою. І все ж, незважаючи на це, бракує рішень, процедур та інструментів для належного піклування про дітей та підлітків з України. Понад 100 тисяч дітей зникли з системи освіти. Це викликає щонайменше тривогу.
Юстина Жуковська-Голенбєвська: Дійсно, багато дітей — тисячі дітей випали з системи, і це потрібно виправити. Але також не можна сказати, що вони повністю зникли, адже їхнє становище моніториться різними громадськими організаціями і має моніторитися центрами соціального захисту населення. Але вже на початку війни я вважала, і неодноразово про це говорила, що в тій ситуації, в якій до нас приїхали діти з України, освіта не була пріоритетом.
Чому?
Тому що, по-перше, це не була одна однорідна група. Ні, там були і діти, які жили в Західній Україні, недалеко від польського кордону, які, так, виїхали через війну, але в їхньому випадку це була дещо інша зміна місця проживання, і ті, хто приїхав з фронту. Які буквально тікали від бомб. Були інші, більш важливі потреби — вирішити цю кризу, а не відправляти їх на уроки географії чи математики. Тепер у нас є не тільки діти, які вислизнули з системи, але й люди, які втомилися допомагати. І розгублені вчителі.
Нещодавнє опитування показує, що хоча більшість поляків і польок все ще підтримують допомогу Україні, майже половина вважає, що ця допомога має відбуватися за межами Польщі. Це величезна зміна, яка очевидним чином позначається і на дітях.
Спочатку суспільство дуже прагне допомогти, але з часом ця готовність згасає — це природний, вивчений, описаний феномен фаз соціальної реакції на катастрофу. Перша фаза — героїчна, солідарність зростає, поки ми не досягаємо так званої фази медового місяця, коли підтримка і допомога ллються потоками. Потім поступово настає втома, вигорання, страх, припинення підтримки — це так звана фаза втрати ілюзій.
Це відбувається в кожній країні, в кожній громаді, яка постраждала від катастрофи, стихійного лиха або приймає біженців. Моє питання, однак, полягає в наступному: якщо ми знаємо, що це виглядає саме так з наукової точки зору, чому ми не маємо готових рішень для цього?
Була мобілізація, зараз настала певна нормалізація і стагнація — і тут нам бракує інструментів, щоб перейти до фази реконструкції, до ситуації, коли життя громадян і людей, які постраждали від кризи, нормалізується. Громадськість, виснажена допомогою — я маю на увазі і тут, можливо, перш за все, громадські організації — не отримала жодної підтримки, окрім оплесків. Жодної. Легко перегоріти в ролі людини, яка приносить допомогу, яка щодня бачить людські драми, бачить матерів, розлучених з сім'єю, самотніх дітей, трагедії цілих родин. А про цих людей ніхто не думає.
Витрати на підтримку оплачували самостійно?
Психологи та інші фахівці зобов'язані проходити супервізію (часто фінансовану з власної кишені), але люди доброї волі не мають доступу до супервізії та підтримки для себе. А фахівці, які працюють для підтримки українців, працівники ГО та інші громадяни, якщо їм потрібна допомога, змушені були і досі змушені шукати її самостійно. А це теж дорого коштує. Витрати високі, війна триває, люди втомилися. Деякі з тих, хто допомагає, страждають від вікарної травми внаслідок допомоги або виснаження емпатії, у них більше немає сил допомагати.
Виборчі кампанії не допомогли.
Навпаки, вони грали на упередженнях, образах і страхах, а оскільки ми як суспільство погано поінформовані, ці зерна впали на благодатний ґрунт, викликаючи сумніви в тому, чи має сенс така наша участь і чи потрібно взагалі придумувати якісь додаткові програми для біженців. Якщо проаналізувати дослідження, проведені, наприклад, у Німеччині чи Франції, країнах, які багато приймають іноземців, то можна побачити, що найважливіше мати перевірені програми, які дають змогу не лише задовольнити базові потреби людей у кризовій ситуації, але й асимілювати та інтегрувати їх у суспільство.
Що сталося в Польщі?
На самому початку війни ми взяли інтеграцію громад за головну мету. Пам'ятаю, як я тоді била на сполох, щоб цього не робити. Вони ледве прийшли, а ми вже організовували якісь інтеграційні зустрічі. Тоді був не час для цього, тоді був час задовольняти потреби в безпеці, житлі, їжі та засобах до існування. Надавати спеціалізовану підтримку, якщо біженці її потребували. З іншого боку, після задоволення цих базових потреб настає час для асиміляційних та інтеграційних заходів, для включення дітей у систему освіти, а дорослих — у програми професійної та соціальної активізації.
То які саме?
Мають бути програми, які будують соціальну інтеграцію з людьми, які втекли від війни і хочуть залишитися з нами, але поки що не можуть повернутися до своєї країни. Ми повинні створити кампанію, яка б інформувала людей про те, хто є біженцем, а хто емігрантом, що таке міжнародний захист, які наші зобов'язання як члена Європейського Союзу чи ООН. Йдеться про те, що ми не повинні транслювати погані наміри, ми повинні вміти зберігати певний рівень доброзичливості один до одного, співчуття, емпатії. А це нелегко в ситуації, коли більшість з нас відчуває розчарування від вартості життя, інфляції, знедоленості, необхідності зводити кінці з кінцями. Тому виникають думки, які вміло підігріваються деякими політиками, що українці отримують 800 +, квартири, якісь пільги, а ти, поляк, мусиш за все це працювати.
Водночас це, звісно, неправдивий наратив, бо присутність українців у Польщі приносить свої плоди. Але ця новина не проникає в мейнстрім
Натомість ми читаємо про те, що вони забирають робочі місця і місця в дитячих садках. Це теж неправда, але правда, що ми не знаємо, як використати весь потенціал цих людей. Крім того, якщо чесно, як суспільство, ми трохи лицеміримо, тому що, з одного боку, ми скаржимося на українців, а з іншого боку, ми з радістю наймаємо жінку готувати їжу і прибирати, тому що її послуги дешевші і — занадто часто — не оподатковуються.
Гаразд, але повернімося до школи.
Ми ніколи не цуралися цієї теми, я вже пояснюю чому. В таких домах, в такій системі виховуються наші діти, які потім в школі чи садочку повторюють те, що чують вдома, спостерігають, дивляться, чи це насправді так, як кажуть мама і тато. Тому що діти вчаться, спостерігаючи за дорослими. Часто через це вони не хочуть або не вміють налагоджувати стосунки, приймати українських дітей у колективи однолітків. Вони їх терплять, приймають, але часто важко говорити про повноцінну приналежність чи дружбу. Крім того, вони не знають, як довго ці діти залишаться — чи поїдуть одразу, чи залишаться ще на місяць, чи повернуться після канікул. Це призводить до того, що вони не хочуть/не можуть, навіть несвідомо, інвестувати в таку дружбу, тому важко мати глибші зв'язки. Звичайно, є деякі місця (школи), де про ці стосунки з належною ретельністю дбають директори, вчителі або батьки, і я вітаю їх за це, але вони все ще є винятком.
То що ж можна зробити?
Є зовнішні фактори, на які ми не маємо великого впливу, наприклад, як довго триватиме ця війна. Але є й такі, на які ми можемо впливати. Йдеться про створення таких стратегій, таких програм, особливо превентивних у школах, які будуть дбати про першу психологічну допомогу в першу чергу. І ми, як фонд UNAWEZA, думаючи про те, як ми можемо підтримати школи, хотіли створити таку програму, яка була б, перш за все, простою у використанні для вчителя, і в той же час ефективною і цікавою для учня. Таку програму, яка крок за кроком супроводжувала б учителя у проведенні уроку, давала б йому конкретні знання за допомогою експертного навчання, а також постійну підтримку з боку воєводських координаторів, щоб учитель не залишався з цією програмою сам на сам. Програма, яка просто говорить, що робити, чого не робити і як це робити.
Що робити, чого не робити, як робити?
Перш за все, підтримувати всі потреби дітей, незалежно від їхньої статі, походження, віросповідання, психосексуальної орієнтації. Тому наша програма дуже культурно нейтральна.
Готуючи програму, ви брали до уваги ці сотні тисяч українських дітей?
Ми взяли до уваги всіх дітей. Це програма, яка дотримується принципів універсальної профілактики, а не вибіркової, тому вона також націлена на дітей та юнацтво з різним досвідом. Якщо програма та її заходи розраховані на всіх дітей, це дає можливість для більш ефективної інтеграції. Ми показуємо, що всі діти перебувають у рівних умовах один з одним, нікого не виокремлюють. Кожен повинен навчитися комунікувати свої емоційні потреби, як просити про допомогу, як користуватися цією першою психологічною допомогою. Паралельно ми навчаємо класних керівників, як надавати цю першу психологічну допомогу. Наше бачення полягає в тому, що ми хотіли б навчити всю Польщу надавати першу психологічну допомогу.
Чому це так важливо?
Це пов'язане з тим, що вона дозволяє виявити проблему у дитини до того, як їй знадобиться допомога фахівця, і, якщо така допомога необхідна, організувати відповідну підтримку для дитини. Пам'ятайте, що не кожна криза у дитини потребує негайного втручання. Іноді дитині просто потрібно сказати, що вона боїться, має проблему або відчуває тривогу. Їй потрібно з кимось поговорити, можливо, не обов'язково з батьками чи опікунами.
Наша програма готує вчителів до цієї ролі, а дітей навчає, як правильно розпізнавати свої емоції, як читати їх у тілі, про що вони говорять
Що це таке? Ми вчимо про потреби, щоб діти та вчителі знали, як розрізняти потреби та стратегії задоволення потреб чи потягів. Наступний крок — навчити, що таке кордони. Усі види кордонів — емоційні, фізичні, духовні чи інтелектуальні, а також про те, як спілкуватися про ці кордони і що робити, коли ці кордони перетинаються. Потім ми готуємо дітей до того, як повідомити про свою проблему, де шукати підтримки, як просити про допомогу. Все це відбувається протягом перших шести місяців. Мета в тому, щоб через цей час дитина вже розуміла, що з нею відбувається, до кого звернутися, який меседж використати, щоб дати дорослим зрозуміти, що щось не так, що треба задовольнити якусь конкретну потребу, або що хтось її кривдить, ображає. Конкретні, практичні, бо часто такі програми переповнені банальностями. А банальності не працюють. Ця програма про те, щоб прямо сказати, що можна говорити, а чого не можна. Однаково для вчителя, однаково для дитини та її батьків.
Наприклад?
Наприклад, в Урок 4 для 4-6 класів; 7-8 класів і старших, ми включили інструкцію про те, як повідомити про потребу в допомозі, розроблену Притулком для підлітків, під назвою “POMOC” (допомога польською — пер.):
P — ПОШУКАЙ ДОВІРЕНУ ОСОБУ
Знайди людину, якій Ти довіряєш, наприклад, маму-тата, бабусю, тітку, друга, улюбленого вчителя, шкільного педагога, шкільного психолога або класного керівника, до яких Ти можеш звернутися. Це може бути хтось, хто, здається, розуміє і готовий вислухати Тебе.
O — ПЕРШИЙ КРОК — ЦЕ СМІЛИВІСТЬ
Скористайся сприятливим моментом, щоб поговорити з кимось про свою проблему або домовитися про розмову. Визнай, що відчуваєш тривогу перед запланованою розмовою. Дозволь собі відчути її, а потім зосередься на своєму бажанні розпочати розмову. Дозволь цим двом почуттям змішатися і пробудити твою сміливість.
М — КАЖИ, ЩО ВИ ВІДЧУВАЄШ
Якщо не знаєш, як почати розмову, можеш сказати: «Я хотів би/хотіла би поговорити з Тобою про щось важливе. Останнім часом я почуваюся дуже пригніченим/пригніченою, мені важко і мені потрібна підтримка». Ти можеш почати цю розмову за допомогою методу карток, тобто записати ці зразки повідомлень на картці та дати її комусь, кому ви довіряєш. Цей метод є корисний для людей, яким важко розпочати розмову. Розкажи людині, з якою розмовляєш, про свої почуття і про те, що Тебе турбує. Ти можеш сказати: «Мені сумно, хвилююся про своє психічне здоров'я, і мені потрібна допомога, щоб впоратися з цим».
O — ВІДКРИТО ТА ЧЕСНО
Пам'ятай, що під час розмови важливо бути чесним і відкритим. Якщо під час розмови Твої почуття підкажуть Тобі, що Ти не відчуваєш себе в безпеці, Ти завжди можеш зупинитися, відійти і звернутися за допомогою в інше місце.
В — ЧАС ДЛЯ ПІДТРИМКИ
Скажи людині, з якою Ти розмовляєш, що Тобі потрібна підтримка і допомога у пошуку відповідних рішень. Ти можеш запитати: «Чи можеш допомогти мені знайти професійну допомогу?», «Я не можу розповісти про це батькам. Чи не могли б Ви це зробити?»,«Чи можеш допомогти мені записатися на прийом?».
Що ще входить у програму?
Наступне півріччя присвячене цифровій гігієні та безпеці в Інтернеті, але подається зовсім інакше, ніж зазвичай. Ми не лякаємо дітей, не кажемо: «Не можна так багато користуватися», «Я заберу твій телефон», «Ти покараний за ігри». Ми говоримо: інтернет — це частина нашого світу, середовище, в якому ми існуємо. Ми виховуємо певне усвідомлення того, що діти можуть розпізнати і визначити для себе, що з ними занадто багато, чого має бути більше, чого менше. В рамках цієї програми ми заохочуємо спільні проєкти і завдання, в яких діти тренуються в нових компетенціях, які вони самі обирають, а не ті, які ми хочемо їм нав'язати, тому що діти дуже добре вміють проводити дослідження і діагностувати ті чи інші явища. Їм треба довіряти. Усе це — цілісна історія про те, як наші емоції, наша емоційність, наша психічна рівновага залежить від багатьох сфер: як-от сон, здоровий стиль харчування, рух, сприятливі соціальні стосунки чи добрі знання. Тому що все це впливає на наше самопочуття.
Ключовим моментом є те, що вчитель не говорить з високих трибун, а є радше фасилітатором і партнером, який спостерігає, а не повчає
Батьки також залучені до програми?
Ми розробили програму підтримки для батьків, яка включає серію фільмів та вебінарів, підготовлених експертами з психології, психіатрії, а також самими підлітками.
Створюючи програми підтримки для тих, хто пережив втрату, важливо пам'ятати, що вони покликані додати їм сили та можливостей, а не забрати їх. Ті, хто втратили дім, не повинні роками відчувати себе залежними від допомоги інших. Наше завдання — відновити їхню незалежність, самостійність і свободу. У цій ситуації дуже легко сплутати системну допомогу з системним насильством. На мою думку, справа не в тому, щоб утримувати ресурси, які ми маємо, а в тому, щоб розподіляти і надавати їх відповідно до потреб. Ми є батьками і матерями прав дитини у світі, це породжує нашу відповідальність за всіх дітей, які живуть в нашій країні або тікають до нас. Не може бути так, що так багато дітей не користуються правом на освіту, не можуть отримати користь від формування стосунків з однолітками або належної медичної допомоги, що так багато дітей продовжують зазнавати насильства або вмирати на східному кордоні нашої країни. Наш соціальний обов'язок — дати цим дітям все необхідне без компромісів і виправдань.
Юстина Жуковська-Голенбєвська — психологиня, психотравматологиня, випускниця Вищої школи соціальної психології у Варшаві за спеціальністю клінічна психологія. Закінчила аспірантуру, зокрема, з психотравматології, освітнього менеджменту та педагогічної підготовки, а також багато навчальних курсів з психології та психотерапії, в тому числі «Вивчення інтегративної терапії травмованих осіб», а також комплексний сертифікаційний тренінг з терапії, орієнтованої на вирішення проблем I та II рівнів. Закінчила програми навчання з попередження насильства в сім'ї в Блакитній лінії та кризового втручання і терапії залежностей. Медіаторка у сімейних справах, терапевтка для сімей та дітей.
Головна координаторка профілактичної програми «Година для МОЛОДИХ ГОЛІВ», що реалізується в межах проєкту «МОЛОДІ ГОЛОВИ. Відверто про психічне здоров’я» Фонду UNAWEZA. Координаторка коаліції МОЛОДИХ ГОЛІВ у фонді UNAWEZA.
Журналістка, редакторка, письменниця. Публікувалася у таких виданнях «Wysokie Obcasy», «Przegląd», «Polska The Times», OKO.press. У своїй журналістській роботі висвітлює права жінок у політичному та соціальному контексті, пише про системне витіснення жінок за межі суспільного життя. Авторка книг «Poddaję się. Reportaże o polskich muzułmankach» та «Znikając. Reportaże o polskich matkach».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
